1

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
«ТЕМА СІМ'Ї, ПОДРУЖНІХ СТОСУНКІВ У РОМАНІ «АННА
КАРЕНІНА» Л. ТОЛСТОГО ТА ДРАМІ «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» І.
ФРАНКА».
 Взявши за сюжет історію кохання молодої жінки Анни Кареніної, Лев
Толстой у своєму романі відобразив широку панораму життя російського
суспільства кінця XIX сторіччя. Автор вкотре довів, що є неперевершеним
майстром епічного жанру і знавцем життя і побуту різних верств населення
Росії тієї доби. На прикладі Степана Аркадійовича Облонського письменник
показав життя петербурзьких чиновників вищого рангу. Це та категорія
суспільства, яка має певні статки у вигляді земельних та лісових угідь,
нерухомості, веде досить безтурботний спосіб життя. Переважна більшість
чиновників байдуже ставиться до служби, ліберальна чи поблажлива до людей.
Майже всі вони люблять обідати у дорогих ресторанах і, хоча мають чимало
боргів, від своїх звичок не відмовляються. До того ж зраджують своїх дружин і
постійно залагоджують сімейні конфлікти, як це робить Стіва Облонський.
Життя цього прошарку суспільства упродовж тривалого часу не зазнавало
суттєвих змін. Прогрес у цьому сенсі належить дворянам-господарникам, які
залишають насиджені петербурзькі квартири і виїздять у сільські маєтки. Таким
є Костянтин Дмитрович Левін. Невдало освідчившись у коханні, він
усамітнився у селі і повністю присвятив себе сільськогосподарським турботам.
Спочатку не все складалося так, як він хотів, проте Левіи багато працював і
сподівався перебороти одвічну селянську невибагливість: вдосконалював
рільництво, заводив нові породи худоби, навіть збирався написати книгу з
сільського господарства, у якій враховував і особливості роботи найманих
селян.
Вишукане товариство столиці було єдиним у відстоюванні традицій,
певних правил і моральних засад. Проте у ньому існували своєрідні групи. До
першої належали офіційні особи, чиновники міністерств, люди розумні і
розважливі. Другу групу об’єднала навколо себе графиня Лідія Іванівна. Сюди
 2

входили старі негарні цнотливі жінки і розумні честолюбні чоловіки. Саме цей
гурток вважався “совістю петербурзького товариства”. До третьої групи вищого
світу належав гурток княгині Бетсі Тверської. Це був світ балів, розкішних
туалетів, веселих обідів. До товариства військових офіцерів належав головний
персонаж роману – граф Олексій Вронський. Верхівку петербурзького
суспільства ми бачимо і на модних закордонних курортах. Щоправда, тут
можна зустріти не лише дам у вишуканих сукнях, а й бідних художників,
позашлюбних дворянських дітей і тих, котрі опустилися на саме дно через
хвороби, алкоголь, наркотики чи азартні ігри. Ціла галерея строкатих образів
різних верств суспільства проходить перед читачем упродовж роману. Деякі
персонажі є виразниками ідей історичної доби Толстого. Ось приятель Левіна –
Свіяжський, який очолює повітове дворянство. Він має грунтовні знання у
різних галузях, розмірковує над життям, висловлює свої думки, відмінні від
суджень більшості, чим викликає повагу Левіна. Свіяжський, з презирством
ставлячись до дворянства, вважає, що з них багато хто сумує за часами
кріпацтва, однак він чесно служить, очолюючи дворянство свого повіту. У
Левіна не настільки загадкова душа, але він більш дієвий, від порожніх балачок
переходить до діла і намагається щось таки робити, а саме по-новому
господарювати на землі. Це було нелегкою справою, бо заважала поточна
робота, а головне – селяни з віковою недовірою ставилися до пана, не вірили,
що він може хотіти чогось іншого, аніж примусити їх робити більше за меншу
платню. Проте наполегливість Левіна давала свої плоди: один селянин узяв під
пай городи, інший зібрав артіль, щоб доглядати за худобою. Панові доводилося
постійно викорінювати головний принцип російського селянина – “як Бог
дасть”. Але те, що до нього приєдналася і повністю розділила сільські турботи
чоловіка його дружина Кіті, доводить, що
Левін – на правильному шляху.
Талант письменника не лише в тому, щоб повною мірою відстежувати
події основної сюжетної лінії, а й показати широку панораму життя, на тлі якої
розгортається сюжет. Толстому, як нікому іншому, це вдалося.
 3

