Galperin

An allusion is an indirect reference, by word or phrase, to a historical, literary, mythological, biblical fact
or to a fact of everyday life made in the course of speaking or writing. The use of allusion presupposes
knowledge of the fact, thing or person alluded to on the part of the reader or listener. As a rule no
indication of the source is given. This is one of the notable differences between quotation and allusion.
Another difference is of a structural nature: a quotation must repeat the exact wording of the original
even though the meaning may be modified by the new context; an allusion is only a mention of a. word
or phrase which may be regarded as the key-word of the utterance. An allusion has certain important
semantic peculiarities, in that the meaning of the word (the allusion) should be regarded as a form for
the new meaning. In other words, the primary meaning of the word or phrase which is assumed to be
known (i.e. the allusion) serves as a vessel into which new meaning is poured. So here there is also a
kind of interplay between two meanings. Here is a passage in which an allusion is made to the
coachman, Old Mr. Weller, the father of Dickens’s famous character, Sam Weller, In this case the
nominal meaning is broadened into a generalized concept: 187

Allusion, as has been pointed out, needs no indication of the source. It is assumed to be known.
Therefore most allusions are made to facts with which the general reader should be familiar. However,
allusions are sometimes made to things and facts which need commentary before they are understood.
Allusions are used in different styles, but their function is everywhere the same. The deciphering of an
allusion, however, is not always easy. In newspaper headlines allusions may be decoded at first glance,
as, for instance: “‘Pie in the sky’ for Railmen” 1

https://services.ulif.org.ua/expl/Entry/index?wordid=154222&page=40

АЛЮ́ЗІЯ
, ї, ж., літ.
 
Стилістичний засіб, який полягає у використанні покликання на реальний
загальновідомий політичний, історичний або літературний факт
.

Уживаний у художньому творі як риторичний прийом натяк на загальновідомий

історичний, літературний чи побутовий факт (напр., "Піррова перемога").

Джерело: https://slovnyk.me/dict/vts/%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D0%B7%D1%96%D1%8F

Алюзія | OnlyArt

Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до

певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на
ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як
особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності (“Піррова перемога”). Цікавий
приклад А. спостерігається в поезії Юрія Клена “Шляхами Одіссея” (“…де рідна на тебе чекає
Ітака / І занедбаний твій маєстат”), що асоціюється із прикінцевими словами сонета М.Зерова
“Kapnos tes patridos” (“Дим батьківщини”): “Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься
Ітаки синій дим?”, присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини.
Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випадала
вимушена розлука.

sk661860.pdf

ЛЮЗІЯ (від лат. аііисіеге — гратися з кимнебудь, жартувати, посилатися) — різновид запозичення:
відображення чогось без автор, посилання чи ін. засобів авт ор ського п ідкреслення — звичайно
короткий, ніби випадковий, але насправді потрібний натяк на певну обставину, ситуацію,
подробицю, людину, образ А. розрахована на те, шо читач помітить і сприйме її в зіставленні з
першоджерелом і належним чином зрозуміє сенс уживання. В цьому відмінність від ремінісценції,
з якою А. часто плутають. За джерелами А. бувають ант.-міфол. (“Авґієві стайні", “Політ Ікара"), ст-
завітні (“Безодні небесні розкрилися", “Всесвітній потоп”), новозавітні (“Сіль землі", “Поцілунок
Юди”), іст. (“Ганнібалова клятва", “Сорок віків дивляться на вас"), політ.- публіцистичні (“Чорна
сотня", “Кухарчині діти"), літ. (“Останній з могікан ”, “Вічний революціонер”). А. мають місце на
різних мікро- і макрорівнях худож. структури. Так, рядок з “Євгенія Онєгіна": “Вреден Север для
меня" містив ситуаційну А. (яку, розуміли тогочасні читачі), на те, шо автора роману було вислано з
Петербургу на Пд. В поезії вживається А. на рівнях ритму, рими, строфи. На А. може бути
побудований образ-персонаж (СИе{ Заіатапсіег у “Війні з саламандрами" (1936) К.Чапека — А. на
Б.Муссоліні та А.Гітлера). Значущий антропонім-троп Лейтенант Чорних Капорів Іоанна Дарк (англ.
сіагк — темна) у драмі Б.Брехта “Свята Іоанна Воєн" містить недвозначний натяк на Жанну д’Арк.
По суті А. — позатекстове явише, тому вона може охоплювати творчість в цілому: “Людська
комедія” О. де Бальзака, “Небожественна комедія” поль. романтика З.Красіньського — А. на
поему Данте А л іг’єрі “Божественна комедія", "П отоп" Г.Сенкевича — на Біблію. А. — спосіб і
свідоцтво вмішення даного тв. у певній традиції, а також позитивного чи негативного до неї
ставлення. Тому міжліт. А можливі, якшо чужомов. тв. став частиною нац - літ. процесу, або
загальновідомий читачам у перекладі. З огляду на це міжліт. А. є свідченням засвоєння чужонаи.
матеріалу культуроюреиипієнтом. Анатолій Волков А ЛЬБ А (прованс. аІЬа — світанок, ранкова

. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава:

Довкілля – К., 2006. – 716 с.

За О. О. Селівановою, алюзія (від лат. alludo – натякати, жартуючи) – вияв текстової категорії
інтертекстуальності, прийом художньої виразності, що змістовно збагачує текстову інформацію,
створюючи численні асоціації за рахунок натяку на події, факти, персонажів інших текстів; є виявом
безперервної діалогічності текстопородження, зокрема, художньої творчості [3, 24].

