Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ

ІНТЕРАКЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДИ

Київ – 2005
2
УДК 316.6:159.923.2

Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. – К., 2005. – 492 с.

Монографію присвячено пошукові соціяльно-психологічних джерел
влади. Аналізуються процеси поставання владно-підвладних стосунків у
людському середовищі, обґрунтовується їхня інтерактивно-феноменологічна
природа.
Для фахівців у галузі соціяльної психології та суміжних дисциплін.

Vadym Vasyutynskyy. Interactional Psychology of Power. – Kyiv, 2005. –

492 p.
The monograph is devoted to the search of social-psychological sources of
power. The making of dominant-subordinate relations in the human environment is
analyzed and their interactive-phenomenological nature is substantiated.
Intended to the specialists in the field of social psychology and allied
sciences.

Наукові рецензенти:
Наталія ЧЕПЕЛЄВА, доктор психологічних наук, професор, член-
кореспондент АПН України
Надія КАЛІНА, доктор психологічних наук, професор
В’ячеслав КАЗМІРЕНКО, доктор психологічних наук, професор

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціяльної та політичної

психології АПН України, протокол № 9/04 від 28 жовтня 2004 р.

ISPP

Видається в авторській редакції

3
 © Васютинський В.О.

4
 ЗМІСТ

В С Т У П.......................................................................................................................................5

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ВЛАДИ....................................................10

1.1. Змістові характеристики влади в просторі функційних дихотомій..........................10

1.2. Символіка внутрішнього і зовнішнього в мотивації влади.......................................21

1.3. Домінантна і підпорядкована позиції у владно-підвладній взаємодії......................41

Резюме..........................................................................................................................................61

РОЗДІЛ 2. КРАТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ОСОБИСТІСНОГО ОНТОГЕНЕЗУ.................63

2.1. Владо-підвладні стосунки як чинник формування дитячої особистости................63
2.2. Владно-підвладний зміст соціялізаційних впливів матері, батька
та інших членів сім’ї.................................................................................................................87
2.3. Реалізація кратологічного циклу на окремих етапах
особистісного онтогенезу..........................................................................................................99
2.4. Інтеракційні підстави символізації батьківської влади...........................................126
Резюме........................................................................................................................................131

РОЗДІЛ 3. ВЛАДНО-ПІДВЛАДНІ АСПЕКТИ СТАТЕВОРОЛЬОВОЇ

І ҐЕНДЕРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ...................................................................................................134

3.1. Співвідношення владно-підвладних і ґендерно-статеворольових

характеристик інтерсуб’єктної взаємодії............................................................................134

3.2. Владно-узалежнювальне значення статевої ідентичности.......................................144

3.3. Владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого..................................................158

3.4. Інтеракційно-кратологічний зміст маскулінности і фемінінности.........................169

Резюме........................................................................................................................................181

РОЗДІЛ 4. ІНТЕРАКЦІЙНА ПРИРОДА

ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНОГО БУТТЯ.....................................................................184

4.1. Біопсихічні та психофізичні основи ідеологічного залучення.................................184

4.2. Авторитет особи як джерело ідеологічного відображення дійсности.....................202

4.3. Зародження спільних ідей у внутрішньогруповій взаємодії.....................................216

4.4. Інтеракційне підґрунтя ідеологічного трансцендування..........................................240

4.5. Самовизначення особи в просторі між владою ідеології
та індивідуальною свободою..................................................................................................262

5
4.6. Соціяльно-психологічна природа політичної влади..................................................279

Резюме........................................................................................................................................300

З А К І Н Ч Е Н Н Я.................................................................................................................306

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................................315

6
 ВСТУП

Серед усіх чеснот і вад людської натури “найпомітнішими” є статевий

потяг і прагнення влади, що іноді прямо й відверто, а частіше –
опосередковано й завуальовано претендують на провідні позиції в мотивації
поведінки. На те й існує наука психологія, аби збагнути зміст усіляких
маскувань і розкрити людям очі на їхню справжню суть.
Колись за статевий потяг узявся З. Фройд, який звільнив його від
тисячолітніх заборон і “дозволив” людям бути сексуальними істотами.
Двадцяте століття великою мірою минуло під знаком сексуального
розкріпачення людської цивілізації. Сексуальна революція (як і кожна
революція) змінила спосіб життя мільйонів людей, породивши водночас
силу-силенну нових проблем.
Сьогодні більшість із нас не боїться й не соромиться зізнаватися, що
має сексуальну потребу, відчуває сексуальні переживання, може і хоче
отримувати сексуальне задоволення. А дехто навіть хизується своїми
сексуальними уподобаннями. Невідомо лише достеменно, чи стало людство
від цього щасливішим.
Інакше склалося з владою. Вона й досі успішно маскується під
брендами любови і ненависти, шляхетности і ницости, еґоїзму та альтруїзму
тощо. Прагнення влади теж мало свого провісника в психології – А. Адлера,
який намагався переконати людство в тому, що найбільшу проблему
становлять не сексуальні потреби, а почуття нижчости, зумовлене
переживанням своєї справжньої чи позірної гіршости від інших людей, у
тому числі й у сексі. Й острах перед таким порівнянням не на свою користь
спонукає домагатися компенсації через здобуття влади над іншими –
дитиною чи батьком-матір’ю, чоловіком чи дружиною, коханцем чи
коханкою, сусідом чи колеґою з праці, вечірковим товариством чи цілим
народом.

7
 Звернімо увагу: люди більш чи менш охоче прийняли вчення Фройда і
визнали, що хочуть сексу, але як же неохоче погоджуються з Адлером у тому,
що хочуть також або й насамперед влади.
У багатьох психологічних і соціологічних концепціях поняття влади
розглядається як центральне, базове, таке, із якого виводяться інші категорії,
що перебувають у залежній від категорії влади позиції [Кравченко, 1989а;
Мшвениерадзе, 1989; Wiatr, 1977]. Особливо характерним це було для
наукових розробок ХХ ст. Б. Рассел пропонував розглядати владу як
фундаментальне пояснювальне поняття, що об’єднує всі соціяльні науки,
аналогічне поняттю енергії у фізиці (див. [Хекхаузен, 1986, c. 307]).
Г. Яворська зазначає, що наприкінці ХХ ст. поняття влада, авторитет разом із
ціннісними орієнтаціями та наставленнями визначають маґістральні напрями
розвитку соціяльної теорії [Яворська, 2000, с. 97].
Основною підставою для таких міркувань є те, що владно-підвладні
співвідношення пронизують усі людські стосунки, постають як їхня істотна й
невід’ємна характеристика. У кожному випадку міжлюдської взаємодії більш
чи менш виразно простежується намагання її учасників певним чином
зумовити фізичну, психічну, соціяльну активність партнерів. Водночас слід
застерегти, що не в усіх варіянтах взаємодії владно-підвладні співвідношення
становлять її сутність, є визначальними й провідними. Проте в одних
випадках це справді так, а в інших – владні характеристики взаємодії бодай
якоюсь мірою нюансують її психологічний зміст.
На рівні категоріяльних узагальнень влада насамперед співвідноситься
з категорією залежности в її широкому значенні, близькому до категорій
“зв’язок”, “відношення”. Якщо владний, або “кратичний” (грец. κράτος –
влада), зміст взаємодії перебуває на периферії її психологічного аналізу, то
категорії влади і залежности можуть уживатися як синоніми. З логічного
погляду, проте, більш виправданим є таке розуміння їх, коли залежність
розглядається як родова щодо влади категорія. Влада натомість (або владно-
підвладні відношення) має місце тоді, коли учасники процесу взаємодії хоч

8
би щонайменше стають її суб’єктами, коли більш чи менш істотним для
взаємодії є вияв і залучення суб’єктностей її учасників. Саме в такому разі
влада набуває статусу змістової характеристики взаємодії, яка водночас
виявляється взаємодією інтерсуб’єктною.
Чи не найбільшого патосу категорія влади набула в концепції Ф. Ніцше,
який майже ототожнював самй існування з волею до влади. Цю волю він
розумів як ненаситнй прагнення до вияву або застосування влади,
користування з неї як творчий інстинкт [Ницше, 2000, c. 794–799, 865, 883].
Такий панкратизм мав і має дотепер чимало послідовників: владу називають
фундаментальним аспектом процесужиття [Мэй, 2001, с. 1–18]], розуміють
максимально широко, ототожнюючи з поняттям залежности [Холл, 2001, c.
188], трактують як ”розчинену” в суспільстві, де вона належить усім разом і
нікому зокрема [Ильин, Мельвиль, 1997], розглядають як справжнє й
неминуче джерело стосунків між людьми [Московичи, 1998, c. 282],
визнають за загальний інтеґратор безлічі доконечних людських тенденцій
[Каверин, 1991, с. 19–20].
Як залежність влада існує всюди. Вона об’єднує між собою всі об’єкти
й явища і є невід’ємним атрибутом їхньої взаємодії. Те саме можна сказати й
про владу в людському середовищі. Вона й трактується найчастіше як
категорія зв’язку між людьми [Грошев, 2000; Кейзеров, 1973, с. 14; Пістрий,
1998; Пролеєв, 1999]. І в такому розумінні владу не слід розглядати як суто
політичну, бо політична влада – лише окремий варіянт вияву владно-
підвладної взаємодії.
У контексті окресленої проблемности категорії влади увиразнюється
така її атрибутивна характеристика, як актуалізація і залучення суб’єктности
учасників взаємодії. Відношення влади, у яких жодним чином не присутні, не
виявляються суб’єктності, перестають бути власне кратичними. Коли ж
ідеться про наявність несформованої або неповноцінної суб’єктности, то
можна говорити про прото- або квазікратичні відносини. Брак суб’єктного

9
 залучення робить владно-підвладні відносини простими відношеннями
залежности в широкому розумінні, позбавляє їх психологічного змісту.
Суб’єктне залучення стає можливим тільки в умовах спільно-взаємної
занурености суб’єктів у специфічні дискурси інтерсуб’єктної взаємодії –
взаємодії, у межах якої і завдяки якій найістотніше породжуються,
виявляються та утверджуються владно-підвладні ставлення, взаємини,
стосунки, відносини. З’ясуванню таких процесів і було присвячено проведене
теоретичне дослідження, об’єктом якого стала інтерсуб’єктна взаємодія, а
предметом – індивідуально- і соціяльно-психологічні закономірності
виникнення, поставання та утривалення владно-підвладних співвідношень
між суб’єктами – учасниками інтерсуб’єктної взаємодії.
Дослідження мало на меті з’ясувати й пояснити соціяльно-
психологічну, інтерактивну природу зародження, розгортання й
утвердження в людській спільноті різноманітних владно-підвладних
відношень, зміст і ступінь їхнього впливу на структурування людських
стосунків, взаємин і ставлень у найзначущіших сферах соціяльного
співжиття.
У ході вивчення визначеної проблеми ставилися й розв’язувалися такі
основні завдання:
 аналіз психологічної структури влади, виявлення змістових характеристик і
мотиваційних джерел владно-підвладної взаємодії;
 вивчення дискурсивної природи інтерсуб’єктної взаємодії, розгляд
співвідношень індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єктивних
властивостей психологічного простору особи;
 дослідження внутрішніх і зовнішніх передумов та чинників інтерсуб’єктної
взаємодії, з’ясування інтеракційних особливостей породження соцієтальної
структури;
 окреслення владно-підвладних параметрів особистісного
поставання;
 з’ясування психологічного змісту владно-підвладних залежностей у
сфері міжстатевої взаємодії;
 визначення соціяльно-психологічних характеристик ідеологічного
відображення дійсности, розкриття інтеракційної природи політичної
влади.
Виняткова внутрішня і зовнішня складність досліджуваного предмету
спонукає відмовитися від виразного преферування тільки однієї
методологічної позиції. Продуктивним, натомість, виявляється поєднання
основних положень окремих психологічних теорій у межах інтеракційної
парадигми. Опора на неї забезпечує більш чи менш еклектичному підходові

10
серйозне наукове підґрунтя, у певний спосіб виправдовує методологічну
всеїдність, надаючи їй характеру теоретичної всебічности.
Аналіз провідних науково-психологічних концепцій дав підстави
виділити основні групи положень, зміст яких є істотним для розгляду кола
досліджуваних проблем.
Насамперед ідеться про соціяльно-психологічну природу влади. Тут
головну увагу звернуто на психологічний зміст прагнення влади в структурі
особистісної мотивації (А. Адлер), біопсихічні передумови соціяльного
контролю (М. Фуко), психологічну суть механізмів соціяльного впливу
(Ф. Зимбардо, М. Ляйппе), місце влади в системі соціяльно-політичних
відносин (Є. Вятр).
На розуміння джерел індивідуальної суб’єктности визначальний вплив
справляють інтраіндивідні, інтерперсональні та дискурсивні підходи. До
першої групи належать ідеї Ф. Ніцше про ірраціонально-волюнтаристську
природу буття, З. Фройда про несвідомі джерела мотивації та захисні
механізми поведінки, К. Юнґа про зміст колективного несвідомого,
К. Абульханової-Славської про статус людини як суб’єкта психічної
активности, В. Татенка про субстанційні інтуїції в онтогенетичній структурі
суб’єкта.
Інтерперсональні парадигми найвиразніше втілено в положеннях
соціяльно зорієнтованого психоаналізу К. Горні (соціяльно-культурні
чинники невротизації), В. Райха (сексуально-енергетична природа
поведінки), Г. Саллівана (особистість як інтерперсональна структура),
Е. Фромма (прагнення залежности і страх перед індивідуальною свободою),
Е. Ериксона (психосоціяльний розвиток індивіда), Р. Столороу,
Б. Брандшафта і Дж. Атвуда (інтерсуб’єктивний зміст психоаналізу).
Дискурсивно-постструктуралістські погляди на суб’єкта відстежено в
концепціях Ж. Лакана (семіотичний суб’єкт у дискурсивному просторі),
М. Фуко (дискурс влади над тілом), Н. Каліної (лінґвістичний психоаналіз).

11
 У розгляді закономірностей розвитку і саморозвитку індивідуального
суб’єкта, особи, особистости використано думки про визначальний вплив
вражень і переживань раннього дитинства (З. Фройд, А. Адлер, К. Горні,
Г. Салліван), про психологічний зміст вікових етапів і криз (Л. Виготський,
Е. Ериксон, Ж. Піяже), особистісного онтогенезу (О. Ткаченко) та
саморозвитку індивідуального суб’єкта (В. Татенко), про людину як
активного суб’єкта самотворення (С. Рубінштейн) і нададаптивної
активности (В. Петровський), про екзистенційне переживання сенсу буття
(М. Гайдеґґер), про прагнення самоактуалізації (А. Маслоу), про вчинок як
моральне діяння (М. Бахтін, В. Роменець).
Аналіз психологічного змісту індивідуальної інтерпретації дійсности
спирався на механізми герменевтичної інтерпретації (Г. Ґадамер, П. Рикер,
Н. Чепелєва), інтерпретативне розуміння взаємно скерованих індивідуальних
дій (М. Вебер), діяльнісне тлумачення значення і сенсу (О. Леонтьєв,
Д. Леонтьєв), психосемантичне бачення структури свідомости (В. Петренко).
Найвагоміші ідеї вивчення індивідуально-феноменологічного
контексту людського існування ґрунтуються на вченнях Е. Гуссерля про
феноменологічну редукцію, М. Мерло-Понті про феноменологію
сприймання, З. Фройда про символічне задоволення потреб, К. Левіна про
життєвий простір і психологічне середовище особи, С. Рубінштейна про
єдність свідомости і діяльности, Т. Титаренко про життєвий світ особистости,
А. Тхостова про межі суб’єктности.
Джерела, структура й механізми людської взаємодії аналізувалися в
руслі концепцій колективної рефлексології (В. Бехтерєв), індивідуально
усвідомлених (М. Вебер) і соціяльно структурованих (Т. Парсонс) дій,
символічної взаємодії (Дж. Мід, Г. Блумер, Т. Шибутані) та обміну
(Ж. Бодріяр), діялогічної природи особистісного і міжособового буття
(М. Бахтін, М. Бубер), транзакції Еґо-станів (Е. Берн), соціяльної перцепції
(О. Бодальов).

12
 Проблема колективної суб’єктности розглядалася крізь призму
положень про особливості масової поведінки (Ґ. Лебон, Ґ. Тард) та свідомости
(З. Фройд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Б. Грушин), зміст колективних (Е. Дюркгайм) і
соціяльних (С. Московічі) уявлень, дискурсивний характер соціяльних явищ
(М. Фуко), про природу колективного суб’єкта (А. Брушлинський), суб’єкта
спільної діяльности (Д. Леонтьєв) та соцієтальної психіки (О. Донченко).
У з’ясуванні колективно-феноменологічних аспектів проблеми влади
використовувалися ідеї З. Фройда (психоаналітичне трактування культури), Е.
Гуссерля (інтерсуб’єктивність людського світу), С. Франка (осягання
позамежного), Л. Виготського (знаково-символічна природа людського
мислення), Р. Барта (культура як система знаків), П. Берґера і Т. Лукмана
(соціяльне конструювання реальности), О. Леонтьєва (діяльність як
колективний дискурс), В. Казміренка (організаційні аспекти взаємодії).
В опорі на таку широку методологічну основу вбачаються щонайменше
два позитивні моменти. По-перше, ідеться про забезпечення вже згаданої
всебічности завдяки висвітленню численних зв’язків між психічними
явищами різних рівнів, що виявляються та актуалізовуються в дискурсі
інтерсуб’єктної взаємодії.
По-друге, залучення широкого кола методологічних положень
убезпечує від надмірного проблемо(крато)центризму (хоча помірний
проблемоцентризм завжди є неминучим, бо без нього дослідження втрачає
предметну цілеспрямованість).
Слід, утім, зробити й третє зауваження стосовно того, що на статус
центральної проблеми в цьому дослідженні мала б претендувати влада у всій
широті й повноті її змісту, проте “центральнішою” виявилася інтерсуб’єктна
взаємодія. Аналіз владно-підвладних стосунків крізь її призму, належить
сподіватися, допоміг запобігти зайвому захопленню владною проблематикою,
а водночас сприяв адекватному розкриттю істотних і вагомих характеристик
влади – щонайцікавішого психологічного явища.

13
 РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ВЛАДИ

1.1. Змістові характеристики влади в просторі функційних дихотомій

У психологічних концепціях влади найчастіше зіставляються,

порівнюються і протиставляються два основні її варіянти: влада-примус і
влада-вплив. Уже сам цей поділ виявляється принциповим для психологічного
розуміння влади. В одних випадках примус і вплив розглядаються як цілком
відмінні, психологічно полярні способи здійснення влади. В інших –
заперечується психологічна природа примусу як варіянту власне влади,
психологічний зміст визнається лише за різними формами владного впливу.
Якщо трактувати владний зв’язок як насамперед інтерсуб’єктний, то
належить, очевидно, віддати перевагу другому із цих двох розумінь влади.
Звичайно найпростіше, навіть найпримітивніше розуміння влади
означає вбачання в ній насамперед примусового компоненту. Часто-густо
влада цілковито чи переважно ототожнюється з примусом, насильством,
поневоленням або насильство трактується як основне знаряддя влади, яка
стає владою тоді, коли має силу і здатна застосувати насильство [Бодуен,
1995; Кейзеров, 1973; Московичи, 1998, c. 282; Мшвениерадзе, 1989;
Скакунов, 2001].
Примус як варіянт влади має місце і в соціяльних стосунках. За
М. Вебером, примус фізичний або психічний є основою практично всіх
об’єднань у спільноти [Вебер, 1998в, c. 146]. Е. Дюркгайм уважав примус за
характерну ознаку будь-якого соціяльного факту [Дюркгейм, 1995а, c. 136–
137]. І. Ільїн наполягав на розрізненні окремих форм примусу і власне
насильства [Ильин, 1993а]. С. Московічі розглядає примус як щось таке, що є
спільним для всіх форм соціяльних зв’язків. При цьому соціяльний примус
зовсім не тотожний примусові фізичному, хоча їхні результати можуть бути
подібними [Московичи, 1998, c. 53–56].
На відміну від М. Фуко, який убачав джерела насильства у владі над
тілом [Фуко, 1998], Е. Фромм шукав ці джерела в людській душі. Найменш
патологічною формою насильства він назвав насильство ігрове, яке
використовується з метою демонстрації спритности, а не руйнування.
Натомість реактивне насильство, що виявляється під час захисту та
самозахисту, коріниться в страху [Фромм, 1992а, c. 21]. Цей вид насильства
можна було б уважати за необов’язковий для особистости, коли б
припустити, що обставини її життя можуть скластися так щасливо, що
жодного разу вона не опиниться в ситуації якоїсь небезпеки. Проте оскільки
таких ідеальних варіянтів не буває ніколи, людина завжди певною мірою
зазнає почуття страху, і це почуття спонукає її вживати заходів щодо

14
подолання чи уникнення ситуації загрози. Звичайно така ситуація сама не
зникає, тому людина повинна застосувати певний елемент насильства щодо
носія загрози.
Наступний тип, за Фроммом, – це ірраціональне насильство задля
помсти, мета якого полягає в заспокоєнні внутрішнього світу, відновленні
втраченої психічної рівноваги. Ще більше цій функції підпорядковано
насильство компенсаторне. Нарешті, ще один тип насильства – архаїчна
жадоба крові, найповнішим утіленням якої є вбивство [там само, c. 23–27].
Відтак примус над душею знову обертається на примус над тілом. Якщо не
вдається опанувати душу, опановують тіло. І таким чином суб’єкт примусу
реґресує до початкових, вихідних станів.
Проте досить часто за справжню владу визнається та, що якраз не
містить у собі елемента насильства. Насильство – це примус, володіння, але
не справжня влада. Насильство, зазначає Т. Болл, це не влада, а її брак, це
псевдовлада [Болл, 1993]. А найочевиднішою умовою ефективности влади
видається поєднання елементів примусу і впливу. Ефективного приневолення
не можна досягти єдиним інструментом – чи то насильством, чи то
ідеологією, писав Фуко: приневолення може бути безпосереднє, фізичне, а
проте не буде насильне, воно може бути обраховане, організоване, витончене,
а проте мати фізичний характер [Фуко, 1998, c. 34–35].
Таким чином, має йтися про оптимальне поєднання засобів впливу і
засобів примусу. Про це говорить і С. Московічі: з одного боку – насильство в
різних формах, із другого – леґітимність, яка виправдовує та освячує
панування. Внутрішня віра, що доповнює зовнішнє насильство, – формула
леґітимности влади [Московичи, 1998, c. 283].
Отже, влада існує лише тоді, коли має місце більш чи менш значущий
вплив одного суб’єкта на іншого. Це не означає, що примус як факт взаємодії
може психологічно іґноруватися. Є всі підстави вважати, що психологічний
вплив зароджується, виводиться, ґрунтується на початково непсихологічному
примусі. Мало того, початковий примус у різних його формах і значеннях,
очевидно, є першоосновою не тільки здатности до відображення
психологічного впливу, а й виникнення самої суб’єктности. Можливо, ці два
процеси на найперших стадіях розвитку суб’єкта становлять цілісний процес.
Якщо фізичний примус і насильство над тілом цілковито й адекватно
задовольняють усі потреби індивіда, то вихід його за межі пасивного об’єкта
влади-примусу стає непотрібним і навіть неможливим. Проте в реальному
існуванні живого індивіда завжди має місце такий собі прозір між рівнем
наявних потреб і рівнем задоволення їх через примусове втручання ззовні.

15
Відтак більша чи менша незадоволеність потреби спонукає індивіда до
виходу за межі суто фізичної чи біологічної ситуації і зайняття специфічної
позиції готовности зазнати поза- і понадпримусових впливів.
З розвитком суб’єкта у нього формується здатність до сприймання та
розрізнення різних форм владних примусів і владних впливів, таких,
наприклад, як примус фізичний і соціяльний, насильство над тілом і над
душею, фізичне насильство і психологічний авторитет. На ранніх стадіях
розвитку такі атрибути фізичного примусу, як біль або втома штовхають
індивіда як у бік підкорення йому, так і в бік вивільнення від нього. І в тому і
в тому варіянті відповідна поведінка стає фактом психічного життя, примус
набуває характеру психологічного впливу. У високорозвиненого суб’єкта
поведінка як реакція-відповідь на примус часто-густо постає як важливий
структурний елемент його ціннісних орієнтацій, а прийняття рішення в
ситуації примушування має істотне моральне забарвлення.
Таким чином, влада як примус “у чистому вигляді” психологічно не
існує: примус, який спричиняє психологічний відгук, перетворюється на
вплив. Тому психологічне розуміння влади найчастіше й означає трактування
(проте не ототожнення) її як впливу. Про владу йдеться тоді, зазначає
Г. Гекгавзен, коли хто-небудь виявляється в змозі спонукати іншого зробити
щось, чого цей інший інакше не став би робити [Хекхаузен, 1986, с. 308]. У
такому ракурсі найпопулярнішим є визначення влади бігевіориста Р. Даля:
суб’єкт А має владу над суб’єктом Б настільки, наскільки він може
примусити Б робити щось, чого Б в іншому разі не став би робити (див.
[Болл, 1993; Куницына и др., 2001, c. 158; Хекхаузен, 1986, c. 307]). Таке
тлумачення влади вочевидь акцентує увагу на зовнішніх щодо суб’єктивних
оцінок і значень обставинах взаємодії.
Мова більшою мірою йде про досягнення бажаного ефекту як
результату впливу на поведінку іншого індивіда. Говорити про те, щу означає
вплив іншого суб’єкта для того, хто є об’єктом впливу, немає сенсу. Головне –
це факт впливу та показник його ефективности. У схожій концепції П.
Бекрека і М. Беретца влада А над Б існує не лише тоді, коли А може
примусити Б робити те, чого той робити не хоче, але також у ситуаціях, коли
А може примусити Б не робити того, що Б хоче робити (див. [Куницына и др.,
2001, c. 159]). Подібне знаходимо в Т. Болла: дію можна назвати виявом
влади, якщо вона спонукає людину (людей) робити щось, чого вони не
зробили б зі своєї волі [Болл, 1993]. С. Люкс доповнив цю формулу: А
здійснює владу над Б, коли А впливає всупереч інтересам Б. А реальні
інтереси – це ті, які люди вибрали б у ситуаціях, де над ними не
здійснювалася б влада (див. [Куницына и др., c. 159]).
За Дж. Н’юстромом і К. Девісом, мотивація влади – це спонукання
справляти вплив на людей та події, що відбуваються, прагнення впливати на
людей і на розвиток ситуації [Ньюстром, Дэвис, 2000, c. 110–112, 285]. А за
Дж. Вероффом, мотивація влади – це диспозиція, яка скеровує поведінку на

16
досягнення того задоволення, яке дає контроль над засобами справляння
впливу на інших людей (див. [Хекхаузен, 1986, c. 317]). Тут бачимо різницю
між владою як диспозиційним впливом і владою як впливом заради
контролю.
Віддається належне й трактуванню влади як впливу маніпулятивного
або магічного [Дюрвилль, 1993; Курбатов, 1996; Шостром, 2002]. Говорячи
про підстави ототожнення влади і впливу, В. Куніцина та ін. зазначають, що,
по-перше, і влада і вплив мають на увазі наявність суб’єкта та об’єкта впливу,
по-друге, це майже завжди вплив на мотиваційну сферу, по-третє, така дія
завжди має наслідки. Проте вони наполягають, що розуміння влади як впливу
має бути доповнено визнанням асиметричности відносин між членами такої
взаємодії. Владні стосунки завжди асиметричні, і цей критерій зближує
поняття влади більшою мірою з поняттям маніпуляції, ніж з особистим
впливом [Куницына и др., 2001, с. 158–161]. Маніпулятивний вплив потрібен
самому суб’єктові для самоствердження: за О. Сидоренко, здатність діяти на
інших – безсумнівна ознака того, що ти існуєш і що це існування має
значення [Сидоренко, 1997], відтак вплив може трактуватися як особлива дія,
яка породжує подію буття [Татенко, 2000].
Спроба групи київських дослідників концептуально поєднати проблеми
влади, впливу і насильства привела їх до висновку, що влада закінчується
там, де розпочинається реальне насильство. Влада часто-густо має на увазі
загрозу застосування сили або насильства, але нездатність забезпечити згоду
без використання такого насильства означає, що влади немає, а є тільки
намагання справляти вплив. Влада виникає тоді, коли її носій може зазначити
загрозу насильства, але водночас така потреба означає брак реальної влади
[Технологии..., 1994, c. 91–94]. Тут має місце поєднання двох важливих
аспектів: з одного боку, влада постає як вплив на іншого суб’єкта, а з другого
– як вплив на усталені співвідношення (докладніше про це див. розд. 2.3).
В. Мшвенієрадзе також наполягає на тому, що влада може включати в
себе примус, але не зводиться до нього: влада – це ще й атрибутивна
властивість соціяльних стосунків, здатність приймати рішення і діяти
[Мшвениерадзе, 1989].
Розгляд влади як інтерсуб’єктного явища передбачає акцентування тих
її ознак, у яких виражається взаємний вплив суб’єктів. Такий зміст виразно
простежується в найпоширенішому розумінні влади, згідно з яким її суть
полягає в здатності одного суб’єкта спонукати іншого суб’єкта робити щось
таке, чого він без такої спонуки не робив би. Навіть якщо цей інший суб’єкт
виконує чиюсь волю з примусу, то й у цьому разі він має, бодай невелику,
можливість вибору непокори, діяння всупереч владному примусові. Інша річ,
що така непокора може обійтися надто дорого, виявитися психологічно й
вітально обтяжливою, а відтак заздалегідь відкидатися індивідом як хоч
трохи реальна альтернатива підкоренню примусові.
Й об’єктивна доконечність, і суб’єктивна потрібність владного впливу
виникають тоді, коли має місце більш-менш відчутна нерівноважність

17
стосунків. Цілковитий паритет між учасниками взаємодії може мати лише
тимчасовий характер. Власне кажучи, сама взаємодія передбачає змінність,
непостійність, відносність взаємних позицій. Владний вплив, з одного боку,
порушує симетричність стосунків, а з другого – їхня асиметричність є
передумовою його здійснення. Владний вплив одного суб’єкта на іншого, що
руйнує симетрію стосунків, може зумовлюватися як диспозиційними
характеристиками хоча б одного із суб’єктів (потреба домінувати, переважати
або, навпаки, підпорядковуватися, бути залежним), так і характеристиками
ситуації взаємодії, коли вплив чиниться заради контролю над самою
ситуацією. Таким чином, може йтися або про вплив на іншого суб’єкта з
метою узалежнення його від себе (а також і себе від нього), або про вплив на
усталений порядок речей, про доцільне впорядкування спільного з іншим
суб’єктом простору взаємодії.
Влада-примус і влада-вплив можуть розглядатися як полюси владного,
кратичного континувму. На полюсі примусу влада як психологічне явище не
має місця, бо “чистий” примус виключає залучення “підвладної”
суб’єктности в процесі взаємодії. На протилежному полюсі впливу влада
набуває максимально вираженого характеру впливу маніпулятивного. Це
означає, що владно-підвладні відношення існують, але ступінь їхньої
виражености є меншим, ніж десь на середніх рівнях континувму. Річ у тому,
що наявність вагомої психологічної влади позбавляє суб’єкта потреби
вдаватися до складних маніпулятивних побудов. Очевидно, психологічний
максимум влади міститься десь між полюсами окресленого кратичного
континувму із зсувом у бік полюса впливу.
Таким чином, зазначається наступний аспект владно-підвладних
узалежнень, який означає зіставлення, порівняння і розрізнення влади
реальної і влади потенційної (відповідно здійснення влади і її посідання
[Ледяев, 2000а]). Реальна влада може розглядатися як конкретна дія,
спрямована на зміну когось або чогось. Влада потенційна – це та сама влада
реальна, але ще до того, як її буде застосовано. Потенційна влада може стати
реальною в разі дотримання або, навпаки, недотримання певних умов
учасниками взаємодії – і тими, хто має владу, і тими, на кого її спрямовано.
Р. Арон пропонує розрізняти силу і могутність: могутність – це
спроможність особи впливати на поведінку або почуття інших людей [Арон,
2000, с. 68–69]. Отже, коли могутність застосовує силу, вона стає реальною
владою. За М. Ільїним та А. Мельвілем, влада, з одного боку, це вплив
особливого роду, а з другого – здатність до досягнення певних цілей,
можливість використання тих чи тих засобів [Ильин, Мельвиль, 1997]. Р. Мей

18
говорить про два виміри сили: як можливости і як дійсности [Мэй, 2001, с.
114].
Цікаве обґрунтування потенційної і реальної влади знаходимо в
Е. Канетті. Порівнюючи владу і насильство, він говорив про те, що
насильство безпосередніше й невідкладніше за владу. Натомість насильство,
яке дозволяє собі зволікати, стає владою. Влада набагато загальніша й
просторіша, включає в себе набагато більше і не така динамічна, як
насильство [Канетті, 2001, с. 120]. Таким чином, Канетті ототожнював
реальну владу з насильством, тоді як влада загалом, по-перше, має ширший
зміст і, по-друге, являє собою якраз комплекс потенційних можливостей
застосування насильства.
Якщо простежити лінію аналізу потенційної влади, то можна дійти
висновку, що її розуміння змінювалося від впливу на ситуацію до впливу на
учасників взаємодії. Так, Т. Гоббс уважав, що могутність людини – це
доступні їй засоби досягти в майбутньому достатньо великого блага.
Інструментальні форми могутности дають людині змогу досягати ще більшої
могутности, а відтак і ще більших благ [Гоббс, 2000, c. 124]. Г. Гекгавзен
говорить про досить широке розуміння влади як загальної здатности
впливати на все [Хекхаузен, 1986, с. 308]. У теорії поля К. Левіна
сформульовано поняття окремого конструкта “поле влади”, де влада
розглядається як потенціял, що становить істотну характеристику самого
поля, є його атрибутивною складовою [Левін, 2000г, c. 53].
Розуміння влади як потенціялу впливу стає дедалі традиційнішим у
соціяльній психології. Сила влади визначається як максимальна потенційна
здатність одного аґента впливати на іншого [Куницына и др., 2001, с. 159–
160]. Влада включає в себе поняття про здатності і можливості, від її
посідання залежать результати або наслідки вчинених дій [Болл, 1993].
Зрозуміло, що між потенційним посіданням влади і її реальним
застосуванням мають існувати якісь співвідношення. Г. Гекгавзен зазначає,
що з погляду отримання задоволення від влади почуття посідання її більш
значуще, ніж вплив на інших людей [Хекхаузен, 1986, с. 314]. Загалом же
будь-яка влада є водночас і потенційною, і реальною. Потенційній владі
завжди притаманні певні змістові характеристики реальної влади, як і
навпаки. Такі складні поєднання зумовлюють те, що, на думку Р. Голла, в
одних ситуаціях владу легко помітити й відчути, в інших вона більш
прихована [Холл, 2001, с. 189]. Владу, пишуть Л. Гозман та О. Шестопал,
розподілено по всіх рівнях соціяльної ієрархії, при цьому десь виявляються
“згущення” влади, а десь – своєрідні “розрідження” [Гозман, Шестопал, 1996,
с. 63].
Таким чином, напрошується висновок про таку собі “кількість влади” в
певному середовищі. Ця кількість розподілена по різних структурних
частинах і загалом є величиною, близькою до певної константи. Влада, за
Г. Арендт, є завжди – як потенційна, змінна, вимірнб, надійна одиниця
[Арендт, 1999, с. 153]. Зміна владно-підвладних співвідношень, векторів
напруження в одних частинах системи зумовлює відповідний перерозподіл
19
співвідношень в інших. За Р. Голлом, кількість влади в організації або
міжособовій ситуації може змінюватися з часом, але не різко, а поступово. І
ця кількість є фіксована [Холл, 2001, с. 204].
Якщо інтерсуб’єктна взаємодія здійснюється часто й постійно, то
владно-підвладні співвідношення між її учасниками відреґульовують
структуру стосунків, роблять її стійкою та адаптованою до рівня владних
можливостей учасників. У такому відносно стійкому середовищі посилення
владних можливостей одного суб’єкта змінює структуру стосунків таким
чином, що інший суб’єкт (суб’єкти) має або послабити свої власні владні
вияви, або, навпаки, посилити їх, щоб подолати владні домагання першого
суб’єкта. Надто істотні порушення владно-підвладних співвідношень
руйнують усталену структуру стосунків і зумовлюють їхню перебудову.
І примус, і маніпуляція часто-густо вважаються за атрибути реальної
влади. Проте в багатьох психологічних концепціях, особливо
інтеракціоністського спрямування, потреба вдаватися до примусу або
маніпуляції розглядається як ознака недостатньої владної спроможности
суб’єкта. В інтерсуб’єктних стосунках більше важить не реальне
застосування влади як такої, не пряме використання її засобів та прийомів, а
посідання потенційних владних здатностей.
Влада одного суб’єкта над іншим є психологічно достеменною тоді,
коли існує саме потенційно і в такій потенційній можливості реалізовуватися
певним чином відображається цим другим суб’єктом, відчувається,
переживається, усвідомлюється ним, коли поводитися так чи так його
спонукає саме потенційно наявна влада. Суб’єкт, який диспонує значними
потенційними можливостями застосування влади, не мусить їх застосовувати
часто або взагалі, якщо ці можливості адекватно оцінюються суб’єктами, на
яких їх імовірно може бути скеровано. Владу, що реально здійснюється, може
бути виявлено, а відтак і оцінено тільки в процесі взаємодії суб’єкта з іншими
суб’єктами, у ході взаємного виявляння владних можливостей.
Потенційне, евентуальне існування влади є можливим лише в контексті
інтерсуб’єктної взаємодії. Тільки за такої взаємодії потенційна влада може
виникати й існувати, може певним чином відчуватися, передбачатися її
наявність, оцінюватися іншими суб’єктами ступінь її виражености. Розгляд
влади в інтеракційному контексті дає змогу принципово розрізнити суть
влади і впливу. Наприклад, В. Ледяєв визначає владу як диспозиційну
здатність, тоді як вплив – це подія або дія [Ледяев, 2000а], тобто вплив постає
як форма або механізм перетворення влади потенційної на реальну. Поза цим
контекстом не існує не тільки “реальна” влада, яка просто не має місця для
свого вияву, а й влада потенційна, бо в такому разі вона перетворюється на
психологічний нонсенс.
20
 Якщо визнати владно-підвладні співвідношення за атрибутивну
властивість будь-яких соціяльних взаємодій і зважити на незліченну кількість
таких взаємодій у людському суспільстві, то можна трактувати суспільну
структуру як, зокрема, безперервну циркуляцію влади, обмін владними
впливами (відтак влада – це, з одного боку, відношення, а з другого – елемент
системи [Осипова, 1989]). Циркуляція влади складається в такий собі
кратичний профіль суспільства, грані якого, звичайно, не є цілком
жорсткими, але надмірне відхилення кратичної напружености від них
наштовхується на функційний опір, який повертає напруження до
оптимального рівня. (Тому виявляється можливим говорити про так звані
“цикли влади” та їхній вплив на організацію суспільного життя [Yoon, 2003]).
Для подолання такого опору потрібними є більш радикальні зміни в
структурі соціюму – суспільства загалом чи якогось окремого соціяльного
середовища. Отже, влада постає як соціяльна функція, функція соцієтальної
структури. Вона зумовлює її мінливість і напруженість у відносно стабільних
межах. Ця функція поєднує окремих “ізольованих” індивідів у єдине ціле,
визначає кожному індивідові його місце в соціюмі. Так, І. Кравченко говорить
про мікропроцесуальний рівень владних стосунків [Кравченко, 1989б]. Г.
Арендт пише, що влада виникає між людьми тоді, коли вони діють разом, і
зникає в той момент, коли вони розсіюються. Але водночас те, що тримає їх
разом після короткочасного моменту дії, це є влада [Арендт, 1999, с. 154]. У
такому розумінні влада є функцією соціюму щодо індивідів. З іншого боку,
влада є функцією щодо соціюму: вона робить його таким, яким цей соціюм
може стати.
Належить підкреслити, що видимою, очевидною владою, яка
сприймається й розуміється членами суспільства, стає лише невелика частина
загальної сукупности владно-підвладних співвідношень. Основний масив
влади становить влада “невидима”. Потенційний характер влади якраз і
робить її в певному розумінні невидимою, надає їй характеру функції, яка має
місце у взаємодії суб’єктів, носіїв, представників владних співвідношень у
рамках певної ситуації.
Функційна природа влади, з одного боку, зумовлюється поєднанням
безлічі різних чинників та обставин об’єктивного і суб’єктивного характеру. З
другого боку, вона сама є чинником та обставиною, які впливають на
міжсуб’єктну взаємодію та структурують її і середовище. Досить ефектно
порівнював владу з грішми Т. Парсонс. Влада, гадав він, є таким самим
узагальнювальним механізмом, такою самою мовою управління, як і гроші,
вона пов’язана з авторитетом так само, як гроші – із власністю як інститутом
[Парсонс, 2000б]. Влада ніколи не є абсолютною, її завжди обмежено або
законами й традиціями, або об’єктивними параметрами ситуації [Гозман,
Шестопал, 1996, с. 63].
До цих обмежень слід додати ще й обмеження суто суб’єктивного,
особистісного, суб’єктного походження. Владно-підвладні співвідношення
потрібні взаємодійним суб’єктам не тільки об’єктивно, а й дуже суб’єктивно.
Зокрема, на важливість адаптивної функції влади та авторитету вказував
21
С. Мілґрам: ні влади, ні авторитету взагалі не існувало б у людському
суспільстві, якби вони не виконували такої функції [Милграм, 2000, с. 137].
Виходить, що влада циркулює в людському середовищі подібно до того,
як у соціюмі циркулюють, наприклад, гроші, переливаючись з одного місця в
інше, переходячи від одних суб’єктів до інших, концентруючись в одних
місцях, викликаючи щодо себе безліч найрізноманітніших мотивацій та
інтенцій. Так само й влада спонукає людей взаємодіяти між собою,
конструювати взаємини, а її кількість стає важливою соціяльною міркою
індивідуальної значущости та впливовости. Таким чином, влада ніби
розставляє учасників взаємодії “по місцях”, визначає кожному позицію в
загальній системі, структурує суспільство, наближаючи його до певної
ідеальної конструкції, утім, ніколи її не досягаючи. Час від часу ця
конструкція руйнується і соціюм деградує до якогось вихідного стану або
перестрибує в нову, ще не сформовану і не визначену якість.
Заходячи в стосунки один з одним, індивіди ніби наперед
погоджуються з потребою взаємного зіставлення й визначення позицій, у
яких одні з них обов’язково мають домінувати, а інші – підпорядковуватися, а
радше і підпорядковуватися, і домінувати мають одні й другі, тільки в різних
аспектах і напрямах. Такі співвідношення апріорі сприймаються і
приймаються як адекватні характеристики процесу взаємодії, як, власне, сам
цей процес.
Відповідно насиченість взаємодії владно-підвладними
співвідношеннями здебільшого може усвідомлюватися в результаті
спеціяльного аналізу, але в повсякденному, повсякчасному процесі взаємодії
предметом такого аналізу не стає. Відтак влада постає як властивість
неусвідомлювана, невидима, яка, проте, ефективно виконує свої функції в
структурі та змісті інтерсуб’єктної взаємодії.
Владу як підпорядкування, залежність, волю обставин, тобто як
функцію розглядають М. Ільїн та А. Мельвіль. Владу як функцію не може
бути присвоєно однією особою. Мало того, влада як функція ніби
відчужується від особи, починає вивищуватися над людьми, робить їх свого
роду заручниками структурних відношень [Ильин, Мельвиль, 1997].
Функційну природу влади в її дисциплінарному різновиді докладно
відстежував М. Фуко. Така влада існує завжди й повсюди і функціює
постійно та здебільшого “мовчки”. Фуко з ентузіязмом аналізував систему
паноптикуму як ідеальної форми владного механізму. Владні відносини
функціюють у самій функції, а функція виявляється через владні відносини.
Межа між власне владою і її функцією стирається: влада стає функцією, а
функція є специфічний різновид влади [Фуко, 1998, с. 222, 243, 256–260].
Таким чином, можна гадати, що влада як така – це до певної міри
соціяльна ілюзія, зручний та прийнятний для людської свідомости спосіб
інтерпретації функційного змісту міжлюдських стосунків. Стосунки
укладаються більш незалежно від суб’єктивних прагнень людини, а
відповідніше до загальних закономірностей міжоб’єктних співвідношень у
середовищі. Натомість нездатна до усвідомлення таких надто складних
22
залежностей пересічна людина інтерпретує для себе ці співвідношення в
категоріях владно-підвладних стосунків, і таким чином функція взаємодії
перетворюється на функцію влади.
Позаяк влада – невід’ємна властивість взаємодії між людьми, то такої
взаємодії без владно-підвладних співвідношень не буває. Водночас і влада
поза взаємодією не існує. У багатьох психологічних концепціях, особливо
особистісно зорієнтованих влада трактується як особистісна здатність,
сукупність диспозиційних характеристик особистости. Ті особи, які
потенційно можуть зайти у взаємодію одні з одними, уже заздалегідь мають
різні можливості зайняття владної чи підвладної позиції. Проте до взаємодії
ці можливості існують лише потенційно.
По-перше, такі особистісні здатності є продуктом попередньої
інтерсуб’єктної взаємодії, у межах якої особистість сформувалася. По-друге,
тільки сам процес взаємодії, урешті-решт, розставляє її учасників на владно
окреслені позиції. За винятком хіба що яскраво виражених психопатичних та
психічно проблемних особистостей кожна людина у взаємодії з іншими
більшою чи меншою мірою орієнтується на соціяльні норми й зразки, яким
ця взаємодія має відповідати. На провідному місці тут інституціялізовані
соціяльні ролі, що їх індивіди беруть на себе відповідно до власного бажання
і тиску оточення. Відтак суб’єкт інтерактивної поведінки у її виявах поєднує
свої власні кратичні властивості і соціяльно зумовлені владно-підвладні
функції. У процесі взаємодії ця поведінка виявляється, інтерпретується,
змінюється відповідно до аналогічних поведінкових виявів інших учасників
та контексту, насамперед змістового, усієї взаємодії.
М. Вебер писав, що боротьба як прагнення протиставити свою волю
іншій волі потенційно притаманна всім різновидам спільно спрямованих дій
[Вебер, 1998в, c. 145]. Отже, влада є не невід’ємним атрибутом взаємодії, а її
потенційною характеристикою, що робить її ще більше схожою на
специфічну функцію. Навпаки, Т. Парсонс зазначав, що особа посідає владу
лише остільки, оскільки її здатності впливати на інших та досягати або
зберігати те, чим вона володіє, не санкціоновано інституційно [Парсонс,
2000а]. Тобто якщо у Вебера фактична влада і соціяльно приписані особі
функції ніби ототожнюються, то Парсонс наполягав на їхньому розрізненні.
Влада – не властивість, яку має людина, а результат міжособових
взаємин, за яких одна людина дивиться на іншу як на вищу щодо себе
[Фромм, 1990, c. 142]. Сутність влади визначається тим, що це головний засіб
наділеного сенсом з’єднання дій багатьох людей для реалізації узгоджених
або, принаймні, таких, що загалом розуміються та приймаються, цілей
[Ильин, Мельвиль, 1997]. Влада – це ще й неминучий, навіть бажаний
контекст перебігу психотерапевтичної взаємодії [Massey, 1987; Vincent, 1987].
Проте відносини влади не слід розуміти як такі, що визначаються на
основі досягнення лише спільної згоди та порозуміння. В основі порозуміння
лежать і конфліктні співвідношення. Так, М. Фуко писав, що владу треба
розуміти не як право власности, а як стратегію, що наслідки її панування
належить приписувати не привласненню, а тим або тим нахилам, маневрам,
23
тактикам, технікам, способам функціювання, у владі слід добачати радше
мережу завжди напружених і завжди активних відносин, а не привілей, який
можна забрати [Фуко, 1998, c. 35–36].
Феномени влади ґрунтуються на повсюдно поширеній ситуації
соціяльного конфлікту, що виникає через несумісність цілей різних людей або
засобів досягнення їх [Хекхаузен, 1986, с. 307]. Таким чином, стає потрібним
певний процес, щоб початково конфліктні стосунки владно-підвладних
узалежнень набули більш упорядкованого, поміркованого характеру. Такий
процес звичайно називають леґітимацією. У ході леґітимації, пишуть М. Ільїн
та А. Мельвіль, досягається леґітимність влади як результат того, що її
авторитет набуває визнання з боку підвладних, що всі учасники стосунків
визнають, виробляють спільні стандарти влади як символічного посередника,
який забезпечує взаємне виконання зобов’язань [Ильин, Мельвиль, 1997].
Влада, таким чином, набуває ніби атрибутивного соціяльного змісту,
перетворюючись на природну й невід’ємну функцію людської спільноти.

***

Фізичний примус є протоформою влади як у філо- та онтогенетичному,

так і в інтеракційному аспекті. Він є й найімовірнішим джерелом виникнення
складно опосередкованих владно-підвладних відносин.
Суто фізичний примус без психологічного відгуку на нього ні з боку
суб’єкта, ні з боку об’єкта не означає наявности влади як такої. Тут має місце
лише залежність у широкому (фізичному) розумінні. Потреба застосовувати
фізичний примус у взаємодії двох психологічно розвинутих суб’єктів означає
владну неспроможність того, хто такий примус справляє.
Психологічно достеменна влада полягає в здатності одного суб’єкта
впливати на іншого, спонукати його до виконання/невиконання певних дій,
змінювати його психічні стани та психологічні властивості. Психологічний
вплив у взаємодії двох людських суб’єктів, по-перше, завжди є взаємним, по-
друге, має різне суб’єктивне значення для кожного з них і, по-третє, зумовлює
більшу чи меншу асиметричність стосунків, тоді як цілковита рівноважність є
радше ситуативним винятком.
Реальне застосування влади виявляється втіленням завжди потенційно
більших і ніколи до кінця не застосованих владних можливостей суб’єкта
(суб’єктів) та реалізацією владного контексту ситуації. Перш ніж
реалізуватися, влада має заіснувати потенційно як сукупність певних умов –
внутрішньо- і міжсуб’єктних. Єдиним простором, де такі умови можуть
виникати, є простір інтерсуб’єктивний, бо влада, не спрямована на іншого
суб’єкта, бодай лише в уяві самого суб’єкта владного впливу, не має
психологічно владного змісту, тобто не є владою.

24
 Індивідуальні суб’єкти, що взаємодіють у соціяльному просторі,
здійснюють безперервний обмін та узгодження взаємно спрямованих
позицій. Істотну характеристику таких позицій та обміну ними становлять
владно-підвладні співвідношення, що утворюються й функціюють між
суб’єктами. Позаяк у соціюмі одночасно взаємодіють не два, а сила-силенна
суб’єктів, то цей процес можна характеризувати як безперервну циркуляцію
влади, що надає їй реґулівної функції в соціяльному середовищі.
Таке функціювання влади приводить до утворення соцієтальної
структури. Проте ця сама влада тут же й водночас структуру руйнує, робить її
тимчасовою й минущою, бо головною формою її існування є потенційна
наявність, що може зреалізуватися тільки в умовах взаємодії між суб’єктами.
Така взаємодія не може бути безнастанно повторюваною структурою, вона
весь час міняє позиційні відношення взаємодійних суб’єктів, а відтак руйнує
структуру, привносячи до неї елементи стихійности та спонтанности.
Влада – це радше властивість взаємодії, результат взаємин, що
складаються між індивідами, які перебувають у певних стосунках, а не
диспозиційні характеристики особи або соціюму. У процесі леґітимації вони
можуть диспозиціюватися, перетворюючись на відносно жорсткі соціяльні
співвідношення, залишаючись в основі, проте, інтерактивним, а не
атрибутивним утвором.
1.2. Символіка внутрішнього і зовнішнього в мотивації влади

Структура владно-підвладних співвідношень, які формуються в процесі

взаємодії, має багато різних напрямів і ракурсів. Зокрема може йтися про
співвідношення вертикальні і горизонтальні, зовнішні і внутрішні, формальні
і неформальні, явні і неявні та ін. Два аспекти влади – зовнішній і внутрішній
– виділяє С. Московічі: іззовні влада – це принцип порядку, який
відокремлює керівників від керованих та вказує, яким чином більшість
повинна підкорятися командній меншості; ізсередини – це принцип дії, на яку
розраховує суспільство, задаючи своїм членам мету і диктуючи їм поведінку,
якої вони повинні дотримуватися, щоб досягти цієї мети [Московичи, 1998, c.
282].
За способами здійснення влада може бути явна, експліцитна і неявна,
імпліцитна [Ильин, Мельвиль, 1997]. У структурі влади можна вирізняти
способи її здійснення [там само, 1997], інституційні механізми [Парсонс и
др., 2000, c. 452], особистісні і міжособистісні параметри [Wiatr, 1977, s. 356],
суб’єкта, об’єкт, ресурси, процесуальний та ціннісний аспекти [Федоркин,
2001] тощо. Структура влади відображається також у стратегіях її
самопрезентації [Свенцицкий, 2000], формах і різновидах [Акімова, 2003;
Зеленский, 2002; Ледяев, 2000б; Мшвениерадзе, 1989; Халипов, 1995а;
Халипов, 1995б; Халипов, Халипова, 1996], змісті та обсязі владних
повноважень [Михайлов, 2001; Фливберг, 2000], видах сили [Мэй, 2001,
с. 129], архетипах владування-підпорядкування, самосвідомості еліти,
загальнонародній ментальності, характеристиках влади як системи, віри,
вигоди, загрози [Крамник, 2000]. Узагальнену соціяльно-психологічну
25
структуру влади пропонує І. Грошев, у центрі якої – особа з різними
потребами, що так чи так відображають потребу влади. Основна
характеристика особи у владному контексті – ефективність, що зумовлюється
відповідями на впливи носіїв влади. Ця їхня влада характеризується якістю і
продуктивністю [Грошев, 2001]
Саме по собі питання про джерела та ресурси влади має мало
психологічний зміст. Воно здебільшого розглядається як своєрідна технологія
здобуття влади і розпоряджання нею. Джерела й ресурси влади частіше
інтерпретуються як потенційні передумови, що можуть утілюватися в життя і
забезпечувати досягнення владного статусу за умови включення їх у
психологічний простір міжсуб’єктної взаємодії. Не включені в такий простір
джерела й ресурси залишаються пустою абстракцією з погляду формування
владно-підвладних стосунків. Це не означає, що таке включення завжди
повинне бути видимим і відчутним. Наявність джерел і ресурсів влади може
бути малопомітною, мало або й зовсім не усвідомлюваною в стосунках між
різними суб’єктами, проте справляти значущий, можливо, і вирішальний
вплив на структурування стосунків між ними. Посідання джерел влади
однією із сторін взаємин відображається символічно як самою цією стороною
– носієм суб’єктности, так і іншою стороною – носієм іншої суб’єктности. І
таким чином влада набуває характеру влади потенційної.
Отже, із психологічного погляду джерела й ресурси влади не
становлять істотної змістової характеристики суб’єктів взаємодії. Поза
процесом взаємодії вони існують тільки умоглядно, навіть абстрактно.
Натомість їхня роль у процесі взаємодії стає значущою лише за умови
належного суб’єктивного відображення учасниками.
Узагальнення поглядів на зміст і суть джерел та ресурсів влади дає
змогу виділити кілька основних їхніх значень: за джерела та ресурси влади
вважається сила, фізична, брутальна потужність [Арон, 2000; Ильин,
Мельвиль, 1997; Технологии..., 1994], матеріяльні ресурси, багатство,
власність, майно [Арон, 2000; Вебер, 1998г; Каверин, 1991; Технологии...,
1994], соціяльні повноваження, компетенція, становище [Ильин, Мельвиль,
1997; Парсонс, 2000в; Технологии..., 1994; Холл, 2001], вплив, авторитет
[Арон, 2000; Ильин, Мельвиль, 1997; Холл, 2001], соціяльні норми та зразки
[Ильин, Мельвиль, 1997], харизма [Ильин, Мельвиль, 1997; Холл, 2001],
володіння інформацією та пов’язана з ним здатність долати невизначеність
[Технологии..., 1994; Холл, 2001].
Узагальнення підходів до проблеми джерел та ресурсів влади привело
до виділення шістьох основних джерел: влади винагороди; влади примусу;
нормативної, або леґітимної, влади; влади етальону, або референтної; влади
експерта, знавця; інформаційної влади [Куницына и др., 2001, c. 160;
Свенцицкий, 2000; Хекхаузен, 1986, c. 309–310]. Проте самої лише наявности
таких джерел виявляється замало для того, щоб їх було використано для
реального здобуття владної позиції. Тому Г. Гекгавзен виділяє своєрідні
передумови успішної дії влади, до яких належать: розпоряджання джерелами
влади, здатність до перебудови значень привабливости в психологічному полі
26
іншої людини, прагнення справляти вплив на поведінку іншої людини,
надання переваги тому чи тому засобові впливу [Хекхаузен, 1986, c. 315].
Дещо інакше в ієрархії джерел і ресурсів влади розставляють акценти
Дж. Н’юстром і К. Девіс. Основними типами влади на основі її джерел є:
влада особиста, референтна, харизматична; влада законна, що ґрунтується на
офіційних повноваженнях; влада експертна, що ґрунтується на знаннях;
влада, яка ґрунтується на винагороді; влада, яка ґрунтується на примусі
[Ньюстром, Дэвис, 2000, c. 285–286]. Такий аналіз відображає радше
зовнішні, об’єктивні обставини, що мають передувати владно-підвладній
взаємодії. Проте для того, щоб потенційний вплив джерел влади виявився
більшою чи меншою мірою в процесі самої взаємодії, потрібна наявність
суб’єктивних бажань її учасників використати ці джерела.
Потенційною кратичною складовою взаємодії джерела й ресурси влади
стають у разі хоч би неусвідомлюваного відображення їх суб’єктом як
власних можливостей посідання та розпоряджання ними. Тому виходить, що
вирішальним чинником тут є не фактичне володіння владними засобами, а
суб’єктивне переживання такого володіння, “знання” про нього. Відтак
цілком можливою є ситуація владно-підвладної взаємодії, коли взаємні
позиції учасників визначаються на основі не реального, а ілюзорного,
хибного співвідношення їхніх владних джерел і ресурсів, особливо якщо ці
ілюзії поділяють усі учасники взаємодії. А що цілком точне відображення як
своїх власних, так і взаємних джерел та ресурсів влади в принципі
неможливе, то визначення позицій у владно-підвладній взаємодії завжди є
більш чи менш неточне й приблизне, часом і зовсім неадекватне.
Мотивацію найчастіше шукають у глибинах суб’єктних структур,
звідки вона спонукає індивіда до активности. Проте це не означає, що
мотивація взагалі і мотивація влади зокрема дається людині іманентно,
виводиться з неї самої. Діяпазон думок із цього приводу дуже широкий: від
апріорного наділення прагненням влади всіх живих організмів до розгляду
влади як своєрідного відгуку організму або особистости на вимоги соціяльної
структури.
Гранично можливого значення мотивації влади у вигляді прагнення її
надавав Ніцше, розглядаючи жадання влади як невичерпність творчої волі до
життя: життя – це лише вираження форм росту влади, уся рушійна сила є
воля до влади [Ницше, 2000, c. 903–914; Ніцше, 1993б, c. 112–114].
Для персонологічних підходів характернішим є пошук джерел владної
мотивації всередині окремого індивіда. Особа розглядається як єдиний або
головний суб’єкт прагнення влади. Таке прагнення може бути як
природженим, первісним, так і таким, що виникає й формується на ранніх
етапах особистісного розвитку.
У такому розумінні для особи як до певної міри самодостатньої в
зумовлюванні її власного прагнення влади соціяльне оточення здебільшого
має характер неодмінного, але не вельми істотного тла, щодо якого особа
формує та виявляє відповідні наставлення. Інші члени суспільства або
соціюм як цілісність – це об’єкти, на які має бути скеровано владні
27
устремління особи, без яких ці устремління не мають сенсу. Але водночас
суть, зміст, навіть стиль таких устремлінь насамперед визначається самим
їхнім суб’єктом. Суб’єкт тим чи тим чином устосунковується до соціяльних
об’єктів і вибудовує власну систему кратичних відношень.
Десь за таким принципом виникає й функціює прагнення влади за
А. Адлером, яке він найбільше виводив із внутрішньо притаманних
індивідові комплексів нижчости. Ці комплекси виникають, зокрема, унаслідок
порівняння себе з іншими людьми, але в основі їх лежить усе-таки владна
невпевненість, що є, за суттю, природженою властивістю. Соціюм тут постає
як умова запуску такого розвитку, але справжнім його джерелом є
індивідуальна психіка. Людина надає значення певній діяльності як засобові
здобуття вищости, задоволення прагнення до переваги [Адлер, 1997ж, c. 113].
У неофройдистських відгалуженнях психоаналізу прагнення влади як
провідний мотив активности інтерпретувалося частіше в категоріях
відхилень, аномалій, неврозу. Так, за К. Горні, функції невротичного
прагнення влади, престижу та володіння полягають у захисті від
безпорадности, приниження, злигоднів. У поведінці невротичної особистости
ці функції трансформуються в тенденції владувати, принижувати, ущемляти
інтереси інших [Хорни, 1993б, c. 145], стають психологічним підґрунтям
формування авторитарної особистости [Адорно, 2001; Бассиюни, 1999;
Дьяконова, Юртайкин, 2000; Жижек, 2000; Glad, 2002] або макіявелістських
нахилів [Евлахов, 2004; Знаков, 2000а; Знаков, 2002; Позняк, 2003]. Таким
чином, мотив влади постає і як потреба посідання влади, і як потреба її
застосування. Подібно Г. Лассвел трактує владу водночас і як мету, і як засіб:
люди, писав він, можуть просто хотіти чого-небудь, але за цим стоїть
прагнення влади (див. [Алюшин, Порус, 1989]). Г. Гекгавзен звертає увагу на
проблему множинности мотиву влади: діяльність влади звичайно
визначається не одним, а різними мотивами, конфіґурацію привабливости
яких ця діяльність повинна перебудовувати [Хекхаузен, 1986, c. 310].
Тут узагалі вирисовується проблема наявности специфічного мотиву
влади. Чи можна вести мову про існування такого мотиву, який зумовлює
специфічну діяльність влади, чи радше має йтися про те, що поєднання
різних мотивів, серед яких мотиву влади як такого немає, зумовлює
виконання конкретної діяльности, спрямованої на досягнення позиції у
владно-підвладних стосунках? (А визначальну роль, наприклад, може
відігравати мотивація досягнень [Argyle, 2001, s. 36–38]).
Якщо таку діяльність виводити з інтерсуб’єктної взаємодії, то належало
б визнати, що специфічного мотиву влади не існує, а він є радше
відображенням прагнень суб’єкта посісти специфічні вигідні для нього
позиції щодо інших учасників взаємодії. Відображення плюсів і мінусів такої
позиції формує в його суб’єктивному психічному світі відповідні намагання,
прагнення, бажання, які в результаті можна інтерпретувати як сукупність
мотивів влади. Тобто мотив влади як такий первісно не існує, але водночас
він існує як породження взаємних узалежнень учасників інтерсуб’єктної

28
взаємодії, через що, як пише Р. Мей, влада завжди має міжособовий характер
[Мэй, 2001, с. 39].
Водночас у контексті сучасних інтеракціоністських парадигм
спостерігаються намагання поєднувати інтра- та інтерпсихічні чинники
мотивації владної поведінки. Так, представниця транзакційного аналізу
К. Штайнер називає сім джерел влади, які дають особі змогу протистояти
авторитарним впливам: ґрунтовність, пристрасність, контроль, любов,
спілкування, знання, трансцендентність [Steiner, 1987], серед яких суто
інтерперсональним є хіба що спілкування, тоді як решта шість
характеризується більшим чи меншим ступенем внутрішньосуб’єктної
закорінености.
Зародження мотиву влади в найраніших актах взаємодії робить його
настільки природно притаманним людській істоті, суб’єктові, що практично
неможливо і майже завжди непотрібно вирізняти мотивацію влади із
сукупности природжених мотивів індивіда. Водночас такий підхід дає
підстави спростувати одне з головних положень А. Адлера про універсальну
притаманність прагнення влади, вищости над іншими всім людським істотам.
Таке прагнення справді є загальнолюдською властивістю, але виводиться не з
первинно біологічної природи людської особини, а з особливостей її
взаємодії з іншими людьми.
Якщо ж абстрагуватися від вихідного рівня взаємодії та формування
мотиву влади, то цей мотив можна розглядати як іманентно притаманний
людській особистості. І відтак віддаймо належне узагальненому визначенню
мотиву влади, запропонованому Г. Гекгавзеном: “Мотив влади спрямовано на
здобуття та збереження її джерел або заради пов’язаного з ними престижу і
відчуття влади, або заради впливу (він може бути як основною, так і
додатковою метою мотиву влади) на поведінку та переживання інших людей,
які, будучи залишені самі на себе, не вчинили б бажаним для суб’єкта чином.
Вплив цей повинен так змінити їхню поведінку, щоб вона сприяла
задоволенню потреби суб’єкта. Для досягнення цього суб’єкт повинен за
допомогою наявних джерел влади та засобів впливу перебудувати
привабливість найважливіших мотивів іншого, причому зробити це
якнайефективніше та якнайекономічніше. Сама ця діяльність може
відповідати вельми різноманітним мотивам. Вона може виконуватися заради
свого власного або чужого блага, або ж заради якої-небудь вищої мети; вона
може завдати іншому шкоди або надати йому допомогу. Індивідуальний
мотив влади обмежено як щодо здобуття влади, так і щодо її застосування
певними змістовими галузями, пов’язаними з конкретними джерелами влади
та групами людей, які зазнають впливу. На ньому також може лежати печать
страху перед досягненням влади, її втратою, використанням, перед
застосуванням влади у відповідь або перед безуспішністю свого впливу”
[Хекхаузен, 1986, с. 322–323].
Упровадження в аналіз психології влади морально-етичних критеріїв,
серед яких, наприклад, рівність і справедливість є одними з основних,
спонукає розглядати прагнення влади як неґативну особистісну рису –
29
психопатичну або невротичну. Особа, яка виявляє надмірні владні домагання,
має, відтак, підлягати або моральному осудові, або соціяльній терапії. У
кожному разі такі надмірні домагання розглядаються як неадекватні
відхилення від соціяльної норми, що становить загрозу усталеному
соціяльному порядкові.
Питання про наявність первісного, індивідуального за своєю природою
мотиву владування-підпорядкування є методологічно важливим і часто-густо
віддзеркалює суть поглядів на природу індивідуальної та соцієтальної
психіки. Якщо прагнення влади є природженим або рано набутим, то,
відповідно, здобуття влади в соціяльних стосунках стає самодостатньою
цінністю, задоволенням базальної потреби, що втілюється у визначенні
“влада заради влади”, коли влада виявляється самоцінною метою взаємодії.
Якщо ж мотивація влади виникає на пізніших етапах індивідуального
особистісного розвитку, коли особа вже є доволі розвиненим суб’єктом
взаємодії, то визначальною причиною вияву владних здатностей стає
можливість і доцільність застосування влади для досягнення прагматичних
цілей. У цьому контексті влада стає лише “засобом” досягнення мети, а не
самою метою.
Найбільш доречним у підході до проблеми мотивації влади було б,
мабуть, поєднання обох аспектів. Влада як вияв індивідуальної активности в
контексті інтерсуб’єктної взаємодії завжди є водночас і метою такої
активности, і засобом такої взаємодії. Інша річ, що в кожному конкретному
випадку має йтися про різні пропорції та джерела зумовлювання владно-
підвладних співвідношень.
Розгляд двох основних іпостасей влади – як мети і як засобу – у
дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії повинен апріорі привертати увагу
насамперед до першого її аспекту. Проте це не означає, що іґнорування
глибинних владних імпульсів має бути метою такого розгляду. Навпаки, саме
їхній аналіз в інтерсуб’єктному контексті дасть змогу поєднати в єдине ціле
явище влади в сукупності його різних, окремих, часом суперечливих
характеристик. Аналіз поведінки суб’єкта в інтерсуб’єктивному просторі не
тільки не заперечує, а, навпаки, передбачає вилучення, залучення,
прилучення глибинних інтрасуб’єктних характеристик індивідуальної
активности.
Якщо виходити з визнання внутрішньо-глибинної природи мотивації
влади, то належить розв’язати ще одне принципове питання: чи існують
специфічно владні, первісно кратичні імпульси, чи вони стають такими,
трансформуючись під впливом інтерсуб’єктних чинників? Мабуть, можна
говорити про природжену владність первісних психічних спонукань
індивідуальної психіки, але не в психосоціяльному, а в біопсихічному
розумінні. У такому разі може йтися про біологічно зумовлену природжену
готовність індивіда заходити в контакт із середовищем, самою своєю
присутністю заявляти середовищу про себе, сповіщати його про свої потреби.
Звичайно, усі ці “заяви” й “повідомлення” не можуть мати хоч трохи
усвідомленого характеру. Вони є виявом первісної енергетичности індивіда
30
як живої істоти. Владний чи невладний характер такої активности залежить
від того, наскільки вона є суб’єктною або якою мірою в ній утілюються
суб’єктні механізми учасників взаємодії. Якщо вважати, що суб’єкт існує від
моменту народження, то в такому разі вся його активність відразу стає
кратичною, владно-підвладною. Якщо ж суб’єкт лише має поступово
сформуватися, то так само поступово “увладнюється”, “кратизується” його
активність.
У таких залежностях можна вбачати істотну аналогію проблеми влади з
проблемою любови. Влада і любов – не просто два контексти або дискурси,
що найчастіше зіставляються між собою (К. Бассіюні цю тему назвала
первісно людською і завжди актуальною [Бассиюни, 1999, с. 28]). В аналізі їх
обох важливим є визнання чи то первісної, чи то набуваної природи. У
кожному разі в основі обох лежать первісні внутрішні імпульси, які
виражаються назовні, у простір взаємодії з іншими суб’єктами і в цьому
просторі психологічно актуалізовуються, оцінюються, оформлюються, через
що, власне кажучи, і починають існувати як владні або як любовні вияви.
Від Ф. Ніцше й А. Адлера йде традиція наділяти глибинні імпульси
психічного владно-підвладним значенням. Усе, що йде з найглибших глибин,
із самого суб’єктного єства, позначено прагненням влади як самодостатньою
цінністю для суб’єкта. Будь-який потяг, за Ніцше, є певний вид владолюбства,
що хотів би нав’язати себе як норму всім іншим потягам [Ницше, 2000, c.
795].
Адлер писав: “Наш провідний ідеал постає як прагнення вищости над
іншими, як влада над іншими. І ця проблема стоїть перед кожним на
передньому пляні, відтісняючи всі інші та справляючи вплив на все наше
душевне життя” [Адлер, 1997з, c. 236]. Іманентна логіка спільного людського
життя відображає прагнення влади. Досягнення вищости – найзагальніша
мета душевних спонукань. Ця фіктивна мета стає основною умовою нашого
життя. А щоб бути дійовою, вона повинна залишатися в несвідомому з огляду
на її нездоланну суперечність із реальним почуттям спільности. Адлер
бідкався з приводу аморальности та антигуманности такої мети і трохи
наївно наполягав на тому, що кожна людина повинна відмовитися від
прагнення пересилити інших [Адлер, 1995, c. 18, 28, 119–120; Адлер, 1997з].
На жаль, Адлер не давав відповіді на питання про те, яким чином
людський індивід може пересилити те, що притаманне його справжній
природі. Якщо прагнення влади криється в нашому несвідомому і звідти
мотивує нашу активність, то чи так легко позбутися цього джерела владних
зазіхань? На думку В. Райха, Адлер прогледів залежність волі до влади, яка є
тільки окремим нарцисичним прагненням, від мінливостей нарцисизму як
цілого та об’єктного лібідо [Райх, 1999, c. 113].
Отже, маємо підстави повернутися до положення З. Фройда про два
види первинних позивів: сексуальні та аґресії, смерти [Фрейд, 1991е, c. 374–
376]. У більш сучасній інтерпретації ці первинні позиви можемо визначити
як мотиваційні комплекси любови і влади. Як відомо, спочатку проблема
влади для Фройда в, так би мовити, чистому вигляді не існувала. Як слушно
31
зазначає Н. Автономова, для нього проблема влади – це проблема панування
несвідомого над людською свідомістю й поведінкою [Автономова, 1989].
Надавши згодом мотивам аґресії й смерти більш вагомого статусу, Фройд
трактував їх усе-таки досить ізольовано від мотивів сексуальних і говорив
лише про їхній до певної міри наявний зв’язок одних з одними [Фрейд, 1991е,
c. 378].
Більш послідовним за Фройда й Адлера в поєднанні мотивів влади і
любови був К. Юнґ. Він писав, що фройдівська інфантильна еротика та
адлерівська тенденція влади суть одне й те саме: це просто фраґмент
невпокореної і такої, що не піддається впокоренню, первісної природи
інстинкту. Любов і владу Юнґ розглядав як взаємні протилежності. На його
думку, там, де панує любов, немає волі до влади, а де переважає влада, там
немає любови. Для того, хто перебуває на позиції еросу, компенсаторною
протилежністю є воля до влади, для того ж, хто робить натиск на владу,
компенсацією є ерос. Немає підстав уважати, що ерос є справжнім, а воля до
влади – ні: воля до влади є такою самою давньою й первісною, як і ерос
[Юнг, 1994а, c. 65, 90; Юнг, 1994б, c. 227].
Пізніша психологія наполегливо долала позірну суперечність між
владою і любов’ю. Психологічні пошуки відзначалися намаганнями знайти
спільне коріння цих двох сфер мотивації людської поведінки. І досить часто
саме влада і любов розглядаються як провідні комплекси людської мотивації.
Увага ж до внутрішніх суб’єктних структур, які залучаються до
інтерсуб’єктної взаємодії, набувають у ній реалізації та актуалізації, спонукає
вбачати в них спільне джерело і владно-підвладних, і любовних узалежнень.
Так, уже К. Горні серед чотирьох основних засобів, якими індивід
намагається захистити себе від базальної тривоги, виділяє як два основні
прагнення любови та прагнення влади. Відповідно існують і шляхи захисту
від тривожности: пошук любови й прив’язаности або пошук влади, престижу
та посідання [Хорни, 1993, c. 80, 127]. Про два відчайдушні способи збагнути
таємницю людської душі говорив Е. Фромм: перший – це здобуття
необмеженої влади над іншою людиною, другий – це любов [Фромм, 1992б,
c. 125–126]. Таким чином, ці два шляхи, два контексти людської активности,
два напрями мотивації існують і паралельно, і водночас, й у взаємодії між
собою. Іноді їх протиставляють як протилежні за змістом явища, іноді
трактують як два досить незалежні чинники, іноді намагаються поєднати в
єдиний владно-любовний потік людської активности.
Проте традиційнішим є їхнє помірне протиставлення. Наприклад,
Р. Голл підкреслює, що здобуття любови й прихильности означає досягнення
заспокоєння шляхом посилення контакту з іншими, тоді як прагнення влади,
престижу й посідання означає здобуття заспокоєння через послаблення
контакту з іншими та через зміцнення власного становища [Холл, 2001,
c. 127]. А М. Бурно зазначає, що той, хто дістає високе задоволення від влади,
нездатен звичайно до одухотвореного заглиблення в себе, у складні людські
стосунки [Бурно, 1999].

32
 Р. Мей, пов’язуючи здатність любити з наявністю внутрішньої сили,
говорить, проте, що нижчі форми сили містять у собі мінімум любови, тоді як
вищі містять її більше [Мэй, 1997; Мэй, 2001, с. 135–141]. Чи не тому має
рацію П. Рикер, коли говорить, що любов і примус ідуть пліч-о-пліч як дві
педагогіки людського роду [Рікер, 2002а]. Цікаво, що в Ґ. Марселя самй
визнання первинности владного дискурсу ґрунтується на протиставленні
дискурсові любовному: підвладність, нерозпорядність не можна відокремити
від певної належности самому собі, що є чимось первиннішим і
доконечнішим, ніж любов до себе [Марсель, 1998, с. 495].
Таким чином, внутрішні імпульси, початковий кратичний характер яких
не є очевидним, виявляються назовні і в просторі інтерсуб’єктної взаємодії
набувають уже виразнішого кратичного оформлення. Для того щоб це
оформлення відбулося, внутрішні, спочатку лише енергетично насичені
імпульси має бути відчужено від їхньої первісної біопсихічної основи. Таке
відчуження означає, що їхня початкова тілесно-енергетична природа повинна
перейти в якісно інакший стан. Оскільки в інтерсуб’єктивному просторі
немає жодних структур, які могли б бути основою матеріяльного,
біологічного, тілесного існування таких відчужених і перетворених імпульсів,
то залишається думати про їхнє нематеріяльне, умовно-символічне існування.
Об’єктивація диспозиційних характеристик взаємодії в
інтерсуб’єктивному просторі стає можливою завдяки взаємному
безперервному відображенню учасниками всього комплексу індивідуальних
виявів та ситуаційних обставин. Ситуація взаємодії виникає й існує завдяки
перебуванню в ній, психологічній причетності до неї її учасників, а зміст і
характер участи кожної особи у взаємодії зумовлюється її загальним
контекстом.
Поєднання диспозиційних і ситуаційних характеристик взаємодії в
єдиному інтеракційному дискурсі стає можливим завдяки символічному
опосередкуванню їхнього змісту. Внутрішні імпульси, які в результаті
взаємодії буде згодом оцінено як владно-підвладні, початково не є такими, а
стають ними через символізацію в процесі взаємного відображення. Без такої
символізації імпульси, що потенційно можуть набути владно-підвладного
змісту, його не набувають і залишаються “акратичними”, їхня потенційна
кратичність виявляється нереалізованою. Так само й ситуаційні параметри
взаємодії можуть набути владно-підвладного значення для учасників тільки в
разі відповідного суб’єктивного наповнення, лише тоді, коли в суб’єктивному
сприйманні ці параметри наділяються символічним кратичним змістом.
Таким чином, завдяки екстеріоризації внутрішнього в
інтерсуб’єктивний простір у цьому просторі, а радше в суб’єктивному
просторі кожного з уключених до нього учасників (у тій частині суб’єктивних
просторів, яка найзначущіше активується у зв’язку з актуальним змістом
взаємодії) утворюється символічний ряд, мережа значень, що становлять
основу кратичного, поряд з іншими, тлумачення змісту взаємодії. Стосунки
між індивідами стають владно-підвладними за умови їхньої відповідної

33
суб’єктивної інтерпретації. А що така інтерпретація практично завжди має
місце, то й будь-які міжлюдські взаємини мають владно-підвладний характер.
Протиставлення диспозиційних і ситуаційних концепцій природи влади
змушує шукати їхню спільну основу або площину, у якій можуть
зчленовуватися, поєднуватися стимули, мотиви, що зсередини спонукають
індивіда до зайняття владної або підвладної позиції, і певним чином
аналогічні їм стимули, які йдуть від середовища та спонукають до того
самого. Така єдність внутрішнього і зовнішнього, індивідуального і
соціяльного, сталого і змінного, диспозиційного і ситуаційного, очевидно,
має місце в акті міжіндивідної взаємодії. Поведінка індивіда, його позиція у
взаємодії та його наставлення, що наново формуються, мають визначатися
якимись такими психічними елементами, які є ізоморфними обом цим
основним просторам, що залучаються до акту взаємодії: прусторові
внутрішньосуб’єктному і прусторові зовнішньому щодо суб’єкта, або
міжсуб’єктному.
Має бути знайдено одиницю, яка відображає й виражає внутрішні
стани, процеси, властивості суб’єкта і стани, процеси, властивості його
зовнішнього самовираження, самовияву, самоздійснення. Подібно до
представників символічного інтеракціонізму та соціяльного конструктивізму
можемо за таку одиницю визнати символ, розуміючи його як абстрактно
оформлену репрезентацію об’єкта, що виникає в результаті редукції
взаємодії. І. Пістрий називає символ основою структури влади, бо він
забезпечує нав’язування волі одних іншим [Пістрий, 1998].
Владність-підвладність міжлюдських стосунків може виявлятися в
безлічі різноманітних форм, як і нескінченно різними за формою бувають
самі ці стосунки. Розмаїття форм кратичних співвідношень, з одного боку, є
результатом їхньої символічної природи, а з другого – однією з психологічних
передумов такої символічности. У процесі взаємного виявляння та
зчіплювання кратичних наставлень учасників взаємодії відбувається взаємне
індукування й продукування символіки внутрішньо-інтрасуб’єктної і
зовнішньо-інтерсуб’єктної.
Відтак владно-підвладні узалежнення можемо розглядати з боку їхньої
символічної природи. Кожний вияв владно-підвладних узалежнень має для
конкретного суб’єкта певний значущий суб’єктивний зміст, значення, що
закодоване в тих чи тих ознаках інтерсуб’єктної взаємодії та самовираження
суб’єкта. Складна комбінація цих ознак символізує суб’єктові стан, результат,
процес досягнення ним індивідуальної позиції щодо інших присутніх
учасників взаємодії. І ширше: сукупність таких ознак символізує
характеристику ситуації взаємодії з погляду виражености, напружености в
ній владних співвідношень. Такий підхід спонукає тлумачити всю мережу
владно-підвладних узалежнень як складне поєднання, комбінацію
символічних значень, які набувають специфічної значущости для учасників
взаємодії (наприклад, у контексті організації та управління [Коваленко,
Коваленко, 2003; Орбан-Лембрик, 2003; Czarniawska, 2002]).

34
 Якщо такий підхід логічно абсолютизувати, то можна твердити, що
влада як диспозиційна характеристика не існує. Існують, натомість, різні
співвідношення відповідних символів, які й забезпечують певний рівень
напружености, значущости владних станів і процесів. Зміна такої символічної
конфіґурації означає для суб’єкта дуже багато. Якщо значущість символів
міняється, то відповідно міняється й поведінка суб’єкта та його позиція в
структурі конкретного акту взаємодії. Таким чином, визнання символічного
характеру владно-підвладних узалежнень переводить аналіз влади з площини
диспозиційних характеристик особистости й суб’єкта в площину
інтеракційних характеристик міжсуб’єктної взаємодії.
Тому вислів В. Крамника про те, що влада існує не так іззовні, як
усередині людей, у їхньому суб’єктивному світі [Крамник, 2000, с. 90],
справедливий до тієї міри, до якої те, що “всередині”, визнається за продукт
того, що спочатку було “ззовні”, а потім, пройшовши символічне
опрацювання, стало внутрішнім. (Аналогічно діялектиці усвідомленої мети і
внутрішніх спонукань, як про неї писав С. Рубінштейн [Рубинштейн, 1989, с.
185]).
Психологами влада не часто трактувалася як символічна, тобто
“несправжня”. Частіше увага зверталася на суб’єктивну значущість стосунків
влади, навіть на більшу чи меншу їхню фатальність для особи. І з
психологічного погляду такий підхід має дуже вагомі підстави, бо тут більше
важать не абстрактно-логічні схеми, конструкти, співвідношення, а реальні
почуття, переживання, стани, у яких перебуває індивід. Водночас вихід за
межі індивідуальної суб’єктности дає змогу дещо по-новому висвітлити зміст
і характер владно-підвладних узалежнень.
Про символічність влади говорять, наприклад, М. Ільїн і А. Мельвіль,
за якими влада постає символічним посередником, що забезпечує виконання
взаємних зобов’язань, а її стійкість і постійність досягаються через
перетворення примусу на узагальнений символ [Ильин, Мельвиль, 1997, с.
57, 61]. Стосунки між людьми, зазначає С. Московічі, визначено сенсом, який
вони вкладають у формули “ти повинен” і “я повинен”, та об’єктами, до яких
вони їх застосовують [Московичи, 1998, c. 59].
Ведуть мову й про символічне насильство [Szepke, 2002]. А. Арон
наполягає на істотній різниці між насильством символічним і насильством
потаємним, або розсіяним [Арон, 2000, с. 79]. Насильство потаємне, непряме,
розсіяне, таке, що не відразу й нелегко помічається, – ось шлях до
перетворення його на насильство символічне. Ознаки можливого насильства
відображаються, сприймаються, оцінюються як стимули, що ніби спонукають
особу добровільно діяти в певному напрямі. Багаторазове повторення їх
утворює певний набір символів, стереотип, соціяльну норму, цінність, які
згодом сприймаються як щось цілком натуральне, саме собою зрозуміле і
позбавлене ознак насильства щодо самої особи.
Символічність влади виявляється в безлічі різноманітних форм. Так,
Е. Канетті говорив про радість від неґативного судження: людина вивищує
себе, принижуючи інше або іншого [Канетті, 2001, c. 138]. Таким чином,
35
посідання влади стає ознакою належности до кращого порівняно з гіршим. За
С. Каверіним, благополуччя Я полягає в кількості знаків визнання,
повноважень, поваги, пошани, лестощів, поклоніння, підпорядкування
[Каверин, 1991, с. 14]. Надходження таких ознак також забезпечується
посіданням владного статусу. Г. Гекгавзен говорить про те, що ступінь
задоволення мотиву влади, а тим самим і сила спонукання залежать від
величини привабливости результату [Хекхаузен, 1986, с. 324]. Зрозуміло, що
ця величина є суб’єктивною оцінкою більш об’єктивних характеристик
ситуації дії та взаємодії.
За А. Крестевою, влада є сила, перед обличчям якої людина повинна
самовизначитися [Крэстева, 1996]. Нескінченне розмаїття форм такої сили,
яка протистоїть суб’єктові, зводиться, урешті-решт, до такої істотної ознаки,
як потреба самоствердитися. Таким чином, реальні сили, що в тих чи тих
ситуаціях мають владу над індивідом, стають символами конкретної
доконечности.
П. Берґер і Т. Лукман убачають проблему влади в зіткненні
альтернативних символічних універсумів. Щоправда, у цьому конкретному
випадку вони дещо прагматично говорять про те, що перемагає універсум
того, хто посідає владу, хоча, згідно з їхньою ж концепцією, можна твердити,
що перемагає не просто посідач влади, а той, хто має більше влади завдяки
перевагам його символічного універсуму [Бергер, Лукман, 1995, c. 178].
Е. Дюркгайм наполягав на значенні зовнішніх символів, які здобувають
специфічну владу над людиною. Він писав, що коли влада панує над
індивідом, то це значить, що вона – продукт сил, які переважають його і яких
він не може пояснити. Цей зовнішній тиск іде не від нього, значить, його
неможливо пояснити тим, що відбувається в ньому [Дюркгейм, 1995а, c. 118].
Н. Автономова фіксує своєрідну зміну пріоритетів від глибинної символіки
до символіки, що має виразно зовнішнє соціяльне походження [Автономова,
1989]. Самих лише внутрішніх можливостей не досить для здобуття влади.
Над ресурсами і над функціями надбудовується змістовна й позитивна
комунікація, яка породжує нові сенси, операційну ув’язку цілей і засобів, а
головне, висуває критерієм і підставою влади ефективність ціледосягнення
[Ильин, Мельвиль, 1997].
Отже, отримуємо дещо парадоксальне співвідношення. З одного боку,
влада, яка для суб’єкта походить із його особистих, індивідуальних,
внутрішніх потреб, є для нього більш-менш зрозумілою або, якщо її
витіснено в підсвідоме, такою, що може ним усвідомитися. Натомість влада,
що вже перетворилася на комбінацію значущих для суб’єкта символів, часто-
густо відображається не як владний вплив із боку суспільства, оточення,
середовища, а тільки як вияв його власних потреб і бажань (суб’єкт бере
участь у своєму власному підпорядкуванні [Жеребкін, 2003]). У такий спосіб
влада стає ніби невидимою для суб’єкта, він не сприймає й не оцінює її як
власне владу. Ця ситуація становить психологічну основу того, що
символічна влада набуває характеру загадковости, містичности, магічности,
незрозумілости.
36
 Внутрішні і зовнішні символи взаємно зумовлюються й визначаються,
тим самим апріорі ніби маючи та здобуваючи владу одні над одними.
Внутрішня символіка виникає й існує тільки завдяки підпорядкуванню
індивідуального контексту життя інтерсуб’єктивним впливам, що надходять
іззовні. Натомість символіка міжіндивідуальна, що позбавлена нервової чи
якоїсь аналогічної мережі для існування в позаіндивідуальному просторі,
виникає й існує лише з огляду на наявність, присутність, участь
індивідуальних учасників, кожний із яких по-своєму відображає
інтерактивний контекст, але при цьому їхні індивідуальні відображення
істотним чином наповнено спільними, близькими, однаковими, подібними
змістовими елементами. Відтак міжіндивідуальна символіка взаємодії
визначає символіку індивідуальну, як і навпаки.
Якщо зажадати принципової відповіді на питання про індивідуальну чи
соцієтальну природу суб’єкта – носія владно-підвладних відношень, то
пріоритет належить віддати суб’єктові індивідуальному, без наявности якого
будь-яка соцієтальність утрачає сенс. Не можна, проте, сказати, що цей
індивідуальний суб’єкт є цілком первинним і самодостатнім, бо
щонайістотнішою передумовою його формування й розвитку власне як
суб’єкта є наявність соцієтального середовища, яке своїми впливами має
спонукати індивідуальну суб’єктність до розвитку. Відтак владно-підвладна
символіка може трактуватися і як первісно-індивідуальна, і як первинно
соцієтальна залежно від обраного аналітичного дискурсу.
У такому символічному характері влади закладено передумови для її
формування й сприймання як невидимої магічної сили. Лише в меншій
кількості аспектів свого вияву влада сприймається й оцінюється як зрозуміла,
реальна, очевидна. Набагато частіше вона діє неочевидно, і це можливо
насамперед завдяки її символічному характерові. Дуже невиразною,
неочікуваною, невимовною може бути влада символів, надто тоді, коли самі
символи не увиразнюються й не усвідомлюються.
Такий ось таємничий характер влади неодноразово відзначався різними
дослідниками. Здебільшого це стосувалося ілюзорних спотворень у баченні
влади та неправедних зловживань нею. Таємницю, що лежить у
найсокровеннішому ядрі влади, писав Е. Канетті, використовує владар, який
її досконало знає та співвідносить із конкретними обставинами [Канетті,
2001, с. 130–133]. В. Райх пов’язував прагнення влади з поширенням
ірраціональних ілюзій у середовищі народних мас [Райх, 1997а, c. 317].
Пересічна людина, як правило, не сягає аж таких філософських вершин
у своїх відчуттях і думках, пов’язаних із владою. Проте вона мимоволі
орієнтується на владну проблематику, певним чином устосунковується до неї,
самовизначається, і це мало залежить від ступеня усвідомлення нею цієї
обставини. Незалежно від того, наскільки свідомо суб’єкт прагне влади або
уникає її, він мимоволі виявляє активність у напрямі до панування або до
підкорення, бо ця активність є іманентною характеристикою його існування.
У цьому контексті окрему проблему становить питання про наявність
інших – не людських – суб’єктів та об’єктів влади. Частина дослідників
37
уважає, наприклад, що влада у тваринному середовищі має істотні ознаки, які
зближують її з людською владою [Пролеєв, 1999]. Інші наполягають на тому,
що влада як психологічний феномен може стосуватися тільки людей і
стосунків між ними і не поширюється на відносини людини і природи,
людини і тварини тощо, а стосунки домінування-підпорядкування між
тваринами можна назвати “правладою“ [Кейзеров, 1973, с. 22–27; Ледяев,
2000а].
Проте більш доречною, “психологічнішою” видається думка, що для
виникнення владно-підвладного відношення достатньо наявности тільки
одного, але людського суб’єкта, який, з одного боку, моделює, ідеально
“приписує” суб’єктність залученому у взаємодію предметові чи тварині
[Дерябо, 1997; Дибиров, Пронский, 2002], а з другого – сам піддається
“чарам” такої суб’єктифікації, реаґуючи на об’єкт як на суб’єкта.
Відтак влада у тваринному стаді справді має істотні ознаки “правлади”
– попередниці влади людської, а інші варіянти актуалізації людської
суб’єктности у владно-підвладних стосунках поза наявністю другого суб’єкта
– це, очевидно, така собі “квазівлада”, яка, утім, цілком серйозно
відображається суб’єктом як влада, повноцінна щодо нього.
Вочевидь є сенс ставити питання про адекватність і неадекватність
владно-підвладних устремлінь особи. Сьогоднішня психологічна наука ще
дуже далека від того, щоб повно й конкретно визначити найбільш правильні,
адекватні, гармонійні характеристики владно-підвладних співвідношень, у
яких має перебувати людина. Водночас можна висловити сумнів із приводу
того, що це взагалі можливо. Не виключено, що для кожного суб’єкта має
бути свій комплекс більш удалих та більш невдалих ознак його залучення до
владно-підвладної взаємодії. І, як це часто буває в психології, належність
індивіда до соціяльної та психічної норми затушовує, нівелює проблемність
його поведінки у сфері владно-підвладних стосунків. Натомість різного роду
відхилення, аномалії, патології, як правило, дають змогу визначити
параметри, які якраз і заслуговують на спеціяльну увагу з погляду процесів
владування-підпорядкуваня. Тому нерідко саме у сфері владно-підвладних
стосунків вивчалися й досліджувалися різні форми утворення і вияву
особистісної проблемности.
Символічний характер влади досить яскраво простежується в
традиційному для психоаналітичного дискурсу трактуванні прагнення влади
як компенсації власної нижчости. Така компенсація спостерігається у двох
основних варіянтах: використанні слабкости як засобу здобуття влади і
неадекватному невротичному прагненні влади. В обох випадках відбувається
таке собі символічне заміщення індивідуальної малоцінности (яка, зрештою,
також переживається символічно) позірним посіданням владних здатностей.
Особистість намагається заповнити простір своїх суб’єктивних переживань

38
ознаками власної вагомости й значущости, несправжній, штучний,
символічний характер яких усе одно залишається для неї більш чи менш
відчутним. Ступінь такої відчутности є, мабуть, обернено пропорційним
успішності компенсації.
Дуже розлого владну проблематику у зв’язку з невротичними
відхиленнями розглядав А. Адлер. В основі прагнення влади, на його думку,
лежить почуття нижчости, прагнення позбутися відповідного комплексу.
Основою розвитку дитини є намагання компенсувати свої слабкості. У разі
компенсації почуття нижчости прагнення влади може стати настільки
перебільшеним і загостреним, що його можна буде назвати патологічним, і
звичайні життєві стосунки не задовольнять людину ніколи. Невроз може
розумітися як хибна спроба позбутися почуття нижчости, щоб здобути
вищість. Невротик набагато більшою мірою, ніж нормальна людина, скеровує
своє душевне життя на досягнення влади над ближніми [Адлер, 1995, c. 43–
51; Адлер, 1997ж, c. 34, 69].
Якщо Адлер приписував прагнення влади кожній людині і ступінь
індивідуальної патологічности визначав лише ступенем роздутости,
неадекватности, незадоволености цього прагнення, то К. Горні
інтерпретувала потребу влади здебільшого як характеристику власне
невротичних особистостей. Невроз, що формується, спонукає індивіда
шукати шляхів до зайняття владних позицій, натомість нормальна людина,
заспокоєна власною повноцінністю й адекватністю, не має особливої потреби
вдаватися до здобуття додаткової влади над іншими людьми. Невротичне
прагнення влади породжується з тривожности, ненависти та почуття власної
нижчости [Хорни, 1993б, с. 86, 128].
Е. Фромм розводив прагнення влади на два протилежні полюси: з
одного боку, ненаситнэ жадобу влади пробуджує слабкість і нездатність жити
незалежно від інших, але з другого – її спричиняє протилежна властивість –
сила життєвої енергії людини [Фромм, 1990, c. 16]. Ідентифікація з владою
означає витіснення почуттів слабкости, незначности, безпорадности,
душевних страждань, невпевнености й страху [Бассиюни, 1999, c. 81]. Влада
виявляється основним засобом самоствердження авторитарної особистости
[Адорно, 2001].
Цілу низку особистісних характеристик осіб, охоплених прагненням
влади, за яким доволі явно вбачаються компенсаторні мотиви, наводив
Т. Шибутані: ідеалізована Я-концепція, честолюбство, відчайдушний пошук
визнання, чутливість до неповаги й неуваги, інтерес до символів статусу і
зовнішніх ознак успіху, надмірна амбітність, чутливість до лестощів,
39
еґоцентризм, фанатизм, компульсивність, некритичність, мстивість,
незадоволеність із себе [Шибутани, 1969, с. 365–371].
Отже, посідання владно-домінантного статусу стає для індивідів, які
переживають власну малоцінність, символом її подолання. Він ніби заступає
їм реальну дійсність. Виходить, що невротики створюють свій
індивідуальний шар символів над і без того притаманними їхній взаємодії з
навколишніми особами символічними комплексами влади. Вони ніби
відмовляються від природних символічних конфіґурацій і намагаються їх
спотворити згідно з власними суб’єктивними переконаннями. Таким чином,
символічний владно-підвладний універсум невротиків стає ще більше,
порівняно з універсумом нормальної людини, заплутаним, неадекватно
багатопляновим, невротично химерним.
Жодна людина не може мати цілковитої влади над собою, іншими
людьми, ситуацією взаємодії, своїм життям. Відтак власну владну
неспроможність різною мірою переживає кожна людина, і, залежно від
ступеня такої неспроможности, а радше ступеня неспроможности, яким він є
в суб’єктивній інтерпретації, особа переживає почуття індивідуальної
свободи-несвободи.
Проте прямий зв’язок між ступенем влади над собою, іншими людьми,
ситуаціями, подіями і рівнем індивідуальної свободи є тільки окремим
випадком набагато складніших поєднань влади і свободи. З одного боку, що
більшою є кількість, інтенсивність влади, то вищим має бути ступінь свободи
дій і вчинків особи. Водночас великий обсяг влади майже неминуче робить
великим і обсяг зобов’язань, а зобов’язання, відтак, обмежують свободу дій.
З другого боку, компенсація владної неспроможности, навіть дуже успішна,
завжди залишає особу з відчуттям певної незавершености, недосконалости,
неповноцінности, а отже, вона теж не може почуватися цілком вільною.
Влада, здобута шляхом спекуляції власною слабкістю, за визначенням не
робить людину вільною. Таким чином, інтенсивність влади лише до певної
міри корелює з рівнем свободи, яку має суб’єкт. Отож і виходить, що суб’єкт
влади і суб’єкт свободи не збігаються між собою за багатьма істотними
характеристиками [Шаповал, 2002; Alford, 2003].
Ще одна важлива закономірність полягає в тому, що для здобуття влади
над середовищем індивід повинен мати владу над самим собою – бодай у
різних формах самореґуляції. Це означає, що заради влади над чимось або
кимсь індивід повинен підпорядкуватися певним цілям та умовам, а відтак
обмежити свою власну свободу. Відмова від влади в середовищі звужує
діяпазон суб’єктнісних виявів у зовнішньому просторі, що спонукає індивіда
або ставати об’єктом пасивного підпорядкування іншим особам, або звертати
свої суб’єктні здатності на себе самого.

40
 Зв’язок між відмовою від влади і відмовою від свободи в першому
випадку є цілком очевидним, натомість у другому він утілюється в прагненні
суб’єкта володіти самим собою. З одного боку, таке прагнення є доконечною
передумовою поставання індивідуальної свободи, але з другого – межа між
адекватно достатнім і неадекватно надмірним рівнями самореґуляції часто
буває непомітною і легко переступається. Відтак свобода перетворюється на
несвободу.
Таким чином, абсолютизація як зовнішньої влади над оточенням, так і
внутрішньої влади над собою обертається для особи неминучим обмеженням
свободи. Натомість справжня психологічна свобода у владно-підвладних
співвідношеннях може поставати за наявности певного особистого
відчуження особи від відповідних стосунків з іншими людьми, за умови
більш чи менш вираженого відстороненого ставлення до стосунків
владування-підлеглости.
Говорячи про свободу волі, Ф. Ніцше наполягав на можливості однієї з
двох альтернатив: або жодної волі, або свобідна воля [Ницше, 2000, c. 887]. А.
Шопенгавер позбавляв свободи волі поточну активність людини,
переміщаючи цю свободу в трансцендентальну сферу буття [Шопенгауэр,
1992]. Пізніша філософія відійшла від жорсткого протиставлення реальних і
потенційних можливостей свободи волі і схилилася радше до проміжного
варіянту. Можливою є не цілковита воля або неволя, має радше йтися про
певні пропорції вільних і невільних дій, про питому вагу індивідуальної
свободи в здійсненні власних учинків, про потенційний рівень індивідуальної
влади над собою та обставинами, про взамодію індивідуальних воль і
постійну зміну їхніх співвідношень [Виндельбанд, 2000; Вышеславцев,
1994б, с. 82; Джеймс, 1997б, с. 252–255; Ильин, 1993б; Роджерс, 2001;
Татенко, 2003]. Саме такі підходи дають підстави для міркувань про розвиток
владно-підвладних узалежнень. Так, М. Вебер зазначав, що в процесі
розвитку суспільних відносин має місце зменшення невільности та зростання
індивідуальної свободи [Вебер, 1998г].
Прагнення повної, цілковитої влади над собою, над іншими та над
обставинами може проявлятися як певна мотиваційна сила, але не як реальна
можливість. Абсолютне втілення індивідуальної влади над іншими неминуче
призводить до більш чи менш вираженої патології поведінки й стосунків. За
А. Адлером, убивці й самогубці прагнуть стати господарями життя і смерти,
вершителями власної долі та долі інших людей [Адлер, 1997г]. За
Е. Фроммом, мета садизму полягає в тому, щоб зробити людину річчю,
перетворивши живе на щось неживе, оскільки живе через повне й абсолютне
підкорення втрачає істотну властивість життя – свободу [Фромм, 1992а,
c. 26].
Нерідко з владою ототожнюють свободу дій. Але навіть за такою
позірною свободою криється залежність від дій і вчинків інших учасників
взаємодії. Так, С. Каверін пише, що в міру зростання якої-небудь із потреб
неминуче зростає залежність суб’єкта від того, хто контролює благо, здатне
задовольнити цю потребу. Звільнитися від такої залежности можна лише
41
двома способами: шляхом відмови від блага або через оволодіння контролем
над ним. Оскільки відмовитися від засобів життєзабезпечення практично
неможливо, то залишається єдиний вихід – узяти контроль у свої руки,
заволодіти благом, що й означає захоплення влади. Саме в цьому полягає
момент переростання потреби свободи в потребу влади [Каверин, 1991, c. 11].
За В. Татенком, владу над своєю волею посідає людина як суб’єкт
психічної активности. За іншого розкладу воля або втілюється в
надіндивідуальну ірраціональну силу, яка підпорядковує собі людину, або,
навпаки, сама виявляється в підпорядкуванні, виконуючи роль внутрішнього
представника зовнішньої соціяльної цензури, яка сковує свободу індивіда
[Татенко, 1996, c. 208]. Таким чином, рівень влади над самим собою є
відображенням рівня свідомої суб’єктности людини в здійсненні нею
психічної активности. Будучи активним суб’єктом власного життя, людина
ніби здобуває владу над власною волею. Якщо ж такого рівня усвідомлення
власної суб’єктности людина не досягає, то виходить, що її воля здобуває
владу над нею.
Спостерігається, отже, конкурентно-ігровий компонент влади, яку може
мати суб’єкт. Оптимально адекватна позиція не може полягати ні в надмірній
раціоналізації владного компоненту, ні в його надмірній ірраціоналізації.
Обидва варіянти призводять до зворотного ефекту втрати суб’єктом влади
над собою. Так само не може бути позитивним для суб’єкта надмірне
переважання або зовнішніх, або внутрішніх стимулів у впливі на його
поведінку. І той і той варіянти означають нездобуття суб’єктом влади над
собою, а відтак і над взаємодією з до себе подібними.
Таким чином, чи не найбільш відповідною ознакою індивідуальної
влади і свободи є її ігровий характер: гра вивільняє суб’єктивність, у ній
зароджується сама людина [Сартр, 2001, с. 787], грі притаманне прагнення
досягати переваги, бути першим [Хёйзинга, 1992], гра – одна з найбільш
невітальних, але життєво важливих людських потреб [Тендрякова, 2000].
Постійна гра суб’єкта із самим собою, з обставинами, у яких виявляється
його активність, з іншими суб’єктами – учасниками взаємодії, урешті-решт,
визначає кінцевий результат і характер владно-підвладних співвідношень, що
складаються.
У цьому контексті владно-підвладні стосунки мають розглядатися як
умовні, відносні, тимчасові й ситуативні, такі, що не мають абсолютного
життєвого сенсу. Така влада може відбуватися в “несправжньому”, ігровому
дискурсі, а відтак “справжня”, достеменна влада має втілюватися у владі
суб’єкта над самим її символічним вираженням, над тими умовними
символами, які, з одного боку, відображають водночас внутрішню мотивацію
влади і її зовнішню зумовленість, а з другого – власне кажучи, інформують

42
індивіда про владний характер стосунків, дають йому знати про них,
примушують у них перебувати.
Видається слушним припустити, що зміна пропорцій владних
співвідношень шляхом наближення до раціонального або ірраціонального, до
зовнішнього або внутрішнього полюса зумовлює зменшення індивідуальної
свободи, а відтак й індивідуальної влади. Натомість збільшення такої
свободи-влади має відбуватися шляхом посилення ігрового компоненту, руху
не в напрямі до того чи того полюса, а в бік від біполярного, дихотомічного
простору. Усвідомлення певної несправжности, умовности й відносности
інтерсуб’єктної взаємодії забезпечує суб’єктові досягнення більш високого
рівня здатностей керувати своєю власною поведінкою і впливати на процес
взаємодії. С. Каверін говорить про потребу в грі як про одну з важливих
основ потреби влади [Каверин, 1991, c. 15]. За Ф. Знанецьким, боротьба за
владу мотивується не лише метою здобуття влади як верховного блага, але
також своїм ігровим характером, який дає особливе задоволення її учасникам
(див. [Алюшин, Порус, 1989]).
Очевидно, символічність, “несправжність” владно-підвладних
стосунків забезпечують потенційну змогу виходу суб’єкта за межі тих
залежностей, які цими стосунками нав’язуються. Але для такого виходу
суб’єкт повинен бути здатним трактувати свою активність не цілком
серйозно, надаючи їй умовно-ігрового характеру, позбавляючи притаманну
цим стосункам символічність містичної загадковости, а отже, здобуваючи
владу над самою символікою влади, змінюючи її конфіґурацію, дедалі
самостійніше формуючи її суб’єктивну значущість для себе самого (а за
Р. Грановською, шукати порятунок від ненаситнуї потреби влади у творчості
[Грановская, 2002, с. 302–305]). Напевно, саме такий шлях якраз і є втіленням
справжньої індивідуальної свободи та досягнення влади над собою в просторі
взаємодії з іншими.
Чи існує в цьому напрямі посилення ігрового змісту владно-підвладних
узалежнень свій полюс? Мабуть, так, хоча досягнення його або навіть значне
наближення до нього стає практично неможливим. Якщо абсолютизувати
ігровий компонент владно-підвладних стосунків, то можна досить скоро
дійти до певних абсурдних інтерпретацій, що спотворено відображають
дійсність і занурюють особу в нові залежності від ситуації взаємодії, які
перестають нею контролюватися. І відтак ігровий характер взаємодії
вичерпує сам себе, перетворюючись на свою протилежність.

***

У процесі леґітимації владно-підвладні стосунки структуруються,

набуваючи характеру відносно самостійних чинників соціяльного життя.
Більш чи менш однозначно та одностайно відображувані численними
учасниками соціяльного життя, владно-підвладні співвідношення
43
трансформуються в розмаїті джерела й ресурси влади, посідання яких
означає наявність певного владного статусу в суспільстві.
Проте справжню потенційну міць мають не об’єктивно наявні джерела
й ресурси влади, а ті її засоби, якими суб’єкт володіє психологічно і
володіння якими визнається за ним іншими суб’єктами. Таким чином,
посідання влади стає саме психологічним фактом.
Наявність певних можливостей, що забезпечує особі ті чи ті переваги у
взаємодії з іншими людьми, виявляється психологічно привабливою.
Натомість брак таких можливостей завдає психологічного клопоту. Обидві ці
обставини увиразнюються для особи тільки в інтерсуб’єктивному контексті, у
просторі скерованих до неї і від неї віддіювань, оцінок, очікувань.
У зв’язку із цим принциповим виявляється питання про прагнення
влади як специфічний особистісний мотив. Немає переконливих доказів
наявности такого мотиву як природженої властивости. Натомість
природженим, первісно притаманним індивідові є намагання ввійти у світ
живою істотою, зайти зі світом у результативну взаємодію та посісти в ній
вигідну позицію.
Соціяльний контекст перетворення індивіда на соціяльну особу
зумовлює формування прагнення влади як одного з базальних особистісних
мотивів. Інтрапсихічні життєві імпульси екстеріоризовуються в навколишній
простір і відображаються індивідом як такі, що мають владне значення.
Особистісні структури, що визрівають унаслідок такого відображення, знову
екстеріоризовуються, знову дістають оцінку середовища і знову
відображаються індивідом.
У такий спосіб первісні біологічні імпульси не тільки соціялізуються та
персоналізуються, а й кратологізуються, набувають владно-підвладного
звучання. Багаторазово (нескінченно) повертана зустріч внутрішнього і
зовнішнього можлива лише за наявности цілісної системи, у межах якої
відглибні імпульси і доглибні враження можуть перетинатися на основі
спільних єднальних параметрів.
У суб’єктивному світі людини є тільки одна така система – знаково-
символічна, завдяки якій внутрішній і зовнішній світи опосередковуються і
сполучаються в спільному суб’єктивному просторі. Цей символічний простір
є головним психологічним продуктом взаємодії внутрішнього (суб’єктности)
і зовнішнього (об’єктивної дійсности). Результати взаємодії постають у
вигляді різноманітних комбінацій символічних значень, якими керується
суб’єкт у всій подальшій взаємодії з оточенням і які визначають усі можливі
дискурси цієї взаємодії.
Засвоєній суб’єктом символічній системі притаманні владно-підвладні
змісти. З одного боку, відображаються й символізуються стосунки
домінування-підпорядкування, у яких перебуває особа і які засвоюються нею
як невід’ємні соціяльно-психологічні атрибути перебування у світі. З другого
боку, сутнісною характеристикою засвоєної символічної системи стає
залежність від неї: суб’єкт відображає й пізнає світ так і таким, як і яким світ
постає перед ним крізь призму символічного оформлення.
44
 Символічний характер суб’єктивного світобачення ставить питання про
справжність/несправжність владно-підвладних відносин суб’єкта і світу.
Виходить, що влада суб’єкта над оточенням і світом загалом, як і влада
оточення та світу над суб’єктом – це лише в різний спосіб трансформована
влада суб’єкта над самим собою. Це влада, яку суб’єкт відчуває, переживає,
розуміє, а проте вона залишається загадково-незбагненною. Це влада, яка має
водночас і внутрішньо-, і між-, і надіндивідуальний характер. Це влада, у
просторі якої символічно поєднуються індивідуальні і соцієтальні змісти.
Завдяки такій символічній “несправжності” владно-підвладних
стосунків і ставлень явище влади може психологічно існувати за наявности
лише одного більш-менш повноцінного суб’єкта в розмаїтих формах пра-,
прото-, псевдо-, квазівлади, які, проте, переживаються ним як вияви влади
справжньої.
Символічна умовність влади забезпечує широченний простір для
всілякого роду компенсацій і невротичних адаптацій/дезадаптацій саме у
сфері владно-підвладних стосунків. Найтиповішим варіянтом є більш чи
менш виражене прагнення влади над іншими людьми або об’єктами,
досягнення якої стає для проблемної особистости символом подолання своєї
малоцінности.
Почуття владної спроможности/неспроможности часто-густо
трактується як вияв власної свободи чи несвободи. Ця спроможність може
стосуватися як влади над самим собою, так і над кимсь або чимось із
середовища. Досягнувши певного владного статусу, особа наділяє його
високою суб’єктивною значущістю та істотно з ним ідентифікується.
Проте будь-яка, навіть відносна абсолютизація влади несе для особи
психологічне обмеження і самообмеження. Надмірна суб’єктивна увага до
владних спроможностей демобілізовує інтеракційні та самореґулівні
здатності, знижує ефективність поточних взаємодій. Надмірне акцентування
влади над оточенням послаблює особистісну самореґуляцію, нейтралізовує її
механізми. І навпаки, надмірна увага до самовладання знижує здатність
владувати над середовищем.
Такі суперечності істотно знімаються або й зовсім розв’язуються в
ситуаціях умовно-ігрових, творчих взаємодій між суб’єктами, коли владно-
підвладні співвідношення виявляються малоістотними характеристиками
взаємодії, а на перший плян виступає процес спільного творення нової
суб’єктивно-об’єктивної реальности. Така взаємодія увиразнює символічну
відносність владно-підвладних співвідношень, сприяє усвідомленню такої
відносности, а ще більше – принциповій зміні інтеракційного дискурсу.
1.3. Домінантна і підпорядкована позиції
у владно-підвладній взаємодії

Будь-які владно-підвладні стосунки мають сенс тільки тоді, коли

охоплюють, включають щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і
другу, яка є об’єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні
45
співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту
соціяльної взаємодії, то належить визнавати в ньому наявність двох сторін:
домінантної і підпорядкованої. Навіть коли йдеться про поведінку окремого
автономного суб’єкта, дуже опосередковано пов’язану з певним соціяльним
контекстом, то й у цьому разі його позиція може бути охарактеризована за
ознаками домінування або підпорядкування. Натомість, відповідно,
підпорядкований або домінантний інший суб’єкт може бути присутній
опосередковано, невидимо, умовно.
Домінування (владування, панування, керування, керівництво,
управління, лідерство, контроль, тиск, перевага, вищість, зверхність) і
підпорядкування (упокорення, приневолення, підлеглість) – вічні і невід’ємні
сторони людського спілкування (див., напр., [Дегтярев, 1995]). Скрізь, де
присутні двоє людей, можемо зафіксувати більш чи менш виражені
співвідношення владних позицій однієї людини і підвладних позицій другої.
Таке домінування й підпорядкування має безліч форм, видів, рівнів і цілком
очевидно являє собою одну з найістотніших характеристик людського
існування. Інша річ, що далеко не завжди владно-підвладні співвідношення є
очевидними як для їхніх суб’єктів, так і для сторонніх спостерігачів.
Порівняно очевиднішими стосунки владування-підпорядкування
виявляються тоді, коли вони втілюються в певних соціяльно визначених
статусах учасників взаємодії, тобто коли за певними нормами й правилами,
писаними чи неписаними, один суб’єкт ніби має право керувати діями іншого
суб’єкта, впливати на нього, а цей інший має обов’язок підкорятися
розпорядженням першого. У такому вигляді стосунки панування і
підпорядкування досить виразно поділяють людей на групи, що протистоять
одна одній.
Справжній соціяльний феномен влади Б. Вишеславцев убачав тільки
там, де є наказ і підпорядкування [Вышеславцев 1994а, с. 209]. Як зазначав А.
Адлер, протягом століть два кляси людей – раби і рабовласники – жили в
повному відчуженні і протистоянні одні одним [Адлер, 1997ж, с. 223].
Набагато складніше для побутово-буденного мислення зрозуміти єдність цих

46
двох протилежних позицій учасників взаємодії, їхню відносність, залежність
не лише підлеглого від керівника, а й керівника від підлеглого.
Слід зазначити, що позиції домінування і підпорядкування як взаємно
протилежні фіксуються набагато легше, а для непсихологічних контекстів
вони взагалі є майже єдино можливими. Стосунки розглядаються або як такі,
у яких має місце рівність між учасниками, або як такі, де одна сторона має
перевагу, а друга їй підпорядковується. Прикладом такого не досить
психологічного розуміння проблеми є положення С. Каверіна про те, що
керівництво – це реалізація потреби влади, а підпорядкування, навпаки, є
депривацією цієї потреби. Відтак особа, яка здійснює владу, й особа, що
підлягає владі, являють собою діяметрально протилежні явища [Каверин,
1991, с. 23]. Х. Ортеґа-і-Ґассет говорив про можливість жити лише в одній із
двох ситуацій: людина або панує, або живе у світі, де панує хтось інший, за
ким визнано таке право [Ортега-і-Гасет, 1994, с. 106]. У Г. Саллівана два
основні види персоніфікацій “Я-добрий” і “Я-поганий” відповідають
покірності і непослухові відповідно [Салливан, 1999, с. 197]. За
Я. Рейковським, люди поділяються на тих, які мають виразну преференцію до
солідарности з переможцями, і тих, які насамперед співчувають тим, хто
програв [Reykowski, 1986, s. 131–133].
Чітке розмежування суб’єктів панування і суб’єктів підпорядкування
зумовлює ще й ту соціяльно-психологічну обставину, що позиції й переваги
владного статусу легше розпізнаються й визнаються. У владному контексті
взаємин домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша (див., напр.,
[Argyle, 2001, s. 28–29]). Це, зокрема, дістає свій вияв у помітно більшій
кількості термінів, що означають різні види й форми домінування, тоді як
підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд. Факт більшої
очевидности владної позиції в стосунках може мати принаймні три
психологічні пояснення. По-перше, владна сторона набагато виразніше
виявляє власну суб’єктність: вона є стороною ініціятивною, яка приймає
рішення, нав’язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-
друге, для самого суб’єкта мотивація посідання владної позиції є
очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє,
владно-домінантна позиція, як правило, має більшу соціяльну престижність.
Отже, владна позиція, владний вплив мають більше шансів бути
ідентифікованими, ніж підвладні. У соціяльно-психологічних уявленнях їм
звичайно приписується сильніша мотиваційна дія, вищий діяльнісний статус.
Саме ті, хто має владу, наділяються повноваженнями щодо прийняття рішень
і саме на них першочергово покладається відповідальність (див., напр.,
[Молоканов, 1995]). Як писав Т. Парсонс, у загальноприйнятому вживанні
існує тенденція застосовувати термін “влада” до більш високих ранґів
стратифікації інституціялізованої могутности [Парсонс, 2000в, с. 573].
Тому важливим для психологічного аналізу стосунків владування-
підпорядкування видається з’ясування справжнього психологічного змісту
позицій узалежнення, підкорення, підлеглости. Хоча ці позиції звичайно не
набувають такого виразного втілення, як протилежні їм позиції домінування,
47
їхня роль у стосунках зовсім не є, бо й не може бути менш вагомою. Адже
недаремно Ф. Ніцше говорив про однаково велику клопотність і
владарювання, і покори. Наділивши все живе прагненням влади, він водночас
твердив, що все живе – покірливе. При цьому владна позиція зовсім не
обов’язково є кращою, бо наказувати важче, ніж коритися. Але й бути
підлеглим не означає бути жертвою: наказують тому, хто не вміє коритися
собі. Тобто у володіння іншого потрапляє той, хто не володіє сам собою.
Очевидно, брак відповідної суб’єктности індивід компенсує нібито
вимушеним, а насправді достеменно потрібним йому самому підкоренням.
Тому й виходить, писав Ніцше, що живе кориться і наказує, а віддаючи
накази, стає покірливим [Ніцше, 1993б, с. 16, 113].
Отже, прагнення влади як визначальна характеристика всього живого у
Ніцше доповнюється ще й потребою підпорядкування. Мабуть, саме завдяки
діялектичній єдності домінування і підпорядкування стає можливим цілком
адекватне поєднання нібито протилежних потреб у структурі однієї й тієї
самої особистости, зокрема в структурі особистости авторитарної, у якій
поєднуються прагнення панувати над кимсь і водночас бути підкореним
комусь [Адорно, 2001; Райх, 1997а, с. 62; Фромм, 1990, с. 185]. К. Левін же
взагалі поміщає відношення “ведучий – ведений” у поле “влади”. Це поле
означає здатність однієї людини індукувати сили, що діють на іншу людину.
Поле влади ведучого над веденим сильніше, ніж навпаки [Левін, 2000, с. 148].
Таким чином, владна перевага одного суб’єкта стосунків над другим
зумовлюється співвідношенням сил, які розподіляються в полі, що
формується між цими суб’єктами. Тому владність однієї особи і підвладність
іншої набуває ще більшої відносности, а владно-підвладні співвідношення
виявляються продуктом взаємодії.
Проте сама очевидна потреба того, хто домінує, мати іншого суб’єкта
як об’єкт домінування вже означає певну залежність домінантної сторони від
підпорядкованої. Відтак домінування і підпорядкування слід звичайно
розглядати як протилежні полюси цілісного простору стосунків, але їхня
взаємна зумовленість настільки діялектична, що один полюс не може
існувати без другого, через що їхнє протиставлення практично завжди є
вельми відносним.
Досить широке розуміння явища влади веде до визнання її за іманентну
властивість кожної живої істоти (як у Ніцше) або психічного індивіда (як в
Адлера). І в тому і в тому контексті влада постає як невід’ємна сторона,
властивість живої істоти, що взаємодіє з оточенням і в цій взаємодії
намагається утвердити власне існування, задовольнити свої потреби,
дотримати власних інтересів, захиститися від конкурентних впливів інших
істот. Для того, щоб бути, треба виявляти себе, заявляти про себе,
висловлювати домагання щодо середовища. Оскільки існування неможливе
без натрапляння на труднощі й перешкоди, то подолання їх стає доконечною
потребою, а це означає утвердження суб’єкта у владній позиції.
Аби жити й розмножуватися, писав А. Кемпінський, треба здобувати
навколишній світ. Ця риса властива організмам, які перебувають навіть на
48
найнижчих щаблях філогенезу. З іншого боку, ця властивість може
проступати в патологічно перебільшених формах [Kкpiсski, 1972, s. 29–30].
Посідання влади дає досить очевидні переваги, вигоди, які в переважній
більшості випадків становлять безумовну привабливість для особи.
Водночас владний статус криє в собі багато всілякого роду небезпек.
Насамперед у вічі впадає проблемний характер прагнення будь-що досягти
влади та використовувати її. Проте не менш проблемною є й ситуація, коли
особа має замало влади щодо інших, самої себе чи об’єктивної ситуації.
С. Каверін зазначає, що несприятливим є як надмір влади, так і безвладдя. В
основі багатьох неґативних соціяльно-психологічних явищ лежить
неможливість нормального задоволення потреби влади [Каверин, 1991, с. 23–
24]. Натомість А. Адлер підкреслював небезпеку авторитарного виховання,
яке дає дитині ідеал влади і демонструє їй переваги, пов’язані з її посіданням,
а це призводить до вироблення бажання домінувати над іншими [Адлер,
1997ж, с. 241]. Дж. Мід говорив про наявність постійної потреби
реалізовувати свою самість у хоч якомусь вивищенні над навколишніми
особами [Мід, 2000, с. 187].
Таким чином, якщо потреба домінувати є первісною іманентною
потребою психічного суб’єкта, то давній спір Фройда і Адлера про
первинність чи то сексуальних, чи то владних потягів має бути розв’язано на
користь останніх.
Владні потяги пронизують усю сферу психічного життя індивіда,
заволодіваючи в тому числі й сексуальною. Можливість чи неможливість
задоволення сексуальних потреб визначається змістом стосунків з оточенням,
залежить від ступеня домінування оточення над особою або особи над
оточенням. Накладаючи численні табу на сексуальну сферу, соціюм обмежує
індивіда, упокорює його, але водночас спонукає до реалізації відповідних
потреб непрямим чином. Індивід, отже, “вислизає” з-під суспільних заборон
і, бодай почасти, здобуває владу над обставинами. Пряме ж задоволення
сексуальних потреб тим паче передбачає присутність іншої особи, і контекст
такого задоволення набуває ще більш вираженого владно-підвладного
характеру.
Чи не найяскравішим утіленням поєднання сексуальних і владних
імпульсів є садизм, де сексуальні і владні потреби задовольняються
одночасно, а незадоволення одних унеможливлює задоволення інших.
Щоправда, можна вести мову про так званий несексуальний садизм,
наявність якого могла б бути додатковим арґументом на користь первинности
саме владних потреб, а не сексуальних. Проте цей арґумент здебільшого
спростовується в результаті поглибленого аналізу, за яким несексуальний
садизм звичайно виявляється захисним або компенсаторним варіянтом
садизму сексуального. Так, за А. Адлером, садизм – це спосіб домагатися
перемоги через примус слабших [Адлер, 1997в]. Про несексуальний садизм
Сталіна говорить А. Ноймайр: змога завдавати іншим людям фізичного болю
і душевних страждань давала Сталінові не тільки почуття насолоди, а й
підтвердження абсолютного панування [Ноймайр, 1997, с. 461]. Водночас
49
наявність несексуального садизму та, очевидно, і несексуального мазохізму
свідчить про різні психічні джерела прагнення влади і сексуального бажання.
Десь на дуже ранніх етапах онтогенезу ці дві сфери поєднуються між собою і
далі співіснують вельми тісно, хоча їхня первісна природа досить різна.
Можливо, ця різниця полягає й у тому, що відповідні потреби
початково зароджуються в різних сферах індивідуального буття. Сексуальна
потреба має первісно ендогенний характер, виникає як загальна неоформлена
сексуальність індивіда, сексуальність, яка згодом має знайти свій об’єкт.
Натомість владні спонукання мають природу екзогенну, виводяться зі сфери
взаємодії індивіда з іншими людьми. При цьому вони дуже рано
інтеоріоризовуються і поєднуються з уже наявними, але ще не оформленими
сексуальними прагненнями. Відтак пошук об’єкта для сексуального
спрямування майже від самого початку набуває характеру пошуку об’єкта
домінування або підпорядкування.
Компенсаторну функцію виконує не тільки маскування сексуальности.
Увагу багатьох психологів – дослідників влади – привертала компенсаторна
функція домінування. Для особи, яка має значну владну потенцію і для якої
застосування владних можливостей не становить психологічної проблеми,
влада здебільшого не набуває самодостатньої цінности, а прагнення влади не
перетворюється на один із провідних мотивів активности. Владна функція
спрацьовує ніби сама собою, а здійснення владних повноважень є звичайним
і звичним модусом активности.
Натомість для особи, невпевненої у власних силах, психологічно
слабкої, неспроможної до адекватного досягнення, здобуття домінантної
позиції, посідання влади виявляється особливо привабливим. Дуже
актуальним таке прагнення стає для різного роду невротичних особистостей і
є, власне кажучи, одним із найзначущіших елементів конструйованого ними
“несправжнього”, вигаданого невротичного світу. У такому неадекватному
відображенні дійсности позбавлена реальних владних можливостей особа
захищається від усвідомлення своєї нижчости тим, що уявляє себе істотою
владною, спроможною, потентною.
Оскільки в основі фіктивного компенсаторного владного статусу
лежить не справжня психологічна міць, а особистісна слабкість, то через
будь-які вияви такої “домінантної” позиції тою чи тою мірою проступає
психологічна неадекватність. Відтак зазнавані невдачі, як правило,
спонукають індивіда не до належної корекції поведінки, а до ще виразніших
намагань укріпити свою владність. Такі залежності являють собою одну з
істотних характеристик невротичного кола. І загальна історія людства, і зміст
повсякденних людських стосунків дають безліч прикладів свідомої,
напівсвідомої чи майже несвідомої активности осіб, які потерпають від
комплексу нижчости і прагнуть заглушити його, замаскувати через здобуття
влади над іншими людьми. (Клясичним прикладом є комплекс Наполеона,
який спонукає низькорослих чоловіків до владного вивищення над
оточенням).