У 70-х роках Л.Н. Толстой все частіше і глибше став замислюватися над
проблемами шлюбу і сім'ї. Навколишня дійсність давала чимало матеріалів для
роздумів над питаннями сімейного життя. У січні 1872 року кинулася під потяг
на станції Ясенки Ганна Степанівна Пирогова, незаконна дружина сусіднього
поміщика Бібікова. Родина Толстих добре знала загиблу жінку, і її трагічна
доля знайшла відгук у романі "Анна Кареніна". Толстой працював над новим
романом більше чотирьох років - з 1873 по 1877 рік. Висунута спочатку тема
сім'ї виявилася пов'язаною з громадськими, соціальними, філософськими
питаннями; твір розрісся до великого соціального роману, в якому відбилося
сучасне життя.
У Москві, на вокзалі Миколаївської залізниці граф Олексій Кирилович
Вронський зустрічав приїжджаючу з Петербурга матір. В очікуванні поїзда він -
думав про юну Кіті, про її любов до нього, від якої він "сам себе відчував
кращим, чистішим". "Вронський пішов за кондуктором у вагон і при вході у
відділення зупинився, щоб дати дорогу дамі, що виходила з звичним тактом
світської людини, з першого погляду на зовнішність цієї пані, Вронський
визначив її приналежність до вищого світу. Він вибачився і пішов - було у
вагон, але відчув необхідність ще раз поглянути на неї ... Коли він озирнувся,
вона теж повернула голову. Блискучі, що здавалися темними від густих вій, сірі
очі доброзичливо, уважно зупинилися на його обличчі, неначе вона визнавала
його, і негайно ж перенеслися на натовп, ніби шукаючи когось". Це була Ганна
Аркадіївна Кареніна. Зустрівшись випадково, Анна і Вронський не можуть
забути одне одного.
Кареніна - заміжня жінка, мати восьмирічного сина, вона розуміє, що
Вронський не може і не повинен цікавити її. Однак на московському балу Кіті,
що спостерігала за Нею, бачить, що "Ганна п'яна вином збуджуваного нею
захоплення ...". Ганна приймає рішення залишити Москву і повернутися
додому, до Петербурга, щоб не зустрічатися з Вронським. Своє рішення вона
виконала, і на другий день брат проводжав її до Петербурга. Але на зупинці в
Бологому, вийшовши з вагона, Ганна зустріла Вронського.
 4

* "Я не знала, що ви їдете. Навіщо ви їдете? - Сказала вона ... І нестримна

радість і пожвавлення сяяли на її обличчі. * - Навіщо я їду? - Повторив він,
дивлячись їй прямо в очі, * Ви знаєте, я їду для того, щоб бути там, де ви,
сказав він, я не можу інакше.
... Він сказав те саме, чого бажала її душа, але чого вона боялася розумом.
Вона нічого не відповідала, і на обличчі її він бачив боротьбу ". Сум'яття і
тривогу в душі Анни Толстой підкреслює описом розбушувавшоїся природи. "І
в цей час, як би здолавши перешкоду, вітер посипав сніг з дахів вагонів,
затріпав якимось залізним відірваним листом, і попереду плачевно і похмуро
заревів густий свисток паровоза. Весь жах хуртовини здався їй ще більш
прекрасний тепер ".
Ця зустріч вирішила долю Анни Кареніної. Як не старалася вона,
повернувшись додому, жити по-старому, їй це не вдавалося. Любов до
Вронського змусила її по-іншому поглянути на своє подружнє життя. "... Я
зрозуміла, що не можу більше себе обманювати, що я жива, що я не винна, що
бог мене зробив такою, що мені потрібно любити і жити", - думає Ганна.
Невміння обманювати, щирість і правдивість втягують її у важкий конфлікт з
Кареніним і світським середовищем.
Доля Олексія Олександровича Кареніна чоловіка Ганни, - безсумнівно,
трагічна, і багато що в ній змушує співчувати йому. Каренін не "зла машина",
як у пориві відчаю називає чоловіка Ганна. Толстой показує його щирість,
людяність у сцені примирення з дружиною. Навіть Вронський визнає, що в
хвилину примирення Каренін був "на недосяжній висоті". Правдиво
розкриваючи всю тяжкість людських переживань Кареніна, Толстой разом з
тим - глибоко аналізує його ставлення до дружини і його поведінку. На посаді
губернатором, вже літньою людиною, Олексій Олександрович зустрівся з
Ганною Аркадіївною, яка була на двадцять років молодше від нього. "Він
зробив пропозицію і віддав нареченій і дружині все те почуття на яке був
здатний". Створивши ту "обстановку щастя", яка увійшла у нього в звичку,
Каренін раптом виявив, що вона "нелогічним" чином поламалася. Толстой
 5

