МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету «Теорія держави та права»

тема: «Правова держава: ретроспектива, поняття,
ознаки, принципи, тенденції розвитку в Україні»

Здобувача вищої освіти

1 курсу, навчальної групи Юз-пд-031
Говоруха О.М
Керівник:_______________________________________
(посада, освітньо-науковий/науковий ступінь, вчене звання)
___________________________________________
(прізвище та ініціали)
 Зміст

Вступ…………………………………………………………………….….3

Виникнення ідеї ретроспективи правової держави..……………………6

Правова держава:поняття та її ознаки…………………………………...13

Тенденції розвитку правової держави в Україні………………………..23

Висновки………………………………………………………….………..26

Список використаної літератури…………………………….……………27

 Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним

розкріпаченням людства, здійснюване шляхом утвердження гідності кожної
особи, нації , а також політичного плюралізму як найвищих суспільних
цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни

“демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з
бажання підкреслити, що , проголосивши себе суверенною і незалежною,
Україна стала демократичною правовою державою, а інші – з прагнення
довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої
перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина,

товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою

підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів
державної влади до рядових громадян. Людина, як суб'єкт права, вільна
розпоряджатися своїми силами, можливостями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути

межі, що сковують особистість.

Проблеми правової держави завжди хвилювали передових людей,

прогресивних мислителів старовини, середньовіччя і сучасності. Питання
типу - що таке правова держава? Коли з'явилася його ідея і як вона
розвивалася? Які його основні ознаки і межі? Які мета і призначення
правової держави? - практично завжди знаходилися в полі зору філософів,
юристів, істориків незалежно від поглядів і думок, а також від того, як
кваліфікувалася і як називалася ця держава - чи державою закону,
справедливості, державою загального благоденства або ж державою
законності.

Зрозуміло, значення і зміст ідеї правової держави у одних мислителів,

політичних і суспільних діячів часто розходилися зі значенням і змістом його
у інших мислителів і державних діячів.

Питання правової держави широко обговорюються і в наш час. Основна

причина такої уваги до правової держави полягає не тільки в гуманізмі самої
ідеї його виникнення, але і в пошуках шляхів її найбільш адекватного
оформлення і ефективного здійснення.

Правова держава - це така держава, в якій створюються умови для найбільш

повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для
найбільш послідовного скріплення за допомогою права політичної влади з
метою недопущення зловживань.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування

правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського
суспільства.

Словосполучення «громадянське суспільство» умовне, оскільки

“негромадянського”, а тим більше “антигромадянського” суспільства не
існує. Будь-яке суспільство складається з громадян і без них немислиме.
Тільки, додержавне нецивілізоване (родове) суспільство не можна було
назвати громадянським. По-перше, внаслідок його незрілості, примітивності.
По-друге, тому, що там взагалі не було таких понять, як “громадянин”,
“громадянство”.

Не могло бути, просто кажучи, громадянським і рабовласницьке суспільство,

оскільки воно не визнавало значну частину своїх членів як вільних і
рівноправних. Раби були не суб'єктами, а об'єктами домагань зі сторони собі
подібних. Те ж саме можна сказати про феодальне суспільство з його
кріпацтвом.

У цій роботі я розгляну історію розвитку вчень і концепцій правової держави

і громадянського суспільства, а також особливості взаємовідношення
громадянського суспільства і держави, формування правової держави в
Україні на сучасному етапі.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька

років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського
конституціоналізму.Зрозуміло, що стійких традицій правової держави
Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві
України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко
відроджені в українській юридичній науці на початку 90–х рр. і її
термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить
широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави з
великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до
сучасного розуміння вченими-юристами – укладачами нової Конституції
України 1996 р. Нова Конституції України, яка проголосила принцип
правової держави в якості фундаментальної ознаки української держави,
започатковує, без сумніву, новий і важливий етап розвитку вчень про
 правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних
положень, наповнення їх адекватним змістом є, без сумніву, одним з
важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

Метою дослідження визначена розробка конституційних засад правової

держави в Україні і уточнення на цій основі загальнотеоретичної концепції
правової держави.

Для реалізації вказаної мети необхідно розв'язати наступні завдання:

-грунтуючись на методологічних засадах порівняльного аналізу, дослідити

специфіку політологічного підходу щодо феномену правової держави;

- визначити головні ознаки правової держави;

- охарактеризувати соціальні функції правової держави та проілюструвати їх

дію на вітчизняному досвіді;

- окреслити функціональну взаємодію інститутів правової держави та

громадянського суспільства;

-встановити специфіку механізму легітимації як правового інструменту

набуття політичної влади.

Об'єктом дослідження є правова держава, історичні передумови її

становлення та цивілізаційні засади функціонування.

Предметом дослідження виступає генезис, функціонування і розвиток

інститутів правової держави в Україні.
1.Ідеї правової держави в історико-правовій ретроспективі

Досліджено уявлення про правову державу в історії розвитку політико-

правової думки. Уявлення про державу як про організацію, яка здійснює
свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх
етапах розвитку людської цивілізації.Теорія правової держави стала
підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки
багатьох країн світу. Українські автори концепції про державу і право були
попереду багатьох мислителів Західної Європи з питань природного права,
панування в державі закону, місцевого самоврядування та ін.

Ключові слова: держава, правова держава, ідеальна держава, право, закон,

справедливість, свобода, поділ влади.

Постановка наукової проблеми та її значення. Україна, проголосивши

шлях формування правової держави, поставила перед собою комплекс
проблем, пов'язаних із необхідністю історико- правового та теоретичного
вирішення невідкладних завдань щодо власної трансформації. Оскільки
програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, яке
принципово визначається минулим, то підходи до створення вітчизняної
моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати
в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і
країни в цілому. Аналіз досліджень цієї проблеми. Концептуальні положення
і шляхи формування правової держави з урахуванням конкретних умов
розвитку країни викладаються в працях А. П. Зайця, А. М. Колодія, М. В.
Костицького, В. В. Копейчикова, В. К. Ларіонової, Л. В. Петрова, П. М.
рабіновича, Ю. І. Римаренка, Ю. С. Шемшученка та інших.