50
 Якщо домінування дає якісь переваги, то за простою формальною
логікою воно виявляється більше потрібним тим суб’єктам, які відчувають
брак відповідних переваг, усвідомлюють або зазнають упослідження. У
психології склалася потужна традиція розгляду всіляких форм домінування
як компенсацій певних вад, недоліків, дефектів тощо. Ф. Ніцше писав про
прагнення слабких до єдності, яка примножує їхні сили. Натомість сильним
істотам притаманне прагнення до варіювання та диференціювання [Ницше,
2000, с. 879]. Отже, той, хто має силу, не потребує шукати способів її набуття.
А. Адлер багато уваги приділяв боротьбі невротика за панування над
оточенням, в основі якої лежить прагнення вирватися зі сфери невпевнености
та почуття малоцінности [Адлер, 1995, с. 60]. Здобуття влади, отже, має
заспокоювати, згладжувати почуття нижчости, давати особі ілюзію
впевнености у своїх силах. К. Юнґ говорив про те, що такі нібито протилежні
риси, як зарозумілість і малодушність, мають спільним невизначеність своїх
меж: зарозумілий надмірно роздувається, малодушний надмірно
зменшується. За зарозумілістю легко виявляється почуття нижчости.
Натомість що більше зіщулюється малодушний, то більше росте в ньому
домагання на визнання. Відтак і зарозумілий, і малодушний водночас і замалі,
і завеликі. Завдяки такій “психічній інфляції” індивід заповнює простір, який
у нормальному вигляді не зміг би заповнити [Юнг, 1994б, с. 198]. Таким
чином, неадекватний брак влади в обох варіянтах його компенсації – чи то
імітації власної величі, чи то позірного самозречення – призводить до
порушення інтра- та інтерсуб’єктних співвідношень у взаємодії з оточенням.
На дві протилежні тенденції в поведінці невротичної особистости
вказувала К. Горні. За почуттям зверхности криється найболісніший жах
перед будь-яким натяком на безпорадність. Така особа позірно спрямована на
самозвеличення, задоволення амбіцій, мстиве торжество та владу над
життям. Проте глибший аналіз відкриває схильність до покірности й
самоприменшення, яку вона не просто придушує в собі, а відчуває до неї
огиду і ненавидить її [Хорни, 1997, с. 168–169].
Про владне домінування як компенсацію особистісної слабкости багато
сказано Е. Фроммом. Жадоба влади, писав він, коріниться не в силі, а в
слабкості, це відчайдушне намагання здобути замінник сили, коли справжньої
сили бракує. Садистсько-мазохістська (“авторитарна”) особистість
захоплюється владою і хоче підкорятися, але водночас хоче, щоб інші
підкорялися їй. У такої особи сила автоматично викликає любов і готовність
підкоритися, а безсилі люди викликають зневагу та бажання напасти,
придушити, принизити [Фромм, 1990, с. 136–145].
Цілий спектр характеристик, що відображають комплекс нижчости
Гітлера, описує А. Ноймайр: некрофілія, брехливість і віроломство,
садомазохізм, нарцисизм, імпульсивність, ірраціональність, брак почуття
реальности, недовірливість, збудливість, афективність, соціяльний
інфантилізм, соціяльний автизм, дефіцити ідентифікації, манія величі
[Ноймайр, 1997, с. 293–310]. Про специфічні комплекси Сталіна та їхні
аналоги в душі кожної нормальної людини писав Д. Ранкур-Лаферрієр:
51
Сталінову жадобу влади він пов’язував з ототожненням з аґресором як
засобом подолання неспокою, заниженої самооцінки, страху [Ранкур-
Лаферриер, 1996, с. 95–96].
Характеризуючи поведінку терористів як осіб, схильних до
екстремальних насильницьких дій, Л. Гозман та О. Шестопал зазначають, що
це переважно автсайдери, невротичні, аґресивні, спраглі ризику,
дезадаптовані соціяльно. Вони шукають компенсації, задоволення почуття
ідентичности та належности [Гозман, Шестопал, 1996, с. 308–315]. За
Б. Беттельгаймом, для деіндивідуалізованої особи щонайпривабливішими
стають сила за будь-яку ціну і вплив для будь-яких цілей. Зневага до нижчих
категорій стає важливим психологічним захистом від власних страхів
[Беттельхейм, 1992].
Коли йдеться про компенсаторне значення владного статусу, то слід
мати на увазі не лише наявність психологічного владного впливу, а й
посідання формальної влади. За С. Каверіним, таке посідання є засобом
задоволення потреби в самоствердженні та підвищення самоповаги через
визнання з боку навколишніх осіб [Каверин, 1991, с. 14–15]. Лідер, який
“роздув” свою особистість через ідентифікацію зі своїм постом або відчув
себе представником колективної волі, пише В. Одайник, переживає почуття
самовпевнености і всемогутности. Це тільки посилює почуття особистісної
нижчости, що ще більше штовхає в бік компенсації через утвердження своєї
волі [Одайник, 1996, с. 33].
Таким чином, прагнення та посідання влади практично завжди
ґрунтуються на специфічних потребах суб’єктів, в основі яких лежить мало
усвідомлюване бажання позбутися почуття власної нижчости. І тому будь-яке
соціяльно привабливе оформлення активности, спрямованої на здобуття
влади, не повинне вводити в оману щодо її справжніх психологічних причин.
Інша річ, що на соціяльному рівні немає сенсу трактувати ці причини як
виключно неґативний чинник, який треба всіляко депривувати. Очевидно,
умови соціяльного співжиття неминуче мають приводити до наділяння
певних осіб тими чи тими владними функціями, і, як і в кожній сфері, краще,
коли ці функції покладаються на тих, хто хоче їх виконувати. При цьому,
однак, належить пам’ятати, що у владній сфері, як мало в якій іншій,
криється багато потенційних небезпек і можливостей спотворення характеру
стосунків, на які поширюється компетенція наділених владою осіб та
інституцій.
Менш очевидним, але не менш загальним, ніж потреба домінування, є
прагнення підпорядкуватися, бути підлеглим, залежним. Оскільки жива
істота чи психічний суб’єкт не можуть існувати поза певним середовищем, то
вони “приречені” на те, щоб якимсь чином до цього середовища
устосунковуватися, пристосовуватися до його умов. Цілковита нездатність до
такого пристосування означає нездатність до самого існування. У будь-якому
вияві влади над оточенням, яку має індивід, завжди має місце і його
узалежнення від цього оточення, підпорядкування йому. Адже сама наявність

52
середовища, у якому індивід має утвердитися, означає залежність від такої
наявности.
Особа, яка здобуває владу, реалізовує при цьому свої власні потреби.
Але водночас вона задовольняє потреби тих осіб, які стають її підвладними.
У багатьох істотних відношеннях соціяльні процеси мають характер
поєднання протилежних тенденцій: прагнення влади і прагнення бути
підвладним, отримати владу над собою. Потреба домінувати як більш
очевидна та морально проблемна має свого відповідника в потребі
підпорядковуватися, що не так явно показує себе і претендує радше на статус
чесноти, ніж вади.
Про загальну потребу людей в авторитеті, керівництві та законі писав
К. Юнґ [Юнг, 1994б, с. 313]. За Е. Канетті, віряни очікують на жорстке
втручання, яке можна було б ясно відчути на собі [Канетті, 2001, с. 121].
В. Райх говорив про такі особистісні особливості, як страх перед
відповідальністю, прагнення підпорядкуватися владі, потреба
підпорядковуватися командам, безпорадність, несамостійність, туга за
вождем, страх перед владою, боязнь життя, містицизм, [Райх, 1997а, с. 329;
Райх, 1997б, с. 121].
Е. Фромм відзначав емоційну залежність переважної більшости людей
від вождів. Така залежність робить людину піддатною на чужий вплив і
спонукає до підпорядкування могутньому авторитетові, мирським цінностям,
натовпові. Люди набагато сильніше хочуть підпорядковуватися, ніж їх до
цього примушують. Авторитарна особистість прагне відмовитися від своєї
незалежности, злити своє Я з ким-небудь або з чим-небудь зовнішнім,
позбутися власної особистости, утратити себе, іншими словами – позбутися
тягаря свободи [Фромм, 1992а, с. 22; Фромм, 1990, с. 24–25, 117, 124–132].
Результати такого аналізу Фромма належить доповнити ремаркою про
те, що ці тенденції властиві не просто авторитарним особистостям. Адже
якщо авторитарними, у фроммівському розумінні, є більшість людей, то
прагнення підвладности – це важлива психологічна характеристика людської
особи взагалі. Її, зрештою, можна поширити на всіх без винятку людей, бо в
поведінці й ментальності кожної з них спостерігаються відповідні ознаки.
Може йтися лише про різні ступені виражености. Загалом же пошук
авторитету, прагнення підпорядкуватися виявляється не менш загальною
вселюдською властивістю, як і прагнення домінувати.
Загальнолюдську потребу підкорення авторитетові, ідентифікації з
вождем досить докладно відстежено в окремих версіях соціяльного
психоаналізу. Підпорядкування виражається не тільки в актах інтерсуб’єктної
взаємодії, а насамперед у внутрішніх позиціях її учасників. Найчастіше така
ідентифікація відбувається майже автоматично, майже несвідомо і не
виділяється її суб’єктами як якийсь особливий феномен.
Потреба мати над собою авторитет зумовлює стихійне прагнення мас
до деспотизму, про яке згадує С. Московічі. Зовнішнє підпорядкування
поступається місцем перед внутрішнім підпорядкуванням, видиме панування
підмінюється пануванням духовним, незримим [Московичи, 1996, с. 69–75].
53
Невидимість, непомітність такої глибоко притаманної людям потреби
породжує чималі психологічні труднощі в її усвідомленні та ідентифікації
суб’єкта. За Х. Ортеґою-і-Ґассетом, пошук вищої інстанції стає не тільки
психологічною потребою, а й ознакою певного статусу в соціяльній ієрархії.
Людина самою своєю натурою примушена шукати собі вищу інстанцію
[Ортега-і-Гасет, 1994, с. 85]. Чи не слід у цьому разі вести мову радше про
різні ступені усвідомлення потреби підпорядкування, а відтак і про різну міру
ідентифікації людини як учасника стосунків домінування-підпорядкування?
Підлеглість авторитетові та узалежнення від його вказівок найчастіше
виводиться з умов виховання в дитинстві [Reykowski, 1986, s. 208–209].
Батьківський авторитет зникає лише для того, щоб поступитися місцем перед
іншим авторитетом [Адорно, 2001, с. 285]. А схильність дорослих до
підпорядкування ґрунтується на їхній слухняності в дитинстві [Адлер, 1997ж,
с. 59]. К. Горні трактувала покірність як прагнення перекласти
відповідальність на інших, отримати від них захист і турботу [Хорни, 1993б,
с. 76–77]. Авторитарне підпорядкування називають одним із видів
конформізму, в основі якого – потреба рівнятися на сильну, авторитетну
фіґуру та шукати опору всередині групи [Оллпорт, 1998, с. 157; Feldman,
2003].
Якщо підпорядкування іншій особі є ніби психологічною суттю
процесу ідентифікації, то в протилежному йому за багатьма ознаками процесі
проєкції таке психологічне підпорядкування втілюється не меншою мірою. І
це хоч би через те, що, по-перше, суб’єкт потребує мати за об’єкт проєкції
більш чи менш значущу для нього особу, по-друге, ця особа повинна мати
певний набір рис, до яких ніби допасовується проєкція. А з другого боку,
підпорядковуючись іншій особі, суб’єкт й ідентифікується з нею, і проєкує на
неї свої власні риси й комплекси. У зв’язку із цим важливо знати, щу саме зі
свого психологічного єства проєкує особа у владно-підвладні стосунки.
Тут привертають увагу два цікаві підходи: Ф. Ніцше зазначав, що
мусить коритися той, хто не може собі наказувати [Ніцше, 1993б, с. 197], а
Ґ. Оллпорт убачав у конформізмі проєкцію власних ворожих спонукань
особистости [Оллпорт, 1998, с. 158, 171]. Таким чином, в основі
підпорядкування лежить нездатність керувати собою і впливати на інших.
Проте особа могла б просто співіснувати із цими властивостями, щоб вони не
визначали істотно змісту її стосунків з іншими людьми. Але позаяк в основі
їх, очевидно, криється якраз намагання мати владу і над собою, і над іншими
[Одайник, 1996, с. 34], то особа, захищаючи себе від надмірного переживання
власної неспроможности, проєкує ці властивості в інтерсуб’єктивний простір.
Відтак комплекс нижчости спричиняє не тільки прагнення владної переваги

54
над іншими, а й намагання потрапити в залежність від інших, посісти
підвладну позицію у взаємодії.
Підпорядкування, як і домінування, може виконувати компенсаторну
функцію для психологічно слабких індивідів, відігравати роль своєрідного
психологічного костура. Основна психологічна вигода підпорядкування
полягає, очевидно, у відмові від відповідальности. Можна говорити про два
варіянти такої відмови – від відповідальности позитивної і неґативної.
Відмова від позитивної відповідальности означає, що індивід, передчуваючи
свою неспроможність у виконанні певних функцій, наперед відмовляється від
них, перекладаючи керівні обов’язки та відповідальність на іншу особу. А з
того, хто неспроможний бути відповідальним, ннчого й питати.
Що ж до неґативної відповідальности, то тут може йтися про те, що
індивід визнає свою неспроможність у разі вчинення ним – реально чи
потенційно – неправильних або неадекватних дій. Готовність визнати свою
провину, а відтак віддатися “під справедливий суд” інших перетворює
індивіда з винуватця на одну із жертв власної неспроможности. Таке каяття
робить його водночас винним і невинним, а “покірної голови й меч не бере”.
За Ф. Ніцше, є люди, які поза підпорядкуванням не являють собою
жодної цінности [Ніцше, 1993б, с. 63]. К. Горні зазначала, що найчастішою
платою за любов є позиція покірности та емоційної залежности [Хорни,
1993б, с. 95]. Отже, підпорядкована позиція може бути засобом здобуття
любови. Т. Адорно підкреслював значення задоволення від послуху й
підпорядкування для процесу соціяльного пристосування [Адорно, 2001, с.
281]. За Ф. Зимбардо і М. Ляйппе, підпорядкування, як правило, допомагає
заробити схвалення [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 89], а за А. Адлером –
задовольнити свої бажання [Адлер, 1995, с. 44–45]. Е. Фромм розглядав
підпорядкування як джерело прихованого задоволення та ілюзії
самостійности [Фромм, 1990, с. 16; Фромм, 1992а, с. 25–26].
Наслідуючи свого лідера, натовп укріплює повагу до себе, зміцнює своє
соціяльне Я [Московичи, 1996, с. 221]. У слідуванні за пророком К. Юнґ
убачав таку вигоду, як перекладення на нього своєї відповідальности [Юнг,
1994б, с. 233]. Привабливість мазохізму, за Фроммом, полягає у звільненні від
прийняття рішення, від відповідальности за свою долю [Фромм, 1990, с. 135].
Підвладний приймає схему, нав’язану йому згори, стає її сліпим виконавцем,
завдяки чому здобуває почуття порядку, якого сам виробити не зміг. Ціною
втрати свободи він уникає зусилля, пов’язаного з внутрішнім
упорядкуванням [Kкpiсski, 1972, s. 49]. На думку Б. Беттельгайма, для
більшости людей, коли вони вимушені вибирати між пониженням людського
рівня і нестерпним внутрішнім напруженням, неминучим буде вибір на
користь першого для збереження внутрішнього спокою [Беттельхейм, 1992].
Таким чином, позиція підлеглого суб’єкта у взаємодії, що в більшості
випадків нібито мала б викликати співчуття і намагання підтримати,
насправді дає суб’єктові значні переваги, зумовлені його власними
недосконалостями. Відчуваючи свою малоцінність (як вона формується в
дитинстві, описує, наприклад, О. Захаров [Захаров, 1988, с. 230–231]), суб’єкт
55
може шукати особу більш успішну, ідентифікація з якою дасть йому
своєрідну компенсацію у вигляді почуття впевнености, прилучености до
зовнішньої сили, що правитиме для нього за засіб психологічного
самопіднесення.
Уже в самому підпорядкуванні як прямій відмові від узяття на себе
більш-менш самостійних владних функцій криється намагання бодай
непрямо володіти ситуацією взаємодії. Той, хто підпорядковується, прагне
змінити дискурс взаємодії, надаючи йому сприятливішого для себе
забарвлення та нейтралізовуючи можливі неґативні аспекти.
Проте підпорядкування може мати й більш химерний, багатопляновий
характер і мати на меті якраз протилежне: здобуття домінантної позиції. Така
позиція здобувається в непрямий спосіб, а зайняття позиції підлеглої сторони
стає засобом відповідного маніпулювання стороною, якій віддається позірна
перевага у взаємодії. Найтиповішими шляхами маніпулятивного
підпорядкування є, по-перше, вияв своєї безпорадности і заклики про
допомогу, по-друге – увиразнення відповідних переваг іншої сторони. Обидва
модуси поведінки передбачають спонукання цієї іншої сторони до вчинення
відповідних дій і взяття на себе відповідальности за них [Доценко, 2003;
Карнегі, 1990; Рюмшина, 2001; Шейнов, 2003; Шостром, 2002].
Висновок, що найчастіше робився психологами, які досліджували
проблему панування і підпорядкування, полягає в тому, що підпорядкування
не просто компенсовує певні вади суб’єкта. Самй прагнення такої компенсації
зумовлюється тим, що суб’єкт намагається досягти більш високого рівня
самореалізації в різних її відношеннях. Така самореалізація може мати безліч
різноманітних форм, які, проте, спільним мають те, що, зокрема, може
трактуватися як прагнення влади. Недаремно Ф. Ніцше писав: “Де
жертовність, служіння, віддані погляди, там і бажання стати паном” [Ніцше,
1993б, с. 113]. К. Юнґ зазначав, що до влади можна йти як прямим шляхом,
так і манівцями – через любов, прекрасну поведінку, доброчесність [Юнг,
1994а, с. 70].
Процес трансформації різних форм особистісної малоцінности у вияви
вищости докладно опрацьовано А. Адлером. Він підкреслював, що слабкі
діти використовують свою слабкість, аби примусити інших підкорятися собі.
Позбавлення від відповідальности та привілеїв, які дає невротикові його
хвороба, дають йому змогу досягати реальної переваги. Самй призначення
неврозу Адлер убачав у вивищенні: комплекс нижчости є джерелом сили
слабких людей, невротик досягає переваги, примушуючи інших собою
займатися [Адлер, 1995, с. 37, 44–49, 64; Адлер, 1997е, с. 55–59, 102, 155;
Адлер, 1997ж, с. 34].
Аналогічний спосіб здобуття влади описував і Г. Салліван: людина зі
стійко низькою самооцінкою виробляє спосіб виявляння таких кричущих
ознак малоцінности, що неминуче стає об’єктом філантропічних учинків із
боку навколишніх осіб [Салливан, 1999, с. 319]. Еґоїстичні мотиви підлеглої
поведінки викривав В. Райх, зазначаючи, що людина з мазохістським
характером намагається позбутися напруження й тривоги, домагаючись
56
любови через провокацію та визивну поведінку [Райх, 1999, с. 159]. Маючи
настійливу потребу повелівати іншими, невротик, писала К. Горні, прагне
підпорядкування, при цьому нав’язуючи іншим свою волю. Невротичне
прагнення влади може бути приховане в соціяльно значущих або дружніх
формах [Хорни, 1993б, с. 79, 136].
Таким чином, більш чи менш прискіпливий аналіз мотиваційної сфери
осіб, схильних до підпорядкування, здебільшого спонукає вбачати в їхній
поведінці малоусвідомлюване прагнення забезпечити собі бодай до певної
міри домінантну позицію.
Крім різного типу компенсаторних функцій підпорядкування може
відігравати роль досить адекватного самоствердження, насамперед у тому
разі, коли підпорядковується особа, схильна до постійного надмірного
домінування. Нерідко це особа в певному розумінні психопатична, така, що
має проблеми з адаптацією до соціяльного оточення. Підпорядкування для
неї може мати зміст належної корекції поведінки й ставлень.
У переважній більшості стосунків і взаємодій, які мають місце в
соціюмі, взаємне зайняття суб’єктами позицій домінування і підпорядкування
відбувається доволі стихійно, але водночас згідно з неписаними соціяльними
нормами. Коли ж ідеться про стосунки формалізовані, рекомендовані
офіційно, то тут позиції керівництва-підлеглости визначаються заздалегідь і
приймаються сторонами взаємодії як обов’язкові до виконання.
Домінування і підпорядкування в різних формах являють собою
полярні характеристики функції цілісної ситуації соціяльної взаємодії. Проте
ця їхня полярність має вельми відносний характер. Належить говорити радше
про двоєдину цілісність, взаємну зумовленість домінантної і підлеглої
позицій. Геґелівське положення про діялектичну взаємозалежність пана і
раба, взаємозумовленість панської і рабської свідомости [Геґель, 2004, с. 141–
145] і досі набуває дедалі новіших інтерпретацій [Бодрийяр, 2000, с. 105;
Жижек, 2003; Chudy, 2002].
Уже сам факт підпорядкування одного суб’єкта іншому означає
наявність влади цього першого суб’єкта над собою та над іншим. Так само як
і владна перевага одного суб’єкта над іншим говорить про те, що в цьому
іншому суб’єкті є щось таке, що не підлягає першому суб’єктові і над чим
треба здобувати владу. Про це писав Ф. Ніцше: оскільки й у послухові
міститься протидія, він зовсім не рівносильний відмові від власної влади. Так
само в наказуванні міститься визнання, що абсолютної влади противника не
переможено [Ницше, 2000, с. 875].
Домінування і підпорядкування мають розглядатися не як дві
протилежні характеристики стосунків, що складаються у взаємодії, а як
двоєдина функція реґулювання цих стосунків. Так, за Ґ. Марселем, володіти –
це майже неминуче означає бути в чиємусь володінні: для істоти, котра собою
не розпоряджається, немає й інших осіб, вони полишені нею на самих себе
[Марсель, 1998, с. 494–498].
Е. Фромм відзначав залежність садиста від об’єкта його садизму:
садист так само сильно потребує свого об’єкта, як мазохіст – свого. В обох
57
випадках власне Я зникає: суб’єкт розчиняється в зовнішній силі і перестає
існувати або розростається за рахунок включення в себе іншої людини,
здобуваючи при цьому силу та впевненість, якої не мав сам [Фромм, 1990,
с. 127, 137]. За К. Юнґом, індивідуального наміру здобути владу не досить, бо
це питання цілком колективне. Маючи потребу в магічній фіґурі вождя,
спільнота використовує прагнення влади одного і прагнення до
підпорядкування багатьох [Юнг, 1994б, с. 207–208].
А. Адлер писав про доконечність своєрідного збігу владних устремлінь
вождя і відповідного стану мас [Адлер, 1997ж, с. 224–225; Адлер, 1997и,
с. 200]. Лідери повинні пристосовуватися до проблем своїх спільнот
[Блондель, 1992, с. 11]. Влада не реалізовується, якщо реципієнт влади не
реаґує на владний акт [Холл, 2001, с. 191]. Тобто влада, якої підвладний
суб’єкт не помічає, не переживає, не зазнає її впливу на себе, за суттю, не
існує. Владні розпорядження та віддіювання завмирають у просторі
взаємодії, не досягаючи їхнього адресата.
А. Кемпінський пов’язував абсолютну владу з абсолютною залежністю:
владар не може існувати без своїх підданих. Можливість багатократного
збільшення власних функційних структур дає владареві почуття потужности,
проте, з іншого боку, позбавляє його почуття свободи та індивідуальности.
Він мусить рахуватися з тим, що його сиґнали буде прочитано та примножено
багатьма людьми. Він не може бути собою, а є тільки тим, чим має бути з
огляду на репрезентовану ним ідею і чим хочуть бачити його власні
прибічники [Kкpiсski, 1972, s. 30–32, 41–42].
М. Вебер трактував панування як усвідомлену співвідносність дії
одного з дією іншого і навпаки, через що можна розраховувати на здійснення
взаємних очікувань. Той, хто панує, має шанс розраховувати на виконання
своїх наказів відповідно до їхнього усередненого змісту. Ті, хто скоряється, у
середньому суб’єктивно вважають дії, що ґрунтуються на згоді, за обов’язкові
для себе [Вебер, 1998в, с. 136–138]. Таким чином, ідеться фактично про
ймовірнісний характер владно-підвладної взаємодії. Її панівні і підлеглі
учасники лише з певною ймовірністю, вищою або нижчою, розраховують на
адекватну, на їхній погляд, відповідь партнерів на їхні дії.
В умовах високоорганізованого управління влада лідера, за
Дж. Н’юстромом і К. Девісом, істотно визначається довірою до нього
підлеглих, їхньою прихильністю до групової роботи та усвідомленням
відповідальности, льояльністю, готовністю прийти на допомогу керівникові,
а водночас і конструктивною опозицією його ідеям, оцінкам і діям
[Ньюстром, Дэвис, 2000, с. 185, 211]. Коли ж інтерактивні стосунки
переходять на щонайвищий рівень – рівень творчости, владно-підвладні
співвідношення трансформуються настільки, що втрачається їхній власне
кратичний зміст. Як писав Ґ. Марсель, усюди, де є чиста творчість, володіння
як таке трансцендентується або ж зникає всередині неї, зникає двоякість того,
хто володіє, і того, ким володіють [Марсель, 1998, с. 586].
У міжсуб’єктних стосунках позиції домінування і підпорядкування, як
правило, взаємно узгоджуються. Суб’єкти діють згідно з визначеними для
58
них і взятими на себе функціями, а відтак взаємини не набувають
проблемного характеру і їхній владно-підвладний зміст найчастіше
залишається непоміченим. Цей зміст найбільше увиразнюється тоді, коли
суб’єкт, від якого вимагається або очікується підпорядкування, не в змозі
зайняти цю позицію і виявляє непокору щодо домінантних впливів іншого
суб’єкта.
Непокора в різних її формах і мірах вияву може розглядатися як варіянт
і домінування, і підпорядкування. Як домінування непокора означає, що
суб’єкт у відповідь на чинений на нього тиск намагається зберегти або
нав’язати бажаний для нього дискурс взаємодії, і стає виявом владних
домагань суб’єкта, якого спонукають до підкорення. Проте з психологічного
погляду непокора є й формою підпорядкування: суб’єкт змушений
скеровувати свою активність у напрямі, який зумовлюється не так його
власними потребами й наставленнями, як впливом того, хто намагається над
ним панувати. Водночас очевидно, що в актах непокори сильніше, ніж в актах
домінування, виражається психологічно напружене прагнення діяти з власної
волі. (К. Штайнер виводить непокору з внутрішньої самодостатности та
незалежности [Steiner, 1987]).
Оскільки кожний суб’єкт протягом свого існування неминуче стає
об’єктом владних домагань із боку інших суб’єктів, то вияв непокори, її зміст,
частота, інтенсивність стають його важливою інтеракційною
характеристикою. Брак здатности чи бажання виявляти непокору взагалі
може розглядатися як визначальна ознака такого собі психологічного рабства,
внутрішньо притаманної неспроможности бути самодіяльною, автономною
істотою (див., напр., [Makota, 2002]). Але й неадекватно часте й активне
виявляння непокори також може бути свідченням недостатньої автономности
та істотної залежности від взаємодії з іншими людьми.
Непокора виконує важливу реґулівну функцію. У ситуації, де непокору
важко виявити, зазначав С. Мілґрам, переживається психологічне напруження
і внутрішній дискомфорт [Милграм, 2000, с. 153]. Можливість виявляти
непокору має значення не тільки з погляду біологічної чи фізичної безпеки
індивіда: ще більше значення вона має для його особистісного ствердження,
для здобуття комфортного статусу в структурі взаємин.
Описуючи характер взаємодії в умовах концтабору, Б. Беттельгайм
підкреслював, що вижити допомагала навіть незначна символічна можливість
діяти або не діяти, але зі своєї волі [Беттельхейм, 1992]. У зв’язку із цим
варто звернути увагу на висловлювання Е. Канетті про те, що кожний
відчуває несвободу й протест, стикаючись із наказом, який надходить іззовні і
вимагає виконання [Канетті, 2001, с. 145], і думку Г. Спенсера про роботу з
примусу на задоволення бажань іншого як характерну рису раба [Спенсер,
1999]. І в тому і в тому разі може йтися про соціяльне або фізичне рабство й
неволю. Проте цілком можливим є й рабство психологічне, коли накази ззовні
та робота з примусу сприймаються як благо, а можливість діяти з власної
волі, навпаки, як обтяжливий клопіт.

59
 Т. Парсонс писав, що в крайньому разі влада може виявлятися в
пасивному опорі [Парсонс, 2000в, с. 573]. Проте здається, що цей випадок
якраз іще не є крайнім. Бо ще нижчий, ніж у пасивному опорі, рівень
непокори має місце в охочому й добровільному підпорядкуванні (вище вже
йшлося про те, як підпорядкування насправді означає владні домагання). Це
ще одна підстава для сумніву щодо можливости знаходження того чи того
психологічного полюса у владно-підвладних співвідношеннях.
Інший аспект вияву непокори полягає в безсторонній, більш чи менш
об’єктивній оцінці владної позиції домінантної сторони. Якщо ця владна
позиція ґрунтується виключно або здебільшого на взаємних психологічних
узалежненнях, а за великою міркою так воно переважно й буває, то будь-який
сумнів щодо такої її леґітимности підриває психологічні основи домінування.
У такому разі доля домінантного суб’єкта виявляється в руках (а радше в
умах) суб’єктів підлеглих. Адже досить їм відмовитися визнавати чиюсь
владу над собою, як цієї влади не стає. Так, за Т. Боллом, відмова від
раболіпного підкорення у відповідь на примус із боку носіїв влади робить
псевдовладу безвладною і нелеґітимною [Болл, 1993].
Сумніви спростовують владу, тому її носії здебільшого не люблять і
бояться виявів непокори. С. Московічі зазначає, що зерно сумніву в мільйонів
людей приводить до повалення навіть наймогутнішого тирана. У міру
віддалення від початкової харизми індивіди знову здобувають здатність до
самостійних дій [Московичи, 1998, с. 284, 307]. Десь у цьому контексті
С. Каверін говорить про позитивне психологічне значення критики знизу:
можливість критикувати керівника дає відчуття свободи, створює почуття
власної гідности, викорінює рабське благоговіння перед владою [Каверин,
1991, с. 56]. І це не просто соціяльно-політичне гасло, тут справді криється
важлива психологічна закономірність, що полягає в руйнуванні владного
моноліту непогрішности навіть дрібними краплями психологічної непокори.
Утім, проблема критики керівництва зовсім не така проста й очевидна.
Важливим, зокрема, є питання про межі допустимости владного впливу, його
адекватности та, відповідно, адекватности дій у відповідь, дій на
підпорядкування або на протест і непокору. У цьому контексті знову зростає
роль особистісного чинника.
Ще А. Адлер звернув увагу на невротичне розширення поняття
примусу, коли найзвичайніші ситуації та події сприймаються невротичною
особою як зазіхання на її індивідуальну свободу і викликають у неї
заперечення й протест. Він наводив розлогий перелік форм примусу, які
нормальна людина навряд чи помічає, але які болісно сприймаються
невротиком: потреба поважати, говорити правду, складати іспит, віддаватися
роботі, брати шлюб, заводити дітей, спати вночі тощо. Відтак невротична
особа, виявляючи непокору щодо явищ, зовсім не шкідливих для неї, марно й
недоцільно тратить енергію, виявляючи непотрібну заанґажованість в одні
справи і не розв’язуючи справді важливих для неї проблем, через що її
позиція постійно залишається неадекватно підвладною попри наполегливе
прагнення влади [Адлер, 1995, с. 53–54].
60
 У зв’язку із цим постає запитання про те, щу є суб’єктивно важливішим
для людини – справляти вплив на інших, тобто панувати й домінувати, чи не
перебувати під впливом інших, не бути підпорядкованим і залежним.
Видається, що Адлер, який загострив проблему владної переваги, усе-таки
насамперед обумовив її прагненням уникати залежности, другорядности,
нижчости.
Подібно й О. Сидоренко вважає, що люди набагато гостріше й
болісніше переживають нездатність протистояти чужому впливові, ніж свою
нездатність справляти власний вплив. Страх утратити своє Я вона називає
основною драмою людської взаємодії [Сидоренко, 1997]. Тому, можливо,
найбільш удала відповідь на поставлене запитання має полягати в пошуку
шляхів позитивного добровільного узалежнення від інших, яке, з одного боку,
озброює індивіда засобами здобуття влади над оточенням, а з другого –
робить його залежність доконечною й прийнятною, нівелюючи її неґативні
наслідки.
Аналіз владно-підвладної взаємодії за параметрами домінування-
підпорядкування може бути доповнено аналізом за параметрами
узалежнення-упорядкування (докладніше про це див. у розд. 2.3). Ці
параметри можна розглядати як дві досить незалежні шкали, що в разі
зіставлення дають чотири можливі варіянти поєднання: домінантне
впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане узалежнення,
підпорядковане впорядкування. Відносно очевиднішими тут є домінантне
впорядкування, у якому втілюється організаційний компонент владних
функцій, і підпорядковане узалежнення, яке відображає потребу
підпорядковуваного суб’єкта скинути із себе тягар відповідальности.
У поведінці домінантного суб’єкта чіткіше простежуються
впорядкувальні намагання, спрямовані на інших суб’єктів та в простір
взаємодії з ними. Домінантний суб’єкт визначає зміст і структуру спільної
діяльности, робить доцільною свою поведінку та поведінку партнерів із
взаємодії. Проте такий його домінантно-впорядкувальний статус не тільки не
виключає процесів узалежнення, а навпаки, має їх, за суттю, у своїй основі,
ґрунтується на них. Панівний суб’єкт виявляється узалежненим від підлеглих
йому суб’єктів не меншою мірою, ніж вони є узалежненими від нього. Тому й
домінантне узалежнення означає не тільки і не стільки встановлення
залежности підлеглих суб’єктів від панівного, скільки специфічну залежність
цього панівного суб’єкта від йому підлеглих.
Ще специфічнішу природу має підпорядковане впорядкування, зміст
якого відображає залежність підпорядкованого суб’єкта від суб’єкта
домінантного, який має впорядкувати як спільний простір їхньої взаємодії,
так і внутрішній світ підпорядкованого суб’єкта. Підлеглий суб’єкт, займаючи
підпорядковану позицію, задовольняє ті свої потреби, що більшою мірою
пов’язані з внутрішніми станами й переживаннями. Натомість процеси
впорядкування для підлеглого суб’єкта, на перший погляд, видаються мало
актуальними. Насправді ж, переживаючи брак належного порядку у своєму
внутрішньому світі, такий суб’єкт потребує зовнішнього втручання у вигляді
61
впорядкувального впливу на нього. Узалежнюючись емоційно та особистісно,
індивід водночас підпорядковується логічно, структурно й прагматично.
У дослідженнях стосунків панування-підпорядкування параметри
узалежнення і впорядкування розглядаються в різних аспектах, виявляються
в різних формах. Так, Дж. Н’юстром і К. Девіс поділяють різні підходи до
стилів керівництва на дві групи: поведінкові і ситуаційні [Ньюстром, Дэвис,
2000, с. 185–189]. При цьому в поведінкових підходах більшою мірою
дістають відображення взаємні узалежнення учасників взаємодій, натомість
підходи ситуаційні орієнтуються здебільшого на ознаки впорядкування
процесу взаємодії у відповідь на вплив ситуаційних чинників.
Подібно Р. Голл говорить про два основні підходи до лідерства: перший
тлумачить його як результат вияву рис і властивостей особистости лідера,
другий виводить лідерство з умов ситуації [Холл, 2001, с. 229]. Отже, якщо
йдеться про лідерство як особистісний феномен, то на перший плян
виступають усілякого роду психологічні залежності між учасниками
відповідного процесу. Якщо ж лідерство – продукт ситуації, то провідну роль
мають відігравати чинники її впорядкування.
Ж. Блондель зазначає, що загалом ті, хто вивчав середовище, доводили,
що лідери мало що значать або що вони є взаємозамінні. Ті ж, хто хотів
показати, що лідери важливі, зосереджувалися на їхніх психологічних
характеристиках. До двох аспектів, які визначають характер лідерства, –
особистости і ситуації – Блондель додав третій: інструменти впливу
[Блондель, 1992, с. 24–30]. Видається, що цей третій елемент лідерства
заповнює важливу прогалину в структурі впорядкування, адже впорядковує
не абстрактно наявна ситуація, а домінантний суб’єкт, який має відповідні
адекватні ситуації засоби впливу.
Таким чином, можемо зробити висновок, що процес лідерства завжди
поєднує в собі і впорядкувальні, й узалежнювальні елементи. Може йтися
радше про їхні різні співвідношення, різну питому вагу одних або других
ознак у цілісному процесі. Відтак можна говорити про два основні типи
лідерства (домінування, панування), один із яких більшою мірою
зароджується й розкривається в узалежненні (і тоді на перший плян
виступають особистісні риси лідера), а другий – у впорядкуванні (і тоді
порівняно вагомішими стають упорядкувальні механізми домінування). Таку
дихотомію типів лідерства знаходимо, зокрема, у поділі лідерів на героїв і
менеджерів [там само, с. 25], у характеристиці двох протилежних стилів
керівництва – авторитарного, або наказового, і підтримувального,
зорієнтованого на міжособові стосунки [Холл, 2001, с. 233].
Якщо виходити із запропонованої схеми, то процес лідерства можна
розглядати в розрізі функцій упорядкування та узалежнення, причому з
позицій обох сторін цього процесу: лідера і ведених ним осіб. Відповідно
результати численних досліджень особи лідера можна поділити на такі, що
відображають його здатність домінантно впорядковувати або узалежнювати
інших від себе, і його особистісну придатність на те, щоб інші визнавали його

62
за об’єкт їхнього підпорядкованого узалежнення від нього та їхнього
впорядкування ним.
С. Московічі поділяє вождів на дві основні категорії. Перші – пророки –
хочуть ідентифікувати масу з ідеєю, а самі відходять на другий плян. Вони
намагаються уникнути своєї власної репрезентованости в масових образах.
Другий тип – це тирани, демагоги, шамани, які прагнуть ідентифікувати масу
із самими собою, упровадити себе в масові образи, зробити свій образ
знаряддям влади [Московичи, 1996, с. 405–408].
Особливо складний комплекс рис має лідерство харизматичне
[Дюрвилль, 1993; Курбатов, 1996; English, 1987]. Як зазначає Московічі,
харизматична влада – це панування, яке здійснюється не так на основі
фізичної анонімної сили, як на основі духовного, особистого впливу.
Стосунки, які встановлюються з харизматичним вождем, це стосунки
суб’єктивні, що ґрунтуються на ілюзії взаємности. Харизматичні вожді
здаються винятковими, вони посідають символи магічної влади. Ознаками
харизматичної влади, по-перше, є демонстративні дії, енергія, наполегливість,
заанґажованість, рішучість, щирість, узгодженість слів і справ, почуття злиття
індивідуальної і колективної долі, по-друге – “надприродна” влада, чудеса,
перемоги, ефекти, успіх, результат, наявність послідовників, визнання.
Підпорядкування харизматичному лідерові сприймається як свобода,
благодіяння, воно стає добровільним [Московичи, 1996, с. 349–351;
Московичи, 1998, с. 295–303].
Оскільки в психологічних дослідженнях владно-підвладних стосунків
виразніше акцентуються ознаки домінування, то й відповідні механізми
вивчалися набагато частіше. Проте якщо виходити із взаємної інтерактивної
зумовлености поведінки учасників взаємодії, то можна твердити, що в
кожному акті чи механізмі домінування містяться й простежуються
характеристики відповідного до них підпорядкування.
Узагальнення результатів цілої низки досліджень [Беттельхейм, 1992;
Вебер, 1998в, с. 152; Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 291; Ильин, Мельвиль, 1997;
Каверин, 1991, с. 17–18, 54–55; Казмиренко, 1993, с. 229; Канетті, 2001,
с. 142–144; Левин, 2000д; Марсель, 1998, с. 584–585; Милграм, 2000, с. 149–
150; Мід, 2000, с. 189; Московичи, 1996, с. 174, 252–253, 305–306, 343–344;
Ницше, 2000, с. 829; Ньюстром, Дэвис, 2000, с. 95, 180; Оллпорт, 1998,
с. 155–157; Парсонс, 2000в, с. 569; Спенсер, 1999; Фромм, 1990, с. 198–199;
Фуко, 1998, с. 168–212; Kкpiсski, 1972, s. 44–48] дає підстави для визначення
кількох основних інтеракційних механізмів (радше сукупностей, клясів
механізмів) домінування-підпорядкування. По-перше, слід вести мову про
механізми взаємної суб’єктної активації учасників взаємодії. Друга

63
сукупність механізмів стосується взаємного узгодження позицій і статусів.
Третя сукупність означає встановлення або порушення різних видів
близькости-віддалености між учасниками взаємодії, насамперед просторової
та психологічної. Четверта група механізмів, найчисленніша серед вивчених,
зумовлює примусово-наказово-обмежувальний модус владно-підвладної
взаємодії з погляду панівної і підлеглої її сторін. П’ята група включає
механізми, що роблять взаємодію емоційно насиченою і формують її за
шкалою “любов – ненависть”.

***

Якщо процес взаємодії пронизано владно-підвладними відношеннями,

то це означає, що в кожному його акті можна зафіксувати співвідносні позиції
учасників. Таких позицій може бути щонайменше дві: одна означає владну
перевагу, друга – підлеглу залежність. Домінантна позиція зазвичай є
помітнішою, очевиднішою та психологічно привабливішою, натомість
підлегла важче піддається психологічним тлумаченням.
Психологічне проникнення в суть владного домінування веде до
з’ясування його компенсаторно-маскувальної природи. За прагненням
здобути владний статус найімовірніше криється хворобливе переживання
власної слабкости. Досягнення влади допомагає особі, з одного боку,
зменшити напруження й тривогу, зумовлені переживанням своєї нижчости, а
з другого – приховати ці переживання від інших людей – для того ж таки
самозаспокоєння.
Психологічна знадливість підлеглого становища перестала бути
таємницею. Залежність від оточення дає індивідові змогу пасивно
пристосовуватися до умов перебування в ньому, заощаджуючи фізичні й
психічні зусилля. У частих і постійних ситуаціях, де пасивне пристосування
до вимог оточення, а значить, і підпорядкування йому є найдоцільнішою
формою поведінки, було б безглуздо безперестанку докладати зусиль для
зайняття домінантної позиції.
До того ж, прагнення підпорядковуватися виявляється істотною
загальнолюдською властивістю, атрибутивною особистісною рисою, бо, не
підпорядковуючись соціяльним вимогам, індивід не може ввійти в соціюм,
стати його частиною. Кожний мусить пройти цей шлях, набути досвіду
підпорядкування. Тому так звана “авторитарна особистість” – це зовсім не
виняток і навіть не соціяльний типаж: нею, хоч і різною мірою, стає кожна
людина. Пошук влади над собою виявляється потужним соціяльно-
психологічним чинником особистого і соціяльного існування.
Підпорядкування авторитетові дає незаперечні психологічні вигоди,
найочевидніша з яких – відмова від відповідальности, а відтак забезпечення
64
собі легкодоступного психологічного комфорту. Водночас підпорядкування
задовольняє й більш глибинні мотиви, що сукупно означають такий собі
особистісний, не конче сексуальний, мазохізм, коли особа,
підпорядковуючись іншій людині, отримує задоволення від самого цього
процесу та стану.
Підпорядкування в його численних формах є якраз замаскованим
намаганням володіти ситуацією, варіянтом владування. Найчастіше до нього
вдаються особи слабкі, невпевнені у своїх можливостях, які використовують
свою слабкість із більш чи менш усвідомлюваною метою спонукати інших
діяти на їхню користь.
Важливою характеристикою позицій домінування і підпорядкування є
їхня взаємозалежність і взаємозумовленість, нерозривна психологічна
єдність. І йдеться не тільки про фактичну наявність двох суб’єктів: достатньо
умовно-символічної наявности одного з них у суб’єктивному просторі
другого. Можливість панування над символічним партнером або
підпорядкування йому ще більше увиразнює суб’єктивно-ймовірнісний
характер владно-підвладної взаємодії.
Водночас владно-підвладні позиції взаємодійних суб’єктів є взаємно
відповідними тільки до певної міри. Між ними завжди має місце більш чи
менш істотний потенціял для зіставлення та узгодження позицій. Цей
потенціял може реалізовуватися як в утворенні відносно жорсткої структури,
так і в наданні взаємодії творчо-ігрового характеру, де власне кратичні
характеристики втрачають психологічний сенс, стають зайвими й
непотрібними.
Отож неволя, рабство, покора виявляються фактами не так фізичного
або соціяльного буття, як психологічного співіснування. Особа здебільшого
вільна в тому, щоб змінити свій підпорядкований статус, але не робить цього
через брак не об’єктивних, а суб’єктивних, власне особистісних чинників.
Приневолення, у якому особа перебуває, це насамперед приневолення, яке
вона відчуває в самій собі і якому кориться, за суттю, із власної волі. Тому
вияви непокори – не просто намагання підвладного суб’єкта позбутися свого
підлеглого статусу: вони є ознакою зменшення психологічної потужности
влади.
Перебування й функціювання на владній або підвладній позиції
можливе в межах двох основних дискурсів інтерсуб’єктної взаємодії –
узалежнення і впорядкування. Відтак визначаються чотири основні
функційно-дискурсивні модуси-позиції суб’єктів взаємодії: домінантне
впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане впорядкування,
підпорядковане узалежнення.
Домінантне впорядкування означає намагання раціонально
структурувати простір взаємодії з позиції владної переваги. Домінантне
узалежнення полягає в намаганнях завести іншого суб’єкта в психологічну
залежність від себе, спонукати його до відмови від особистісної
самостійности. Підпорядковане впорядкування виражається в підляганні
впорядкувальним впливам, переданні підлеглим суб’єктом домінантному
65
права й змоги структурувати свій зовнішній і внутрішній світ.
Підпорядковане узалежнення полягає в потраплянні в психологічну
залежність, відмові від власної суб’єктної активности на користь пасивного
пристосування до узалежнювальних впливів.
У контексті такої схеми нового змісту набуває співвідношення між
особистісно-диспозиційними і поведінково-ситуаційними підходами до
лідерства. Лідерство насамперед має аналізуватися в аспекті домінантних
функцій. Розгляд його з погляду домінантного впорядкування спонукає
вбачати психологічні основи лідерства в упорядкувальних процесах у
просторі взаємодії. Натомість переважна увага до домінантного узалежнення
зумовлює інтерес до аналізу особистісних рис лідера. Функції, якими
звичайно наділяється лідер, досить виразно поділяються на дві групи, одна з
яких пов’язана з упорядкуванням, друга – з узалежненням. Водночас
переважна більшість тих і тих функцій містить ознаки обох дискурсів.
Попри те що домінування є питомою характеристикою лідерства, йому
притаманні й істотні параметри підпорядкування. Лідерський статус
визначається не тільки здатністю суб’єкта домінувати, а й придатністю на
прийняття підлеглими, на визнання його керівної ролі.
Десь на межі, а водночас у центрі співвідношень домінування і
підпорядкування, узалежнення і впорядкування, взаємних наставлень, оцінок
та очікувань корениться таємниця лідерської харизми.
Соціяльно-психологічні механізми, що лежать в основі домінування-
підпорядкування, можна об’єднати в п’ять груп: взаємна суб’єктна активація;
узгодження позицій і статусів; установлення/порушення взаємної близькости-
віддалености; примусово-обмежувальне модулювання взаємодії; емоційне
насичення взаємодії.

Резюме

Прилучення індивідуального суб’єкта до інтерсуб’єктної взаємодії

означає одночасне включення його у владно-підвладні стосунки з іншими
учасниками цього процесу. Влада є невід’ємним атрибутом взаємодії,
результатом взаємин між індивідами, які перебувають у певних стосунках, що
може набувати втілення в диспозиційних характеристиках особи та
інтеракційних параметрах соціюму.
Психологічно достеменна влада полягає в здатності одного суб’єкта
впливати на іншого, спонукати його до виконання/невиконання певних дій,
змінювати його психічні стани та психологічні властивості. Потреба
застосовувати фізичний примус у взаємодії двох психологічно розвинутих
суб’єктів означає владну неспроможність того, хто такий примус справляє.
Реальне застосування влади виявляється втіленням завжди потенційно
більших владних можливостей суб’єкта (суб’єктів) та реалізацією владного

66
контексту ситуації. Єдиним простором, де такі процеси можуть виникати, є
простір інтерсуб’єктивний.
Справжню потенційну міць мають не об’єктивно наявні джерела й
ресурси влади, а ті її засоби, якими суб’єкт володіє психологічно. Перевага у
взаємодії з іншими людьми виявляється психологічно привабливою,
натомість брак її завдає психологічного клопоту. Ці обставини
увиразнюються для особи тільки в інтерсуб’єктивному контексті.
Немає переконливих доказів наявности мотиву прагнення влади як
природженої властивости. Соціяльний контекст зумовлює його формування
як одного з базальних особистісних мотивів. Зокрема, досягнувши певного
владного статусу, особа наділяє його високою суб’єктивною значущістю та
істотно з ним ідентифікується.
Завдяки знаково-символічній системі психічного відображення
внутрішній і зовнішній світи людини опосередковуються і сполучаються в
єдиному суб’єктивному просторі. Такій системі притаманні владно-підвладні
змісти: з одного боку, відображаються й символізуються стосунки
домінування-підпорядкування, а з другого – сутнісною характеристикою стає
залежність суб’єкта від неї. Влада суб’єкта над оточенням і світом загалом, як
і влада оточення та світу над суб’єктом – це лише в різний спосіб
трансформована влада суб’єкта над самим собою.
У ситуаціях умовно-ігрового, творчого спілкування владно-підвладні
співвідношення виявляються малоістотними характеристиками взаємодії, а
на перший плян виступає процес спільного творення нової суб’єктивно-
об’єктивної реальности.
Символічна умовність влади забезпечує широченний простір для
всілякого роду компенсацій і невротичних адаптацій/дезадаптацій у сфері
владно-підвладних стосунків. Проникнення в суть як владного, так і
підлеглого становища веде до з’ясування їхньої компенсаторно-маскувальної
природи, розуміння їх як форм здобуття владного статусу та подолання
власної нижчости. Обидві ці форми виявляються істотними
загальнолюдськими властивостями, атрибутивними особистісними рисами, і
важливою характеристикою позицій домінування і підпорядкування є їхня
нерозривна психологічна єдність.
Незаперечні психологічні вигоди дає особі підпорядкування
авторитетові. У численних формах воно якраз є замаскованим намаганням
володіти ситуацією, варіянтом владування. Неволя, рабство, покора
виявляються фактами не так фізичного або соціяльного буття, як
психологічного співіснування, наслідком не тільки об’єктивних, а й
суб’єктивно-особистісних чинників.
Перебування й функціювання на владній або підвладній позиції
можливе в межах двох основних параметрів інтерсуб’єктної взаємодії –

67
узалежнення і впорядкування. Відтак визначаються чотири основні
функційно-дискурсивні модуси-позиції суб’єктів взаємодії: домінантне
впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане впорядкування,
підпорядковане узалежнення.

68
 РОЗДІЛ 2. КРАТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ
ОСОБИСТІСНОГО ОНТОГЕНЕЗУ

2.1. Владно-підвладні стосунки як чинник формування

дитячої особистости

Основним і типовим середовищем, у якому розпочинається й

відбувається первинна соціялізація дитини, є батьківська сім’я. У менш
поширених варіянтах функції батьків можуть виконувати інші дорослі особи,
що справляють соціялізаційний вплив на дитину. Сім’я як найбезпосередніше
оточення “вириває” дитину з її початкової біопсихічної цілісности і вводить у
світ соціяльних значень. Батьки або дорослі, що їх заступають, через
взаємодію з дитиною транслюють їй соціяльно вироблені значення, цінності,
норми і в такий спосіб розпочинають формування як члена суспільства.
Найпоширеніший погляд на проблему взаємин індивіда, сім’ї, у якій
він виховується, і суспільства полягає в тому, що сім’я розглядається як носій,
трансформатор, передавач загальносуспільних норм, правил, впливів на
індивіда в безпосередньому спілкуванні з ним [Абраменкова, 2002; Весна,
2001; Кравченко Т., 2002; Максименко, 2002; Сарджвеладзе, 1989; Lazarus,
Monat, 1979; Peterson, 1988]. Суспільство загалом не впливає безпосередньо
на кожну окрему людину (утім, виховними функціями часом наділяються й
соціяльні інститути загальносуспільного рівня, напр. держава [Дубицкий,
2002]). Безпосередні впливи йдуть від найближчого оточення, яке справляє їх
відповідно до тих механізмів, що домінують, переважають, існують у
конкретному суспільстві і які це оточення колись також засвоїло. Сім’я є
безпосереднім інтерпретатором і трансформатором соціяльних цінностей для
дитини.
Суспільство, за Е. Дюркгаймом, конструює людський тип відповідно до
своїх потреб: педагогічний ідеал – це не так формування особистости, як
творення суспільства, а виховання – засіб відтворення суспільством умов
свого власного існування [Дюркгейм, 1995б, c. 252–254]. Такий вплив
суспільства на індивіда є однією стороною їхньої складно опосередкованої
взаємодії. Друга сторона виявляється в тому, що суспільство як складна

69
цілісна система виявляється результатом процесу індивідуального виховання.
Згідно з Дж. Мідом, усе організоване людське суспільство є в певному сенсі
розширенням і розгалуженням тих простих і фундаментальних
соціофізіологічних стосунків між членами сім’ї, на яких тримається сім’я і з
яких вона виникає [Мід, 2000, c. 208].
Таким чином, опиняємося перед добре відомою проблемою
співвідношення особи і суспільства. Суспільство – не проста сума окремих
індивідуальних членів, а особа – зовсім не автономна, самодостатня істота,
яка “робить ласку” суспільству, стаючи його членом. Зв’язок між індивідом і
суспільством утілюється й забезпечується в процесі безпосередньої
інтерсуб’єктної взаємодії, яка, з одного боку, ґрунтується на соціяльних
нормах, символічних значеннях, а з другого – не може відбуватися поза
активним індивідуальним утручанням, без наявности самого реального
суб’єкта. Особливо яскраво така залежність виявляється через соціяльний
вплив на формування дитячої особистости. За Я. Рейковським, дитина
присвоює соціяльні вимоги завдяки діям батьків, опікунів, які їх
формулюють, спонукають до виконання, реаґують на виконання, заохочують
або карають, виявляючи у зв’язку з поведінкою дитини емоції [Reykowski,
1986, c. 208].
Очевидно, найістотнішим із психологічного погляду змістом виховання
є передання символічних значень від попереднього покоління до наступного,
що найповніше описується категорією соціялізації [Шибутани, 1969, с. 385–
391]. На початковому етапі входження індивідуального суб’єкта в соціяльний
світ щонайпершим призначенням спрямованих на нього з боку дорослих
символічно закодованих слів і дій є порушення первісної суб’єктности (якщо
припускається її наявність у момент народження), проникнення в неї для
надання специфічного наставлення на соціяльні символічні впливи. Якщо ж
існування вихідної суб’єктности заперечується, то відтак початкові впливи
мають закласти основи її виникнення, від самого початку надаючи
соціяльного змісту. В обох варіянтах розвиток індивіда на найраніших стадіях
зумовлюється й визначається змістом усієї сукупности символічних значень,
які відображаються ним у взаємодії з дорослими.
У найзагальнішому вигляді мету взаємодії дитини з дорослими –
взаємодії, яку ми називаємо символічною, можна, згідно з Л. Виготським,
визначити таким чином: існує натуральна психіка дитини, яка має
окультуритися дорослими. Цей процес окультурення якраз і полягає в
переданні дитині символічних структур. Знак первісно постає як засіб
соціяльного зв’язку, як інтерпсихічна функція, що згодом переносить
соціяльне відношення всередину особистости [Выготский, 1984б, с. 56]. У
зв’язку із цим В. Татенко наполягає на “дознаковому” існуванні початкового
загального самовідчуття, переживання свого буття, своєї наявности у світі,
70
що описується категоріями суб’єктного ядра та його субстанційних інтуїцій
[Татенко, 1996]. Це стан синкретичної неподільности, нерозчленованости і
водночас напруженої готовности до взаємодії.
За К. Левіном, життєвий простір новонародженої дитини можна
описати як поле, яке має порівняно нечисленні і нечітко розрізненні ділянки,
об’єкти. Дитиною керує безпосередньо наявна ситуація [Левин, 2000г, c. 269–
270]. У контексті початкового стану, вихідної точки суб’єктивного
відображення дійсности левінівська категорія поля видається однією з
найдоречніших. Поле новонародженої дитини – це певний простір, який уже
існує, але ще нічим не заповнений. Він є і його водночас немає. Це поле
утворюється завдяки первинним психобіологічним стимулам, які його
породжують і поки що лише створюють умови для його заповнення. А власне
заповнення поля – це процес, що відбувається через взаємодію із
середовищем.
Середовище природне, безпосереднє, натуральне зумовлює формування
так званого “психофізичного індивіда” [Ткаченко, 1979], який безпосередньо
реаґує у відповідь на впливи середовища. Його поле формується як результат
зіткнення, поєднання внутрішніх імпульсів організму і стимулів, що йдуть
іззовні, із безпосереднього найближчого середовища. “Соціопсихічний
індивід” [там само] формується в результаті взаємодії, яка має
опосередкований характер. Це взаємодія, у якій між безпосереднім чуттєвим
відображенням індивіда і впливами із середовища стоїть знаково-
символічний простір евентуальних інтерпретацій, що вносяться,
пропонуються, нав’язуються іншими суб’єктами – носіями загальних та
індивідуальних ознак цього простору.
За А. Валлоном, рушійна сила розвитку дитини – її взаємодія з умовами
існування, але при цьому дитина від самого початку здатна вибірково
реаґувати на зовнішні впливи [Валлон, 1956]. Природа цієї первісної
вибірковости становить одну із центральних і водночас граничних проблем
психології. Її остаточне розв’язання видається радше недосяжною мрією, а
принципова позиція в цьому питанні визначається індивідуальними
парадигмами переконань і віри дослідників.

71
 Від новонародженого суб’єкта жодною мірою не залежать зміст і
структура символічного поля, у яке він потрапляє. Його “внесок” у процес
символічного відображення – це сама його активна присутність, його
первинні біологічні потреби і природжена структура чуттєвої сфери.
Натомість значення, які оточують індивіда і спрямовуються до нього з
навколишнього середовища, майже цілковито визначаються найближчим
соціяльним оточенням. Світ постає перед індивідом в інтерпретації
найближчих і найзначущіших для нього осіб або особи (у найтиповішому
варіянті – матері) і, таким чином, немає мови про можливість доцільного
вибору впливів і значень із його власної волі. Така можливість тільки
намічається в початковій здатності організму ще не вибірково, але вже по-
різному реаґувати на впливи середовища залежно від актуального
фізіологічного стану. Ця здатність є втіленням вихідної активности в
початкових контактах із середовищем. Завдяки їй соціяльне оточення має
змогу пропонувати, нав’язувати сукупність значень, що є важливими для
індивідуального існування з погляду цього оточення. У такий спосіб
соціяльно наповнені символи діють на чуттєву сферу індивіда,
відображаються ним із різною мірою сприйняття їх залежно від здатности
задовольняти базальні потреби і входять у його суб’єктивний світ, формують
цей світ, наповнюючи відповідним соціяльно-символічним змістом.
Очевидно, такий процес початкового переходу від біологічної
чуттєвости до соціяльно опосередкованого відображення дійсности слід
визнавати за найпершу в часі та за змістом, вихідну соціялізацію, яка передує
соціялізації первинній. (Про наявність такої стадії пишуть, напр., [Кули,
1996б; Сапогова, 2000; Циба, 2000; Чистяков, 2002; Шибутани, 1969, с. 397–
399]). Вище її було названо “первісною” соціалізацією (розд. 2.3), якій
приписано коротшу, порівняно з первинною, тривалість у часі, але більшу
психологічну визначальність. Саме завдяки такій соціялізації індивід стає
(починає ставати) істотою, здатною відображати специфічні соціяльні
впливи. (Ч. Кулі описує цей процес як виникнення соціяльної самости в
результаті привласнення дійсности [Кули, 1996б]). Тільки набувши цієї
здатности, індивід може підлягати дальшим соціялізаційним впливам, що
мають характер соціялізації первинної, вторинної, третинної [Кули, 1996а;
Савчин, 2000, с. 191–198] тощо. Первісна соціялізація максимальною мірою,
а пізніші – дедалі меншою – визначають зміст і спрямованість особистісного
розвитку індивіда. Структури, що закладаються в ньому на найбільш ранніх
етапах, щонайістотніше зумовлюють увесь його подальший шлях,
особистісну долю.
Багаторазово було зафіксовано, що новонароджене людське дитя
виразно віддає перевагу контактам, наповненим специфічно людським
соціяльним змістом [Даркин, 2001]. Відтак цілком очевидною є доконечність
початкового етапу залучення дитини до простору символічної взаємодії з
дорослими. За П. Берґером і Т. Лукманом, така первинна (у нашому розумінні
– первісна. – В. В.) соціялізація є та перша соціялізація, що її індивід зазнає в
дитинстві і завдяки якій стає членом суспільства. Вона створює основу для
72
соціялізації вторинної – кожного наступного процесу, який дає змогу вже
соціялізованому індивідові входити в нові сектори об’єктивного світу
суспільства [Бергер, Лукман, 1995, c. 212–213].
Відтак можна говорити про таку собі опосередковану владу первісної
соціялізації, якій підлягає індивід. Але це, звичайно, влада найпершого
соціяльного оточення, що є носієм і джерелом соціялізації, а ще більше –
влада соціюму, яка цим оточенням опосередковується і транслюється
індивідові. У процесі подальшої, після первісної, соціялізації відбувається
диференціяція суб’єктивного світу. Дитина дедалі більше виокремлюється із
середовища і водночас приєднується до нього, набуває здатности керувати
навколишнім світом і своєю поведінкою в ньому і водночас дедалі більше від
цього світу узалежнюється.
Завдяки первісній соціялізації новонароджений індивід під’єднується
до безмежно густої мережі соціяльно вироблених символічних значень.
Початково він сприймає лише їхню дещицю і зовсім не в тому вигляді, у
якому їх пропонує оточення, а у вигляді адаптованому, спрощеному,
доступному для поміщення в його індивідуальне поле. У процесі первісної
соціялізації йдеться не про здобуття розмаїтих знань про світ, не про набуття
навичок взаємодії з кількома чи багатьма різними суб’єктами. Має йтися про
встановлення одного, але універсального каналу відображення світу –
відображення символічно-соціяльного. Початково біологічна істота повинна
стати початково соціяльною. Її потенційна природжена здатність уловлювати
соціяльні стимули, соціяльно опосередковані впливи має ввімкнутися,
підключитися, реалізуватися. Індивід повинен почати вловлювати
опосередковане. Умовно кажучи, спочатку вільний від символічного, він
повинен стати його невільником.
Звичайно, обставини можуть скластися таким чином, що ця первісна
соціялізація не відбуватиметься й індивід збереже свою первинну біологічну
свободу від символічного. Символічне не нав’язуватиме йому своїх
дискурсів, модусів, парадигм, проте об’єктивні наслідки такої “свободи”
цілком зрозумілі: це свобода тварини, що не усвідомлює самої себе і світу,
свобода дитини-Мавґлі – істоти людської біологічно, але не соціяльно.
Належить, проте, зазначити, що новонароджена дитина не набуває
якоїсь абстрактної здатности бути соціяльною істотою. Ця здатність
формується в неї як цілком конкретний індивідуальний варіянт соціялізації.
Так само як біологічно людська істота є цілком конкретним біологічним
індивідом, вона стає істотою соціяльною також виключно в її конкретному,
визначеному індивідуальному варіянті. Початково перед дитиною постає
незліченна кількість можливостей розвитку, безліч напрямів особистісного
формування – реалізовується ж лише одна з безлічі можливостей. Таким
чином, первісна соціялізація відразу спонукає індивіда здійснюватися в
певному напрямі і тим самим відтинає від нього всі інші можливі варіянти
розвитку. Індивід не може двічі пройти цей шлях, спочатку реалізувавшись
відповідно до однієї можливости, а потім – до іншої.

73
 Процес соціялізації виявляє й конституює своєрідну владу
соціялізаційних дорослих над дитиною. Вони зумовлюють її розвиток через
спільну діяльність як системотвірну підставу генезису ставлень до світу
[Абраменкова, 2002] та умову саморозвитку [Кудрявцев, Уразалиева, 2001;
Пророк, 2003], організацію провідної діяльности [Давыдов, 1986, с. 57–61] та
спільного простору взаємодії [Марсель, 1999, с. 80–112], перетин форм
суб’єктної активности [Булах, 2003], самонаслідування завдяки
відображенню поведінки дорослими [Петровский, Полевая, 2001], підтримку
інтеріоризаційних та адаптаційних форм соціялізації [Рубчевский, 2002],
формування інгрупового фаворитизму та автгрупового нехтування [Bennett
and others, 2004] тощо. Без такого зумовлення індивід не може стати свідомою
особою, самоусвідомитися, досягти доконечного ступеня індивідуальної
свободи, але водночас і тим самим ці соціялізаційні дорослі обмежують
індивіда в розвитку, закривають перед ним інші можливості, стримують його
в його власних намаганнях.
П. Берґер і Т. Лукман стверджують, що в первинній соціялізації в міру
ускладнення розподілу знання доступними стають розбіжнн світи, які може
бути передано значущими іншими. Дитина інтерналізовує світ значущих
інших не як один із багатьох можливих світів, а як єдино існуючий і єдино
мислимий. І саме тому світ, що інтерналізовується в процесі первинної
соціялізації, набагато міцніше закорінюється у свідомості, ніж світи, що
інтерналізовуються в процесі вторинної соціялізації [Бергер, Лукман, 1995, c.
219, 272]. Звичайно ж, можна і треба говорити про ускладнення світу, який
постає перед індивідом, що розвивається. Але сумнівним є говорити про
наявність “світів”. Така множинність має нестрогий, необов’язковий зміст, у
ній відображаються радше окремі фраґменти й варіянти єдиного цілісного
індивідуального світу. Цей світ може бути лише однинним, як однинним є
індивід, що відображає дійсність, та однинним є процес його соціялізації.
Зрештою, і світ як дійсність є теж один, але він може поставати перед
індивідом із дуже різних сторін (людина взаємодіє з надто розмаїтими за
змістом і рівнем об’єктами [Брушлинский, 2002]). У цьому разі суто
технологічно можна вести мову про множинність світів. Відтак справді, із
переходом від первісної до первинної (і вторинної) соціялізації світ, який
пізнається індивідом, подрібнюється, ускладнюється, членується на дедалі
більше дрібних окремих квазісвітів. Можливо, таке подрібнення якраз і є
основною або однією з основних ознак переходу первинної соціялізації у
вторинну. За Берґером і Лукманом, зміст, який засвоюється в процесі
вторинної соціялізації, наділяється якістю набагато меншої суб’єктивної
неминучости, ніж зміст первинної соціялізації [Бергер, Лукман, 1995, с. 232].
Це така собі інтерпретація закономірности, установленої ще психоаналізом,
що враження раннього і найранішого дитинства фіксуються найміцніше та
зберігаються найдовше [Гидденс, 2001; Иванов, 2002].
Розмаїття світу впливає на цілісного, спочатку синкретично не
розчленованого суб’єкта. Це розмаїття ніби намагається проникнути в
суб’єкта, подрібнити його, розчленувати на окремі фраґменти. Суб’єкт
74
чинить опір, прагнучи зберегти свою цілісність і в такий спосіб залишитися
самим собою, і боротьба цих двох тенденцій є, мабуть, однією з причин
психічної напружености, яка має місце у взаємодії суб’єкта із середовищем.
За С. Московічі, дитина фіксує враження, повторюючи їх. Вона уникає пасток
розходжень, відкриває єдиноманітність порядку серед мінливости безладу.
Світ носить печать її стереотипів, і тому вона визнає його за свій [Московичи,
1996, c. 313].
Відтак дитина засвоює стереотипи середовища, спочатку керуючись
стереотипами власними. Початково вона цілісно й гедоністично налаштована
на відображення світу. Їй потрібен світ одноманітний, цілісний, єдиний.
Тільки таким вона ви;ґзнає його за свій. Світ же, намагаючись постати перед
дитиною як неєдиний і нецілісний, переважно зазнає поразки, бо дитина не
сприймає такої розчленованости, суперечливости і поєднує суперечливі
стимули в цілісний універсум. Нецілісний і суперечливий світ – це не та
об’єктивна дійсність, що нас оточує, бо вона насправді є цілісною, це та
дійсність, якою вона постає перед дитиною в інтерпретації значущих інших.
Дитина взаємодіє не тільки з природним навколишнім середовищем, пишуть
Берґер і Лукман, а й з особливим соціокультурним порядком, що
опосередковується для неї значущими іншими, які несуть за неї
відповідальність [Бергер, Лукман, 1995, c. 82]. Початкова суб’єктивна
чуттєвість індивіда реаґує на природне середовище та соціяльне оточення
через систему символів, до якої індивіда залучають значущі інші.
Первинні зв’язки, які встановлюються між індивідом і світом на ранніх
етапах розвитку, стають основою входження індивіда у світ. Такі зв’язки,
зазначав Е. Фромм, забезпечують фундаментальну єдність із навколишнім
світом та відчуття безпеки. Пізніше дитина починає усвідомлювати свою
самотність та окремість, а вже ця відокремленість породжує почуття
беззахисности й тривоги [Фромм, 1990, c. 34].
Приєднуючись до світу, дитина водночас відокремлюється від нього.
Не треба також забувати, що світ, до якого залучається дитина, не є цілком
об’єктивним світом, який перебуває поза нею. Це насамперед світ її
суб’єктивних вражень і відображень, світ, у якому переплітаються внутрішні
переживання потреб і зовнішні пропозиції щодо їхнього задоволення.
Задовольняючи свої потреби, дитина тим самим установлює владу над
середовищем, використовує його задля власного комфорту. Водночас і
середовище здобуває владу над дитиною, задовольняючи одні її потреби і не
задовольняючи інших. Незадоволені потреби не щезають, а залишаються з
індивідом у глибинах його психіки, набуваючи специфічного стану буття і
небуття в суб’єктивному світі. Дитина не може, писав З. Фройд, придушити
раціональною роботою духа численні позиви потягів, що в майбутньому не
реалізуються, але повинна приборкувати їх актами витіснення [Фрейд, 1991а,
c. 53]. Це витіснене залишається з індивідом, діє на його суб’єктивне поле,
проривається в нього неясними, неоформленими символами, у такий спосіб
посилюючи його ірраціональність, невпорядкованість, хаотичність.

75
 У всьому процесі одночасного здобуття влади над світом і
підпорядкування його владі над собою визначальну роль відіграє символічне
опосередкування взаємодії індивіда і середовища. Це опосередкування
найбільшою мірою відбувається через відображення, засвоєння, переймання
дитиною значень та оцінок, які вносяться у взаємодію спочатку дорослими,
згодом ровесниками та іншими членами суспільства. (Невипадково П. Бурдьє
говорить про символічну суть виховання [Бурдьє, 2003, с. 126–130], а
В. Андрієвська – про можливість і потребу герменевтичного аналізу
педагогічного досвіду [Андрієвська, 2003]).
Цілком очевидно, що дитина від самого початку не є зовсім пасивним
об’єктом відображення соціяльних впливів, а виявляється активним
ініціятором цілісної взаємної активности [Волочков, 2003; Петровский, 1992,
с. 155; Кудрявцев, Уразалиева, 2001]. Для того щоб увійти в суб’єктивне поле
дитини, самі ці впливи повинні бути певним чином пристосовані до її потреб.
Вимоги середовища до дитини і її потреби, що проєкуються на середовище,
стають ізоморфними, із психологічного погляду, на рівні їхньої символічної
репрезентації. Дитина, що на ранніх стадіях розвитку позбавлена здатности
свідомо оцінювати навколишніх осіб та їхні дії, спочатку лише суб’єктивно-
символічно, навіть, сказати б, ієрогліфічно викарбовує для себе ознаки,
ситуації, істот, специфічна присутність яких позитивно впливає на її
існування, перетворює його з дискомфортного на комфортне. У процесі
особистісного розвитку з перетворенням на свідомого, рефлексивного
суб’єкта символічне опосередкування взаємодії дитини зі світом стає для неї
дедалі прозорішим, зрозумілішим, опановується як засіб власної реґуляції
відносин із середовищем.
Поряд із символічною насиченістю визначальними для повноцінного
входження дитини у світ стають численність, інтенсивність, напруженість
безпосередніх контактів з оточенням. Потенційні здатності опановувати світ
символів і значень повинні дістати можливості для розгортання в
безпосередній чуттєвій взаємодії зі світом, у якомога більшій кількості актів
поєднання стимулів і реакцій – внутрішніх реакцій на зовнішні стимули і
зовнішніх реакцій на стимули внутрішні. Така інтенсивність і напруженість
первісної взаємодії надалі забезпечує змогу щонайширшого та
щонайглибшого проникнення в середовище, здобуття над ним якомога
дійовішої влади та водночас віддання себе під його владу. Не тільки
психічний, емоційний, інтелектуальний розвиток, а й розвиток владно-
підвладних співвідношень із середовищем – такого характеру набуває
дискурс цієї первісної взаємодії суб’єкта зі світом.
Визнання значення, з одного боку, внутрішніх, а з другого – зовнішніх
спонукань примушує знову звернутися до ролі інтерсуб’єктивного контексту
взаємодії дитини з дорослою людиною. Внутрішні спонукання, що
виявляються назовні, і зовнішні впливи на дитину відображаються нею
настільки, наскільки їх опосередковано оцінною реакцією дорослого. За
Дж. Мідом, тією мірою як дитина дійсно сприймає наставлення іншого і
дозволяє цьому наставленню визначати те, що вона робитиме стосовно
76
спільної мети, вона стає органічним членом суспільства [Мід, 2000, c. 145],
тобто досягається мета соціялізації.
А. Адлер уважав, що з формуванням прототипу, раннього варіянту
особистости, що втілює мету, установлюється напрям та орієнтованість життя
індивіда [Адлер, 1997е, c. 30]. У більш широкому значенні цей напрям та
орієнтованість є окремими варіянтами входження в соціяльний простір.
Зрозуміло, що символічність, яка опосередковує для дитини її світ, робить
його умовним та позбавляє безпосередности, не існує у вигляді якогось
специфічного об’єкта або суб’єкта, не має вона й характеру спеціяльно
створених символів, які може добре розрізняти доросла людина. Такі штучні
символи початково не мають для дитини жодного змісту. Усю символічність
та опосередкованість світу закладено для неї у взаємодії із значущими
іншими. Лише така взаємодія сиґналізує їй про можливість непрямого
реаґування на впливи середовища.
У дитині первісно закладено прагнення до взаємодії з дорослими. Як
зазначає В. Татенко, дитина просто змушена першою зайти в контакт із
дорослим як украй незадоволена, неврівноважена, гранично напружена
система, заряджена на подолання своєї недосконалости, недосвідчености,
несвободи, залежности від світу і водночас така, що має нерозтрачений заряд
самоздійснення [Татенко, 1996, с. 263]. Дитина, отже, свої специфічні
потреби виражає в простір взаємодії, де може їх задовольнити.
У певному розумінні протилежним є підхід Т. Парсонса: він писав, що
розвиток особистости дитини слід розглядати як установлення відносно
специфічної, визначеної та стійкої системи потреб, схильностей, що
виконують роль вибіркових реакцій на альтернативи, які надаються дитині
об’єктною ситуацією або організовуються нею для себе шляхом пошуку
нових об’єктних ситуацій та формування нових цілей [Парсонс и др., 2000, c.
440].
Таким чином, дитячу особистість, що має здатність до вибіркових
реакцій, можна розглядати як таку, що формується внаслідок розгортання
первісно наявної суб’єктности, а можна трактувати як результат початково
об’єктивних впливів на індивіда, що зумовлюють перетворення його на
систему відповідних наставлень. З одного боку, Татенко наполягає на тому,
що слід від самого початку визнавати реальну й правомірну вимогу дитини
бути рівноправним суб’єктом взаємодії [Татенко, 1996, с. 262], а з другого –
С. Франк твердив, що жодного готового “я” взагалі не існує до зустрічі з “ти”,
до ставлення до “ти” [Франк, 2000б, c. 490].
За К. Левіном, ця суперечність може тлумачитися через об’єктивну
ситуацію, яка суб’єктивно існує для дитини як її життєвий простір [Левин,
2000г, с. 265], а не як така, якою бачать її дорослі. Біологічне і соціяльне,
суб’єктивне та об’єктивне П. Берґер і Т. Лукман намагаються поєднати в
символічному конструюванні реальности, розглядаючи формування Я у
зв’язку з безперервним організмічним розвитком і соціяльним процесом, у
якому природне та людське оточення опосередковуються значущими іншими.
У процесі первинної (первісної. – В. В.) соціялізації немає жодних проблем з
77
ідентифікацією, оскільки немає вибору значущих інших [Бергер, Лукман,
1995, с. 85, 219]. Той дорослий, на якого спрямовано початкову увагу дитини,
і стає для неї значущим іншим, і з розширенням парадигм взаємодії зі світом,
або, за термінологією Берґера і Лукмана, із розходженням світів значущий
інший поділяється на двох, трьох, кількох значущих інших, завдяки чому
виникає не тільки можливість, а й доконечність пізнішого вибору та
самостійного конструювання дискурсу інтерсуб’єктної взаємодії.
Однорідність впливів значущих інших сприяє більш цілісному
розвиткові індивіда в чіткішому, конкретнішому для нього дискурсі.
Різноманітність і суперечливість впливів пробуджують ширший спектр
потенційних напрямів розвитку, водночас роблячи суб’єктивний світ індивіда
хаотичнішим і сплутанішим. Ф. Зимбардо і М. Ляйппе написали, що
виникнення імітативної поведінки ймовірніше в тих випадках, коли моделей
для наслідування декілька і всі вони діють однаково [Зимбардо, Ляйппе, 2000,
с. 67]. Тут варто було б уточнити, що ймовірнішим у такому разі є
виникнення цілісно структурованої імітативної поведінки. Якщо ж різні
моделі діють по-різному, то ця імітативна поведінка виникає, але не набуває
характеру доцільно завершеної і добре адаптованої. За наявности не одного, а
кількох значущих інших, кількох моделей для наслідування дитина постає
перед доконечністю робити чи не найперший свій вибір. Про інший
проблемний варіянт імітативного розвитку пише В. Слуцький: дитина,
позбавлена повноцінного виховання та навчання, прагне не “бути”, а
“здаватися” [Слуцкий, 2002].
А. Адлер наполягав на тому, що в такому акті вибору діють механізми,
які зумовлюють підпорядкування сильній особі: дитина шукає того, хто
найсильніший у її оточенні, і робить його своїм зразком, а наслідування його
– метою [Адлер, 1997е, с. 29]. Вікарна (що ґрунтується на наслідуванні)
поведінка виявляється ефективнішою, якщо модель сприймається могутньою,
сильною, наділена здатністю керувати оточенням спостерігача [Зимбардо,
Ляйппе, 2000, c. 67]. До цих положень слід зробити таке застереження. У
різному віці діти ідентифікуються з різними моделями, наслідують поведінку
різних інших, різні інші стають для них значущими. Але чому вони стають
значущими? Тому, що так хочуть вони самі, чи тому, що так хоче дитина?
Очевидно, значущі інші на певному конкретному етапі формування
особистости можуть дуже вдало й повноцінно виконувати свою провідну
роль. Зі зміною суб’єктивних потреб дитини, яка переходить з одного
вікового етапу до іншого, ці значущі інші в більшості випадків не встигають,
не вміють, не хочуть перебудуватися у виконанні функцій щодо дитини.
Виявляється, що іншим особам стати провідними й значущими для дитини
набагато легше. Ті нечасті випадки, коли батькам удається зберігати свою
провідну значущість для дитини на різних або й усіх етапах її розвитку,
підтверджують думку про те, що одна й та сама особа може виконувати роль
значущого іншого для дитини протягом усього періоду її формування. Але
для цього її стосунки з дитиною повинні щоразу зазнавати докорінної
реконструкції, перебудови, ставати якісно інакшими, відмінними від
78
попередніх. І виходить, що в реальному житті така можливість довго або
завжди бути значущим для дитини опановується не всіма. Це не просто
складно, це здебільшого просто неможливо – переструктурувати символіку
взаємин із дитиною так, щоб вона, перейшовши до наступного вікового етапу,
продовжувала сприймати й оцінювати значущу для себе особу значущою й
надалі.
Набагато типовішими є випадки переорієнтації дитини з одних
значущих інших на інших значущих інших: із матері на батька, із батьків на
вихователів, із вихователів на вчителів, з учителів на ровесників тощо.
Символічне відображення впливу значущих інших має таку собі магічну,
чудодійну владну силу над індивідом. Він мимоволі реаґує на ті знаки, що
саме “так, як треба”, оптимально надходять до нього від значущої особи і
спонукають поводитися, думати, почуватися певним чином. Не обов’язково
таким чином, щоб бути для індивіда приємними. Важливіше – бути для нього
значущими, потрібними саме в цей момент, у цій ситуації життя. Потрібне –
не завжди приємне, і зазвичай ця обставина якимсь чином усвідомлюється
або, принаймні, відчувається індивідом.
Символіка поведінки значущого іншого справляє в певному розумінні
надособистісний та позаособистісний вплив на суб’єкта, який її відображає.
Ця символіка не обов’язково є виявом саме владних впливів, влади як такої в
її соціяльному розумінні. Але символіка поведінки, що діє нібито поза
владно-підвладним контекстом, сама собою диктує індивідові певну
підпорядкованість, створює владно-підвладний контекст іншого рівня, менш
соціяльно опосередкований і більш символічний. (К. Штайнер пише про
перебування дитини раннього віку в “клясичній” позиції підвладности – саме
в стосунках із батьками [Steiner, 1987]).
Тут доречно згадати давній спір Л. Виготського і Ж. Піяже про
первинність фізичних чи соціяльних стимулів [Выготский, 1982б, с. 23–79]. І
фізичні, і соціяльні стимули діють водночас, але для того, щоб стати
елементом суб’єктивного відображення індивіда, вони повинні бути
опосередковані знаково-символічною системою. Ця система не може не бути
соціяльною за походженням. Відтак своєрідну першість треба віддати
чинникові соціяльному, не забуваючи, проте, що первинним усе ж таки має
бути чинник біологічний у вигляді наявности людської біологічної істоти,
організму. Знаково-символічне опосередкування дійсности відбувається
шляхом накладання відповідної системи на структуру чуттєвих вражень
індивіда. Це вже згодом людина стає здатною до научання через
спостереження, коли вчиться непрямо, спостерігаючи за тим, що роблять інші
і що з ними відбувається внаслідок їхніх дій [Зимбардо, Ляйппе, 2000, c. 66].
А початково символічні ознаки дійсности відображаються індивідом
настільки, наскільки вони мають значення для задоволення його первинних
біологічно-чуттєвих, але водночас таких, що стають соціяльними, потреб.
Спілкуючись із дитиною, батьки рідко, а частіше й зовсім не
задумуються над тим, що кожний їхній контакт має формувальне значення
для дитячої психіки. Уже самою своєю присутністю та найзвичайнісінькими
79
діями з догляду дитини батьки відкривають для неї навколишній світ у їхній
інтерпретації, дають його дитині таким, яким знають і розуміють самі.
Будучи продуктами соціяльного розвитку, батьки, писав Е. Фромм, власною
особистістю репрезентують соціяльний характер суспільства, передають
дитині його психологічну атмосферу, дух [Фромм, 1990, c. 238]. Те, як мати
бере дитину на руки, як прикладає до грудей, як розмовляє з нею, які
інтонації використовує, – усе це відіграє роль винятково значущих символів
залучення до світу. Дитина первісно відображає не матір, не її тіло, а певну
ситуацію буття, якої ще не розуміє, але яку вже пізнає, відчуває, переживає,
ситуацію, у якій їй комфортно або дискомфортно, ситуацію, яка ніби натякає
їй на те, що існує вона сама і щось навколо неї. Т. Парсонс зазначав, що в
результаті залежности дитини від соціяльних стосунків їхній соціяльно
опосередкований контекст, у якому задовольняються або не задовольняються
органічні потреби, стає таким самим важливим, як і безпосереднє
задоволення або відсутність задоволення самих органічних потреб [Парсонс
и др., 2000, c. 438].
Навряд чи варто протиставляти соціяльний контекст задоволення
потреб і сам процес їхнього задоволення. Для розвитку дитини це єдиний
цілісний дискурс існування, яке має характер взаємодії зі світом, характер
інтерсуб’єктної взаємодії, а для самої дитини – це просто її буття, її
існування, переживання того, що щось існує, і це щось – вона сама. Відтак
дитина виявляється приреченою на те, щоб первісно пізнавати світ таким,
яким його їй показує доросла людина. Звичайно, набагато легше було б
формувати дитячу особистість, якби дорослі могли наперед знати, які саме
впливи, коли і в який момент слід на дитину справити. Проте психологія тут
дає лише найзагальніші рекомендації, а індивідуальний розвиток
відбувається так, як він може відбутися в конкретно наявних умовах. Проте
дитина апріорі поставлена в умови, де їй нав’язуються світоглядні цінності
дорослої особи чи осіб.
Відтак, писав Парсонс, найбільш значущою характеристикою
ототожнення дитини з дорослим є прийняття нею в релевантних контекстах
цінностей дорослого. Ці цінності втілюються в бажаннях дитини, її органічні
потреби стають культурно організованими, оформленими таким чином, що
їхнє задоволення дає дитині змогу інтеґруватися в систему взаємодії [там
само, c. 439–440]. Значущі інші накладають на дитину свій відбиток, їхні
визначення ситуацій стають для неї об’єктивною реальністю, соціяльний світ
постає у відфільтрованому вигляді [Бергер, Лукман, 1995, c. 213–214].

80
 Внутрішньоособистісне і соціяльне дозрівання дитини відбуваються й
одночасно, і паралельно, і, до певної міри, незалежно одне від одного. Проте
для індивіда вони відбуваються в єдиному цілісному дискурсі, де
протиставлення зовнішнього і внутрішнього має відносний, тимчасовий
характер, тоді як їхнє поєднання є цілком природним і доречним.
Розвиваючись особистісно, дитина стає здатною до відображення дедалі
ширшого спектра соціяльних впливів, а розширення цього спектра спонукає
її дальший особистісний розвиток. Як писав К. Левін, потреби дитини, яка
росте, змінюються, і нові потреби індукуються соціяльними групами, до яких
вона належить. Культура, у якій росте дитина, справляє вплив практично на
кожну потребу і на всю її поведінку [Левин, 2000г, c. 317].
Знаково-символічна природа людського спілкування набуває
найповнішого, мало не ідеального втілення в мові та мовленні, які
вирішальним чином інтенсифіковують та оптимізовують символічний обмін,
а відтак і розвиток вищих психічних функцій [Выготский, 1984б]. Заходячи у
взаємодію з дорослими, дитина відразу поринає у світ мовленнєво означений.
Дискурс взаємодії не постає перед нею в чистому вигляді, його доповнено й
заповнено дискурсом мовним. Дії дорослих мають для дитини знаково-
символічний, опосередкований характер. Проте ця символічність набуває ще
більшого втілення в мовленнєвому спілкуванні і, навіть більше, можна
сказати, що мовленнєве спілкування якраз і затушовує, робить для нас
невидимим символічний зміст спілкування безсловесного, взаємодії, у якій
мова й мовлення відіграють як-не-як другорядну, допоміжну роль. Мова, як
пишуть П. Берґер і Т. Лукман, здається дитині притаманною природі речей, і
вона не може зрозуміти її конвенційности. Інституційний світ, що
передається батьками, уже має характер історичної та об’єктивної реальности
[Бергер, Лукман, 1995, c. 100].
Опановуючи символічну систему відображення дійсности, індивід, з
одного боку, долає початкову залежність від цієї системи, набуває здатности
керувати нею, змінювати її, використовувати згідно з власними намірами.
Проте, із другого і третього боку, він назавжди залишається залежним від цієї
системи, причому в одному-єдиному засвоєному ним її варіянті (будує свій
життєвий простір на основі сенсів і цінностей, які породжуються вже
опанованими символами [Буякас, 2000]). Щоб стати соціяльною істотою,
особою, набути особистісних властивостей, він повинен зазнати
соціялізаційних впливів матері, батька, піддатися їм, а коли ці впливи вже
засвоєно, то їхній зміст стає його власним змістом, творить його самого. І в
такий спосіб непомітно для себе він виявляється невільником ранньої
символічної взаємодії із соціяльним оточенням.

81
 Новонароджену дитину ніби “запроґрамовано” на сприймання та
відображення впливу дорослих. У найпоширенішому варіянті йдеться про
впливи батьків (родителів). Психологічно цей вплив можна розцінити як
максимально загальний, універсальний для дитини, такий, що повністю
охоплює її світ, що спочатку і є всім її світом. У вітчизняній психологічній
традиції батьківські впливи на поставання дитячої особистости найчастіше
досліджуються в загальносімейному контексті [Бевз, 2003; Калениченко,
2001; Крайнюк, 2001; Курганська, 2001; Пенькова, Шалюта, 2003; Пилат,
2001; Пірен, Чурай, 2001; Терлецька, 2001; Федоришин, 2003].
Здається, максимально повноту й глибину батьківського впливу на
дитину може бути відображено лише в ціннісно-символічному дискурсі, бо
саме в ньому проступають більш чи менш виразно всі сторони й
характеристики батьківського впливу. Акцентування будь-якого іншого
ракурсу неминуче призводитиме до істотного іґнорування окремих його
сторін. Ціннісно-символічний дискурс батьківського впливу на дитину може
розглядатися як провідний ще й через те, що саме ціннісно-символічна його
сторона має особливе значення в розвитку дитячої суб’єктности.
Батьки як найперші соціялізаційні істоти стають для дитини основним
джерелом цінностей, визначальним чинником формування її Супереґо. Вони
– первинний соціюм для дитини. Не питаючи згоди, батьки залучають її до
специфічного дискурсу соціяльної взаємодії. Такий вплив має для дитини
обов’язковий, неминучий характер. І ця обов’язковість жодним чином
дитиною не усвідомлюється, бо вплив має місце в період її несвідомого
існування, а згодом, коли дитина починає себе усвідомлювати, уже “пізно”:
вплив відбувся, виконав соціялізаційну функцію, і дитяча особа, що починає
себе усвідомлювати, є саме такою і тим, якою і чим цей вплив її зробив.
Виявляючи власну активність, дитина раннього віку спрямовує її на
найближче оточення, тобто на тих-таки батьків, через що її досвід власної
участи у взаємодії набувається через спільну з ними активність.
Відтак процес формування особистости (або виховання – у
педагогічному оформленні) завжди має для дитини примусовий характер. Не
вона сама, а батьки визначають, які впливи треба справляти на дитину.
Щоправда, з іншого боку, зміст і характер цих впливів зумовлюється й
обмежується потребами та можливостями дитини. Початкова дитяча
спонтанність натрапляє на формувальний і кориґувальний вплив батьків.
Якщо цей вплив надто слабкий, недостатній за часом та психологічною
заанґажованістю, то особистісний розвиток уповільнюється, відбувається не
досить інтенсивно і його потенційні можливості використовуються лише
незначною мірою. (У такому розумінні кожна особистість є
“недорозвиненою”, оскільки завжди оптимальний і водночас максимальний
82
за інтенсивністю розвиток є принципово неможливим). Якщо ж вплив стає
надмірним, а до того ж істотно неадекватним потребам і можливостям
дитини, перетворюючись на тиск на неї, то й реакції у відповідь на такий
вплив теж стають неадекватними, у результаті чого вже на ранніх етапах
закладаються основи особистісних дисгармоній. Оскільки батьки неминуче
проєкують на дитину свої власні психологічні проблеми, то їхній вплив
завжди є потенційно деструктивним – невротизаційним або
психопатизаційним. Інша річ, що рівень такої деструктивности є дуже
індивідуальним.
От і виходить, що постійне коливання, осциляція між символічною
батьківською опікою і тренувальною власною активністю дитини є
доконечним чинником формування дитячої особистости. Батьківська опіка
дає дитині потрібний їй набір соціяльних символів, засвоєння яких
забезпечує її соціяльне залучення. Водночас неадекватне посилення такої
опіки обмежує власну активність дитини, спонукає її до пасивного
пристосування і тим самим обмежує та спотворює простір доступних їй
соціяльних символів. Брак такої опіки нібито відкриває дитині можливості
для самостійного приєднання до соціяльного символічного простору, але
насправді, як свідчить психолого-педагогічна практика, призводить до
гальмування процесу соціялізації та невикористання, марної втрати
потенційних можливостей. Таким чином, амбівалентність батьківсько-
дитячих стосунків виявляється не тільки по лінії “любов – ненависть”, про
що так часто говорив З. Фройд, а й по лінії “опіка – безконтрольність”, де
також для гармонійного розвитку дитячої особистости потрібним виявляється
певне оптимальне співвідношення ознак обох полюсів.
Тепер належить іще раз підкреслити, що цінності та символи, які
батьки передають дитині, не є їхнім власним, особистим утвором. У
більшості випадків це лише індивідуальні варіянти засвоєних цінностей і
символів соціяльного середовища та загалом усього суспільства
(родительство як соціокультурний феномен [Кон, 1988б]). Рольові позиції, які
батьки займають щодо дитини, є відображенням більш загальних соціяльно-
рольових комплексів, виконання яких приписується суспільством окремим
індивідам. Дорослі у своїй орієнтації на дитину, писав Т. Парсонс, діють у
межах ролей, найвищою мірою інституційних, і дитина майже від самого
початку засвоює очікування, які швидко стають рольовими [Парсонс и др.,
2000, c. 454].
У таких конвенційно-рольових позиціях батьків дуже складно
зашифровано ознаки примусового і добровільного підпорядкування дітей
батьківським впливам. Здебільшого батьки, виконуючи опікунські функції
щодо дітей, не усвідомлюють їхнього примусового щодо них самих

83
характеру. Ці функції тільки в окремих випадках сприймаються як нав’язаний
суспільством порядок, частіше ж виконуються в парадигмі “так треба”, “бо
так заведено”. Обов’язковість, примусовість батьківських вимог є більш
очевидною для дітей, і часто-густо діти сприймають батьківські прохання,
розпорядження, пропозиції саме як певне приневолення, як зазіхання на
свободу дитячої особи. (Звичайно, мала дитина не міркує в таких піднесених
категоріях, але приблизно так переживає тиск, який чинять на неї батьки).
Послаблення батьківської чи взагалі дорослої опіки сприймається як
певне благо, як позитивна можливість вияву власної активности дитини. І
якщо ця активність – справді благо, то тільки тоді, коли вона як цілковито
самостійне явище має місце в окремих ситуаціях, постає як фраґмент
особистісного розвитку, бо, цілковито покинута напризволяще, дитина не
здатна розвинути свої потенційні можливості. Як писав Х. Ортеґа-і-Ґассет, у
школі, коли вчитель вийде з клясу, хлопчиська збивають бучу і шаліють,
звільняючись від тиску, який чинила на них його присутність, скидаючи ярмо
правил, відчуваючи себе паном власного призначення. Але без правил їм
незабаром стає ннчого робити, вони не мають ні серйозної праці, ні
змістовного завдання [Ортега-і-Гасет, 1994, c. 97–98]. Істотність і важливість
навчально-виховної педагогічно-корекційної взаємодії дорослих і дітей
описано й розкрито в багатьох аспектах [Гошовський, 2003; Гуменюк, 2003;
Исмагилова, 2002; Кулачківська, Тищенко, 2000; Ложкін, 1994; Максимова,
Мілютіна, Піскун, 1996; Мєщанова, 2001; Реан, Коломинский, 1999; Яценко,
1993].
Перебування під батьківським впливом – щонайважливіший чинник
ідентифікації дитини з батьками. Дитина прагне такої ідентифікації, і в
парадигмі психоаналізу її головною рушійною силою є любов, ерос, що за
певних умов може перетворюватися на свою протилежність. Але поряд із
параметром “любов – ненависть” діють і механізми прийняття або
заперечення батьківських впливів. Вироблений суспільством контекст
батьківсько-дитячих стосунків у багатьох відношеннях має характер
одностороннього наказового впливу на дитину. За Е. Дюркгаймом, виховання
полягає в намаганні привчити дитину бачити, почувати і діяти так, як вона не
звикла б самостійно. Тиск соціяльного середовища намагається сформувати
дитину за своїм образом та має батьків і вчителів за своїх представників і
посередників [Дюркгейм, 1995а, c. 33–34].
Пріоритет батьків у впливі на дитину підкреслювався неодноразово
[Кон, 1988б; Поніманська, 1999; Хаїрова, 2003; Persons…, 1997, p. 247–262].
Е. Канетті писав, що до наказів звикають із дитинства і з них складається
добряча частина того, що називається вихованням. Накази, отримані в
ранньому дитинстві, зберігаються в первозданному вигляді [Канетті, 2001,
c. 141–145]. К. Левін інтерпретував тиск дорослого на дитину як один із двох
методів примусу. Через тиск дорослий підвищує потенцію ситуації і таким
чином спонукає дитину до певних дій. Навпаки, відволікти дитину від певних
дій, знизити її опір можна шляхом пониження потенції ситуації. Сила впливу

84
дорослої особи на дитину є результат поля влади цієї особи над дитиною
[Левин, 2000г, c. 275, 293].
Добре відомо, що теоретики й практики в галузі педагогічної психології
та педагогіки неодноразово спростовували вельми поширену ілюзію того, що
накази, розпорядження й приписи, які йдуть до дитини з боку дорослих, є
найбільш ефективним і продуктивним методом виховання. Насправді ж
жодний наказ, жодний припис не сприймається дитиною саме так, як цього
хоче дорослий. Мало того, часто вони дають дуже відмінний або й цілком
протилежний ефект. Як писав А. Адлер, тиск на дитину є двосічною зброєю,
бо призводить до позірної адаптації [Адлер, 1997ж, c. 151]. Е. Фромм
наголошував на придушенні дитячої спонтанности. Щоправда, він намагався
не бути надто категоричним, пишучи, що не будь-яке виховання неминуче
призводить до придушення спонтанности. Такого не відбувається, якщо
справжньою метою виховання є повноцінний розвиток дитини, її внутрішньої
незалежности та індивідуальности [Фромм, 1990, c. 202].
Тут, очевидно, належить підкреслити, що залежність між виховним
впливом і спонтанністю дитини є набагато складніша. Виховання й спонукає
спонтанність дитини, й оформляє її, тим самим обмежуючи. Без виховних
впливів спонтанність виявляється нібито нічим не обмеженою, але при цьому
залишається спонтанністю в собі, спонтанністю, не спрямованою нікуди,
спонтанністю, яка не має жодного сенсу. Тому співчутливі висловлювання
Фромма про те, що вже на ранній стадії виховання дитину вчать виявляти
почуття, які зовсім не є її почуттями, та що з найперших кроків навчання в
людини відбивають охоту думати самостійно, а в її голову закладаються
готові думки [там само, c. 203, 206], можна цінувати як певні педагогічні
настанови, але з психологічного погляду слід розглядати як однобічно
спрямовані. Без нав’язування почуттів та закладання думок дорослими
цілком самостійна, спонтанна, нічим не обмежена дитина своїх власних
думок і почуттів не набуде.
Якщо інтенсивність наказового тиску є надмірною, то дитина сприймає
його символіку як не свою, не “справжню”, таку, що не відповідає її
можливостям і виявляється їй непотрібною. За К. Левіном, дитина, яка в
результаті жорсткого тиску ззовні виявляє більш дорослу поведінку,
поводитиметься на більш низькому рівні зрілости, щойно тиск припиниться
[Левин, 2000г, c. 118]. Тобто символіка тиску, яка здавалася дитині нібито
чужою для неї, у разі зникнення її примусового характеру перестає для
дитини психологічно існувати, а разом із нею перестають існувати механізми,
стереотипи поведінки, що їх було засвоєно дитиною як елементи системи,
означеної певними символами. Надмірний і невиправданий тиск
сприймається дитиною як несправжньо-умовний, прив’язаний до певних
зовнішніх обставин, а не до її особистих потреб. Наприклад, як писав
Г. Салліван, нераціональність та надмірна емоційність батьків часто
примушують дитину думати, що якою-небудь цікавою й корисною справою
слід займатися не з метою подальшого розвитку певних здібностей, а для

85
того, щоб відвернути покарання або тривогу. У такий спосіб закладається
фундамент для нав’язливости [Салливан, 1999, c. 201].
Неадекватний тиск батьків на дитину найімовірніше є виявом їхніх
власних комплексів і проблем, що в них самих сформувалися раніше під
неадекватним тиском їхніх батьків. Пізніше проєкція цих особистих
комплексів у простір соціяльної взаємодії та, як правило, невдачі в процесі
задоволення специфічно дисгармонійних потреб спонукають батьків
переносити свої нерозв’язані проблеми на процес виховання дітей,
нав’язуючи їм ці свої проблеми. У дитинстві, зазначав Салліван,
інтенсифікуються зусилля батьків, спрямовані на навчання дитини, їхнє
прагнення виконати свої соціяльні обов’язки, у результаті чого дитина
пожинає плоди їхніх численних особистих проблем і, як наслідок, стає або
покірною, або неслухняною [там само, c. 197]. Інший варіянт неадекватного
впливу на дітей – намагання маніпулювати ними [Шостром, 2002, с. 117–
146].
За В. Райхом, батьки починають із часом дедалі більше шукати і
знаходити в дітях сенс свого життя [Райх, 1997б, c. 119]. Проєкування
власних проблем на дітей має місце тоді, коли людина відчуває, що не може
знайти сенсу життя: тоді вона намагається вкласти його в життя своїх дітей
[Фромм, 1992б, c. 162]. Дітей орієнтують і під’юджують саме на ті
досягнення, яких батьки ніколи не домоглися, їм нав’язують амбіції, яких
батьки не змогли реалізувати [Юнг, 1998г]. Це, проте, не означає, що діти
виявляються якраз таким продуктом формування, якого прагнули батьки:
вони активно взаємодіють із батьками і справляють на них зворотний вплив
[Алексєєва, 1994; Алексєєва, 2000; Иванов, 1998].
І все-таки вплив батьків постає основним чинником первісної
соціялізації, закладання психологічних підвалин особистісного формування і
водночас несе із собою небезпеку формування дисгармонійного. У такому
розумінні дитина від самого початку виявляється об’єктом, навіть “жертвою”
впливу, зміст якого початково визначається ніби без її участи.
Проте дитина ніколи не буває пасивним об’єктом владних впливів.
Якщо така ситуація й спостерігається, то це, як правило, результат позірного
акцентування однієї сторони владно-підвладної взаємодії. Завжди має місце й
друга сторона – власна суб’єктна активність дитини. Така активність існує у
всіх ситуаціях взаємодії, на всіх етапах особистісного поставання. Е. Фромм
тільки почасти мав рацію, коли писав, що в міру зростання дитини, у міру
розривання первинних зв’язків у неї розвивається прагнення свободи й
незалежности [Фромм, 1990, c. 33]. Прагнення свободи й незалежности – це
пізніша форма власної суб’єктної активности дитини, бо інакше звідки б
узялася проблема, на яку звертав увагу К. Левін: учителеві, родителеві або
суспільству часто доводиться стикатися з тим, що індивід має певні цілі, яких
йому не слід мати, або не має певних цілей, які йому мати слід [Левин, 2000г,

86
c. 97]. Впливаючи на дитину, дорослі намагаються сформувати в ній ті цілі,
які їх улаштовують, але це зовсім не означає, що саме такі вони й
сформуються. Дитина “вислизає” з-під влади дорослих і формує в собі те, що
їй більше підходить.
Незрівнянно ціннішим для процесу формування особистости є власне
прийняття рішень, власне формулювання цілей дитиною. Нав’язані рішення й
цілі мають набагато слабший або небажаний ефект. Дуже яскравим
прикладом цього є переказаний Р. Чалдині експеримент Дж. Фридмана:
хлопчики, яким здавалося, що вони самостійно прийняли рішення не гратися
привабливою іграшкою, згодом набагато сильніше дотримувалися такого
рішення, ніж хлопчики, яким здавалося, що їх примусили не робити цього
[Чалдини, 1999, c. 94–96].
Таким чином, владно-підвладна взаємодія батьків і дітей має виразну
двовекторну спрямованість. Діти зазнають виховних впливів, і завдяки цьому
розвивається їхня особистість, але водночас реаґують на такі впливи як
самоцінні, самодостатні, самоактивні суб’єкти. Відтак у символічному полі
взаємодії поєднуються ознаки цілеспрямованого впливу дорослих та ознаки
власних намагань і прагнень дитини. Завдяки такій взаємодії дитина, писав
Г. Салліван, здобуває постійно здійснювану здатність контролювати
навколишнє середовище. Водночас у неї формується психологічна залежність
від низки подій, що відбуваються навколо [Салливан, 1999, c. 64].
Отже, у процесі виховного впливу дитина займає підпорядковану
позицію об’єкта, на якого впливають, але водночас заходить у взаємодію з
батьками як суб’єкт власної активности. Власні намагання дитини, її
самовияви і спрямовані на неї віддіювання батьків відображаються і
поєднуються в її символічному полі. Початково прихований для неї владно-
підвладний зміст взаємодії з дорослими іманентно втілюється в змісті
символів, якими опосередковується її світобачення.
О. Улибіна описує інцестуозну реальність дитинства в сучасній
культурі, розуміючи інцест як не сексуальний, а культурний феномен.
Спрямована на дитину інтенсивна батьківська любов порушує усталений
символічний порядок, руйнує тонку межу соціяльних інститутів стримування
бажань. Між батьками і дітьми формується симбіотична єдність, у якій немає
місця для особистої автономії та соціяльних зв’язків. Едипів комплекс
“перевертається”, батьки замість обмежувати вияви Еґо провокують дитину
на вільний вияв бажань, й Еґо змикається із Супереґо. Відтак єдиним
способом виживання стає реґрес, а отже, відмова від символічного
опосередкування, від розвитку особистости та культури [Улыбина, 2002].
Наслідки схожої ситуації характеризують Б. і Дж. Вайнгольди,
аналізуючи феномен співзалежности. Коріння її – у незавершеності
розв’язання завдань раннього віку, де не було досягнуто психологічної
автономії. Саме такі співзалежні особи й прагнуть керувати іншими людьми
за допомогою пасивної або владної поведінки [Уайнхолд, Уайнхолд, 2002].
Формування людини як підвладної істоти часто-густо розглядається як
психологічна основа утворення та функціювання суспільства, члени якого
87
повинні бути готовими мати схильність до взаємного підпорядкування.
Первісно влада виходить зі звички до послуху та довіри, створеної сімейним
життям, домашнім вихованням, писав Ґ. Тард [Тард, 1998, c. 350]. Владну
функцію виконують не тільки батьки, а й інші значущі дорослі, наприклад
учителі. Влада, за Г. Гекгавзеном, це також і навчання, освіта, виховання,
підбадьорювання, що йдуть від особистости вчителя [Хекхаузен, 1986, c.
310]. Підпорядкувальну позицію в педагогічному спілкуванні закладено від
самого початку. Причина цього пов’язана з двома чинниками: виховним і
функційним. У цьому розумінні абсолютної рівности в спілкуванні учня і
вчителя навряд чи може бути досягнуто [Реан, Коломинский, 1999, c. 279].
Первинні узи, за Е. Фроммом, дають індивідові відчуття належности до
чогось, ніби ґарантують йому безпеку існування. Вони є природним
чинником нормального розвитку і передбачають брак індивідуальности, але
дають упевненість і життєву орієнтацію [Фромм, 1990, c. 30–31].
Сім’я – це колиска підпорядкування і відтак підстава влади. Мати та,
особливо, батько готують нас до цього. Сім’я пробуджує прагнення і потребу
в конформності [Московичи, 1996, c. 227]. Традиційні, типові, найбільш
поширені умови формування дитячої особистости в сім’ї передбачають
більший чи менший рівень її впокорення, перебування на підвладній щодо
батьків позиції. Таке становище зазвичай сприймається як цілком нормальне,
правильне, таке, що забезпечує найбільш адекватну поведінку дитини в
майбутньому в пляні її пристосування до вимог середовища. Згідно з
Фроммом, таке впокорення є наслідком прагнення дитини відмовитися від
своєї індивідуальности, побороти почуття самотности й безпорадности. Для
цього їй потрібно злитися з навколишнім світом, розчинитися в ньому,
підпорядкуватися йому [Фромм, 1990, c. 34–35].
Близькою до описаної вище потреби батьків реалізувати в дітях власні
нереалізовані прагнення є потреба елементарної, часом навіть примітивної
компенсації почуття власної нижчости. Для осіб, позбавлених соціяльного
престижу, писав Фромм, його джерелом стає сім’я: там індивід може відчути,
що він є хтось. Через це в стосунках батьків із дітьми ставлення панування
часто постає під виглядом природної турботи та прагнення батьків захистити
свою дитину [там само, c. 108, 128]. Про це саме говорив і А. Адлер: отрута
панування проникає навіть у батьківську любов і під іменами авторитету і
турботи про дітей веде до утвердження видимости вищости й непогрішности
[Адлер, 1997з].
Аналогічно стосункам батьків і дітей подібного типу співвідношення
існують і в парі “учитель – учень”. На думку А. Реана і Я. Коломінського,
професію педагога схильні вибирати люди з вираженим прагненням до влади,
які великою мірою тяжіють до підпорядкувальної позиції, до виявів
авторитарности [Реан, Коломинский, 1999, с. 279].
Потреби й комплекси батьків, що виявляються ними у взаємодії з
дитиною, закодовуються у відповідних символах і при цьому здобувають над
дитиною специфічну владу. Психологічно проблемне відображення світу
батьками (а воно завжди є проблемним – і в нормі, і в патології) передається
88
дитині і примусово робить проблемним її буття, спонукає до переживання
станів і процесів, спричинених тими чи тими проблемами. Підлягаючи
батьківським впливам, дитина їм упокорюється, але водночас поривається до
звільнення від них, після чого повертається назад, аби знову почати прагнути
звільнитися.
Е. Фромм трактував упокорення дитини перед батьками як неґативну
обставину її розвитку. Спочатку первинні узи дають упевненість і почуття
належности. Проте особистість, яка виділилася, не здатна зреалізувати свою
свободу. Вона намагається знайти захист у вторинних узах, але ці спроби
ніколи не вдаються, вторинні узи не забезпечують нового рівня свободи, а
стають узами мазохістськими [Фромм, 1990, c. 136]. Виходить, отже, що
будь-яке підпорядкування дитини впливові дорослого оточення (батьків)
постає для неї як неґативний чинник розвитку. І своєрідним ідеалом має бути
цілковита свобода дитини від впливу інших людей, але до чого призводить
така свобода в реальних умовах, добре відомо.
Відтак, не здобуваючи справжньої свободи, дитина, за Фроммом,
повинна-таки потрапити в підвладне щодо батьків становище. І в ньому,
здаючись на милість дорослих, вона набуває мазохістських рис. Таким чином,
влада дорослих як винятково сприятливий чинник розвитку дитячої
особистости перетворюється на неґативну щодо дитини силу, підкорення якій
хоч і дає задоволення, але це задоволення мазохістське, тобто несправжнє,
нетворче, збочене.
Отже, патологічний із погляду соціяльних норм варіянт розвитку
дитини у Фромма перетворюється на саму соціяльну норму. Мазохістське
узалежнення перестає бути лише результатом окремих несприятливих умов
формування, а постає як загальна закономірність розвитку. Виходить, що
пристосування дитини до символічного поля взаємодії (у ранньому варіянті –
взаємодії з батьками) не розвиває її, не спонукає до засвоєння дедалі
ширшого спектра способів взаємодії, а відразу обмежує, гальмує й спотворює
її розвиток, робить дитину патологічно залежною від середовища.
Розмаїті поєднання станів задоволення і незадоволення з коливаннями в
континувмі “свобода – несвобода” зумовлюють формування різного ступеня
виражености садомазохістських комплексів. Тому їхню наявність у певних
межах слід визнати за психологічну і соціяльну норму. У закономірностях
формування кожної особистости, насамперед під впливом батьків, криються
потенційні можливості формування садистських або мазохістських нахилів.
Коли владний тиск батьків виявляється істотно неадекватним і відповідно
кодується в символічній репрезентації світу, дитина вдається до всіляких
захистів перед цим світом, які набувають змісту або мазохістського
впокорення, або патологічної влади над іншими, а найчастіше – одного і
другого водночас.
Тому справді взаємодія дитини з батьками, у якій її позбавлено будь-
яких прав, а потреби задовольняються тільки в доречний із погляду батьків
спосіб, у якій немає справді щирого інтересу до потреб дитини, формує в неї
почуття власної ущемлености та упосліджености, дитина навчається
89
задовольняти свої потреби через мазохістське впокорення перед іншими.
Натомість почуття, притаманні рівноправному суб’єктові взаємодії, можуть
формуватися тільки в умовах набуття досвіду як підпорядкування суб’єкта
інтересам інших, так і їхнього підпорядкування його власним інтересам.
У психології виховання досить добре відомо, що дуже важко вивести
якісь прямі залежності між виховними впливами на дитину та особистісними
наслідками такого впливу. Особливо складними ці залежності є в ранньому
дитинстві. Що ближче до моменту народження, то важливішими є батьківські
впливи для розвитку дитини, а водночас складніше ці впливи логічно
охарактеризувати, визначити, щу саме і як впливає на дитину, яким буде його
результат. Видається, що сфера владно-підвладних стосунків – одна з
небагатьох, де результат відповідної спрямованости впливу є більш-менш
передбачуваним. Проте відразу ж треба зауважити, що ця передбачуваність
більшою мірою стосується варіянтів крайнього впливу – або надмірно
владного, контрольного, опікального, або надто безконтрольного,
бездоглядного.
Ці два варіянти, мабуть, не слід трактувати як полюси однолінійної
шкали. Батьківська опіка в поєднанні з фактором “любов – нелюбов” має два
полюси, одним із яких є гіперопіка, що ґрунтується на тривожно-
помисливому характері любови батьків до дитини, а другим є опіка
неґативна, зумовлена зверненням на дитину власних комплексів і проблем за
браку любови до неї. За першого варіянту, коли родитель розуміє любов до
дитини як відмову від застосування сили, пише Р. Мей, він ризикує стати
об’єктом маніпуляції з її боку. Дитина ж демонструє свою силу й аґресивність
тільки в поєднанні з потребою бути залежним об’єктом турботи, тому якщо
аґресія бльокується любов’ю, вона залишається залежною [Мэй, 2001, с. 135–
147].
Психологічні результати другого варіянту батьківсько-дитячих
стосунків частіше привертали увагу дослідників і докладніше описані в
літературі науковій і художній. Наприклад, аналізуючи таку особистісну рису,
як мстивість, К. Горні зазначала, що як і будь-який невротичний розвиток
вона також іде з дитинства – у якому були особливо кепські людські стосунки
і мало, а то й жодних рятівних обставин. Озлоблення почуттів сприяє
потягові до влади над життям [Хорни, 1997, c. 176–178].
Неадекватне щодо суб’єктности дитини її впокорення породжує в ній
неадекватне ж прагнення здобути владу над обставинами життя. Це взагалі
дуже характерно для невротиків – створити паралельний, несправжній світ, у
якому вони цілковито володарюють, перебігом якого керують так, як їм
хочеться. Якби невротичний світ не натикався раз-по-раз на обставини світу
реального, які йому суперечать і його руйнують, то можна було б сказати, що
невротики – щасливі люди. Але оскільки їм доводиться постійно захищатися
перед справжніми і позірними небезпеками реального світу, то побудова
дедалі нових і нових психологічних захистів стає звичним для них
механізмом взаємодії із середовищем.

90
 Можемо, отже, зробити висновок, що неадекватний, спотворений
владний вплив батьків на дитину в ранньому віці штовхає її або в бік
патологічного мазохістського впокорення, або в бік не менш патологічного
прагнення весь час посідати владну позицію. Тому мав рацію А. Адлер, коли
писав, що риси прагнення до панування над іншими не є природженими та
незмінними, а прищеплюються дітям із раннього віку. Стосунки з батьками
вселяють дитині прагнення до влади й панування, і коли почуття спільности
починає згодом прокидатися в її душі, воно потрапляє під прес уже
сформованого жадання влади [Адлер, 1997з].
Тут варто заперечити, що обидва ранні особистісні феномени –
прагнення влади і почуття спільности – початково формуються одночасно, ба,
навіть не одночасно, а єдино й цілісно як здатність дитини входити в простір
інтерсуб’єктної взаємодії, підключатися до поля символічних значень
міжособових стосунків. І вже в цьому полі дитина знаходить для себе як
символи, що спонукають її обирати позицію домінування, так і символи, що
підказують їй шляхи задоволення первинних потреб у взаємодії з іншими
людьми. Таким чином, усевладне немовля водночас стає й соціяльною
істотою, й істотою, яка прагне домінування.
Вище йшлося про те, що дитина, яка зазнає депривації своїх істотних
потреб, часто-густо компенсовує незадоволені потреби в неадекватному
прагненні зверхности. Адлер дав цікаве пояснення можливих причин такої
трансформації: на його думку, незадоволеність потреб дитина компенсовує
прагненням влади у вигляді влади надмірної, влади “про запас”, влади, яка
ніби дає додаткові ґарантії володіння ситуацією. Дитина забезпечує собі
надлишковий ступінь безпеки, через що в неї виникає схильність до
домінування й вищости [Адлер, 1997ж, c. 25].
Дитина прагне вищости, яка ґарантує їй упевненість та адаптацію,
тотожні з метою, яку вона раніше поставила собі [там само, c. 25]. Таке
висловлювання здається дещо необережним, бо виходить, що ніяк соціяльно
не оформлена істота ставить собі за мету досягти вищости над іншими
соціяльними-таки істотами і спрямовує свої зусилля у відповідному напрямі.
Інша річ, що ця названа Адлером “мета”, можливо, не є метою в її основному
значенні. Вона більше скидається на якусь об’єктивну потребу дитини в
опіці, у забезпеченні її біологічного виживання.
Здобуття влади про запас Адлер трактував як елемент лицемірства,
притаманний кожному вияву почуттів дитини, метою якого є панування над
навколишньою дійсністю [там само, c. 68]. Зрозуміло, що це лицемірство не є
свідомим, а для самої дитини має відігравати роль додаткового
заспокійливого чинника, який сиґналізує їй стан захищености в умовах, де
загроза або депривація відображаються як реальні, але водночас сильним є
мотив позбутися стану загрожености і вибудувати схему психологічних
захистів. Тому так охоче, за Адлером, дитина впадає в стани неспокою та
хвилювання, що є виявами її прагнення влади над дорослими: варто її
почуттю власної вищости опинитися під загрозою, як вона починає

91
непокоїтися і користується зі свого неспокою, щоб посилити своє становище
володаря [там само, c. 204].
У такий спосіб механізми психологічного захисту трактуються як такі,
що породжуються потребою у владній позиції, а ця потреба, своєю чергою,
випливає з об’єктивної доконечности забезпечення вітальних потреб. Отже,
неґативістську поведінку дітей, за Адлером, спрямовано на привернення
уваги дорослих: діти хочуть або відігравати в дорослому світі значну роль,
або показати, наскільки вони слабкі й безпорадні [там само, c. 216]. Якщо
піти далі за логікою Адлера, то слід сказати, що дітям залежить і на одному, і
на другому: вони прагнуть відігравати значну роль через привернення уваги
до своєї слабкости, і водночас це прагнення є виявом їхньої справжньої
слабкости, почуття нижчости. Адлер писав, що в дітей із таким почуттям
значно посилюються нормальні риси дитячої несамостійности, потреби в
опурі й ласці, що переходять у боязкість, страх самотности, нерішучість,
несміливість, страх перед покаранням [Адлер, 1995, c. 43].
Прагнення влади відразу формується як не цілком повноцінне,
нетверде, нестійке, таке, що може легко трансформуватися в прагнення стану
підлеглости. Відчуття такої нетвердости й непевности примушує дитину
посилювати переживання своєї владности, домагатися ще виразнішого
домінантного статусу, досягати, за Адлером, богоподібної вищости і водночас
убезпечувати себе від поразок завдяки нерішучій поведінці та відмові від
співпраці [там само, c. 220–221]. Отже, не досить сказати, що стосунки
батьків і дітей мають характер владно-підвладної взаємодії. Така взаємодія,
власне кажучи, і є самими цими стосунками. Узята в певному ракурсі, вона
становить їхню психологічну основу і психологічну суть.
Незадоволення або неадекватне задоволення потреб дитини
спонукають її до пошуку нових способів взаємодії із середовищем, у якій
вона підпорядковує оточення собі і підпорядковується йому одночасно. Що
більшою є невідповідність між прагненнями дитини і тим, що їй у відповідь
на ці прагнення дає оточення, то вираженішим стає владно-підвладний
характер такої взаємодії. (Ґ. Бейтсон визначає патерни
домінування/підпорядкування в стосунках батьків і дітей як одні з провідних
у національному характері [Бейтсон, 2000а]).
Більш об’єктивному поглядові на владно-підвладний зміст батьківсько-
дитячих стосунків часто заважає звичайна в цьому випадку оцінка за
моральними критеріями. Клясики психоаналізу З. Фройд, А. Адлер, К. Горні,
меншою мірою Г. Салліван не уникнули спокуси вдаватися до моральних
оцінок у трактуванні владного впливу як психологічного феномена. Але з
погляду наповнення дитячої суб’єктности особистісним змістом владний
батьківський вплив та підпорядкування йому дитини не можуть мати
позитивного чи неґативного забарвлення. Позитивним, бо доконечним є сам
92
вплив як передумова формування дитячої особистости. Для малої дитини, яка
формується, моральні критерії, як відомо, не існують. Для неї прийнятним,
тобто й моральним є те, що задовольняє потреби. А певна невідповідність,
дисонанс між потребами і конкретними можливостями задоволення їх стають
рушійними силами особистісного розвитку. Навпаки, постійна цілковита
гармонія між потребами і їхнім задоволенням або ж негайне повне
задоволення кожної потреби спричиняють нерозвиток дитини, затримку її на
певній стадії. Проте надмірна невідповідність зумовлює захисні реакції, про
які йшлося вище, і це, урешті-решт, обертається неадекватними набутками у
сфері владно-підвладних узалежнень.

***

Сім’я виконує роль основного посередника в транслюванні суспільних

впливів на особу. Соціяльно-психологічною основою розвитку суспільства є
безперестанне передавання символічних значень від покоління до покоління.
Новонароджені діти, приходячи на світ, починають засвоювати передавану їм
систему символічних значень і завдяки цьому приєднуються до суспільства,
стають його частиною.
З погляду окремої особи цей процес полягає в подоланні її первісно
біологічного стану та опануванні властивостей власне соціяльної істоти,
набуття здатности до небіологічного, соціяльно-символічного відображення
дійсности. Такий процес відбувається на початкових етапах соціялізації, який
пропонується називати соціялізацією первісною.
У процесі соціялізації яскраво виявляється специфічна влада над
дитиною дорослих осіб, які справляють на неї соціялізаційний вплив.
Взаємодіючи з дитиною, дорослі визначають для неї світ, називають його,
почленовують, подрібнюють, наділяють певними значеннями. Засвоюючи
такі соціяльні значення, дитина приєднується до світу водночас як суб’єкт
власної життєдіяльности і як носій соціяльно означених сенсів.
Особливо ефективно на визначення світу для дитини впливає її
взаємодія зі значущими іншими, і саме такий вплив характеризується
найбільшою владною спроможністю щодо дитини. У типовому варіянті
розвитку найбільш значущими особами для дитини є батьки. Їхній вплив на
93
новонароджену дитину має, за суттю, усеохопний характер, весь навколишній
світ постає для дитини завдяки взаємодії з матір’ю та батьком. Незалежно від
свідомої волі батьків така взаємодія містить ціннісно-символічний дискурс,
який розкривається перед дитиною і засвоюється нею.
У певному розумінні можна говорити про істотну примусовість
особистісного розвитку, особливо на початкових етапах. Реаґуючи на
соціяльні впливи, дитина відображає саме ті психологічні змісти, які в них
містяться. Вона позбавлена можливости робити принциповий вибір між
різними впливами і мусить відображати тільки ті, що виявляються щодо неї
значущими дорослими особами.
Батьки як найперші та основні соціялізаційні істоти мають
психологічний пріоритет у впливах на дитину. Під їхнім впливом
закладаються основи особистісного поставання, вони спонукають дитину до
розвитку в певному напрямі, нав’язують їй спосіб і зміст цього розвитку,
формують її і тим самим нівелюють усі інші потенційні можливості,
обмежують розвиток, позбавляючи дитину змоги реалізовувати безліч інших
потенційних варіянтів.
Водночас дитина не є лише пасивним відображувачем спрямовуваного
на неї впливу. Будучи біопсихічно напруженою істотою, вона посідає вихідну
бодай мінімальну здатність до вибіркового відображення, преферуючи одні
впливи та неґуючи інші. Тому можна вести мову про взаємні впливи батьків
(дорослих) і дітей.
Результатом стає набувана дитиною здатність займати як домінантну,
так і підпорядковану позицію. З психолого-педагогічного погляду більш
очевидною й схвальною є підпорядкована позиція дитини, що нерідко
трактується як певний педагогічний ідеал та показник доброї соціяльної
адаптації. Так само й підвладність дорослої особи розцінюється як позитивна
соціяльна норма. Натомість прагнення до здобуття владних позицій
здебільшого сприймається несхвально, а тому маскується соціяльно
прийнятнішими формами поведінки.

94
 Проте й надмірна владність, і надмірна підвладність є серйозними
симптомами деформації особистісного розвитку, джерела яких, як правило,
криються в дисгармонійному змісті батьківсько-дитячих стосунків.

