Лекція. Право в системі соціальних норм.

Система права та її
елементи.
Поняття та ознаки права. Функції права. Джерела права та їх види.
Система нормативно-правових актів в Україні. Поняття системи права.
Елементи системи права. Поняття та види правових норм.
1. Поняття та ознаки права
Щоб дати визначення права, необхідно з'ясувати його сутність і
соціальне призначення, вони проявляються через наступні його ознаки:
1) загальнообов'язковість. Правові приписи адресовані усім учасникам
правових відносин і є обов'язковими для них;
2) нормативність. Право складається із правил загального характеру,
розрахованих на багаторазове застосування;
3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються в
письмовій формі, вони мають чітку логічну структуру. Право встановлює
певні рамки поведінки людини, однозначно закріплюючи її права та
обов'язки;
4) системність. Право являє собою цілісну систему взаємозалежних
норм, у якій у кожної норми є своє, строго визначене місце та взаємозв'язок з
іншими нормами;
5) зв'язок з державою. Право пов'язане з державою насамперед тим,
що правові норми встановлюються або санкціонуються державою та
забезпечуються державним примусом;
6) регулятивність. Право виступає як регулятор суспільних відносин і
в цьому полягає його головна соціальна цінність;
Виходячи з наведених вище ознак, можна дати наступне визначення
права: право — це система загальнообов'язкових, формально-визнаних,
встановлених та охороняємих державою правил поведінки, які
регулюють суспільні відносини.
 2. Функції права
Функції права - це основні напрямки впливу права на свідомість і
поведінку людей, які характеризують його роль і значення в житті
суспільства. Розрізняють загально-соціальні та спеціально-юридичні функції
права.
До загально-соціальних функції прав відносяться історична,
стабілізаційна, виховна, та інформацийно-орієнтуюча функції, а також
функція соціального контролю.
Культурно-історична функція полягає в тому, що право в
нормативній формі закріплює вищі досягнення людської цивілізації: свободу,
рівність, справедливість.
Стабілізаційна функція полягає в здатності права забезпечувати
стабільність і сталість у житті суспільства.
Виховна функція полягає в тому, що право за допомогою своїх
приписів сприяє становленню людини як правопослушного члена
громадянського суспільства.
Інформаційно-орієнтуюча функція, міститься в тому, що право
інформує людину про його права та обов’язки, о можливій та должній
поведінці.
Функція соціального контролю полягає в тому, що право стимулює
соціально-корисну поведінку людини2і, навпаки, обмежує (за допомогою
заборон) поведінку, небезпечну або шкідливу для суспільства.
Спеціально-юридичні функції права здійснюються за допомогою
специфічних юридичних засобів (видання нормативних і індивідуальних
правових актів). Звичайно виділяють дві основні спеціально-юридичні
функції права: регулятивну та охоронну.
Регулятивна функція права проявляється в тому, що приписи
правових норм вносять упорядкованість у суспільні відносини. Виконуючи
функцію регулятора суспільних відносин, правова норма вказує людині на
лінію його поведінки в тому або іншому випадку.
 Охоронна функція полягає в тому, що право захищає соціальні
цінності, блага, суспільні відносини шляхом встановлення заборон, обмежень
і покарань за порушення заборон. Тим самим право захищає особистість і
власність від злочинного зазіхання.
3. Джерела права та їх види
Джерело права - це похідний від держави спосіб вираження та
закріплення норм права.
Історично відомі та нині існують чотири виду джерел права:
1) правовий звичай - стихійно сформоване стійке правило поведінки,
санкціоноване державою. У сучасному світі правовий звичай використову-
ється досить рідко: у цивільному праві, у міжнароднім праві (дипломатичні
звичаї);
2) юридичний (судовий або адміністративний) прецедент - рішення у
конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для
вирішення аналогічних справ. Юридичний прецедент розповсюджений у
системі загального права Австралії, Великобританії, Канади та США,
використовується міжнародною юстицією;
3) нормативно-правовий акт - письмовий документ, прийнятий у
встановленому порядку компетентним органом держави і містить правові
норми загального характеру. Загальний характер приписів відрізняє
нормативно-правовий акт від юридичного прецеденту. У системі права
України та у більшості інших країн нормативно-правовий акт є основним
джерелом права;
4) нормативний договір - це угода між двома та більше суб'єктами
права, яка містить обов'язкові для них приписи. Нормативні договори
одержують все більш широке поширення в конституційному, трудовому,
цивільному, міжнародному та інших галузях права.
4. Система нормативно правових актів в Україні
Правові акти - це прийняті в офіційно визнаній формі акти суб'єктів
права, які мають юридичне значення.
 Розрізняють нормативно-правові та індивідуально-правові акти.
Нормативно-правові акти містять норми права. Тим самим вони
поширюються на безліч суб'єктів права та повторювані життєві ситуації.
Індивідуально-правові акти обов'язкові для визнаного в них кола
конкретних суб'єктів і діють «одноразово», на кожний конкретний життєвий
випадок. Наприклад, вирок місцевого суду.
По юридичній чинності всі нормативно-правові акти розділяються на
дві більші групи: закони та підзаконні акти.
Закон - нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або
всенародним референдумом, який має вищу юридичну силу та містить
первинні правові норми.
Визначення закону фіксує найбільш важливі його відмітні ознаки:
1) закон приймається тільки носіями державного суверенітету
(народом або Верховною Радою);
2) закон має найвищий юридичний ранг - усі інші акти перебувають
«під» законом, повинні відповідати йому;
3) законами регулюються найбільш важливі суспільні відносини.
Розрізняють конституційні та звичайні (поточні) закони.
Конституційні закони закріплюють основи суспільного та державного ладу
країни та служать базою для поточного законодавства. До них відносять
Конституцію та закони, які вносять у неї зміни та доповнення. Ці закони, як
правило, ухвалюються й змінюються в особливому порядку. Усі інші закони
відносяться до групи поточних (звичайних) законів.
Підзаконні акти - це нормативні акти, видані на основі, на виконання
та з метою конкретизації законів.
Підзаконні акти, подібно законам, обов'язкові для виконання та мають
необхідну юридичну силу. Але їх дія обмежена законом: вони не можуть
виходити за межі законодавчого регулювання, їх норми носять похідний у
порівнянні із законом характер. Підзаконні акти не можуть змінювати або
скасовувати норми законів.
 Підзаконні акти різноманітні за формою та джерелам походження. У
нашій країні існують наступні види підзаконних актів:
1) Укази Президента України;
2) Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;
3) інструкції та нормативні накази міністерств і відомств;
4) Рішення органів місцевого самоврядування і їх виконавчих органів;
5) Розпорядження глав місцевих державних адміністрацій;
6) Нормативні накази адміністрацій підприємств, установ та організа-
цій.
Система законодавства - це сукупність нормативно-правових актів,
розташованих у певному порядку.
Розрізняють вертикальну (ієрархічну) і горизонтальну (галузеву)
структуру законодавства.
При вертикальній структурі законодавства нормативно-правові акти
розташовані в певному ієрархічному порядку залежно від юридичної сили.
На вершині законодавчої піраміди перебуває конституція та/або
конституційні закони, яким повинні відповідати усі нормативно-правові акти
держави. Поверхом нижче в ієрархії законів перебувають звичайні (поточні)
закони. У систему законодавства держави включаються також міжнародні
договори, ратифіковані парламентом.
Закони та підзаконні акти мають свою внутрішню структуру:
закон - преамбулу (введення), розділи (глави), статті; підзаконний акт —
розділи та пункти.
Крім ієрархічної, вертикальної структурі, система законодавства
ділиться також за галузевою ознакою (по горизонталі): конституційне,
адміністративне, цивільне, цивільно-процесуальне, сімейне, трудове,
кримінальне та інше законодавство.
Систематизація правових актів. Система права будь-якої сучасної
держави містить величезну кількість нормативно-правових актів. Прийняття
законів і підзаконних актів є постійним і безперервним процесом. Тому
досить часто існує неузгодженість і протиріччя між ними. Для зручності
користування нормативно-правовою базою необхідно привести її в певну
систему, інакше кажучи - здійснити систематизацію.
Існують наступні основні форми систематизації:
1) інкорпорація - це об'єднання нормативно-правових актів без їхньої
зміни у збірник по алфавітному, тематичному (предметному) або
хронологічному критерію. Інкорпорація не переслідує мети обновити зміст
правових актів, однак інкорпорація дає можливість внести в початковий
текст акту всі наступні офіційні зміни й доповнення, вилучити скасовані
норми;
2) кодифікація - створення нового логічно цільного нормативно-
правового акту (кодексу) на основі попередніх актів, із частковою або
повною зміною їх змісту, усуненням пробілів та протиріч. Цій вид
систематизації може здійснюватися тільки державою;
3) консолідація - прийняття укрупненого уніфікованого акту на основі
об'єднання норм розрізнених актів. При цьому нові норми не створюються,
усього лише усуваються повтори. Тобто змінюється текст актів, хоча зміст
залишається незмінним. Ця форма систематизації з успіхом застосовується в
англомовних країнах.
5. Система права і її структура. Поняття галузі права та правового
інституту
Система права - це внутрішня структура діючого права, яка
складається з галузей, інститутів і норм права.
Центральною ланкою системи права є галузь - велика впорядкована
сукупність правових норм, які регулюють певну область суспільних
відносин.
В основі розподілу права на галузі та інститути лежать два критерії:
предмет і метод правового регулювання.
Предмет правового регулювання - це область суспільних відносин, яку
регулює дана галузь, це те, що підлягає регулюванню. Наприклад, галузь
цивільного права України регулює майнові та особисті немайнові відносини
громадян і юридичних осіб. Предмет правового регулювання унікальний для
кожної галузі права.
Метод правового регулювання - це прийоми та способи впливу права
на суспільні відносини, це те, як право впливає на них. Наприклад, для
методу правового регулювання у цивільному праві характерні рівність
учасників відносин, диспозитивність правових норм.
Основні методи правового регулювання:
1) імперативний метод – це метод безумовних владних приписів,
який встановлює, як правило, обов'язки та заборони. Він використовується
головним чином у карному, адміністративному та деяких інших галузях
права. Імперативні норми права не можуть бути змінені за домовленістю між
учасниками правовідношення;
2) диспозитивний метод протилежний імперативному. Він дає
суб'єктам можливість вибору варіантів поведінки в рамках закону. Цей метод
більшою мірою властивий цивільному праву.
Галузь права, у свою чергу, являє собою підсистему, яка складається з
інститутів права.
Інститут права - упорядкована сукупність норм права, які
регулюють певний вид суспільних відносин. Наприклад, галузь цивільного
права України включає такі інститути, як інститут права власності,
інститут авторського права, інститут зобов'язального права, інститут
спадкування та ін.
Інститут права складається з норм права, які є первинними елементами
системи права.
Норма права є первинним елементом системи права.
Норма права складається з наступних взаємозалежних структурних
частин (елементів):
гіпотеза - частина норми права, яка вказує на умови (життєві
обставини), при яких ця норма права вступає в дію;
 диспозиція - частина норми права, яка містить вказівку на лінію
поведінки при наявності зазначених у гіпотезі обставин;
санкція - частина норми права, яка передбачає негативні наслідки у
випадку порушення приписів, зазначених у диспозиції.
Структуру норми права можна викласти у вигляді словосполучення
«якщо - то - інакше». Якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то
(диспозиція) слід прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше настануть
(санкція) зазначені несприятливі наслідки.
Види правових норм
Кожна система права складається з величезної кількості норм права.
Норми права відрізняються не тільки системністю, але й спеціалізацією:
кожна з них «відповідає» за свою ділянку «роботи». Для кращої орієнтації в
різноманітті норм їх класифікують по певним критеріями:
1) залежно від предмета правового регулювання розрізняють
конституційні, кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-
правові норми й інші галузеві норми;
2) залежно від методу правового регулювання розрізняють імперативні
норми та диспозитивні норми. Імперативні норми властиві конституційному,
адміністративному, кримінальному праву. Такі норми неможливо змінити
угодою сторін. Диспозитивні норми характерні для цивільного, сімейного,
комерційного права, їх приписи залишають право вибору для сторін;
3) залежно від характеру правових приписів, які містяться в нормі,
розрізняють дозволяючи, зобов'язуючі і забороняючи норми.
4) залежно від дії у часі розрізняють постійні та тимчасові правові
норми;
5) залежно від кола осіб, на яких поширюється дія норми, розрізняють
загальні та спеціальні правові норми. Наприклад, Конституція України
містить загальні норми, які стосуються усіх громадян, а Закон України «Про
Національну поліцію» містить спеціальні норми, які стосуються тільки
працівників поліції;
 6) залежно від дії в просторі розрізняють загальні та локальні правові
норми.
7) по функціональній спрямованості розрізняють регулятивні та
охоронні норми. Регулятивні норми встановлюють права та обов'язки осіб, а
охоронні встановлюють види і заходи відповідальності за порушення прав і
за невиконання обов'язків.
Види правових систем
Історично в кожній країні склалося своя система права, сформувалися
особливості правового менталітету й правової культури, діє своя система
юридичних установ. Серед родин правових систем розрізняють:
1) англо-американську (прецедентний) тип правової системи. Він
включає національні правові системи Англії, США, Канади, Австралійського
Союзу, Нової Зеландії та деяких інших країн. Основна форма права в цій
правовій системі - юридичний (судовий і адміністративний) прецедент;
2) романо-германську (нормативний-акт) тип правової системи
розповсюджений набагато ширше, ніж англо-американський. До нього
відносять національні правові системи країн континентальної Європи, а
також країн Латинської Америки, частини Азії та Африки. Загальним
джерелом права романо-германського типу є римське право. Основною
формою права є нормативно-правовий акт. Право чітке структуроване, а
саме: існує розподіл на публічне та приватне, на галузі т інститути.
Законодавство, як правило, кодифіковане;
3) релігійно-традиційний тип правових систем теж розповсюджений
на земній кулі. До нього ставляться правові системи мусульманських країн,
африканські країни. Домінуюче місце в соціальнім регулюванні займають не
норми права, а норми релігії, звичаї та традиції. Джерелом права
виступають священні книги (Коран).
 Лекція. Правовідносини: поняття, основні ознаки та види. Юридичні
факти
Поняття та ознаки правовідносин. Суб'єкти правовідносин. Об'єкт
правовідносин. Зміст правовідносин. Поняття юридичного факту.
Класифікація юридичних фактів
1. Поняття та ознаки правовідносин. Суб'єкти, об'єкти та зміст
правовідносин.
Правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормою права,
учасники якого мають взаємні права т обов'язки.
Структура правовідносин
Правовідносини є конструкцією, у яку входять наступні структурні
елементи:
1) суб'єкти - як мінімум, два. Один з них є – уповноваженою особою
(носієм права), інший - зобов'язаною особою (носієм обов'язку);
2) об'єкт — реальне (матеріальне або нематеріальне) благо, з приводу
якого суб'єкти вступають у правовідносини;
3) зміст - суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників правового
відношення. Суб'єктивне право - передбачена правом лінія можливої
поведінки особи. Юридичний обов'язок - запропонована правом лінія
должної поведінки особи. У кожних правовідносинах суб'єктивному праву
одного учасника відповідає юридичний обов'язок іншого учасника.
Учасниками правовідносин можуть бути не всі люди, а тільки ті з
них, хто має правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність). І навпаки,
правосуб'єктність може бути визнана якістю не тільки людини, але й
організації, підприємства, установи ( інакше кажучи, юридичні особи).
Суб'єкти права – це люди і їх об'єднання, які виступають у якості
носіїв прав і обов'язків.
Види суб'єктів права:
1) фізичні особи – громадяни або піддані даного держави, іноземні
громадяни або піддані, особи без громадянства;
 2) юридичні особи – організації, у тому числі об'єднання громадян,
підприємства, установи;
3) держава, державні органи та органи місцевого самоврядування.
Правосуб'єктність включає дві юридичні характеристики особи:
1) правоздатність – здатність особи мати суб'єктивні права і
юридичними обов'язками;
2) дієздатність – здатність особи своїми діями здобувати та
реалізовувати права та обов'язки.
Правоздатність і дієздатність є абстрактними, тобто особа може й не
скористатися своїми правами, не здобувати обов'язків. Наприклад, право
вступити в договірні відносини ще не означає, що особа зобов'язана укласти
договір.
Виникнення та обсяг правоздатності і дієздатності трохи різні у
фізичних і юридичних осіб.
Правоздатність фізичної особи наступає з моменту народження
та припиняється його смертю. Правоздатність фізичної особи може бути
обмежена за рішенням суду (позбавлення права займати певні посади,
позбавлення права займатися певною діяльністю, позбавлення батьківських
прав).
Дієздатність залежить від віку та психічного стану особи. За
загальним правилом, повна дієздатність наступає з досягненням повноліття.
Особа, яка страждає тяжкою хворобою або слабоумством за рішенням суду
може бути визнана недієздатної. Такі особи можуть бути носіями прав і
обов'язків, але їх реалізацію здійснюють інші особи.
Правоздатність і дієздатність фізичної особи носить універсальний
характер, тобто фізична особа має право здобувати та реалізовувати будь-які
юридичні права та обов'язки.
Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникають одночасно,
з моменту державної реєстрації особи та припиняються з її ліквідацією.
Обсяг правоздатності й дієздатності юридичної особи більш вузький (носить
спеціальний характер). Вона має право здійснювати тільки ті дії, які
зафіксовані в його установчих документах.
2. Юридичні факти: поняття, значення та класифікація
Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими
норми права зв'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Юридичні факти закріплені у гіпотезах правових норм.