Мета й завдання. Метою дослідження є розвиток ідеї правової держави у

різних історичних періодах, державах та культурах. Результати дослідження
можуть бути використані в процесі подальшої реалізації конституційної-
правової норми, що задекларувала Україну як правову державу.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів

дослідження. Ідея правової держави є однією з найцінніших в розвитку
світової політико-правової думки. Уявлення про державу як про організацію,
що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на
ранніх етапах розвитку людської цивілізації. Ще в ті далекі часи люди почали
замислюватись над тим як встановити та закріпити більш досконалі і
справедливі форми життя. Так, ще у XVIII столітті до нашої ери правитель
Вавилону цар Хаммурапі видаючи закони написав: «Для того, щоб сильний
не кривдив слабого, щоб з сиротою і вдовою чинили справедливо…. Щоб
судив суд у країні, щоб ухвалювали вироки в країні, щоб з пригнобленим
чинили справедливо, я вирізьбив мої дорогоцінніслова на моїй стелі і
поставив перед зображенням моїм, царя справедливого».

Відомий китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку

про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди.
Тому ідеальною організацією влади Мо-Цзи вважав державу з мудрим
правителем на чолі який служитиме народу, буде примножувати його
добробут. Звідси Мо-цзи робив висновок про те, що влада правителя не може
бути необмеженою, що монарх повинен прислухатися до голосу мудрих
радників та діяти у згоді з ними. Згода між народом і правителем повинна
стати основним принципом правління. Важливими чинниками такого
мудрого управління, на його думку, були: по-перше, вміле поєднання
настанов народу з покараннями. По-друге, влада повинна використовувати не
тільки насильства і покарання, а й моральні форми впливу на людей. По-
третє, на державну службу слід висувати наймудріших незалежно від їхнього
походження .

Рабовласницькі держави за своїми формами були різноманітні що

визначалося різним співвідношенням сил між різними верствами панівного
класу (військова, релігійна, бюрократична верхівка), співвідношенням
суспільно-приватного, храмового та державного секторів економіки,
впливом станово-кастових перегородок. Своєрідною формою
рабовласницької держави була деспотія, яка органічно виростала з
замкнутості і малорухомості общинного життя Специфічним різновидом
рабовласницької держави була полісна форма, яка виступала у вигляді
рабовласницької демократії, тиранії, аристократії та ін. Саме афінська.
полісна демократія започаткувала перші зародки такого явища, яке ми
сьогодні називаємо правами людини. Це пов'язано з виникненням
певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у
осіб, які є громадянами. У VI ст. до н. е. один із семи давньогрецьких
мудреців архонт Солон провів низку реформ, які утверджували деякі
елементи демократії та встановлювали право на притягнення до
відповідальності державних чиновників.

Дальшого розвитку ідея правової держави в розумінні верховенства чинних

законів набуває в античні часи. Геракліт, Платон, Аристотель, Цицерон у
пануванні законів вбачали запобігання сваволі посадових осіб та могутність
держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у

систематичній формі подав своє розуміння держави. Платон висунув свій
проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії
суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна
бути заснованою на засадах справедливості. Але Платон передбачав жорстку
ідеологічну диктатуру влади. Платонівська держава – це теоретична схема
утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковується державному
контролю.

Мислитель надавав великого значення закону й законності в житті

суспільства. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і
перебуває під будь-чиєю владою, – писав Платон. – Там же, де закон є
володарем над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави і
всі блага, що їх можуть дарувати державам боги».

Суттєвий вплив на поняття держави і чинників, які її обмежують, справили

погляди Аристотеля. Саме йому належить одна з найголовніших ідей
древності – принципове розмежування держави (політичних відносин) і
суспільства. Можливість впливу на державну владу, правителя, залежить від
форми державного устрою. Аристотель розрізняє такі три кращі види
державного устрою, як царська влада (монархічне правління), аристократія і
політія, а також три форми, які відхиляються від них: тиранію (від царської
влади), олігархію (від аристократії), демократію (від політії).
На думку мислителя, тиранія має на меті користь одного правителя,
олігархія піклується про користь багатих громадян, демократія – про користь
незаможних. Найголовніше за будь-якого ладу, зазначає Арістотель, це
шляхом законів і іншими засобами позбавити посадових осіб можливості
наживатися. Найкорисніші закони, одностайно схвалені всіма причетними до
управління державою, будуть марними, якщо громадяни не будуть привчені
до державного порядку і в цьому дусі виховані, тобто якщо закони держави
демократичні – у дусі демократії, якщо олігархічні – у дусі олігархії; якщо
недисциллінований один, то недисциплінована вся держава.

Античні філософи та правознавці пов’язували державу правом і показували

необхідність існування в державі правових законів, що панували б над
державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її
чиновників і регулювали політичні відносини.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив

давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: «Закон – опора того
високого становища, яким ми користуємося у державі, основа свободи,
джерело правосуддя: розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у
законах».

Філософ розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу

народу. На його думку, народ – це не всяке об’єднання людей, зібраних
докупи хоч би в який спосіб. Народ – це об’єднання багатьох людей,
пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів.
Перевершивши своїх попередників: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон
показав державу як правову форму організації загальної справи. Він визначав
державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав
як складової правопорядку та всієї державності – це не приватна, а загальна
справа держави. Тому можна стверджувати, що Цицерон стояв біля витоків
поняття правової держави .

Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало

уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. У творах
ранньохристиянської літератури засуджувались і відкидалися земні порядки,
перш за все політична влада рабовласників як вираз несправедливості та
беззаконня.

