головні особливості християнства візантійського обряду

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних
предметів, що сприяло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з
використанням
старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовувалась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко
відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише
можливість його духовної опіки. Відкинуло київське християнство візантійські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домінування
світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

причини розпаду ранньосередньовічноЇ украЇнськоЇ держави

Після смерті. Ярослава Мудрого почався розпад Київської Русі. Причинами розпаду Київської Русі були зовнішні і внутрішні
проблеми. Зовнішні причини пов'язані з постійними набігами кочових племен на Київ та інші міста. Серед внутрішніх причин слід
виділити сепаратиські тенденції та систему успадкування престолу в Київській Русій. Партикуляризм етнографічно-географічного
характеру північно-східних племен поступово почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цьому сепаратизмові сприяла ще й
система успадкування престолу, що існувала в Київській Русі. Ярослав у своєму заповіті поділив державу між своїми п'ятьма синами.
Він наказав їм жити дружно й шанувати старшого сина. Ніяких механізмів та гарантій здійснення його наказів він не установив,
обмежившись лише порадами морального характеру. Саме з цього часу прискорюється розпад Київської держави. Прагнення князів
зміцнити свою владу і незалежність від великого князя Київського підсилювалися і сепаратизмом окремих земель. Сепаратизм сприяв
тому, що ці землі ставали легкою здобиччю іноземних завойовників. Головним ворогом для земель колишньої могутньої Київської Русі
на період майже в півтора століття стають половці, які втручалися в міжусобну боротьбу князів і спустошували руські землі та
забирали людей в неволю. Найчастіше половці нападали на Київську землю і Переяславщину.

зовнішньополітична діяльність данила галицького

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити
антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами –
Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата
Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох най-впливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-
волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були
зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суз-
дальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

головні напрямки політичної діяльності данила галицького

Помітною віхою в утвердженні української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200—1264 pp.). У ній
реалізувалися державницькі погляди, які були важливими для долі українського народу. Передусім чітко усвідомлювалася
геополітична та історична визначеність європейського характеру українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про
необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дієвій дипломатичній тактиці щодо Батия. Чимало було зроблено для
обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Створювалася модель державного
управління, яка не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам.
 головні періоди перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського
I етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340— 1363 pp.).
Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «завоювання»
(не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають «проникнення»,
«включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад,
на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими
претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало
литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з
іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.
Внаслідок перемоги об’єднаних українськолитовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими
джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні
території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.
II етап— «обрусіння» литовських правителів (1362— 1385 pp.).
Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої політичної та
духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимільовані місцевим
населенням. Звідси й назва етапу — «обрусіння» або «ослов'янення» литовської правлячої верхівки, насамперед, її перехід від
язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом «Ми старовини не чіпаємо, новини не вводимо». Литовська держава
фактично формувалася за зразком Київської Русі. Залишився традиційний адміністративнотериторіальний поділ на князівства та землі;
збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюриковичів поступилася литовській династії
Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою
Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залиши
лась «руська мова». Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні податкової
системи тощо. 3 огляду на це створювалася ілюзія продовження давньоруської держави.
Та насправді Литва суттєво відрізнялася за своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувалася у руках
великого литовського князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством,
опікою над церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Державний лад Литви був
більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно пов’язувалася з
військовою службою, що давало можливість великому князю утримувати потужні збройні сили й вільно розпоряджатися всіма
матеріальними ресурсами держави.
III— втрата українськими землями залишків автономії (1385—1480 pp.).
Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі — існування постійної військової загрози з боку
Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою
Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні
— Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка
побачили в Кревській унії загрозу власній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом ЯгайлаВітовтом. Під тиском
опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва
залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів.
Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше перебування українських земель у складі Литовського князівства.
Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику
ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства,
починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівства.
Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.
Вплив на литовськоукраїнські стосунки мала й Городельська унія 1413 p., яка обмежувала участь православних у державному
управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської шляхти.
Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — поряд із
антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині).
IV — посилення литовськомосковської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480—1569 pp.).
Нап’икінці XV ст. у Литви в боротьбі за впливи на українські землі зявляється серйозний суперник в обличчі Московщини.
Звільнившись у 1480 р. від Золотої Орди, Московське князівство стає центром об’єднання північноруських земель і проголошує себе
продовжувачем традицій Київської Русі, захисником православ’я (Москва — третій Рим). На фоні непопулярної литовської політики в
українських землях посилюються промосковські настрої. Зокрема, це виявляється у добровільному переході під владу Москви деяких
князів зі своїми володіннями (ЧерніговоСіверські князі: Болєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі); в організації
змов і повстань (1481 р. — змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. —
антилитовське повстання М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселеннях селян на територію Московщини. Литва була
безсила хоч якось запобігш цим процесам.
Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими
користувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї
унії Литва та Польща об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і
сенат мали збиратися у Варшаві. Об’єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта
звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої.
Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які
раніше належали литовцям, переходили під владу Польської корони.