За вольовою ознакою юридичні факти ділять на:
1) події (не залежні від волі людини). До них відносяться стихійні дії
природи, народження та природна смерть людини, закінчення строків;
2) дії (залежні від волі людини). Дії, у свою чергу, поділяються на
правомірні та неправомірні.
Правомірні дії поділяють на дві групи: юридичні акти і юридичні
вчинки. Юридичні акти - це правомірні дії, які мають метою досягнення
певного правового результату (договір, заповіт). Юридичні вчинки - це дії,
які приводять до юридичних наслідків незалежно від волі людини, що
зробила (знаходження скарбу, створення літературного твору, наукове
відкриття).
Неправомірні дії (правопорушення) по ступеню шкідливості для
суспільства розділяються на проступки та злочини. Проступки діляться на
цивільно-правові, адміністративні та дисциплінарні.
Залежно від характеру юридичних наслідків розрізняють:
1) правоутворюючі факти (наприклад, укладання договору оренди,
прийняття на роботу, обрання на державну посаду);
2) правоизмінюючі факти (наприклад, зміна прізвища у зв'язку з
одруженням, присвоєння чергового спеціального звання, зміна умов
договору оренди);
3) правоприпиняючі (наприклад, звільнення з роботи, розірвання
шлюбу, виконання зобов'язання).
 Лекція. Правопорушення. Юридична відповідальність
Поняття та ознаки правопорушення. Класифікація правопорушень. Склад
правопорушення. Поняття та види юридичної відповідальності. Підстави
юридичної відповідальності.
1,2. Поняття та ознаки правопорушення. Класифікація правопорушень.
Правопорушення – це протиправне, винне діяння деликтоспособної
особи яке наносить шкоду особистості, суспільству або державі.
Ознаки правопорушення:
1) протиріччя конкретному правовому припису – невиконання
обов’язку або порушення заборони;
2) винність – правопорушенням є лише діяння, зроблене навмисно або
по необережності;
3) нанесення шкоди особистості, суспільству або державі або
реальна погроза нанесення такої шкоди;
4) правопорушення є вольовим, усвідомленим діянням, яке
виражається у формі дії або бездіяльності. Образ думки, переконання,
світогляд, якими б антигуманними або зловмисними вони не були - не
караються з боку держави;
5) відповідальним за правопорушення може бути фізична або
юридична особа ( у деяких випадках — держава), здатні відповідати за свої
дії (деліктоздатна особа).
Залежно від ступеня небезпеки правопорушення та нанесеної їм шкоди
правопорушення розділяють на злочини та проступки.
Злочини – найнебезпечніші для суспільства правопорушення, які
зазіхають на найбільш значимі соціальні цінності (життя, здоров'я індивіда,
власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.д.). Злочинами є тільки
кримінальні правопорушення.
Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової
дисципліни, громадського порядку, невиконання цивільно-правового
договору і т.д.).
 Залежно від виду юридичної відповідальності в національному праві
України правопорушення діляться на:
1) кримінальні правопорушення (злочини);
2) цивільно-правові проступки (наприклад, невиконання договірного
зобов'язання, порушення авторського права);
3) адміністративні проступки (наприклад, порушення громадського
порядку, правил торгівлі);
4) дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисциплі-
ни).
3. Склад правопорушення
Покладання на особу юридичної відповідальності можливо тільки при
наявності в її діяннях юридичного складу правопорушення. Правопорушення
розглядається в цьому випадку як система.
Склад правопорушення – це система елементів правопорушення. Її
повнота та цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до
юридичної відповідальності.
До складу правопорушення входять:
1) суб'єкт правопорушення - деліктоздатна особа. В основному
правопорушення вчиняють фізичні особи (а злочини – винятково фізичні
особи), але суб'єктом цивільної відповідальності може виступати і юридична
особа, а міжнародного правопорушення – держава;
2) об'єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні блага,
цінності, права та свободи особи, інтереси держави, на які зазіхає
правопорушник;
3) суб'єктивна сторона правопорушення – відношення особи до
вчиненого діяння і його наслідків. Головний елемент суб'єктивної сторони –
вина у формі вини або необережності. Факультативними (необов'язковими)
елементами суб'єктивної сторони є мотив та ціль правопорушення.
Відповідальність за цивільні проступки може наступати і при відсутності
вини.
 Правопорушення визнається зробленим навмисно, якщо особа, яка його
зробила, усвідомлювала протиправний характер своїх дій, передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків і бажала або свідомо
допускала їх настання.
Якщо особа бажає настання таких наслідків, то це прямий умисел, а
якщо вона свідомо допускає їх настання, те це не прямий умисел.
Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо особа,
яка його скоїла, передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків своїх дій, але легковажно розраховувало на їх ненастання
(протиправна самовпевненість), або не передбачала можливості настання
таких наслідків, хоча повинна була та могла їх передбачити (протиправна
недбалість).
Якщо суспільно небезпечні наслідки настали при відсутності як
умислу, так і необережності, то наступає казус, тобто невинне заподіяння
шкоди. Це означає, що в момент дії особа не бажала й не могла передбачити
настання суспільно небезпечних наслідків, що виключає можливість
залучення його до юридичної відповідальності за ці наслідки.
4) об'єктивна сторона правопорушення – це зовнішня характеристика
правопорушення, яка включає протиправне діяння (дію або бездіяльність),
результат діяння та причинно-наслідковий зв'язок між діянням і результатом.
Відсутність хоча б одного із зазначених елементів означає, що даний акт
поведінки не є правопорушенням.
4. Загальна характеристика юридичної відповідальності
Юридична відповідальність є наслідком правопорушення. Вона
виступає у двох вимірах - як різновид державного примусу і як специфічний
вид правовідносин. Примусові заходи можуть мати характер особистих
обмежень (наприклад, позбавлення волі, позбавлення права займатися
певним видом діяльності), або майнових стягнень (конфіскація майна,
обов'язок відшкодувати заподіяна шкода).
 Підставою юридичної відповідальності є скоєння правопорушення,
тобто наявність у діях правопорушника складу правопорушення. Юридична
відповідальність тісно пов'язана із санкцією правової норми, представляючи
її реалізацію. Склад правопорушення - фактична підстава для юридичної
відповідальності (юридичний факт), а норма права - правова підстава.
Ціль юридичної відповідальності - формування правомірної
поведінки не тільки осіб, які зробили правопорушення, але й усіх інших
членів суспільства.
Функції юридичної відповідальності:
1) охоронна - полягає в захисті правопорядку. Юридична
відповідальність представляє засіб захисту особи, суспільства, держави від
неправомірних соціально небезпечних дій. Правопорушник зобов'язан
претерпівати певні обмеження своїх прав;
2) правовідновлююча - полягає у відновленні порушеного права. Ця
функція особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона
полягає в необхідності відшкодувати збитків, відшкодувати моральної
шкоди, заподіяної потерпілій особі;
3) профілактична - полягає в запобіганні здійсненню нових
правопорушень. Юридична відповідальність покликана, з одного боку,
обмежити можливості правопорушника зробити нове правопорушення, з
іншого боку - утримати від правопорушень інших осіб;
4) виховна - формує повагу до права. Застосування заходів юридичної
відповідальності повинні сприяти виправленню та перевихованню
правопорушника. У його свідомості і поведінці повинні сформуватися та
закріпитися поважне відношення до права та закону, правам, свободам і
законним інтересам інших осіб.
Обставини, що виключають настання юридичної відповідальності
В окремих випадках, навіть коли зроблені дії, які містять ознаки
правопорушення, особа може бути не притягнута до відповідальності.
 Так коли на людину вчинено напад громадянин має право захищатися,
намагатися припинити протиправні дії. Під час цього він може заподіяти
шкоду правопорушнику. Захищаючись від злочинця, громадянин може
використовувати не тільки власну фізичну силу, а у певних випадках (у
випадку нападу озброєної особи, групи осіб, спроби проникнути в житло або
інше приміщення) зброю, інші засоби. У цих випадках мова йде про
необхідну оборону, яка не є протиправною та не тягне юридичної
відповідальності. Але якщо особа, захищаючись, буде перевищувати межі
необхідної оборони (наприклад, на вимогу хлопчика шкільного віку віддати
гроші двометровий спортсмен-борець відповідає ударом ножа) і буде
зроблене вбивство або заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, винний може
бути притягнутий до кримінальної відповідальності.
Не підлягає відповідальності особа, яка заподіює шкоду під час
затримки правопорушника.
Іноді людина попадає в складні обставини, обумовлені дією природи,
тварин, інших людей, техніки та т.п. Намагаючись уникнути таких погроз,
особа нерідко заподіює шкоду охоронюваним інтересам, але при цьому
запобігає більшій шкоді. Наприклад, для того, щоб пожежа не перекинулася
на інші будинки й не знищила усі село, була розібрана стайня, яка
безпосередньо примикала до палаючого будинку. Такі дії вважають
зробленими в стані крайньої необхідності. За дії в стані крайньої
необхідності особа не підлягає юридичній відповідальності. Від кримінальної
відповідальності особа звільняється і у деяких інших випадках, наприклад,
якщо вона діє під впливом фізичного примусу, виконує законний наказ, діє в
умовах виправданого ризику й т.п.
Людина може відповідати за свої дії, коли усвідомлює їхню небезпеку
та можливі наслідки. Тому, якщо особа внаслідок психічного захворювання
не здатна усвідомлювати свої дії або керувати ними, вона є непідсудною і не
підлягає кримінальній відповідальності. Для з'ясування питання про те, чи є
людина неосудною, обов'язково призначають спеціальну судово-
психіатричну експертизу.
5. ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Види юридичної відповідальності:
1) кримінальна - застосовується тільки за здійснення злочину. Це
найбільш суворий вид відповідальності, яка передбачає більш строгі
обмеження особистого та майнового характеру ( позбавлення волі на певний
строк, конфіскація майна);
2) адміністративна - застосовується за здійснення адміністративних
проступків. Стягнення особистого й майнового характеру, які накладаються в
цьому випадку, мають набагато більш м'який характер (арешт на строк до 15
діб, конфіскація предмета, який послужив знаряддям скоєння
правопорушення);
3) цивільно-правова - наступає за невиконання договору, заподіяння
майнової шкоди, її особливістю є винятково майновий характер;
4) дисциплінарна - наступає за порушення трудової, службової,
навчальної дисципліни та має, як правило, особистий характер (наприклад,
догана).
Лекція Загальна характеристика конституційного права України
Конституція України - основний закон держави і суспільства. Конституцій-
ний лад України, його принципи. Інститут громадянства України. Права
людини і права громадянина в Україні.
1. Конституція України - основний закон держави і суспільства
Конституція - це основний установчий юридичний акт країни.
Конституція України закріплює основні засади життя суспільства,
конституційний статус особи, правову основу держави, головні характе-
ристики державного ладу.
Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28
червня 1996 р. Вона складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.
 Конституція України — це закон, але закон особливий, що має тільки
йому властиві ознаки (юридичні властивості):
1) верховенство в системі нормативно-правових актів. Конститу-
ція України має особливу найвищу юридичну чинність. Усі закони і
підзаконні акти повинні відповідати її положенням;
2) особливий порядок прийняття. Конституція України була
прийнята кваліфікованою більшістю голосів Верховної Ради. За неї
проголосувало 312 народних депутатів (понад 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради);
3) особлива форма викладання правових приписів. Норми Конституції
України мають узагальнений характер. На основі практично кожної зі статей
Конституції може бути створено самостійний нормативно-правовий акт;
4) особливий порядок внесення змін. Зміни в Конституцію України
вносяться в ускладненому порядку. Законопроект про внесення змін в усі
розділи Конституції України, крім І, III, XIII, попередньо схвалений
більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається
прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш
ніж дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Законопроект
про внесення змін в розділи І, III, XIII має бути схвалений не менш ніж двома
третинами від конституційного складу Верховної Ради і затверджений все-
українським референдумом. Ускладнений порядок перегляду Конституції
України покликаний забезпечити її підвищену стабільність;
5) особливий зміст і особливий предмет правового регулювання.
Конституція України є не тільки нормативно-правовим, але і політичним
документом. Вона формулює стратегічні цілі українського суспільства,
визначає основи політичної системи України, регулює відносини між
громадянами і їхніми об'єднаннями, з одного боку, і державою — з іншого;
6) особливий характер захисту. Верховенство Конституції України в
системі законодавства забезпечується за допомогою особливого державного
органу - Конституційного Суду. Конституційний Суд має право ухвалити
рішення про визнання будь-якого нормативно-правового акта таким, що
суперечить Конституції (неконституційним);
2. Конституційний лад України, його принципи
Конституційний лад - це порядок, при якому дотримуються права і
свободи людини і громадянина, а держава діє в суворій відповідності до
конституції. Принципи (фундаментальні засади) конституційного ладу
закріплені в розділі І Конституції України. До принципів конституційного
ладу України належать:
1) суверенність. Україна є незалежною державою, повноправним
суб'єктом міжнародного права і міжнародних відносин. Влада Української
держави поширюється на всю її територію;
2) демократизм. Демократія - це правління, що створене і діє за волею
народу. Народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні.
Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і
місцевого самоврядування;
3) гуманізм. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан-
ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;
4) соціальність. Конституція проголошує Україну соціальною
державою. Сутність цього принципу полягає в тому, що держава допомагає
тим групам населення, які не можуть самостійно підтримувати гідний
людини рівень існування: інваліди, сироти, безробітні;
5) верховенство права. Сутність цього принципу полягає, по-перше, у
визнанні пріоритету права перед іншими соціальними нормами; по-друге, у
визнанні пріоритету прав людини перед державою; по-третє, у підкоренні
держави загальновизнаним нормам міжнародного права. Складовим
елементом принципу верховенства права є затвердження верховенства
Конституції України в системі нормативно-правових актів;
6) плюралізм. Суспільне життя в Україні ґрунтується на принципах
політичного, економічного й ідеологічного різноманіття.
 7) розподіл влади. Державна влада в Україні здійснюється за
принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи
державної влади зобов'язані діяти в суворій відповідності до Конституції і
законів України;
8) республіканізм. Конституція закріплює республіканську форму
правління в Україні, що відповідає історичним традиціям української
державності та принципу демократизму;
9) унітаризм. Конституція закріплює унітарну форму державного ладу
України;
10) розмежування держави і місцевого самоврядування. В Україні
визнається і гарантується місцеве самоврядування. Територіальні громади та
органи місцевого самоврядування мають право самостійно, незалежно від
держави вирішувати питання місцевого значення. Українська держава
захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
3. Інститут громадянства України
Громадянство України - це стійкий правовий зв'язок між фізичною
особою та Українською державою, який знаходить свій прояв у їх взаємних
правах і обов'язках.
Правовий зміст громадянства України визначається Законом «Про
громадянство України» (18 січня 2001 p.). Законодавство України про
громадянство ґрунтується на таких принципах:
1) єдиного громадянства. Якщо громадянин України набув іноземного
громадянства або ж, навпаки, іноземець - українського громадянства, то у
своїх стосунках з Україною вони визнаються тільки громадянами України.
Такі особи мають всі права й несуть всі обов'язки українських громадян;
2) запобігання без громадянства. Відповідно до норм міжнародного
права Україна докладає зусиль, щоб жодна людина не залишалася за межами
громадянства чи підданства будь-якої держави;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства
України;
 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства.
Громадянин України самостійно визначає, мати йому громадянство України
або змінити громадянство;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України
іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладання шлюбу з
громадянином України або набуття громадянства України його дружиною
(чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із
подружжя внаслідок розірвання шлюбу або припинення громадянства
України іншим із подружжя. Інакше кажучи, укладання чи розірвання шлюбу
не впливає на правовий стан особи;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і часу набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця
проживання громадянина України.
Підтвердженням належності до українського громадянства є паспорт
громадянина України (а також паспорт громадянина України для виїзду за
кордон, дипломатичний службовий паспорти), свідоцтво про належність до
громадянства України, проїзний документ дитини (для осіб молодше 16
років) та деякі інші документи.
Набуття громадянства України. Закон України «Про громадянство
України» встановив такі підстави (юридичні факти) набуття українського
громадянства:
1) за народженням. Під дію цієї норми закону підпадає кілька
категорій осіб. Громадянство України здобуває особа: батьки або один з
батьків якої на момент її народження були громадянами України; народжена
від апатридів, які постійно проживають на території України; народжена на
території України від постійно проживаючих в Україні іноземців, якщо вона
не набула громадянства батьків; народжена на території України від батьків,
одному з яких надано статус біженця або надано притулок в Україні, якщо
вона не набула громадянства батьків або набула громадянство того з батьків,
якому надано статус біженця чи надано притулок; народжена на території
України від іноземця та апатрида, які постійно проживають на території
України, якщо вона не набула громадянства батька-іноземця; народжена на
території України від невідомих батьків (найда);
2) за територіальним походженням. Такий спосіб набуття
громадянства України можуть обрати кілька категорій осіб: іноземець чи
апатрид, який сам або хоч би один з його батьків, дід або бабка, повнорідні
брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на
території сучасної Української держави (або на території інших українських
держав, що існували у XX ст.); дитина-апатрид, що народилася або постійно
проживала на території УРСР (або хоч би один з її батьків, дід або бабка
народилися або постійно проживали на території однієї з українських держав
XX ст.); дитина-іноземець, що народилася на території України, іноземне
громадянство якої потім було припинено;
3) внаслідок прийняття до громадянства України. Таким шляхом
набути громадянство України можуть іноземні громадяни чи піддані,
апатриди. Прийняття в громадянство здійснюється за клопотанням
зацікавленої особи за наявності певних умов:
- визнання і дотримання Конституції України і законів України;
- зобов'язання припинити іноземне громадянство або відсутність
перебування в іноземному громадянстві;
- безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на осіб, які пе-
ребувають у шлюбі з громадянином України строком понад два роки. Для
осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні, цей строк складає
три роки;
- одержання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не
поширюється на осіб, що мають у паспорті позначку про прописку на те-
риторії України, і на осіб, яким надано статус біженця або притулок в
Україні;
 - володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому
для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб з деякими фізичними не-
доліками (сліпі, глухі, німі);
- наявність законних джерел існування (заробітна плата, пенсія,
стипендія, доходи від акцій і та ін.). Ця умова не поширюється на осіб, яким
надано статус біженця або притулок в Україні.