В основі права та інших соціальних норм, за ранньохристиянськими

джерелами, лежить правда, справедливість, яка йде безпосередньо від Бога.
Правда й закон свободи конкретизуються в низці релігійних, моральних та
юридично значимих положень. У релігійній сфері – це віра в Ісуса
Христа. У моральному світі – це духовна і моральна досконалість. В
юридичній галузі правда і закон свободи конкретизуються в таких принципах
і масштабах поведінки: 1) рівність, 2) еквівалент (рівне за рівне), 3) обов’язок
працювати і розподіл за працею, 4) засудження багатства і вимога загального
майна.

Отже, раннє християнство проголосило принцип рівності людей незалежно

від їх соціального походження, становища і національності. Видатний
християнський теолог IV – V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій
критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву,
наділеному «божественною благодаттю».

Подальший розвиток ідеї правової державності здійснили мислителі

середньовіччя Н. Макіавеллі і Ж. Боден. У своїх працях Макіавеллі зробив
спробу визначити контури ідеальної держави, яка що найкраще відповідає
потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного
користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав
державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період Нового часу у розробку концепції правової держави значний

внесок зробили прогресивні мислителі Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Д.
Локк та інші. Гроцій був першим видатним теоретиком школи природного
права. Головним завданням держави він вважав охорону приватної
власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній
людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх. Гоббс розробив
та захистив ідею індивідуальних прав людини ( обґрунтування формальної
рівності перед законом, непорушність договорів). Спіноза одним
із перших здійснив системний аналіз демократії, як форми реалізації
людиною потреби свободи. Він підтверджував, що держава могутня тільки
тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і
задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від
зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.
Дж.Локк також говорив про панування закону, який забезпечує природні,
невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.
Значний внесок у розробку основних елементів правової держави в період
Просвітництва внесли Ш. Монтеск’є, Ж. Ж Руссо, І. Кант, Ф.-Г. Гегель і інші.
Монтеск’є пояснював установлення правової державності необхідністю
свободи у громадянському суспільстві. «Свобода є право робити усе, що
дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється
законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й
інші громадяни».Таким чином, політична свобода в Монтеск’є означає
встановлення законності і безпеки.

Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади

на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними
одна від одної. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод
людини та громадянина, не проведено поділу влади – це суспільство не має
конституції і не може вважатися демократичним. Монтеск’є розглядав поділ і
взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної
свободи. Тільки подібний державний устрій, у якому всі ці влади розділені,
може забезпечити таке положення, за якого нікого не будуть примушувати
робити те, до чого його не зобов’язує закон, і не робити того, що
закон йому дозволяє. Отже, своїм вістрям принцип поділу влади був
спрямований проти королівського абсолютизму, зловживання владою,
зосередження в руках монарха всієї повноти влади. Ця концепція Монтеск’є
мала великий демократичний зміст і не втратила свого значення до цього
часу.

Помітний внесок у розвиток ідеї правової держави зробив видатний

німецький філософ І. Кант. Він – прихильник справедливості, а тому
справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути
встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна
завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав
республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде
забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканості. Правова держава,
за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна
теоретична модель, якою слід керуватися у практичній організації державно-
правового життя.

Інший, не менш відомий німецький філософ Ф. Г. Гегель розглядає державу

в контексті загальної системи його фундаментальних філософських уявлень
про світобудову, важливою частиною яких є філософія права. Держава в
трактуванні Гегеля – це також право, але найбільш розвинене і змістовно
багате, оскільки воно включає в себе визнання всіх інших прав – прав
особистості, сім'ї і товариств. Зводячи державу в абсолют, що стоїть над
особистістю і суспільством, Гегель доводить, що буття держави передує
розвитку громадянського суспільства. Цінність гегелівських переконань на
державу полягає в тому, що примусова, насильницька функція в ньомуграє
не таку важливу роль.
Головне – це чітка соціальна і правова спрямованість державної діяльності, її
глибокий етичний зміст, розумність і корисність для суспільства і індивіда.

К. Маркс розглядав державу і право виходячи з відкритої ним класової

теорії суспільного розвитку. Згідно з даною теорією держава і право
зникнуть разом із зникненням класів внаслідок встановлення диктатури
пролетаріату в процесі переходу до суспільства без класів. Аналізуючи
співвідношення буржуазної держави і права, Маркс доводить, що юридичний
закон є продукт і відображення матеріальних виробничих відносин класового
суспільства. Законодавство тільки фіксує вимоги, що диктуються
економічними відносинами. Від держави ж залежить, наскільки адекватно
вона може відобразити в законах взаємовідносини, що історично склалися
між людьми, відповідні даному соціально-економічному ладу.

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку XX ст.

здійснені українськими вченими-юристами Б. Кістяківським,
С.Дністрянським та ін. Б. Кістяківський в 1909 р. у відомому збірнику
«Вехи» публікує статтю «На захист права», де виступає переконаним
прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй
революційній діяльності вважала за можливе не зв'язувати себе правовими
нормами і навіть боротися проти «деспотизму» закону, про можливі
непередбачувані наслідки таких поглядів.

Розмірковуючи про шляхи побудови правової держави, він вказував на той

факт, що у майбутньому буде зменшуватися можливість насильницького
вирішення конфліктів, а будуть розширюватися способи правового
вирішення питань. Розвиваючи ідею правової держави, Б. А. Кістяківський
писав, що можна до певної міри визнати висоту того ідеалу одноосібного
законодавця, який знає всі справжні потреби свого народу, а тому приймає
закони цілком вільно і тільки в інтересах загального блага. «Але тепер ніхто
не може сумніватися в тому, що цей ідеал нездійсненний, бо при сучасній
складності життя одна особа не може знати про всі потреби народу».