порівнює Кареніна з людиною, яка спокійно пройшла по Мосту і раптом

побачив, "що цей міст розібрали і що там безодня". "Безодня ця була - саме
життя, міст - те штучне життя, яке прожив Олексій Олександрович". Живі,
природні почуття Каренін перевіряє поняттями та нормами, встановленими
державою і церквою. Дізнавшись про зраду Анни, він, після "дивного почуття
фізичної жалості до неї", відчув, що його займало тепер питання про те, "як
найкращим, наіпрілічнейшім, удобнейшим для себе і тому найсправедливішим
чином обтруситися від того бруду, яким вона забризкала його в своєму падінні,
і - продовжувати йти своїм шляхом діяльного, чесного і корисного життя".
Проте методичність, обережність, млява систематичність - риси, характерні для
вищих кіл бюрократичного середовища, - виявилися безсилі в зіткненні з
життям.
Флігель-ад'ютант Вронський, аристократ і джентльмен, "один з
найкращих зразків золотої молоді петербурзької" полюбив Анну Кареніну і
жертвує в ім'я любові військовою кар'єрою: виходить у відставку і всупереч
світським поняттям і звичаям (рішуче "оголошує він братові, що дивиться на
свій зв'язок з Кареніною, як на шлюб ... ") їде з Ганною за кордон.
Чим більше Ганна дізнавалася Вронського, "тим більше вона любила
його", і за кордоном вона була "непростимо" щаслива. Але "Вронський, між
тим, незважаючи на повне здійснення того, що він бажав так довго, не був
цілком щасливий... Він скоро відчув, що в душі його піднялися бажання, туга".
Спроби зайнятися політикою, книгами, живописом не дали результатів, і,
врешті-решт, відокремлене життя в італійському місті здавалося йому нудним;
було вирішено їхати в Росію.
Люблячи Анну, він завжди забував те, "що становило самий болісний бік
його ставлення до неї, - її сина з його питальним, противним, як йому
здавалося, поглядом. Хлопчик цей частіше за всіх інших був перешкодою їх
відносин ". У сцені побачення Анни з сином Сергієм Толстой з
неперевершеною майстерністю художника-психолога розкрив всю глибину
сімейного конфлікту. Почуття люблячої матері до залишеної дитини,
 6