4) внаслідок відновлення в громадянстві України. У такий спосіб
можуть набути громадянство колишні громадяни України;
5) внаслідок усиновлення. Дитина-іноземець/апатрид, усиновлений
громадянами України (або подружжям, один з яких - громадянин України),
набуває громадянство України з часу набрання чинності рішення про
усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки або піклування.
Дитина-іноземець /апатрид, щодо якої встановлені опіка або піклування стає
громадянином України з моменту встановлення опіки, піклування або
влаштування до такої установи;
7) внаслідок встановлення над недієздатною особою опіки.
Іноземець/апатрид, що проживає в Україні, над яким встановлена опіка
громадянина України, набуває громадянство України з часу набрання чинно-
сті судовим рішенням про встановлення опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох
батьків дитини. Можливі випадки, коли з якихось причин дитина та її
батьки опинились в різних правових станах. Дитина-іноземець/апатрид
набуває громадянство України за клопотанням того з батьків, який є
громадянином України;
9) внаслідок встановлення батьківства. Якщо матір'ю дитини є
іноземка/апатрид, а батьком у судовому порядку визнаний громадянин
України, то дитина визнається громадянином України.
10) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами Украї-
ни.
 Рішення про оформлення набуття громадянства України (за винятком
прийняття до громадянства) приймає спеціально уповноважений централь-
ний орган виконавчої влади з питань громадянства. Рішення про надання
громадянства України приймає Президент України.
Припинення громадянства України. Закон України «Про
громадянство України» встановив такі підстави припинення українського
громадянства: якщо громадянин України добровільно набув громадянства
іншої держави; внаслідок вступу особи на військову службу, в службу
безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади
іноземної держави без згоди на те державних органів України та за поданням
відповідних державних органів України; якщо громадянство України набуто
внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих
документів; якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала без
поважних причин на консульський облік протягом семи років.
4. Права людини і права громадянина в Україні
Права людини - це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням
людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до
людської гідності, на опір гнобленню.
Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на
ці права. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не
може від них відмовитися, тому що без цих прав вона вже не є людиною.
Права людини належать кожному індивіду незалежно від перебування у гро-
мадянстві тієї чи іншої країни, расової чи національної належності.
Права громадянина - це права члена державно організованого
громадянського суспільства.
Під правами громадянина розуміють, насамперед, можливість брати
участь в управлінні громадськими і державними справами: право на
об'єднання в партії і громадські організації, право обирати і бути обраним в
органи державної влади України. Право на соціальний захист також,
головним чином, належить громадянам України.
 Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина
Інститут конституційних прав і свобод базується на таких принципах:
1) невід'ємність і непорушність прав і свобод людини. Права і
свободи людини не повинні бути об'єктом посягання з боку інших людей або
держави;
2) невичерпність прав і свобод людини і громадянина. Сутність цього
принципу полягає в тому, що розвиток людини і суспільства приведуть до
появи і закріплення правом нових граней свободи;
3) неприпустимість скасування або звуження обсягу і змісту прав і
свобод. При прийнятті нових законів або зміні чинних законів не
допускається скасування чи перекручування закріплених Конституцією
України прав і свобод;
4) рівність. Конституція України не допускає привілеїв чи обмежень
(дискримінації) за ознаками раси, кольору шкіри, переконань, полу,
етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за
мовними або іншими ознаками;
5) взаємозв'язок прав і обов'язків. Володіння правами покладає на
людину і громадянина обов'язки перед іншими людьми і перед суспільством.
Класифікація конституційних прав людини і громадянина:
1) громадянські (особисті) права. До громадянських прав належать
права на життя, на повагу людської гідності, на свободу й особисту
недоторканність, недоторканність житла і кореспонденції, невтручання в
особисте і сімейне життя, свободу пересування, свободу совісті й світогляду,
свободу друку;
2) політичні права. До них належать активне і пасивне виборче право,
право на організацію й участь у політичних партіях, громадських
організаціях і рухах, право на звернення до влади (право петиції), право
зборів, мітингів і демонстрацій;
3) соціальні права. У широкому розумінні соціальні права - це права на
одержання певних позитивних послуг з боку держави. До них належать права
на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на гідний рівень існування,
на охорону здоров'я;
4) економічні права. Ця група прав людини і громадянина пов'язана з
економічними, насамперед, майновими відносинами. До неї належать право
власності, право на підприємницьку діяльність;
5) екологічні права - це права на безпечні для життя і здоров'я умови
існування людини;
6) культурні права. У широкому розумінні - це право на доступ до
скарбів світової культури, у тому числі за допомогою системи освіти, і право
на творчість (наукову, художню, технічну).
Особисті (громадянські) права і свободи людини та громадянина в
Україні
Особисті (громадянські) права і свободи людини - це закріплені правом
можливості фізичного існування і духовного розвитку людини.
Конституція України містить такий перелік особистих (громадянських)
прав людини:
1) право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право
сама визначати свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі,
обирати засоби для досягнення цих цілей.
2) право на життя. Конституція України закріплює право на життя за
допомогою заборони свавільного (незаконного) позбавлення життя. Другий
важливий компонент закріплення права на життя - право людини на
самозахист від протиправних посягань на життя і здоров'я;
3) право на повагу людської гідності. Це особисте право теж
забезпечується встановленням заборон на протиправні дії, що посягають на
людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське, таке, що принижує
гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові
дослідження на людині;
4) право на свободу і особисту недоторканність. Сутність права на
свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої
залежності, а саме - рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала та
ін.). Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим
чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду. У разі нагальної
потреби запобігти злочину або його припинити правоохоронні органи
можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний
захід. Обґрунтованість цього тимчасового запобіжного заходу протягом
сімдесяти двох годин має бути перевірена судом;
5) недоторканність житла. Житло - є продовженням людської
особистості, важлива гарантія її свободи і недоторканності.
6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та
іншої кореспонденції;
7) невтручання в особисте і сімейне життя. Таємниця особистого і
сімейного життя - ще одна грань свободи особи. Конституція України
забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди;
8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на
вільний в'їзд в Україну і виїзд з України;
9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх
поглядів і переконань;
10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу
сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити
релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.
Порядок виїзду з України і в'їзду до України громадян України
Право громадян України на виїзд з України і в'їзд до України
визначається Конституцією і конкретизується Законом «Про порядок виїзду з
України і в'їзду до України громадян України» (21 січня 1994 p.).
Право в'їзду до України громадян України нічим не обмежене, а право
виїзду з України в обумовлених законом випадках може бути тимчасово
обмежене.
 Для виїзду з України і в'їзду до України, а також для посвідчення особи
громадянина України під час перебування за кордоном є необхідним один з
таких документів:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Цей документ
видається повнолітнім громадянам за їхнім особистим клопотанням на строк
до 10 років з можливістю подовження на такий же строк;
2) проїзний документ дитини. Він видається за клопотанням батьків
або законних представників дитини в разі самостійного виїзду дитини за
кордон. Строк дії проїзного документа дитини - 3 роки або до досягнення
дитиною 18 років;
3) дипломатичний паспорт. Він оформляється громадянам України,
які зайняті на дипломатичній службі;
4) службовий паспорт. Він оформляється особам, які виїжджають до
службового відрядження;
5) посвідчення особи моряка. Видається громадянам України, які
працюють в морському торговельному флоті.
Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон і
проїзний документ дитини здійснюється протягом не більш ніж 3 місяці, а в
екстрених випадках - протягом 3 робочих днів.
Громадянину України може бути тимчасово відмовлено у видачі
паспорта для виїзду за кордон у випадках, якщо:
1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю;
2) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесу-
альним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого
йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального
провадження або скасування відповідних обмежень;
3) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення -
до відбуття покарання або звільнення від покарання;
4) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього
судовим рішенням, - до виконання зобов'язань;
 5) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції -
до припинення нагляду.
Якщо в іноземній державі виникла надзвичайна ситуація, Кабінет
Міністрів України приймає рішення про особливий порядок виїзду громадян
України до цієї держави. Зокрема, ті, хто виїжджає, попереджаються про
неможливість з боку України забезпечити безпеку в цій країні, але це
попередження не є забороною.
Право на інформацію
Сучасне суспільство і державу нерідко називають інформаційними,
підкреслюючи тим значення інформації для всіх галузей людської діяльності.
У зв'язку з цим право на інформацію, закріплене ст.ст. 32 і 33 Конституції
України, конкретизується Законами України «Про інформацію» (2 жовтня
1992 р.) і «Про державну таємницю» (21 січня 1994 p.).
Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про
події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі й навколишньому
природному середовищі.
Право на інформацію має два головних компоненти. По-перше, кожен
має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати
інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Це право поширюється і на
юридичних осіб. По-друге, кожен громадянин має право знайомиться в
органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і
організаціях з відомостями про себе.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати прав і свобод
інших фізичних і юридичних осіб, життєво важливі інтереси України.
Внаслідок цього заборонені:
1) поширення конфіденційної інформації без згоди особи, якої ця
інформація стосується;
2) використання інформації для закликів до повалення конституційного
ладу України, порушення її територіальної цілісності;
3) пропаганда війни, расової, національної чи релігійної ворожнечі;
 4) розголошення інформації, яка містить державну, службову,
комерційну чи лікарську таємницю; відомості про грошові внески, доходи від
підприємницької діяльності; відомості про усиновлення (удочеріння);
відомості про переписування, телефонні розмови і телеграфні повідомлення.
Винятки з цього правила допускаються тільки у випадках, прямо передбаче-
них законом.
Закон України «Про державну таємницю» містить вичерпний перелік
відомостей в галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної
безпеки й охорони правопорядку, що належать до державної таємниці та
підлягають засекречуванню й охороні.
Не належить до державної таємниці й не підлягає засекречуванню
інформація:
1) про стихійне лихо, катастрофу чи іншу надзвичайну подію, що
загрожує безпеці громадян;
2) про стан довкілля, здоров'я населення, його життєвий рівень,
соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури
населення;
3) про неправомірні дії державних органів, органів місцевого
самоврядування і посадових осіб.
4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформа-
цію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів
державної безпеки, пов’язаних з політичними репресіями, Голодомором
1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими представниками
комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних
режимів.
Особи, винні в недотриманні державної таємниці або, навпаки, в
безпідставному засекречуванні інформації, несуть юридичну відповідаль-
ність аж до кримінальної.
 Політичні права та свободи громадян України
Політичні права та свободи громадян України - це встановлена
правом можливість особи брати участь у керуванні суспільними та
державними справами.
Конституція України закріплює наступні політичні права й свободи:
1) право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські
організації;
2) право громадян брати участь у керуванні державними справами.
Це право включає можливість участі у всеукраїнському та місцевому
референдумі, право обирати та бути обраним в органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, право на доступ до державної служби та
служби в органах місцевого самоврядування;
3) право громадян на проведення зборів, мітингів, ходів і
демонстрацій. Сутність цього права - вільне обговорення всіх питань
державного і громадського життя, вираження своєї позиції із цих питань;
4) право на звернення до органів влади або органів місцевого
самоврядування.
Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські
організації
Політична партія - це зареєстроване у встановленому порядку
добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональ-
ної програми суспільного розвитку, що має своєю метою, сприяння форму-
ванню та вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах і інших
політичних заходах.
Громадяни мають право об’єднуватися в політичні партії громадські
організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод і задоволення
політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів.
Обмеження в цій області встановлюються законом винятково в інтересах
національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення
або захисту прав і свобод інших людей.
 Перша група обмежень стосується програмних цілей і діяльності
об'єднань громадян. Забороняється створення й діяльність об'єднань
громадян, програмні цілі або дії яких спрямовані на:
1) ліквідацію незалежності України; зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом; порушення суверенітету та територіальної
цілісності держави; підрив безпеки держави; незаконне захоплення
державної влади;
2) пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової або
релігійної ворожнечі;
3) зазіхання на права та свободи людини, здоров'я населення.
4) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (наци-
стського) тоталітарних режимів та їх символіки.
Друга група обмежень стосується організаційної сторони об'єднань
громадян. Не допускається створення та діяльність організаційних структур
політичних партій:
1) в органах виконавчої та судової влади та виконавчих органах
місцевого самоврядування;
2) у військових формуваннях;
3) на державних підприємствах, у навчальних закладах і інших
державних установах і організаціях.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який
досяг 18 років і має право голосу. Членами політичних партій не можуть
бути: судді; працівники прокуратури; працівники поліції; співробітники
Служби безпеки України; військовослужбовці; працівники органів доходів і
зборів; персонал Державної кримінально-виконавчої служби України, праців-
ники національного антикорупційного бюро.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної
партії припиняють членство в цій партії.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих
формувань.
 Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації
громадяни реалізують винятково по своїй волі. Ніхто не може бути
примушений до вступу в яке б то ні було об'єднання громадян або
обмежений у праві добровільного виходу з нього. Приналежність або
неприналежність до об'єднання громадян не є підставою ні для обмеження
прав і свобод, ні для надання пільг і переваг.
Поняття та форми громадських об'єднань
Громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб і/або
юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод,
задоволення громадських, зокрема економічних, соціальних, культурних,
екологічних, і інших інтересів.
Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворю-
ється як громадська організація або громадський союз.
Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та
членами (учасниками) якого є фізичні особи.
Громадський союз - це громадське об'єднання, засновниками якого є
юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути
юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Громадські об'єднання утворюються й діють на принципах:
1) добровільності;
2) самоврядності;
3) вільного вибору території діяльності;
4) рівності перед законом;
5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);
6) прозорості, відкритості й публічності.
Забороняється створення та діяльність громадських об'єднань, програ-
мні цілі або дії яких спрямовані на:
1) ліквідацію незалежності України; зміна конституційного ладу
насильницьким шляхом; порушення суверенітету та територіальної
цілісності держави; підрив безпеки держави; незаконне захоплення
державної влади;
2) пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової або
релігійної ворожнечі;
3) зазіхання на права та свободи людини, здоров'я населення;
4) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки.
Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.
Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України,
іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних
підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської
організації - 14 років.
Засновниками громадського союзу можуть бути юридичні особи
приватного права, у тому числі громадські об'єднання зі статусом юридичної
особи.
Кількість засновників громадського об'єднання не може бути меншої,
ніж дві особи.
Членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та
дитячої, можуть бути громадяни України, іноземці особи без громадянства
які досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається
її статутом у межах, встановлених законом.
Членами (учасниками) громадського союзу можуть бути юридичні
особи приватного права, у тому числі громадські об'єднання зі статусом
юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років і не визнані судом
недієздатними.
Створення громадського об'єднання здійснюється на установчих
зборах його засновників і оформляється протоколом. Громадські об'єднання
бажаючі отримати статус юридичної особи повинні пройти державну
реєстрацію.
Припинення діяльності громадського об'єднання здійснюється:
 1) за рішенням громадського об'єднання, прийнятим вищим органом
управління громадського об'єднання, шляхом саморозпуску або реорганізації
шляхом приєднання до іншого громадського об'єднання такого ж статусу;
2) за рішенням суду про заборону (примусовому розпуску)
громадського об'єднання.
Право громадян на звернення до органів державної влади та органів
місцевого самоврядування
Право петиції, тобто звертання до державної влади є одним з
конституційних прав людини та громадянина. Порядок його реалізації
закріплений ст.40 Конституції України та Законом України «Про звернення
громадян» (2 жовтня 1996 р.)
Кожний має право звернутися в органи державної влади та місцевого
самоврядування, а також у недержавні інститути (об'єднання громадян,
підприємства, установи, організації, засоби масової інформації) із
зауваженнями, скаргою, пропозицією, які стосуються їхньої статутної
діяльності, а також із заявою (клопотанням) щодо реалізації своїх прав і
законних інтересів, скаргами про їхнє порушення.
Звернення, оформлені належним чином і подані відповідно до
встановленого порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Якщо поставлені в зверненні питання перебувають поза компетенцією
адресата, то в п'ятиденний строк звернення пересилається у відповідний
орган, про що повідомляється його відправнику.
Не підлягають розгляду анонімні звернення, звернення недієздатних
осіб, а також повторні звернення, якщо перше з них розглянуто по суті.
Громадянин, який звернувся із заявою або скаргою в державну або
недержавну організацію, має право:
1) брати участь у перевірці поданої скарги або заяви;
2) знайомитися з матеріалами перевірки;
3) надавати додаткові матеріали або наполягати на їхньому запиті;
4) бути присутнім при розгляді скарги;
 5) користуватися послугами адвоката (або іншого захисника);
6) одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви або
скарги;
7) вимагати дотримання таємниці розгляду заяви або скарги;
8) вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом
порушень встановленого порядку розгляду звернення.
Звернення, які не потребують додаткового вивчення, повинні бути
розглянуті протягом 15 днів від дня їх одержання; звернення, які вимагають
вивчення - у місячний строк. У кожному разі строк розгляду питань,
поставлених у зверненні, не повинен перевищувати 45 днів.
Право громадян на участь в управлінні державними справами
Конституційний принцип демократизму проявляється в забезпеченні
рівного права громадян України брати участь в управлінні державними
справами. Конституція України передбачає наступні форми участі громадян
в управлінні державними справами:
1) право вибирати (активне виборче право) і бути вибраними (пасивне
виборче право) в органи державної влади та місцевого самоврядування;
2) право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах.
