СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ 3

Тема: «Національно-визвольний рух українського народу у середині ХVІІ ст. Україна у ХVІІІ ст.»

План заняття:

1. Визвольна війна українського народу 1648-1657 років: причини, етапи.

2. Україна після смерті Б.Хмельницького. Період «Руїни».

3. Політична історія Гетьманщини ХVІІІ ст.Остаточна ліквідація автономії України.

4. Культура України XVII – XVIII cт.

Питання для самоперевірки:

1. У чому полягають причини національно-визвольної війни українського народу під

проводом Б.Хмельницького?
Причини та характер визвольної війни
Причини визвольної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути.
Як відомо, Київська Русь втратила свою державність через татаро-монгольську навалу. Але
північні території, такі як Новгород та Прибалтика залишились поза цим лихом. Незабаром
внаслідок значної еміграції в Прибалтику , там утворюється могутня Литовська держава.
Так як Литва раніше не належала до Київської Русі і внаслідок еміграції там мешкало дуже
багато українців, то тут не виникало питання "панівної нації".
Узагальнюючи все вищевказане приходимо до висновку що українці почували себе в
Литві дуже комфортно.
Але обставини склалися несприятливо для нашого народу. Саме в той час могутня
Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчям такої
загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою
Ядвігою. Якщо не враховувати, що перед цим Польща та Литва довго воювали між собою ,
то можна тільки здогадуватись про настрої в суспільстві.
Спочатку польська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.
Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: "Старого
ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо".
Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем "незайманих"
земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права
українців
Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели
та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або
продавались євреям під склади та корчми. Польський король роздавав українські землі
своїй шляхті "за просто так".

2. Охарактеризуйте козацьку державу Б.Хмельницького.

Гетьма́нщина, або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава[6][7][8][9][10] на
території України: Наддніпрянщина, Сіверщина, Полісся та Східне Поділля. Веде свій
початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій (Республіці Обох Націй) —
Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. З 1654 перебувала під протекторатом
 Московського царства. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час
громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів,
останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі
Посполитої та Османської імперії.
У 1667 році за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну
Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на
Правобережжі в 1699 році продовжила існування лише на теренах Лівобережжя.
Виконувала роль заслону від Московського царства для її військових супротивників. У 1709
році, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат
Шведської імперії. Протягом 18 століття поступово втратила політичну й економічну
автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана скасовано, а ще
через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.
3. Розкрийте сутність періоду “Руїни”.
Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом
української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території
України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана
Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).
Під час Руїни Гетьманщина умовно була поділена по Дніпру на Лівобережну та
Правобережну, і ці два володіння під різними гетьманами ворогували між собою. Сусідні
держави (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні
справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати
приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою[1]. Київську митрополію в 1686 було
підпорядковано Московському патріархату.
Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено
Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ
відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Річі Посполитої.
4. У чому виявився наступ царизму на автономні права України?
У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710- 1742 рр.) -
колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку,
Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького
Війська» - угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали
встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини,
єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик

виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською
угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер.

Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711
р. організує спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте
наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До

гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував
виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після
закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р.
 створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим.
Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом.
По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з
Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок
очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного
обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і
ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.
+Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії.
Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II
ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д.
Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус
України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського
указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники
затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну
скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і
затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д.
Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового
гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню
гетьманського уряду.
5. Що ви знаєте про процес колонізації Півдня України у другій половині XVIII століття?
Заселення Південної України. Реферат
У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського
уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я,
ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних
українських і російських земель
Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор'я і Європи, постійно вимагав також
розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі.
Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії.
Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня 1774 р.,
мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торгові суди тепер могли
вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність
Кримського ханства.
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський,
півострів Тамань, вся кубанська сторона "прийняті під державу Всеросійську". Назавжди
припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські
землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня.
Слід також відзначити, що після ліквідації Запорізької Січі і відвоювання Чорноморського
узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і
українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9 років – від 1785 до 1794
рр. поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли
головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація –
переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців
йшов з Правобережжя; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній;
і, нарешті, переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв
землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії
(болгари, греки, серби, молдовани та ін.).
6. Кого називають першим книгодрукарем України?
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров який, відновив
занедбане книгодрукарство. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові
друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя
святих).
7. Які нові типи шкіл з’являються в Україні у XVII – XVIII ст.?
На освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха європейського
Відродження і Реформації. Так, в Україні з'являються протестантські школи,
найвідомішими з яких були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади в Дубецьку,
Хмільнику, Кисилині, Гощі, Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкриваються
початкові та підвищені школи, засновниками яких були братства — братські школи.
Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи,
будували шпиталі, православні церкви, видавали українські книжки і підручники. В основу
діяльності братств було покладено ідеологію просвітництва.
8. Що ви знаєте про гетьмана І.Мазепу як мецената?
Піднявшись кар'єрними сходами, Іван Мазепа багато уваги приділив саме розвитку
освіти. Він був спонсором будівництва Києво-Могилянської академії та Чернігівського
колегіуму. І, взагалі, був досить щедрим меценатом: будував та реставрував церкви,
дарував храмам дорогоцінні речі, опікувався православними святинями за межами
України. І все це за власні кошти.
9. Розкажіть про розвиток барокової архітектури та образотворчого мистецтва України.
Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до
одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини
XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві
загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення
світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм,
експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики,
парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України
цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило
своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які
виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі,
художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII
столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення
філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської
академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало художній школі
та друкарні Києво-Печерської лаври.
Українське бароко відрізняється від західноєвропейського стриманішими орнаментами та
спрощеними формами. З'явилося у XVII столітті. В українській архітектурі отримало ще
назву козацького бароко. Та найчастіше його називають мазепинським бароко, оскільки
воно набуло найвищого свого розвитку та завершення в часи гетьманства Івана Мазепи.
Культура й мистецтво посідали важливе місце в житті та діяльності гетьмана, а в своєму
меценатстві Іван Мазепа не мав собі рівних в історії гетьманської України.[5]
Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі,
образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому
житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але
одночасно й глибоко національний стиль.
 Українські архітектори того часу намагалися об'єднати в кам'яному храмовому будівництві
європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва
дерев'яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило
оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих
мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко
проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається
кілька типів, один з яких — це здебільшого монастирські собори — сходить до традицій
давньоруської архітектури, а решта — до типового українського дерев'яного церковного
зодчества.
10. Що ви знаєте про філософські погляди Г.Сковороди?
Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода
(1722-1794).
Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку
про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.
Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер,
вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому
спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.
Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її
життя, які основні грані людської діяльності.
Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як
власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого:
пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє
– на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує
подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект
розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять.
Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру,
вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму,
починається віра.
Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри
обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному
світі поза цією єдністю.
Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією
Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного
"Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу
людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.
"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе",
як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж,
належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує
думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи
людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того,
мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як
органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає,
насамперед природні прагнення людини.
Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є
поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини
приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому,
що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.
 Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та
їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір
людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за
допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї
вирішальне значення.