пристрасть до Вронського, протест проти помилкової моралі вищого

суспільства і невизначеність положення утворюють у долі Ганни вузол
протиріч, який вона не в силах розв'язати. Трагічно звучать її слова, звернені до
Доллі Облонскої: "... я не дружина, він любить мене до тих пір, поки любить" ...
"Ти зрозумій, що я люблю, здається, так само, але обох більше себе, дві істоти -
Сергія та Олексія ... Тільки ці дві істоти я люблю, і одне виключає інше. Я не
можу їх поєднати, а це мені одне потрібно. А якщо цього немає, то все одно.
Все, все одно ... "І коли Ганна зрозуміла, що її пристрасної, ... любові
недостатньо для щастя Вронського, і він, для якого вона пожертвувала сином,"
все більше і більше хоче піти від неї ", вона усвідомила своє становище як
безвихідне, як трагічний глухий кут.
Задум письменника показати жінку, що втратила себе, але невинну,
підкреслюється епіграфом до роману: "Мені помста і аз віддам". Сенс епіграфа
в тому, що не світським ханжам судити людину, її життя і вчинки. Думка
епіграфа кілька разів звучить у словах дійових осіб роману. Стара тітка Ганни
говорить Доллі: "Їх буде судити бог, а не ми". Сергій Іванович Кознишев,
зустрівшись з матір'ю Вронського, у відповідь на засудження нею Анни
говорить: "Не нам судити, графиня". Біблійний вислів, взятий для епіграфа,
Толстой протиставив державної та релігійної законності і світської моралі, який
стверджував "зло брехня і обман".
Тема сім'ї та подружніх стосунків порушена також у драмі Івана Франка
«Украдене щастя». На першому місці в драматичній спадщині Франка стоїть
драма з сільського життя в п'яти діях «Украдене щастя». Вперше вона
надрукована в журналі «Зоря» у 1894 році і тоді ж вийшла окремим виданням.
Поштовхом до написання драми «Украдене щастя», як писав сам Франко, була
народна «Пісня про шандаря». Яку в 1878 році записала приятелька Франка –
Михайлина Рошкевич в Галичині.
У Києві п’єса вперше з’явилася на сцені 1904 року в театрі братів
Тобілевичів. Роль Миколи виконував І. Карпенко-Карий, шандаря –
 7

В Садовський, Анни – Л. Лінницька. Лише з 1913 року театри почали

ставити «Украдене щастя» за первісним текстом. 1940 році режиссер Гнат Юра
поставив «Украдене щастя» на сцені Київського театру імені Івана Франка.
Роль Миколи виконував А. Бучма, Михайла – В. Добровольський, Анни – Н.
Ужвій. 70-х роках головні ролі у виставах виконували провідні артисти
Львівського драмтеатру імені Марії Заньковецької та Київського театру імені
Івана Франка: Б. Ступка, Б. Козак, Ф. Стригун, Розстальний, С. Олексенко, Т.
Литвиненко, Л. Хоролець. Драма популярна й сьогодні, вона переростає у
трагедію високої напруги, трагічну притчу про те, що на чужому нещасті свого
щастя не збудуєш, так само як не можна зло подолати злом.
У 1984 році на студії «Укртелефільм» режисер Юрій Ткаченко зняв за
п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» однойменний художній фільм.
Популярність «Украденого щастя» в наші дні представлена серіалом з 4 серій,
музику до якого написав керівник гурту «Океан Ельзи» Станіслав Вакарчук.
Драма пережила випробування часом, адже проблеми, які порушує митець, –
вічні. Бути задіяним у цій п’єсі – найвища честь і визнання для будь-якого
актора. Сюжет драми «Украдене щастя» являє собою традиційний «любовний
трикутник»: Михайло Гурман – Анна – Микола Задорожний. Зміст драми
нескладний. Скупі й жорстокі брати, щоб не дати Анні посагу, за допомогою
війта віддали її коханого Михайла Гурмана в солдати. Потім вони підробили
листа, ніби Михайло загинув на війні, і силою видали Анну заміж за бідного
чоловіка з далекого села – Миколу Задорожного. Після повернення з цісарської
армії Михайло стає жандармом, випадково зустрічається з Анною. Вона
намагається повернути своє украдене щастя. Микола, боронячи своє родинне
щастя, у пориві гніву й обурення убиває Гурмана.
За жанром «Украдене щастя» – соціально-психологічна драма. Основа
конфлікту – соціальна, бо і Анна, і Микола, і Михайло, самі того не бажаючи,
стали жертвами боротьби братів за спадщину. Конфлікт реалізується через
вчинки, думки, прагнення героїв. Можемо говорити про твір як драму
психологічну. Традиційна форма любовного трикутника є умовною. На перший
 8

план висунуто не особисті почуття, а важливі моральні та соціальні проблеми.

Психологічні колізії, внутрішнє життя героїв, їх душевні переживання
усвідомлюються через складну суспільну опосередкованість, розкриваються
через категорії соціального характеру, набувають високого гуманістичного
звучання.
Отже, мотив здобуття щастя звучить протягом усієї п’єси. Втративши
надію на нього, Анна у фіналі розпачливо запитує: «Михайле, Михайлику! На
кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі робитиму?» Микола знайшов у
собі силу й мужність не тільки заспокоїти Анну, а й звернутися до неї з
запитанням: «Анно, ...хіба ти не маєш для кого жити?». Оптимістичний фінал з
глибоким філософським підтекстом вказував на необхідність шукати надійних
засобів у боротьбі за щастя для всіх. На фольклорно-побутовому матеріалі І.
Франко створив психологічну соціальну драму трагічного змісту.
Проблеми, порушені у творі, – вічні, тому драма не застаріє ніколи. Хоча
значною мірою на наше життя впливають обставини, що не залежать від нас,
ми можемо творити своє щастя. Потрібно тільки цінувати кожну щасливу мить.
Руйнування сімейного добробуту, людського співчуття й загалом
людської спільноти в момент, коли воля й активність людини втручаються у
визначений Богом (в уявленні персонажів) плин життя, намагаючись повернути
втрачене щастя, становить основний драматичний смисл твору. Франко
окреслює зворотну перспективу "несправдженого" життя, коли Михайло й
Анна прагнуть змінити долю і здобути "украдене" щастя. Індивідуалізм,
задоволення власних бажань, однак, робить людину жертвою власних
пристрастей. Так, подібно до Л. Толстого та А. Стріндберга, Франко на
матеріалі з сільського життя аналізував ситуацію пробудження індивідуальної
людської волі.
Франко звертається до новітньої проблематики, яка концентрується
навколо влади людини над людиною, чоловіка над жінкою, аналізує право й
силу розпоряджатися чужою волею й ламати її, як це робить з Анною Михайло,
в якого служба в жандармах породила почуття сваволі, позбавлене морально-
 9

етичних норм громадського життя й страху перед Богом. Поєднуючи

психологічну й метафізичну проблематику, Франко відтворював болісний
процес взаємодії індивідуальної й патріархальної моралі, відображав муки
Миколи — "слабкої" людини в тих морально-психологічних розломах, які
відкривалися між любов'ю і зрадою, інфантильністю і свавіллям, між свідомим
і несвідомим покаранням за приниження та образу.
Як і в «Пісні про шандаря», в центрі п'єси стоять три постаті –
підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий – жандарм.
Запозичене з пісні навіть ім'я одного героя – Микола. Але характеристика
життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п'єсі – інші,
значно ширші і глибші, ніж у пісні. Створюючи образи Миколи, Ганни,
Михайла, Франко не обмежувався побутовим планом, який у пісні грає
вирішальну роль, а глибоко розкрив причини трагедії своїх героїв,
психологічно мотивував кожен крок їх поведінки, всебічно виявив їх характери.
В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив
ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство
західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії. Такі
страхітливі умови життя селянства Франко назвав галицьким пеклом.
Жертвами боротьби за землю кінець кінцем стали і герої «Украденого щастя».
У різних місцях п'єси є екскурси в передісторію тих подій, яки лягли в
основу твору. Попереднє життя героїв драми склалося так, що зображене у
творі є тільки закономірним, соціально зумовленим наслідком, про який можна
сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути. Як великий художник-
реаліст Франко не мав потреби віддавати перевагу комусь із своїх героїв. З
однаковою любов'ю і сповненим болю співчуттям він малює і образ Гании, і
образи Миколи Задорожного та Михайла Гурмана, бо всі вони – представники
народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.
З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко
розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними
невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно.
 10

