Лекція № 7

Тема: «Соціалізація особистості. Мета і завдання соціалізації, основні

напрями. Етапи соціалізації».
Зміст поняття “соціалізація”. Програми, форми і методи соціалізації особистості
Провідні напрями соціалізації особистості. . Сім’я, освіта, релігія і культура як основні
інститути соціалізації дитини. Умови, які впливають на процес соціалізації
особистості. Основні фактори та види соціалізації особистості, їх педагогічний
потенціал та характеристика.

Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що

являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які
характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і
змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна
людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю
стають.

Соціалізація особистості - головна задача соціальної діяльності

Для соціальної роботи як системи професійної діяльності соціалізація
особистості виступає надзавданням. Поняття «соціалізація» було вперше
введено в наукову систему понять американським соціологом Ф. Гідінгсоном
в кінці XIX століття, який тлумачив це поняття як «процес розвитку
соціальної природи людини» (1). І лише в середині XX століття цей термін
набув офіційного статусу теоретичного поняття. З'являються різні підходи до
цієї проблеми. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер,
А. Бандура, В. Уолтере та ін.) розглядають соціалізацію як процес
соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму
(Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної
взаємодії людей; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р.
Мертон) сприймають соціалізцію як процес рольового тренування.
Особливістю цих теорій є те, що соціалізція в них розглядається, перш
за все, як процес соцальної адаптації, пристосування особистості до
середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо. З
цього приводу, І.С. Кой говорить, ще «теорія американських соціологів 40-60
років були по суті теоріями конформності: вони недооцінювали власну
активність і варіабельність поведінки особистості на всіх етапах її розвитку».
Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих позицій, які
можна використовувати в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема
Ч. Кулі ввів поняття «первинна група» і розкрив її цінність у процесі
формування особистості. При цьому соціалізацію він розглядав як результат
соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т.
Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом
інтернаціоналізації загальноприйнятих норм засвоює загальні цінності, в
результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною
його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом
соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю.
Досить важливу думку висловлює О. Брім: «соціалізація — процес,
який відбувається протягом всього життя людини», і розкриває деякі
відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що
соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої
поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації.
Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх.
Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти
певними навичками, відповідним використанням ролей. У процесі
соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки (1).
П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як «всебічне і
послідовне входження індивідів об'єктивний світ суспільства чи в окрему
його частину. В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію,
яку людина проходить в дитинстві і стає членом суспільства, та вторинну
соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частини
суспільства».
Зазначимо, що соціальна педагогіка вивчає соціалізацію людини як
соціально-педагогічне явище.
Сенс її полягає у вивченні соціально-педагогічних можливостей
пізнання особливостей соціалізації людини на різних етапах його вікового
розвитку і використанні цього знання в процесі діагностики (оцінки),
стимулювання, супроводу, корекції процесу соціалізації по відношенню до
конкретної людини.
По суті соціалізація визначає динаміку соціального становлення людини на
різних етапах віку, з урахуванням його своєрідності, середовища
життєдіяльності та самовиявлення, а також соціального виховання.

Основними компонентами соціалізації людини є:

- Формування і розвиток свідомості, світогляду людини (засвоєння мови,
поглядів, інтересів, соціальних цінностей, ідеалів);
- Оволодіння культурою, властивої даному суспільству, соціальної
спільності, групі (правилами, нормами і шаблонами поведінки);
- Засвоєння соціальних ролей, навичок спілкування, самовияву в середовищі
життєдіяльності;
- Накопичення досвіду соціальної поведінки.

Соціалізація розглядається як процес, умова, прояв і результат соціального

формування особистості.
Як процес, вона означає соціальне становлення та розвиток особистості в
залежності від характеру взаємодії людини з соціокультурним середовищем
проживання, адаптації до неї і самореалізації з урахуванням індивідуальних
можливостей. В її процесі людина формується як частина того суспільства,
до якого він належить.
Як умова - це свідчення наявності того соціуму, який необхідний людині для
природного соціального розвитку як особистості.
Як прояв - це соціальна реакція людини з урахуванням його віку і
соціального розвитку в системі конкретних суспільних відносин. Так судять
про рівень соціального розвитку, соціалізованості людини.
Як результат - вона є соціально-педагогічної характеристикою людини і
його особливостей як соціальної одиниці суспільства відповідно до віку.
Дитина в розвитку може відставати або випереджати однолітків. Соціалізація
як результат характеризує ступінь його соціального досконалості по
відношенню до однолітків.