Далі він наголошує на тому, що « вирішальне значення для нашого

правопорядку має створення у нас народного представництва , наділеного
законодавчими повноваженнями, що означає принципове визнання у нас
правового начала, за яким наше чинне право повинно постійно
узгоджуватися народною правосвідомістю »

У постреволюційний період теорія правової держави виявилася в

Радянському Союзі несумісною з ідеєю «диктатури пролетаріату»,
визначенням держави як інструменту панування одного класу над іншим.
З цих же ідеологічних засад було відкинуто ідею поділу влади.
Радянська державно-правова наука в період тоталітаризму не сприймала
ідею правової держави, вважаючи її буржуазною, діаметрально протилежною
класовій концепції держави. Інерція владного заперечення і наукового
невизнання багатовікового досвіду теорії і практики правової державності
породила серйозні соціально-економічні, культурно-духовні і національні
конфлікти в житті суспільства.

Із здобуттям незалежності Україною в руслі реформаторських процесів, що

проходять в країні, сталися серйозні зміни в наукових поглядах на державу і
право, чітко визначилися нові підходи до оцінки їх ролі в політичній системі
суспільства. Використовуючи науковий арсенал минулого і теперішнього
часу, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в
сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство, філософська,
економічна і політична думка намітили реальні контури майбутньої правової
держави в нашому суспільстві. На думку П. М. Рабіновича «правова держава
– це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне
здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є
одним із найвизначніших з агальнолюдських політико-юридичних ідеалів».
Автор стверджує що, «уявлення про правову державу вирішальною мірою
залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють
права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи
інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування людства,
а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватися.
Відповідно ж до трансформації право розуміння мають дещо оновлюватися і
деякі елементи уявлення про правову державу».

Висновок. Таким чином, теорія правової держави стала підсумком

багатовікового розвитку політичного життя і правової думки багатьох країн
світу.
Слід зазначити, що українські автори концепції про державу і право були
попереду багатьох мислителів Західної Європи з питань природного права,
панування в державі закону, місцевого самоврядування та ін. Розмірковуючи
про співвідношення держави і особи, переважна більшість із них на перше
місце ставили інтереси людини, а метою держави вважали забезпечення прав
і свобод кожного індивіда, перед яким держава має цілу низку обов’язків,
насамперед коли йдеться про ідею демократичної правової держави і
громадянського суспільства.
 2.Правова держава: поняття, її ознаки та принципи
Теорія правової держави формувалася протягом великого історичного
періоду розвитку людства. Ще мислителі античних часів наго-
лошували на необхідності творення справедливих законів, на забезпеченні
прав і свобод людини. Проте ідея правової держави вперше
переросла в цілісну наукову теорію лише у ХVІІІ ст. під впливом буржуазних
революцій і гуманістичної ідеології Просвітництва.
Поняття правової держави й сьогодні залишається однією із центральних
категорій теорії держави і права, історії держави і права,
філософії права, науки конституційного права й низки інших правових
дисциплін. Автори статті вважають за необхідне дослідити поняття
і зміст правової держави, їх реальне втілення в сучасній Україні, окреслити
проблеми й перспективи побудови України як правової дер-
жави.
У роботі акцентується увага на основоположних принципах правової
держави: верховенстві права, розподілі влади, гарантування прав і свобод
людини та громадянина, взаємній відповідальності держави й особи,
незалежності суду тощо. Автори переконані, що правову державу неможливо
проголосити: вона може існувати як результат низки реформ – економічних,
політичних, реформ державних і правових інститутів, реальної зміни
характеру взаємовідносин між державою та людиною.
Передумовою правової державності є формування громадянського
суспільства, в якому забезпечено вільний і всебічний розвиток
кожної особистості, суспільства загалом, де існують демократичні традиції
функціонування державної влади.
Найважливішим чинником, який підтримує цілісність суспільства й
держави, забезпечує стабільність і правопорядок, є належний
рівень правової культури всіх громадян, а особливо молоді, яка, здобувши
освіту, ставши висококваліфікованими фахівцями в усіх галу-
зях науки, підвищить рейтинг України, зробить її розвинутою,
демократичною, правовою державою.
З огляду на важливість порушених питань на сучасному етапі розвитку
держави і права України, автори переконані в доцільності
розроблення концепції становлення й розвитку правової держави в Україні з
урахуванням історичних, національних, культурних особли-
востей, що сприяло б процесу світової інтеграції нашої держави.
Ключові слова: правова держава, влада, верховенство права, права
людини, громадянське суспільство, правова культура, правова
освіта
Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої
заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини,
верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.
 Термін «правова держава» в науковий обіг увійшов на початку XIX
століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера (1813 р.) та Р.
фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання даного
терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на
досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і
принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях

таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, ПІ.
Мотеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення
теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом
протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава найбільш відомим представником якої був X. Вольф,

була започаткована наприкінці XVII століття і об'єктивно сприяла
виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки,
привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження
щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно
вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе
керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток
громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного
піклування з боку влади. В наш час поліцейську державу заведено розглядати
як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку,

щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної
влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду
статусу громадянина і суб'єкта права.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію

панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах
англосаксонської політико-правової традиції. В даній концепції увага
зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку
вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і
незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Якщо теорія претендує на вирішення найбільш актуальних проблем

суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції.
Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції
існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на
початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи
(М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання
про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до
принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про
необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення
держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими
завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М.
Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили

по-новому оцінити поняття держави і особи, їх співвідношення та
взаємозв'язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію
правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну
ціль.