11. Кого готували у семінаріях?

Семінарія (від лат. seminarium — «розсадник») — навчальний заклад для підготовки
християнського духовенства.
Заснування семінарій йде від католицьких реформ під час Контрреформації після
Тридентського собору, який поліпшив освіту духівництва через створення семінарій, як
чинних установ під прямим контролем старшого духівництва.
Історія семінарій у Російській імперії
В Російській імперії (Північно-східній Росії) семінарії (архієрейські школи) почали
засновуватися на початку XVIII століття, зазвичай при архієрейських будинках; були
переважно становими навчальними закладами для синів духовенства і не мали спочатку
на меті підготовку обов'язково священнослужителів, зважаючи на певну нестачу місць для
кліриків.
В XVIII столітті повний курс, що був далеко не скрізь[1], міг займати 8 років за наступними
ступенями («класах»): фара (або аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, піїтика,
риторика, філософія, богослов'я. В основі всієї системи навчання лежало досконале
оволодіння латинською мовою; всі інші знання давалися попутно, з читання латинських
текстів. Поступове введення грецької почалося в кінці XVIII століття, за митрополита
Московського Платона (Левшина). Під впливом митрополита Філарета (Дроздова) в XIX
столітті відбувався поступовий відхід від латинський схоластики.
За визначенням статуту 1884, семінарії представляли собою «навчально-виховні заклади
для приготування юнацтва до служіння православній церкві». Семінарії знаходилися під
загальним управлінням Святішого Синоду, перебували в безпосередньому віданні
єпархіальних архієреїв, які мали спостерігали за викладанням, за вихованням учнів і за
виконанням правил статуту в загалом.
Семінарії утримувалися на кошти Св. Синоду і на допомогу, що відпускаються з державної
скарбівні. Безпосереднє управління семінарією належало ректору, інспекторові і
правлінню, що мали збори педагогічні та розпорядчі.
У семінарії приймали молодих людей православного віросповідання з усіх станів.
Переважне значення в навчальному курсі семінарій займали богословські науки, але в
значному обсязі викладалися і науки загальноосвітні, що входять в курс класичних гімназій.
До кінця 1870-х років випускники семінарій мали вільний доступ до вищих навчальних
закладів, нарівні з гімназистами. Потім доступ цей був закритий; згодом (наприкінці XIX
століття) найкращим з випускників було дозволено вступати в Томський та Юр'ївський
університети.

Навчання в семінаріях було безкоштовним, причому сиріт та дітей бідних батьків приймали
на казенне утримання. Найкращі вихованці семінарій після закінчення курсу вступали до
духовних академій; велика частина вихованців призначалася єпархіальним начальством на
місця священно- та церковнослужителів або на посади вчителів і наглядачів в духовно-
навчальні заклади.
 На початок XX століття в Російській імперії існувало 55 духовних семінарій, в яких
навчалися близько 18 тисяч осіб.
12. Назвіть архітектурні споруди у стилі українського бароко.
Андріївська церква в Києві Київ рясніє пам’ятками бароко. Однією із найгарніших є
Андріївська церква, яка височіє над Подолом. Вона зведена в 1747–1757 роках. Головним
архітектором собору виступив петербуржець італійського походження Бартоломео
Растреллі. Мистецтвознавці зазначають: «Цей загальновідомий петербурзький імпорт на
київському ґрунті має очевидний доволі далекий стосунок до української мистецької
традиції…». Тим не менш, храм належить до архітектурного стилю бароко.
Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві Ще однією бароковою окрасою Києва
є Георгіївська церква. Собор виник на зламі 17–18 століть. Основним меценатом
будівництва виступив стародубський полковник М. Миклашевський. Георгіївську церкву
Видубицького монастиря вважають хрестоматійним прикладом українського бароко.
Особливістю цього архітектурного стилю є те, що храм однаковий з усіх боків, і це викликає
враження, наче будівля весь час повертається навколо своєї осі.
Софійський собор Напевно, ви здивуєтесь, чому в цій добірці є Софійський собор. Адже
загальновідомо, що храм побудований ще за княжої доби в 11 столітті. Але після тривалих
набігів на Київ чужинців та міжусобиць церква потребувала відбудови. Тому гетьман Іван
Мазепа взявся за цю справу. І вже наприкінці 17 – на початку 18 століття Софійський храм
набуває рис українського бароко. Тоді ж зводиться дзвіниця, яка вражає своєю красою та
величністю.