Беручи участь у референдумі, громадяни України безпосередньо приймають
політичні рішення (наприклад, приймають закон, схвалюють міжнародний
договір);
3) право на доступ до державної служби та служби в органах
місцевого самоврядування.
Виборче право
Поняття, загальна характеристика та види виборчих систем
Порядок організації, проведення та встановлення результатів виборів
називають виборчою системою. Залежно від способу поділу депутатських
мандатів виділяють кілька видів виборчих систем:
1) мажоритарна система. Відповідно до цієї системи створюються
територіальні виборчі округи, у кожному з яких усі мандати одержує той
(кандидат, партійний список), хто зібрав найбільшу кількість голосів
виборців. Є три різновиди мажоритарної системи.
Згідно з мажоритарною системою кваліфікованої більшості кандидат
або партійний список для свого обрання повинні одержати дві третини
голосів виборців.
Згідно з мажоритарною системою абсолютної більшості обраним
вважається кандидат (партійний список), за який проголосувало більше
половини виборців, яки прийняли участь у виборах (50 % + 1 голос).
Як правило, застосування мажоритарної системи кваліфікованої та
абсолютної більшості відразу не дає результату. Тому проводиться другий
тур голосування, у яком беруть участь двоє кандидатів (партійних списків),
які набрали найбільшу кількість голосів. Для перемоги в другому турі
голосування досить відносної більшості голосів.
Згідно з мажоритарною системою відносної більшості обраним
вважається кандидат (партійний список), який набрав голосів більше, ніж
інші кандидати. Тому в повторну голосуванні тут немає необхідності;
2) пропорційна система. При використанні пропорційної виборчої
системи депутатські місця розподіляються пропорційно зібраним голосам
виборців. У країні утворюється або єдиний загальнодержавний
багатомандатний округ, або кілька багатомандатних округів. Політичні партії
та/або їх блоки формують списки кандидатів у депутати. Виборці голосують
не за конкретного кандидата, а за партійний список. Депутатські
мандати розподіляються пропорційно числу поданих за партійний
список голосів. Причому, як правило, партії, що набрали менш законодавчо
встановленого відсотка голосів, до розподілу мандатів не допускаються
(правило загороджувального бар'єру).
Виборче право України базується на таких принципах:
1) принцип добровільної участі у виборах. Виборець сам вирішує,
брати участь або не брати участь у голосуванні. Ніхто не може бути
примушений до участі у голосуванні або відмові від нього. Ніхто не може
бути примушений стати кандидатом на посаду або відмовитися від цього;
2) принцип вільних виборів. Виборцям забезпечуються умови для
вільного формування своєї волі і її виявлення при голосуванні. Застосування
насильства, погроз, обману, підкупу або будь-яких інших дій, які
перешкоджають вільному волевиявленню виборця, забороняється;
3) принцип загальності. Право голосу (активне виборче право) мають
усі громадяни України, які досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних
недієздатними. Для пасивного виборчого права потрібно більш високий
віковий ценз і деякі інші якості. Наприклад, кандидат у народні депутати
України повинен досягти 21 року, постійно проживати на Україні протягом
останніх п'яти років, бути несудженим;
4) принцип рівності. Кожний виборець має рівні з усіма кількість
голосів, інакше кажучи, діє правило «Один виборець - один голос»;
5) принцип прямих виборів. Між виборцем та кандидатом що їм
обирається немає ніяких проміжних структур (колегії виборців). Виборець
безпосередньо голосує за обраного їм кандидата (список кандидатів);
6) принцип таємної подачі голосів. Суть його полягає у тому, що
виключається контроль над волевиявленням виборців. На кожній виборчій
дільниці обладнаються кабіни для таємного заповнення виборчих бюлетенів.
Вибори народних депутатів України
Порядок виборів народних депутатів визначається Конституцією
України та Законом України «Про вибори народних депутатів України» від
17.11.2011 р.
Вибори депутатів здійснюються по змішаній (пропорційно-
мажоритарной) системі:
1) 225 депутатів обираються по пропорційній системі;
2) 225 депутатів обираються по мажоритарній системі відносної
більшості в одномандатних виборчих округах.
 Народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на
день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу та проживає в
Україні протягом останніх п'яти років. Перешкодою для висування особи
кандидатом у депутати є непогашена або не знята судимість за здійснення
навмисного злочину.
Кандидати в народні депутати визначаються шляхом висування
політичною партією або шляхом самовисування.
Види виборів народних депутатів України:
1) чергові вибори депутатів проводяться у зв'язку із закінченням
конституційного строку повноважень Верховної Ради України й не мають
потреби в окремому рішенні про їхнє призначення;
2) позачергові вибори депутатів призначаються Президентом України
у випадку дострокового припинення повноважень Верховної Ради України;
3) повторні вибори депутатів призначаються в одномандатному
окрузі Центральною виборчою комісією у випадку визнання виборів
депутатів у цьому окрузі такими що, не відбулися, або якщо особа після її
обрання не одержала депутатського мандата;
4) проміжні вибори депутата призначаються Центральною виборчою
комісією у випадку дострокового припинення повноважень депутата,
вибраного в одномандатному окрузі.
Строки проведення виборів:
1) чергові вибори у Верховну Раду України відбуваються в останню
неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України;
2) позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю
шістдесяти денного строку від дня опублікування Указу Президента України
про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України;
3) повторні вибори в одномандатному окрузі проводять в останню
неділю шестидесятиденного строку від дня опублікування Центральною
виборчою комісією рішення про їх призначення;
 4) проміжні вибори відбуваються в останню неділю шестидесятиден-
ного строку від дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення
про них призначення.
Партія може висунути:
1) виборчий список кандидатів у депутати від партії у
загальнодержавному окрузі у кількості, яка не перевищує 225 осіб;
2) по одному кандидату у депутати в кожному одномандатному окрузі.
Партія, яка висунула виборчий список кандидатів у депутати у
загальнодержавному окрузі вносить в безготівковому порядку на
спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в розмірі
однієї тисячі розмірів мінімальної заробітної плати.
Партія, яка висунула кандидата в депутати в одномандатному окрузі,
кандидат у депутати, який балотується в одномандатному окрузі в порядку
самовисування вносить на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії
грошову заставу в розмірі десяти розмірів мінімальної заробітної плати.
Грошова застава повертається партіям, які одержали право на участь у
розподілі депутатських мандатів і кандидатам у депутати, вибраним в
одномандатному окрузі;
Партія, кандидати у депутати від якої зареєстровані у
загальнодержавному окрузі, кандидати у депутати мають право розпочати
свою передвиборну агітацію з дня, наступного за днем прийняття виборчою
комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати.
Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці
перед днем голосування. Передвиборна агітація напередодні дня голосування
та в день голосування забороняється.
Встановлення результатів виборів депутатів і їх офіційне оприлюднен-
ня проходить на п'ятнадцятий день від дня голосування. Право на участь у
розподілі депутатських мандатів здобувають кандидати в депутати, включені
у виборчих списків партій, які одержали п'ять і більше відсотків голосів
виборців.
 В одномандатному виборчому окрузі вибраним вважається кандидат у
депутати, який одержав більшу кількість голосів ніж інші кандидати.
Центральна виборча комісія не пізніше ніж на п'ятий день від дня
встановлення результатів виборів офіційно робить надбанням гласності
результати виборів депутатів у газетах «Голос України» і «Урядовий
кур'єр».
Виборчий процес завершується через п'ятнадцять днів після дня
офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів
виборів депутатів.
Вибори Президента України
Порядок виборів Президента України визначений ст.103 Конституції
України та Законом «Про вибори Президента України» (5 березня 1999 р., у
редакції від 18 березня 2004 р., з наступними змінами).
До кандидата у Президенти України, поряд зі звичайними для
представницького мандата вимогами (наявність громадянства, права голосу
та відсутність судимості) пред'являються особливі вимоги:
1) досягнення тридцяти п'яти років. Наявність такого високого
вікового цензу цілком виправдана. Пост глави держави повинна займати
людина, яка має життєвий досвід;
2) наявність права голосу;
3) володіння державною мовою. Президент України представляє
державу і тому володіння державною мовою, якою в Україні є українська є
обов’язком;
4) проживання в Україні протягом десяти останніх перед днем
виборів років. Президентом України може стати лише людина, яка розуміє
сутність проблем, які стоять перед державою і його громадянами, яка знає
соціальну та політичну обстановку в країні. Цей політичний досвід
неможливо придбати, проживаючи за межами України;
5) відсутність судимості;
 6) одна й таж сама особа не може бути Президентом України більше
двох строків підряд.
Президент України обирається громадянами на основі принципів
прямого виборчого права строком на п'ять років.
Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та
повторними.
Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінчен-
ням конституційного строку повноважень Президента України. Чергові
вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п’ятого
року повноважень Президента України.
Позачергові вибори Президента України проводяться у зв’язку з прий-
няттям відповідної постанови Верховної Ради України. Вони проводяться в
останню неділю після спливу дев'яноста днів від дня:
1) оголошення Президентом України особистої заяви про свою
відставку на засіданні Верховної Ради України;
2) опублікування рішення Верховної Ради України про підтвердження
неможливості виконувати Президентом України своїх повноважень за станом
здоров'я;
3) опублікування рішення Верховної Ради України про зняття
Президента України з поста в порядку імпічменту;
4) прийняття постанови Верховної Ради України про призначення
позачергових виборів у зв'язку зі смертю Президента України
Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:
- якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не
більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було
обрано;
- разі коли після закінчення строку реєстрації кандидатів на пост
Президента України не зареєстровано жодного кандидата;
 - якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до
виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування
зняли свої кандидатури;
- у разі коли вибори Президента України визнані такими, що не
відбулися;
- якщо особа після її обрання не набула мандата у порядку та у строк,
встановлені Конституцією України та Законом.
Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю
дев'яностоденного строку з дня прийняття постанови Верховної Ради
України про призначення повторних виборів.
Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержав-
ному одномандатному виборчому округу, який містить у собі всю
територію України.
Кандидата на пост Президента України може висувати партія, яка
зареєстрована у встановленому законом порядку не пізніше, ніж за рік до
дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять
партії, зареєстровані не пізніше, ніж за рік до дня виборів.
Громадянин України, який за законом може бути обраним Президентом
України, шляхом самовисування подає відповідну заяви в Центральну
виборчу комісію про висування кандидатом на пост Президента України.
Кандидат на пост Президента України може бути висунутим та
зареєстрованим тільки від однієї партії.
Партія (блок), яка висунула кандидата на пост Президента України, або
сам кандидат вносить на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії
грошову заставу у розмірі 2 млн. 500 тис. гривень. Вона повертається
партії (блоку), яка висунула кандидата на пост Президента України, або
кандидату, якщо він включений у бюлетень для повторного голосування;
Кандидат на пост Президента України може починати проведення
передвиборної агітації з наступного дня після його реєстрації Центральною
виборчою комісією. Передвиборна агітація закінчується в 24 години
останньої п'ятниці перед днем виборів;
Голосування в день виборів Президента України та в день повторного
голосування проводиться з 8 до 20 години;
Центральна виборча комісія на своєму засіданні не пізніше ніж на
третій день від дня одержання всіх протоколів окружних виборчих
комісій встановлює результати голосування в день виборів Президента
України, про що складає протокол.
Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат,
який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які прийняли
участь у голосуванні. Якщо жоден з кандидатів не набрав необхідної для
перемоги кількості голосів, Центральна виборча комісія приймає рішення
щодо проведення повторного голосування, яке призначається на третю
неділю після дня виборів.
У виборчий бюлетень для повторного голосування включаються два
кандидати на пост Президента України, які за результатами голосування в
день виборів одержали найбільшу кількість голосів. За підсумками
повторного голосування обраним вважається кандидат, який одержав більшу
кількість голосів виборців, які прийняли участь у голосуванні ніж інший
кандидат.
Центральна виборча комісія на підставі протоколів окружних виборчих
комісій про підсумки повторного голосування не пізніше ніж на
п'ятнадцятий день від дня повторного голосування встановлює результати
повторного голосування на виборах Президента України, про що повідомляє
офіційно.
Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше
тридцяти днів після офіційного оголошення результатів виборів.
Економічні права людини та громадянина
Економічні права людини та громадянина - це право бути
учасником економічних, насамперед майнових відносин.
 Конституція України закріплює наступні економічні права людини та
громадянина:
1) право власності. Кожний має право володіти, користуватися та
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності.
Конституція України встановила принцип непорушності (недоторкан-
ності) приватної власності. Сутність цього принципу полягає в тому, що
ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;
2) право на підприємницьку діяльність. Кожна людина має право на
свій ризик здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне одержання
прибутку. Конституція України містить ряд обмежень цього права: не
можуть займатися підприємництвом посадові особи держави та органів
місцевого самоврядування.
Соціальні права громадян України
Соціальні права - це право на гідний людини рівень життя та
соціальний захист із боку суспільства та держави.
Соціальні права, закріплені Конституцією України, включають:
1) право на працю. Кожний має право заробляти собі на життя працею,
вид якої він вільно обирає або на який вільно погоджується. Використання
примусової праці в Україні заборонене. Кожний має право на належні умови
праці, на захист від незаконного звільнення, на своєчасне одержання
заробітної плати;
2) право на страйк. Цим правом володіють тільки працівники
винятково для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Страйк з
політичних мотивів в Україні заборонений.
3) право на відпочинок. Таке право має кожен працівник. Відпочинок
містить у собі: день або дні щотижневого відпочинку, святкові дні, щорічну
відпустку;
4) право на соціальний захист. Громадяни України мають право на
соціальний захист у випадках повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від них
обставин; у старості; у деяких інших випадках, передбачених законом;
5) право на житло. Держава не може надати кожному житло, для
цього знадобилися б колосальні кошти. Вона лише створює умови, при яких
кожний громадянин буде мати можливість побудувати житло, придбати його
у власність або отримати в оренду. Другим аспектом права на житло є його
непорушність. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла не інакше
як на підставі закону і тільки за рішенням суду;
6) право на достатній життєвий рівень. Конституція України
містить визначення поняття «достатній життєвий рівень»: достатнє
харчування, одяг, житло.
7) право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне
страхування.
Конституційне закріплення права на освіту і його гарантії
Освіта визнана основою інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку України.
Конституція України встановлює, що повна загальна середня освіта є
не тільки правом, але й обов'язком.
Правовий статус установ Освіти визначається Законами України «Про
освіту» (нова редакція 23 березня 1996 р.), «Про загальну середню освіту»
(13 травня 1999 р.), «Про вищу освіту» (01.07.2014 р.).
Установи освіти створюються органами державної виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від
форми власності, громадянами. Обов'язковою умовою є наявність:
необхідної матеріально-технічної бази (приміщення, устаткування);
науково-методичної бази (навчальні плани, робочі програми дисциплін);
педагогічних кадрів.
Діяльність установи освіти починається при наявності ліцензії.
Установа освіти діє на підставі статуту, затверджуваного Міністерством
освіти і науки України, іншими міністерствами, місцевими органами
державної виконавчої влади або місцевими органами самоврядування.
Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню
освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту;
післядипломну освіту; самоосвіту.
Типи загальноосвітніх навчальних закладів визначаються Законом
України «Про загальну середню освіту»:
До загальноосвітніх навчальних закладів належать:
- школа I-III ступенів;
- спеціалізована школа (школа-інтернат) I-III ступенів з поглибленим
вивченням окремих предметів та курсів;
- гімназія (гімназія-інтернат) - навчальний заклад II-III ступенів з
поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;
- колегіум (колегіум-інтернат) - навчальний заклад II-III ступенів
філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілю;
- ліцей (ліцей-інтернат) - навчальний заклад III ступеня з профільним
навчанням та допрофесійною підготовкою (може надавати освітні послуги II
ступеня, починаючи з 8 класу);
- школа-інтернат I-III ступенів - навчальний заклад з частковим або
повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної
допомоги;
- спеціальна школа (школа-інтернат) I-III ступенів - навчальний заклад
для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;
санаторна школа (школа-інтернат) I-III ступенів - навчальний заклад з
відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;
- школа соціальної реабілітації - навчальний заклад для дітей, які
потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і
дівчат);
 вечірня (змінна) школа II-III ступенів - навчальний заклад для
громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою
навчання;
навчально-реабілітаційний центр - навчальний заклад для дітей з
особливими освітніми потребами, зумовленими складними вадами розвитку.
Різноманіття середніх навчальних закладів покликано забезпечити
можливість одержання загальної середньої освіти для кожної людини.
Вищі установи освіти:
1) Університет (багатогалузевий або галузевий);
2) Академія, інститут;
3) Коледж.
В Україні встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні і
ступені:
кваліфікований робітник;
молодший фахівець;
молодший бакалавр;
бакалавр;
магістр;
доктор філософії;
доктор наук.
Вченими званнями є: старший дослідник; доцент; професор.