Irwin W. What is an allusion? The Journal of aesthetics and art criticism, 2001. Vol. 59(3). P. 287—297
Skrebnev Yu. M. Fundamentals of English Stylistics – M., 2000.

Baldick, Ch. The Concise Oxford Dictionary of Literary Terms

allusion, an indirect or passing reference to some event, person, place, or artistic work, the nature and
relevance of which is not explained by the writer but relies on the reader's familiarity with what is thus
mentioned. The technique of allusion is an economical means of calling upon the history or the literary
tradition that author and reader are assumed to share, although some poets (notably Ezra Pound and T.
S. Eliot) allude to areas of quite specialized knowledge. In his poem The Statues'— When Pearse
summoned Cuchulain to his side What stalked through the Post Office? —W. B. Yeats alludes both to the
hero of Celtic legend (Cuchulain) and to the new historical hero (Patrick Pearse) of the 1916 Easter
Rising, in which the revolutionaries captured the Dublin Post Office. In addition to such topical allusions
to recent events, Yeats often uses personal allusions to aspects of his own life and circle of friends.
Other kinds of allusion include the imitative (as in * PARODY), and the structural, in which one work
reminds us of the structure of another (as Joyce's Ulysses refers to Homer's Odyssey). Topical allusion is
especially important in * SATIRE. Adjective: allusive.

Maltzev V.A. An Introduction to Linguistic Poetics. – Минск: Вышэйшая школа, 1980. – 240 с.

Allusions. A 1 1 u s i о n is a hint at, a passing or casual 198reference to something presumably known to

the interlocutor, frequently from literature or mythology. Phoenix rising from the ashes, the Augean
stables, between Scylla and Charybdis, Sodom and Gomorrah, the last of the Mohicans, etc. are such
references to well-known legends and stories. Allusions, like quotations, often show that the character is
eager to display his education and wit:—

Simpson P. Stylistics. A resource book for students

Allusion in the very broadest sense is never absent from our discourse; always there

is some fact of shared experience, some circumstance implicit in the common culture,

to which participants in a conversation may confidently allude. For families, friends,

neighbours, colleagues, there is a generic knowledge of the affairs of the day – of

politics, of social questions, of sports and entertainments, of current notions and

phraseology. Such knowledge informs a good deal of what we say to each other,

making its point even when its presence is veiled.

What we commonly understand by ‘allusion’, however, is something more explicit

and overt, something for which the word ‘citation’ might be a more accurate name.

These citations often have a function that goes beyond the mere decoration of a

conversational exchange. They are a kind of test, proving the credentials of the initiated, baffling the
outsider. In effect, they are a device of power, enabling the speaker

to control a situation and authoritatively turn it to his own advantage. [. . .]

In an allusion, however, the cited text need not be from a poem: or any other
recognised piece of literature. Virtually any well known form of words – from the

language of politics, of advertising, or journalism, of law and social administration

– will serve the requirements of wit. A music critic, reviewing a performance of

Bruch’s violin concerto, notes the unusually slow tempi adopted by the soloist,

Shlomo Mintz; and jocosely adds his supposition that this violinist is ‘one of the toogood-to-hurry
Mintz’. British readers can laugh at this, because they will almost

certainly recognise the allusion to an advertising jingle no longer in use but popular

in its day:

Murraymints, Murraymints,

Too-good-to-hurry mints.

The allusion is impudently funny, and at the same time makes a criticism that might

have been more woundingly phrased; the reviewer does not use expressions like

‘cloying’, or ‘self-indulgent’, but something of the kind may be implied in his quip.

Once again, we can regard the allusion as a controlling element in discourse; here,

its effect is both to direct and to deflect the severity of criticism.

[. . .] allusion can be an important, indeed cardinal, device in the structure of

comic texts. Furthermore, wherever allusions occur some excursion into parody is

possible; the parodic line often begins with the allusive point [. . .]

E.V. Sachkova Lectures on English Stylistics

Allusion is an indirect reference, by word or phrase, to a historical, literary, mythological, biblical fact or
to a fact of everyday life made in the course of speaking or writing. The use of allusion presupposes
knowledge of the fact, thing or person alluded to on the part of the reader or listener. Allusions are
based on the accumulated experience and the knowledge of the writer who presupposes a similar
experience and knowledge in the reader: In the stock market he met his Waterloo. The title of Agatha
Christie’s book “The Labours o f Hercules” (Подвиги Геракла) is an allusion to the 12 heroic deeds of
this hero. The name of the main character, Hecule Poirot, is also an allusion to the name of Hercules.
Allusions are a frequent device in advertisements and headlines. Besides, they may function within the
literary text as similes, metaphors, metaphorical epithets, periphrases: eg. She has got a Mona Lisa smile

. Ben-Porot Ziva The Poetics of Literary Allusion / Ziva Ben-Porot. – PTL : A Journal for descriptive poetics
and theory of literature. – 1976. – P. 107–108.
«The literary allusion is a device for the simultaneous activation of two texts. The activation is achieved
through the manipulation of a special signal: a sign (simple or complex) in a given text characterized by
an additional larger «referent». This referent is always an independent text. The simultaneous activation
of the two texts thus connected results in the formation of intertextual patterns whose nature cannot
be predetermined.... The «free» nature of the intertextual patterns is the feature by which it would be
possible to distinguish between the literary allusion and other closely related text-linking devices, such
as parody and pastiche» [1, p. 107–108].