2.2. Владно-підвладний зміст соціялізаційних впливів

матері, батька та інших членів сім’ї

Визначальним чинником первісної соціялізації дитини є спілкування з

дорослою людиною, яке руйнує простір її суб’єктивно-біологічного
існування і наповнює його соціяльними змістами. Зрозуміло, що в
найтиповішому варіянті такою дорослою людиною, яка своїм безпосереднім
впливом залучає дитину до простору соціяльних стосунків, є мати [Кон,
1988б, с. 223–238; Минюрова, Тетерева, 2003]. Відповідно всі ті положення,
які стосувалися владного впливу дорослих на дитину, впливу, який зумовлює
весь її соціяльний та особистісний розвиток, стосуються й впливу
материнського. Хоча звичайно йдеться не про владне підпорядкування
дитини матері, а про дбайливу опіку над дитиною, проте в кожному акті такої
опіки легко простежується саме владний вплив матері як дорослої особи і як
суб’єкта соціялізації. Взаємини між матір’ю і дитиною, писав Е. Фромм, за
самою своєю природою є стосунками нерівности, за яких одна потребує
допомоги, а друга її надає [Фромм, 1992б, c. 136].
Початкова біологічна залежність дитини від матері є цілком очевидною
і стає вихідною підставою для формування залежности психологічної.
Зазвичай меншу увагу привертає інший аспект зв’язку “мати – дитина” –
емоційна залежність матері від її стосунків із дитиною. Ця залежність є
соціяльною нормою і загальновизнаною жіночою чеснотою, а наявність
емоційного зв’язку виявляється щонайважливішою передумовою включення
дитини в первісні соціялізаційні стосунки.
Утім, про такі стосунки нерівности варто говорити з позиції соціяльних
об’єктивних оцінок. Якщо ж звернути увагу на суб’єктивне значення
стосунків матері і дитини для кожної з них, то можна виявити істотну
взаємну залежність обох суб’єктів. Добре відомо, що більшість матерів
перебуває в емоційній залежності від спілкування з дитиною. Очевидно, ця
залежність має первинну біологічну основу і виникає в поведінці матері як
людський аналог інстинктивної прив’язаности тварини-самиці до її дитинчат
на період вигодовування. Проте ступінь емоційної прив’язаности матері до
дитини, як відомо, може варіюватися аж до мінімального і в нечисленних
випадках не справляти значного впливу на психічне життя матері. Натомість
для дитини її емоційний зв’язок із матір’ю, що є вирішальним для
виживання, завжди має характер істотних взаємних узалежнень.
Щонайважливішим чинником психосоціяльного розвитку дитини є не
тільки домінантно-кориґувальний вплив матері на неї, а й власні реакції
дитини у відповідь на материнські впливи. Ці реакції часто-густо не

95
помічаються і нехтуються дорослими, не сприймаються ними як важливі для
процесу поставання особистости. Але саме завдяки таким реакціям у
відповідь дитина набуває здатности долати первісно синкретичний світ
власного буття і приступати до постійно зростаючої диференціяції
середовища і самої себе. Взаємодіючи зі світом, дитина тим самим виявляє
свою владну позицію в такій взаємодії, привласнює собі світ, робить його
своїм, у певному розумінні стає його господарем. Світ, який до того існував
ніби сам по собі, починає належати дитині, починає існувати суб’єктивно.
Звертаючи свою увагу на середовище, дитина ніби робить йому ласку,
оживляючи та одухотворяючи його.
Фактично навіть мови не може бути про так зване пасивне
відображення дійсности, бо пасивне відображення не є відображенням
узагалі. Дитина може на щось відреаґувати, дати свою відповідь впливам, які
йдуть зі світу до неї, тільки виявивши щодо цих впливів більшу чи меншу
активність. Можна сказати, що проникнення об’єктивної дійсности в
суб’єктивний світ носія психічного, яким є мала дитина, залежить від
бажання/небажання, уміння/невміння самої дитини відповідати на стимули
середовища.
Залежна і водночас домінантна позиція дитини в спілкуванні з матір’ю
означає формування її як соціяльного суб’єкта, носія суперечливих тенденцій
домінування і підпорядкування. Суперечливе поєднання суб’єктних та
інтерсуб’єктних залежностей супроводжує особу протягом усього її життя.
Положення А. Адлера про те, що перші прагнення дитини до любови й
ніжности пов’язані з її взаєминами з матір’ю [Адлер, 1997ж, c. 241],
належить уточнити в тому розумінні, що вони не просто пов’язані із цими
взаєминами, а зароджуються, виникають у них як емоційно напружена
спрямованість на материнську особу, і лише згодом ця спрямованість набуває
суб’єктивної форми почуттів любови й ніжности. Такому зв’язкові дещо
більше відповідає інша формула Адлера: функція матері полягає в тому, щоб
розвинути в дитини соціяльне почуття [там само, c. 242]. Очевидно,
соціяльне почуття, яке Адлер розумів досить широко і не дуже конкретно,
якраз і є сукупністю тих соціяльно-особистісних характеристик, які
закладаються в дитині в процесі її первісної, а далі й первинної та вторинної
соціялізацій.
Біологічна мати, як жодна інша особа, посідає здатність до емоційного
резонансу у відповідь на стани дитини, а завдяки цьому – до спонукання в
дитині певних станів у відповідь на материні впливи. Мати ніби захоплює,
перебирає на себе перші вияви дитячої суб’єктности, відразу ж надаючи їм
інтерсуб’єктного характеру. Завдяки такій базальній особливості
материнського впливу оптимізовується основна психологічна функція матері
– прилучення дитини до простору соціяльних стосунків. Проте й сам
емоційний зв’язок матері і дитини є оптимальним на досить високому, але не
максимально можливому рівні. Коли цей зв’язок близький до максимального,
він надто сильно поглинає взаємодію матері і дитини, взаємно концентрує їх
одне на одному і не сприяє переорієнтаціям дитини на інші складові
96
середовища. Узалежненість від матері виявляється надто міцною і не дає
дитині змоги самостійно опановувати світ. У ранньому віці дитина
виявляється прив’язаною до матері у всіх розуміннях, що згодом обертається
для неї вкрай складними проблемами емансипації і від матері, і від інших
значущих осіб.
Тут належить уточнити поняття “функція матері”. Надто просто було б
гадати, що ця функція є певним соціяльним зобов’язанням матері до
соціяльної опіки над дитиною. Її психологічний зміст набагато глибший: її
закладено не так у соціяльних нормах, що реґулюють початкову взаємодію
матері з дитиною, як у власному досвіді спілкування матері ще з її батьками
[Хорни, 1993а] та закономірностях початкового психічного розвитку дитячого
індивіда, який є неможливим без формувально-соціялізаційного
материнського впливу.
Преферування соціяльних оцінок ранньої материнсько-дитячої
взаємодії дає підстави говорити про материнську любов. Насправді ж
материнська любов є, очевидно, суб’єктивно-ціннісним відображенням
глибшої безпосередньої емоційно-чуттєвої прив’язаности матері до дитини в
єдності їхніх суб’єктивних просторів. О. Вайнінґер називав материнську
любов аморальною, бо вона, на його думку, не виражає ставлення до чужого
Я, а від самого початку являє собою стан певної зрощености. Як і будь-яка
аморальність, вона є порушенням чужих меж [Вейнингер, 1992, c. 241].
Не сприяє адекватному особистісному розвиткові й протилежна
ситуація: надмірна відстороненість матері від дитини. Це може мати
наслідком або гальмування розвитку через брак достатніх розвивальних
чинників, або наявність прогалин у формуванні особистісного стрижня,
аморфність індивідуального суб’єктного єства. Формування дитини як істоти,
початково залежної від матері, є суперечливим, зокрема, у тому, що дитина
весь час занурюється в цю залежність і водночас виринає з неї. І навіть коли
мати як значуща особа перестає з різних причин відігравати важливу
узалежнювальну роль у житті індивіда, він мимоволі, підсвідомо шукає і, як
правило, знаходить об’єкт, від якого намагається аналогічним чином
узалежнитися.
Позбавляючи материнську любов соціяльного за походженням ореолу
шляхетности та наділяючи її ознакою аморальности, Вайнінґер водночас
упадав в іншу крайність. Тут має йтися про те, що материнська любов на
рівні таких первісних чуттєвих узалежнень матері і дитини не може взагалі
оцінюватися за моральними критеріями. Це стан існування, буття в чистому
вигляді, у якому порушення чужих меж не є власне порушенням, бо воно –
передумова і навіть механізм розвитку цього буття та переходу його на новий
рівень. Якраз навпаки, надмірне наполягання матері на дотриманні чітких
соціяльних норм, прийнятних для дорослих людей, у спілкуванні з малою
дитиною призводить, урешті-решт, до формування патологічної особистости.
Стан первинного симбіотичного співіснування матері і дитини вимагає
насамперед природного, живого, емоційно, а не морально насиченого
спілкування. Саме таке спілкування й забезпечує дитині той доконечний для
97
її розвитку модус буття, який ми назвали узалежненням материнського типу.
З усіх можливих варіянтів людських стосунків взаємини матері і дитини
найменше підлягають загальновизнаним соціяльним нормам у їхньому
артикульованому, близькому до юридичного розумінні. Мати досить довго, на
відміну від інших людей, залишається особою, спілкування з якою
підпорядковується не ззовні нав’язуваним нормам, а радше конкретним, дуже
індивідуальним механізмам, які склалися у взаємодії з нею дитини. Ці
механізми мають майже або зовсім не усвідомлюваний характер і стають для
індивіда його глибинним психологічним єством, яке пізніше проєкується на
дедалі ширше соціяльне оточення. Як зазначав Е. Фромм, у материнській
любові двоє, які були одне, відокремлюються одне від одного [Фромм, 1992б,
c. 137].
Цей процес відокремлення досить докладно проаналізовано у віковій
психології, і в цьому контексті важливими видаються два висновки. По-
перше, цей процес ніколи не закінчується. Протягом усього свого життя
особистість, розвиваючись, віддаляється від первинного материнського
узалежнення. По-друге, віддаляючись від такого первісного стану, вона
ніколи не може цілковито від нього відірватися, бо цей стан, його зв’язки й
механізми становлять першу небіологічну основу суб’єктности. Мало того,
поступово віддаляючись від емоційного узалежнення від матері, особистість
нескінченно наближається до нього ж. У певному розумінні весь процес
особистісного розвитку полягає в постійному намаганні індивіда відірватися
від первинної материнської основи та постійному повертанні до неї.
Приблизно в такий спосіб узалежнення материнського типу виявляє
глибоко закорінену владу стосунків дитини з матір’ю, владу материнських
впливів на дитину, владу над особою протягом усього життя. Якщо ж мати
намагається виявити щодо дитини владу іншого, більш соціялізованого рівня,
то позитивна з погляду особистісного розвитку природа материнських
впливів трансформується в чинник неґативний. Прямі вияви влади над
дитиною руйнують доконечну симбіотичну єдність і переводять материнську
постать із розряду найважливішої формувальної істоти в розряд інших осіб,
які перебувають у найближчому соціяльному оточенні. Стосунки з матір’ю
втрачають чуттєво-онтичну напруженість і якщо стають напруженими, то вже
в більш відстороненому соціяльному варіянті. Мати починає відігравати
приблизно таку саму роль, як і інші учасники взаємодії з дитиною, натомість
перестає бути для дитини головним елементом її первинного буття.
У зв’язку із цим потребує пояснення положення Фромма про те, що
самозакохана владна жінка з успіхом може бути люблячою матір’ю, лише
поки дитина мала [там само, c. 137]. Тут упадає у вічі багатозначність у
цьому контексті терміна “владна жінка”. Ця її владність, з одного боку, може
бути виявом інтенсивности, насичености спілкування з дитиною і в такому
вигляді відігравати позитивну роль для психічного розвитку дитини, а з
другого – може поставати саме як вияв владної відчужености від дитини,
емоційної відсторонености, коли мати взаємодіє з дитиною не як із частиною

98
симбіотичної єдности, а як із незалежним від неї соціяльним суб’єктом,
водночас намагаючись бути таким самим суб’єктом для дитини.
Згідно з психоаналітичними концепціями, якщо мати адекватно виконує
свою первісну соціялізаційну функцію, то це означає, що вона створює умови
для нормального розвитку едипового комплексу і майбутньої гармонійної
ідентифікації дитини з батьком, що особливо важливо для розвитку
хлопчиків. Якщо ж, як писав В. Райх, мати має сувору, чоловічу особистість,
то хлопчик ототожнюватиме себе головно з нею і, залежно від стадії
психосексуального розвитку, ця ідентифікація призводитиме до формування
того чи того варіянту збоченої особистости [Райх, 1999, c. 109].
Таким чином, опікунсько-дбайливі материнські впливи на дитину
виконують щонайістотнішу владну функцію, яка набуває форми активації та
орієнтування власних дій дитини, спрямовування її уваги на об’єкти
середовища, зумовлювання та корекції змісту й стилю взаємодії з іншими
суб’єктами, визначення характеристик задоволености-незадоволености
дитини зі свого перебування в соціюмі.
Батько звичайно розглядається як наступна після матері особа, у
взаємодії з якою дитина розвивається і в психологічну залежність від якої
потрапляє [Кон, 1988б, с. 223–238]. У типовому варіянті сімейних стосунків
батько займає щодо дитини більш віддалену позицію – і в просторово-
часовому, і в психологічному відношенні. Навіть більше: людське
батьківство, писала М. Мід, це соціяльний винахід [Мид, 1988, с. 308–321], а
отже, батько – особа “необов’язкова”, а проте виконує специфічні функції, що
мають власний істотний для дитини зміст. Завдяки такій психосоціяльній
віддаленості батькова постать набуває для дитини специфічної
привабливости – інакшої, ніж постать матері. Притягуючи дитину до себе,
вона спонукає її спрямовувати активність у більш віддалені, уже не
безпосередні сфери. Взаємодія з такою постаттю вимушено стає більш
опосередкованою, ніж взаємодія з матір’ю. Тому завдяки батьковому впливу
дитина постає перед потребою вирватися з емоційного полону стосунків із
матір’ю, звернути свою увагу на середовище більш віддалене, навчитися
взаємодіяти з ним і встановлювати певні стосунки.
Істотною стороною таких стосунків також є залежність, але залежність
іншого типу, більш опосередкована, залежність від того, що не є поруч, що
часто-густо є лише образом чогось, образом, який дитина значною мірою
сама собі витворює. Таке узалежнення батьківського типу теж може бути як
оптимальним, так і відхиленим від оптимального в той чи той бік. Надмірний
просторово-часовий та психологічний контакт батька з дитиною виявляється
повторенням материнської функції, а відтак не сприяє переходові дитини на
наступні етапи розвитку. Надмірна віддаленість батька або його відсутність,
подібно до материнської відсторонености, спричиняють два варіянти
можливих порушень. По-перше, дитина затримується в узалежненні від
99
матері з відповідними інфантилізаційними наслідками, а по-друге –
розвивається хаотично, стихійно, не маючи у відносно віддаленому просторі
належного зразка для ідентифікації.
Поступове зростання питомої ваги батька у виховному впливі на
дитину набуло характеру незаперечної психолого-педагогічної істини.
Дитина, яка раніше зробила прорив із біологічного буття в безпосередньо
даний їй соціюм, тепер робить наступний прорив – у соціюм широкий,
віддалений, позбавлений ознак просторової безпосередности. Зв’язок дитини
з матір’ю, писав Е. Фромм, до певної міри втрачає життєву значущість, зате
дедалі більшої важливости набувають стосунки з батьком [Фромм, 1992б, c.
131].
Ідентифікація з батьком здійснюється на основі ідентифікації з матір’ю
[Московичи, 1996, c. 32]. Виконання матір’ю початкової функції введення
дитини в соціяльний простір, у простір соціяльно забарвлених символів
забезпечує перехід до нового рівня ідентифікації – з об’єктом, типовим
утіленням якого є батько. Цей об’єкт, як правило, ставиться до дитини більш
відчужено, а стосунки з ним опосередковуються великою кількістю
різноманітних обставин – предметами, діями, рухами, позиціями тощо. Тут
навіть прямий тілесний контакт відходить на другий плян: ідентифікація з
батьком або подібним до нього об’єктом не передбачає обов’язкового
тілесного зближення у вигляді доторків, поцілунків, обіймів, цей контакт
відбувається на певній відстані – як просторовій, так і психологічній. І таке
становище примушує дитину дедалі більше орієнтуватися на символи, які
виникають та існують у просторі між суб’єктами, а не в тій попередній
суб’єктній єдності, якою характеризувалися стосунки з матір’ю.
Впливаючи на дитину з просторової та психологічної відстані, батько
тим самим стимулює її орієнтуватися в дедалі ширшому просторі існування.
Батькові впливи спонукають дитину проєкувати свої потенційні здатності в
середовище, яке не дає прямих, безпосередніх реакцій у відповідь.
Активність дитини не стикається з негайним відгуком із боку середовища, і
тому перед нею постає потреба долати певні просторово-часові величини для
того, щоб взаємодія із середовищем відбулася. Уже сама ця просторово-
часова віддаленість середовища набуває значення базового символу,
принципової ознаки процесу і простору взаємодії. Відстороненість контактів,
що з віком дедалі більше посилюється, спонукає дитину підпорядковувати
свою поведінку більш віддаленим, таким, що безпосередньо ніби не існують,
перебувають десь поза простором безпосередніх контактів, цілям і стимулам.
Зрозуміло, що ця опосередкованість міжсуб’єктної взаємодії повинна
перебувати на певному оптимальному рівні, різному для різних вікових
етапів і потреб дитини.
Недостатня відстороненість взаємодії замало спонукає дитину до
виходу в інтерсуб’єктивний простір і зумовлює переважання орієнтацій на
ендогенні стани. У результаті цього дитина не отримує досить чітких
соціяльних орієнтирів розвитку і залишається в межах власних емоційно
напружених, але логічно не розчленованих переживань. Подібним може бути
100
й наслідок надмірної віддалености об’єкта ідентифікації у взаємодії.
Спочатку ця віддаленість спонукає дитину шукати контакт поза простором
безпосередньої даности, але якщо вона такого контакту не знаходить, то це
примушує її повернутися до перетравлювання власних ендогенних стимулів.
І, таким чином, узалежнення материнського типу, через яке дитина, можливо,
успішно пройшла, залишається домінантним, тоді як не менш доконечне
узалежнення батьківського типу не відбувається.
За Е. Фроммом, функція матері полягає в забезпеченні дитині безпеки в
житті. Функція батька – учити її, спрямовувати в розв’язанні завдань. Батько
становить для дитини світ думки, речей, закону й порядку, дисципліни,
подорожей і пригод. Після шести років (насправді, звичайно ж, раніше. –
В. В.) дитина починає відчувати потребу в батьковій любові, його авторитеті
й керівництві. Батькова любов повинна забезпечити дедалі сильніше почуття
впевнености у своїх силах і дати змогу самій розпоряджатися собою [Фромм,
1992б, c. 132–133]. У результаті такого впливу батько й опиняється в
глибинних шарах психіки як інстанція, яка його репрезентує, ідеал Я або
Над-Я [Московичи, 1996, c. 323].
Порівняльна характеристика узалежнень материнського і батьківського
типу якраз і дає підстави припустити, що результатом першого більшою
мірою є формування Я дитини, а другого – Над-Я. В обох випадках і
материнський, і батьківський впливи мають характер стороннього, у певному
розумінні насильницького втручання в індивідуальне буття дитини.
Досить популярною у віковій психології є тема відмінностей у
процесах ідентифікації дитини з матір’ю та батьком залежно від її статі.
Назагал психологи тут вельми далекі від спільної думки. Здебільшого
підкреслюється значення ідентифікації дитини з родителем однієї з нею статі,
але причини такої переваги в ідентифікації пояснюються дуже по-різному.
Наприклад, В. Райх уважав, що звичайно батько має сильнішу прихильність
до дочки і менше схильний до її обмеження та суворого виховання, тоді як
мати відчуває те саме щодо сина. Таким чином, родитель однакової з
дитиною статі стає більш відповідальним за її виховання [Райх, 1999, c. 108–
109]. Натомість Г. Салліван, який теж гадав, що на дитину справляє вплив
наявність у родителя однієї з нею статі відчуття близького контакту з нею,
пояснював це тим, що родитель протилежної статі відчуває до дитини стійке
природне почуття відчужености й нерішучости [Салливан, 1999, c. 207].
Із цього приводу належить зазначити, що немає і не може бути цілком
симетричних співвідношень в ідентифікації хлопчиків і дівчаток із
родителями своєї та протилежної статі. Адже спочатку й хлопчики, і дівчатка
цілком природно зазнають переважно материнського впливу. Згодом має
відбутися їхня переорієнтація на батька, яка з погляду соціяльних норм,
можливо, важливіша для хлопчиків, ніж для дівчаток. Через це процеси
ідентифікації хлопчиків або дівчаток із родителями не можуть розглядатися
як віддзеркалення ідентифікації дітей протилежної статі, залежності тут
набагато складніші та своєрідніші. З одного боку, батьки, залежно від їхніх
особистісних наставлень, можуть преферувати дитину як своєї, так і
101
протилежної статі. Вони, поза сумнівом, свідомо і несвідомо по-різному
ставляться до дітей залежно від статі, по-різному їх виховують і на них
впливають. З другого боку, родительські впливи відображаються дитиною
також по-різному залежно від її статі.
Традиційна послідовність узалежнень спочатку від матері, а потім від
батька робить соціялізацію хлопчиків і дівчаток принципово неоднаковою,
асиметричною, і соціялізацію не тільки статеву чи статеворольову. Виходить,
що дівчатка спочатку узалежнюються від особи своєї статі, а потім – від
протилежної, хлопчики – навпаки. Якщо припустити, що існують природжені
механізми, які сприяють кращому емпатичному порозумінню осіб однієї
статі, то в такому разі дівчатка опиняються в ситуації відносно більшого
емоційно-чуттєвого комфорту, ніж хлопчики, у яких незбіг між їхніми
потребами й станами і змістом материнського впливу виявляється
відчутнішим.
Таке становище може бути однією з основних причин, що зумовлює
досить добре відомі відмінності між чоловіками і жінками в їхніх
відношеннях зі світом. Чоловіки більше цікавляться і краще розуміються на
віддалених у просторі й часі сторонах дійсности, натомість жінки виразніше
прихильні до подій і явищ, які відбуваються безпосередньо навколо них і
мають психологічний характер.
Хоча загалом психологічна стать є дериватом інтерсуб’єктних
узалежнень, проте всі формувальні впливи падають на первісно біологічний
статево визначений ґрунт. Ця первісна статева природа дитини не входить
безпосередньо до її особистости, але опосередковується соціяльними
впливами і так непрямо зумовлює специфіку почування себе представником
певної статі. Спочатку зовсім незначні, дрібні нюанси, відтінки в
самопочуванні згодом дедалі більше розростаються, більш чи менш відчутно
пронизують усю особистість і, з огляду на надмірну суб’єктивну значущість
проблеми статі (див. розд. 5.4), займають одне з провідних місць у
суб’єктивному світі людини як її статева ідентичність.
Подібно до того як особливу увагу психологів, які вивчали період
раннього дитинства, привертала специфіка взаємин у парі “мати – син”, так
само і в стосунках із батьком психологічно напруженішими й цікавішими
виявляються взаємини “батько – син”, а не “батько – дочка”. Найзагальніше
це пояснюється, очевидно, тим, що ідентифікація з батьком виразніше, ніж
ідентифікація з матір’ю накидає дитині потребу певного впокорення,
підпорядкування. Відповідно засвоєння дівчинкою традиційної жіночої ролі
не суперечить такому впокоренню, а навпаки, підлягання батьковій владі
оцінюється як чинник гармонійного статеворольового розвитку дівчинки.
Натомість хлопчик, ідентифікація якого з батьком також має йти шляхом
упокорення, для засвоєння традиційної чоловічої ролі повинен згодом від
цього впокорення відійти, подолати свою залежність від батька.
Описана різниця в материнських узалежненнях зумовлює істотні
відмінності в узалежненні батьківському. Переорієнтовуючись на батька,
дівчатка виявляють сильнішу, ніж хлопчики, прихильність до вже
102
сформованих зв’язків із матір’ю і тому з більшою готовністю переносять
аналогічні очікування на батька. Вихід у більш опосередкований простір
взаємодії та існування набуває для них привабливости через такий зв’язок із
батьком, де йому відводиться провідна роль. Батько стає особою, яка веде за
собою у світ дівчинку, якій порівняно більше імпонує власна психологічно
пасивна роль.
Натомість хлопчики, переорієнтовуючись на батька, ніби знаходять те,
чого їм більше, ніж дівчаткам, бракувало в первісному зв’язку з матір’ю.
Вони також потребують від батька виведення їх у більш широкий світ
взаємодії, але при цьому намагаються відігравати активнішу, ніж дівчатка,
роль. До того ж, психологічний дискомфорт, якого вони відчутніше зазнавали
в первісному психологічному зв’язку з матір’ю, спонукає їх до відносно
більшої самостійности в діях, завдяки чому у взаємодії з батьком вони
намагаються посідати більш рівноправну, ніж дівчатка, позицію. (Докладніше
проблему зумовлення статево-психологічних відмінностей владно-
підвладними чинниками розглянуто в розд. 5.1).
Особливо охоче цей процес аналізувався представниками психоаналізу.
На думку З. Фройда, в уявленні сина батькові завжди приписується
всемогутність [Фрейд, 1991г, c. 244], і пізніше ця всемогутність переноситься
на інші важливі об’єкти ідентифікації. За А. Адлером, хлопчик прагне
перевершити самого себе і досягти вищости над батьком. Таку ситуацію, у
якій дитина бажає бути вищою за батька і в дійсності або у фантазії
перепробовує способи протиборства з ним, Адлер називав патогенною
[Адлер, 1995, c. 219; Адлер, 1997в, c. 258]. Згодом прагнення вищости над
батьком переноситься на інших осіб. У синів, зазначав В. Райх, формується
глибока ідентифікація з батьком, яка править за основу емоційної
ідентифікації з будь-якою формою авторитету [Райх, 1997а, c. 77].
Очевидним для розвитку дитячої особистости є значення наявности
інших, крім батьків, членів сім’ї, зокрема братів і сестер. Також і владно-
підвладні стосунки в сім’ї не зводяться лише до взаємин батьків і дітей:
більшу чи меншу роль у цьому відіграють і стосунки між іншими членами
сім’ї, стосунки дітей з іншими, крім батька й матері, членами сім’ї, стосунки
між самими дітьми. Якщо взаємини батьків і дітей апріорі передбачають
певну істотну перевагу батьків, то стосунки між дітьми більшою мірою
мають характер рівноправної взаємодії. Зрозуміло, що цілком рівноправними
ці стосунки бути не можуть, бо діти різняться між собою віком (тобто й
порядком народження), статтю, а головне, завжди неоднаковою позицією в
сімейній структурі.
Наївні уявлення про те, що можна однаково виховувати різних дітей в
одній і тій самій сім’ї, легко спростовуються нагадуванням про їхню
принципово неоднакову вікову позицію. Не може бути однаковим ставлення
батьків до дитини першої і наступної, старшої і молодшої за віком.
Принципово різняться і їхні взаємні ставлення – старшої дитини до молодшої
і молодшої до старшої. І в усіх цих варіянтах стосунків завжди йдеться про
владно-підвладні співвідношення. З одного боку, ці співвідношення постають
103
як наслідок об’єктивно різних позицій дітей у сім’ї, а з другого – можна
припустити, що їм, як і будь-яким іншим соціяльним стосункам, кратологічні
характеристики є внутрішньо притаманні. Адже невипадково навіть у парі
близнюків, статус яких мав би бути зовсім однаковим, один частіше виконує
роль ведучого, а другий – веденого.
Особливо важливою, на думку В. Райха, є конкуренція дітей у їхніх
взаєминах із батьками [Райх, 1997а, c. 77]. Саме боротьба за батьківську
прихильність зумовлює емоційно насичену боротьбу між дітьми. Ця
боротьба, що може вестися в найрізноманітніших формах, загалом відіграє
величезну позитивну роль у соціялізації дитячої особи. Завдяки стосункам із
братами й сестрами дитина навчається взаємодіяти з рівними собі. Якщо
дитина позбавлена такої взаємодії, то вона як єдина дитина в сім’ї стає, на
думку Адлера, надзвичайно залежною [Адлер, 1997ж, c. 135].
Різні владно-підвладні позиції дітей відповідним чином зумовлюють
перебіг внутрішньосімейної взаємодії і самі цією взаємодією зумовлюються,
а все це набуває символічного відображення в суб’єктивному просторі кожної
дитини. І, таким чином, суб’єктивний простір дитини формується як
відображення, інтроєкція інтерсуб’єктних взаємодій, що є іманентно
кратичними. Відтак дитяча особистість постає, зокрема, як результат впливу
владно-підвладних чинників у її стосунках не тільки з батьками, а й з братами
та сестрами, у її конкуренції з ними у взаєминах із батьками.
Адлер зазначав, що для старшої дитини влада є чимось самим собою
зрозумілим, чимось важливим [Адлер, 1997ж, c. 134–135]. Старша дитина,
маючи початково вищу позицію, легко пристосовується до неї і, свідомо чи
несвідомо, намагається за її рахунок здобути й зберегти певні переваги. Через
це, пише Адлер, у старших дітей часто зауважується переважання
консервативного наставлення: вони вважають, що при владі має залишатися
той, хто її посідає [Адлер, 1997е, c. 137].
Важливу проблему вікової психології становить поведінка й
самопочуття старшої дитини з моменту народження дитини наступної. Після
народження другої дитини первісток виявляє себе скинутим із п’єдесталу: він
мав владу, якої тепер позбувся [там само, c. 40]. А далі виходить, що, з одного
боку, старша дитина має певні переваги вікові, фізичні, інтелектуальні та
інші, а з другого – вона раптом опиняється в ситуації, коли повинна боротися
за збереження своєї влади. Натомість наступна дитина від народження
потрапляє в таку ситуацію, коли їй треба вести боротьбу за досягнення влади.
Тому, на думку Адлера, складається ситуація, коли старша дитина починає
боятися змагань і не досягає в них особливого успіху. Друга дитина від
самого початку спонукається до змагання. Через це молодші діти завжди
перебувають під гнітом і борються за вищість [там само, c. 40; Адлер, 1997ж,
c. 135].
Неважко, отже, помітити, що позиція як старшої, так і молодшої
дитини може сприяти виробленню в кожної з них прагнення і до владної, і до
підвладної позиції. Старша дитина має наперед визначену перевагу і повинна
надалі дбати про її збереження, але ця сама старша дитина, будучи
104
незагартованою в боротьбі за владу протягом попередніх років життя, може
виявитися неготовою до такої боротьби і поступово втратити домінантне
становище. Молодша дитина ніби апріорі приречена на те, щоб бути
підлеглою, підвладною особою, підкорятися вимогам старшого брата або
сестри, а з другого боку, поставлена в ситуацію, коли від неї вимагається
пряма боротьба за свої владні права. І ця боротьба може її досить сильно
психологічно гартувати з таким результатом, що в майбутньому її прагнення
влади задовольнятиметься ефективніше, ніж аналогічне прагнення влади
старшої дитини.
Уже такі досить поверхові співвідношення в стосунках старших і
молодших дітей показують, що владно-підвладні узалежнення між
сиблінґами дуже важко звести до прямих, логічно визначених
закономірностей. Коли ж до цього додати ще й безумовно наявні і винятково
важливі впливи батьків, їхні ставлення до молодшої і старшої дитини,
статеворольові співвідношення між батьками і дітьми, то стає зрозумілим, що
владно-підвладні характеристики співжиття сиблінґів у сім’ї – це величезна
проблема, яка потребує спеціяльної уваги та окремого розгляду.
Відповідну специфіку має й формування особистости єдиної дитини в
сім’ї, що виявляється позбавленою потреби будувати стосунки, а відтак і
формувати відношення домінування-підпорядкування з приблизно рівними
собі членами сім’ї. А загалом будь-який із можливих варіянтів сімейних
стосунків містить підстави для вироблення владно-підвладних співвідношень
і щодо батьків, і щодо батька чи матері зокрема, і щодо матері за відсутности
батька або батька за відсутности матері, і щодо старших братів і сестер, і
щодо молодших, і тоді, коли старших або молодших немає, і коли немає ні
старших, ні молодших.

***

Емоційний зв’язок дитини з матір’ю як найважливішою істотою з

погляду задоволення основних потреб у ранньому віці має глибоко закорінені
біопсихічні та психологічні основи. Між матір’ю і дитиною встановлюються
стосунки психологічної близькости та взаємної залежности. Спілкування з
матір’ю править для дитини за основний спосіб перебування у світі. Від
матері до дитини йдуть основні соціялізаційні впливи із середовища, і саме

105
на материнські впливи припадає переважна частина власних реакцій-
відповідей дитини.
Материнські любов і турбота несуть із собою істотний соціялізаційний
зміст. Результатом симбіотичного співіснування матері і дитини стає
первинне узалежнення дитини від навколишнього світу, від інших осіб, від
власних чуттєво-емоційних станів.
Типовою закономірністю особистісного розвитку дитини є поступова
автономізація від материнської постаті. Проте раніше сформована глибинна
психологічна залежність лягає в основу особистости і зберігається в
психічному статусі особи назавжди.
На зміну материному впливу приходить вплив ббтьків, що має, проте,
більш опосередкований, психологічно віддаленіший зміст. Взаємодія з
батьком активніше виводить дитину в широкий простір існування, спрямовує
її увагу та інтерес у більш віддалені й абстрактні сфери життя.
Послідовне перенесення процесу ідентифікації з матері на батька
створює принципово різні умови для формування дитячої особистости
залежно від статі: дівчатка ідентифікуються спочатку з родительською
особою своєї статі, а потім переключаються на особу статі протилежної;
хлопчики ж спочатку мають ідентифікуватися з родителем протилежної статі
і тільки згодом – із родителем своєї статі. Таким чином, на початкових етапах
розвитку дівчатка мають більше шансів на досягнення психологічного
комфорту в спілкуванні з дорослою особою з огляду на вищу ймовірність
переживання певного психічного резонансу. Натомість формування
хлопчиків уже від найраніших етапів стає більш суперечливим. Такі
співвідношення можуть трактуватися як один із визначальних чинників
порівняно складнішого формування чоловічої особистости.
Внутрішньосімейні стосунки істотно пронизано владно-підвладними
співвідношеннями, що складаються між усіма членами сім’ї. На структуру
сімейних стосунків величезний вплив можуть справляти дідусі й бабусі, інші
дорослі особи.

106
 Психологічно змістовною є й взаємодія братів і сестер. Позиції дітей у
структурі сімейних стосунків практично ніколи не бувають аналогічними.
Нібито однакове виховання старшої і молодшої дитини – це лише поширена
батьківська ілюзія. Насправді позиція дитини дуже істотно визначається її
віком і статтю. Принципово неоднаково укладаються в сім’ї владно-підвладні
стосунки сина і дочки, старшої і молодшої дитини.
Є вагомі психологічні чинники формування владних або підвладних
диспозицій як у старших, так і в молодших дітей, як у хлопчиків, так і в
дівчаток. Завжди наявною, хоч і в різних формах, є конкуренція між дітьми за
батьківську прихильність, за психологічні привілеї. Позбавлена потреби
конкурувати єдина дитина в сім’ї також намагається реалізовувати свої
владно-підвладні прагнення. Ще один істотний аспект – це конкуренція
батьків між собою у впливі на дітей.

2.3. Реалізація кратологічного циклу

на окремих етапах особистісного онтогенезу

Пошук психологічних закономірностей дитячого розвитку часто

результував тими чи тими віковими періодизаціями, зміст яких відображає
переважні тенденції, чинники, механізми формування особистости. У
вітчизняній психології найбільшого поширення набули періодизації, що
ґрунтуються на співвідношенні показників соціяльно-культурного розвитку
індивіда та соціялізації зокрема [Выготский, 1983; Выготский, 1984а;
Давыдов, 1986; Зинченко, Мещеряков, 2000; Кон, 1988б; Максимова, 2002;
Обухова, 1995; Поливанова, 2004; Реан, Коломинский, 1999; Циба, 2000;
Эльконин, 2004]. Західній психології притаманна виразніша увага до
розвитку дитячого Я на шляху від початкової залежности до дедалі більшої
автономії [Крэйг, 2000; Пезешкиан, 1993; Эриксон, 1996а; Эриксон, 1996б;
Person…, 1997, p. 133–136]. У відомій концепції Ж. Піяже в основу вікової
періодизації покладено розвиток когнітивних структур [Пиаже, 1969б].
Окремою проблемою є наявність в особистісному розвитку специфічних
вікових криз та їхня суть і значення для цього процесу [Життєві..., 1998;
Психологія життєвої..., 1998; Титаренко, 1989а; Титаренко, 2003а].
Вплив соціяльного оточення на людину розпочинається від моменту
народження, коли вона приходить у світ як біологічна істота. Саме відтоді
розгортається процес взаємодії біологічних і соціяльних чинників,
результатом якої стає формування суб’єкта – носія соціяльно означеної
психіки. Проблема співвідношення біологічного і соціяльного в психіці

107
людини традиційно є принциповою в психології. Спектр пропонованих
розв’язань дуже широкий – від максимально біологічної до максимально
соціяльної детермінації психічного розвитку. Частіше, проте, ідеться про
поєднання біологічного і соціяльного, у якому кожному з них відводиться
певна питома вага. Часом навіть називаються конкретні відсотки, що мають
відображати значущість біологічних і соціяльних чинників. Утім, пропорції
такого типу можна, мабуть, прийняти лише як образне вираження поглядів на
роль тих чи тих впливів.
Про принципову обмеженість таких поєднавчих підходів можуть
свідчити щонайменше дві важливі обставини. По-перше, кожний із чинників
– соціяльний чи біологічний – має відігравати свою роль на всі сто відсотків,
бо брак одного з них цілковито внеможливлює поставання людської особи як
соціяльної істоти. Для її формування потрібен, по-перше, біологічно
людський індивід і, по-друге, соціяльне оточення. І без першого, і без другого
особистість не формується. Звичайно, ні той ні той чинник ніколи не
спрацьовує абсолютно, не реалізовує цілковито всіх своїх потенційних
можливостей. І тут, мабуть, можна вести мову про якісь “відсотки”, але це
відсотки в межах одного чинника, що навпрямки не співвідносяться з
відсотками, які відображають вплив чинника другого.
Другою обставиною є те, що людська психіка не є ні біологічним, ні
соціяльним феноменом у прямому розумінні. Вона є чимось таким, що
породжується завдяки взаємодії біологічного і соціяльного, виникає на їхній
основі як нова якість. Удаючись до образного порівняння, психічне можна
порівняти з іскрою, яка виникає внаслідок специфічного контакту кременя і
кресала, але при цьому не є ні першим, ні другим. Так і психічне не є
біологічним, хоча зароджується й функціює на його основі, і не є соціяльним,
хоча наповнюється соціяльним змістом завдяки взаємодії з оточенням.
Загалом у сучасній психології домінують тенденції приведення
біологічних і соціяльних чинників до спільного знаменника, яким
здебільшого виявляється простір, що виникає й балянсує десь на межі
індивідуально-суб’єктивного та інтерсуб’єктивного. В аналізі такого
індивідуального психічного простору до певної міри знімається проблема
взаємодії соціяльного і біологічного. Найзагальніше можна сказати, що цей
простір формується на основі біологічного під впливом соціяльного і постає
як сфера, де вони, власне, і поєднуються завдяки суб’єктивному
відображенню. У кожному такому відображенні закарбовується інформація
для індивіда про середовище, у якому він перебуває, про нього самого в
цьому середовищі, про взаємодію його і середовища. Причому ці суб’єктивні
відображення містять водночас інформацію всіх трьох типів. Вони

108
переживаються і можуть усвідомлюватися суб’єктом, а відтак набувають для
нього значення сенсів, а ці сенси більш безпосередньо постають перед ним як
символи, репрезентуються в цих символах, що об’єднуються в цілісне
символічно-сенсове поле.
Принциповим є й питання про те, чи має новонароджена дитина
власну індивідуальну суб’єктність. Думки із цього приводу часто й істотно
розходяться. На одному полюсі домінує припущення, що новонароджена
дитина позбавлена власне суб’єктности і є виключно біологічною,
непсихологічною істотою, але відразу ж від моменту народження починає
ставати істотою суб’єктною, набуваючи досвіду взаємного існування у
взаємодії з оточенням. На іншому полюсі – концепції, які визнають первісно
суб’єктний стан новонародженої дитини, для якої, проте, ще не існує різниці
між нею та іншими, між її Я і спрямованими до неї Я інших людей. Як писав
С. Франк, у немовляти свідомість народжується із загального, невиразного,
недиференційованого життєчуття, коли дитина відчуває на собі погляд матері
і відповідає на цей іззовні спрямований промінь життя живою динамікою в
напрямку ізсередини назовні [Франк, 2000б, c. 505].
Сучасна психологія пішла далі і намагається, подолавши об’єктивну
ізольованість матері і немовляти, витворити нову реальність, у якій ці дві
особи водночас існують. Пишуть, наприклад, про психофізичну єдність
дитини і матері, здобуття немовлям первісного досвіду опанування дійсности
через материнське тіло [Кудрявцев, Уразалиева, 2001], розвиток
“прадіяльности” дитини в межах “сукупної діяльности” дитини і дорослої
особи [Зинченко, Мещеряков, 2000], взаємодію матері і дитини як взаємних
“середовищ” та “об’єктів” [Филиппова, 2001], використання дитиною
дорослої особи як опосередкувальної ланки своєї власної активности [Швалб,
2003]. (Щоправда, трапляються випадки необачно інструментального, через
що й не досить психологічного розуміння такої взаємодії, коли, наприклад, у
процесі задоволення щонайбазовішого потягу – голоду – інша особа
трактується тільки як перешкода [Бурлачук, 2002, с. 133]). Ідеться й про
зародження дитячої суб’єктности через прилучення до мовленнєвої сфери
[Лакан, 1995, с. 88; Ляксо, 2002].
Д. Леонтьєв наполягає на тому, що діяда “немовля – дорослий” постає у
відношеннях із зовнішнім світом як єдиний суб’єкт [Леонтьев, 1999, с. 400–
401]. Таким чином, новонароджене немовля більшою чи меншою мірою
позбавляється права на власну первісну суб’єктність. Проти цього заперечує
В. Татенко, який зазначає, що, наприклад, початкова психогенетична
схильність до впливу фізичних характеристик людського мовлення, до
оволодіння мовою є незаперечним свідченням вибіркової, спрямованої
суб’єктної активности новонародженого [Татенко, 1996, с. 259].
Здається, що з приводу принципового розв’язання питання про
початкову наявність або брак власної суб’єктности новонародженої дитини
слід висловити значний скептицизм. Ця проблема, очевидно, належить до
109
розряду граничних, яких не може бути розв’язано цілком переконливим
шляхом – щось на зразок проблеми існування Бога, породження психічного з
нейрофізіологічного та ін. Проте для аналізу закономірностей розвитку
дитячої психіки в контексті інтерсуб’єктних узалежнень владно-підвладного
типу ця проблема втрачає свою принциповість і може бути до певної міри
проіґнорована, адже незалежно від того, має чи не має новонароджена дитина
власну суб’єктність, увесь її подальший розвиток, процес соціялізації,
уходження в інтерсуб’єктивний простір зумовлюється двостороннім
процесом її підпорядкування оточенню та підпорядкування оточення їй
самій. Маючи первинні елементи суб’єктности (наприклад, субстанційні
інтуїції суб’єктного ядра [Татенко, 1996]), дитина приречена на те, щоб
розвинути закладені в них потенційні можливості в процесі взаємодії із
соціяльним середовищем. Без такої взаємодії цих потенційних можливостей
жодним чином не може бути реалізовано. Якщо ж дитина не має початкової
суб’єктности, то мусить почати її набувати в процесі тієї самої
інтерсуб’єктної взаємодії, яка й стає для неї єдиним джерелом
психосоціяльного розвитку.
Таким чином, принциповішою виявляється проблема не
співвідношення біологічного і соціяльного, а зародження самої
індивідуальної суб’єктности, яка має багато важливих аспектів. Тут може
йтися й про саму наявність такої суб’єктности, і про момент її виникнення, і
про зв’язок із суб’єктністю колективною або трансцендентною тощо.
Суб’єктність можна виводити і з біологічного єства людини, і з впливів
соціяльного оточення, і з єдности з трансцендентним. Індивідуальну
суб’єктність можна розуміти як продукт розгортання початково біологічного
несвідомого єства під впливом абстрактно-відстороненого соціюму
(З. Фройд), і як індивідуальний варіянт розгортання колективного
несвідомого (К. Юнґ), і як іманентно притаманне прагнення здобути владу
над світом (Ф. Ніцше) або приєднатися до позамежного (С. Франк), і як
результат виключно трансперсональних (Г. Салліван) чи інтеракційних
(Дж. Мід) відображень тощо.
Аналіз психічного розвитку особи на найбільш ранніх етапах дає
підстави для обґрунтування практично кожної з названих та багатьох не
названих концепцій походження індивідуальної суб’єктности. Будучи
принциповою для розуміння природи психічного, ця проблема водночас
залишається принципово нерозв’язную, граничною, остаточне рішення з
приводу якої або визнається за неможливе, або стає результатом не
переконливих доказів, а особистих суб’єктивних уподобань. Така межова
нерозв’язність проблеми початкової природи людської суб’єктности не
звільняє від потреби психологічного аналізу процесу входження людського
індивіда в соціюм.
У межах кожної з відповідних концепцій більш чи менш виразно
зазначається місце для соціялізаційних впливів оточення, які зумовлюють
поставання, формування або розгортання індивідуальної суб’єктности. За
принципово різних підходів інваріянтним залишається визнання ролі
110
соціяльного середовища в зумовленні й спрямуванні індивідуального
психічного розвитку. Уже найперші ситуації взаємодії новонародженої
дитини із соціяльним оточенням істотно характеризуються співвідношенням
ознак владности і підвладности.
Закономірності психічного формування немовляти становлять один із
головних предметів вікової (розвиткової) психології та психології
особистости. Кількість досліджень у цій сфері величезна (напр., [Выготский,
1983, с. 317–323; Выготский, 1984а, с. 269–339; Крэйг, 2000, с. 109–348; Мид,
1988; Обухов, 1997; Обухова, 1995; Эриксон, 1996а, с. 346–351; Эриксон,
1996б, с. 106–116; Framus, 1984; Spinrad and others, 2004]). Немовля
народжується зі складним набором власних ендогенних рефлекторних
реакцій, інстинктів і завдяки цьому наборові стає здатним до відповідей на
впливи середовища.
Період немовляцтва виявляється першим етапом уключення дитини в
структуру владно-підвладних співвідношень, істотним елементом якої стає
сама дитина. У зв’язку із цим можливими є два варіянти розвитку здатности
владування-підпорядкування. Перший варіянт передбачає початкове
переважання підпорядкованих, підвладних позицій дитини в спілкуванні з
дорослими, а далі дитина має ставати дедалі самостійнішою і, відповідно,
здобувати дедалі більше влади в середовищі. Другий варіянт означає, що на
всіх вікових етапах дитина, а потім і доросла людина завжди відіграє обидва
типи ролей: і владний, домінантний, і підвладний, підлеглий. Має йтися про
різні форми втілення стосунків домінування і підпорядкування, але в
кожному акті взаємодії дитина фактично повинна виконувати обидві ролі або,
правильніше сказати, виконує одну роль, яка має цілісно-двоїстий владно-
підвладний зміст.
Для непсихологічного мислення набагато очевиднішою є підвладна,
підпорядкована позиція немовляти щодо дорослих осіб (особи), які її
опікають. На перший погляд, дитина справді цілковито залежить від
дорослих, лише завдяки яким може бути задоволено її насущні потреби.
Проте в такій взаємодії немовля відразу ж, майже автоматично посідає й
домінантну позицію (як підкреслював А. Адлер). Ідеться про те, що опіка
дитини дорослими спонукає їх діяти відповідно до логіки задоволення потреб
самої дитини, угадувати й передбачати ці потреби, істотно підпорядковувати
їм свою діяльність. Таким чином, у найперших актах інтерсуб’єктної
взаємодії набувають утілення і домінування, і підпорядкування: з одного
боку, немовля й домінує над дорослою особою, і підпорядковується їй, а з
другого – те саме стосується дорослої людини у її взаємодії з немовлям.

111
 Г. Гекгавзен зазначає, що початкові стадії розвитку дитини більшою
мірою спрямовано на здобуття влади і їхній зміст полягає в стосунках матері і
дитини, тоді як пізніші – на її застосування, насамперед у стосунках з іншими
особами [Хекхаузен, 1986, c. 320–321]. У цій взаємодії справді виразніше
простежується момент узалежнення дитини від впливу дорослих, зокрема
матері (про що говорилося в розд. 4.2). Не такою явною є інша сторона
спілкування дитини з дорослими, у якій вона різними засобами виявляє свою
владу над оточенням. Адже, нездатна до здійснення прямого примусу, дитина
опосередковано примушує дорослих давати їй підтримку, захист, натхнення.
Д. Леонтьєв розглядає логічну послідовність поставання різних
реґуляторних систем. Перші три логіки – задоволення потреб, реаґування на
стимул, схильності, стереотипи, диспозиції – починають розвиватися
паралельно від моменту народження [Леонтьев, 1999, с. 157]. І задоволення
потреб, і реаґування на стимул, і формування диспозиційних характеристик є
результатом як формувального впливу оточення на дитину, так і вияву її
власної активности. Потреби немовляти задовольняються майже виключно
завдяки опіці з боку дорослих, але, із другого боку, має місце задоволення
потреб самої дитини, а не якихось інших. Наприклад, А. Валлон писав, що
тільки частина психічного розвитку дитини забезпечує поточну діяльність,
тоді як решту підпорядковано розвиткові майбутньому [Валлон, 1967, с. 39],
хоча дорослі звичайно набагато більше уваги приділяють актуальним станам і
потребам дитини. Тобто виходить, що поведінка дорослих мимоволі
підпорядковується логіці потреб дитини і меншою мірою – їхній власній
логіці. Так само реаґування на стимул нібито має відображати
підпорядковану позицію дитини, примушеної відповідати на стимули, що
діють на неї, але водночас ця реакція є її власною реакцією і неминуче
зумовлюється особливостями психофізіологічної організації.
Є вагомі підстави трактувати поведінку дорослих щодо дитини як вияв
окремої більш загальної функції продовження виду homo sapiens або й ще
ширшої функції збереження та продовження живої свідомости. Як писав
О. Вайнінґер, безглуздий захват, який здатен викликати в матері будь-який
зовнішній вияв грудного немовляти, має в основі збереження й підтримання
земного життя [Вейнингер, 1992, с. 240]. Відтак дорослі спрямовують на
дитину свою психологічну увагу і тим самим спонукають її до контактів, але
ці контакти не можуть відбуватися без взаємного вияву або, радше, самовияву
дитини у відповідь на впливи оточення. Таку здатність А. Адлер окреслював
як мету, що існує в сутінкових глибинах психіки дитини і спрямовує її
психологічний розвиток, починаючи від найперших днів життя [Адлер,
1997ж, c. 142].
Досить суперечливе трактування Адлером поняття мети не має
важливого значення в цьому контексті, бо так чи так ідеться про потенційну
здатність дитини розкриватися психічно назустріч спонукальним утручанням
дорослих. І коли Адлер говорить про те, що характер дитини формується
завдяки спостереженню й наслідуванню [там само, c. 143], то це відображає
тільки одну сторону істини. Насправді ж дитина не просто спостерігає й
112
наслідує, мало того, вона спочатку й не спостерігає, і не наслідує, а активно
взаємодіє. Здатність до власне спостереження й наслідування набувається
пізніше. Спочатку ж дитина включається в простір, у якому найбільш
значущими для неї параметрами є спрямовані до неї дії інших осіб.
Розкриваючись назустріч цим діям, дитина прагне зайняти (звичайно ж,
несвідомо) домінантну позицію, яка забезпечила б їй якнайповніше
задоволення потреб.
За Адлером, бажання бути центром загальної уваги та вимагати уваги
батьків з’являється вже з перших днів життя, і мета його – досягти бодай
позірної переваги над оточенням [там само, c. 66]. В умовах типового
розвитку таке становище дитини суб’єктивно має для неї значення її власної
всемогутности. Якби ми поставили собі запитання, писав Адлер, хто
найсильніші люди в нашій культурі, логічно було б відповісти: немовлята.
Немовлята правлять, залишаючись непідвладними [Адлер, 1997е, c. 60]. Про
таке саме почуття всемогутности та пов’язане з ним невідчування межі між
власним і навколишнім світом, що характеризують переживання немовлят,
писав А. Кемпінський [Kкpiсski, 1972, s. 32].
У розгорнутій психоаналітичній концепції соціяльного розвитку
немовляти Г. Саллівана особливого значення надано виявам тривожности
матері і дитини, що взаємно спрямовуються одне на одного, взаємно
відображаються і взаємно кориґують їхню поведінку. Мати і немовля
обмінюються своєю тривогою. Звичайно ж, немовля не здогадується про те,
що для материнської фіґури його плач є знаком, який свідчить про наявність у
нього потреби або переживання ним тривоги. Мати опиняється перед
потребою інтерпретувати цей плач [Салливан, 1999, с. 65, 75–76, 103].
Отже, уже в найбільш ранній інтерсуб’єктній взаємодії дитина
потрапляє в умови, коли її дії інтерпретуються іншою особою і викликають
реакцію-відповідь. Відтак опосередковано дитина приступає до інтерпретації
власних дій. Цьому, безумовно, має сприяти те, що однакові, типові, стабільні
дії та пов’язані з ними ситуації періодично повторюються і ті чи ті їхні
елементи набувають для дитини значення сиґналів. Салліван назвав це
тенденцією інтеґрувати особливі ситуації взаємодії з материнською фіґурою.
Спочатку особа людини, яка сиґналізує про наступне задоволення, не має
принципового значення. Важливо, що немовля отримує можливість
інтеґрувати інтерперсональну ситуацію та здійснювати активність,
спрямовану на її розв’язання. На цій основі формується структура
переживання, яка є результатом виключно інтерперсональних взаємин [там
само, с. 109, 130–131, 162–167].
Кратичний характер інтерсуб’єктної взаємодії має для немовляти
принаймні два джерела: по-перше, сама його владно-підвладна позиція, а по-
друге, владно-підвладна позиція дорослої особи (матері), що відображається
та інтерпретується немовлям. У процесі такого взаємного виявляння позицій
домінування і підпорядкування та їхньої взаємної інтерпретації відбувається
113
первісне узалежнення немовляти від іншої особи, що істотним чином
визначає зміст і характер початкових суб’єктних структур, які формуються в
цьому віці і стають вихідною основою для подальшого психічного розвитку.
У ясельному віці найбільш яскравою характеристикою особистісного
розвитку дитини стає опанування предметних дій, а самй виконання цих дій
виявляється найсприятливішим контекстом для формування більшости
психічних функцій [Выготский, 1983, с. 323–326; Выготский, 1984а, с. 340–
367; Обухова, 1995]. Опановуючи предметні дії, дитина набуває здатности
виходити за межі простору безпосереднього спілкування з дорослою особою.
Вона набуває опосередкованої самостійности, коли може протягом якогось
часу виконувати дії з предметами без присутности та безпосереднього впливу
дорослого.
У межах предметно-знаряддєвої діяльности, що стає провідною,
дитина опановує соціяльно вироблені значення предметів, навчається їх
використовувати відповідно до соціяльного призначення і через це
розвивається фізично та психічно. Виконання дитиною предметних дій, на
перший погляд, позбавлено істотного владно-підвладного змісту. Тяга до
виконання дій із предметами ніби виводить дитину поза простір
безпосередньої інтерсуб’єктної взаємодії, знаменує досягнення певного рівня
психічної незалежности (за Е. Ериксоном – автономії, на противагу сорому й
сумніву, спричинених збереженням залежности від дорослих [Эриксон,
1996а, с. 352–356; Эриксон, 1996б, с. 116–125; Крэйг, 2000, с. 205–348]).
Протягом якогось часу, щораз дедалі тривалішого, дитина може перебувати
наодинці з навколишнім світом без утручання дорослої особи. Відтак нібито
немає підстав для питання про боротьбу за владу.
Така позірна “акратичність” ставлень і стосунків дитини ясельного віку
має досить оманливий характер. Насправді ж, оволодіваючи діями з
предметами, дитина продовжує процес прилучення до простору символічних
значень інтерсуб’єктної взаємодії. Відносно самостійні дії зовсім не
означають істотного відриву від соціяльного контексту. Навпаки, вони
свідчать про дедалі більше входження в цей контекст, оволодіння важливими
характеристиками соціяльного буття. Опановуючи конкретні предметні дії,
дитина наслідує дорослу особу, переймає від неї закодовані в предметах
соціяльні значення і розкодовує їх для себе. Вплив дорослого стає дедалі
більш опосередкованим, відстороненим, але не менш істотним. До певної
міри зменшується значення індивідуальних особливостей дорослої особи, яка
найбільше спілкується з дитиною, натомість посилюється її значення як носія
соціяльно типової інформації, суб’єкта соціяльно вироблених дій. Саме з
такого погляду, пишуть В. Кудрявцев і Г. Уразалієва, доросла людина цікавить
дитину, яка й ініціює процес спілкування [Кудрявцев, Уразалиева, 2001].
Доросла особа спочатку перебуває в просторі між дитиною і
предметом. Своїми діями, спрямованими на дитину, спільними з дитиною,
вона розкодовує заховане в предметі соціяльне значення. Пізніше дитина

114
вчиться діяти з предметом самостійно і нібито без присутности дорослого.
Проте цілком очевидно, що в кожній такій дії, яка узгоджується із соціяльною
логікою предмета, зафіксовано незриму присутність дорослого. Закладена в
дитині ясельного віку тяга до предметних дій, аби бути повноцінно
реалізованою, повинна зустрітися з прямими чи непрямими підказками.
Інтуїтивне, цілком самостійне осягнення переддошкільником призначення
предмета є практично неможливим і якщо й трапляється, то як якийсь
виняток завдяки надто унікальному збігові обставин. Таким чином, нібито
пряма й безпосередня взаємодія дитини із середовищем зберігає характер
взаємодії інтерсуб’єктної.
Самостійні предметні дії дитини перемежовуються із спільними діями з
дорослою особою, у яких дитина здобуває значущу інформацію, засвоює її і
переносить у власні дії. У такому чергуванні спільних і самостійних дій
відображається своєрідна діялектика формування індивідуальної
суб’єктности, де провідного значення може набувати то розвиток
індивідуальної суб’єктности самої дитини (за В. Татенком), то спільний
розвиток дитини і дорослого як співсуб’єктів спільної діяльности
(Д. Леонтьєв). Соціяльні значення, що засвоюються дитиною, надходять до
неї ззовні за допомогою, під впливом, за сприяння дорослих. Ці значення
якимсь чином зачіпають дитячу суб’єктність, хвилюють її, у певному
розумінні руйнують емоційно-чуттєву цілісність, яка сформувалася протягом
першого року життя і вже набула принципово соціяльного змісту.
Уриваючись у світ самостійних дій, дитина водночас підкоряється
раніше виробленій та накинутій їй логіці соціяльного відображення
дійсности. Опановуючи матеріяльний світ, вона підпорядковується соціяльній
логіці. І знову виходить, що передумовою особистісного розвитку є
підпорядкування дитини соціяльним впливам дорослих. Самі ці впливи
набирають більш опосередкованого характеру, і після першого року життя
безпосередня присутність матері біля дитини стає менш обов’язковою.
Г. Салліван зазначав, що на цьому етапі соціялізації зростає значення
материнської байдужости в стосунках з дитиною, коли мати залишає поза
увагою голосові зусилля дитини. Через це дитина виявляється змушеною
звернути свою власну увагу на інших осіб та навколишні предмети. Салліван
відносно більшого значення надавав зовнішній, соціяльній стимуляції
інтересу дитини до предметного світу. Що ж до власної, внутрішньої
стимуляції дитини, то тут він підкреслював значення страху як результату
інтерперсональних впливів, і цей страх не догодити іншій значущій особі
спонукає дитину до научання [Салливан, 1999, с. 177, 195]
Власну потребу дитини наблизитися за посередництвом дорослих до
об’єкта, який її цікавить, акцентує В. Татенко: завдяки такому посередництву
дитина здобуває реальну можливість суб’єктного освоєння об’єкта [Татенко,
1996, с. 264]. Якщо тут підкреслюється значення власної суб’єктности
дитини, якій дорослий допомагає опановувати об’єктивний світ, то
Д. Леонтьєв наполягає на тому, щоб визнати дитину і дорослого за
співсуб’єктів єдиної розподіленої між ними предметної діяльности. Це
115
зумовлено тим, пише він, що суб’єктом предметної діяльности, у якій
формується дитяча особистість, може бути тільки особистість, якою дитина
ще не є. Тому реально предметна діяльність дитини виконується не нею, а
єдиним співсуб’єктом “дитина – дорослий” [Леонтьев, 1999, с. 400–401].
Підпорядковуючись логіці взаємодії з предметами, дитина водночас
розвиває власні суб’єктні здатності. Вона не тільки підкоряється зовнішній
щодо її суб’єктности владі соціяльного оточення, а й здобуває свою владу над
ним: очевидніше як владу над соціяльно визначеним предметним світом,
менш очевидно – як владу над значущими іншими, ту, що є продовженням
попередньої влади немовляти над оточенням, яке задовольняє його потреби.
Новий для дитини дискурс предметних дій і закодованих у них
соціяльних значень стає для неї дискурсом упорядкування – упорядкування її
відношень зі світом, стосунків з іншими людьми, внутрішнього світу,
раціонально-логічного структурування дитячої психіки, що доти відображала
світ афективно-ірраціонально. Зокрема, дитина починає розуміти
психологічну причинність [Чеснокова, 2000]. Таким чином, на зміну
дискурсові первинного материнського узалежнення приходить дискурс
упорядкування, який і стає провідним.
Процеси впорядкування найбільшою мірою виражаються в намаганнях
дитини структурувати навколишній світ згідно з логікою предметних дій.
Емоційно-чуттєві узалежнення відступають на другий плян, а важливішими
для розвитку особистости стають раціонально-логічні компоненти взаємодії з
оточенням. Узалежнення материнського типу, яке домінувало на
попередньому віковому етапі, тепер енергетично наснажує дитину до
взаємодії зі світом як великою мірою самостійного і навіть рівноправного
партнера. Упорядковуючи світ для себе, дитина здобуває владу над ним, а
водночас підлягає його владі, упорядковуючи себе відповідно до логіки цього
світу.
З огляду на владно-підвладний характер особистісного розвитку
дитини виникає окрема потреба звернути увагу на кризу трьох років
[Выготский, 1984а, с. 368–375; Обухова, 1995]. Зазвичай вікові кризи
трактуються як межі тривалих вікових етапів. Проте криза трьох років за
цілою низкою ознак може розглядатися як окремий віковий етап,
претендувати на статус не тільки межі, яка відокремлює ясельний і
дошкільний вік, а й самодостатнього періоду, що посідає специфічно вагоме
місце в особистісному розвитку. Підтвердженням цього є, зокрема, численні
змістові особистісні аналогії між кризою трьох років і кризою підлітковою.
Інша річ, що об’єктивні часові масштаби цих двох етапів надто різні, але їхні
ролі в особистісному формуванні є цілком порівнянними.
Трирічна дитина ніби руйнує ті соціяльні норми, згідно з якими
впорядковувався простір її взаємодії з іншими особами, і прагне виробити
систему власних оцінок, поставити між собою і соціяльним оточенням свою
неповторну, самостійно вироблену систему ціннісних орієнтацій. Ці
орієнтації набувають вагомого суб’єктивного значення до такої міри, що
починають переважати логіку попереднього впорядкування. Дитина
116
психологічно узалежнюється від світу суб’єктивних значень, але це є
узалежнення на новому рівні, узалежнення вторинне, що вибудовується на
основі давнішого емоційно-чуттєвого узалежнення материнського типу та
логічно-раціонального впорядкування простору соціяльних взаємодій.
Дитина, у якої формується свідомість і самосвідомість, яка, за
А. Адлером, починає називати себе “я” і саме в цей час усвідомлює, що так
чи інакше залежить від навколишнього світу [Адлер, 1997ж, c. 74], стає
здатна виходити за межі актуальної ситуації, орієнтуватися на минуле і на
майбутнє, ставити перед собою вже не цілком конкретні цілі і таким чином
узалежнюватися від образу або ідеї як доволі абстрактного феномена.
Вибудовуючи та усвідомлюючи власну систему цінностей, дитина тим
самим здобуває психологічну владу над середовищем і над самою собою, бо
відображає й розуміє світ і себе так, “як сама цього хоче”. Водночас вона
виявляється й підпорядкованою такому своєму світобаченню, бо не може
інакше відображати світ і саму себе, як через нього, завдяки йому, на основі
його. Можна сказати, що свідомість і самосвідомість, виникнення яких
знаменує завершення періоду раннього дитинства, водночас постають як
перша в житті людини ідеологічна структура, за допомогою та завдяки якій
дитина опановує світ і водночас світові підпорядковується.
З появою свідомости й самосвідомости дитина набуває здатности до
такого собі “паралельного” відображення дійсности: відображення в
безпосередній взаємодії зі світом і відображення у внутрішньому світі – світі
власних образів, уявлень, думок. Виникнення нових когнітивних структур дає
дитині змогу виходити за межі безпосередньо даної ситуації, відволікатися
від того, що є навколо неї в конкретний момент, отримувати інформацію про
дійсність не тільки на основі зовнішніх вражень, а й шляхом власних
ментальних побудов.
Дитина, що усвідомила себе як окрему істоту, рухається шляхом
унезалежнення не тільки від дорослих, а й від середовища загалом. Набувши
здатности до міцних емоційних контактів, опанувавши соціяльні засоби
пізнання дійсности, усвідомивши саму себе, а відтак уперше ставши
посідачем власного Я, протягом дошкільного віку дитина вдосконалює свої
владні здатності в усіх трьох напрямах взаємодії: із предметним світом, зі
значущими іншими та із самою собою. О. Кононко розглядає три сторони
загальної життєвої позиції дошкільника: “Я-в-предметному-світі” (суб’єкт
практичної діяльности), “Я-серед-людей” (суб’єкт взаємин), “Я-сам” (суб’єкт
самосвідомости) [Кононко, 2000]. Якщо раніше дитина перейшла від
співсуб’єктности і єдности з дорослою особою до прямої взаємодії з
предметним світом, то тепер вона набуває здатности віддалятися від
значущих інших та від предметного світу і поринати у світ власних образів,
почуттів, думок.
Відхід від зовнішніх відображень і входження у світ внутрішніх думок і
переживань означає для дитини можливість одночасного або поперемінного
перебування у двох вимірах – зовнішньому і внутрішньому, як і можливість
утечі від зовнішньої дійсности у внутрішню. Така втеча означає досягнення
117
нового рівня владних переваг: дитина може заперечувати, не визнавати
дійсности, яка є перед і навколо неї, та вибудовувати дійсність нову,
спотворену з об’єктивного погляду, але суб’єктивно таку, якою її хоче бачити
вона сама. Ця нова дійсність цілковито підлягає владі бажань дитини, і в її
межах дитина є абсолютним володарем подій. З другого боку, такий відхід від
реальности означає й усталення підвладної позиції дитини: вона
узалежнюється від світу власних, створених нею образів, а ще більше – від
механізмів утечі в цей вибудуваний нею світ.
Можна сказати, що емоційно насичена образна сфера (образна пам’ять,
образне мислення, уява) виконує життєво важливу, визначальну функцію в
психічному розвитку дитини. У певному розумінні дитина потрапляє під
владу своєї образної сфери. Таким чином, звільнившись від безпосереднього
впливу предметного світу, дитина узалежнюється від світу власних фантазій.
У зв’язку із цим знову зростає й видозмінюється роль соціяльного оточення,
яке має справляти істотний кориґувальний вплив на фантазуючу дитину.
Позбавлена такої корекції, дитина може психологічно загрузнути на рівні
простих і навіть примітивних дій із предметами або, навпаки, неадекватно
поринути у світ власних ілюзій. Цей другий варіянт, як відомо, часто
трапляється й у випадку, коли вплив соціяльного оточення має ворожий,
брутальний характер і дитина виробляє механізми самозахисту у вигляді
внутрішньої втечі.
Такі механізми досить добре висвітлено в дитячій психології. Якщо
дитина перебуває в складній, нестерпній для неї ситуації і неспроможна
навпрямки протидіяти їй, вона шукає захисту в уявному запереченні цієї
ситуації, знаходить психологічні компенсації у світі фантазій [Крэйг, 2000,
с. 349–456; Эриксон, 1996а, с. 357–362; Эриксон, 1996б, с. 125–133]. Відомо,
що дитячі фантазії становлять важливий елемент позитивного особистісного
розвитку, проте за певних умов можуть займати неадекватно велике місце в
психічному житті дитини і фактично заступати собою дійсність.
Побудова паралельного, вигаданого, несправжнього світу лежить в
основі формування багатьох невротичних залежностей. І проблема
владности-підвладности, що є психологічно актуальною для дорослих
невротиків, цілком виразно зазначається в першій половині дошкільного віку.
У своєму розвитку молодший дошкільник посідає певне місце на шкалі,
полюсами якої є предметна конкретність, з одного боку, і фантазійна
заглибленість – із другого. Саме надмірний ухил у бік фантазування криє
небезпеки спотвореного відображення дійсности, оскільки надто віддалена
від реального світу дитина виявляється позбавленою адекватних орієнтирів
для структурування відносин зі світом.
Зрозуміло, що постійне перебування на полюсі предметної
конкретности є на свій спосіб проблемним, позаяк означає неадекватну
прив’язаність до безпосередніх впливів середовища, нездатність
абстрагуватися від них, взаємодію з ними на рівні умовнорефлекторного

118
відображення, а це спричиняє сповільнення інтелектуального та
особистісного дозрівання. Відтак із погляду особистісного розвитку найбільш
бажаною є позиція оптимального поєднання в символічно-сенсовому
просторі дитини зовнішніх вражень і внутрішніх когніцій, пропорційне
чергування орієнтацій назовні і заглиблень у себе. За принципову ознаку
такої оптимальности належить визнати досягнення дитиною здатности
ефективно реґулювати відносини зі світом, зокрема й насамперед стосунки з
оточенням, та свою власну активність у системі цих відносин і стосунків.
У дошкільному віці інша людина починає існувати для дитини як
суб’єкт. Відповідно дошкільник уперше починає відносно самостійно
встановлювати й структурувати міжсуб’єктні стосунки. Якщо у взаємодії з
дорослими він продовжує виконувати позірно підвладну роль, то у взаємодії з
ровесниками, тобто рівними собі, постає рівноправним суб’єктом. Дитина
дістає можливість досить вільно й відверто виявляти владні або підвладні
нахили й можливості в просторі стосунків із ровесниками. Спілкування з
ровесниками дає їй досвід взаємодії не як надміру владного або підвладного
суб’єкта, позаяк вона перебуває у сфері взаємодії індивідуально рівноправних
воль. Її домінування або підлеглість у цьому просторі найістотніше
визначаються процесами прямого зіткнення, зіставлення інтерактивних
спроможностей індивідуальних бкторів.
Саме тепер уперше можливою стає гра – діяльність дитини в умовному,
вигаданому нею самою світі. Гра з ровесниками – основна форма
інтерсуб’єктної взаємодії дошкільника та існування його інтерсуб’єктивного
простору. Або, як сказав А. Адлер, ігри – це насамперед спільні вправи, що
дають дитині змогу розвивати соціяльне почуття [Адлер, 1997ж, c. 84–85]. В
інтерсуб’єктивному просторі гри перед дитиною по-новому увиразнюються
стосунки владування-підпорядкування. За Е. Фроммом, від трьох-чотирьох
років дитина починає наслідувати схему підпорядкування рівним собі іншим,
що стає прообразом її майбутніх соціяльних зв’язків [Фромм, 1992б, c. 118].
За З. Фройдом, гра означає перехід від суто сенсорної техніки
задоволення бажання до зображення його задоволення [Фрейд, 1991г, c. 276].
Якщо середовище не піддається владі дитини навпрямки, то вона може
здобути цю владу символічно, умовно, владу, яка задовольнить її прагнення,
хоча ніяк не вплине на саме середовище. Здобуваючи таку “несправжню”
владу над світом, дитина довільно оперує його символами, даючи їм свою
власну інтерпретацію. Соціяльна логіка стосунків із людьми та дій із
предметами відображається у вигляді набору символічних значень, у
відповідь на які дитяча психіка видає свої внутрішні невпорядковані або
маловпорядковані реакції.
Поєднуючись у суб’єктивно насиченому емоційному просторі дитини,
ці зовнішні і внутрішні спонуки зумовлюють породження інтенсивно
119
напруженої образної сфери дитини. Така інтенсивність образів часто вводить
в оману, спонукаючи вірити тезі про більше багатство образного світу дитини
порівняно з дорослою людиною. Насправді ж належить визнати, що образи
дитячих фантазій зовсім не такі багаті, як у пересічної дорослої людини, але
їхня питома вага в психічному житті дитини значно більша, ніж у дорослого.
Гра, зокрема сюжетно-рольова, стає в дошкільному віці провідною
діяльністю і заповнює простір стосунків із ровесниками [Выготский, 1983,
с. 326–327; Обухова, 1995; Смирнова, 2004; Эльконинова, 2004]. У цьому
просторі дитячих ігрових взаємодій має місце істотний опосередкований
вплив дорослих. Він може виявлятися в тому, що присутність дорослих надає
ігровій активності певної спрямованости та обмежує якісь небажані з їхнього
погляду варіянти такої активности. У зв’язку із цим описуються різні моделі
взаємодії дорослих (батьків) і дошкільників [Зиновьева, 2000; Зиновьева,
2001; Косарєва, 2003].
Хоча йдеться про безпосередню присутність дорослої особи, її вплив
усе одно має здебільшого опосередкований характер, оскільки ані доросла
особа не здатна цілковито анґажуватися в дитячу гру, ані діти не приймають її
як рівного їм за статусом учасника. По-друге, вплив дорослих на дитячу гру
виявляється ще більш опосередкованим у тому разі, коли йдеться про їхню не
пряму, а потенційну присутність, неминуче ідеальне повернення в життя
дитини, практичну та оцінну реґуляцію ними дитячої дійсности. Нарешті,
слід говорити й про надто опосередкований вплив соціяльних норм
дорослого життя, які переносяться дітьми в ігровий простір.
Перебування дитини в дискурсі такого впливу має принаймні два
істотні психологічні вираження. По-перше, непряма присутність дорослого в
сюжетах дитячих ігор простежується цілком виразно в намаганнях дітей
наслідувати бодай зовнішній рисунок дій дорослих, а насправді й той
психологічний зміст, що криється за цими діями. Відокремившись від
дорослих у колі власного спілкування, дошкільники водночас прагнуть
наблизитися до дорослих змістом, характером, спрямованістю своєї взаємодії.
По-друге, для дитини дошкільного віку особливо значущими стають ознаки
заохочення й покарання, що йдуть від дорослої особи. Як зазначав
Г. Салліван, набуття в процесі соціялізації здатности впізнавати та виділяти
дії, які схвалюються значущими дорослими, практично завжди цими
дорослими заохочується [Салливан, 1999, с. 212]. Співіснування в
інтерсуб’єктивному просторі дитини полів взаємодії зі значущими дорослими
і з ровесниками забезпечує поступову зміну внутрішньої позиції у владно-
підвладній взаємодії. Початково неадекватно владна або неадекватно
підвладна позиція поступово кориґується під впливом більш рівноправної
взаємодії.
Таким чином, у спільній ігровій діяльності дошкільників набувають
вираження і подальшого розвитку кратологічні характеристики, сформовані
на попередніх етапах узалежнення (материнського і батьківського типу) та
впорядкування. Діти, що спільно граються, упорядковують простір ігрової
взаємодії (дискурс упорядкування), виробляють спільні, обов’язкові для всіх
120
правила, яким вони підпорядковуються (узалежнення батьківського типу).
Проте домінує в цей період узалежнення материнського типу, що
виражається в установленні численних емоційних зв’язків між дітьми –
суб’єктами спільної діяльности. Дошкільник навчається заходити в емоційні
зв’язки зі значущими іншими, навчається їх цінувати та відповідати на них.
Невипадково спільна діяльність приваблює дітей не так можливістю
формування певних когнітивних структур для дедалі абстрактнішого
відображення дійсности, як нагодою інтенсивно поспілкуватися з
ровесниками, зануритися в простір емоційно напружених обмінів із ними. У
цьому віці яскраво виявляються і в основному формуються потреби,
механізми й спроможності посідати певну позицію в структурі владно-
підвладних співвідношень рівних за соціяльним статусом суб’єктів. У
найзагальнішому вигляді можна сказати, що індивід намагається зайняти і
займає таку позицію, якої він і потребує.
За багатьма ознаками особистісного розвитку молодший шкільний вік
трактується як лятентний. І справді, у багатьох відношеннях особистісний
розвиток молодшого школяра перебігає не дуже виразно, без надто явних
змін тих чи тих показників. Найчастіше говориться про формування логічно-
мисленнєвої сфери [Выготский, 1983, с. 326–327; Выготский, 1984а, с. 376–
385; Крэйг, 2000, с. 457–556; Обухова, 1995; Эриксон, 1996а, с. 362–365;
Эриксон, 1996б, с. 133–139], що в кратологічному розрізі свідчить про
увиразнення дискурсу впорядкування. Розвиток логічного мислення
забезпечує когнітивну основу впорядкування як внутрішнього світу школяра,
так і простору його соціяльних стосунків. Молодший школяр набуває дедалі
більшої здатности узгоджувати свої думки, переживання й учинки з
опанованими логічними схемами відображення дійсности. Таке опанування
означає перехід на якісно новий рівень володіння навколишнім світом і
самим собою, а водночас і здатність підпорядковувати свою поведінку
логічно-раціональним закономірностям.
Набуття таких здатностей становить суттєву сторону особистости
молодшого школяра, але його особистісний розвиток не зводиться до
формування розумових характеристик: розвиваються Я-концепція і
самооцінка, удосконалюються саморозуміння та самостійність, визначається
спрямованість льокусу контролю, структуруються міжособові стосунки
[Реан, Коломинский, 1999, с. 47–54, 92–102, 168–221; Рогачева, 2002],
дошкільник активно залучає дорослих до спільної діяльности [Кудрявцев,
Уразалиева, 2001; Цукерман, 2000]. За Г. Салліваном, ювенільна ера (вікові
межі якої в основному збігаються з молодшим шкільним віком)
характеризується появою двох важливих феноменів – соціяльної субординації
та соціяльної акомодації. Особливо чітке кратичне наповнення має соціяльна
субординація, яка означає появу нових авторитетів поза сім’єю [Салливан,
1999, с. 215–217].
Виразне кратичне забарвлення притаманне стосункам молодшого
школяра з ровесниками. Тут, за Салліваном, діють два основні принципи:
суперництво і компроміс [там само, с. 217]. Згідно з К. Левіном, поведінка
121
середньої дитини цих років щонайвищою мірою відповідає стандартам і
цінностям групи, до якої вона належить [Левин, 2000а]. Таким чином,
опановуючи два основні типи стосунків – конкуренцію і співпрацю,
молодший школяр застосовує їх у різних значущих для нього групах, поки що
не вдаючись до якоїсь особливої диференціяції стосунків залежно від типу
групи.
Принциповою стороною і співпраці, і суперництва є вироблення й
дотримання відповідної соціяльної координації та субординації. Координація
і субординація постають як конкретні втілення владно-підвладних
співвідношень, що складаються між учасниками інтерсуб’єктної взаємодії.
Якщо в дошкільному віці ці співвідношення більшою мірою визначаються
емоційно-почуттєвими чинниками, то в молодшому шкільному вони дедалі
більше формуються під впливом чинників раціонально-логічних.
Формування особистісних механізмів кратично забарвленої інтерсуб’єктної
взаємодії відбувається більш-менш рівномірно в різних сферах спілкування, а
головне, істотно маскується переважальним розвитком структур, які
відповідають дискурсові впорядкування.
Підлітковий вік часто-густо розглядається як розтягнута в часі вікова
криза. Привертають увагу насамперед соціяльні характеристики поведінки,
такі як відмова від визнання авторитету дорослих і ґльобальна переорієнтація
на цінності своєї вікової групи. З особистісного погляду такій позиції
відповідає прагнення самоствердження та автономізації. Перестаючи бути
дитиною, але ще не ставши дорослим, підліток набуває своєрідного
комплексу вікової малоцінности, коли вже не хоче бути дитиною, але ще не
може бути дорослим, блукаючи в пошуках ідентичности. Небажання
належати до молодшої вікової групи і нездатність повноцінно належати до
групи старшої спонукають підлітків об’єднуватися в групи однолітків і разом
сепаруватися від решти суспільства [Выготский, 1983, с. 327–328; Выготский,
1984в; Крэйг, 2000, с. 557–646; Обухова, 1995, с. 275–294; Филиппова, 2001;
Эриксон, 1996а, с. 366–369; Эриксон, 1996б, с. 139–146]. Як писав К. Левін,
підліток займає соціяльне становище між дорослим і дитиною, схоже зі
становищем марґінального члена меншини, яка має менші права [Левин,
2000г, c. 167].
Уже передпідліткова стадія характеризується появою потреби в
близьких стосунках з іншою людиною, тобто потреби в найближчому
взаємообміні, що передбачає задоволення та безпеку [Салливан, 1999, c. 242],
а тяга підлітка до товариства своїх однолітків давно стала педагогічним
труїзмом. У прагненнях здобути визнання з боку оточення доволі яскраво
простежується дискурс узалежнення батьківського типу, що домінує на
підлітковій стадії. Почасти, але й насамперед цей дискурс дістає
відображення в процесах різного роду самоствердження, які мають привести
підлітка до самовизначення в тих чи тих сферах життя: підліток шукає своє
місце в житті та навчається бути самим собою. Але перш ніж він прийде до
такого щасливого завершення підліткової стадії, йому належить перебороти
силу-силенну суперечливих і дражливих обставин власного розвитку, які
122
йдуть і від його внутрішнього дисгармонійного єства, і від соціяльного
оточення, яке здебільшого не вміє толерувати підліткові особливості.
Намагаючись стати господарем своєї особистости та власної долі,
підліток мусить пройти через період прикрих для нього підкорянь чужій волі,
а ще більше – протиставлення цій волі та намагань здобути психологічну
самостійність. Як пише В. Татенко, у підлітковому віці дитина, яка розкрила
в собі психологічний дар довільної актуалізації бажаного і належного,
починає переживати внутрішній дискомфорт від ущемленої суб’єктности, від
потреби виконувати чужі рішення як єдино можливі [Татенко, 1996, с. 279].
За виразним намаганням підлітка прилучитися до середовища ровесників
стоїть його прагнення стати самостійним, набути особистісної автономности.
Із цілком зрозумілих причин середовище старших за віком людей погано
сприяє задоволенню цієї потреби підлітка. У середовищі ж рівних собі він
може набагато адекватніше тренувати інтерактивні вміння, набувати бажаних
особистісних рис, при цьому набагато менше ризикуючи наразитися на
неприйняття та недооцінку з боку оточення.
Місце підліткового віку між дитинством і дорослістю надає процесам
особистісного формування особливо вагомого кратологічного змісту. Адже
йдеться про принциповий перехід від залежної дитячої позиції до позиції
дорослої, самостійної – процес, що найзагальніше окреслюється терміном
“підліткова емансипація”. Одним із найяскравіших її виявів є так звана криза
авторитетів. Підліток починає по-новому дивитися на дорослих – батьків і
вчителів, що досі були для нього беззастережними авторитетами, по-новому
ставитися до них і з ними взаємодіяти. Змістом і метою кризи авторитетів,
очевидно, є звільнення підлітка від безлічі психологічних залежностей, у
яких він перебував щодо дорослих (проте парадоксально залишаючись
залежною, наприклад від батьків, особою [Макушина, 2002]).
Ця психологічна емансипація має два основні аспекти. По-перше,
відбувається процес руйнування раніше впорядкованих просторів –
внутрішнього і зовнішнього. Позитивний із погляду розвитку особистости
підлітка, цей процес часто-густо справляє враження деструктивного з
погляду дотримання соціяльних норм та перебігу педагогічної взаємодії.
Проте добре відомо, що підлітки, які мають засоби позитивного
самоствердження в соціюмі, набагато рідше вдаються до різного роду
асоціяльних виявів поведінки. Тому логічним видається висновок, що
руйнування впорядкованих просторів для підлітка – не самоціль, а радше
один із найдоступніших способів утвердитися в соціюмі, заявити про себе,
вирватися з вузького дитячого оточення в широке доросле.
По-друге, не менш важливим, але менш дослідженим аспектом
підліткової емансипації є та обставина, що, звільняючись від одних
залежностей, підліток, за суттю, потрапляє в інші, активно шукає для себе
нових авторитетів. У структурі нових залежностей він намагається
виконувати роль більш рівноправного суб’єкта, іншими словами,
намагається, сам цього не підозрюючи, знову узалежнитися від оточення, але
вже по-новому, “по-дорослому”. (Як пише К. Бассіюні, пубертатний протест
123
припиняється внаслідок ідентифікації з владною поведінкою [Бассиюни,
1999, с. 72]). Через комплекс вікової малоцінности та брак відповідного
досвіду підліток спочатку вельми незграбно включається в мережу ще не
зовсім дорослих, але вже й не дитячих взаємодій. З набуттям досвіду його
соціяльна компетентність стає дедалі переконливішою.
У підлітковому віці, подібно до віку дошкільного, індивід навчається
взаємодії на більш-менш рівноправних засадах. При цьому він здебільшого
уникає ситуацій, у яких домінують ознаки, що символізують його дитячий
статус – той, від якого підліток прагне відійти. І навпаки, преферує ситуації,
наповнені ознаками його домінантної або рівноправної позиції. Нерідко
підліток позитивно сприймає й ситуації, у яких займає підпорядковане
становище. (Не дивно, що Салліван за важливу частину передпідліткової
стадії особистісного розвитку вважав формування патернів взаємин за типом
“лідер – ведений” [Салливан, 1999, c. 233]). Але ця підпорядкованість
сприймається ним позитивно за однієї з двох умов: або він підпорядковується
комусь разом з іншими своїми ровесниками (тоді в особі того, кому
підпорядковуються підлітки, маємо феномен лідера підліткового
угруповання), або його підпорядкування має компенсаторний характер і
передбачає певну психологічну винагороду.
Основні мотиви об’єднання підлітків у гомогенні статево-вікові групи є
доволі очевидними, адже перебування в товаристві ровесників дає підліткові
змогу утверджуватися як рівноправному суб’єктові взаємодії. Але є й інша,
менш сприятлива для підлітків причина такого групування. Ідеться про те, що
в прагненні стати дорослим підліток наполегливо ідентифікується з особами,
старшими за нього на кілька років: хлопчики-підлітки – переважно з юнаками
і молодими чоловіками, дівчатка – почасти з дівчатами і молодими жінками, а
почасти – із юнаками і молодими чоловіками. Ця ідентифікація виражається в
спостереженні за поведінкою, манерами обраних об’єктів, наслідуванні такої
поведінки, перейманні оцінок і способів світобачення (настільки, наскільки
підліток здатен їх перейняти).
Ідентифікація із старшими за віком молодими особами означає й
прагнення активно взаємодіяти з ними, перебувати в їхньому товаристві,
виконувати спільні з ними діяльності. Якщо підліток має таку змогу і старше
за віком оточення приймає його, то ця ситуація виявляється психологічно
дуже сприятливою для особистісного формування і забезпечує майже
безкризове входження у світ дорослих стосунків. На жаль, ситуації, коли
підліток викликає інтерес у юнацько-молодіжного середовища і приймається
ним, є радше винятками. Переважна більшість підлітків не має чим
заімпонувати старшим за віком юнакам і дівчатам, а тому залишається поза
їхньою увагою. Відтак оптимальним для підлітків стає перебування в
середовищі однолітків.
Щоправда, існує ще один небезпечний із психолого-педагогічного і
соціяльного погляду варіянт. Інтерес до підлітків часто-густо виявляють
особи з асоціяльними нахилами, із різноманітними особистісними
дисгармоніями, переважно психопатичного типу. Це особи, яких доросле
124
оточення не приймає, виштовхує, і вони здобувають бажане їм визнання в
підлітковому середовищі. Підлітки, що прагнуть позитивної уваги дорослих,
охоче визнають авторитет таких осіб, легко й швидко переймають від них
цінності й постави. Неґативні наслідки такої взаємодії є цілком зрозумілими,
тим паче що, як зазначають В. Кудрявцев і Г. Уразалієва, девіянтна поведінка
підлітків є однією з форм інтеґрації в дорослу спільноту [Кудрявцев,
Уразалиева, 2001].
Притаманне підліткам прагнення об’єднатися з рівними собі і разом
знайти спільний для всіх авторитет і через такого типу угруповання
включитися в структуру соціюму є виявом провідного в підлітковому віці
дискурсу узалежнення батьківського типу. Підліток набуває здатности
підпорядковуватися інтеріоризованій владі об’єктивно абстрактної для нього
особи лідера, вождя, ще більш абстрактній владі соціюму з його нормами,
системами цінностей, нарешті, владі самих норм, цінностей, владі ідеологій.
Під впливом розвивальних чинників соціяльного середовища
утверджується соціяльне Я підлітка [Чернышев, Лунев, 2002], що забезпечує
більш чи менш гармонійне входження його в період ранньої юности. У
сучасному суспільстві юнацький вік займає непропорційно вагоме місце у
зв’язку з істотним часовим розривом між досягненням біологічної і
соціяльної зрілости [Кон, 1989; Крэйг, 2000, с. 557–646; Моргун, 2004;
Пенькова, 2004; Плотко, 2001; Эриксон, 1996а, с. 369–373; Эриксон, 1996б, с.
146–149, 244–276].
Серед багатьох ознак, які характеризують розвиток особистости в
юнацькому віці, на роль провідних можуть претендувати дві їхні сукупності.
Одна виводиться з особливостей розвитку підліткової особистости і
виявляється в бурхливому функціюванні емоційної сфери. Найпоказовішим у
цьому відношенні є властиве юнацькому вікові почуття першого кохання, що
переживається складно й глибоко. Особа істотним чином узалежнюється від
власних емоційних переживань та змісту стосунків з іншою людиною, яка
стає головним об’єктом спрямовуваних на неї емоцій і почуттів. Таке
узалежнення цілком обґрунтовано трактується як узалежнення
материнського типу.
Перш ніж увійти до раціонально-логічного, упорядкованого світу
дорослих юнак переживає процес емоційного прилучення до цього світу.
Його особистість має прийняти саму себе як біологічно, психологічно та
соціяльно зрілу істоту. У бурхливих емоційних переживаннях юности
проглядає дискурс своєрідного прощання з дитинством та водночас
подолання природного страху перед новим, ще не знаним дорослим життям.
Результати підліткового самоствердження та підлітково-юнацького
самовизначення ґрунтуються в особистісних структурах, емоційно
закорінюються в них, формують почуття впевнености та захищености, що й
становить, урешті-решт, сукупність ознак дискурсу первинного узалежнення.
Друга сукупність характеристик розвитку юнацької особистости
полягає в дедалі виразнішому, особливо з переходом до більш зрілого віку,
раціонально-логічному впорядкуванні різних сфер існування. За багатьма
125
ознаками юнацький вік є початковою стадією зрілого періоду життя.
Відповідно до схеми кратологічних дискурсів провідними кратичними
функціями зрілого віку є функції впорядкування. Протягом юности цей
дискурс поступово набирає сили і виходить на провідне місце.
Найчастіше йдеться про розмаїті форми особистісного та соціяльного
самовизначення [Кайгородов, 2002; Чернышев, Лунев, 2002]. Особа
перетворюється на зрілу, дорослу, самостійну в думках і вчинках людину,
здатну самостійно конструювати й перетворювати навколишній світ і саму
себе. На відміну від підлітків, пише В. Татенко, які різко протистоять світові
дорослих та світові взагалі, юність виявляє ніби зустрічну активність,
смиренність, поступливість, відкритість психологічним і педагогічним
впливам, аби оволодіти дорослими способами реґуляції активности [Татенко,
1996, с. 281].
Пройшовши через період бурхливого підліткового дозрівання, особа
ніби намагається стати обачнішою, роздивитися навколо себе, зважити свої
сили й можливості, щоб спокійніше й відповідальніше рушити в дорослий
етап життєвого шляху. Як зазначав К. Левін, перехід від підліткового віку до
ранньої зрілости означає розширення просторової та часової перспективи
психологічного світу, вихід із малих контактних груп або відтиснення їх на
другий плян у більш широкому соціяльному світі [Левин, 2000а]. А за
Г. Салліваном, на юнацькій стадії відбувається переструктурування відносно
обмеженого особистого досвіду в узгоджену з досвідом інших закінчену
форму, обмежену значно менше [Салливан, 1999, с. 275].
Життя дорослої особи переважно спрямовується на впорядкування
власного буття, стосунків з оточенням, найближчого та порівняно
віддаленого середовища. Особа виявляється вже “вбудованою” у світ, де їй
належить реалізувати себе, виконати призначення, наблизитися до сенсу
свого існування [Эриксон, 1996а, с. 374–375; Эриксон, 1996б, с. 149–150;
Крэйг, 2000, с. 647–824]. Е. Нойманн описує цей період через категорію
центроверсії, яка забезпечує поєднання свідомости і несвідомого, розвиток
самости та інтеґрацію психіки [Нойманн, 1998, с. 405–406, 416–418, 421].
Зрілість – непроста частина життя. Її психологічна складність
виражається, зокрема, у кризах дорослого віку [Ґрюн, 2002; Титаренко, 2003а,
с. 237–273; Шихи, 1999], що мають менш яскраві ознаки порівняно з
дитячими, але часом спричиняють надзвичайно серйозні особистісні та
соціяльні порушення.
Старість символізує досягнення стану певної гармонії особи зі світом,
усвідомлення міри власної реалізованости, життєвого досвіду, набуття
126
завершеного світогляду – стану, у якому неважко добачити ознаки
узалежнення батьківського типу. З настанням старости особистість інтеґрує
набутий життєвий досвід, досягає максимуму життєвої мудрости й цільности
[Бодрийяр, 2000, с. 290–291; Ермолаева, 2002; Крэйг, 2000, с. 825–923;
Психология старости..., 2004; Хойфт, Крузе, Радебольд, 2003; Эриксон, 1996а,
с. 376–379; Эриксон, 1996б, с. 150–152; Gullan-Whur, 2002; Tulle, Mooney,
2002; Wray, 2003], підсумовує пройдений життєвий шлях. Її життєве кредо
досягає найдосконаліших форми й змісту. Життєвий шлях виструнчується в
цілісну та максимально несуперечливу систему ціннісних орієнтацій.
За старістю звичайно настає ще один важливий період людського життя
– час дряхління, коли дедалі частіше й сильніше заявляє про себе реґрес до
станів безпорадности, актуалізовується потреба в постійній дбайливій опіці,
у допомозі в задоволенні первинних потреб [Ермолаева, 2002; Стюарт-
Гамильтон, 2002; Kьbler-Ross, 1969; Kьbler-Ross, 1974; Stoddard, 1978].
Дряхління як завершальний етап людського існування означає поступову і
дедалі наростаючу фізичну й психічну дезінтеґрацію та деградацію. Індивід
утрачає набуті здатності, перестає бути самостійним, безпораднішає,
узалежнюється від опіки інших осіб. Варіянти такого процесу дуже
різноманітні. Спільною ж є більш чи менш істотна деформація символічно-
сенсового поля, у якому більш стійкими елементами виявляються і знову
починають домінувати не авторсько-суб’єктно-особистісні, а соціяльно-
інтерсуб’єктні сенси, засвоєні колись на ранніх етапах. Настає, отже,
останній у житті перехід від узалежнення батьківського типу до узалежнення
типу материнського.
Таким чином, весь процес формування особистости може бути
розглянуто як розгортання її владно-підвладної взаємодії із значущими
іншими та репрезентовано в розрізі кратологічного, владно-підвладного
дискурсу з визначенням провідних субдискурсів упорядкування та
узалежнення (первинного і вторинного). Ці субдискурси можуть у певному
розумінні бути найбільш природними, притаманними, визначальними для
певних періодів (стадій) індивідуального розвитку.
Проєкція такої дискурсивної структури на схему періодизації процесу
особистісного поставання, життєвого шляху особи висвітлює раніше описану
послідовність у своєрідному чергуванні дискурсів і субдискурсів (див. розд.
2.3), кожний із яких виходить на перший плян у визначенні змісту розвитку

127
на тій чи тій віковій стадії. (Це щось подібне до чергування різних сторін
провідної діяльности в найпоширенішій у вітчизняній психології віковій
періодизації за Д. Ельконіним [Обухова, 1995]). Ця послідовність замикається
в цикл: від первинного узалежнення материнського типу через
упорядкування до вторинного узалежнення батьківського типу і далі знову до
материнського узалежнення.
Такий цикл протягом людського життя може здійснюватися різну
кількість разів – від одного до кількох і навіть більше – залежно від вибору
ракурсу проблеми, від акцентування тих чи тих особливостей розвитку
особи. Скажімо, одноразовий цикл поділяє людське життя на три головні
періоди: дитинство (у широкому значенні: від народження до досягнення
біологічної зрілости), дорослий вік, старість (рис. 4.1).

Кратологічні дискурси

Первинне Упорядкування Вторинне Первинне

узалежнення узалежнення узалежнення
Дитинство Зрілий вік Старість Дряхління

Періоди життєвого шляху особи

Рис. 4.1. Одноразовий цикл кратологічної періодизації

життєвого шляху особи

Дитинство назагал характеризується виразним первинним

узалежненням від соціяльного середовища та поступовим вивільненням із-
під такого узалежнення. Життя дорослої особи переважно спрямовується на
впорядкування власного буття, стосунків з оточенням, найближчого та
порівняно віддаленого середовища. У старості досягається певна гармонія зі
світом, усвідомлюється міри власної реалізованости, набувається завершений
світогляд, що сукупно означає вторинне узалежнення.
У період дряхління, що звичайно настає після старости, особа реґресує
до станів безпорадности, потребує постійної опіки та допомоги в задоволенні
первинних потреб. Відтак знову йдеться про актуалізацію первинного
узалежнення.
128
 Дворазовий цикл додатково поділяє дитинство на три періоди (рис. 4.2).
Психологічний зміст розвитку дитини в ранньому (включно з немовлячим) та
дошкільному віці більшою мірою зумовлюється її емоційно насиченими
стосунками з найближчим оточенням, від якого вона так чи так
узалежнюється, намагаючись водночас від такої залежности звільнитися.
Найбільш актуальними тут є потреби в турботі, догляді, участі дорослого
[Салливан, 1999], проблеми довіри-недовіри, сорому, провини [Эриксон,
1996а] – глибинних почуттів, які пов’язують індивіда зі значущими іншими
чуттєвими узами. Формується первинне узалежнення.

Кратологічні дискурси

Первинне Упорядку- Вторинне Первинне Упорядку- Вторинне Первинне

узалежненн вання узалежненн узалежненн вання узалежненн узалежненн
я я я я я
Раннє і Молодший
Підлітковий
дошкільне шкільний Юність Зрілий вік Старість Дряхління
вік
дитинство вік

Періоди життєвого шляху особи

Рис. 4.2. Дворазовий цикл кратологічної періодизації

життєвого шляху особи

Молодший шкільний вік із його логікою та раціоналізацією набуває

модусу впорядкування як зовнішнього, так і внутрішнього світу.
Зі вступом у стадію підліткового дозрівання це впорядкування за
багатьма аспектами руйнується. Постає ніби нова особистість. Але щоб було
збережено її цілісність, потрібним стає нове узалежнення – уже вторинне.
Таке узалежнення виявляється в різних формах. Найочевиднішими з них є
“криза авторитетів”, за якою насправді стоїть прагнення підпорядкуватися
новим авторитетам, більш відстороненим та соціяльно визнаваним, і
самоствердження, що означає прагнення діяти не згідно з нав’язуваними
вимогами дорослих, а нібито самостійно, хоча, за суттю, відповідно до
правил, норм, ідеалів певного соціяльного середовища. Підліток навчається
підпорядковувати своє життя не так конкретній людині, як більш чи менш

129
абстрактному образові, ідеї. Підліткова криза, таким чином, знаменується
опануванням здатности підлягати ідеальним чинникам, які дістають
“несправжню”, “символічну” владу над особою.
Наступний після підліткового юнацький вік, згідно з пропонованою
логікою періодизації, має бути періодом, у якому в тих чи тих аспектах
домінує первинне узалежнення. І таких аспектів є чимало. Насамперед може
йтися про властиве цьому етапові інтенсивне функціювання емоційної сфери
у зв’язку з міжособовими стосунками. Як відомо, стосунки дружби та
кохання в цьому віці є особливо бурхливі й узалежнювальні. У певному
розумінні юнацька особистість стає рабом своїх емоційних переживань. Це
позначається навіть на раціонально-логічних сферах життя: наприклад, у
виборі провідної ідеології, у визначенні світоглядних позицій та ін. дається
взнаки пресловутий юнацький максималізм.
Із часом, проте, емоції влягаються й особа переходить до процесів
упорядкування, як це вони мають місце в зрілому віці.
Якщо ж іще більше заглибитися в дитинство і звернути увагу на його
ранні етапи, то легко дійдемо до три- (рис. 4.3) і чотириразового (рис. 4.4)
чергування дискурсів узалежнення і впорядкування. Спочатку
охарактеризуємо зміну дискурсів протягом раннього віку (від народження до
трьох років) на стадіях немовляцтва, ясельного віку та кризи трьох років.
Період немовляцтва – це якраз дуже яскравий приклад первинного
узалежнення. Адже й сам провідний вид діяльности – безпосереднє емоційне
спілкування з матір’ю, у межах якого досягаються найбільш значущі
показники психічного розвитку, є виразним чинником потрапляння в таке
узалежнення.
У віці від одного до трьох років, коли для маляти актуальною стає
предметно-знаряддєва діяльність, посилюються ознаки, що характеризують
його розвиток у парадигмі впорядкування. Упорядковується простір спільних
дій із дорослими, структура як самих предметних дій, так і їхнього
суб’єктивного відображення.

130
 Кратологічні дискурси

ПУ Уп. ВУ ПУ Уп. ВУ ПУ Уп. ВУ ПУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Періоди життєвого шляху особи

ПУ – первинне узалежнення 5 – молодший шкільний вік

Уп. – упорядкування 6 – підлітковий вік
ВУ – вторинне узалежнення 7 – юність
1 – вік немовляцтва 8 – зрілий вік
2 – ясельний вік 9 – старість
3 – криза 3-х років 10 – дряхління
4 – дошкільний вік

Рис. 4.3. Триразовий цикл кратологічної періодизації

життєвого шляху особи

У кризі трьох років утілюється вторинне узалежнення. Цей дискурс

найвиразніше простежується в намаганнях дитини автономізуватися від
впливу дорослих, діяти якомога самостійніше, бути самою для себе джерелом
мотивацій і рішень на основі власних (почасти позірно, а почасти справді)
оцінних критеріїв.
А далі вже дошкільне дитинство набуває статусу періоду, у якому
вторинне узалежнення трансформується в узалежнення первинне. Це має свій
вияв, зокрема, в емоційних узалежненнях, що виникають між дітьми і
дорослими, у намаганнях дітей наслідувати бодай зовнішній рисунок
дорослої поведінки, а також між дітьми в ході сюжетно-рольових ігор, де
емоційно-образний компонент здебільшого відіграє провідну роль.
Дошкільний вік також може поділятися ще на три етапи за ознакою
переважання того чи того кратологічного дискурсу. У молодшому
дошкільному віці (після вторинного узалежнення під час кризи трьох років)
відбувається первинне узалежнення, яке емоційно “прив’язує” дитину до

131
найближчого оточення, де різко зростає питома вага впливу інших дітей-
ровесників.
З ускладненням та вдосконаленням сюжетно-рольової гри в старшому
дошкільному віці у її структурі дедалі виразнішими стають елементи
впорядкування – спільних дій, простору взаємодії, стосунків.
Криза 6–7 років як період формування готовности дитини до навчання
в школі знаменує водночас і вияв здатностей розпочати нове життя –
незалежне від звичного домашньо-ясельно-дитсадківського оточення і
залежне від оточення шкільного. Таке життя вимагає від індивіда значуще
самостійної поведінки та позиції в групі, здатности до вольової
самореґуляції, що може трактуватися як вторинне узалежнення.

Кратологічні дискурси

ПУ Уп. ВУ ПУ Уп. ВУ ПУ Уп. ВУ ПУ Уп. ВУ ПУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Періоди життєвого шляху особи

ПУ – первинне узалежнення 6 – криза 6-7 років

Уп. – упорядкування 7 – початковий період навчання в школі
ВУ – вторинне узалежнення 8 – молодший шкільний вік
1 – вік немовляцтва 9 – підлітковий вік
2 – ясельний вік 10 – юність
3 – криза 3-х років 11 – зрілий вік
4 – молодший дошкільний вік 12 – старість
5 – старший дошкільний вік 13 – дряхління

Рис. 4.4. Чотириразовий цикл кратологічної періодизації

життєвого шляху особи

У наступному молодшому шкільному віковому періоді виразно

переважають процеси впорядкування. Можна, проте, виділити і відносно
короткий період початкового входження учня-першоклясника в умови
шкільного навчання, коли він істотно узалежнюється від учительки,
переносячи на неї стиль спілкування з матір’ю. Таким чином, первинне

132
узалежнення також є важливим елементом розвитку особистости молодшого
школяра.
Для отримання п’ятиразового дискурсивного циклу (рис. 4.5)
перенесімо увагу на дорослий вік. Хоча загалом це період різного роду
особистісних самореалізацій, що найчастіше мають вигляд упорядкувань,
проте й він не позбавлений тих чи тих кризових етапів [Шихи, 1999], під час
яких відбувається більш чи менш істотна зміна дискурсів.
Узяти хоч би “кризу середини життя”, яка припадає на вік 35–45 років.
Видається, що безпосередньо перед цією кризою процеси впорядкування
переходять у стани дещо надмірної впорядкованости, застиглости,
рутинности (вторинне узалежнення). Особа раптом усвідомлює обмеженість
раніше поставлених цілей, досягнутість певного життєвого максимуму,
більшу чи меншу самодостатність свого існування, безглуздість подальших
зусиль. І це зумовлює кризу, часом дуже серйозну, коли відбувається такий
собі реґрес у вигляді депресії, тривоги, розчарування, зневіри. Людина знову
потребує підтримки, співчуття, лагідної опіки (первинне узалежнення).
Вихід із кризи середини життя веде до впорядкування себе і свого світу,
а далі – до вторинного узалежнення вже на новому рівні – рівні тієї “мудрої
старости”, про яку йшлося в описі одноразового кратологічного циклу.

Кратологічні дискурси

Упор ПУ Упор ВУ ПУ Упор ВУ ПУ Упор ВУ ПУ Упор ВУ ПУ

П В
У У
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Періоди життєвого шляху особи

ПУ – первинне узалежнення 8 – молодший шкільний вік

Уп. – упорядкування 9 – підлітковий вік
ВУ – вторинне узалежнення 10 – юність
1 – вік немовляцтва 11 – рання зрілість
2 – ясельний вік 12 – середня (“рутинна”) зрілість
133
3 – криза 3-х років 13 – “криза середини життя”
4 – молодший дошкільний вік 14 – пізня зрілість
5 – старший дошкільний вік 15 – старість
6 – криза 6-7 років 16 – дряхління
7 – початковий період навчання в школі

Рис. 4.5. П’ятиразовий цикл кратологічної періодизації

життєвого шляху особи

Таким чином, аналіз життєвого шляху особи показав можливість і

доцільність інтерпретації змісту окремих його етапів за дискурсами владно-
підвладної взаємодії суб’єкта із соціяльним середовищем. Існує певна
послідовність у чергуванні таких кратологічних дискурсів узалежнення і
впорядкування, що втілюється в життєвих циклах.
Залежно від масштабів і параметрів аналізу кількість циклів може бути
різною: від одного до п’ятьох і більше. Але в разі збільшення їхньої
кількости, по-перше, пошук індикаторів відповідних дискурсів стає дещо
штучним, насильницьким, по-друге, дискурси дедалі сильніше зливаються,
переплітаються один з одним і відтак виділення їх поступово втрачає
психологічний сенс. А життєвий шлях особи знову віднаходить свою
онтологічну цілісність.

***

У розумінні сутности психічного розвитку немовляти важливим є

питання про наявність/брак початкової суб’єктности в новонародженої
дитини. Наявність такої суб’єктности частіше визнається (доказом чого є,
принаймні, здатність реаґувати на впливи середовища), проте вона є тільки
біопсихічним фактом без більш-менш вагомих ознак соціяльности. Рідше
індивідуальна суб’єктність трактується як продукт суто соціяльного розвитку
дитини під впливом соціялізаційних чинників.
Для характеристики владно-підвладного статусу немовляти надання
переваги першому чи другому розумінню не є надто принциповим.

134
Незалежно від того, чи немовля включається в процес соціялізації як
біопсихічний суб’єкт, чи тільки стає суб’єктом, соціялізовуючись, і в тому і в
тому разі його психіка, аби набути соціяльно-особистісного оформлення,
повинна підпасти під владу соціялізаційних впливів.
Інше принципове в контексті розглядуваної проблеми питання полягає
в наявності та функціюванні чи то автономної суб’єктности дитини, чи то
спільної суб’єктности дитини і дорослої особи. Перший варіянт видається
очевиднішим і зрозумілішим, натомість у другому краще розв’язується
проблема взаємозв’язку індивідуального і соціяльного. Найбільш
обґрунтованою видається позиція, що поєднує обидва підходи: слід вести
мову як про індивідуальну суб’єктність немовляти, що включається в
соціяльний контекст впливів оточення, так і про істотне прилучення
потенційної суб’єктности (протосуб’єктности) дитини до простору її спільної
з дорослою особою суб’єктности.
Обидва ці варіянти розвитку забезпечують формування
індивідуального психічного простору, у якому поєднуються біологічні,
соціяльні і психічні ознаки, що символізують зародження індивідуальної
суб’єктности. Саме з її набуттям психологічно доречним стає питання про
владну чи підвладну позицію немовляти в інтерсуб’єктній взаємодії.
Початкову суть такої можливости становить потенційна здатність підлягати
соціялізаційно-інтерпретаційним впливам, реаґувати і зважати на них. У
контексті взаємодії з матір’ю такий психологічний статус немовляти
найбільшою мірою означає входження в інтеракційний дискурс первинного
узалежнення.
Опанування предметно-знаряддєвої діяльности дитиною ясельного віку
забезпечує їй пізнання та засвоєння соціяльно сформованих і закодованих
функцій предметів, що відбувається під впливом дорослих у процесі
виконання спільних дій. Поступово дії дитини стають дедалі
самостійнішими, вона щораз глибше пізнає логіку предметного світу, її

135
психічні процеси та поведінкові акти дедалі виразніше вписуються в дискурс
упорядкування.
Криза трьох років знаменує появу самосвідомости, а відтак і
започатковує ціннісно-орієнтаційне світобачення, породжує здатність
опосередковано ставитися до дійсності та до самого себе. У цих властивостях
виразно простежуються ознаки дискурсу вторинного узалежнення.
Поява самосвідомости лягає в основу здатности переводити
відображення зовнішньої дійсности у внутрішній світ. Сенситивним періодом
розвитку такої здатности стає дошкільний вік, коли завдяки взаємодії з
предметним світом, значущими іншими та самою собою у дитини інтенсивно
формується образно-символічна сфера. Світ стає двоїсто-паралельним:
дитина може взаємодіяти з оточенням, середовищем насправді, реально і
може взаємодіяти уявно, заглиблюючись у простір власних фантазій.
Провідною діяльністю стає гра, у якій дитина порівняно легко піддає
дійсність символічним трансформаціям, здобуваючи в такий спосіб
символічну владу над нею.
Взаємодія з ровесниками і дорослими також перебігає у двох плянах –
зовнішньому і внутрішньому, сприяючи формуванню між ними тісних
взаємозв’язків і взаємопереходів. Не тільки внутрішні стани й потреби
дитини виявляються залежними від зовнішньої дійсности, а й ця дійсність
також істотно узалежнюється від внутрішніх переживань. Таким чином,
провідного статусу знову набуває дискурс первинного узалежнення.
Особистісний розвиток молодшого школяра найвиразніше спрямовано
на логічне впорядкування зовнішнього і внутрішнього світу, на
вдосконалення процесів соціяльної координації та субординації. У владно-
підвладних співвідношеннях на цьому етапі виразно домінує дискурс
упорядкування.
Криза підліткового віку різко актуалізовує численні проблеми
особистісного розвитку, що вписується в різні дискурси інтерсуб’єктної
взаємодії. Проте якщо за основний психологічний зміст підліткового етапу

136
особистісного формування визнати особистісну емансипацію й
самоствердження, то провідним в інтерсуб’єктній взаємодії належить назвати
дискурс вторинного узалежнення.
Владно-підвладна проблематика виявляється особливо значущою для
особистости підлітка, адже йдеться про кризове знецінення одних авторитетів
і пошук нових. За позірним прагненням унезалежнитися від впливу
авторитетних осіб та соціяльних норм криється намагання приєднатися до
інших соціяльних структур, знайти сенс існування в ідентифікації з новими
привабливими особами чи ідеями.
Бурхливий розвиток емоційної сфери в юнацькому віці містить виразні
ознаки первинного узалежнення, коли встановлюються суб’єктивно значущі
емоційні зв’язки з близькими особами. Проте в цьому самому віці
розпочинаються процеси особистісного самовизначення в різноманітних
сферах, що знаменує посилення дискурсу впорядкування. Саме цей дискурс,
як правило, домінує протягом періоду зрілого життя, утім, не витісняючи
інших дискурсів.
Перехід до старости характеризується ознаками вторинного
узалежнення: остаточне формулювання життєвого кредо, максимально
можливе усвідомлення сенсу життя, досягнення найвищого для особи рівня
пізнання світу і самопізнання.
Період дряхління, який несе із собою стан і почуття безпорадности,
об’єктивну й суб’єктивну залежність від інших осіб, означає повернення
людини до стану первинного узалежнення.
Таким чином, життєвий шлях особи можна розглядати як послідовну
реалізацію кратологічного циклу: від первинного узалежнення через
упорядкування до вторинного узалежнення і далі – знову до первинного
узалежнення.
Зміст етапів особистісного онтогенезу дає підстави ділити життєвий
шлях особи на одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятиразові (і більше) кратологічні

137
цикли. Проте збільшення кратности робить такий поділ дедалі менш чітким,
а особистісний онтогенез віднаходить свою онтичну цілісність.
2.4. Інтеракційні підстави символізації батьківської влади

Влада батьків над дитиною як умова її особистісного формування не

відображається дитиною як окрема, додаткова обставина її життя. Ця влада
невидимими психологічними узами пронизує все життя дитини і є
невід’ємним атрибутом існування. Підпорядкування формувальному впливові
батьків становить основний модус існування дитини у світі, особливо на
ранніх стадіях розвитку (наприклад, у формі життєвих “сценаріїв”, за Е.
Берном [Берн, 1992а]). Лише згодом людина стає здатною усвідомлювати
умовність, відносність і недосконалість батьківських впливів на неї. Але
проблема якраз у тому й полягає, що аби стати зрілою особистістю, потрібно
пройти тривалий період формування залежного від волі інших суб’єкта. Е.
Фромм писав: дитина спочатку прив’язана до матері, згодом – до батька. У
період повної зрілости вона звільняється від осіб матері та батька і
встановлює в самій собі материнське і батьківське начала, стає сама для себе і
батьком, і матір’ю [Фромм, 1992б, c. 152].
Відношення до влади в ранні дитячі і в наступні роки принципово
відрізняється своїм змістом. Батьки або хтось інший, хто уособлює владу, ще
не усвідомлюються як цілком окремі істоти: вони є частиною самої дитини.
Тому підпорядкування батькам – це зовсім не те підпорядкування, яке має
місце, коли дитина стає по-справжньому окремою істотою [Фромм, 1990, c.
32]. Початково існування дитини цілковито пов’язане з дорослими. У
взаємодії з ними дитина набуває первісного соціяльного досвіду у вигляді
простору соціяльно фіксованих значень. Таким чином, самі постаті дорослих
осіб, їхня присутність, їхні дії, що мають для дитини життєво важливий
характер, характеристики спілкування дитини і дорослих – усе це стає для неї
суб’єктивно значущим, відображається як поле символів, що поєднані між
собою, перебувають у постійній взаємодії, розрізняються за ступенем
значущости для дитини, важливости для її індивідуального буття. Такий
простір символічних значень формується десь на межі між внутрішнім світом
дитини, із якого виходять біопсихічні спонукання, і світом зовнішнім, який
дає зразки доцільного пристосування до середовища.
Отже, щоб стати особистістю, дитина повинна майже цілковито
підпорядкуватися владі батьків або осіб, що їх заступають. Проте ця
початкова влада не відображається нею як стан певного упокорення, як
власне влада. Такий стан є цілком натуральним для ранніх етапів
особистісного розвитку, у певному розумінні є самим цим розвитком.
Підпорядковуючись батькам, заходячи у взаємодію з ними, дитина
прилучається до простору соціяльних значень, формує своє власне
символічно-сенсове поле. І навіть не підозрює, що ті сенси, які вона нібито
сама в собі формує, несуть із собою опосередковану владу соціяльно
вироблених значень, що передаються, нав’язуються їй батьками.
138
 Неусвідомлюване переживання, відчуття над собою влади, яка не
вбачається безпосередньо в змісті засвоєних символів, трансформується
дитиною в певні магічні властивості спілкування з батьками. Дитина відчуває
присутність у її житті незрозумілої містичної сили, що впливає на неї, на
спосіб мислення й поведінки. Із розширенням психічного простору, що стає
дедалі прозорішим, механізми магічної залежности зберігають свою
наявність у дитячій психіці. Завдяки їхній незбагненності вони
переміщаються в простір, що не є опанованим, але “дає про себе знати”,
“повідомляє” про своє існування.
Оскільки початково середовище впливає на дитину через особу матері
та батька, то взаємодія саме з ними найістотніше зумовлює характер і
спрямованість майбутніх способів взаємодії зі світом. Як писав З. Фройд,
маючи справу з особами, які були її першим оточенням, людина засвоїла, що
зав’язування стосунків із ними є спосіб вплинути на них, і тому з тією самою
метою вона поводиться з усім, що трапляється на її шляху, як із тими особами
[Фрейд, 1991а, c. 34]. На думку Е. Фромма, якщо батьки придушують
спонтанність і незалежність дитини, то з віком дитина дедалі більше відчуває
свою неспроможність і шукає собі чарівного помічника, персоніфікуючи його
у своїх батьках, а пізніше переносячи почуття на кого-небудь іншого [Фромм,
1990, c. 153].
Тут належить зауважити, що батьки, виховуючи дитину, у кожному разі
придушують її спонтанність і незалежність. Інша річ, що спонтанність і
незалежність, позбавлені соціяльного змісту, не становлять цінности з
погляду особистісного розвитку. Якраз навпаки, для того щоб сформувалася
особистість, початкову неоформлену спонтанність дитини має бути подолано.
Але, із другого боку, уведення дитини в соціяльний світ більшою чи меншою
мірою примушує її відчувати свою неспроможність. І дитина, очевидно,
справді шукає собі “чарівного помічника”, істоту, яка, з огляду на свої
можливості, джерела яких не зрозумілі дитині, може задовольняти всі чи
майже всі її потреби. Саме ця істота має стати для дитини об’єктом
ідентифікації. Зрозуміло, що новонароджена дитина, немовля не може ні
об’єктивно, ні суб’єктивно вибирати для себе такий об’єкт. Вона
задовольняється тим об’єктом, який має. І не часто, а завжди персоніфікує
його у своїх батьках (якщо саме батьки її виховують).
Така своєрідна магічна символіка спілкування дитини з батьками
відображається нею і пізніше переноситься на ширші обставини взаємодії з
іншими людьми і світом загалом. Зрозуміло, що в міру дозрівання дитина
стає здатною збагнути джерела та обсяг можливостей батьків задовольняти її
ранні потреби. Пізніша криза підліткового віку, зокрема, спонукає дитину
дивитися на батьків іншими очима і вже дуже критично оцінювати їх як
носіїв рис, придатних для ідентифікації. Проте механізми магічної,
незрозумілої для дитини залежности, які сформувалися на початкових стадіях
виховання, зберігаються як важливі елементи особистісної структури і
продовжують впливати на стиль взаємин з оточенням. Очевидно, десь тут
криються психологічні причини прагнення кожної нормальної особи
139
піднестися над безпосередньо чуттєвими враженнями життя і надати йому
ідеалізованої форми. Тому й виходить, що доросла особа завжди вибудовує
власну картину світу, яка більш чи менш істотно відрізняється від тієї
реальности, якою насправді є цей світ.
Мабуть, існує багато шляхів і рівнів такого мимовільного спотворення
дійсности (докладніше про це в розд. 6). Можна, проте, виділити два основні
напрями суб’єктивного відходу від дійсности, що відповідають провідним
владно-підвладним дискурсам інтерсуб’єктної взаємодії. Один означає
прагнення максимально наблизитися до дійсности, зануритися в неї, відкрити
притаманні їй закономірності. Це напрям раціонально-логічного пізнання,
який відповідає дискурсові впорядкування. Натомість відображення
дійсности переважно в дискурсі узалежнення означає занурення індивіда у
свої власні, суб’єктивні схеми, що, на його думку, мають розкривати сутнісні
сторони світу.
І тут також, відповідно до двох субдискурсів узалежнення –
материнського та батьківського типу, можливими є два напрями відображення
дійсности. Один полягає в побудові світоглядних схем, ідеологій, яким
притаманний високий і дедалі вищий рівень абстрагування, а другий – у
наділенні дійсности та процесу взаємодії з нею рисами магічности,
загадковости, містичности. Обидва ці варіянти неминуче означають свідомий
або несвідомий відхід від самої дійсности.
Абстрактні ідеологічні схеми якраз тому й є абстрактними, що великою
мірою іґнорують справжнє, нескінченно багате буття і не мають критерію
обґрунтування своєї істинности, а різного роду містично-магічні побудови
вже за самою своєю суттю означають відмову від наближення до істини.
Дійсність у них відображається спотворено, але ця спотвореність трактується
як іманентна характеристика взаємодії зі світом. Таким чином, є підстави
вважати, що специфічне співвідношення дискурсів владно-підвладної
взаємодії дитини з батьками на ранніх стадіях дитинства істотним чином
зумовлює стиль і зміст пізнішої взаємодії дитини зі світом, спрямованість її
світоглядних сенсів.
Поступово ідентифікація заміщає реальних батьків на батьків
ідеальних, які є всередині, а не ззовні [Московичи, 1996, c. 321]. Опановуючи
певний шлях взаємодії зі світом, дитина мимоволі стає невільником цього
способу виходу в середовище: за З. Фройдом, тривала дитяча безпорадність і
залежність та наявність едипового комплексу стають передумовами
формування Над-Я дитини [Фрейд, 1991е, c. 370]. У суспільствах, де
культурні зразки приписують дитині абсолютну слухняність щодо батьків як
вихідну умову отримання винагород певного роду, нормальна доросла
особина виявляє тенденцію до підлеглости, залежности та безініціятивности
[Linton, 1975, c. 160].
Однією з причин містичного бачення світу може бути притаманний
дошкільному вікові спосіб утечі від жорсткої дійсности у світ мрій і фантазій
(див. розд. 4.3). Очевидно, така втеча якраз і є зв’язною ланкою між
схильністю до всілякого роду містично-езотеричних побудов і проблемними
140
умовами виховання в дитинстві. Схоже, зазначав Ґ. Оллпорт, що основним
чинником, який веде до життя, повного передсудів, є нехтливий, неуважний,
брутальний або непослідовний стиль домашнього виховання [Оллпорт, 1998,
с. 169]. Уникання дитиною такої дисгармонійної влади дорослих штовхає її в
бік узалежнення від власних химерних побудов у дискурсі спотворено-
фантастичного відображення дійсности. Утеча дитини в простір, який не
підлягає брутальній владі дорослих і в якому вона здобуває більш чи менш
відчутне самозадоволення, поступово набирає ваги довільного вибору модусу
взаємодії зі світом.
Таким чином, владно-підвладна взаємодія дитини з батьками
проєкується на все її подальше життя. У дорослій людині, писав К. Юнґ,
застрягла вічна дитина, яка все ще постає, ніколи не завершується, потребує
постійного догляду, уваги й виховання. Це частина людської особистости, яка
хотіла б розвинутися в цілісність [Юнг, 1998г, c. 457]. Постійне наближення
дитини до батьків означає водночас віддалення від них. Ідентифікуючись із
батьками, дитина набуває статусу дедалі самостійнішої істоти. Прагнення
підпасти під батьківські впливи, намагання ідентифікуватися з батьками
ніколи не може бути цілковито задоволене. Звідси й випливає описана Юнґом
закономірність: дитяча особистість прагне розвинутися в цілісність і
постійно зазнає невдачі на цьому шляху.
Можливо, це є однією з причин того, що постаті батьків, так ніколи й не
досягнуті дитиною в процесі ідентифікації з ними, зберігаються в її
психічному єстві як бажані, але недосяжні ідеальні зразки. І навіть
переживана підлітком криза авторитетів більшою мірою стосується
поверхових рівнів спілкування з батьками, тоді як глибинні шари, що
утворилися в процесі ідентифікації, залишаються практично не зачепленими.
Через це й мав Юнґ підстави сказати, що мітологізація батьків часто-густо
триває в дорослих і відмовляються від неї з величезним опором [Юнг, 1998а,
c. 115]. Тут можна додати, що радше не відмовляються від мітологізації
батьків, а намагаються заступити їх мітами якихось інших значущих об’єктів.
Та й справжня ефективність такого процесу є доволі сумнівною.
Таємничість, загадковість, незбагненність світу даються людині в її
відчуттях у роки дитинства. Таке рано засвоєне відчуття світу переноситься
на пізнішу взаємодію з ним і спонукає особу наділяти об’єкти дійсности
магічними властивостями. Формування цієї схильности стає основою
пізнішої здатности прилучатися до певних світоглядних комплексів,
підпорядковувати своє життя тій чи тій ідеології.
Найтиповішим утіленням такого зв’язку зі світом є релігія. Ставлення
до батьків Юнґ розглядав як справжню причину виникнення релігійних ідей.
Церква – це духовна заміна для суто природної прив’язаности до батьків, яка
звільняє індивідів від несвідомого, природного відношення, від стану
початкової несвідомої тотожности [Юнг, 1994а, c. 154; Юнг, 1998а, c. 109].
Зв’язок між рано сформованими дитячими наставленнями і пізнішими
ідеологічними поставами дорослої особи чітко увиразнено в концепції
В. Райха. Він писав, що напруження фізіологічних процесів становить основу
141
появи марень у дітей і підлітків. Згодом марення набувають форми
містичних, сентиментальних і релігійних настроїв. Так у дитини формується
психіка, яка практично вимушена засвоювати містичні впливи. Віра в Бога
закріплюється в психологічній структурі дітей завдяки придушенню
сексуального збудження. Відтак для дитини статеве збудження, ідея батька та
ідея Бога становлять певну єдність [Райх, 1997а, c. 162].
Таким чином, отримуємо логічний шлях руху від первинного
узалежнення від матері до вторинного узалежнення від батька. Мати як
спочатку найважливіша істота поступається місцем перед батьком,
ідентифікація з яким, засвоєння образу якого створюють умови для виходу в
широкий соціяльний світ. Емоційно напружені зв’язки з оточенням поступово
переносяться з матері на батька. І якщо первинно значущі зв’язки
залишаються забарвлені насамперед материним впливом, то вторинно
значущі формуються переважно під впливом батьковим.
З одного боку, важко переоцінити роль батька у формуванні дитячої
особистости після раннього дитинства, із другого боку, розширення
соціяльного кола почасти послаблює значення батькової постаті, а почасти
може компенсувати брак або слабкість її впливу. Це дало С. Московічі
підстави заявити, що Над-Я формується не за зразком панівної особи –
батька, а за зразком соціяльної мінігрупи, яка включає в себе принаймні дві
родительські фіґури. Голос нашого сумління – це діялог багатьох голосів, а не
монолог. Можливо, що батьків голос часто виявляється гучнішим, але він не
єдиний [Московичи, 1996, c. 325].
Отже, в ідентифікації з батьками (дорослими) криються підстави
наступного психічного віддалення від них. Така ідентифікація означає й
обов’язковий відхід, відмову від неї – деідентифікацію. Унаслідок цього в
психічному просторі дитини формуються два основні модуси тлумачення
дійсности: раціонально-ідеологічний та ірраціонально-містичний
(раціональний і феноменологічний, за Є. Субботським [Субботский, 2001]).
Обидва модуси спотворюють дійсність, але роблять це по-своєму (про що
йдеться в розд. 6). Умови формування особистости на ранніх етапах криють
потенційні можливості дисгармонійного відхилення в бік того чи того
модусу. Беземоційне, спрощено-формальне спілкування з дитиною
підштовхує її особистісний розвиток у напрямі раціонально-формального
бачення дійсности, зосередженого в площині логічних співвідношень. Така
спрощено відображена дійсність погано вкладається у вибудувані схеми,
через що постійно виникає потреба додаткових пояснень. Емоційно насичене
та водночас невпорядковане, проблемно-конфліктне виховання формує в
дитини схильність до містичного бачення світу, до підлягання владі магічних
сил. У цьому варіянті дійсність виявляється особливо незбагнутою, а через це
видається й принципово незбагненною.
Виходить, отже, що обидва варіянти світобачення, зумовлені певними
способами символізації початкової батьківської влади, спонукають особу
шукати пояснення світу і себе у сферах, що виходять поза її власне
142
символічно-сенсове поле. Не меншою мірою це стосується й осіб, яким
властиве більш-менш урівноважене поєднання обох основних модусів
тлумачення дійсности.
***

Наявність дорослої особи (осіб) у життєвому просторі дитини, що

розвивається особистісно, – це не тільки провідний чинник такого розвитку.
Впливи дорослих мають виняткову суб’єктивну значущість для самої дитини,
особливо на ранніх етапах, коли розвивально-формувальний вплив батьків
забезпечує дитині пристосування до середовища, більш чи менш повноцінне
перебування в ньому.
Дитина, про яку дбають батьки, не може розуміти справжніх причин
того, як забезпечується її життєвий комфорт. Вона лише відображає й
переживає процес і наслідки цього забезпечення. Відтак її взаємодія зі світом
набуває такого собі загадково-містичного характеру: потреби дитини
задовольняються в незрозумілий для неї спосіб. Батьківські впливи мимоволі
наділяються магічною силою, у межах якої прозорі для дорослої особи
причинно-наслідкові зв’язки дитиною не усвідомлюються.
Спілкування з батьками не просто вишиковується для дитини в певний
символічний ряд, ця спілкувальна символіка від самого початку виявляється
для неї магічно наповненою. Вплив батьків постає у вигляді містичної сили,
що існує та діє в життєвому просторі дитини, пов’язується з присутністю
дорослих осіб, але водночас трактується як автономна від неї, більш чи менш
самодостатня, така, що міститься поза простором інтерсуб’єктної взаємодії.
З розширенням соціяльного простору магічна символіка спілкування з
батьками поширюється на інші сфери та інших осіб. Проте механізми, що
сформувалися в ранній період, зумовлюють схильність до магічно-містичного
відображення дійсности. У дитини зберігається потреба давати світові і
своєму перебуванню в ньому магічно-містичні пояснення.

143
 Діяпазон індивідуальних відмінностей тут вельми широкий, і
насамперед ці відмінності осцилюють між полюсами, з одного боку,
раціонально-логічного ідеологічного пізнання дійсности, із другого –
суб’єктивно-містичного. Така осциляція істотно узгоджується зі
співвідношеннями дискурсів упорядкування та узалежнення. Загалом же
символічно-мітологічна трансформація батьківського впливу лягає в основу
переважання у світогляді дорослої особи чи то логіко-ідеологічного, чи то
релігійно-езотеричного модусу світобачення.

Резюме

Набуття здатности до соціяльно-символічного відображення дійсности

відбувається на початкових етапах соціялізації, який пропонується називати
соціялізацією первісною. Тут особливо яскраво виявляється специфічна влада
над дитиною дорослих осіб, які справляють на неї соціялізаційний вплив.
Найбільшу владну спроможність щодо дитини має вплив значущих осіб
– батьків, яким належить психологічний пріоритет у формуванні дитячої
особистости. Водночас дитина посідає здатність до вибіркового
відображення. Тому йдеться про взаємні впливи батьків (дорослих) і дітей.
Результатом стає набувана дитиною здатність займати як домінантну,
так і підпорядковану позицію. Проте й надмірна владність, і надмірна
підвладність є серйозними симптомами деформації особистісного розвитку
внаслідок дисгармонійного змісту батьківсько-дитячих стосунків.
Спілкування з матір’ю править для немовляти за основний спосіб
єднання зі світом. Результатом симбіотичного співіснування матері і дитини
стає первісне узалежнення немовляти від навколишнього світу, від інших
осіб, від власних чуттєво-емоційних станів. Згодом дитина поступово
автономізовується від материнської постаті, проте раніше сформована
глибинна психологічна залежність лягає в основу особистости і зберігається в
психічному статусі особи назавжди.

144
 Ббтьків вплив на дитину має більш опосередкований та психологічно
віддаленіший зміст. Взаємодія з батьком виводить дитину в широкий простір
існування, скеровує її в більш віддалені й абстрактні сфери життя.
Послідовність ідентифікації з матір’ю і батьком створює принципово
різні умови для формування дитячої особистости залежно від статі: дівчатка
ідентифікуються спочатку з родительською особою своєї статі, а потім
переключаються на особу статі протилежної, через що на початкових етапах
мають більше шансів на досягнення психологічного комфорту в спілкуванні з
дорослою особою; натомість хлопчики спочатку мають ідентифікуватися з
родителем протилежної статі і тільки згодом – своєї, тому їхнє формування
відразу стає більш суперечливим.
Незалежно від того, чи немовля включається в процес соціялізації як
біопсихічний суб’єкт, чи тільки стає суб’єктом, соціялізовуючись, і в тому і в
тому разі його психіка, аби набути соціяльно-особистісного оформлення,
повинна підпасти під владу соціялізаційних впливів. Слід вести мову як про
індивідуальну суб’єктність немовляти, що включається в соціяльний
контекст, так і про істотне прилучення потенційної суб’єктности
(протосуб’єктности) дитини до простору її спільної з дорослою особою
суб’єктности.
Життєвий шлях особи можна розглядати як послідовну реалізацію
кратологічного циклу: від первинного узалежнення через упорядкування до
вторинного узалежнення і далі – знову перехід до первинного узалежнення.
Початкову суть здатности немовляти займати владну або підвладну
позицію в інтерсуб’єктній взаємодії становить потенційна спроможність
підлягати соціялізаційно-інтерпретаційним впливам. У контексті взаємодії з
матір’ю це означає входження в інтеракційний дискурс первинного
узалежнення.
Опановуючи предметно-знаряддєву діяльність, дитина ясельного віку
пізнає логіку предметного світу, її психічні процеси та поведінкові акти
дедалі виразніше вписуються в дискурс упорядкування.

145
 Криза трьох років започатковує ціннісно-орієнтаційне світобачення, а
відтак і входження в дискурс вторинного узалежнення.
У дошкільному віці інтенсивно формується образно-символічна сфера.
В ігровій діяльності дійсність підлягає символічним трансформаціям та
істотно узалежнюється від внутрішніх переживань. Таким чином,
увиразнюється дискурс первинного узалежнення.
Розвиток молодшого школяра спрямовано на логічне впорядкування
зовнішнього і внутрішнього світу, що відображає домінування дискурсу
впорядкування.
Основний психологічний зміст підліткового віку становить особистісна
емансипація й самоствердження, а водночас – намагання приєднатися до
нових соціяльних структур, ідентифікуватися з новими особами або ідеями.
Провідним тут стає дискурс вторинного узалежнення.
Юнацький вік містить виразні ознаки первинного узалежнення, коли
встановлюються суб’єктивно значущі емоційні зв’язки з близькими особами.
У цьому самому віці інтенсифікуються процеси особистісного
самовизначення в різноманітних сферах, що знаменує посилення дискурсу
впорядкування. Цей дискурс і домінує протягом зрілого життя.
Перехід до старости характеризується ознаками вторинного
узалежнення: формулюванням життєвого кредо, усвідомленням сенсу життя,
досягненням найвищого рівня пізнання світу і самопізнання.
Період дряхління, який несе із собою об’єктивну і суб’єктивну
залежність від інших осіб, означає повернення до стану первинного
узалежнення.
Зміст етапів особистісного онтогенезу дає підстави ділити життєвий
шлях особи на одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятиразові (і більше) кратологічні
цикли. Збільшення кратности робить такий поділ дедалі менш чітким, а
особистісний онтогенез віднаходить свою онтичну цілісність.
Взаємодія малої дитини зі світом набуває для неї загадково-містичного
характеру: її потреби задовольняються в незрозумілий для неї спосіб, тому

146
батьківські впливи мимоволі наділяються магічно-містичною силою. Ця сила
існує та діє в життєвому просторі дитини і сприймається як самодостатня,
така, що міститься поза простором інтерсуб’єктної взаємодії.
Поступово магічна символіка спілкування з батьками поширюється на
інші сфери та інших осіб. Проте механізми, що сформувалися в ранній
період, зумовлюють схильність до містичного відображення дійсности,
потребу давати світові і своєму перебуванню в ньому магічно-містичні
пояснення. Символічно-мітологічна трансформація батьківського впливу
лягає в основу переважання у світогляді дорослої особи логіко-ідеологічного
або релігійно-езотеричного модусу світобачення.

147
 РОЗДІЛ 3. ВЛАДНО-ПІДВЛАДНІ АСПЕКТИ
СТАТЕВОРОЛЬОВОЇ І ҐЕНДЕРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

3.1. Співвідношення владно-підвладних і ґендерно-

статеворольових характеристик інтерсуб’єктної взаємодії

Проблема владно-підвладних і статеворольових співвідношень свого

часу виявилася принциповою з погляду розуміння вихідних основ людської
психіки в межах клясичного психоаналізу. (С. Жижек констатує
психоаналітичний зв’язок між статевими і владними стосунками [Жижек,
2000]). Загалом переважили тенденції надання пріоритету сексуальній
природі людини. Двадцяте сторіччя минуло під знаком дедалі виразнішої
леґалізації людської сексуальности в культурі та побуті. Сексуальність
поступово детабуювалася, і пересічний громадянин дедалі легше визнавав і
чіткіше усвідомлював свої сексуальні потреби.
Поширення ситуаційних концепцій психіки зумовило посилення уваги
до різного роду співвідношень, що складаються між окремими суб’єктами,
які взаємодіють і в цій взаємодії взаємно визначають сенс перебування один
для одного. Відтак проблема переваги, домінування, вивищення одних
індивідів над іншими ставала для психології дедалі вагомішою. Проте
розвиток відповідних концепцій не зняв питання про значення диспозиційних
чинників особи та її поведінки, як і про місце в них сексуальности.
Синтезний характер сучасної науки, навпаки, передбачає врахування, а ще
більше – аналіз взаємного спричинювання характеристик ситуаційних і
диспозиційних, серед яких і владно-підвладних та статеворольових. Так, Ґ.
Бейтсон описує патерни національного характеру, що виявляються, зокрема,
у стосунках між статями і при цьому мають виразний владно-підвладний
зміст [Бейтсон, 2000а].
Очевидно, споконвіку наявний розподіл владно-підвладних і
статеворольових функцій не був і не може бути випадковим. Є важливі
психологічні закономірності, які зумовлюють приписування владних
характеристик переважно особам чоловічої статі, а підвладних – жіночої, як і
те, що владно-домінантна позиція здебільшого розцінюється як маскулінна, а
підвладно-залежна – як фемінінна.
Інший ракурс проблеми показує, що однозначне співвідношення
статеворольових і владно-підвладних позицій є й однобічним, оскільки тут
можливі і навіть вельми поширені інакші варіянти. Інша річ, що підлегла
позиція чоловіків або панівна жінок часто-густо виявляються психологічно
складнішими, ніж традиційні. Існують також вагомі підстави вважати, що
надмірне акцентування домінування в поведінці чоловіків, як і
148
підпорядкування – у жіночій поведінці – нерідко є чинником або наслідком
певних психічних чи соціяльних аномалій.
А. Адлер неодноразово наполягав на тому, що чоловічі і жіночі риси
характеру найчастіше використовуються для задоволення прагнення влади:
сексуальність маскує глибоко приховане прагнення влади, а почуття
нижчости намагається виключити еротичний досвід, щоб не втратити
орієнтації на досягнення вищости [Адлер, 1995, c. 63, 262]. Пізніші
психоаналітики дещо менше абсолютизували імпліцитне прагнення влади,
акцентуючи його чимале значення поряд з іншими рівноположними йому
прагненнями. Так, для К. Горні важливішим за прагнення влади як таке є,
власне, боротьба за владу, що має місце в стосунках між статями [Хорни,
1993в].
Надалі мало яка концепція, що аналізує міжстатеві взаємини,
обходилася без звернення до владно-підвладних відношень. При цьому тільки
почасти статеві відмінності в парадигмі владно-підвладних стосунків
пояснювалися біологічними першопричинами. Частіше йшлося про
формування особистостей із відповідними наставленнями в ранньому віці,
описувалися умови такого формування в батьківській сім’ї.
Адже й Адлер не був цілком послідовним у визначенні
першопочаткових причин розподілу владно-підвладних ролей. Він ніби
натякав на те, що чоловіча владність і жіноча підвладність – це природжені
атрибути людської психіки, але водночас зосереджував увагу на стосунках у
батьківській сім’ї. Передумовою соціяльного і психологічного значення влади
є типовий розподіл ролей у сім’ї, основою якого є керівне становище та
перевага батька: індивід, що від самого початку життя зазнає на собі
батькової влади, мимоволі стає на шлях відкритого або таємного опору
соціяльному почуттю [Адлер, 1997ж, c. 111, 241].
Отже, батькову владу, як і, зрештою, будь-яку іншу владу взагалі Адлер
тлумачив як неґативний чинник формування дитячої особистости. Великою
мірою така позиція суперечить сучасним підходам, оскільки вплив
батьківської сім’ї, вплив і матері, і батька слід насамперед розглядати як
спонукальний чинник особистісного розвитку (див. розд. 4).
Відтак міжстатеві і сексуальні взаємини – не тільки варіянт
продовження владно-підвладних стосунків батьків і дітей. Навпаки, переваги
в міжстатевій сфері взагалі часто використовуються і трактуються як ознаки
досягнення владного статусу, подолання почуття нижчости. Чоловічо-жіночі
взаємини, за Е. Шостромом, є особливо привабливою сферою для
застосування всіляких міжособових маніпуляцій [Шостром, 2002, с. 147–157,
169–186].