Права та обов'язки учнів
Закон України «Про освіту» визначає наступні права учнів (вихован-
ців, студентів і т.д.):
1) право на навчання для одержання певного освітнього та освітньо-
кваліфікаційного рівня;
2) право на вибір установи освіти, форми навчання, освітньо-
професійних і індивідуальних програм, позакласних занять;
3) право на додаткову відпустку за місцем роботи, скорочений
робочий день і інші пільги для осіб, що суміщують роботу з навчанням;
 4) право користування навчальною, науковою, виробничою, культур-
ною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою установи освіти;
5) право на доступ до інформації у всіх галузях знання;
6) право на особисту або через представників участь у самоврядуванні
установи освіти (наприклад, участь у роботі ради школи або гімназії);
7) право на участь в об'єднаннях громадян. Учні можуть створювати
об'єднання для реалізації своїх освітніх і інших інтересів;
8) право на безпечні й нешкідливі умови навчання та праці;
9) право на трудову діяльність у позаурочний час. Таким правом
можуть скористатися учні, які досягли 14 років;
10) право користуватися послугами установ охорони здоров'я. Зокрема,
загальноосвітні навчальні заклади зобов'язані організувати щорічний
безкоштовний медичний огляд учнів, корекцію стану їх здоров'я;
11) право на захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного і
психічного насильства, від дій педагогічних працівників, які порушують
права або принижують честь і гідність.
Обов'язки учнів:
1) дотримання законодавства України та норм моралі;
2) систематичне оволодіння знаннями, практичними навичками,
профессійною майстерністю, підвищення загального культурного рівня;
3) дотримання статуту, правил внутрішнього розпорядку установи
освіти.
Права та обов'язки учнів нерозривно пов'язаний між собою. Їхня
реалізація в освітньому процесі означає досягнення цілей, поставлених перед
установами освіти.
Лекція. Конституційні обов’язки людини та громадянина в Україні
Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов’язків.
Тому поряд з різноманітними за характером правами людини і громадянина
Конституція України фіксує низку конституційних обов’язків. До них
належать:
 захист Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності
України. Відповідно до цього встановлено обов’язок нести військову службу.
Цей обов’язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом
виконання цього конституційного обов’язку є альтернативна (невійськова)
служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих
релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та
службу в збройних силах;
повага до державних символів України, а саме - Державних Прапора,
Герба, Гімну;
охорона природи і культурної спадщини. Кожен (тобто, громадянин
України, іноземний громадянин чи підданий, особа без громадянства)
зобов’язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодо-
вувати заподіяні ним збитки;
сплата податків і зборів. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і
збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов’язок включає
також щорічне надання до податкової інспекції за місцем проживання
декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік;
дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов’яза-
ний неухильно дотримуватись Конституції України і законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів
не звільняє від юридичної відповідальності;
одержання повної середньої загальної освіти. Цей обов’язок
адресований кожній людині;
взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати
дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків.
Військовий обов’язок громадян України
Обов’язок захищати Батьківщину, її незалежність і територіальну
цілісність є не тільки правовим, але і почесним моральним обов’язком
громадян України.
 Порядок реалізації цього обов’язку встановлений Законом України
«Про військовий обов’язок і військову службу» (у редакції від 4 квітня 2006
р.).
Військовий обов’язок установлюється з метою підготовки громадян
України до захисту Вітчизни.
Військовий обов’язок включає:
- підготовку громадян до військової служби;
- приписку до призовних дільниць;
- прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на
військову службу;
- проходження військової служби;
- виконання військового обов’язку в запасі;
- проходження служби у військовому резерві;
- дотримання правил військового обліку.
У воєнний час загальний військовий обов’язок включає також загальне
обов’язкове військове навчання громадян.
У повному обсязі загальний військовий обов’язок поширюється на
громадян України чоловічої статі, здатних до військової служби за станом
здоров’я і віком. Від виконання військового обов’язку звільняються чоловіки
у віці молодше 17 і старше 60 років.
Жінки, які мають фах, споріднений з відповідною військово -
обліковою спеціальністю, та придатні до проходження військової служби за
станом здоров’я, віком та сімейним станом, беруться на військовий облік
військовозобов’язаних.
Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані
на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення
оборони держави у воєнний час. У мирний час жінки можуть бути прийняті
на військову службу та службу у військовому резерві тільки в добровільному
порядку (за контрактом).
В Україні встановлені такі види військової служби:
 строкова військова служба. На строкову військову службу
призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України
чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося
18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на
звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу Для
солдатів і сержантів її матросів і старшин строк служби складає до 18
місяців. Для осіб, що мають вищу освіту (кваліфікаційний рівень - спеціаліст
чи магістр), строк служби встановлений до 12 місяців;
військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і
старшинського складу. Для громадян України, які приймаються на
військову службу за контрактом та призначаються на посади, встановлю-
ються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб
рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу -
від 3 до 5 років.;
військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових
навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму
складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри
військової підготовки відділення військової підготовки. Строк служби
становить час навчання у вищому військовому навчальному закладі або
військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу;
військова служба за контрактом осіб офіцерського складу. Строк
першого контракту становить 5 років;
військова служба за призовом осіб офіцерського складу. У мирний час
офіцери запасу у віці до 30 років можуть бути призвані для проходження
військової служби на посадах офіцерського складу. Строк військової служби
для осіб офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом —
до 18 місяців.
військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий
період.
Громадяни, які призвані або добровільно поступили на військову службу,
складають Військову присягу на вірність українському народу.
Відстрочки та звільнення від призову на строкову військову службу
Відстрочка від призову на строкову військову службу надається
призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії відповідно до
Закону за сімейними обставинами, станом здоров'я, для здобуття освіти та
продовження професійної діяльності.
Відстрочка від призову на строкову військову службу за сімейними
обставинами за їх бажанням надається призовникам, які мають:
1) непрацездатних батька і матір чи одинокого непрацездатного батька
(одиноку непрацездатну матір) або непрацездатних осіб, під опікою,
піклуванням чи на утриманні яких перебував призовник, або осіб, над якими
призовник здійснює опіку чи піклування, якщо вони не мають інших
працездатних осіб - громадян України, зобов'язаних відповідно до
законодавства їх утримувати. Непрацездатність зазначених осіб визначається
в порядку, встановленому законодавством;
2) неповнолітніх рідних (повнорідних чи неповнорідних) братів і сестер
або непрацездатних рідних (повнорідних чи неповнорідних) братів і сестер
незалежно від їх віку, якщо вони не мають інших працездатних осіб, крім
призовника, зобов'язаних відповідно до законодавства їх утримувати;
3) одинокого батька або одиноку матір, у яких на утриманні
перебувають двоє чи більше неповнолітніх дітей, до досягнення старшим із
них повноліття за умови офіційного працевлаштування призовника;
4) дитину віком до трьох років або дитину старшу трьох років, яка
виховується без матері у зв'язку з її смертю або за рішенням суду;
5) двох і більше дітей;
6) дитину-інваліда;
7) дружину-інваліда;
8) вагітну дружину.
 Відстрочка від призову на строкову військову службу за сімейними
обставинами за власним бажанням може надаватися призовнику, який є
особою з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
У разі якщо призову на строкову військову службу підлягають кілька
синів одночасно, відстрочка може надаватися одному з них за їх бажанням з
урахуванням пропозиції батьків на час проходження строкової військової
служби братами, до звільнення в запас одного з них.
Відстрочка від призову на строкову військову службу за станом
здоров'я на строк до одного року надається призовникам, які визнані під час
медичного огляду тимчасово непридатними до військової служби.
Відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття
освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які
навчаються:
у загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах з
денною формою навчання. У разі досягнення такими призовниками 21-
річного віку відстрочка втрачає силу;
у вищих навчальних закладах з денною формою навчання, у тому числі
під час здобуття наступного вищого освітньо-кваліфікаційного рівня вищої
освіти;
у середніх або вищих духовних навчальних закладах з денною формою
навчання;
в інтернатурі, аспірантурі або докторантурі з відривом або без відриву
від виробництва.
Відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття
освіти надається один раз за період навчання, і громадяни призовного віку,
відраховані з навчальних закладів за власним бажанням, за невиконання
навчального плану, порушення умов контракту або недисциплінованість
втрачають право на відстрочку від призову на строкову військову службу
незалежно від їх повторного зарахування до того чи іншого вищого
навчального закладу або поновлення у вищому навчальному закладі.
 У разі переведення призовників, які навчаються у вищих навчальних
закладах з денною формою навчання, для навчання в інший вищий
навчальний заклад із зазначеною формою навчання право на відстрочку від
призову на строкову військову службу не втрачається.
Відстрочка від призову на строкову військову службу для продовження
професійної діяльності надається таким громадянам призовного віку:
педагогічним працівникам з повною вищою освітою, основним місцем
роботи яких є загальноосвітні навчальні заклади, за умови повного
навантаження на займаній посаді, - на весь період їх роботи за спеціальністю;
медичним працівникам, за умови повного навантаження на займаній
посаді, - на весь період їх роботи за фахом у сільській місцевості;
священнослужителям, які закінчили вищі або середні духовні навчальні
заклади і займають посаду в релігійних організаціях, що діють за статутом
(положенням), зареєстрованим у встановленому порядку, - на час виконання
обов’язків священнослужителя;
сільським, селищним, міським головам - на строк виконання ними цих
повноважень;
особам, які мають науковий ступінь кандидата (доктора) наук та
працюють на посадах за спеціальністю відповідно до групи спеціальностей
галузі науки, з якої присуджено науковий ступінь, - на весь період їх роботи
за цією спеціальністю;
резервістам - на весь період служби у військовому резерві;
поліцейським - на весь період їх служби.
Відстрочка від призову на строкову військову службу надається
призовникам, яким повідомлено про підозру у вчиненні кримінального
правопорушення або стосовно яких кримінальна справа розглядається судом,
- до прийняття відповідного рішення.
Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються
громадяни України:
 які визнані за станом здоров'я непридатними до військової служби в
мирний час;
які до дня відправлення на строкову військову службу досягли 27-
річного віку;
які виконали обов’язки служби у військовому резерві протягом строків
першого та другого контрактів;
батько або мати, рідний (повнорідний, неповнорідний) брат або сестра
яких загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової
служби або зборів військовозобов'язаних. Призовники, які мають право на
звільнення від призову на цій підставі, можуть його не використовувати;
які до набуття громадянства України пройшли військову службу в
інших державах;
які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі,
обмеження волі, у тому числі із звільненням від відбування покарання;
яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові
(спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу.
Альтернативна (невійськова) служба в Україні
Альтернативна (невійськова) служба запроваджується замість
проходження строкової військової служби і має на меті виконання
військового обов’язку перед суспільством. Її проходження регламентується
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо
виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням
і вони при цьому належать до діючих згідно з законодавством України
релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в
установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній
власності, діяльність яких пов’язана із соціальним захистом населення,
охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним
та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях
Товариства Червоного Хреста України.
Строк альтернативної служби у півтора раза перевищує строк
військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять
строкову військову службу в Збройних Силах України. Для осіб, які мають
вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або
магістра, строк альтернативної служби у півтора раза перевищує строк
військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-
кваліфікаційний рівень.
Для вирішення питання про направлення на альтернативну службу
громадяни після взяття на військовий облік особисто подають до комісії за
місцем проживання мотивовану письмову заяву. Рішення про направлення
громадянина на альтернативну службу приймається комісією у разі
встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові.
На громадянина, що проходить альтернативну службу, поширюється
дія трудового законодавства України. Зокрема, його відносини з власником
підприємства, установи, організації визначаються трудовим договором.
Громадянин зобов’язаний додержуватися трудової дисципліни.
Лекція. Загальна характеристика цивільного права України
Цивільні правовідносини. Суб’єкти цивільного права: фізичні особи,
юридичні особи. Об’єкти цивільного права. Здійснення цивільних прав.
Поняття та види правочинів. Умови дійсності правочинів. Форма правочину.
Недійсні правочини. Право інтелектуальної влсності. Спадкування.
1. Цивільні правовідносини
Цивільне право - галузь системи права України, яка регулює майнові
та особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб.
Цивільно-правові норми містяться в різних нормативно-правових
актах, найважливішим з яких є Цивільний кодекс України. Цивільний
кодекс України був прийнятий 16 липня 2003 р. і введений у дію з 1 січня
2004 р.
 Цивільний кодекс складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей.

Цивільні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані

нормою цивільного права, учасники яких є носіями цивільних прав і
обов'язків.
Як і всі правові відносини, цивільні правовідносини мають свій склад
(структуру):
1) суб'єкти цивільних правовідносин. До них відносяться: фізичні
особи (громадяни України, іноземні громадяни або піддані, особи без
громадянства), юридичні особи (організації, підприємства, установи),
держава Україна, територіальні громади, іноземні держави;
2) об'єкт цивільних правовідносин. Це - матеріальні та нематеріальні
блага, із приводу яких виникли правовідносини. До матеріальних об'єктів
відносять речі, у тому числі гроші й цінні папери, майнові права, результати
робіт, послуги.
До нематеріальних об'єктів відносять результати інтелектуальної,
творчої діяльності, інформацію та деякі інші матеріальні та нематеріальні
блага;
3) зміст цивільних правовідносин. Воно включає суб'єктивні права та
відповідні їм юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.
Фізична особа як суб'єкт цивільного права
Людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною
особою. Усі фізичні особи мають цивільну правоздатність. Цивільна
правоздатність - можливість особи мати суб'єктивні цивільні права та
цивільна обов'язки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає з
моменту її народження та припиняється в момент її смерті.
Цивільна дієздатність - здатність особи своїми діями здобувати
цивільні права та самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями
створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести
відповідальність у випадку їх невиконання.
 Цивільна дієздатність залежить від віку та психічного стану фізичної
особи. Вікові градації обсягу дієздатності:
1) особи, які не досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними.
Вони мають право самостійно укладати дрібні побутові угоди, здійснювати
особисті немайнові права на результати інтелектуальної та творчої
діяльності. Усі інші цивільно-правові угоди від їхнього імені та на їхню
користь роблять батьки (усиновителі) або опікуни;
2) особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну
цивільну дієздатність. Ряд дій вони можуть здійснювати самостійно:
розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами;
здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої
діяльності; бути засновниками юридичної особи; укладати договір
банківського вкладу та розпоряджатися внеском. Усі інші угоди вони
укладають з дозволу батьків (усиновителів) або піклувальників;
3) з досягненням повноліття (18 років) або вступом особи у шлюб до
повноліття наступає повна цивільна дієздатність. Крім того, повна цивільна
дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює
за трудовим договором або зареєстрована в якості підприємця, а також
неповнолітній особи, записані матір'ю або батьком дитини.
Залежність обсягу дієздатності особи від його психічного стану
проявляється в наступному:
1) за рішенням суду особа може бути визнана обмежено дієздатною у
двох випадках: зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами
або токсичними речовинами; завдяки психічному розладу, який суттєво
впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій. Такій особі
призначається піклувальник, який дає згоду на здійснення нею цивільно-
правових дій. Обмежено дієздатна особа може самостійно, здійснювати
тільки дрібні побутові угоди (купити продукти, квиток у кінотеатр і т.д.);
2) особа, яка страждає хронічним, стійким психічним розладом і не
розуміє внаслідок цього значення своїх дій, рішенням суду може бути
визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, який вчиняє
цивільно-правові дії від імені свого підопічного.
Таким чином, обмеження цивільної правосуб'єктності можливо
винятково за рішенням суду. Судом же ці обмеження знімаються у випадку
зміни психічного стану в кращу сторону (припинення вживання спиртних
напоїв або наркотиків, одужання).
Юридична особа як суб'єкт цивільного права.
Юридична особа - це організація, створена та зареєстрована у
встановленому законом порядку. Юридична особа може бути створена
шляхом об'єднання декількох осіб і (або) майна.
Ознаками юридичної особи є:
1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру
(відділи, цеха, інші підрозділи), керівництво, певну мету та завдання
(закріплені статутом або іншим установчим документом);
2) наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє
майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Крім
того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс
або кошторис, рахунок у банку);
3) самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама
відповідає по договорах, які нею укладаються, по боргах і іншим
зобов'язанням.
4) участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа має
власне найменування, закріплене державною реєстрацією;
5) здатність бути позивачем і відповідачем у суді.
Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи виникає з
моменту її державної реєстрації і припиняється з дня внесення в єдиний
державний реєстр запису про його припинення.
Об'єкти цивільних прав
Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери,
інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати
інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та
нематеріальні блага. Види об'єктів цивільного права, насамперед,
поділяються на матеріальні та нематеріальні об'єкти. До матеріальних
об'єктів цивільного права відносять:
1) речі. Річ - це предмет матеріального блага, щодо якого можуть
виникати цивільні права та обов'язки.
Види речей:
- рухомі (можуть бути переміщені в просторі без шкоди для речі) і
нерухомі (земля та з'єднані з нею об'єкти, річкові та морські судна, космічні
об'єкти а також інші об'єкти, права на які підлягають державній реєстрації);
- подільні та неподільні речі. Подільною визнається річ, яку можна
розділити без втрати її цільового призначення (ділянка землі, хліб, тканина).
Неподільну річ не можна розділити без втрати її цільового призначення
(телевізор, сукня, письмовий стіл);
- речі, обумовлені родовими або індивідуальними ознаками. Головна
характеристика родової речі - вага, обсяг, кількість. Індивідуальна річ має
неповторні ознаки та не підлягає заміні. Наприклад, гроші - родова річ, а
картина - індивідуальна;
- речі споживані (знищуються при першому використанні) і неспожи-
вані (не втрачають своєї сутності при багаторазовому використанні).
Наприклад, продукти, гроші, технічна сировина - споживані речі, а
порцеляновий сервіз, меблі, автомобіль - неспоживані;
- головна річ і приналежність. Приналежність - це річ, призначена для
обслуговування головної речі та пов'язана з нею загальним призначенням
(наприклад, скрипка та футляр для неї);
- прості та складні речі. Складна річ - це річ, що складається з
декількох речей, які складають єдине ціле (наприклад, столовий сервіз);
- продукція, плоди та доходи - це все, що виробляється, добувається,
одержується з речі або приноситься річчю (наприклад, приплід свійських
тварин, гроші, отримані від здачі в оренду земельної ділянки);
 2) майно - це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та
обов'язки;
3) підприємство - це єдиний нерухомий майновий комплекс, який
використовується для здійснення підприємницької діяльності. До його
складу входять земельні ділянки, будівлі та споруди, устаткування, інвентар,
сировина, продукція, право на торговельну марку й ін.;
4) гроші та валютні цінності.