Протягом усього життя людина, формуючись як особистість, поступово

розширює і поглиблює соціальні, соціокультурні інтереси, ідеали, засвоює і
удосконалює різні цінності, соціальні ролі, набуває досвід соціальної
поведінки.
Соціальні цінності розглядаються в широкому і вузькому сенсі. У широкому
сенсі вони визначають найбільш значущі суспільні явища і факти реальної
дійсності, з точки зору їх відповідності або невідповідності потребам
суспільства, соціальних груп і особистості. У більш вузькому сенсі - це
моральні та естетичні імперативи (вимоги), вироблені людською культурою і
є продуктами суспільної свідомості.
Соціальна роль - виконання людиною певної соціальної функції відповідно
до свого статусу, потребами повсякденного життя, професійною діяльністю
та ін. Соціальна роль може бути засвоєна людиною на рівні знайомства (знає
суть діяльності), основ (вміє виконувати), досконалості (володіє роллю на
рівні спеціаліста, досвідченої людини).
Соціальний досвід представляє собою сукупність соціальних знань і
засвоєних умінь і навичок життєдіяльності особистості в певному соціумі.
Він включає різні прояви людини в сферах пізнання середовища і
самопізнання, взаємодії з іншими людьми, професійної діяльності, виконання
різних соціальних ролей.
Соціалізація відбувається в процесі взаємодії людини з іншими
людьми, соціокультурним середовищем життєдіяльності. Ці люди і фактори
середовища (установи), з якими взаємодіє соціалізується людина, виступають
в ролі агентів соціалізації.

Виділяють агентів первинної та вторинної соціалізації:

 Агенти первинної соціалізації - фактори безпосередньої взаємодії з
людиною роблять на його соціалізацію істотний вплив на ранніх етапах
життя: батьки, брати і сестри, бабусі і дідусі, близькі та далекі родичі,
няні, друзі сім'ї, однолітки, вчителі, тренери, лікарі, лідери молодіжних
угруповань;
 Агенти вторинної соціалізації - фактори, опосередковано або формально
оточують людину і надають на його соціалізацію істотний вплив на пізніх
етапах життя: установи та інститути, представники адміністрації
школи, університету, підприємства, армії, правоохоронних органів, церкви,
держави, телебачення, радіо, друку , партії, суду.
У процесі соціалізації відбувається передача суспільством і засвоєння
індивідом соціально-історичного досвіду, культури, правил і норм поведінки,
ціннісних орієнтацій. Оволодіння соціальним досвідом і культурою є
природною необхідністю, так як суспільство існує в зв'язку з передачею
новим поколінням історичного досвіду, а індивід існує як особистість тільки
завдяки соціалізації.

У зв'язку з процесом засвоєння соціальних ролей виділяють різні види

соціалізації:
 Поло-рольова соціалізація являє собою освоєння людиною досвіду
соціальної поведінки відповідно до його статевої приналежністю і проявом
його в повсякденному житті в залежності від віку і змінюваних з ним
соціального становища і ролі в суспільстві (хлопчик чи дівчинка, наречена
або наречений, чоловік або дружина , батько або мати);
 Сімейно-побутові соціалізація, яка сприяє засвоєнню певної сімейної ролі
відповідно до соціальним становищем в сім'ї. Вона проявляється в засвоєнні і
прояві досвіду сімейного життя, зміцнення сімейних стосунків, веденні
господарства, вихованні дітей;
 Професійно-трудова соціалізація здійснюється на основі соціального
досвіду виконання людиною певної професійної діяльності;
 Субкультурних-групова соціалізація передбачає освоєння соціальних
ролей з урахуванням тієї культури середовища, де людина жив, навчався,
спілкувався, працював. Кожен регіон має соціокультурне своєрідність
поведінки, спілкування, мови, що сприяє формуванню своєрідності соціуму.
Субкультурних-групова соціалізація відрізняє людей різних регіонів,
національної та релігійної приналежності, соціального оточення, віку,
професійної діяльності тощо.