Тільки пісня відчайдушної внутрішньої боротьби Ганна переборює в собі

почуття розпачу, страху, сорому і зрештою дає вол. Своєму сильному,
незгаслому за довгі роки розлуки почуттю до Михайла. Та навіть відкрившись
своєму милому в цьому, підкорившись його волі, зустрічаючись з ним наодинці
і прилюдно, вона тяжко страждає, її сумління обпалює почуття сорому, її лякає
людський поговір. «Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями
показують», - говорить вона Михайлові, коли той примушує її іти в танець біля
корчми.
Тільки згодом настав час, коли Ганна душевно урівноважилась і відчула
себе щасливою. «Любий мій, - говорить вона Михайлові. – Тепер у мене ані
крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема». При інших,
справедливіших обставинах Ганні відкрився б цілком природний шлях –
розірвати шлюб, з'єднатися з коханим і щасливо прожити свій вік. Але за тих
умов цього не могло статися. Глибоко соціальний у своїй основі родинний
конфлікт розв'язується трагічно. До цього веде розвиток усіх життєвих
перипетій у долі героїв.
«А основне «прокляте» питання: хто винен всьому тому?» - запитував
Франко, закінчуючи характеристику образу жінки з «Пісні про шандаря» і
відповідав: «Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре
не дозволяє легально розірвати зв'язок, уже фактично розірваний, котре насилує
любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці». Цей висновок
значною мірою можна застосувати і до характеристики образу Ганни.
Йдучи за народною традицією, значно розвинувши і збагативши її,
Франко створив один з найсильніших в українській літературі типовий образ
жінки-трудівниці, благородної в своїх прагненнях до родинного щастя і
глибоко нещасливої в тому житті, якого вона зазнала.
З такою ж високою драматургічною майстерністю створив Іван Франко
образ Михайла Гурмана. Для Ганни і свого щастя (звичайно, в дусі уявлень і
понять про нього тогочасного селянства) Михайло готовий і здатний був
перебороти найважчі труднощі. Багатьма влучними деталями Франко показує,
 11

як служба у війську, а потім у жандармерії наклала свій негативний відбиток на

характер Михайла. У заключній сцені драми письменник ще раз тонк,
узгоджено з правдою, підкреслив, що в душі Михайло до останньої хвилини
жевріла іскра глибокої людяності, що не все в його натурі було спотворено
соціальними обставинами і неслушними умовами особистого життя.
Образ Михайла, як і образом Ганни, Франко показав, які могутні і
благородні сили має народ. Через товщу неправди і зла ці сили проривалися не
раз у потворному, навіть в огидному вигляді. З великою теплотою й співчуттям
письменник змалював також образ Миколи Задорожного – типовий характер
західноукраїнського селянина-трудівника. Цей образ – один з найсильніших
образів селян, створених Франком.
Інші дійові особи драми «Украдене щастя» виконують допоміжну,
службову роль у зіткненнях, боротьбі, що розгортається мж головними героями
твору. Але й ці образи яскраво індивідуальні, колоритні, типові для тогочасних
умов життя західноукраїнського села і змальовані автором з великою
реалістичною майстерністю.
Герої Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки
натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються.
Однак ці натяки не лишаються нерозшифрованими, вони служать авторові
тільки одним із засобів підсилення драматизму дії, поглиблення
характеристики провідних персонажів, психологічної зумовленості їх поведінки
та вчинків.
Через усе життя проніс І. Франко любов до драматургії. Він був
переконаний, що театр - це школа життя, провідник думок, почуттів і мрій
трудящих, тому боровся за народність і реалізм театрального мистецтва.
Драматургія Франка - окраса української літератури і театрального
репертуару. Письменник створив чотири великих і п'ять одноактних п'єс,
найвідомішою з яких є соціально психологічна драма «Украдене щастя» (1894).
В основу сюжету, в центрі якого сповнений журби й туги за кращою долею
образ Анни, лягли численні пісні про долю жінки в тогочасному суспільстві, які
 12