5) цінні папери - це документи встановленої форми, які засвідчують
грошове або інше майнове право власника.
До нематеріальних об'єктів цивільного права (нематеріальних
благ) відносяться:
1) результати інтелектуальної, творчої діяльності: літературні та
художні твори, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних),
виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
компонування (топографія) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські
пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні (фірмові)
найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні
зазначення, комерційна таємниця;
2) інформація - документовані або привселюдно оголошені відомості
про події і явища, які мали або мають місце в суспільстві, державі або
навколишньому середовищі;
3) особисті немайнові блага - здоров'я, життя; честь, гідність і ділова
репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої,
наукової та технічної творчості.
2. Поняття, види та форма правочинів
Цивільно-правові правочини - це правомірні дії, спрямовані на
виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Розрізняють
односторонні й двосторонні (багатобічні) угоди.
 Односторонні правочини виражають волю одного суб'єкта правових
відносин. Прикладами таких правочинів є: заповіт, прийняття спадщини,
обіцянка винагороди (за повернення загублених документів, тварини, що
згубилася).
Двосторонні (багатосторонні) правочини виражають погоджену
волю декількох суб'єктів права, тому їх називають договорами.
Форми правочинів:
1) усна форма. Як правило, в усній формі укладаються угоди, які
виконуються при безпосередньому її здійсненні. Наприклад, у більшості
випадків усно укладається договір купівлі-продажу споживаної речі;
2) проста письмова форма. Закон вимагає, щоб у такій формі
укладалися угоди юридичних осіб між собою та з фізичними особами, за
винятком угод, які виконуються при безпосередньому їх здійсненні та угоди,
для яких не потрібне нотаріальне посвідчення. Наприклад, договір підряду на
виконання ремонтних робіт між підприємством і фізичною особою повинен
мати просту письмову форму;
3) нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство
містить перелік угод, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори
про відчуження та застави нерухомого майна, шлюбні договори, заповіти та
ін. Крім того, за бажанням учасників угоди вони мають право нотаріально
засвідчити будь-яку угоду;
4) конклюдентна (мовчазна) форма. Угода, для якої законом не
встановлена певна форма, може укладатися шляхом здійснення мовчазних
дій (наприклад, посадка в тролейбус і оплата проїзду).
Умови дійсності правочинів
Не всяка дія суб'єктів права є цивільно-правовим правочином. Для
визнання такою вона повинна відповідати ряду нормативних вимог, які
називаються умовами дійсності угод:
1) законність. Угода не повинна суперечити законодавству та
моральним основам суспільства;
 2) дієздатність учасників.
3) вільне волевиявлення сторін;
4) дотримання необхідної законом форми угоди. Наприклад, договір
купівлі-продажу житлового будинку відбувається тільки в письмовій,
нотаріально засвідченій формі;
5) реальність угоди. Угода є дійсної, якщо вона спрямована на реальне
настання передбачених нею правових наслідків. Наприклад, фізично
неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі, неможливо
побудувати хмарочос за одну добу. Юридично неможливо виконати те, що
суперечить закону: наприклад, не можна розглядати як договір угоду про
здійснення розбійний нападу на банк;
6) захист прав дитини. Угода, вчинена батьками (усиновителями) не
повинна суперечити правам і інтересам їх дітей.
Невиконання цих умов тягне недійсність правочинів.
Право власності і його зміст
Цивільний кодекс України визначає право власності як право особи на
річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону по своїй волі, незалежно
від волі інших осіб. Власникові належать право володіння, користування та
розпорядження своїм майном:
1) володіння - фактичне володіння річчю, з'єднане з наміром вважати
річ своєю;
2) користування - вилучення з речі корисних властивостей. Це головне
право власника, свого роду ціль права власності. Річ придбається для того,
щоб задовольняти особисті, побутові, господарські потреби власника;
3) розпорядження - можливість вирішувати юридичну та фактичну
долю речі: переробити річ, знищити, викинути, передати іншій особі.
Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні
особи, держава України, територіальні громади, іноземні держави. Усі
суб'єкти права власності рівні перед законом.
ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
 Форми права власності - це законодавчо встановлені види права
власності.
Цивільний кодекс України встановив наступні форми права власності:
право власності Українського народу, приватна, державна та комуналь-
на.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в
межах території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності
Українського народу.
Суб'єктами права приватної власності є фізичні особи (громадяни
України, іноземні громадяни та піддані) і юридичні особи (підприємства,
установи, організації). У якості об'єкта права приватної власності можуть
виступати різноманітні речі: підприємства, споруди, транспортні засоби,
гроші, цінні папери та багато чого іншого. Різновидом приватної власності є
спільна власність - власність декількох осіб на теж саму річ (майно).
Наприклад, можлива спільна власність подружжя.
Суб'єктом права державної власності є держава Україна, від імені якої
право власності здійснюють державні органи. Об'єктом права державної
власності може бути будь-яке майно.
Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади та
органі місцевого самоврядування. У їхній власності може перебувати рухоме
та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів і інші кошти, земля, природні
ресурси, підприємства, установи, організації, у тому числі банки, житловий
фонд, нежитлові приміщення, установи культури, освіти, спорту, охорони
здоров'я, науки, соціального обслуговування.
Речові права на чуже майно
Поряд із правом власності Цивільний кодекс України визнає існування
прав на чуже майно:
 1) право володіння. Володіння - це фактичне панування над чужою
річчю, тримання чужої речі. Наприклад, власником є особа, яка одержала річ
від власника в тимчасове безплатне користування;
2) право користування (сервітут). Сервітут - це право користування
чужою нерухомістю, зокрема, право проходу по чужій ділянці, право
прокладання лінії електропередачі, зв'язку та трубопроводів;
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподар-
ських потреб (эмфитевзіс). Эмфитевзис - це засноване на договорі платне
відчужуване користування чужою земельною ділянкою сільськогосподар-
ського призначення. Інакше кажучи, це оренда землі, яка може продаватися
та передаватися в спадщину;
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Суперфіцій - це
засноване на договорі або заповіті право спорудження будинків та споруд на
чужій земельній ділянці.
4. Право інтелектуальної власності
Право інтелектуальної власності - це право особи на результат
інтелектуальної, творчої діяльності. Інтелектуальна власність - це ідеї та
духовні цінності, приналежність яких авторові закріплена в законному
порядку.
Об'єкти права інтелектуальної власності:
- літературні та художні твори;
- комп'ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
- наукові відкриття (засвідчені дипломом);
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки (засвідчені патентом);
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем (засвідчені
свідоцтвом);
 - раціоналізаторські пропозиції (прийняті юридичною особою, якої
вони подані);
- сорти рослин, породи тварин (засвідчені державною реєстрацією та
патентом);
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для
товарів і послуг), географічні зазначення. Комерційне найменування не має
потреби в обов'язковому посвідченні, а торговельна марка повинна бути
засвідчена свідоцтвом. Географічні зазначення на виробленому товарі
підлягають державній реєстрації;
- комерційна таємниця.
Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець об'єкта
права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник), а також
деякі інші особи, наприклад, особи, яким автор передав свої майнові права.
Суб'єкти права інтелектуальної власності мають особисті немайнові та
майнові права. До особистих немайнових прав відносяться:
1) право на визнання людини творцем об'єкта інтелектуальної влас-
ності;
2) право перешкоджати будь-якому зазіханню на право інтелектуальної
власності, яке може завдати шкоди честі або репутації творця об'єкта
інтелектуальної власності.
Особисті немайнові права діють безстроково. До майнових прав
відносяться:
1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуаль-
ної власності;
3) виключне право перешкоджати використанню об'єкта права
інтелектуальної власності, у тому числі - забороняти таке використання.
Майнові права творця об'єкта права інтелектуальної власності діють
протягом строків, встановлених законом або договором. Наприклад, майнові
права автора літературного твору діють протягом його життя та на протязі 70
років, починаючи з 1 січня року, яки йде за роком смерті автора.
5. Поняття, види зобов'язань, підстави їх виникнення
і припинення
Зобов'язання - правовідносини, згідно з якими одна сторона
(кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) певної
поведінки на свою користь. Таким чином, уповноваженою особою у
зобов'язанні є кредитор.
Види зобов'язань:
1) по розподілу прав і обов'язків розрізняють односторонні та
двосторонні (взаємні) зобов'язання. В односторонньому зобов'язанні одна
сторона є носієм прав, а інша - носієм обов'язків. У двосторонньому
зобов'язанні права та обов'язки покладені на обидві сторони;
2) по підставам виникнення розрізняють договірні та позадоговірні
зобов'язання (зобов'язання із заподіяння шкоди);
3) по спрямованості розрізняють регулятивні та охоронні зобов'язання.
Регулятивні зобов'язання «обслуговують» цивільний оборот, тобто
правомірний перехід прав і обов'язків від одних осіб до інших. Охоронні
зобов'язання націлені на відновлення порушених прав.
Підстави виникнення та припинення зобов'язань - це юридичні
факти, на підставі яких виникають і припиняються зобов'язання.
До підстав виникнення зобов'язань відносять як дії, так і події. Дії
можуть бути правомірними та неправомірними:
1) угоди;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів і інших
результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) заподіяння майнової (матеріального) і моральної шкоди іншій особі
(наприклад, необережне пошкодження чужого майна);
4) інші юридичні факти.
 Події, як правило, породжують зобов'язання в сукупності з діями.
Наприклад, загибель майна в результаті паводка тягне зобов'язання
виплатити страхову суму тільки тоді, коли майно було попередньо
застраховане.
Підстави припинення зобов'язань:
1) належне виконання зобов'язання;
2) передача боржником кредиторові відступного у вигляді грошей або
іншого майна за згодою сторін;
3) залік, тобто погашення зустрічних, однорідних, безперечних вимог,
строк яких уже настав;
4) за домовленістю сторін. Різновидом такого припинення зобов'язан-
ня є новація угоди. При цьому старе зобов'язання припиняється за згодою
сторін, а нове виникає;
5) прощення боргу;
6) збігання в одной особі боржника та кредитора. Наприклад, боржник
став спадкоємцем кредитора;
7) неможливість виконання по незалежних від боржника причинах.
Наприклад, індивідуально-визнана (незамінна) річ, яка була предметом
зобов'язання, загинула без вини боржника;
8) смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи. Якщо
зобов'язання могло бути виконане тільки при особистій участі боржника, то
смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи припиняє
зобов'язання.
7. Поняття спадкування
Спадкування - це перехід майнових прав і обов'язків померлої особи
(спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
Спадкодавцем може бути тільки фізична особа.
Спадкоємцями можуть бути особи, які були живі до моменту смерті
спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті та народжені
живими після його смерті.
 Є категорія осіб, яких називають негідними спадкоємцями. Це особи,
які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із можливих
спадкоємців, або, які зробили замах на життя цих осіб, а також батьки або
повнолітні діти, які злісно уклонялися від виконання обов'язків по
утриманню спадкодавця. Ці особи не мають права на спадщину.
Крім фізичних осіб, спадкоємцями можуть бути юридичні особи,
держава та територіальні громади.
Держава є спадкоємцем, якщо це прямо вказано у заповіті.
Територіальна громада є спадкоємцем відумерлої спадщини. Спадщина
зізнається відумерлою за рішенням суду, якщо:
1) немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;
2) усі спадкоємці відмовилися від спадщини;
3) усі спадкоємці позбавлені права спадкування;
4) жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини.
Спадкування за заповітом і за законом
Існує два види спадкування: за законом і за заповітом. Спадкуванню за
заповітом віддається перевага, тому що воно виражає волю спадкодавця.
Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї
смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Заповіт належить до юридичних актів, які носять строго особистий
характер, тобто можливе складання заповіту тільки від свого імені. Заповіт
власноручно підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом або
іншими особами, коло яких визначено Цивільним кодексом України.
Цивільне право України виходить з принципу свободи заповіту. Це
значить, що заповідач може:
1) залишити своє майно одному або декільком особам, незалежно від
наявності родинних відносин з ними, а також юридичним особам або
державі;
2) позбавити права спадкування одного, декількох або усіх спадкоємців
за законом;
 3) покласти на спадкоємця за заповітом виконання якого-небудь
зобов'язання. Наприклад, він може зобов'язати спадкоємця надати право
довічного користування частиною житлового будинку особі, яка не входить у
число спадкоємців;
4) у будь-який час змінити або скасувати заповіт. Спадкування за
законом має місце в наступних випадках:
1) коли відсутній заповіт;
2) коли відсутні спадкоємці за заповітом. Усі спадкоємці за законом
одержують рівні частки спадкового майна.
Черги спадкоємців за законом
Спадкування за законом здійснюється в порядку черговості. Кожна
наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у
випадку відсутності спадкоємців попередньої черги або їх відмови від
прийняття спадщини. Принцип черговості дозволяє справедливо розподілити
майно померлого: у такому випадку його одержують найбільш близькі до
спадкодавця люди.
Перша черга спадкоємців за законом включає: дітей (у тому числі
зачатих при житті спадкодавця та народжених після його смерті); іншого з
подружжя та батьків.
Онуки та правнуки спадкодавця призиваються до спадщини в порядку
представлення. Вони стають спадкоємцями тільки тоді, коли на смерті
спадкодавця немає у живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем. Онуки
та правнуки, таким чином, заміщають, представляють своїх батьків як
спадкоємців.
Друга черга спадкоємців за законом включає: рідних братів і сестер
спадкодавця; діда та бабку, як з боку батька, так і з боку матері. Прадід і
прабаба, племінники спадкують по праву представлення.
Третя черга спадкоємців за законом складається з рідних дядька та
тітки спадкодавця. Двоюрідні брати та сестри спадкують по праву
представлення.
 Четверта черга спадкоємців за законом включає осіб, які прожили
однієї родиною зі спадкодавцем не менше п'яти років до його смерті.
До п'ятої черги спадкоємців за законом відносяться усі інші родичі
спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому найближчий
ступінь виключає наступний. Крім того, до п'ятої черги спадкування
відносять утриманців спадкодавця, які не були членами його родини, але
протягом не менш ніж п'яти років одержували від нього матеріальну
допомогу, яка була основним джерелом коштів їх існування.
Право на обов'язкову частку в спадщині
Незалежно від волі заповідача ряд осіб має право на обов'язкову
частку в спадщині. До таких осіб належать:
1) неповнолітні діти спадкодавця;
2) повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
3) непрацездатна вдова (вдівець) подружжя спадкодавця;
4) непрацездатні батьки спадкодавця.
Усі ці особи успадковують половину частки спадкоємного майна, яка
належала б їм при відсутності заповіту. Для того, щоб визначити цю частку,
прибігають до юридичної фікції - припускають, що заповіт відсутній.
Спадкоємне майно уявно поділяється між спадкоємцями за законом.
Припустимо, що їх троє, у тому числі - спадкоємець, що має право на
обов'язкову частку у спадщині. При відсутності заповіту кожному дісталася б
одна третя частина майна померлого. Але, оскільки заповіт існує,
спадкоємець, що має право на обов'язкову частку у спадщині, одержить
тільки половину цієї частки, тобто одну шосту майна спадкодавця. Інша
частина майна буде успадкована спадкоємцями, призначеними заповітом.
Лекція. Загальна характеристика Сімейного права України
Поняття сім’ї та шлюбу. Умови дійсності шлюбу. Правовий режим
майна подружжя. Права й обов’язки подружжя. Права та обов’язки батьків і
дітей. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.
1. Шлюб та умови його укладання
 Сімейне законодавство є галуззю законодавства, яка встановлює
правові основи шлюбу, регулює особисті та майнові відносини між
подружжям, батьками та дітьми, усиновителями та усиновленими, іншими
членами родини.
Основний нормативно-правовий акт у даній галузі законодавства -
Сімейний кодекс України (набув чинності з 1 січня 2004 р.). Він складається
з 7 розділів, 292 статей.
Шлюб - це добровільний сімейний союз чоловіка та жінки,
зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану якій
породжує взаємні права та обов’язки.
Таким чином, не зареєстроване офіційними органами держави
проживання жінки та чоловіка однією родиною не є шлюбом і не породжує
подружніх правовідносин. Релігійний обряд укладання шлюбу не
заборонений, але він не має юридичної чинності.
Умови укладання шлюбу:
1) взаємна згода осіб, які вступають у шлюб;
2) досягнення шлюбного віку. Він становить 18 років для чоловіків та
жінок. За заявою особи, яка досягла 16 років, за рішенням суду їй може бути
надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Навіть при наявності зазначених умов шлюб не може бути укладений,
якщо є юридичні перешкоди:
1) знаходження в іншому, нерозірваному шлюбі. Законодавство
України виходить із принципу одношлюбності, тобто чоловік і жінка можуть
знаходитись тільки в одному шлюбі;
2) родинні відносини. Не допускається шлюб між родичами по прямої
лінії споріднення (наприклад, між дідом і внучкою), між полнорідними та
неполнородніми (що мають спільну матір або спільного батька) братом і
сестрою, двоюрідними братом і сестрою, рідними тіткою, дядькою і
племінником, племінницею. За рішенням суду може бути надане право на
шлюб між рідною дитиною усиновителя та усиновленою їм дитиною, а також
між дітьми, їм усиновленими. Не можуть укласти усиновитель і усиновлена
їм дитина, за винятком випадку скасування усиновлення;
3) недієздатність одного з майбутнього подружжя установлена у
судовому порядку.
