11. В новий час наука стає професійним утворенням і соціальним інститутом.

Які є
підстави для даного твердження?
Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-
науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному,
психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого
розвитку науки мають філософський, особливо логікогносеологічний і соціологічний аспекти
дослідження.
У логіко-гносеологічному плані — це система знання, особлива форма суспільної свідомості, що
відрізняється від інших форм за метою, глибиною, способом відображення світу.

У практичному плані — це безпосередня продуктивна, практична сила суспільства, що перетворює не

тільки матеріальне виробництво, але і духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й
інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес
забезпечується розвитком і застосуванням науки.

В інституціональному плані — це особливий соціальний інститут, що прискорює суспільний розвиток.

НАУКА – форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка націлена на

виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету
досягнення істини і відкриття об'єктивних законів дійсності на основі узагальнення
емпіричних фактів у їх взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку
дійсності та сприяти їх зміні.
Наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю
людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання
функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.
Наука охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності
і безпосередній продукт – наукове знання. Ядром такого організму є наукова діяльність, без якої
немає інших компонентів науки. Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не
лише із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в свою чергу активно
впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом
наступної наукової діяльності.
У СУЧАСНИХ УМОВАХ спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи
управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість
розвитку дійсності. Від науки чекають не лише розробок способів прискорення зростання
виробництва, а й відкриття нових напрямків його розвитку, нового типу його організації. Це
принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За
допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних та природничих явищ, і це є
показником її внутрішньої зрілості й ефективності.
Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання її в різноманітних
сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування
якого можна чекати певної користі. Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як
основа формування наукового світогляду людей. Засвоєння людиною наукових знань робить їх
елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно
зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і
специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.
 12. В чому полягає сутність антиінтеракціоністської концепції співвідношення
філософії та науки? Хто з філософів і науковців підтримував цю концепцію і на якій
підставі?
Антиінтеракціоністська концепція стверджує, що за своїм предметом, методами, природою і
структурою знань наука, філософія (і теологія) утворюють непересічні концептуальні поля, які
неможливо звести (редукувати один до одного в силу несумісності використовуваних кожної з них
категоріально-термінологічного апарату. Вони належать до різних сфер реальності – тому якій ця
реальність є (науковий дискурс, область наукової компетенції, світ сущого за термінологією
Іммануїла Канта), і тому, якою ця реальність має бути (публічно-аксіологічний дискурс, сфера
компетенції філософії, світ належного за визначенням того ж Канта).

Цю концепцію поділяють представники філософії життя (А. БЕРГСОН, Л.ТОЛСТОЙ), філософії

культури (Н. БЕРДЯЄВ), філософської антропології (Ф. НІЦШЕ), екзистенціалізму (Ж. П. САРТР,
А. КАМЮ, Ф. ДОСТОЄВСЬКИЙ), А . ШОПЕНГАУЕР, Ж.-П. САРТР, К. ЯСПЕРС
Антиінтеракціоністська концепція − декларує дуалізм у взаємовідношеннях між філософією і
наукою, їх абсолютну рівність і самодостатність, відсутність внутрішнього взаємозв’язку і
взаємовпливу між ними в процесі розвитку і функціонування. Відповідно до цього − філософія
ціннісне, духовно-практичне знання, яке носить суб’єктивний характер, в її основі досвід
індивідуального людського існування. Філософія і наука розвиваються паралельно.
Прихильники антиінтеракціоністьської концепції виходили з ідеї поділу всієї людської культури на
дві різні види: природно-наукову (націлену в основному на виконання прагматичних, утилітарних
функцій адаптації та виживання людства за рахунок зростання його матеріальної могутності) і
гуманітарну (націлену в кінцевому рахунку на збільшення духовного потенціалу людства,
вдосконалення в кожній людині його духовної складової, що поєднує його з Богом).

Філософія в цьому поділі відноситься до гуманітарної культури, поряд з мистецтвом, релігією,

мораллю, історією та іншими формами самоідентифікації людини, відмежовуючи її від інших істот і
предметів. При цьому, прихильники антиінтеракціоністьської концепції зазначали, що ставлення
людини до світу і усвідомлення нею сенсу свого існування ніяк не виводяться із знання об'єктивного
світу, а задаються деякою системою цінностей, системою уявлень про добро і зло, про значне і
порожнє, про святе, непересічне і тлінне. Світ цінностей, що не має фактично ніякого
відношення до існування і змісту об'єктивного світу, - ось головний предмет
філософії з позицій антиінтеракціоністів.

Основне гасло антиінтеракціоністів – “ФІЛОСОФОВІ - ФІЛОСОФСЬКЕ, А ВЧЕНОМУ –

НАУКОВЕ”. Відповідно до цієї концепції вважалося, що зайво зосереджуватись на пізнанні
об'єктивного світу і його законів, бо тоді неминуче йдемо від пізнання самих себе, зраджуємо самих
себе заради пізнання чогось зовнішнього.
Представники цієй концепції вважали, що спостереження над життям, мистецтво, знайомство з
людською історією, досвід особистих переживань, - все це набагато більш вагомий матеріал для
вирішення філософією своїх проблем, ніж знання законів і наукових теорій.