149
 Особливо напружено статеві і владно-підвладні стосунки
переплітаються в психіці невротика. Свої чуттєві цінності невротик постійно
пов’язує з реальним для нього протиставленням “чоловіче – жіноче”. Він або
намагається надати своїй поведінці надмірної чоловічої спрямованости, або
ж, навпаки, різко підкреслює свою слабкість, жіночність, покладаючи тим
самим на інших людей обов’язок надавати йому послуги. Людина, писав
Е. Фромм, якій потрібна сила, влада, намагається знайти її живе втілення.
Якась інша особа набуває для неї чарівних властивостей (що часто
посилюються статевим потягом), і вона перетворює цю особу на істоту, із
якою пов’язане і від якої залежить усе її життя [Фромм, 1990, c. 150].
Переплітаючи свою психологічну концепцію з морально-етичними
настановами, Адлер неодноразово відзначав, що панування чоловіка над
жінкою позбавляє його найвищої еротичної насолоди [Адлер, 1997з, c. 237].
Тут намічається певна суперечність. Якщо первинним є прагнення влади, а не
задоволення статевої потреби, то чи можна позбавити вторинне первинного?
Адже виходить, що, прагнучи влади, чоловік виробляє в собі певні
особистісні та комунікативні властивості, переносить своє прагнення
домінувати у міжстатеву сферу, а потім повинен від цього прагнення
звільнитися. І мало того, що таке становище може суперечити традиційній
чоловічій ролі, адже не панувати над жінкою – чи не означає це перестати
бути гетеросексуалом, суб’єктом нормальної сексуальности? Проте навіть не
в цьому більша хиба Адлера. Якщо чоловік має відмовитися від свого
панування, то чи не повинен він відмовитися від основного мотиву, який
спонукає його жити, виявляти активність?
Інша річ, коли йдеться про якісь соціяльно вироблені і відносно
примітивні форми чоловічого домінування. Але якщо ми заглиблюємося в
суть міжстатевих узалежнень, то маємо визнати, що між ступенем
домінування чоловіків і жінок немає надто великої принципової різниці.
Радше може йтися про різний модус їхнього вияву й функціювання. Підлегла
позиція жінок – це радше соціяльна характеристика реальної взаємодії, ніж
психологічна, хоч би тому, що чоловік, який повинен домінувати, уже тим
самим перебуває в залежності від такої повинности. Змушений брати на себе
панівну роль, він виявляється узалежненим від цілої сукупности умовностей,
обставин, стереотипів.
Якщо справді в основі людського поставання, розвитку людської
психіки, виходу її у світ лежить прагнення влади, то це прагнення повинне
бути притаманне всім індивідам, незалежно від їхньої статі, і виявлятися у
відмінностях індивідуальних, а не міжстатевих. Відтак маємо підстави
приписувати жіночій статі її власні комбінації домінування в статевій сфері. І
це відзначалося як самим Адлером (наприклад, те, що людина може прагнути
влади, будучи наділена такими нібито жіночними рисами, як послух та
смирення [Адлер, 1997ж, c. 112]), так і неодноразово після нього. Тому
викликає серйозний сумнів щодо свого підвладного характеру заакцентована
В. Райхом жіноча покірність, посилена витісненою сексуальною
непокірністю [Райх, 1997а, c. 77], бо така непокірність, певніше, тільки
150
маскується покірністю. І не виключено, що протилежний варіянт жіночої
поведінки, яку описав О. Вайнінґер, – жінка-повія – є втіленням найбільшої
влади серед людей [Вейнингер, 1992, c. 243].
Очевидно, жінкам як соціяльно більш підвладним істотам доводилося
виробляти складніші, химерніші засоби впливу на перебіг подій і на
стосунки. Недаремно К. Горні розцінювала жіночий мазохізм як результат
відображення об’єктивних відмінностей між статями [Хорни, 1993г], а
Ш. Берн зазначає, що сприйнятливість жінок до почуттів інших – це не
більше ніж адаптивна реакція на їхнє слабке, підпорядковане становище
[Берн, 2001, c. 105]. Відтак формуються особливі феміністичні дискурси
влади та емансипації [Чухим, 2000; Watson and others, 2004].
Сучасний російський дослідник І. Грошев виводить владні відмінності,
зокрема, із статеворольової неоднорідности людей. У поглядах на владу
здебільшого домінує її чоловіче розуміння у вигляді структурно-функційної
парадигми з асиметричними соціяльно-ґендерними стосунками, у яких влада
перетворюється на відношення між суб’єктом та об’єктом у межах
структурованого (інституціялізованого) процесу взаємодії. Натомість джерела
жіночої влади містяться в непрямій, безпорадній та особистій сферах впливу.
Грошев описує п’ять владно-ґендерних патернів, у яких утілено основні типи
влади: “конґруентність” (“примусовий” тип, частіше використовується
чоловіками), “включення” (“винагороджувальний” тип, частіше
використовується жінками), “перетин” (“референтний” тип, що ґрунтується
на симпатії і більше властивий жінкам), “дотик” (“експертний” тип, що
спирається на знання та інформацію, до нього більше схильні чоловіки),
“неперетинання” (“нормативний” тип, однаково часто використовується
чоловіками і жінками) [Грошев, 2000; Грошев, 2001].
Отже, навіть не дуже прискіпливий погляд на сферу чоловічих і
жіночих взаємин дає підстави говорити про пронизаність їх владно-
підвладними співвідношеннями, які відображаються учасниками відповідної
взаємодії, стають для них частиною символічного універсуму, сприймаються
й відображаються ними як ознаки статеворольових узалежнень. Формування,
виникнення і вияв статеворольових та ґендерних відмінностей має сенс
тільки в структурі специфічних стосунків між статево диференційованими
особами. Феномен психологічної статі, статевої належности набуває
психологічного змісту в контексті відповідної взаємодії між індивідами, суть
якої становить специфічна спрямованість на відображення поведінки осіб
протилежної і своєї статі. (Ще Ґ. Геґель підкреслював, що взаємини чоловіка і
жінки є безпосереднім самовизнанням однієї свідомости в іншій і визнанням
цього взаємного визнання [Геґель, 2004, с. 312]).
Якщо владно-підвладна взаємодія є одним із найістотніших атрибутів
будь-якого міжособового спілкування, то, відповідно, вона супроводжує й
кожний акт спілкування між особами як протилежної, так й однієї статі.
Владна перевага чоловіків виявляється не як невід’ємна характерна риса
індивідів чоловічої статі, а як динамічна характеристика їхньої участи у
взаємодії. Наприклад, Ф. Зимбардо і М. Ляйппе зазначають, що невербальні
151
статеві і ґендерні відмінності в поведінці можуть бути малопомітними, але
значущими змінними, які впливають на формування владних стосунків між
чоловіками і жінками [Зимбардо, Ляйппе, 2000, c. 290–291]. Видається, проте,
слушним поміняти місцями елементи такої залежности: має радше йтися про
вплив владних чинників на формування статевих і ґендерних стосунків як
виявів відмінностей у поведінці. (Як, наприклад, у Е. Берна, де статеві
стосунки характеризуються в дискурсі транзакційного аналізу [Берн, 1990]).
Перевагу чоловічої або жіночої позиції у взаємодії дещо драматизував
А. Адлер, наполягаючи на тому, що коли в міжстатевих стосунках чоловік або
жінка хоче бути переможцем, то найпевніше це матиме фатальні наслідки
[Адлер, 1997е, c. 165]. Зрозуміло, що така позиція видається надто
однобічною, бо зміст стосунків найістотніше залежить від того, як
розуміється та чи та “перемога”. Адже в одній і тій самій ситуації перевага
може бути водночас і на боці чоловіка, і на боці жінки. Це, очевидно, лише
різні переваги, і відтак перемогу можуть здобути одночасно дві сторони. І
тоді, мабуть, такий зв’язок буде найбільш міцним, найбільш гармонійним і
таким, що найбільше задовольняє відповідні потреби учасників. Можна
припустити, що в цьому разі перемагатиме спільний “двоособовий” суб’єкт, а
не суб’єкт А і не суб’єкт Б.
Взаємний психологічний вплив представників обох статей завжди був
однією з улюблених тем психоаналізу. У цьому впливі здебільшого
акцентуються статево-сексуальні залежності, що виникають між чоловіками і
жінками, натомість владно-підвладні залежності привертають увагу набагато
рідше. Тим часом самй справляння впливу однією особою на іншу спонукає
звернути увагу й на кратичну природу таких взаємозв’язків.
Якщо погодитися з тим, що чоловіки мають здатність впливати на
жінок, а жінки на чоловіків завдяки самій лише статевій належності, то слід
визнати, що в самій цій належності криються потенційні владно-підвладні
характеристики. Ці характеристики мають багато варіянтів психологічного
оформлення. Може йтися, наприклад, про страх чоловіка перед жіночим
несвідомим, його глибиною й незрозумілістю або про страх жінки перед
чоловічим владно-реґулівним тиском. Можна сказати, що й статеворольові, і
владно-підвладні властивості індивіда є однаковою мірою неусувни;ґми і
завжди “мають місце” в процесі взаємодії.
У зв’язку із цим привертає увагу положення К. Юнґа про те, що жіноче
несвідоме чоловіка проєкується на жіноче візаві, а чоловіче несвідоме жінки
– на чоловіка [Юнг, 1998ж]. Відтак ідеться про наявність не тільки
зовнішнього, поверхового контексту взаємодії чоловіків і жінок, а про більш
тісний, глибинний, архаїчний зв’язок їхніх психічних сутностей. Цей зв’язок
вмикається автоматично, незалежно від свідомого бажання суб’єктів.
Чоловік, писав Юнґ, шукає материнського захисту і, спокушений, іде

152
назустріч жіночому інстинктові посідання. Страх чоловіка перед темною
непередбачуваністю несвідомого надає жінці іллеґітимної влади [Юнг, 1994б,
c. 265].
Подібне знаходимо у О. Вайнінґера, який писав, що чим більше
жіночности має жінка, тим менше вона розуміє чоловіка, зате тим сильніше
він діє на неї своїми статевими особливостями. При цьому може йтися про
вплив чоловіка маскулінного, який діє на жінку поневолювально, але гірше
розуміє її стан і потреби, і про вплив жіночних чоловіків, які поводяться із
жінками краще і краще їх розуміють [Вейнингер, 1992, c. 61].
Таким чином, і Юнґ і Вайнінґер підкреслювали, що на глибинному
рівні чоловіча маскулінність посідає таку собі магічну здатність впливати на
жіночу фемінінність, підпорядковувати її собі та у взаємних стосунках ніби
наперед зумовлювати чоловічу перевагу. Жіноча сила полягає в спокушанні
чоловіка, приваблюванні його, мотивуванні його активности, спрямованої на
жінку. З погляду інтерактивних узалежнень такі співвідношення справді
можуть визнаватися за наявні, проте сумніву може піддаватися та різна міра
владности, якою наділяються чоловіки і жінки за позірної чоловічої переваги.
Якщо перейти на рівень інтерсуб’єктних узалежнень, то в цьому разі
практично неможливо визначити перевагу тої чи тої сторони. Можна
говорити про специфічність такої переваги, про наявність переваги відносної,
тимчасової, проте коли брати стосунки узагальнено, якомога повніше, то тут
належить констатувати істотну рівноважність взаємних впливів чоловічих і
жіночих суб’єктів. Мало того, самі вияви переваги – чи то чоловічої над
жінками, чи то жіночої над чоловіками – зумовлюються, за суттю,
ініціювальним впливом протилежної – нібито узалежненої, підлеглої
сторони.
Відтак сама постановка питання про владну (у соціяльному розумінні)
перевагу того чи того суб’єкта міжстатевої взаємодії втрачає власне
психологічний сенс. Теоретик соціяльно-інтерактивного психоаналізу
Г. Салліван майже цілковито іґнорував статеву належність учасників
рівноправної взаємодії. Він говорив про досить абстрактне з погляду
конкретної статевої належности сексуальне бажання як систему зон
взаємодії. Для нього більшою мірою існують стосунки, які ґрунтуються на
статевому бажанні, і ті, що сприяють задоволенню потреби в близькості. Ці
потреби Салліван розглядав як дві щонайсильніші інтеґративні тенденції,
клясифікуючи їхні теоретичні патерни за різними підставами [Салливан,
1999, с. 253, 260, 268]. Треба сказати, що описана в такий спосіб міжстатева і
навіть вузько сексуальна взаємодія не характеризуються наявністю чітко
специфічних чоловічих і жіночих патернів. Тут більшою мірою розглядається
статево абстрактний суб’єкт, який заходить у взаємодію з іншими суб’єктами.
Гомо- або гетеросексуальність у Саллівана – це більше технологічний варіянт
конкретної сексуальної взаємодії, ніж показник специфічної психологічної
суті носія тої чи тої статі.

153
 Народившись особою певної статі, індивід від самого початку живе,
існує, виявляє активність як статево означена істота. Відомо, що дорослі,
спілкуючись із дитиною, мимоволі ставляться до неї залежно від її статі. І
якщо можна сумніватися щодо прямого впливу на формування індивіда його
сексуальности як такої, то сама собою статева належність, поза сумнівом,
виявляється важливим чинником розвитку. Проте ця статева належність для
самого індивіда не існує як певний факт і початково ніяк ним не
усвідомлюється. Вона постає перед ним, вичленовується як сторона,
характеристика індивідуального буття завдяки відображенню іншими
людьми, їхнім специфічним реакціям. П. Бурдьє виводить статеворольові
відмінності з біологічних різниць між чоловіками і жінками, включеними (а
отже, і відображеними. – В. В.) в практичний дискурс [Бурдьє, 2003, с. 120–
124, 133–137]. Е. Нойманн пише про трансперсональність символізму
“чоловічого” і “жіночого” [Нойманн, 1998, с. 17], що в інтеракційному
контексті набуває радше інтерперсонального змісту.
Дістаючи від оточення реакції-відповіді на свою поведінку, індивід
навчається поводитися згідно або всупереч очікуванням щодо осіб його статі,
засвоює позитивні і неґативні оцінки своєї статево відповідної або
невідповідної поведінки. У такий спосіб його психологічна сутність,
початково зумовлена біологічною статтю, експлікується, дістає належну
оцінку оточення і знову засвоюється ним як щось його власне, притаманне
йому, як те, що називається психологічною статтю.
За всіх складнощів цього процесу він усе-таки є доволі очевидним із
психологічного погляду. Натомість менш очевидним, але не менш значущим є
процес формування владно-підвладних характеристик особи, який
відбувається практично одночасно з формуванням характеристик
статеворольових і так тісно з ним переплітається, що здебільшого становить
єдиний процес. Ідеться про те, що індивід народжується не тільки особою
певної статі, а взагалі особою, живою істотою, яка “приречена” на взаємодію
зі світом. У цій взаємодії індивід повинен займати певне місце, якимсь чином
визначати співвідношення, що складаються між ним і середовищем. Він
одночасно опановує середовище, підпорядковує його собі і сам піддається
його впливам, підпорядковується йому.
Розвиток владно-підвладних характеристик розпочинається якщо не
раніше, то й не пізніше від розвитку статевих характеристик особи. Якщо для
формування психологічної статі потрібен поділ людського виду на дві статі,
то для кратичного розвитку потрібна наявність живої істоти, поміщеної в
середовище. Коли б, скажімо, еволюція пішла шляхом розвитку людини як
одностатевого виду, то не поставало б питання про формування
психологічної статі, натомість розвиток владно-підвладних характеристик
залишався б актуальним. Тільки через те, що між представниками двох
статей існують відмінності в суб’єктності та поведінці, ці відмінності й
дістають певну оцінку, виявляються й спостерігаються, викликають реакцію.
Таке взаємне відображення та устосункування представників
протилежних статей лежить в основі уявлень і стереотипів, що стосуються
154
статевої визначености. Це не означає, що така визначеність індивіда
оцінюється особами лише іншої статі. Наявність відповідних характеристик у
соціяльних враженнях та уявленнях переймається всіма членами суспільства,
через що поведінка будь-якого індивіда, байдуже якої статі, оцінюється згідно
з відповідними нормами й очікуваннями. Така оцінка переважно не
усвідомлюється, а стає виразнішою в тих випадках, коли поведінка більш чи
менш істотно відхиляється від усталеної норми.
Це стосується і взаємодії осіб однієї статі, хоча, можливо, через меншу
значущість статеворольових характеристик владно-підвладні набувають тут
відносно більшої ваги. Ця обставина, зокрема, спричиняє порівняно сильнішу
конкуренцію між представниками однієї статі в тих видах діяльности, які
особливо виразно характеризують їх в очах статі протилежної.
Таким чином, статеві характеристики особи найістотніше
зумовлюються стосунками з іншими людьми, у яких вона обов’язково посідає
певну позицію у владній ієрархії. Відтак і статеворольові, і, ширше, ґендерні
властивості людини завжди виявляються кратично забарвленими.
В умовах багатосуб’єктної взаємодії, коли узалежнення між кожними
двома учасниками істотно опосередковується ставленням до їхніх взаємин із
боку інших учасників – третього, четвертого і т. д., інтерсуб’єктні стосунки
набувають нової якости. Особливо яскраво це виявляється в умовах взаємодії
в натовпі, коли, з одного боку, зміст стосунків між кожними двома суб’єктами
затушовується, відступає кудись углиб, а з другого – концентрується,
згущується психологічний субстрат міжсуб’єктної взаємодії. Він ніби
виходить за межі окремого суб’єкта, утворюючи пресловуте інтерсуб’єктивне
поле, що його насправді не існує в розумінні, близькому до фізичного.
У такому “полі” індивіди мимоволі виражають назовні свої глибинні
стани, у тому числі й ті, що зумовлюються статевою належністю. Від самого
початку соціяльно-психологічні дослідження натовпу істотного значення
надавали розмаїтим ознакам, пов’язаним із статевою належністю індивідів,
що його складають, і переносили ці ознаки на поведінку натовпу як цілого.
Клясики соціяльної психології неодноразово висловлювали думку, що в
натовпі найвиразніше актуалізовуються жіночні основи людської психіки. Ще
Ґ. Лебон зазначав, що натовп завжди виявляє риси жіночого характеру і, як
жінка, завжди впадає в крайнощі [Лебон, 1995, c. 169, 178]. Подібно
висловлювався й Ґ. Тард: натовп – це жінка, йому властиві емоційна
нестійкість, колективна істерія, спалахи манії та мелянхолії, непоміркованість
у всьому [Тард, 1998, c. 206]. Отже, у разі інтеракційного поєднання індивідів
– не конче жіночої, а навіть, навпаки, виключно чоловічої статі – соціяльно-
психологічний феномен, що утворюється, – натовп – набуває рис жіночности,
фемінінности, стає явищем, великою мірою позбавленим чоловічої психіки.
Чи не варто тут якраз перевернути ці психологічні підстави і на місце
статевих ознак і характеристик поставити ознаки кратичні? Потрапляючи в
інтерсуб’єктивне середовище, індивід переважно несвідомо підпорядковує
себе загальному статусові. Він мимоволі реаґує на поведінку партнерів із
спілкування, мимоволі переймається загальними настроями, мотивами,
155
цілями, мимоволі втягується в панівні патерни поведінки, переймаючи й
наслідуючи їх. Відтак індивід утрачає більшу чи меншу частину
самовладання, влади над самим собою, і назовні виходить його первинна
узалежненість, безпорадність, прагнення підпорядкуватися сильнішому
партнерові або чинникові. Тут радше можемо сказати, що відбувається реґрес
не від чоловічого до жіночого (бо саме слово “реґрес” у такому контексті не
має позитивного змісту) – відбувається реґрес від зрілого до незрілого, від
дорослого до дитячого, від вторинного до первинного. Індивід віддає себе під
владу позаіндивідуальної стихії, і відтак ті характеристики поведінки, що в
нашому уявленні пов’язуються з поведінкою жіночою, фемінінною, стають
виразними, провідними, і ми, відповідно, ніби отримуємо підстави оцінювати
поведінку натовпу як поведінку жіночу.
Проте й у цьому разі не слід давати надто однозначну оцінку. За тим
самим Тардом, за з’єднання жінок у натовп відбувається підбір усього, що є в
жінках найбільш нахабного, сміливого, чоловічого [там само, c. 278].
Виходить, що в цьому дзеркальному випадку маємо протилежну
закономірність: у жіночому натовпі актуалізовуються приховані чоловічі
риси.
У натовпі, як відомо, істотно слабне свідомий контроль індивіда над
своєю поведінкою і вона набуває рис, у яких порівняно вільніше й відвертіше
виявляється його глибинна сутність. Очевидно, доречніше було б визначати
властивості, які в натовпі актуалізовуються, як вияви схильности до
узалежнення й підпорядкування, а не тільки як ознаки жіночности.
Ця проблема відносно легко знімається, якщо припустити, що в натовпі
– чоловічому, жіночому або мішаному – актуалізовується насамперед
загальнолюдське, універсальне, первісне, інакше кажучи, кратичне, владно-
підвладне. І це кратичне, що довго маскувалося в процесі особистісного
розвитку, дає про себе знати в умовах інтерсуб’єктної взаємодії, коли
свідомий контроль послаблюється, коли індивід узалежнюється від подібних
до себе, коли відбувається реґрес до ранніх патернів поведінки. Відповідно
назовні виходить і те жіночне, що довгий час маскувалося в чоловічій
особистості, і те мужнє, що маскувалося в особистості жіночій. А суть цього
явища полягає в тому, що назовні виходить не чоловіче чи жіноче, а первісно
особистісне, ранньосуб’єктне, те, що зумовлювало узалежнення суб’єкта від
його вихователів, формувачів у ранньому дитинстві.
Невипадковим було твердження З. Фройда про те, що гомосексуальна
любов набагато краще узгоджується з масовим зв’язком навіть і в тих
випадках, коли вона виявляється як пряме сексуальне прагнення [Фрейд,
1991в, c. 136]. Бо чи справді має навпрямки йтися про гомосексуальність?
Очевидно, тут маємо більше підстав говорити про прагнення узалежнитися,
підпорядкуватися, прагнення, що може бути притаманним як чоловічій, так і
жіночій особі. Відповідно чоловік, який потрапляє в натовп і підсвідомо хоче
йому підпорядкуватися, тим самим активніше виявляє риси узалежнення,
підлеглости, несамостійности, які можна, за бажання, трактувати як риси
гомосексуальні. Продовжуючи логіку Тарда, С. Московічі вимагає визнати
156
ставлення вождів до мас гомосексуальним за своєю природою. Порівняння
натовпу з жінкою не має, на його думку, іншого сенсу, крім як замаскувати
очевидність відмови вождя від власної індивідуальности, що еквівалентна
втраті чоловічих атрибутів, і з’єднання з іншим чоловіком [Московичи, 1996,
с. 207].
Природа натовпу гомосексуальна через те, що індивід протиставляється
суспільству як чоловіче начало жіночому. Узалежнення чоловічого і жіночого
типу, яке так відчутно дається взнаки в інтерсуб’єктній взаємодії натовпу,
береться за вияв основних глибинних механізмів людської психіки. Натомість
цю структуру узалежнень можна інтерпретувати як уже вторинний рівень, що
зумовлюється первинними залежностями суто кратичного змісту. Коли
індивід А має перевагу над індивідом Б, а індивід Б має перевагу над
індивідом А, то ці взаємні прагнення до переваги різним чином поєднуються
й зумовлюються. А позаяк індивід А, індивід Б, індивід В тощо обов’язково
повинні бути представником чоловічої або жіночої статі, то й отримуємо
складну мережу таких взаємних переплетінь у взаємодії.
Виходить, що психологічний зміст поведінки натовпу адекватніше
описується за параметрами владности-підвладности, ніж мужности-
жіночности. У цьому контексті немає сенсу цілковито заперечувати
доречність уживання статевих характеристик, але вони набувають більше
образного, ніж посутнього характеру. Відтак жіночна або гомосексуальна
природа чоловічого натовпу – це радше алегорія, у якій шифрується
підвищена готовність коритися чиїйсь волі.

***

Традиційний розподіл владно-підвладних і статеворольових

характеристик за принципом приписування владного статусу чоловічій
позиції та функціям, а підвладного – жіночій – досить легко спростовується в
межах інтерсуб’єктної парадигми. Явне домінування, особливо в
статеворольовій сфері, слушно трактується як вияв захисної поведінки,
невротична компенсація почуття особистісної нижчости.
Ступінь домінування, як і підпорядкування чоловіків і жінок є навзаєм
приблизно однаковим. Натомість неоднаковим є їхній психологічний зміст. З
одного боку, має місце різна структура особистісної мотивації владности або
підвладности, а з другого – принципово неоднаковий характер соціяльних
оцінок владної і підвладної поведінки чоловіків і жінок. Оскільки в обох цих
ракурсах чоловіче домінування та жіноче підпорядкування й особою, й
оточенням оцінюється як природніше й виправданіше, то й відповідні форми
поведінки засвоюються легше, натуральніше та ефективніше. Натомість
форми, “невідповідні” з особистого та соціяльного погляду, утворюються

157
складніше і вимагають більше психологічних зусиль із боку індивіда та
оточення.
Загалом же владно-підвладні патерни поведінки становлять істотний
елемент індивідуального статеворольового розвитку та ґендерних аспектів
соціяльного співіснування. У масовій свідомості утворюються й активно
функціюють ґендерно-кратичні стереотипи чоловічої і жіночої особистости й
поведінки. Статево значуща взаємодія істотно забарвлюється ознаками
владности-підвладности.
Щонайважливішим психологічним складником міжстатевого
спілкування виявляється взаємний вплив чоловіків і жінок, установлення
глибинного зв’язку між учасниками взаємодії, спричиненого їхньою статевою
належністю. На такому глибинному рівні взаємодії чоловічі і жіночі
особистісні та інтерактивні особливості набувають особливої психологічної
вагомости.
Цей вплив є не менш вагомим й у взаємодії осіб однієї статі. Інша річ,
що в різностатевому спілкуванні він здебільшого оцінюється як
статеворольовий, а в спілкуванні одностатевому – як владно-підвладний. Тим
часом і початкове формування, і подальше шліфування і статеворольових, і
владно-підвладних властивостей особи відбувається у взаємодії з
представниками як протилежної, так і своєї статі.
Ці особливості й одного, і другого ряду цілком виразно, хоч і завжди
вельми специфічно виявляються в умовах безпосередньої міжособової
взаємодії, зокрема в натовпі. Відомі психологічні положення про жіночну
природу натовпу слід перетлумачити в сенсі актуалізації не жіночих рис та
особливостей, а рис підвладних, схильностей до узалежнення, що позірно,
соціяльно умовно притаманні жінкам. Насправді в натовпі найбільше
актуалізовуються загальнолюдські прагнення підпорядкуватися
авторитетному впливові іншої особи.
Відтак безпосередня взаємодія різною мірою значущих одна для одної
осіб, тобто найпоширеніший вид людської взаємодії, має аналізуватися
насамперед за параметрами не мужности і жіночности, а владности і
підвладности.

3.2. Владно-узалежнювальне значення статевої ідентичности

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки досить добре відомі. Існують

численні їхні варіяції в етнічних та соціяльних спільнотах, але при цьому
доволі чітко окреслюється коло властивостей, що визнаються за ознаки
переважно чоловічої або жіночої поведінки [Ильин, 2002, с. 54–77, 177–214,
253–374; Кікінежді, Кулик, Говорун, 2003; Кон, 1988а; Майерс, 1996, с. 225–
267; Титаренко, 2003а, с. 113–138; Усанова, 2003; Argyle, 2001, s. 29–31].
Статеворольові, як і будь-які інші соціяльні стереотипи виконують важливу
оптимізаційну роль: вони полегшують процес взаємного сприймання людей
та вироблення належного стилю поведінки. Натомість їхня суб’єктивна
значущість виявляється істотно перебільшеною.
158
 Це має місце через ту специфічну роль, яку відіграє статеворольова чи
сексуальна сфера в житті людини. З одного боку, вона є суб’єктивно дуже
значущою, а з другого – істотно табуйованою. Тому все, що її стосується,
суб’єктивно оцінюється як надто важливе, переоцінюється порівняно з
об’єктивним значенням її змісту та функцій. І в біологічному, і в
психологічному відношенні відмінності між чоловіками і жінками є набагато
менш істотними, ніж вони відображаються суб’єктивно. Вони привертають
до себе особливу увагу, порівняно легше виділяються й запам’ятовуються.
Проте їхня відносність та умовність увиразнюються, якщо порівняти за всіма
або більшістю можливих параметрів чоловіка і жінку між собою та їх обох –
із якоюсь третьою живою істотою. У такому разі принципова подібність
чоловіків і жінок стає цілком очевидною. Відрізняють їх лише “нюанси”,
значення яких переоцінюється.
Уже сам поділ людей на дві статі та пов’язані з цим обставини
людського спілкування великою мірою концентрують інтереси на відповідній
сфері, роблять статеву належність суб’єктивно значущою. Це щось на зразок
певної ідеології, яка може цілком поглинати одну людину і зовсім не цікавити
іншої, а навпаки, видаватися їй безглуздою. У такому разі можемо сказати,
що все людство є поглинуте ідеєю статевого поділу. Насправді ж, пишуть Ф.
Зимбардо та М. Ляйппе, статеві відмінності набагато менш значущі, ніж тип
особистости та інтереси, із яких складаються набуті ґендерні відмінності
[Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 80]. Ще В. Розанов намагався знецінити образи
“справжнього самця” і “справжньої самиці”, зазначаючи, що люди зовсім
неслушно ускладнили статеві ознаки другорядними, додатковими рисами
[Розанов, 1990, с. 31].
Можна робити багато припущень із приводу того, чому в історії
людства статеві відмінності набули такого великого суб’єктивного значення.
Ґ. Лебон, наприклад, уважав, що в нижчих народів, а також у нижчих верств
вищих народів чоловік і жінка в розумовому відношенні вельми близькі одне
до одного. Але в міру того, як народи цивілізовуються, статі дедалі більше
відрізняються між собою [Лебон, 1995, c. 43]. Навіщо людству потрібен
розвиток таких відмінностей? Можливо, для того, щоб дедалі більша з віком
статева диференціяція забезпечувала наявність достатнього для репродукції
взаємного сексуального інтересу. Оскільки для продовження роду потрібна
сексуальна близькість двох особин протилежної статі, то наявність статевого
потягу є неодмінною передумовою їхнього зближення. Якщо ж такий потяг
ослабне, то неґативні наслідки стають очевидними.
Статеві контакти з метою продовження роду у тваринному світі
реґулюються інстинктивно, і там у позашлюбний період статеві відмінності
фактично не мають значення для взаємодії (умовно кажучи, для спілкування)
індивідів. Самці і самиці реаґують специфічною статевою поведінкою на
конкретні біологічні сиґнали. Поза такими сиґналами їхня поведінка не має

159
чіткої статевої визначености. Інакше в людини. Її статева функція, як відомо,
дуже далеко відійшла від завдань продовження роду і набула набагато
більшого значення як функція здобуття задоволення та рекреації. У такий
спосіб опосередкована статеворольова поведінка чоловіків і жінок майже
цілковито реґулюється, контролюється, формується соціяльним змістом їхніх
стосунків. Не виділення специфічних речовин з організму, а суто
психологічні знаки й сиґнали, що виявляються в поведінці, спонукають
взаємний статевий інтерес. Тому статева сфера людей є незрівнянно
різноманітнішою й багатшою, ніж сфера тварин, а з другого боку, їй властиво
набагато більше відхилень у поведінці та специфічних інтересах суб’єктів.
Завдяки цьому статева тематика може виходити далеко за межі вузько
сексуальних стосунків і поширюватися на інші сфери соціяльного життя.
Майже вся культура виявляється пронизана еротичним змістом, усілякого
роду культурні очікування мають статеворольову спрямованість, у суспільстві
виробляються й утривалюються ґендерні схеми поведінки. Відтак кожний
новий індивід, що з’являється в соціюмі, потрапляє під вплив спрямованих на
нього вимог та очікувань, у яких імпліцитно закладено статеворольовий
зміст. Відгукуючись на такі впливи, індивід несвідомо актуалізовує в собі ті
структури, які відповідним чином і мали б актуалізуватися, і ця відповідь
оцінюється оточенням як відповідна або невідповідна до вчиненого впливу,
зокрема і як відповідна або невідповідна до його статеворольових інтенцій.
Останніми десятиліттями більшої популярности набули психологічні
теорії, які трактують ґендерні відмінності як продукти відмінних соціяльних
ролей чоловіків і жінок [Берн, 2001; Бовуар, 1994; Бовуар, 1995;
Бондаревська, 2003; Жеребкина, 1996; Лебединська, 2003]. Різні культурні
очікування щодо чоловіків і жінок, які вже сформувалися в суспільстві,
спричиняють істотні, на наш суб’єктивний погляд, відмінності в їхній
поведінці. Коли формується чоловіча або жіноча особистість, то їй мимоволі
стає зручніше, вигідніше, приємніше засвоювати ознаки поведінки,
“властиві” її статі, і не засвоювати ознак статі протилежної. Зрозуміло, що ця
формула є надто загальною і коли йдеться про реальний процес
особистісного поставання, то отримуємо безліч індивідуальних варіяцій. Але
загалом в оцінці статево визначеної поведінки ми орієнтуємося на закріплені
в суспільстві соціяльні стереотипи.
Принципово важливим, зокрема, є традиційне розрізнення чоловічої і
жіночої поведінки як, відповідно, владної і підвладної [Тарасенко, 1998].
Насправді, заявляє Ш. Берн, жінки не є підпорядковуваними та поступливими
від природи, але поводитися таким чином їх зобов’язує їхній низький статус.
Вона розглядає ґендерні стереотипи як схеми, що керують процесом обробки
інформації: ми починаємо сприймати, запам’ятовувати та інтерпретувати її
160
відповідно до наших уявлень про ґендери [Берн, 2001, c. 114–115, 203].
Індивід, засвоюючи схему власної статі, убирає в себе, поглинає,
інтеріоризовує ті поведінкові зразки, схеми, сценарії, що є найбільш
поширеними в його середовищі, що, свідомо чи несвідомо, виявляються у
взаємодії з ним іншими індивідами і поступово стають частинкою,
характеристиками його власного психічного єства. Відтак індивід і набуває
властивости, яку називають “психологічною статтю” [Говорун, Кікінежді,
1999; Титаренко, 1989а; Титаренко, 1989б].
Схематично бережена інформація, пише Берн, керує процесом обробки
даних, які надходять, таким чином, що індивід налаштовується наслідувати
ту модель поведінки, яка відповідає його статі [Берн, 2001, c. 209]. У такий
спосіб ґендерні стереотипи, що містяться в типових зразках індивідуальної
поведінки, у процесі інтерсуб’єктної взаємодії засвоюються індивідом,
передаються йому, відображаються ним як ознаки “правильної” статевої
поведінки – правильної на його суб’єктивну думку. Переймаючи ці зовнішні
для нього зразки, індивід мимоволі структурує внутрішній психологічний
світ згідно з ними, а це поступово ґрунтує його психологічну сутність, його
особистість, і ця особистість, таким чином, стає особистістю чоловічою або
жіночою з усіма притаманними їй рисами та особливостями.
Оскільки справді із соціяльного погляду чоловіча поведінка
визначається сильнішими виявами владности і впливовости, тоді як жіноча,
відповідно, підлеглістю та впокоренням, то в масовій свідомості, а відтак і в
культурі закріпилися відповідні стереотипи. Ці стереотипи надто міцні, надто
задавнені, аби можна було серйозно ставити питання про істотне подолання
їх. Мало того, таке подолання з багатьох поглядів може навіть видаватися
недоцільним, оскільки дотримання статеворольових стереотипів зазвичай
полегшує та уприємнює людське існування. А те, що робить життя
приємним, як свідчить людська історія, дуже нелегко викорінюється і
неминуче повертається назад у якихось інших замаскованих або спотворених
формах.
Від моменту народження і навіть раніше чоловічі і жіночі індивіди
розвиваються не як абстрактні людські істоти, а як особи певної статі. Проте
цей розвиток опосередковується надто великою кількістю сильніших і
слабших чинників, які так складно зумовлюють процес поставання дитячої
особистости, реалізації суб’єктности дитини, що досить тривалий час статева
належність, за суттю, не відіграє провідної ролі. А пізніше, коли маємо
дозріваючу або вже дозрілу особистість, раптом виявляється, що її статево
визначена поведінка, її чоловічий або жіночий характер – це продукти
попередніх обставин.

161
 Впливи, які справляються на дитину на найбільш ранніх стадіях
індивідуального розвитку, вибудовуються дещо по-різному залежно від її
статі, але цей факт майже не помічається дорослими, які цей вплив і
справляють. Сама ж дитина, реаґуючи у відповідь, тим паче не підозрює про
свою статеву належність, а реаґує так, як вона тільки й може це робити,
будучи представником своєї статі. Отже, виходить, що статева специфіка
розвитку особистости початково ніяк не акцентується, але через певний час ті
чи ті базальні статеві особливості виявляються вже сформованими і дитина
“несподівано” постає як особа, яка посідає власну статеву ідентичність.
Отже, якщо за провідну істину визнавати суб’єктивне бачення світу
людиною, то належить визнати й особливе значення статевих відмінностей.
Вони активно функціюють у символічному просторі суспільства. (Так, П.
Бодріяр описує символічну взаємозамінність статі і смерти в суспільно-
історичному контексті: смерть сексуалізовується, а стать наділяється
смертоносністю [Бодрийяр, 2000, с. 320–321]). Статеві, статеворольові та
ґендерні характеристики часто-густо перебувають у центрі суспільного
інтересу. Фізіологічні і психологічні відмінності між чоловіками і жінками
дістають символічне відображення в процесі інтерсуб’єктної взаємодії. На
відміну від тварин, для людини взаємодія з іншими особами може набувати
статеворольового чи сексуального змісту під впливом дуже різноманітних
символів, зовсім не конче безпосередньо пов’язаних із конкретними
статевими ознаками.
Статева ідентичність як інтрапсихічне утворення зароджується на
основі базальних характеристик людини, які зумовлюються її біологічною
статтю. Ця біологічна стать специфічним чином забарвлює психіку індивіда
від самого початку її формування, виявляючись у цьому не побічним
чинником, а атрибутивною властивістю. Проте самі лише характеристики
індивідуального буття, зумовлені статевою належністю, не можуть
безпосередньо розкритися індивідові і стати елементами його статевої
ідентичности. Процес статевої ідентифікації і розпочинається, і відбувається
завдяки впливу зовнішніх чинників, основний зміст яких становлять оцінно-
сенсові ставлення інших осіб [Абраменкова, 2003; Бондаревська, 2002;
Главник, 2003; Говорун, Кікінежді, 1999; Горностай, 2003; Гурлева, 1997;
Ильин, 2002, с. 78–99; Каширская, 2003; Кон, 1988а; Кон, 1988б, с. 166–167,
193–210; Лопухова, 2001; Москаленко, 2002; Савченко, 1998; Семенова, 2002;
Титаренко, 1989а; Титаренко, 1989б; Чекалина, 2002; Lazarus, 1979, p. 85–90;
Wajcman, Martin, 2002].
Коли постає питання про механізми формування психологічної статі,
найчастіше говорять про дві групи чинників: внутрішні, ендогенні і зовнішні,
соціяльно-інтеракційні. Увага до внутрішніх чинників означає
підкреслювання значення власне індивідних, біологічно зумовлених потреб
людини, у якій ніби апріорі закладено прагнення бути особою певної статі.

162
Відтак індивід розглядається як статево визначений від самого початку не
тільки в біологічному розумінні, а й у психологічному. Тобто внутрішній
психічний статус новонароджених хлопчика і дівчинки вже містить у собі
якісно значущі відмінності, статеву специфіку. Далі ця специфіка під впливом
зовнішнього середовища розгортається, дається взнаки і зумовлює
формування вже більш повноцінної статево визначеної особи.
Коли ж ідеться про вплив зовнішніх, соціяльних чинників, то
найчастіше підкреслюється значення заохочення і покарання, яке йде з боку
значущих інших. Дорослі мимоволі, іноді свідомо, але частіше несвідомо у
спілкуванні з дитиною певної статі заохочують ті вияви, які відповідають
загальновизнаним стереотипам поведінки відповідної статі, і більш чи менш
рішуче заперечують вияви, притаманні представникам статі протилежної. На
користь теорій цього типу свідчить багато фактів про те, що одні й ті самі
патерни поведінки можуть у різних культурах розглядатися як більше
властиві чи то чоловічій, чи то жіночій статі і, відповідно, індивіди, які
формуються в цих різних культурах, уже з раннього віку засвоюють певні
патерни як притаманні саме їм – представникам своєї статі.
Сьогодні доволі очевидною є обмеженість теорій як одного, так і
другого напряму. Зрозуміло, що ані внутрішні чинники самі по собі, ані
зовнішні обставини розвитку не можуть цілком самостійно й повноцінно
визначати формування психологічної статі. Внутрішні спонукання можуть
ставати частинкою суб’єктивного світу особи, тільки більшою чи меншою
мірою виражаючись назовні, наражаючись на певну реакцію з боку
середовища. Без такого вираження і реакції-відповіді ці внутрішні мотиви й
вияви не можуть увійти в психічний статус особистости. З’являючись і не
натрапляючи на жодну відповідь іззовні, вони просто зникають, вислизають,
утрачають свою особистісну реальність.
У цьому контексті різноманітні варіянти заохочення і покарання з
приводу індивідуальної поведінки у зв’язку з її відповідністю чи
невідповідністю до статеворольових стереотипів – це яскраво виражені
варіянти соціяльних оцінок, які, проте, не вичерпують усього їхнього обсягу.
Очевидно, заохочення і покарання несуть із собою особливо насичений і
значущий комплекс символів, які відображаються індивідом і надають його
поведінці відповідного статеворольового спрямування. Існує, проте, набагато
ширше поле ознак, лише частину якого становлять ознаки заохочення статево
відповідної та покарання статево невідповідної поведінки.
Проте навряд чи можна всю гаму інтерактивних контактів звести тільки
до заохочень і покарань із боку оточення. Мабуть, доречніше було б говорити
про ширшу категорію підкріплення, яке сиґналізує індивідові про успішність
або неуспішність його активности. А заохочення та покарання є тільки
окремими випадками такого більш широкого контексту взаємодії із
середовищем. У них до певної міри іґнорується активний статус самого
163
суб’єкта, який виражає себе в інтерсуб’єктивний простір і ніби очікує на
реакцію з боку партнерів. Ці реакції не повинні зводитися лише до
заохочення й покарання, вони мають глибший підтекст і постають як
структурні елементи загальної картини світу індивіда. Так, Г. Салліван
зазначав, що проґрес у розвитку персоніфікації самости відбувається під дією
двох чинників, першим із яких є факт, що дитина уявляє себе значущою
фіґурою своєї статі, другий чинник – це метод заохочення і покарання. Під
дією цих чинників у дитини розвивається сприйнятливість до очікувань, які
ставляться суспільством до представників її статі, а також відбувається
засвоєння багатьох соціяльних приписів [Салливан, 1999, с. 207–208].
Належить піти трохи далі. І внутрішні імпульси, що мають статеві
ознаки, і зовнішні стимули на статево забарвлену поведінку суб’єкта
зливаються для нього в цілісне поле ознак, у якому він бачить себе, фокусує,
знаходить як бктора в специфічному середовищі. Навряд чи здатен
індивідуальний суб’єкт чітко розрізняти свої внутрішні і “не свої” зовнішні
впливи. У його взаємодії із середовищем ці впливи зливаються в єдину
тканину притаманних йому суб’єктивних переживань у зв’язку з актуальним
перебуванням у полі взаємодій. Якби відповідних статеворольових
стереотипів у середовищі не було, то жодний суб’єкт не зміг би
зорієнтуватися щодо своєї статевої належности. Відчуття і знання своєї статі
беруться як результат взаємодії з іншими, які діють у відповідь на нашу
поведінку. А позаяк у середовищі, до якого потрапляє індивід, статеворольові
ознаки мають підвищену суб’єктивну значущість, то й, відповідно, уже від
народження дитина засвоює їх як важливі для неї. (А. Адлер писав, що
символізація через “чоловіче” і “жіноче” рано спадає на думку дитині [Адлер,
1995, с. 46]).
Реальність, яка передається дитині дорослими в процесі взаємодії,
неминуче постає перед нею або в чоловічій, або в жіночій версії. Зрозуміло,
що й у багатьох інших версіях також, але завжди та зокрема – у версії статево
означеній, чи то більш однозначній, чи то мішаній. Якщо погодитися з тим,
що на початкових стадіях розвитку статева належність дитини зумовлює
полегшено-оптимальний контакт з особою однієї з нею статі, то слід
виснувати, що хлопчики і дівчатка первісно по-різному засвоюють чоловічу і
жіночу версії реальности. Коли згодом оточення починає вимагати від дитини
дедалі визначенішої статеворольової поведінки і відповідним чином
структурує її життя, засвоєння статево забарвлених версій стає ще більш
чітким і значущим. (Утім, первісно засвоєні співвідношення навряд чи
робляться від цього другорядними. Їхній базальний характер назавжди
залишає за ними вирішальну міць у структуруванні особистісних підвалин).
Чоловіча і жіноча версії реальности, зазначають П. Берґер і Т. Лукман, є
соціяльно визнаними: для хлопчика наперед визначеним є панування
чоловічої версії, а для дівчинки – жіночої. Дитина дізнається про версію, яка
належить іншій статі, настільки, наскільки її було опосередковано для неї
значущими іншими протилежної статі, але вона не ототожнює її зі своєю
версією [Бергер, Лукман, 1995, с. 271].
164
 Зрозуміло, що оскільки чоловіча і жіноча версії реальности певним
чином різняться між собою, то в їхньому впливі на дитину вони заходять у
більш чи менш виражену конкуренцію. Це не єдиний можливий варіянт
конкуренції різних версій реальности: порівняно більшого значення може
набувати конкуренція версій, які просто належать різним індивідам або
індивідам із різних середовищ тощо. Проте й чоловічо-жіночі відмінності в
поглядах на світ уже завдяки самій своїй наявності неминуче зіставляються й
конкурують.
Ця конкуренція переважно не усвідомлюється ні носіями цих версій, ні,
тим паче, самою дитиною. Доросла особа, яка переважно або виключно
справляє на немовля початковий соціялізаційний вплив, транслює йому свою
власну картину світу, і цю картину немовля відображає як єдино можливу.
Відповідно статево зумовлені нюанси бачення світу дорослою особою також
засвоюються як найбільш слушні. Якщо такою особою для дитини є (як
здебільшого й буває) мати, то її жіноче світобачення виявляється первинним
у житті кожної дитини – і хлопчика, і дівчинки. Водночас психологічно більш
узасадненим є положення про те, що дитина для якомога повноціннішого
розвитку повинна мати інтенсивні впливи з боку представників обох статей і
взаємодія цих впливів має характер не так конкуренції, як взаємодоповнення
та взаємоспонукання. Конкуренція – це вже вторинна, навіть третинна
характеристика стосунків, які складаються в конкретному середовищі:
батьківські і материнські впливи конкурують, якщо конкурують між собою
батько і мати.
Натомість для самої дитини ці впливи початково не мають характеру
таких, що можуть протистояти одні одним. Для неї це її малий універсум,
цілісна картина її життя, і в цій картині одні впливи стають більш, інші –
менш значущими, одні сильніше спонукають її до наслідування, інші слабше,
одні викликають неусвідомлюване бажання ідентифікуватися, інші
відштовхують від себе. Але ще більше для впливів одного і другого типу
характерним є те, що вони зумовлюють сам психічний розвиток дитини.
(Адже й впливи, які ми можемо назвати “неґативними”, також спричиняють
розгортання індивідуальної суб’єктности).
Досить поширеними є культурно зумовлені уявлення про специфіку
батьківської і материнської ролі у формуванні психологічної статі дитини. У
найзагальнішому вигляді ця специфіка зводиться до того, що, як писав
К. Юнґ, батько постає як захист від небезпек зовнішнього світу, а мати – як
захист від небезпек, що загрожують “із мороку душі” [Юнг, 1994б, с. 264].
При цьому батькова позиція в сім’ї найчастіше асоціюється з позицією
владною, бо в сім’ї носієм влади є здебільшого батько. Таким чином, уже з
найранішого віку влада розглядається як атрибут чоловічої статі, чоловічої
поведінки. Відтак постає дилема: дитина повинна вирішувати, чому надавати
перевагу – чи ознакам своєї власної статі, чи ознакам тієї поведінки, якій
приписується більша влада.
В очах дитини безумовно привабливішою є та поведінка, яка забезпечує
індивідові більшу кількість переваг у спілкуванні. Позаяк у більшості сімей
165
такими перевагами диспонує батько або інший чоловік, то й дитяча увага
привертається насамперед до засвоєння чоловічих зразків. Отже, уже дуже
рано особи чоловічої статі отримують певну психологічну перевагу. Для того
щоб засвоювати патерни поведінки, які забезпечують владну, домінантну
позицію, їм потрібно ставати “самими собою” – представниками їхньої ж
чоловічої статі. Натомість для дівчаток існує проблема: чи йти шляхом
найменшого опору і засвоювати жіночу психологічну сутність, чи
спокуситися на досягнення домінантних ознак взаємодії з іншими.
З розширенням кола осіб, із якими дитина взаємодіє, у неї з’являється
можливість і потреба порівнювати різні версії реальности і в разі розходжень
між ними віддавати перевагу одному з варіянтів. Немовля ще не має
здатности до такого вибору, але дитині ясельного, а ще більше дошкільного
віку доводиться робити його доволі часто. За рівности інших умов перевага,
очевидно, віддається світобаченню особи, яка в очах дитини посідає
престижнішу позицію, виконує важливіші функції.
Загалом властивості своєї статі сприймаються і засвоюються легше й
ефективніше, ніж властивості статі протилежної. (Це щось на зразок право- і
ліворукости: діти, народжені ліворукими, потрапивши в культуру,
зорієнтовану на праворуких, переймають більшість стандартних реакцій
поведінки, при цьому в глибині душі залишаючись ліворукими, тоді як
праворукі діти мають менше проблем у такому специфічному пристосуванні
до середовища).
У найпоширенішому варіянті формування особистости на ранніх
етапах розвитку має місце психологічний відхід від матері і приєднання до
батька. Принципове значення цього процесу в контексті статевої
ідентифікації випливає з того, що нібито однаковий розвиток хлопчиків і
дівчаток виявляється первісно неоднаковим. Початково дівчатка
ідентифікуються з особою своєї статі, що забезпечує їм додатковий
психологічний комфорт і водночас фіксує психічний розвиток у жіночому
статусі. Згодом вони виходять у більш широкий простір взаємодії, де
набувають досвіду спілкування з батьком – особою протилежної статі, але
вже маючи засвоєну базальну жіночу психіку.
Натомість хлопчики, ідентифікуючись із матір’ю, виявляються
позбавленими якихось мало відчутних, але важливих нюансів у впливах на
біологічно чоловічу суб’єктність. Тому їхня особистість від самого початку
формується як більш незадоволена в потребах, а відтак і більш суперечлива.
Виходить, що вже первісний розвиток дитини зумовлює порівняно більші
складності формування чоловічої особистости, ніж жіночої. Можливо, такий
стан і лежить в основі так званого “принципу Адама”, який означає
доконечність більших індивідуальних і соціяльних зусиль для поставання
повноцінної чоловічої особистости, ніж повноцінної жіночої [Кон, 1988а,
с. 281].
Не можна достеменно сказати, що описаний характер розвитку є
найбільш доцільним для формування особистости певної статі, але він є
найбільш поширеним і типовим. Натомість усілякі інші варіянти раннього
166
розвитку, як правило, породжують специфічні особистісні проблеми.
Зокрема, у літературі, присвяченій аналізам неврозів, спричинених умовами
формування в батьківській сім’ї, “почесне” місце займає проблема владної
матері [Захаров, 1988]. Якщо в сім’ї домінує мати або, принаймні, її позиція
видається дитині домінантною, то материна картина світу стає для дитини
престижнішою і її засвоєння мотивується сильніше. Початкова ідентифікація
з матір’ю виявляється надто сильним чинником розвитку і хлопчиків, і
дівчаток, що ускладнює переорієнтацію з матері на батька, а також і на інших
осіб. Така ситуація, порівняно з типовою, сплутує універсум значень, який
переймається дитиною, у певному розумінні спотворює його.
Відтак дівчинка, перебуваючи в сильнішій, ніж “потрібно”, залежності
від матері, утривалюється в стані такої собі базальної “наджіночности” і
виявляється позбавленою можливостей формування в неї андрогінних ознак.
Посилюється ймовірність формування однобоко-примітивної фемінінности.
Хлопчик, який початково ідентифікується з владною матір’ю, також зазнає
труднощів у пізнішій переорієнтації на батька, розвиток його маскулінности
сповільнюється, а найбільше даються взнаки різні варіянти невротизації. І
хлопчикам, і дівчаткам, що формуються в таких умовах, стає порівняно важче
набувати ознак і властивостей упевненої в собі, позитивно владної
особистости. Навпаки, їхній розвиток легше піддається виникненню різного
роду впокорень та узалежнень.
Принципово інакшим, мабуть, є ще один варіянт особистісного
формування, коли первісно соціялізаційною істотою виявляється батько. Це
варіянт доволі рідкісний, через що в літературі описаний мало. Можна
гадати, що формування дитячої особистости в таких умовах набуває якісної
своєрідности (не обов’язково інакшої симетрично). Якщо припустити, що
вихованням немовляти займається “типовий” чоловік-батько, то в такому разі
і хлопчики, і дівчатка мають зазнати серйозної депривації в чуттєво-
емоційній сфері. Вони ризикують не отримати достатнього психологічного
тепла, емоційної близькости, у відповідь на які мало б розкритися їхнє
психічне єство. Відтак важливі елементи початкового формування
особистости може бути втрачено, що, відповідно, зумовить особистісну
дисгармонію в майбутньому.
Тенденція прагнення до влади завжди більшою чи меншою мірою
зумовлює засвоєння відповідних стереотипів. А. Адлер, наприклад, гадав, що
в дитинстві завжди переважає тенденція до прориву від дівчачого послуху до
хлопчачої впертости. Розвиток хлопчика відбувається під яскраво вираженим
чоловічим впливом, із якого виростає типово чоловіча соціяльна постава
[Адлер, 1995, с. 44; Адлер, 1997ж, с. 111].
Утім, таку позицію можна вважати за дещо ідеалізовано-однобічну,
оскільки перебування під цілковито чоловічим впливом – радше виняток, ніж
правило для розвитку особистости хлопчика. Інша річ, що, імовірно, чоловічі
впливи відображаються ним самим як більш потрібні для нього, але
сприймаються вони як потрібніші, напевно, не тому, що це чоловічі впливи, а
тому, що це впливи вагоміші, значущіші, престижніші. (До речі,
167
абсолютизація таких впливів – не обов’язково благо для хлопчика.
Наприклад, Е. Фромм зазначав, що син, для якого батькова любов – єдина, що
йому дістається, стає рабськи прив’язаним до батька, його головна мета в
житті – догодити батькові, і коли йому це вдається, він почуває себе
щасливим, задоволеним, захищеним [Фромм, 1992б, с. 160]).
Хлопчики під початковим батьківським впливом дістають можливість
засвоювати чоловічу версію реальности, сприймати і приймати її як “свою”,
але натомість їм загрожує певна емоційна недорозвиненість, неадекватне
домінування раціонального модусу світобачення. Ще проблемнішою може
бути ситуація формування дівчаток, оскільки їхня жіноча суб’єктність не
отримує адекватних стимулів для розвитку, а засвоєння чоловічої версії
реальности виявляється до певної міри психологічно чужим. Дівчинка
опиняється в ситуації психологічної відсутности адекватного об’єкта
ідентифікації, що стає потужним чинником майбутніх особистісних
дисгармоній.
Стикаючись із матір’ю як найпершою в житті істотою, писав К. Юнґ,
хлопчик дедалі більше й більше підмічає її жіночність і несвідомо на неї
відповідає. Таким чином, прості відношення ідентичности або протистояння
постійно перехрещуються з чинниками еротичного притягування та
відштовхування [Юнг, 1998е, с. 133]. Хлопчик, отже, виявляється приреченим
на початкове відображення і засвоєння саме жіночих патернів поведінки. І
якщо вище говорилося про первинну перевагу, яку дістають хлопчики у
зв’язку з тим, що привабливіша владна поведінка приписується “їхній”
чоловічій ролі, то в цьому випадку маємо якраз ознаку переваги дівчаток, бо
їм не треба жодним чином протиставлятися первинним материнським
впливам. Навпаки, що більше дівчинка ідентифікуватиметься з материнською
особою, то краще розвиватиметься як представниця жіночої статі.
Оскільки хлопчик повинен спочатку ідентифікуватися з особою
протилежної статі – матір’ю, то пізніше виникає потреба в його
переорієнтації на батька. У П. Берґера й Т. Лукмана читаємо: “Малий
хлопчик знає, що йому не належить жити в жіночому світі. Але він проте
може з ним ідентифікуватися. Його “жіночність”, що виникає в результаті
цього, може бути як “видимою”, так і “невидимою”. У кожному разі між його
соціяльно приписаною ідентичністю і його суб’єктивно реальною
ідентичністю існуватиме асиметрія” [Бергер, Лукман, 1995, с. 272]. Таким
чином, внутрішні вияви хлопчачої, а потім чоловічої поведінки
переплітаються із зовнішніми ознаками жіночої поведінки, засвоєної під
впливом матері. І так поле символів, на які має реаґувати дозріваюча
хлопчача особистість, поєднує в собі символи і чоловічі, і жіночі. (У дівчаток
такої суперечности спочатку немає). Якщо пізніше умови формування
хлопчика не змінюються в бік збільшення питомої ваги чоловічих впливів, то
суперечливий характер взаємодії хлопчика із середовищем стає ще більш
очевидним.
“Принцип Адама” приписує хлопчикам неодмінність більших зусиль
для формування особистости порівняно з дівчатками. Ці зусилля особливо
168
потрібні там, де хлопчик має обмежену кількість чоловічих впливів. У
жіночому оточенні, писав А. Адлер, хлопчик може ще більше прагнути мати
чоловічий вигляд та перебільшувати свої чоловічі риси або, навпаки, рости
жоноподібним [Адлер, 1997е, с. 139]. Таким чином, брак адекватних
чоловічих впливів штовхає хлопчика в різні крайнощі: або в напрямі
гіпермаскулінізації, або ж у напрямі фемінізації.
Особливо складно формується особистість хлопчика в умовах, коли
статеворольові і кратичні характеристики середовища переплітаються
нетрадиційним чином. Насамперед ідеться про ситуацію, у якій хлопчика
виховує владна й сувора мати. Найчастіше тут говориться про вплив такої
ситуації на пізніший вибір сексуальної і шлюбної партнерки. Мається на
увазі, що такий хлопчик вибирає сувору, владну жінку, якій залюбки
підкоряється. Часом, навпаки, він шукає партнерку, яка б цілковито
перебувала під його владою. У цьому разі його владна перевага може
розглядатися як своєрідна компенсація почуття власної нижчости. Проте
проблемність чоловічої особистости, сформованої в таких умовах, полягає не
тільки в труднощах вибору адекватного типу партнерки. Тут має йтися про
глибинну сплутаність символічного універсуму, невизначеність змісту
статевого самоусвідомлення, не досить чітку ієрархію суб’єктивних сенсів та
значень.
Дівчатка, ідентифікуючись із матір’ю, автоматично засвоюють риси, які
надалі стануть частинкою їхньої жіночої психологічної статі. Якщо
погодитися з тим, що жіноча поведінка має характеризуватися наявністю
постав підлеглости й покірности, то немає особливих проблем у засвоєнні їх,
адже бути залежним, підвладним, покірним безумовно легше, ніж
претендувати і досягати владних позицій. Але, із другого боку, така
безпроблемність і безконфліктність якраз і породжують загальну ситуацію
жіночої другорядности, підвладности, залежности від чоловіків. Дівчатка
відразу формуються як менш самостійні істоти. Притаманні їм, як і
хлопчикам, мотиви утвердження в середовищі або іґноруються, або
караються, або деформуються в напрямі самоствердження типово жіночого.
Тобто може не йтися про цілковиту відмову від домагань на певну владну
позицію, але ці домагання мають реалізовуватися через досягнення переваги
шляхом специфічно жіночого впокорення (про яке йдеться в розд. 1.3).
Символічна картина світу дівчаток звужується до меж найближчого
середовища, середовище ж віддалене виявляється для них нерозчленованим,
недиференційованим, чужим, таким, що згодом має перетворитися на
малознайомий і малопривабливий для них чоловічий світ. Натомість
неодноразово зазначалося, що дівчатка, які виховуються в середовищі, де
немає або майже немає упереджень щодо жіночої повноцінности,
формуються як упевненіші в собі, активніші і більше схильні до зайняття
владних позицій особи. Проте навіть забезпечення таких умов усе одно не
приводить до масштабної інверсії чоловічих і жіночих ролей.
Цьому є багато причин, насамперед соціяльних (бо, власне кажучи,
немає такого суспільства, де упередженість щодо жіночих можливостей була
169
б мінімальною), але водночас не можна не зважати й на чинники суто
біологічні. Наприклад, коли настає пора статевого дозрівання, імпульси
дозріваючого жіночого організму примушують дівчину рахуватися з його
істотними особливостями. Жіночий організм, призначений природою для
народження й виношування дитини, захищає себе тим, що сиґналізує про
відмову від надмірної фізичної активности, про потребу більшої обережности
в середовищі, і відтак дівчина опиняється в ситуації, де символи активної
самореалізації, утвердження в середовищі поєднуються з інтрапсихічними
нахилами до обережности, пасивности, упокорення. І в результаті цього
більшість і тих дівчат, яким притаманний високий рівень маскулінности, усе-
таки вирішальним чином залишаються при фемінінній поведінці і загалом у
суспільстві, і зокрема в стосунках із чоловіками, хоча їхні статеворольові
постави істотно відрізняються від постав дівчат і жінок, які від самого
початку не виявляли зусиль у напрямі засвоєння маскулінних зразків.
Отже, як і для хлопчиків, для дівчаток також існує специфіка утворення
символічного поля взаємодії, у якому поєднуються та химерно
переплітаються символи статевої належности із символами кратичних
співвідношень. У формуванні дітей обох статей має місце явище, яке Адлер
назвав психічним гермафродитизмом дитини [Адлер, 1995, с. 47]. Е. Нойманн
говорить про збереження і тільки поступове долання в дитині початково
гермафродитного характеру людини [Нойманн, 1998, с. 139–140]. У зв’язку із
цим показовим є самй перенесення терміна, що означає суто біологічне
порушення, на характеристику психічного світу дитини. Психічний
гермафродитизм, очевидно, мав би розцінюватися як неґативне явище, що
заважає формуванню повноцінної особистости. Проте із цим можна було б
погодитися, якби вважати, що адекватна чоловіча поведінка має бути суто
маскулінною, а жіноча – фемінінною.
Сучасна ж психологія виявляє набагато більшу прихильність до теорій
андрогінности, що означає взаємодоповняльність чоловічої і жіночої психіки,
коли чоловіки мають посідати певну частину рис, що традиційно вважаються
за жіночі, а жінки, відповідно, частину чоловічих рис [Кочарян, 1996]. Коли ж
за цими статево визначеними ознаками вбачати ще й наслідок дії кратичного
чинника, то тим паче стає очевидною інтерсуб’єктивна відносність
протиставлення маскулінности і фемінінности.
Отже, психологічна стать індивіда визначається не біологічними або
соціяльними чинниками і навіть не самими цими чинниками водночас.
Найістотнішим тут є поєднання виявів біологічної та соціяльної природи в
процесі їхнього відображення в індивідуальному суб’єктивному просторі, що
виникає, формується та розвивається в поле суб’єктивних значень у дискурсі
інтерсуб’єктної взаємодії. Поза такою взаємодією індивідуальна суб’єктність
(або її потенційно статеві фраґменти) залишається “річчю в собі”, не
розгортається у відповідному напрямі. Інтерсуб’єктна взаємодія, і тільки
вона, забезпечує наповнення відображуваних статево спрямованих виявів
біологічного і соціяльного значущим символічним змістом.

170
 Зі статеворольовим визначенням індивіда конкурують інші дискурси
інтерсуб’єктної взаємодії, зокрема владно-підвладний. Статеворольові і
владні характеристики складно поєднуються та взаємно зумовлюються в
процесі набуття індивідом властивостей психологічної статі. Нарешті, і сама
символічно відображувана належність до тої чи тої статі набуває для індивіда
характеру впливового, за певними ознаками – владно-підвладного, чинника.
Таким чином, формування статевої ідентичности в основних рисах
виявляється аналогічним формуванню особистости як такої. Ідеться про те,
що для формування особистости потрібен, з одного боку, більш-менш
повноцінний біологічно людський індивід, а з другого – соціяльні чинники,
що впливають на нього і зумовлюють поставання особистости. Так само для
формування психологічної статі потрібен, по-перше, людський індивід певної
статі – чоловічої або жіночої, а по-друге – соціялізаційні впливи, які
сприяють або протидіють повноцінному розгортанню статевої належности.
Біологічні передумови статевої ідентичности мають, за суттю, потенційний
характер і можуть розвинутися тільки завдяки постійному опосередкованому
відображуванню їх самим індивідом у взаємодії з іншими особами.

***

У результаті тривалого повторнуго відображення особистісних

характеристик у процесі інтерсуб’єктної взаємодії вичленовуються ті з них,
які ймовірніше пов’язуються з поведінкою осіб тої чи тої статі. У такий
спосіб формуються статеворольові стереотипи як домінантні патерни статево
визначеної поведінки та панівні уявлення про їхню відповідність до належної
статевої ролі.
Порівняно вища суб’єктивна значущість саме статеворольових
стереотипів зумовлюється, по-перше, своєрідним приємним внутрішнім
резонансом, хвилюючими переживаннями, пов’язаними із сексуально
нюансованим задоволенням, а по-друге – із підвищеною табуйованістю
сексуальних переживань, що додає їм емоційного напруження.
Проблемність статевої сфери людини насамперед пояснюється свідомо-
опосередкованим характером людської психіки. На відміну від тварин, де
сексуальне життя не усвідомлюється й не рефлексується, у людини
статеворольова сфера (як, утім, і всі інші) зазнає істотних рефлексивних
трансформацій. Ідеться не тільки про кількість статевих контактів, що значно
перевищує потрібну для продовження роду, а й про суб’єктивну значущість
цієї сфери в житті людини, яка виходить далеко за межі й продовження роду,
й отримання сексуального задоволення як такого.
Якщо у тварин статевий розвиток відбувається майже виключно як
розгортання генетичних особливостей за порівняно незначного впливу
середовищних чинників, то в людини нібито аналогічне розгортання
генетично закладених статевих властивостей істотно трансформується під
впливом оцінних ставлень оточення. Внутрішні біологічні чинники
статеворольового розвитку поєднуються із зовнішніми, що несуть із собою
171
соціяльне опосередкування, результатом чого й стає формування свідомої
статево визначеної особи.
Утворюється великий простір додаткової активности, у якому особа має
самовизначатися і крізь який мусить проєкувати себе в інтерсуб’єктивний
простір. Відтак інтерсуб’єктивність наповнюється вагомим статевим змістом,
способи й вияви статево визначеної взаємодії соціяльно фіксуються,
набувають визнання в культурному просторі суспільства. Так утворюються
ґендерні стереотипи, що функціюють на соціяльно-культурному рівні
людських стосунків. В основі їх лежить соціяльно-функційна поділеність
статей, але їхній зміст настільки абстраговано та культурно опосередковано,
що цей зв’язок радше розуміється або домислюється, ніж відображається як
атрибутивний.
Найвідчутніше на статеворольове формування особи з боку соціюму
впливають оцінки, які означають заохочення статево відповідної і покарання
статево невідповідної поведінки. Ці та безліч інших оцінок поступово
опосередковують чоловічі і жіночі ознаки, надають їм символічного
оформлення та поєднують у цілісне символічне поле статеворольових
характеристик. Така символізація стосується не тільки ознак назовні
виявлюваної поведінки, а й внутрішніх ментальних характеристик
світобачення.
Результатом інтеракційного залучення особи стає вироблення в неї
чоловічої або жіночої версії реальности. Ці версії не є цілком дихотомічними,
між ними існує безліч перехідних варіянтів, і формування їх в особи
відповідної статі є не наперед визначеним, а лише ймовірнішим. Так само й
конкуренція статей у впливі на особу може набувати вигляду конкуренції
чоловічої і жіночої версій світобачення. І подібно як у суспільстві “сильніша”
стать має більше шансів на утвердження й упровадження саме тих ґендерних
стереотипів, які для неї психологічно комфортніші, так і в дитинстві
привабливішою виявляється версія сильнішої особи. Отже, конкуренція
чоловічих і жіночих впливів на дитину перекривається конкуренцією сильних
і слабких осіб із її оточення.
Об’єктивно однакові, а суб’єктивно дзеркально протилежні умови
статевої ідентифікації хлопчиків і дівчаток за будь-якого варіянту сімейного
чи позасімейного виховання результують набуттям й об’єктивно, і
суб’єктивно різних статеворольових властивостей та характеристик
психологічної статі. До таких об’єктивно-суб’єктивних обставин статевої
ідентифікації належать послідовність ідентифікації з найбільш значущою
особою (спочатку – із матір’ю, а згодом – переорієнтація на батька),
евентуальний брак однієї з таких осіб (або й обох), надмірна патологічна
ідентифікація з матір’ю або батьком, неадекватний розподіл владних і
підвладних ролей у сім’ї тощо.
Усі ці умови й чинники творять індивідуально-неповторну
конфіґурацію обставин, у яких відбувається статева ідентифікація дитини, і
приводять, урешті-решт, до утворення індивідуального суб’єктивно-
символічного поля, у якому статеві властивості самовідчуття, саморозуміння
172
та відображення дійсности мають і суто індивідуальну, і статеворольову, і
владно-підвладну специфіку.
У кожному варіянті процесу статевої ідентифікації формувальні
чинники мають специфічну владу над індивідом. За наявности об’єкта
статевої ідентифікації може йтися про його владний вплив на індивіда, а ще
більше – про вплив суб’єктивного образу такого об’єкта. У разі браку об’єкта
індивід опиняється під владою об’єктивно-суб’єктивних вимог ситуації, які
спонукають його вдаватися до замісних відображень у процесі вироблення
статево забарвлених наставлень щодо дійсности та свого місця в ній.
Статева ідентифікація істотно визначає формування індивідуального
суб’єктивного простору, у якому не просто займає вагоме місце поряд із
владно-підвладними характеристиками взаємодії суб’єкта зі світом, а й сама
виявляється пронизаною цими характеристиками, утворюючи цілокупний
статево-кратичний масив символічних ознак індивідуального буття як
результат статево значущої інтерсуб’єктної взаємодії.

3.3. Владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого

Загалом перелік відмінностей між чоловічою і жіночою психікою є

дуже об’ємним [Ильин, 2002, с. 100–176, 375–387; Эриксон, 1996б, с. 277–
307]. Узагальнення описуваних характеристик дає змогу скоротити його і
визначити кілька основних пунктів, що звичайно розглядаються як
найголовніші з погляду статевого диморфізму. Інтерес багатьох дослідників
до статевих відмінностей є очевидним наслідком непересічного значення цієї
проблеми, якого надається їй у масовій свідомості. Відповідно психологи,
намагаючись задовольнити запити громадян, приділяють особливу увагу
співвідношенню чоловічих і жіночих рис. Є чимало теоретичних схем, які
намагаються узагальнити та відобразити особливості чоловічого і жіночого
характеру, чоловічої і жіночої поведінки. Аби уникнути спокуси надмірного
заглиблення в перелік безлічі присвячених цьому питанню концепцій,
зіпрімося на клясифікацію А. Монтворі, згідно з якою можна говорити про
чотири основні групи відмінностей у психології чоловіків і жінок [Куницына
и др., 2001, c. 438–440].
Перша група відмінностей віддзеркалює основне домінантне
співвідношення між чоловічою і жіночою позицією в суспільстві: чоловік
домінує, жінка підпорядковується, чоловік – істота незалежна, жінка – істота
узалежнена. У взаємодії з іншими особами чоловіки частіше прагнуть
здобути незалежний статус, тоді як жінки віддають перевагу
взаємозалежностям. Чоловіків більше приваблює можливість здійснювати
контроль за поведінкою партнерів із взаємодії, жінкам сильніше імпонує
можливість досягати порозуміння. Відтак усі ознаки й символи незалежної
поведінки сприймаються як такі, що первісно притаманні чоловікам, і
навпаки, символи поведінки залежної – як природно властиві жінкам.
Відхилення від такого усталеного порядку викликає здивування,
спротив, нерозуміння. Воно ніби порушує усталений символічний універсум і
173
спонукає індивіда певним чином кориґувати своє місце в цьому універсумі,
змінювати власну поведінку, щоб усунути виниклі недоречності, або ж
унести корективи в структуру самого універсуму. Перше трапляється частіше,
воно легше й доступніше, друге відбувається складніше. Таким чином, маємо
ще один аспект такої “непомітної” влади універсуму, системи значень і сенсів
над індивідом.
Прагнення чоловіків до незалежности поєднується з відповідним
браком у них емпатійних здатностей. При цьому, зазначає Ш. Берн, дані про
статеві відмінності в емпатії та емпатійності, отримані шляхом самооцінки,
указують на сильніші статеві відмінності, ніж заміри фізіологічних
показників. Це, на її думку, усього-на-всього свідчить про менший досвід
чоловіків у сфері емпатійної чуйности, який складається під впливом
соціяльних стереотипів, і в результаті чоловіки просто не знають, як
реаґувати на емоційний дискормфорт іншої людини [Берн, 2001, c. 103, 121].
Друга група відмінностей традиційно є найбільш очевидною і
найчастіше відзначуваною. Ідеться про напористість, самовпевненість
чоловіків, їхню орієнтацію на контроль і ніби дзеркально відображену
орієнтацію жінок на взаємодію, взаєморозуміння. Адлер зазначав, що
чоловічими рисами найчастіше видаються сила, велич, перемога, грубощі,
жорстокість, насильство, активність. Загалом же чи не за основну чоловічу
чесноту вважається прагнення вищости. А жіночими є протилежні
властивості: підпорядкованість, почуття слабкости й нижчости, почуття
власної упосліджености, схильність до нервових реакцій [Адлер, 1995, c. 46;
Адлер, 1997ж, c. 113].
За К. Юнґом, утіленням чоловічих рис є сміливість, наполегливість,
незламність і непохитність волі, революційний дух. А для жінок особистісні
стосунки важливіші й цікавіші, ніж об’єктивні факти та їхні взаємозв’язки
[Юнг, 1994б, c. 275; Юнг, 1998е, c. 134]. Е. Фромм приписував чоловічому
характерові здатність долати перешкоди і керувати, активність, дисципліну,
заповзятливість, натомість жіночому – плідно сприймати, опікуватися, бути
витривалим, по-материнському ставитися до людей [Фромм, 1992б, c. 129]. Т.
Титаренко описує різницю в спрямованості й стилі життєвих домагань
чоловіків і жінок [Титаренко, 2003б].
Часто говориться й про порівняно вищий рівень аґресивности
чоловіків, ніж жінок. Чоловіча аґресивність трактується як природжена
біологічна особливість чоловічого тіла чи психіки або ж пояснюється
перебігом інтерсуб’єктних взаємодій, у яких більші розміри тіла та більша
фізична сила спонукають чоловіків удаватися до такого легкодосяжного й
нескладного (примітивного) способу здобуття переваги, як аґресія. Це друге,
більш соціяльне ніж біологічне, пояснення підкріплюється й тим, що в жінок
частіше спостерігаються непрямі варіянти аґресії: брак об’єктивних підстав
бути відверто аґресивним спонукає індивіда вдаватися до складніших,
завуальованих форм аґресії.
Ш. Берн підкреслює, що аґресія – це єдина соціяльна поведінка, для
якої існують докази цілком явних статевих відмінностей [Берн, 2001, c. 109].
174
За багатьма іншими даними симптоми аґресії значуще частіше виявляються
не тільки в дорослих чоловіків порівняно з жінками, а й у малих хлопчиків
порівняно з дівчатками, навіть у немовлячому віці. Звичайно, можна вважати,
що такі відмінності є основною біологічною передумовою формування
пізніших статевих відмінностей. Проте на цю справу можна поглянути й з
іншого боку: чи не є основною причиною формування відповідних
соціяльних стереотипів самй відображення по-різному вираженої аґресивної
поведінки хлопчиків і дівчаток? Мається на увазі, що потенційна аґресивність
хлопчиків відображається як апріорі притаманна їм властивість, невід’ємний
атрибут чоловічої психіки. Натомість нібито менша аґресивність дівчаток,
відповідно, набуває статусу сиґналу про те, що дівчача, дівоча і жіноча
психіка не претендує на підвищену аґресивність, а відтак і не може
розглядатися як здатна домінувати. Через це, зауважує Берн, чоловіки
постійно опиняються в ситуаціях, які вимагають від них вияву сили,
незалежности, владности, прагнення до змагання, тоді як від жінок
вимагається емпатійна чуйність [там само, c. 103].
Якщо підвищена аґресивність чоловіків є опосередкованим результатом
більшої фізичної сили та маси порівняно з жінками, якщо проста, примітивна
аґресія, що йде з боку великого розмірами та фізично сильного індивіда, дає
швидкий результат, то індивід фізично слабкий повинен, натомість,
застосовувати менш прямі способи завоювання переваги. І відтак, зазначає
Берн, фізично слабші жінки частіше вдаються до непрямої аґресії, ніж
чоловіки [там само, c. 110]. Відповідно частіше уникання жінками прямої
аґресії відображається оточенням як ознака невластивости аґресивної
поведінки особам жіночої статі. Таким чином, у когнітивному просторі
взаємодійних індивідів формуються стереотипні ознаки аґресивности
чоловічої статі та неаґресивности жіночої, емпатійности жіночої статі та
неемпатійности чоловічої.
Відносність таких уявлень є досить очевидною, бо навряд чи можна
відмовити чоловікам в емпатійних здатностях, так само як цілковито
іґнорувати ознаки жіночої аґресивности. До того ж, відомо, що фізично
слабкі чоловіки частіше вдаються до непрямої аґресії порівняно з фізично
сильними чоловіками, тобто засвоюють ознаки нібито жіночої поведінки,
хоча у своїй основі ця поведінка не є жіночою або чоловічою: вона є
поведінкою сильної або слабкої істоти. Тому слід радше погодитися з
Р. Бероном і Д. Ричардсоном у тому, що чоловіча і жіноча аґресії просто різні:
чоловіча – більш пряма й інструментальна, жіноча – більш непряма та
експресивна [Бэрон, Ричардсон, 1997, с. 220–225].
Коли мова заходить про третю групу відмінностей між чоловіками і
жінками – когнітивних, то тут зусилля було здебільшого спрямовано на
з’ясування того, яка стать є інтелектуальнішою. Якщо певні відмінності
знаходилися, то це були, як правило, відмінності на користь чоловічої статі.
Але частіше зазначалося, що переваг у самому рівні інтелектуального
розвитку не має жодна стать. Може йтися радше про дещо різну структуру
інтелекту. І, таким чином, чоловікам частіше приписуються переваги в
175
просторових і математичних, а жінкам – у комунікативних і мовних
здатностях. А позаяк у більшості інтелектуальних тестів математичні
завдання мають велике значення, то, відповідно, чоловікам удавалося набрати
більшу кількість балів. Що ж стосується кращих вербальних здатностей
жінок, то в тестах їх здебільшого не вдається виявити повноцінно, оскільки ті
являють собою короткочасні завдання і, як правило, не дають простору для
вербального красномовства.
Якщо вести мову про відмінності в способі відображення чоловіками і
жінками інтерсуб’єктної взаємодії, то саме ця група відмінностей набуває
особливого значення. Вона може свідчити про те, що дискурс взаємодії для
чоловіків має схематичніший характер, у ньому чіткіше виділяються вузлові
пункти, ментальна карта є дискретнішою. Натомість для жінок простір
взаємодії постає менш розчленованим, окремі його елементи виявляють
більшу пов’язаність між собою, мають більшу кількість зв’язків, що не
перебувають у такій чіткій ієрархії, як у чоловічому відображенні. Чоловічий
дискурс взаємодії чіткіший, логічніший, схематичніший і водночас більш
спрощений, примітивний. Жіночий дискурс багатший, складніший,
розгалуженіший та водночас хаотичніший, заплутаніший. І через це він має
дещо менше ознак власне дискурсу, ніж дискурс чоловічий.
Четверта група відмінностей полягає в тому, що чоловіки віддають
перевагу абстрактнішій моралі, тоді як жінки – моралі ситуативнішій. За
Ф. Ніцше, у справжньому чоловікові приховане дитя, воно хоче бавитися,
справжній чоловік поривається до небезпеки й гри [Ніцше, 1993б, c. 66].
Чоловікам властиве нібито менш серйозне ставлення до життя, їх сильніше
вабить несправжність, удаваність, штучність. Жінки ближчі до психологічної
суті, для них те, що відбувається навколо, є вагомішим, ніж для чоловіків.
Тому чоловіки легше жертвують обставинами і самими собою, ніж жінки.
Чоловікам ніби вдається відійти далі від свого тіла, від первинних, вітальних
потреб. Жінки більшою мірою прив’язані до свого організму. Е. Дюркгайм
писав, що смаки чоловіка, устремління його і настрій значною мірою мають
колективне походження, тоді як ті самі риси його дружини безпосередньо
пов’язані із впливом організму [Дюркгейм, 1998, c. 496].
Чоловіки менше схильні бути конформними, оскільки вони з більшою
ймовірністю розглядають інакодумство як спосіб вираження своєї
компетентности. Жінки, навпаки, схильні вважати за ознаку компетентности
вміння співпрацювати та досягати згоди [Зимбардо, Ляйппе, 2000, c. 80].
Таким чином, для чоловіків компетентність – це щось абстрактніше, ніж для
жінок, вона більше має характер виходу за межі конкретної взаємодії і навіть
протиставлення їй. Для жінок компетентність безпосередньо пов’язана з
процесом взаємодії. Чоловікам властивіше займати нонконформістську
позицію, жінкам – позицію співпраці. У змісті чоловічої ментальности
виразніше простежуються абстрактні компоненти, тоді як у змісті жіночої –
ситуативні.
Відомими є більша компетентність чоловіків у просторово-часових,
абстрактно-логічних, опосередкованих сферах відображення дійсности, їхня
176
прихильність до ігрових, творчих, нестандартних способів взаємодії із
середовищем. Жінкам, натомість, легше даються ті сторони дійсности, що
пов’язані із суб’єктивним відображенням, у якому найбільш значущими
виявляються безпосередні переживання, емоційно-чуттєві оцінки,
актуалізація психічного єства – власного і найближчих осіб. (З погляду
філософії статі екзистенційна чоловічість може трактуватися як духовність, а
екзистенційна жіночість – як душевність [Хамітов, 2000]).
Узагальнена оцінка зазначених відмінностей приводить до
підтвердження усталених стереотипів, які стосуються відмінностей між
чоловіками і жінками. Найзагальніше можна сказати, що особа чоловіка
постає як самостійніша, активніша, розумніша і шляхетніша. Жіноча особа –
це втілення залежности, пасивности, обмежености та дріб’язковости. Реалії
соціяльного життя дають чимало підстав для констатації такого роду
відмінностей, проте не слід забувати важливої обставини, що сам
психологічний аналіз таких відмінностей, майже без винятку робився
чоловіками.
Якщо припустити, що між чоловічим і жіночим баченням світу справді
є важливі, можливо, принципові відмінності, то стає очевидним, що
чоловікам просто не дано збагнути багато чого такого, що є в жіночій психіці.
Адже недаремно К. Юнґ гадав, що жінка зі своєю, такою не схожою на
чоловічу, психологією є джерелом інформації про речі, недоступні чоловікові
[Юнг, 1994б, c. 253]. Те саме можемо сказати й про жінок. Юнґ писав: як
жінці часто бувають зрозумілими речі, до яких чоловікові ще довго брести
потемки, так само й у чоловіка є сфери досвіду, які для жінки перебувають у
тіні нерозрізнення [там само, c. 275].
Тому можна гадати, що коли б психологічну науку розвивали
переважно жінки, то ми мали б проблему з позитивною оцінкою чоловічої
психіки. Адже пояснювала К. Горні неймовірне напруження творчого пориву
чоловіків їхньою компенсацією почуття власної малоцінности в народженні
живих істот. Потреба чоловіків применшувати значення жінок незрівнянно
сильніша, ніж відповідна потреба в жінок, бо надзвичайно сильною є
заздрість, яка це прагнення породжує [Хорни, 1993д]. А Дж. Батлер у більш
сучасному науковому контексті просто заперечує саму ґендерну сутність
жінок або чоловіків, наполягаючи лише на відчуванні себе жінкою або
чоловіком [Жеребкін, 2003]. Проте склалося так, як склалося, і відтак у
більшості порівняльних досліджень чоловіки “здобувають” інтелектуальну та
моральну перевагу над жінками.
Ця позірна чоловіча перевага зумовила появу низки психологічних
теорій, які намагалися зорієнтувати аналіз відмінностей у напрямі доведення
жіночої пустоти, порожнечі, браку суті. Перевага чоловічої психіки над
жіночою більш чи менш беззастережно визнається в межах позитивістського
світогляду.
Одним із найвиразніших утілень такого підходу стала концепція
О. Вайнінґера, згідно з якою тільки чоловік може бути суб’єктом власного
існування, тільки чоловік має душу, посідає свідомість, керує своїм життям.
177
Жінка – об’єкт чоловічих впливів, істота бездушна й несвідома, життя якої
визначається чоловіком. Чоловік живе свідомо, жінка – несвідомо. Жінка
отримує свою свідомість від чоловіка, функцією чоловіка щодо жінки є
перетворення несвідомого на свідоме. Жінка позбавлена свого Я,
індивідуальности, особистости, свободи, характеру та волі. У неї немає ні
існування, ні сутности, немає буття. Відношення між чоловіком і жінкою – це
відношення між суб’єктом та об’єктом, між формою і матерією [Вейнингер,
1992].
Така категорична апологетика чоловічої переваги не властива сучасній
науці. У ній взаємодіють і конкурують дві тенденції. Перша полягає у
визнанні відносної чоловічої переваги, насамперед у соціяльно значущих
сферах, яка й пояснюється більшою помітністю цих сфер, їхньою
виразнішою продуктивністю з погляду розвитку соціюму. Друга тенденція
наполягає на психологічній і соціяльній рівності статей, а йдеться тільки
про їхню своєрідність в окремих сферах активности та істотну психологічну і
соціяльну взаємодоповняльність. Ця друга тенденція особливо активно
підтримується представниками феноменологічних та гуманістичних
концепцій. І сьогодні спостерігається дедалі наполегливіший відхід від надто
прямолінійних констатацій чоловічої переваги, обстоюється специфіка
жіночої психіки не як малоцінної порівняно з чоловічою, а як якісно
своєрідної.
Типові відмінності чоловічої і жіночої психіки поширюються й на
сексуальну сферу. Найчастіше виділяються ознаки двох типів. Чоловіча
сексуальність, по-перше, має виразніше спрямування на об’єкт, а по-друге,
займає автономніше місце в інтрапсихічному світі. Посилюючись, сексуальна
потреба дедалі більше домінує над іншими потребами, а з її задоволенням
поступається місцем перед ними. Натомість жіночій сексуальності за обома
цими аспектами притаманною виявляється більша суб’єктивна значущість. У
спрямованості на об’єкт сексуального інтересу більше, ніж для чоловіків,
значення мають власні оцінки й ставлення, а місце сексуальности в
психічному світі є менш автономним, менш чітко окресленим і тісніше
пов’язаним з іншими сферами психіки [Говорун, Кікінежді, 1999; Zimbardo,
Ruch, 1975]. Утім, є припущення, що не менш особистісне ставлення до
сексуального об’єкта притаманне й чоловікам [Morgan, 2003].
Аналізуючи відмінності між чоловічою і жіночою сексуальністю,
О. Вайнінґер зазначав, що чоловік щодо жінки відіграє пошукову,
наступальну роль. Жінка самостійно не існує, її існування зумовлюється
наявністю чоловіка. І в сексуальній сфері існування жінки визначається
виключно статевим почуттям. Жінка розцвітає тільки в статевому житті, у
сфері статевого акту і розмноження, у ставленнях до чоловіка й дитини, тоді
як чоловік не є виключно сексуальним [Вейнингер, 1992, c. 91–92].
В оцінці жіночої сексуальности найчастіше виділялися два її основні
типи. Зокрема, за Вайнінґером, це „жінка-мати” і „жінка-повія”. Центром
тяжіння для повії є чоловік, для матері – дитина. Дійсність лежить між двома
цими типами [там само, с. 228, 233]. Статус жінки-матері дає їй змогу
178
відчувати свою перевагу над чоловіком. І навпаки, жінка-повія більшою
мірою перед чоловіком упокорюється, оскільки задоволення її статевих
потреб безпосередньо залежить від чоловічої уваги. Майже про це писав і Ф.
Ніцше, який, не виділяючи чітко двох типів, зазначав, проте, що жінка
щаслива, коли скоряється чоловікові з усієї любови, і водночас чоловік для
жінки – лише засіб, а метою завжди є дитина [Ніцше, 1993б, c. 66–67].
Зрозуміло, що ці два типи стають очевидними тільки в разі крайньої
виражености того чи того з них. У реальному житті сексуальність жінки є
складним поєднанням двох основних тенденцій, як і багатьох інших. Статеве
життя – частина особистости, зазначав Г. Салліван. Уникаючи його, людина
не зможе значно просунутися шляхом особистісного розвитку [Салливан,
1999, c. 249]. За В. Райхом, якщо жіноча сексуальність придушується, тоді, на
противагу сексуальній функції жінки, потрібно ідеалізувати материнство
[Райх, 1997а, c. 123].
Відтак для чоловіка сексуальність виявляється ніби рядоположною з
іншими сферами активности, тоді як для жінки вона більшою мірою зачіпає її
психологічну суть. Два основні жіночі типи, виділені Вайнінґером на основі
нібито об’єкта, до якого тяжіє жіноче єство, насправді виявляються
результатом жіночого самовираження в просторі суб’єктивно значущої
взаємодії з оточенням.
У контексті вивчення жіночої сексуальности не можна іґнорувати й ще
один вектор її існування. Ідеться про наявність чоловічого, мужнього,
маскулінного в жіночій психіці. Для О. Вайнінґера здатність жінки до
емансипації ґрунтується на тій частині мужности, яка в неї є: ця мужність є
умовою більш високої та розвинутої структури жіночої психіки [Вейнингер,
1992, c. 68–70]. Тобто чоловічі риси, чоловіча сутність не притаманні
„нормальній” жінці. Вони тільки можуть мати в неї певний ступінь
виражености, завдяки чому жінка стає ніби трохи повноціннішою, ніж коли б
вона була просто звичайною жінкою.
Суперечливий характер людської сексуальности неодноразово спонукав
дослідників до пошуку в сексуальній сфері індивіда ознак, притаманних
протилежній статі. Зокрема, за К. Юнґом, важливі характеристики
протилежної статі становлять глибинну основу людської психіки. Юнґ
наділяв жіночу психіку таким собі квазічоловічим утворенням анімусом –
архетипом, який із глибини жіночого єства ніби генерує жіночу суб’єктність і
сексуальність, править за підставу, на якій вибудовується і від якої
віддзеркалюється жіночність. Посилення впливу анімусу розширює простір
активности і взаємодії жіночого суб’єкта, надає його активності “чоловічих”
властивостей. Анімус у жінок – це компенсаторна фіґура, яка має чоловічий
характер, це свого роду осад досвіду, здобутого предками жінки з приводу
чоловіка [Юнг, 1994б, c. 274–279]. Отже, анімус ніби виводить жінку з її
суб’єктивного внутрішнього буття, вивертає її назовні, скеровує в простір
взаємодії – не вузької, безпосередньої, а ширшої, розгалуженішої.
О. Кочарян зазначає, що маскулінність жінок неґативно пов’язана з
адаптацією за рахунок її психічної складової і позитивно – із соціяльним
179
аспектом адаптації – прийняттям інших [Кочарян, 1996, с. 34]. Таким чином,
посилення анімусу в суб’єктивному статусі жінки принципово змінює
дискурс її світобачення. Жінка у своїх відношеннях із середовищем стає
подібнішою до чоловіка. Тут принциповим залишається питання: чи це
справді тільки наслідок впливу анімусу, який ніби виринає з глибин жіночої
психіки і тим самим додає їй маскулінности (і свідомість у жінок, отже,
залишається суто чоловічою, як пише Е. Нойманн [Нойманн, 1998, с. 66]), чи
це вияв природної здатности жіночої психіки в багатьох істотних аспектах
бути аналогічною психіці чоловічій?
Погордлива оцінка жіночої психіки логічно пов’язується з визнанням
первісної переваги психіки чоловічої, її самодостатности. У такому разі
немаскулінні вияви чоловічої психіки й поведінки залишаються фактично без
пояснення: їх не можна пояснити ані розвитком жіночих елементів у
чоловічій психіці, бо їх там нема, ані впливом жіночого оточення на чоловіка,
бо тільки чоловік може по-справжньому впливати на жінку, а не навпаки.
У цьому відношенні принципово інакшою була позиція Юнґа, який
говорив і про наявність аніми як архетипу чоловічої психіки, аналогічного
жіночому анімусові. Поставання чоловічої особистости відбувається шляхом
віддзеркалення і протиставлення своїй глибинній жіночності, яка не
розвивається, не перетворюється на домінантну, але постійно дається взнаки,
спонукаючи формування власне чоловічих властивостей.
Аніма – це успадкований колективний образ жінки в несвідомому
чоловіка, за допомогою якого він осягає жіночу природу. Персона чоловіка,
ідеальний образ того, яким він повинен бути, компенсовуються всередині
жіночою слабкістю. Комплекс аніми виникає шляхом асиміляції матері,
нормальної та повсюдно існуючої, у передіснуючу жіночу частину архетипу
[Юнг, 1994б, c. 256, 261; Юнг, 1998а, c. 118]. Така асиміляція дуже сильно
скидається на узалежнення материнського типу. Це узалежнення, з одного
боку, може трактуватися в дискурсі статеворольових співвідношень як
протилежна чоловічій суті частина жіночого, а з другого боку, її можна
розглядати як первинний вияв панування і впокорення. Усевладна мати
домінує над новонародженою людською істотою і вселяється в неї як спонука
до панування, і ця сама всевладна мати вимагає від новонародженого
підкорення їй самій.
Аніма, анімус та інші подібні до них структури є категоріями
гіпотетичними, такими, наявність яких інтуїтивно відчувається, але не може
бути доведена остаточно. Натомість є підстави пояснювати міжстатеві
відмінності не тільки природою сексуальности, а й різними кратологічними
характеристиками чоловічої і жіночої психіки й поведінки. На початкових
стадіях особистісного поставання статевий і кратичний розвиток
відбуваються настільки цілісно і взаємопов’язано, що їх слід розглядати
радше як дві сторони, аспекти єдиного процесу формування. Пізніше, коли
статеворольова і владно-підвладна сфери стають відносно автономними одна
від одної, на їхній розвиток істотно впливають стереотипи соціяльного
оточення, у яких, як правило, статево визначена поведінка має кратичне
180
забарвлення, а владно-підвладні особливості взаємодії часто-густо
характеризуються за статеворольовими параметрами.
Отже, виходить, що засвоєння аніми для чоловіка від самого початку
відбувається в парадигмі владно-підвладних узалежнень. Можна
підкреслювати, як це робив Юнґ, що аніма – це несвідоме жіноче єство
чоловіка, а можна вважати, що аніма – вияв первинних узалежнень, той
рівень первинних реакцій і відповідей на світ, який дає дитині змогу зайти у
взаємодію з навколишнім середовищем, водночас підпорядковуючи його собі
і себе йому. За Юнґом, аніма – щонайважливіший чинник у психології
чоловіка, де завжди діють емоції та афекти. Вона посилює, перебільшує,
підробляє та мітологізовує всі його емоційні ставлення [Юнг, 1998а, c. 119].
Таким чином, в основі “чоловічого”, раціонального впорядкування світу
лежить потужний емоційно-ірраціональний чинник узалежнення. Така
двоїстість взаємодії зі світом властива і чоловікам, і жінкам. Причина цієї
перевернутости свідомого і несвідомого в чоловічій та жіночій психіці, на
думку Юнґа, – недостатнє або зовсім відсутнє визнання внутрішнього світу,
що автономно протистоїть зовнішньому та висуває такі самі серйозні вимоги
щодо адаптації, як і зовнішній світ [Юнг, 1994б, c. 279].
Якщо погоджуватися з логікою Юнґа та акцентувати саме статеві
співвідношення, то належить визнати вагомість дзеркальности свідомо-
несвідомої структури чоловічої і жіночої психіки. Якщо ж усе-таки
схилитися в бік їхньої істотної близькости, аналогічности, то слід шукати
якусь спільну основу первинних владно-підвладних узалежнень. Очевидно,
початкові материнські впливи діють майже однаково на суб’єкта чоловічої
або жіночої статі. Для новонародженої дитини ці впливи символізують
стосунки і владування, і підпорядкування. Реальні інтеракційні
співвідношення набувають форми символічного підпорядкування
новонародженого суб’єкта впливові материнської істоти, як і домінування
цього суб’єкта над материнською істотою, зворотного впливу на неї.
Отже, можна вести мову про те, що первинна статева сутність
особистости, яка безпосередньо породжується з її біологічної статі,
зумовлюється типом і змістом первісних інтерсуб’єктних залежностей, що
складаються між новонародженою дитиною і дорослою особою, яка вперше
розкриває перед нею світ соціяльних значень. Оскільки первинна емоційна
залежність дитини від матері виявляється в певних аспектах істотно
однаковою для хлопчиків і дівчаток, то принципово різними мають бути
вихідні психічні основи особистости. Сам зміст цих основ і їхні відмінності в
індивідів різної статі визначаються особливостями владно-підвладних
узалежнень, що виникають між індивідом і середовищем у процесі їхньої
взаємодії.
Таким чином, початкові основи психічного в чоловіків і жінок мають
бути дуже подібними, близькими, а вже пізніше формування в умовах впливу
стереотипізованого соціяльного середовища зумовлює різний характер виявів
цих первинних основ назовні, у навколишній світ. І відтак елементи
домінування, які вважаються за більш чоловічі, легше й активніше
181
виявляються в поведінці хлопчиків, тоді як елементи підлеглости тамуються
ними, приховуються, не випускаються з несвідомого (а отже, залишаються в
ньому, набуваючи статусу “аніми”). Обернену картину маємо в поведінці
дівчаток, які легше узгоджують своє існування із засвоєними зразками
підлеглости, натомість форми домінантної поведінки частіше ними
відчужуються, витісняються в несвідоме (утворюючи “анімус”).
Позаяк найтиповішим варіянтом раннього особистісного розвитку є
прийняття, асиміляція материнських (тобто жіночих) впливів, то й виходить,
що жіноча психіка від самого початку формується як менш диференційована
та особистісно цілісніша, виразніше зосереджена на власній суб’єктності.
Навпаки, чоловіча психіка виявляється більш диференційованою, більш
суперечливою, а її жіноче єство – аніма – суб’єктивно значущішим, ніж
анімус у структурі жіночої психіки. За такою логікою чоловіча аніма – не
природжений архетип жіночности в глибині чоловічої суб’єктности, а
результат ранніх емоційно-чуттєвих узалежнень від жіночої істоти.
Було б, проте, легковажно обмежитися прямим зіставленням аніми та
анімуса. Може йтися про більш універсальний спектр взаємодії, де аніма і
анімус – це лише важливі складові взаємного впливу чоловіків і жінок.
Проєкція чоловічої аніми на жінку часто призводить до того, що в поведінці
чоловіка загострюються риси або дитинности, сентиментальности,
залежности, слухняности, або запальности, деспотичности, образливости,
зверхности [Юнг, 1994б, c. 264]. Таким чином, аніма як продукт первинних
узалежнень, виявляючись назовні та натрапляючи на аналогічні узалежнення
в жіночій психіці, ніби втрачає певну стійкість, усталеність і штовхає
суб’єкта в бік або надмірного підпорядкування, або надмірного узалежнення.
Виходить, що поєднання двох стихій провокує або ще більшу стихію, або,
навпаки, прагнення її подолати.

***

У дослідженнях статевих відмінностей найчастіше доводиться, що

чоловіки є незалежніші, активніші й напористіші, відвертіші в аґресії, краще
орієнтуються в просторових та абстрактних відношеннях, натомість жінки
більше зорієнтовані на взаємозалежність і спільні дії, удаються до прихованої
аґресії, охочіше оцінюють конкретні ситуації та зміст безпосередніх
людських взаємин.
У міру наближення до психологічної суті таких відмінностей у сучасній
психології дедалі більше утверджуються дві, на перший погляд суперечливі,
тези. З одного боку, дедалі очевиднішою стає відносність міжстатевої
диференціяції, усвідомлюється першочергова вагомість не власне статевих, а
індивідуальних особливостей. З другого боку, дедалі глибше пізнається
якісна своєрідність кожної статі, в основі якої лежить її первинна біологічна
функція, що розвивається й закріплюється під впливом соціяльних оцінок і
яка водночас забезпечує представникам кожної статі специфічні якісні
переваги в умовах конкретної інтерсуб’єктної взаємодії.
182
 Найвиразнішого втілення статеві відмінності набувають у сфері власне
сексуальних стосунків. Найзагальніше чоловіча сексуальність
характеризується виразнішою спрямованістю на об’єкт і більшою
автономністю сексуальних переживань у структурі особистости. Для жінок
сексуальна сфера має більшу суб’єктивну значущість і тісніше пов’язана з
іншими сферами особистісного існування.
Принципово нерозв’язаним залишається питання про первісно
біологічну, природжену чи соціяльно набуту, сформовану природу статевої
ідентичности. Є вагомі докази на користь як одного, так і другого розуміння.
Поєднати дві групи фактів можна тезою про те, що безумовно наявні
природжені біологічні структури, які первісно диференціюють осіб різної
статі, розвиваються під впливом соціялізаційних чинників, підлягаючи
оцінкам оточення і реалізовуючись настільки, наскільки ці оцінки
спонукають індивіда виявляти та психологічно утривалювати свою статеву
належність.
Таким чином, від самого початку статева ідентифікація виявляється
підпорядковуваною владним впливам оточення, у ній відразу з’являється
кратологічний дискурс особистісного поставання, так само, зрештою, як і в
розвитку всіх інших особистісних властивостей. Вплив владно-підвладних
закономірностей розвитку на статеву ідентифікацію виявляється
визначальнішим, ніж вплив обернений.
У цьому контексті нового пояснення набуває зміст таких гіпотетичних,
хоч і широко визнаних глибинних психічних структур, як аніма в чоловіків та
анімус у жінок. Це вочевидь ті частини індивідуальної психіки, що
симетрично притаманні індивідам однієї і другої статі від народження, але
позаяк оцінюються оточенням як властиві протилежній статі, то в результаті
постійних впливів цього оточення, а згодом і самореґулівних намагань самого
індивіда витісняються, не реалізовують потенційних можливостей свого
розвитку, не виходять значуще за межі несвідомого, а отже, залишаються
глибинними нібито суперечливими інстанціями чоловічої або жіночої
особистости.
Відтак потенційна двостатева природа людини під тиском
соціялізаційно-нормативних впливів кориґується в бік одностатевости.

3.4. Інтеракційно-кратологічний зміст маскулінности і фемінінности

Застосування кратологічного принципу до розвитку статево визначеної

особистости дає змогу по-новому трактувати проблему співвідношення
маскулінности і фемінінности в психіці людини. Якщо виходити з
однозначного приписування чоловічій психіці владних, а жіночій –
підвладних рис, то такий підхід мав би підтверджувати традиційну
континуально-альтернативну модель, у якій маскулінність і фемінінність –
два протилежні полюси [Кочарян, 1996, с. 24], а простір між ними заповнено
різними варіянтами їхніх пропорційних співвідношень. У такій моделі

183
чоловічий стиль життєдіяльности є виразно предметно-інструментальним, а
жіночий – емоційно-експресивним [Кон, 1988а, с. 219–224].
За сучасними уявленнями, протиставлення чоловічих і жіночих
властивостей у психіці як чоловіків, так і жінок є радше відносним [Говорун,
Кікінежді, 1999; Кон, 1988б, с. 166–177; Мещеркина, 2002]. Впливові,
успішні чоловіки і жінки здатні набувати рис, властивих протилежній статі
[Куницына и др., 2001, с. 446].
Як маскулінність у жінок, так і фемінінність у чоловіків виконують
важливі реґулятивні функції [Кочарян, 1996, c. 33]. Адже навіть О. Вайнінґер,
що так наполегливо обстоював чоловічу перевагу над жінкою, зазначав, що у
світі досвіду немає ні чоловіка, ні жінки, а є лише мужнє і жіночне
[Вейнингер, 1992, c. 18].
Розробляючи проблему маскулінности і фемінінности, О. Кочарян
проаналізував різні варіянти співвідношення їх: конкуренція і боротьба;
комплементарність; взаємовиключність; взаємозумовленість зрілости одного
та інфантильности або реґресивности другого; співіснування; первинність
одного і вторинність другого. Водночас Кочарян зазначає, що високі
неґативні кореляції маскулінних і фемінінних параметрів, характерні для
континуально-альтернативної статеворольової моделі, спостерігаються лише
на полюсах, де між ними існують відношення взаємовиключення. Натомість
за середньої виражености цих показників між ними виникають відношення
взаємонезалежности, коли адекватною стає ортогональна модель, у якій
маскулінність і фемінінність розглядаються як взаємно незалежні чинники.
Відповідно Кочарян виділив чотири статеворольові типи: андрогінний
(характеризується високими показниками як маскулінности, так і
фемінінности); маскулінний (високі показники маскулінности та низькі
фемінінности); фемінінний (низькі показники маскулінности та високі
фемінінности), статево недиференційований (низькі показники
маскулінности та фемінінности) [Кочарян, 1996, с. 25–26].
Відтак Кочарян обстоює андрогінну модель людської психіки, для якої
дихотомічність або альтернативність маскулінности і фемінінности
втілюються тільки в окремих випадках, а насправді маскулінність і
фемінінність – невід’ємні та взаємозумовлювальні сторони людської психіки,
які водночас існують у кожному акті людської поведінки. При цьому
соціяльна адаптивність маскулінности-фемінінности – не універсальна, а
конкретно-культурна її характеристика [Кочарян, 1996, с. 35]. На
недихотомічності маскулінности і фемінінности наполягає й І. Кон [Кон,
1988а, с. 219–224]. А оптимальним варіянтом співвідношення маскулінних і
фемінінних рис є високий показник андрогінности, тобто висока
маскулінність у чоловіків з істотним доповненням її фемінінними рисами та
висока фемінінність у жінок з істотним доповненням її рисами маскулінними
[Говорун, Кікінежді, 1999; Москаленко, Романова, 2003; Хамітов, 2000].
Тобто можна говорити про таку собі „третю стать” або „третю психіку”, про
яку писав В. Розанов [Розанов, 1990].

184
 Одне з імовірних пояснень ортогональної моделі може ґрунтуватися на
владно-підвладних дискурсах інтерсуб’єктної взаємодії: фемінінність можна
розглядати як дериват владно-підвладних узалежнень материнського типу,
маскулінність – владно-підвладних упорядкувань, андрогінність –
узалежнень батьківського типу. Проте зрозуміло, що реальні зв’язки набагато
складніші і далекі від такої однозначности. А з другого боку, використання
кратологічних характеристик у дискурсі статеворольових взаємодій дає змогу
вибудувати принципову схему формування психологічної статі.
І якщо спиратися на логіку послідовної зміни владно-підвладних
дискурсів у процесі вікового розвитку особистости (див. розд. 4.3), то немає
підстав вигадувати якусь інакшу послідовність для процесу статевої
ідентифікації, а навпаки, слід застосувати цю логіку, зваживши на відмінності
в поставанні особистости чоловічої і жіночої. І, таким чином, можна зробити
припущення, що найбільш сенситивними віковими періодами у формуванні
фемінінних властивостей є стадії немовляцтва, дошкільного віку, ранньої
юности, маскулінних – ясельний (переддошкільний) і молодший шкільний
вік, андрогінних – криза 3-х років і підлітковий вік.
У зв’язку з формуванням статевої ідентичности і психологічної статі
особи слід визначитися з принциповим питанням про місце сексуальної
сфери в її психічному світі. Тут можливі два основні варіянти. Один означає,
що сексуальна сфера займає дуже специфічне, виняткове місце в
індивідуальній суб’єктності, а відтак її розвиток повинен підлягати й
специфічним закономірностям, істотно відмінним від закономірностей
розвитку загального. Протилежний варіянт погляду на проблему полягає у
відмові від надання сексуальній сфері виразно специфічних рис та
застосуванні щодо неї чинників і механізмів розвитку, спільних з іншими
сферами суб’єктности.
Якщо зважити на те, що сексуальність – це частина всієї чуттєвої сфери
індивіда, що дається людині від народження у вигляді, максимально
близькому до аналогічної сфери вищих тварин, то немає особливих підстав
наділяти її принциповою специфікою. У тваринному світі сексуально
забарвлена поведінка, пов’язана з функцією продовження роду, виконується в
контексті інстинктивно зумовленої життєдіяльности і жодним чином не
рефлексується індивідом як особливо значуща (як, зрештою, не
рефлексуються й усі інші форми поведінки). Добре, натомість, відомо, що для
людського індивіда сфера сексуальних потреб, стосунків, поведінки має
вельми специфічне суб’єктивне значення, не співмірне, як правило, з іншими
сферами психічного життя. (Лише деякі із цих сфер, найважливіші з погляду
біологічного виживання, можуть конкурувати із сферою сексуальною в разі
істотної депривації їх).
Суб’єктивна значущість для людини її сексуальности цілком очевидно
зумовлюється характером соціяльних оцінок усього, що пов’язане з цією
стороною життя. Мабуть, головною причиною такої специфіки є табу, що
накладаються суспільством на більш-менш відверті вияви сексуальности і які
несвідомо, мимоволі засвоюються дитиною в процесі особистісного
185
формування. Якби таких табу не існувало, то біологічно спричинена
напруженість сексуальної сфери спонукала б індивіда до досить вільного
виявляння відповідної поведінки нарівні з іншими сферами психічного. Ці
вияви діставали б належну оцінку з боку оточення, набували б певного
суб’єктивного значення для індивіда і входили б у його символічно-сенсове
поле приблизно так само, як вияви інших сфер індивідуального буття.
Проте наявність активних і відчутних соціяльних обмежень щодо
виявів сексуальности перешкоджає їхній вільній реалізації і замість розрядки
напружености спричиняє її посилення або спотворення (що добре було
проаналізовано ще З. Фройдом). До цього можна додати, що незадоволення
сексуальних потреб або непряме задоволення їх, різноманітні трансформації
також символічно опосередковуються індивідом, стають частиною його
сенсового поля. Такі сексуально зумовлені сенси, згідно із загальними
закономірностями розвитку суб’єктности, від самого початку виявляються
зумовленими й кратологічно. Вони набувають для індивіда водночас і
сексуального, і владно-підвладного змісту (зрозуміло, що й багатьох інших,
але ці два змісти належать до найбільш значущих).
Якщо давати кратологічні оцінки чоловічій і жіночій сексуальності, то
вони, очевидно, мають бути аналогічними оцінкам статеворольової, статево
визначеної поведінки (тобто ширшої за процес прямого задоволення
сексуальної потреби). Відтак у найзагальнішому розумінні чоловіча
сексуальність має визнаватися більшою мірою за владно-домінантну, а
жіноча – за підвладно-залежну. Підстави такої диференціяції звичайно
вбачаються в обставинах двох типів. По-перше, ідеться про ознаки
природженої, подібної до тваринної аґресивно-ініціятивної поведінки самця і
провокативно-поступливої поведінки самиці. По-друге, підкреслюється
значення соціяльних стереотипів статеворольової поведінки.
У кратологічному контексті інтерсуб’єктної взаємодії слід вести мову
ще й про третю обставину, не менш значущу за дві попередні, а з
психологічного погляду, можливо, і більш визначальну. Згідно з
особливостями первісної соціялізації хлопчиків і дівчаток початково
соціялізаційний вплив материнської постаті зумовлює різні способи
виявлення їхньої сексуальности. Очевидно, ці способи вписуються в
загальний контекст формування психологічної статі на ранніх етапах

186
розвитку і випливають із різних можливостей ідентифікації хлопчиків і
дівчаток із матір’ю як особою, відповідно, протилежної і своєї статі. Первісно
вищий ступінь психічного єднання дівчинки з матір’ю зумовлює
врівноваженіший і суб’єктивно менш проблемний розвиток її сексуальности.
Натомість відносно більша невідповідність між чоловічим (у
загальностатевому, а не віковому розумінні) єством хлопчика і жіночим –
матері – спричиняє дещо більшу напруженість його сексуальної сфери,
посилює її суб’єктивну значущість та заклопотаність із її приводу. Уже таке
початково суперечливе формування згодом призводить до порівняно вищої
проблемности й дисгармонійности чоловічої сексуальности.
Клясики психології, які вивчали сексуальну сторону людської психіки,
неодноразово констатували її бісексуальність. Усі особливості чоловічої
статі, зазначав О. Вайнінґер, хоч і в слабкому, ледь розвиненому стані можна
знайти в жіночій. І навпаки, усі статеві ознаки жінки містяться й у чоловікові,
хоча в дуже неоформленому вигляді. Існують також численні перехідні
ступені між чоловіком і жінкою [Вейнингер, 1992, с. 16–17]. Таким чином,
Вайнінґер, який усіляко підкреслював нижчість жіночої особистости,
визнавав і відносність такого протиставлення, бо, власне кажучи, немає
особистости суто чоловічої або суто жіночої. Існує безліч різноманітних
перехідних варіянтів між ними, і самої лише біологічної належности до тої
чи тої статі виявляється не досить, аби бути впевненим у достатній статевій
визначеності. Кожна людська істота виявляється носієм рис обох статей:
М. Бердяєв зазначав, що людина – істота бісексуальна, яка поєднує в собі
чоловічий і жіночий принципи [Бердяев, 1993, с. 67].
Аналіз розвитку людської сексуальности в дискурсі інтерсуб’єктної
взаємодії дає підстави для ще однієї можливої інтерпретації явища
бісексуальности. Якщо сексуальність виявляється й розгортається під
впливом соціяльно-інтерактивних стимулів, що апріорі містять статево
забарвлені сенси, і можливою є формувальна взаємодія з особами лише двох
статей, то, відповідно, для сексуальної сфери індивіда значущими
виявляються спонуки, що йдуть від чоловічої і/або жіночої статі.
Бісексуальність, або ґендерний гермафродитизм, – це не збочення у
вузько сексуальному розумінні, а вияв певної універсальности,
різноаспектности людської природи. Звертаючи увагу на двостатеву природу
переважної більшости космогонічних богів, К. Юнґ підкреслював, що такий
гермафродитизм означає не що інше як об’єднання найсильніших і
найпомітніших протилежностей. Якби гермафродитизм був тільки продуктом
примітивної недиференційованости, то слід би було чекати, що він мало не
викорениться в міру наростання культури, а це зовсім не так [Юнг, 1998ж, c.
190].
Зріла людина, писав Е. Фромм, поєднує в собі і материнську, і
батьківську свідомість, попри те, що вони в ній суперечать одна одній
[Фромм, 1992б, c. 133]. Мабуть, ця суперечність не є надто антагоністичною.
Це радше джерело постійного переживання суб’єктом своєї
невпорядкованости, незаскнілости, джерело прагнень самовдосконалення й
187
саморозвитку, намагань поєднати, узгодити в собі те, що не завжди
поєднується й узгоджується.
У зв’язку із цим потрібно зробити два застереження. По-перше,
людська психіка насправді є, очевидно, не бі-, а полісексуальною (або просто
сексуальною, сексуально забарвленою), що означає, що об’єктом
специфічного інтересу може стати будь-яка інша істота, предмет, явище (що й
підтверджується наявністю чималого переліку можливих статевих збочень).
Проте людські особи як головні учасники інтерсуб’єктної взаємодії
виявляються тут поза конкуренцією. Інші ж об’єкти можуть потенційно
набувати специфічно сексуального значення, уходячи в сенсове поле суб’єкта
і непомітним та незбагненним для нього чином посідаючи в цьому полі
сексуально означене місце.
По-друге, бісексуальність, про яку писало багато клясиків психології,
не зовсім слушно трактується як насамперед двоїста спрямованість
сексуальности. Тут має йтися взагалі про двоїсто-суперечливий характер
людської психіки, більш важливими компонентами якої є її владно-підвладні
характеристики. Ці характеристики даються взнаки, впливають на
сексуальність, як і на інші сфери психічного, а через її особливу суб’єктивну
значущість ніби вбираються в її ознаки, через неї описуються й
визначаються. Таким чином, за провідний чинник бісексуальности треба
визнати не сексуальність як таку, не сексуальну спрямованість на об’єкт, а
чинники та позиції домінування і підпорядкування, якими пронизано всю
людську психіку, зокрема й сексуальну сферу.
У поглядах на бісексуальність увагу сильніше привертає її
гомосексуальний компонент через його виразну ненормативність. У
клясичній психології гомосексуалізм як явище рідко трактувався як збочення
в чистому вигляді. Частіше йшлося про те, що це один із варіянтів вияву
сексуальности людини загалом. Суперечки більшою мірою велися з приводу
самої природи гомосексуалізму. Чи є він біологічно зумовленим, чи
соціяльно, чи ситуативно? Чи тільки певна частина людей приречена бути
гомосексуалістами, чи цю властивість потенційно закладено в кожній
людині? Чи гомосексуальна схильність фіксується раз і назавжди, чи має
якусь динаміку? Чи можна гомосексуальні нахили цілеспрямовано формувати
і так само цілеспрямовано їх позбуватися? [Говорун, Кікінежді, 1999; Кон,
1988а; Свядощ, 1991, с. 90–114; Zimbardo, Ruch, 1975].
Визнаючи наявність перехідних бісексуальних форм між чоловіками і
жінками, О. Вайнінґер зараховував гомосексуальність до статевих
властивостей середніх сексуальних ступенів у їхньому безперервному зв’язку
зі статевими проміжними формами. Усі істоти водночас і гомосексуальні, і
гетеросексуальні. Вайнінґер звертав увагу на більш значну, ніж це фіксується
свідомо, насиченість міжлюдських стосунків гомосексуальними потягами
[Вейнингер, 1992, с. 51–53].
Для К. Юнґа гомосексуальність характеризується ідентифікацією з
анімою. Він заперечував патологічність гомосексуальности як збочення, а
говорив про неповне відв’язування від гермафродитичного архетипу. Таку
188
диспозицію не можна розцінювати лише як неґативну, адже вона оберігає той
пралюдський тип, який до певної міри зникає в істоти, обмеженої однією
статтю [Юнг, 1998а, c. 120]. На безглуздості питання про гомосексуальну чи
гетеросексуальну природу лібідо в масовій психології наполягав З. Фройд:
лібідо, яке з’єднує маси, не диференціюється за статтю [Фрейд, 1991в, c. 135–
136].
А. Адлер зазначав, що гомосексуальна перверзія може бути результатом
протилежних прагнень – намагання уникнути жіночої любовної залежности.
На його думку, інтерес гомосексуалістів до істот однієї статі – це щось
набагато більше, ніж тільки інтерес, це певна тенденційна готовність. І в
більшості випадків гомосексуалізм формується в дітей, у яких розвинувся
сильний страх щодо родителя протилежної статі [Адлер, 1995, с. 47; Адлер,
1997в, c. 219]. І взагалі причини гомосексуалізму найчастіше вбачаються в
різноманітних варіянтах інверсії родительських ролей та впливу на дитячу
особистість: брак порозуміння з родителем своєї статі, надто владна мати або
надто підлеглий батько тощо [Аардвег, 1998б; Людвиг, 1998; Николози, 1998].
Очевидно, можна говорити й про відносну, не тільки сексуальну
природу гомосексуальної спрямованости на об’єкт. Для її пояснення не
досить розглянути механізми формування специфічного сексуального
інтересу до іншої особи, зовнішній вигляд і поведінка якої мають ознаки
конкретної статевої належности. Навряд чи гомосексуальність (як, утім, і
гетеросексуальність) може визначатися безпосередньою привабливістю
геніталій однієї або другої статі, інших первинних і вторинних статевих
ознак.
Варто говорити про специфічне поєднання власних сексуальних потреб
особи, що переживаються й відображаються нею, і безлічі інших обставин її
існування, які певним чином поєднуються із суб’єктивно відображуваною
сексуальністю в символічно-сенсові комплекси. У цих комплексах кодуються
розмаїті можливості й доцільності вияву сексуальности, її задоволення,
визначається суб’єктивна пріоритетність об’єктів і ситуацій у зв’язку з їхнім
відношенням до сексуальности особи. На перший погляд, істотнішими є
прямі, очевидні зв’язки, що встановлюються між сексуальними потребами та
об’єктами, які ці потреби задовольняють. Проте зрозуміло, що такі зв’язки
стають власне прямими й очевидними на відносно пізніх етапах
особистісного розвитку. Якщо ж мати на увазі початкові стадії
індивідуального поставання, на яких звичайно не йдеться про пряме
задоволення сексуальних потреб, але, безумовно, формуються основи
майбутніх уподобань та орієнтацій, то слід шукати первинні психологічні
зв’язки, які встановлюються між різними сферами суб’єктности й
життєдіяльности дитини, у тому числі й між її сексуальністю і змістом
стосунків з оточенням, які мають певне відношення до сексуальности.
Домінування в соціюмі гетеросексуальної культури спонукає розвиток
більшости індивідів у відповідному напрямі, але й ці спонукання мають місце
на дещо пізніших етапах розвитку, тоді як більш глибинні, символічно-
сенсові основи сексуальних уподобань закладаються раніше, у період, коли
189
більш-менш цілеспрямоване керування сексуальним розвитком є
неможливим. Та й, власне кажучи, на цих ранніх етапах не йдеться про
формування сексуальности як такої, але йдеться й про її формування також.
Така початкова синкретичність індивідуальної суб’єктности забезпечує
можливість найрізноманітніших символічних поєднань у ній різних сторін
внутрішнього і зовнішнього. Відтак сполучення ознак сексуальности з
іншими характеристиками взаємодії індивіда із середовищем, не останньою
(коли не першою) чергою – із кратичними, виявляється процесом принципово
некерованим, таким, що відбувається досить стихійно й хаотично. А в міру
розвитку всі ті поєднання, які відбулися, починають справляти свій вплив на
подальше формування особистости, зумовлюючи пріоритетність одних і
гальмуючи встановлення інших зв’язків.
Дж. Батлер наполягає на тому, що гомосексуальна ідентичність
продукується виключно владою (див. [Жеребкін, 2003]). Пов’язуючи
проблему гомосексуалізму з проблемою влади, А. Адлер зазначав, що схильні
до гомосексуалізму діти не в змозі відрізнити свої сексуальні потяги від
бажань переважати й перемагати. Виключаючи зі свого життя частину
можливостей і проблем, вони виключають усе, що пов’язане з протилежною
статтю, і стають гомосексуалістами [Адлер, 1997е, c. 179]. Таке зловживання
владою для Адлера має патологічний характер і трактується як один із
варіянтів чоловічого протесту невротичної особистости.
Якщо йдеться про суперників однієї статі, то перемога часто-густо
символізується через статевий акт – таким чином Адлер тлумачить причину
активного гомосексуалізму: статевий потяг стає на службу владолюбству.
Пасивний же гомосексуаліст аранґує своє перетворення на істоту жіночої
статі, щоб потім примусити із собою рахуватися за допомогою відповідних
жіночих засобів [Адлер, 1995, c. 147–148]. Щоправда, у цій концепції
обійдено важливе питання про те, що пасивний гомосексуаліст далеко не
завжди сприймає цю свою особливість як неґативне явище, яке ніби
примушує його своєрідно, по-жіночому пристосовуватися до оточення.
Нерідко справа стоїть якраз так, що пасивний гомосексуаліст знаходить
досить багато джерел задоволення в такому своєму статусі, і не йдеться
виключно про специфічні сексуальні техніки.
Оскільки владно-підвладні співвідношення істотно визначають
формування чоловічої і жіночої сексуальности, то немає підстав
применшувати їхнє значення для формування й гомосексуальної
спрямованости. На таких залежностях справді може ґрунтуватися розуміння
активного і пасивного чоловічого гомосексуалізму як двох форм досягнення
владної переваги над іншими чоловіками. Активний гомосексуалізм означає
пряме володіння іншим чоловіком – не так фізичне, як психологічне,
вивищення над ним за рахунок його приниження. (Тут, до речі, цікаво
зауважити, що багатьом іншим формам здобуття переваги в чоловічій
конкуренції, зовсім не сексуальним, надається іронічно-глузливого або
відверто аґресивного гомосексуального змісту).

190
 Пасивний гомосексуалізм означає здобуття влади над іншим чоловіком
за допомогою “жіночих” засобів. Ці жіночі засоби можуть використовуватися
індивідом не тільки в сексуальній поведінці. Навпаки, у поведінці
несексуальній вони застосовуються набагато частіше, настільки часто, що
може втрачатися сенс називання їх суто жіночими. Натомість пасивний
чоловічий гомосексуалізм є якраз дуже яскравим утіленням зв’язку
сексуальности з потребами владування-підпорядкування. Такий
гомосексуалізм має виражену мазохістську спрямованість – прагнення
впокоритися перед сильною особою (якою з більшою ймовірністю може бути
чоловік, а не жінка) і через таке впокорення здобути над цією особою
специфічну владу.
Отож причина цього лежить, мабуть, десь у глибинах первинних
владно-підвладних узалежнень. Можливо, якраз у потребі підкоритися
активній (чоловічій) силі, зазнати залежности, а нерідко приниження,
виявляють себе глибинні потяги такої гомосексуальної особи. Тут може
домінувати потяг до задоволення не сексуальної потреби, а потреби
підпорядкування та узалежнення. І в цьому відношенні поведінка пасивного
гомосексуаліста має важливі спільні риси з поведінкою гетеросексуала, який
обирає собі за партнерку владну, домінантну жінку. Тобто ці два типи
сексуальної поведінки об’єднує спільна риса, яку часто визначають як
мазохізм, хоча її справжня психічна основа видається глибшою, ніж
прагнення поєднати сексуальні переживання із стражданням. Тому можна
припустити, що гомосексуальні нахили є одним із варіянтів вияву первинних
узалежнень суб’єкта в процесі інтерсуб’єктної взаємодії.
Проте самих лише цих узалежнень не досить для розвитку
гомосексуальної особи. До цього повинні додатися пізніші обставини її
формування. Зокрема, В. Райх писав, що придушення звичайного,
нормального генітального збудження в юнаків провокує їхній розвиток у
напрямі пасивного гомосексуалізму [Райх, 1997а, c. 173]. Г. Салліван
підкреслював значення сексуального формування особистости в підлітковому
віці: якщо не відбувається перенесення спрямованости потреби в близькості з
приятеля своєї статі на особу статі протилежної, то з розвитком статевого
бажання інтеґруються тимчасові або постійні гомосексуальні
інтерперсональні взаємини [Салливан, 1999, с, 256]. Такий підхід до
проблеми гомосексуальности є досить поширеним. Він орієнтує на те, що в
період інтенсивного статевого дозрівання сексуальні орієнтації людини
визначаються під впливом обставин її життя.
Тут, проте, варто нагадати, що в житті чи не кожної особи можуть
виникати обставини, які спонукають її до гомосексуального контакту, але для
того, щоб такий контакт відбувся, потрібні певні предиспозиції. І якщо ці
обставини безпосередньо стосуються саме статево орієнтованої сексуальної
поведінки, то предиспозиції, які лежать десь глибше в психічному, мають не
тільки сексуально-еротичний характер. Вони включають у себе водночас
ширші й глибші аспекти інтерсуб’єктної взаємодії, ґрунтуються на
початкових, ранніх взаємних узалежненнях індивіда в інтерсуб’єктивному
191
просторі та, урешті-решт, утілюються в деформованій статевій ідентичності,
коли чоловік не приймає свого чоловічого, а жінка – жіночого начала
[Аардвег, 1998а; Вонхольдт, 1998; Людвиг, 1998; Николози, 1998].
Позаяк гомосексуалістами стають лише кілька відсотків популяції, а
проблеми владности-підвладности притаманні всім людям, то постає питання
про те, яким чином переважна більшість чоловіків реалізовує свої потреби в
підпорядкуванні іншій особі, не вдаючись до гомосексуальних стосунків, та,
аналогічно, як більшість жінок задовольняє свої потреби в домінуванні.
Зрозуміло, що, відповідаючи на це питання, треба вести мову про широке
віяло можливостей. Серед них можна виділити три основні. По-перше,
гетеросексуальні стосунки забезпечують не менший, а навіть більший
простір для задоволення владно-підвладних потреб, аж до різних форм
сексуального садизму та мазохізму. По-друге, владно-підвладні потреби все-
таки задовольняються переважно поза сексуальною сферою або, принаймні,
десь на межі між нею та іншими сферами психічного. По-третє, можна вести
мову про специфічну сублімацію, коли нереалізовані гомосексуальні потреби
виявляються й задовольняються несексуальним шляхом. З одного боку,
індивід може й не здогадуватися про наявність у нього таких потреб, а з
другого – немає сенсу вважати ці потреби, що можуть задовольнятися
несексуально, за суто сексуальні, тобто й за гомосексуальні як такі. Отже,
гомосексуальність виявляється такою собі ймовірнісною моделлю реалізації
владно-підвладних потреб індивіда у сфері розгортання його сексуальности.
Обидві сфери людської психіки – і сексуальна (та статеворольова), і
владно-підвладна – виявляються сприятливим ґрунтом для численних
компенсацій і захистів. Якщо компенсації, які реґулюють співвідношення у
сфері владно-підвладних узалежнень, не завжди мають яскраво чи помірно
виражений сексуальний характер, то ті, що відбуваються у сфері
статеворольових і сексуальних стосунків, практично завжди наділено
кратичним змістом. Саме про такий зміст ішлося в аналізі психологічної
природи гомосексуальности, яка постає як компенсаторне пристосування
особи, не впевненої не тільки у своїх сексуальних здатностях, а й у
спроможностях посідати адекватну владно-підвладну позицію.
Складність і неоднозначність поєднання статеворольових і кратичних
властивостей дуже часто увиразнюється в процесах їхньої взаємної
компенсації. Частіше йдеться про компенсацію почуття статевої
малоцінности у сфері владно-підвладних стосунків. За А. Адлером, відчуття
нижчости власної статевої ролі зумовлює прагнення до надчоловічих цілей,
до чоловічого протесту. Але, що цікаво, в основі й різного роду сексуальних
відхилень, за Адлером, лежить той самий пресловутий комплекс нижчости.
Людина, яка страждає на нього, завжди перебуває в пошуку найлегшого
виходу зі своєї життєвої ситуації. Іноді таким виходом може стати
виключення з життя більшої частини реальности та перебільшення його
сексуальної сфери [Адлер, 1995, c. 38, 131; Адлер, 1997е, c. 179]. Дуже часто,
якщо чоловічі риси в характері чоловіка виражено слабко, він намагається

192
заповнити цю ваду, надаючи особливого значення своїй чоловічій ролі в
статевих стосунках [Фромм, 1992б, c. 129].
Аналогічні порушення в жінок виявляються в тому, що садистcьке
ставлення компульсивної невротичної жінки з генітальними порушеннями до
чоловіка виконує, за В. Райхом, функцію компенсації її лібідозної
відчужености. І загалом невротична, аґресивна поведінка партнера є
відображенням та компенсацією пасивно жіночих імпульсів щодо чоловіка
або природних генітальних імпульсів щодо жінки [Райх, 1997а, c. 201].
Можна, отже, сказати, що в будь-якому статевому збоченні, у
відхиленні від так званої „нормальної” статевої поведінки можна вбачати
більш чи менш виражені ознаки порушення поведінки у владно-підвладних
стосунках.
Такі порушення мають місце не тільки в гомо-, а й у гетеросексуальних
взаєминах і чоловіків, і жінок. Наприклад, жінки вдаються до неадекватних,
із соціяльного погляду, форм суперництва, що визнаються переважно або
виключно за чоловічі. Чоловіки можуть потрапляти в надмірно виражену
психологічну залежність від жінки, тим самим компенсовуючи або маскуючи
свою невпевненість у власній чоловічій, тобто й домінантній ролі. В іншому
варіянті владна нижчість може компенсовуватися або маскуватися зверхньо-
аґресивним ставленням до жінки аж до сексуального насильства над нею.
Сексуальне насильство, зґвалтування здебільшого трактується як
компенсаторно-захисна поведінка чоловіків, серйозно невпевнених у власній
мужності [Говорун, Кікінежді, 1999], як компенсація недостатньої
маскулінности або результат гіпермаскулінности, що, своєю чергою,
сформувалася як механізм психологічного захисту від усвідомлення того
самого браку маскулінности.
Ш. Берн пише, що сексуальне насильство часто має коріння в
компенсаторній мужності [Берн, 2001, с. 174]. О. Кочарян говорить про два
протилежні механізми зґвалтування: статеворольову трансформацію, у межах
якої зґвалтування є гіпермаскулінною компенсацією первинної фемінінности,
і маскулінну гіперроль, коли ґвалтівник має напружене сексуальне лібідо і
підвищену аґресивність, що реалізовується в злочинній дії [Кочарян, 1996 c.
72]. Неважко помітити, що ці два нібито протилежні механізми мають
спільну основу – невпевненість у своїй маскулінній статевій ролі. Перший
механізм якраз є втечею від первинної фемінінности, а другий – виявом
нібито гіпермаскулінности, за якою вочевидь криється та сама невпевненість
у своїй власне чоловічій повноцінності.
Аґресивним злочинцям, пише Кочарян, бракує чоловічої ідентифікації.
Гіпермаскулінність і чоловічий шовінізм стають для них захисними
утвореннями, через що слід говорити радше не про гіпермаскулінність, а про
інфантильність, емоційну незрілість. Натомість у жінок-невротиків ідеальна
Я-концепція не пов’язана безпосередньо з компонентами маскулінности-
193
фемінінности, через що відповідні функції виявляються недостатніми, а їхня
розвивальна роль заступається захисною [там само, с. 46, 74].
Особливо часто підкреслюється значення травмівного впливу
маскулінної матері, яка формує потенційні тенденції до статевих збочень і в
чоловіків, і в жінок. У чоловіків це призводить до надмірної фемінінности, а
в жінок – до надмірної маскулінности. Тут можна сказати, що один і той
самий вплив із боку матері, залежно від того, на якого суб’єкта – чоловічого
чи жіночого – він справляється, дає різні ефекти. Тобто сама статева
належність об’єктивно ніби визначає первинну спрямованість взаємодії.
Але можна подивитися на цю ситуацію і з іншого боку. Можливо,
первинний вплив матері дає приблизно однакові ефекти в розгортанні
чоловічої та жіночої суб’єктности, а надалі принципово відмінні реакції
середовища на поведінку індивіда, які виявляються у його взаємодії з
оточенням, спонукають його трансформувати ті чи ті особливості, розвивати,
плекати одні, сприймаючи їх як цінні для себе, і приглушувати,
недолюблювати інші, намагаючись їх приховати, заглушити. А вже потім,
залежно від того, наскільки міцно сформувалися ті чи ті особливості, й
утворюється величезний спектр індивідуальних варіянтів співвідношення
статеворольових і кратичних рис та властивостей.
Таким чином, аґресія й насильство в сексуальній сфері чи, навпаки,
патологічне упокорення перед партнером є яскравими свідченнями
глибинного психологічного зв’язку між статеворольовими і владно-
підвладними співвідношеннями, що складаються між індивідом і соціяльним
оточенням у процесі взаємодії.

***

Істотна множинність і різноманітність соціяльних впливів на статеву

ідентифікацію зумовлюють значуще розмаїття маскулінно-фемінінних
співвідношень у внутрішньоособистісному статусі. У цьому зв’язку можна
вести мову як про дихотомічний континувм статеворольових властивостей із
маскулінним і фемінінним полюсами, так і про взаємно незалежне,
паралельне існування комплексів маскулінних і фемінінних властивостей.
Загалом же однозначна полярна вираженість статеворольових рис, по-перше,
означає істотну особистісну та інтеракційну обмеженість особи, а по-друге,
трапляється радше як виняток. Натомість здебільшого має місце більш чи
менш виражена андрогінність – поєднання “чоловічих” і “жіночих” рис, що є
ще одним доказом відносности такого поділу і зумовлености цих рис не
статевою належністю як такою.