У процесі соціалізації реалізуються індивідуальні схильності людини до

соціального досконалості.
Схильності до соціалізації мають спадкову і (або) вроджену природу,
а також придбану на попередніх етапах розвитку. В процесі соціального
розвитку та виховання людини вони можуть бути реалізовані, примножені,
ослаблені або взагалі не реалізовані. Такі схильності можна поділяти в
залежності від їх соціальної важливості і перспективності для розвитку
людини.
Виділяють позитивні і негативні схильності в розвитку людини.
Позитивні схильності - ця базис соціальних задатків для стимулювання
спрямованого розвитку людини в процесі соціалізації, коли він може
домогтися найбільших результатів в самовдосконаленні та самореалізації як
особистість. Особливо це важливо в роботі з дітьми, що мають особливі
потреби.
Негативні схильності - це своєрідність людини, яке або обмежує його в
можливостях соціального розвитку, або має чітко виражений негативний
соціальний характер і може негативно позначитися в соціальному розвитку.
Реальне життя диктує необхідність забезпечення єдності у виховній
роботі з дитиною біогенного, соціогенного і інших підходів. В процесі
соціального розвитку та виховання дитини необхідно знати його особливості
та можливості. Одночасно слід вміти створювати умови середовища, що
дозволяють забезпечувати найбільш повну та доцільну реалізацію того
індивідуального, яке притаманне конкретній дитині.

Педагоги виділяють фактори, які суттєво впливають на процес соціалізації

людини, а також агентів, за допомогою яких вони реалізуються.
Урі Бронфенбреннер (1917-2005) - американський фахівець в області дитячої
психології виділяє чотири групи таких факторів середовища, які впливають
на соціалізацію людини:
 Мікросередовище - все, що безпосередньо оточує людину з самого
народження і надає найбільш істотний вплив на його розвиток: сім'я,
батьки, обстановка в сім'ї, умови життя, іграшки, книги, які він читає;
 Мезосистема - взаємозалежність, що складається між різними
життєвими областями, що визначають і суттєво впливають на дієвість
виховання: школою і сім'єю; об'єднаннями, в які входять члени сім'ї;
сім'єю і вулицею, де діти проводять свій час;
 Екзосистема - громадські інститути, органи влади, адміністративні
установи, які опосередковано впливають на соціальний розвиток і
виховання дитини;
 Макросистема - норми культури і субкультури, світоглядні та
ідеологічні позиції, що панують у суспільстві, які виступають
нормативним регулятором виховує системи.
А. В. Мудрик виділяє три групи факторів середовища, які впливають на
соціалізацію людини:
 Макрофактори - космос, планета, світ;
 Мезофактори - етнокультурні та регіональні умови, тип поселення,
засоби масової комунікації;
 Мікрочинники - інститути соціалізації (сім'я, дошкільні установи,
школа, вуз, трудовий колектив), релігійні організації, група однолітків і
субкультура.

Десоціалізація особистості
У зв'язку з аналізом соціалізації дослідники велику увагу приділяють
явищам десоціалізації. Вона характеризує зниження соціальності в чому-
небудь, певного соціального досвіду, обумовленого різними факторами.
Десоціалізацію розглядається як процес, як прояв і як результат. Особливе
місце серед чинників, істотно позначаються на десоціалізації людини,
належить особистісним, середовищним і виховним факторам.
 Особистісні чинники характеризуються потенціалом і станом людини,
стримуючими прояв його активності в природному середовищі,
самообмеженнями, або зміною характеру звичної діяльності, сприяє набуттю
іншого соціального досвіду. Так негативний (нездорове) стан організму
позначається на бажаннях, інтересах і здатності виявляти природну для
людини активність.
 Середовищні фактори представляють нетипові для даної людини умови,
що позначаються на його здатності виявляти природну активність. До таких
факторів належать новизна обстановки і тиск з боку колективу, групи,
окремої особистості.
 Виховні фактори характеризують результат або особливості виховної
діяльності, що негативно позначаються на самовиявлення людини. Як
результат дитина не може проявляти себе в будь-якої обстановці, в
присутності певних осіб. Така виховна діяльність може формувати певну
активність, яка не відповідає можливостям дитини і стримуючу його прояв в
середовищі.
Десоціалізацію виконує позитивну або негативну роль в житті і соціальному
розвитку дитини.
 Позитивна роль проявляється тоді, коли десоціалізація допомагає людині
позбутися негативного соціального досвіду, сприяє набуттю нового досвіду,
розширенню його соціальних можливостей. Даний фактор активно
використовується у вихованні людини, у виправній і перевиховній роботі з
ним.
 Негативну (негативну) роль десоціалізація грає тоді, коли людина втрачає
накопичений позитивний соціальний досвід, що негативно позначається на
його професійній діяльності та самовиявлення на природних умовах.

