Книжна словесність Київської доби

Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи,

вважаються Рейнське євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна
Ярославна привезла до Франції; ілюстроване "Остромирове
євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його
помічником у 1056 – 1057 рр. для новгородського посадника
Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник" 1073 р.,
зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала
найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних
до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики,
філософії.
У Києві в XI – XII ст. існувало три літературні осередки: в
Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У
них переписувались і перекладалися книги, з’являлися оригінальні
твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій
Київській Русі.
Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався
відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме
література і мала довести повну християнську чинність Русі, її
"святість" а отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому
регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі
приділяється патерикам – збірникам життєписів отців церкви,
монахів якого-небудь монастиря.
Першим широким зібранням житійних творів на місцевому
давньоруському матеріалі став "Києво-Печерський патерик" (XIII
– XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування
монастиря, обставини тогочасного життя, різноманітні аскетичні
подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох
ченців Києво-Печерської лаври.
Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає
"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є першим
художньо-публіцистичним панегіричним літературним твором на
честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею
суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі
Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції
християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який
дав Мойсей лише одному, "старому", народу завдяки Благодаті та
Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи
рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не
потребує ніякої духовної опіки від "старших". Слово Іларіона
надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.
Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну
передвиборну програму, є "Повчання Мономаха своїм дітям". Воно
хронологічно охоплює період 1066 – 1117 рр. повчання написане
для дітей – спадкоємців державної влади.
Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть,
патріотизм, відвагу з письмовою фіксацією, співом і частковим
усним речитативом, була повість пісня "Слово о полку
Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором,
"Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної
художньої літератури.
До оригінальних пам’яток давньоукраїнської літератури належать
літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі
Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г.
Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її
систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили
систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не
може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості
країн Європи, складених латинню, вони написані рідною мовою.
Цим зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на
Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом
поширилась практично на всі регіони Русі.
Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена
близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним
Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.:
Іпатіївському та Лаврентіївському.
"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси,
притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність,
патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не
лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в
попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки,
традиції візантійської християнської культури.
Безпосереднім продовженням "Повісті" є Київський літописний звід
кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому
монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними
авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі
знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира
Волинського, Галича.