194
 Аналіз маскулінно-фемінінних співвідношень в особистісному
розвитку крізь призму кратологічних дискурсів дає підстави пов’язати
формування фемінінности з розгортанням дискурсивних характеристик
первинного узалежнення, маскулінности – упорядкування, а андрогінности –
вторинного узалежнення. Відтак андрогінність як симптомокомплекс
статеворольових властивостей знаменує досягнення певної особистісної
зрілости й завершености не тільки в сексуально-статевій, а й загалом
інтеракційній сфері людського буття.
Сексуальна потреба і сексуальний потяг, що є первісно притаманними
людському індивідові, розвиваються й трансформуються під впливом
практично всіх обставин його подальшого особистісного розвитку. У цьому
контексті принципову важливість має соціяльна табуйованість сексуальної
сфери, що стає причиною особливого психоемоційного напруження. Відтак
сексуальні переживання поступово набувають особливої суб’єктивної
значущости. Коли водночас і згодом на них накладаються статево
диференційовані оцінки оточення, спричинені неоднаковими стереотипами
ставлень до хлопчиків і дівчаток, особистість формується як чоловіча або
жіноча.
Проте складність і неоднозначність соціяльних ставлень, а відтак і
власних переживань дитини породжують потенційну проблемність статевої
ідентифікації. Тому потенційну бісексуальність можна розглядати як
універсальну характеристику людської природи. Водночас слід радше
говорити про первісну полісексуальність людини, яка в результаті
суб’єктивно значущої взаємодії з оточенням із найбільшою ймовірністю
реалізовується в спрямуванні сексуального інтересу на осіб протилежної
статі, зі значно меншою ймовірністю – на осіб своєї статі, і зі щораз меншою
– на інші об’єкти, що можуть заступати або витісняти біологічно та соціяльно
“нормальні” об’єкти. Отже, сама по собі статева належність не розв’язує
навпрямки питання про сексуальну орієнтацію. Тут вагомо спрацьовують
інші чинники – вочевидь інтеракційні, яким і підпорядковується сексуальне
орієнтування особи.
А що статеворольовий розвиток виявляється тісно переплетеним і
взаємозумовлюваним із розвитком кратичним, то можна виснувати, що
привабливими для індивіда в процесі визначення його сексуальних орієнтацій
стають не тільки статеві ознаки інших осіб, а й характеристики домінування-
підпорядкування, що набувають значущости в контексті інтерсуб’єктної
взаємодії.
Таке розуміння дає підстави для спростування двох найпоширеніших
парадигм пояснення людської гомосексуальности. Гомосексуальність, що є
безумовним збоченням із погляду соціяльних норм, не є ні природженою
властивістю людської особи, ні її характерологічною свідомо керованою
примхою. Найімовірніше вона закладається на ранніх етапах онтогенезу під
впливом первинних інтеракційних зв’язків з оточенням. Первісно притаманна
дитині сексуальність виражається в інтерсуб’єктивний простір, натрапляє на
соціяльні оцінки, здебільшого несвідомі, і відтак пов’язується з іншими
195
ознаками взаємодії з оточенням у суб’єктивно-символічному індивідуальному
просторі. У цьому просторі сексуальні переживання індивіда сполучаються з
переживанням станів домінування-підпорядкування, що зумовлює як гетеро-,
так і гомосексуальне спрямування інтересів.
Гетеросексуальну орієнтацію також наповнено істотним кратологічним
змістом, який чіткіше увиразнюється в разі істотної невідповідности до
патернів соціяльно схвалюваної статеворольової поведінки. Подібно й
гомосексуальна орієнтація має кратологічне підґрунтя, що найзагальніше
можна охарактеризувати як результат соціяльно неадекватних, але
індивідуально виправданих намагань здобути владу, насамперед чи зокрема в
процесі статеворольової ідентифікації.
Таке інтеракційно-ймовірнісне тлумачення і гетеро-, і гомосексуальних,
і будь-яких інших орієнтацій у сексуальній сфері ґрунтується на взаємному
зумовленні та взаємній компенсації статеворольових і владно-підвладних
особистісних властивостей. Відтак статеве збочення – не тільки сексуальне
чи статеворольове, а й владно-підвладне інтерактивне відхилення, в основі
якого – кратологічна специфіка особистісного розвитку в ранньому віці.

Резюме

Владно-підвладні взаємини становлять істотну соціяльно-психологічну

сторону міжстатевих стосунків. Ступінь домінування і підпорядкування
чоловіків і жінок є навзаєм приблизно однаковим, натомість неоднаковим є
їхній психологічний зміст. Має місце й різна структура особистісної
мотивації владности-підвладности, і принципово неоднаковий характер
соціяльних оцінок владної і підвладної поведінки чоловіків і жінок. У масовій
свідомості активно функціюють ґендерно-кратичні стереотипи чоловічої і
жіночої особистости й поведінки. Статево значуща взаємодія істотно
забарвлюється ознаками владности-підвладности.
Статева належність учасників інтерсуб’єктної взаємодії спричинює
взаємний психологічний вплив чоловіків і жінок, їхній глибинний
психологічний взаємозв’язок. Проте в різностатевому спілкуванні
аналогічний вплив оцінюється як статеворольовий, натомість в
одностатевому – як владно-підвладний.
У безпосередній міжособовій взаємодії в натовпі актуалізовуються не
жіночі риси й особливості, а риси підвладні – загальнолюдські прагнення
підпорядкуватися авторитетному впливові іншої особи. Відтак інтерсуб’єктна
взаємодія має аналізуватися насамперед за параметрами не мужности-
жіночности, а владности-підвладности.

196
 У суспільстві активно функціюють статеворольові стереотипи –
домінантні патерни статево визначеної поведінки та панівні уявлення про
їхню відповідність до належної статевої ролі. Психологічну тривкість цих
стереотипів зумовлено особливою суб’єктивною значущістю статевої сфери в
житті людини.
Завдяки такій значущості утворюється великий простір додаткової
активности, у якому особа самовизначається і крізь який проєкує себе в
інтерсуб’єктивний простір. Так виникають ґендерні стереотипи, в основі яких
лежить соціяльно-функційна поділеність статей, але їхній зміст настільки
абстраговано та культурно опосередковано, що цей зв’язок радше розуміється
або домислюється, ніж відображається як атрибутивний.
Найвідчутніше тут впливає соціяльне заохочення статево відповідної і
покарання статево невідповідної поведінки. Ці та безліч інших оцінок
поступово опосередковують чоловічі і жіночі ознаки, надають їм
символічного оформлення та поєднують у цілісне символічне поле
статеворольових характеристик. Результатом такого інтеракційного залучення
стає вироблення чоловічої або жіночої версії реальности, які під впливом
соціяльних умов можуть між собою конкурувати.
Неоднакові умови статевої ідентифікації хлопчиків і дівчаток
зумовлюють набуття суб’єктивно відмінних статеворольових властивостей та
характеристик психологічної статі. Виникає індивідуально-неповторна
конфіґурація обставин, у яких відбувається статева ідентифікація дитини, що
веде до утворення індивідуального суб’єктивно-символічного поля, яке має й
суто індивідуальну, і статеворольову, і владно-підвладну специфіку.
Наявний об’єкт статевої ідентифікації або його суб’єктивний образ
справляють владний вплив на індивіда. У разі браку такого об’єкта індивід
опиняється під владою об’єктивно-суб’єктивних вимог ситуації, які
спонукають удаватися до замісних відображень. Таким чином, процес
статевої ідентифікації виявляється пронизаним владно-підвладними
характеристиками взаємодії суб’єкта зі світом, утворюючи цілокупний
статево-кратичний масив символічних ознак індивідуального буття. Вплив
владно-підвладних закономірностей розвитку на статеву ідентифікацію
виявляється визначальнішим, ніж вплив обернений.
У сучасній психології, з одного боку, дедалі очевиднішою стає
відносність міжстатевої диференціяції, усвідомлюється вагомість не власне
статевих, а індивідуальних особливостей, а з другого – дедалі глибше
пізнається якісна своєрідність кожної статі, що виникає, розвивається й
закріплюється під впливом соціяльних оцінок і забезпечує її представникам
специфічні якісні переваги в умовах інтерсуб’єктної взаємодії.
Внутрішні (біологічні) чинники статеворольового розвитку
поєднуються із зовнішніми, що несуть із собою соціяльне опосередкування,
результатом чого й стає формування свідомої статево визначеної особи.
Природжені біологічні структури, що первісно диференціюють осіб різної
статі, розвиваються під впливом соціялізаційних чинників, підлягають

197
оцінкам оточення, які й спонукають індивіда виявляти та психологічно
утривалювати свою статеву належність.
Елементи індивідуальної психіки, що симетрично притаманні
індивідам однієї і другої статі від народження, але при цьому оцінюються
оточенням як властиві протилежній статі, під впливом відповідних оцінок
витісняються, залишаючись глибинними репрезентантами жіночого в
чоловічій психіці і чоловічого – у жіночій. Відтак потенційна двостатева
природа людини під тиском соціялізаційно-нормативних впливів кориґується
в бік одностатевости.
Однозначна полярна вираженість статеворольових рис (маскулінність
або фемінінність) означає істотну особистісну та інтеракційну обмеженість
особи і трапляється радше як виняток. Натомість здебільшого має місце
більш чи менш виражена андрогінність.
Аналіз маскулінно-фемінінних співвідношень в особистісному
розвитку крізь призму кратологічних дискурсів дає підстави пов’язати
формування фемінінности з розгортанням дискурсивних характеристик
первинного узалежнення, маскулінности – упорядкування, а андрогінности –
вторинного узалежнення. Відтак андрогінність як симптомокомплекс
статеворольових властивостей знаменує досягнення певної особистісної
зрілости й завершености не тільки в сексуально-статевій, а й загалом
інтеракційній сфері людського буття.
Потенційну бісексуальність можна розглядати як універсальну
характеристику людської природи, хоча слід радше говорити про первісну
полісексуальність людини, яка з різною ймовірністю реалізовується в
спрямуванні сексуального інтересу на ті чи ті об’єкти. У процесі визначення
сексуальних орієнтацій привабливими для індивіда стають не тільки статеві
ознаки інших осіб, а й характеристики домінування-підпорядкування.
Тому, наприклад, гомосексуальність не слід розглядати ні як
природжену властивість людини, ні як її характерологічну властивість. Вона
закладається на ранніх етапах онтогенезу під впливом первинних
інтеракційних зв’язків з оточенням, що відображаються в суб’єктивно-
символічному індивідуальному просторі. Сексуальні переживання
сполучаються з переживанням станів домінування-підпорядкування, що
зумовлює як гетеро-, так і гомосексуальне спрямування.
Таким чином, від самого початку статева ідентифікація
підпорядковується владним впливам оточення і в ній з’являється
198
кратологічний дискурс особистісного поставання. Формування сексуальних і
ґендерних орієнтацій особи ґрунтується на взаємному зумовленні й
компенсації статеворольових і владно-підвладних особистісних властивостей
в інтеракційному співжитті.

199
 РОЗДІЛ 4. ІНТЕРАКЦІЙНА ПРИРОДА ПОЛІТИКО-
ІДЕОЛОГІЧНОГО БУТТЯ

4.1. Біопсихічні та психофізичні основи ідеологічного залучення

Індивід заходить у взаємодію із середовищем, завдяки якій задовольняє

свої первинні, а згодом і вторинні потреби. Первинні потреби, спрямовані на
забезпечення біологічного існування, зароджуються в самому індивіді,
постають перед ним і для нього у вигляді інтероцептивних органічних
відчуттів і на найраніших стадіях існування, очевидно, становлять зміст
самовідчуття, вихідну основу індивідуального буття. Саме ці відчуття
початково спонукають індивіда до виходу назовні, до звернення в
середовище, яке є навколо. Приблизно так розпочинається рух, що має місце
протягом усього індивідуального існування, – рух із глибини індивідуального
суб’єктного єства на поверхню, назовні, на рівень, де відбувається зустріч
двох світів – внутрішнього і зовнішнього.
Ці початкові спонукання мають, безумовно, несвідомий характер хоч би
через те, що свідоме відображення дійсности є продуктом досить тривалого
формування і стає набуттям індивіда в результаті щонайменше кількарічного
розвитку. Таке несвідоме здебільшого трактується як індивідуальна
структура, що може виводитися як з індивідуальної біологічної основи, так і з
інтерперсональних впливів. У юнґіянській традиції воно розглядається як
породження колективного несвідомого, що набуває індивідуальної
репрезентації. П. Юркевич писав про апріорні принципи душевної
діяльности [Юркевич, 1990, с. 65–66]. Проте у всіх цих випадках індивід
вимушено проєкує несвідомі потреби в навколишній простір, очікуючи з
нього потенційно можливих стимулів, які сприятимуть задоволенню цих
потреб.
Базальні структури, на яких ґрунтуються різного роду ідеологічні
побудови, містяться у сферах несвідомого. Зв’язок між несвідомою та
ідеологічно оформленою психікою звичайно буває мало або й зовсім не

200
помітним, не увиразнюється настільки, аби констатувати його з достатньою
впевненістю. Водночас наявність такого зв’язку неодноразово
підтверджувалася як у результатах складного, багатоступеневого аналізу, так і
внаслідок впливу якихось особливих, емерджентних обставин, що дало
підстави ще В. Джеймсу говорити про вплив неінтелектуальної природи
людини на її переконання [Джеймс, 1997а, с. 14].
Загалом суспільство пропонує індивідові досить визначені, стандартні
схеми задоволення потреб, але діяпазон можливих реакцій оточення на
експлікацію цих потреб є вельми широким. Відтак задоволення їх у різних
соціяльних ситуаціях може відбуватися принципово по-різному (принципово
однаковим, проте, має залишатися основний результат). Такий широкий
діяпазон забезпечує потенційну можливість формування безлічі варіянтів
взаємодії індивіда з оточенням. Очевидно, у цій варіятивності криються
вихідні причини формування щонайширшого спектра способів задоволення
потреб – від “здорових” до невротичних. Аби задоволення потреб
забезпечувало процес соціялізації індивіда, воно має досить істотно відійти
від біологічно зумовлених, натуральних способів задоволення. Водночас
надто істотний відхід у цьому напрямі додає багато зайвих, ілюзорних
елементів, які ускладнюють процес і перетворюють на такий собі
невротичний тягар для індивіда.
Якщо йдеться про соціяльні схеми задоволення потреб, то кожне таке
задоволення в межах певної соціяльної схеми є більшою чи меншою мірою
ілюзорним. (“Неілюзорним” було б задоволення потреб виключно в межах
інстинктивної поведінки родителів і дитинчат – як у тварин). Тому
прилучення біологічного індивіда до соціюму виявляється зумовленим
прийняттям певних соціяльних схем, що водночас спрямовані на задоволення
потреб і на вихід за межі цього процесу. Так, П. Гуревич характеризує
несвідоме як чинник культурної динаміки, що нерідко виявляється первісним
імпульсом для культурного перетворення [Гуревич, 2000]. А С. Жижек
визначає фундаментальний рівень ідеології як рівень несвідомого фантазму,
який структурує соціяльну дійсність і під впливом якого ми завжди
перебуваємо [Жижек, 1999, с. 40].
У пізніх працях З. Фройд намагався проаналізувати механізми
залежностей між індивідуальною несвідомою психікою і психікою масовою,
ідеологізованою. Якщо в найзагальнішому вигляді причиною особистісних
неврозів є конфлікт між несвідомими потягами індивіда та обмежувальним
тиском соціюму, то одним із найефективніших шляхів зняття невротичних
напружень стає прилучення індивіда до соціяльно вироблених схем більш чи
менш ілюзорного задоволення невротичних потреб. Усі зв’язки з релігійно-
або філософсько-містичними сектами й об’єднаннями Фройд розглядав як
вираження непрямого лікування розмаїтих неврозів. Примусову нав’язливість
релігійної традиції він пояснював переживанням витіснення, перебуванням у
201
несвідомому. Витіснені бажання трансформуються в почуття провини, в
основі якого лежить страх [Фрейд, 1991в, с. 137; Фрейд, 1991г, с. 262, 279;
Фрейд, 1991д, с. 225].
Зокрема Фройд підкреслював значення страху смерти, що
розгортається між Я і Над-Я [Фрейд, 1991г, с. 391], тобто у сфері, пов’язаній
із виходом індивіда за власні межі та прийняттям у себе зовнішніх впливів.
Усвідомлення своєї смертности стає для людини потужною спонукою до
пошуку сенсу життя [Арьес, 1992; Гроф, Хэлифакс, 1996; Попогребский,
1997; Рязанцев, 1994]. Весь сенсовий зміст суб’єкта Ж. Лакан виводить,
урешті-решт, із смерти. Саме як бажання смерти суб’єкт утверджує себе для
інших [Лакан, 1995, с. 90].
Отримання інформації про скінченність власного життя накладається
на первісно притаманний індивідові як біологічній істоті страх смерти,
актуалізовує цей страх для нього. Відтак особа може постійно перебувати в
полоні такого актуалізованого страху, копатися в ньому, мучитися й
страждати, і це буде той випадок, коли вона перебуває на рівні індивідуально-
суб’єктивних критеріїв оцінки дійсности, лише мінімально проєкуючи свій
страх смерти в простір інтерсуб’єктної взаємодії. Якщо особа інтенсивніше
взаємодіє із соціюмом, то в цьому просторі знаходить соціяльно вироблені
засоби подолання страху смерти, його психологічного нівелювання,
символічного продовження свого буття після смерти в соціяльних реаліях та
соціяльній пам’яті [Суковата, 2003; Brecher, 2002; Љkolka, 2003; Wilkinson,
2002]. А набуваючи спроможности піднятися над соціяльними оцінками,
вийти поза соціяльні критерії, особа стає здатною виробити власну систему
усвідомлення своєї скінченности та засобів її психологічної нейтралізації,
надати існуванню специфічного сенсу.
Прагнення нейтралізувати страх смерти може розглядатися як чинник
поставання владно-підвладної сфери в міжособовій взаємодії. Ж. Бодріяр
розглядає виникнення загробного післяжиття як основоположний акт
зародження влади з огляду на встановлення заборони на смерть і, відтак,
окремої інстанції, що стежить за цією забороною, – влади. У кінцевому
підсумку влада завжди тримається на маніпулюванні, керуванні смертю
[Бодрийяр, 2000, с. 238–239].
Аналізуючи процес утворення символічного універсуму, П. Берґер і
Т. Лукман розглядають як одне з найважливіших його надбань леґітимацію
смерти, що дає особі можливість продовжувати життя в суспільстві після
смерти значущих інших і пом’якшити жах від очікування власної смерти
[Бергер, Лукман, 1995, с. 166]. Таким чином, утеча від страху смерти або його
трансформація розглядаються як істотний елемент набуття ідеологічних
змістів. Усвідомлення своєї смертности може спонукати індивіда або до
цілковитої відмови від будь-якого розвитку та існування, оскільки вони не
мають жодного сенсу перед лицем смерти, або ж до втечі в нескінченність,
абстрактну універсальність, де жодного значення не має власна індивідуальна
смерть. Реально ці два крайні варіянти трапляються вельми рідко, і більшість
людей борсається в просторі між обома полюсами, схиляючись то в бік
202
забарвленого очікуванням смерти песимізму, то в бік оптимістичного
самообману на ґрунті релігійно-містичних ілюзій.
Оскільки за психоаналітичними канонами особа обов’язково проєкує
себе назовні, тобто на сферу стосунків з іншими людьми, то її основний страх
– страх власної смерти – вочевидь трансформується в бажання смерти інших
осіб. Побоювання щодо самої наявности та можливого викриття таких
бажань сприяє посиленню страху, а це, своєю чергою, посилює почуття
провини. Позаяк таке почуття не може зростати нескінченно, особа мусить
знаходити способи звільнення від нього – хоч би часткового, тимчасового. Ці
способи можуть бути виключно індивідуальними, і тоді вони здебільшого
набувають патологічного, із погляду соціюму, характеру. Адже добре відомим
є переважно неґативне ставлення суспільства до владних прагнень і домагань,
про психоаналітичний зв’язок яких із тягою до смерти пише О. Еткінд
[Эткинд, 1993, с. 423–424]. А коли зважити на те, що несвідомі ставлення до
влади виявляються для особи психологічно ближчими, ніж ставлення свідомі
[Хазратова, Гнатко, 1999], то увиразнюється значення того, щоб і сам соціюм
міг надавати особі більш адекватні, на її погляд, варіянти ослаблення почуття
провини.
Несвідомі та неусвідомлювані мотиви, які дають про себе знати, мають
пройти процес більш-менш санкціонованого вияву назовні. Цей вияв має
бути достатньою мірою стандартизованим – чи для всіх людей узагалі, чи для
певного соціяльного середовища, чи для досить вузького кола осіб. Початково
несвідомі, логічно не оформлені мотиви повинні набути логічно
впорядкованих форм, перейти у відкрито визнавані норми поведінки. У
найзагальніших рисах цей процес можна назвати процесом своєрідної
символізації, ідеалізації, сакралізації несвідомого. Результатом такого
процесу має стати більш чи менш складна й масштабна ідеологічна
структура, що на основі певних принципів приймає в себе санкціоновані нею
індивідуальні вияви. Трансформуючись під тиском соціюму та впливом
індивідуальних самообмежень, ці вияви набувають форм і навіть змісту,
далеких від початкових, від тих, що лежали в їхній основі, що їх, власне
кажучи, і породили. У такому соціяльно прийнятному оформленні несвідомі
мотиви дуже сильно маскуються і первинна наявність їх здебільшого виразно
не простежується.
Одним із головних завдань соціяльно зорієнтованого психоаналізу
часто-густо й буває встановлення такого зв’язку. Наприклад, С. Московічі
заявляє, що людина, готова віддати своє життя за когось іншого, деклярує й
виконує акт любови, першоосновою якої є сексуальне ядро [Московичи, 1996,
с. 302]. Джерела ідеологічних відображень дійсности К. Юнґ шукав в
індивідуальних репрезентаціях колективного несвідомого, із якого
суспільство вилучало своїх богів і демонів і всі ті ідеї, без яких людина
перестає бути людиною [Юнг, 1994а, с. 106]. Таким чином, Юнґ поміщав
справжню причину людських дій і вчинків в індивідуально репрезентовану,
але спільну для всіх людей психічну структуру. Ця структура спонукає
людину з більшою готовністю перейматися певними ідеями. Як писав Юнґ, у
203
людській душі завжди є щось подібне до найвищої влади: який-небудь
інстинкт або комплекс уявлень концентрує максимальну суму психічної
енергії і відтак примушує Я служити йому. Так виникає манія або
одержимість. Прямий збіг індивідуальної свідомости з архаїчним образом
Бога є, за Юнґом, несвідомою закономірністю [там само, с. 113; Юнг, 1994б,
с. 220].
Виходить, отже, що свідомість постає як індивідуально своєрідне
відтворення архаїчних колективних образів. При цьому образ Бога править за
взірець такого відтворення, тобто людина, здобуваючи свідомість, тим самим
має прагнути стати особою ідеологічною, носієм певної системи поглядів. І
хоч би як далеко просунулася людина цим шляхом, основи її світогляду
залишаються зануреними в структури колективного несвідомого, назавжди,
за суттю, прив’язуючи її до них. Як зазначає О. Улибіна, й онто-, і
філогенетично суспільна свідомість і несвідоме передують свідомості
індивідуальній [Улыбина, 2001, с. 10].
За Е. Нойманном, у процесі переходу від первісного стану
недиференційованости особистість ділиться на дві системи – свідому і
несвідому. Еґо відокремлюється від несвідомого та організовує себе в
порівняно незалежну систему. Водночас особистість приймає в себе дедалі
ширші сфери несвідомого, а активоване колективне несвідоме прив’язується
до суспільства [Нойманн, 1998, с. 331–338, 349–362, 414–415].
Намагаючись виявити відповідності між окремими рівнями
особистісної структури і політичним світоглядом, В. Райх виділяв три шари
особистости. Найглибший шар становить природна біологічна основа,
завдяки якій виникає все справді революційне. Другий, проміжний
характерологічний шар вторинних потягів виникає в результаті придушення
природних сексуальних устремлінь і стає психологічною особистісною
основою фашистських (тоталітарних. – В. В.) тенденцій. Третій, поверховий
шар – це шар етики, який центрується на самовладанні й терпимості та
стримує шар вторинних потягів [Райх, 1997а, с. 11–12]. Логічним є
припустити, що більшість людей у процесі соціялізації переходить із
первинного біологічного рівня на рівень соціяльний (характерологічний) і,
звичайно ж, більшості легше досягти й затриматися на цьому другому рівні,
ніж перейти на третій, найвищий. Таке становище є одним із серйозних
пояснень психологічної привабливости та поширености різного роду
тоталітарних течій: нацизм, писав Е. Фромм, мобілізував емоційну енергію
нижчих верств середнього клясу і перетворив її на потужну силу [Фромм,
1990, с. 186].
Таким чином, особистісно-соціяльний розвиток людського індивіда
може бути істотно охарактеризовано як рух від початково несвідомих,
біологічно зумовлених виявів психічного життя до складноструктурованих
ідеологічних концепцій. Важливою характеристикою цього руху є збереження
суттєвих зв’язків між психічними структурами, що формуються на різних
рівнях розвитку.

204
 Процесові трансформації початково біологічно зумовленої психіки у
психіку соціяльну має бути притаманна певна доцільність, телеологічність,
спрямованість на досягнення вершини, апофеозу розвитку. Заповнений
суперечностями психічний розвиток індивіда завжди характеризується
наявністю більш чи менш виражених станів незадоволености потреб. Власне
кажучи, завдяки наявності саме таких станів розвиток і відбувається. За
З. Фройдом, високий рівень незадоволености потреб штовхає індивіда від
жорсткої реальности в більш приємний світ фантазій. Така втеча від
реальности є водночас і виходом із людської спільноти [Фрейд, 1991г, с. 267].
Цілком очевидно, проте, що втеча у світ фантазій – не єдиний і геть не
основний шлях подолання труднощів індивідуального розвитку.
Фантазування як засіб психологічного захисту різною мірою притаманне
кожній людині. Проте лише для частини людей воно цілковито або
здебільшого заступає реальне життя. Більшість же вдається до фантазій
тільки різною мірою, обираючи за основний модус буття спроби опанувати
реальність, наблизитися до неї, узгодити з нею свою поведінку. Такі
намагання не стають продуктивними, якщо здійснюються суто індивідуально,
на самоті, без значущого залучення інших осіб. У цьому разі можливі окремі
короткочасні успіхи, проте загалом таку соціяльно відсторонену позицію
приречено на невдачу.
Апріорі продуктивнішою є взаємодія з дійсністю, яка спирається на
соціяльно вироблені способи активности і значущу співпрацю з іншими
людьми. Замість непродуктивного фантазування особа вдається до засвоєння
категоріяльно оформлених способів бачення і взаємодії зі світом. Вона
переймає від середовища складну, почасти впорядковану систему
поведінкових наставлень і світоглядних постав. Розвиваючись соціяльно,
приєднуючись до вже існуючого соціюму, особа мимоволі залучається до
певної ідеології, стає її носієм та більш чи менш свідомим адептом.
Соціюм вириває індивіда з його первинної сконцентрованости на
біологічних потребах. Задовольняючи їх в ускладнений, багатошарово
усвідомлений спосіб, соціюм ніби натякає на існування чогось надчуттєвого,
такого, що стоїть поза простором безпосереднього задоволення потреб. Якщо
припускати наявність у новонародженого людського індивіда первісної
схильности до пріоритетного відображення специфічних соціяльних
стимулів, то, очевидно, саме така додаткова сенсова навантаженість взаємодії
і повинна приваблювати новонароджене дитя, робити процес задоволення
потреб доцільним не тільки з біологічного, а й із соціяльного погляду. Відтак
перед дитиною постає її первинна ідеологія – ідеологія засвоєння потреб
через соціяльно вироблені способи.
Набуття такої ідеології забезпечує якісно новий, вищий рівень адаптації
до умов середовища, адаптації соціяльно зумовленої. Водночас це означає
неминуче спотворення наявної біофізичної дійсности. Дійсність починає
відображатися крізь призму соціяльних стереотипів, раніше вироблених
соціюмом і тепер засвоюваних індивідом. Таке усоціяльнене відображення
дійсности переводить особу на принципово новий рівень пізнання світу, але
205
водночас означає й принципово новий рівень спотворення дійсности –
спотворення, що парадоксально забезпечує більш високу здатність до
пристосування. Злам початкової біопсихічної безпосередности, розкриття
чуттєвої сфери назустріч соціяльним впливам трансформують саму цю
чуттєву сферу, наповнюють її соціяльним змістом.
Такій взаємодії внутрішнього і зовнішнього властивий широкий
діяпазон можливих поєднань. Індивід може дедалі більше відкриватися перед
соціюмом, сприймати й приймати його впливи, а може намагатися уникати їх,
занурюватися в себе самого. Відтак пристосування до дійсности має
порівняно вираженіший соціяльно-типовий або індивідуально-своєрідний
характер. В обох цих варіянтах відповідним є й спотворення дійсности: воно
може бути більш індивідуалізованим, химерним і незрозумілим із
соціяльного погляду або більш публічно виправданим плодом сукупної
фантазії соціюму.
Ідеологія, як і фантазія, також спотворює дійсність, і ступінь цього
спотворення не обов’язково має бути меншим. Проте ідеологічне
відображення дійсности є безумовно ефективнішим із погляду адаптації до
неї. Ідеологічна адаптація має набагато більше критеріїв ефективности, які
містяться в позаособовому, інтерперсональному, інтеракційному просторі. На
відміну від фантазійної, ідеологічна адаптація піддається відносно
об’єктивним оцінкам, які ґрунтуються на сукупному досвіді багатьох людей.
Якщо ідеологію за багатьма ознаками можна назвати сукупною фантазією
членів певної групи, то це та фантазія, яка допомагає індивідові долати межі
власної суб’єктивної обмежености та виходити в простір ширших
узагальнень, що також є обмеженим, але в набагато віддаленіших границях.
Істотно протилежними є погляди на ідеологію як на сферу або механізм
компенсації, утечі від дійсности, але такої втечі, яка спотворює дійсність не
заради адаптації до неї, а для внутрішнього самозаспокоєння, не пов’язаного
навпрямки з впливами самої дійсности. Так, В. Вундт убачав в одкровеннях
релігійного екстазу вияви вищого задоволення, яке свідчить про те, що сама
релігійна потреба полягає в прагненні такого задоволення [Вундт, 1998,
с. 300–301].
В. Райх пропонував шукати сутність людини в процесі, за допомогою
якого вона створює ідеології. Так, ідеологія фашизму служить організованим
політичним вираженням характерологічної структури середньої людини,
існування якої носить загальний та інтернаціональний характер. Фашизм має
всі особливості й суперечності, притаманні характерологічній структурі
масового індивіда, а фашистська ментальність – це ментальність малої
людини, що є поневолена, прагне влади і водночас протестує. Фашистська
ідеологія орієнтується на незмінність людської природи, безпорадність
народних мас, їхнє прагнення до підпорядкування авторитетові та нездатність
до свободи. Таким чином, фашизм – це найбільш відповідна до психологічної
природи пересічної людини ідеологія [Райх, 1997а, с. 12–14, 100, 236]. Зі
зрозумілих історичних причин Райх зосередив увагу саме на цій ідеології,

206
проте перенесення виявлених ним закономірностей на тоталітарні ідеології
різного штибу надає їм майже універсального характеру.
Залежно від ступеня розкритости на соціюм, який визначається на
ранніх етапах індивідуального розвитку, у своєму світогляді особа може
різною мірою орієнтуватися на зовнішні і внутрішні критерії оцінки
дійсности. Орієнтація на зовнішні, соціяльно-стандартні критерії означає
найбільш виразне, найбільш доцільне з погляду соціяльного оточення
пристосування до дійсности. Надання переваги внутрішнім критеріям має
двоїстий характер. Ця орієнтація може бути надто суб’єктивною, соціяльно
недостатньо оформленою, у певному розумінні недорозвиненою, коли
індивід залишається на рівні більш-менш безпосереднього відображення
власних потреб і примітивного задоволення їх шляхом поверхового
використання соціяльних засобів. Протилежний тип орієнтації на внутрішнє
означає вихід індивіда за межі соціяльно означеної реальности, пошук нових
засобів пізнавання світу, піднесення над рівнем соціяльних стандартів і
стереотипів.
Ці два полюси ідеологічного залучення простежуються в описаних
Ґ. Оллпортом двох типах релігійної орієнтації: зовнішній і внутрішній.
Зовнішня орієнтація використовується як захист від реальности, а не для
того, щоб заради неї жити. Вона не є провідним або інтеґральним мотивом, а
служить для реалізації інших потреб (у безпеці, статусі, самооцінці) і є
незрілим утворенням. За внутрішньої релігійної орієнтації все реґулюється
всеохопним зобов’язанням, до певної міри інтелектуальним, але найбільше –
фундаментально мотиваційним. Така релігія не служить людині зручним
інструментом, а радше людина зобов’язана служити їй [Оллпорт, 1998, с. 109,
122].
Якщо в особи переважає зовнішня релігійна чи загалом ідеологічна
орієнтація, то зростає сила впливу інших, не ідеологічних або не суто
ідеологічних чинників, таких, наприклад, як тиск оточення, вплив
громадської думки, влада авторитетів. Це стосується, зокрема, і політико-
ідеологічної сфери. Так, у нашому дослідженні, проведеному спільно з
Ю. Гундертайло, у якому вивчалися електоральні постави жителів сіл і
містечок України, було встановлено, що переважна більшість їх у своїх
виборчих уподобаннях орієнтується на думку авторитетних для них осіб або
просто на узагальнену думку середовища (“як люди, так і я”). При цьому
особи, які більш-менш самостійно визначають свою позицію і транслюють її
іншим, становлять менш як 10% [Васютинський, Гундертайло, 1998]. Можна
припустити, що для цієї неповної десятої частини громадян саме політико-
ідеологічна сфера є тією цариною, у якій вони реалізовують свою внутрішню
ідеологічну орієнтацію. Що ж до решти дев’ятьох десятих, то більшості з
них, очевидно, може бути притаманна внутрішня ідеологічна орієнтація в
інших сферах, наприклад релігійній, мистецькій, сімейно-родинній,
статеворольовій тощо. Мається на увазі, що ідеологія, до якої прилучається
індивід, не обов’язково повинна бути оформлена як ідеологічна схема у
вузькому розумінні. Має йтися радше про ідеологію в широкому розумінні,
207
близьку своїм змістом до таких категорій, як світогляд, світобачення,
символічний універсум.
Категорії “світогляд” та “ідеологія” вживаються здебільшого як
синоніми. Іноді світогляд трактується як більш широка сукупність поглядів
на світ, тоді як ідеологія розглядається як логічно впорядкована і
структурована частина світогляду. Для психологічного контексту важливою є
та обставина, що ідеологія включає в себе елементи світогляду, які набувають
для особи особливої значущости, займають провідні місця в ієрархії
цінностей. Що стосується ще однієї доречної тут категорії “картина світу”, то
їй можна відвести роль перцептивно породжених уявлень про світ, на основі
яких формується світогляд.
Постійно притаманні особі міжполюсна невизначеність і коливання
позицій породжують потребу виробляти ідеологію, яка, з одного боку,
утримує від скочування на позбавлену сенсу крайню позицію, а з другого –
надає власній позиції відносної певности й стабільности. Таким чином,
вироблення ідеології та прилучення до неї як у широкому соціяльному, так і в
конкретному індивідуальному аспекті виконує двоїсту функцію. По-перше,
посідання ідеології дає особі або спільноті змогу самоствердитися, утвердити
себе і визначити свої позиції в середовищі, заявити про себе, і не тільки
комусь, а й самим собі, усвідомити своє буття, надати йому сенсу.
По-друге (а цілком можливо, що й по-перше), залученість до ідеології
позбавляє сумнівів і вагань, які часто-густо стають перешкодою продуктивній
активності, забезпечує економію часу, а головне – психічних зусиль на шляху
до прийняття правильних рішень. Якщо сумніви й вагання займають надто
значне місце в суб’єктивному світі особи, істотно зумовлюючи притаманне їй
почуття нижчости, то призначення ідеології, як правило, полягає у
виробленні своєрідного психологічного захисту, подоланні почуття нижчости
шляхом специфічного спотворення дійсности, створення такої системи
бачення світу і себе в ньому, яка б маскувала цю нижчість, давала ілюзію
володіння світом, ситуацією, самим собою.
Відтак засвоєна особою ідеологія повинна істотним чином відповідати
її потребам, віддзеркалювати глибинні психологічні аспекти [Климчук, 2002].
Звичайно, ця відповідність може мати вельми опосередкований характер
щодо потреб вихідних, первісних, які колись започаткували сам процес
індивідуального розвитку. (Описуючи психологічні чинники віри, В. Джеймс
зазначав, що в результаті ми віримо, самі не знаючи як і чому [Джеймс, 1997а,
с. 13]). Більш безпосереднє відношення індивідуальний світогляд має до
задоволення потреб поточних, сьогоденних, особливо тих, що мають велику
суб’єктивну значущість.
Потребу мати ідеологію О. Вайнінґер описував як потребу
позачасовости, вольове тяжіння до цінности, що існує у всіх сферах людської
діяльности. Позаяк у центрі його уваги були статевий потяг і почуття
кохання, то саме їх він розглядав як намагання реалізувати своє Я, увічнити
себе в тілесному або духовному варіянті, тобто певним чином себе
утвердити. Що ж до подолання сумніву, то Вайнінґер зазначав: “Хто здобув
208
повну перемогу над наймогутнішим сумнівом, той є найбільш віруючою
людиною” [Вейнингер, 1992, с. 141, 270, 365]. Отже, подолання сумніву
означає прийняття певних ідеологічних постулятів, а ймовірніше, і те і те
становлять єдиний цілісний процес ідеологічного залучення.
Ще виразніше дві сторони процесу ідеологічної соціялізації
заакцентовано в концепції А. Адлера. З одного боку, Адлер говорив про
прагнення влади як визначальний мотив людської активности, як форму
прагнення досконалости. Намагаючись стати господарем середовища,
людина повинна звернутися до Бога та спілкуватися з ним [Адлер, 1997б,
с. 263–264; Адлер, 1997ж, с. 49; Адлер, 1997з]. А що має означати
спілкування з Богом, як не вираження себе в певній ідеологічній концепції?
Прагнення влади, таким чином, стає одним із головних чинників
ідеологічного поставання особистости. З другого боку, людиною керує
притаманне їй почуття нижчости, із якого, власне кажучи, і випливає
прагнення влади. Почуття нижчости Адлер називав рушійною силою і
вихідним пунктом прагнень усякого розвитку. Це почуття визначає саму мету
існування і готує шлях, на якому її може бути досягнуто [Адлер, 1997ж, с. 64–
65].
Відтак в особистісному розвитку поєднуються намагання позбутися
почуття нижчости і прагнення влади, здобуття якої й має означати звільнення
від власної малоцінности. На основі цих двох чинників особа формує і
формулює основну мету: домінувати над до себе подібними. Таку мету Адлер
визначав як фіктивну, але не в розумінні її позірности, а в тому значенні, що її
зміст суперечить соціяльно виправданим підставам перебування особи в
суспільстві. Ця мета, натомість, не є фіктивною з погляду самої особи, бо
допомагає їй орієнтуватися в хаосі повсякденного існування та мати
можливість оцінювати відносні величини, а на більш високих рівнях
розвитку утворює Над-Я індивіда [Адлер, 1997б, с. 261; Адлер, 1997ж, с. 65–
67].
Мало сказати, що людина має потребу в ідеології. До цього належить
додати, що й ідеологія, аби оволодіти людиною, повинна відповідати її
базовим потребам. Як писав Е. Фромм, вплив будь-якої доктрини або ідеї
залежить від того, наскільки вона відповідає психології людей, яким ці ідеї
адресовано. Ідея може стати активною силою, якщо відповідає настійливим
психологічним потребам людей. У Фромма знаходимо посилання на двоїсту
природу ідеології: психологічно віра може бути утвердженням життя,
вираженням внутрішнього зв’язку з людством, а може бути продуктом реакції
на сумніви, що виникли з почуття ізольованости та неприйняття життя.
Пристрасне прагнення до впевнености відображає не щиру віру, а потребу
придушити нестерпний сумнів. Упевненість досягається відмовою від своєї
ізольованої особистости, перетворенням себе на знаряддя могутньої
зовнішньої сили [Фромм, 1990, с. 74; Фромм, 1993, с. 53].
Більшість людей відмовляється від здобуття справжньої свободи і
вдається до мазохістської відмови від власного Я. І це тільки одна сторона
мазохістських нахилів. Друга – намагання перетворитися на частину
209
більшого й сильнішого цілого, спроба розчинитися в зовнішній силі і стати її
часткою. Цією силою може бути інша людина, громадський інститут, Бог,
нація, сумління, моральна доконечність. Ставши частиною непохитної, вічної
й прекрасної сили, людина стає причетною до її потужности й слави. Відтоді
сенс життя, індивідуальну сутність визначено тим великим цілим, у якому
розчинено людське Я. Функції такої авторитарної ідеології Фромм
порівнював із функцією невротичних симптомів. Й ідеологія, і невроз
походять із нестерпних психологічних умов і водночас пропонують якесь
розв’язання, яке робить життя стерпним, але не дають рішення, що веде до
щастя й розвитку особи [Фромм, 1990, с. 135–136, 200]. Отже, між
ідеологічним відображенням дійсности і відображенням невротичним існує
та важлива спільна риса, що в обох випадках спостерігається відображення
спотворене, мета якого – відволікти особу від справжніх труднощів і
неґативних сторін існування та нав’язати їй світ більш, на її власний погляд,
приємний і прийнятний.
Розробляючи проґраму поступового звільнення людства з-під впливу
авторитарної ідеології, Фромм до певної міри проіґнорував універсальну
психологічну закономірність, яка полягає в постійному відтворенні
механізмів такої ідеології в кожній новій особі, у кожній людині, яка від
народження потрапляє у світ взаємних впливів та узалежнень. Для того щоб
прилучитися до соціюму, особа повинна потрапити в істотну залежність від
соціяльного оточення. Саме з формування такої залежности розпочинається
життя людини, і далі все воно стає присвяченим одночасному узалежненню
та унезалежненню і рухові до свободи. Проте свобода означає й брак чітких
категоріяльних правил поведінки, що спричиняє виникнення неминучих
сумнівів, а відтак і потребу їхнього подолання. Виходить, що, досягаючи
свободи, людина відразу ж її втрачає. Інший варіянт нібито свободи полягає в
зайнятті крайніх ідеологічних позицій, але зрозуміло, що тим самим індивід
автоматично обмежує себе в можливості творчого, нешабльонного підходу до
життєвих подій.
На масовому рівні поляризація думок, пише С. Московічі, пов’язана з
потребою уникнути сумнівів і невпевнености. Вона утворює психічну єдність
навколо певного предмета, забезпечуючи консолідацію зі стійким судженням.
Московічі зазначає відповідність ідеології до певних психологічних потреб,
зокрема у визначеності. У надрах людської натури існує бажання
гармонізувати все те, що здається суперечливим і непоясненним. Коли немає
простих принципів, єдиної моделі пояснення, з’являється відчуття небезпеки.
Тому першою функцією ідеології є створення єдиної картини світу, яка
згладжує фрагментарний та окремий характер знання [Московичи, 1996, с.
152, с. 419–420].
Прилучення до мережі соціяльного відображення дійсности, що
виникає спочатку як знаряддя ефективної адаптації, перетворюється на
процес формування індивідуальної суб’єктности, змістового наповнення
індивідуального єства. Переймаючи соціяльно вироблене світобачення, особа
стає тим, ким вона й може стати в результаті такого переймання. Виходить,
210
що прилучення до соціюму в процесі соціялізації, з одного боку, розкриває
перед особою дедалі складніші пласти світобачення, а з другого – нав’язує їй
певний спосіб такого світобачення, реалізовуючи лише одну з безлічі
можливостей, тим самим нівелюючи всі інші. Отже, набуття світогляду стає
передумовою, умовою і результатом розвитку індивіда як соціяльної істоти, а
відтак перетворюється на одну з провідних його потреб.
У соціяльно опосередкованій взаємодії зі світом містяться психологічні
підстави формування потреби мати певну ідеологію, певний спосіб
світобачення. Якщо з політологічного погляду ідеології можуть різнитися за
ступенем їхньої тоталітарности, то з погляду психологічного будь-яка
ідеологія, засвоєна індивідом, яку він поділяє, є щодо нього тоталітарною за
суттю. Вона орієнтує його у світі, робить спроможним взаємодіяти зі світом і
водночас накладає принципові обмеження, робить своїм невільником.
(Зрозуміло, що йдеться не обов’язково про політичну ідеологію, а про її
набагато ширше соціяльне значення, про світогляд на різних рівнях взаємодії
суб’єкта із середовищем).
Почуття особливої значущости тих чи тих світоглядних компонентів
формується в результаті набуття відповідного досвіду взаємодії, у процесі
якої різні сторони, елементи внутрішньої суб’єктности і зовнішнього
оточення розмаїто зустрічаються, перехрещуються, взаємно визначаються,
підтверджуючи або спростовуючи їхнє значення для індивідуального буття. З
таких найбільш значущих елементів особа конструює те велике й величне, до
якого прагне прилучитися, частиною якого прагне стати сама і яке прагне
зробити частиною себе (ідентифікується з “гідною справою” [Шибутани,
1969, с. 368–369]). Це велике й величне вона творить нібито сама для себе,
але водночас – під впливом і в результаті взаємодії зі світом. Оскільки в її
індивідуальному інтеракційному бутті є тільки відносні, а не абсолютні
критерії світоглядної слушности, то досягнення ідеологічної величі завжди
має більш чи менш виражений ілюзорний характер, а ідеологічна оцінка
дійсности в багатьох істотних рисах є аналогічною оцінці невротичній.
Таким чином, нормальний, повноцінний розвиток особи неминуче
передбачає створення цілісної картини світу, яку, за певними ознаками,
можна називати світоглядом або ідеологією. І так само неминучим стає
узалежнення особи від ідеології, носієм якої вона є. Особа повинна бачити
світ, але, бачачи світ по-своєму, не має змоги бачити його якось інакше.
Завдяки світоглядові вона здобуває владу над світом і водночас віддає себе
під його владу.
Про світогляд як атрибутивну властивість особи говорять починаючи з
певного віку – частіше юнацького, рідше підліткового. Проте зрозуміло, що
світогляд починає формуватися набагато раніше. Визначення часу початку
цього процесу залежить від вибору критеріїв оцінки. Якщо пов’язувати
формування світогляду із загальним процесом особистісного розвитку, то
слід гадати, що воно розпочинається від моменту народження. Уже
найперший досвід взаємодії зі світом закладає в дитячій психіці основи того,
що згодом розвинеться в картину світу, спочатку лише чуттєву, а далі –
211
абстрактно опосередковану. Від самого початку розвиток людського
світобачення зумовлюється змістом соціяльних спонук, які діють на індивіда,
і найістотніше описується категорією соціялізації.
Майже кожна концепція, що розглядає процес ідеологічної соціялізації
дитини, має справу зі щонайменше двома його стадіями. У найзагальніших
рисах перша стадія означає подолання дитиною її первісно біологічної
природи, вихід за межі початкової замкнутости на власних біологічних
потребах, утворення на основі суто інстинктивної психіки тієї психічної
основи, яка дає змогу заходити в специфічну взаємодію не просто з
навколишнім середовищем, а саме із середовищем соціяльним. Коли такі
основи закладено, відбувається перехід до наступної стадії, де дитина постає
як певною мірою соціялізований суб’єкт, що посідає принципову здатність
бути співсуб’єктом взаємодії.
Одним із прикладів такого двостадійного залучення до соціяльного
оточення може бути мовленнєвий розвиток. Спочатку дитина потрапляє в
середовище, де звучить людське мовлення, специфічним чином спрямоване
до неї. Ще не володіючи мовленням як таким, дитина примушена й
зовнішніми обставинами спілкування, і внутрішніми природженими
інстинктами до того, щоб певним чином реаґувати на це мовлення, переймати
його, намагатися відтворити власними засобами. І тільки згодом мовлення
стає вже присвоєним інструментом, за допомогою якого дитина опановує
нові, складніші і зовсім іншого характеру функції. (Наголосимо, що мовлення
– тільки приклад, бо подібні закономірності можемо віднайти практично в
будь-якій психічній функції, процес розвитку якої припадає на раннє
дитинство).
Істотну аналогію цього можна побачити у виділених З. Фройдом
стадіях автоеротизму, нарцисизму та вибору об’єкта [Фрейд, 1991г, с. 280–
281]. Автоеротизм – це первісний початковий стан, коли дитина перебуває в
межах власних автичних вражень і є людською істотою тільки з біологічного
погляду. Нарцисизм означає центрованість на власних потребах, але ці
потреби збуджуються й задовольняються завдяки незрозумілій, проте
відчутній для суб’єкта наявності об’єктів, що перебувають поза ним і можуть
задовольняти його потреби. Суб’єкт ніби має змінити орієнтацію “виключно
на себе” на орієнтацію “на себе у зв’язку з присутністю інших”. Змінившись
у такий спосіб, суб’єкт набуває здатности заходити у взаємодію з об’єктами
(значущими іншими), і позаяк коло таких об’єктів дедалі більше
розширюється, перед особою дедалі частіше постає потреба значущого
вибору. Таким чином, оця пізніша соціялізація водночас і соціялізує суб’єкта,
й індивідуалізує його. Тому в найзагальніших рисах можна сказати, що мета
первісного етапу соціялізації полягає в тому, щоб людське дитя стало особою
– членом соціюму, а мета наступних – у тому, щоб воно стало особою-
індивідуальністю.
Як писав В. Райх, після перетворення вихідних біологічних потреб
людини та включення їх у склад характерологічної структури під впливом

212
суспільних умов і змін ця структура сприймає лад суспільства та його
ідеологію. Під тиском авторитарних ідеологій веґетативне (тобто біологічне)
життя виставляється як тваринне й примітивне і протиставляється
“культурному” замінникові життя, що уявляється різноманітним і
високорозвинутим. Насправді, на думку Райха, це культурне життя, будучи
відірваним від веґетативного, стає непродуктивним, замороженим у нерухомі
форми й формулювання утворенням. Веґетативне життя, навпаки, від самого
початку продуктивне та наділене нескінченними можливостями розвитку
[Райх, 1997а, с. 11; Райх, 1999, с. 202]. Позиція Райха тут доволі прозора, коли
зважити на її загалом психоаналітичний зміст, проте необґрунтованою
видається оцінка ідеології як безпорадного відростка на тілі біологічного
існування.
Ідеологічний (у широкому розумінні) розвиток індивіда – майже таке
саме природне для людини явище, як і розвиток її організму, настільки
природне, наскільки природно людині бути людиною. Інша річ, що цей
ідеологічний розвиток криє в собі величезні потенційні загрози розвитку
“неправильного”, відхиленого, збоченого, і насамперед тому, що критерії
ідеологічного розвитку є, за суттю, його власними продуктами. Засвоюючи
ідеологію, щоб стати людиною, людина тим самим захоплює в себе
величезний спектр соціяльних, психологічних і навіть фізіологічних проблем.
(А. Маслоу говорив про біологічне коріння ціннісного життя [Маслоу, 1999а,
с. 282–325]. Наводяться дані про вплив нейро- і психофізіологічних та
афективно-мотиваційних процесів на формування преференцій і здійснення
вибору у світоглядній сфері [Lieberman, Schreiber, Ochsner, 2003; Morris and
others, 2003; Winkielman, Berridge, 2003]). Труднощі ідеологічного розвитку –
це як хвороби хребта, що виникли через прямоходіння: зіп’явшись на ноги,
людина стала людиною розумною, але платить за це різними недугами;
засвоюючи ідеологію, людина залучається до соціюму, але платить за це
безліччю психологічних проблем.
Складні й ґрунтовні психофізичні співвідношення в масовій свідомості
відображаються у своєрідній діялектиці змінного, мінливого і постійного,
усталеного, про яку писав Ґ. Лебон. Він гадав, що всі ідеали рівноцінні, бо
вони становлять лише тимчасові символи. Ідеали – це тільки назви, що легко
міняються, тоді як сутності, що стоять за ними, змінюються вкрай повільно.
Ідеї поділяються на “основні” і тимчасові й скороминущі. У глибині вірувань
і думок народу існує дуже стійка основа, на яку нашаровуються думки
рухливі. Цю незмінну основу Лебон уважав за характер народу, а змінні
думки – за його вірування [Лебон, 1995, с. 73, 78, 122, 186–187, 254].

213
 Коли такий поділ розглянути крізь призму виявлених Лебоном
закономірностей взаємодії індивідів у натовпі (див. розд. 3.1, 3.3), то можна
виснувати, що основні ідеї народу чи іншої спільноти істотним чином
ґрунтуються на базових, первинних ідеях, притаманних усім або більшості
індивідів. Основні ідеї охоплюють широченний спектр індивідуальних ідей,
переважний зміст яких є спільним, або однаковим, або подібним у різних
індивідів. Натомість ідеї вторинні, нашаровані відзначаються набагато
більшою різноманітністю та неузгодженістю між окремими індивідами.
Скажімо, футбольний фанат і політичний екстреміст однаково чи майже
однаково дихають, харчуються, пересуваються земною поверхнею і навіть,
можливо, переживають досить схожі емоції. Але об’єкти їхніх переживань,
звичайно ж, дуже різні, і те, що винятково хвилює одного, залишає байдужим
другого, і навпаки.
Даючи подібну інтерпретацію ідеям первинного і вторинного
походження, Х. Ортеґа-і-Ґассет терміном вірування наділяв якраз
фундаментальні, тобто первинні ідеї, на відміну від просто ідей.
Фундаментальні ідеї-вірування становлять каркас життя і тому не є носіями
окремого змісту всередині нього. Ми не відокремлюємо їх від самої
реальности, із ними нічого не можна робити, крім просто перебувати в них.
Ці ідеї-вірування ніби є тут іще до того, як ми задумуємося [Ортега-и-Гассет,
1991]. Про “фундаментальну віру” пише К. Тарновський [Tarnowski, 2002]. П.
Бурдьє називає вірування складовою частиною належности полю, мовчазним
досвідом світу, що його дає нам практичний глузд. Завдяки віруванням
інкорпоровані соціяльні відношення здаються природними [Бурдьє, 2003, с.
115–123].
Натомість більш інтелектуальне життя, писав Ортеґа-і-Ґассет, є
вторинним щодо життя автентичного і становить усередині нього тільки
уявний, віртуальний вимір. Ідеї вторгаються в прогалини у віруваннях. Вони
заміняють нестабільний, двозначний світ на світ без двозначности. Людина
вибудовує уявні світи і проєктує в них свою поведінку. Серед цих світів один
здається їй найміцнішим і найстійкішим, і людина називає його істиною.
Таким чином, ідеї ми виробляємо саме тому, що не віримо в них. Реальність,
у якій, як нам здається, ми живемо, – плід зусиль інших людей, а не істинна й
первозданна реальність. Істинна й первозданна реальність сама по собі не має
обрисів, тому не можна називати її світом. Людина створює математичні,
фізичні, релігійні, моральні, політичні і поетичні світи, і вони справді світи,
бо в них є обриси, порядок, доцільність. Ці світи підсумково виявляються
уявними внутрішніми світами, тому вони наші [Ортега-и-Гассет, 1991].

214
 П. Берґер і Т. Лукман говорять про основні релевантні структури, що
стосуються повсякденного життя, які даються нам уже готовими в самому
соціяльному запасі знання [Бергер, Лукман, 1995, с. 78]. Якщо процес
соціялізації трактувати як соціялізацію ідеологічну, тобто розуміти саму
ідеологію в її щонайширшому значенні, то можна провести пряму паралель
між первинною і вторинною соціялізацією за Берґером і Лукманом і двома
етапами ідеологічної соціялізації, на яких відбувається відповідне засвоєння
первинних і вторинних ідей.
У ширшому контексті розвитку формування первинних ідей може
розглядатися як складова процесу формування психофізичного індивіда, а
формування вторинних ідей – індивіда соціопсихічного. Інша річ, що
оскільки ми маємо справу з людиною, то її психофізичний розвиток, тобто й
розвиток первісно ідеологічний від самого початку включається і знімається
розвитком соціопсихічним, тобто вторинно ідеологічним. І хоча таке зняття
великою мірою деформує початковий розвиток, воно все одно не може його
скасувати, заступити, зробити непотрібним.
Основна відмінність між первинною і вторинною соціялізацією має
більше соціяльно-педагогічний, ніж психологічний характер і полягає в тому,
що на етапі первинної соціялізації дитина виразніше діє як об’єкт
соціялізаційних впливів, а на етапі вторинної – уже сама постає як джерело
таких впливів щодо інших суб’єктів. Зрозуміло, що з психологічного погляду
немає сенсу говорити про якусь меншу власну активність дитини як суб’єкта
взаємодії на етапі первинної соціялізації порівняно із вторинною.
Упровадження категорії “первісна соціялізація” (див. розд. 2.3) як
процесу, змістом якого є початкова трансформація біологічної чуттєвости в
чуттєвість квазісоціяльну, перехід від зосереджености на біологічних
потребах організму до стану відкритости на навколишній соціяльно
означений світ, дає додаткові підстави для відповіді на принципове питання:
яким чином новонароджена біологічна істота виявляється здатною до
сприймання та відображення стимулів, наповнених соціяльним змістом?
Немає переконливих доказів природженого характеру такої здатности.
Натомість можна, очевидно, вести мову про специфічну біологічну й
морфологічну будову людського індивіда, яка потенційно забезпечує
можливість вибіркового реаґування на соціяльно означені стимули. Водночас
ця потенційна можливість повинна реалізуватися в процесі взаємодії дитини
із соціяльним оточенням, впливу на неї соціяльних чинників. Лише після
того, як такий перехід відбувся, розпочинається, власне, соціяльне
формування особи, її первинна соціялізація.
Результатом і первісної, і первинної соціялізації не стає світогляд як
розгалужена сукупність поглядів на світ, переконань і ставлень. Проте
сформовані на цих етапах психічні структури становлять цілком доконечну
основу пізнішого формування власне світогляду. Первинні уявлення про світ і
про себе в ньому творять специфічний ґрунт, із якого виростають
світоглядно-ідеологічні схеми. Погляди, думки, поняття, які вважаються за
специфічні для світоглядних структур, на перший погляд, не мають прямого
215
зв’язку з тими базальними уявленнями про світ, що формуються на самому
початку. Насправді ж цей зв’язок дуже істотний і визначальний.
Первинні, базові, фундаментальні ідеї (вірування) часто-густо є самі
собою зрозумілими, надто очевидними, аби вирізнятися як об’єкти
спеціяльної уваги. З погляду здорового глузду пересічної людини немає сенсу
аналізувати такі обставини людського буття, як, наприклад, вага власного
тіла, прозорість повітря, наявність верху і низу, переду і заду, правого і лівого
боків, потреба спати і прокидатися, стояти і ходити, лежати і сидіти, дивитися
і слухати тощо. Усі ці та безліч подібних до них елементів вирізняються
людиною із середовища тільки в разі їхнього порушення, “ненормального”
функціювання. Проте таке ”непомічання” цих характеристик буття не
означає, що вони не впливають на формування особи. Навпаки, цей вплив є
особливо істотним, зокрема, через цю свою непомітність.
Прикладом первинної ідеї, яка засвоюється індивідом, може бути
розрізнення верху і низу. Таке розрізнення є цілком натуральним для індивіда,
неминучим для нього, нав’язаним об’єктивними умовами існування. Індивід
безперервно перебуває в ситуації, яка спонукає його зважати на ці два
напрями руху, дві позиції. Соціяльний же формувальний вплив полягає тут у
тому, що в процесі початкового розвитку індивід засвоює готові імена, назви,
поняття верху і низу і, що йде далі за цим, безліч інших первинних і ще
більше вторинних ідей.
Менш виразно первинний зміст простежується в ідеї лівого і правого.
Цілком очевидно, що розрізнення лівого і правого боку – суто соціяльна
норма, яка існує тільки для людини як соціопсихічної істоти. Навіть у
найрозвиненіших тварин поняття лівого і правого немає, проте (коли йдеться
саме про тварин, будова тіла яких має ліву-праву симетрію) у своїй поведінці
вони, звичайно ж, розрізняють два боки середовища щодо їхнього тіла, але ці
боки є для них цілком рівноцінними, рівнозначними. (Хоча тут відразу ж
належить застерегти: рівноцінність і рівнозначність передбачають наявність
цінности й значення. Тобто лівий і правий боки для тварини однаковою
мірою позбавлено будь-якого значення). Натомість людина засвоює значення
лівого і правого, що набуває для неї більшої чи меншої цінности й
значущости.
Умови, у яких формується дитина раннього віку, відображаються нею
як єдино можливі, єдино правильні, інваріянтні. Відповідно різні умови, у
яких формуються різні індивіди, закладають основи для формування більш
чи менш відмінних світоглядів. У такому формуванні даються взнаки
специфічні кліматичні особливості, соціяльно-побутові умови, етнічні
традиції, ідеологічні стереотипи, стиль і зміст внутрішньосімейних взаємодій
тощо. Навіть побіжний огляд перелічених обставин переконливо показує
нескінченну варіятивність значень і сенсів, які засвоює дитина. Проте в
основі цієї варіятивности лежать усе-таки найбільш спільні схеми взаємодії зі
світом. Усі немовлята “однаково” хочуть їсти, дихати, спати, відчувають силу
земного тяжіння, не здогадуючись про її існування, над ними всіма сходить і
заходить сонце (але не однаково для дітей, що живуть на екваторі і за
216
полярним колом). Усі ці обставини існування – однакові і різні, спільні і
відмінні – засвоюються дітьми через специфічні соціяльні контакти,
відображаються ними, будучи вже відображеними соціяльним оточенням.
Початкові чинники формування – різні чи однакові – завжди
виявляються неоднаковими своїми суб’єктивними значеннями для дитини, бо
зовсім по-різному “подаються” їй дорослими, первісно містять різне сенсове
навантаження. Наприклад, І. Василенко характеризує “владу простору” як
чинник російської ментальности [Василенко, 2001]. Очевидно, що на
формування дитячої особистости більшою мірою впливає простір
безпосередній, найближчий. А проте відчуття дорослими навколишнього
масштабного простору непомітно для них самих передається дитині,
зумовлюючи формування в ній специфічних наставлень, значення яких може
проявитися згодом.
Відтак кожна дитина, що розвивається під впливом соціяльних
чинників, маючи потенційну здатність формуватися як психофізичний
індивід, відразу ж формується як індивід соціопсихічний. Психофізичний і
соціопсихічний світи постають перед дитиною як світ єдиний, цілісний і
нерозривний, світ, який несуперечливо відображається в її суб’єктивному
сенсовому полі. Таке відображення формує суб’єкта, робить його самим
собою і надалі, із появою здатности виокремлювати себе із середовища, із
виникненням свідомости й самосвідомости сприймається як щось таке, що
існує саме собою і не підлягає жодним сумнівам.

***

Ідеологічно-світоглядне формування особи ґрунтується на

відображенні фундаментальних особливостей взаємодії індивіда із
середовищем. Проєкція первинних біологічних потреб дитини в простір
взаємин із дорослою особою, засвоєння й відтворення соціяльних схем
задоволення цих потреб формують початковий рівень світобачення, на який у
процесі подальшого розвитку спирається формування світоглядних
елементів. Фактично має йтися про поступове й тривале ідеологічне
оформлення несвідомих компонентів індивідуального психічного життя – чи
то як власне індивідуального несвідомого, чи то як індивідуалізованого
варіянту несвідомого колективного. Тому природжена біопсихічна структура
індивіда лягає в основу ідеологічного розвитку особи, тобто заздалегідь
зумовлює істотну невипадковість цього процесу – звичайно, ще не з огляду на
майбутні ідеологічні уподобання, а в контексті світоглядного входження в
середовище.
Важливим компонентом такої трансформації несвідомого в ідеологічне
є переживання страху смерти. Можна говорити про два основні рівні впливу
цього страху на особистісне формування: по-перше, страх смерти дається
взнаки в ранньому віці, коли переживається ще несвідомим індивідом як
грізна й незбагненна небезпека і відтак істотно мотивує поведінку, а по-друге,

217
страх смерти дедалі вагоміше визначає ідеологічний розвиток особи в міру
усвідомлення нею своєї смертности.
Найзагальніше можна сказати, що гіпотетичне безсмертя цілковито
нівелює ціннісний зміст людського існування, звільняє людину від моральних
та інтелектуальних обмежень. Натомість саме завдяки усвідомленню
скінченности свого буття, принаймні земного, людина виявляється ніби
змушеною вибудовувати власну систему цінностей та підпорядковувати їй
своє життя.
З набуттям соціяльного досвіду задоволення індивідуальних потреб
дедалі більшої мотиваційної сили набуває власне незадоволення їх.
Скеровуючи активну увагу на використання вже знайомих способів
задоволення потреб і не знаходячи можливостей їхньої реалізації, індивід
може вдатися до одного з двох шляхів самореґуляції. Один – це пошук
задоволення у внутрішньому світі, у світі фантазій, які до певної міри, бодай
тимчасово можуть замістити собою справжнє задоволення. Другий шлях – це
активація взаємодії зі світом, вихід за межі раніше засвоєного і пошук нових
варіянтів активности.
Обидві схеми відображення дійсности – більш внутрішньо-
індивідуальна і більш зовнішньо-соціяльна, а також і пропорції, що
складаються між ними, становлять і визначають базовий рівень ідеологічного
залучення особи. Водночас вони зумовлюють більш чи менш ілюзорне
відображення дійсности, даючи індивідові змогу пізнати дійсність,
наблизитися до неї, але й неминуче спотворюючи будь-яке знання про світ.
Світоглядно-ідеологічний розвиток особи відбувається шляхом
своєрідного синтезу внутрішніх виявів і домагань, з одного боку, і
відображуваних індивідом обставин взаємодії зі світом – із другого.
Переважання в такому синтезі однієї чи іншої сторони зумовлює схильність
до внутрішньої або зовнішньої ідеологічної орієнтації в пізнішому віці.
Оскільки ідеологія завжди й неминуче є спотвореним відображенням
дійсности, тобто можна вести мову про принциповий брак об’єктивних,
загальновизнаних критеріїв її слушности, то вона виявляється зручним
засобом як особистісного самоствердження, так і розмаїтих особистісних
компенсацій.
Набуття ідеології, прилучення до певної ідеологічної системи озброює
особу комплексом засобів для взаємодії зі світом, а водночас дає їй почуття
впевнености, позбавляє сумнівів, звільняє від вагань. Людина стає в змозі
приєднатися до великої ідеї, відчути себе частиною чогось величного й
могутнього, а отже, забути або знецінити власні страхи, почуття
невпевнености в собі.
Перейнявшись тою чи тою ідеологією, особа мимоволі потребує того,
щоб ця ідеологія ставала дедалі потужнішою, переконливішою, щоб до неї
приєднувалися інші люди. Відтак увиразнюється владно-підвладний характер
ідеологічного залучення, утворюється таке собі замкнене коло: прийняття
ідеології спонукає до справляння владного впливу на інших осіб, а прагнення
влади може втілюватися в ідеологічній експансії. Ще один аспект владно-
218
підвладного змісту ідеології – залежність від неї самого її носія. Прийнявши
певну ідеологію, особа мимоволі оцінює дійсність крізь призму її постулятів,
тобто виявляється обмеженою в можливостях різнобічного бачення світу.
Ідеологічне формування особи належить визнати за таке саме
натуральне явище, як розвиток біологічний, психічний, соціяльний,
особистісний. У певному розумінні досягнутий ідеологічний статус можна
вважати за квінтесенцію всього особистісного формування.
Сукупність ідей, крізь які людина відображає дійсність, є практично
незліченною. Найчастіше ці ідеї поділяються на дві групи: ідеї первинні,
фундаментальні, базові та ідеї вторинні. Перша група ідей утворюється в
результаті безпосередніх, але інтерактивно оформлених контактів індивіда зі
світом, особливо на початкових етапах особистісного розвитку, в умовах
первісної і первинної соціялізації. Це процес перетворення потенційно
психофізичного індивіда на індивіда соціопсихічного, коли умови,
характеристики, ознаки середовища і взаємодії з ним соціяльно
опосередковуються, а відтак структуруються в суб’єктивно-символічному
індивідуальному просторі.
Хоча в цьому просторі істотно домінують загальнолюдські змісти (що
принципово відрізняє людське дитя від тваринного), проте він включає й
охоплює і соціяльно-типові, й індивідуально-неповторні сенси та символи.
Тому й первинні ідеї можна, хоч і відносно, поділити на загальнолюдські,
колективно-соцієтальні та індивідуальні, які сукупно становлять основу для
формування набагато різноманітніших комплексів вторинних ідей.

4.2. Авторитет особи як джерело ідеологічного відображення дійсности

Визначальна роль соціяльних опосередкувань для формування

особистости на ранніх стадіях пояснює виняткове значення впливу дорослих
осіб, які виконують щодо дитини первісні соціялізаційні функції. Позаяк
такими особами здебільшого є батьки, то саме під їхнім впливом і
формуються вихідні особистісні структури. Можна говорити про такий собі
принцип особистісного імпринтинґу, за яким особи, що справляють
первинний вплив на індивіда, найістотніше визначають увесь його
подальший особистісний розвиток і те, як складатиметься його життєвий
шлях.
Вплив батьків на формування дитячої особистости, значення їхнього
авторитету для психічного становлення дитини – одна з ґльобальних тем
психології, насамперед вікової, дитячої (тему батьківського авторитету
проаналізовано в розд. 4). Належить звернути увагу на малодосліджений, але
надзвичайно важливий аспект: як відчуваний дитиною батьківський вплив,
тиск батьківського авторитету перетворюється на абстрактну ідею, таку собі
психічну форму або, радше, форми, із яких складається дитяча психіка і на
яких згодом ґрунтується психіка доросла? Найбільше з цього приводу,
мабуть, сказав З. Фройд, згідно з яким Над-Я є репрезентацією ставлення до
батьків. Я-ідеальне як заміна туги за батьком містить зародок усіх релігій
219
[Фрейд, 1991е, с. 371–372]. І, як додав С. Московічі, Над-Я протеґує нам і
гнітить нас, як наш батько, Бог нашого дитинства [Московичи, 1996, с. 324].
У контексті формування основ світогляду людини в ранньому віці
одним із найважливіших є положення про те, що авторитет батька, який
інтеріоризовується в цей період, стає джерелом формування віри в Бога. У
зв’язку із цим менш зрозумілою видається роль матері, яка, проте, набагато
більше взаємодіє з дитиною, а відтак і справляє на неї набагато інтенсивніші
впливи. Очевидно, для ідеологічного формування особи роль матері є не
менш, а навіть більш ґрунтовною, ніж роль батька.
Хоча можна сперечатися з приводу психологічної вагомости
материнських і батьківських функцій у цьому контексті, слід, проте,
погодитися з тим, що вони можуть бути принципово різними, через що
порівняння їхнього психологічного значення втрачає сенс. Отже, роль батька
виявляється виразнішою у власне ідеологічному формуванні завдяки істотній
відстороненості його постаті від безпосереднього буття дитини, його до
певної міри абстрактній присутності в її психічному світі. У цьому розумінні
постать батька справді спонукає дитину до виходу за межі безпосередньо
даного, до пошуку абстрактних символів десь за межею чуттєво
відображуваного простору. Неявна присутність батькової постаті зумовлює
формування абстрактних критеріїв оцінки світу і власного перебування
дитини в ньому, формує здатність і потребу відчувати існування магічних
сил, що справляють на неї не безпосередній, а опосередковано-містичний
вплив.
Із зв’язку з батьком Фройд виводив зародження чи не найабстрактнішої
людської ідеї – ідеї Бога: Бог створюється за образом батька. Особисте
ставлення до Бога залежить від ставлення до тілесного батька, і Бог посутньо
є не чим іншим як звеличеним батьком. В едиповому комплексі Фройд убачав
джерела релігії, моралі, суспільности та мистецтва [Фрейд, 1991г, с. 336, 346].
Батько перетворюється на Бога мірою того, як дитина перетворюється на
дорослу людину. Фройд описував цей процес таким чином: дорослішаючи,
людина помічає, що їй судилося назавжди залишитися дитиною, що вона
ніколи не перестане потребувати захисту від потужних чужих сил, тому вона
створює собі богів, яких наділяє рисами батьківського образу, яких боїться,
яких намагається схилити на свій бік і яким вручає себе як захисникам.
Реакцією дорослої особи на свою безпорадність і є формування релігії
[Фрейд, 1991а, с. 36].
Таким чином, виходить, що таємничий, загадковий, магічний світ, який
оточує дитину, поступово розкривається перед нею, стає їй ясним,
зрозумілим, відкритим, але водночас магічність і загадковість залишаються
атрибутивними характеристиками світу вже дорослої людини. Засвоєне в
дитинстві магічно-містичне світобачення ґрунтується на певних механізмах, і
ці механізми нікуди не діваються, а зберігаються в психічному єстві людини,
яка дорослішає. Людина, отже, залишається з потребою мати перед собою
таємниче, загадкове й незрозуміле. Звичайно ця таємничість і загадковість
усуваються з найближчого середовища – із того, яке було магічним для
220
дитини і яке з віком поступово перестало бути таким. Натомість магічність
поширюється на більш віддалені сфери, віддалені настільки, наскільки
широко людина охоплює навколишній світ.
Усе пізнане людиною, як правило, позбавляється ознак магічної сили,
містичної потужности. Цими характеристиками наділяється те, що лишилося
непізнаним, незнаним, незнайомим, далеким, відчуженим. Оскільки сфера
пізнаного й засвоєного в широкому розумінні є дуже різною в різних людей,
то й розуміння Бога і взагалі трансцендентного, як відомо, є також дуже
різним. Причому коли йдеться про віддаленість, відчуженість від людини, то
це не тільки і навіть не насамперед віддаленість просторова. Ще більшою
мірою це віддаленість психологічна, віддаленість як інтра-, так і
інтерпсихічного.
Саме там, десь на межі пізнаного і непізнаного, присвоєного і чужого
виникають основні морально-психологічні проблеми людини. Для пересічної
людини таємничою є масова релігія. Магічно-містичний характер мають її
основні, найпоширеніші форми. Для професійного служителя культу ці
масові форми релігії втрачають ореол таємничости, і сфера загадковости,
непізнаности, незбагненности посувається кудись дальше й глибше, у
складніші для розуміння сфери. Для аналізу цих сфер уже не досить самих
лише ритуальних компонентів, потрібно вдаватися до теологічних розважань
тощо.
Отже, загалом мав рацію Фройд, коли писав: “Що в етиці видається нам
величним, таємничим, містично-самозрозумілим, те зобов’язане цими рисами
своєму зв’язкові з релігією, своїм походженням із батькової волі” [Фрейд,
1991д, с. 243].
Думається, що тут Фройдові можна до певної міри закинути
іґнорування материнського впливу, який аж ніяк не може бути менш
значущим від батьківського. Просто його формувальні функції мають
принципово інакший зміст. Найочевиднішим є припущення, що
материнський вплив істотніше зумовлює процес первісної соціялізації, тоді
як батьківський – подальшої (первинної і вторинної). Мати дає дитині змогу
засвоїти первісні ідеї, перейти від біологічного існування до соціяльного, а
далі батько веде дитину як уже соціяльну істоту у соціюм і через соціюм.
Натомість материнська постать як головна в безпосередній взаємодії
дитини із середовищем, як основна частина цього середовища забезпечує
формування базальних вражень про світ, що становлять зміст первісної, а
потім і первинної соціялізації, формування уявлень про світ і про себе, які
лягають в основу дальшого світоглядного розвитку.
На думку В. Райха, уявлення про Бога відповідає уявленню релігійної
особи про батька, а уявлення про Богоматір – уявленню про матір [Райх,
1997а, с. 157]. Проте тут водночас маємо цікавий феномен: мати в
релігійному (принаймні християнському) розумінні виявляється ще й
бабусею – батьковою матір’ю. У такому співвідношенні можна добачити ще
одне віддзеркалення первісности материнського впливу порівняно з
батьківським.
221
 На відміну від Фройда, К. Юнґ сильніше акцентував значення матері
для психічного розвитку дитини. Мати, писав він, першою чергою є носієм
архетипу, бо дитина спочатку живе з нею у винятковій несвідомій
ідентичності. Поступово відбувається відокремлення дитячого Я від матері, її
вигадані й таємничі властивості зміщаються на поблизьку віртуальність,
наприклад на бабусю. Позаяк дистанція між усвідомлюваним і
неусвідомлюваним стає дедалі більшою, бабуся перетворюється на Велику
Матір. І що далі архетип віддаляється від свідомости, то стає прозорішим і
виразніше набуває мітологічного образу [Юнг, 1998е, с. 152]. Юнґ, отже, на
свій спосіб тлумачив процес перенесення психологічної залежности від
особи на психологічну залежність від абстрактної ідеї: як у Фройда образ
батька трансформується в Бога, так у Юнґа материнський архетип
перетворюється на мітологічну постать.
Спочатку розкривши джерела віри в Бога для окремої людини, Фройд
згодом зробив спробу розкрити джерела й масової релігії. Він сформулював
широко відоме, але мало визнане положення про вбивство праотця синами, із
почуття провини яких згодом зародилася тотемістична релігія. Усі наступні
релігії мали одну й ту саму мету – реакцію на велику подію, із якої
розпочалася культура. Початкові почуття до праотця передавалися пізнішим
поколінням через несвідомий зміст звичаїв, церемоніялів та узаконень. Тому
й стверджував Фройд, що святе початково є не що інше як триваюча воля
праотця [Фрейд, 1991г, с. 334, 348; Фрейд, 1991д, с. 242]. Таким чином,
узагальнює С. Московічі, убивство первісного отця його синами утворює
ядро психології мас. Таємниця цього вбивства маскується в релігіях, у
харизмі вождів та в церемоніях ушанувань. Обожнення батька, з одного боку,
є передумовою створення релігії, а з другого – наявність релігії та закону є
ознакою батькової відсутности, бо вони перебирають на себе функції
батьківської волі [Московичи, 1996, с. 363–367]. Отже, убивши праотця, сини
прирекли себе на створення абстрактного осередку суб’єктивної волі, що
замінив би їм волю батькову. Утім, доречно, мабуть, додати, що вбивство
праотця – це тільки умовний символ, в основі якого – не реальне вбивство, а
консолідоване почуття провини.
Якщо абсолютизувати відмінності материнських і батьківських впливів
на дитину, то можна сказати, що мати формує дитину як соціопсихічного
індивіда, який засвоює соціяльні способи бачення світу, але не рефлексує із

222
цього приводу, залишається на рівні безпосереднього зіткнення внутрішнього
і зовнішнього, не відхиляючись від нього ні всередину, ні назовні. Натомість
батько спонукає дитину до різного роду рефлексій із приводу самої себе і
навколишнього світу, до взаємних проєкцій та інтроєкцій внутрішнього і
зовнішнього світів, до заглиблення в себе і прилучення до позамежного.
Процес первинної соціялізації, що відбувається під впливом матері й
батька, завершується для дитини виходом у новий, більш широкий світ, а
правильніше сказати, у два світи: зовнішній, соціяльний, коли функція
авторитету переноситься з батьків на вчителів, ровесників, вождів тощо (див.
[Reykowski, 1986]), і внутрішній – світ уяви, фантазії, який, за Г. Салліваном,
заміняє присутність батьків та їхню участь в іграх, завдяки чому розвивається
здатність до поділу подій на ті, що відбуваються у світі фантазій, і ті, які
можна узгодити із зовнішнім світом [Салливан, 1999, с. 212]. Саме завдяки
такому поділові дитина опановує здатність, з одного боку, відходити від
реальности, ставати поза нею і над нею, а з другого – відображати реальність
на основі нею самою сконструйованих критеріїв, відображати дійсність
ідеологічно.
Пізнаючи навколишній світ, людина вибудовує його суб’єктивно-
ілюзорну картину. Така ілюзорність, приблизність відображення не повинна
трактуватися тільки як обмеженість процесу пізнання. У ній криється
величезний позитивний зміст. Пізнання нескінченно долає цю ілюзорність,
залишаючись приреченим на те, щоб ніколи її не подолати.
З психологічного погляду ілюзорність і відносність бачення світу
людиною зводиться до трьох основних груп чинників. Найбільш очевидні з
них стосуються обмежености об’єктивних характеристик середовища, у
якому може існувати людина, та обмеженого діяпазону відображувальних
можливостей органів чуття. Людина не може суб’єктивно відчути
температуру 1000˚ С або радіоактивне випромінювання. І таких обмежень
навколо неї і в ній самій безліч.
Друга група чинників, які обмежують пізнавальні здатності людини,
випливає із символічного відображення дійсности. Дійсність постає перед
людиною у вигляді символів, схем, які несуть їй певні суб’єктивні сенси, але
очевидно, що між таким суб’єктивно-сенсовим баченням світу і тим, чим цей
світ є насправді, завжди існує більш чи менш істотна невідповідність.

223
 Нарешті, третя група чинників, яка найрідше піддавалася
психологічному розглядові, полягає в тому, що світ для індивіда
розкривається в процесі його взаємодії з іншими людьми з приводу окремих
сторін, предметів, явищ цього світу і відтак постає як проєкція людських
стосунків, розкривається завдяки тому, що стає об’єктом інтерсуб’єктної
взаємодії, проявляється як фотоплівка під впливом проявника. Таким чином,
процес індивідуального пізнання світу є, за суттю, процесом не
індивідуальним або не тільки індивідуальним, а й міжіндивідуальним,
інтеракційним, колективно-феноменологічним. Саме взаємодія з іншими
людьми дає суб’єктові матеріял для виявлення тих чи тих сторін,
властивостей дійсности, їхнього визначення, усвідомлення, засвоєння. Світ,
який розкривається перед індивідом, від самого початку виявляється світом
соціяльно означеним, значення, що вкладені в нього, привласнюються
індивідом, складають і формують його сенсове поле, через яке і завдяки
якому він знову звертається до світу, знову відображає його, а радше –
мережу значень, якими позначають світ він сам і його соціяльне оточення.
Зрозуміло, що в таких означеннях світу в процесі інтерсуб’єктної
взаємодії обов’язковою (і з віком дедалі обов’язковішою) є наявність
відмінних і навіть конкурентних модусів світобачення. Досить очевидною є
ситуація надання суб’єктом переваги тим модусам, які значущіше
відповідають його власному світоглядові. Проте такий вибір, по-перше, стає
можливим тільки в досить свідомому віці, по-друге, він здійснюється у
відносно вузьких сферах індивідуального буття, оскільки вибори, які людина
мусить робити практично повсякчас, здебільшого не є для неї настільки
вагомими, аби спонукати до серйозних міркувань і роздумів.
Надання переваги певному способові світобачення нечасто стає
процесом, що глибоко усвідомлюється. Набагато частіше такий вибір
здійснюється на малорефлексованому рівні. На нього впливає багато різних
чинників, зокрема ситуаційних та інтеракційних, серед яких одним із
визначальних виявляється чинник значущости, психологічної авторитетности
осіб, чиї погляди на світ конкурують між собою у впливі на індивіда.
Зрозуміло, що значення, джерелом яких є більш значуща особа, легше
приймаються і справляють відчутніший вплив на символічно-сенсове поле
індивіда. Здебільшого таке преферування поглядів значущої особи не
піддається критичним оцінкам, а приймається як саме собою зрозуміле.
Можна, отже, говорити про наявність у самого індивіда готовности
піддатися впливу значущої особи, готовности, яка не рефлексується, а
функціює в суб’єктності як її атрибутивна характеристика. Узята в дещо
іншому ракурсі, ця готовність може трактуватися як вияв специфічної, навіть
загадкової влади значущої особи над індивідом (про формування потреби
підпорядковуватися такій владі див. розд. 4.4).

224
 Розвиток дитини раннього віку під соціялізаційним впливом батьків
має два принципово важливі наслідки. По-перше, спілкуючись із батьками,
дитина набуває здатности бути суб’єктом спілкування. Якщо така здатність
засвоюється в її первинному вигляді, то згодом вона вже порівняно легко
переноситься у сферу спілкування з іншими значущими особами. По-друге,
інтеріоризовуючи процес спілкування з батьками, дитина розвиває свою
суб’єктність, стаючи при цьому здатною покладати між собою та об’єктом
свій власний образ цього об’єкта, його ідею. Світ перестає бути тільки
безпосереднім і стає дедалі опосередкованішим. Відтак усілякого роду
абстракції, абстрактні ідеї виявляються проєкцією людських стосунків,
відображених дитиною, на її психічний простір, що дедалі більше
розширюється та віддаляється від неї.
Якщо погодитися, що найвищою абстракцією, крайньою межею
доступної людині ідеї є Бог, то Бог виявляється істотою, яку людина
витворила на основі узагальнення образу інших людей, спілкування з якими
найбільшою мірою лягло в основу її особистого досвіду. Бог, за Ф. Ніцше, був
людським витвором, бо насправді він був людиною і прийшов до неї не з того
світу [Ніцше, 1993б, с. 29–30]. Зрозуміло, що не може йтися тільки про одну
людину: одна особа не здатна витворити ідеї Бога ні практично, ні
принципово. Бог є відображенням міжлюдських стосунків і колективною
проєкцією такого відображення.
Окремий індивід не може збагнути, що справжнім джерелом його
добробуту і нещасть є він сам у його власному житті, тому він шукає Бога.
Людина нездатна визнати божистість себе самої, для себе самої. Як писав
Ґ. Тард, божество сім’ї, племені, громади створюється та утверджується
колективною думкою й волею і стає джерелом усіх знань і наказів, утіленням
істини й добра [Тард, 1996, с. 115–116]. Так само й В. Райх трактував
релігійні культи як соціологічні структури, що виникають на основі стосунків
між людьми і ставлення людини до природи [Райх, 1997а, с. 156]. Тенденцію
виводити абстрактну ідею з міжлюдських стосунків С. Франк описував таким
чином, що буття “Ми” має нестримну тенденцію відчужуватися від людини,
виступати їй назустріч як зовнішня, сама собою наявна реальність і ззовні
визначати її. А далі через зв’язок із Богом людська душа має відчути тісний
внутрішній зв’язок з усіма людьми та всім світом [Франк, 2000а, с. 233;
Франк, 2000б, с. 540].
В. Райх підкреслював особливе значення впливу значущих осіб на
формування ідеї Бога, коли писав, що в уявленні про Бога виявляється совість
особи та закріплені в її психологічній структурі попередження й погрози з
боку батьків і педагогів [Райх, 1997а, с. 165]. Підпорядковуючись значущим
особам, дитина поступово звільняється від їхнього впливу, зберігаючи при
цьому глибоко закорінену психологічну потребу мати над собою когось або
щось, що є втіленням владного впливу. Позаяк шлях від підпорядкування
авторитетній особі до підпорядкування абстрактній ідеї не є простим і
прямим, людина винаходить Бога як компромісну істоту, що є одночасним
утіленням ідеального образу людини і позбавленої людської тілесности ідеї: у
225
Ґ. Марселя молитва до Бога є на вищому рівні еквівалентом того, що на
нижчому було б мисленням про когось [Марсель, 1998, с. 457].
Ґ. Тард говорив про боротьбу індивідуальних хотінь, у результаті якої
одне або кілька їх визнаються всіма. Як правило, це хотіння впливової
людини, і, таким чином, об’єкт індивідуального хотіння стає об’єктом хотіння
колективного. Для кожного окремого індивіда цей об’єкт існує ніби поза
суспільством. Такі об’єкти і втілюють у богах. Боги являють собою уявне
звеличення володаря, а сам володар – це перший із богів [Тард, 1996, с. 123–
125]. У цих міркуваннях Тарда є виразно слабке місце. Він бере суспільство
як сукупність початково ізольованих індивідів. Ці індивіди починають
взаємодіяти між собою, і з такої взаємодії зароджується ідея Бога. Але якщо
насправді людські спільноти вийшли з тваринного стада, тобто ніколи не
являли собою простої сукупности окремих індивідів, то виходить, що ідея
панівної істоти – прототипу Бога як породження взаємодії – завжди була
імпліцитно притаманна цьому стадові, спільноті.
Мабуть, доречніше було б аналізувати процес породження ідеї Бога із
взаємодії як такий, що супроводжував, був істотною стороною, складником
процесу виникнення людської свідомости. Поява свідомости (й у філогенезі, і
в онтогенезі) обов’язково передбачає здатність суб’єкта відриватися від
власної чуттєвости, ставати над нею і надавати продуктам такого відриву
більш-менш самостійного, незалежного характеру. Індивід, що виривається з
полону чуттєвого відображення дійсности, починає оперувати абстрактними
одиницями, яких насправді ніби немає в межах його безпосереднього
середовища. Вони наявні в його індивідуальному суб’єктивному світі, і
водночас їх там немає. Тому виникає потреба помістити їх у певний простір,
знайти і дати їм місце. Оскільки в чуттєво сприйманому середовищі такого
місця немає, доводиться знаходити його поза чуттєво доступними обріями. А
що такий пошук має спільно-колективний характер, то люди мимоволі
віддають перевагу ідеям, сформульованим порівняно авторитетнішими
особами. У цьому процесі, як писав С. Сиґеле, індивіди гуртуються навколо
начальника, який краще за інших уособлює певне почуття, благо, ідею. Таким
чином, думка більшости є думкою великих людей, що повільно проникла в
масу [Сигеле, 1998, с. 114–116].
Авторитет великої людини З. Фройд пояснював її подібністю до постаті
батька, завдяки чому вона й виконує роль Над-Я. За тим, що людина має за
добре або погане, доброчесне або гріховне, він убачав відмову від потягів під
тиском авторитету – спочатку батьків, а потім суспільства і Над-Я. Оскільки
вплив Над-Я на саму людину є для неї здебільшого мало або й зовсім не
усвідомлюваним, то виходить, що володарі стають носіями таємничої,
чародійної та небезпечної сили [Фрейд, 1991г, с. 235; Фрейд, 1991д, с. 238–
240]. Проте частіше таємничість постає у вигляді урочости, харизми
авторитетної особи. Індивід, який підлягає впливові урочої особи,
підпорядковується, за суттю, самому собі, бо це саме він визнає для себе за
важливе значення чи то особистісних рис, чи то соціяльно визнаваних
атрибутів авторитетної для нього людини.
226
 У психоаналітичній традиції, де за один з основних чинників
особистісного розвитку визнається страх смерти, намагання підкоритися
владі іншої особи трактується ще й як вияв прагнення ідентифікуватися з
іншою людиною – сильнішою й могутнішою за себе, стати її часткою, яка
існуватиме навіть у разі власної смерти. Ідентифікуючись із різними особами,
індивід ніби проєкує себе в міжособовий простір, розширює свою
особистість у ньому і забезпечує її продовження в часі.
Осягнення сенсу власного існування, задоволення потреби переходу в
надособистісне, прагнення прилучитися до чогось більшого за власне
існування спонукає людину йти “звичним” шляхом – шукати особу, із якою
можна було б ідентифікуватися як із взірцем, носієм особистісних ідеалів. На
різних етапах особистісного формування така особа наділяється різними
характеристиками і від неї очікується виконання різних психологічних
функцій.
Найяскравішим утіленням такого роду значущої особи є постать вождя.
Ідентифікація з вождем являє собою, можливо, найпоширеніший соціяльно
апробований механізм наближення до позамежного. Він робить таке
наближення досить прозорим, зрозумілим, очевидним для суб’єкта, завдяки
чому влада позамежного перестає бути надто загадковою й віддаленою і дає
суб’єктові змогу істотним чином самостійно визначати свою поведінку та
відносини з позамежним.
Аналізуючи причини прагнення влади, С. Московічі пов’язує його з
прагненням відомости: жодний вождь не має справжньої влади, якщо ніхто
його самого не асоціює з його іменем. Наявність імени є найбільш відчутним
знаком посідання влади. Завдяки такій відомості індивід, який стає під
прапор вождя, відчуває контакт із безсмертним майбутнім і хоча б на якийсь
час рятується від упевнености у власній смерті [Московичи, 1996, с. 220;
Московичи, 1998, с. 296]. Усвідомлення своєї смертности, скінченности, а ще
більше – звичайнісінький страх смерти стоїть за прагненням людини
утривалити себе, продовжити існування після смерти. Саме в такому
прагненні криються джерела людських релігій, які обіцяють життя після
смерти, саме з таких прагнень випливають і намагання прилучитися до
величної ідеї, що суб’єктивно трактується як вічна й безсмертна. І таке
залучення дає змогу побачити своє власне безсмертя, відчути й усвідомити
свою нескінченність.
Схильність до ідентифікації, в основі якої лежить дитяча потреба в
захисті, В. Райх уважав за психологічну основу національного нарцисизму,
який асоціюється з величчю нації [Райх, 1997а, с. 85]. Таке розуміння більше
придатне для пересічних осіб, тоді як вожді намагаються відігравати в цьому
процесі активну й самодостатню роль. Вони не просто залучаються до
ідеології, а прагнуть перетворити на ідеологію самих себе, стати потужним

227
символом, набути виняткового значення для багатьох. Створена ними
ідеологія має стати їхнім продовженням після фізичної смерти, і вже потім
прилучення до ідеології нових і нових людей забезпечуватиме збереження
незримої влади вождя над цими людськими істотами.
Вождь, який початково є реальною особою, істотно втрачає ознаки
такої реальности в уявленні тих, хто визнає його за вождя. Його образ має
піднестися над рівнем повсякденности, віддалитися на край добре пізнаного,
знайомого психологічного простору, набути ознак абстрактної істоти, у
певному розумінні “надлюдини”. Така метаморфоза сприяє поступовому
перетворенню вождя-людини на вождя-символ. Вождь-символ має безліч
переваг перед вождем – реальною людиною, оскільки символічний характер
його образу забезпечує, за суттю, нескінченний простір для можливих
індивідуальних інтерпретацій. Будь-хто з прихильників може вкладати в цей
образ ті риси, які сам захоче.
Виходить, що пересічний адепт ідеології, прилучаючись до неї,
розчиняється в ній і здобуває можливість посмертного в ній існування. Вождь
сам є цією ідеологією, яка милостиво приймає у своє лоно дэші всіх охочих
уникнути остаточного небуття. Але все це може мати місце після смерти
вождя і його послідовників. За їхнього ж життя повинне витворитися
специфічне відношення між ними. Вождь має перестати бути звичайною,
смертною людиною і перетворитися на абстрактну, недосяжну, віддалену у
фізичному й психічному просторі ідею. У свідомості підлеглих він має
відійти на межу їхнього суб’єктивного світу, набути статусу відчуваної, але
тільки почасти пізнаваної реальности, яка справляє магічний вплив на
особисте життя людини та на перебіг подій навколо неї. Відтак істотною стає
не пряма безпосередня влада вождя над особою, а його ж влада,
опосередкована механізмами суб’єктивного узалежнення індивіда від
навколишнього світу та особистого існування.
Отже, лідер стає кумиром, якщо він царює прямо в людській пам’яті
[Московичи, 1996, с. 408]. І в цьому відношенні немає надто принципової
різниці між владою живого і вже померлого вождя. І живий, і покійний
вождь, хоч і по-різному, але виконують принципово однакову функцію
психоідеологічного узалежнення індивідуальної та масової свідомости. Авра
всемогутности й непогрішности, що її, за Московічі, створюють навколо себе
тотемічні вожді [там само, с. 409], виявляється корисною й придатною для
вождів живих. Особа, яка претендує на статус вождя, повинна виплекати
навколо себе відповідні ілюзії, створити міт, аби підвладні могли в нього
повірити. Не можна вірити в те, що є цілком очевидним і зрозумілим.
Опосередкована відстороненість є неодмінною психологічною передумовою
визнання влади іншої особи над собою.
228
 Зрозуміло, що надто велика розбіжність між реальною постаттю вождя
і його суб’єктивними образами може бути наслідком ілюзій, дезінформацій,
навіть патологій. Насправді змісти більшости суб’єктивних образів одного
вождя багато в чому перекриваються, є між собою відповідними, проте така
відповідність не позбавляє індивіда змоги на свій спосіб трактувати цей
образ. Інша річ, що на статус вождя може претендувати особа, чия поведінка,
особистість, світогляд вагомим чином відповідають потребам більшости або
значної частини суспільства, викликають позитивний резонанс у душах та
умах великої кількости співгромадян. Така відповідність, як відомо, – явище
дуже суб’єктивне, і вся історія – минула і сучасна – переконливо доводить
практичну неможливість цілеспрямовано-волюнтаристського створення
постаті вождя. Довільне проголошення вождем певної особи зовсім не робить
її вождем у достеменному розумінні.
Тих, хто бажає стати вождем, звичайно є набагато більше, ніж тих, хто
вождем стає. У цьому своєрідному виборі долі значну роль відіграє
випадковість, проте вона безумовно підпорядковується певним
закономірностям вищого порядку. Зокрема, має йтися про те, що особистість
харизматичного вождя не може бути будь-якою, якою-небудь. Це має бути
така особистість, яка своїми психологічними властивостями якомога повніше
відповідає очікуванням, що склалися в суспільстві [Итвел, 2003; Кравченко,
2004]. І що більша відповідність між суспільними очікуваннями та
особистісними рисами потенційного вождя (або, радше, образом цих рис, що
відображається масовою свідомістю), то більше шансів має особа на виграш
у конкуренції за статус лідера. Як писав про це В. Райх, вождь або борець за
ідею може досягти успіху тільки в тому разі, якщо його особистий погляд,
ідеологія або пропаґанда має певну подібність до середньої структури
широкої категорії індивідів, якщо структура його особистости відповідає
особистісним структурам широких груп [Райх, 1997а, с. 60].
К. Юнґ описував категорію “мана-особистість” як таку, що відповідає
домінанті колективного несвідомого, архетипові [Юнг, 1994б, с. 306].
Водночас, за Ґ. Лебоном, великі фанатики, які захоплювали душу натовпу,
тільки тоді підпорядковували її своїй урочости, коли самі підпадали під
урочість певної мети. Тоді їм удавалося створити в душі натовпу ту грізну
силу, яка називається вірою і сприяє перетворенню людини на абсолютного
раба своєї мрії [Лебон, 1995, с. 235].
Неймовірною й неможливою була б ситуація, коли б вождь як автор і
носій певної ідеології міг цілковито абстрагуватися від своїх власних потреб і
рис заради того, щоб догодити масовим очікуванням. Хоч би на якому

229
високому рівні перебувала його здатність до саморегуляції, він, як і кожна
людина, не може перестати бути собою, у своєму реальному бутті
трансформуватися в безтілесну істоту, позбавлену відмітних індивідуальних
характеристик. Вплив особистости вождя на його поведінку та образ,
відображені в масовій свідомості, є неминучим, визначальним, хоча й істотно
опосередкованим. Скажімо, на думку Д. Ранкура-Леферрієра, Сталін, який у
дитинстві безліч разів був свідком того, як батько бив матір, перейшов від
метафори “матушка-Русь, яку б’ють”, до нової метафори “соціялістична
Вітчизна, якої не б’ють”. Він ототожнив себе з аґресором, а не із жертвою
[Ранкур-Леферриер, 1996, с. 73]. Інша річ, що це його прагнення перейти від
однієї метафори до іншої вдалим (для Сталіна) чином збіглося з прагненнями
багатьох мільйонів людей, що відчували себе приниженими й зневаженими.
Ще більше вплив особистости вождя на зміст обстоюваної ним ідеї
підкреслено у О. Вайнінґера, який писав, що засновник релігії є людиною з
найменшою індивідуальною впевненістю: у ній усюди небезпека, сумнів,
вона повинна собі сама завоювати геть усе [Вейнингер, 1992, с. 363]. Таким
чином, психологічно безпроблемна особа не має шансів стати вождем, але й
особа з проблемами не може поставати перед потенційними підвладними
відверто такою, якою вона є.
За Дж. Мідом, окремі особи виступають у ролі символічних: вони
репрезентують новий устрій і таким чином стають своєрідними символами,
навколо яких об’єднувалися розрізнені в просторі індивіди. Завдяки цьому
кожний підданий міг відчувати свою єдність зі всіма членами спільноти [Мід,
2000, с. 197, 282–283]. Такі виняткові особи здійснюють панування, яке
навпрямки співвідносить людину з людиною. Кожний відчуває живий зв’язок
із вождем. Даючи відчуття особистого зв’язку, примушуючи поділяти спільну
ідею, лідер пропонує свого роду ерзац спільности. При цьому кожний може
оголосити себе учнем, прибічником, прихильником вождя, не почуваючись
приниженим або ущемленим [Московичи, 1996, с. 29, 351; Московичи, 1998,
с. 296].
Це дуже важлива характеристика зв’язку індивіда з вождем – важлива в
тому розумінні, що окрема людина може ідентифікуватися саме з тим
образом вождя, який найбільше влаштовує її особисто, який домінує в її
індивідуальній свідомості. Відтак образ одного й того самого вождя може
істотно відрізнятися в його індивідуалізованих варіянтах, і те, що могло б
стати нездоланною перешкодою у встановленні безпосередніх міжособових
стосунків, утрачає неґативне реґулівне значення, відходить на дальній плян, а
натомість індивіди єднаються між собою завдяки спільному зверненню до
постаті вождя, образ якого кожний із них інтерпретує згідно зі своїми
власними уподобаннями.
Влада ідеології постає як надто абстрактна для масової свідомости,
тому виявляється потрібним її конкретне втілення. Таким утіленням
найчастіше стає особа, яка посідає певні відмітні властивості і поступово
набуває здатности бути авторитетом, лідером, вождем. Віддалення такої
особи в просторі й часі дає змогу замінити її наявність або, радше, наявність
230
безпосередніх стосунків із нею певними символічними предметами – тими,
що називаються символікою. За С. Московічі, маси шукають людину, здатну
привести суспільство до справжньої мети. Недаремно всі вожді підтримують
свою владу, звертаючись до імаґо минулого, які запалюють колишні почуття
[Московичи, 1996, с. 352, 362]. Відродження минулого виявляється зручним
тим, що дає змогу довільно маніпулювати породжуваними ним символами.
Символіка минулого використовується для посилення влади нинішнього
вождя. Якщо ж виникає потреба звільнити маси від влади вождя або ідеї, то,
очевидно, немає іншого шляху, крім того, щоб дати їм іншого вождя, іншу
ідею, заступити наділені магічною силою символи новою символікою.
Е. Фромм продовжив розвиток деспотичного вождя племені в Бога далі
– коли Бог-Отець перетворюється на символ принципів справедливости,
істини й любови. У цьому розвитку Бог перестає бути особистістю, людиною,
отцем: він стає символом єдиного первоначала [Фромм, 1992б, с. 146]. І.
Пістрий описує цей процес у такій послідовності: спочатку – утілення влади
в особі, далі – відчуження функції влади від особи і набуття нею власної
сфери леґітимного існування [Пістрий, 1998]. Очевидно, віддалення Бога як
ідеї від звичайної людини спонукає її ще більше прагнути речей незвіданих і
незббгнених. Така диспозиція Бога і людини виявляється мотиваційним
чинником розвитку самої людини, її особистісного вдосконалення. Проте, із
другого боку, підпорядкування людини божистій владі може істотно
спонукати її до відмови від власної активности, адже, як писав Фромм, вірити
в наявну владу рівнозначно невірі в розвиток ще нереалізованих
можливостей [Фромм, 1992б, с. 174].
Таким чином, владно-підвладні співвідношення в континувмі “індивід
– вождь – Бог – ідея” зберігають притаманну людському розвиткові
суперечність. Нескінченна складність суб’єктивно-символічного
відображення дійсности робить процес визначення вождя, перетворення його
на символ, за яким стоїть певна ідеологія, принципово некерованим.
Соціяльно-політичні характеристики образу вождя – це тільки поверхові
параметри структурування соціюму. У глибині його – набагато складніші
особистісні залежності кожної особи як члена суспільства від інших людей,
насамперед від найзначущіших із них. Інтеракційно-психологічна
нескінченність мережі таких узалежнень заздалегідь прирікає на невдачу
будь-які намагання довільного “призначення” вождя.

***

231
 Завдяки визначальному впливові батьків на дитину вони постають
перед нею як перші в її житті авторитетні особи. Утручаючись у життя
дитини, змінюючи її стани, батьки сприяють відриву від безпосередніх
чуттєвих вражень і переключенню на ідеальне відображення дійсности.
Присутність батьків перетворює і навколишній, і внутрішній світ дитини, і
наслідки такого перетворення залишаються з нею й після такої присутности у
вигляді незаспокоєного психічного напруження. Десь за таким принципом
відбувається початкове перетворення батьківського впливу на “протоідею” –
первісний варіянт ідеального світобачення.
Материні впливи забезпечують вихідну абстрактну трансформацію
первісно-базальних вражень про світ. Натомість впливи батькові (у
традиційному вигляді) сприяють виходові суб’єкта за межі безпосередньо
даного в трансцендентний світ. У першому випадку дитина перетворює акти
взаємодії зі світом на елементи власної картини світу, набуває здатности до
суб’єктивно опосередкованого відображення дійсности. У другому –
формується здатність виходити поза відображувану дійсність у чуттєво
недоступні простори.
Таким чином, авторитет батьків як безсумнівний і незаперечний факт
раннього розвитку створює основи ідеологічного відображення дійсности, у
якому внутрішній і зовнішній світи індивіда поєднуються у відносно
несуперечливе для нього символічно означене індивідуальне буття.
Отже, ідеологічне відображення дійсности від самого початку
виявляється інтеракційно-ймовірнісним. Його змістове наповнення
принципово визначається характеристиками не дійсности як такої, а
інтерсуб’єктної взаємодії з її приводу, у яку включено суб’єкта, що
розвивається. Відтак результат відображення завжди виявляється більш чи
менш приблизним щодо об’єкта, лише недосконалою копією з погляду
“об’єктивних” його характеристик. Зате він містить набагато важливіші
соціяльно зумовлені параметри світобачення.
У процесі ідеологічного формування індивід, який перебуває під
впливом принаймні двох, а зазвичай і більшої кількости осіб, потрапляє в
умови своєрідної конкуренції модусів світобачення, які йому пропонуються.
Отже, від самого початку формування світогляду відбувається як випадкове,
залежне від обставин у широкому контексті життєдіяльности, але водночас
стає визначально-панівним для самого суб’єкта в межах його суб’єктивної
реальности.
Результатом конкуренції значущих осіб у впливі на дитину стає, як
правило, перевага однієї з них (традиційно за таку вважається батько), що
формує в психіці дитини потенційну готовність до вироблення образу
всемогутньої істоти (Бога). Водночас повсякденний контекст
життєдіяльности спонукає індивіда поступово переносити потребу зазнавати
впливу авторитетної особи з матері й батька на іншу реальну особу в
близькому або віддаленому середовищі.
Визнання авторитету близьких осіб утілюється в ідентифікації з ними,
емоційній прив’язаності, психологічному узалежненні від спілкування з
232
ними. Натомість пошук більш віддаленого авторитету найчастіше набуває
форми підпорядкування авторитетові харизматичної особи, вождя. Засвоєний
та визнаний індивідом авторитет особи проєкується на соціяльне оточення і
трансформується в процесі взаємодії, утілюється в постаті вождя (аби згодом
абстрагуватися до рівня життєво важливої ідеї).
До пошуку вождя – постаті не близької, а психологічно абстрактної –
більше схильні особи, які в дитинстві зазнавали більш чи менш істотної
депривації у взаємодії з найближчим оточенням, через що шукали
психологічного порятунку у світі фантазій, у розбудові ілюзорного світу, що
давало їм змогу компенсувати наяву переживані труднощі.
Образ вождя виявляється дуже зручним, навіть оптимальним об’єктом,
із яким можна без особливих перешкод ідентифікуватися, причому саме так і
настільки, як і наскільки цього потребує сам суб’єкт. Вождь – це радше не
реальна істота з конкретними особистісними характеристиками, а
символічний образ, що стає носієм тих характеристик, які йому приписує
індивідуальна і масова свідомість.
У масовій свідомості може функціювати величезна кількість
індивідуальних варіянтів ідеального вождя. Проте лише реальне визнання за
особою такого статусу дає їй підстави для виконання відповідної ролі. Тому
на роль вождя можуть претендувати тільки ті відомі в суспільстві особи, чиї
поведінка й позиція відповідають значному масиву масових потреб та
очікувань, чиї особистісні риси відображаються значною кількістю громадян
як харизматичні.
Відтак соціяльно-політичні параметри поведінки й особистости вождя,
як правило, чіткіше й легше “прочитуються” суспільством, вони є
поверховішими, безумовно очевиднішими і нібито важливішими із
соціяльного погляду. Натомість глибинноособистісні залежності, що
емоційно прив’язують громадян до постаті вождя і становлять психологічний
ґрунт його харизми, фіксуються набагато важче, рідше привертають свідому
суспільну увагу, а проте мають розглядатися як психологічно ґрунтовніші й
визначальніші.

4.3. Зародження спільних ідей у внутрішньогруповій взаємодії

Розвиваючи думку про перетворення людського авторитету на

авторитет надлюдської істоти, божества, Я. Рейковський зазначає, що цей
надлюдський авторитет може виявлятися як у конкретній особовій, так і в
абстрактній формі або у формі інституції, авторитет якої має ту саму
функцію, що раніше мав авторитет осіб [Reykowski, 1986, s. 209–210].
Індивід як окремий суб’єкт може опинятися в ситуації просторової або
фізичної ізоляції від інших людей, проте ніколи не може бути ізольований від
них психічно. Його індивідуальна психіка, носієм якої є він і тільки він,
водночас ніколи не є психікою виключно індивідуальною. Між психічними
світами окремих індивідів існує безліч енергетично напружених і змістово
наповнених зв’язків. Не йдеться про зв’язки у фізичному або близькому до
233
нього розумінні. Очевидно, не існує такого міжіндивідуального поля, що
об’єднує багатьох індивідів, яке можна було б описувати характеристиками,
аналогічними тим, якими описуються різного роду фізичні поля. Для кожного
окремого суб’єкта таке міжіндивідуальне поле є, власне кажучи, його
індивідуальним психічним простором. Інші люди, наявність їх, їхні впливи на
суб’єкта і його впливи на них, взаємодія з ними тощо певним чином
відображаються в індивідуальному полі, символічно репрезентуються в
ньому. Сиґнали, що надходять до суб’єкта від соціяльного оточення,
змінюють не поле, що нібито існує між ним і цим оточенням, а його власний
індивідуальний символічно-сенсовий простір.
Індивідуально привласнена сукупність символічних значень у певному
розумінні виконує обмежувально-реґулівну функцію щодо самого суб’єкта.
Подібно до того як впливи від фізичного світу проникають у суб’єктивний
світ індивіда тільки в межах діяпазону чутливости, властивого органам чуття,
соціяльно означені впливи досягають його суб’єктности тією мірою, якою
вони резонують, зачіпають, збурюють засвоєну ним символічно-сенсову
систему. Навіть коли йдеться про такі впливи, що цю систему можуть
принципово змінити, спочатку повинне відбутися її порушення, суб’єкт має
усвідомити або відчути її невідповідність до нових змістів, що надходять від
оточення.
Окремим варіянтом ґльобальної соціяльно-психологічної проблеми
зв’язку колективного та індивідуального є взаємна зумовленість особистої і
громадської думки [Горшков, 1988; Wiatr, 1977]. Тут принциповим є питання
про первинність одного із цих двох компонентів, але, здається, його не може
бути розв’язано в принципі. Надання категоричної первинности чи то
особистій думці щодо громадської, чи то громадській щодо особистої
неодмінно порушує спільну й неподільну структуру цих двох соціяльно-
психологічних явищ. Якщо з біологічного погляду можливо визнати
принципову первинність індивіда щодо виду, зграї, стада, то в
психологічному відношенні надання чіткого пріоритету індивідуальній
психіці є надто сумнівним. Масова, групова, колективна психіка існує, за
суттю, як самодостатнє явище, істотним чином незалежне від психіки
індивідуальної. Поєднуючи в собі індивідуальні психічні статуси, масова
психіка здобуває над ними не тільки значну й визначну, а й визначальну
владу. Масова психіка формує індивідуальну, наповнює її змістом, робить
соціяльно наявною.
Відображення соціяльних впливів здійснюється на багатьох рівнях
індивідуальної суб’єктности. На рівні свідомої рефлексії індивід досить чітко
й виразно усвідомлює їхню значущість, позитивну або неґативну важливість
для нього і намагається свідомо кориґувати свою поведінку й погляди
відповідно до їхнього змісту.
Проте свідоме відображення впливу оточення має відносно невелику
питому вагу в сукупності реакцій-відповідей на соціяльні стимули і
актуалізовується в тих проблемних ситуаціях, зміст яких визначається
234
потребою узгодити або протиставити власну поведінку соціяльним вимогам.
Набагато частіше узгодження поведінки суб’єкта із цими вимогами
відбувається непомітно для нього, ніби саме собою, автоматично. Така
корекція пристосування до соціюму полягає здебільшого в узгодженні
поведінки з нормами, дотриманні їх, рідше – у порушенні, протиставленні їм,
що психологічно також означає визнання їхньої значущости для самого
індивіда. Несвідоме узгодження індивідуальної поведінки з вимогами й
очікуваннями оточення є виявом невидимої влади соціяльних норм і поглядів
над індивідом, опосередкованої влади громадської думки над його
суб’єктністю. (Так, Е. Ноель-Нойман поряд із явною вирізняє й приховану
функцію громадської думки [Ноэль-Нойман, 1996, с. 314–333]).
Ця влада виявляється особливо потужною й ґльобальною саме завдяки
її невидимості. Проте невидимість має обернену сторону, наявність якої
ставить під сумнів владну міць соціяльних впливів. Річ у тому, що індивід
підпорядковується не так громадській думці, як своїй власній інтерпретації її.
Тобто, відображаючи соціяльні впливи, він може інтерпретувати їх майже як
завгодно, надавати їм будь-яких змістів згідно з наявними в нього
символічно-сенсовими схемами. Це, зрозуміло, не означає, що кожний
суб’єкт посідає здатність цілком довільно, волюнтаристськи трактувати
соціяльні впливи, адже він істотно обмежений змістом і структурою свого
символічно-сенсового простору, який і було сформовано під впливом
соціяльних чинників.
Отже, можна говорити про складну, багатошарову структуру владно-
підвладних співвідношень у процесі взаємодії індивідуального суб’єкта із
соціюмом. Соціюм має безумовну владу над індивідом, спонукаючи його
поводитися й мислити відповідно до соціяльних вимог. Така влада набирає
форми тиску громадської думки на особу [Дюркгейм, Мосс, 1996; Ноэль-
Нойман, 1996, с. 323; Duckitt, Fisher, 2003; Zimbardo, Ruch, 1975, p. 582–588],
що нерідко переживається навіть фізично, аж до соціяльно навіяної смерти
[Мосс, 1996]. Проте цей тиск стає таким потужним тільки за умови його

235
суб’єктивної інтерпретації особою. Без такої інтерпретації він жодним чином
особи не зачіпає.
Аналіз такого впливу часто-густо може наводити на думку про
специфічну самоусвідомленість масової психіки, яка справляє
цілеспрямований вплив на психіку індивідуальну з наперед визначеною
метою. Проте не варто піддаватися спокусі приписування масовій свідомості
високорозвинутих рефлексивних здатностей. Може йтися радше про дію
закономірностей, що іманентно їй притаманні і керують процесом її
існування та функціювання. Якщо до певної міри погодитися з думкою В.
Райха про те, що кожний суспільний лад створює в масах своїх членів
психологічну структуру, яка потрібна йому для досягнення своїх основних
цілей [Райх, 1997а, с. 49], то не варто йти аж так далеко, щоб наділяти
суспільний лад істотними рисами суб’єктности. Тут, очевидно, спостерігаємо
ефект своєрідного перенесення людиною-аналітиком своїх власних рис і
почуттів на спостережуване явище в намаганні збагнути його суть. І такі
перенесення, наділяння, приписування суб’єктности явищам
надіндивідуально-соцієтальним спостерігаються вельми часто в соціяльно-
психологічній літературі. З одного боку, це зумовлюється певною зручністю
пояснення складних і дивовижних явищ термінами “людськими”,
психологічно близькими й зрозумілими, а з другого – браком термінів,
специфічних для аналізу явищ такого порядку.
Вплив надіндивідуального на індивідуальну психіку має безліч різних
форм. В аналізі своїх експериментів С. Мілґрам вів мову не про особисту
владу експериментатора, а про вплив на поведінку індивіда структури
соціяльних стосунків, у яку його включено [Милграм, 2000, с. 171]. Глибоку
повагу перед законом і державою К. Юнґ трактував як зразок загального
наставлення щодо колективного несвідомого [Юнг, 1994б, с. 310]. Х. Ортеґа-
і-Ґассет говорив про виняткову покірність нормального примітива вищим
силам, релігії, табу, суспільним традиціям, звичаям [Ортега-і-Гасет, 1994, с.
73]. Могутність закону, державної влади, громадської думки С. Франк
розглядав як містичну реальність, що діє на нас як реальна істота
предметного світу: незриме, нематеріяльне, безособове щось владарює над
нашою долею з усією міццю величезної предметної реальности [Франк,
2000б, с. 540–541]. Ґ. Тард підкреслював значення для впливу ідеї на людину
знання нею того, що ця ідея поділяється великою кількістю інших людей. Цей
вплив може не усвідомлюватися, але він є незаперечним [Тард, 1998, с. 260–
261]. До цього, мабуть, треба додати, що така невидима влада думки
більшости не може бути весь час ефективною. Для пересічної особи вона
повинна час від часу або й досить постійно концентруватися в більш
відчутних об’єктах – лідері або ідеології.
Говорячи про підпорядкування загальноприйнятим традиційним
поглядам, релігійним ритуалам або вимогам могутньої особи, К. Горні
зазначала, що воно може набувати більш узагальненої форми
підпорядкування потенційним бажанням усіх людей та уникання всього, що
236
може викликати обурення або образу [Хорни, 1993б, с. 77].
Підпорядковуючись невидимій владі громадської думки, людина водночас цю
громадську думку сама для себе інтерпретує і відтак підпорядковується не
абстрактному соціяльно-психологічному явищу, а його індивідуалізованому
варіянтові, який сама собі витворила. Бо звідки може окрема особа взяти
знання про потенційні бажання всіх інших людей, як не зі своїх власних
передбачень та інтерпретацій.
В інтерпретації суб’єкт використовує ті свої спроможності, що їх
раніше виробив завдяки соціяльним впливам, які справляло на нього
оточення, зумовлюючи тим самим змісти його суб’єктности. Водночас для
того, щоб ці впливи колись було відображено й засвоєно суб’єктом, він мав на
них відповісти, відобразити їх, “помітити”. Таким чином, спрямовані на
індивіда соціяльні впливи, вимоги, очікування повинні бути відображені на
різних рівнях залучення суб’єктности до інтерсуб’єктної взаємодії, аби
можна було вести мову про їхню справжню дієвість.
Зміст суб’єктивних відображень соціяльних впливів завжди більшою чи
меншою мірою відрізняється від змістів, які в ці впливи було початково
закладено. Варіянти суб’єктивних інтерпретацій бувають дуже різноманітні:
від максимально наближених до соціяльного змісту вимог, “гіперадекватних”
до істотно відхилених – чи то неадекватно хворобливих, патологічних, чи то
індивідуально-неповторних, креативних.
Значне суб’єктивне спотворення змісту соціяльних вимог властиве,
наприклад, невротичним відображенням, у яких відношення індивідуального
і соціяльного стають відчутно дисгармонійними, соціяльне сприймається як
відчужена від індивіда сила, реґуляція відносин із якою набуває
самодостатнього значення, стає основною проблемою взаємодії зі світом.
Невротичний індивід намагається виробити штучну, але, на його думку,
найдоцільнішу систему норм і правил, дотримання яких має забезпечити
адекватний характер взаємодії з оточенням.
Таке індивідуальне тлумачення колективної психіки містить у собі
великий простір для різного роду невротичних відхилень, що, за А. Адлером,
виявляються в притаманній невротикам знаковій грі, марних заняттях, за
якими криється намагання ухилитися від розв’язання загальних завдань
[Адлер, 1997в]. Таким чином, за одну з істотних характеристик невротичного
237
бачення світу належить визнати надто неадекватну індивідуальну
інтерпретацію громадського і суспільного буття. Невротик поринає у світ
власних побудов, істотно віддалених від соціяльної реальности, наділяючи їх
водночас не меншим владним впливом на нього самого, ніж той, який би
могла справляти на нього ця реальність. Проте виходить, що він перебуває в
полоні якихось особистих ілюзій, які сам бере за вияв колективної
свідомости.
Подібний характер, хоча, можливо, не так яскраво виражений, має
взагалі процес вироблення соціяльних норм у результаті інтерсуб’єктної
взаємодії. Окремі індивіди, взаємодіючи між собою, безперестанку
виробляють правила такої взаємодії, екстеріоризовують їх у спільний простір.
Очевидно, більшість цих правил не виходить за межі індивідуальних
пропозицій, але певна частина їх, насамперед ті, що мають більш-менш
спільний зміст, зберігається, утривалюється, набуває відносної стабільности,
або – у термінології соціяльного конструктивізму – леґітимізовується та
інституціялізовується. Відтак соціюм постає перед індивідом як
леґітимізований та інституціялізований світ, у якому апріорі закладено не
зовсім адекватне, невротично спотворене, удаване й напружене відображення
дійсности. Приречений на взаємодію з таким соціюмом (а іншого й не буває),
індивід від самого початку провокується на невротично-штучне відображення
світу, що в певному розумінні і є відображенням соціяльним. Засвоюючи
інституціялізовані тлумачення, індивід робить їх своїми, уносячи у відповідь
до їхнього змісту свої індивідуально забарвлені нюанси.
Очевидно, що для кожного індивіда взаємодія із соціюмом – це
взаємодія з окремими особами або групами осіб, які й надають
безпосередньо-доступного вигляду абстрактно-відстороненим соціяльним
нормам. Тиск і вплив цих конкретних осіб або груп є набагато очевиднішим,
ніж вплив соціюму як такого, очевиднішим, але не обов’язково потужнішим,
адже й поведінку осіб із безпосереднього оточення також істотним чином
зумовлено засвоєними ними соціяльними сенсами. У впливі однієї особи на
іншу завжди містяться ознаки її індивідуального впливу і впливу соціяльно

238
опосередкованого, і відокремити їх можна лише умовно, бо насправді такий
вплив є неподільно індивідуально-соціяльним.
Принципової ваги примусовій силі соціяльних явищ надавав
Е. Дюркгайм. Він розрізняв вплив набутих звичок і колективних уявлень.
Перші панують над нами ізсередини, а другі діють іззовні. Колективні
способи мислення, діяльности та почування існують поза індивідуальними
свідомостями. Їхня примусова сила не відчувається індивідом у разі його
добровільного узгодження з ними, але виявляється негайно в разі опору.
Нав’язування суспільством способів дій і думок індивідові Дюркгайм називав
тиском усіх на кожного. Вироблені суспільством способи діяльности та
мислення мають над індивідом моральну силу, яка вища за нього. Цю силу
або уявляють містичним чином у формі Бога, або створюють про неї мирську
та наукову концепцію [Дюркгейм, 1995а, с. 19, 30–36, 118; Дюркгейм, 1995в,
с. 233–234].
Дюркгайм, отже, обстоював ідею зовнішньої щодо індивіда соціяльної
сили, яка певним чином впливає на нього і зумовлює його свідомість та
поведінку. У цьому відношенні зовнішня сила принципово відрізняється від
внутрішніх спонукань, притаманних самому індивідові. У зв’язку із цим
належить зазначити, що таке протиставлення зовнішнього і внутрішнього має
привести до визнання об’єктивної магічности надіндивідуального. Якщо ж
відмовитися від принципового протиставлення зовнішнього і внутрішнього в
цілісному психічному просторі індивіда, то мусимо погодитися з принципово
однаковою природою і внутрішніх, і зовнішніх спонукань. І ті і ті мають бути
репрезентовані в психічному світі індивіда для того, щоб мати місце, щоб,
власне кажучи, і відбуватися в його суб’єктивному існуванні. Адже для того,
щоб якась ідея впливала на індивіда, він повинен певним чином відобразити
її, прийняти – і в значенні схвалити, і в значенні зрозуміти, збагнути, відчути
її наявність. Індивід може відкинути ідею, і тоді вона ним не володіє (хоча
насправді володіє також у розумінні мотивації від протилежного). Якщо ж
індивід ніяк, у тому числі й несвідомо, не відображає ідеї, тоді її для нього
просто немає. Ідея, яка потенційно має величезну силу впливу, яка ніби витає
десь у соціяльному оточенні, але жодним чином не зачіпає індивідуальної
психіки, для цього окремого індивіда насправді не існує. Тому ідея не може
бути тільки зовнішньою силою. Вона повинна бути сприйнята (не
обов’язково прийнята), відображена і внаслідок цього стати елементом
внутрішньої структури, й аж тоді її спонукальний вплив на індивіда може
реалізуватися.
Бігевіористи намагалися з хаосу індивідуальних воль у безпосередній
взаємодії вивести надіндивідуальні структури, які здобувають владу над її
учасниками. Ця влада існує ще ніби до того, як первинні владні стосунки
набувають стійких форм [Алюшин, Порус, 1989]. Перетворення реакції
спільноти на індивіда на інституційну форму Дж. Мід уважав за одне з
найбільших зрушень у розвитку спільноти [Мід, 2000, с. 152]. Величезного
значення інституціялізації людських стосунків надають П. Берґер і Т. Лукман,
239
підкреслюючи, що соціяльні інститути контролюють людську поведінку,
надають їй одного з багатьох можливих напрямів. З набуттям історичности
вони сприймаються як такі, що мають свою власну реальність, і з ними
індивід стикається як із зовнішнім та примусовим фактом.
Інституціялізований світ протистоїть людям як дана реальність подібно до
реальности природного світу, сприймається як об’єктивна реальність. Його
леґітимація постає у вигляді когнітивної та нормативної інтерпретації. І
пріоритет інституційних визначень ситуації над індивідуальними постійно
зберігається й підтримується [Бергер, Лукман, 1995, с. 92–104].
Таким чином, проблема зв’язку індивідуальних інтерпретацій і
надіндивідуальних стандартів постає в трохи інакшому ракурсі. Для індивіда
найбільш реальними є його особисті тлумачення, проте зміст і напрям цих
тлумачень щонайістотніше визначаються формувальними впливами
соціяльного оточення, усталених соціяльних інститутів. Тобто у своїх
суб’єктивних тлумаченнях ситуацій індивід, як правило, не може зайти надто
далеко і залишається здебільшого в уже нав’язаних йому інтерпретаційних
рамках. Вихід за межі цих рамок описується категоріями індивідуальности й
творчости і має означати високий ступінь індивідуальної свободи особи, яка
початково сформувалася й постала в соціяльно інституціялізованому
середовищі.
Одним із чинників організаційних відносин В. Казміренко називає
патерналізм, коли людина свідомо включається в численні стосунки
організаційної життєдіяльности, при цьому приймаються певні зобов’язання
та взаємна відповідальність [Казмиренко, 1993, с. 232]. Таке прилучення до
організаційної структури можна розглядати як проміжний варіянт, можливо,
прототип прилучення особи до більш широкої соціяльної структури.
Належність і причетність особи до організації є доволі очевидною
обставиною, яка характеризує її взаємодію із соціюмом. Якщо прилучення до
суспільства загалом має для більшости його членів абстрактно-неочевидний
характер, то причетність до організації певним чином унаочнює для самої
особи її зв’язок із соціяльним оточенням.
Потужним джерелом неявної влади соціюму є мова. Засвоєна індивідом
конкретна мовна система спонукає його бачити світ через мережу понять,
вироблених саме нею. Якщо якесь поняття в мові не фіксується, то стає
проблематичним його існування й у мисленні. Особливо помітними такі
ситуації стають у випадках перекладів з однієї мови на іншу. Влада мови –
досить яскравий приклад анонімної влади соціяльних структур над індивідом.
Таку владу мають і інші соціяльні структури, які важче піддаються
конкретним визначенням, мало того, які виявляються невідомими навіть для
науковців, що намагаються їх досліджувати.

240
 За П. Берґером і Т. Лукманом, мова, що використовується в
повсякденному житті, надає доконечних об’єктивацій та встановлює порядок,
у межах якого набувають сенсу й значення і ці об’єктивації, і саме
повсякденне життя. Мова наповнює індивідуальне життя значущими
об’єктами, з’єднує різні зони реальности та інтеґрує їх у єдине сенсове ціле.
У результаті трансценденцій мова може створити ефект наявности багатьох
об’єктів, яких у просторовому, часовому та соціяльному відношенні немає
“тут і тепер”. За допомогою мови весь світ може актуалізуватися будь-якого
моменту [Бергер, Лукман, 1995, с. 41–42, 68–69].
Усвідомлення наявности таких анонімних для індивіда структур, які
постійно й повсюдно чинять на нього владний тиск, робить зрозумілішою
психологічну природу конформізму (див., напр., [Майерс, 1996, с. 268–309]).
Кожна людина як соціяльна істота є конформістом – настільки, наскільки
вона є продуктом соціяльного формування. А що поза таким формуванням
особистість неможлива, то відтак вона не може не бути особистістю-
конформістом. Таким чином, оточення здобуває над особою специфічну
владу, яка тільки до певної міри нею усвідомлюється, але в значно більшому
обсязі відчувається й переживається.
Е. Фромм наголошував на силі таких анонімних авторитетів, як
громадська думка, здоровий глузд, наука, психічне здоров’я, нормальність.
Їхня анонімна влада ефективніша за відкриту, бо ніхто й не підозрює, що
існує певний наказ та очікується його виконання. Важко визначити, наскільки
наші бажання, думки й почуття не є нашими власними, а нав’язані зі сторони.
Така анонімна влада перетворюється на знаряддя конформації: людина
пристосовується до неї і засвоює таке Я, яке не становить її сутности [Фромм,
1990, с. 95–96, 144–145, 211–213]. Щоправда, Фромм дещо надмірно
підкреслював впливи конформації саме на сучасну йому людину, бо цілком
очевидно, що конформація була завжди, змінювалися лише її форми та,
почасти, механізми.
Потужний вплив анонімної влади простежується в описаній М. Фуко
системі паноптикуму. Навіювання ув’язненим думки, ніби за ними постійно
наглядають, зумовлює те, що в’язні самі підтримують своє підвладне
становище. З уявних стосунків народжується реальне приневолення.
Підвладний мимохіть дозволяє владі впливати на себе, укарбовує у своє єство
владні стосунки, відіграючи в них дві ролі одночасно: він є приневолений і
водночас є першопричиною власного приневолення. Тому влада може
полегшити фізичний тиск і набути нематеріяльного [Фуко, 1998, с. 251–253].
Ф. Зимбардо і М. Ляйппе підкреслюють значення думки, яка
поділяється великою кількістю людей. Приєднання до них іще більшої
кількости веде до досягнення критичної маси, яка має максимальний

241
потенціял впливу. Поступово люди звикають асоціювати консенсус із
правильністю. Цінним стає те, щу люди поділяють зі значущими іншими.
Коли підвалини цінностей набувають соціяльного значення, мотивація
їхнього захисту ще більше посилюється [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 81, 92,
238]. Таким чином, влада ідеї над людиною істотною мірою виводиться з
влади над нею значущих інших. Тому сама категорія значущих інших
потребує важливого уточнення і доповнення її змісту ознаками владного
впливу на суб’єкта.
Така не усвідомлювана, а тільки відчувана й переживана влада
переміщається на периферію опанованого індивідом психічного простору,
опиняється на межі між пізнаним і непізнаним. Відтак подібно до влади
дорослих осіб над дитиною раннього віку вона наділяється магічною силою,
перетворюється на ідеальні структури, наявність яких відображається
особою, але які не піддаються свідомому оцінюванню.
За С. Московічі, соціяльні зв’язки підкріплюються авторитетом тиску,
який діє на нас ізсередини, але цей тиск повинен здаватися нам потойбічним.
Священні речі гуртують людей і справляють на них моральний вплив.
Священне втілює колективну свідомість, представлену реальним і видимим.
Релігія заміняє зовнішні сили внутрішніми, заступаючи примус
індивідуальним сумлінням. Вона надає суспільного сенсу індивідуальному
існуванню, спонукає індивіда бачити свою власну дійсність очима інших. Це
очі колективного Над-Я, яке відтепер становить частину індивіда і якому він
підпорядковується [Московичи, 1996, с. 421–422; Московичи, 1998, с. 59–64].
Московічі використовує веберівське поняття харизми як найменування,
яке можна дати владі ідеї в політичній або релігійній галузях. Харизма є
ідеєю, що пронизує нас, ідеєю, яку ми поділяємо, без якої нічого не
створюється. Вона абстрактна й невизначена, а між тим сповнена дієвости. Її
символічна природа заважає реаґувати на неї логічно, і ми зазнаємо її впливу
подібно до фізичної реальности [там само, с. 176]. Таким чином, у процесі
поступового підпорядкування індивіда магічно-символічній владі, яку він
поміщає в абстрактно-віддалених ділянках суб’єктивного простору,
спостерігається певна послідовність: спочатку має місце влада іншої
(значущої) особи в процесі інтерсуб’єктної взаємодії; далі ця влада
переноситься на владу певної ідеї, що набуває для індивіда харизматичного
вигляду; згодом уже сама ця харизма ідеї може бути абстрагована від змісту
ідеї і набути самодостатньої цінности та влади над індивідом. Складові
такого циклу дедалі більше взаємозумовлюються, їхні взаємні переходи одна
в одну частішають і перетворюються на таке собі діялектичне миготіння
владно-підвладних співвідношень. Відтак для індивіда все його суб’єктивне
буття виявляється підпорядкованим ідеям та ідеалам, в основі яких насправді
лежить зміст інтерсуб’єктних стосунків.