Державна реєстрація шлюбу
Законодавство України встановлює реєстраційний порядок укладання
шлюбу. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення
стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав і інтересів
подружжя, їх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.
Бажаючі одружитися особисто подають заяву в державний орган
реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) по їхньому вибору. Працівники
органу РАЦС зобов'язані ознайомити, осіб які подали заяву з їхніми правами
та обов'язками як майбутнього подружжя та батьків, попередити про
відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити
один одного про стан свого здоров'я. Приховування важкої хвороби, а також
хвороби, небезпечної для іншого з подружжя, їх нащадків, може бути
підставою для визнання шлюбу недійсним.
Реєстрація шлюбу відбувається по закінченню місячного строку від дня
подачі заяви. При наявності поважних причин цей строк може бути
скорочений. Присутність нареченого та нареченої в момент реєстрації є
обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.
Особи які вступають у шлюб мають право обрати прізвище одного з
них як загальне прізвище, іменуватися дошлюбним прізвищем або приєднати
до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої.
Державна реєстрація шлюбу закріплюється Свідоцтвом про шлюб.
Недійсність шлюбу
Шлюб може бути визнаний недійсним, якщо він був укладений з
порушенням сімейного законодавства. Рішення про недійсність шлюбу
ухвалює відповідний орган РАЦСу або суд.
 Орган РАЦСу за заявою зацікавленої особи анулює шлюб, якщо він
зареєстрований:
1) з особою, яка одночасно перебувають в іншому зареєстрованому
шлюбі;
2) між родичами по прямої лінії або між рідними братом і сестрою;
3) з недієздатною особою.
Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований:
1) без вільної згоди чоловіка та жінки або без наміру створити сім’ю
(фіктивний шлюб). Якщо на момент розгляду справи судом зазначені
обставини відпали, то шлюб не може бути визнаний недійсним;
2) між усиновителем і усиновленою їм дитиною (у випадку
невідміненого усиновлення);
3) між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядькою і
племінником, племінницею;
4) з особою, яка сховали свою важку хворобу або хворобу, небезпечну
для іншого подружжя і/або їх нащадків;
5) з особою, яка не досягла шлюбного віку, якої не було надано право
на шлюб.
Визнання шлюбу недійсним означає, що права та обов'язки подружжя з
моменту реєстрації шлюбу не виникали. Але діти, які народилися у
недійсному шлюбі мають ті ж права та обов'язки, що і діти, народжені у
дійсному шлюбі.
2. Особисті немайнові права та обов'язки подружжя
Шлюб породжує для подружжя рівні особисті немайнові права та
обов'язки. Подружжя мають право на:
1) материнство та батьківство. Небажання або нездатність мати
дитини може бути причиною для розірвання шлюбу;
2) повага своєї індивідуальності, своїх звичок і смаків;
 3) фізичний та духовний розвиток, одержання освіти, розвиток своїх
здатностей;
4) зміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому випадку орган
РАЦСу видає нове Свідоцтво про реєстрацію шлюбу;
5) розподіл між собою обов'язків у сім’ї та спільне вирішення питань
життя сім’ї на основі рівності;
6) вільний вибір місця проживання;
7) припинення шлюбних відносин.
Подружжя зобов'язане:
1) спільно піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях
взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;
2) спільно піклуватися про матеріальне забезпечення сім’ї;
3) вагітній дружині повинні бути створені умови для збереження її
здоров'я т народження здоровішої дитини; а дружині-матері - умови для
суміщення материнства зі здійсненням нею інших прав і обов'язків.
3. Право власності подружжя
Сімейний кодекс України встановлює два режими власності подружжя:
особиста приватна власність дружини та чоловіка; спільна сумісна власність
подружжя.
Особиста приватна власність чоловіка, дружини поширюється на:
1) майно, яке належало йому, їй до шлюбу;
2) майно, отримане в період шлюбу у подарунок або у спадщину;
3) майно, придбане за власні його, її кошти;
4) речі індивідуального користування, навіть якщо придбані за рахунок
спільних коштів подружжя;
5) премії та нагороди, отримані за особисті заслуги;
6) кошти, отримані за відшкодування матеріальної або моральної
шкоди;
7) страхові виплати;
 8) плоди та доходи (дивіденди) від речей, які перебувають в особистій
приватній власності.
Право особистої приватної власності повинне здійснюватися
подружжям з урахуванням інтересів сім’ї, у першу чергу дітей.
Майно, у тому числі - кошти - нажите подружжям під час шлюбу,
належить їм на праві спільної сумісної власності. Таким майном подружжя
володіє, користується і розпоряджається на однакових правах. Розірвання
шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності. І навпаки, незалежно
від розірвання шлюбу подружжя має право на розділ спільної сумісної
власності. Частки подружжя в спільній власності є рівними, якщо інше не
встановлене договором між ними.
Права та обов'язки подружжя по взаємному утриманню
Взаємне утримання подружжя - це обов'язок матеріально
підтримувати один одного. Як правило, цей обов'язок виконується
добровільно. У випадку невиконання цьому обов'язку подружжя, яке
потребує матеріальної допомоги, має право через суд вимагати надання
утримання (аліментів) від іншого подружжя, якщо він (вона) взмозі надати
матеріальну допомогу. Сімейний кодекс визначає категорії осіб, які мають
право вимагати аліментів:
1) непрацездатний подружжя;
2) подружжя, чиї доходи (заробітна плата, пенсія та інші доходи) нижче
прожиткового мінімуму;
3) дружина (чоловік) в період вагітності та протягом трьох років після
народження дитини (якщо дитина має вади фізичного або психічного
розвитку - до досягнення дитиною шести років);
5) подружжя, з яким проживає дитина-інвалід.
Не має права на одержання аліментів подружжя, чия поведінка в шлюбі
була негідною або, який став непрацездатним у зв'язку зі здійсненням їм
навмисного злочину. Право на одержання аліментів зберігається разі
розірвання шлюбу, якщо він став непрацездатним у шлюбі або протягом
одного року після розірвання шлюбу.
Розмір аліментів визначається судом з урахування матеріального та
сімейного стану обох сторін.
Право на одержання аліментів припиняється у випадку відновлення
працездатності одержувачем, а також у випадку реєстрації їм повторного
шлюбу.
Подружжя, у тому числі - колишні, мають право укласти договір про
припинення права на утримання замість придбання права власності на
житловий будинок, квартиру або інше нерухоме майно або одержання
одноразової грошової виплати. Такий договір підлягає нотаріальному
посвідченню та державній реєстрації.
Дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах,
пов'язаних із хворобою або каліцтвом іншого з подружжя.
4. Шлюбний договір
Шлюбний договір - угода осіб, які вступають у шлюб або одружених,
спрямоване на врегулювання їх майнових відносин.
Шлюбний договір може бути укладений особами, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
Сімейний кодекс містить ряд вимог до змісту та форми шлюбного
договору. Зміст шлюбного договору включає тільки майнові права та
обов'язки подружжя по відношенню друг до друга та до їхніх дітей (правовий
режим власності подружжя, користування житлом, право на утримання,
можливий розділ майна і т.д.). Особисті відносини подружжя, а також
особисті відносини батьків і дітей не можуть включатися у зміст шлюбного
договору. Не допускається обмеження прав дитини, а також постановка
одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Шлюбний договір укладається в письмовій формі й засвідчує нотаріально.
Якщо шлюбний договір укладений до реєстрації шлюбу, він набуває
чинності в день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладений
подружжям, він набуває чинності в день його нотаріального посвідчення.
Подружжя має право змінити умови шлюбного договору або взагалі
відмовитися від договору. Це рішення подружжя повинно бути нотаріально
посвідчено. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути
змінений, розірваний або визнаний недійсним у судовому порядку.
Припинення шлюбу
Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому
порядку померлим одного з подружжя. При житті подружжя припинення
шлюбу можливо тільки шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або
спільній заяві. Розлучення здійснюється офіційним шляхом в органах РАЦСу
або судом.
Органи РАЦСу розривають шлюб у наступних випадках:
1) по спільній заяві подружжя які не мають дітей;
2) за заявою одного з подружжя, якщо інший подружжя визнаний
безвісно відсутнім або визнаний недієздатним.
Суд розриває шлюб у наступних випадках:
1) за заявою подружжя які мають спільних дітей. До заяви повинен
бути прикладений письмовий договір про те, з ким будуть жити діти, і як у
їхньому утриманні та вихованні буде брати участь батько, який проживає
окремо;
2) за позовом одного з подружжя. Не може бути пред'явлений позов
про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року
після народження дитини (крім випадків, коли один з подружжя зробив
протиправне зазіхання, яке має ознаки злочину, проти іншого подружжя або
дитини або коли батьківство майбутньої дитини визнане іншою особою).
При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен встановити
дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя та
зобов'язан вжити заходи до їхнього примирення. Шлюб розривається лише в
тому випадку, якщо суд прийде до висновку про неможливість подальшого
спільного життя подружжя.
 5. Особисті немайнові права та обов'язки батьків
Взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні
дітей від даних батьків. Цей юридичний факт засвідчується органами РАЦСу
та фіксується у Свідоцтві про народження дитини.
Батьки мають рівні права та обов'язки відносно своїх дітей.
Батьки зобов'язані забрати дитину з пологового будинку або іншої
установи охорони здоров'я, визначити його ім'я (по батькові та прізвище
визначається по імені батька та прізвища батьків або одного з батьків) і
зареєструвати у відповідному органі РАЦСу.
Батьки мають право на:
1) особисте виховання дитини, залучення до виховання дитини інших
осіб, передачу її на виховання фізичним і юридичним особам, вибір форм і
методів виховання, які не суперечать закону та нормам моралі;
2) безперешкодне спілкування з дитиною;
3) самозахист своєї дитини, звернення до суду, інших органів
державної влади, органів місцевого самоврядування за захистом прав своєї
дитини як його законні представники;
4) визначення місця проживання дитини. За загальним правилом
місцем проживання дитини є місце проживання його батьків. Але якщо
батьки проживають окремо, то місце проживання дитини визначається за
згодою між батьками. Якщо дитина досягла 10 років, то місце проживання
визначається по згоді батьків і дитини, якщо дитина досягла 14 років, то
місце проживання визначається їй самостійно;
5) відібрання дитини у будь-якої особи, яка тримає його незаконно.
Батьки зобов'язані:
1) виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей,
любові до своєї родини, своєго народу та своїй Батьківщині;
 2) піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та
моральний розвиток;
3) забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти,
готовити її до самостійного життя;
4) поважати дитину.
Батьки не мають права піддавати дитину експлуатації, фізичним
покаранням і покаранням, які принижують гідність дитини.
Відхилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою
для юридичної відповідальності. Батьки можуть бути у судовому порядку
позбавлені батьківських прав.
6. Майнові права та обов'язки батьків і дітей
Майнові права та обов'язки батьків і дітей пов'язані із власністю та
матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя, майно батьків і дітей
може бути спільним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють
батьки.
Права та обов'язки батьків і дітей по матеріальному утриманню є
взаємними. Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей,
повнолітніх дітей, які перебувають на навчанні (до 23 років), непрацездатних
повнолітніх дітей, які потребують їх матеріальної допомоги. З іншого боку,
повнолітні діти зобов'язані утримувати своїх непрацездатних батьків, які
потребують матеріальної допомоги.
Як правило, обов'язки по матеріальному утриманню виконуються
добровільно. У випадку відхилення від цього обов'язку як з батьків, так і з
дітей у судовому порядку можуть стягуватися аліменти.
При визначенні розміру аліментів на дитину суд бере до уваги стан
здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне
становище платника аліментів і інші істотні обставини. Аліменти підлягають
виплаті щомісяця. Крім того, батьки зобов'язані брати участь у додаткових
витратах на дитину (у випадку хвороби, каліцтва, з метою розвитку
здатностей дитини і т.д.)
 Батьки можуть бути звільнені від сплати аліментів, якщо дохід дитини
набагато перевищує їхні доходи та повністю забезпечує усі потреби дитини.
Виплата аліментів може бути припинена за договором про передачу
дитині права власності на нерухоме майно.
Повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, якщо вони
непрацездатні та потребують матеріальної допомоги. Такий обов'язок не
виникає, якщо батьки були позбавлені батьківських прав і не відновлені в
батьківських правах, або до цього батьки ухилялись від сплати аліментів.
7. Позбавлення батьківських прав
Позбавлення батьківських прав - це захід юридичної відповідаль-
ності по відношенню до батьків, які не виконують обов'язки по вихованню
дітей.
Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:
1) не забрали дитину з пологового будинку або іншої установи здоров'я
без поважної причини та протягом шести місяців не проявляли батьківської
турботи стосовно дитини;
2) ухиляються від своїх обов'язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводжуються з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) прибігають до експлуатації дитини, примушують її до жебрацтва та
бродяжництва;
6) засуджені за здійснення навмисного злочину проти дитини.
Позбавлення батьківських прав проводиться тільки у судовому
порядку. Ініціатором справи про позбавлення батьківських прав може бути
один з батьків, опікун (піклувальник) дитини, орган опіки та піклування,
навчальний заклад, прокурор, сама дитина, якщо вона досягла 14 років.
Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, засновані на
факті споріднення з дитиною, у тому числі - право вимагати від нього в
майбутньому матеріальної допомоги. Разом з тим, позбавлення батьківських
прав не означає звільнення від батьківських обов'язків: особа, позбавлена
батьківських прав, зобов'язана утримувати своїх дітей.
Допускається відновлення в батьківських правах, якщо цього
вимагають інтереси дитини і якщо дитина не усиновлена. Відновлення в
батьківських правах проводиться в судовому порядку за заявою особи,
позбавленої батьківських прав.
7. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування
Усиновлення
Усиновлення - це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на
правах сина або доньки, здійснене на підставі судового рішення.
Усиновленим може бути неповнолітня дитина, а у виняткових
випадках - повнолітня особа, яке не має батьків або позбавлена їхнього
піклування.
Усиновителем може бути повнолітня дієздатна особа, старше
усиновленого не менш, ніж на 15 років (при усиновленні повнолітньої особи
- на 18 років). Не має права бути усиновителем особа, позбавлена
батьківських прав, яка зловживає спиртними напоями або наркотичними
засобами, яка не має постійного місця проживання та постійного доходу.
Громадяни України, які бажають усиновити дитину, ставляться на
облік відповідними державними органами, органами місцевого
самоврядування, а іноземні громадяни - Центром усиновлення дітей.
Категорично заборонена посередницька й комерційна діяльність у справі
усиновлення дітей.
Вимоги до усиновлення:
1) письмове, нотаріально засвідчена згода батьків дитини (вона не
потрібна, якщо батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, визнані
недієздатними, позбавлені батьківських прав, не проживають з дитиною
більш шести місяців і не піклуються по неї);
 2) згода дитини (вона не потрібна, якщо у зв'язку з віком або станом
здоров'я дитина не усвідомлює факту усиновлення або якщо дитина
проживає в сім’ї усиновителів і вважає їх своїми батьками);
3) письмова, нотаріально засвідчена згода подружжя усиновителя;
4) письмова згода опікуна або піклувальника дитини, а у випадку
відсутності такої згоди - згода органу опіки та піклування;
5) письмова згода установи охорони здоров'я або навчального
закладу (якщо дитина там перебуває).
6) заява про усиновлення дитини, подана до суду.
Рішення про усиновлення дитини приймає суд. Усиновитель має право
приховати факт усиновлення від усиновленої дитини та вимагати
нерозголошення цієї інформації. Таємниця усиновлення охороняється
законом.
Рішенням суду про усиновлення може бути визнане недійсним, якщо
воно було проведено з порушення встановлених законом вимог або було
фіктивним.
Рішенням суду про усиновлення може бути скасоване, якщо: воно
суперечить інтересам дитини; дитина страждає невиліковною хворобою, про
яку усиновитель не знав у момент усиновлення; між усиновителем і
усиновленим зложилися відносини, які унеможливлюють спільне проживан-
ня.
Опіка та піклування над дітьми
Для виховання неповнолітніх дітей, які залишилися по різним
причинам без батьківського піклування, для захисту їх прав і законних
інтересів встановлюється опіка та піклування.
Встановлення опіки та піклування проводиться органами опіки та
піклування а, в окремих випадках, судом.
Опіка встановлюється над дітьми у віці до 14 років, піклування - над
неповнолітніми у віці від 14 до 18 років.
 Опікуном (піклувальником) може бути тільки повнолітня дієздатна
особа, переважно із близьких підопічному осіб. Опікун (піклувальник) має
право та зобов'язано виховувати підопічних, піклуватися про них, захищати
їх права та інтереси. Обов'язки по опіці та піклуванню виконуються
безоплатно.
Опікун, будучи законним представником підопічного, вчиняє угоди від
його імені і в його інтересах.
Піклувальник дає згоду на здійснення підопічним угод, які той за
законом не має права зробити самостійно.
Невиконання обов'язків опікуна (піклувальника), зловживання
правами, залишення підопічних дітей без нагляду та турботи тягне юридичну
відповідальність.
Патронат над дітьми
Патронат - це виховання дитини, позбавленої батьківського
піклування, у сім’ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.
Патронатні відносини встановлюються договором між органом опіки та
піклування та громадянином (патронатним вихователем). Цей договір
вимагає згоди дитини, якщо вона досягла віку, коли може його виразити.
Термін дії договору - до досягнення дитиною повноліття.
За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата,
розмір якої визначається угодою між ним і органом опіки та піклування.