Франко називав «жіночими невольничими псалмами» («Жіноча неволя в

руських піснях народних»). Після прем'єри драми «Украдене щастя» одна з
львівських газет писала: «П'єса Франка зробила могутнє враження… То не
ідилія народу, витворена тільки розумом, не солоденька фантастична річ, то
річ, створена на реальному тлі, і головна її користь для народу — правда, яку
так рідко знайдете у так званих народних п'єсах».
Прем'єра п'єси І. Франка «Украдене щастя» відбулася 16 листопада 1893
року у львівському театрі «Руська бесіда». На виставі був присутній
письменник. Незважаючи на те що драма йшла в зміненому, як говорив автор,
скаліченому, варіанті, доктору Іванові Франку було присвоєно почесний титул
талановитого драматурга, справжнього майстра. Про те, що п'єса вдалася,
свідчили бурхливі оплески глядачів та увінчання автора лавровим вінком.
У пресі з'явилися схвальні відгуки про драму. «Кур'єр львовський»
відзначав: «Ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній
літературі вона («Украдене щастя») займе видатне місце. Про це можна судити
з того прийому, який вона мала серед громадськості…».
У Києві перша постановка відбулася 1904 року. Роль Миколи
Задорожного грав І. Карпенко-Карий, шандаря — Микола Садовський, Анни —
Л. Ліницька.
Драма виходить за рамки сільського побуту, побутовий конфлікт
переростає в конфлікт соціальний, політичний. Тему «украденого щастя»
Франко запозичив з народної «Пісні про шандаря», а сюжет драми вибудував
на матеріалі життя західноукраїнського селянства. У кого вкрадено щастя? Хто
його вкрав? Письменник підводить своїх читачів і глядачів до думки, що зробив
нещасними цих людей суспільний і політичний лад, винні у всьому суспільні
порядки, за яких багатий давить бідного, сильний — слабкого, освічений —
неписьменного.
Психологічні колізії, внутрішнє життя героїв, їх душевні переживання
усвідомлюються через складну суспільну опосередкованість, розкриваються
 13

через категорії соціального характеру, набувають високого гуманістичного

звучання.
Жанр драми – вимагає від драматурга високої професійної майстерності.
Так, «Украдене щастя» - це найдовершеніша драма І.Франка, написана в
1893 році. Це п’ятиактна п’єса з сільського життя. «Я мало знаю у світі творів,
написаних з такою простотою й правдивістю, як «Украдене щастя», - зазначав
М.Т.Рильський.
Народ наш дійшов уже до того ступеня, що почуває потребу театру.
Інтерес Франка до театру не був випадковим, він не спадав до останніх днів
життя. Театр запалював його постійну різноманітну діяльність, наслідком якої
було понад сімдесят спеціальних праць про театр. Вони дотепер звертають
увагу глибиною ерудиції, свідчать, що Франко цікавився театральним
мистецтвом різних народів і віків. Головний мотив відстоювання права на
розвиток української національної драми і народного театру. Матеріалом для
художніх творів Франка були життєві факти, спостереження, власні враження,
скарби народної творчості. За художніми образами його творів стояли життєві
прототипи, за сюжетними подіями - відповідні факти і явища. Франко писав,
що майже всі його твори напоєні кров'ю серця, особистими враженнями і
інтересами, «усі вони... у певній мірі... є частками моєї біографії».
Художня правда у п'єсах Франка набувала ймовірності й емоціональної
сили.
Глибокий аналіз внутрішнього світу людини з різних площин зору
-головний мотив драматургії письменника. Найскладнішою п'єсою Франка є
трагічна драма з сільського життя «Украдене щастя». Для її написання
драматург скористався джерелом народних пісень.
1878 року знайома Франка Михайлина Рошкевич записала в селі Лолин
нову пісню «Про шандаря» і передала її письменникові. Зацікавившись піснею,
він потім сам чимало зібрав таких пісень про тяжке життя жінок і написав
спеціальне дослідження про жіночу недолю.
 14