242
 Логіка суспільного життя в цій своїй ролі набуває ще глибшого сенсу:
вона наповнює реальним змістом індивідуальне життя окремої особи. Відтак
єдиний вихід, за А. Адлером, – прийняти логіку суспільного життя на землі
як абсолютну істину в останній інстанції [Адлер, 1997ж, с. 27] – справді є
єдино можливим виходом. Хоча й слово “вихід” тут не зовсім доречне, адже
якщо і є якийсь вихід, то це вихід за межі даного, вихід як творче
трансцендування. Натомість цілковите прийняття логіки, яка дається особі з
інтерсуб’єктної взаємодії, позбавляє її й потреби, і змоги пошуку будь-якого
виходу. Єдина справжня реальність для особи – бути самою собою, тобто
бути такою, якою вона стала завдяки інтерсуб’єктним стосункам. Або, за
П. Берґером і Т. Лукманом, ідеться про те, що реальність повсякденного
життя виявляється вже систематизованою та об’єктивованою щодо окремої
людини в зразках, які здаються незалежними від її розуміння і які
накладаються на неї [Бергер, Лукман, 1995, с. 41].
Зрештою, цей новий вид влади ідеального навряд чи є принципово
новим із погляду внутрішніх механізмів його формування. Це формування
йде вже протореним шляхом, забезпечуючи перенесення підвладного
відношення з одних об’єктів на інші, при цьому зберігаючи початкову
суб’єктивно-чуттєву значущість для особи. Як в онтогенетичному розрізі
індивід рухається від початкового підпорядкування особі матері, батька,
інших близьких людей до підпорядкування широкому соціяльному оточенню,
а далі – вождеві та ідеології, так і вже сформована доросла особа продовжує
цей процес, переходячи від підпорядкування владі інших людей у
безпосередній взаємодії з ними до підпорядкування владі дедалі більш
відсторонених абстрактних конструктів – соціяльних норм та ідей.
Інтеріоризація соціяльних норм і соціяльного контролю є одним із
принципових механізмів, який забезпечує психологічне входження індивіда в
соціюм [Шибутани, 1969, с. 228–230]. За первинну форму соціяльних норм
уважається табу як заборона на певні дії, а значить, і на пов’язані з ними
думки. Уже сама наявність таких заборон приваблює індивіда і спонукає його
“думати про них не думаючи”, інакше кажучи, витісняти ці думки, заганяти в
передсвідому сферу. Відтак норми інтеріоризовуються, привласнюються
індивідом, але водночас інтеріоризовуються й прагнення порушити їх, а
проблема дотримання чи порушення норм набуває суб’єктивної значущости.
Соціяльні норми перетворюються на внутрішні переконання. За
Ф. Ніцше, мораль стає поважною, недоторканною, священною істиною. Те,
що її походження забувається, це властивість її розвитку, це знак того, що
вона зробилася владною [Ницше, 2000, с. 806]. В. Джеймс наголошував на
значущому для людини статусі “вічних” істин [Джеймс, 1997б, с. 287–288].

243
З. Фройд виводив засади моралі з табу – стародавніх заборон, колись іззовні
накладених на покоління примітивних людей, тобто насильно нав’язаних
цьому поколінню попереднім. Такий вплив одного покоління на друге
повинен мати психічну основу, і в цьому відношенні підставу табу Фройд
убачав у забороненій дії, до здійснення якої в несвідомому є сильна
схильність. Оскільки сильне бажання порушити табу залишається, люди
мають амбівалентну спрямованість до того, щу цьому табу підлягає [Фрейд,
1991г, с. 226–229].
Аналогію такому суперечливому впливові табу можна вбачати і в
процесі ідентифікації дитини з “магічною” силою дорослих, ідентифікації,
що є неможлива, але дуже бажана для дитини. Ця магічна сила, з одного боку,
забезпечує задоволення потреб дитини, а відтак породжує її тягу до
загадкової сили, а з другого – накидає дитині різноманітні заборони, через що
породжує в ній неґативні почуття.
У відносно адекватному варіянті соціяльні норми інтеріоризовуються
більш-менш у тому вигляді, у якому їх пропонує соціюм. У варіянті
патологічному особа може істотно спотворювати зміст норм, які відображає, і
потім інтеріоризовує вже ці вигадані нею самою норми.
Багато спільних рис мають між собою інтеріоризована норма і
нав’язлива дія, однією з яких є обов’язковість та суб’єктивна доцільність
виконання. Подібність звичаїв табу із симптомами неврозу нав’язливости
Фройд убачав, по-перше, у невмотивованості заборон, по-друге, у
внутрішньому примусові, по-третє, у здатності до зсуву та небезпеці
зараження з боку забороненого, по-четверте, у тому, що вони стають
причиною церемоніяльних дій і заповідей [там само, с. 223]. Відтак і табу як
моральна заборона, і нав’язлива дія мають над особою специфічну владу.
Можливо, головна проблема неврозу нав’язливости полягає в неадекватному
виборі об’єкта підпорядкування – неадекватному з погляду доцільної
взаємодії особи з оточенням. Адекватний вибір такого об’єкта забезпечує
високий рівень соціяльної адаптації, відповідність індивідуальної поведінки
до панівних соціяльних норм. Неадекватний вибір означає породження
особою власної суб’єктивної реальности, зміст якої погано узгоджується з
вимогами соціюму.
Невротик віддає перевагу підпорядкуванню саме такій, за суттю,
вигаданій ним реальності, бо це дає йому суб’єктивну ілюзію влади над
ситуацією і над самим собою. Насправді ж виконання нав’язливих дій на
якийсь час задовольняє потребу підпорядкуватися певним нормам, а що ці
норми є вельми оманливі, то неминуче виникають проблеми узгодження
поведінки з очікуваннями оточення. Відомий ефект значного зменшення
кількости неврозів та послаблення їхніх виявів під час воєн може бути
пояснено й тим, що в ситуаціях загального збурення вибір владних об’єктів,
осіб чи ідеологій стає більш масовим і типовим, завдяки чому різко
зменшується невідповідність між індивідуальними і соціяльно очікуваними
244
виборами. Натомість у ситуаціях суспільної аномії, коли соціюм утрачає
здатність ставити чіткі цілі і бачити перспективи, питома вага невротизації
зростає, можливо, насамперед через те, що окремі особи дедалі частіше
створюють свою власну автономну систему підпорядкування, яка не дістає
достатньої підтримки та схвалення в соціюмі. Індивід ніби втрачає підтримку
додаткового силового поля, за К. Левіном, яке виникає завдяки історичній
постійності [Левин , 2000г, с. 250].
Суперечність між зовнішнім, соціяльним і внутрішнім, особистісним
Т. Парсонс долав, поєднуючи одне і друге в категорії системи дії. Така
система є водночас особистістю або її частиною і соціяльною системою чи
підсистемою. Елементи культури можуть поставати і як зовнішні об’єкти
орієнтації, і як інтерналізовані елементи бктора. Так само ціннісні орієнтації
на культурному рівні постають як організований набір правил або стандартів,
а всередині бктора вони існують як диспозиція потреб дотримуватися цих
правил [Парсонс и др., 2000, с. 466–469]. Таким чином, проблема
інтеріоризації норм утрачає свою психологічну напруженість, оскільки
знімається принципова суперечність між зовнішнім і внутрішнім. І одне і
друге стають елементами єдиного цілого, цілісної системи, у межах якої вони
тільки й можуть існувати.
Проблема містичного й загадкового характеру впливу соціяльних норм
на поведінку індивіда набуває більш технологічного, ніж суб’єктивно-
психологічного змісту. Індивідуальна суб’єктність перестає бути вирішально
значущою. Індивідуальною поведінкою керують не інтеріоризовані норми,
що стали суб’єктивними спонуками, а стандарти, схеми поведінки, які
нав’язуються об’єктивними умовами ситуації, у якій відбувається дія,
визначаються закономірностями цілісної системи дії, де індивід не має
самодостатнього значення.
Норми, що досягли досить високого рівня інституціялізації в
суспільстві, перетворюються на соціяльно-культурні зразки, нормативний
вплив яких набуває особливої вагомости. Дотримання норм, нормативна
поведінка мають як позитивне, так і неґативне значення в житті особи і
соціюму. З одного боку, норма постає як оптимізаційний стандарт,
дотримання якого полегшує розв’язання більшости життєвих проблем. З
другого боку, норма – це, безумовно, певний примус, який може суперечити
індивідуальним потребам. Дотримання норм убезпечує соціюм від надмірних
відхилень у взаємодіях його членів, але нерідко обмежує вияв творчих
здатностей, нав’язуючи стереотипну поведінку та світобачення.
Інтеріоризація норм забезпечує формування індивідуальної інтрапсихічної
структури Над-Я – структури, завдяки якій індивідуальне буття набуває
сенсу.
Структуралізм намагався зняти суперечність зовнішнього і
внутрішнього щодо людського індивіда. Проте з погляду самої індивідуальної
суб’єктности ця суперечність є доконечною й доцільною, бо лише завдяки їй
можна вести мову про істотну аналогію між сумлінням як присвоєною
сукупністю інтеріоризованих норм та авторитетом обожненої істоти, яка
245
перебуває поза індивідом. Аналогія можлива тільки в разі більшої чи меншої
невідповідности, неоднаковости, суперечности. Якщо ж такої суперечности
між зовнішнім і внутрішнім не визнавати, то вся проблематика
індивідуальних і колективних, зовнішніх і внутрішніх співвідношень утрачає
сенс.
Про нормативний ефект ідеальних зразків, які виробляє кожна
культура, писав Р. Лінтон. Ці зразки запобігають надмірному відхиленню від
усталених стандартів. Проте коли їх уже цілковито вербалізовано й
викристалізувано, виникає тенденція до зменшення їхнього впливу. Вони
перестають визначати реакції на окремі ситуації, а перетворюються на
правильні відповіді на певні запитання [Linton, 1975, s. 65–67].
С. Франк підкреслював (із неґативним відтінком) примусовість
моральних ідеалів і норм, із якою вони панують над людською душею. Але
водночас зазначав, що моральні принципи та ідеали нормують тільки
зовнішні вияви духовного життя, натомість на рівні внутрішнього вони
спотворюються і виявляють себе як руйнівна й гнітюча сила. Ідеал не має
реального коріння в самому житті. Натомість реальне життя, що стихійно
складається з недосконалих, слабких, хибних людських устремлінь, має ту
величезну перевагу перед ідеалом, що воно якось фактично склалося,
органічно виросло, пристосувалося до реальної людської природи і її виражає
[Франк, 2000а, с. 195–196, 211–213]. Наполягаючи на руйнівному характері
впливу моральних ідеалів, Франк виступав проти поширеної в людському
середовищі подвійної моралі. Справжній вихід він убачав у пошуках
божистого, в орієнтації людини на те незбагненне, що почасти розкривається
в людині в релігійному оформленні. А моральні ідеали ніби відволікають
людину від пошуку достеменного.
Таким чином, соціяльна нормативність оптимізовує активність особи в
стандартних, соціяльно апробованих умовах життєдіяльности. Коли ж мова
заходить про вихід за межі цих умов чи то в напрямі пошуку вищого сенсу
існування, чи то в напрямі вільного самовиявлення, соціяльні імперативи
перетворюються на обмеження, що суперечать достеменній людській
природі.
К. Левін описував цінність групової норми для індивіда як
характеристику силового поля, що утримує його в злагоді з нормами групи.
Що більше індивід зорієнтований на групову норму, то сильнішим стає його
опір намаганням відхилити його поведінку від цієї норми [Левин, 2000г,
с. 251–253]. Дотримання групових норм набуває вельми різноманітних форм
[Кричевский, Дубовская, 2001; Семиченко, 1999; Уилк, Книппенберг, 2001;
Шибутани, 1969, с. 31–37, 333–341; Ялом, 2000, с. 38–69; Jamroїek, Sobczak,
2000, s. 103–118; Zimbardo, Ruch, 1975, p. 589–605]. У Л. Гозмана і
О. Шестопал знаходимо характеристику двох шляхів дотримання норм: один
полягає в тому, що дотримання норм є для людини природною і єдино
можливою формою поведінки, другий означає дотримання норм як намагання
заслужити на схвалення та уникнути осуду з боку інших осіб [Гозман,
Шестопал, 1996, с. 288]. Обидва ці шляхи орієнтують особу на ідентифікацію
246
з референтною (етальонною) для неї групою [Браун, 2001; Данилова, 1995;
Фільц, 2000; Чалдини, Кенрик, Нейберг, 2002, с. 107, 116; Шибутани, 1969, с.
206–215; Persons…, 1997, p. 217–225; Zimbardo, Ruch, 1975, p. 568–582].
Я. Рейковський визначає п’ять рівнів існування норм в особистості:
перший рівень – це стан цілковитого браку норм, аномія (таку ситуацію
Рейковський називає суто теоретичною); наступний рівень – символічне
опанування норм; далі йде підпорядкування авторитетові; на наступному
рівні норми пов’язуються з почуттям власної цінности; найвищим є рівень
автономної нормативної системи [Reykowski, 1985, s. 216–218]. Нав’язувані
суспільством правила й цінності стають, урешті-решт, частиною самого
індивіда, інкорпоруються в його конституцію. Він вірить і діє так, як до цього
спонукають невидимі сили, що виходять від нього самого [Московичи, 1998,
с. 285]. Інтерналізовані правила стають особистими принципами і починають
справляти потужний вплив на поведінку та уявлення про себе [Зимбардо,
Ляйппе, 2000, с. 62].
У З. Фройда знаходимо підстави для аналогій між формуванням
внутрішніх норм і зовнішніх ідеалів. Перший теоретичний утвір людини –
створення духів, писав Фройд, виник із того самого джерела, що й перші
моральні обмеження, яким вона підпорядковується з приписів табу [Фрейд,
1991г, с. 284]. Таким чином, з одного боку, незрозуміле для дитини магічне
задоволення її потреб батьками, а з другого – табу, що надходять від них же,
разом зумовлюють проєкцію її внутрішніх переживань у зовнішній світ. Те,
чого не може бути дозволено з огляду на інтеріоризовані заборони,
поміщається у віддалений простір. Оскільки воно має дивну й незрозумілу
владу над індивідом, то й те, що віддалилося в просторі, наділяється такою
самою дивною й незрозумілою владою. Можливо, внутрішнім аналогом
віддаленого ідеалу є сумління, яке, за Фройдом, являє собою внутрішнє
відтворення недопустимости певних бажань. Ця недопустимість не потребує
жодних доказів, вона сама собою безсумнівна [там само, с. 261]. Відтак
сумління як інтеріоризована влада править не менш суворо, ніж влада
зовнішня [Фромм, 1990, с. 144].
У зв’язку з таким розумінням влади належить звернути увагу на
принципове заперечення В. Ледяєва, який наполягає на тому, що немає влади
закону або моральної норми, бо в цих відносинах немає суб’єкта влади
[Ледяев, 2000а]. Щодо суб’єкта це справді так. Проте тут має місце
проєкування особою як об’єктом владного впливу власних інтеріоризованих
наставлень і постав у простір позаособистісний, інтерсуб’єктивний, а відтак і
приписування значущим об’єктам у цьому просторі суб’єктних функцій –
“несправжніх” з об’єктивного погляду, але цілком достатніх для того, щоб
суб’єкт відображав їхню наявність як вагомо мотиваційну для себе.
Сенс по-людському означеного світу існує для особи водночас у формі
двоєдиної цілісности: і як об’єктивна соціяльна даність, і як середовище, у
якому розгортається суб’єктивна індивідуальна спонтанність. (С. Кладько
описує категорію нормативно-ціннісного простору як сукупности оцінних і
реґулятивних принципів в інтеракційному осередку “людина – життєве
247
середовище” [Кладько, 2000]). Світ постає як дійсність, яку особа мусить
відображати, відповідаючи на впливи, що йдуть із нього, і скеровуючи на
нього власну увагу, зумовлену її індивідуальними потребами. Очевидно, у
такому двоєдиному зв’язку індивіда зі світом, який завдяки соціяльній
означеності світу відразу і водночас стає триєдиним, і виникає прототип
сенсу, ідеї. Мало того: сам цей зв’язок, відношення, можливо, і є таким
прототипом.
Щоб вижити, писав Ф. Ніцше, людина спершу проголошувала, що ті чи
ті речі мають певну цінність, отже, надавала їм людського сенсу [Ніцше,
1993б, с. 59]. Тут же постає запитання: а де брала людина цей людський сенс?
Зрозуміло, що не із себе самої. Одна окрема людина нездатна породити сенс
як такий. Розум, зазначав В. Дильтей, не розвивається в окремому індивіді, а є
процесом у розвитку людського роду, існує тільки в тотальності людської
природи [Дильтей, 2001а]. Ідеї творить суспільство, що його С. Московічі
назвав “машиною, яка творить богів”. Релігійні ідеї, нібито створені Богом,
насправді створювалися людьми заради впевнености й надії. Взаємні
вірування зібраних разом індивідів скріплюють частини спільноти як
будівельний розчин, що цементує каміння. Вірування набувають постаті
традиції [Московичи, 1996, с. 154–155, 161; Московичи, 1998, с. 53].
Суспільства, як і люди, містять у собі свої власні інтерпретації [Гірц, 2001].
Суспільство містить у собі також й особливі поєднання суб’єктивної
реальности та ідентичности. Усвідомлюється релятивність усіх світів, у тому
числі й свого власного. Унаслідок цього власна інституційна поведінка
розуміється як “роль”, від якої можна віддалитися [Бергер, Лукман, 1995,
с. 278]. Проте зрозуміло, що ця роль не є випадковою, примхливою грою.
Вона має свою внутрішню особистісну зумовленість, виявлену назовні під
впливом інтерсуб’єктивних обставин. Наприклад, механізм проєкції більшою
чи меншою мірою виявляється в інтерсуб’єктній активності всіх людей.
Відтак уже хоч би на такому рівні відбувається певна взаємодія, коли одна
людина проєкує свої проблеми на іншу та отримує від неї відповідь, яку
мусить якимось чином інтерпретувати. Уже тут виникає явище
інтерсуб’єктивности у вигляді взаємообміну проєкціями. Власна проєкція
являє собою прототип сенсу, ідеї. Коли ж її віддзеркалено іншими
учасниками взаємодії, вона повертається до індивіда як суто психологічний
інтерсуб’єктивний сенс, що може стати основою зародження ідеї.
А. Адлер говорив про наявність у всіх учинках індивіда бажання
спроєкувати себе за межі своєї особистости [Адлер, 1997ж, с. 187], тобто в
інтерсуб’єктивний простір. А позаяк у цей простір проєкують себе й усі інші
учасники взаємодії, то й заповнюється він взаємними відображеннями
проєкцій, складається з них, формується на їхній основі. Інтерсуб’єктивний
простір набуває ціннісних ознак для кожного учасника. (Т. Березіна відзначає
можливість навіть трансперсональних взаємодій [Березина, 2001]).
Е. Дюркгайм тлумачив уявлення, які утворюють тканину соціяльного
життя, як породження стосунків між певним чином з’єднаними індивідами. У
колективному житті найрізноманітніші настрої циркулюють у всіх напрямах і
248
взаємодіють тисячами різних способів. А що їм притаманний стан постійного
руху, то вони не можуть реалізуватися в об’єктивній формі [Дюркгайм, 1998,
с. 395; Дюркгейм, 1995в]. Таким чином, Дюркгайм був усе-таки далекий від
абсолютизації соціяльних уявлень, що традиційно закидається йому. Він
усвідомлював відносно об’єктивний їхній характер, насамперед щодо окремо
взятого індивіда. Головним же модусом існування соціяльних уявлень є
взаємодія індивідів у колективному просторі, що їх об’єднує, досягнення між
ними консенсусу [Емельянова, 2001; Петрунько, 1999].
Ще менше схильні були абсолютизовувати надіндивідуальні суспільні
структури бігевіористи. Для них первинним є хаос індивідуальних воль, що
стикаються між собою. Проте цей хаос неминуче впорядковується, із нього
вичленовуються стійкі способи взаємодій у подібних ситуаціях. Поступово
такі способи фіксуються в нормах, утілюються в стійких соціяльних
структурах [Алюшин, Порус, 1989]. Взаємодіючи з іншими людьми, індивід
проєкує на них свої потреби, стани, властивості, одночасно інтроєкуючи в
себе їхні психічні змісти. Проте має місце не простий обмін проєкціями, а
змістове віддзеркалення їх, взаємна суб’єктивна інтерпретація з неминучим
індивідуальним спотворенням. У бігевіористській парадигмі така взаємодія
постає як хаотичне зіткнення індивідуальних виявів, що може мати тільки
позірне обґрунтування. Насправді ця хаотичність є лише відносною, як
відносною є хаотичність фізичної будови світу, сукупности соціяльних
значень, простору індивідуальної суб’єктности. Взаємне накладання одна на
одну таких трьох хаотичностей (щонайменше трьох) мало б робити процес
інтерсуб’єктної взаємодії, за суттю, нескінченно хаотичним. Проте завдяки
значущій суб’єктивній заанґажованості, небезсторонності всіх учасників
взаємодії вона наповнюється певними сенсами.
Чи утворюють ці сенси спільну ієрархізовану структуру? Г. Блумер
описував процес формування громадської думки у сфері масової поведінки як
виділення центральної тенденції, що встановлюється між індивідуальними
думками [Блумер, 1996, с. 182–189] – тенденції, а не структури. А далі,
аналізуючи природу групової ідеології та соціяльного ладу, виділяв такі
елементи, як спільні експектації, цінності, уявлення, спільна суб’єктивна
орієнтація у формі нахилів і настроїв [там само, с. 203–212], тобто робив
виразний крок у напрямі до структури.
За Р. Лінтоном, ідеальні зразки найчастіше формуються в соціяльно
значущих ситуаціях, особливо в тих, де має місце взаємодія між індивідами,
які займають різні позиції в соціяльній структурі [Linton, 1975, s. 66]. Ця
думка підкреслює важливість для виникнення ідеї не самого простого обміну
взаємними впливами між індивідами, а й наявности певних незгод,
розбіжностей, відмінностей, які породжують проблемну ситуацію для
індивіда в його соціяльних контактах і спонукають до її розв’язання.
Специфічним варіянтом такої проблемної ситуації стають непорозуміння між
членами різних груп, протистояння по лінії “Ми – Вони” [Климова, 2002], які
вагомо увиразнюють надіндивідуально-соціяльний зміст особистісної
присутности.
249
 Значуща спільність сенсів є важливою, навіть атрибутивною
характеристикою соціяльної структури, проте вона завжди є тільки
відносною. У її основі лежать спільні, але не абсолютно однакові потреби,
притаманні кожному індивідові, які традиційно називаються
загальнолюдськими. Що більше особа включається в мережу соціяльних
стосунків, то виразніше її потреби індивідуалізовуються, зберігаючи, проте,
істотний загальнолюдський зміст. При цьому відмінності в тлумаченнях
дійсности є не просто ознаками індивідуальної своєрідности, неповторности,
а передумовами інтерсуб’єктної взаємодії, які роблять її й потрібною, і
можливою (докладніше про це див. розд. 3).
Реакції людей на окремі символи, утілені в предметах, словах та
образах соціяльного світу, пише С. Разворотнєва, завжди пов’язані між
собою, зумовлюються одні одними і вплетені в широку систему ідей та
вірувань, яка визначає ставлення до соціяльного світу загалом. Цю систему
можна назвати ідеологією, маючи на увазі цілісну небезсторонню картину
світу, подібну в представників одних і тих самих соціяльних груп
[Разворотнева, 1993, с. 224]. До цього треба додати, що вже постала ідеологія
справді об’єднує індивідів, які мають близькі погляди, перебувають на
подібних позиціях. Але для того, щоб вона виникла, потрібна наявність
певних істотних незгод, що спонукає різних індивідів до досягнення дедалі
вищого рівня усвідомлення себе і ситуації взаємодії.
Механізми формування ідеї у взаємодії мають бути досить відмінними
в таких двох варіянтах: перший – це ситуація незгоди, непорозуміння,
протилежних позицій, коли взаємодія призводить до взаємної сепарації
учасників; другий – це, навпаки, об’єднання навколо спільної ідеї, у міру
поширення якої знижується критичність її оцінки самими прихильниками. В
обох випадках рівень інтеріоризації ідеї може бути вельми глибоким, але її
психологічні функції істотно різняться.
Можна гадати, що ситуація незгоди більшою мірою відображає стан
переходу від первинного узалежнення до впорядкування, коли кожний із
взаємодійних суб’єктів виробляє і виявляє власне бачення контексту
взаємодії, на свій спосіб його інтерпретує й арґументує. Натомість процес
єднання навколо спільної ідеї означає перехід від упорядкування до
вторинного узалежнення, коли кожний окремий суб’єкт прилучається до
більш-менш однаково трактованого змісту.
Наявність індивідуальних розбіжностей світобачення спонукає процес
формування ідеї як спільної ідеальної структури. Її основу становлять цілком
або майже цілком спільні, однакові змісти, наявність яких через усю їхню
однаковість здебільшого не відображається носіями ідеї. Навпаки, до такої
ідеальної структури не входять змісти, які є виключно індивідуальними,
такими, що за жодних або майже за жодних умов не можуть взаємно
узгоджуватися. Натомість ідея структурується на межі спільного і відмінного,
того, що може бути узгодженим, але за умови взаємних намагань і зусиль.
Таким чином, стає зрозуміло, що різні, навіть протилежні ідеї, які стосуються
одних і тих самих проблем, наприклад ідеї політичні, мають зазвичай
250
однакове психологічне підґрунтя, але відрізняються власне ідеологічним
оформленням.
Для того щоб ідея сформувалася, вона повинна викликбти в учасників
взаємодії певну інтенційну напруженість, спонукати виникнення
специфічного інтересу до того, що у віддзеркалених іншими проєкціях
самого індивіда повертається до нього інакшим, специфічно перетвореним. У
процесі таких послідовних віддзеркалень значущого поступово
викристалізовується спільний зміст, або спільна ідея – спільна в розумінні не
початкової однаковости, а спільности, що сформувалася, утворилася,
виробилася. Така ідея виникає в інтерсуб’єктній взаємодії, передається від
суб’єкта до суб’єкта, поширюється в інтерсуб’єктивному середовищі,
стабілізується в ньому, стає символічно оформленою істиною.
Інтеґрацію індивідів навколо спільної системи цінностей, яка є
джерелом леґітимности інституційних норм, спільних кінцевих цілей дії,
сенсу ритуальних дій тощо, Т. Парсонс уважав за єдину загальну
емерджентну властивість систем соціяльної дії [Парсонс, 2000д, с. 319–320].
Ідеї, що зароджуються у взаємодії, стають по-справжньому впливовими лише
тоді, коли привласнюються індивідом як його власні (стають результатом
“світоглядної” діяльности [Залесский, 1994]). Як писав Ґ. Лебон, ідеї після
дуже повільного вироблення мають спуститися з рухомих сфер думки в ту
стійку й несвідому сферу почуттів, де виробляються мотиви вчинків [Лебон,
1995, с. 105].
Проте ідея не перестає існувати на міжіндивідному рівні. Громадська
думка, за Лебоном, набуває проникної і нездоланної сили, підкорює всі уми,
створює особливу атмосферу, загальну манеру мислення, проникає у всі
поняття, нав’язується вихованням [Лебон, 1995, с. 109]. С. Московічі описує
процес перетворення абстрактної узагальненої ідеї на безпосереднє
індивідуальне сприймання: абстрактна ідея завдяки серії перетворень
приводить у дію сукупність образів індивідуальної свідомости, ці образи
викликають і запускають весь ряд елементарних відчуттів. Так відбувається
впорядковане перетворення узагальненого поняття на безпосереднє
сприймання, перехід від концептуального до образного мислення. Московічі
підкреслює значення повторення обміну думками, за допомогою якого думка
відокремлюється від автора і перетворюється на очевидність, що не залежить
від часу, місця, особи: вона починає виражати предмет [Московичи, 1996,
с. 120, 190–191]. У такому процесі перетворення абстрактної ідеї на образну
неодмінно бере участь і механізм проєкції. Спочатку індивіди проєкують свої
бажання й настрої в інтерсуб’єктивний простір, виявляють їх у міжсуб’єктній
взаємодії, і з цього зароджується ідея. Ідея стає своєрідним відображенням
реальних прагнень учасників взаємодії, а далі, за Московічі, натовп приймає
свої прагнення за реальні події і діє відповідним чином [там само, с. 133].
Виходить, отже, що інтерсуб’єктивна маса не реаґує безпосередньо на
певні ситуації. У процесі взаємодії через обмін думками й настроями вона
породжує концепцію ситуації або події. Ця концепція може мати вельми
різний ступінь об’єктивности. Далі маса бере вироблену концепцію за істину
251
і діє згідно з нею. Відтак для того, щоб колективний суб’єкт певним чином
устосункувався до ситуації події, вона повинна постати перед ним у
переробленому, символічному вигляді – у вигляді сукупности системи
тлумачень, які зародилися в процесі інтерсуб’єктної взаємодії.
Окремий індивід не може самостійно вийти за межі своєї
індивідуальної чуттєвости. Для такого виходу йому потрібен обмін
враженнями з іншою людиною. Оскільки суб’єктивна чуттєвість іншої
людини вже сама собою становить для індивіда певну абстракцію, він
опиняється перед потребою зіставити свої суб’єктивні відчуття й
переживання із сиґналами, що надходять йому від іншої особи. У такий
спосіб суб’єктивні переживання пов’язуються з умовними символами, що
первинно можуть виникнути тільки в просторі взаємодії з іншими. Початкова
цілісність безпосередньої чуттєвости руйнується під впливом умовно-
символічних вторгнень з оточення, упорядковується відповідно до матриці
значень і сенсів, яка зароджується згідно з логічною структурою
інтерсуб’єктної взаємодії.
Отже, процес зародження ідеї у взаємодії має двобічну спрямованість. З
одного боку, індивіди виражають, екстеріоризовують свої суб’єктивні
потреби й переживання в інтерсуб’єктивний простір, отримуючи в ньому
інтерпретації-відповіді від партнерів. Поступово ці індивідуальні
екстеріоризації стають дедалі символічнішими, взаємно стикаються,
поєднуються в просторі взаємодії, зіставляються й порівнюються, із них
вичленовуються спільні, найбільш загальні елементи (“конвенційні значення”
[Шибутани, 1969, с. 391–396]), і ці останні починають сприйматися й
поділятися різними індивідами, перетворюючись на спільний для них сенс та
ідею як системну сукупність сенсів. З другого боку, ідея, яка “витає” в
інтерсуб’єктивному просторі, завдяки взаємодії суб’єктів, що в цьому
просторі перебувають, захоплює їх, підпорядковує собі їхні суб’єктивні світи,
нав’язується їм, претендує на статус об’єктивного, найправильнішого модусу
інтерпретації дійсности.
М. Вебер підкреслював, що в поведінці окремих індивідів суб’єктивно
наявне щось більше там, де взаємодія ґрунтується на згоді, яка вважається за
емпірично значущу. Для окремих видів спільних дій можна виявити мотиви,
інтереси та внутрішні стани, які в середньому найчастіше спричиняють їхнє
виникнення і дальше існування [Вебер, 1998в, с. 139, 141]. Така емпірично
значуща згода або усвідомлена спрямованість дій є своєрідним прототипом
спільної ідеї, яка виробляється в ході взаємодії. Принциповим є питання про
те, чи така ідея виробляється й існує в усіх, навіть найменш значущих актах
взаємодії, чи вона властива лише окремим змістово найбільш навантаженим
ситуаціям. Вебер досить однозначно говорив про те, що орієнтація поведінки

252
на усталений порядок має місце тільки у важливих формах суспільних
об’єднань [там само, с. 147].
Протилежну позицію в цьому питанні зайняли П. Берґер і Т. Лукман,
які пишуть, що процес інституціялізації, взаємної типізації має місце навіть у
тому разі, якщо тільки двоє індивідів починають взаємодію. Зачатки
інституціялізації з’являються в кожній соціяльній ситуації. Водночас
соціяльний світ не набуває онтологічного статусу, незалежного від людської
діяльности. Розрізнені інституціялізовані дії сприймаються як
взаємопов’язані частини суб’єктивно значущого універсуму, значення якого
соціяльно сформульовано й розподілено. Тому Берґер і Лукман говорять про
так звану інтерсуб’єктивну седиментацію (осад досвіду) як з’єднання досвіду
кількох індивідів у спільний запас знання. Таку седиментацію можна назвати
соціяльною лише коли її об’єктивовано в знаковій системі, тобто коли
виникає можливість повторних об’єктивацій спільного досвіду. Досвід
окремого індивіда абстрагується від конкретних обставин його виникнення і
стає в принципі анонімним [Бергер, Лукман, 1995, с. 94–95, 102, 108–109,
113–115]. Подібно О. Лактіонов говорить про міжперсональний простір
соціяльного досвіду [Лактионов, 1998].
Ідея як продукт інтерсуб’єктної взаємодії набуває ваги не просто
значущої, а об’єктивної характеристики соціюму, із якого починає впливати
на індивідуальну суб’єктність, руйнувати індивідуальну чуттєвість через
символічні вторгнення з оточення. Ці вторгнення, що йдуть, як правило, від
конкретних осіб, мають, проте, соціяльно узагальнений, анонімний зміст –
анонімний у тому розумінні, що породжений величезною кількістю
взаємодійних суб’єктів, об’єднаних спільними дискурсами взаємодії.
Спільні ідеї існують – це очевидно. Не так очевидно, проте,
розв’язується питання про місце їхнього існування. Найлегше напрошується
висновок, що таким місцем є інтерсуб’єктивний простір, у якому вони нібито
й зароджуються. Але якщо із цього простору вилучити всі індивідуальні
суб’єктності, які його складають, то в ньому не залишиться нічого такого, що
було б носієм хоч якоїсь ідеї. Щобільше: сам інтерсуб’єктивний простір
перестане існувати. Отже, спільна ідея може існувати тільки в індивідуальній
суб’єктності (а радше індивідуальних суб’єктностях) як сукупність
індивідуалізованих відображень спільно утворених символічних значень.
За Ґ. Лебоном, думка, яка стала популярною, урешті-решт стає
панівною. Тільки-но який-небудь догмат утвердився в душі натовпу, він
253
негайно стає натхненником усіх його установ, мистецтва та поведінки. Влада
його над душами абсолютна. А зникнення спільних вірувань надає місце масі
окремих думок, що не мають ні минулого, ні майбутнього [Лебон, 1995, с.
243, 257, 260]. Наявність спільних ідей різного порядку є неодмінною умовою
повноцінного функціювання суспільства. Коли вірування занепадають, пише
С. Московічі, людські спільноти мертвіють і спустошуються, утративши
найістотніше. Колективне вірування звільняє від інтелектуальної
двозначности та емоційної байдужости, дає людям відчуття життєдайности
та переконливости зв’язку, який їх об’єднує, привабливість мети, яка
примушує їх діяти спільно. Таким спільним центром тяжіння можуть бути
люди, предмети, ідеї, яке-небудь місце, до якого всі йдуть разом [Московичи,
1996, с. 68, 151, 156; Московичи, 1998, с. 48]. Таким чином, щось або хтось
перетворюється на велику ідею, що потрібна масі, без якої вона не може
повноцінно існувати і врешті-решт перестає бути собою. Ця спільна велика
ідея може мати дуже різний зміст і різне оформлення. Найважливіше те, щу
вона означає для маси. (Розлогий опис розмаїтих колективно значущих ідей
наводить, наприклад, Д. Ольшанський [Ольшанский, 2001], традиційно
привабливою є ідея спільного блага [Piechowiak, 2003] і т. ін.).
Спільна ідея існує й функціює як колективний зміст індивідуальної
суб’єктности. Інша річ, що тривале існування такого суто індивідуалізованого
варіянту спільної ідеї неможливе. Ідея повинна підживлюватися сенсами, які
породжуються й відтворюються в процесі весь час поновлюваної
інтерсуб’єктної взаємодії, а відтак знову й знову відображаються суб’єктом. З
одного боку, зазначає М. Слюсаревський, індивідуальне придушується й
нівелюється надіндивідуальним, але з другого – надіндивідуальні форми
активности часто виявляються для індивіда єдиною можливістю реалізувати
свої сутнісні сили [Слюсаревський, 2003].
Для того щоб спільна ідея зберігала свою індивідуально-суб’єктивну
значущість, її індивідуалізовані змісти повинні поступово або періодично
зазнавати такої собі перевірки, апробації в інтерсуб’єктивному просторі.
Індивідам належить час від часу, рідше чи частіше експлікувати своє
розуміння ідеї, ставлення до неї, отримуючи зворотний зв’язок у вигляді
реакцій та оцінок – відповідей із боку оточення.
Дж. Мід говорив про репрезентацію процесів логічної єдности в
універсумі дискурсу, яка тримається на здатності індивідів спілкуватися між
собою завдяки використанню однакових значущих слів. Він називав
людським соціяльним ідеалом, вищою метою соціяльного проґресу здобуття
універсального людського суспільства, у якому всі соціяльні значення
подібним чином відображалися б в індивідуальних свідомостях, були б
однаковими для всіх індивідів [Мід, 2000, с. 256, 281]. Цілком очевидно, що

254
такий ідеал видається вельми небезпечним для індивідуальности, яка, власне
кажучи, мала б зникнути, розчинитися в максимально стандартизованих
способах взаємної інтерпретації у взаємодії.
Утім, можна заспокоїтися тим, що такий ідеал, безумовно, є
недосяжним і розвиток суспільства відбувається в межах двох суперечливих,
але неодмінних тенденцій – універсалізації та індивідуалізації. Так, за
П. Берґером і Т. Лукманом, з одного боку, символічний універсум з’єднує
людей у сенсовій єдності, яка долає скінченність індивідуального досвіду, а з
другого – у суспільстві існує як певний центральний універсум, так і різні
окремі універсуми, що співіснують одні з одними і перебувають у стані
взаємного пристосування [Бергер, Лукман, 1995, с. 168, 203].
Характеризуючи образ світу в структурі соціяльного пізнання, Г. Андреєва
зазначає, що люди й створюють цей образ, і живуть та діють у ньому, і самі
його переробляють, тоді як образ світу опосередковує їхню діяльність у
реальному світі [Андреева, 2003].
Оскільки ідея має суто символічне оформлення і в такому цілковито
символічному вигляді не може бути репрезентована, соціюм виробив безліч
об’єктів, прийомів і схем, через які індивідуальні символічні змісти
репрезентуються оточенню. Така репрезентація здійснюється завдяки
використанню словесних категорій, висловлювань і гасел, відповідної
поведінки, що, наприклад, може розцінюватися як шаноблива чи зневажлива
щодо певних об’єктів, виконання тих чи тих ритуалів, відвідування певних
місць, визнання в різних формах авторитету певних осіб. Таке зовнішнє
вираження ідеї дає особі нагоду переконатися в її слушності, відкориґувати,
навіть непомітно для себе самої, її розуміння, а головне – утвердитися в
доцільності бути її прихильником.
Що більшою є кількість учасників взаємодії, то більше інформації
отримує особа з приводу експлікованої нею ідеї. Таким чином, ідея існує ніби
у двох формах: як сукупність індивідуальних суб’єктивних конструктів і як
інтерсуб’єктні дії, спрямовані на об’єктивацію цих конструктів. Якщо
розширити розуміння ідеї до сенсового відношення, то всю сукупність ідей і
сенсів можна охопити категорією універсуму і вести мову: про універсум
загальний, уселюдський як сукупну єдність усіх можливих ідей і сенсів, що
будь-коли існували, існують і навіть існуватимуть; про універсум окремий,
спільний для учасників певних людських об’єднань (просторових, часових,
психічних тощо) – від великих спільнот до діядних пар; нарешті, про
універсум одиничний, індивідуально втілений, той, що являє собою світ
індивідуального буття, який не тільки образно, а й цілком слушно з
психологічного погляду ототожнюють із Всесвітом.
Таким чином, можна зробити висновок, що в процесі безпосередньої
міжіндивідної взаємодії формуються надчуттєво-абстрактні сенси, які
спершу мають виразно індивідуальне наповнення. Далі, виявляючись у
взаємодії, вони взаємно кориґуються, доповнюються, уточнюються і
набувають істотно спільного змісту для різних індивідів. У такий спосіб
утворюється інтерсуб’єктивна ієрархія сенсів, провідні з яких оформлюються
255
в те, що можна назвати ідеями. Ці ідеї набувають у соціяльному просторі
великою мірою самодостатньої сили і неявно, опосередковано впливають на
індивідів, які в цьому просторі перебувають і взаємодіють між собою. Такі
спільно-значущі ідеї заступають більш очевидну просторово-часову єдність і
формують єдність ідеологічну. Вони постають перед окремою особою та
перед спільнотою як спільна провідна ідея, спільний універсум сенсів, який
має значуще мотиваційне значення для кожної особи зокрема і для спільноти
загалом.
Визнання всіма або більшістю членів спільноти за провідною ідеєю
виняткової слушности та безсумнівна ефективність її впливу на свідомість і
поведінку прихильників спричиняються до наділення її рисами надзвичайної,
надприродної сили. Те, що спочатку було інтерсуб’єктним, стає
трансцендентним. Дійсний розум, писав В. Дильтей, містить у собі безумовне
як аспект дійсности [Дильтей, 2001а], і це безумовне, найпевніше, якраз і є
породженням інтерсуб’єктної взаємодії.
Ідеї і сенси, якими наповнено індивідуальну суб’єктність, лише позірно
є для особи її власним продуктом. Їхня понадіндивідуальна, інтерсуб’єктна
зумовленість надає їм характеру певної, а часом істотної незалежности від
особи, яка нею рідко усвідомлюється, але часто відчувається й
переживається. Збагнути їхнє інтерсуб’єктно-анонімне походження
виявляється надто складно. Простішим та очевиднішим є приписування
авторства їх – якщо не всіх, то, принаймні, найістотніших – якійсь
позаіндивідуальній і навіть позасоцієтальній силі, потойбічній і
трансцендентній.
***
Людський індивід завжди залишається окремою істотою і так само
завжди є частиною соціюму. Проблема співвідношення індивідуального і
колективного є принциповою для соціяльної психології, і спосіб її
розв’язання істотно диференціює наукові концепції.
Якщо за первинну інстанцію визнавати індивідуального суб’єкта, то це
породжує чималі труднощі в розумінні суб’єктности колективної, зокрема
такої форми її вияву, як громадська думка. Якщо ж за первинну основу
людського існування брати соціюм, то виникають труднощі з інтерпретацією
суті індивідуальної суб’єктности, самй існування якої є надто очевидним.
Відтак найдоречнішим видається визнання первісної об’єктивности й
індивіда, і соціюму, які перебувають між собою в складних взаємозв’язках.
Проблему поєднання суб’єктивно-індивідуальних та
інтерсуб’єктивного просторів дає змогу пояснити принцип символічного
відображення індивідуального і соцієтального буття, суб’єктом, носієм,
автором якого є окремий людський індивід. Щоправда, таке надання

256
первісної переваги індивідуальному суб’єктові загострює проблему
самоусвідомлення масової, соцієтальної психіки, проблему існування
суб’єкта громадської думки.
Цілком очевидний брак матеріяльної субстанції як носія громадської
думки спонукає поставити в центр аналізу множину її індивідуальних
суб’єктів. Жодний із них не є її повноцінним репрезентантом, але саме їхня
сукупність, що набуває справжнього буття в безперервній інтерсуб’єктній
взаємодії, в обміні і взаємній корекції індивідуальних думок, забезпечує
існування, функціювання й розвиток думки громадської.
Наявність величезної кількости індивідуальних думок спричиняє
значущу незаскнілість громадської думки, а принципова мінливість
індивідуальних потреб, настроїв і вражень є, з одного боку, стійкою
характеристикою формування громадської думки, а з другого – робить її
мінливою й розвиваною.
Суб’єктивно-символічна природа множинно-індивідуальної основи
громадської думки дає змогу пояснити процес вироблення соціяльних норм у
взаємодії між індивідами в межах соціюму та примусову щодо особи силу
соцієтальних явищ. Невидима для особи влада соціяльних норм, якій вона
майже беззаперечно підкоряється, зумовлюється не дією якогось
гіпотетичного соціяльно-психологічного поля (таке поле – це радше образ,
що може бути зручним як ілюстрація), а власне індивідуальною
інтерпретацією суб’єктивного сенсу інтеріоризованих соціяльних норм.
Особа підпорядковується громадській думці насамперед, а може, і
виключно через суб’єктивні відображення, переживання значущости її
(громадської думки) приписів для неї самої (особи) та уникнення
евентуальних прикрощів як зовнішнього, так і внутрішнього походження.
Така нібито ілюзорна обов’язковість соціяльних норм, визнане особою за
доконечне для самої себе підпорядкування впливам і вимогам соціяльного
оточення є одним із головних соціяльно-психологічних механізмів
формування соцієтальної структури та прилучення до неї індивіда.
Показовим прикладом є опанування мови, за допомогою якої найефективніше
досягається порозуміння між індивідами, що спілкуються, та психологічне
приєднання індивіда до соціяльного оточення.
Примусовий характер влади громадської думки істотно підсилюється її
анонімністю. Коли тиск громадської думки усвідомлюється суб’єктом, то, як
правило, визначається і його більш-менш конкретне джерело – люди з
близького оточення або наділені соціяльними повноваженнями особи чи
інстанції. Проте загалом тиск громадської думки є набагато ґльобальнішим, й
основний його психологічний масив переважно не усвідомлюється, хоча
може переживатися як не дуже зрозумілий та, власне, знеособлений вплив.
У разі потреби особа може інтерпретувати джерела цього впливу,
приписуючи його чи то самій собі, чи то зовнішнім обставинам, хоча
насправді основу такого тиску становлять інтеріоризовані суб’єктом вимоги й
норми соціяльного оточення. Саме в такому варіянті поведінки й утілюється
справжній особистісний конформізм, на відміну від випадків, коли
257
конформізм є лише позірним, виявлюваним назовні, коли демонстрована
поведінка розходиться зі справжніми переконаннями особи.
Взаємодіючи із соціяльним оточенням, особа постійно отримує значущі
для неї оцінки своїх поглядів та поведінки, завдяки чому пристосовує їх до
соціяльних вимог. Поступово зміст цих вимог приймається нею як найбільш
слушний і виправданий, і в такий спосіб соціяльні норми перетворюються на
внутрішні переконання.
Можна відзначити істотну аналогію між інтеріоризованою нормою і
нав’язливою дією. Назагал норма є більш адекватним результатом
інтерсуб’єктної взаємодії і допомагає особі вписатися в контекст
міжособових зв’язків. Дотримання такої норми, як правило, не завдає зайвих
клопотів, а навпаки, сприяє соціяльній адаптації. Натомість нав’язлива дія є
результатом неадекватно-невротичного підпорядкування ілюзорній
реальності, вигаданій самим індивідом у процесі більш чи менш неадекватної
адаптації до середовища. Відтак нав’язлива дія має дуже індивідуальний
характер, а переживання чи усвідомлення її нав’язливости зумовлюється
невідповідністю до соціяльних норм. Соціяльно “відповідна” нав’язлива дія є
не нав’язливою, а соціяльно нормативною.
Протягом тривалого існування суспільство виробляло й продовжує
виробляти безліч соціяльних норм. Одні з них виявляються “вічними”,
безумовно притаманними будь-якій людській спільноті, тривалість існування
інших залежить від тривалости існування тих чи тих суспільно-історичних
обставин. Утім, самі соціяльні норми – це теж суспільно-історичні обставини
соціяльного буття.
Соціяльні норми впорядковують та оптимізовують спільне та особисте
буття. Найважливіші з них інституціялізовуються, надаючи додаткової
сталости, тобто й жорсткости, соціяльній структурі. Водночас будь-які норми
різного рівня інституціялізованости обмежують потенційні можливості
інтерсуб’єктної взаємодії, соціяльного функціювання. Відтак діялектика
сталости і мінливости соціяльних норм виявляється атрибутивною
властивістю соціяльного буття та перебування особи в соціюмі.
Зв’язок індивіда зі світом, що опосередковується соціяльними
значеннями в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, перетворюється на прототип
сенсу. Поступове збагачення такого прототипу значущим психологічним
змістом перетворює його на власне сенс як індивідуальний продукт
інтерсуб’єктної взаємодії.
Проєкція індивідом власних настроїв і станів в інтерсуб’єктивний
простір повертається до нього у вигляді віддзеркалених сенсів інших осіб, і
таким чином індивідуальна сенсова система, що формується, виявляється не
суто індивідуальним, а індивідуально-міжіндивідуальним продуктом. Таке
зчеплення, комбінація “власних” і “чужих” сенсів у суб’єктивно-
символічному полі кожного індивіда стає своєрідною основою
інтерсуб’єктивної тканини соціяльного життя.
У цьому просторі найактивніше виділяються й функціюють сенси, які
мають приблизно однакову суб’єктивну значущість для різних або багатьох
258
індивідів. Саме вони найчастіше відображаються учасниками взаємодії,
привертають їхню увагу, стають предметом спільного зацікавлення. Спільні
сенси виявляються потенційно найпридатнішими для перетворення на
спільну для багатьох осіб ідею. Щоправда, сенси, які приблизно однаково
переживаються всіма учасниками взаємодії, навряд чи зможуть
трансформуватися в спільну ідею, бо для такого оформлення їх потрібна ще й
певна проблемність ситуації творення, тобто наявність більших чи менших
сумнівів, незгод щодо їхнього змісту.
Виникнувши в міжіндивідуальному просторі як продукт простору
сенсового та маючи істотну значущість для більшости або багатьох членів
спільноти, ідея поступово символізується, конвенціялізується,
інституціялізується, стаючи частиною загальної системи пояснення
дійсности.
Найпопулярніші та найпоширеніші думки як панівні елементи такої
системи повертаються до особи в різних формах тиску на неї громадської
думки. Вони знову засвоюються особою, яка, проте, не рефлексує того, що в
їхньому породженні була частка і її участи. Ці ніби наново засвоєні ідеї
доповнюють колективний зміст індивідуальної суб’єктности. Такі
індивідуальні конструкти знову виходять від індивіда, об’єктивуються в
інтерсуб’єктних діях, стаючи елементом інтерактивного співвіднесення
загального та одиничних універсумів.
Ієрархія сенсів, яка виробляється в окремої особи, є за своєю суттю
суб’єктивною, а провідна ідея, що захоплює уми однієї, кількох чи багатьох
осіб, є між-, поза- і надіндивідуальною, трансформується в спільну ідею, якій
тою чи тою мірою підпорядковуються індивідуальні світогляди. Перебування
в постійній взаємодії із соціяльним оточенням в умовах неусвідомлюваного
переживання його впливів на себе породжує в особі переживання
позамежного як спільного з іншими людьми, як спільно визнаваної
сакральної інстанції, що набуває для взаємодійних індивідів загальної
магічно-священної владности.

4.4. Інтеракційне підґрунтя ідеологічного трансцендування

Психіка окремого суб’єкта як психофізичного індивіда в умовах

ізольованости від соціюму здатна відображати навколишній матеріяльний
світ, якщо він специфічно діє на органи чуття і специфічно відповідає його
потребовим наставленням. Ідеї, які виходять за межі безпосереднього
відображення дійсности, не можуть зародитися в окремій ізольованій
суб’єктності. Неодмінною підставою їхнього виникнення є наявність
інтерсуб’єктної взаємодії в контексті соцієтального буття.
Первісну чуттєву синкретичність може бути подолано тільки через
вплив опосередкованих соціяльно навантажених значеннєвих стимулів, у
змісті яких криється певна додаткова інформація, що виходить поза
безпосередньо відображувану дійсність. Якщо такий первісний відрив від
безпосередности відбувся, то він започатковує процес дедалі більшого
259
відходу від безпосередньо даного і набування здатности відображати світ
опосередковано, на основі не психофізіологічної чуттєвости, а абстрактних
когнітивних схем. (У І. Канта це рух від апріорі трансцендентального до
трансцендентного, що, урешті-решт, існує для людини тільки як віра [Кант,
2000]).
Процес упорядкування внутрішнього і зовнішнього світів неминуче
породжує почуття безсилля й безпорадности, яке треба подолати шляхом
прилучення до чогось високого, значущого, такого, що здатне надати сенсу
існуванню людини. Прийняття ідеї трансцендентного та наближення до неї
якраз і стає такою допомогою від почуття власної обмежености й
малоцінности.
Спільна ідея, що формується в контексті інтерсуб’єктної взаємодії,
набуває для індивіда значення “надприродної” сили. Оскільки образ такої
сили як цілковито абстрактної структури вимагає досить, а часто й надто
серйозної інтелектуальної компетентности, то більшість людей іде
психологічно звичним шляхом: утілює цей образ у постаті всемогутньої
особи – Бога. В. Джеймс характеризував Бога як найбільш адекватний з усіх
можливих об’єктів, якого людський розум може уявити як підставу Всесвіту
[Джеймс, 1997а, с. 77]. Такий варіянт розуміння трансцендентного є,
очевидно, найоптимальнішим із погляду пересічної людини, завдяки чому й
виявився найпоширенішим у суспільстві. Отже, незалежно від принципового
розв’язання питання про існування чи неіснування Бога, ідея Його випливає з
безлічі проєкцій індивідуальних суб’єктностей в інтерсуб’єктивний простір
та повернення їхніх віддзеркалених змістів до індивіда, із переживання
нескінченного [Левінас, 1999а], абсолютного [Swinburne, 2002; Underhill,
1993], трансцендентного [Вышеславцев, 1994б].
З. Фройд виводив поняття невблаганно караючої вищої істоти з
гіперморальности Над-Я і називав залежність Я від Над-Я найцікавішою
[Фрейд, 1991е, с. 368, 391]. Зрозуміло, що ця залежність не може існувати
просто так, а, очевидно, дає Я якісь принципово важливі вигоди, задовольняє
істотні потреби. Релігія, писав Фройд, дала уявлення про величного Бога.
Той, хто вірує в Нього, прилучається до Його величі. Сповідування почуття
нікчемности й безсилля – тільки перший крок релігійности. Суть її становить
не самй це почуття, а реакція на нього, пошук проти нього допомоги [Фрейд,
1991а, с. 44; Фрейд, 1991д, с. 233–234]. Релігія, отже, дає людині змогу
відірватися від первинних узалежнень, піднестися над первісною
синкретичністю психіки.
За К. Юнґом, поняття повсюдно розлитої магічної сили, примітивної
енергетики відповідає уявленням про душу, дух, Бога, здоров’я, силу любови,
плодороддя, силу чаклунства, вплив, владу, авторитет. У первісних народів це
поняття рівнозначне першому формулюванню поняття Бога. Ідея
надмогутньої істоти існує повсюди, бо вона є певний архетип. Усвідомлене
визнання ідеї Бога Юнґ уважав за доконечне, бо в протилежному разі Богом
стає щось інше. Не закорінена в Богу, позбавлена власного трансцендентного
досвіду особа не може протистояти матеріяльній і моральній потузі світу. У
260
понятті Бога фіксується здатність певних психічних змістів ставати
нав’язливими для свідомости і впливати на настрої та вчинки [Юнг, 1994а,
с. 108–109; Юнг, 1994б, с. 312; Юнг, 1996].
І моральний закон, і поняття Бога людина має в собі і створює із самої
себе. Такі ідеї становлять невикорінний фонд людської душі [Юнг, 1998в,
с. 409]. В образі Бога-деспота, який потребує безмежної влади над людьми,
Е. Фромм убачав проєкцію власних рис авторитарної особистости: вона
шукає вищої зовнішньої влади, якій можна підкорятися, здобуває силу до дії,
лише спираючись на вищу силу. В іншому контексті Фромм виводив ідею
Бога з людського нарцисизму: ця ідея є запереченням нарцисизму, бо тільки
Бог, а не людина є всезнаючий і всемогутній. З іншого боку, людина
ідентифікує себе з Богом і в цьому процесі розвиває нарцисизм особливо
високого ступеня, у відчуженій формі вшановуючи саму себе [Фромм, 1990,
с. 147–148; Фромм, 1992а, с. 60–65].
Для В. Райха Бог є втіленням компенсаторних прагнень людини: що
безпораднішою стає релігійна людина, то більше міцніє в ній віра в
надприродні сили, які підтримують та оберігають її [Райх, 1997а, с. 159].
М. Фуко описував рух до Бога як пошук людиною самої себе. Людський
розум має ту саму природу, що й божистий, посідає ті самі властивості,
відіграє ту саму роль, виконує ту саму функцію. Людський розум є для
людини тим самим, чим божистий є для світу [Фуко, 1991].
За С. Франком, божество відкривається для людини як Ти і тільки як Ти
воно є Бог. Таке вічне одкровення Бога логічно передує кожному окремому
конкретному одкровенню. Бог не є особистість, але він являється людині як
особистість, іде назустріч своїм особистісним началом [Франк, 2000б, с. 665,
681–682, 689]. Якщо Юнґ виводив ідею Бога з архетипних колективних
структур, то Франк, навпаки, наголошував на первинності Бога, який
являється людині в постаті Ти, у її стосунках із цим Ти. Коли ж за первинне
визнати наявність іншої людини, саму присутність Ти (М. Бубер говорив про
тісний зв’язок між відношенням до Бога і відношенням до ближнього [Бубер,
1995б]), то ідею Бога вже неважко вивести із цих взаємин. Її, зокрема,
зумовлює цілком очевидна недосяжність Ти, неможливість цілковитої
ідентифікації з Ти. Мала дитина прагне такої ідентифікації і ніколи не може її
досягти. Взаємодія з іншою людиною весь час стає для неї одкровенням, і в
цьому одкровенні інший постає перед нею як особистість. Тому й не дивно,
що, прагнучи одкровення Бога, людина також насамперед убачає в ньому
особистісну сторону, яку сама на нього спроєкувала.
Набуваючи здатностей абстрагування, що фактично існують лише в
суб’єктивно-сенсовому полі самої людини, тобто мають невизначено-хиткий
характер, особа мимоволі шукає для них матеріяльні або ідеальні опури в
середовищі. На порівняно нижчих, доступніших для усвідомлення рівнях
найтиповішою формою такої опори є називання – символічне позначення ідеї
через надання їй назви. Що вищим є рівень узагальнення (категоріяльного та
соціяльного) ідеї і що віддаленішим є її зміст від безпосередніх відображень,
то більше вона набуває характеру надчуттєвої, гіперсуб’єктної структури. А в
261
міру наростання такої суб’єктивної віддалености збільшується й ступінь її
суб’єктивної непідвладности індивідові, посилюється враження її
самостійного, самодостатнього, надіндивідуального і навіть надсоцієтального
існування – існування позалюдського, сакрального.
Людина не може обійтися без останньої повновладної інстанції, чию
невблаганну владу над собою відчуває [Ортега-и-Гассет, 1991], тому ідея Бога
(богів), імовірно, була найпершою соціяльно-політичною ідеєю, що оволоділа
людиною [Дибиров, Пронский, 2002]. І навпаки, леґітимація влади завжди
будувалася через звернення до ідеї Бога [Бурлачук, 2002, с. 112], оскільки
священне символічно означає альфу та омегу будь-якої телеології, якими
суб’єкт не володіє. Навпаки, священне розпоряджається існуванням людини
[Рикер, 1995, с. 35].
У Ф. Ніцше ідея Бога відіграє роль доконечної противаги
всемогутньому впливові протилежних інстинктів. Люди створили Бога як
протилежність злу, перемістили реальність у заперечення пристрастей та
афектів, тобто в ніщо [Ницше, 2000, с. 839–841]. Таким чином, Бог заперечує
справжню людську природу. Натомість у В. Райха Він є уявне та замісне
задоволення. Релігійне збудження стає замінником утраченої чуттєвости.
Йому водночас притаманні антисексуальність і заміщення сексуальности
[Райх, 1997а, с. 143, 158]. М. Бердяєв писав, що цінність особистости
передбачає існування надособистісних цінностей. Такою нескінченною
таємницею, що криється за буттям, є Бог [Бердяев, 1993, с. 38–39, 62].
Отже, в образі Бога людина намагається втілити свої риси – не тільки
позитивні, а й неґативні, хоч і робить це більш опосередковано. Образ Бога
відіграє роль своєрідного резервуару, куди людина психологічно викидає все
те, що заперечує сама в собі, чого в собі не хоче визнавати. Як писав К. Юнґ,
пристрасне бажання оголосити Бога абсолютним виникає лише з остраху, що
Бог може перетворитися на психологічного. Абсолютний Бог узагалі нас не
стосується, тоді як психологічний Бог був би реальним, міг би дістати до
людини [Юнг, 1994б, с. 309]. Подібно й А. Шопенгавер намагався
заперечувати існування Бога на тій підставі, що слово “бог” щоразу
переміщає назовні те, що лежить усередині [Шопенгауэр, 1997, с. 277].
М. Гайдеґґер ототожнював наявність богів і появу світу з поставанням
мови. Справжнє мовлення полягає в тому, що боги отримують свої назви, а
світ стає словом. Але боги можуть утілитися в слово тільки тоді, коли
звернуться до нас своїм покликом. Слово, яке називає Бога, завжди є
відповіддю на такий поклик [Гайдеґґер, 1998]. Позірну доцільність Ф. Ніцше
вважав лише за наслідок тієї волі до влади, яка виявляється в усьому, що
відбувається. Поняття “Бог” має сенс як максимальний стан у розвитку такої
волі [Ницше, 2000, с. 829, 873].
Таким чином, верховна ідея, “Бог як недосяжний взірець” виникає на
межі пізнаного і непізнаного. Постаючи перед суб’єктом, ідея повинна
чинити опір, вона не може бути цілком доступною, як і зовсім недоступною.
У першому випадку вона втрачає містичну психологічну владу над особою, у
другому – просто не існує. Нібито одна й та сама за змістом ідея має різні
262
ступені проникнення, різні рівні розуміння для різних суб’єктів, тому що для
кожного з них вона є водночас і не тією самою ідеєю. У цьому розумінні
цікавим є зроблене Ґ. Марселем порівняння релігії і техніки як протилежних
укладів: у релігії суб’єкт стоїть перед чимось, сприймання чого йому не дано.
Якщо слово “трансценденція” має сенс, то воно означає абсолютно
нездоланну прірву, що постала між душею і буттям, причому саме тією
мірою, якою буття не дає себе сприйняти [Марсель, 1998, с. 607]. Отже, якби
можна було виміряти за якоюсь об’єктивною шкалою ступені
трансцендентного для різних суб’єктів, то ми б переконалися в тому, що те,
що є трансцендентним для одного суб’єкта, може бути цілком зрозумілим і
звичайним для іншого, тоді як трансцендентне для цього другого суб’єкта
взагалі не існує для першого, бо жодним чином не відображається в його
психічних структурах, навіть як натяк, припущення про існування чогось
такого незбагненного.
Проте не все інтерсуб’єктивне втілюється в постаті Бога. Туди
вноситься насамперед те, що перевищує владні можливості людини, не
піддається її вольовим прагненням. У певному розумінні Бог – це простір,
куди скеровуються компенсаторні проєкції, це обернено-дзеркальне втілення
людських недостатностей. Бог – це Той, хто діє в тих самих сферах, що й
людина, думає й дбає про той самий світ, але робить це комплементарно
щодо людських здатностей. Там, де людина, як їй здається, цілковито дає собі
раду, наявність Бога їй не потрібна. Його присутність стає доконечною тоді,
коли вона переживає власну неспроможність. А здатність до такого
переживання випливає з безлічі соціяльних відображень, спрямованих на
адресу самого суб’єкта. Бог як трансцендентна величина поміщається
індивідом і соціюмом на межу пізнаного і непізнаного. Така межа – єдине
місце, де може перебувати Бог. Те, що пізнано, не наділяється магічною
силою, а те, чого зовсім не пізнано, “не існує”.
Переживання трансцендентного є нормальною, навіть доконечною
людською здатністю і людською потребою. У більш пристосованому до
пересічного розуміння вигляді воно існує як містичне, що його наявність або
визнається людиною, або заперечується за допомогою раціональних
пояснень, обґрунтованість яких видається достатньою тільки на відносно
поверхових рівнях аналізу. Насправді питання про те, чи існує містичне
об’єктивно, чи воно є тільки породженням людської уяви, є, мабуть,
принципово нерозв’язни;ґм.
С. Франк говорив про наявність поряд із раціональним знанням такого
ж об’єктивно значущого містичного знання, що не є ні довільним, ні
туманним, а об’єктивним та очевидним [Франк, 2000б, с. 269]. Тобто
містичне існує об’єктивно, незалежно від того, думає про нього людина чи не
думає, знає чи не знає. Навпаки, В. Вундт писав, що до містики приводить
безмежна свобода вірити [Вундт, 1998, с. 283]. У цих двох коротких

263
висловлюваннях утілено дві принципові позиції в оцінці містичного. Його
можна розглядати як певну об’єктивну даність, що існує у Всесвіті,
простирається над людською долею і невидимими шляхами впливає на неї.
Другий підхід означає, що містичне є лише породженням суб’єктивних
прагнень людини, проєкцією її внутрішніх переживань на об’єктивну
дійсність. Можливість обох варіянтів тлумачення містичного потенційно
криється в об’єктивно-суб’єктивній природі інтерсуб’єктивности. З одного
боку, інтерсуб’єктивність – це певне поєднання індивідуальних суб’єктностей
і, відповідно, усе, що в ній зароджується, є продуктом, наслідком,
результатом суб’єктивних активностей. Інтерсуб’єктивний світ складається з
індивідуальних унесків у нього кожного окремого суб’єкта і всіх суб’єктів
разом, тобто є цілком суб’єктивним. З другого боку, інтерсуб’єктивність щодо
окремої особи існує як поглинаюча її і незалежна від її суб’єктивних бажань
об’єктивна реальність. І щодо окремого суб’єкта, і щодо всіх суб’єктів –
учасників взаємодії – інтерсуб’єктивний світ набуває яскраво вираженого
об’єктивного статусу, практично не піддаючись індивідуально-суб’єктивним
намаганням змінити його.
Вихідний матеріял для психічних відображень, із яких може постати
містичне, існує як усередині індивіда, так і поза ним. Але для того, щоб ці
відображення відбулися, такий матеріял має набути існування та дістати
оцінки в інтерсуб’єктивному просторі. І вже залежно від того, як він
розкривається для особи в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, може набувати
для неї містичного характеру. При цьому відображення будь-яких об’єктів і
явищ, навіть цілком звичайних, повсякденних, містить потенційну
можливість такого набуття.
Перебування в інтерсуб’єктивному просторі стає для особи умовою
актуалізації та екстеріоризації її внутрішніх потреб і переживань. Без такого
вираження назовні та наражання на оцінку з боку навколишніх осіб
внутрішні стани, емоції, почуття не були б для індивіда власне внутрішніми,
бо не відбувся би поділ на внутрішнє і зовнішнє. Вони не набули б
містичного й незбагненного змісту, а залишалися б його генеральним,
найбільш звичайним модусом існування. Тільки тому, що ці внутрішні стани
виражаються назовні, вони можуть набувати для індивіда незвичайного,
незрозумілого, магічного характеру. Особа відчуває або усвідомлює, що те,
що існує всередині неї самої, є чимось незрозумілим і незбагненним, чимось
таким, що не підлягає її власній волі, а навпаки, керує нею самою, її

264
поведінкою. Особа дізнається, що в ній є щось таке, чого вона не знає, над
чим не панує і що має над нею специфічну владу.
Не менш специфічну владу здобуває над особою і вплив оточення в
різних його формах. Особа відчуває або усвідомлює, що часто-густо (а
практично завжди) вона діє немов на вимогу якихсь сил, що існують навколо.
Ці сили зовсім не обов’язково має бути втілено у формі конкретних наказів,
розпоряджень, прохань, звернень. Нерідко вони існують невидимо, якось ніби
не обов’язково, але настільки значуще, що особа нездатна жодною мірою
діяти всупереч їм. Ці сили актуалізовуються, набувають існування для
індивіда саме в інтерсуб’єктивному просторі. У процесі взаємодії з іншими
людьми збуджується, актуалізовується внутрішнє і набуває реальности
зовнішнє. В інтерсуб’єктній взаємодії зовнішнє і внутрішнє об’єднуються в
цілісну суб’єктивну реальність. Оскільки таке суб’єктивне перебування в
інтерсуб’єктивному просторі практично не піддається раціональному
поясненню, індивід урешті-решт розставляє внутрішнє і зовнішнє “по
місцях”: внутрішнє поміщає всередину свого психічного світу, а зовнішнє
виводить на межу опанованого психічного простору. Таким чином, у
початково цілісному узалежненні суб’єкта від самого його існування
відбувається поділ на два рівні, дві форми узалежнення: первинне і вторинне.
У поставанні містичного діє закономірність, яка означає, що пізнане,
освоєне втрачає свій містично-привабливий характер для суб’єкта. Те, що
індивідові здається містичним, відсувається далі, на межу пізнаного і
непізнаного. Це приблизно те, про що М. Вебер писав: “З поступовим
розчаклуванням світу релігійність неминуче мусить звертатися до
суб’єктивно-ірраціональних за своєю метою усвідомлених зв’язків” [Вебер,
1998в, с. 110].
Навіть дуже успішний процес раціонального пізнання не анульовує
потреби причетности до вищих сил. У прагненні людини підпорядкуватися
їм, взаємодіяти з ними має місце намагання наблизитися до них, більш-менш
відчутно їх опанувати. Мабуть, основною формою такого наближення, яку
витворила людина в історії, є релігія. Як пише С. Московічі, і магія і релігія
поділяють одні й ті самі категорії, протиставляють священні реалії мирським
[Московичи, 1998, с. 65].
У ставленні до містичного постійно поєднуються дві певною мірою
протилежні тенденції. З одного боку, людина намагається збагнути сенс,
усвідомити, логічно структурувати містичне, оволодіти ним, використати
його для власних цілей, перестати його боятися і від нього залежати. Таке
прагнення може втілюватися, наприклад, у використанні різних магічних
формул, як про це писав А. Адлер [Адлер, 1997ж, с. 221]. А з другого боку, у
явищах, що мають цілком раціональний характер, людина часто-густо
намагається вбачати містичне й загадкове. Наприклад, добре відомою є
магічна влада, яку здобувають над людиною гроші. Як дуже раціональний
засіб упорядкування економічного життя, вони набувають самодостатньої
сили, влади над людиною, а їхнє посідання дає владу самій людині, подібну,
за Адлером, до влади чародія [там само, с. 189]. А ще К. Маркс називав гроші
265
як засіб опосередкування людських можливостей “достеменною творчою
силою” [Маркс, 2000, с. 295].
Містичне з внутрішнього виводив В. Райх. Це внутрішнє мало для
нього майже виключно сексуальну природу: сексуально-енергетична основа
містичного досвіду незмінно зберігає універсальний і типовий характер.
Релігійний містицизм виникає завдяки запереченню та осудові сексуальної
енергії, а релігійне почуття відрізняється від статевого тільки містичним
змістом [Райх, 1997а, с. 108, 150–151, 165]. Сексуальна активність
заперечується тільки тому, що вона, виявляючись в інтерсуб’єктивний
простір, наражається на соціяльно вироблені обмеження й заборони. Людина,
відтак, змушена або загнати свою сексуальну енергію вглиб, витіснити її зі
свідомости, або трансформувати її у віддалені, надлюдські, містичні сили. Як
писав Райх, придушення прагнення до оргазму надає йому форми містичного
переживання. Містицизм черпає сили з генітальної чуттєвости. За порятунок
від містицизму Райх уважав природну сексуальність, яка є головним ворогом
містичної релігії. Містичні настрої зникають тією мірою, якою зникає страх
перед сексуальністю і давньою батьківською забороною на неї [там само, с.
176, 186, 188].
Зрозуміло, що чим очевиднішими є певні об’єкти чи явища для
переважної більшости людей, тим меншою є ймовірність приписування їм
містичних значень. Коли така ймовірність є високою, відповідні об’єкти і
явища порівняно легше захоплюють уми більшости представників соціюму і
перетворюються на узагальнені містичні образи дійсности. Приблизно такою
є одна з основних характеристик процесу створення масової релігії. Якщо ж,
натомість, містичні властивості приписуються об’єктам і явищам, імовірність
масової містифікації яких є малою, то йдеться про випадок індивідуального
спотворення дійсности, що найчастіше вписується в явище неврозу.
Тут належить повернутися до описаного З. Фройдом феномена віри у
всемогутність думки, віри у владу над річчю, яку дає знання, – феномена,
притаманного дітям і невротикам. Фройд знаходив багато спільного в природі
неврозів, з одного боку, і мистецтва, релігії та філософії – із другого. Неврози,
писав він, справляють враження спотворення останніх: істерія являє собою
карикатуру на мистецтво, невроз нав’язливости – на релігію, параноїчне
маячіння – на філософію. У примітивної людини є величезна довіра до
могутности її бажань. За суттю, усе, що вона творить магічним шляхом,
повинне відбутися лише тому, що вона цього хоче. І для дикуна, і для
невротика вирішальною є не реальність переживання, а мислення: діє тільки
те, що становить предмет інтенсивної думки та афективного уявлення, а
подібність до зовнішньої реальности є чимось другорядним [Фрейд, 1991г, с.
266, 276–278; Фрейд, 1991д, с. 234–235].
Якщо “нормальна” людина переносить могутність своїх думок назовні,
на ідеальний об’єкт, творячи ідеологію, то невротик залишається
зосередженим на самому собі, у нього не відбувається повноцінна
децентрація психічного, зберігається нарцисизм. Через це ідеологія, яку він
також створює, має надто штучний, неприродний, “несправжній” характер.
266
Цю її штучність він певним чином відчуває й переживає, до певної міри
усвідомлює свою нездатність прилучитися до чогось автентичного. І що
більше невротик намагається відреґулювати цей стан, виправити його, то
ненатуральнішим стає його світобачення, то більше він відходить від
психологічної норми. Замість того містичного, що має бути природним для
“нормальної” людини, невротик отримує містичне, ненатуральний характер
якого відчуває сам. Ця обставина змушує його перебувати в стані постійного
напруження, у намаганні досягти, збагнути щось таке, що треба збагнути, але
при цьому таке досягнення стає для нього принципово неможливим.
Таким чином, природа індивідуального невротичного бачення
дійсности і масового релігійно-містичного світогляду виявляється
принципово однаковою, а різниця – аналогічною відмінностям між змістами
індивідуальної і масової (соцієтальної) психіки, свідомости. Відтак слушним
видається визначення релігії як колективного неврозу. І подібно до того, як
невротичне світобачення має специфічну владу над індивідом-невротиком,
так само колективно та індивідуально засвоєний релігійний світогляд
символічно, ніби по-несправжньому, але потужно панує над свідомістю його
носіїв (набуваючи примітної розмаїтости суспільно-історичних форм та
індивідуальних варіянтів [Грановская, 2004]).
Що ж до так званої “нормальної” містичности, то її природа
ґрунтується на символічному відображенні. Дикуна, невротика і дитину
об’єднує зі звичайною дорослою людиною здатність відсторонюватися від
безпосереднього відображення дійсности і поміщати між собою і дійсністю
символічні засоби відображення. А позаяк природа цих засобів є для людини
в принципі незбагненною, то й виникає спокуса наділити їх рисами
містичности. В. Одайник називає магію мостом між світом символу і світом
матерії: по-перше, вона намагається втілити символ у дійсності і таким чином
піднести її до символічного рівня, по-друге, вона активує енергію, що
пов’язана із символічними образами [Одайник, 1996, с. 18]. Так символічно-
магічне здобуває владу над людиною, через що йому приписуються ознаки
надприродної, надлюдської потужности, адже ця його влада береться
нізвідки, виникає якось ніби сама собою, але вплив її на людину є
визначально вагомим.
Поміщаючи трансцендентне на межу пізнаного і непізнаного, буденна
свідомість водночас перейнята постійним зв’язком позамежного з
повсякденним життям, його впливом на перебіг людського буття. Якщо якісь
сторони такого буття не дістають прозорого й адекватного тлумачення в
структурах буденної свідомости, вона закликає на допомогу схеми
тлумачення дійсности з трансцендентного. Чи не найдавнішою формою таких
схем, розгорнутих у просторі й часі, були міти [Ванд, Муратова, 2003; Гольц,
2003; Григорьев, 2003; Гуцол, 2003; Дильтей, 2001б; Зубко, 2003; Маноха,
2001, с. 110–209; Мирча, 1996; Носова, 2003; Пашинина, 2003; Райков, 2003;
Розин, 2003; Розова, 2002; Стародубцева, 2003; Улыбина, 2001, с. 70–76, 103–
104]. На відміну від релігійно-ідеологічних світоглядів, що згодом постали на
їхній основі, міти визначалися істотною логічною необов’язковістю, будучи
267
яскравим утіленням несуперечливого поєднання невпорядкованостей
[Горностаева, 2001; Лосев, 1990, с. 415–416], хаосів індивідуальних,
соціяльного і фізичного світів [Лобок, 1997, с. 21–24; Atkinson, 1990; Larsen,
1990; Samohvalov, Crilov, 1990].
На відміну від більш структурованих ідеологічних форм, міти набагато
активніше реґулювали повсякденне життя їхніх носіїв. Між мітичними
сюжетами і подіями повсякденного життя існував тісний зв’язок, і межі між
цими двома сферами буття були здебільшого невиразні й відносні. Буденні
події часто й легко мітологізовувалися, а мітичні сюжети переносилися в
повсякденне життя. Основні мітологічні сюжети й постаті були
відображенням найбільш значущих і типових інтеракційних співвідношень у
структурі соціюму.
О. Лосєв підкреслював, що все на світі становить той чи той ступінь
мітичної відчужености, є результатом мітичного погляду. Міт – це образ
особистісного буття [Лосев, 1990, с. 455–461]. Міт забезпечує систему
базових орієнтирів, завдяки яким людина формує свої преференції. Міт – це
простір, де виникають сенси, простір самої людської суб’єктности [Лобок,
1997, с. 57–64, 117]. Міт є пояснення образно-символічно-метафоричне,
універсально-цілісне, синтагматичне (а не парадигматичне), інтенційне (а не
когнітивне), несвідомо-ірраціональне [Маничев, 2000].
В. Дильтей виводив розвиток людського розуму з мітичних уявлень
[Дильтей, 2001б]. У зв’язку із цим постає запитання, чи в міру розвитку
цивілізації психологічне значення особистісної мітології зменшується (як
наполягає, наприклад, Ю. Гундертайло [Гундертайло, 2000]), чи, як
стверджує А. Ґуґґенболь-Крейґ, міти існують завжди, у т. ч. й тепер, а відтак
майбутнє – за мітологічною психологією [Гуггенболь-Крейг, 1997].
Ідеології та ідеї, мітології і міти – конструкти, що назагал належать до
однієї й тієї самої сфери індивідуальної та соцієтальної психіки. Найбільше
їх об’єднує, очевидно, символічна природа відображення, те, що вони
заступають безпосереднє відображення дійсности, трансформують, з одного
боку, ту безпосередність, якою її дано суб’єктові (міт зароджується в грі
[Хёйзинга, 1992, с. 149–151]), а з другого – саму дійсність, що суб’єктом
відображається. Вони виконують роль своєрідних схем сприймання і
тлумачення світу. Розрізняє їх насамперед різний ступінь логічної
структурованости, причому не так за його об’єктивним змістом, як за
суб’єктивною оцінкою самих носіїв ідеї або міту. Міт, пише С. Разворотнєва,
установлює найпростіші причинно-наслідкові зв’язки для явищ соціяльного
світу, виправдовує певний хід подій або дій. Мітична свідомість є первісно
суперечлива і конструює численні не пов’язані між собою реальності
[Разворотнева, 1993].
Очевидно, ідеологія повинна мати менш суперечливий вигляд та
виправдовувати дійсність більш обґрунтовано й логічно порівняно з мітом.
Міти, за Разворотнєвою, є самовідтворюваною структурою. Людина, яка
засвоїла який-небудь міт, починає бачити реальність під певним кутом зору, і
це зумовлює вибіркове сприймання фактів [там само]. Така особливість
268
вочевидь характеризує і вплив ідеології на людину. Засвоївши ті чи ті
ідеологічні конструкти, суб’єкт мимоволі починає відображати дійсність
згідно з їхньою логікою. Те, що цій логіці суперечить, оцінюється як щось
хибне.
П. Берґер і Т. Лукман порівняно рішучіше протиставляють мітологію та
ідеологію (у формі науки). Вони визначають мітологію як концепцію
реальности, яка передбачає безперервне проникнення священних сил у світ
повсякденного досвіду. Мітологія найближче стоїть до наївного рівня
символічного універсуму, на якому найменше відчутна потреба теоретичного
підтримання. Натомість наука видаляє священне зі світу повсякденного життя
[Бергер, Лукман, 1995, с. 180, 183]. Виходить, отже, що мітологія і наука – це
ніби два протилежні полюси інтерпретаційного знання про світ. І таку логіку
можна було б прийняти, коли б абсолютизувати здатність людських спільнот
досягати четвертого, найвищого рівня леґітимації універсуму, який описують
Берґер і Лукман. Насправді ж повсякденна масова свідомість в основному
перебуває на нижчих рівнях такої леґітимації. Тому, за суттю, й ідеологія, і
мітологія виконують приблизно одні й ті самі функції для масової
свідомости. На рівні повсякденного відображення дійсности пересічний
суб’єкт не диференціює одне від другого. Для нього й ідеологічні, і
мітологічні конструкти постають як структурні елементи його цілісного
індивідуального, досить несуперечливого бачення світу. Можна сказати, що
такого пересічного суб’єкта влаштовує наявна в нього плутанина ідеологем і
мітологем, якої він, по-перше, не відчуває і не розуміє, а по-друге, якщо
навіть здогадується про неї, то це його не турбує, бо не заважає жити так, як
він хоче й може.
Г. Салліван розглядав пристосування до надприродного як один із
механізмів реінтеґрації дисоційованих систем. Людина з реального світу
переходить у світ мітологічний і деякий час живе в ньому, виконуючи ту чи ту
роль [Салливан, 1999, с. 295]. Таким чином, Салліван також досить виразно
протиставляв світ реальний і світ мітологічний: за певних обставин людина
може переходити з одного в інший. Але коли зважити на те, що й так званий
реальний світ є лише продуктом суб’єктивних інтерпретацій, то межа між
світами реальним і мітологічним стає цілком умовною і відтак переходи з
одного в другий набувають статусу звичайних атрибутів індивідуального
існування. Вони, власне кажучи, і перестають бути переходами, бо ці два
нібито окремі світи існують для індивіда як світ єдиний.
Коли ж спробувати виснувати з теорії Саллівана положення про
природу мітичного, то коріння слід шукати насамперед у дитячих фантазіях.

269
Добре відомо, що дитяче фантазування є одним з основних способів утечі від
прикрощів реального світу. Будучи нехтуваною у світі інтерперсональних
взаємин, дитина вибудовує свій окремий світ, у якому цілковито панує сама.
Цей світ, проте, будується за образом і подобою світу інтерсуб’єктних
стосунків як його компенсаторне віддзеркалення. У цьому світі дитина дає
собі те, чого її позбавлено у світі реальному. Навряд чи можна сподіватися на
чітке розмежування дитиною цих двох світів. Навпаки, дитяча патопсихологія
фіксує численні приклади нерозрізнення їх та перебування дитини одночасно
ніби у двох вимірах. Відповідні механізми стають дуже тривкими і згодом
зумовлюють схильність до мітологічних побудов та суб’єктивного
перебування в них. Життєдайним середовищем для зародження соціяльних
мітів стає середовище, де взаємодіють індивіди з підвищеної схильністю до
втечі у фантазії. Зрозуміло, що будь-який соціюм має певну частку осіб із
такими схильностями, і тому зародження мітів стає не просто неминучістю, а
певною корисною доконечністю, що відіграє серйозну реґулівну роль у
суспільстві.
О. Кабанес і Л. Насс писали про колективний містицизм як одну з
психологічних рис революційної думки, що виражається в прагненні до
релігійних догматів [Кабанес, Насс, 1998, с. 535]. Ґ. Лебон говорив про
символічне вираження ідеї в образі або слові, що викликає сильне емоційне
збудження і справляє сильне враження. Тільки в такій символічній формі ідеї
стають доступні натовпові, здобувають магічну силу [Лебон, 1995, с. 112,
187, 222]. Обожнюються символічні речі, образи, люди. У такому вигляді
ідеологія наближається до мітології і, власне кажучи, перетворюється на неї.
Ідея перестає бути логічним відображенням дійсности, а стає відображенням
образним, тобто мітом. Як пише С. Московічі, ідеї спрощуються та, будучи
повторюваними, стають доступними для всіх. Зведені до формули, вони
захоплюють уяву. Хто знає формулу, той володіє ключем до розуміння й
розв’язання найскладніших проблем найпростішими засобами [Московичи,
1996, с. 138].
Нерозрізнення реального і вигаданого світів особливо характерним є
для мітологічного світобачення. Порівняно з релігійним світоглядом, у
мітологічному світ є ціліснішим, а буденне і надприродне – радше дві його
сторони, а не окремі сфери. Тому й межа між реальним та ілюзорним є
особливо хиткою, непевною. А ще доречніше було б сказати, що в мітичному
світогляді вся реальність є ілюзорною, а ілюзія є реальною. При цьому
зрозуміло, що ілюзорне бачення світу не обов’язково є хибним. Щобільше,
270
воно зовсім не є хибним у символічно-сенсовому просторі особи або
соціюму, оскільки дає їм змогу бачити світ таким, яким вони можуть і хочуть
його бачити, яким він їм потрібен. А що будь-яке суб’єктивне відображення
завжди є неповним і відносним, то питання про його досконалість упирається
в питання про критерії оцінки. Оскільки таких критеріїв людині не дано, то й
будь-яка оцінка істинности чи хибности світогляду завжди є суб’єктивно
обмеженою.
Відтак кожна людина і кожне, навіть найрозвиненіше суспільство
приречені жити в полоні ілюзій, що ґрунтуються на вироблюваних ними
сенсах. Сенси зароджуються в інтерсуб’єктній взаємодії, у її ж процесі
поєднуються в мітологічні конструкти і цілісні мітології. Ці конструкти й
мітології справляють зворотний вплив на взаємодію, упроваджуючи в неї
трансформовані сенси і ними ж її опосередковуючи.
Аналізуючи природу ілюзії, З. Фройд говорив, що вона не є хибою, не
обов’язково суперечить реальності. Характерною її рисою є походження з
людського бажання. Таким чином, Фройд виправдовував ілюзію, роблячи її
натуральним елементом психічного життя, але тут же її до певної міри
компрометував, бо називав ілюзіями державні інститути та стосунки між
статями [Фрейд, 1991а, с. 42–45], проголошуючи цим самим певну їхню
малоцінність. Але якщо ілюзорне відображення дійсности цілком природно
притаманне людині, то не дивно, що будь-які соціяльні явища, у яких тою чи
тою мірою дається взнаки суб’єктивна людська природа, мають більш чи
менш ілюзорний характер. Просто те, що Фройд розумів як ілюзію, тепер
можемо розуміти як те, що суб’єктивно інтерпретується.
Патологічного характеру надавав соціяльній ілюзії і В. Райх, який
уважав, що вона виникає через страх перед істиною [Райх, 1997а, с. 13]. В
А. Адлера ілюзорність психічного життя виводиться з почуття нижчости,
компенсацією якого є фіктивна мета. Цю мету, розпливчасту й нестійку, таку,
що не піддається вимірюванню, що не має реального існування, не можна
цілковито зрозуміти кавзально. Її можна збагнути як телеологічний плян
душі, який у разі потреби набуває конкретної форми. Штучно створена
постійна мета не має жодних основ у реальній дійсності, тобто є фікцією
[Адлер, 1995, с. 26; Адлер, 1997ж, с. 67]. Таким чином, і людина, і
суспільство, і людство приречені жити в полоні ідеї. Спочатку вони її
створюють, а потім їй же підпорядковують своє існування. На перший погляд
нібито безглузда активність, але насправді вона має той глибокий сенс, що
дає змогу уникнути справжньої безглуздости – нонсенсу існування. У
кінцевому підсумку не так важливо, якою є поставлена фіктивна мета,
важливо, щоб її було оформлено чи ідеологічно, чи мітологічно, а зазвичай і
так і так водночас.
Можна піти далі: прагнення надати сенсу існуванню може тлумачитися
як прагнення здобути владу над цим своїм існуванням, або, як у Ф. Ніцше, усі
завдання, цілі, сенс – це тільки форми вираження і метаморфози волі до
влади. У цьому контексті доконечність, причинність, доцільність – це корисні
видимості [Ницше, 2000, с. 891, 918], тобто видимості, що постають для нас
271
як структурні елементи оформленої ідеології, хоча насправді вони набагато
адекватніше вписуються в структуру міту. У міті В. Бурлачук убачає боротьбу
за монопольне бачення соціяльного світу, реалізацію мови панування
[Бурлачук, 2002, с. 79].
За Р. Бартом, міт утворюється на основі знецінених сенсів, із яких
видалено все випадкове і які перетворюються на форму [Барт, 2000, с. 239–
244]. До цього слід додати, що сенс, який початково зародився в структурі
інтерсуб’єктної взаємодії, у структурі міту постає як вторинна,
опосередкована взаємодія. Міт ніби гребує безпосередньою взаємодією,
вивищується над нею, намагається над нею піднестися, але при цьому
залишається пов’язаним із нею міріядами невидимих сенсових ліній.
Міт починається там, де закінчується сенс. Він має ціннісну природу і
не підпорядковується критерієві істини, має імперативну інтенційну силу
[Барт, 2000, с. 247–250]. Тобто міт, який виростає з повсякденного життя і
підноситься над ним, продовжує в нього втручатися, намагається ним
керувати, прагне наповнювати новими змістами ті сенсові форми, які
позбулися свого початкового змісту. Ці нові змісти допомагають людині
набути усвідомлености сенсу існування, але при цьому ще більше заступають
від неї реальність. Як пише Барт, міт скасовує складність людських учинків,
дарує їм есенційну простоту, скасовує будь-яку діялектику. У світі, який він
організовує, немає суперечностей, бо немає глибини. Цей світ простирається
у своїй очевидності [Барт, 2000, с. 270]. А відтак мітологічний спосіб
осягнення світу виявляється спрямованим на згортання потенційних
можливостей людини [Маноха, 2001, с. 207–208], тобто відіграє неґативну
роль у процесі реалізації потенціялу її буття, якщо, звичайно, за мету
людського існування брати саме таку реалізацію, особистісну
самоактуалізацію.
Психологічно найадекватнішим соціяльним утіленням ідеології як
уніфікованої системи масових поглядів і переконань є релігія. За З. Фройдом,
будь-яка релігія – це ілюзія, довести яку неможливо, але водночас наскільки
вона недоказова, настільки ж і неспростовна. Релігія пояснює людям світ, дає
їм захист і почуття щастя, спрямовує їхні переконання та дії. У зв’язку із цим
Фройд трактував релігію як універсальний невроз, засвоєння якого знімає з
благочестивого вірянина завдання виробляти свій персональний невроз
[Фрейд, 1991а, с. 42–43, 54; Фрейд, 1991б, с. 401–403].
Від мітології релігія бере й зберігає емоційно-психологічну
напруженість і владу містично-трансцендентного над індивідом. Водночас
релігія набуває рис, які зближують її з політичною ідеологією, зокрема
виконання інструментально-реґулятивних функцій у суспільстві (К. Ґірц
називає й релігію, й ідеологію культурними системами [Гірц, 2001], а
О. Давидов пише про соціокультурні підстави модернізації релігійної
свідомости [Давыдов, 2003]). Одними з найістотніших спільних ознак
мітології, релігії та ідеології є, по-перше, ілюзорно-невротичний характер
відображення дійсности (найменш невротичним він є у випадку мітології, де
межа між відображенням дійсности і самою дійсністю є особливо відносна),
272
по-друге, інтерсуб’єктивна природа їхнього походження. У своїй єдності ці
дві особливості якраз і дають підстави називати релігію колективною ілюзією
і колективним неврозом.
За Ґ. Тардом, релігія – це породження розуму, здатности координувати
та систематизовувати [Тард, 1996, с. 128]. Дж. Мід виводив релігійні
наставлення із співжиття індивідів у групі: в основі всіх універсальних
релігій лежать фундаментальні наставлення людських істот одна щодо одної
[Мід, 2000, с. 233]. У С. Московічі релігія розглядається як символічна форма
комунікації та порозуміння, що об’єднує людей між собою і моделює їхню
колективну особистість [Московичи, 1998, с. 61]. І. Франко називав віру й
релігію самими людьми створену владу над ними ж [Франко, 1986]. Таким
чином, у релігійному віруванні символічно втілюється невидима для окремої
особи влада, яку має над нею її взаємодія з іншими членами спільноти.
Підпорядковуючись владі релігійних настанов, особа здебільшого навіть не
підозрює, що насправді підпорядковується владі інтерсуб’єктивного. Як пише
Московічі, спільнота виявляє себе в самій собі і займає місце священного.
Поклоняючись священним істотам, люди поклоняються своєму власному
суспільству, перетвореному й персоніфікованому [Московичи, 1998, с. 75, 85].
Х. Ортеґа-і-Ґассет убачав спільну природу світської і релігійної потуг у
тому, що вони обидві однаково духовні. Інша річ, що перша – це дух часу,
громадська думка, а друга – дух вічности, Божа думка [Ортега-і-Гасет, 1994,
с. 94]. Відтак світська і релігійна влади постають як підвиди влади
інституційної, яка водночас не може не бути владою психологічною.
Проблема інституційности релігійної влади досить добре відома в історії, бо
нерідко суперечності між піднесеним, духовним та інституційно-
організаційно-мирським ставали джерелом конфліктів і криз. Чи не
найвідомішою в цьому пляні подією було утворення протестантських релігій,
які заперечували проти засилля церковної ієрархії в католицькій церкві. Що ж
до світської влади, то тут її інституційний характер, як правило, не викликає
якихось заперечень і сприймається як цілком натуральний. Натомість
духовно-психологічна функція світської влади помічається набагато менше,
хоча навряд чи набагато меншим є її реальне соціяльне значення. Проведення
значущих паралелей між світською і релігійною владами дає підстави для
висновку про те, що у випадку світської влади менш виразною, визначеною і
тому такою, що більше потребує аналізу, є її духовно-психологічна природа,
виконувані нею соціяльно-психологічні функції, а у випадку влади релігійної
– її інтерактивна природа, породження з процесу безпосередніх міжлюдських
взаємодій і взаємин.
Утім, у К. Юнґа інтерактивна природа релігії була все-таки вторинною,
бо на перше місце він поставив конкретний інтерес людини. Такі інтереси,
писав він, стають свого роду богами, які, якщо їх визнано багатьма,
поступово утворюють “церкву” і збирають навколо себе громаду вірян. Тоді
це називається “організацією” [Юнг, 1994а, с. 114]. На це можна було б
принципово заперечити в тому розумінні, що інтерес як такий не може
зародитися просто в надрах індивідуального життя. Інтерес – це безумовно
273
інтерсуб’єктне породження. Відтак інтерактивна природа релігії залишається
цілком очевидною.
Е. Фромм зазначав, що строгий монотеїзм і нетеїстична турбота про
духовну реальність не суперечать одне одному [Фромм, 1992б, с. 148]. Не
суперечать – отже, релігія не має психологічної монополії на духовну сферу
людського життя. У С. Московічі знаходимо істотні аналогії між змістом
релігії як теїстичного вчення і як ідеологічної системи. Релігія, пише він, це
сукупність уявлень і практики, які відтворюють світовий порядок, дають
змогу репродукувати та підтримувати нормальний перебіг життя. А в іншому
місці зазначає, що світські релігії забезпечують усеохопне бачення. Вони
пропонують світогляд, де для кожної проблеми є розв’язання [Московичи,
1996, с. 420; Московичи, 1998, с. 61]. Тобто і в тому і в тому випадку релігія
виконує світоглядну функцію, функцію впорядкування світу і визначення
сенсу перебування в ньому (навіть тоді, коли із соціяльного погляду її вплив
на особистість є деструктивним [Пронин, 2003]).
Зрозуміло, що, наприклад, відмінності між католицькою і
протестантською формами релігії мають не тільки і навіть насамперед не
тільки конфесійний або доктринальний характер. Ідеться про істотні
соціяльно-психологічні характеристики свідомости й поведінки прихильників
обох релігій. Як зазначав Фромм, католицька церква дає індивідові змогу
поставати перед Богом невід’ємною частиною певної спільноти, групи, а
протестантство залишає його сам на сам із Богом [Фромм, 1990, с. 98].
Виходить, що протестантство дає набагато більше свободи в спілкуванні з
Богом та у визначенні найвищих цінностей. Проте водночас вірянин-
протестант виявляється позбавленим тих багатьох захистів та опор, які дає
людині спільнота або релігія, що ґрунтується на спільних ритуалах. Про таку
ситуацію Юнґ писав, що католицька церква диспонує засобами й способами
впливу на рушійні сили, що діють у найглибинніших відсіках людської душі.
А от протестантський священик позбавлений таких засобів, тому часто
виявляється безпорадним, зіткнувшись із певними сторонами людської
природи, на які не діють ні вмовляння, ні заклики, ні героїчне самобичування
[Юнг, 1998д].
Близькою до релігійної ідеології багатьма своїми характеристиками
виявляється національна ідея як один із варіянтів ідеологічного
самовизначення соціюму. І там і там ідеться про єднання з великим,
прилучення до величної ідеї. У релігії такою ідеєю стає Бог, у національній
ідеї – нація (етнос) як цінність. (Можна, звичайно, говорити й про істотні
спільні елементи національної ідеології і мітології [Омельченко, 2003], проте
в цьому контексті мітологічним побудовам бракує логічної переконливости,
хоча вони вельми успішно виконують енергетичну функцію).
А принципова відмінність між релігійним і націоцентричним
світоглядами полягає хіба що в тому, що в процесі релігійного формування
особа має ніби підноситися над рівнем соціяльних взаємодій та опинятися
сам на сам із божистою істотою, тоді як для обстоювання національної ідеї на

274
всіх рівнях категоріяльного узагальнення людині потрібна присутність, бодай
символічна, її одноплемінників, що сукупно творять націю (етнос).
І релігійний, і націоцентричний світогляди ґрунтуються на первинних
узалежненнях, що виникають у структурі сімейних стосунків. Одна з
принципових відмінностей у розумінні їхніх психологічних джерел полягає в
тому, що для формування релігійного світогляду за принциповий частіше
визнається вплив батька, а націоцентричного – матері. Така відмінність
набуває втілення, зокрема, у тому, що образ Бога частіше асоціюється з
чоловічою постаттю, тоді як образ батьківщини – із жіночою.
Е. Фромм говорив про культ Великої Матері: сильно виражений зв’язок,
зумовлений національною або релігійною належністю, легко призводить до
упередженої та спотвореної думки, яку вважають за справедливу, оскільки
вона поділяється всіма людьми, причетними до цього зв’язку [Фромм, 1992а,
с. 76]. Тут доречно зауважити, що Велика Мати – це досить удале образне
втілення первинної залежности (материнського типу), яка об’єднує окремих
індивідів навколо ідеї, що має не так абстрактну, як чуттєву основу.
Упередженість і спотвореність такої спільної ідеї може мати багато різних
пояснень, зокрема й те, що зміст ідеї неминуче трансформується в процесі
переведення елементів чуттєвого відображення в ідеологічно оформлену
систему. Друга причина такого спотворення полягає в тому, що чуттєве
відображення, яке може мати лише індивідуальну природу, перетворюється
на соціяльно вироблену ідеологічну структуру. І тому в цьому процесі завжди
мають місце деформації, властиві будь-якому перетворенню індивідуального
на соцієтальне.
Як писав А. Фулльє, національна воля складається із взаємного впливу
одне на одного всіх індивідуальних бажань і становить їхню рівнодійну. Ця
воля ніколи не може цілковито усвідомлювати себе [Фуллье, 1998, с. 21].
Ґ. Лебон говорив про незруйновний запас ідей, традицій, почуттів, способів
мислення, що становлять несвідому спадщину предків у людей кожної раси.
У певній сфері несвідомого містяться моральні та інтелектуальні
особливості, які сукупно утворюють душу раси, і ця душа має майже
анатомічну стійкість [Лебон, 1995, с. 13–17, 35].
Таким чином, за Лебоном, саме на основі глибинних відмітних
особливостей кожної раси формуються пізніші її соціяльно-психологічні
особливості. У зв’язку із цим Лебонові можна було б закинути надмірну
біологізацію расових психічних відмінностей. Проте коли йдеться саме про
расові відмінності, то біологічна природа наявности рас не викликає сумніву.
Інша річ, як психічні властивості стають притаманними окремому
представникові раси. Очевидно, вони (саме як расові, а не загальнолюдські)
навряд чи передаються в спадок. Слід радше говорити про вплив їхньої
наявности на процес формування особистости в індивіда певної раси. А що

275
це так, підтверджують численні приклади аналізу особистісних особливостей
представників різних рас, які сформувалися серед представників своєї раси
або серед представників раси іншої. Тут соціяльний чинник виявляється
вирішальним.
Мабуть, подібну природу мають і національно-етнічні особливості,
хоча соціяльна природа їхнього утворення є не такою очевидною, особливо
тоді, коли порівнюються представники різних етносів, що належать до однієї
раси. Так, у В. Райха знаходимо, що національні почуття формуються на
основі сімейних уз та коріняться у фіксованому зв’язку з матір’ю, а за своєю
суб’єктивно-емоційною суттю поняття батьківщини і народу є поняттями
матері і сім’ї [Райх, 1997а, с. 79–80]. Ґ. Тард трактував націю як систему або
плян. Індивіди, що складають націю, повинні усвідомити, що вони мають
спільну традицію [Тард, 1996, с. 87–88, 301]. Таким чином, у Тарда
залишається нез’ясованим питання про те, звідки береться ця спільна
традиція, система, плян: коли вони вже є, усвідомити їх порівняно неважко,
набагато складніше – виробити їх як спільний для всіх представників нації
орієнтир.
У цьому контексті значний інтерес становлять тлумачення соцієтальної
природи суспільств різного типу. Так, за О. Донченко, кожному суспільству
притаманна своя індивідуальна схема утворення та існування спільної
об’єднувальної ідеї. В екстравертованих суспільствах Бог є чистою
абстракцією, джерелом автократизму та деспотії однієї особи, а в
інтровертованих має місце справжнє почуття Божої присутности всюди і в
усьому, внутрішня розмова з Богом, таємне думання про Божу волю над
собою. Раціональний соціюм не сприймає просто ідеї або проблеми в їхньому
абстрактному вираженні: ідея повинна бути розкрита, наділена чіткими і
ясними характеристиками, а соціюми ірраціональні сприймають будь-яку
ідею або предмет цілісно, ґештальтно, єдиним і неподільним чином.
Прагматичні суспільства відзначаються явно вираженою нормативністю,
вони далекі від мітологічних виявів, натомість емоційні – це ідеальне
середовище для утворення мітологем, які заступають людям здоровий глузд.
В інтуїтивних суспільствах переважає спрямованість на абстрактно-
теоретичне бачення та усвідомлення дійсности, пошук інформації, тоді як у
сенсорних переважає прихильність до стандартних, уже випробуваних
способів розв’язання проблем. Інтернальне суспільство орієнтується на свої
внутрішні глибинні структури, які є негласним реґулятором життя, а
екстернальне більшою мірою орієнтується на різного роду авторитети –
особи або суспільства. В інтенційному суспільстві має місце яскраво
виражене вольове начало, тоді як в екзекутивному – поміркованість у дії,
рефлексивне мислення, уява, враження [Донченко, 1994, с. 61–106].
Для обох світоглядів – релігійного і національного – важливою є
наявність спільних традицій, спільних ідей, на основі яких вони й можуть
постати. Обидва варіянти виводяться з інтерсуб’єктних стосунків, і ця

276
особливість є найбільш спільною характеристикою нескінченно
різноманітних схем утворення та існування спільної ідеї в суспільствах
різного типу. А коли так, то питання про те, що є первинним –
психосоціяльний тип суспільства чи притаманні йому ідеологічні орієнтації –
має бути розв’язано на користь першого, але тільки за умови, що аналізується
початковий, вихідний момент існування соціюму (який, зрозуміло, точно
визначити принципово неможливо). Соціюм, який почав функціювати, уже
має певний зміст і структуру інтерсуб’єктної взаємодії, що й лежить в основі
його психосоціяльности. Інтерсуб’єктна взаємодія породжує мітологічні
(ідеологічні) структури, які негайно, уже в процесі свого виникнення стають
частиною цієї психосоціяльности, при цьому її ж формують, змінюють, як
змінюють і характер інтерсуб’єктної взаємодії, із якої вона й постає.
Виникає запитання: звідки беруться ці особливості, щу тут є первинним
– психосоціяльний тип суспільства чи притаманні йому ідеологічні
орієнтації? Навряд чи можлива інша відповідь, крім тієї, що й одне, і друге
формуються в результаті єдиного цілісного процесу. І те і те є результатом
тривалої попередньої історії суспільства як структури, у межах якої
відбувається більш і менш значуща взаємодія суб’єктів, що до цієї структури
належать.
Схильність людини більшою чи меншою мірою уникати “прямого
виходу” на дійсність та надавати перевагу її містично-фантазійному
відображенню шляхом занурення в простір власних переживань і вражень
виникає в результаті індивідуально своєрідного опрацювання інтерсуб’єктних
впливів. Унаслідок їх утворюється специфічна суб’єктивно значуща сфера
індивідуального (і соцієтального) буття, де домінують інтенсивні
ірраціональні переживання впливів незбагненно-магічних сил, розташованих
у позамежних сферах індивідуального, між- і надіндивідуального просторів.
Відтак схему співвідношення рівнів індивідуальної суб’єктности і
колективних квазісуб’єктностей (розд. 3.3) належить доповнити низкою
рівнів, зміст яких набагато важче піддається раціонально-логічним, більш чи
менш чітко усвідомлюваним поясненням. Ці рівні постають як сфери,
простори індивідуально-соцієтального буття, що існують радше в розмаїтих

277
формах суб’єктивних вражень індивідуальних суб’єктів про наявність того,
що не є очевидним, але видається достеменним (рис. 6.1).
Трансцендентальний простір індивідуального буття постає для індивіда
як складно переживаний та усвідомлюваний факт його буття в процесі
особистісно оформленого відображення інтрасуб’єктних процесів і станів.
Відображення трансцендентальности ґрунтується на глибинних
переживаннях власного існування, але для того, щоб стати
трансцендентальними, ці переживання мають бути відображені особистістю
на різних доступних рівнях: на свідомому – лише почасти, у вигляді певного
здогаду про трансцендентальне буття; на підсвідомому – у вигляді нечітко
оформлених переживань, спогадів, інтуїцій, що в розмаїтих психологічних
концепціях тлумачаться як вияви індивідуального чи колективного
несвідомого, як акти трансформації фізіологічного в психічне, як ознаки
належности індивідуального суб’єкта до загальнолюдських біопсихічних
основ, через які його посутньо пов’язано з найзагальнішими
закономірностями буття.

Трансперсо­нальний Трансоціє­тальний

Трансцен-
дентальний
Трансцен-
S дентний
S

Міжособовий
S
Особистісний Мікросоціяльний S

Макросоціальний
Інтра­суб’єктний
S
S S

S S

Інтерсуб‘єктна взаємодія

Рис. 6.1. Рівні залучення індивідуальної суб’єктности

до простору індивідуально-соцієтального буття
під впливом інтерсуб’єктної взаємодії

Трансперсональний рівень індивідуального буття утворюється в

результаті виходу особи в мало реґульовані нею сфери внутрішньопсихічного

278
життя під тиском зовнішніх обставин міжособового змісту, іноді – як
результат спеціяльних психофізичних віддіювань. Схильність і здатність
виходити в трансперсональний простір формується під впливом соціяльного
оточення і виконує функції як формувальні, так і компенсаторні. До виходу
(утечі) в цей простір особу спонукають розмаїті чинники міжособового
характеру, що спричиняють переживання певного психологічного
дискомфорту. Нейтралізація таких дискомфортних станів частіше
відбувається шляхом реґуляції стосунків з іншими людьми, рідше – шляхом
заглиблення у світ власних фантазій і далі – у трансперсональні сфери.
Взаємна проєкція та обмін трансцендентальними і трансперсональними
переживаннями індивідуальних суб’єктів в умовах міжособової та
внутрішньогрупової взаємодії поступово приводить до вичленування
своєрідної сфери спільних переживань і вражень, що має відчутно
надіндивідуальний характер, репрезентується певним чином в індивідуальній
свідомості, як і в несвідомих переживаннях, але найінтенсивніше виявляється
й функціює в умовах відносно безпосередньої взаємодії кількох
(кільканадцятьох, кількадесятьох) індивідуальних суб’єктів.
Ця специфічна сфера світовідображення править за своєрідну силу, що
об’єднує таких взаємодійних суб’єктів у більш чи менш тимчасову або,
навпаки, тривалу інтерпсихічну структуру, яку названо транссоцієтальною.
Від трансперсонального транссоцієтальне відрізняє його між- та
надіндивідуальний характер. Що ж до наступного “вищого”
(трансцендентного) рівня, то, порівняно з ним, транссоцієтальний простір
виявляється значущіше вплетеним і прив’язаним до змістів спільної
соціяльної активности учасників взаємодії.
Включення індивіда та мікрогрупи в макросоціяльний контекст ставить
їх в умови взаємодії з істотно опосередкованими чинниками, які впливають
потужно, але вплив яких погано піддається раціональному поясненню та
засвоєнню. Відтак виникає й утворюється (уперше й заново для окремої
особи, а для суспільства – віддавна й у принципі) ще одна специфічна сфера
суб’єктивного буття – трансцендентне. З гносеологічно-субстанційного
погляду ця сфера має для людини/людей суто індивідуальну психічну
репрезентованість, насамперед з огляду на зв’язки з трансцендентальністю і
трансперсональністю, а водночас інтенсивно породжується саме в соціюмі
завдяки взаємним соціяльним впливам членів суспільства і ґрунтується на
транссоцієтальних відображеннях.
Прилучення індивідуального суб’єкта до інтерсуб’єктної взаємодії
означає одночасно-атрибутивне включення його у владно-підвладні стосунки
з іншими учасниками цього процесу.

***
279
 Вироблення спільної ідеї та її функціювання в інтерсуб’єктивному
просторі сприяє дедалі більшому переходові індивідуального світобачення
від безпосереднього до опосередкованого відображення. Одночасне
поділяння багатьма учасниками однакових поглядів дає особі відчуття
зовнішнього щодо неї самої існування джерела її власних думок і переконань.
Що масштабнішою й універсальнішою виявляється та чи та ідея, то дедалі
абстрактнішою, дедалі надприроднішою видається вона окремій особі.
У такий спосіб проєковані в міжособовий простір індивідуальні
уявлення та фантазії у процесі інтерсуб’єктної взаємодії підлягають
абстрагувальній символізації, виводяться зі сфери безпосередньо-чуттєвого
відображення, психологічно віддаляються від індивіда і трансформуються в
надіндивідуальну систему ідеологічних уявлень. Завдяки потужній
психологічно значущій емоційній підтримці всіх або більшости членів
соціюму ця ідеологічна система набуває ознак надлюдської, надсуспільної,
транссоцієтальної, а далі й трансцендентної сили, найтиповішим утіленням
якої є образ/постать Бога.
З погляду інтеракційної психології влади Бог – це всевладна інстанція,
персоналізоване втілення найвищої влади. Його образ виникає в результаті
інтеракційних проєкцій психологічно важливих людських рис, насамперед
тих, що зазнають певних обмежень, тисків, заборон, а відтак чиї вияви мають
істотно компенсаторний характер. Тому Бог – це щонайвищий рівень
реалізації компенсаторних механізмів, інстанція, що перебуває на межі
суб’єктивно пізнаного і непізнаного, є останньою інстанцією, яка може
здаватися відомою й знайомою, а водночас непізнаною й непізнанною.
Отже, трансцендентно-містичні побудови людської свідомости мають
виразну об’єктивно-суб’єктивно-інтерсуб’єктивну природу. Індивідуальний
суб’єкт опиняється в такому цікавому становищі, коли його особисті способи
світобачення є ніби його власним продуктом, але при цьому він відчуває над
собою дивну й непоясненну владу незрозумілих сил.
Навіть досить очевидні впливи соціяльного оточення далеко не завжди
піддаються більш-менш доступному тлумаченню, тим паче влада
поділюваної з іншими ідеології, влада транссоцієтальних і трансцендентних
чинників відображається як цілком реальна й потужна сила. Цій силі важко
протидіяти, навпаки, завжди існує велика спокуса підпорядкуватися їй, коли
зважити на наявність сформованих у ранньому дитинстві потреби та
механізмів перебування під владою містичного.
Найпоширенішою в соціюмі формою узагальненого містичного
світогляду є релігія. У клясичному розумінні її як колективного неврозу якраз
і відображаються такі притаманні трансцендентній свідомості риси, що
зближують її з невротичним світобаченням: створення паралельної, штучної,
вигаданої дійсности та добровільне введення себе в самооману.
Такий висновок, звичайно, не слід трактувати як неґативну відповідь на
принципове питання про існування Бога. Людська свідомість має надто
обмежені можливості для того, щоб знати це достеменно, і тому віра в Бога
280
була й залишається насамперед справою віри, а інтерсуб’єктивні чинники
людського буття завжди спонукають особу до набуття певної системи
ідеологічних поглядів. І релігія виявляється найбільш адекватною, із
соціяльного погляду, такою системою.
Світогляд, коли його трактувати як менш строгу й визначену, порівняно
з ідеологією, систему поглядів на світ, включає ще й безліч інших способів
світорозуміння, що найповніше окреслюються як мітологічні. Трактуючи в
раціональний спосіб тільки частину повсякденного життя, більшу частину
свого життєвого простору людина залишає в межах ірраціонального
дискурсу, ніби “недоінтерпретовує” цей простір за строго раціональними
критеріями. Відтак у її світобаченні існують, функціюють, взаємодіють два
полюси інтерпретаційного знання про світ – ідеологічний і мітологічний.
Ці полюси рідко заходять в істотну суперечність один з одним.
Здебільшого суб’єктивно розташована між ними дійсність являє собою
несуперечливу цілісність ідеологічно-мітологічного відображення, пронизану
незліченними зв’язками і взаємопереходами. З іншого боку, і в
індивідуальній, і в колективній психіці завжди має місце така собі невидима
конкуренція між раціональними та ірраціональними інтерпретаціями.
Недаремно сенс як головна одиниця індивідуальної свідомости завжди
містить результати інтерпретацій різного рівня логічної визначености та
усвідомлености. Звідси – великий простір для поставання в міжособовому та
широкому соціяльному контекстах найрозмаїтіших соціяльних ілюзій, які, з
одного боку, дуже спотворено відображають дійсність, а з другого – цілком
успішно задовольняють світоглядно-ідеологічні потреби соціюму.
Наявність таких ілюзій притаманна й релігійним, і світським формам
суспільної свідомости. І невипадково аналіз відмінностей між цими двома
основними типами влади суспільства над особою найбільше спільного
виявляє якраз в інтеракційно-комунікаційній сфері.
Часто-густо з релігійною проблематикою конкурує або, навпаки,
синтезується національна. Плекання національної ідеї має істотні
характеристики власне ідеологічного залучення. Порівняно з релігійним
світоглядом, у психологічній основі якого акцентуються первинні
узалежнення від матері й батька, у формуванні національного світогляду
дещо виразніше підкреслюється значення сімейних узалежнень загалом,
ранніх емоційних зв’язків із різними членами сім’ї. Засвоєні дитиною під
впливом внутрішньосімейних чинників потреби та механізми взаємодії
виявляються нею в дедалі ширший соціяльний простір, що обов’язково має те
чи те національно-соцієтальне забарвлення.
Ступінь потребування національної ідеї як особистісної ідеології
визначається, по-перше, змістом і характером сімейних стосунків, що
формують дитячу особистість, по-друге, стилем і способом транслювання
національно спрямованої суспільної ідеології через сімейні впливи на дитину,
по-третє, власним досвідом засвоєння такої ідеології дитиною із суспільства.
Водночас, уходячи в суспільство, особа сама стає його мотиваційною та

281
діяльною частиною і своєю участю визначає ті чи ті національно специфічні
риси соціюму.
Проблема формування національної ідеї як провідної ідеології
суспільства у певному розумінні є варіянтом ширшої проблеми
співвідношення психосоціяльного типу суспільства і його панівних
ідеологічних орієнтацій. Обидві ці соцієтальні властивості перебувають у
тісному взаємозв’язку, а коли вести мову про їхню причинно-наслідкову
послідовність, то про первинність психосоціяльного типу слід говорити
тільки в тому разі, коли під ідеологічними орієнтаціями розуміти чітко
структуровані та усвідомлювані соціюмом системи світобачення. Натомість
якщо йдеться про ідеологію в широкому розумінні як відображення
дійсности загалом, то питання про первинність психосоціяльного типу чи
ідеологічних орієнтацій вочевидь знімається, і те і те становить атрибут і
результат єдиного цілісного процесу.
Співвідношення індивідуальної суб’єктности і колективних
квазісуб’єктностей втілюється в рівнях індивідуально-соцієтального буття,
зміст яких відображає суб’єктивні враження індивідуальних суб’єктів про
наявність того, що не є очевидним, але видається достеменним:
трансцендентальний, трансперсональний, транссоцієтальний,
трансцендентний.

4.5. Самовизначення особи в просторі між владою ідеології
та індивідуальною свободою

Людина – істота ідеологічна. Ідеологічна настільки, наскільки є

свідомою особистістю. Звичайно, може йтися про дуже широкий діяпазон
форм і рівнів ідеології – від примітивних поглядів на світ до глибоких
філософських рефлексій. Як носій і суб’єкт власної ідеології людина
водночас перебуває в істотній, навіть визначальній залежності від змісту й
спрямованости цієї “своєї” ідеології, адже саме крізь її призму бачить та
оцінює світ, переживає й розуміє його і себе в ньому. Будучи світоглядно
заанґажованою, вона тільки до певної міри може дивитися на світ очима
іншої людини, бо насправді такий погляд – це її власна інтерпретація
чийогось світобачення. Таким чином, можна говорити про специфічну владу
ідеології над людиною – її носієм (див., напр., [Дибиров, Пронский, 2002]), як

282
і, зрозуміло, про здатність людини самочинно розвивати, змінювати й
використовувати свою ідеологію.
Влада ідеології є дуже специфічна, бо її не можна приписати окремому,
зовнішньому щодо людини суб’єктові. Ідеологія, яку має людина, є часткою її
особистости та суб’єктности. Тобто, у певному розумінні підпорядковуючись
ідеології, людина підпорядковується сама собі. Вона є водночас і суб’єктом і
об’єктом ідеологічного владування та підпорядкування. Як пише С.
Московічі, люди самі творять ідеї і самі себе ними обманюють [Московичи,
1995]. У зв’язку із цим належить говорити про два різновиди ідеології як
такої. По-перше, ідеться про традиційне розуміння її як системи соціяльно
вироблених та впорядкованих поглядів на дійсність, а по-друге – як системи
індивідуальних засад, поглядів, переконань, які визначають зміст свідомости
та керують поведінкою [Майерс, 1996, с. 310–353, 433–482; Московичи, 1995;
Faliсski, 1992].
Вище йшлося про те, що історично найбільш ґрунтовною формою
ідеології як соціяльної системи є релігія (розд. 6.4). Згодом із різних її
варіянтів виокремилися неоднакові за змістом і спрямованістю ідеологічні
течії. Як писав Юнґ, наші страшні боги змінили лише імена: тепер вони
римуються на “ізм” [Юнг, 1994б, с. 273]. Владу, релігію та ідеологію тісно
пов’язував між собою Х. Ортеґа-і-Ґассет: влада базується на релігійних
уявленнях, а релігія – це перша форма духу, ідеї, думки [Ортега-і-Гасет, 1994,
с. 94].
Формування світогляду може розглядатися як процес досягнення більш
високого ступеня свободи порівняно з тим, який має тварина як
психофізичний несвідомий індивід. Про ще істотніший зв’язок влади та ідеї
говорив М. Фуко. Появу нематеріяльної душі він пов’язував із дією влади на
впокорене тіло. Душа починає існувати всередині тіла завдяки функціюванню
влади, що діє на нього [Фуко, 1998, с. 38–39]. Таким чином, можна гадати, що
індивід, який зазнає тиску фізичної влади і не може звільнитися від нього
фізично, шукає звільнення у формі психічного віддалення від тіла, яке
страждає через поневолення. Таке віддалення душі від тіла є можливим
тільки в людини завдяки здатності до символічного відображення.
Позбавлена такої здатности тварина в умовах фізичного тиску на тіло
залишається цілісною психічно-тілесною істотою, яка страждає, але не
рефлексує із цього приводу, лише переживає, а не усвідомлює свого
страждання. Натомість людина посідає здатність вийти за межі біологічного
існування і стати для самої себе об’єктом символічного відображення. За
Фуко виходить, що первинним поштовхом до такого виходу якраз і має бути
владний тиск на тіло.
Прагнення вивільнити поневолене тіло, очевидно, становить тільки
окрему, хоч і дуже важливу сторону творення ідеології як більш-менш
систематизованого світобачення. Для того щоб така ідеологія почала
формуватися, приневолений суб’єкт повинен уже мати здатність переживати
свій упокорений стан і прагнути позбутися його, тобто, власне кажучи, мати
певні ідеологічні наставлення. Тому початкові вияви світогляду як ідеології в
283
широкому розумінні слід віднести до перших стадій виникнення свідомости і
в онтологічному, й у філогенетичному аспектах.
Про владу ідеології над людиною багато писав Ґ. Лебон. За найпевніше
мірило важливости ідеї він уважав ступінь влади, яку вона має над душами.
Людина, над якою панує яка-небудь ідея, не приймає думок, які цю ідею
спростовують. Вона може шляхом штучних мисленнєвих прийомів та
великих спотворень увести її в коло своїх понять. Ідея, що проникла в душу
мас, стає догматом, абсолютною істиною. Потрібен дуже тривалий час для
того, щоб ідеї закріпилися в душі натовпу, але не менше часу треба й для
того, щоб вони зникли з неї [Лебон, 1995 с. 11–12, 106, 111, 190].
Формуючи ідеологію в її мітологічній, релігійній чи політичній формах,
й індивід, і соціюм психологічно узалежнюються від неї, поміщають її між
собою і світом як єдино можливу схему відображення й тлумачення
дійсности. Ще П. Юркевич характеризував ідею, по-перше, як вихід за межі
досвіду, а по-друге, як факт загальнолюдської свідомости [Юркевич, 1990, с.
12–14]. В. Мшвенієрадзе описує залежності людини від суспільних відносин
та їхніх інституційних форм як наслідок відчуження результатів матеріяльної
і духовної сутнісної діяльности людини від неї самої та вивищення їх у
вигляді панівних ворожих сил [Мшвениерадзе, 1989].
У сучасному світі людина дедалі більше має справу не з реальними
об’єктами й подіями, а з квазіреальними образами, дедалі сильніше
відчужується від реальности в інформаційний віртуальний світ утопічних
ідеалів, мітів, стереотипів, наставлень [Запорожченко, 2000]. Такий світ
спонукає людину будувати свою особисту, внутрішню, суб’єктивну, уявну
реальність [Мартинюк, Соболева, 2001]. Урешті-решт, зазначає С. Жижек,
дійсність зазнає “ідеологічної містифікації”. Спотворення становить саму
суть дійсности. Відтак люди хибно оцінюють не дійсність, а ілюзію, яка
структурує їхню дійсність. Функція ідеології зводиться до репрезентації
соціяльної дійсности як сховища від травматичної реальної сутности [Жижек,
1999, с. 36–40, 52].
Показовою в цьому відношенні є, наприклад, влада мови, яка, з одного
боку, виражає певні схеми світобачення, а з другого – нав’язує ці схеми тим,
хто її засвоює і нею послуговується. Мова, писав М. Гайдеґґер, править за
знаряддя панування над сущим [Хайдеггер, 1993б]. Тому не дивно, що нібито
неполітична проблема використання певної мови дуже часто набуває
політичного змісту, оскільки йдеться про ідеологічне домінування.
Р. Блакар звернув увагу на те, що мова є інструментом соціяльної влади
завдяки притаманній їй і людині, яка з неї користується, здатності до
структурування та віддіювання [Блакар, 1987, с. 46]. Мова як основний засіб
символічного відображення дійсности відображає структуру соціяльно-
політичної влади в суспільстві і неминуче приймає певний погляд, стає на
чий-небудь бік. Здатність примусити прийняти свої позначення Блакар
називав вельми важливим актом соціяльної влади: структурування та
зумовлення досвіду іншої особи через мову є фактично здійсненням
соціяльної влади над цією особою [там само, с. 46, 54, 57]. Належить, отже,
284
підкреслити, що в стосунках між окремими особами, малими або великими
соціяльними групами владну перевагу обов’язково здобуває той суб’єкт, який
нав’язує свою мову іншим суб’єктам. Тут ідеться й про мову в
етнолінґвістичному розумінні (мову того чи того етносу), і про мову як
вербальне втілення категоріяльної мережі, із якої користується панівний
суб’єкт.
Кожний соціюм витворює таку специфічну мережу, й особливо
очевидним владний вплив панівної мови є в тоталітарному суспільстві.
Панівний режим дуже ретельно дбає про вироблення та активне
функціювання відповідної мови як знаряддя владного впливу. Так, у
Радянському Союзі таким знаряддям стала російська мова (див., напр.,
[Гордилов, 2004]), тоді як усі інші мови мали бути тільки блідою копією
російської. А якщо в якомусь мовному середовищі з’являлися ознаки
поняттєвої емансипації, офіційна влада вживала негайних санкцій.
Але й сама російська мова в її радянському варіянті, як відомо, зазнала
величезних спотворень. Витворилася така собі “новомова” (за
Дж. Орвеллом), у якій цілком звичайним поняттям було надано специфічного
ідеологічно забарвленого змісту. Наприклад, такі принципово відмінні
поняття, як “країна”, “держава”, “суспільство”, “народ”, “батьківщина”
сплелися, за суттю, у єдину цілісну ідеологему, яка ще й досі залишається
нерозчленованою в масовій свідомості. Ця ідеологема ніби тримає свідомість
у своєрідному полоні, заважаючи їй бачити істотні різниці в змісті
відповідних понять. Адже насправді ці категорії дуже різні за своїм змістовим
наповненням, проте для пересічного громадянина тоталітарного суспільства
вони цілком логічно й переконливо утворюють щільний синонімічний ряд.
Як пише Б. Беттельгайм, у тоталітарній державі людина, яка хоче
“правильно” поводитися, повинна злитися з державою, стати її частиною. Що
сильніша тиранія, то більше деградує її підданий, то привабливішою є
можливість здобути силу через злиття з нею і через її міць відновити свою
внутрішню цілісність [Беттельхейм, 1992]. До цього важливо додати, що
владу над свідомістю здобуває не просто вербально оформлена категорія. Цю
владу має психоідеологічна функція, яку ця категорія виконує. Вона ніби
створює у свідомості певну нішу, що її сама й заповнює. Коли ж вербально
оформлена категорія з тих чи тих причин утрачає сенс і ніша звільняється, її
має бути заповнено іншим аналогічним змістом. Наприклад, для багатьох
жителів пострадянської України місце категорії “Радянська Батьківщина”
більш чи менш успішно зайняла категорія “ненька Україна”. Ця нова
категорія перебирає на себе функції попередньої і якщо й викликає
ідеологічні суперечності, то з психологічного погляду забезпечує особистості
належний комфорт.
Зрозуміло, проте, що мова як така не є цілком самодостатнім суб’єктом
або чинником влади. Мова – мабуть, головна, але не єдина система
символічного вираження ідеології. Сукупно з безліччю інших об’єктів і явищ,
які виконують символізаційну функцію, вона формує ідеологеми, що
набувають у суб’єктивному світі індивіда або соціюму істотно
285
самодостатнього когнітивного, афективно-мотиваційного та поведінково-
реґулятивного значення. У певному розумінні ці ідеологеми можуть
претендувати на статус провідних структурних компонентів особистости.
Зазіхання на них, намагання їх змінити або знецінити, що йдуть іззовні,
сприймаються болісно і викликають більш чи менш виражений психічний
спротив. Порівняно легше може відбуватися процес заміщення одних
ідеологем іншими, навіть протилежними за змістом, але які можуть узяти на
себе ті психологічні функції, що виконувалися попередніми. Мова певним
чином супроводжує, доповнює, увиразнює більш ґрунтовні владно-підвладні
відносини, суть яких криється не в їхньому словесному оформленні, а в
характері взаємодії між соціяльними та індивідуальними суб’єктами. Влада
мови є все-таки вторинною порівняно з владою, що складається в процесі
взаємодії. Мовні норми відображають норми взаємодії, норми стосунків.
Сумніви щодо леґітимности та компетентности влади становлять
серйозну загрозу для влади тоталітарної. Обґрунтоване оспорення її
авторитету істотно послаблює силу психологічного впливу на підданих. Тому
кожна тоталітарна влада панічно боїться будь-яких виявів інакодумства, не
контрольованих нею ініціятив. Як пишуть Л. Гозман і О. Шестопал, стабільна
влада повинна щось давати людям: матеріяльні вигоди, почуття захищености,
віру в справедливість, радість від причетности до могутнього й прекрасного.
Диктатура потребує величезної психологічної підтримки громадян і не може
вижити без їхньої любови. Диктаторська держава є стабільною й могутньою
тому, що люди щиро її підтримують [Гозман, Шестопал, 1996, с. 270–276].
Отже, тоталітарний режим недаремно дбає про монолітність пропаґованих
ним ідей. Ця монолітність повинна бути не тільки ідеологічно-світоглядною,
а й, що дуже важливо, психологічною. Ідеологія тоталітарного режиму має
прийматися якщо не всіма, то цілковитою більшістю громадян як їхня власна
ідеологія. Тільки в такому разі тоталітарній системі ніщо не загрожує.
Г. Почепцов протиставляє нейтральні і сакральні аспекти життя в
тоталітарному суспільстві. Перші стосуються сірих, незначущих буднів,
натомість другі освячують соціяльний простір і час, символізують та
ідеалізують дійсність. Тоталітаризм цілковито пронизує життя всіх громадян,
а тому виявляється для них автоматичним і непомітним, і насамперед – через
брак будь-якого вибору [Почепцов, 1994].
Притаманні всім без винятку людським індивідам психологічні
механізми підпорядкування авторитетній особі та/або абстрактній ідеї
забезпечують життєдайний ґрунт для постійного поставання й відтворення
невротичної любови до тоталітарної влади. Готовність любити владу є
невід’ємною, атрибутивною характеристикою людського суспільства. Різниця
між тоталітарним і плюралістичним суспільством полягає тільки в тому, що в
тоталітарному особа ніби приречена любити ту владу, яка цим суспільством
керує, а в плюралістичному – має змогу відкритого вибору образу бажаної
для неї влади і заперечення авторитету влади реальної.
П. Берґер і Т. Лукман називають ідеологією визначення реальности,
з’єднане з конкретним владним інтересом. Така ідеологія претендує на
286
монополію на граничні визначення реальности в суспільстві. Другою
стороною цього процесу є уніфікація структури влади: конкурентні концепції
або знищуються, або інтеґруються в панівну структуру [Бергер, Лукман,
1995, с. 197–201]. Психологічне значення загального поділяння панівної
ідеології підкреслює С. Московічі. Згода, яка спирається на обговорення та
обмін арґументами, є нестійкою і потребує постійної перевірки. Тривка згода,
навпаки, спирається на брак дискусії та заборону на критику. Така
недвозначна заборона забезпечує владі леґітимність і робить її непогрішною
в очах підданих. Навпаки, влада, яку оспорюють і суперечливо
інтерпретують, перестає бути владою, утрачає правдоподібність [Московичи,
1996, с. 188; Московичи, 1998, с. 285–287].
Так і С. Мілґрам зазначав, що демократизація пов’язана з
розосередженням політичної влади: тоталітарні режими створюють міт про
власну всемогутність і лякаються навіть повідомлень про такі події, яких
вони не можуть контролювати [Милграм, 2000, с. 320]. Справді, тоталітарна
влада цілком слушно боїться будь-яких виявів інакодумства. Не тільки
численні приклади із соціяльної історії, а й тонкі психологічні експерименти
(наприклад, С. Аша, див. [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 71–75]) показують, що
навіть поодинокі заперечення й протести дуже ефективно спростовують
ідеологію, яка претендує на винятковість.
Водночас наявність певної ідеології в особи є, у певному розумінні,
обов’язковою. Особа повинна мати більш чи менш упорядковану систему
поглядів на світ хоча б для того, щоб у цьому світі якимось достатнім чином
існувати. Як пише Московічі, у людини немає вибору в питанні, мати чи не
мати ідеологію: вона може змінити її на іншу або зрадити її [Московичи,
1996, с. 218], але не може не мати її зовсім.
В. Татенко називає суб’єктність, яка перебуває в полоні певної ідеї,
суб’єктністю виконавською, опосередкованою домінуванням соціяльних
цілей і цінностей над індивідуальними [Татенко, 1996, с. 27]. У зв’язку із цим
належить уточнити, що підвладність суб’єктности ідеї є, за суттю, її
атрибутивною характеристикою. Інакше-бо ця суб’єктність не матиме
змістової визначености і залишатиметься суб’єктністю в самій собі, тобто
такою, що не має певного сенсу. З. Фройд говорив про сублімовану
самовіддачу абстрактній ідеї, яка нічим не відрізняється від самовіддачі Я
об’єктові [Фрейд, 1991в, с. 110]. Відтак у підпорядкуванні ідеї зливаються
влада і любов і виходить, що вони – це тільки два (проте навряд чи виняткові)
різні шляхи людини до себе самої.
В. Райх писав про перетворення соціяльної ідеології, яка змінює
психологічну структуру людини на матеріяльну силу, що діє в людині [Райх,
1997а, с. 44]. Проте зрозуміло, що матеріяльність такої сили є тільки
умовною. Насправді це сила психологічна. В іншому ракурсі розглядав цю
проблему Е. Фромм, який зазначав, що ідея може стати могутньою силою
лише тоді, коли відповідає специфічним потребам людей [Фромм, 1990, с.
233]. Ці погляди можна об’єднати положенням про те, що влада ідеї над
людиною в чистому вигляді – пуста абстракція. Насправді існує не просто
287
влада ідеї, а владний вплив ідеологем-стереотипів, які людина намагається
втілити в ідеях, особах тощо, аби їй було зручніше підпорядковуватися.
Людина створює або вибирає ідею, ідеологію, лідера і підпорядковується тим
їхнім сторонам і впливам, які їй більше підходять. Інша річ, що ступінь
вибірковости в такому підпорядкуванні може бути дуже різним. Відтак
ідеологія справляє враження такої, що вільно вибрана людиною. Але, як
писав Ґ. Марсель, що наполегливіше людина трактує свої переконання як
щось притаманне їй самій, то більшу владу вони мають над нею [Марсель,
1998, с. 586]. Тому недаремно Х. Абельс називає владу ідеології в широкому
розумінні “хибною” свідомістю [Абельс, 1999, с. 99].
У підпорядкуванні структурам, що є носіями панівної ідеології, на
новому рівні відтворюються психологічні механізми влади і любови, набуті
індивідами в досвіді інтерсуб’єктної взаємодії на ранніх стадіях життя. Таким
чином, інтеріоризація психоідеологічних структур стає обов’язковим
атрибутом особистісного розвитку. Прийняття якої-небудь ідеології
виявляється психологічно обов’язковим. Відносно добровільним може бути
тільки конкретний вибір певної ідеології, але й він зумовлюється радше
психологічним змістом особистісного розвитку, ніж прямими ідеологічними
впливами. Отож добровільність вибору ідеології є лише позірною.
Засвоєний світогляд дає людині систему думок і переконань, на основі
яких вона оцінює все те, що відбувається. Відповідно особа сприймає як
слушне й правильне те, що відповідає її власним поглядам, і спростовує те,
що їм не відповідає. Відтак проблему існування чи неіснування абсолютної
істини не може бути розв’язано на рівні окремого індивіда і навіть на рівні
всього соціюму. Проте з психологічного погляду ця проблема й не є надто
важливою для кожної окремої особи, позаяк принциповим є не те, що
відбувається насправді, а те, що людина про це думає і як із цього приводу
переживає.
Наявність світогляду неодмінно означає наявність системи
упереджених наставлень щодо дійсности. Ці упередження не є безглуздими,
оскільки випливають із попереднього досвіду, у процесі здобуття якого
виявляли свою адаптивну слушність, і, будучи вже засвоєними, спрощують та
оптимізовують взаємодію з навколишнім середовищем і соціяльним
оточенням. Водночас наявність сформованих світоглядних наставлень
обмежує особу в можливостях світобачення, забарвлюючи дійсність одними
кольорами і тим самим унеможливлюючи бачення інших кольорів. Ідеологія,
отже, це суцільний передсуд, завдяки якому, проте, образ світу стає
зрозумілим. Такій психоідеологічній інтерпретації підлягає вся навколишня
дійсність у її просторово-часових і соціяльно-психологічних вимірах.
Завдяки засвоєній ідеології в особи формується система наставлень,
які, з одного боку, сприяють прийняттю ідей, сенсів і символів, що
узгоджуються з нею, а з другого – утруднюють або внеможливлюють
сприймання та розуміння ідей відмінних. Відтак можна вести мову про більш
чи менш виражений (у розмаїтих його варіянтах, напр. етноцентризму
[Устименко, 2003]). Мабуть, що чіткішою й визначенішою є система
288
ідеологічних переконань, то вищим є рівень такого еґоцентризму. Якщо ж
сукупність переконань, притаманних особі, є розпливчаста, дифузна, то
ступінь еґоцентризму (саме ідеологічного) буде, імовірніше, невисоким.
Людину, пише С. Разворотнєва, досить важко переконати за допомогою
логічних арґументів, якщо вона не хоче в них повірити. Вона вірить радше в
те, що відповідає її системі переконань або інтересам, підкріплене її досвідом
і вихованням [Разворотнева, 1993, с. 223]. П. Берґер і Т. Лукман пов’язують
саму наявність ідеології з відмінностями в інтерпретації цілісного універсуму
залежно від конкретних інтересів [Бергер, Лукман, 1995, с. 201]. Таким
чином, ідеологія, навіть найбільш логічно обґрунтована, визначається не так
об’єктивним змістом пов’язаних із нею подій, як суб’єктивною
інтерпретацією їх. Тому й виходить, що люди, за Ф. Зимбардо й М. Ляйппе,
можуть триматися своєї думки навіть тоді, коли інформацію, що лежить у її
основі, цілком дискредитовано. За наявности певної ідеї людині спадають на
думку позитивні приклади, які з нею узгоджуються. Уже сформовані
наставлення впливають на те, як ми обробляємо нову інформацію [Зимбардо,
Ляйппе, 2000, с. 227–229, 261]. Тому не дивує сумнів, якому П. Фролов піддає
високу ефективність впливу передвиборних маніпулятивних технологій на
більшість громадян [Фролов, 2002].
Зимбардо і Ляйппе говорять про передсуд як неґативне наставлення
щодо об’єкта-“мішені”. Таке упереджене наставлення діє як
спотворювальний фільтр, що впливає на оцінку об’єкта. Передсуди
спрощують складне та допомагають нам зробити сприйманий світ більш
передбачуваним і контрольованим шляхом групування елементів інформації в
категорії [Зимбардо, Ляйппе, 2000, с. 258]. Передсуди, упереджені
наставлення й стереотипи являють собою важливу структурну одиницю
системи особистісних переконань, ідеології. Можна сказати більше: уся
ідеологія є своєрідним передсудом. По-перше, вона неминуче веде до
когнітивного спрощення картини світу, але завдяки цьому полегшує
адаптацію індивіда. По-друге, вона більшою чи меншою мірою зумовлює
формування неґативних наставлень щодо відмінних поглядів.
Когнітивне спрощення світу виконує важливу адаптивну функцію,
зокрема й в оволодінні світом. Опинившись сам на сам із безмірним хаосом
об’єктивної дійсности, особа не могла б жодним чином у ньому орієнтуватися
та реґулювати власну активність. Виробивши натомість певну ідеологію, вона
ніби відвойовує фраґмент дійсности, у межах якого почувається господарем
становища. Дійсність виявляється такою, якою вона її бачить, як її
інтерпретує. Інформація, що суперечить її поглядам, або відкидається як
заздалегідь хибна, або переінтерпретовується відповідно до цих поглядів. Як
писав А. Кемпінський, образ світу спрощується до біло-чорного. Він звертав
увагу на наявність такого собі хибного кола у випадку із соціяльною
ідеологією: для того щоб ідеологію було втілено в життя, потрібно за неї
боротися; атмосфера боротьби робить ідеологію більш жорсткою, а така
жорсткість загострює атмосферу ворожости [Kкpiсski, 1972, s. 34, 45],
посилюючи, відтак, потребу ідеологічної боротьби.
289
 Принципово обмежена ідеологічно, людина завжди постає як
ідеологічно еґоцентричний суб’єкт. Дійсність тлумачиться із дзвіниці її
власних ідеологічних структур. І навіть якщо особа відмовляється від своїх
поглядів на користь чужих або некритично приймає чужі погляди, така
ситуація теж є вираженням її власного еґоцентризму, оскільки вона чинить
так, як їй дозволяє чинити власний світогляд.
Отже, можемо говорити про принаймні три чинники ідеологічного
еґоцентризму: перший – ступінь визначености/невизначености ідеології;
другий – це рівень її інтеріоризованости, внутрішньої притаманности
індивідові; третій – рівень психологічної толерантности. (Тут важливим є
розрізнення толерантности власне психологічної та ідеологічної. Мова може
йти про ідеології, які самі в собі несуть різний ступінь толерантности щодо
відмінних поглядів, а може – про відмінності в ставленні носіїв однієї й тієї
самої ідеології до інакодумців).
В основі кожної, мабуть, ідеології лежить різною мірою усвідомлюване
або неусвідомлюване прагнення особи певним чином виправдати своє
існування, зробити його усвідомленим, надати сенсу. Такі прагнення
втілюються в категорії сенсу життя [Когус, 2003; Королев, 1999; Пальм,
1999; Persons…, 1997, p. 197–200]. У масштабах людського життя цей сенс
набуває значення кінцевої мети, досягнення такого стану, який утверджує і
підтверджує доцільність перебування особи на світі. Таким чином, сенс
життя в одному із своїх найважливіших аспектів набуває значення досягнутої
кінцевої мети існування.
Х. Ортеґа-і-Ґассет наполягав на тому, що людське життя самою своєю
природою мусить бути присвячене чомусь. Це “щось” як мету він убачав не в
самому житті, а поза ним [Ортега-і-Гасет, 1994, с. 103–104]. Ф. Ніцше,
навпаки, робив метою життя самй життя в його найвищій потенції і будь-яку
мету зводив до примноження влади: цінність – це найвища кількість влади,
яку людина в змозі засвоїти [Ницше, 2000, с. 874, 884, 919]. Е. Фромм не
бачив іншого сенсу життя, крім розкриття людиною сил у продуктивній,
творчій життєдіяльності. Кінцевою метою такого розвитку має бути
досягнення цілковитої людяности, єдности зі світом [Фромм, 1992а, с. 87;
Фромм, 1993, с. 50].
Для А. Адлера сенс життя втілювався в понятті кінцевої мети. Будь-яке
душевне явище, писав він, може бути збагнуто тільки як рух до мети. Душа
складається із сили, яка прагне мети. Психіка йде за метою, що відповідає
інтерпретації світу, яку вона виробила в ранньому дитинстві: це така собі
неусувна авра, яка завжди протистоїть почуттю особистої нижчости.
Психічний розвиток відбувається тільки тоді, коли особистість має мету.
Мета справляє визначальний вплив практично на всі сторони психічного
життя особи, надає цінности життєвому досвідові [Адлер, 1995, с. 23; Адлер,
1997ж, с. 21, 42, 46, 67]. У цих міркуваннях, проте, міститься певна
суперечність. Мета, яка є передумовою психічного розвитку, виробляється в
ранньому дитинстві. А як же в цьому віці відбувається психічний розвиток,
коли мети ще немає? Та й саме вироблення такої мети, безумовно, має
290
розглядатися як атрибут психічного розвитку. Вочевидь психічний розвиток є
ширшим, об’ємнішим явищем, ніж тільки розвиток, підпорядкований певній
меті. Можна, зрештою, згадати й про психічний розвиток тварини, якій ми
навряд чи наважимося приписати наявність мети.
Щоправда, Адлер зазначав, що прагнення розвиватися в напрямі,
визначеному метою, яку дитина для себе вибирає, закладено в ній заздалегідь
[Адлер, 1997е, с. 28]. Виходить, тобто, що вибір мети має зумовлювати
наступний розвиток. Але ж цілком очевидно, що для такого важливого
вибору індивід уже повинен перебувати на доволі високому рівні розвитку.
Лише з певного віку людська істота стає здатною свідомо визначати напрями
свого розвитку, а до якогось часу її цілі визначаються не нею самою, а
змістом і характером усього цілісного процесу інтерсуб’єктної взаємодії з
іншими людьми, процесу, яким вона цілковито поглинута і в якому цілковито
перебуває.
Якщо, як це робив Адлер, ставити за вічне завдання індивіда прагнення
позбутися почуття нижчости і досягти вищости, якщо наділяти душевне
життя прагненням більшого, доповнення, посилення, могутности, бо все це
обіцяє дитині захищеність і дає змогу уникнути краху [Адлер, 1997б, с. 257;
Адлер, 1997в, 206–207], то чи не логічно гадати, що спочатку дитина повинна
зазнати й пережити почуття нижчости, відчути загрозу своєму добробутові,
тобто повинна пройти певний шлях особистісного розвитку? Коли ж індивід
набуває здатности самостійно визначати мету свого існування, він може й
більш чи менш явно усвідомлювати сенс життя, який, за Адлером, має
виводитися з цілепокладання з урахуванням умов життя. Таким чином,
робить висновок Адлер, спонукальною причиною стає фінал людського
розвитку [Адлер, 1997д, с. 194]. Виходить, отже, що іманентною основою
сенсу життя, як і мети людського існування є усвідомлення або переживання
його скінченности, смертности самої людини. Таке усвідомлення означає
наявність певного ставлення до факту скінченности буття, і навряд чи це
ставлення, за великою міркою, може бути іншим, ніж страх. Тобто в основі
визначення сенсу життя має критися страх смерти. А позаяк смерть
неминуча, то й будь-яка мета існування стає своєрідною фікцією, ілюзією,
яку людина створює, аби захиститися від постійного переживання страху.
Якщо визначення такої мети включити в кратологічний дискурс
особистісної самореалізації, то її можна трактувати як здобуття влади –
досягнення максимального ступеня опанування свого буття. Може, зрозуміло,
ітися й про більш пряме й примітивне розуміння влади як мети існування,
коли вона трактується як соціяльне або психологічне вивищення над іншими
людьми, влади, яка може давати позірне задоволення власних комплексів
нижчости, при цьому істотно узалежнюючи індивіда від оточення та
обмежуючи можливості його самоактуалізації.

291
 Інший, менш очевидний аспект кратологічного тлумачення сенсу життя
полягає в тому, що мета існування, яку визначає собі особа, здобуває
специфічну владу над нею, оскільки саме її досягненню вона підпорядковує
своє життя. У зв’язку із цим постає питання: хто вибирає мету, хто її визначає
й формулює? Найочевиднішою є відповідь, що суб’єктом такого вибору є сам
індивід. Але, по-перше, індивід розвивається в процесі особистісного
поставання під впливом безлічі інших чинників, які формують його, а відтак
опосередковано формують і спроможність вибирати. По-друге, здатність
більш-менш свідомо визначати мету свого розвитку з’являється в індивіда
хоч і досить рано, але все-таки після психологічно тривалого періоду
несвідомого розвитку. І коли особа починає самостійно ставити перед собою
цілі, на які орієнтується, то на той час вона вже є продуктом істотного
попереднього розвитку.
Проти штучного, ілюзорного формулювання мети висловлювався С.
Франк. Ідеї, які виробляє людина, він називав сурогатом справжньої віри.
“Ідея” є або репрезентацією якоїсь зовнішньої та віддаленої мети, завдання,
що підлягає здійсненню, і цій меті людина присвячує все своє життя, або
моральними нормами й правилами, яким людина підпорядковує життя. Таке
захоплення голим процесом життя, за Франком, призводить до надто живого
відчуття його безглуздости [Франк, 2000а, с. 192, 217]. Отже, справжній сенс
життя має полягати в нескінченному прилученні до божистого.
Для того щоб суб’єкт відчув потребу поставити перед собою мету,
тобто породити її нібито із себе самого, він повинен спочатку порівняти себе
актуального з тим, яким зможе стати, досягнувши мети. Знання себе
актуального вимагає відстороненої рефлексії, здатности до якої особа набуває
в процесі соціяльної взаємодії. Знання себе майбутнього ще більше мірою
передбачає наявність соціяльно сформованих та оцінених зразків. Тому аби
ставити перед собою мету, індивід повинен бути самим собою, бути
суб’єктом свого існування і водночас бути частиною соцієтальної структури,
об’єктом і продуктом її впливів. Таким чином, слід вести мову про
щонайменше двоїсту індивідуально-соціяльну зумовленість доцільности
людського існування.
Д. Леонтьєв пропонує визначати сенс життя у феноменологічному
аспекті як переживання його інтенційної спрямованости. Сенс життя
трактується як концентрована описова характеристика найбільш стрижневої
та узагальненої динамічної сенсової системи, відповідальної за загальну
спрямованість життя суб’єкта як цілого. З психологічного погляду головним є
не усвідомлене уявлення про сенс життя, а насиченість повсякденного життя
реальним сенсом. Істинний сенс міститься в спрямованості життя, що
об’єктивно склалася. Намагання сконструювати собі сенс життя
інтелектуальним актом спростовуються самим життям [Леонтьев, 1999,
с. 249–250].
Цілком очевидно, що сенс життя “має сенс” тільки завдяки
скінченності життя, його обмеженості в часі. Безсмертне тілесне буття
(поминаючи проблему безсмертя душі) зробило б існування безцільним,
292
позбавило б його будь-якого сенсу, бо жодна мета не була б кінцевою і будь-
яка постановка мети виявилася б безглуздою: навіщо ставити перед собою
мету, якщо її можна буде досягти будь-коли в безмежно віддаленому
майбутньому, тобто ніколи й не досягати. Таким чином, завдяки смертности, а
ще певніше, завдяки її усвідомленню суб’єктом життя набуває сенсу.
Такий стан справі давав психоаналітикам підстави ґрунтувати сенс
життя на страху смерти. Видається, що ця закономірність потребує певного
доповнення. Власне страх смерти забезпечує радше енергетичну складову
пошуку сенсу, натомість цілеспрямівну складову зумовлює усвідомлення
скінченности людського буття. Страх смерти спонукає прагнути захищености
та уникати небезпек, тобто досить функційно берегти життя. Коли ж ідеться
про якнайдоцільнішу реалізацію часу, відведеного на життя, та продовження
(ідеальне чи матеріяльне) себе після смерти, то самого лише страху смерти
замало для відповідного структурування індивідуального символічно-
сенсового поля. Потужна енергетика страху смерти має бути трансформована
в межах сенсової системи, яка засвоюється, формується, переймається
індивідом у процесі інтерсуб’єктної взаємодії.
Можна вести мову про кілька параметрів, які є важливими для процесу
визначення сенсу життя та належного устосункування індивіда до нього. По-
перше, може йтися про суб’єктність породження такого сенсу, про його
авторство, суб’єктне джерело, тобто: чи сам індивід формулює його, чи хтось
або щось дає йому цей сенс. З одного боку, пошук сенсу життя може полягати
в самоактуалізації [Маслоу, 1997; Маслоу, 1999а; Маслоу, 1999б], а з другого
– у прилученні до позамежного [Франк, 2000б], у визначенні
загальнозначущого і надчасового змісту [Трубецкой, 1994].
По-друге, ідеться про перебування сенсу в самому процесі життя або
поза ним. При цьому важливо з’ясувати, звідки береться цей сенс: чи з
простору, обмеженого характеристиками, сторонами індивідуального буття,
чи з відносно ширших просторів реальности, що мають, можливо, тільки
дотичне відношення до самого індивіда. Наявність сенсу може вбачатися в
безпосередньому переживанні повноти буття [Роменец, 1989], а може – у
самотрансценденції людини в навколишній світ [Франкл, 1990; Франкл,
1997].
По-третє, можна говорити про ступінь скінченности сенсу, його
змістової і часової обмежености або безмежности. Тут принциповим є
питання про сутнісно-змістові межі сенсу життя: чи існують такі межі, чи
сенс життя все-таки є безмежним, хоч і скінченним. Відтак можна наполягати
на певній суб’єктивній рівнозначності різних аспектів сенсу життя – свідомих
і несвідомих, процесуальних і трансцендентних, індивідуальних і
надіндивідуальних [Попогребский, 1997], а можна зводити сенс життя до
найвищої розумности, непохитної цінности, позачасового Я [Мелик-Пашаев,
2001].
Нарешті, важливе прагматичне значення може мати проблема того,
наскільки і яким чином сенс життя мотивує індивідуальну активність та
особистісний вибір, детермінує процес проживання часу життя [Баева, 2003;
293
Титаренко, 2003а, с. 308–365]. Істотним є й такий параметр, як міра
орієнтованости індивіда на досягнення та осягнення сенсу життя, на
підпорядкування йому свого існування та самопізнання або, інакше кажучи,
його інтенційно-мотиваційна ефективність [Кравченко П., 2002; Чудновский,
2003].
Якщо застосувати до аналізу цієї проблеми узалежнення і
впорядкування як дискурси інтерсуб’єктної взаємодії, то можна виявити
певні аналогії в проаналізованих підходах. Так, із двох типів ідеї, якою, на
думку С. Франка, може ілюзорно керуватися людина, – ідеї-мети та ідеї-
норми, першій більшою мірою відповідає дискурс узалежнення, другій –
дискурс упорядкування. Д. Леонтьєв розглядає варіянти відношень між
сенсом життя і свідомістю за критеріями усвідомлености і задоволености:
неусвідомлена задоволеність; неусвідомлена незадоволеність; усвідомлена
незадоволеність; усвідомлена задоволеність [Леонтьев, 1999, с. 249]. Такі
варіянти піддаються інтерпретації за шкалами узалежнення (задоволеність) і
впорядкування (усвідомленість).
Таким чином, залежно від превалівного дискурсу інтесуб’єктної
взаємодії сенс життя може мати для індивіда або більш узалежнювальне
значення, або більш упорядкувальне. У дискурсі узалежнення сенс життя
трактується як навіяний іззовні, такий, що міститься поза самим процесом
життя, не має чітко окреслених меж. У дискурсі впорядкування сенс життя
розглядається як вироблений самим індивідом і притаманний йому, такий, що
перебуває в межах індивідуального життя та обмежений його змістовими й
часовими границями.
Завдяки сенсові життя людина стає вільною, бо наділеність сенсом
вириває її з полону біологічно-організмових та ситуаційно-обставинних
детермінацій. У досвідній дійсності, стверджував В. Віндельбанд, немає
свободи від визначення й залежности. Поняття свободи набуває змісту
завдяки побічному (тобто додатковому, опосередкованому. – В. В.)
відношенню [Виндельбанд, 2000, с. 13–14]. Водночас утворюваний сенс
життя позбавляє людину свободи, обмежує її тими можливостями, які дає
саме він, унеможливлюючи реалізацію будь-яких інших. Свобода звільняє
людину від почуття захищености, бо змушує приймати самостійні рішення
(це і є одна з головних іпостасей свободи) і нести за них особисту
відповідальність.
Свобода як усвідомленість сенсу життя досягається індивідом через
прилучення до соціюму (свобода – це діялог [Фрейде, 2003]), але в процесі
цього індивід стає водночас і невільним, бо, за К. Поппером, рівність і
спільність мети означає несвободу [Поппер, 1994, с. 176–177]. Про
відносність свободи писав М. Мерло-Понті, заперечуючи як абсолютний
детермінізм, так і абсолютно вільний вибір: свобода – це лише зіткнення
зовнішнього і внутрішнього [Мерло-Понти, 1999, с. 548–575].
Наповнене сенсом життя робить людину вільною, бо вона підноситься
над безтямністю й хаотичністю природного існування. Водночас будь-яка

294
мета обмежує людину, скеровує її тільки в одному з багатьох можливих
напрямів. В адаптивній активності людини, пише В. Петровський, мета
диктує їй шлях та орієнтири діяння [Петровский, 1997]. Засвоєна ідеологія
спонукає її з упередженням ставитися до ідеологій відмінних. Активність у
певному важливому напрямі позбавляє можливости виявляти активність у
безлічі інших потенційно можливих напрямів. Як писав А. Адлер, воля
людини стає несвобідною, як тільки вона зв’язує себе якоюсь певною метою
[Адлер, 1997ж, с. 22].
Доцільно поставити питання про те, наскільки реальною, а не
абстрактною може бути людина в її прагненні до свободи, якщо її
максимально позбавлено можливости єднатися з іншими людьми,
здійснювати з ними рівноцінний обмін, виконувати спільні дії та мати спільні
цілі. Така людина, цілком очевидно, є лише пустою абстракцією, бо
досягнення нею справжньої свободи має за істотну передумову перебування в
значущій несвободі. Перш ніж наповнити свою активність усвідомленим
сенсом, особа повинна підпорядкувати її логіці спільних дій з іншими
людьми. Перш ніж піднестися над соціяльно виробленими стандартами
життя, поведінки, мислення, особа повинна засвоїти те, що їй нав’язує,
пропонує, передає соціяльне оточення. (В. Петренко говорить про сценарні
варіянти розвитку подій на противагу еквіфіналістським моделям і прогнозам
індивідуального або соціяльного буття [Петренко, 2002]). Перш ніж стати
вільною індивідуальністю, треба стати подібною до інших, залежною від них
особою.
В основі навіть максимальної свободи для людини завжди лежить
потужний чинник її несвободи. Свобода – лише короткочасне досягнення, що
підноситься над потужною масою живлющої несвободи [Соболь, 2002;
Шаповал, 2003; Sіomski, 2002]. Д. Леонтьєв пропонує розрізняти
самореґуляцію та самоконтроль як результат дії інтроєкованих норм,
конвенцій, думок, цінностей, мітів і самодетермінацію (власне свободу) як
здатність довільної ініціяції, зміни або припинення суб’єктом своєї
діяльности, як долання всіх форм і видів зовнішньої щодо екзистенційного Я
детермінації [Леонтьев, 2000]. Про таке долання писав М. Лоський,
розглядаючи позитивну форму свободи як панування дійового Я над
окремими складовими самостійного творчого акту [Лосский, 1991, с. 576–
577].
Як відомо, свобода часто ототожнюється зі свободою вибору, проте й
така свобода завжди означає певний ступінь несвободи. По-перше, із безлічі
можливих варіянтів вибору перед людиною в конкретній ситуації постає
дуже невелика кількість їх, решта ж виявляється або цілковито

295
неприйнятними, або зовсім не знаними. По-друге, сама можливість вибору
означає і його обов’язковість: якщо людина відмовляється від вибору, то це
теж стає вибором.
В. Вундт підкреслював необмежений характер індивідуального вибору
ідеалів. Ця свобода вибору виявляється, на його думку, переважно в
релігійних віруваннях. Тільки свобідна воля окремої людини розв’язує
питання про цінність або безцінність буття. Людина вірить у те, у що сама
бажає вірити, і ніхто не може примусити її вірувати інакше [Вундт, 1998,
с. 283, 288]. Проблема формування самої здатности до такого вибору Вундта
достатньою мірою не зацікавила. Людина в нього – вельми абстрактний носій
індивідуальної волі, що береться як даність, а не як продукт не просто
тривалого попереднього розвитку, а розвитку, цілковито зумовленого
взаємодією інтра- та інтерпсихічних обставин.
На парадоксальність свободи вибору звертав увагу Е. Фромм. Людина,
писав він, не вільна у виборі, мати чи не мати їй ідеали, але вона вільна у
виборі між різними ідеалами [Фромм, 1993, с. 53]. Людина, отже, позбавлена
свободи в питанні самої наявности вибору: вона мусить вибирати. Далі
настає нібито свобода як можливість вибору між двома або багатьма
альтернативами. Але сама така ситуація, яка спонукає людину робити вибір
між різними можливостями, також накладає істотні обмеження. Фромм
говорив про вибір у межах певних альтернатив. Межі свободи вибору
визначаються реальними можливостями, які детерміновано загальною
ситуацією. Свобода полягає, отже, у здатності вибирати між наявними
альтернативами [Фромм, 1992а, с. 95, 102–103]. Таким чином, і в позірній
свободі вибору людина виявляється несвобідною, обмеженою рамками, які на
неї накладено об’єктивною ситуацією.
Але ще більшою проблемою для людини, за Фроммом, є її
неспроможність перейти від свободи неґативної (“свободи від”) до свободи
позитивної (“свободи для”). Якщо такий перехід не вдається, людина
відмовляється від свободи взагалі. Головні шляхи втечі від свободи –
підкорення вождю та конформація. Живучи в стані ілюзії, ніби вона знає,
чого хоче, людина насправді хоче того, чого повинна хотіти відповідно до
загальноприйнятного шабльону. Відтак Фромм говорив про справжні і хибні
ідеали: хибними він називав цілі, досягнення яких може мати суб’єктивну
привабливість, але є шкідливим для життя; справжній ідеал – це мета,
досягнення якої сприяє розвиткові, свободі й щастю людини, утвердженню її
особистости [Фромм, 1990, с. 118, 211, 222]. (Проте свобода – це не виключно
вільний творчий розвиток (див. напр., [Роменець, 2001]). В. Шаповал
ототожнює свободу з порядком як упорядкованим різноманіттям.
Підпорядкування такому порядкові якраз і робить людину вільнішою
[Шаповал, 2002]).
Постає питання про критерії, за якими мали б визначатися шкідливість
і корисність відповідних цілей, норм, ідеалів. І де слід шукати такі критерії –

296
в об’єктивному середовищі, зовнішньому щодо індивіда, чи в його
внутрішньому світі? Якщо індивід суб’єктивно щасливий, то чи означає це,
що його життя корисне для нього? Чи можна вважати за ознаку корисности
постійне відчуття щастя? Позитивні відповіді на ці запитання
обумовлюються надто великою кількістю додаткових чинників, які сукупно
можуть звести ці відповіді нанівець.
Чи не варто припустити, зокрема, що зріла, розвинута, усвідомлена,
сповнена сенсу особистість максимально вільною стає тоді, коли умови свого
перебування у світі сприймає настільки несерйозно, наскільки це можливо,
коли відчуває їхню необов’язковість для себе, їхню символічну умовність і
відносність? Видається, що таке ставлення до світу найповнішого втілення
набуває в ситуації гри.
Й. Гейзинґа вважав, що справжня культура не може існувати без
певного ігрового змісту, а справжня гра в самій собі містить свою мету
[Хёйзинга, 1992, с. 238]. Гра – усюди, пише М. Тендрякова, це одна з
найбільш невітальних, але життєво важливих людських потреб. Взаємодія
ігрової і неігрової реальностей відбувається на ґрунті причетности до сенсів,
цінностей і проблем “справжнього” життя [Тендрякова, 2000].
За Г.-Ґ. Ґадамером, людина завжди спроможна піднятися над своїм
випадковим довкіллям [Ґадамер, 2000а, с. 410]. Тобто все те, що формувало
людину, визначало змісти, якими вона наповнювалася, є сбме випадковим.
Невипадковим виявляється те, куди людина може прийти, ті сфери, де вільні
вияви людини показують її справжню сутність. Сформувавшись у взаємодії з
іншими, взаємодії, що, за великою міркою, також носила випадковий щодо
особи характер, людина стає тим, ким тільки й може стати, і, звільнившись
від обмежень та умовностей, виявляє свою сутність. Тобто стає чимось
невипадковим.
Якщо такий стан ототожнити з ігровим, то звернімося знову до
Ґадамера, який називав перетворення в ході людської гри перетворенням на
структуру. Завдяки цьому гра сягає рівня ідеальности, бо може мислитися й
розумітися власне як гра [там само, с. 110]. Таким чином, людина, що
початково заходить в інтерсуб’єктну взаємодію з іншими людьми як істота
“несерйозна”, істота, зайнята грою, проходить у цій взаємодії через численні
владно-підвладні узалежнення, щоб урешті-решт піднестися до гри як сфери
вияву ідеальної сутности, сфери вільного буяння творчих сил.
Відтак напрошується думка про обернення цієї логіки в тому розумінні,
щоб називати грою все те випадкове, несправжнє, минуще, що має місце в
процесі інтерсуб’єктної взаємодії. Натомість не грою, а справжньою,
достеменною активністю можна назвати початкову нібито ігрову активність
суб’єкта (новонародженого, маляти, дитини), яка є, власне, його буттям, як і
вершинну надлишкову активність, що досягається після тривалого
індивідуального розвитку в умовах інтерсуб’єктивности. Принцип активної
неадаптивности В. Петровського якраз і означає такий вільно-відповідальний
вихід за межі наперед усталеного [Петровский, 1997].

297
 Отже, свобода виявляється короткочасним, минущим, досить рідкісним
і завжди неповним досягненням. Тому аж ніяк не позбавленим сенсу є
питання про те, наскільки серйозно треба ставитися до життя і сприймати
його сенс як певну остаточність. Очевидно, абсурдним було б нехтування
сенсу життя та намагання жити, не усвідомлюючи його. Психотерапевтична
практика знає безліч прикладів, коли існування без сенсу спричиняло
щонайтяжчі психологічні кризи аж до суїцидальних дій. Проте й
абсолютизація будь-якого сенсу завжди є хибною, оскільки не враховує його
соціяльно-психологічної умовности й штучности. Абсолютизація сенсу життя
робить “справжнім” те, що є не зовсім справжнім, є відносним і випадковим,
є лише одним із безлічі можливих варіянтів первинного узалежнення,
насамперед у процесі первісної активности немовляти, спрямованої на
входження в соціяльний світ, і вторинного узалежнення як усвідомленого
довершення вершинної активности зрілої особи, спрямованої на
самоактуалізацію.

***

Свідома особа виявляється водночас і об’єктом, і суб’єктом

ідеологічного панування. Вона розпоряджається власною ідеологією, є її
носієм і може її змінювати, як їй здається, у будь-якому бажаному для неї
діяпазоні, а з іншого боку, ідеологія, що функціює в суспільстві, впливає на
особу, визначаючи та міняючи патерни її свідомости й поведінки. Таким
чином, можна вести мову про специфічну владу ідеології над особою,
головним джерелом якої є інтерсуб’єктна взаємодія, а субстратом –
індивідуальна свідомість, яка, проте, здебільшого не рефлексує свого
підвладного щодо ідеології становища.
Первісно влада ідеології ґрунтується на фізично-біологічній залежності
людського тіла від умов існування. Звільнення тіла від такої залежности може
йти шляхом набуття суто індивідуального досвіду адаптації – як у тварин
(психофізичний індивід), а може від самого початку набувати соціяльно-
інтеракційних змістів, коли соціопсихічний індивід, що формується,
опиняється в підвладній позиції щодо пропонованих йому соціяльно
вироблених схем тлумачення дійсности.
Позаяк кожна з людських ідеологій є лише більш чи менш успішним
наближенням до відображуваної дійсности, то вже в самому процесі її
засвоєння закладено підставу для неминучої ідеологічної містифікації. Така
містифікація відбувається, зокрема, через опанування мови, структура якої
нав’язує індивідові відповідну структуру світобачення.
Виходить, отже, що будь-яка ідеологія має щодо окремої особи
тоталітарний характер. Очевидно, така апріорна психологічна тоталітарність
ідеології лежить в основі ідеологічного функціювання власне тоталітарних
суспільств, а з психологічного погляду як тоталітарне можна розцінювати
кожне суспільство, навіть “найдемократичніше”.

298
 Тоталітарний характер ідеології проявляється в її психологічній
обов’язковості для особи. Щоб стати свідомою особистістю, людина мусить
прийти до засвоєння певної ідеологічної системи. Це дає їй змогу бачити й
оцінювати світ, але водночас накидає безумовно упереджені наставлення
щодо дійсности.
Така упередженість виявляється, з одного боку, у когнітивному
спрощенні дійсности, яке допомагає краще адаптуватися до вимог існування,
абстрагуючись від безлічі неістотних дрібниць, але й ризикуючи не
зауважити сили-силенної істотних обставин. З другого боку, упередженість
призводить до більшого чи меншого ідеологічного еґоцентризму, коли
дійсність оцінюється крізь призму лише власної ідеології, а відмінні оцінки
тою чи тою мірою нехтуються. В обох варіянтах ідеологія постає як такий
собі передсуд, надаючи ідеологічному відображенню дійсности власне
передсудного характеру.
Одним із найважливіших соціяльно-психологічних механізмів
тоталітаризації суспільства є ідентифікація з владою. Закорінена в
особливостях раннього особистісного розвитку відповідна потреба спонукає
переважну більшість дорослих громадян шукати об’єкт загальної
ідентифікації і знаходити його в офіційній владі. А далі кожна влада тою чи
тою мірою експлюатує цю загальну потребу, усіляко плекаючи в громадянах
“любов” до себе. Що більше тоталітаризму в суспільстві, то більше народ
“любить” владу, як і навпаки.
Важливою ознакою владно-підвладного модусу людського існування є
притаманне людині прагнення знаходити сенс свого життя, визначати життєві
цілі. Таке сенсо-цільове самовизначення є щонайважливішим виявом
намагання особи набути владного статусу, досягти влади над простором і
часом життя. Водночас визначення сенсу життя справляє зворотний владний
вплив на особу, підпорядковуючи її дії й помисли процесові досягнення
поставлених цілей та осягнення визначеного сенсу. І знову йдеться про
діялектичну єдність владних і підвладних співвідношень між особою як
такою і її життєвим світом.
Сенс життя, що визначається, формулюється, змінюється й
доповнюється особою, виявляється осереддям індивідуального світогляду
(життя, позбавлене сенсу, стає нестерпним і штовхає в бік саморуйнівних
стратегій поведінки), а психоідеологічні параметри, за якими структурується
сенс життя, виявляються посутніми параметрами особистісного світогляду.
Беручи потребу сенсу життя насамперед з усвідомлення власної
скінченности, особа робить його стрижнем ідеологічної надбудови, завдяки
якій отримує чи то ілюзорну, чи то достеменну впевненість у продовженні
свого буття після смерти.
Таким чином, наповнення життя сенсом робить людину водночас
вільною і невільною. Прилучення до соціюму дає їй простір для особистісної
самореалізації, але також обмежує можливості її формування конкретними
суспільно-історичними варіянтами розвитку. Свобода поза соціюмом –

299
здебільшого пуста, іноді відносна абстракція. Саме соціяльність дає людині
можливість вибору, і вона ж примушує її вибирати.
Прилучення до соціюму, індивідуальна активність у межах соціяльних
норм і стереотипів мають велику психологічну спокусливість, тому такою
привабливою для переважної більшости людей стає втеча в різних формах від
достеменної індивідуальної свободи. Свобода теж має психологічно
спокусливий вигляд, але перебування в стані вільного вияву сутнісних
особистісних сил – це, здебільшого, хоч і знадливий, але виняток. Цей
специфічний спосіб буття, що дає змогу піднестися над буденністю, відчути й
реалізувати свої справжні можливості, водночас виснажує, знесилює, лякає й,
урешті-решт, спонукає до повернення в спокійний і затишний світ
повсякденного існування.

4.6. Соціяльно-психологічна природа політичної влади

Переважна більшість визначень політики як специфічної сфери

людської активности пов’язує природу політичного з питанням про владу.
Найчастіше політичними називаються ті сфери людського життя, які
характеризуються більш чи менш виразною боротьбою за владу. Доречно,
проте, зауважити, що в такому разі визначення політичного залежить від того
змісту, який укладається в категорію влади. Якщо владу розуміти
максимально широко як істотну характеристику всіх міжлюдських стосунків,
де неодмінно має місце більш чи менш виразна перевага одного суб’єкта над
іншим, то в такому разі належить визнати за політичні будь-які стосунки між
людьми, тобто і взаємини між батьками і дітьми, чоловіком і жінкою,
керівником і підлеглим, психотерапевтом і клієнтом тощо, адже в усіх цих
випадках стосунки між учасниками взаємодії більшою чи меншою мірою
характеризуються владним дискурсом. І хоча для характеристики цих
стосунків іноді застосовують термін “політика”, “політичний”, ми чи то
інтуїтивно відчуваємо, чи то свідомо розуміємо, що політичне являє собою не
аж таку максимально широку сферу охоплення людських стосунків. А коли
так, то виходить, що слід або звузити зміст поняття “влада” (і тоді переважну
більшість міжлюдських взаємин має бути позбавлено владного змісту), або ж
окреслити специфіку влади політичної, визнавши її за одну з форм влади
поряд з іншими.
300
 Саме на розмежуванні двох якісно різних видів влади наполягав
М. Кейзеров: в одних відносинах поєднуються політичні і неполітичні
організації (наприклад, відносини сім’ї і держави), а в других ідеться про
стосунки між суто політичними суб’єктами [Кейзеров, 1973, с. 199]. Про
політичну і неполітичну владу пише І. Кравченко, наполягаючи, проте (услід
за Ж. Френдом), на первинності політичного як органічного начала всіх видів
соціяльної діяльности, у т. ч. й політики поряд з іншими формами суспільної
свідомости [Кравченко, 1989а; Кравченко, 1989б]. Натомість В. Мшвенієрадзе
виразно ставить політичне в один ряд з іншими підсистемами соціяльної
системи влади – економічною, правовою та ін. [Мшвениерадзе, 1989]. М.
Федоркін пише про тісне переплетіння політичних цінностей із цінностями
формально “неполітичними” – моральними або соціяльними – у владних
відносинах [Федоркин, 2001].
Влада, отже, цілком певно може не бути політичною. Відтак поняття
політичної влади охоплює вужчий спектр владно-підвладних стосунків, які
часто-густо набувають більш абстрактного вираження та адекватніше
описуються категорією “відносини”. Звичайно політичне як те, що стосується
політичної боротьби або боротьби за політичну владу, має масштабний
характер та охоплює широкі сфери громадського і суспільного життя.
М. Ільїн і А. Мельвіль пропонують розрізняти владу політичну і
неполітичну. Політична за походженням влада може виявитися неполітичною
(економічною, культурною, соцієтальною тощо) за межами власне політики.
Водночас вони пишуть, що політична за суттю влада здатна бути
неполітичною остільки, оскільки можна виявити ту чи ту політику в
неполітичних аспектах єдиної людської реальности [Ильин, Мельвиль, 1997,
с. 56]. Така непослідовно двоїста позиція в погляді на політичну владу
зумовлюється, очевидно, складністю самого предмету, який неможливо
окреслити цілком однозначно. Людські стосунки набувають вияву в безлічі
різноманітних форм, у яких владно-підвладні співвідношення діялектично
мерехтять, то стаючи провідним змістом стосунків, то відступаючи на
дальший плян, роблячись зовсім неістотними. Подібно можна висловитися й
про політичні.
У соціяльних відносинах немає таких аспектів, сторін, характеристик,
які б можна було раз і назавжди визначити як політичні. Для того щоб
постало політичне, людські стосунки повинні скластися певним чином.
Добре відомо, що структура цих стосунків включає в себе як
загальнолюдські, “вічні” елементи, так й одиниці соціяльно типові, історично
минущі, індивідуально-неповторні та ситуативно-хвилеві. Відповідно ті
“вічні” характеристики соціяльної взаємодії, яким політичні ознаки є
стабільно притаманними, значущими, видаються такими, що первісно є
політичними й іншими бути не можуть.
Соціяльно-психологічний підхід до природи політичного якраз і дає
підстави спростувати атрибутивну стабільність і первісну визначеність
політики. Характеризуючи метафоричне (тобто, за суттю, психологічно
зумовлене) обґрунтування політичного, Д. Стовн визначає три основні
301
елементи: більшу зацікавленість, адресованість вороже налаштованій
авдиторії, стратегічний характер [Стоун, 2000, с. 295–296]. Спираючись на
аналіз соціяльно-психологічного змісту політичних відносин [Wiatr, 1977] та
масової політичної свідомости й поведінки [Психологія масової..., 1997],
можна виснувати, що статусу політичного набуває будь-яке питання, що
виникає в людських стосунках, якщо воно відповідає трьом соціяльно-
психологічним умовам. По-перше, воно має викликати інтерес, привертати
увагу більшости або значної частини соціяльного середовища. Проблема, що
цікавить лише невелику кількість осіб, не може розглядатися як політична.
Проте якщо ці особи становлять більш-менш істотну частину певного
вузького середовища або якщо ця частина вельми активна й впливова, то в
його межах проблема може набути статусу цілком політичної. Загалом усе це
повинне породжувати значний потенціял суспільної уваги до проблеми.
По-друге, у соціюмі мають існувати більш чи менш істотні незгоди,
розбіжності думок із приводу проблеми, доцільности та можливости її
розв’язання. Проблема, щодо якої панує одностайність, не набуває статусу
політичної, принаймні в межах цього соціюму (вона може стати політичною
під впливом зовнішніх чинників). Наявність різних поглядів, виявлення й
зіставлення їх можуть будь-яке, на перший погляд, зовсім нейтральне
питання зробити політичним.
Нарешті, третьою умовою появи політичного має бути протистояння,
конкуренція різних поглядів, а ще більше – їхня поляризація, зародження й
розгортання напружености у відносинах, зумовленої протистоянням поглядів.
Як це сталося, наприклад, у “Мандрах Гуллівера” Дж. Свіфта, де жителі двох
сусідніх країн ворогували з приводу “життєво важливої” проблеми: з якого
боку – гострішого чи тупішого – починати оббирати яйце. Ці незгоди повинні
бути достатньою мірою усвідомлені й вербалізовані суспільством. Більшість
або значна частина членів суспільства повинна зайняти різні позиції, зайти
одні щодо одних у режим протистояння. Найтиповішим і найзвичнішим
прикладом такого протистояння є боротьба політичних партій та підтримка їх
прихильниками.
Поляризація поглядів не обов’язково має бути кількісно симетричною.
Частіше буває саме так, коли на протилежних позиціях перебуває більш-
менш однакова кількість членів спільноти. Проте поляризація може
виявитися значущою й у тому разі, коли прихильники певної позиції
становлять явну меншість, але ця меншість є досить активною або володіє
значними ресурсами боротьби за свої погляди. Тому різного роду меншини,
зокрема екстремістські угруповання, можуть нав’язувати суспільству певну
тему як політичну.
У процесі розвитку цивілізації поступово визначилися сфери, стосунки
в межах яких постійно відповідали визначеним критеріям, тобто завжди були
політичними. Відтак утворилася відносно самостійна сфера соціяльних
відносин, яка дістала назву політики. Багатьом сферам суспільного життя
притаманна така собі специфічна політичність, і вони видаються безсумнівно
політичними. Проте в її основі лежить соціяльно-психологічна інтерактивна
302
природа людських стосунків, яка в процесі самоорганізації суспільства
досить стабільно та з найбільшою ймовірністю втілюється у формах
політичної організації. Неполітичні форми такої організації є
малоймовірними і радше теоретичними.
Наявність “вічних” політичних проблем робить політичну сферу
вельми стабільною та в основних її рисах практично незмінною протягом
століть. С. Московічі підкреслює, що в політиці немає проґресу, принаймні з
погляду дій влади, панування більшости над меншістю. Такий брак
проґресивного руху пояснює автономію політики та протиставляє її всьому
іншому [Московичи, 1996, с. 65]. Натомість Х. Ортеґа-і-Ґассет,
характеризуючи політичну діяльність як найдійовішу та найбільш видиму
форму суспільного життя, зазначав, проте, що вона є наслідком глибших і
тонших чинників [Ортега-і-Гасет, 1994, с. 53], маючи на увазі чинники
соціяльно-психологічні.
Бігевіористами політичний процес трактується як актуалізація
первісного вольового прагнення, суть якого становить досягнення та
використання влади. Влада розглядається як вихідний пункт і кінцева мета
політичної дії [Алюшин, Порус, 1989]. Таке трактування природи політичної
влади або має означати серйозне визнання наявности іманентних,
доповедінкових змістів психічного та їхнього сутнісного впливу на психічне,
або вимагає розгляду владно-підвладних характеристик як істотних
параметрів поведінкової взаємодії. Ця нелегка для бігевіоризму суперечність
досить очевидно знімається шляхом визнання пріоритету інтерсуб’єктної
взаємодії, яка є коли не єдиним, то основним умістищем суб’єктних
самовиявів та інтеракційно-поведінкових зв’язків і контактів.
А. Алюшин і В. Порус аналізують три бігевіоральні моделі влади:
силову, у якій влада трактується як утілення волі до влади; ринкову, де
політичні відносини розглядаються як ринок влади; ігрову, у якій політичний
ринок трактується як сфера змагання суб’єктів влади. Спільним для цих
моделей є те, що особа у сфері соціяльної взаємодії заходить у комунікацію з
іншими особами з приводу влади. Уся політична матерія будується з
індивідуальних воль до влади і їхньої взаємодії та утворюється як прямий
результат зіткнень і взаємообмежень воль, поступового наростання й
нагромадження продуктів їхньої минулої дії, що з часом набувають
стабільних, стійких інституційних форм [там само, 1989]. Таким чином, з
одного боку, учасники взаємодії реалізовують у ній свої владні потенції, а з
другого – влада виявляється ніби розлитою по всьому соціюму, кожний член
якого має певну її частку.
Подібний аналіз влади проводився й на українському ґрунті. Як пишуть
В. Іванов та ін., влада міститься в суспільстві загалом, проте право на її
використання розподіляється селективно. Відтак у кожній політичній системі
спостерігається нерівномірний розподіл влади, що може набирати форми або
кумулятивної її концентрації, або множинности її центрів [Технологии...,
1994, с. 92, 98–99]. В. Беля описує формування образу анонімної влади як
невидимої, але реальної політичної фіґури, децентрованої структури,
303
осередки якої перебувають в ігровій ситуації взаємодії та перехрещення
прагматичних стратегій [Беля, 2002].
З ускладненням політичної організації утворюються стійкі функційні
відносини. І. Франко виводив політичну владу з історичних форм економічної
нерівности та влади “віщунів” [Франко, 1986]. Інституційні форми влади
поступово перетворюються на владу державну шляхом суспільного договору
[Гоббс, 2000], інституціялізації політичного поля [Бодуен, 1995], оформлення
владних відносин відповідно до ідеї соціяльно-економічного порядку в
суспільстві [Дибиров, Пронский, 2002], синтезу леґітимности і насильства
[Капустин, 2003; Рікер, 2002а]. П. Берґер і Т. Лукман пов’язують леґітимацію
політичного порядку із символічним універсумом, де цей порядок
співвідноситься з космічним порядком влади й справедливости, а політичні
ролі леґітимуються як репрезентації цих космічних принципів [Бергер,
Лукман, 1995, с. 169]. Т. Болл підкреслює, що політика – це не примус або
панування, тобто не “влада над”, а влада, із якої користуються для
переконування або забезпечення чиєїсь переваги [Болл, 1993].
О. Массинг висловився проти ототожнення панування як
фундаментального соціяльного відношення з політичною владою [Массинг,
1991, с. 49]. Болл наголошує на моральному змісті влади в людському
суспільстві, що зумовлюється специфікою людських сил і можливостей
[Болл, 1993]. За Р. Ароном, політична могутність – не абсолют, а відношення
між людьми [Арон, 2000, с. 68]. Таким чином, політична влада, що являє
собою специфічне соціяльне відношення, може розглядатися як таке
відношення, що первісно наділене владно-підвладним змістом, або як таке,
що виводиться із сукупности початкових, первинних, простих відношень, які
в контексті взаємодії набувають відповідного сенсу. Перший спосіб розуміння
політичної влади повертає нас до розуміння будь-якої влади як політичної, до
ототожнення політичного і владного. Друге розуміння веде до визначення
політичної влади як одного з різновидів влади, політичний характер якого
визначається специфічними змістом і сенсом, що в нього вкладаються. Безліч
окремих, одиничних взаємодій, відношень і стосунків поєднується між
собою, утворює відносно стійкі комплекси, які набувають відповідного
змісту, що дає змогу визначати їх як політичні.
Отже, політична влада – це варіянт соціяльної влади в широкому
розумінні, яка пройшла належну трансформацію. Її психологічне коріння
криється, зокрема, у владі старшого покоління над молодшим, чоловічої статі
над жіночою (або, навпаки, жіночої статі над чоловічою – у матріярхальному
варіянті), фізично сильної особини над слабкими тощо. Такі первинні
особливості в процесі функціювання соціюму опосередковуються й
трансформуються, перетворюючись із протополітичних форм соціяльної
організації на політичні.
Аналізуючи рівні свободи, М. Ільїн і А. Мельвіль пов’язують їх із
різними ступенями владних можливостей. “Свобода від” означає владність і
самостійність, наявність достатніх ресурсів влади. “Свобода для” пов’язана зі
здатністю встановлювати функційні зв’язки з власної волі. “Свобода над”
304
визначається діяпазоном можливостей впливу суб’єкта на стани політичної
системи, вибору, варіювання власних політичних функцій [Ильин, Мельвиль,
1997].
Таким чином, проблема суб’єктної самодостатности індивіда і
функційности міжіндивідних стосунків у структурі політичної влади
більшою мірою розв’язується на користь останньої. Індивідуально-
неповторні риси учасників політичної взаємодії істотним чином відступають
на задній плян перед значущістю функційно доцільних зв’язків. Порівняно з
іншими сферами, де владно-підвладні співвідношення виявляються найбільш
рельєфно – батьківсько-дитячими та чоловічо-жіночими стосунками – сфера
відносин політичних особливо виразно підпорядковує поведінку особи більш
загальним закономірностям функціювання.
Попри те що саме в політичній галузі питання влади постає найбільш
очевидно, індивідуальні і групові владні прагнення практично не набувають
самодостатнього втілення, а мають шанс на вияв та бодай часткове
задоволення тільки за умови включення їх у більш широку надіндивідуальну
і надгрупову систему владно-підвладних стосунків. Такі прагнення
насичують собою цю систему, натомість утрачаючи, за суттю, свій
індивідуальний і вузькогруповий зміст. Тільки в окремих випадках
співвідношення політичної системи надають функційної цінности
індивідуально-груповим владним прагненням, і тоді можна вести мову про
політичне лідерство як соціяльно-психологічний феномен (див. розд. 6.2) або
про соціяльно-психологічні функції політичної еліти [Бабаева и др., 1996;
Головачев, Косова, 1996; Крэстева, 1996; Лэйн, 1996; Михельс, 2000;
Рывкина, 1995].
Інституціялізація міжлюдських стосунків досягає найвищого рівня у
формах саме політичної влади. Інші види соціяльної влади дедалі більше
політизовуються в міру підвищення рівня їхньої соціяльної абстрактности,
проте на найвищих рівнях, очевидно, відбувається злиття різних форм
соціяльної влади в одну. У цьому процесі політична влада перестає бути суто
політичною, а відновлена на якісно новому найвищому рівні соціяльна влада
перестає бути власне владою, набуваючи властивости такої собі граничної
соціяльної доцільности. Якщо на всіх попередніх рівнях політична влада
означає більше чи менше обмеження індивідуальної свободи, то на цьому
найвищому рівні індивідуальна свобода і несвобода втрачають свій
достеменний зміст, лише в знятому вигляді зберігаючись як колишні
передумови і наслідки владно-підвладної взаємодії індивідів у соціюмі.
Закономірності й доконечності, яким підлягає існування соціюму, практично
не досягають рівня окремого індивіда.
У поглядах на політичну владу постійно зіштовхуються дві протилежні
позиції. Одна з них полягає в підкреслюванні значення різного роду
психологічних характеристик ставлення громадян до влади, їхньої
залежности від неї. Протилежна позиція полягає в інструментально-
технологічному трактуванні політичної влади, коли має значення її
структурно-функційна ефективність (напр., аналіз функцій політичної
305
машини Р. Мертона [Мертон, 1996]) і байдуже, наскільки суб’єктивно
задоволеними є члени відповідного соціюму. Так, Ґ. Спенсер зазначав, що для
раба має значення, скільки часу він повинен працювати для інших і скільки
часу він може працювати для себе, а хто його пан – особа чи суспільство –
значення не має [Спенсер, 1999].
Виходить, що офіційна влада самою своєю діяльністю забезпечує
власну функційну потрібність. Що більшим стає втручання уряду й держави
в справи суспільства, то більше таке втручання вважається за доконечне.
Відтак уряд наділяється внутрішньо притаманною йому владою, хоча
насправді він є не що інше як розпорядчий комітет, влада якого виходить від
його підвладних. Закони, що видаються владою, священні не самі собою, а
завдяки тій моральній санкції, яка коріниться в законах людського життя
[Спенсер, 1999]. С. Мілґрам зазначав, що для існування цивілізації
неодмінним є певний ступінь влади. Як тільки владу встановлено, звичайна
людина відгукується на політику уряду очікуваним від неї підпорядкуванням
[Милграм, 2000, с. 23]. Таким чином, нормальне існування людського
соціюму приводить до формування владних структур, які наділяються
повноваженнями, що визнаються рядовими членами суспільства. Спочатку
доцільний вплив цих структур на суспільне життя поступово визнається за
цілком доконечний та іманентний. Формується ілюзія того, що влада як певна
суспільна сила існує від самого початку і має право бути власне владою.
Дальше розширення таких владних функцій порушує початковий паритет
влади і підвладних, оточуючи владні інституції ореолом могутности,
недоступности, загадковости (про “загадковість” влади див., напр.,
[Вышеславцев, 1994а; Зеленский, 2002]).
Особливо яскраво такий статус владних органів виявляє себе в умовах
тоталітарних суспільств. Так, А. Крестева говорить про цілковите
іґнорування поняття влади в комуністичному дискурсі, де партійна
бюрократія, зацікавлена в імперсональному розумінні влади, намагається
“випарувати” політику як сферу сили, контролю, впливу [Крэстева, 1996].
О. Донченко пише про позбавлення соціюму здатности до самоспричинення
[Донченко, 2001]. На місце відкритої конкуренції різних політичних сил
намагаються таким чином поставити концепцію влади непогрішної,
безпомилкової та в усіх відношення виправданої.
Проте коли абстрагуватися від такого ідеологічного вихолощення
поняття політичної влади, то її справжня соціяльно-психологічна природа
стає більш очевидною і тоді можна говорити про її динамічно-
самоорганізаційні властивості [Михайлов, 2001], специфічну “мову політики”
[Сергеев, Сергеев, 2001], політичний дискурс [Барматова, 2003; Глызов, 2002;
Krakowiak, 2003; Kruks, 2002] тощо. Х. Ортеґа-і-Ґассет розглядав державу як
насамперед плян дії, проґраму співпраці, волю до спільної діяльности:
завдяки державній організації розпорошені групи об’єднуються силою
спільної мети, спільного завдання [Ортега-і-Гасет, 1994, с. 120–121].
Політичну владу М. Ільїн і А. Мельвіль пов’язують із цілеспрямованою
організацією: влада постає в ролі організаційного начала політики, її
306
основного засобу [Ильин, Мельвиль, 1997]. В. Нікітаєв бачить ідею влади в
здатності леґітимно мобілізувати багатьох людей у ціле та перетворити його
на ресурс виживання й гараздування [Никитаев, 2002].
У зв’язку із цим виникає питання про джерело такої соціяльної влади: її
отримують ті, кого оточення наділяє відповідними функціями, чи це мають
бути особи, які ще до включення в систему відповідних стосунків посідають
певні значущі риси? В Р. Арона читаємо: люди, наділені владою, це водночас
люди, наділені могутністю, інакше кажучи, ті, хто має широку спроможність
впливати на поведінку до себе подібних і на саме існування спільноти [Арон,
2000, с. 70]. Але знову ж таки тут немає чіткої відповіді на питання про
походження самої спроможности впливати: вона береться із загального
визнання повноважень суб’єкта влади чи є притаманною йому
індивідуальною рисою? Очевидно, мають місце обидві залежності, а
результат визначається їхнім ориґінальним поєднанням. І кожна з передумов
– об’єктивна потреба соціюму та індивідуальні риси особи – є умовою як
доконечною, так і недостатньою.
Інструментально-технологічні здатності політичної влади становлять
лише одну істотну сторону її ефективности. Друга сторона – це здатність
справляти позитивно оцінюваний психологічний вплив на підвладних.
В. Іванов та ін. підкреслюють значення двох основних функцій державної
влади в масовому сприйманні: розв’язання найважливіших проблем і
створення цінностей, які відповідають основним потребам [Технологии...,
1994, с. 103–104]. В. Корнієнко визначає межі раціонального та
ірраціонального в політичному ідеалі [Корнієнко, 2001]. В. Зеленський
розрізняє в контексті політичного життя, за аналогією із життям релігійним,
дияконічну і літургійну частини [Зеленский, 2002]. Доволі очевидною є
відповідність описаних функцій до провідних дискурсів влади як такої:
розв’язання проблем здійснюється в межах дискурсу впорядкування, тоді як
творення цінностей – у межах дискурсу узалежнення.
Функція впорядкування відображає різні форми доцільної соціяльної
організації, задоволення об’єктивних потреб соціюму, раціонально
обґрунтованого розв’язання основних проблем. (О. Донченко, зокрема,
описує впорядкувальний архетип політичного несвідомого [Донченко, 2001]).
Проте політична влада не може бути тільки раціонально-інструментальною.
Вона весь час стоїть перед доконечністю істотного врахування різноманітних
психологічних чинників. Якщо ці чинники іґноруються, то досить швидко
інструментальні намагання влади перестають спрацьовувати і її взаємини з
підвладними набувають кризового характеру. Тому влада повинна надавати
своїй діяльності більш чи менш вираженого гуманного вигляду,
заклопотаности (якщо не справжньої, то бодай позірної) із життєвих потреб
кожної особи, намагатися і вміти бути привабливою для підвладних, давати
їм почуття захищености, брати на себе відповідальність за їхню долю. Будучи
такою прихильно-близькою до людей, влада водночас повинна дбати про
належний рівень психологічної віддалености від них, своєї загадковости і

307
святости. Вона має створювати цінності, що можуть привабити значну
частину суспільства і надати сенсу його існуванню.
Відносно поверховий аналіз діяльности політичної влади, як правило,
зосереджується на розгляді раціонально-доцільних форм її активности. Проте
історія, у тому числі вже й сучасна, дає чимало прикладів, коли надто
раціональна політична влада дуже скоро виявляє свою власне владну
неспроможність. Іґнорування ірраціональних сторін, засобів, тенденцій
владування різко знижує ефективність навіть найдосконаліших методів
раціонального впливу. Недаремно С. Московічі підкреслює, що політика – це
раціональна форма використання ірраціональної сутности мас: маси дістають
задоволення в несвідомому прагненні “гнути спину” [Московичи, 1996, с. 65–
67]. Якими раціональними засобами можна це прагнення пояснити? Ґ. Лебон,
говорячи про латинські народи (хоча не видно вагомих підстав обмежуватися
тільки ними), зазначав, що вони мало дбають про свободу, але дуже багато –
про рівність, легко переносять усілякого роду деспотизм, аби лиш цей
деспотизм був безособовий [Лебон, 1995, с. 54].
Які ж переваги несе в собі рівність у загальному підкоренні
деспотичній владі? По-перше, така загальна рівність позбавляє кожну окрему
особу надмірних клопотів і тривог із приводу її власної нижчости, відносної
гіршости порівняно з іншими членами найближчого соціяльного оточення.
Однаково розподілена впокореність членів суспільства нівелює особисту
відповідальність за результати діяльности та ступінь власної успішности. Як
пише В. Мшвенієрадзе, відношення несвободи веде до втрати
відповідальности, бо тільки реальна наявність особистої свободи здатна
породити почуття особистої відповідальности [Мшвениерадзе, 1989].
Рівність підданих виявляється вельми привабливою для більшости
[Ермоленко, 2001; Парето, 2001; Сорокин, 2001]. Упокорена позиція
заздалегідь виправдовує будь-які невдачі.
По-друге, несвобода убезпечує перед зайняттям низької позиції в
соціяльній ієрархії. Діяпазон позицій у деспотичному суспільстві є дуже
невеликим, через що навіть найнижча позиція не відрізняє її носія надто
значуще від тих, хто перебуває вище. До того ж і шлях подолання такої
різниці теж є мінімальним. Натомість індивідуальна і суспільна свобода
примушує особу вести постійну боротьбу за місце “під соціяльним сонцем” і
наражає її комплекси нижчости на нескінченні випробування.
Нарешті, по-третє, підпорядкованість анонімній, безособовій
деспотичній владі дає широкий простір для розмаїтих компенсаторних
проєкцій. Позбавлена досвіду безпосереднього спілкування з владою, яка
нею керує, особа може наділяти її будь-якими рисами згідно зі своїми
власними бажаннями. Незалежно від того – позитивні чи неґативні, ці риси
завжди, у будь-який момент, у кожній ситуації здатні виконувати
компенсаторну функцію, бо за їхньою допомогою можна без кінця
інтерпретувати й переінтерпретовувати ситуацію взаємодії з владою та
оточенням, свою роль у цій взаємодії, поведінку, пристосовувати систему
значень до власної сенсової структури.
308
 У персональній репрезентації влади одним із найвладніших мітів
європейської культури є міт про мудрого й хороброго вождя [Разворотнева,
1993]. Цей вождь має бути єдиним, спільним для всіх підданих. Його
найближчі помічники (соратники, апостоли, послідовники) назагал не мають
самодостатнього значення, а є здебільшого провідниками ідеї, автором якої є
сам вождь. Для послідовників цього рівня не передбачено почуття влади як
першої, за М. Вебером, насолоди, яку дає політика. Три риси, що їх Вебер
називає вирішальними для політика – пристрасна спрямованість на суть
справи, відповідальність, дистанція стосовно речей і людей [Вебер, 1998а],
істотним чином відповідають названим вище вигодам, які дає рядовому
громадянинові його підпорядкованість деспотичній владі. Ці риси дають
лідерові змогу використовувати владу як засіб досягнення цілей. Водночас
вони ж задовольняють потреби підлеглих: вождь володіє суттю справи і тим
самим звільняє їх від потреби важкої боротьби за справу власну; вождь несе
відповідальність, і через це кожний підданий суб’єкт не є відповідальним за
власні вади й малоцінності; вождь перебуває на значній дистанції від
підлеглих йому осіб, і тому кожна з них має рівне з усіма право на визначення
свого ставлення до вождя та на власне тлумачення його вчинків і дій. Усе це
дає ефект психологічного узалежнення кожної окремої особи від вождя, а
радше – від його влади.
Функція первинного узалежнення найбільше увиразнюється на рівні
безпосереднього міжлюдського спілкування, зокрема в малій групі, де
взаємні симпатії й антипатії, взаємні віддіювання мають особливо відчутний
вплив. На рівні суспільства та великих груп провідною стає функція
узалежнення батьківського типу, що насамперед полягає у формулюванні
провідних ідей для всього суспільства, визначенні основних цілей,
ідеологічному залученні широких верств населення.
На проміжному між малою групою і соціюмом рівні середніх груп та
організацій [Карамушка, 2000; Кравченко, 1989б; Снетков, 2000] на перший
плян виступає функція впорядкування. Тут утрачається безпосередня
чуттєвість людських стосунків і ще не досягається висока абстрактність
загальносуспільних орієнтирів. Від групи-організації окрема особа чекає не
емоційного тепла і не ідейного заклику, а ефективного розв’язання
конкретних питань повсякдення.
Відповідно до наведених функцій владно-підвладної взаємодії можна
виділити три типи, своєрідні “іпостасі” політичної влади, у яких вона
найістотніше й найреальніше втілює психологічні особливості своїх носіїв. Це
та площина політичної влади, у якій наділені владними повноваженнями
особи виступають як комунікатори й представники, звернені своєю
активністю до підданих. Це площина, у якій владні особи є, по-перше, такими,
що виконують відповідні комунікаційно-інтеракційні функції, і, по-друге,
такими, якими їх відчуває, сприймає, розуміє народ.
В одній із цих іпостасей влада постає як прагматично-реґулятивна, дії
якої насамперед зорієнтовано в дискурсі впорядкування, це влада, яка реґулює
відносини в суспільстві. (З морального погляду така реґуляція може мати як
309
 позитивний, так і неґативний зміст, бо дії влади може бути спрямовано на
захист як інтересів суспільства, так і лише її інтересів – матеріяльних,
утилітарних тощо).
Друга іпостась відповідає дискурсові первинного узалежнення, і в ній
влада постає як патерналістсько-демагогічна. Це має означати, що влада
справляє належну психологічну турботу про своїх підданих, забезпечуючи їм
достатній психологічний комфорт, або ж, у гіршому варіянті, тільки
демонструє таку турботу.
Третю іпостась можна визначити як маніпулятивно-паранояльну.
Вона означає, що влада намагається керувати не суспільством як
цілісним соціяльним простором, а структурою людських стосунків,
намагається пропонувати, нав’язувати людям ідеї, які можуть їх захопити.
Схожу типологію пропонує Н. Хазратова в переліку психологічних
функцій держави щодо особистости: забезпечення почуття безпеки (у
кратологічному контексті – первинне узалежнення. – В. В.), контроль,
обмеження, реґляментація (упорядкування. – В. В.), ідеологічний вплив
(вторинне узалежнення. – В. В.) [Хазратова, 2000]. Із трьох типів влади,
“потрібної” селянинові, за Й. Штейнберґом, два типи – “влада-партнер” і
“влада-господар” – утілюють упорядкувальні функції, натомість третій тип
“влада-вождь” відповідає обом варіянтам функції узалежнення [Штейнберг,
1996].
Зіставлення наведених іпостасей політичної влади з типами
панування за М. Вебером дає підстави розмістити їх у просторі веберівської
типології (рис. 6.2). Запропоновані іпостасі ніби заповнюють простір, що

Хариз-матич-
ний

Маніпу- Патерналістсько-демаго-гічна
лятивно-парано-
яльна

Бюро- Тради-ційний
крати-чний

Рис. 6.2. Соціяльно-психологічні “іпостасі” політичної влади в просторі типів леґітимного панування за М. Вебером
Прагма-
тично-реґуля-
тивна

310
утворився між кожною парою веберівських типів. Можна сказати, що в
певному відношенні вони являють собою результат соціяльно-психологічної
проєкції на соціологічну схему Вебера.
Якщо харизматичний, бюрократичний і традиційний типи
Вебера розмістити у вершинах трикутника, то три іпостасі доцільно
розташувати десь при його сторонах. І таким чином патерналістсько-
демагогічний тип влади має опинитися між харизматичним і
традиційним типами. Він утілює в собі функції опіки, турботи про підлеглих
(дещо або й вельми показної, удаваної), що так чи так мають бути
притаманними обом цим веберівським типам. Він несе в собі своєрідну
“психологічну теплоту” влади. Ця теплота, психологічна насиченість
патерналістсько-демагогічним змістом являє собою протилежність
розташованому навпроти неї сухому, “бездушному” бюрократичному типові.
Прагматично-реґулятивний тип мав би опинитися між веберівськими
традиційним і бюрократичним. Його раціональність, упорядкованість
протистоять психологічному пориву, закликові, пристрасті типу харизматичного.
Маніпулятивно-паранояльний тип влади міститься між
бюрократичним і харизматичним, беручи від них безпосередність та
інтенсивність впливу на поведінку підданих, який здійснюється цими
обома типами, хоч і дуже різними методами. Водночас він виявляється
протилежним типові традиційному хоч би через те, що, будучи самодостатнім
за походженням, не мусить приділяти надто багато уваги проблемі
спілкування з підлеглими.
Наведені соціяльно-психологічні іпостасі політичної влади мають
більшу чи меншу репрезентованість у характеристиках будь-якої реальної
політичної влади. Конкретні варіянти можуть бути дуже розмаїтими.
Натомість зосередженість у межах однієї іпостасі, її надмірне акцентування
породжує істотні неґативні характеристики діяльности відповідної влади.
Так, у разі надмірної прагматизації дій утрачається істотний
компонент психологічного зв’язку з керованими масами. Хоч би якою
ефективною була діяльність влади, позбавлена важливих комунікаційно-
інтеракційних властивостей, вона здаватиметься народові чужою або просто
відсутньою, а відтак і неефективною. Ефективність не оцінюватиметься як
справжня.
Однобічне переважання патерналістсько-демагогічних виявів неминуче
призводить до зниження практичної ефективности, до погано
рефлексованого занурення громадян у спільні з владою комплекси і
психологічні проблеми, до самоізоляції та, урешті-решт, до економічного чи
якогось подібного коляпсу.
Нарешті, надмірне акцентування маніпулятивних функцій може
забезпечити владі більш чи менш тривалий (або й нетривалий)
паранояльний вплив на частину суспільства, утримання його в межах заданої
ідеологічної парадигми. При цьому влада, яка не дбає про належне
оформлення таких впливів, віддалятиметься від народу і ставатиме йому

311
чужою, а не дбаючи про прагматику, позбавить суспільство ефективних
виробничих основ.
Вочевидь єдино правильний шлях подолання вад усіх трьох іпостасей
політичної влади полягає у творчому поєднанні їхніх переваг, адекватному
застосуванні відповідних методів функціювання. Творчий пошук означає не
просто використання вартостей кожної з іпостасей, а утворення іпостасі
“триєдиної”, найоптимальніші умови для якої виникають у синергетично-
ігровому контексті політичної взаємодії [Венгеров, 1996; Осипова,
Спиридонова, 1989; Хёйзинга, 1992, с. 233–235].
Результатом інституціялізації владно-підвладних стосунків є
перетворення їх на відносини та утворення системи владних органів,
наділених специфічними функціями. Найтиповішим серед таких утворень є
держава, що нерідко аналізується з погляду її владного обмежувально-
карального тиску на громадян. Імперативні функції держави досить докладно
й різнобічно розглядалися в межах соціологічних та політологічних
досліджень. Натомість психологічне підґрунтя такого тиску здебільшого
констатувалося, але власне психологічні чинники й механізми не часто
ставали предметом спеціяльного вивчення. Недостатня увага до
психологічних підстав політичної взаємодії зумовлювала невдачі відповідних
соціологічних або політологічних теорій, а ще частіше – практик.
Так, із двох дискурсів інтерсуб’єктної взаємодії, згідно з якими
політична влада “приречена” на виконання двох провідних функцій, частіше
й докладніше описувався дискурс упорядкування. Він є очевиднішим і
зрозумілішим і цілком виразно втілюється в масових наставленнях на
впорядкування суспільного життя, пресловутому прагненні порядку та
сильної руки, яка може його навести. Очевидно, що самої лише констатації
прагнення порядку не досить, аби збагнути суть відповідних суспільних
настроїв. Доконечним стає розуміння глибинніших психологічних потреб і
механізмів, де на кожному наступному рівні в міру заглиблення зростає
значення процесів узалежнення.
У межах обох дискурсів має місце складне функціювання суб’єктности
підвладних індивідів. Дискурс узалежнення забезпечує максимально
широкий діяпазон можливих виявів індивідуальної суб’єктности: від відмови
від неї, прагнення власної безсуб’єктности до якнайповнішого її виявляння.
Дискурс упорядкування передбачає вужчий діяпазон цього процесу, зсунутий,
порівняно з дискурсом узалежнення, у бік до нижчого рівня її вияву.
Водночас дискурс упорядкування має означати певний відхід убік від
актуалізації суб’єктности та перенесення центру психічного життя індивіда в
його несуб’єктні або малосуб’єктні сфери.
Е. Дюркгайм, якому належить безумовний пріоритет у виявленні
феномена об’єктивації суб’єктивно-психологічних чинників у їхньому тиску
на індивіда, підкреслював виняткову роль держави як єдиної організованої
колективної сили. Держава дає людським суб’єктам нагоду відчути феномен
суспільства та їхню залежність від нього. Держава поширює свій вплив і
набуває гіпертрофованих параметрів, аби взяти особу під свою залежність,
312
однак не досягає цієї мети [Дюркгейм, 1998, c. 502–503]. І хоч остаточна мета
не досягається, проте тиск держави (додаймо: не тільки держави) як
колективного чинника на особу має повсюдний характер. Ще більше
переоцінював міць такого владного політичного тиску Ґ. Тард, який писав, що
влада, здійснюючи певну політичну проґраму, підпорядковує собі народ і веде
його прямо, послідовно, суперечачи найважливішим його інтересам [Тард,
1996, с. 89].
Звичайно, суперечність між цілями й діями політичної влади та
інтересами народу – річ неуникненна. Проте належить зазначити, що надто
великі суперечності наражають владу на соціяльні, політичні, а найбільше
психологічні проблеми у виконанні владних функцій. Разом із тим владний
тиск на рядових громадян є невід’ємним елементом кожної політичної
структури. Деспотизм, підкреслює С. Московічі, з уражаючою постійністю
виявляється в будь-якій ідеології, у будь-якому політичному житті,
переноситься з одних цивілізацій в інші [Московичи, 1996, с. 70]. Цілком
очевидно, що справа тут не просто в намаганні влади забезпечити собі
комфортне панування. Причини значно глибші і набагато психологічніші. У
такому контексті зрозумілішою стає потреба більш чи менш тривалого
періоду доволі жорсткого управління суспільством у процесі переходу від
тоталітаризму до демократії [Головаха, Панина, 1994; Корнилов, 1995;
Мулява, 1996; Фернхем, Хейвен, 2001, с. 119–142].
Прагнення відновити порядок, а ще більше – традиційні, звичні
узалежнення у масовій свідомості переважно асоціюється з
підпорядкуванням сильній владі. Так, характеризуючи менталітет німців,
К. Левін зазначав, що в німецькій культурі льояльність звичайно
ототожнюють із підпорядкуванням, натомість індивідуальна свобода означає
атмосферу потурання й бездіяльности [Левин, 2000б]. Навряд чи варто такий
висновок обмежувати тільки німецьким етносом. Тиск політичної системи на
окрему людину, багаторазово описаний у соціяльно-політичній літературі ХХ
ст., має ґрунтовне психологічне виправдання: пересічна людина, сама того не
усвідомлюючи, прагне такого тиску на неї, а позбавлена його – шукає шляхів
“утечі від свободи”.
Один із варіянтів ідеологічного тиску на свідомість Н. Каліна вбачає в
паразитуванні соціяльно-політичного міту на ідеологічно нейтральних знаках
природної мови [Калина, 1999, с. 140]. Проте варто вести мову про вплив на
свідомість не тільки через систему мовних знаків, а загалом через широку
символічну систему, що сама собою являє функційно-змістову основу
свідомости. (Виявлено, наприклад, феномен “сплощення” особистісного
семантичного простору в умовах суспільної кризи [Кучеренко и др., 2001]).
Мало того, ця символічна система свідомости під тиском політико-
ідеологічних змістів великою мірою сама набуває політико-ідеологічного
характеру. Залишаючись символічною системою індивідуальної свідомости,
вона з певного рівня або етапу розвитку істотно постає як така, що наповнена
політико-ідеологічним змістом (особистість набуває властивости
“політичности” [Karwat, 1992]).
313
 Цей розвиток має два важливі аспекти. З одного боку, індивідуальна
свідомість може частково розвиватися як свідомість політична, виділяючи
“під політику” певні свої структури. З другого боку, у своєму розвитку
індивідуальна свідомість може первісно формуватися як переважно або суто
політична. Тоді отримуємо феномен украй політизованої свідомости, коли
політизація не є захисним або компенсаторним механізмом, а відображає
базові змісти свідомости. А позаяк політичні символи є результатом
триваліших, порівняно з більшістю інших символічних сфер, процесів
інституціялізації, седиментації, суспільного структурування (у межах яких, за
Г. Маркузе, навіть сублімація, ідентифікація та інтроєкція набувають не
тільки психічного, а й соціяльного змісту [Маркузе, 1995, с. 203]), то їхня
роль у реґулюванні соціяльної взаємодії виявляється особливо вагомою. Як
пише С. Разворотнєва, сила політичних символів у тому, що вони емоційно
насичені, викликають сильні почуття і, як наслідок, штовхають на певні
вчинки. Відтворення бодай одного компоненту ідеологічної системи
актуалізовує весь ідеологічний конструкт. Такі конструкти об’єднуються в
політичні міти, що відіграють украй важливу, а часом і вирішальну роль у
завоюванні та відстоюванні політичної влади [Разворотнева, 1993].
Політичні міти можуть вельми успішно проникати в структуру
індивідуальної та масової свідомости [Соболева, 2002, с. 111–123].
Особистість, яка залучається до політичного міту, отримує почасти реальне, а
почасти ілюзорне підтвердження як самоактуалізації, так і компенсації своїх
вад через набуття додаткової сили від могутньої ідеї. Як писав С. Франк,
величезній могутності “Ми” люди максимально підпорядковані саме там, де
вона не просто владарює над ними як темна знеособлена сила, а де вона в
особі закону та дій державної влади править як свідомий людський умисел.
Таку силу він називав владою абстрактної визначености [Франк, 2000б,
с. 542]. А В. Бурлачук підкреслює, що в сучасному політичному міті “Я-
свідомість” передбачається як щось проміжне, випадкове, таке, що
розчиняється в емпірично не існуючій “Ми-свідомості”, яка й утворює
достеменну основу політичного міту [Бурлачук, 2002, с. 81]. Відтак
справджується думка К. Юнґа, що в масі особистість дедалі більше
перетворюється на функцію суспільства [Юнг, 1996].
Політична система у вигляді ідеологій і мітів намагається опанувати
якнайширші верстви громадян, відповідним чином сформувати їхню
свідомість, стати їхнім світоглядом. За щонайкращий приклад тут правлять
цілком зрозумілі і загальносхвалювані намагання “допомогти” молоді в її
політичному та громадянському самовизначенні [Вольфовська, 2002; Жадан,
2000; Коломінський, 2004; Лєпіхова, 2003; Скнар, 2004; Циганенко, 2002;
Solomon and others, 2002; Wyness, Harrison, Buchanan, 2004]. Досягаючи
бажаного успіху, політична ідеологія здобуває невидиму, але надто потужну
владу над умами тих, хто її прийняв. Ця влада тисне на індивідуальну
свідомість, і її владний тиск буває більш і менш виразним та відвертим. А
особливо ефективним він є тоді, коли відбувається зовсім непомітно для
особи, чиниться на неї нею самою, ізсередини себе. Політична влада, яка
314
спромоглася щонайповніше та щонайглибше впровадити свої ідеали в масову
та індивідуальну свідомість, може розглядатися як влада “справжня”, як така,
що не мусить удаватися до примусу: для справляння нею владного впливу
досить її авторитету, навіть самої її наявности [Петренко, Митина, 1997;
Психологія масової..., 1997; Wiatr, 1965].
Спільна підстава узалежнювальної і впорядкувальної функцій
політичної влади щодо особи полягає у творенні, накиданні їй певної
символічної системи, сукупности ідеологічних конструктів, які особа
сприймає за свої власні і керується ними як апріорі правильними. Діяпазон
можливих засобів тут щонайширший: використовуються розмаїті форми й
технології інформаційного впливу, контролю та маніпулювання свідомістю,
заведення в психологічну залежність або посилення її [Аронсон, Пратканис,
2002; Василенко, 2004; Габермас, 2000, с. 37; Головатий, 2003; Кочарян и др.,
1999; Ліщинська, 2003; Маркузе, 1994; Науменко, 2003; Соловьев, 2004;
Тузиков, 2002; Шевченко, 2003; Хассен, 2001; Eveland, Shah, 2003]. Унаслідок
таких впливів у їхніх об’єктів формується потреба бути залежними
(наприклад, східні німці досі виявляють більшу потребу зовнішнього
контролю за своєю поведінкою, ніж західні [Мель, 1995]). Завдяки
символічному оформленню таких результатів політична влада набуває
специфічної сили: вплив символів виявляється лаконічно-однозначним та
емоційно заразливим, завдяки чому їхнє віддіювання на особу зовсім або
майже не усвідомлюється.
У результаті такого більш-менш тривалого символічного впливу
творяться політичні та ідеологічні міти, зміст і спрямованість яких
відповідають символічній організації багатьох індивідуальних свідомостей,
підтверджують і виправдовують політико-ідеологічні постави громадян. У
такий спосіб і конкретна політична ідеологія як різновид політичного міту
здобуває владу над особою, істотно визначаючи дискурс її взаємодії з
оточенням у політичному контексті.
Було б, проте, необачно трактувати політичну свідомість – чи то
індивідуальну, чи то масову – тільки як пасивний об’єкт впливів і тисків.
Стан, зміст і спрямованість політичної свідомости громадян є на свій спосіб
вирішальним чинником будь-якої політичної взаємодії. Стають можливими
ситуації, коли політична свідомість набуває істотних рис самостійного
суб’єкта взаємодії. Індивідуальні, групові та масові суб’єкти справляють
протилежний, зворотний вплив на політичну владу, на стан і зміст політичних
процесів у суспільстві, на дії владних політичних органів (причому така
взаємодія може бути і явною, і лятентною [Общественное..., 1993, с. 24–25]).
Масова свідомість виявляється головним і водночас дуже специфічним
суб’єктом політичної взаємодії [Вознесенська, 2004; Найдьонова, 2002;
Петренко, Митина, 1997; Психологія масової..., 1997; Schildkraut, 2003].
Ступінь її своєрідної незалежности, непіддатливости на політико-ідеологічні
впливи є набагато вищим, ніж у свідомості групової чи індивідуальної.
Завдяки істотній самодостатності масова свідомість виявляє значну
інертність та опірність на ідеологічні впливи. Ніколи не досягаючи рівня
315
високовідрефлексованої суб’єктности, вона ніколи, проте, не стає й
цілковито безсуб’єктною і часто-густо чинить серйозний спротив намаганням
підпорядкувати її або скерувати в певному напрямі. (Яскравим прикладом
цього стали масові післявиборні збурення в Україні в листопаді-грудні
2004 р.).
Якщо ці намагання надто значуще суперечать потребам, станам,
можливостям масової свідомости, то виявляються неефективними. Але навіть
якщо відповідні зусилля здійснюються з урахуванням її істотних
особливостей, то й це не дає ґарантії досягнення повноцінного ефекту,
оскільки зв’язок між впливами на масову свідомість і її відповідями на них
ніколи не є лінійним, прямим, а завжди складно опосередкованим, часто
парадоксальним. Є. Головаха вказує на поєднання у свідомості громадян
України прагнення сильної, навіть авторитарної влади і низької довіри до
влади існуючої [Головаха, 1996, с. 71–90]. У наших дослідженнях масової
політичної свідомости така закономірність відбилася в наявності двох
незалежних “владних” факторів: один із них стосується оцінки реальної
влади (як правило, неґативної), а другий – малорефлексованого бажання мати
над собою “ідеальну” владу – сильну, ефективну, дбайливу [Васютинский,
1999]. У такому контексті перестають дивувати особливості електоральної
поведінки громадян Казахстану, коли саме ті, хто найбільше задоволений із
наявного стану справ, виявляють схильність до обмеження демократії
[Гуревич, 1996]. Очевидно, такій позиції сприяють поведінка та образ
реальної влади, яка намагається приписувати собі не демократичність, а
патріярхально-авторитарні риси, орієнтуючись на масові запити. Відповідний
стан справ накладає специфічну відповідальність на органи державної
офіційної влади, діяльність яких не завжди має обов’язково політичний
характер, але з огляду на специфіку їхніх соціяльно-психологічних функцій
постійно цього політичного характеру набуває.
Ґ. Лебон, який підкреслював потужність впливу ідеї на маси, говорив
також і про безсилля урядів керувати думкою натовпу, яка дедалі більше стає
найвищим реґулятором політики [Лебон, 1995, с. 261]. За Дж. Мідом, політик
може мати успіх, якщо його дух і поведінка є вираженням певної соціяльної
ситуації, триваючого процесу великої співпрацюючої спільноти [Мід, 2000, с.
170]. О. Донченко наполягає на неодмінності пізнання кумулятивних
універсальних феноменів – соціяльних реґуляторних механізмів людського
життя, що є важливою передумовою компетентного управління суспільством
[Донченко, 2001]. Отже, спільнота, соціюм як суб’єкт політичної свідомости
та специфічних потреб, що лежать у її основі, по-перше, виділяє із свого
середовища певне коло осіб і структур, яких наділяє політичною владою, а
по-друге, абстрагує від себе частину функцій, які й мають становити зміст
такої влади.
Особливо яскравого та, можливо, найбільш адекватного втілення ці
процеси набувають у формі виборів органів державної влади. Вибори та їхні
результати увиразнюють і формалізовують зв’язки й відношення між
масовим суб’єктом і суб’єктами – носіями політичних повноважень. Як
316
зазначають В. Іванов та ін., вибори, по-перше, формалізовують та
фундаментально змінюють характер громадського впливу на дії уряду; по-
друге, являють собою засоби вияву масових настроїв; по-третє, обмежують
утручання народних мас в управлінський і політичний процеси
[Технологии..., 1994, с. 171–172]. Якщо перша й друга характеристики
виборів зазвичай простежуються чіткіше, то третя якраз і означає, що
самоорганізовуваний соціюм удається до специфічного розподілу функцій,
відмовляється від частини їх задля більш компетентного й цілеспрямованого
виконання. Проте така відмова не позбавляє цього специфічного зв’язку між
народом та органами, які він обирає, ліній і сил своєрідного напруження. З
одного боку, обирані структури є досить близькою до ориґіналу копією
масової свідомости, а з другого – їх вирізняє відчутна специфіка бачення й
розуміння політичної дійсности.
Якщо повернутися до ознак того, що може стати політичним (широкий
суспільний інтерес, наявність незгод та поляризація думок), то можна
сказати, що у виборних органах увиразнюються насамперед друга і третя
ознака політичного. (Власне, для обговорення різних поглядів та узгодження
позицій такі органи й створюються). Що ж до першої ознаки, то соціюм
шляхом відповідної самоорганізації концентрує широкі інтереси у вузькому
середовищі, де їхній вияв та артикуляція стають оптимальними. Результатом
цього є ніби надмірне, перебільшене відображення суспільних проблем у
тематиці роботи виборних органів влади. У парляментських зборах Ґ. Лебон
убачав риси, спільні для будь-якого натовпу: однобічність ідей,
сприйнятливість до навіювання, перебільшення почуттів, переважальний
вплив вожаків. Парляменти завжди є представниками найбільш крайніх
думок [Лебон, 1995, с. 291–292]. Такий колективний орган являє собою
модель суспільства, у якій ті чи ті риси акцентуються виразніше, а певні
функції й процеси перебігають і здійснюються оптимальніше.
Ще виразніше функції політичного впливу на масову свідомість
утілюються в діяльності політичних партій [Психологія масової..., 1997].
Політична практика неодноразово показала, що партії отримують шанси на
успіх тільки в тому разі, коли їхні ідеї, гасла, дії, іміджі лідерів збігаються з
певними соціяльно-психологічними нішами, узгоджуються з тими чи тими
сферами й напрямами масових інтересів, уподобань, постав. Якщо ж такої
відповідности бракує, то діяльність партії не зачіпає масової свідомости,
“проковзує” повз її увагу.
Партії здебільшого виникають у відповідь на суспільні запити. І коли
індивід ототожнює себе з політичною партією, писав Мід, він сприймає її
організовані наставлення до решти соціяльної спільноти, реаґує або
відповідає в термінах цих наставлень [Мід, 2000, с. 143]. Партії забезпечують
вибір між різними альтернативами; ґарантують певну організованість в
управлінні; зондують нахили електорату; знижують ступінь складности
суспільства; виконують роль посередників між суспільством і політичною
владою [Технологии..., 1994, с. 135–136]. Таким чином, і виборні органи, і
політичні партії, що постають як моделі суспільних структур, у своїй
317
активності продовжують перебувати під впливом потреб та імпульсів масової
свідомости, досягаючи, проте, у їхньому відображенні порівняно вищого
ступеня організації та усвідомлення.
Конкретна політична структура соціюму визначається відносно
суб’єктивними чинниками, зокрема такими, як особистості лідерів провідних
політичних сил (що оцінюються крізь призму особистісних особливостей
громадян [Преснякова, 2000; Семченко, 2003; Caprara, Barbaranelli, Zimbardo,
2002; McGraw, Hasecke, Conger, 2003]). Але ще більше вона визначається
чинниками об’єктивними, що відображають потреби й стани суспільства
[Бранский, 2000; Фреик, 2003; Шахов, Колядин, 2004]. У цьому контексті
популярний лідер, його привабливий імідж – це теж результат вибіркової
оцінки соціюму, який преферує одних лідерів і нехтує набагато більше інших.
Тому й харизма політичного лідера пояснюється не так його особистісними
рисами, як соціяльними потребами й настроями. Особа стає харизматичною
тому, що притаманний їй комплекс рис і характеристик істотним чином
збігається або віддзеркалює бажання, наставлення, прагнення, цінності
суспільства.
У зв’язку із цим серед безлічі типологій політичного лідерства варто
звернути увагу на типологію Р. Зиллера. В основі її лежать такі особистісні
риси, як рівень самооцінки і складність Я-концепції. Лідерів, у яких домінує
висока самооцінка, Зиллер назвав “ідеологами”, тих, хто відзначається
складною Я-концепцією, – “прагматиками”, а тих, у чиїй особистості
поєднуються обидві властивості, – “аполітичними політиками” (див. [Гозман,
Шестопал, 1996, с. 238]). Є підстави вважати, що цей нібито парадоксальний
термін “аполітичний політик” відображає сутнісну характеристику
справжнього політичного лідера. Таким справжнім лідером може стати
політик, активність якого є політичною в максимально широкому розумінні,
тобто виходить за межі власне політики та політичних закономірностей,
поширюється на всі або більшість сфер суспільного життя, ґрунтується на
закономірностях як політичних, так і неполітичних, насамперед соціяльно-
психологічних. Отже, політичний лідер має стати неполітичним, а його
політична влада – владою неполітичною, владою, у якій увиразнюється й
утверджується її первісна соціяльно-інтеракційна природа.

***

318
 Політична влада є лише однією з форм владно-підвладних стосунків у
суспільстві. Політичного характеру ці стосунки (відносини) набувають тоді,
коли зачіпаються інтереси значної частини суспільства, думки громадян
значуще протиставляються, виникають більш чи менш істотні незгоди між
окремими соціяльними групами. За наявности таких ознак відповідна сфера
суспільних відносин може трактуватися як власне політична.
Існують такі сфери суспільного життя, для яких ці ознаки є
перманентно властивими, відтак ці сфери виявляються стабільно
політичними і сукупно утворюють політику як форму суспільної свідомости.
За вихідну основу такої політичної сфери слід уважати безпосередні
міжособові взаємини, що нескінченно багаторазово відтворюються й
повторюються в соціяльному співжитті, утверджуються в масовій свідомості
як соціяльні норми й стереотипи, дедалі виразніше інституціялізовуються, у
результаті чого в суспільстві виникає потужна сфера політичного життя, що є
істотно відчуженою від повсякденної інтерсуб’єктної взаємодії, але
залишається при цьому її безумовним породженням.
Політична влада є одним із варіянтів соціяльної влади в широкому
розумінні, якому властиві високий рівень організації, інституціялізації,
соціяльної рефлексії. У міру досягнення суспільством дедалі вищого рівня на
шляху самоорганізаційного та самореґулівного розвитку політична влада
може втрачати низку істотних формальних ознак і своїм змістом та
функціями наближатися і зливатися з іншими різновидами влади, переходити
у владу власне соціяльну в широкому розумінні. Проте такий стан – це
певний мало або тимчасово досяжний ідеал, і реальні тенденції розвитку
політичної влади як скеровують її в бік цього ідеалу, так і руйнують та
внеможливлюють відповідний поступ.
Високий рівень інституціялізації політичної влади спричиняє
переважання інструментально-технологічного розуміння її природи й
функцій над розумінням соціяльно-психологічним. Відтак політична влада
найчастіше трактується в межах політологічного дискурсу крізь призму
політичних функцій держави. Розширення й доповнення цього дискурсу
сферою інтерсуб’єктної взаємодії дає підстави для більш широкого
трактування соціяльних функцій політичної влади, що враховує як істотну
(можливо, найістотнішу) її психологічну сторону.
За такого розуміння інструментально-технологічні функції політичної
влади тлумачаться в інтеракційному дискурсі впорядкування як притаманні їй
властивості й здатності раціонального структурування і прагматичної
реґуляції соціюму. Натомість урахування дискурсу узалежнення актуалізовує
ті сторони політичної влади, які забезпечують справляння належного
психологічного впливу на громадян.
Відповідно до дискурсу первинного узалежнення функції політичної
влади мають полягати в наданні громадянам почуття опіки, захищености,
надійности й стабільности в задоволенні основних потреб. Вторинне
узалежнення означає виконання функцій, спрямованих на психоідеологічне

319
та морально-психологічне об’єднання громадян у визначенні їхніх спільних
цілей та ідеалів, озброєння їх значущими світоглядними орієнтирами.
Сукупно це має означати, що соціяльні інституції, які найбільше
відповідальні за виконання владно-політичних функцій у суспільстві, повинні
мати в очах підданих вигляд сильних, ефективних, психологічно
привабливих. Такі характеристики політичної влади втілюються в трьох
основних соціяльно-психологічних іпостасях: патерналістсько-демагогічній
(первинне узалежнення), прагматично-реґулятивній (упорядкування),
маніпулятивно-паранояльній (вторинне узалежнення).
Отже, дискурсивний цикл онтогенетичної кратологізації дитячої
особистости відтворюється на якісно іншому рівні як кратологічний цикл
формування та функціювання політичної влади. Однобічне врахування
владними органами тільки одного або неврахування бодай одного
інтеракційного дискурсу політичної влади неминуче призводить до владної
та, ширше, загальносоціяльної кризи.
Держава як основна форма організації владних інституцій виявляється
головним суб’єктом здійснення політичної влади і виконання відповідних
функцій. Забезпечуючи процеси впорядкування та узалежнення в політичній
сфері, держава справляє відповідний вплив на громадян, що часто-густо
набуває характеру більш чи менш відвертого тиску. За багатьма ознаками
такий тиск є доконечним атрибутом державного управління і зовсім не
обов’язково має розцінюватися як неґативний чинник громадсько-
політичного життя. Навпаки, притаманна громадянам потреба перебувати в
залежності від сильної влади апріорі виправдовує справляння такого тиску. Та
й саме призначення держави полягає в застосуванні насильної реґуляції в тих
сферах, де самоорганізовуване суспільство виявляється безпорадним.
Інша річ, що за будь-якої форми державної організації у владних
органів завжди існує спокуса забезпечувати собі своєрідний запас міцности,
утривалювати своє існування поза межами функційної та просторово-часової
доцільности. Тому в процесі виконання політичних функцій держава, як
правило, намагається узурпувати ще й функції соціяльно-психологічні та
психолого-педагогічні, прагне керувати процесами політичної соціялізації
громадян, вироблення політичної мітології та формулювання політичної
ідеології, роблячи об’єктом своїх впливів як індивідуальну, так і масову
свідомість.
Водночас масова свідомість як психосоціяльна властивість
соцієтального суб’єкта виявляє значну самостійність у структуруванні
відносин із владою і сама справляє істотний соціяльно-психологічний тиск на
владні органи. Поза суспільними збуреннями, спрямованими на революційну
зміну форми або носіїв політичної влади, тиск масової свідомости на
діяльність владних органів найвиразніше втілюється в громадських оцінках
влади, суспільних уподобаннях та, урешті-решт, політичному виборі
громадян.
Важливою характеристикою таких процесів є ступінь відповідности
між поширеними оцінками наявної влади і масовими уявленнями про владу
320
“ідеальну”. Що більша невідповідність має місце, то хиткішою із соціяльно-
психологічного погляду є позиція влади.
Вибір влади як такий (а не тільки під час власне “виборів”)
здійснюється соціюмом постійно, повсякчасно і виявляється в цілій
сукупності ставлень, висловлювань, дій у відповідь на дії владних органів.
Фактично соціюм весь час реаґує на те, як політична система суспільства
виконує приписані їй соціяльно-психологічні та політико-ідеологічні функції.
Ці функції мають бути своєрідним відображенням суспільних запитів. Якщо
політична система ці запити вчасно розпізнає та ефективно задовольняє, а
отже, запобігає евентуальній поляризації поглядів і суспільному
протистоянню, то в такому разі вона, по-перше, здобуває громадський
авторитет і підтримку, а по-друге, позбавляє саму себе власне політичного
змісту і переходить на рівень виконання функцій доцільної соціяльної
координації самоорганізовуваного суспільства.

Резюме

Ідеологічно-світоглядне формування особи ґрунтується на

відображенні фундаментальних особливостей взаємодії індивіда із
середовищем шляхом поступового й тривалого ідеологічного оформлення
несвідомих компонентів індивідуального психічного життя. Відтак
природжена біопсихічна структура індивіда лягає в основу ідеологічного
розвитку особи, заздалегідь зумовлюючи істотну невипадковість цього
процесу.
Важливим компонентом такої трансформації є переживання страху
смерти. Завдяки усвідомленню скінченности свого буття людина мусить
вибудовувати власну систему цінностей та підпорядковувати їй своє життя.
Прагнучи задоволення потреб, індивід може вдаватися до одного з двох
шляхів: перший – це пошук замісного задоволення у внутрішньому світі,
другий – це активація взаємодії із зовнішнім світом, вихід за межі раніше
засвоєного та опанування нових варіянтів активности. Обидві схеми та
пропорції, що складаються між ними, становлять і визначають базовий рівень
ідеологічного залучення особи.
Світоглядно-ідеологічний розвиток особи відбувається шляхом
своєрідного синтезу внутрішніх виявів і домагань, з одного боку, і результатів
відображення обставин взаємодії зі світом – із другого. Переважання в такому
синтезі однієї чи іншої сторони зумовлює схильність до внутрішньої або
зовнішньої ідеологічної орієнтації в пізнішому віці.
Оскільки ідеологія завжди й неминуче є спотвореним відображенням
дійсности, брак об’єктивних, загальновизнаних критеріїв її слушности
завжди є принциповим, то вона виявляється зручним засобом як
особистісного самоствердження, так і розмаїтих особистісних компенсацій.

321
 Прилучення до певної ідеологічної системи озброює особу комплексом
засобів для взаємодії зі світом, а водночас дає їй почуття впевнености,
позбавляє сумнівів, звільняє від вагань. Прийнявши певну ідеологію, особа
мимоволі оцінює дійсність крізь призму її постулятів, тобто виявляється
обмеженою в можливостях різнобічного бачення світу. Увиразнюється
владно-підвладний характер ідеологічного залучення: прийняття ідеології
спонукає до справляння владного впливу на інших осіб, а прагнення влади
може втілюватися в ідеологічній експансії.
Присутність батьків перетворює і зовнішній, і внутрішній світ малої
дитини, і наслідки такого перетворення залишаються з нею та в ній у вигляді
незаспокоєного психічного напруження. Його наявність спричиняє початкову
трансформацію батьківського впливу на “протоідею” – первісний варіянт
ідеального світобачення.
Материні впливи перетворюють акти взаємодії дитини зі світом на
елементи її власної картини світу, забезпечують набуття здатности до
опосередкованого відображення. Завдяки батьковим – формується здатність
виходити поза відображувану дійсність у чуттєво недоступні простори.
Загалом батьківський вплив закладає основи ідеологічного відображення
дійсности, у якому внутрішній і зовнішній світи індивіда поєднуються у
відносно несуперечливе для нього символічно означене індивідуальне буття.
Отже, ідеологічне відображення дійсности від самого початку
виявляється інтеракційно-ймовірнісним, колективно-феноменологічним.
Його змістове наповнення принципово визначається характеристиками не
дійсности як такої, а інтерсуб’єктної взаємодії з її приводу, у яку включено
суб’єкта, що розвивається.
У процесі ідеологічного формування індивід потрапляє в умови
своєрідної конкуренції модусів світобачення, які йому пропонуються
значущими особами. Результатом такої конкуренції стає, як правило, перевага
однієї з них (частіше батька), що формує в дитині потенційну готовність до
вироблення образу всемогутньої істоти (Бога).
Водночас у контексті повсякденної життєдіяльности відбувається
поступове перенесеня потреби зазнавати впливу авторитетної особи з матері
та батька на іншу особу/осіб. Пошук авторитету в дедалі віддаленішому
середовищі набуває форми підпорядкування харизматичній особі, вождеві.
До пошуку вождя – психологічно абстрактної постаті – дужче схильні
особи, які в дитинстві зазнавали більш чи менш істотної депривації у
взаємодії з найближчим оточенням, через що шукали психологічного
порятунку у світі фантазій, що давало змогу компенсувати наяву переживані
труднощі.
Вождь – це радше не реальна істота з конкретними особистісними
характеристиками, а символічний образ, що стає носієм тих рис, які йому
приписує індивідуальна і масова свідомість.
Соціяльно-політичні параметри поведінки й особистости вождя є
поверховішими, очевиднішими і позірно важливішими. Натомість
глибинноособистісні залежності, що становлять психологічний ґрунт його
322
харизми, фіксуються важче, рідше привертають свідому суспільну увагу, а
проте мають розглядатися як психологічно визначальніші.
Проблему поєднання суб’єктивно-індивідуальних та
інтерсуб’єктивного просторів дає змогу пояснити принцип символічного
відображення індивідуального і соцієтального буття, єдиним справжнім
суб’єктом якого є окремий людський індивід.
Жодний з індивідуальних суб’єктів не є повноцінним носієм
громадської думки, але саме сукупність таких суб’єктів, що набуває
достеменного буття в безперервній інтерсуб’єктній взаємодії, забезпечує
існування, функціювання й розвиток думки громадської. Суб’єктивно-
символічно-феноменологічна природа множинно-індивідуальної основи
громадської думки дає змогу пояснити процес вироблення соціяльних норм у
процесі взаємодії між індивідами в межах соціюму та примусову щодо особи
силу соцієтальних явищ. Невидима для особи влада соціяльних норм
зумовлюється індивідуальною інтерпретацією суб’єктивного сенсу
інтеріоризованих соціяльних норм.
Нібито ілюзорна обов’язковість соціяльних норм, визнане особою за
доконечне для самої себе підпорядкування впливам і вимогам соціяльного
оточення є однією з головних соціяльно-психологічних засад формування
соцієтальної структури та прилучення до неї індивіда. Тиск громадської
думки є назагал ґльобальним, й основний його психологічний масив
переважно не усвідомлюється, хоча може переживатися як не вельми
очевидний, анонімний, знеособлений вплив. Поступово зміст соціяльних
вимог приймається як найбільш слушний, і в такий спосіб соціяльні норми
перетворюються на внутрішні переконання.
Найважливіші норми інституціялізовуються, надаючи додаткової
сталости, тобто й жорсткости соціяльній структурі. Відтак діялектика їхньої
сталости і мінливости виявляється атрибутивною властивістю соціяльного
буття та перебування особи в соціюмі.
Зв’язок індивіда зі світом, що опосередковується соціяльними
значеннями в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, перетворюється на прототип
сенсу. Поступове збагачення такого прототипу значущим психологічним
змістом перетворює його на власне сенс як індивідуальний продукт
інтерсуб’єктної взаємодії.
Проєкція індивідом власних настроїв і станів в інтерсуб’єктивний
простір повертається до нього у вигляді віддзеркалених сенсів інших осіб, і
таким чином індивідуальна сенсова система, що формується, виявляється не
суто індивідуальним, а індивідуально-міжіндивідуальним продуктом.
Найзначущіші спільні сенси виявляються потенційно найпридатнішими
для перетворення на спільну ідею. Така ідея поступово символізується,
конвенціялізується, інституціялізується, стаючи частиною загальної системи
пояснення дійсности. Ієрархія сенсів, яка виробляється в окремої особи, є за
своєю суттю суб’єктивною, а спільна ідея, що захоплює уми однієї, кількох,
багатьох осіб, є між-, поза- і надіндивідуальною, трансформується в провідну
ідею, якій тою чи тою мірою підпорядковуються індивідуальні світогляди.
323
Перебування в постійній взаємодії із соціяльним оточенням в умовах
неусвідомлюваного переживання його впливів породжує в особі переживання
позамежного як загально визнаваної сакральної інстанції, що набуває для
взаємодійних індивідів магічно-священної владности.
Проєковані в міжособовий простір індивідуальні уявлення та фантазії у
процесі інтерсуб’єктної взаємодії підлягають абстрагувальній символізації,
виводяться зі сфери безпосередньо-чуттєвого відображення, психологічно
віддаляються від індивіда і трансформуються в надіндивідуальну систему
ідеологічних уявлень. Ця ідеологічна система набуває ознак надлюдської,
надсуспільної, транссоцієтальної, а далі й трансцендентної сили,
найтиповішим утіленням якої є образ/постать Бога. Бог – це всевладна
інстанція, персоналізоване втілення найвищої влади. Його образ виникає в
результаті інтеракційних проєкцій психологічно важливих людських рис.
Трансцендентно-містичні побудови людської свідомости мають виразну
об’єктивно-суб’єктивно-інтерсуб’єктивну природу. Індивідуальний суб’єкт
опиняється під дивною й непоясненною владою незрозумілих сил. Цим
силам важко протидіяти, навпаки, завжди існує велика спокуса
підпорядкуватися їм з огляду на наявність сформованих у ранньому
дитинстві потреби та механізмів перебування під владою містичного.
У людському світобаченні існують, функціюють, взаємодіють два
полюси інтерпретаційного знання про світ – ідеологічний і мітологічний.
Суб’єктивно розташована між ними дійсність здебільшого являє собою
несуперечливу цілісність ідеологічно-мітологічного відображення.
У міжособовому та широкому соціяльному контекстах існує
величезний простір для поставання найрозмаїтіших соціяльних ілюзій, які, з
одного боку, дуже спотворено відображають дійсність, а з другого – цілком
успішно задовольняють світоглядно-ідеологічні потреби соціюму. Наявність
таких ілюзій притаманна і релігійним, і світським формам суспільної
свідомости.
Варіянтом ширшої проблеми співвідношення психосоціяльного типу
суспільства і його панівних ідеологічних орієнтацій є формування
національної ідеї як провідної ідеології суспільства. Розгляд цієї проблеми в
інтеракційно-феноменологічному контексті суспільного розвитку вочевидь
знімає питання про первинність психосоціяльного типу чи ідеологічних
орієнтацій: і те і те становить атрибут і результат єдиного цілісного процесу.
Співвідношення індивідуальної суб’єктности і колективних
квазісуб’єктностей включає рівні індивідуально-соцієтального буття, зміст
324
яких відображає суб’єктивні враження індивідуальних суб’єктів про
наявність того, що не є очевидним, але видається достеменним:
трансцендентальний, трансперсональний, транссоцієтальний,
трансцендентний.
Свідома особа виявляється водночас й об’єктом, і суб’єктом
ідеологічного панування. Вона, з одного боку, розпоряджається власною
ідеологією, а з другого – ідеологія впливає на неї, визначає та міняє патерни її
свідомости й поведінки. Таким чином, ідеологія має специфічну владу над
особою, головним джерелом якої є інтерсуб’єктна взаємодія, а субстратом –
індивідуальна свідомість.
У самому процесі засвоєння кожної ідеології закладено підставу для
незалежної від її носія ідеологічної містифікації дійсности, тому будь-яка
ідеологія має щодо окремої особи тоталітарний характер. Тоталітарність
ідеології проявляється, зокрема, у її психологічній обов’язковості: щоб стати
свідомою особистістю, людина мусить засвоїти певну ідеологічну систему.
Це дає їй змогу бачити й оцінювати світ, але водночас накидає безумовно
упереджені наставлення щодо дійсности. Така упередженість найчастіше
виявляється або в когнітивному спрощенні дійсности, або в ідеологічному
еґоцентризмі.
Одним із найважливіших соціяльно-психологічних механізмів
тоталітаризації суспільства є ідентифікація з офіційною владою.
Сенсо-цільове самовизначення є щонайважливішим виявом намагання
особи набути владного статусу, досягти влади над простором і часом життя.
Водночас визначення сенсу життя справляє зворотний владний вплив на
особу, підпорядковуючи її дії й помисли процесові досягнення поставлених
цілей та осягнення визначеного сенсу.
Наповнення життя сенсом робить людину водночас вільною і
невільною. Прилучення до соціюму дає їй простір для особистісної
самореалізації, але також обмежує можливості її формування конкретними
суспільно-історичними варіянтами розвитку.
Істотно привабливою для переважної більшости людей стає втеча від
достеменної індивідуальної свободи. Перебування в стані вільного вияву
сутнісних особистісних сил також приваблює, але водночас виснажує,
знесилює, лякає й, урешті-решт, спонукає до повернення в спокійний і
затишний світ повсякдення.
Політична влада є лише однією з форм владно-підвладних стосунків у
суспільстві. Політичного характеру ці стосунки (відносини) набувають тоді,
коли зачіпаються інтереси значної частини суспільства, думки громадян
значуще протиставляються, виникають більш чи менш істотні незгоди між
окремими соціяльними групами. Існують сфери суспільного життя, для яких
такі ознаки є перманентно властивими, відтак ці сфери виявляються
стабільно політичними і сукупно утворюють політику як форму суспільної
свідомости.
325
 Політична влада – це варіянт соціяльної влади в широкому розумінні,
якому властиві високий рівень організації, інституціялізації, соціяльної
рефлексії. На дедалі вищих рівнях самоорганізаційного та самореґулівного
розвитку суспільства політична влада своїм змістом та функціями
наближається і зливається з іншими різновидами влади, переходить у владу
власне соціяльну.
Притаманні політичній владі інструментально-технологічні функції
тлумачаться в інтеракційному дискурсі впорядкування як процеси
раціонального структурування і прагматичної реґуляції соціюму. Натомість
урахування дискурсу узалежнення актуалізовує ті її сторони, які
забезпечують справляння належного психологічного впливу на громадян.
У межах дискурсу первинного узалежнення функції політичної влади
полягають у забезпеченні громадянам почуття опіки, захищености,
надійности й стабільности в задоволенні основних потреб. Вторинне
узалежнення означає виконання функцій, спрямованих на психоідеологічне
та морально-психологічне єднання громадян у визначенні їхніх спільних
цілей та ідеалів, озброєння їх значущими світоглядними орієнтирами.
Відповідно до владно-політичних функцій соціяльно-психологічні
характеристики політичної влади втілюються в трьох основних іпостасях:
патерналістсько-демагогічній (первинне узалежнення), прагматично-
реґулятивній (упорядкування), маніпулятивно-паранояльній (вторинне
узалежнення). Отже, співвідношення інтеракційних дискурсів політичної
влади відтворюється як кратологічний цикл її формування та функціювання.
Держава як основна форма організації владних інституцій справляє
відповідний вплив на громадян, що часто-густо набуває характеру більш чи
менш відвертого тиску. За багатьма ознаками такий тиск є доконечним
атрибутом державного управління, позаяк притаманна громадянам потреба
перебувати в залежності від сильної влади апріорі виправдовує його
справляння. Крім того, держава, як правило, намагається узурпувати ще й
функції соціяльно-психологічні та психолого-педагогічні, роблячи об’єктом
своїх впливів як індивідуальну, так і масову свідомість.
Водночас масова свідомість як психосоціяльна властивість
соцієтального суб’єкта виявляє значну самостійність у структуруванні
відносин із владою і сама справляє істотний соціяльно-психологічний тиск на
владні органи. Важливою характеристикою таких процесів є ступінь
відповідности між поширеними оцінками наявної влади і масовими
уявленнями про владу “ідеальну”. Що більшою є така невідповідність, то
хиткішою із соціяльно-психологічного погляду стає позиція влади.
Вибір влади здійснюється соціюмом постійно, повсякчасно і
виявляється в цілій сукупності ставлень, висловлювань, дій у відповідь на
виконання владними органами соціяльно-психологічних та політико-
ідеологічних функцій. Ці функції мають бути своєрідним відображенням
суспільних запитів. Якщо політична система ці запити вчасно розпізнає та
326
ефективно задовольняє, то позбавляє саму себе власне політичного змісту і
переходить на рівень виконання функцій доцільної соціяльної координації
самоорганізовуваного суспільства.

327
 ЗАКІНЧЕННЯ

Про владу в психологічно достеменному розумінні слова йдеться тоді,

коли має місце взаємне виявлення і залучення індивідуальних
суб’єктностей. Найістотнішими характеристиками активізації
індивідуальної суб’єктности в процесі інтерсуб’єктної взаємодії є розподіл на
основі зовнішніх і внутрішніх, онтичних і соцієтальних, структурних і
функційних параметрів.
Стосунки між людськими суб’єктами, що виникають у процесі
інтерсуб’єктної взаємодії, завжди наповнені владно-підвладним змістом і
виявляються, відтак, стосунками владно-підвладними.
Психологічно достеменною, “справжньою” владою є здатність одного
суб’єкта впливати на стани і дії іншого суб’єкта, зумовлювати їх. У зв’язку із
цим визначальною є не наявність об’єктивних владних ресурсів і
спроможностей, а психологічне посідання влади, взаємна суб’єктивна оцінка
владних засобів і можливостей учасниками взаємодії.
Завдяки владному впливові інших осіб індивідуальний суб’єкт набуває
здатности рефлексувати свою суб’єктність, усвідомлювати наявність та
переживати змісти власної інтрасуб’єктности і трансцендентальности,
набуває здатности володіти світом і собою у світі, прагнути і водночас
уникати індивідуальної свободи, постійно повертаючись до психологічно
комфортного протосуб’єктного існування.
Прагнення влади як диспозиційна особистісна характеристика
виникає й формується на основі та в межах інтерсуб’єктної взаємодії. Воно
завжди становить двоєдину цілісність двох тенденцій – домінувати і
підпорядковуватися.
Процеси пристосування середовища до індивідуальних потреб і самого
індивіда – до вимог середовища, які завжди мають місце в життєдіяльності
окремого суб’єкта, під впливом інтерсуб’єктних відображень

328
трансформуються в потребу й здатність домінувати і потребу й здатність
підпорядковуватися.
Особистісний і світоглядний розвиток індивідуального суб’єкта
ґрунтується на початковому відображенні базальних особливостей
індивідуального буття під впливом інтерсуб’єктної взаємодії. Таке
відображення поступово ускладнюється й урізноманітнюється.
Залучення індивідуального суб’єкта до інтерсуб’єктної взаємодії
проходить багато рівнів, на кожному з яких цьому суб’єктові притаманний
певний диспозиційний статус та основний спосіб перебування у світі. На
онтично-активаційному рівні – це організм і наявність; на активаційно-
мотиваційному – первісний суб’єкт і присутність; на мотиваційно-
значеннєвому – соціопсихічний індивід і співдія; на значеннєво-сенсовому –
суб’єкт діяльности і дія; на сенсо-символічному – індивідуальність і вчинок;
на символічно-інструментальному – бктор і соціяльна роль; на
інструментально-результативному рівні – партнер і співпраця.
Перші два з перелічених рівнів можна охарактеризувати як доособові,
три наступні – як власне особові, а два останні – як над- або позаособові. На
доособових рівнях інтерсуб’єктна взаємодія вводить індивідуального
суб’єкта у світ соціяльних значень. На особових рівнях індивідуальний
суб’єкт переходить від опанування стандартно-типових значень до набуття
індивідуально-неповторних, творчих здатностей. На позаособових рівнях
інтерсуб’єктна взаємодія виявляється дедалі менш суб’єктною, а більш
конвенційною.
Істотною кратологічною характеристикою процесу соціялізації
людського індивіда є обов’язковість підлягання дитини соціялізаційним
впливам. Без такого підлягання дитина досягає рівня лише психофізичного
індивіда без жодних ознак соціяльности. Особистісний розвиток дитини має
щодо неї до певної міри примусовий характер, вона мусить включатися в
соціялізаційний дискурс взаємодії з дорослими особами, а відтак розвиватися

329
в певному напрямі, який їй фактично пропонує, забезпечує і нав’язує
найближче соціяльне оточення.
Дорослі особи, насамперед батьки, виявляють і здійснюють
притаманну їм потенційну психологічну владу над дитиною. Ця влада
реалізовується шляхом залучення дитини до ціннісно-символічного дискурсу
взаємодії, дитяча суб’єктність опиняється в просторі спільної з дорослою
особою суб’єктности. Тільки в цьому просторі вона початково й існує у
формі пробуджуваної й постаючої суб’єктности. У такий спосіб відбувається
процес первісної соціялізації як початкове підпорядкування дитини
соціяльним впливам, її входження в інтеракційний дискурс первинного
узалежнення від них.
У цьому процесі дитина не перебуває на пасивній позиції, а активно
включається в соціялізаційний дискурс, шукає контакт із джерелами
соціяльних впливів і, залежно від характеру взаємодії з їхніми носіями,
займає й домінантну, і підпорядковану, а найчастіше – домінантно-
підпорядковану позицію, набуваючи відповідного досвіду владно-підвладної
взаємодії.
Має місце істотна взаємна зумовленість і значущість владно-
підвладних і статеворольових характеристик особистости та міжособових
стосунків. Слід, проте, визнати принципову первинність владно-підвладних
параметрів індивідуальної суб’єктности порівняно із статеворольовими, з
ознаками мужности-жіночности.
І владно-підвладні, і статеворольові характеристики формуються й
визначаються в процесі інтерсуб’єктної взаємодії. І вже на найраніших етапах
уходження дитини в соціяльне середовище мають місце принципово
неоднакові умови статеворольового і владно-підвладного формування
хлопчиків і дівчаток. Головна відмінність полягає в різній послідовності
ідентифікації хлопчиків і дівчаток з особою своєї і протилежної статі.
Початкова ідентифікація з матір’ю і пізніша – із батьком – спричиняють

330
порівняно комфортніші умови раннього формування дівчачої особистости і
більш суперечливі, а відтак і проблемніші – хлопчачої.
У впливах на дитячу особистість постійно конкурують чоловіча і
жіноча версії реальности. Проте визначальнішою є конкуренція версій, що
надходять до дитини від психологічно сильніших і слабших, більш і менш
значущих для неї осіб. Частіше переважання чоловічої версії у впливі на
дитину пояснюється не статеворольовими перевагами чоловічої статі, а її
сильнішими соціяльними позиціями.
Такий результат зазвичай випливає з усталених у суспільстві
стереотипів, згідно з якими чоловічій статі приписується функція
домінування, а жіночій – підпорядкування. Зміст і перебіг інтерсуб’єктної
взаємодії показують, що насправді ступінь домінування і підпорядкування
обох статей є приблизно однаковим, натомість мають місце різні форми їх. Ці
форми виникають та утверджуються відповідно до сфер активности, у яких
традиційну перевагу має та чи та стать. Відтак у суспільстві утвердилися
ґендерно-кратичні стереотипи чоловічої і жіночої особистости й поведінки.
Відоме положення про жіночну природу натовпу слід
переформулювати в ракурсі визнання пріоритетної актуалізації підвладно-
узалежнювальних механізмів інтерсуб’єктної взаємодії, що й зумовлює
ілюзію жіночності, тоді як має радше йтися про спосіб колективно-
інтерактивного підпорядкування.
Психологічна стать формується на основі природжених статевих
особливостей індивіда, а проте ці особливості, аби реалізуватися і стати
характеристиками психологічної статі, мають розвинутися й утвердитися під
впливом оцінок оточення, стати об’єктом соціялізаційних чинників. Тільки
через таку оцінку природжені особливості статі набувають суб’єктивної
значущости і стають складовими статевої ідентичности.
Важливою причиною частої переоцінки значення статеворольових
чинників порівняно з владно-підвладними є їхня вища суб’єктивна
значущість. Особливо це проявляється в міжстатевому спілкуванні, де саме

331
статеворольові особливості насамперед привертають увагу, тоді як у
спілкуванні одностатевому дужче увиразнюються владно-підвладні
характеристики. Тому в багатьох ситуаціях інтерсуб’єктної взаємодії
особливої ваги набуває ступінь відповідности/невідповідности поведінки
особи до статеворольових стереотипів, чим великою мірою зумовлюються
ставлення до неї з боку оточення.
При цьому статево відповідні ознаки приймаються й заохочуються, а
статево невідповідні – відкидаються й витісняються. Відтак первісно
притаманна людині полісексуальність постійно кориґується в бік
одностатевої визначености психологічної статі та гетеросексуальних
орієнтацій. Натомість нереалізовані, витіснені частини психіки, що не
узгоджуються із статеворольовими стереотипами, перетворюються на
глибинні сфери психічного, що існують затаєно й несвідомо і можуть
оцінюватися, зокрема, як аніма чоловічої та анімус жіночої душі.
У цьому контексті полісексуальна людська психіка є нормальною лише
потенційно, як і потенційно перверзною. Збочені з погляду соціяльної норми
сексуальні орієнтації стають результатом раннього розвитку тих чи тих
особистісних особливостей. Важлива роль у такому формуванні належить
відображенню владно-підвладних співвідношень, а особливо це стосується
гомосексуальности, у формуванні якої визначальними є схильності у сфері не
конкретних сексуальних технік, а глибинних владно-підвладних узалежнень.
Провідними владними дискурсами інтерсуб’єктної взаємодії є
первинне і вторинне узалежнення і впорядкування. Дискурс первинного
узалежнення фіксує базальну єдність індивіда зі світом, становить чуттєво-
емоційну основу взаємодії з іншими людьми. Дискурс вторинного
узалежнення відображає вихід за межі індивідуальної чуттєвости, розбудову
світоглядно-символічної особистісної сфери. Дискурс упорядкування означає
раціонально-логічні намагання структурувати внутрішній і зовнішній світ
особи, простір її стосунків з іншими людьми.

332
 В аспекті особистісного поставання має місце іманентна кратологічна
властивість інтерсуб’єктної взаємодії, що втілюється в циклічному чергуванні
дискурсів: від первинного узалежнення через упорядкування до вторинного
узалежнення і далі знову до узалежнення первинного.
Весь життєвий шлях особи структурується за одно-, дво-, три-, чотири-,
п’ятикратною і більше кратологічною циклічністю. Так, в одноразовому
циклі дитинство найвиразніше характеризується первинним узалежненням,
зрілий вік – упорядкуванням, старість – узалежненням вторинним, а в період
дряхління має місце повернення до первинного узалежнення.
Найвиразніше в онтогенетичному розрізі проступає трикратний цикл,
згідно з яким у немовляти переважає первинне узалежнення, у дитини
ясельного віку – упорядкування, під час кризи трьох років – вторинне
узалежнення, у дошкільному віці – первинне узалежнення, у молодшого
школяра – упорядкування, під час підліткової кризи – вторинне узалежнення,
у юності – первинне узалежнення, у зрілому віці – упорядкування, у старості
– вторинне узалежнення, у період дряхління – первинне узалежнення.
У статеворольовому аспекті інтерсуб’єктної взаємодії співвідношення
кратологічних дискурсів утілюється в співвідношеннях характеристик
фемінінности-маскулінности: фемінінні риси стають відображенням
дискурсу первинного узалежнення, маскулінні – дискурсу впорядкування, а
дискурс вторинного узалежнення втілюється в комплексі андрогінности.
Усі три владні дискурси набувають утілення в змісті розмаїтих
групових процесів. Можна, проте, говорити про відносне переважання
первинного узалежнення на рівні інтерсуб’єктної взаємодії в малій групі,
упорядкування – у середній групі (організації), вторинного узалежнення – у
великій групі.
Ще один аспект функціювання кратологічних дискурсів інтерсуб’єктної
взаємодії – соціяльно-політичний, де вони набувають найвиразнішого
відображення в соціяльно-психологічних функціях (іпостасях) політичної
влади. Первинне узалежнення втілюється в патерналістсько-демагогічній

333
іпостасі, яка означає справляння владою належної психологічної турботи про
підданих, забезпечення їм достатнього психологічного комфорту.
Упорядкування виявляється в прагматично-реґулятивній іпостасі, зміст якої
визначається реґулюванням відносин у суспільстві. Вторинне узалежнення
набуває форми маніпулятивно-паранояльних намагань керувати
людськими стосунками та виробленням світоглядних цінностей.
Зіставлення кратологічних дискурсів узалежнення і впорядкування з
основними позиціями учасників інтерсуб’єктної взаємодії – домінуванням і
підпорядкуванням – дає підстави для виділення основних дискурсивних
модусів-позицій учасників взаємодії: домінантного впорядкування,
домінантного узалежнення, підпорядкованого впорядкування,
підпорядкованого узалежнення.
Визначення взаємно спрямованих функцій владно-підвладного змісту
інтерсуб’єктної взаємодії щодо індивідуального суб’єкта та індивідуального
суб’єкта – у дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії – дає такий перелік: первинно-
узалежнювальне домінування, первинно-узалежнювальне підпорядкування,
упорядкувальне домінування, упорядкувальне підпорядкування, вторинно-
узалежнювальне домінування, вторинно-узалежнювальне підпорядкування.
Якщо інтерсуб’єктній взаємодії іманентно притаманний владно-
підвладний зміст, то так само й влада як соціяльно-психологічне явище
завжди інтерсуб’єктивна. Влада є насамперед інтеракційною
характеристикою людського буття, тобто результатом, породженням
людських взаємин і стосунків, а вже потім (але й водночас) – диспозиційною
властивістю людської особи.
Прагнення влади загалом, як і намагання та здатність домінувати або
підпорядковуватися зумовлюються інтерсуб’єктним змістом людського
співжиття. Людська особа як суб’єкт владно-підвладних домагань формується
під впливом інтерсуб’єктної взаємодії. Таке формування початково
ґрунтується на задоволенні/незадоволенні первинних потреб через
інтерперсональні ситуації, що виникають у просторі спільної активности

334
дитини і дорослої особи та в широкому контексті соціяльної організації
життєдіяльности.
І внутрішні спонуки, і зовнішні імпульси, аби вони набули належної
суб’єктивної значущости, має бути відображено, оцінено і наповнено змістом
в інтерсуб’єктивному просторі. Саме інтерсуб’єктна взаємодія забезпечує
найбільш адекватне та, із людського погляду, єдино можливе поєднання
індивідуально-особистісних і міжособових характеристик людського буття.
У процесі інтерсуб’єктної взаємодії її учасники взаємно один з одним
ідентифікуються, відображають та означують змісти інтеракційних виявів,
віддзеркалюють суб’єктність один одного, яка залучається та виявляється в
просторі взаємодії. Саме в цьому просторі утворюється дискурсивно-сенсова
основа спільної діяльности, формується спільний фонд колективних та
індивідуальних значень і сенсів, взаємно виявляються, пристосовуються та
усереднюються змісти психічного життя.
Особистісний сенс постає як індивідуально втілений продукт
інтерсуб’єктної взаємодії. Із такої двоїстої індивідуально-інтерсуб’єктивної
природи випливає його придатність бути інтеракційною основою соціяльного
співбуття.
Постійний обмін змістами особистісних сенсів веде до вичленування
сенсів спільних, на основі яких утворюються й формулюються спільні ідеї.
Такі ідеї, своєю чергою, ще більше втягують, залучають індивідуальних
суб’єктів до інтеракційних обмінів у просторі інтерсуб’єктної взаємодії.
Результатом безперервних інтерсуб’єктних взаємодій стає
інтерсуб’єктивний світ – прототип соцієтальної структури і водночас
першооснова колективної суб’єктности, достеменне існування яких досягає
найбільшої виражености в інтеракційно-феноменологічному дискурсі.
Завдяки такій феноменологічності міжособовий спосіб буття індивіда набуває
продовження в його трансперсональному світі, з одного боку, і забезпечує
йому входження у світ транссоцієтальний – із другого.

