Україна напередодні та на початковому етапі Другої світової війни (1939–1941 рр.).

Напередодні Другої світової війни постало «українське питання». Україна в той час була
розділеною між СРСР, Румунією, Польщею та Угорщиною та об’єднання земель було
можливим лише збройним шляхом. Німеччина хотіла створити власну імперію і для цього
їй потрібні були нові території і за їхніми планами частинами майбутньої імперії мали би
стати території Росії до Уралу, західні республіки СРСР, зокрема Україна. Такий стан
протримався майже 20 років, до Мюнхенської угоди 1938 р., що поклала край
Версальській системі і відкрила шляхи до нового перекроювання європейських кордонів.
Із ліквідацією Чехо-Словацької держави в березні 1939 р. закарпатські землі були
окуповані Угорщиною, а населену українцями Пряшівщину (Західне Закарпаття)
успадкувала новоутворена держава Словаччина. В умовах, коли тоталітарні держави вже
не приховували своїх агресивних намірів, намітилося зближення інтересів нацистської
Німеччини і комуністичного Радянського Союзу.
Розгортанню війни також сприяв підписаний договір між Німеччиною та СРСР. 23
серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп та комісар
закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов у присутності Й. Сталіна підписали в Москві
німецько-радянський пакт (договір, що мав важливе міжнародне значення) про ненапад
терміном на десять років — так званий «Пакт Молотова-Ріббентропа». Також був
підписаний таємний протокол до нього, який порушував територіальну цілісність
декількох держав.
1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, а за кілька днів союзники Польщі —
Велика Британія і Франція — оголосили війну Німеччині. Ці події стали початком Другої
світової війни, до якої було втягнуто 61 країну та 80/о населення світу. Німецька армія
успішно просувалася на Схід, углиб Польщі. Виконуючи свої зобов’язання перед
Німеччиною, у війну проти Польщі 17 вересня 1939 р. вступив СРСР. На
західноукраїнські землі увійшла Червона армія Українського фронту під командуванням
Семена Тимошенка. Ця військова операція тривала 20 днів і завершилася 6 жовтня. Як
офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист майна
і населення Західної України і Західної Білорусії.
6 жовтня 1939 р. вся історична Галичина та Волинь були уже під контролем Червоної
армії. Щоб надати легітимності радянській владі, на цих територіях у жовтні 1939 р. було
проведено вибори до так званих Народних Зборів. Вони відбувалися під повним
контролем радянських спостерігачів. Тож логічно, що на своєму першому засіданні
Народні Збори проголосили встановлення радянської влади в Західній Україні та
висловилися за об’єднання з радянською Україною. 15 листопада 1939 р. Верховна Ради
УРСР ухвалила закон про входження Західної України до складу УРСР.
28 червня 1940 р. Червона армія під командуванням Георгія Жукова увійшла до Північної
Буковини та Бессарабії. 2 серпня 1940 р. Верховна Ради УРСР юридично закріпила
входження Північної Буковини та Південної Бессарабії до УРСР та утворила Чернівецьку
й Аккерманську (згодом Ізмаїльська) області. Решту територій було передано до
новоутвореної Молдавської РСР. Закарпаття, котре у березні 1939 р. окупували угорські
війська, залишалося під владою Угорщини до 1944 р.
Після приєднання нових земель СРСР проводив на них радянізацію. Зокрема, за
радянським зразком сформовано адміністративно-територіальний устрій — утворено нові
області. На цю місцевість поширено дію радянських законів. Ліквідовано стару систему
управління, а колишніх службовців — переважно поляків — депортовано. Створювали
радянські органи влади та місцеві осередки Комуністичної партії УРСР. Керівні посади
займали головно вихідці з Росії чи зі Східної України. Натомість діяльність будь-яких
інших партій, у тому числі КПЗУ, оголосили поза законом.