Ресоціалізація особистості
Десоціалізацію викликає таке явище, як ресоціалізація - складне і
своєрідне якісно нове соціальне відновлення особистості з урахуванням тих
змін, які відбулися в ній, накопичення нового досвіду розуміння тих чи
інших явищ, їх сприйняття і соціального самовияву, в умовах нової для цієї
людини соціокультурного середовища, виховання і самоактивності.
На процес і результат ресоціалізації істотний вплив роблять різні внутрішні і
зовнішні чинники. Внутрішні - то особистісне своєрідність, яке сформовано в
процесі соціального розвитку, соціалізації і виховання конкретної людини,
що опинилася в нових для нього умовах середовища, ставленням до неї і
виховного впливу. Зовнішні - фактори середовища, в якій опинилася людина,
її педагогічно доцільна організація, спрямованість і інтенсивність виховного
впливу на нього.
Ресоціалізація відбувається одночасно з реадаптацією. Необхідність
останньої потрібно враховувати при організації ресоціалізаційного впливу на
людину, наприклад в ситуації виправлення наслідків його соціалізації і
виховання.
 Між соціалізацією, десоціалізацією і ресоціалізації існує тісний
взаємозв'язок і взаємозумовленість, що активно використовується у виховній
роботі при вирішенні завдань виправлення та перевиховання людини.
Якщо соціалізація в дитинстві і юності йшла плавно, рівномірно, будучи
накопичення нових знань, цінностей, норм, то в зрілому віці на перший план
виходять десоціалізація і ресоціалізація. Крім цього в екстремальних умовах
(колонія, психіатрична лікарня, армія, в'язниця) індивід дезорієнтується
(відкидає все старе, не маючи можливості знайти нове), так як виховання і
соціалізація, які він отримав в дитинстві, не могли підготувати його до
виживання в подібних умовах .
У цих процесах десоціалізація як відлучення від старих цінностей,
норм, ролей, правил поведінки і ресоціалізація як придбання нових
цінностей, норм, ролей і правил поведінки замість старих - це дві сторони
одного процесу соціалізації.
Соціалізація людини відбувається поступово відповідно до його
віком, середовищем життєдіяльності. При цьому людина проходить певні
стадії (етапи) і ступені.

Етапи соціалізації.
Існує безліч підходів до виділення стадій (етапів) соціалізації:
 За характером протікання процесу:
Стихійна - здійснювана на основі природної схильності і під впливом
обставин життя;
спрямована - здійснюється під впливом вихователів, ЗМІ;
соціально-контрольована - під впливом середовища, з думкою якої не
може не рахуватися зростаючий людина;
самоврядна - більш менш свідоме самозмінювання, що здійснюється
людиною в процесі формування його самосвідомості і особистої
відповідальності за себе і своє самовиявлення в середовищі
життєдіяльності, досягнення цілей в житті;
 За віком:
дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 роки),
дошкільне дитинство (3 роки - 6 років), молодший шкільний (6-10
років), підлітковий (10-14 років), ранній юнацький (15-17 років),
юнацький (18 років - 23 роки) вік, молодість (23-33 року), зрілість (34
роки - 50 років), похилий вік (50-60 років), старість (60-70 років ),
довголіття (понад 70 років);
 По ведучому виду діяльності:
ігрова - рання соціалізація;
навчальна - стадія навчання;
трудова - стадія вищої школи, стадія трудової діяльності;
Післятрудовая - стадія виходу на пенсію, стадія самореалізації на
пенсії;
  По ведучому інституту соціалізації:
сімейного, дошкільного, шкільного, інтернатного, виробничого.
Проходячи етапи соціалізації, людина змінює соціальні ролі і звичний
для пройденого етапу спосіб життя, набуваючи новий статус і соціальні
можливості. При цьому людина виступає або як об'єкт, або як суб'єкт
соціалізації.

Суб’єкти і об’єкти соціалізації

Як суб'єкту соціалізації людині належить значна роль в процесі
засвоєння соціального досвіду, розвитку і саморозвитку. Його діяльність має
усвідомлений характер: він сам приймає рішення, чим і як займатися і що
робити в інтересах самовдосконалення.
На неусвідомлюваному рівні людина включається в діяльність під
впливом різних факторів, яка обумовлює його соціальний розвиток. У цьому
випадку він виступає як об'єкт соціалізації з позиції тих, хто створює умови і
намагається стимулювати соціальна зміна.
На початковому рівні розвитку людини (в ранньому віці) роль
особистості в соціалізації проявляється у природній активності дитини. В
подальшому, з розвитком свідомості, зростає роль спрямованої активності
людини в діяльності, спілкуванні, роботі над собою в процесі
самовдосконалення.
Фактори, що зумовлюють самовиявлення особистості на різних вікових
етапах: гра, навчання, спілкування, професійна діяльність.