335
 Завдяки інтерсуб’єктній взаємодії відображення дійсности людиною
від самого початку є опосередковано-символічним. Через символічний
характер відображення долається відносність зовнішнього і внутрішнього.
Зовнішні стимули і внутрішні імпульси виявляються й поєднуються в
символічному вираженні, зовнішнє і внутрішнє, безпосереднє та
опосередковане заводяться в спільну знаково-символічну систему в межах
індивідуального символічного простору.
Такий символічний характер притаманний і владно-підвладним
дискурсам індивідуально-особистісного та міжособового буття. Суб’єкт, по-
перше, символічно відображає стосунки домінування-підпорядкування, у які
потрапляє в процесі інтерсуб’єктної взаємодії, а по-друге, сам узалежнюється
від набуваної знаково-символічної системи.
Символічне означення влади є виразним свідченням її
“несправжности”, позірности, умовности й відносности. Будь-яка влада
завжди є лише символічною, є владою настільки, наскільки її символічно-
владний зміст відображається суб’єктами взаємодії.
Відповідно у всіх інтерсуб’єктних стосунках особа домінує або
підпорядковується, за суттю, символічно, орієнтуючись на змісти власної
знаково-символічної системи. Виходить, що суб’єкт стає єдиним джерелом
влади над самим собою. Тому будь-яку владу можна звичайно трактувати як
таку собі прото-, квазі- або псевдовладу.
Яскравим прикладом символічно-позірної природи влади є її
використання для долання почуття особистісної нижчости.
Інтерсуб’єктна взаємодія виявляється головним джерелом дійсности
для суб’єкта, уявнює і формулює дійсність для нього. Саме в її межах та під її
впливом суб’єктивне буття існує як герменевтична інтерпретація світу,
читання “життя як тексту”.
Символи, що закодовуються і розкодовуються в процесі інтерсуб’єктної
взаємодії, стають репрезентантами певних сенсів. А утворювані сенси
постають перед суб’єктом у символічному вигляді. Дійсність, відтак,

336
виявляється суб’єктивною сукупністю сенсів, що репрезентується
символами.
Оскільки між символами і сенсами ніколи не буває цілковитої
відповідности, то інтерсуб’єктна взаємодія завжди накидає індивідові певний
стан дискурсивного напруження, надаючи його входженню у взаємодію
постійної незавершености. Найістотнішим для суб’єкта результатом
інтерсуб’єктивного відображення світу стає його (світу) індивідуальна
модель. Суб’єкт, з одного боку, є автором такої моделі, а з другого – перебуває
під її владою, через неї і завдяки їй пізнає світ. Відтак інтерсуб’єктна
взаємодія дедалі більше набуває характеру обміну індивідуальними моделями
світобачення.
Таким чином, і в індивідуальному, і в міжособовому варіянтах
відображення дійсности можна вести мову про владу над індивідуальним
суб’єктом символіки власне індивідуальної, міжособової, ситуаційної,
соцієтальної, універсальної. Ця влада виявляється психологічно тотальною,
суб’єкт завжди перебуває під її впливом, керується її змістами.
Мабуть, єдиною сферою, де влада індивідуальної та соціяльної
символіки істотно слабне й знімається, де, навпаки, увиразнюється
символічна відносність владно-підвладних співвідношень, є сфера умовно-
ігрової, творчої взаємодії. Це той варіянт взаємодії, коли залучені до неї
суб’єкти самостійно та спільно творять нову символіку існування і
співіснування.
У процесі інтерсуб’єктної взаємодії індивідуальні уявлення й фантазії,
ставлення й наставлення проєкуються в міжособовий, інтерсуб’єктивний
простір. У цьому просторі під впливом взаємодійних чинників вони
підлягають абстрагувальній символізації і лягають в основу формування
трансперсональних, транссоцієтальних, трансцендентних сфер
індивідуального і соцієтального буття.
Індивід отримує широку світоглядну сферу, що виходить далеко за межі
знання про безпосередньо відображувані реалії. Набуття такого світогляду

337
виявляється для індивіда психологічно обов’язковим, а індивідуальна модель
світу набуває ідеологічного характеру. Засвоєна й вироблена індивідом
ідеологія стає знаряддям його індивідуальної інтерпретації світу, суб’єктивно
спрямовує та озброює його, а водночас обмежує когнітивний і мотиваційний
репертуар. Таким чином, можна говорити про специфічний владний вплив
ідеології на її ж носія-суб’єкта.
Ідеологічна перейнятість зумовлює більш чи менш виражений
ідеологічний еґоцентризм особи, яка неминуче відображає та оцінює
дійсність крізь призму притаманних їй ідеологічних постав. Джерелом такої
влади ідеології над особою є інтерсуб’єктна взаємодія, натомість субстратом
– сама індивідуальна свідомість суб’єкта ідеології.
Вершинним виявом владно-підвладних узалежнень у сфері ідеології
стає для людини пошук сенсу життя, у якому втілюються її прагнення
здобути владу над простором і часом життя, а в результаті чого вона, за
суттю, цілком суб’єктивно вибудовує для себе сенс життя, виривається з
полону давніших наставлень і стереотипів, але потрапляє в залежність від
нових змістів.
Владі як соціяльно-психологічному явищу притаманна істотна
тенденція містифікації, що має насамперед онтогенетично-інтеракційне
пояснення. Задоволення первинних потреб у ранньому дитинстві
відбувається в незрозумілий для дитини спосіб. Її спілкування з батьками
характеризується такою собі магічною наповненістю, коли причинно-
наслідкові зв’язки ніяк не усвідомлюються, але потреби задовольняються,
через що взаємодія з батьками набуває для дитини магічно-містичного змісту.
Водночас неповне або недостатнє задоволення потреб штовхає дитину
в бік задоволення їх у суто внутрішній, фантазійний спосіб, що лягає в
основу ілюзорного відображення дійсности. Дійсність стає тим, що дитина
сама для себе витворює у внутрішніх переживаннях.
З розширенням психологічного простору відображення дійсности через
інтерсуб’єктну взаємодію раніше не зрозумілі причинно-наслідкові зв’язки

338
стають для дитини дедалі прозорішими, але вже сформовані потреби та
механізми магічно-містичного відображення зберігаються і потреба давати
магічно-містичні пояснення поширюється на інші сфери психічного
відображення, які суб’єкт почасти опановує, але які почасти залишаються для
нього непізнаними.
Водночас має місце дальший розвиток потреби і здатности тікати від
дійсности у світ фантазій – створювати паралельну, вигадану дійсність. Ця
дійсність, з одного боку, є виключним суб’єктивним продуктом самого
індивіда, у межах якого він посідає виняткові авторські права й можливості, а
з другого – він сам підпорядковується правилам і можливостям вигаданої ним
самим дійсности.
Фактично ця дійсність стає простором утілення владних домагань
самого суб’єкта, як і його підвладних наставлень. В обох цих варіянтах
магічно-містичного світобачення індивід удається до пошуку абстрактної
влади. Його позиція осцилює між логіко-ідеологічним і релігійно-
міфологічно-езотеричним світоглядними модусами.
Незалежно від переважання тої чи тої тенденції завжди має місце більш
чи менш виражена світоглядна містифікація дійсности. Інтеракційний обмін
містифікованими індивідуальними моделями дійсности веде до формування
та функціювання в суспільстві різного роду соціяльних ілюзій. Фактично
будь-яка суспільна ідеологія – релігійна, філософська, політична тощо – є
варіянтом такої ілюзії.
Спільно-взаємне інтеракційне переживання впливів соціяльного
оточення приводить до переживання позамежного як спільно визнаваної
сакральної інстанції, що має магічно-священну владність над соціюмом та
окремим індивідом. Такою владністю як атрибутивною властивістю
наділяються транссоцієтальні і трансцендентні чинники індивідуального і
соцієтального буття, що суб’єктивно поміщаються на межу пізнаного і
непізнаного. Найтиповішою головною владною інстанцією стає Бог.

339
 Інтерсуб’єктна взаємодія лежить в основі утворення соцієтальної
структури, яке відбувається шляхом леґітимації та інституціялізації
соціяльно виправданих, інтерактивно ефективних способів взаємодії.
Важливим чинником такої інституціялізації, утривалення соцієтальної
структури стають владно-підвладні співвідношення, що постійно виникають,
повторюються та підтверджуються в дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії.
Первинною соціяльною формою таких співвідношень є взаємини
дитини з батьками, авторитет яких стає прототипом усіх пізніших варіянтів
соціяльної влади – влади іншої особи, влади вождя, влади ідеології, влади
соцієтальної структури.
Щоб стати ефективним, образ вождя має відповідати масовим потребам
та очікуванням. При цьому масовою свідомістю легше відображаються
соціяльно-політичні параметри поведінки та особистости вождя, натомість
ґрунтовнішими, визначальнішими для прийняття/неприйняття його образу є
глибинно-суб’єктні характеристики.
Примусової щодо особи сили набувають численні соцієтальні явища,
такі як влада соціяльних норм, громадської думки. Ця влада є, за суттю,
ілюзорною, але сприймається та переживається індивідом як цілком реальна.
Вона ґрунтується на індивідуальній суб’єктивній інтерпретації сенсу й змісту
норм та впливів, що надходять від оточення.
Підпорядковуючись таким нормам і впливам, особа як член суспільства
конформується, влада соціяльних норм і приписів стає для неї анонімною,
невидимою. Водночас на міжособовому та соцієтальному рівнях ці норми й
приписи інституціялізовуються, і таке поєднання індивідуальної конформації
і соціяльної інституціялізації становить соціяльно-психологічну основу
формування соцієтальної структури.
Підпорядкування індивідуального суб’єкта соціяльним нормам,
приписам, ідеям має щодо нього більш чи менш виражений тоталітарний
характер, його суб’єктивне буття підпорядковується дотриманню таких норм

340
і приписів або, навпаки, у нонконформістському варіянті – їхньому
нехтуванню та знецінюванню.
Щонайважливішим чинником залучення індивіда до соцієтальної
структури є його ідентифікація з владою. Офіційна, державна, політична
влада – це варіянти влади соціяльної, результат інституціялізації соціяльних
норм і приписів у процесі суспільної самоорганізації.
На найвищому рівні такої самоорганізації політична влада втрачає свій
власне політичний характер і перетворюється на владу достеменно соціяльну
– доцільну соціяльну координацію самоорганізовуваного суспільства. Така
суспільна координація і самоорганізація функціюють на мікро- і
макросоціяльному рівнях – груповому, організаційному та
загальносуспільному, на кожному з яких тою чи тою мірою постають для
індивіда як абстрагована від безпосереднього змісту інтерсуб’єктної взаємодії
транссоцієтальна сила.

341
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аардвег Ж. ван дер. Комплекс неполноценности у гомосексуалов //

Человек и пол. Гомосексуализм и пути его преодоления. – СПб.: Кайрос,
1998а. – С. 115–132.
2. Аардвег Ж. ван дер. Лесбиянство // Человек и пол. Гомосексуализм и пути
его преодоления. – СПб.: Кайрос, 1998б. – С. 133–137.
3. Абельс Х. Интеракция, идентификация, презентация. Введение в
интерпретативную социологию. – СПб.: Алетейя, 1999. – 150 с.
4. Абраменкова В. В. Социальная психология детства в контексте развития
отношений ребенка в мире // Вопр. психол. – 2002. – № 1. – С. 3–16.
5. Абраменкова В. В. Половая дифференциация и сексуализация детства:
горький вкус запретного плода // Вопр. психол. – 2003. – № 5. – С. 103–
120.
6. Абрамян Л. А. О философских проблемах знаковой теории языка //
Полигнозис. – 2002. – № 2. – С. 74–81.
7. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299 с.
8. Авермат Э. В. Социальное влияние в малых группах // Перспективы
социальной психологии / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 504–
547.
9. Автономова Н. С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
Очерки современной политической философии Запада / В. В.
Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. –
С. 256–294.
10.Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии: Пер. с нем. Вст.
ст. А. М. Боковикова. – М.: Фонд ”За экономическую грамотность”, 1995. –
296 с.
11.Адлер А. Взаимосвязь между неврозом и остроумием // Адлер А. Наука
жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997а. – С. 231–234.
12.Адлер А. Индивидуальная психология и психоанализ // Адлер А. Наука
жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997б. – С. 251–271.
13.Адлер А. Индивидуальная психология как путь к познанию и
самопознанию человека // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. – К.:
Port-Royal, 1997в. – С. 204–230.
14.Адлер А. Краткие замечания о разуме, интеллекте и слабоумии // Адлер А.
Наука жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997г. – С. 241–250.
15.Адлер А. Критические размышления о смысле жизни // Адлер А. Наука
жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997д. – С. 189–195.
16.Адлер А. Наука жить // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-
Royal, 1997е. – С. 7–186.
17.Адлер А. Понять природу человека: Пер. Е. А. Цыпина. – СПб.: Академич.
проект, 1997ж. – 256 с.
18.Адлер А. Психология власти // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. –
К.: Port-Royal, 1997з. – С. 235–240.

342
19.Адлер А. Спасение человечества с помощью психологии // Адлер А. Наука
жить. Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997и. – С. 196–203.
20.Адлер А. Техника лечения // Адлер А. Наука жить. Пер. с англ. и нем. – К.:
Port-Royal, 1997к. – С. 272–282.
21.Адорно Т. Исследование авторитарной личности / Под общ. ред. В. П.
Култыгина. – М.: Серебряные нити, 2001. – 416 с.
22.Акімова Л. М. Влада: деякі психологічні аспекти // Наукові праці МАУП /
Редкол.: М. Ф. Головатий (гол. ред. ) та ін. – Вип. 6: Соціально-
психологічні проблеми вдосконалення управлінської діяльності. – К., 2003.
– С. 32–34.
23.Алексєєва М. І. Взаємодія батьків і дітей на різних стадіях життєвого
циклу сім’ї // Психологічні проблеми навчання, виховання, активності та
розвитку особистості: Матер. звітн. наук. сесії Ін-ту психол. АПН України
(10–11 лютого 1994 р. ). – К., 1994. – Ч. 1. – С. 155–163.
24.Алексєєва М. І. Взаємодія батьків і дітей в сім’ї як виховний чинник //
Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних психологічних дослідженнях:
Наук. записки Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред.
Максименка С. Д. – Вип. 20. – Ч. 1. – К., 2000. – С. 24–30.
25.Алюшин А. Л., Порус В. Н. Власть и “политический реализм”
(поведенческие концепции власти в политической науке США) // Власть:
Очерки современной политической философии Запада / В. В.
Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. –
С. 95–127.
26.Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного
дискурсів // Філос. думка. – 2003. – № 6. – С. 50–75.
27.Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 376 с.
28.Андреева Г. М. Образ мира в структуре социального познания // Мир
психол. – 2003. – № 4. – С. 31–40.
29.Андрієвська В. В. Педагогічний досвід: спроба герменевтичного
дослідження // Мова і культура. – Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і
культури. Мова і засоби масової комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго,
2003. – С. 146–153.
30.Арендт Г. Становище людини: Пер. з англ. М. Зубрицька. – Львів: Літопис,
1999. – 255 с.
31.Арон Р. Мир і війна між націями: Пер. з фр. – К.: Юніверс, 2000. – 688 с.
32.Аронсон Э., Пратканис Э. Р. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения.
Повседневное использование и злоупотребление. – СПб.: прайм-
ЕВРОЗНАК, 2002. – 384 с.
33.Арьес Ф. Человек перед лицом смерти: Пер. с фр. / Общ. ред. Оболенской
С. В.; Предисл. Гуревича А. Я. – М.: Прогресс – Прогресс-Академия, 1992.
– 528 с.
34.Асмолов А. Г. По ту сторону сознания: методологические проблемы
неклассической психологии. – М.: Смысл, 2002. – 480 с.
35.Бабаева Л. В., Таршис Е. Я., Резниченко Л. А. Элита России: о настоящем
и будущем страны // Социол. исследов. – 1996. – № 4. – С. 40–49.
343
36.Бадан А. Мовна комунікація як відображення картини світу // Філос. обрії.
– 2003. – № 10. – С. 245–259.
37.Баева Л. В. Аксиологический анализ феномена жизни // Филос. и
общество. – 2003. – № 3. – С. 139–158.
38.Бажутіна С. Б., Лук’янченко А. Ю. Особливості інтерпретації
внутрішнього світу іншого студентами у процесі спілкування // Проблеми
заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН
України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К., 2003. – С. 8–13.
39.Балинт М. Базисный дефект: Терапевтические аспекты регрессии / Пер. с
англ. – М.: Когито-Центр, 2002. – 256 с.
40.Балл Г. Категорії значення і смислу в аналізі соціальної поведінки //
Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні / За
ред. Максименка С. Д., Циби В. Т., Шайгородського Ю. Ж. та ін. – К.: Укр.
центр політ. менеджменту, 2003. – С. 61–67.
41.Бандура А. Теория социального научения. – СПб.: Евразия, 2000. – 320 с.
42.Барматова С. Поле політики: до проблеми теоретичної ідентифікації //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4. – С. 165–174.
43.Барт Р. Мифологии // Пер. с фр., вст. ст. и коммент. С. Н. Зенкина. – М.:
Изд-во им. Сабашниковых, 2000. – 320 с.
44.Бассиюни К. Воспитание народоубийц. (Власть или зрелость. О
принуждении к послушанию и стремлению к автономии) / Пер. с нем. А.
Д. Пономарева. – СПб.: Академич. проект, 1999. – 220 с.
45.Батай Ж. Внутренний опыт / Пер. с франц., послесл. и коммент. С. Л.
Фокина. – СПб.: Аксиома, Мифрил, 1997. – 336 с.
46.Бахтин М. М. Философия языка и объективная психология // “Ars vetus –
Ars nova”: М. М. Бахтін. – К.: Гнозис, 1999. – С. 168–182.
47.Бевз Г. М. Прийомна сім’я: особливості розвитку та соціальної адаптації
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування // Актуальні
проблеми психології. – Т. 3: Консультативна психологія і психотерапія: Зб.
наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України. – Вип. 2 / За ред.
Максименка С. Д., Кісарчук З. Г. – К.: Міленіум, 2003. – С. 211–221.
48.Бей Л. Б. Психолингвистическая модель интерпретационной деятельности
// Мова і культура. – Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури. Мова і
засоби масової комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 55–62.
49.Бейтсон Г. Мораль и национальный характер // Бейтсон Г. Экология
разума. Избр. ст. по антропологии, психиатрии и эпистемологии / Пер. с
англ. – М.: Смысл, 2000а. – С. 121–138.
50.Бейтсон Г. Теория игры и фантазии // Бейтсон Г. Экология разума. Избр.
ст. по антропологии, психиатрии и эпистемологии / Пер. с англ. – М.:
Смысл, 2000б. – С. 205–220.
51.Беля В. Політична участь та метаморфози образу влади: український
контекст // Філос. думка. – 2002. – № 3. – С. 108–119.
52.Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по
социологии знания. – М.: Academia-Центр, Медиум, 1995. – 323 с.

344
53.Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания // Бергсон А. Собр.
соч. в 4 т. – Т. 1. – Пер. с фр. – М.: Моск. клуб, 1992. – С. 50–155.
54.Бердяев Н. А. О назначении человека: Опыт парадоксальной этики //
Бердяев Н. А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 19–252.
55.Березина Н. Ю. Феноменология интерсубъективности в психотерапии //
Современный психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтпресс,
2002. – С. 99–108.
56.Березина Т. Н. Чувствование как экзистенциальная функция интеграции
себя и Другого // Мир психол. – 2001. – № 3. – С. 70–82.
57.Березко И. В. Подходы к исследованию личной мифологии // Актуальні
проблеми психології. – Т. 2. Психологічна герменевтика / За ред. Н. В.
Чепелєвої. – Вип. 2. – К., 2002. – С. 103–109.
58.Берн Ш. Гендерная психология. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 320 с.
59.Берн Э. Секс в человеческой любви: Пер. с англ. – М., 1990. – 224 с.
60.Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих
взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология
человеческой судьбы: Пер. с англ. / Общ. ред. М. С. Мацковского;
Послесл. Л. Г. Ионина и М. С. Мацковского. – СПб.: Лениздат, 1992а. – 400
с.
61.Берн Э. Трансакционный анализ и психотерапия / Пер. с англ. – СПб.:
Братство, 1992б. – 224 с.
62.Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. Пер с англ. / Общ. ред. В. Я.
Пилиповского. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с.
63.Беттельхейм Б. Просвещенное сердце // Человек. – 1992. – № 2. – С. 67–80;
№ 3. – С. 74–85; № 4. – С. 50–64; № 5. – С. 48–62; № 6. – С. 85–102.
64.Бех И. Д. Психологическая проекция социогенеза личности // Г. И.
Челпанов и современность: проблемы развития современной
психологической науки: Сб. науч. трудов. – М.-К., 2000. – С. 39–46.
65.Бехтерев В. М. Объективная психология. – М.: Наука, 1991. – 480 с.
66.Бехтерев В. М. Внушение и его роль в общественной жизни // Бехтерев В.
М. Гипноз. – Донецк: Сталкер, 1999. – С. 125–346.
67.Бинсвангер Л. Фрейд и его концепция человека в свете антропологии //
Бинсвангер Л. Бытие-в-мире. Избр. ст. Я. Нидлмен. Критическое введение
в экзистенциальный психоанализ. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1999. – С.
19–51.
68.Бирхофф Г. У. Просоциальное поведение // Перспективы социальной
психологии / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 398–420.
69.Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти (теоретико-
эмпирические исследования языка и его использования) // Язык и
моделирование социального взаимодействия: Переводы/Сост. В. М.
Сергеева и П. Б. Паршина; Общ. ред. В. П. Петрова. – М.: Прогресс, 1987.
– С. 88–125.
70.Блондель Ж. Политическое лидерство: Путь к всеобъемлющему анализу. –
М., 1992. – 135 с.

345
71.Блумер Г. Коллективное поведение // Американская социологическая
мысль / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-т бизнеса и
управл., 1996. – С. 166–212.
72.Бовуар С. де. Друга стать / Пер. з фр. Н. Воробйової, П. Воробйова, Я.
Собко: В 2 т. – К.: Основи, 1994, 1995.
73.Бодалев А. А. Межличностное восприятие и понимание // Бодалев А. А.
Личность и общение: Избр. труды. – М.: Педагогика, 1983. – С. 85–265.
74.Бодалев А. А. Феномен понимания другого и определяющие его
факторы // Мир психол. – 2001. – № 3. – С. 12–16.
75.Бодрийяр Ж. Система вещей. – М.: Рудомино, 1999. – 224 с.
76.Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добросвет, 2000. – 387
с.
77.Бодуен Ж. Вступ до політології / Пер. з фр. – К.: Основи, 1995. – 174 с.
78.Болл Т. Власть // Политич. исследов. – 1993. – № 5. – С. 36–42.
79.Бондаревська І. Дискурс без засад: нові умови формування суб’єкта //
Філос. обрії. – 2002. – № 7. – С. 68–83.
80.Бондаревська І. А. Гендер як категорія теоретичного аналізу // Гендерні
студії: освітні перспективи (навч.-метод. матер. ). – К.: Фоліант, 2003. – С.
36–65.
81.Бондаренко О. Ф. Метапсихологічний контекст психології допомоги //
Пед. і психол. – 2002. – № 4. – С. 4–12.
82.Боришевський М. Й. Самоактивність як умова суб’єктного становлення
особистості дитини у виховному процесі // Психологічні проблеми
навчання, виховання, активності та розвитку особистості: Матер. звітн.
наук. сесії Ін-ту психол. АПН України (10–11 лютого 1994 р. ). – К., 1994. –
Ч. 1. – С. 256–265.
83.Боришевський М. Й. Психологічні детермінанти особистісної
саморегуляції поведінки // Розвиток педагогічної і психологічної наук в
Україні. 1992–2002: Зб. наук. праць до 10-річчя АПН України. – Ч. 1. –
Харків: ОВС, 2002. – С. 516–527.
84.Бранский В. П. Теоретические основания социальной синергетики // Вопр.
филос. – 2000. – № 4. – С. 112–129.
85.Братченко С. Л. Межличностный диалог и его основные атрибуты //
Психология с человеческим лицом: гуманистические перспективы в
постсоветской психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.:
Смысл, 1997. – С. 201–222.
86.Браун Р. Межгрупповые отношения // Перспективы социальной
психологии / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 548–578.
87.Брокмейер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной
альтернативной парадигмы // Вопр. филос. – 2000. – № 3. – С. 29–42.
88.Брушлинский А. В. Социальная психология в России и теория Сержа
Московичи // Московичи С. Век толп. Исторический трактат по
психологии масс. Пер. с фр. / Пер. Т. П. Емельяновой. М.: Центр психол. и
психотерап., 1996. – С. 5–20.

346
89.Брушлинский А. В. Психология субъекта: индивида и группы (часть I) //
Психол. журн. – 2002. – Т. 23. – № 1. – С. 71–80.
90.Бубер М. Проблема человека. Перспективы // Лабиринты одиночества:
Пер. с англ. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. Е. Покровского. – М.:
Прогресс, 1989. – С. 88–97.
91.Бубер М. Диалог // Бубер М. Два образа веры: Пер. с нем. / Под ред. П. С.
Гуревича, С. Я. Левит, С. В. Лёзова. – М.: Республика, 1995а. – С. 93–124.
92.Бубер М. Я и Ты // Бубер М. Два образа веры: Пер. с нем. / Под ред. П. С.
Гуревича, С. Я. Левит, С. В. Лёзова. – М.: Республика, 1995б. – С. 15–92.
93.Булах І. П. До проблеми суб’єкт-суб’єктної взаємодії в педагогічній
пресі // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К., 2003.
– С. 28–33.
94.Бурдьє П. Практичний глузд / Пер. з фр. О. Йосипенко, С. Йосипенка, А.
Дондюка. За ред. С. Йосипенка. – К.: Укр. центр духовн. культури, 2003. –
503 с.
95.Бурлачук В. Способи артикуляції влади, або символ у системі владних
відносин // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С. 20–
31.
96.Бурлачук В. Ф. Символ и власть: Роль символических структур в
построении картины социального мира. – К.: Ин-т социол. НАН Украины,
2002. – 266 с.
97.Бурлачук Л. Ф., Михайлова Н. Б. К психологической теории ситуации //
Психол. журн. – 2002. – Т. 23. – № 1. – С. 5–17.
98.Бурно М. Е. Напряженно-авторитарный характер // Психология и
психоанализ власти: Хрестом. – Т. 2. – Самара: БАХРАХ, 1999. – С. 245–
250.
99.Буунк Б. П. Аффилиация, аттракция и близкие отношения // Перспективы
социальной психологии / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 372–
397.
100. Буякас Т. М. Личностное развитие в условиях работы самопонимания,
опосредствованной символами // Вопр. психол. – 2000. – № 1. – С. 96–108.
101. Бьюдженталь Дж. Искусство психотерапевта. – СПб.: Питер, 2001. –
304 с.
102. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб.: Питер, 1997. – 336 с.
103. Валлон А. От действия к мысли: Очерк сравнительной психологии. –
М.: Изд-во иностр. лит., 1956. – 239 с.
104. Валлон А. Психическое развитие ребенка. – М.: Просвещение, 1967. –
196 с.
105. Ванд Л. Э., Муратова А. С. Насколько реальна мифологическая
реальность? // Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 47–56.
106. Василенко И. Власть пространства и идея мессианизма // Власть. –
2001. – № 2. – С. 44–50.
107. Василенко И. Человек политический в информационном обществе //
Власть. – 2004. – № 3. – С. 46–54.
347
108. Васильченко А. А. Понимание, диалог и социальный конструктивизм //
Актуальні проблеми психології. – Т. 2. Психологічна герменевтика / За ред.
Н. В. Чепелєвої. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 20–39.
109. Васютинский В. А. Психологическая характеристика политического
сознания граждан Украины: реформы, независимость, власть // Журнал
практического психолога. – 1999. – № 1. – С. 18–34.
110. Васютинський В. О., Гундертайло Ю. Д. Про чинники електоральних
намірів громадян літнього віку // Політична культура демократичного
суспільства: стан і перспективи в Україні: Матер. Всеукр. наук.-практ.
конф. 26–27 лютого 1998 р. – К., 1998. – С. 94–97.
111. Вахромов Е. Е. Проблема Человека: Самость и Я в психологи // Мир
психол. – 2002. – № 2. – С. 30–44.
112. Вебер М. Покликання до політики // Вебер М. Соціологія.
Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.:
Основи, 1998а. – С. 173–191.
113. Вебер М. Політичні спільноти і господарство // Вебер М. Соціологія.
Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.:
Основи, 1998б. – С. 87–103.
114. Вебер М. Про деякі категорії соціології розуміння // Вебер М.
Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О.
Погорілий. – К.: Основи, 1998в. – C. 104–156.
115. Вебер М. Свобода і примус у правових спільнотах // Вебер М.
Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О.
Погорілий. – К.: Основи, 1998г. – C. 83–86.
116. Вебер М. Три чисті типи леґітимного панування // Вебер М. Соціологія.
Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.:
Основи, 1998д. – С. 157–172.
117. Вейнингер О. Пол и характер. – М.: ТЕРРА, 1992. – 480 с.
118. Венгеров А. Б. Синергетика и политика // Власть силы, сила власти: Сб.
науч. трудов. – М.: Юристъ, 1996. – С. 42–59.
119. Весна Е. Б. Проблема социализации и ее эффектов в развитии личности
и ее смысловых установок // Мир психол. – 2001. – № 2. – С. 154–165.
120. Виндельбанд В. О свободе воли. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 208 с.
121. Вознесенська О. Політичний текст і електоральна поведінка
населення // Соц. психол. – 2004. – № 5 (7). – С. 79–89.
122. Войтила К. Суб’єктність і “те, що не піддається редукції” в людині //
Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. – Львів:
Свічадо, 2000а. – С. 19–27.
123. Войтила К. Участь чи відчуження? // Досвід людської особи: Нариси з
філософської антропології. – Львів: Свічадо, 2000б. – С. 245–258.
124. Волков П. Разнообразие человеческих миров (Руководство по
профилактике душевных расстройств). – М.: Аграф, 2000. – 528 с.
125. Волочков А. А. Активность субъекта как фактор психического развития
(гипотезы, модели, факты) // Психол. журн. – 2003. – Т. 24. – № 3. – С. 22–
31.
348
126. Вольфовська Т. О. Становлення інтерактивних умінь як психологічна
проблема інтеграції особистості в громадське життя // Пед. і психол. –
2002. – № 4. – С. 64–74.
127. Вонхольдт К. Р. Введение // Человек и пол. Гомосексуализм и пути его
преодоления. – СПб.: Кайрос, 1998. – С. 17–21.
128. Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.: Ин-
т психол. РАН, КСП+, 1998. – С. 195–308.
129. Выготский Л. С. Лекции по психологии // Выготский Л. С. Собр. соч.: В
6-ти т. – Т. 2. Проблемы общей психологии / Под ред. В. В. Давыдова. –
М.: Педагогика, 1982а. – С. 362–465.
130. Выготский Л. С. Мышление и речь // Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6-ти
т. – Т. 2. Проблемы общей психологии / Под ред. В. В. Давыдова. – М.:
Педагогика, 1982б. – С. 5–361.
131. Выготский Л. С. История развития высших психических функций //
Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6-ти т. – Т. 3. Проблемы развития психики /
Под ред. А. М. Матюшкина. – М.: Педагогика, 1983. – С. 5–328.
132. Выготский Л. С. Вопросы детской (возрастной) психологии //
Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6-ти т. – Т. 4. Детская психология / Под ред.
Д. Б. Эльконина. – М.: Педагогика, 1984а. – С. 243–385.
133. Выготский Л. С. Орудие и знак в развитии ребенка // Выготский Л. С.
Собр. соч.: В 6-ти т. – Т. 6. Научное наследство / Под ред. М. Г.
Ярошевского. – М.: Педагогика, 1984б. – С. 5–90.
134. Выготский Л. С. Педология подростка // Выготский Л. С. Собр. соч.: В
6-ти т. – Т. 4. Детская психология / Под ред. Д. Б. Эльконина. – М.:
Педагогика, 1984в. – С. 5–242.
135. Вышеславцев Б. П. Вечное в русской философии // Вышеславцев Б. П.
Этика преображенного Эроса / Вст. ст., сост. и коммент. В. В. Сапова. – М.:
Республика, 1994а. – С. 153–324.
136. Вышеславцев Б. П. Этика преображенного Эроса. Проблемы Закона и
Благодати // Вышеславцев Б. П. Этика преображенного Эроса / Вст. ст.,
сост. и коммент. В. В. Сапова. – М.: Республика, 1994б. – С. 13–152.
137. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости:
дослідження категорії громадянське суспільство: Пер. з нім. А. Онишко. –
Львів: Літопис, 2000. – 320 с.
138. Гайдеґґер М. Гельдерлін та сутність поезії // Возняк Т. С. Тексти та
переклади / Худож. оформл. автора. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 345–360.
139. Геґель Ґ. В. Ф. Феноменологія духу / З нім. пер. П. Таращук; Наук. ред.
пер. Ю. Кушаков. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 548 с.
140. Гидденс Э. Сознание, Я и социальное взаимодействие // Филос. и
общество. – 2001. – № 2. – С. 35–58.
141. Гільдебранд Д. фон. Ступені духовного контакту // Досвід людської
особи: Нариси з філософської антропології. – Львів: Свічадо, 2000. – С.
259–273.
142. Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе / Пер. з англ. – К.: Дух і
літера, 2001. – 542 с.
349
143. Главник О. П. До проблеми сімейного виховання: гендерний аспект //
Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К., 2003.
– С. 46–54.
144. Глызов Д. В. Психоанализ коннотаций политического дискурса //
Современный психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтпресс,
2002. – С. 67–74.
145. Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної
та цивільної / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2000. – 606 с.
146. Говорун Т., Кікінежді О. Стать та сексуальність: психологічний ракурс:
Навч. посібн. – Тернопіль: Навч. кн. – Богдан, 1999. – 384 с.
147. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов-на-Д.:
Феникс, 1996. – 448 с.
148. Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політ. менеджмент. – 2003.
– № 1. – С. 49–58.
149. Головаха Е. И. Трансформирующееся общество. Опыт
социологического мониторинга в Украине. – К.: Ин-т социол. НАН
Украины, 1996. – 143 с.
150. Головаха Е. И., Панина Н. В. Психология человеческого
взаимопонимания. – К.: Политиздат Украины, 1989. – 189 с.
151. Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и
современная практика. – К.: Абрис, 1994. – 168 с.
152. Головачев Б. В., Косова Л. Б. Высокостатусные группы: штрихи к
социальному портрету // Социол. исследов. – 1996. – № 1. – С. 45–51.
153. Гольц Г. А. К вопросу о природе глобальных мифов и потенциальной
роли надсознания в действовании человека // Мир психол. – 2003. – № 3. –
С. 221–230.
154. Гордилов В. Влада. Культура. Індивід // Соц. психол. – 2004. – № 5 (7). –
С. 36–47.
155. Горностаева М. В. Миф и сказка как символические системы // Вестн.
Моск. ун-та. Сер. 18. Социол. и политол. – 2001. – № 3. – С. 113–125.
156. Горностай П. П. Гендерний розвиток та гендерна ідентичність
особистості, особливості чоловічої та жіночої соціалізації // Гендерні
студії: освітні перспективи (навч.-методич. матер. ). – К.: Фоліант, 2003. –
С. 5–21.
157. Горовая Т. П. Голос как телесный феномен // Мир психол. – 2003. – № 4.
– С. 217–222.
158. Горшков М. К. Общественное мнение: История и современность. – М.:
Политиздат, 1988. – 383 с.
159. Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особистості в освітніх
закладах закритого типу // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць
Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. –
Т. V. – Ч. 5. – К., 2003. – С. 105–109.
160. Грановская Р. М. Конфликт и творчество в зеркале психологии. – М.:
Генезис, 2002. – 573 с.
350
161. Грановская Р. М. Психология веры. – СПб.: Речь, 2004.
162. Гришина Н. В. Психология социальных ситуаций // Вопр. психол. –
1997. – № 1. – С. 121–132.
163. Григорьев С. В. Проблема биографии мифа и психологический анализ
логики мифотворческой игры // Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 92–100.
164. Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти. – Пер. с англ. А.
И. Неклесса. – М.: Изд-во Трансперсон. ин-та, 1996. – 246 с.
165. Грошев И. В. Гендерные представления о власти // Социол. исследов. –
2000. – № 12. – С. 33–41.
166. Грошев И. В. Власть и социально-психологические характеристики ее
гендерного конструкта // Мир психол. – 2001. – № 4. – С. 190–209.
167. Грушин Б. А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы
исследования. – М.: Политиздат, 1987. – 368 с.
168. Гуггенболь-Крейг А. Наивные старцы. Анализ современных мифов.
Пер. с нем. С. С. Панкова. Науч. ред. В. В. Зеленского. – СПб.: Б. С. К.,
1997. – 96 с.
169. Гуменюк О. Психологія впливу: Монограф. – Тернопіль: Екон. думка,
2003. – 304 с.
170. Гундертайло Ю. Д. Особистісна міфологія як модель суб’єктивної
реальності // Наук. студії із соц. та політ. психол.: Зб. ст. – Вип. 2 (5). – К.,
2000. – С. 122–128.
171. Гуревич Л. Я. Особенности электорального поведения граждан
Казахстана // Социол. исследов. – 1996. – № 5. – С. 64–71.
172. Гуревич П. С. Бессознательное как фактор культурной динамики //
Вопр. филос. – 2000. – № 10. – С. 37–41.
173. Гурлєва Т. С. Дівчинка-підліток: проблеми віку і профілактика
важковиховуваності. – К.: ІЗМН, 1997. – 136 с.
174. Гуссерль Э. Картезианские размышления // Гуссерль Э. Логические
исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и
трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и
философии. Философия как строгая наука. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000а.
– С. 289–542.
175. Гуссерль Э. Логические исследования // Гуссерль Э. Логические
исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и
трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и
философии. Философия как строгая наука. – Мн.: Харвест, М.: АСТ,
2000б. – С. 5–288.
176. Гуцол С. Ю. Сутність та значення особистісного міфу // Мова і
культура. – Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури. Мова і засоби
масової комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 41–48.
177. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – Т. I: Герменевтика I: Основи
філософської герменевтики. – К.: Юніверс, 2000а. – 464 с.
178. Ґадамер Г.-Ґ. Класична і філософська герменевтика // Ґадамер Г.-Ґ.
Герменевтика IІ. Істина і метод. Доповнення. Покажчики: Пер. з нім. – Т. 2.
– К.: Юніверс, 2000б. – С. 86–108.
351
179. Ґадамер Г.-Ґ. Між феноменологією та діалектикою. Спроба
самокритики // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика IІ. Істина і метод. Доповнення.
Покажчики: Пер. з нім. – Т. 2. – К.: Юніверс, 2000в. – С. 7–25.
180. Ґадамер Г.-Ґ. Що таке істина? // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика IІ. Істина і
метод. Доповнення. Покажчики: Пер. з нім. – Т. 2. – К.: Юніверс, 2000г. –
С. 44–54.
181. Ґіденс Е. Соціологія / Пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник; Наук. ред. О.
Іваненко. – К.: Основи, 1999. – 726 с.
182. Ґрюн А. Середина життя: духовна криза та шляхи її подолання / Пер. з
нім. Н. Лозинської. – Львів: Свічадо, 2002. – 48 с.
183. Давыдов А. П. Социокультурные основания модернизации
религиозного сознания // Мир психол. – 2003. – № 2. – С. 259–278.
184. Давыдов В. В. Проблемы развивающего обучения: Опыт
теоретического и экспериментального психологического исследования. –
М.: Педагогика, 1986. – 240 с.
185. Данилова Е. Н. Идентификационные стратегии: российский выбор //
Социол. исследов. – 1995. – № 6. – С. 120–130.
186. Даркин К. Социальная психология развития // Перспективы социальной
психологии / Пер. с англ. – М. ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 67–93.
187. Дегтярев А. А. Политическая власть как регулятивный механизм
социального общения // Политич. исследов. – 1995. – № 4. – С. 108–120.
188. Делёз Ж. Логика смысла. – М.: Академия, 1995. – 299 с.
189. Деррида Ж. Голос и феномен: введение в проблему знаков в
феноменологии Гуссерля // Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы
по теории знака Гуссерля. – СПб.: Алетейя, 1999а. – С. 9–137.
190. Деррида Ж. Форма и значение. Замечание по поводу феноменологии
языка // Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы по теории знака
Гуссерля. – СПб.: Алетейя, 1999б. – С. 138–167.
191. Дерябо С. Д. Природный объект как отражаемый субъект // Психология
с человеческим лицом: гуманистические перспективы в постсоветской
психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.
223–230.
192. Джеймс У. Воля к вере и другие очерки к популярной философии //
Джеймс У. Воля к вере: Пер. с англ. / Сост. Л. В. Блинников, А. П.
Поляков. – М.: Республика, 1997а. – С. 3–206.
193. Джеймс У. Прагматизм. Новое название для некоторых старых методов
мышления. Популярные лекции по философии // Джеймс У. Воля к вере:
Пер. с англ. / Сост. Л. В. Блинников, А. П. Поляков. – М.: Республика,
1997б. – С. 207–324.
194. Джонсон Д. В. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного
спілкування / Пер. з англ. В. Хомика. – К.: КМ Академія, 2003. – 288 с.
195. Дибиров А.-Н. З., Пронский Л. М. О природе политической власти //
Вестн. Моск. ун-та. Сер. 18. Социол. и политол. – 2002. – № 2. – С. 48–60.
196. Дильтей В. Основная мысль моей философии // Вопр. филос. – 2001а. –
№ 9. – С. 122–123.
352
197. Дильтей В. Предпосылки или условия сознания либо научного
познания // Вопр. филос. – 2001б. – № 9. – С. 124–125.
198. Добрович А. Воспитателю о психологии и психогигиене общения: Кн.
для учителя и родителей. – М.: Просвещение, 1987. – 207 с.
199. Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1994. – 208 с.
200. Донченко О. Психологія трансперсональних конструктів // Психол. і
суспільство. – 2001. – № 3. – С. 44–104.
201. Дорфман Л. Я. Детерминированность и свобода человека // Психология
с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской
психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.
145–155.
202. Доценко Е. Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и
защита. – СПб.: Речь, 2003. – 304 с.
203. Дридзе Т. М. Экоантропоцентрическая и семиосоциопсихологическая
парадигмы для интеграции социогуманитарного научного знания в
исследовательскую, социально-диагностическую и социально-проектную
практику // Мир психол. – 2000. – № 2. – С. 10–26.
204. Дубицкий В. Воспитание и власть // Власть. – 2002. – № 9. – С. 17–24.
205. Дудченко О. Н., Мытиль А. В. Социальная идентификация и адаптация
личности // Социол. исследов. – 1995. – № 6. – С. 110–119.
206. Дусавицкий А. К. О соотношении понятий индивидуального и
коллективного субъектов деятельности // Психол. наука и образов. – 2001.
– № 2. – С. 5–13.
207. Дьяконов Г. Спілкування і взаємодія: діалогічний підхід // Соц. психол.
– 2004. – № 3 (5). – С. 82–96.
208. Дьяконова Н. А., Юртайкин В. В. Авторитарная личность в России и
США: ценностные ориентации и локус контроля // Вопр. психол. – 2000. –
№ 4. – С. 51–60.
209. Дюрвилль Г. Психическое могущество человека. (Личный магнетизм):
Пер. з фр. Дніпропетровськ: Дніпро, 1993. – 156 с.
210. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Пер. з фр. Л.
Кононович. – К.: Основи, 1998. – 519 с.
211. Дюркгейм Э. Метод социологии // Дюркгейм Э. Социология. Ее
предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесл. и примеч. А. Б.
Гофмана. – М.: Канон, 1995а. – С. 5–164.
212. Дюркгейм Э. Педагогика и социология // Дюркгейм Э. Социология. Ее
предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесл. и примеч. А. Б.
Гофмана. – М.: Канон, 1995б. – С. 244–264.
213. Дюркгейм Э. Представления индивидуальные и представления
коллективные // Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод,
предназначение / Пер. с фр., сост., послесл. и примеч. А. Б. Гофмана. – М.:
Канон, 1995в. – С. 208–243.
214. Дюркгейм Э., Мосс М. О некоторых первобытных формах
классификации. К исследованию коллективных представлений // Мосс М.

353
 Общества. Обмен. Личность: Труды по социальной антропологии / Пер. с
франц. – М.: Вост. лит., 1996. – С. 6–73.
215. Евлахов А. Время Макиавелли // Власть. – 2004. – № 1. – С. 57–59.
216. Емельянова Т. П. Социальное представление – понятие и концепция:
итоги последнего десятилетия // Психол. журн. – 2001. – Т. 22. – № 6. – С.
39–47.
217. Ермолаева М. Практическая психология старости. – М.: ЭКСМО-Пресс,
2002. – 320 с.
218. Ермоленко Т. Патерналистские традиции российской политической
культуры // Власть. – 2001. – № 1. – С. 66–69.
219. Жадан І. В. Проблеми та соціально-психологічні особливості
формування політичної культури молоді // Наук. студії із соц. та політ.
психол.: Зб. ст. – Вип. 2 (5). – К., 2000. – С. 143–149.
220. Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: Проблема
гендера и женское движение в Украине. – Харьков: Ф-Пресс, 1996. – 382 с.
221. Жеребкін С. Суб’єктивність і влада у постфукіанській філософії (на
прикладі концепції влади Джудіт Батлер) // Філос. думка. – 2003. – № 5. –
С. 70–81.
222. Жижек С. Возвышенный объект идеологии. – М.: Худож. журн., 1999. –
238 с.
223. Жижек С. Метастази насолоди: Шість нарисів про жінку й причинність.
– К.: Альтернативи, 2000. – 188 с.
224. Жижек С. Від “Джойс-симптому” до симптому влади // Філос. думка. –
2003. – № 1. – С. 63–75.
225. Життєві кризи особистості: Наук.-метод. посібн.: У 2 ч. / Ред. рада: В.
М. Доній, Г. М. Несен, Л. В. Сохань, І. Г. Єрмаков та ін. – К.: ІЗМН, 1998. –
Ч. 1. – 356 с.; Ч. 2. – 567 с.
226. Журавлев И. В., Тхостов А. Ш. Субъективность как граница:
топологическая и генетическая модели // Психол. журн. – 2003. – Т. 24. –
№ 3. – С. 5–12.
227. Загороднюк В. Мова у модерновій та постмодерновій парадигмах //
Філос. думка. – 2003. – № 6. – С. 12–36.
228. Залесский Г. Е. Психология мировоззрения и убеждений личности. –
М.: Изд-во МГУ, 1994. – 144 с.
229. Зандкюлер Х. Й. Репрезентация, или Как реальность может быть
понята философски // Вопр. филос. – 2002. – № 9. – С. 81–90.
230. Запорожченко О. Відчуження в контексті сучасного “інформаційного
суспільства” // Перспективи. – 2000. – № 4. – С. 41–44.
231. Зарецкая О. А. Семиотический подход к проблеме понимания и
интерпретации личного опыта // Актуальні проблеми психології. – Т. 2.
Психологічна герменевтика / За ред. Н. В. Чепелєвої. – Вип. 1. – К., 2001. –
С. 40–51.
232. Захаров А. И. Неврозы у детей и подростков: Анамнез, этиология и
патогенез. – Л.: Медицина, 1988. – 248 с.

354
233. Зеленский В. В. Психоаналитическое исследование власти //
Современный психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтпресса,
2002. – С. 54–67.
234. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. –
448 с.
235. Зиновьева М. В. Взаимосвязь детско-родительских отношений и
ненормативного поведения детей дошкольного возраста // Психол. наука и
образов. – 2000. – № 3. – С. 35–39.
236. Зиновьева М. В. Влияние стиля родительского воспитания на развитие
предпосылок мировоззрения у детей дошкольного возраста // Психол.
наука и образов. – 2001. – № 1. – С. 37–46.
237. Зинченко В. П., Мещеряков Б. Г. Совокупная деятельность как
генетически исходная единица психического развития // Психол. наука и
образов. – 2000. – № 2. – С. 86–95.
238. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін. – К.: Ін-т соціології
НАН України, 2004. – 400 с.
239. Знаков В. В. Макиавеллизм: психологическое свойство личности и
методика его исследования // Психол. журн. – 2000а. – Т. 21. – № 5. – С.
16–22.
240. Знаков В. В. Понимание как проблема психологии человеческого бытия
// Психол. журн. – 2000б. – Т. 21. – № 2. – С. 7–15.
241. Знаков В. В. Макиавеллизм, манипулятивное поведение и
взаимопонимание в межличностном общении // Вопр. психол. – 2002. – №
6. – С. 45–54.
242. Зубко Г. В. Миф в мировосприятии человека и в духовной культуре
человечества // Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 24–42.
243. Зьофнер Г.-Г. Інтеракція та інтерпретація – міркування з приводу
передумов інтерпретування в соціальній науці та літературознавстві //
Філос. думка. – 2003. – № 6. – С. 88–102.
244. Иванов Д. И. Глубинная психология и экзистенциализм: истоки, пути и
способы анализа детско-родительских отношений // Психологія на
перетині тисячоліть: Зб. наук. праць учасників П’ятих Костюківських
читань: В 3 т. – Т. 1. – К.: Гнозис, 1998. – С. 492–499.
245. Иванов Д. И. Структурно-семиотический поход к психоанализу
конфликтов в системе детско-родительских отношений // Современный
психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтерпресс, 2002. – С. 201–
209.
246. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и
женщины. – СПб.: Питер, 2002. – 544 с.
247. Ильин И. А. О сопротивлении злу силою // Ильин И. А. Путь к
очевидности. – М.: Республика, 1993а. – С. 5–132.
248. Ильин И. А. Путь духовного обновления // Ильин И. А. Путь к
очевидности. – М.: Республика, 1993б. – С. 165–175.
249. Ильин М. В., Мельвиль А. Ю. Власть // Политич. исследов. – 1997. – №
6. – С. 146–163.
355
250. Исмагилова А. Г. Стиль педагогического общения как
метаиндивидуальная характеристика воспитателя и как фактор развития
ребенка // Мир психол. – 2002. – № 1. – С. 195–201.
251. Итвел Р. Возрождение харизмы: теория и проблемы операционализации
понятий // Социол. исследов. – 2003. – № 3. – С. 9–20.
252. Іващенко В. Л. Ментальна структура концепту // Мова і культура. –
Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури. Мова і засоби масової
комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 100–108.
253. Ільїн В. Містика духовного: імперативи ірраціонального в
раціональному // Філос. думка. – 2004. – № 2. – С. 3–14.
254. Ішмуратов А. Логіка соціального дискурсу // Філос. думка. – 2000. – №
2. – С. 4–15.
255. Кабанес О., Насс Л. Революционный невроз // Революционный невроз.
– М.: Ин-т психол. РАН, КСП+, 1998. – С. 251–568.
256. Каверин С. Б. Потребность власти. – М.: Знание, 1991. – 64 с.
257. Казмиренко В. П. Социальная психология организаций: Монограф. –
К.: МЗУУП, 1993. – 384 с.
258. Кайгородов Б. В. Структурно-динамические характеристики
самопонимания в характеристике и развитии Я-концепции в юношеском
возрасте // Мир психол. – 2002. – № 2. – С. 117–127.
259. Калениченко Р. А. Детермінанти сприятливого психологічного клімату
у сім’ї // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г.
С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ. – Ч. 3. – К.,
2001. – С. 85–87.
260. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия. – К.: Ваклер, 1999. –
282 с.
261. Калина Н. Ф. Основы психоанализа. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2001. –
348 с.
262. Канетті Е. Маса і влада. – К.: Альтернативи, 2001. – 416 с.
263. Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та приміт. І. Бурковського.
– К.: Юніверс, 2000. – 504 с.
264. Капустин Б. Г. К понятию политического насилия // Политич. исследов.
– 2003. – № 6. – С. 6–26.
265. Карамушка Л. М. Психологія управління закладами середньої освіти:
Монограф. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 332 с.
266. Карманов К. Ю. Субъект и пространство // Философия и общество. –
2002. – № 4. – С. 100–119.
267. Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей / Пер. з англ. В. М.
Грузина. – К.: Молодь, 1990. – 168 с.
268. Карпенко З. С. Герменевтика психологічної практики. – К.: Рута, 2001. –
160 с.
269. Касавин И. Т. Язык повседневности: между логикой и
феноменологией // Вопр. филос. – 2003. – № 5. – С. 14–29.

356
270. Каширская И. К. Социально-психологический анализ основных
источников информации и процесс гендерной социализации // Вопр.
психол. – 2003. – № 6. – С. 56–63.
271. Кейзеров Н. М. Власть и авторитет: Критика буржуазных теорий. – М.:
Юридич. лит., 1973. – 164 с.
272. Келер В. Исследование интеллекта человекоподобных обезьян //
Гештальт-психология. В. Келер. Исследование интеллекта
человекоподобных обезьян. К. Коффка. Основы психического развития. –
М.: АСТ-ЛТД, 1998. – С. 5–277.
273. Кирсанова Л. И. Некоторые методологические усложнения в
понимании телесности (жест, речь, письмо в бытийствовании индивида) //
Мир психол. – 2003. – № 2. – С. 214–217.
274. Кікінежді О., Кулик О., Говорун Т. Гендерний чинник у вихованні
дітей // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К., 2003.
– С. 111–117.
275. Кладько С. С. К концепции культуры как системы интеракции
нормативно-ценностных пространств // Мир психол. – 2000. – № 3. – С.
49–59.
276. Климова С. Г. Критерии определения групп “Мы” и “Они” // Социол.
исследов. – 2002. – № 6. – С. 83–95.
277. Климчук Н. В. Взаємодія психоонтологічного та ідеологічного в
контексті існування політичної партії // Наук. студії із соц. та політ.
психол.: Зб. ст. – Вип. 5 (8). – К.: Абрис, 2002. – С. 151–168.
278. Клипинина Н. Некоторые направления изучения проблемы
межличностного восприятия в психологической теории и практике // Мир
психол. – 2001. – № 3. – С. 28–40.
279. Князева Е. Н. Саморефлективная синергетика // Вопр. филос. – 2001. –
№ 10. – С. 99–113.
280. Коваленко И. Н., Коваленко Н. П. Поведение и власть в организации:
Кн. для руководителей. – Одесса: Юридична література, 2003. – 320 с.
281. Когус Г. В. Особливості пошуку сенсу життя в студентські роки //
Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 5. – К., 2003.
– С. 165–169.
282. Колісник О. Методологічні принципи побудови концепції саморозвитку
особистості // Психол. перспективи. – 2003. – Вип. 4. – С. 133–138.
283. Коломінський Н. Л. Міжособистісна взаємодія як соціально-
психологічна детермінанта становлення громадянськості сучасної молоді у
контексті спадщини А. С. Макаренка // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб.
наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред.
Максименка С. Д. – Т. VI. – Вип. 2. – К., 2004. – С. 159–163.
284. Кон И. С. Введение в сексологию. – М.: Медицина, 1988а. – 320 с.
285. Кон И. С. Ребенок и общество: (Историко-этнографическая
перспектива). – М.: Наука, 1988б. – 270 с.
357
286. Кон И. С. Психология ранней юности: Кн. для учителя. – М.:
Просвещение, 1989. – 255 с.
287. Кононко О. Л. Психологічні основи особистісного становлення
дошкільника (Системний підхід). – К.: Стилос, 2000. – 336 с.
288. Корабльова Н., Рибалка В. Можливості сучасних дискурсів у
виробництві “людини соціальної” // Філос. обрії. – 2002. – № 7. – С. 150–
157.
289. Корнилов А. П. Саморегуляция человека в условиях социального
перелома // Вопр. психол. – 1995. – № 5. – С. 69–78.
290. Корнієнко В. Межі раціонального та ірраціонального в політичному
ідеалі // Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 58–68.
291. Королев Д. К. Смысл жизни: психологический аспект // Вісн. Харк.
держ. ун-ту. – № 439’’99. – Сер. Психологія, політологія. Особистість і
трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми
сучасної освіти: Матер. ІІІ Харківських Міжнар. психол. читань. – Ч. 1, 2.
– Харків, 1999. – С. 57–59.
292. Корольчук М. С., Крайнюк В. М., Косенко А. Ф., Кочергіна Т. І.
Психологічне забезпечення психічного і фізичного здоров’я / Навч. посібн.
Заг. ред. М. С. Корольчука. – К.: Інкос, 2002. – 272 с.
293. Косарєва О. І. Психологічні моделі міжособистісної взаємодії батьків і
дітей дошкільного віку // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-
ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т.
V. – Ч. 6. – К., 2003. – С. 142–148.
294. Коффка К. Основы психического развития // Гештальт-психология. В.
Келер. Исследование интеллекта человекоподобных обезьян. К. Коффка.
Основы психического развития. – М.: АСТ-ЛТД, 1998. – С. 279–669.
295. Кочарян А. С. Личность и половая роль (симптомокомплекс
маскулинности/фемининности в норме и патологии) / Отв. ред. Л. Ф.
Бурлачук. – Харьков: Основа, 1996. – 127 с.
296. Кочарян А. С., Жидко М. Е., Довгопол М. Ю. Политическая
коммуникация: модели кодирования/декодирования информации //
Социально-психологические факторы политического поведения
электората (сб. матер. науч.-практ. семинара 27–28 мая, Харьков). –
Харьков, 1999. – С. 91–120.
297. Кравченко В. И. Харизматическая личность: многообразие понимания //
Социол. исследов. – 2004. – № 4. – С. 134–137.
298. Кравченко И. И. Власть и общество // Власть: Очерки современной
политической философии Запада. – М.: Наука, 1989а. – С. 37–64.
299. Кравченко И. И. Средний (“мезо”) уровень политической и
неполитической власти // Власть: Философско-политические аспекты. –
М., 1989б. – С. 6–25.
300. Кравченко П. Буттєво-сенсові характеристики образу людини в
аксеологічних вимірах філософської думки // Філос. обрії. – 2002. – № 7. –
С. 46–56.

358
301. Кравченко Т. В. “Життєві сценарії” сім’ї та їхній вплив на соціальний
розвиток особистості // Пед. і психол. – 2002. – № 1–2. – С. 61–67.
302. Крайнюк В. М. Сімейне благополуччя як умова психічного здоров’я
особистості // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол.
ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ. – Ч. 3. –
К., 2001. – С. 110–114.
303. Крамник В. В. Власть и мы: ментальность российской власти –
традиции и новации // Общество и политика: Современные исследования,
поиск концепций / Под ред. В. Ю. Большакова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб.
ун-та, 2000. – С. 90–142.
304. Кричевский Р. Л., Дубовская Е. М. Социальная психология малой
группы: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 318 с.
305. Кросбі Дж. Суб’єктність // Досвід людської особи: Нариси з
філософської антропології. – Львів: Свічадо, 2000. – С. 51–66.
306. Крупник Е. П., Сизова Т. Б. Теоретические аспекты психологической
культуры межличностных взаимодействий // Мир психол. – 2001. – № 3. –
С. 40–50.
307. Крэйг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
308. Крэстева А. Власть и элита в обществе без гражданского общества //
Социол. исследов. – 1996. – № 4. – С. 19–29.
309. Кудрявцев В. Т., Уразалиева Г. К. Субъект деятельности в онтогенезе //
Вопр. психол. – 2001. – № 4. – С. 14–30.
310. Кулачківська С. Є., Тищенко С. П. Вихователь як фасилітатор
особистісного зростання дитини // Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних
психологічних дослідженнях: Наук. записки Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Вип. 20. – Ч. 2. – К.,
2000. – С. 3–14.
311. Кули Ч. Первичные группы // Американская социологическая мысль /
Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-т бизнеса и управл.,
1996а. – С. 328–333.
312. Кули Ч. Социальная самость // Американская социологическая мысль /
Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-т бизнеса и управл.,
1996б. – С. 314–327.
313. Куницына В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное
общение: Учеб. для вузов. – СПб.: Питер, 2001. – 544 с.
314. Курбатов В. И. Магия власти: Харизма и реалии. – Ростов-на-Дону:
Феникс, 1996. – 544 с.
315. Курганська Л. О. Сімейні чинники формування соціальної орієнтації
дитини // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г.
С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ. – Ч. 3. – К.,
2001. – С. 122–126.
316. Курникова Н. В. Интонация как особая единица в смысловом и
эмоциональном поле общения // Мир психол. – 2003. – № 2. – С. 222–227.

359
317. Кучеренко Н. Б., Кучеренко С. Н., Бобрус О. Н. Категориальная
установка личности и психологические факторы ее формирования //
Психол. журн. – 2001. – Т. 22. – № 4. – С. 12–20.
318. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе: Доклад на
Римском Конгрессе, читанный в Институте психологии Римского
университета 26 и 27 сентября 1953 года. – М.: Гнозис, 1995. – 100 с.
319. Лактионов А. Н. Координаты индивидуального опыта. – Харьков:
Бизнес Информ, 1998. – 492 с.
320. Лапаева В. В. Становление российской многопартийности // Социол.
исследов. – 1996. – № 8. – С. 34–47.
321. Лебединська І. В. Гендер як стратегія культурологічного аналізу //
Гендерні студії: освітні перспективи (навч.-метод. матер.). – К.: Фоліант,
2003. – С. 22–35.
322. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб.: Макет, 1995. – 316 с.
323. Левин К. Временная перспектива и моральное состояние // Левин К.
Разрешение социальных конфликтов / Пер. с англ. – СПб.: Речь, 2000а. –
С. 239–268.
324. Левин К. Германия: особый случай // Левин К. Разрешение социальных
конфликтов / Пер. с англ. – СПб.: Речь, 2000б. – С. 160–178.
325. Левин К. Некоторые социально-психологические различия между
Соединенными Штатами Америки и Германией // Левин К. Разрешение
социальных конфликтов / Пер. с англ. – СПб.: Речь, 2000в. – С. 106–147.
326. Левин К. Теория поля в социальных науках: Пер. с англ. – СПб.:
Сенсор, 2000г. – 368 с.
327. Левин К. Эксперименты в социальном пространстве // Левин К.
Разрешение социальных конфликтов / Пер. с англ. – СПб.: Речь, 2000д. –
С. 198–214.
328. Левінас Е. Про ідею нескінченного в нас // Левінас Е. Між нами:
Дослідження. Думки-про-іншого: Пер. з фр. – К.: Дух і Літера, Задруга,
1999а. – С. 243–247.
329. Левінас Е. “Я” і тотальність // Левінас Е. Між нами: Дослідження.
Думки-про-іншого: Пер. з фр. – К.: Дух і Літера, Задруга, 1999б. – С. 17–
45.
330. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк. – К.:
Основи, 2000. – 387 с.
331. Ледяев В. Г. Власть: концептуальный анализ // Политич. исследов. –
2000а. – № 1. – С. 97–107.
332. Ледяев В. Г. Формы власти: типологический анализ // Политич. исслед.
– 2000б. – № 2. – С. 6–18.
333. Леонгард К. Акцентуированные личности / Пер. с нем. В. М.
Лещинской. Под ред. и с предисл. В. М. Блейхера. – К.: Вища шк., 1981. –
392 с.
334. Леонтьев А. А. Значение и смысл // Мир психол. – 2001. – № 2. – С. 13–
20.

360
335. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность // Леонтьев А. Н.
Избр. психол. произв.: В двух т. – Т. ІІ. – М.: Педагогика, 1983. – С. 94–
231.
336. Леонтьев Д. А. Самореализация и сущностные силы человека //
Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в
постсоветской психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.:
Смысл, 1997. – С. 156–176.
337. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика
смысловой реальности. – М.: Смысл, 1999. – 487 с.
338. Леонтьев Д. А. Психология свободы: к постановке проблемы
самодетерминации личности // Психол. журн. – 2000. – Т. 21. – № 1. – С.
15–25.
339. Лєпіхова Л. А. Онтогенетичний погляд на соціально-психологічні
властивості громадянськості та політичної культури // Пед. і психол. –
2003. – № 1. – С. 30–38.
340. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. – Изд.
2-е, доп. и перераб. – Л.: Медицина, 1983. – 256 с.
341. Ліщинська О. Екологія інформаційного простору // Соц. психол. – 2003.
– № 2. – С. 46–52.
342. Лобок А. М. Антропология мифа. – Екатеринбург: Банк культ. информ.,
1997. – 688 с.
343. Ложкін Г. В. Особливості інтерперсональної поведінки та конфліктність
у педагогічній взаємодії // Психологічні проблеми навчання, виховання,
активності та розвитку особистості: Матер. звітн. наук. сесії Ін-ту психол.
АПН України (10–11 лютого 1994 р. ). – К., 1994. – Ч. 1. – С. 173–179.
344. Ломов Б. Ф. Особенности познавательных процессов в условиях
общения // Ломов Б. Ф. Вопросы общей, педагогической и инженерной
психологии. – М.: Педагогика, 1991. – С. 107–127.
345. Лопухова О. Г. Влияние этнокультурных традиций на становление
психологического пола личности // Вопр. психол. – 2001. – № 5. – С. 73–
79.
346. Лоренц К. Агрессия (так называемое “зло”): Пер. с нем. – М.: Прогресс,
Универс, 1994. – 272 с.
347. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Из ранних произв. – М.:
Правда, 1990. – С. 391–599.
348. Лосский Н. О. Свобода воли // Лосский Н. О. Избр. – М.: Правда, 1991.
– С. 481–597.
349. Лэйн Д. Перемены в России: роль политической элиты // Социол.
исследов. – 1996. – № 4. – С. 30–40.
350. Лэнг Р. Политика переживания // Лэнг Р. Расколотое “я”: пер. с англ. –
СПб.: Белый Кролик, 1995. – С. 223–334.
351. Людвиг А. Стремясь к сексуальной идентификации // Человек и пол.
Гомосексуализм и пути его преодоления. – СПб.: Кайрос, 1998. – С. 98–
114.

361
352. Ляксо Е. Е. Некоторые характеристики материнской речи, адресованной
младенцам первого полугодия жизни // Психол. журн. – 2002. – Т. 23. – №
2. – С. 55–64.
353. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 1996. –
684 с.
354. Максапетян А. Г. Языки описания и модели мира (постановка
вопроса) // Вопр. филос. – 2003. – № 2. – С. 53–65.
355. Максименко С. Д. Проблема прогнозування психічного розвитку:
природа, генезис, перспективи // Актуальні проблеми психол.: Т. 6.
Обдарована особистість: пошук, розвиток, допомога (Зб. наук. праць) / За
заг. ред. Максименка С. Д. – Вип. 3. – Ч. 1. – К.: BONA MENTE, 2002. – С.
3–10.
356. Максимова В. Н. Зрелость как акмеологический критерий развития
растущего человека // Мир психол. – 2002. – № 2. – С. 239–245.
357. Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої
патопсихології: Навч. посібн. – К.: Перун, 1996. – 464 с.
358. Макушина О. П. Причины психологической зависимости от родителей
в подростковом возрасте // Вопр. психол. – 2002. – № 5. – С. 135–143.
359. Макушинский А. Современный “образ мира”: действительность //
Вопр. филос. – 2002. – № 6. – С. 19–136.
360. Мамардашвили М. К. Стрела познания (набросок
естественноисторической гносеологии) // Мамардашвили М. К. Стрела
познания (набросок естественноисторической гносеологии). – М.: Языки
русской культуры, 1997. – С. 25–277.
361. Маничев С. А. Мифология в политических технологиях // Общество и
политика: Современные исследования, поиск концепций / Под ред. В. Ю.
Большакова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – C. 144–190.
362. Маноха І. П. Психологія потаємного “Я”. – К.: Поліграфкнига, 2001. –
448 с.
363. Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // Маркс К.
Социология. Сб. / Пер. с нем. Вст. ст. Ю. Н. Давыдова. – М.: КАНОН-
пресс-Ц, Кучково поле, 2000. – С. 177–324.
364. Маркузе Г. Одномерный человек. – М.: REFl-book, 1994. – 368 с.
365. Маркузе Г. Эрос и цивилизация: Философское исследование учения
Фрейда: Пер. с англ. – К.: ИСА, 1995. – 352 с.
366. Марсель Г. Homo viator: Пролегомени до метафізики надії / Пер. В. Й.
Шовкуна. – К.: КМ Academia, Пульсари, 1999. – 320 с.
367. Марсель Ґ. Бути і мати // Возняк Т. С. Тексти та переклади / Худож.
оформл. автора. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 435–667.
368. Мартинюк І., Соболєва Н. Світська віра як феномен суб’єктивної
реальності: сучасний стан і тенденції змін // Соціологія: теорія, методи,
маркетинг. – 2001. – № 2. – С. 32–53.
369. Маслоу А. Психология бытия. Пер. с англ. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер,
1997. – 304 с.

362
370. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / Пер. с англ. – М.:
Смысл, 1999а. – 425 с.
371. Маслоу А. Г. Мотивация и личность. Пер. с англ. Татлыбаевой А. М.
Вст. ст. Акулиной Н. Н. – СПб.: Евразия, 1999б. – 478 с.
372. Массинг О. Господство // Политич. исследов. – 1991. – № 6. – С. 107–
112.
373. Мелик-Пашаев А. А. Быть “над самим собой”... (о третьем измерении
человеческой жизни) // Мир психол. – 2001. – № 2. – С. 102–104.
374. Мель Ю. Социальная компетентность как цель психотерапии:
проблемы образа Я в ситуации социального перелома // Вопр. психол. –
1995. – № 5. – С. 61–68.
375. Мерло-Понти М. Феноменология восприятия / Пер. с фр. под ред. И. С.
Вдовиной, С. Л. Фокина. – СПб.: Ювента, Наука, 1999. – 607 с.
376. Мерло-Понті М. Видиме й невидиме: З робочими нотатками / Упоряд.,
авт. передм. та післям. К. Лефор; Пер з фр. Є. Марічева. – К.: КМ
Академія, 2003. – 268 с.
377. Мертон Р. К. Явные и латентные функции // Американская
социологическая мысль / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-
т бизнеса и управл., 1996. – С. 393–461.
378. Мещеркина Е. Ю. Социологическая концептуализация
маскулинности // Социол. исследов. – 2002. – № 11. – С. 15–25.
379. Мєщанова Г. Моніторинг розвитку особистості як суб’єкта соціальної
взаємодії // Психол. і суспільство. – 2001. – № 4. – С. 114–144.
380. Мид М. Культура и мир детства: Избр. произв. / Пер. с англ. и коммент.
Ю. А. Асеева. Сост. и послесл. И. С. Кона. – М.: Наука, 1988. – 429 с.
381. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер,
2000. – 336 с.
382. Минюрова С. А., Тетерлева Е. А. Диалогический подход к анализу
смыслового переживания материнства // Вопр. психол. – 2003. – № 4. – С.
63–75.
383. Мирча Э. Аспекты мифа. Пер. с фр. В. Большакова. – М.: Инвест –
ППП, 1996. – 240 с.
384. Михайлов А. П. Моделирование российской власти // Социол. исследов.
– 2001. – № 5. – С. 12–20.
385. Михельс Р. Демократическая аристократия и аристократическая
демократия // Социол. исследов. – 2000. – № 1. – С. 107–114.
386. Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального
біхевіориста / Пер. з англ. та передм. Т. Корпала. – К.: Укр. центр духовн.
культури, 2000. – 416 с.
387. Мнацаканян М. О. Интегрализм, феноменология и национальный
интерсубъективный мир повседневности // Социол. исследов. – 2000. – №
3. – С. 84–90.
388. Молоканов М. В. Двухмерное пространство моделей коммуникативного
взаимодействия // Вопр. психол. – 1995. – № 5. – С. 51–60.

363
389. Моргун В. Ф. Становлення громадянськості особистості в контексті її
психічної та соціальної зрілості // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук.
праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка
С. Д. – Т. VI. – Вип. 2. – К., 2004. – С. 203–215.
390. Москаленко В. В. Гендерна роль як фактор статеворольової
соціалізації // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології:
Матер. Міжнар. наук. конф., присвяч. 35-річчю наук. та пед. діяльності
акад. С. Д. Максименка (17–18 грудня 2001 р., м. Київ). – Т. 1. – К.:
Міленіум, 2002. – С. 128–136.
391. Москаленко В., Романова В. Особливості статеворольової соціалізації в
умовах трансформації суспільства // Соц. психол. – 2003. – № 1. – С. 107–
115.
392. Московичи С. Социальное представление: исторический взгляд //
Психол. журн. – 1995. – Т. 16. – № 1. – С. 3–18; № 2. – С. 3–14.
393. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.
Пер. с фр. / Пер. Т. П. Емельяновой. – М.: Центр психол. и психотерап.,
1996. – 478 с.
394. Московичи С. Машина, творящая богов / Пер. с фр. – М.: Центр психол.
и психотерап., 1998. – 560 с.
395. Мосс М. Физическое воздействие на индивида коллективно внушенной
мысли о смерти (Австралия, Новая Зеландия) // Мосс М. Общества.
Обмен. Личность: Труды по социальной антропологии / Пер. с франц. –
М.: Вост. лит., 1996. – С. 223–241.
396. Мулява В. С. Політико-психологічна суть прагнень до сильної влади і
проблема соціально-психологічної єдності суспільства // Проблеми та
перспективи розвитку психології в Україні: Матер. ІІ з’їзду Т-ва психол.
України (23–27 вересня 1996 р., м. Київ). – Т. 6. Симпозіум “Методологічні
засади та прикладні проблеми політичної психології”. – К., 1996. – С. 71–
73.
397. Мшвениерадзе В. В. Размышления о власти // Власть: Очерки
современной политической философии Запада. – М.: Наука, 1989. – С. 7–
36.
398. Мэй Р. Любовь и воля. Пер. с англ. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1997. –
384 с.
399. Мэй Р. Сила и невинность. – М.: Смысл, 2001. – 319 с.
400. Найдьонова Л. А. Електоральна активність: проблема методів
дослідження // Наукові студії із соціальної та політичної психології: Зб.
статей. – Вип. 5 (8). – К., 2002. – С. 36–52.
401. Налимов В. В. Спонтанность сознания: Вероятностная теория смыслов
и смысловая архитектоника личности. – М.: Прометей, 1989. – 288 с.
402. Нартова-Бочавер С. К. Понятие “психологическое пространство
личности”: обоснование и прикладное значение // Психол. журн. – 2003. –
Т. 24. – № 6. – С. 27–36.
403. Науменко Т. В. Психологические методы воздействия на массовую
аудиторию // Вопр. психол. – 2003. – № 6. – С. 63–71.
364
404. Нечаев В. Я. Институционализация как феномен и категория
социологии // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 18. Социол. и политол. – 2001. – №
3. – С. 3–21.
405. Никитаев В. В. Магия и власть // Полигнозис. – 2002. – № 3. – С. 118–
136; № 4. – С. 86–100.
406. Николози Дж. Мужской гомосексуализм с другой точки зрения //
Человек и пол. Гомосексуализм и пути его преодоления. – СПб.: Кайрос,
1998. – С. 184–192.
407. Ницше Ф. Воля к власти // Ницше Ф. Так говорил Заратустра. К
генеалогии морали. Рождение трагедии. Воля к власти. Посмертные
афоризмы. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – С. 587–919.
408. Ніцше Ф. Жадання влади / Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання
влади / Пер. з нім А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, Дніпро, 1993а. –
С. 329–414.
409. Ніцше Ф. Так казав Заратустра / Ніцше Ф. Так казав Заратустра;
Жадання влади / Пер. з нім А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, Дніпро,
1993б. – С. 7–326.
410. Ноймайр А. Диктаторы в зеркале медицины. Наполеон. Гитлер. Сталин.
– Ростов-на-Д.: Феникс, 1997. – 480 с.
411. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. – М.:
Рефл-бук, К.: Ваклер, 1998. – 464 с.
412. Носенко Е. Л., Коврига Н. В. Емоційний інтелект: концептуалізація
феномену, основні функції: Монограф. – К.: Вища шк., 2003. – 126 с.
413. Носова Г. Міф у культурі: спроби інтерпретації // Філос. думка. – 2003.
– № 5. – С. 27–50.
414. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания:
Пер. с нем. / Общ. ред. и предисл. Мансурова Н. С. – М.: Прогресс-
Академия, Весь мир, 1996. – 352 с.
415. Ньюстром Дж., Дэвис К. Организационное поведение / Пер. с англ. под
ред. Ю. Н. Каптуревского. – СПб.: Питер, 2000. – 448 с.
416. Обухов Я. Л. Значение первого года жизни для последующего развития
ребенка (обзор концепции Д. Винникота). – М., 1997. – 13 с.
417. Обухова Л. Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы. – М.:
Тривола, 1995. – 360 с.
418. Общественное мнение и власть: механизмы взаимодействия // Отв. ред.
А. А. Ручка. – К.: Наук. думка, 1993. – 137 с.
419. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи
Карла Густава Юнга: Пер. с англ. К. Бутырина / Под общ. ред. В.
Зеленского. – СПб.: Ювента, 1996. – 383 с.
420. Оллпорт Г. В. Личность в психологии. – М.: КСП+, СПб.: Ювента,
1998. – 345 с.
421. Ольшанский Д. В. Психология масс. – СПб.: Питер, 2001. – 368 с.
422. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібн. – К.:
Академвидав, 2003. – 568 с.

365
423. Ортега-и-Гассет Х. Идеи и верования // Ортега-и-Гассет Х. Эстетика.
Философия культуры / Вст. ст. Г. М. Фридлендера; Сост. В. Е. Багно. – М.:
Искусство, 1991. – С. 462–492.
424. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Ортега-і-Гасет. Вибр. тв. / Пер. з ісп. В.
Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко. – К.: Основи, 1994. – С. 15–139.
425. Осипова Е. В. Власть: отношение или элемент системы?
(реляционистские и системные концепции в немарксистской политологии)
// Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В.
Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. –
С. 65–94.
426. Осипова Е. В., Спиридонова В. И. Феномен бюрократической власти в
зеркале неоконсервативной идеологии // Власть: Философско-
политические аспекты. – М., 1989. – С. 68–87.
427. Пальм Г. А. Некоторые проблемы психологического анализа смысла
жизни как феномена индивидуального сознания // Вісн. Харк. держ. ун-ту.
– № 439’’99. – Сер. Психологія, політологія. Особистість і
трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми
сучасної освіти: Матер. ІІІ Харківських Міжнар. психол. читань. – Ч. 1, 2.
– Харків, 1999. – С. 99–102.
428. Парето В. Социалистическая опасность // Социол. исследов. – 2001. –
№ 5. – С. 96–105.
429. Парсонс Т. Аналитический подход к теории социальной стратификации
// Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академич. проект,
2000а. – С. 354–380.
430. Парсонс Т. Новые тенденции в структурно-функциональной теории //
Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академич. проект,
2000б. – С. 675–698.
431. Парсонс Т. Новый аналитический подход к теории социальной
стратификации // Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.:
Академич. проект, 2000в. – С. 563–637.
432. Парсонс Т. Современное состояние и перспективы систематической
теории в социологии // Парсонс Т. О структуре социального действия. –
М.: Академич. проект, 2000г. – С. 381–414.
433. Парсонс Т. Структура социального действия // Парсонс Т. О структуре
социального действия. – М.: Академич. проект, 2000д. – С. 43–328.
434. Парсонс Т. и др. К общей теории действия. Теоретические основания
социальных наук // Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.:
Академич. проект, 2000. – С. 415–562.
435. Пашинина Д. П. Миф как основание и феномен культуры (миф –
совокупность базисных бессознательных коллективных представлений) //
Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 57–62.
436. Пезешкиан Н. Позитивная семейная психотерапия: семья как
психотерапевт / Пер. с англ., нем. – М.: Смысл, 1993. – 332 с.
437. Пенькова О. І. Формування образу “Я” в старшокласників в умовах
сім’ї // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
366
 Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. VI. – Вип. 2. – К.,
2004. – С. 232–236.
438. Пенькова О. І., Шалюта Т. Б. Сімейна взаємодія як фактор соціалізації
особистості // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол.
ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 5. –
К., 2003. – С. 227–231.
439. Пепло Л. Э., Мицели М., Мораш Б. Одиночество и самооценка //
Лабиринты одиночества: Пер. с англ. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. Е.
Покровского. – М.: Прогресс, 1989. – С. 169–191.
440. Перре-Клермон А.-Н. Роль социальных взаимодействий в развитии
интеллекта детей: Пер. с фр. – М.: Педагогика, 1991. – 248 с.
441. Петренко В. Ф. Основы психосемантики: Учеб. пособ. – Смоленск:
Изд-во СГУ, 1997. – 400 с.
442. Петренко В. Ф. Конструктивистская парадигма в психологической
науке // Психол. журн. – 2002. – Т. 23. – № 3. – С. 113–121.
443. Петренко В. Ф., Митина О. В. Психосемантический анализ динамики
общественного сознания: На материале политического менталитета. – 2-е
изд. – М.: Изд-во МГУ, 1997. – 214 с.
444. Петровский В. А. Психология неадаптивной активности // Росс.
открытый ун-т. – М.: Горбунок, 1992. – 224 с.
445. Петровский В. А. Очерк теории свободной причинности // Психология
с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской
психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.
124–144.
446. Петровский В. А., Полевая М. В. Отчуждение как феномен детско-
родительских отношений // Вопр. психол. – 2001. – № 1. – С. 19–26.
447. Петрунько О. В. Міжособистісне спілкування як фактор формування
громадської думки // Наук. студії із соц. та політ. психол.: Зб. ст. – Вип. 1
(4). – К.: Агропромвидав України, 1999. – С. 218–230.
448. Пиаже Ж. Логика и психология // Пиаже Ж. Избр. психол. труды.
Психология интеллекта. Генезис числа у ребенка. Логика и психология. –
М.: Просвещение, 1969а. – С. 567–612.
449. Пиаже Ж. Психология интеллекта // Пиаже Ж. Избр. психол. труды.
Психология интеллекта. Генезис числа у ребенка. Логика и психология. –
М.: Просвещение, 1969б. – С. 55–231.
450. Пиаже Ж. Аффективное бессознательное и когнитивное
бессознательное // Вопр. психол. – 1996. – № 6. – С. 125–131.
451. Пиз А. Язык жестов: Пер. с англ. – Воронеж, МОДЭК, 1992. – 218 с.
452. Пилат Н. І. Вплив стилю сімейного виховання на формування
соціальної ідентичності молодої людини // Проблеми заг. та пед. психол.:
Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред.
Максименка С. Д. – Т. ІІІ. – Ч. 3. – К., 2001. – С. 158–160.
453. Пірен М. Конфлікт і управлінські ролі: соціо-психологічний аналіз:
Навч.-практ. посібн. – К.: УАДУ, 2000. – 200 с.

367
454. Пірен М. І., Чурай В. М. Вплив сімейно-родинної взаємодії на
соціалізацію дітей // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту
психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ.
– Ч. 3. – К., 2001. – С. 248–251.
455. Пістрий І. В. Культурно-психологічні аспекти владних відношень //
Практична психологія в контексті культур: Зб. наук. праць / Відп. ред. З. Г.
Кісарчук. – К.: Ніка-Центр, 1998. – С. 153–160.
456. Плотко О. В. Особливості взаємостосунків батьків і дітей раннього
юнацького віку // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту
психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ.
– Ч. 3. – К., 2001. – С. 173–177.
457. Подпругина В. В., Блинникова И. В. Ментальные репрезентации
эмоций у учащихся общеобразовательной школы и школы искусств //
Психол. журн. – 2002. – Т. 23. – № 3. – С. 31–44.
458. Позняк Д. Мак’явеллістичний тип лідерства // Соц. психол. – 2003. – №
2. – С. 87–98.
459. Поливанова К. Н. Периодизация детского развития: опыт понимания //
Вопр. психол. – 2004. – № 1. – С. 110–119.
460. Поніманська Г. І. Виховання як чинник соціалізації особистості дитини
в гуманістичній педагогіці і психології // Вісн. Харк. держ. ун-ту. – №
439’’99. – Сер. Психологія, політологія. Особистість і трансформаційні
процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти:
Матер. ІІІ Харківських Міжнар. психол. читань. – Ч. 3. – Харків, 1999. – С.
133–136.
461. Попович М. Поняття “дискурс” у метафоричному та логіко-
лінгвістичному розумінні // Філос. думка. – 2003. – № 1. – С. 27–36.
462. Попогребский А. П. Смысл жизни и отношение к смерти // Психология
с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской
психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С.
177–200.
463. Поппер К. Злиденність історицизму: Пер. з англ. – К.: Абрис, 1994. –
192 с.
464. Почепцов Г. Тоталитарный человек: Очерки тоталитарного символизма
и мифологии. – К.: Глобус, 1994. – 152 с.
465. Преснякова Л. А. Структура личностного восприятия политической
власти // Политич. исследов. – 2000. – № 4. – С. 135–140.
466. Пригожин И. Философия нестабильности // Вопр. филос. – 1991. – № 6.
– С. 46–52.
467. Проблеми психологічної герменевтики. Монограф. / За ред.
Н. В. Чепелєвої. – К.: Міленіум, 2004. – 276 с.
468. Пролеєв С. Буття та влада: трансцендентальні передумови та історична
генеза владарювання // Філос. студії 99. – К.: Генеза, 1999. – С. 16–21.
469. Пронин И. П. Психологические аспекты влияния деструктивних
культов на личность // Вопр. психол. – 2003. – № 6. – С. 81–93.

368
470. Пророк Н. В. Саморозвиток як детермінанта особистісного становлення
// Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім.
Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К.,
2003. – С. 205–209.
471. Проскуликов Е. Отношение к вещному миру как предмет рефлексии //
Актуальні проблеми психології. – Т. 2. Психологічна герменевтика / За ред.
Н. В. Чепелєвої. – Вип. 2. – К., 2002. – С. 74–84.
472. Протопопова И. А., Ханпира Е. Э. Субъект у Лакана и Плотина:
присутствие Другого // Полигнозис. – 2001. – № 3. – С. 30–36.
473. Психология старости: Хрестом. – Самара: БАХРАХ, 2004. – 736 с.
474. Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т. М. Титаренко. – К.:
Агропромвидав України, 1998. – 348 с.
475. Психологія масової політичної свідомості та поведінки / Відп. ред. В.
О. Васютинський. – К.: ДОК-К, 1997. – 164 с.
476. Пугачевский О. О. Коммуникативно-смысловые детерминанты
проекции личностных особенностей в интерпретации невербального
поведения // Мир психол. – 2001. – № 3. – С. 103–112.
477. Разворотнева С. В. Язык власти, власть языка (анализ исследований
политической коммуникации в Америке) // США: Экономика. Политика.
Идеология. – 1993. – № 3. – С. 23–32.
478. Райков В. Л. Психологические истоки мифа и его эволюционный
смисл // Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 42–47.
479. Райх В. Психология масс и фашизм: Пер. с англ. Ю. М. Донца. – СПб.:
Университет. кн., 1997а. – 381 с.
480. Райх В. Сексуальная революция: Пер. с нем. В. А. Брун-Цехового /
Общ. ред. и предисл. В. П. Наталенко. – СПб.: Университет. кн., М.: АСТ,
1997б. – 352 с.
481. Райх В. Анализ личности. – М.: КСП+, СПб.: Ювента, 1999. – 333 с.
482. Ранкур-Лаферриер Д. Психика Сталина: Психоаналитическое
исследование: Пер. с англ. / Предисл. В. Лейбина. – М.: Прогресс-
Академия, 1996. – 240 с.
483. Реан А. А., Коломинский Я. Л. Социальная педагогическая психология.
– СПб.: Питер Ком, 1999. – 416 с.
484. Рибалка В., Газнюк Л. Агресія як деструкція соціальних відносин //
Філос. обрії. – 2003. – № 10. – С. 158–170.
485. Рикер П. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. – М.:
Academia-Центр, МЕДИУМ, 1995. – 416 с.
486. Риккерт Г. Философия жизни. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 240 с.
487. Рікер П. Держава й насильство // Ї. – 2002а. – № 25. – С. 79–94.
488. Рікер П. Сам як інший / Пер. із фр. – Вид. 2-е. – К.: Дух і Літера, 2002б.
– 458 с.
489. Рогачева С. Н. Влияние самопонимания на динамику развития
самостоятельности младшего школьника в процессе социализации // Мир
психол. – 2002. – № 2. – С. 127–135.

369
490. Роджерс К. Вчитися бути вільним // Гуманістична психологія:
Антологія: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл.: У 3-х т. / Упоряд. й
наук. ред. Р. Трач і Г. Балл. – Т. 1: Гуманістичні підходи в західній
психології ХХ ст. – К.: Пульсари, 2001. – С. 38–59.
491. Розанов В. В. Люди лунного света: Метафизика христианства // Розанов
В. В. Т. 2. Уединенное. – М.: Правда, 1990. – С. 3–192.
492. Розин В. М. Изучение и конституирование мышления в современной
философии (концепции М. Хайдеггера и Ж. Делёза) // Полигнозис. – 2001.
– № 3. – С. 18–29.
493. Розин В. М. Миф как понятие и реальность // Мир психол. – 2003. – №
3. – С. 12–24.
494. Розова Т. Міф: від образу архаїчного мислення до сучасної
міфологізації держави та права // Філос. обрії. – 2002. – № 7. – С. 130–138.
495. Романов К. М. Особенности мышления, функционирующего в
структуре межличностного познания // Мир психол. – 2001. – № 1. – С.
141–145.
496. Роменец В. А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании.
– К.: Здоровья, 1989. – 192 с.
497. Роменець В. А. Унікальність і відповідальність вчинку як засади його
рефлексивності // “Ars vetus – Ars nova”: М. М. Бахтін. – К.: Гнозис, 1999.
– С. 7–15.
498. Роменець В. А. Психологія творчості: Навч. посібн. – 2-е вид., доп. – К.:
Либідь, 2001. – 288 с.
499. Росс Л., Нисбетт Р. Человек и ситуация. Перспективы социальной
психологии / Пер. с англ. В. В. Румынского под ред. Е. Н. Емельянова, В.
С. Магуна. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 429 с.
500. Рубинштейн С. Л. Человек и мир // Рубинштейн С. Л. Проблемы общей
психологии. – М.: Педагогика, 1973. – С. 255–385.
501. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В двух т. – Т. ІІ. – М.:
Педагогика, 1989. – 328 с.
502. Рубчевский К. В. Формы прохождения социализации личности //
Психол. наука и образов. – 2002. – № 2. – С. 86–92.
503. Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о происхождении неравенства // Филос. и
общество. – 2001. – № 2. – С. 139–160; № 3. – С. 159–177.
504. Рывкина Р. В. Влияние новой правящей элиты на ход и результаты
экономических реформ // Социол. исследов. – 1995. – № 11. – С. 35–43.
505. Рюмшина Л. И. Влияние манипулятивных установок личности на
взаимопонимание // Мир психол. – 2001. – № 3. – С. 88–93.
506. Рязанцев С. Танатология – наука о смерти // Рязанцев С. Танатология
(учение о смерти). – СПб., 1994. – С. 85–379.
507. Савельева М. Ю. Введение в метатеорию сознания. – К.: Парапан, 2002.
– 334 с.
508. Савченко Ю. Ю. Статева ідентифікація дошкільника в умовах сім’ї //
Психологія на перетині тисячоліть: Зб. наук. праць учасників П’ятих
Костюківських читань: В 3 т. – Т. ІІІ. – К.: Гнозис, 1998. – С. 93–97.
370
509. Савчин М. Соціальна психологія: Підручн. – Дрогобич: Відродження,
2000. – 274 с.
510. Садова О. Соціальний світ як текст або текст як соціальний світ //
Філос. думка. – 2003. – № 6. – С. 76–87.
511. Салливан Г. С. Интерперсональная теория в психиатрии: Пер. с англ. –
СПб.: Ювента, М.: КСП+, 1999. – 347 с.
512. Сапогова Е. Е. Об объективации человеческой сущности в контексте
культурного социогенеза. Опыт психологического анализа семиосферы //
Психол. наука и образов. – 2000. – № 4. – С. 60–70.
513. Сапрыгина Н. В. Программы и цели диалога // Мова і культура. – Вип.
6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури. Мова і засоби масової комунікації. –
К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 70–79.
514. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной
средой. – Тбилиси: Мецниереба, 1989. – 207 с.
515. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Пер. з
фр. В. Лях, П. Таращук. – К.: Основи, 2001. – 854 с.
516. Сафін О. Д., Пілішек С. О. Психосемантичні аспекти вивчення
проблеми значення слова // Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць
Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. –
Т. V. – Ч. 5. – К., 2003. – С. 276–280.
517. Свенцицкий А. Л. Сила власти в зеркале социальной психологии //
Общество и политика: Современные исследования, поиск концепций / Под
ред. В. Ю. Большакова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – С. 20–56.
518. Свядощ А. М. Женская сексопатология: Монограф. – Изд-е пятое,
перераб. и доп. – Кишинев: Штиинца, 1991. – 184 с.
519. Семенова Л. Э Гендерный анализ стратегии и тактики притязаний у
детей старшего дошкольного возраста // Вопр. психол. – 2002. – № 6. – С.
23–31.
520. Семиченко В. А. Психология социальных отношений: Модульный курс
(лекции, практические занятия, задания для самостоятельной работы) для
преподавателей и студентов. – К.: Магістр-S, 1999. – 168 с.
521. Семченко Н. О. Мовленнєва культура як складовий компонент системи
лідерства // Мова і культура. – Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури.
Мова і засоби масової комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С.
209–213.
522. Сергеев В. М., Сергеев К. В. Некоторые подходы к анализу языка
политики (На примере понятий “хаос”, ”лидер”, ”свобода”) // Политич.
исследов. – 2001. – № 5. – С. 101–115.
523. Сивиринов Б. С. О феноменологической интерпретации социальной
реальности // Социол. исследов. – 2001. – № 10. – С. 26–35.
524. Сигеле С. Преступная толпа. Опыт коллективной психологии //
Преступная толпа. – М.: Ин-т психол. РАН, КСП+, 1998. – С. 11–116.
525. Сидоренко Е. В. Личностное влияние и противостояние чужому
влиянию // Психологические проблемы самореализации личности / Под

371
 ред. А. А. Крылова, Л. А. Коростылевой. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та,
1997. – С. 123–142.
526. Симоненко С. М. Психологічні особливості знаково-символічної
візуалізації в мисленнєвій діяльності // Теоретико-методологічні проблеми
генетичної психології: Матер. Міжнар. наук. конф., присвяч. 35-річчю
наук. та пед. діяльності акад. С. Д. Максименка (17–18 грудня 2001 р., м.
Київ). – Т. 1. – К.: Міленіум, 2002. – С. 181–187.
527. Скакунов Э. И. Природа политического насилия // Социол. исследов. –
2001. – № 12. – С. 22–30.
528. Скиннер Б. Ф. Технология поведения // Американская социологическая
мысль / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-т бизнеса и
управл., 1996. – С. 29–44.
529. Скнар О. Особливості політичної ідентичності старшокласників //
Соціальна психологія. – 2004. – № 5 (7). – С. 90–94.
530. Скутнева С. В. Гендерные аспекты жизненного самоопределения
молодежи // Социол. исследов. – 2003. – № 11. – С. 73–78.
531. Славская А. Н. Личность как субъект интерпретации. – Дубна:
Феникс+, 2002а. – 240 с.
532. Славская А. Н. Я – эгоцентризм или зависимость? Индивидуализм или
взаимозависимость? Одиночество или самодостаточность? // Мир психол.
– 2002б. – № 2. – С. 44–53.
533. Слово в действии. Интент-анализ политического дискурса / Под ред. Т.
Н. Ушаковой, Н. Д. Павловой. – СПб.: Алетейя, 2000. – 316 с.
534. Слуцкий В. И. Детство как экзистенция. Быть или казаться // Мир
психол. – 2002. – № 1. – С. 64–73.
535. Слюсаревський М. Індивідуальне і надіндивідуальне у психічних
станах соціуму // Психол. перспективи. – 2003. – Вип. 4. – С. 153–161.
536. Смирнова Е. О., Гударева О. В. Игра и произвольность у современных
дошкольников // Вопр. психол. – 2004. – № 1. – С. 91–103.
537. Снетков В. М. Психология коммуникации в организациях: Учеб. пособ.
– СПб.: Изд-во С.-Петерб ун-та, 2000. – 112 с.
538. Соболєва Н. І. Соціологія суб’єктивної реальності. – К.: Ін-т соціол.
НАН України, 2002. – 296 с.
539. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі // Філос.
думка. – 2002. – № 4. – С. 36–47; № 5. – С. 40–58.
540. Соловьев А. И. Политический дискурс медиакратий: проблемы
информационной епохи // Политич. исследов. – 2004. – № 2. – С. 124–132.
541. Солодка О. Дискурсивні горизонти теорії, або Питання про доцільність
“філософем” М. Фуко // Філос. думка. – 2004. – № 1. – С. 55–72.
542. Сорокин П. Социализм и социальное равенство // Социол. исследов. –
2001. – № 5. – С. 105–109.
543. Спенсер Г. Личность и государство // Психология и психоанализ власти:
Хрестом. – Т. 1. – Самара: БАХРАХ, 1999. – С. 15–28.
544. Старовойтенко Е. Б. Современная психология: формы
интеллектуальной жизни. – М.: Академич. проект, 2001. – 544 с.
372
545. Старовойтенко Е. Б. Определение речи в контексте философии жизни и
языка // Мир психол. – 2003. – № 2. – С. 68–80.
546. Стародубцева Л. В. Память в ритуале и ритуалы памяти
(мифологическое Целое во множестве действий его воспроизводства) //
Мир психол. – 2003. – № 3. – С. 134–148.
547. Столович Л. Н. Диалог и диалектика // Вопр. филос. – 2002. – № 11. –
С. 174–183.
548. Столороу Р., Брандшафт Б., Атвуд Дж. Клинический психоанализ.
Интерсубъективный подход / Пер. с англ. – М.: Когито-Центр, 1999. –
252 с.
549. Стоун Д. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень.
– К.: Альтернативи, 2000. – 304 с.
550. Стюарт Й., Джойнс В. Основи ТА: Транзакційний аналіз: Пер. з англ. –
К.: ФАДА ЛТД, 2002. – 393 с.
551. Стюарт-Гамильтон Я. Психология старения. – СПб.: Питер, 2002. –
256 с.
552. Субботский Е. В. Феноменологическое и рациональное в сознании:
борьба за доминантность // Психол. журн. – 2001. – Т. 22. – № 5. – С. 94–
97.
553. Суковата В. Смерть як “Інший” у візуальних нараціях постмодернізму //
Філос. думка. – 2003. – № 2. – С. 36–50.
554. Танчер В. Соціологія та ідеологія в ракурсі постмодерного мислення //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 4. – С. 125–132.
555. Тарасенко И. В. Образование и женский тип власти // Психолого-
педагогічна наука і суспільна ідеологія: Матер. методол. семінару АПН
України, 12 листопада 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – С. 257–261.
556. Тард Г. Социальная логика / Пер. М. Цейтлин. – СПб.: Соц.-психол.
центр, 1996. – 554 с.
557. Тард Г. Мнение и толпа // Психология толп. – М.: Ин-т психологии РАН,
КСП+, 1998. – С. 255–408.
558. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении: Монограф. – К.:
Просвіта, 1996. – 404 с.
559. Татенко В. О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наук. студії із
соц. та політ. психол.: Зб. ст. – Вип. 3 (6). – К.: Сталь, 2000. – С. 3–18.
560. Татенко В. О. До проблеми автентичності людського буття: парадигма
вчинку // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні. 1992–2002:
Зб. наук. праць до 10-річчя АПН України. – Ч. 1. – Харків: ОВС, 2002. – С.
550–563.
561. Татенко В. О. Соціально-психологічні механізми впливу людини на
людину // Соц. психол. – 2003. – № 1. – С. 60–72.
562. Тейлор Ч. Етика автентичності / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. –
128 с.
563. Тендрякова М. В. Игра и расширение смыслового пространства
(взаимопереходы игры и реальности) // Мир психол. – 2000. – № 3. – С.
113–121.
373
564. Терлецька Л. Г. Структурно-рольовий аспект життєдіяльності сім’ї //
Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. ІІІ. – Ч. 3. – К.,
2001. – С. 206–211.
565. Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга-дайджест /
В. Н. Иванов, В. Я. Матвиенко, В. И. Патрушев, И. В. Молодых. – К.:
Вища шк., 1994. – 263 с.
566. Тинберген Н. Социальное поведение животных: Пер. с англ. – М.: Мир,
1993. – 152 с.
567. Титаренко Т. М. Такие разные дети. – К.: Рад. шк., 1989а. – 144 с.
568. Титаренко Т. М. Хлопчики і дівчатка: Психологія становлення
індивідуальності. – К.: Знання, 1989б. – 48 с.
569. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами
буденності. – К.: Либідь, 2003а. – 376 с.
570. Титаренко Т. М. Життєві домагання особистості у гендерному контексті
// Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 6. – К.,
2003б. – С. 276–281.
571. Ткаченко О. М. Принципи та категорії психології. – К.: Вища шк., 1979.
– 200 с.
572. Томас У., Знанецкий Ф. Методологические заметки // Американская
социологическая мысль / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар. ун-
т бизнеса и управл., 1996. – С. 333–355.
573. Третьяченко В. В. Колективні суб’єкти управління: формування,
розвиток та психологічна підготовка. – К.: Стилос, 1997. – 585 с.
574. Трубецкой Е. Н. Смысл жизни // Трубецкой Е. Н. Смысл жизни / Сост.
А. П. Полякова, П. П. Апрышко. – М.: Республика, 1994. – С. 3–220.
575. Тузиков А. Р. Масс-медиа: идеология видимая и невидимая // Политич.
исследов. – 2002. – № 5. – С. 123–133.
576. Тхостов А. Ш. Психология телесности. – М.: Смысл, 2002. – 287 с.
577. Уайменн Дж. М., Джайлс Г. Коммуникация в межличностных и
социальных отношениях // Перспективы социальной психологии / Пер. с
англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 342–371.
578. Уайнхолд Б., Уайнхолд Дж. Освобождение от созависимости / Пер. с
англ. А. Г. Чеславской. – М.: Класс, 2002. – 224 с.
579. Уилк Х., Книппенберг Э. В. Групповое действие // Перспективы
социальной психологии / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 453–
503.
580. Улыбина Е. В. Психология обыденного сознания. – М.: Смысл, 2001. –
263 с.
581. Улыбина Е. В. Инцестуозная реальность детства в современной
культуре // Мир психол. – 2002. – № 1. – С. 30–46.
582. Усанова Л. А. Гендерні стереотипи та проблеми комунікації.
Особливості сімейної комунікації // Гендерні студії: освітні перспективи
(навч.-метод матер. ). – К.: Фоліант, 2003. – С. 56–76.
374
583. Устименко Т. А. Можливості психологічного аналізу феномена
етноцентризму // Пед. і психол. – 2003. – № 3–4. – С. 113–120.
584. Федорика Д. Інтенціональність і самосвідомість // Досвід людської
особи: Нариси з філософської антропології. – Львів: Свічадо, 2000. – С.
67–121.
585. Федоришин Г. М. Труднощі соціальної адаптації дітей та підлітків із
неповних сімей // Актуальні проблеми психології. – Т. 3: Консультативна
психологія і психотерапія: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка
АПН України. – Вип. 2 / За ред. Максименка С. Д., Кісарчук З. Г. – К.:
Міленіум, 2003. – С. 203–210.
586. Федоркин Н. С. Ценностные ориентации власти как интегрирующий
фактор социального знания // Вестн. Моск. ун-та. Сер 18. Социол. и
политол. – 2001. – № 2. – С. 30–40.
587. Федоркина А. П. Психология смысла и вершинная психология // Мир
психол. – 2001. – № 2. – С. 58–61.
588. Фернхем А., Хейвен П. Личность и социальное поведение. – СПб.:
Питер, 2001. – 368 с.
589. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса: Пер. с англ. – СПб.:
Ювента, 1999. – 318 с.
590. Филиппова Г. Г. Материнство и основные аспекты его исследования в
психологии // Вопр. психол. – 2001. – № 2. – С. 22–36.
591. Фільц О. О. Основи групового аналізу. – Львів, 2000. – 24 с.
592. Фливберг Б. Хабермас и Фуко – теоретики гражданского общества //
Социол. исследов. – 2000. – № 2. – С. 127–136.
593. Флоренский П. А. Т. 2. У водоразделов мысли: – М.: Правда, 1990. – 448
с.
594. Франк С. А. Крушение кумиров // Франк С. А. Соч. – Мн.: Харвест,
2000а. – С. 145–244.
595. Франк С. А. Непостижимое // Франк С. А. Соч. – Мн.: Харвест, 2000б.
– С. 245–796.
596. Франкл В. Что такое смысл // Франкл В. Человек в поисках смысла:
Сб.: Пер. с англ. и нем. / Общ. ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева; вст. ст.
Д. А. Леонтьева. – М.: Прогресс, 1990. – С. 284–307.
597. Франкл В. Человек в поисках смысла: Введение в логотерапию //
Франкл В. Доктор и душа / Пер. с англ. А. А. Бореев. – СПб.: Ювента,
1997. – С. 151–279.
598. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І. Зібр. тв. у
п’ятдесяти т. – Т. 45. Філософські праці. – К.: Наук. думка, 1986. – С. 76–
139.
599. Фреик Н. В. Политическая харизма: версии и проблемы // Социол.
исследов. – 2003. – № 12. – С. 3–10.
600. Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Фрейд З. Психоанализ. Религия.
Культура / Сост. и вст. ст. А. М. Руткевича. – М.: Ренессанс, 1991а. – С. 17–
64.
601. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991б. – 456 с.
375
602. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого “Я” // Фрейд З.
“Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Кн. 1. – Тбилиси: Мерани, 1991в. –С.
71–138.
603. Фрейд З. Тотем и табу // Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Кн.
1. – Тбилиси: Мерани, 1991г. – С. 193–350.
604. Фрейд З. Человек Моисей и монотеистическая религия // Фрейд З.
Психоанализ. Религия. Культура / Сост. и вст. ст. А. М. Руткевича. – М.:
Ренессанс, 1991д. – С. 135–256.
605. Фрейд З. “Я” и “Оно” // Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Кн.
1. – Тбилиси: Мерани, 1991е. –С. 351–392.
606. Фрейре П. Педагогіка пригноблених: Пер. з англ. – К.: Юніверс, 2003. –
168 с.
607. Фролов П. Д. Психотехнології впливу на виборця: правда й вигадки //
Наук. студії із соц. та політ. психол.: Зб. ст. – Вип. 5 (8). – К.: Абрис, 2002.
– С. 169–182.
608. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. П. С.
Гуревича. – М.: Прогресс, 1990. – 272 с.
609. Фромм Э. Душа человека // Фромм Э. Душа человека: Перевод. – М.:
Республика, 1992а. – С. 13–108.
610. Фромм Э. Искусство любить // Фромм Э. Душа человека: Перевод. –
М.: Республика, 1992б. – С. 109–178.
611. Фромм Э. Человек для самого себя // Фромм Э. Психоанализ и этика. –
М.: Республика, 1993. – С. 17–190.
612. Фуко М. Герменевтика субъекта. Курс лекций в Коллеж де Франс, 1982.
Выдержки // СОЦИО-ЛОГОС: Пер. с англ., нем., франц. / Сост., общ. ред.
и предисл. В. В. Винокурова, А. Ф. Филиппова. – М.: Прогресс, 1991. – С.
284–311.
613. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Университет.
кн., 1997. – 576 с.
614. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в’язниці / Пер. з фр. П.
Таращук. – К.: Основи, 1998. – 392 с.
615. Фуллье А. Психология французского народа // Революционный невроз.
– М.: Ин-т психол. РАН, КСП+, 1998. – С. 9–250.
616. Хазратова Н. В. Проблема психологічної детермінації взаємин
особистості і держави // Наук. студії із соц. та політ. психол.: Зб. ст. – Вип.
2 (5). – К., 2000. – С. 167–180.
617. Хазратова Н. В., Гнатко М. М. Ставлення особистості до влади як
психологічний феномен // Наук. студії із соц. та політ. психол.: Зб. ст. –
Вип. 1 (4). – К.: Агропромвидав України, 1999. – С. 27–41.
618. Хаїрова С. І. Етнічні особливості формування адаптивної поведінки
дітей під впливом батьківського ставлення // Актуальні проблеми
психології. – Т. 3: Консультативна психологія і психотерапія: Зб. наук.
праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України. – Вип. 2 / За ред.
Максименка С. Д., Кісарчук З. Г. – К.: Міленіум, 2003. – С. 195–202.

376
619. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Ст. и
выступл.: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993а. – С. 192–220.
620. Хайдеггер М. Слово // Хайдеггер М. Время и бытие: Ст. и выступл.:
Пер. с нем. – М.: Республика, 1993б. – С. 302–312.
621. Хайдеггер М. Феноменология и трансцендентальная философия
ценности. – К.: Cartel, 1996. – 115 с.
622. Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. – М.: Технологич. шк.
бизнеса, 1995а. – 640 с.
623. Халипов В. Ф. Власть. Основы кратологии. – М.: Луч, 1995б. – 304 с.
624. Халипов В. Ф., Халипова Е. В. Власть. Политика. Государственная
служба: Словарь. – М.: Луч, 1996. – 271 с.
625. Хамітов Н. Філософія статі: прояснення предмета // Філос. думка. –
2000. – № 6. – С. 45–55.
626. Ханонкин А. А., Шатагина А. Я. Психика и знаковые системы //
Психологія на перетині тисячоліть: Зб. наук. праць учасників П’ятих
Костюківських читань: В 3 т. – Т. ІІІ. – К.: Гнозис, 1998. – С. 444–448.
627. Харламенкова Н. Е. Дифференциальный подход к проблеме
одиночества: зависимость, доминирование, самодостаточность //
Психология личности: новые исследования. – М.: Ин-т психол. РАН, 1998.
– С. 85–97.
628. Хассен С. Освобождение от психологического насилия. – СПб.: прайм-
ЕВРОЗНАК, 2001. – 400 с.
629. Хекхаузен Х. Мотив власти // Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность:
Пер. с нем. / Под ред. Б. М. Величковского. – Т. 1. – М.: Педагогика, 1986.
– С. 307–337.
630. Хёйзинга Й. Homo ludens. Опыт определения игрового элемента
культуры // Хёйзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня: Пер. с
нидерл. / Общ. ред. и послесл. Г. М. Тавризян. – М.: Прогресс, Прогресс-
Академия, 1992. – С. 5–240.
631. Хойфт Г., Крузе А., Радебольд Г. Геронтопсихосоматика и возрастная
психотерапия: Учеб. пособ. для студ. вузов. – М.: Академия, 2003. – 370 с.
632. Холл Р. Х. Организации: структуры, процессы, результаты. – СПб.:
Питер, 2001. – 512 с.
633. Хорни К. Конфликты материнства // Хорни К. Женская психология. –
СПб.: Вост.-Европ. ин-т психоанализа, 1993а. – С. 142–148.
634. Хорни К. Невротическая личность нашего времени // Хорни К.
Невротическая личность нашего времени; Самоанализ: Пер. с англ. / Общ.
ред. Г. В. Бурменской. – М.: Прогресс–Универс, 1993б. – С. 5–221.
635. Хорни К. Недоверие между полами // Хорни К. Женская психология. –
СПб.: Вост.-Европ. ин-т психоанализа, 1993в. – С. 76–87.
636. Хорни К. Проблема женского мазохизма // Хорни К. Женская
психология. – СПб.: Вост.-Европ. ин-т психоанализа, 1993г. – С. 180–197.
637. Хорни К. Уход от женственности. (Комплекс маскулинности у женщин
глазами мужчин и женщин) // Хорни К. Женская психология. – СПб.:
Вост.-Европ. ин-т психоанализа, 1993д. – С. 26–40.
377
638. Хорни К. Невроз и личностный рост. Борьба за самореализацию. Пер. с
англ. Е. И. Замфир под ред. проф. М. М. Решетникова. – СПб.: Вост.-
Европ. ин-т психоанал., Б. С. К., 1997. – 316 с.
639. Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-
психологічний аналіз): Навч. посібн. – К.: МАУП, 2000. – 152 с.
640. Циганенко Г. В. З досвіду дослідження соціально-психологічної
структури інтересу молоді до політики // Пед. і психол. – 2002. – № 4. – С.
99–108.
641. Цукерман Г. А. Две фазы младшего школьного возраста // Психол. наука
и образов. – 2000. – № 2. – С. 45–67.
642. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб.: Питер Ком, 1999. – 272 с.
643. Чалдини Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми
других, чтобы понять себя! – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 256 с.
644. Чекалина А. А. О формировании Я мальчика и Я девочки – мужчины и
женщины // Мир психол. – 2002. – № 2. – С. 110–117.
645. Чепелева Н. В., Федченко Н. П., Яковенко Л. П. Текст как объект
психологического исследования // Актуальні проблеми психології. – Т. 2.
Психологічна герменевтика / За ред. Н. В. Чепелєвої. – Вип. 2. – К., 2002. –
С. 44–54.
646. Чепелєва Н. Перспективи психологічної герменевтики // Психол.
перспективи. – 2002. – Вип. 2. – С. 11–20.
647. Чернобровкіна В. А. Автономність особистості у контексті проблеми
співвідношення внутрішніх і зовнішніх умов психічного розвитку //
Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. V. – Ч. 5. – К., 2003.
– С. 314–318.
648. Чернышев А. С., Лунев Ю. А. Динамика социального Я подростков и
юношей в развивающих социальных средах (социальных оазисах) // Мир
психол. – 2002. – № 2. – С. 92–106.
649. Чеснокова О. Б. Развитие представлений детей о социальной
причинности // Вопр. психол. – 2000. – № 3. – С. 34–48.
650. Чеснокова О. Б., Яремчук М. В. Феномен “воображаемого партнера” в
детском возрасте // Вопр. психол. – 2002. – № 2. – С. 14–27.
651. Чистяков В. В. Современное Детство как антрополого-
методологическая проблема // Мир психол. – 2002. – № 1. – С. 20–30.
652. Чугуєнко В. Дискурс як субстанція демократизації та гуманізації
суспільства // Філос. думка. – 2001. – № 5. – С. 90–101.
653. Чудновский В. Э. Психологические составляющие оптимистического
смысла жизни // Вопр. психол. – 2003. – № 3. – С. 3–14.
654. Чуприкова Н. И. Эмоциональные сигналы, определяющие выбор
жизненного пути // Мир психол. – 2002. – № 2. – С. 44–47.
655. Чусовитин А. Г. Онтология бесконфликтных социальных
взаимодействий // Полигнозис. – 2001. – № 1. – С. 57–75.
656. Чухим Н. Еволюція феміністичного дискурсу: від рівності до
відмінності // Перспективи. – 2000. – № 3. – С. 27–33.
378
657. Шакуров Р. Х. Психология смыслов: теория преодоления // Вопр.
психол. – 2003. – № 5. – С. 18–33.
658. Шаповал В. Співвідношення “людина–світ” як динамічна єдність
свободи та порядку // Філос. обрії. – 2002. – № 7. – С. 83–93.
659. Шаповал В. Морфологія та феноменологія свободи: контури однієї
ідеї // Філос. обрії. – 2003. – № 9. – С. 71–86 .
660. Шарков Ф. И. Истоки и парадигмы исследований социальной
коммуникации // Социол. исследов. – 2001. – № 8. – С. 52–61.
661. Шахов А., Колядин А. Политическое лидерство в современной
России // Власть. – 2004. – № 2. – С. 32–37.
662. Швалб Ю. М. Целеполагающее сознание (психологические модели и
исследования). – К.: Миллениум, 2003. – 152 с.
663. Шевченко А. Ю. Дискурс-анализ политических медиа-текстов //
Политич. исследов. – 2002. – № 6. – С. 18–23.
664. Шейнов В. П. Скрытое управление человеком (Психология
манипулирования). – Мн.: Харвест, 2003. – 848 с.
665. Шибутани Т. Социальная психология / Сокр. пер. с англ. В. Б.
Ольшанского. Общ. ред. и послесл. Г. В. Осипова. – М.: Прогресс, 1969. –
536 с.
666. Шинкарюк А. І. Проблема внутрішнього і зовнішнього у психології //
Проблеми заг. та пед. психол.: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г. С.
Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – Т. IV. – Ч. 5. – К.,
2002. – С. 269–274.
667. Шихи Г. Возрастные кризисы. Ступени личностного роста: Пер. с англ.
– СПб.: Ювента, 1999. – 436 с.
668. Шопенгауэр А. О свободе воли // Шопенгауэр А. Свобода воли и
нравственность / Общ. ред., сост., вст. ст. А. А. Гусейнова и А. П.
Скрипника. – М.: Республика, 1992. – С. 45–124.
669. Шопенгауэр А. Новые паралипомены: отдельные, но систематически
изложенные мысли о разного рода предметах (1810–1860) // Шопенгауэр
А. Об интересном. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1997. – С. 68–401.
670. Шостром Э. Человек-манипулятор. Внутреннее путешествие от
манипуляции к актуализации / Пер. с англ. Н. Шевчук, Р. Кучкаровой. – М.:
Апрель Пресс, ЭКСМО-Пресс, 2002. – 240 с.
671. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1.
Гештальт и действительность / Пер. с нем., вст. ст. и примеч. К. А.
Свасьяна. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.
672. Штейнберг И. Е. Тенденции трансформации власти в постсоветском
селе // Социол. исследов. – 1996. – № 7. – С. 21–26.
673. Шюц А. Формирование понятия и теории в общественных науках //
Американская социологическая мысль / Под ред. В. И. Добренькова. – М.:
Междунар. ун-т бизнеса и управл., 1996. – С. 526–541.
674. Щедровицкий Г. П. Интеллект и коммуникация // Вопр. филос. – 2004. –
№ 3. – С. 170–183.

379
675. Эльконин Б. Д. Действие как единица развития // Вопр. психол. – 2004.
– № 1. – С. 35–49.
676. Эльконинова Л. И. О единице сюжетно-ролевой игры // Вопр. психол. –
2004. – № 1. – С. 68–79.
677. Эриксон Э. Детство и общество. – Изд. 2-е, перераб. и доп. / Пер. с
англ. – СПб.: Ленато, АСТ, Университет. кн., 1996а. – 592 с.
678. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ. / Общ. ред. и
предисл. Толстых А. В. – М.: Прогресс, 1996б. – 344 с.
679. Эткинд А. Эрос невозможного. История психоанализа в России. – СПб.:
Медуза, 1993. – 464 с.
680. Юнг К. Г. О психологии бессознательного // Юнг К. Г. Собр. соч.
Психология бессознательного / Пер. с нем. – М.: Канон, 1994а. – С. 25–
172.
681. Юнг К. Г. Отношения между Я и бессознательным // Юнг К. Г. Собр.
соч. Психология бессознательного / Пер. с нем. – М.: Канон, 1994б. – С.
173–315.
682. Юнг К. Г. Современность и будущее // Одайник В. Психология
политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга: Пер. с
англ. К. Бутырина / Под общ. ред. В. Зеленского. – СПб.: Ювента, 1996. –
С. 205–265.
683. Юнг К. Г. Об архетипе и особенно о понятии Анима // Юнг К. Г. Бог и
бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998а. – С. 99–121.
684. Юнг К. Г. Об отношении психотерапии к спасению души // Юнг К. Г.
Бог и бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998б. – С. 48–74.
685. Юнг К. Г. Общая точка зрения на психологию сновидений // Юнг К. Г.
Бог и бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998в. – С. 355–412.
686. Юнг К. Г. О становлении личности // Юнг К. Г. Бог и бессознательное.
– М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998г. – С. 454–477.
687. Юнг К. Г. Психоанализ и спасение души // Юнг К. Г. Бог и
бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998д. – С. 75–83.
688. Юнг К. Г. Психологические аспекты архетипа матери // Юнг К. Г. Бог и
бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998е. – С. 122–161.
689. Юнг К. Г. Психология архетипа ребенка // Юнг К. Г. Бог и
бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998ж. – С. 162–199.
690. Юнг К. Г. Феноменология духа в сказке // Юнг К. Г. Бог и
бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998з. – С. 227–282.
691. Юркевич П. Д. Идея // Юркевич П. Д. Филос. произв. – М: Правда,
1990. – C. 9–68.
692. Юрьев А. И. Может ли общество одновременно думать и
чувствовать? // Общество и политика: Современные исследования, поиск
концепций / Под ред. В. Ю. Большакова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та,
2000. – С. 420–440.
693. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура,
влада / НАН України. Ін-т мовозн. ім. О. О. Потебні. – К., 2000. – 288 с.

380
694. Ялом И. Теория и практика групповой психотерапии. – СПб.: Питер,
2000. – 640 с.
695. Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К. Смысл и назначение
истории. – М.: Политиздат, 1991. – С. 287–418.
696. Ясперс К. Феноменологическое направление исследования в
психопатологии // Ясперс К. Собр. соч. по психопатол. в 2 т. – Т. 2. – М.:
Академия, СПб.: Белый Кролик, 1996. – С. 91–111.
697. Яценко Т. С. Активная социально-психологическая подготовка учителя
к общению с учащимися: Кн. для учителя. – К.: Освіта, 1993. – 208 с.
698. Яценко Т. С. Проблема вербалізації неусвідомлюваного суб’єктом
змісту психіки // Психологія на перетині тисячоліть: Зб. наук. праць
учасників П’ятих Костюківських читань: В 3 т. – Т. ІІІ. – К.: Гнозис, 1998.
– С. 612–620.
699. Яценко Т. С. Функційно-структурний підхід до розуміння психіки у її
внутрішній динаміці // Розвиток педагогічної і психологічної наук в
Україні. 1992–2002: Зб. наук. праць до 10-річчя АПН України. – Ч. 1. –
Харків: ОВС, 2002. – С. 452–468.
700. Alford C. F. Freedom and Borderline Experience // Political Psychology. –
2003. – Vol. 24. – № 1. – P. 151–173.
701. Argyle M. Psychologia stosunkόw miкdzyludzkich. – Warszawa: PWN,
2001. – 364 s.
702. Atkinson R. Life Stories and Personal Mythmaking // Personal Mythology:
Psychological Perspectives / Eds.: S. Krippner, Ch. M. Aanstoos: A Special
Issue of the Humanistic Psychologist. – 1990. – Vol. 18. – № 2. – P. 199–207.
703. Bennett M., Barrett M., Karakozov R., Kipiani G., Lyons E., Pavlenko V.,
Riazanova T. Young Children’s Evaluation of the Ingroup and of Outgroups: A
Multi-National Study // Social Development. – 2004. – Vol. 13. – № 1. – P.
124–141.
704. Brecher B. Our Obligation to the Dead // J. of Applied Philosophy. – 2002. –
Vol. 19. – № 2. – P. 109–119.
705. Caprara G. V., Barbaranelli C., Zimbardo Ph. G. When Parsimony Subdues
Distinctiveness: Simplified Public Perceptions of Politicians’ Personality //
Political Psychology. – 2002. – Vol. 23. – № 1. – P. 77–95.
706. Carpenter B., Krippner S. The Interplay of Cultural and Personal Myths in
the Dreams of a Balinese Artist // Personal Mythology: Psychological
Perspectives / Eds.: S. Krippner, Ch. M. Aanstoos: A Special Issue of the
Humanistic Psychologist. – 1990. – Vol. 18. – № 2. – P. 151–161.
707. Chudy W. Destrukcyjny antagonizm czy konflikt intensyfikuj№cy istnienie?
(O miкdzyludzkich i spoіecznych implikacjach Heglowskiej relacji: pan –
sіuga) // Kwartalnik Filozoficzny. – 2002. – T. XXX. – Zeszyt 1. – S. 45–62.
708. Czarniawska B. Symbolizm w teorii organizacji i zarz№dzania // Przegl№d
Socjologiczny. – 2002. – T. LI/2. – S. 9–32.
709. Dragan V. Towards the Problem of the Hermeneutic Situation Image // Мова
і культура. – Вип. 6. – Т. ІІ: Психологія мови і культури. Мова і засоби
масової комунікації. – К.: Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 183–189.
381
710. Duckitt J., Fisher K. The Impact of Social Threat on Worldview and
Ideological Attitudes // Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 1. – P. 199–
222.
711. Dummett M. Sens i referencja // Kwartalnik Filozoficzny. – 2002. – T. XXX.
– Zeszyt 2. – S. 107–128.
712. English F. Power, Mental Energy, and Inertia // Transactional Analysis J. –
1987. – Vol. 17. – № 3. – P. 91–98.
713. Enright J. B. Help Other People Effectively. – Tiburon: The Enright
Network, 1988. – 231 p.
714. Eveland Jr. W. P., Shah D. V. The Impact of Individual and Interpersonal
Factors on Perceived News Media Bias // Political Psychology. – 2003. – Vol.
24. – № 1. – P. 101–117.
715. Faliсski M. A. Filozofia polityki a њwiatopogl№d // Elementy filozofii
polityki / Pod red. M. Szyszkowskiej. – Warszawa: Oficyna Naukowa, 1992. –
S. 109–124.
716. Feldman S. Enforcing Social Conformity: A Theory of Authoritaanism //
Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 1. – P. 41–74.
717. Franus E. Rozwόj niemowlкcia. – Warszawa: Nasza Ksiкgarnia, 1984. –
136 s.
718. Georgieva M. The Everyday “Thinking” of the Body. The Case of “Alice” //
Sociological Problems. – 2002. – An. XXXIV: Special Issue. – P. 63–73.
719. Giorgi A. Psychologia jako nauka empiryczna uprawiana z ludzkiej
perspektywy: podejњcie fenomenologiczne. – Biaіystok: Trans Humana, 2002.
– 293 s.
720. Glad B. Why Tyrants Go Too Far: Malignant Narcissism and Absolute
Power // Political Psychology. – 2002. – Vol. 23. – № 1. – P. 1–37.
721. Gullan-Whur M. Struggling To Be Happy – Even When I’m Old // J. of
Applied Philosophy. – 2002. – Vol. 19. – № 1. – P. 17–30.
722. Hird M. J. For a Sociology of Transsexualism // Sociology. – 2002. – Vol.
36. – № 3. – P. 577–595.
723. Jamroїek B., Sobczak J. Komunikacja interpersonalna czyli Jak wspomagaж
swoj№ przedsiкbiorczoњж: Podrкcznik. – Wyd. 3. – Poznaс: eMPi2, 2000. –
166 s.
724. Janikowski W. Internalizm i eksternalizm w metaetyce wspόіczesnej // Ruch
Filozoficzny. – 2002. – T. LIX. – № 3. – S. 527–531.
725. Karwat M. Filozofia polityki jako dziedzina humanistyki // Elementy
filozofii polityki / Pod red. M. Szyszkowskiej. – Warszawa: Oficyna Naukowa,
1992. – S. 11–45.
726. Kкpiсski A. Rytm їycia. – Krakуw: Wyd-wo Literackie, 1972. – 343 s.
727. Koev K. Sociology and Everyday Life: Problemizing the Relationship? //
Sociological Problems. – 2002. – An. XXXIV: Special Issue. – P. 55–62.
728. Krakowiak T. “Bycie ofiar№” jako strategia w dyskursie o integracji
europejskiej // Przegl№d Socjologiczny. – 2003. – T. LII/1. – S. 263–284.
729. Kruks S. Latvian Political Discourse: from Propaganda to Marketing //
Humanities and Social Sciences. Latvia. – 2002. – № 1 (34). – P. 47–70.
382
730. Kubiak A. Podstawy teorii wartoњci Floriana Znanieckiego. Prόba
rekonstrukcji i interpretacji // Kwartalnik Filozoficzny. – 2002. – T. XXX. –
Zeszyt 2. – S. 59–81.
731. Kьbler-Ross E. On Death and Dying. – N. Y.: Collier Books, Macmillan
Publishing Company, 1969. – 301 p.
732. Kьbler-Ross E. Questions and Answers on Death and Dying. – N. Y.:
Macmillan Publishing Co., Inc., London: Collier Macmillan Publishers, 1974. –
187 p.
733. Larsen S. Our Inner Cast of Characters // Personal Mythology:
Psychological Perspectives / Eds.: S. Krippner, Ch. M. Aanstoos: A Special
Issue of the Humanistic Psychologist. – 1990. – Vol. 18. – № 2. – P. 176–187.
734. Lazarus R. S., Monat A. Personality. – Englewood Cliffs: Prentice-Hall, Inc.,
1979. – 340 p.
735. Lieberman M. D., Schreiber D., Ochsner K. N. Is Political Cognition Like
Riding a Bicycle? How Cognitive Neuroscience Can Inform Research on
Political Thinking // Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 4. – P. 681–
704.
736. Linton R. Kulturowe podstawy osobowoњci. – Warszawa: PWN, 1975. –
179 s.
737. Makota J. O pokorze // Ruch Filozoficzny. – 2002. – T. LIX. – № 4. – S.
633–642.
738. Massey R. Transactional Analysis and the Social Psychology of Power:
Reflections Evoked by Jacobs’ “Autocratic Power” // Transactional Analysis J.
– 1987. – Vol. 17. – № 3. – P. 107–120.
739. McGraw K. M., Hasecke E., Conger K. Ambivalence, Uncertainty, and
Processes of Candidate Evaluation // Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. –
№ 3. – P. 421–448.
740. Morgan S. Sex in the Head // J. of Applied Philosophy. – 2003. – Vol. 20. –
№ 1. – P. 1–16.
741. Morris J. P., Squires N. K., Taber Ch. S., Lodge M. Activation of Political
Attitudes: A Psychophysiological Examination of the Hot Cognition Hypothesis
// Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 4. – P. 727–745.
742. Nedelcheva T. Cultural Identity as an Anticipatory Identity // Sociological
Problems. – 2002. – An. XXXIV: Special Issue. – P. 92–100.
743. Ondrejkoviи P. K otбzkam komplementarity kvalitatнvnego a
kvantitatнvnego vэskumu (V sociolόgii vэchovy a mladeћe) // Sociolόgia. –
2003. – Roиnik 35. – И. 4. – S. 333–350.
744. Perkowska H. Postmodernistyczna destabilizacja podmiotu // Ruch
Filozoficzny. – 2002. – T. LIX. – № 3. – S. 683–697.
745. Persons and Their Growth: The Antropological and Psychological
Foundations of PRH Education. – Poitiers: PRH – International, 1997. – 292 p.
746. Peterson Ch. Personality. – San Diego: Harcourt Brace Jovanovich,
Publishers, 1988. – 642 p.

383
747. Phelps E. A., Thomas L. A. Race, Behavior, and the Brain: The Role of
Neuroimaging in Understanding Complex Social Behaviors // Political
Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 4. – P. 747–758.
748. Phillips T. Imagined Communities and Self-Identity // Sociology. – 2002. –
Vol. 36. – № 3. – P. 597–617.
749. Piechowiak A. Filozoficzne podstawy rozumienia dobra wspόlnego //
Kwartalnik Filozoficzny. – 2003. – T. XXXI. – Zeszyt 2. – S. 5–35.
750. Realo A., Luik M. On the relationship between collectivism and empathy in
the context of personality traits // Trames: J. of the Humanities and Social
Sciences. – 2002. – Vol. 6 (56/51). – № 3. – P. 218–233.
751. Reykowski J. Motywacja, postawy prospoіeczne a osobowoњж: Wyd. II,
zmien. – Warszawa: PWN, 1986. – 488 s.
752. Salner M. Defining Human Science: A Hermeneutic Analysis // Saybrook
Review. A Human Science Symposium: Toward a Clarification of Human
Science. – 1990. – Vol. 8. – № 1. – P. 47–59.
753. Samohvalov V. P., Crilov V. S. The Role of Myth as a Bridge in Human
Consciousness // Personal Mythology: Psychological Perspectives / Eds.: S.
Krippner, Ch. M. Aanstoos: A Special Issue of the Humanistic Psychologist. –
1990. – Vol. 18. – № 2. – P. 143–150.
754. Savage Ch. M. Fifth Generation Management: Integrating Enterprises
through Human Networking. – Bedford: Digital Press, 1990. – 285 p.
755. Schildkraut D. J. American Identity and Attitudes Toward Official-English
Policies // Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 3. – P. 469–499.
756. Sіomski W. Wolnoњж – jej znaczenie, rola i waїniejsze orientacje // Ruch
Filozoficzny. – 2002. – T. LIX. – № 1. – S. 109–121.
757. Solomon Y., Warin J., Charlie L., Langford W. Intimate Talk Between
Parents and Their Teenage Children: Democratic Openness or Covert
Control? // Sociology. – 2002. – Vol. 36. – № 4. – P. 965–983.
758. Spinrad T. L., Stifter C. A., Donelan-McCall N., Turner L. Mothers’
Regulation Strategies in Response to Toddlers’ Affect: Links to Later Emotion
Self-Regulation // Social Development. – 2004. – Vol. 13. – № 1. – P. 40–55.
759. Spoіeczna psychologia kliniczna / Pod red. H. Sкk. – Warszawa: PWN,
1998. – 576 s.
760. Steiner C. M. The Seven Sources of Power: An Alternative to Authority //
Transactional Analysis J. – 1987. – Vol. 17. – № 3. – P. 102–104.
761. Stoddard S. The Hospice Movement: A Better Way of Caring for the Dying.
– N. Y.: Vintage Books, 1978. – 368 p.
762. Swinburne R. Istnienie Boga // Ruch Filozoficzny. – 2003. – T. LX. – № 2. –
S. 185–197.
763. Szepke A. Przemoc symboliczna w polskim dyskursie publicznym: Jan
Paweі II – “Papieї z Polski” // Przegl№d Socjologiczny. – 2003. – T. LII/1. – S.
235–262.
764. Љkolka E. The Adult’s Image and Attitude Toward Death // Studia
Universitatis Babeє-Bolyai: Psychologia-Paedagogia. – 2003. – Anul. XLVIII. –
№ 1. – P. 71–94.
384
765. Tarnowski K. Wiara fundamentalna // Kwartalnik Filozoficzny. – 2002. – T.
XXX. – Zeszyt 3. – S. 5–40.
766. Taylor Ch. Sources of the Self: The Making of the Modern Identity. –
Cambridge: Harvard University Press, 1989. – 613 p.
767. Terruwe A. A., Baars C. W. Psychic Wholeness and Healing: Using ALL the
Powers of the Human Psyche. – N. Y.: Alba House, 1981. – 264 p.
768. Tulle E., Mooney E. Moving to “Age-Appropriate” Housing: Government
and Self in Later Life // Sociology. – 2002. – Vol. 36. – № 3. – P. 685–702.
769. Underhill E. Mysticism: The Nature and Development of Spiritual
Consciousness. – Oxford: Oneworld, 1993. – 535 p.
770. Vincent N. Psychotherapy as An Easter Egg Hunt: A Modest Proposal on
Power // Transactional Analysis J. – 1987. – Vol. 17. – № 3. – P. 99–101.
771. Wajcman J., Martin B. Narratives of Identity in Modern Management: The
Corrosion of Gender Difference? // Sociology. – 2002. – Vol. 36. – № 4. – P.
985–1002.
772. Watson N., McKie L., Hughes B., Hopkins D., Gregory S.
(Inter)Dependence, Needs and Care: The Potential for Disability and Feminist
Theorists to Develop an Emancipatory Model // Sociology. – 2002. – Vol. 38. –
№ 2. – P. 331–350.
773. Wiatr J. J. Socjologia zaangaїowania: Szkice o socjologii i polityce. –
Warszawa: Ksi№їka i Wiedza, 1965. – 212 s.
774. Wiatr J. J. Socjologia stosunkόw politycznych. – Warszawa: PWN, 1977. –
576 s.
775. Wilkinson T. M. Last Rights: the Ethics of Research on the Dead // J. of
Applied Philosophy. – 2002. – Vol. 19. – № 1. – P. 31–41.
776. Winkielman P., Berridge K. Irrational Wanting and Subrational Liking: How
Rudimentary Motivational and Affective Processes Shape Preferences and
Choices // Political Psychology. – 2003. – Vol. 24. – № 4. – P. 657–680.
777. Wolsza K. Doњwiadczenie transcendentalne i transcendentalia // Ruch
Filozoficzny. – 2003. – T. LX. – № 2. – S. 247–259.
778. Wray S. Women Growing Older: Agency, Ethnicity and Culture // Sociology.
– 2003. – Vol. 37. – № 3. – P. 511–527.
779. Wyness M., Harrison L., Buchanan I. Childhood, Politics and Ambiguity:
Towards an Agenda for Children’s Political Inclusion // Sociology. – 2004. –
Vol. 38. – № 1. – P. 81–99.
780. Yashkin A. Hypertext: Myths and Reality // Мова і культура. – Вип. 6. – Т.
ІІ: Психологія мови і культури. Мова і засоби масової комунікації. – К.:
Видавн. дім Дм. Бураго, 2003. – С. 373–378.
781. Yoon Y.-K. Power Cycle Theory and the Practice of International
Relations // International Political Science Review. – 2003. – Vol. 24. – № 1. –
P. 5–12.
782. Zimbardo Ph. G., Ruch F. L. Psychology and Life. – Glenview: Scott,
Foresman and Company, 1975. – 800 p.

385
386
387