Вже на початку радянізації не всі були задоволені як новими порядками, так і
брутальними методами їхнього впровадження. Проти усіх незгодних з новим режимом
застосували масові політичні репресії — комплекс каральних заходів. Арешти, розстріли
та депортації — примусові переселення усіх осіб небажаного соціального походження і
національності — були невід’ємною складовою політики радянізації. Депортовували
людей переважно углиб СРСР — Сибір, Поволжя, Казахстан. 8 вересня 1939 р., було
сформовано дев’ять груп з оперативних працівників НКВС і оперативно-політичних
працівників прикордонних військ НКВС. Завдання цих утворень визначили Українців
депортують у Казахстан. Лютий 1940 р. досить чітко: у міру просування радянських
військ захоплювати стратегічні об’єкти — установи зв’язку, друкарні, архіви;
арештовувати польських чиновників, поміщиків, підприємців; встановлювати контроль за
тюрмами; звільненню підлягали лише в’язні, засуджені за антипольську діяльність.
Першими жертвами репресій стали польські військові, державні службовці, поміщики,
осадники, власники підприємств. А невдовзі репресії зачепили й українське населення.
Углиб СРСР вивозили «куркулів», а також селян, котрі відмовлялися вступати до
колгоспів. Переслідували представників української інтелігенції, зокрема членів
«Просвіти» та інших українських товариств, письменників, учителів, лікарів.
Питання:
1. Як розглядали «українське питання» різні країни напередодні війни?
Деякі країни розглядали українське питання в контексті захоплення нових територій.
Наприклад СРСР наголошував на об’єднання всіх українських земель у складі УРСР, яка
була під контролем СРСР. Але інші держави таку політику не приймали. Зокрема
нацистську Німеччину цікавили землі як продовольча база для майбутньої війни, а також
як розмінна монету у відносинах з Угорщиною та Польщею; також вони прагнули
завоювати землі для майбутніх поколінь німців. США, Велику Британію та Францію
непокоїли насамперед невідповідність українських кордонів Версальсько-Вашингтонській
системі. Самі ж українці прагнули створити власну незалежну державу, але на жаль їхня
доля залежала від співвідношення сил у світовій політиці.
2. Якою була участь українців у польській армії в перші роки війни?
Українці були другою за чисельністю етнічною групою у польській армії — їх тут
налічувалося до 120 тис. Вони неодноразово виявляли відвагу та жертовність під час боїв,
зокрема при обороні Варшави. Близько 8 тис. польських солдатів етнічних українців
загинули в боях у вересні-жовтні 1939 р. Після окупації Польщі частина польських
збройних сил, серед яких було кількадесят українців, відступили в Угорщину та Румунію,
звідки були евакуйовані у Францію, а згодом — у Велику Британію. Більшість опинилася
у радянських таборах: полонених польських солдатів депортували здебільшого у Катинь
(Росія) і Старобільськ (Україна). Офіцерів-українців Війська Польського, які потрапили у
радянський полон, розстріляли, а тих, хто вижив у полоні, мобілізували в армію генерала
Владислава Андерса, створену в 1941 р. з ініціативи СРСР. Згодом її евакуювали в Іран.
Відомо, що польські формування брали участь у війні з гітлерівцями на Італійському
фронті.
3. Здавалося б, що Німеччина вже знайшла порозуміння з Радянським Союзом, однак
між майбутніми партнерами залишалася певна недовіра, що підігрівалася діями
обох сторін.Яка була причина цього?
Причиною стала активізація англійської та французької дипломатії, які занепокоїлися
планами Німеччини щодо розгрому Польщі. 12 серпня 1939 р. до Москви прибули
військові місії Британії та Франції, однак із надзвичайно обмеженими повноваженнями.
Переговори між Москвою та західними демократіями відверто насторожували Берлін. У
якості контрзаходу німці вирішили черговий раз розіграти "українську карту".
Плануючи війну проти Польщі, німецькі дипломати й експерти зі спецслужб докладали
всіх можливих зусиль для того, щоб "конфлікт із Польщею був викликаний не з боку
Німеччини", а українським повстанням в Галичині та на Волині. Одночасно німці своїми
діями натякали Кремлю про можливість "взяти під свою опіку" західних українців, якщо
Москва піде на угоду із Британією та Францією.