Висновок. Складність із визначенням правової держави обумовлена

багатоаспектністю цього явища. Крім того, процес її розбудови не може бути
остаточно завершеним, оскільки з розвитком громадянського суспільства
змінюються і вимоги до її змісту, внаслідок чого відбувається розширення
кількості ознак, оновлення їх змісту. Правова держава може бути визначена
як особливий стан організації державної влади у громадянському суспільстві,
який виникає за умов досягнення в ньому високого рівня правової культури
його членів і передбачає реалізацію державою свого функціонального
призначення на засадах верховенства права, поділу влади, визнання і
реалізації прав і свобод людини і громадянина, а також взаємної
відповідальності держави та особи.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується

наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного
просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить
теорія правової держави. Це такі ознаки:

1) Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і

гарантування державою невід'ємних прав і свобод людини. Цей принцип
передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки
інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі
категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і
взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і
непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав
(політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з категорій прав
конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту.
Зворотний зв'язок полягаєв тому , що саме завдяки визнанню державою
непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як
недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.
 Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення
рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних
верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює
можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у
формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести
відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється
індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових
інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю
державних органів, доповнений демократичною процедурою формування
цих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах
певних соціальних верств і груп населення.

2) Принцип верховенства (панування) права. Право, по відношенню до

держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично
завершенні формулювання, в яких закріплюються уявлення про
справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують
державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо
держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності
вона повинна втілювати право в життя.
Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і
сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців. Його
реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих
політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах
постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають
передумовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої соціальної системи,

оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту
ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і
соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних

державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого
за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів,
підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція,
яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання
державної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке
набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може зашкодити
інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й

передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти
виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова
держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі
особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а
тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим
законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів
правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії,
правопорушень.

3) Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського

суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової
соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш
розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був
різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між
собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють
сукупність недержавних і неполітичних відносин, які .утворюють сферу
специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж
ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони
завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в
європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали
одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське
суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною
правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається поступово, відповідно

до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні
сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі
трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей
процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських
демократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати:
концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль
громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної
маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна
зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держави,
оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний зв'язок, який існує між громадянським суспільством і

соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення
правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався, як правило,
паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства
(наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або
«великого суспільства» Л. Джонсона в США).

4) Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш.

Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного
конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу
влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і
самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової
(при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність
мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере
участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової
влади), а по-друге — існування й ефективне функціонування
конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система
«стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою
сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок.
Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою
принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої
діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження
підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень
вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх
припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом
неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система
«стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено
існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг
парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту ви
словити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку і
контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом
за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.

5) Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність

інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на
одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до
людини, її прав і свобод, а також їх охорону усіма передбаченими законом
засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають
людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку
найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії
повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити
основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є

правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і
свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення
соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при
виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової
захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і
комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип
лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою, її органами, так і з
іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових
відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні
правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх
суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний
правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його
непорушності.
 Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної
відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг
прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не
може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові
норми, збирати податки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони
(держава і громадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (системи його прав і

обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині
відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна
реалізація принципу взаємноївідповідальності особи і держави сприяє
поступовому відродженню довіри людини до держави.

6) У правовій державі поведінка людини регулюється на основі

загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює
поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у
поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося
все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США
вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту
цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося
законом. У Конституції України (ч.і ст. 19) цей режим також закріплюється,
але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність
високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в
цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його
впровадження в суспільне життя.

7) У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого

державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що
для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть
зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при
цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

8) Особливо важливого значення для ефективного функціонування

правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення
провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як
найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим
доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється
специфікою судових ор-ганів: демократизмом їх формування, змістом їх
повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати
тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до
закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності
судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні
органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з
другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою
уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі
реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово
реалізовуватися.

9) У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і

правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства
в цілому. Це, зокрема, передбачає на-явність досить високого рівня правових
знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності
виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче
потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для
запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий
час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз
удосконалюється державними правничими установами.

Висновок. Виділення ознак правової держави, що конкретизують її зміст,

дозволяє, з одного боку, ідентифікувати конкретну державу як правову або
не правову, а з другого – визначити напрямки, відповідно до яких має бути
трансформоване політико-правове життя на шляху розбудови правової
держави. Серед ознак правової держави слід розрізняти ціннісні (наприклад,
верховенство права, визнання і реальне забезпечення прав і свобод людини)
та інституціональні (поділ влади, верховенство правового закону тощо)
ознаки. Відповідно перші мають визначати мету і напрямки трансформації
держави, а другі втілювати перевірені світовою практикою механізми
повноцінної реалізації перших.

Що ж стосується принципів правової держави, то це вихідні,

основоположні, орієнтовні начала, які випливають з її природи.
Це — складова частина теорії правової держави, яка має безпосередній
вихід на суспільну практику, спрямовану на діяльність людей. Тому вельми
важливо,щоб теорія виробила, а практика конституційно закріпила такі
правові та політичні підвалини, які не тільки об’єктивно обумовлені, але й
об’єктивно необхідні для суспільства у складний історичний період.

В теорії правової держави його принципи по-різному характеризуються.

Так, В. Кудрявцев і О. Лукашева сформували п’ять основоположних
принципів правової держави: панування закону в усіх сферах суспільного
життя; зв’язок держави та її органів через закон; непорушність свободи
особи, її прав та інтересів, їх охорона та гарантованість; взаємна
відповідальність держави та особи; ефективність форм контролю і нагляду за
здійсненням законів та нормативно-юридичними актами.

На думку В. Лазарєва можна виділити десять принципів: ідея народного

суверенітету; панування закону (права); розподіл влади; принцип
вертикального поділу влади (для правової держави з федеративним устроєм)
між федерацією та її суб’єктами; реальне забезпечення прав і свобод особи;
наявність розвиненого громадянського суспільства; створення інститутів
політичної демократії, які перешкоджають зосередженню влади в руках
однієї особи чи організації; верховенство і пряма дія конституційного закону,
встановлення в законі і проведення у подальшому суверенності державної
влади; піднесення суду як одного із засобів забезпечення правової
державності; відповідність законів праву та правова організація державної
влади.