Обов'язки патронатного вихователя:
1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням;
2) створити умови для навчання, фізичного та духовного розвитку
дитини;
3) захищати дитину, його права та інтереси як опікун або піклувальник,
без спеціальних на те повноважень.
Договір про патронат може бути припинений у випадку відмови від
нього вихователя або дитини по досягненню нею 14 років.
 Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за
рішенням суду у випадку невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо
між ним і дитиною зложилися відносини, які перешкоджають виконанню
обов'язків за договором.

Загальна характеристика Кримінального кодексу України

Поняття злочину. Класифікація злочинів. Суб’єкт злочину. Об’єкт та
предмет злочину. Співучасть у скоєнні злочину. Види співучасників. Види
покараннь. Обставини, що виключають кримінальну відповідальність.
Обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність Обставини, що
пом’якшують кримінальну відповідальність
1. Поняття та ознаки злочину
Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р. і
введений у дію з 1 вересня 2001 р. Кримінальний кодекс складається і
Загальної та Особливої частини, які діляться на розділи та статті (усього 447
статей).
Злочин - це передбачене Кримінальним кодексом суспільно
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Злочинне діяння може бути зроблене у формі дії або бездіяльності.
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилося 16 років. Кримінальної відповідальності підлягають
також особи, які досягли 14 років і вчинили злочини соціальну небезпеку
яких вони здатні усвідомлювати. Вичерпний перелік таких злочинних діянь
визначений Кримінальним кодексом (ч.2 ст.22 Кримінального кодексу
України).
Не є злочином діяння, хоча й передбачене Кримінальним кодексом, але
через малозначність, що не становить суспільної небезпеки, тобто не
заподіяло істотної шкоди, наприклад, крадіжка пачки масла, буханці хліба,
пляшки води.
 Ознаки злочину:
1) кримінальна протиправність. Ця ознака злочину вказує на те, що
це діяння передбачене кримінальним законом і заборонене ним під погрозою
покарання;
2) суспільна небезпека. Злочин наносить або створює погрозу
нанесення значної шкоди фізичним або юридичним особам, суспільству або
державі;
3) винність. Злочинним визнається тільки винне діяння. Вина -
психічне відношення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. Вина
існує у формах умислу та необережності. Відсутність вини не дає можливості
розглядати діяння як злочин;
4) караність. Дана ознака злочину означає, що за здійснення
конкретного злочину Кримінальним кодексом встановлене відповідне
покарання.
Види злочинів
Класифікація злочинів проводиться залежно від ступеня їх
тяжкості:
1) злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене
покарання у вигляді позбавлення волі не більш двох років або інше, більш
м'яке покарання.
2) злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене
покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш п'яти років.
3) тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у
вигляді позбавлення волі на строк не більш ніж десять років.
4) особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене
покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або
довічне позбавлення волі.
Стадії здійснення злочину
Кримінальний кодекс розрізняє наступні стадії навмисної злочинної
діяльності:
 1) готування до злочину. Під готуванням розуміється підшукування
або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змову
про здійснення злочину, усунення перешкод, а також інше навмисне
створення умов для здійснення злочину. Наприклад, особа пристосовує
інструменти для злому дверей, підшукує транспортний засіб для вивозу
викраденого майна;
2) замах на злочин. Замахом на злочин визнаються навмисні дії
(бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на здійснення злочину,
якщо при цьому злочин не був доведений до кінця по незалежним від нього
причинам. Наприклад, злодій проникнув у квартиру з метою викрадення
майна, але був захоплений і затриманий хазяїном;
3) закінчений злочин. Закінченим злочином визнається діяння, яке
містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідної статтею
Особливої частини Кримінального кодексу. Наприклад, злодій виніс
викрадені речі з виламаної їм квартири і схов їх у заздалегідь підготовленому
місці. Таким чином, він заволодів чужим майном і одержав можливість
розпорядитися їм.
Добровільна відмова від доведення злочину до кінця
Кримінальний кодекс заохочує добровільне припинення готування до
злочину або замаху на злочин, гарантуючи повне звільнення від карної
відповідальності або, принаймні, зменшення його обсягу.
Добровільна відмова від доведення злочину до кінця - це
добровільне та остаточне припинення особою попередньої злочинної
діяльності при усвідомленні нею можливості її завершення. Таким чином,
добровільна відмова можлива тільки на стадіях готування і замаху.
Наприклад, особа підшукала інструменти, необхідні для злому дверних
запорів, автомобіль для вивозу викрадених речей, але потім добровільно
відмовилося від здійснення крадіжки. У цьому випадку має місце
добровільна відмова від здійснення злочину, і, відповідно, особа звільняється
від кримінальної відповідальності.
 2. Співучасть у злочині
Нерідкі випадки, коли навмисний злочин вчиняється двома й більш
особами, інакше кажучи - має місце співучасть у злочині. Здійснення злочину
у співучасті підвищує його суспільну небезпеку і тому визнається
кримінальним законом обставиною, яка обтяжуює відповідальність.
Залежно від ролі, яку виконують співучасники злочину, розрізняють
просту співучасть, коли дії всіх співучасників однотипні, і складну
співучасть, коли всі співучасники виконують різні ролі.
Залежно від ролі у злочинному діянні кримінальний закон розрізняє
такі види співучасників:
1) виконавець - особа, яка безпосередньо вчинила злочин, або та що
вчинила його шляхом використання осіб, які не підлягають кримінальній
відповідальності (неосудних тих що не досягли віку кримінальної
відповідальності);
2) організатор - особа, яка організувала вчинення злочину або, яка
керувало його здійсненням, або, яка створило організовану групу або
злочинну організацію або, яка керувало нею, або забезпечувала
фінансування;
3) підбурювач - особа, яка підмовляння, підкупом, погрозою,
примусом або іншими засобами схилила іншого співучасника до здійснення
злочину;
4) пособник - особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів або
знарядь або усуненням перешкод сприяло здійсненню злочину іншими
співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця,
знаряддя або засобів здійснення злочину, сліди злочину або предмети, добуті
злочинним шляхом, придбати або збути такі предмети.
При призначенні покарання співучасникам враховується характер і
ступінь участі в злочині кожного з них. За інших рівних умов
найнебезпечнішими співучасниками є виконавець і організатор.
 Бувають ситуації, коли один зі співучасників робить дію, яка не
охоплюється наміром інших співучасників (вихід за межі задуманого).
Наприклад, підбурювач вимагав від виконавця побити потерпілого,
виконавець же вбив жертву. Така ситуація в кримінальному праві має назву
ексцес виконавця. Інші співучасники не несуть відповідальності за ексцес
виконавця; вони відповідають тільки за дію, на яку був спрямований їхній
намір.
3. Поняття, цілі, види кримінальних покарань
Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності.
Сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат і
страждань (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності,
таємниці листування - при позбавленні волі). Однак покарання - не єдина та
навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення
засуджених, попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і
іншими особами.
Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, які розділяють на:
- основні покарання;
- додаткові покарання;
- покарання, які можуть призначатися в якості основних і
додаткових.
Види основних покарань:
1) громадські роботи (на строк від 60 до 240 годин при відбуванні не
більш ніж по 4 години на день). Це покарання полягає у виконанні у вільне
від роботи або навчання час суспільно корисних робіт;
2) виправні роботи ( від 6 місяців до 2 років). Із суми заробітку
засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %;
3) службові обмеження для військовослужбовців (на строк від 6
місяців до 2 років). Із суми грошового забезпечення засудженого
утримується в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування засуджений
не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, строк покарання
не зараховується в строк вислуги років для присвоєння чергового звання;
4) арешт (на строк від 1 до 6 місяців);
5) обмеження волі (на строк від 1 до 5 років). Покарання полягає в
утримуванні особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типу без
ізоляції від суспільства під наглядом і з обов'язковим залученням до праці;
6) утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
(на строк від 6 місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки
стосовно військовослужбовців строкової служби;
7) позбавлення волі на певний строк ( від 1 до 15 років);
8) довічне позбавлення волі.
Основні покарання можуть призначатися лише як самостійні види. Не
можна, наприклад, призначити одночасно арешт і виправні роботи. Саме із
цими видами покарань зв'язується досягнення мети покарання. До основних
покаранням можуть приєднуватися додаткові покарання.
Види додаткових покарань:
1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу;
2) конфіскація майна.
Ці покарання не можуть призначатися як самостійні, вони
приєднуються до основних покаранням.
Види покарань, які можуть призначатися в якості основних і
додаткових:
1) штраф (від 30 до 1000 не оподатковуваних податком мінімумів
доходів громадян);
2) позбавлення права займати певні посади або займатися певною
діяльністю (на строк від 2 до 5 років - як основне покарання та на строк від 1
року до 3 років - як додаткове покарання).
Цю групу покарань можна застосовувати як самостійно, так і
приєднувати їх до основних покаранням.
 4. Склад злочину
Склад злочину створюють чотири групи ознак:
- об’єкт злочину, тобто об’єкт злочинного посягання. Ст.1 Кри-
мінального кодексу України містить перелік об’єктів, які перебувають під
кримінально-правовою охороною: права та свободи людини та громадянина;
власність; громадський порядок та громадська безпека; довкілля; конститу-
ційний лад України; мир та безпека людства;
- об’єктивна сторона злочину, тобто зовнішня сторона злочину. Всі її
ознаки (елементи) містяться в диспозиціях статей Особливої частини
Кримінального кодексу. Ознаки (елементи) об’єктивної сторони складу
злочину: суспільно небезпечне діяння (у формі дії або бездіяльності);
суспільно небезпечні наслідки діяння; причинний зв’язок між діянням та
його суспільно небезпечними наслідками; місце, час, обстановка, спосіб,
засоби вчинення злочину.
Суспільно небезпечне діяння є обов’язковим (необхідним) елементом
об’єктивної сторони. Без діяння (у формі дії або бездіяльності), тобто без
конкретного акту протиправної поведінки злочину не існує.
Інші елементи об’єктивної сторони є факультативними (не-
обов’язковими). Вони враховуються при кваліфікації злочинного діяння
лише тоді, коли вони прямо зазначені в диспозиції конкретної статті
Особливої частини Кримінального кодексу.
Суб’єкт злочину, тобто фізична особа, яка вчинила злочин і підлягає
кримінальній відповідальності. Суб’єкт злочину характеризують осудність та
вік, з досягненням якого може наставати кримінальна відповідальність. За
загальним правилом, він складає 16 років (ч. 1 ст.22 КК). За окремі злочини,
вичерпний перелік яких наведений у Законі (ч.2 ст.22 КК), відповідальність
настає з 14-ти років.
Суб’єктивна сторона злочину, тобто внутрішня сторона злочину,
тобто ставлення особи до суспільно небезпечного діяння, яке нею
вчиняється, та до його наслідків. Суб’єктивна сторона має обов’язкові та
факультативні ознаки.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є вина у формах умислу
та необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямим визнається умисел, якщо особа: по-перше, усвідомлювала
суспільно небезпечний характер свого діяння: по-друге, передбачала його
суспільно небезпечні наслідки; по-третє, бажала їх настання.
Непрямим визнається умисел, якщо особа: усвідомлювала суспільно
небезпечний характер свого діяння; передбачала його суспільно небезпечні
наслідки; і хоч не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Необережність теж має два різновиди: злочинну самовпевненість і
злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість має місце, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але
легковажно розраховувала на їх відвернення. Наприклад, водій автомашини
перевищив швидкість руху, самовпевнено міркуючи, що у потрібний момент
зможе загальмувати, але в реальності не зміг цього зробити і скоїв наїзд на
пішохода.
Злочинна недбалість має місце, якщо особа не передбачала можливості
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоч повинна була і
могла їх передбачити.
До факультативних ознак суб’єктивної сторони відносять мотив та
мету злочину. Мотив злочину - це внутрішнє спонукання до вчинення
злочину, а мета - уявлення про бажаний для правопорушника результат
злочину. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони враховуються при
кваліфікації злочину лише тоді, коли вони вказані у диспозиції відповідної
норми кримінального права.
Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність
складу злочину в цілому та виключає кримінальну відповідальність.
5. Обставини, що виключають злочинність діяння
 Кримінальний кодекс містить перелік обставин, що виключають зло-
чинність діяння, а отже, і кримінальну відповідальність. До них належать:
необхідна оборона. Це дії, вчинені з метою самозахисту, захисту іншої
особи, захисту суспільних чи державних інтересів від злочинного посягання
шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає.
При цьому не можна вдаватися до перевищення меж необхідної
оборони;
затримання особи, яка вчинила злочин. Це дії потерпілого та інших
осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання
особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади. При
цьому, як і в разі необхідної оборони, не можна перевищувати межі примусу,
необхідного для затримання особи, яка вчинила злочин;
крайня необхідність. Крайньою необхідністю визнається заподіяння
шкоди охоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо
загрожує особі, суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю
небезпеку неможливо було відвернути іншими засобами. Небезпеку, що
викликає стан крайньої необхідності, створюють сили природи, фізіологічні
та патологічні процеси у людини, напад тварин, дії машин і механізмів;
фізичний чи психічний примус. Не є злочином діяння особи, вчинене
під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не
могла керувати своїми вчинками. Якщо особа піддалася фізичному примусу,
але при цьому зберігала можливість керувати своїми діями, її діяння
розцінюється як вчинене за пом’якшуючих обставин. Діяння, вчинене під
психічним примусом, виключає відповідальність лише в тому разі, якщо воно
завдає меншої шкоди, ніж психічне насильство. Наприклад, матеріально
відповідальна особа звільняється від відповідальності, якщо вона передала
довірене їй майно злочинцям, які погрожували особі вбивством;
виконання наказу чи розпорядження. Якщо особа виконувала
законний наказ чи розпорядження і при цьому заподіяла шкоду
охоронюваним інтересам, вона не несе кримінальної відповідальності. Не
підлягає відповідальності особа, яка відмовилася виконати явно злочинний
наказ або розпорядження;
діяння, пов’язане з ризиком. Ризик визнається виправданим, якщо
поставлена суспільно корисна мета не могла бути досягнута іншим шляхом
(наприклад, врятувати життя людини можна було тільки ризикованою
небезпечною операцією). Ризик не визнається виправданим, якщо він свідомо
створював загрозу для життя інших людей чи загрозу екологічної катастрофи
або інших надзвичайних подій;
виконання спеціального завдання із запобігання чи викриття
злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Не є
злочином вимушене заподіяння шкоди охоронюваним інтересам особою, яка,
виконуючи спеціальне завдання, брала участь в організованій групі чи
злочинній організації. Така особа підлягає кримінальній відповідальності
лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації
особливо тяжкого умисного злочину, поєднаного з насильством над
потерпілим.
6. Обставини, які пом’якшують покарання
Відповідно до ст. 66 Кримінального кодексу України при призначенні
покарання обставинами, що його пом’якшують, визнаються:
- з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю
злочину;
- добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної
шкоди;
- надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо
після вчинення злочину;
- вчинення злочину неповнолітнім;
- вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
- вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи
інших обставин;
 - вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через
матеріальну, службову чи іншу залежність;
- вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
- вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Перелік обставин, що пом’якшують покарання, не є вичерпним. При
призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й
інші обставини, не зазначені в кримінальному законі.
7. Обставини, що обтяжують покарання
До обставин, які обтяжують покарання, належать фактори, що
підвищують суспільну небезпеку як діяння, так і особи, яка його скоїла.
Відповідно до ст. 67 Кримінального кодексу України при призначенні
покарання обставинами, що його обтяжують, визнаються:
- вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
- вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
- вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної
ворожнечі або розбрату,
- вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов’язку,
- тяжкі наслідки, завдані злочином;
- вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи,
що перебуває в безпорадному стані;
- вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у
стані вагітності;
- вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній,
службовій чи іншій залежності від винного;
- вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;
 - вчинення злочину з особливою жорстокістю;
- вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій;
- вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
- вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного
сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших
одурманюючих засобів.
Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, є вичерпним, тобто
при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують,
обставини, не зазначені кримінальним законом.
8. Особливості кримінальної відповідальності та покарання
неповнолітніх
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент
скоєння злочину виповнилося 16 років. Інакше кажучи, кримінальний закон
поширює свою дію на неповнолітніх - осіб, що не досягли 18-річного віку.
За вчинення діянь, протиправність і суспільна небезпека яких очевидна
й у більш молодому віці, кримінальну відповідальність несуть особи, що
досягли 14-річного віку. Цей вичерпний перелік містить ч.2 ст. 22
Кримінального кодексу: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне
ушкодження; умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження; диверсія;
бандитизм; зґвалтування; крадіжка; грабіж; розбій; хуліганство; умисне
знищення чи пошкодження майна і деякі інші діяння.
До неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину, судом можуть
бути застосовані такі основні види покарань: штраф; громадські роботи;
виправні роботи; арешт; позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у
вигляді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади чи займатися
певного діяльністю.
Кримінальна відповідальність неповнолітніх має певні особливості:
 - при призначенні покарання неповноліття розглядається як обставина,
що пом’якшує відповідальність;
- неповнолітній, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або
необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений від
кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без
застосування покарання. У цих випадках до неповнолітнього застосовуються
примусові заходи виховного характеру;
- неповнолітньому, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, не
може бути призначене позбавлення волі. Якщо його виправлення можливе
без застосування покарання, суд може застосувати примусові заходи
виховного характеру, що не є покаранням;
- до неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, може бути
застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням (на строк
від одного року до двох років);
- неповнолітній що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості,
може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок
щирого розкаяння і подальшої бездоганної поведінки він на момент
ухвалення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд
застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру;
Для неповнолітніх передбачені більш м’які умови звільнення від
відбування покарання. Як правило, до них у першу чергу застосовуються
амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення.