Горбатюк Вікторія

К 12-20
1. Княгиня Ольга

Княгиня Ольга — мудра, сильна, харизматична постать із золотих сторінок

нашої багатовікової історії. Її походження залишається загадкою. Існує
кілька версій, проте жодна з них не підтверджена науково на сто відсотків.
Так само невідомий точний рік її народження.

Але достеменно відомо, що Ольга була дружиною князя Ігоря, який правив
тоді Київськими землями. В останні роки князювання Ігоря виник конфлікт з
князівством деревлян, яке не захотіло двічі сплатити данину. За літописами
біля міста Іскоростеня 945 року деревляни здійснили розправу над князем
Ігорем. Після загибелі князя залишився малолітній син Святослав, а
правління державою перейшло до дружини Ігоря Ольги.
Першою її справою стала жорстока помста деревлянам за загибель чоловіка.
Після приборкання деревлян княгиня Ольга не провадила жодних воєн, а
стала наводити порядок у державі, встановила норми податків, уклала
торгівельну угоду з візантійським імператором Константином VII
Багрянородним. Адже завдяки шляху «з варяг у греки», який проходив через
Київ по Дніпру, зростали багатство і могутність князів Русі. 957 року княгиня
Ольга прийняла і хрещення та намагалась зробити християнство державною
релігією Русі.

Правила Руссю княгиня Ольга до 962 року, до повноліття сина Святослава.

Канонізована православною церквою.

Історичні державні реформи та значення володарювання Ольги

Внутрішня політика

Придушила повстання деревлян і підпорядкувала їхні землі безпосередньо

Києву.

Здійснила першу державну реформу на Русі: чітко визначила землі, із яких

збирала данину.

Улаштувала «становища» і княжі «погости» - місця зберігання зібраної

данини і осередки центральної влади.

Закріпила за княжою казною «ловища» - землі, багаті на хутрового звіра, що

забезпечувало постійний прибуток.

Розбудовувала, прикрашала й зміцнювала свій стольний град. У Києві було

збудовано нову князівську резиденцію - Ольжин двір із «теремом кам'яним»,
дерев'яну християнську церкву і систему укріплень.

Зовнішня політика
Надавала перевагу дипломатії перед війною. У 946 р. (або 957 р.) на чолі
мирного посольства відвідала Константинополь й уклала угоду з
імператором Костянтином VII Багрянородним.

Відповідно до русько-візантійської угоди надсилала свої дружини

допомагати Візантії у війні з арабами в 967 р. та боротьбі з норманами й
болгарами.

Здійснила першу спробу встановити дипломатичні контакти із Західною

Європою. У 959 р. надіслала послів до німецького імператора Оттона I з
проханням направити єпископа для хрещення Русі. Місія ченця Адальберта,
що діяла на Русі в 961- 962 рр., завершилася провалом.

Значення діяльності

ЇЇ діяльність залишила помітний слід у східнослов'янській історії Х ст.

Внутрішньополітичні заходи княгині сприяли об'єднанню колишніх окремих
племінних володінь у єдиний державний організм.

У зовнішньополітичній діяльності визначила нові підходи, надаючи перевагу

мирним засобам над воєнними.

Сприяла зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі.

 2. Князь Володимир

Князь Володимир був сином київського правителя Святослава Ігоровича і

Малуши, ключниці княгині Ольги. Оскільки його мати вважалася рабинею,
то коли стало відомо про її вагітність, княгиня Ольга відправила Малушу в
село Будутино.
Володимир Святославович став Новгородським князем ще за життя батька.
Після смерті Святослава він залишився у Новгороді, його старший брат
Ярополк став правити у Києві, а Олег – на землі древлян.
Згідно «Повісті минулих літ», роки правління князя Володимира 980 – 1015,
але деякі з тогочасних джерел називають іншу дату початку князювання –
979 або 978 рік.
Вклад:
Адміністративні перетворення були направлені на централізацію князівства –
він усунув від влади місцевих князів, посадивши на їхні місця своїх синів.
Система «племінних князівств» була зруйнована, а всі землі поділені на 8
адміністративних округів, таким чином він домігся зосередження влади в
руках однієї князівської родини.

Розуміючи, що без сильного війська Київська держава не зможе захищати

свої кордони, князь провів і перетворення в сфері оборони. Були ліквідовані
військові об’єднання племен, тепер землі роздавалися конкретним особам за
умови військової служби.
Вперше за часів Київської держави почалося карбування монети –
«златники» та «срібники», на яких викарбовувалось зображення князя. Ця
реформа сприяла економічному піднесенню країни.
Володимир спромігся на деякі зміни і в судовій системі – його діяльність в
цій сфері була спрямована на розмежування єпископських та міських судів.
Але найбільший вплив на розвиток країни мала релігійна реформа Великого
князя. Розуміючи, що держава, яка сповідує язичництво, не сприймається на
Європейській арені серйозно, він вирішив об’єднати все населення під
знаменами однієї віри.
Зовнішня політика князя була спрямована на укріплення кордонів країни та
покарання племен, які відмовлялися підпорядковуватись київській державі.
Так Володимир Великий зміг підпорядкувати своїй владі в’ятичів, ятвягів,
радимичів, хорватів та волжських болгар.
 3. Ярослав Мудрий

Ярослав Мудрий (978-1054 pp.) - державний діяч, великий князь київський.

Ярослав, син Володимира Святославовича, народився в 978 р. Ще у
підлітковому віці батько відіслав його своїм намісником до Ростово-
Суздальської землі, а згодом до Новгорода. Смерть Володимира Великого
призвела до суперечки між його синами за київський князівський престол,
яка закінчилася перемогою Ярослава та утвердженням його в 1019 р. великим
князем київським.
Вклад:
Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави мало
оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної
київської церковної митрополії. Підвищенню ії авторитета сприяло
призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона. Він був
вихідцем з народу, священиком у Берестовому, але згодом став видатним
діячем християнської церкви і письменником. Йому належить визначний
філософський твір «Слово про закон і благодать». 3 ініціативи князя
Ярослава й митрополита Іларіона по всій країні розгорталося церковне й
монастирське будівництво, широка освітня, культурна та благодійна
діяльність. У «Повісті минулих літ» сказано, що за Ярослава «стала віра
плодитися і поширюватися пo Русі, і чорноризці (монахи) стали множитися,
з'явилися монастирі. Любив Ярослав церковні устави (закони) і священиків
дуже шанував, а понад усе почитав чорноризців». До кінця правління князя
Русь уже мала шість церковних округ - єпархій, на чолі з єпископами. При
ньому ж виник і Києво-Печерський монастир (згодом Лавра). Спочатку в
печері на березі Дніпра оселився майбутній митрополит Іларіон. А згодом, у
1051 p., прийшли ченці Антоній і Феодосій, які походили з бояр. Вони стали
першими печерськими чорноризцями і святими. Мощі Антонія й сьогодні
зберігаються у Лаврі. У цьому ж монастирі на початку XII ст. чернець Нестор
написав літопис «Повість минулих літ».

З формуванням нових суспільних відносин почалося збирання і запис

поширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами
населення країни. З'явилися писані закони. Початок юридичному
оформленню законодавства був покладений збіркою законів під назвою
«Руська Правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного
документа, переписаних протягом XIII-XVIII ст.

Вважають, що автором найстарішого варіанта «Руської Правди» був князь

Ярослав. Тому цей перший короткий список дістав назву «Правда Ярослава».
Пізніші списки значно доповнили сини й онуки князя.У першому варіанті
документа зберігся значний вплив родових звичаїв, у тому числі й кровної
помсти. У цілому ж закони «Руської Правди» визначали правове становище
різних груп тогочасного населення. У кодексі чітко виражені норми
кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку.

Відбилася в законі й станова боротьба: вбивства княжих слуг, розорювання

несправедливо встановленої межі, втечі селян і слуг від лихих власників.
Оформлення писаних законів, поява княжих суддів (ябедників) та збирачів
штрафів (вірників) піднесло внутрішню міць і міжнародний авторитет Русі. У
майбутньому закони «Руської Правди» послужили основою законодавства
України, Білорусі, Литви, Москви.
Часи Ярослава Мудрого увійшли в історію України як період розквіту
Руської Землі, піднесення її економічної і політичної могутності, поширення
християнської віри, її світогляду, становлення в країні цивілізованого
суспільства.
 4. Великий князь литовський Вітовт

У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку

українських, білоруських і литовських феодалів, які шукали зближення з
Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув великого
князя литовського Ягайла від влади. Однак за допомогою Тевтонського
ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута
та його сина Вітовта.
У 1390-х роках Вітовт провадив активну політику ліквідації великих
князівських уділів на українських землях. У 1392 — 1393 рр. усунено
Любартовичів на Волині, ці землі були передані Ягайлом безпосередньо
Вітовту. Був позбавлений уділу новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут.
На початок 1393 р. вся Чернігово-Сіверщина перейшла під управління
намісників Вітовта. Впродовж 1393 р. було подолано опір Федора
Коріатовича на Поділлі. У 1395 р., залишившись без будь-якої підтримки,
київський князь Володимир Ольгердович позбувся свого уділу; Київською
землею почав управляти Скиргайло Ольгердович, а через деякий час —
безпосередньо Вітовт.
Вклад:
Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт
зробив важливий крок на шляху централізації Великого князівства
Литовського і зміцнення його самостійності. Починаючи з 1395 — 1396 рр. у
грамотах Вітовта зустрічається титул великого князя. Він прагне до
перетворення Литви і підвладних їй земель на самостійне королівство і
знаходить підтримку своїм намірам у литовської феодальної верхівки, а
також українських і білоруських князів та боярства.
З ліквідацією старої удільної системи українських земель місцеві феодали
значною мірою зберігали свій вплив у новій державі.
Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке, до того ж,
супроводжувалося культурною асиміляцією литовської знаті, тривалий час
не перешкоджало державно-політичному буттю українського народу.
Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна
кількість держав на той час ще базувалася на династичних та
універсалістичних принципах.
 5. Свидригайло

Свидригайло-Болеслав Ольгердович (Швитригайло) (бл. 1375—1452) був

наймолодшим сином великого князя литовського Ольгерда (Альгірдаса)
Гедиміновича і його другої жінки княгині Уляни Тверської. Відтак рідним
братом Свидригайлові доводився король польський Владислав-Ягайло, а
двоюрідним (по батькові) — великий князь литовський Вітовт.
Одна з найбентежніших особистостей в історії України-Русі XV ст.,
Свидригайло, незважаючи на Запальну не прогнозованість учинків і тяжку
неврівноважену Вдачу, був наділений таємничою здатністю гуртувати
довкола себе прибічників. Політичні обставини склалися так, що саме цій
людині судилося стати «прапором Русі» в одному з найпомітніших спалахів
руського (українського) сепаратизму — феодальних війнах ЗО—40-х pp. XV
ст.
Уперше ім'я Свидригайла згадується в тогочасних джерелах під 1382 p., коли
юний княжич разом зі своїм старшим братом, тоді ще великим князем
литовським Ягайлом, підписав перемир'я з Орденом. 1386-го чи 1387 p., після
укладення Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським
і Польщею, Свидригайло за розпорядженням брата полишив православ'я, в
якому був охрещений матір'ю, і прийняв католицьке віросповідання під
іменем Болеслава. Варто додати, що щирим католиком він так ніколи й не
став, був одружений на православній княжні Анні Тверській, а його
найближче оточення складали переважно православні князі та бояри.
Вклад:
Продовжив політику великого князя Вітовта щодо незалежності і
суверенності Великого князівства Литовського від Польського коровівства,
опираючись на Тевтонський та Лівонський орден, Золоту Орду, Молдавію та
Тверське князівство.
Після перевороту Сигізмунда Кейстутовича у 1432 році зберігав контроль
над руськими землями до 1438 року, продовжуючи використовувати титул
Великого князя Литовського, Руського та інших земель.
Сповідував католицизм протягом всього життя. Покарав спаленням на
вогнищі митрополита Київського і всієї Руси Герасима за конспірологічну
діяльність на користь Сигізмунда Кейстутовича.
Після вбивства Сигізмунда Кейстутовича 1440 року князі та пани Волинської
землі запросили Свидригайла на княжіння, яке він здійснював до своєї смерті
1452 року, маючи титул Великого князя.
Наприкінці правління наполіг на присязі волинських князів та панів
Великому князівству Литовському та запросив литовські війська до
волинських замків, щоб попередити їх захоплення Польським королівством.
 6. Василь-Костянтин Острозький

Про князя Василя-Костянтина Острозького (1525? – 1608) знаємо небагато. У

кращому випадку – що це був багатий магнат. Хтось може згадати, що він
заснував Острозьку академію та на його кошти видали Острозьку Біблію.
Сама ж діяльність князя (а була вона багатогранною!) належним чином не
поцінована. Хоча те, що він зробив, мало велике значення для української
історії, спрямувало її у відповідне русло.
Звернемося до основних моментів діяльності В.-К.Острозького. Його батько,
Костянтин Іванович, був видатним полководцем. Обіймав високі становища
у Великому князівстві Литовському. Йому вдалося, переважно за рахунок
великокнязівських пожалувань, які давалися переважно за воєнні звитяги,
значно розширити свої володіння. Проте за військовими справами йому не
залишалося часу зайнятися господарською діяльністю.
Вклад:
Велику увагу В.-К.Острозький приділяв обороні земель від татарських
наїздів. У ХУІ-ХУІІ ст. це була найболючіша проблема України. Князь
власним коштом утримував кількатисячний загін вершників для оборони від
татар. Він неодноразово в 70-90-их рр. успішно відбивав напади ординців.
Саме в обороні українських земель В.-К.Острозький виявив неабиякі
військові і дипломатичні здібності, а його боротьба проти «поган» була
високо оцінена в тогочасних хроніках та поетичних творах.
Коштом князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім
на південно-східній Волині та Київщині. Наприклад, його стараннями були
збудовані замки на межі з Диким полем – у Білій Церкві, Переяславі,
Богуславі. Завдяки цим діям стала більш інтенсивною колонізація
українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь
неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Так, у 1578 р. він виплатив
татарам 3.000 дукатів, щоб ті не грабували це місто. Будучи Київським
воєводою, В.-К.Острозький зробив багато як для відродження Київської
землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і
лежали в руїнах. Також він чимало зробив для культурного розвитку цього
міста, зокрема, такого його культурно-релігійного центру, як Києво-
Печерська лавра. Саме вихованці двору князя В.-К.Острозького (Єлисей
Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний та інші)
продовжили справу свого патрона по відродженню Києва. Є підстави
говорити, що без В.-К.Острозького не було б ні «Могилянського ренесансу»,
ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його в духовну столицю
України. На жаль, кияни цього вже не пам’ятають. І на вулицях нашої
столиці ви не знайдете навіть скромного пам’ятника В.-К.Острозькому.
Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна
література – предтеча української новочасної літератури. Сам князь виступав
замовником полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував
авторів.
 7. Дмитро Вишневецький

Дмитро Вишневецький народився в 1517 році в місті Вишнівці

У1548 -1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Вишневецький брав
участь у походах на Очаків – форпост Османської імперії. На початку 50-х
pp. XVI ст. він уже був черкаським та канівським старостою й організував
відсіч турецьким нападникам.
У 1554—1555 p. за наказом Д. Вишневецького на острові Мала Хортиця
нижче порогів було збудовано земляне укріплення (Січ), яке стало
своєрідною базою для здійснення походів на Крим. Опираючись на козаків,
Д. Вишневецький захопив Іслам-Кермен і вивіз звідти гармати. Потім,
витримавши в 1557 p. у Хортицькій фортеці 24-денну облогу військ Девлет-
Гірея, напав на палац самого кримського хана.
Восени 1557 р. Д. Вишневецький прибув до Черкас. Дещо пізніше прийняв
підданство московського царя Івана Грозного, за службу в якого отримав
земельні володіння поблизу Москви. У 1558 р. брав участь у поході
російських військ на чолі з воєводою Ржевським на Кримське ханство,
дійшов з ними до Перекопа. У 1559—1560 pp. тричі очолював війська, які
вирушали походами на Азов. Проте Іван Грозний, втягнений у Лівонську
війну, відмовився від підтримки Вишневецького.
У 1561 р. Д. Вишневецький повернувся до Черкас і продовжив боротьбу
проти кримських татар. Однієї звістки про повернення в українські землі
відомого полководця було достатньо, щоб у восьми турецьких бейлісах було
проведено масову мобілізацію. Д. Вишневецького було проголошено
»найбільшим ворогом Блискучої Порти».
Під час авантюрного походу 1563 р. у молдавські землі, де тривала боротьба
за княжий стіл у Валахії, Д. Вишневецький зазнав поразки і потрапив у полон
до турків. Того ж року його було страчено у Стамбулі.
Його повісили за ребро на гак фортечного муру в Галаті – одного зі
стамбульських кварталів. Князь страждав три дні, зазнаючи інших тортур –
йому відрубали руку й ногу. При цьому він проклинав магометанську віру.
Не витримавши цих проклять, турки вбили мужнього воїна стрілою.
Вклад:
Відомий як перший організатор козацьких військ. Його попередники —
Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькі загони до
своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжну.
Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав
власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав
його навіть козацьким гетьманом, у джерелах XVI ст. такий титул «Байди» не
трапляється. Не підтверджено джерелами твердження про те, що він заснував
Запорозьку Січ.
Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним[15]. Діяльність
Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток
українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це
просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація придніпровських
степів, утворення організації не лише військової, але й політичної з
міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі в
Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою в
Молдовському князівстві, став прологом низки молдовських походів,
здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були
походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).
 8. Северин Наливайко

Нажаль, про цього видатного військового діяча XVI століття відомо дуже
мало. Рік та місце народження не встановлено. Деякі історики роблять
припущення, що Северин Наливайко народився у Гусятині (нині знаходиться
на Тернопільщині) або ж у Кам’янець—Подільському чи навіть у Острозі. З
останнім містом пов’язаний один факт.
У середині 1560х Мартин Калиновський шляхом нападу відібрав землі
родини Наливайків, його люди до смерті побили батька Северина.
Вклад:
Був козацьким ватажком в Волоській та Волинській компаніях.
 9. Петро Могила

1596, 31 грудня – народився Петро Могила - український політичний,

церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря,
Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх
Константинопольського патріарха, канонізований Церквою.
Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він
народився 31 грудня 1596 року. Батько хлопця загинув. Мати разом з сином
мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої,
де їх прийняли родичі. Освіту Петро Могила розпочав здобувати у Львівській
братській школі, а продовжив у навчальних закладах Польщі, Голландії,
Франції. Він володів грецькою та латинською мовами і досить швидко
опанував богословську науку. 
Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав
участь у Цецорській та Хотинській битвах. По завершенні служби Петро
Могила почав часто спілкуватися з його наставником ще із братської школи
Іовом Борецьким, що й вплинуло на його рішення прийняти чернечий
постриг.
Згодом Петро Могила став архімандритом Печерської лаври, а в 1632
київським митрополитом. Українська православна церква відігравала значну
роль в політичному житті населення тогочасної України. Захист православ'я
в той період був захистом національних прагнень українського народу. Для
відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав
поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало
налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду
за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих
намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати
єпархіальні собори.
Вклад:
Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок —
«Служебника» й «Требника». Протягом 14 років Могила очолював
українську православну церкву. Багато зусиль і праці доклав Могила для
захисту і розвитку православ'я в Україні. Він об'єднав школу Київського
братства з лаврською внаслідок чого виникла Києво-Могилянська колегія –
перший вищий навчальний заклад в Україні. Навколо Могили об'єднувалися
визначні вчені і культурні діячі.
 
 
Зусиллями Петра Могили реставровано святу Софію в Києві, яка на той час
була напівзруйнована і впродовж багатьох століть занедбана. Він реставрував
церкву Трьох Святителів, і церкву Спаса на Берестові.

Золота доба митрополита Петра Могили закінчилася з його несподіваною

смертю 1 січня 1647 року. У своєму заповіті, написаному незадовго до
смерті, визначний український першоієрарх ствердив свою вірність
православній вірі такими словами: "У святій вірі, в якій народився, виховався
і з волі й ласки Божої достоїнство митрополиче, недостойний, на собі маю, в
ній же хочу вік свій закінчити, стати перед величчю Господа мого".
 10. Петро Сагайдачний

Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний народився бл. 1582, Кульчиці в

православній родині (тепер село Самбірського району Львівської області).
1589–1592 років здобував початкову освіту у Самборі. З 1592 по 1598 роки
навчався в Острозькій академії. Після випуску Сагайдачний переїхав до
Львова, згодом — до Києва, де працював домашнім вчителем, також
помічником київського земського судді. Під час навчання в Острозькій школі
Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців.
Змалку навчався військової справи, вмів стріляти з лука, був
високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною людиною.
Брав участь в Молдавській і Лівонської кампаніях 1600-1603 рр. Вже в ранні
часи свого перебування на Січі Сагайдачний проявив свої таланти
військового лідера, козаки обрали його обозним, доручивши відати всією
артилерією Січі.
У період між 1605 і 1610 Сагайдачний стає на чолі Січі кошовим отаманом.
На Запорозькій Січі він мав величезний авторитет.
 Вклад:
Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує
регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику
антитурецької боротьби.
За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві,
що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію.
Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької
шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів -
що відновило знищену унією православну ієрархію.
Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб
намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну
організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України,
встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію.
Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й
маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.
 11. Богдан Хмельницький

Гетьман Війська Запорозького, талановитий воєначальник і полководець,

який отримав ряд великих перемог, що увійшли в історію. Підняв українські
землі на визвольну війну проти Речі Посполитої у 1648-1657 роках. Заявив,
що його мета - звільнення всього українського народу від польської неволі та
об'єднання українських земель у незалежну державу.
Щоб вистояти в боротьбі з Річчю Посполитою і Османською імперією,
підписав з Москвою Переяславські домовленості у 1654 році, які гарантували
Україні, в першу чергу, військову допомогу з боку Росії.
Укладаючи договір, гетьман не передбачив стратегічної поразки від
"обіймів" Москви, яка, почала вважати українські землі "своїми",
насаджуючи своїх воєвод і свої порядки, призначаючи своїх гетьманів. В
підсумку після смерті Богдана Хмельницького на українських землях
почалася 30-річна "Руїна" (1657-1687). 10 гетьманів після його смерті
безуспішно намагалися позбутися влади Москви. Помер Хмельницький 6
серпня 1657 в Чигирині. Похований у Суботові, в Іллінській церкві,
збудованій його коштом.
 Вклад:
1) Богдан Хмельницький вміло маневрував між заможними верствами
суспільства та козацькою голотою, що було особливо важливо в умовах
соціальних заворушень після підписання Корсунського та Білоцерківського
мирних договорів;
2) за період гетьманства Богдана Хмельницького було утворено унікальне
державне утворення – Українську козацьку державу, що зупинила
денаціоналізацію, окатоличення та соціально-економічні утиски українців;
3) в умовах ієрахізованого середньовіччя Богдан Хмельницький, що не мав
високого титулу, спромігся легітимізувати свою владу і налагодити
міжнародні відносини з рядом європейських держав. Проблемою
легітимізації пояснюються походи сина Богдана Хмельницького Тимоша на
Молдавію і боротьба за престол молдавського господаря;
4) значною є роль Богдана Хмельницького як військового полководця.
Постать гетьмана у військовому плані зазвичай порівнюють з вождем
Англійської буржуазної революції О.Кромвелем, який не знав військових
поразок;
5) у результаті Національно-визвольної революції під керівництвом Богдана
Хмельницького були здійснені буржуазні перетворення – ліквідовано
феодальні відносини і розпочато формування козацького землеволодіння
капіталістичного типу. Українська революція відноситься до ранніх
буржуазних революцій і якщо б не військові втручання сусідніх держав і
доба «Руїни», то Україна б стала модерною буржуазною країною поряд з
Англією, Нідерландами і Францією;
6) очільник Козацької держави зупинився за крок від формування української
монархічної династії, що стабілізувало б статус Козацької держави і надало б
їй більшої легітимності в умовах домінування в середньовіччі монархій;
7) Богдан Хмельницький проявив неабиякі дипломатичні здібності, що
дозволили Україні маневрувати на міжнароднополітичній арені в процесі
протистояння з Річчю Посполитою. Для козацького ватажка угода з
Московським царством була тимчасовим військово-політичним союзом, і не
провина Богдана Хмельницького, що його наступники дозволили
перетворити домовленості з Москвою в фактичну анексію України.
 12. Іван Богун

Полковник Подільський, Кальницький і Паволоцький, наказний гетьман

Війська Запорозького, талановитий військовий і державний діяч, часу
Хмельниччини, один з провідників визвольної війни українського народу
проти Речі Посполитої.
Після смерті Богдана Хмельницького Богун підтримав курс Івана
Виговського та Юрія Хмельницького на незалежність від Московського
царства. Так само популярний полковник не підтримував прагнення
зазначених гетьманів зблизитися з Річчю Посполитою та Османською
імперією.
1664 року Іван Богун був страчений за вироком польського військово-
польового суду.
Вклад:
За наказом гетьмана, з початком визвольної війни полковник Іван Богун
очолював Вінницький полк, який стояв на захисті західних кордонів. Їм
довелося одним із перших зіштовхнутись з ворогом та стримувати його.
Незважаючи на чисельну перевагу поляків, полк Богуна відважно та навіть
нахабно стримував натиск супротивника.
Подвиги великого полководця, сучасники якого відзначали його розум,
талант, хоробрість та уміння стратегічно мислити, оспівані в українській
народній творчості, зокрема в історичній думі «Іван Богун». Його знав увесь
світ, про що свідчать хроніки, літературні та мистецькі твори.
У наступні роки Іван Богун провів не одну переможну битву. В історію він
увійшов і як полководець, який виступив проти зближення України з
Москвою і підписання Переяславської угоди, а згодом очолив
антимосковську старшинську опозицію.
13. Петро Дорошенко

Народився в 1627 році в Чигирині, нині Черкаська область, Україна. Походив

із давнього козацького роду, онук соратника Петра Сагайдачного Михайла
Дорошенка, який загинув під час виправи на Крим 1628 року. Батько —
наказний гетьман Дорофій Дорошенко.
Загалом наявні джерела не дають змоги широко висвітлити життя та
діяльність Петра Дорошенка в молоді роки — до часу проголошення
гетьманом у 1665 році відомості про нього досить фрагментарні.
Мав добру освіту, добре знав латинську й польську мови. На початок
Хмельниччини обіймав посаду писаря ГВА. 1655 року призначений наказним
полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький,
Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні
доручення Богдана Хмельницького, зокрема вів переговори з шведським
урядом щодо союзу проти Речі Посполитої, також згодом очолював
делегацію до Москви 1659-1660 року.
По смерті Богдана Хмельницького гетьманом, на старшинській раді 1657
року в Корсуні, було проголошено Івана Виговського. Петро Дорошенко
визнав його владу, але не входив до близького оточення нового гетьмана. Під
час повстання Мартина Пушкаря на чолі полку вів бойові дії проти
повстанців. Активний учасник Козацько-московської війни. Брав участь в
перемовинах з посольством Станіслава Бєнєвського, які завершились угодою
авторства Немирича-Виговського — Гадяцьким договором[2].

Вклад:
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України,
Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського,
провів ряд реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини,
створив регулярне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки та
компанійці), які відзначалися особистою відданістю гетьманові.
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на
українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету.
Проводячи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на
степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив
Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас,
Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових
козаків та посполитих.
Разом з активними спробами реорганізації внутрішнього державного життя
України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність.
Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики Дорошенка
було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України.
Після підписання між Московською державою та Річчю Посполитою
Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували
державними інтересами України, Дорошенко вирішив укласти військовий
союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат
Османської імперії.
У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши
воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку
автономію Правобережної України та встановити українсько-польський
кордон по річці Горині.
Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки
визнати владу короля Речі Посполитої й унаслідок цього почати пошук
нового покровителя в особі Османського султана.
 14. Іван Виговський

Військовий писар Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в

Україні у 1657–1659 роках. Був найближчим соратником Хмельницького у
формуванні зовнішньополітичного курсу України, виходячи з її
геополітичних пріоритетів.
У липні 1657 року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу
повноліття Юрія, сина Богдана Хмельницького, а у жовтні переобраний
гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні.
В умовах загрози війни з Московією, 1658 року уклав Гадяцький договір із
Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике
князівство Руське — третю складову “держави обох народів”. За договором
проголошувався Руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час
козацько-московської війни 1658–1659 років здобув перемогу над
стотисячним московським військом під командуванням князя Трубецького
під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмед-Герая IV. Проте
поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків
Гадяцькою угодою. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві
Хмельницькому.

Вклад:
Іван Виговський уславився тим, що в 1658 році підписав рятівний (від
московського загарбання) Гадяцький договір, за яким Україна під назвою
«Князівство Руське» ставала після Польщі та Литви третьою рівноправною
частиною Речі Посполитої.
Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної
державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні
відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.
Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі
козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від
самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла
опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й
міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль
і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це
спричинило протигетьманське повстання дейнеків.
 15. Іван Сірко

Іван Сірко (1610р. – 1680р.) – славний кошовий отаман Війська Запорізького.

За свою військову кар’єру провів близько 60 битв, жодного разу не зазнавши
поразки. Дванадцять разів Низове товариство обирало Сірко своїм отаманом.
Кошовий Іван Сірко мав шалену популярність серед козаків та був відомий
далеко за межами України.
Жоден український гетьман і отаман не здобув стільки перемог над
кримсько-татарськими і турецькими ордами, як кошовий Іван Сірко, за що
отримав безмежну любов та визнання сучасників. Головною метою своїх
походів він ставив визволення співвітчизників з полону Османської Порти та
Кримського ханства. Безмежна любов до Батьківщини поєднувалася в ньому
з особистою мужністю, хоробрістю та яскравим талантом полководця.
Вклад:
Запорізькі козаки під керівництвом Івана Сірка не раз брали Перекоп, Ізмаїл,
Очаків та інші міста і фортеці на узбережжі Чорного моря та Криму. У 1675
році Іван Сірко здійснив вдалий похід до гирла Дніпра, де розбив турецьку
флотилію, що везла провіант та припаси до війська Ібрагім-паші, яке тримало
в облозі Чигирин. Одна з найвідоміших перемог кошового отамана –
“Різдвяне побоїще” 1675 року.
 16. Іван Мазепа

Гетьман Війська Запорозького, Голова козацької держави. Належав до

родини відомої правобережної української шляхти.
Іван Мазепа став першим українським гетьманом, який незмінно тримав
гетьманську булаву упродовж майже 22 років. Це був період економічного
піднесення України-Гетьманщини, піднесення церковно-релігійного життя та
культури.
На початку XVIII століття, в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман
Іван Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та
шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-
політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської
держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Освічена людина, Мазепа знав кілька іноземних мов, опікувався навчальними
Закладами, сприяв книговидавництву. Коштом Івана Мазепи було збудовано,
реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних та громадських
споруд.
Князь Священої Римської імперії Іван Мазепа, світліший Гетьман та
правитель України, полководець, дипломат і державний діяч був
непересічною особистістю, яку оспівували відомі митці - Вольтер, Пушкин,
Байрон, Ліст.

Вклад:
Іван Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав
гетьманську булаву протягом майже 22 років. Цей період характеризувався
економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної
ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
У Києві гетьман І. Мазепа побудував Братську церкву на Подолі (1693),
церкву Великого Миколая (військовий Собор) (1690–1696), обніс Києво-
Печерську Лавру камінною стіною. Саме завдяки гетьману Печерській Лаврі,
яку митрополит Іларіон називає найбільшим духовним центром України,
було підтверджено всі її стародавні привілеї, що дало можливість
Всеукраїнській святині розвиватися.
Багато храмів побудував Мазепа в інших великих і малих містах України –
Чернігові (величну дзвіницю при Борисо-Глібській церкві), Сорочинцах,
Дегтярівці та ін.
 17. Пилип Орлик

Державний діяч і дипломат, Генеральний писар у 1706 — 1710 роках,

гетьман Війська Запорозького у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти.
Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та
Київському колегіумах, забезпечив йому швидке просування сходинками
канцелярської кар’єри. Входив до найближчого оточення Гетьмана Івана
Мазепи. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом
ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та
російськими можновладцями.
Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.
У квітні 1710 року був обраний гетьманом Війська Запорозького замість
померлого Мазепи. Описав основні засади організації влади в козацькій
державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У
своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик
спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства.
У 1714 році залишив Бендери й перебрався до Швеції. Останні роки свого
життя наполегливо працював над створенням широкої антиросійської
коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до
нього Станіслава Лещинського і французького двору.
 Вклад:
Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні
договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вступав у
переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з
Московською державою з метою визволення України. 1711 року разом з
кошовим Костем Гордієнком здійснив військовий похід запорожців та
союзних татарських військ на Правобережну Україну, здобув Білу Церкву,
дійшов до Фастова, але через зраду татар відступив до Бендер.
Орлик активно листувався з монархами та іншими високими зверхниками
цих держав, порушував українську проблему на різних приватних та
офіційних зустрічах. Він намагався скористатися будь-якою можливістю,
щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше
за Пилипа
Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою
загальноєвропейської політики першої половини ХVIII століття. "Пакти і
Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", або так звана
"Конституція Пилипа Орлика", яку було проголошено у день його виборів
гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно
називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея
її — повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з
Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького.
 18. Григорій Сковорода

В 1722 році народився Григорій Сковорода, український просвітитель-

гуманіст, філософ, поет, педагог; мандрівний філософ. Освіту здобув у
Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Оскільки мав
гарний голос і музичний слух, на початку грудня 1741 юного Сковороду
взяли до Глухівської співацької школи, звідки повезли до Петербурзької
придворної царської хорової капели. Наприкінці серпня 1744 разом з почетом
імператриці Єлизавети прибув до Києва. Тут з капели звільнився, отримавши
чин "придворного уставника", що означав дворянство з титулуванням "ваше
благородіє". 1745–1750 у складі "Токайської комісії з заготівлі вин до
царського двору" побував в Угорщині, Словаччині, Австрії. З 1751
вчителював у Переяславському колегіумі, з 1753 був гувернантом В. Томари,
сина поміщика С Томари у селі Кавраї, з 1759 викладав у Харківському
колегіумі поетику. Упродовж 1760–1762 у повній самотності розмірковував
над Божественним промислом і пізнанням себе.

Вклад:
Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше
українське громадянство, і то не лише своєю етичною наукою, а головним
чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його
вчення було в повній згоді з його життям.
Сковорода хотів тільки якнайкраще пізнати і зрозуміти науку Святого
Письма та бути дійсним християнином у своєму щоденному житті, бути
правдивою, Божою людиною, праобразом якої є і має бути для християнина
тільки Ісус Христос. Він хотів, щоб християни в своєму житті і науці
керувалися не буквою ,але духом Святого Письма. Щоб не віроісповідні
різниці чи спекуляції Св. Письма, але дух Христової науки керував ними і
провадив їх до духовної едности в дусі любови, до якої закликає всіх
християн Слово Боже, бо ця любов-с основним Божим законом і заповіддю
для віруючих людей в єдиного і правдивого Бога, Творця і Батька свого
створіння.
Григорія Сковороди ніхто не може присвоювати, він, як і Христос, є
власністю всього українського народу, всього християнського світу і
людства. Він стоїть понад віросповідними розгалуженнями, бо правда —
неподільна.
 19. Кирило Розумовський

Народився Кирило Розумовський 18 березня 1728 року в селі Лемеші

Козелецької сотні Київського полку в родині бідного козака Григорія
Розумовського. Своїй кар’єрі Кирило зобов’язаний старшому брату Олексію,
який маючи чудовий, особливий голос потрапив до царського хору
Єлизавети. Говорять, що імператриця та український козак Олексій таємно
одружились, за що родина Розумовських отримала графський титул.

Олексій турбуючись за освіту свого меншого брата відправив Кирила на

навчання до Європи. Той навчався в університетах Берліна, Страсбурга,
Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга, Кирило Розумовський
одружується із близькою родичкою імператриці -графинею Катериною
Наришкіною, яка народить йому вісім дітей.
Маючи добру освіту, Кирило користується авторитетом серед російських
вчених. Згідно указу імператриці він був призначений президентом
Петербурзької академії наук.

Вклад:
Своє гетьманування у 1750 р. Кирило Розумовський розпочав з того, що
скасував обтяжливі збори з населення Лівобережної України. Він ліквідував
митниці між Україною та Росією, що полегшило життя купців. Пільгою для
козацької старшини став гетьманський дозвіл на виробництво горілки.
Протягом 1760–1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу:
її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до
національно-визвольної війни 1648–1657 рр. Територія Гетьманщини
поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два
земські суди (цивільні справи), два підкоморські (земельні питання) й по
одному гродському суду (кримінальне діловодство). Вищою судовою
інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на
чолі з двома суддями. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право
подавати апеляції прямо до Генерального військового суду.
Гетьман регулярно збирав старшинські ради, а у 1763 р. для затвердження
судової реформи на Гетьманщині скликав у столиці Батурині Генеральні
збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши
їх на своєрідний шляхетський парламент, а гетьманську владу – зробити
спадковою.
З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України було
передано із Сенату до Колегії іноземних справ. Факт перебування України у
віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про
формальне визнання за нею політичної самостійності.
 20. Максим Залізняк

Народився славний козак та майбутній отаман у 1739 році в селі Медведівка,

що на Черкащині. Після смерті батька Іова Залізняка, маленький Максим
певний час жив у старшої сестри. На момент коли йому виповнилося 13
років, вже був вирішений його життєвий шлях – Максим Залізняк почав
служити на Запорізькій Січі, де став джурою Тимошківського куреня.
Незабаром юнака посвятили в козаки та прийняли до Пластунківського
куреня.
Через деякий час доля знову йому усміхнулась, вона мов би натякала на
певний шлях і роль в житті України. 1762 рік став визначним, Залізняка
призначили на посаду підпушкарія. В його обов’язки входила перевірка
стану гармат, які були на озброєнні Запорізької Січі.
Загострене почуття справедливості та політична свідомість не давали
Залізняку залишатись осторонь та закривати очі на відношення польського
панства до підневольної Правобережної України. Репресії та погіршення
умов життя народу спонукали його діяти.

Вклад:
Запорозький козак, послушник славного монастиря Мотриного та очільник
найбільшого гайдамацького повстання, що увійшло в історію як Коліївщина.
Так у підручниках з історії України написано про Максима Залізняка.
Постать Максима Залізняка надихала різні покоління українців на боротьбу
за державність, а очолювана ним Коліївщина створила образ Холодного Яру
як місця, де не сприймають компромісів із загарбниками, де “ненавистю і
безоглядною боротьбою зустрічають ворогів”. Максим Залізняк повинен
стати для українців прикладом того, як треба боротися за свою віру, ідеї та
Батьківщину.