Принципи правової держави групуються з різних причин. Так, А. Соколов

розрізняє принципи формального і матеріального характеру. До формальних
ознак він відносить принципи розподілу влади, верховенство закону,
передбачуваність та визначеність державних розпоряджень, всеохоплюючий
і ефективний судовий (правовий) захист; до матеріальних — гарантії
людської гідності, свободи, рівності.

Принципи правової держави слід також поділяти на принципи його

формування та функціонування.

Процесу становлення соціальної правової держави притаманні наступні

принципи:

1) конституційне закріплення специфіки правової держави, її основних

демократичних правових і політичних інститутів;
2) демократизм формування системи державних органів, особливо органів
представницької таверховної влади;
3) чітке законодавче розмежування компетенції державних органів,
законодавчої, виконавчої,судової, місцевої, контрольної, наглядової
влади;
4) юридизація державного апарату та всього суспільства;
5) формування незалежного судового органу, який ні від кого не
залежить, підпорядковується тільки закону в юридичному вирішення
усіх передбачених правом справ;
6) формування системи адвокатської діяльності, яка забезпечить
своєчасний правовий захист інтересів особи в усіх сферах
життєдіяльності, але особливо у зв’язку з притягненням до юридичної
відповідальності;
7) надання прокуратурі такого правового статусу, який дозволить
незалежно і реально здійснювати нагляд за суворим дотриманням
законів, які захищають права і законні інтереси особи та держави;
8) створення системи освіти і виховання, яка б забезпечила підготовку і
перепідготовку необхідної кількості юристів високого професійного
рівня та сприяла б юридичному всеобучу громадян.
До принципів функціонування соціальної правової держави відносяться:

1) джерелом законодавства є народ, його інтереси, його правосвідомість,

його воля;
2) законодавство, яке видається, повинно бути правовим, відповідати
принципам права, що втілюють баланс інтересів особи та суспільства;
3) верховенство правового конституційного закону та його пряма дія;
4) своєчасне встановлення правового законодавства;
5) стабільне правове упорядкування;
6) безумовне підпорядкування правовому закону усіх без винятку
суб’єктів права;
7) взаємна правова (юридична) відповідальність особи та держави;
8) людині, громадянину та її організаціям дозволено все, що не
заборонено законом;
9) державним структурам дозволено лише те, що передбачено законами,
які чітко визначають їх компетенцію;
10) презумпція невинуватості;
11) немає злочину, який не вказаний в правовому законі;
12) немає покарання, яке непередбачене правовим законом;
13) невідворотність юридичної відповідальності за скоєння
правопорушення;
14) ефективний контроль та нагляд за дотриманням правових законів.

Висновок. Таким чином, соціальна правова держава на сьогодні є однією з

розповсюджених форм державного правління, яка продовжує свій розвиток
та вдосконалення завдяки процесам глобалізації та демократизації правового
простору.
 3.Тенденції розвитку правової держави в Україні

В Україні за роки незалежності створені конституційно-правові засади

функціонування правової державності та її основні механізми: закладені
основи парламентаризму, реалізовано принцип поділу влади, створено
Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України. Тим
самим сформовані основні структурні елементи правової держави, що дало
можливість цивілізованого функціонування влади, її утримання від силового
вирішення спорів і протиріч між її окремими гілками. Почалася реформа
судової влади з тим, щоб досягти незалежності суду, перетворити його з
каральної системи на ефективний засіб вирішення спорів.

Відбулись зрушення в оцінці прав і свобод людини, у їх конституційно-

правовому регулюванні, намічено шляхи їх реалізації та створені відповідні
правові механізми. Україна визнала юрисдикцію європейських інститутів
захисту прав і свобод людини. Піддана глибокій трансформації національна
система законодавства. Оновлена значна кількість правових інститутів, які
забезпечують реалізацію прав і свобод громадян. Відбувся перегляд багатьох
галузей законодавства на проголошених Конституцією України принципах.
Особливих змін зазнало конституційне, цивільне, адміністративне,
кримінальне, земельне законодавство. Прийнята більшість кодексів, у тому
числі Цивільний, Кримінальний, Земельний, Митний, Бюджетний, Сімейний,
Господарський та інші. Визначені нові засади місцевого самоврядування,
органів виконавчої влади, Кабінету міністрів України, прийняті основні
виборчі закони, закладені правові основи статусу Автономної Республіки
Крим. Прийняті закони, що визначають статус Збройних Сил України,
регулюють питання національної безпеки, захисту державного кордону,
діяльності правоохоронних органів. Створена основа для плідного
функціонування так званого «третього сектора», тобто громадських
організацій, як одного з найважливіших елементів громадянського
суспільства. Забезпечена ідеологічна і політична свобода, вільна діяльність
політичних партій.

Однак більшість ознак української правової державності мають формальний

характер, а побудувати правову державу лише за формальними ознаками
неможливо. Без органічного поєднання легітимної влади із забезпеченою у
суспільстві свободою, без ефективного функціонування поділеної влади з
дотриманням її окремими гілками вимог закону і забезпечення верховенства
закону в діяльності держави та усіх сферах суспільного життя,
законодавствування — з відповідністю самих законів суспільній етиці
правова державність залишиться формальним лозунгом, недосяжною мрією.

Фундаментом, передумовою правової державності є формування

громадянського суспільства, у якому був би забезпечений вільний і всебічний
розвиток кожної особистості, суспільства, у якому функціонували б
демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та
інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні
вибори, наявність легальної опозиції та багатопартійність і цим самим
унеможливлюють узурпацію влади. На жаль, традиції демократії в Україні
ще досить слабкі. Причому показовий той факт, що коли на теоретичному
рівні чимало питань функціонування демократичних інститутів розроблено
досить детально, то справа з їх практичною реалізацією у діях державних
органів значно відстає.