В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-

трудівника у типових побутових і суспільних обставинах. В четвертій дії
показано складний психологічний процес, зміну в настроях, психології
Задорожного. Франко підкреслив зростання свідомості й людської гідності
Миколи.
Анна Задорожна після тяжкої внутрішньої боротьби насмілилась самій
собі признатись, що жандарм Михайло Гурман для неї все. Відстоюючи право
на щастя і любов, вона кидає виклик суспільству. Озлоблений жандарм
поставив собі за мету будь-що-будь «відкрасти» колись у нього украдене щастя.
Усуває з дороги Миколу, зневажливо і брутально ставиться до всіх людей,
немилосердний навіть у стосунках з Анною. Тільки помираючи, проявляє
людські почуття - бере на себе вину за смерть.
Усі п'ять дій драми відбуваються у нерозривній хронологічній
послідовності. Кожна дія - закономірне й необхідне кільце в загальному
ланцюгу подій, але в той самий час вона являє собою ніби окреме ціле, маючи
свою визначальну мету і відносну закінченість сенсу змісту, а також найвищу
точку напруження. У свою чергу, в кожній яві теж звучить певна, вужча тема,
підпорядкована загальній ідеї драми.
Поява жандарма в сім'ї Задорожних стала тим драматичним центром, з
яким зв'язуватимуться всі наступні вчинки. Дія поширюється, переходить з
хати на сільський майдан, суперечності загострюються, все більше людей
беруть участь у конфлікті, стають на чийсь бік, впливаючи на події.
Загострення протистояння між Миколою і жандармом виливається в арешт.
Згодом ворогуючими силами стають уже з одного боку жандарм з Анною, з
другого уособлення думки «а що скажуть люди».
Центр уваги драматурга - одержимість Анни любов'ю до Гурмана. Вона
не усвідомлює цього, хоча внутрішній вогонь палить її душу. Завивання бурі за
вікном і пісня про невірну жінку - все це співзвучне її тривозі. Звістка про
появу на селі Гурмана розкриває зміст цього неспокою. Анна ніби жахається
появи свого коханця, не хоче її. Насправді ж вона жахається свого безсилля
 15

зберегти честь заміжньої жінки. Вона боїться, що приписи моралі впадуть під
натиском «грішної любові». Франко доводить, що мета існування людини -
кохання. Ні Гурман, ні Анна не мали кохання взагалі. Їхні здібності, бажання,
чекання не вдовольнялися, всі вони тільки приховані - у Анни за замками
шлюбного обов'язку, у Гурмана за конкуренцією в жандармерії та жахами
війни.
Кохання Франко підіймає як найвищий абсолют. Воно ламає всі
соціальні, моральні і суспільні перепони. Франко не робить «цапом
відбуваділом» нікого з трьох головних героїв. Психологічний об'єкт - кохання,
вищий, сильніший за Анну, і за Гурмана, і за Миколу.
Франко говорить кожним словом, кожною реплікою своєї п'єси - рабство
соціальне, суспільне людина пережити може і переживає кожен день. Рабство
без любові - неможливе, людина просто не може існувати без нього, «Рай - це
неможливість більш кохати» (Ф. М. Достоєвський).
Еволюція Анни в тому, що вона може переступити через будь-що, але не
через своє «я», яке вперто бажає кохати. Анна не лукавить. Вона не повія, вона
- жертва. У неї всередині - порожнеча, яку просто не може заповнити
слабовільний Микола. Тому вона подібна до героїні роману «Леді Макбет
Мценського повіту» Лєскова, яка, спочатку опираючись пристрасті коханця,
потім сама іде далі й далі, бажаючи долати будь-які перепони між ним і нею.
Тому Анна одразу признається чоловіку, що вона нічого не відчуває до нього,
тому що хоче бути чесною. Але ще раз присилувати своє «я» вона не здатна.
Ніхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що
відбулася в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів дійових осіб.
Вона вразила й всіх селян, змусивши замислитись над питанням: «Хто тому
винен?».
 Творча діяльність І. Франка була надзвичайно багатогранною. Вона
характеризується безприкладною в дофранківській українській літературі
різноманітністю жанрів, тем, сюжетів, образів. Не було, здається, такого
куточка тогочасного життя в Галичині, який би не привернув уваги І. Франка.
 16

Про кожне життєве, суспільне явище письменник умів сказати своє, неповторне
слово. Саме діяльність таких титанів, як Т. Шевченко і І. Франко, що виражали,
за висловлюванням М. Горького, дух народу з найбільшою силою, красою і
повнотою, вивела українську літературу в ряди високорозвинених,
високохудожніх і високоідейних літератур світового значення. Вони вивели
літературну мову українського народу в ряди найрозвиненіших літературних
мов світу. Тим, хто зневажливо говорив про українську мову як «діалект»,
Франко гідно відповів:
Діалект, а ми його надишем
Міццю духа і вогнем любові,
І нестертий слід його запишем

Багатогранна письменницька діяльність І. Франка – лише частина усієї його

незбагненно різнобічної діяльності, що мала справді енциклопедичний
характер.