1. Причини набігів кримських татар на укр землі в 15 16 ст

1.1. Економічні причини

Головна частина набігів припадала на землі Русі, політично розділеною між Московським і Литовською державою, хоча деякі набіги
відбувалися і наМолдавське князівство і на Черкесії. У подібних походах брала участь значна частина чоловічого населення Криму.

Основною економічною метою набігів був грабіж матеріальних цінностей і, перш за все, видобуток ясиру - живого товару, який
збувався в значній мірі вОсманську імперію або розпродавався на кримських невільничих ринках. Згідно з дослідженнями сучасних
істориків, работоргівля була основною статтею доходів кримськотатарського суспільства.  Головним невільничим ринком Криму був
Кефе, сьогоднішня Феодосія.

1.2. Політичні причини

Як окрема політична одиниця Кримське ханство виступає з моменту розпаду Золотої Орди. Згодом, кримські хани грали на
протиріччях Російського царства іВеликого Князівства Литовського, укладаючи союзи то з однією стороною, то з іншого, отримуючи
при цьому від союзника значні вигоди [2] і офіційний привід для вчинення грабіжницьких набігів на ворожу територію. Під
час Російсько-литовської війни 1500-1506 кримські татари підтримували союзницькі відносини зІваном III, проникаючи вглиб Литви.
Після його смерті російсько-кримські відносини різко погіршилися. Постійні набіги кримських татар на князівство Московське
почалися з 1507 року. 

1.3. Релігійні причини

Державною релігією Кримського ханства був іслам. Іслам розглядає всі інші релігії як хибні (зіпсовані, заблудлі) і тимчасові. В
кінцевому підсумку на землі повинна залишитися тільки віра в Аллаха. Будь-хто, хто проти цього по суті своїй є невірним і не може
бути прощений, підлягає покаранню поки не прийме іслам. Тому будь-який опір ісламізації з точки зору ісламу має бути знищено будь-
якими методами. Цей підхід виправдовує будь-які жорстокості проти невірних під час війни з ними, будь-які дії індивідуалів і
колективів проти невірних. При цьому будь-який адекватний і пропорційну відповідь противника сприймається як випад проти
порядку речей у світі, проти Аллаха, викликає ще більше озлоблення. Використовуючи іслам як стержень державної політики держава
може не тільки легко вербувати величезні маси громадян для завойовницьких походів, але і також підтримувати фанатизм в ході війни,
легко відокремлювати чужих від своїх і направляти вагається. В результаті війни держава отримує можливість повсюдно матеріально
заохочувати тих, хто проявив максимум жорстокості до невірних. При цьому таке заохочення не вимагає ніяких витрат - воно цілком
оплачується з награбованого в ході війни (включаючи доходи від невільників). Таке заохочення, багатство видиме і широко шановне в
суспільстві протягом багатьох років після набігів сприяє рекламі набігів на невірних серед нових поколінь.
Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава[1][2] на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Поділля.
Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним Гетьманом,
управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Московського царства, а згодом Російської
імперії.1667 року, в результаті громадянської війни та Андрусівського миру між Річчю Посполитою та Московським царством, була
розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на
Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Росіїської імперії від Речі
Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під
протекторат Швеції. Протягом 18 століття, зусиллями російського уряду, поступово втратила політичну і економічну
автономію. 1764року наказом російської імператриці Катерини ІІ була позбавлена інститу гетьмана, а 1786 року — козацького
полкового устрою. 1765року перетворена на Малоросійську губернію Російської імперії.