Україна ще тільки на шляху до побудови громадянського суспільства.

Свобода засобів масової інформації лише задекларована. І належить докласти
багато зусиль, щоб вони одержали справжню незалежність. Порушення
виборчого законодавства на виборах до парламенту в 1990 p., 1994 p. і 1998
p., у тому числі недотримання правил агітації, підкуп виборців, залякування
кандидатів, підтасовування результатів виборів були досить поширеними
явищами, які не зустрічали належного осуду з боку суспільства і окремих
громадян.

Численними є порушення основних прав і свобод, у тому числі також

фундаментальних прав (на свободу і особисту недоторканність, на життя, на
власність тощо). Ратифікація багатьох конвенцій ООН і європейських
конвенцій з питань захисту прав і свобод особи не спричинила створення
ефективних механізмів дотримання вимог останніх та ефективного їх
впровадження. Не одержало розвитку право громадян на підприємництво, а
самі підприємці зазнають великого тиску як з боку держави, так і
кримінальних структур. Законодавство не має необхідного рівня
стабільності, що негативно впливає на захищеність і доступність до нього
громадян. Не викорінена практика прийняття без подальшого опублікування
актів, які торкаються прав і свобод громадян.

Суспільство у цілому криміналізоване, чим створюються значні перешкоди

формуванню стійкої суспільної моралі, прагненню і надалі йти шляхом
розвитку демократії, що гарантувало б від повернення до авторитарних
методів здійснення влади.

Побудова правової держави глибоко пов'язана також зі зміцненням

демократичних традицій функціонування державної влади. Ці традиції ще
лише формуються і досягнення усталеності у здійсненні влади є
довготривалим процесом. За умови збереження вільних виборів,
демократичного політичного режиму, свободи преси, формування поваги до
прав і свобод громадян з боку держави та її посадових осіб дані традиції,
безперечно, сформуються. І варто сподіватись, що саме вони стануть чи не
найбільшою запорукою правової держави та її спадкоємності.
 Побудова реальної правової держави значною мірою залежить від рівня
соціально-економічного розвитку країни, накопичення матеріальних благ, що
давало б можливість здійснення ефективної соціально-економічної політики,
забезпечення соціально-економічних прав громадян. Адже не випадково
поняття правової держави у багатьох країнах є невід'ємним від поняття
соціальної держави.

Однак загострення соціально-економічної кризи в Україні, яка існує

протягом тривалого часу, не дає підстав для ефективного здійснення
соціально-економічної політики. Населення розчароване нездатністю
держави надати ефективні соціальні гарантії, пенсійне забезпечення на рівні
проголошеного Конституцією України гарантованого достатнього життєвого
рівня для особи та її сім'ї. Відтак, це негативно впливає на підтримку
населенням державної політики, актів законодавства, які приймаються
парламентом, позначається на легітимності самої влади. Знижується рівень
законослухняності громадян, поваги до закону.

Хоча традиції демократії і правової державності в Україні не міцні, є

підстави сподіватись, що вона не зверне зі шляху побудови правової
держави. Адже — це європейська держава з багатими історичними і
культурними традиціями. Рівень культури її народу, «правового почуття» дає
можливість побудувати політичну організацію суспільства, яка відповідала
би необхідному рівню забезпечення прав і свобод особи та громадянина,
ефективністю функціонування влади сучасним цивілізованим державам.
Звичайно, доля правової державності в Україні буде не простою. Реальна дія
механізмів правової державності і формування стійкого демократичного
політичного режиму, що гарантував би неможливість повернення до
авторитаризму, не є автоматичним. Це вимагає гігантської напруги сил
усього народу, мудрості, далекоглядності і патріотизму політичної та
культурної еліти суспільства, відмови від авторитарної спадщини.

Висновок. Важливим фактором розбудови правової держави є стан розвитку

громадянського суспільства, який визначає напрямки еволюції правової
держави, обумовлюючи її перехід від ліберальної до соціальної моделі. Втім,
сам факт існування громадянського суспільства не свідчить автоматично про
утвердження соціальної державності, оскільки утвердження його інститутів
не передбачає обов’язкового проведення широкомасштабної соціальної
політики.
Враховуючи складність розбудови правової держави в умовах суспільства,
яке перебуває на етапі утвердження правової державності і становлення
громадянського суспільства, виправданим є запровадження поняття
"соціально орієнтована держава", яке характеризує державу, що не набула
усіх ознак соціальної держави, проте реально прагне до її розбудови.
 Висновок

Правова держава – головний принцип політико- правового ладу держави,

що характеризується особливим шанобливим ставленням до права, закону та
норм, передбачених у документах цієї країни. Громадяни у правовій державі
мають бути висококультурними особами, які дотримуються закону та з
відповідальністю ставляться до нього.

Правова культура припускає відповідні знання людьми певних положень

чинного законодавства, порядку його реалізації, уміння користуватися
даними знаннями при застосуванні норм права, їх виконанні. Розрізняють
правову культуру суспільства, в цілому, і правову культуру особистості.
Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше освічених у
правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою буде правова
культура даного суспільства. Правова культура особистості, будучи
компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і характер
розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію особистості та
правомірну діяльність особи.

Сучасні цивілізовані країни на рівні конституційної моделі фактично

об’єднують принципи демократичної, соціальної і правової держави в межах
єдиної концепції державно-правового будівництва. Існування такої триєдиної
моделі обумовлене оптимальним для громадянського суспільства
взаємодоповненням, взаємодією вказаних конституційних принципів, що є
запорукою ефективного функціонування держави.

Отже, в Україні, як у суспільному, так і державному житті, маютьпанувати

закони. За ст. 8 Конституції України, в нашій державі визнається і діє
принцип верховенства права, проте іноді самі закони танорма є парадоксом,
який суперечить сам собі. Урегулювання відносин між особою і державою
здійснюється за принципом «особі дозволено чинити все, що прямо не
заборонено законом», встановлено взаємну відповідальність особи і держави,
громадянам має бути притаманна правова культура для володіння знаннями
про закони і вміння використовувати їхню суть. Проте лише формальними
ознаками Україна характеризується принципом поділу влади, юридичною
захищеністю особи, повсюдним виконанням законів і підзаконних
нормативних актів. Тому можна говорити лише про певні загальні риси
правової держави в умовах сучасної України, адже не завжди реальне
становище українських громадян відповідає тому, що затверджено законами
та підзаконними актами.
 Використана література

1. Ильин, И.А. О сущности правосознания / И.А. Ильин //

Сочинения : в 2-х т. – Т. І. Философия права. – М. : Изд. Моск.
философский фонд. Изд-во «Медиум», 1993.
2. Козюбра, М.І. Верховенство права – основоположний
принцип правової і політичної систем України / М.І. Козюбра //
Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. – Харків :
Право, 2008. – Т. 1 : Методологічні та історико-теоретичні проблеми
формування і розвитку правової системи України / за заг. ред.
М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – 728 с.
3. Конституція України від 28.06.1996р.
4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави : навчальний
посібник. Київ, 1994. 236 с.
5. Косілова О.І. Правозахисні функції громадянського суспільства.
Підприємництво, господарство і право. 2011. № 10 (190).
С. 10–14.
6.Кравчук М., Історико-правовий часопис-2016. –№1-(7).
7. Головащенко О. С. Соціальна і правова держави в умовах європейської
інтеграції / О. С. Головащенко // Проблеми правової реформи та розбудови
громадянського суспільства в Україні : тези доповідей на Всеукраїнській
науковій конференції ад’юнктів, аспірантів та здобувачів. – Львів : ЛДУВС,
2007. – С. 44-46.
8. Никодимов И. Ю. Информационно-коммуникативная функция госу-
дарства и механизм ее реализации: теоретический и сравнительно-правовой
анализ : дис. ... д-ра юрид. наук / И. Ю. Никодимов. — СПб., 2001. — 409 с.
9. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса:
Юр.лит-ра, 2001. – 147 с.
10. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія.-К.: Ін-т
держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України, - 2002. - С. 53 -55.
11. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження):
Монографія / За ред. О. В. Зайчука, Н.М.Оніщенко. – К.: «Видавництво
Фенікс», 2007. – 182 с.
12. Порівняльне правознавство: Підручник / За заг.ред. В.Д.Ткаченка. – Х.:
Право, 2003. – 270 с.
13. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Т.1:
Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку
правової системи України / за Заг.ред. М.В.Цвіка, О.В.Петришина. – Х.:
Право, 2008 – 728 с.
14. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу: Закон України//Відом. Верхов. Ради
України. – 2004. – №29. – Ст.7.
 ДЕКЛАРАЦІЯ
про дотримання академічної доброчесності здобувачем вищої освіти
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Я, ___________________________________________________________,
здобувач (здобувачка) вищої освіти, усвідомлюю, що академічна
доброчесність – це дієвий інструмент забезпечення якості вищої освіти
України та фундаментальна етична цінність усієї академічної спільноти світу.
ЗАЯВЛЯЮ, що у своїй діяльності буду дотримуватися принципів
академічної доброчесності.
ЗОБОВ’ЯЗУЮСЬ:
− дотримуватися правил академічної доброчесності;
− самостійно виконувати навчальні завдання поточного та
підсумкового контролю результатів навчання;
− надавати достовірну інформацію щодо результатів власної
навчальної, наукової діяльності;
− брати участь у всіх заходах із забезпечення рівня обізнаності
здобувачів вищої освіти з питань академічної доброчесності;
− перешкоджати проявам академічної недоброчесності з боку осіб,
що є учасниками освітнього процесу, з якими здійснюється комунікація
та/або співпраця під час освітнього процесу;
− повідомляти уповноважених осіб Університету про випадки
порушення норм академічної доброчесності.
ЗАСВІДЧУЮ: свою обізнаність з вимогами Університету щодо
дотримання академічної доброчесності, видами її порушень, заходами
Університету щодо її упередження та рівнем особистої відповідальності.
УСВІДОМЛЮЮ, що відповідно до чинного законодавства повинен
буду нести академічну та/або інші види відповідальності і до мене можуть
бути відповідні заходи за порушення академічної доброчесності.

_____________________ _____________________ _____________________

(Дата) (Підпис) (П.І.Б.)
 Т.в.о. завідувачу кафедри
загальноправових дисциплін
здобувача вищої освіти _____ курсу
спеціальності
______________________________
_______________________________
_________________
(прізвище, ініціали)

ЗАЯВА
здобувача вищої освіти Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ про дотримання принципів академічної доброчесності
при написанні курсової роботи

З правилами чинного Положення про академічну доброчесність

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та
Методичними рекомендаціями щодо механізму перевірки курсових робіт
здобувачів вищої освіти ознайомлений(на).
Розумію, що виявлення плагіату у курсовій роботі є підставою для
відмови в допуску роботи до захисту та застосування заходів дисциплінарної
та академічної відповідальності.
Заявляю, що моя курсова робота, виконана самостійно і в ній не
міститься елементів плагіату. Всі запозичення з друкованих та електронних
інформаційних та літературних джерел мають відповідні посилання.
Про використання Системи виявлення текстових збігів / ідентичності /
схожості в курсових роботах добувачі вищої освіти з використанням
комп’ютерної системи Unicheck.com сповіщений(на) та надаю свою згоду на
перевірку курсової роботи на академічний плагіат.
Курсова робота для перевірки з використанням комп’ютерної системи
Unicheck.com надається в електронному варіанті.
Електронна версія моєї курсової роботи збігається (ідентична) з
друкованим варіантом.

_____________________ _____________________
(Дата) (Підпис)