35. Суспільно-політичні рухи в Україні в другій половині ХІХ ст. 37. Діяльність «Руської трійці». 40. Директорія УНР.

40. Директорія УНР. 41. Діяльність ЗУНР.

«Громади».
Перші товариства «Громади», як національно-культурні
осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у
50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами
стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П.
Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М.
Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів
«Громади» тих часів був Т. Шевченко.
[1]
Одночасно виникають
«Громади» в Харкові, Одесі  , Полтаві, Чернігові, інших
містах України [2]. Оскільки громадівський рух був першою
загальноукраїнською течією "Громади" виникають і на землях
Галичини та Буковини у Тернополі (з 1863), Стрию, Самборі,
Дрогобичі, Чернівцях, Львові, пізніше Іван Пулюй засновує у 1865
році "Громаду" у Відні яка згодом стає товариством "Січ" і діє до
1947 року. Зокрема, українофільний рух виразився в створені та
діяльності «Громад».
У 1860-х рр. австрійський уряд провів низку реформ. Реформи
закріпили за польською елітою монополію політичної влади в Галичині.
Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в
українському таборі. Так, москвофіли заперечували існування окремого
українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного
великоруського народу», народовці стверджували етнічну єдність
«галичан» і «наддніпрянців», виступали за союз з визвольним
українофільським рухом Центральної та Східної України. У середині 70-х
рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала
діяльність обох течій і бажала надати українському рухові модерного,
європейського характеру. Так в українському таборі виникла
радикальна течія.
Останнє десятиліття ХІХ ст. було переломним у розвитку українського
національного руху. З виникненням наприкінці ХІХ ст. перших
українських партій національна ідея проникає в маси. Перші українські Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник
політичні партії з’явилися у Галичині. У 1890 р. у Львові була створена власних поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1833), у
Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності
прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних та
інтересів українських селян та національних інтересів українців
Галичини. Було висунуто й аргументовано постулат політичної
самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП
(1895 р.). У 1899 р. у Львові за участю частини народовців і радикалів
утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП). Після Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців
розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що у 1899р.
оформлюється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з М.
Ганкевичем, Ю. Бачинським та С. Вітиком на чолі. Всі ці партії
відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи придушити молоді паростки українського руху в Галичині,
розв’язання соціально-економічних завдань, були прибічниками
політичної самостійності України.
Отже, в 1890-х рр. в основному завершився процес формування
партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося
організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній
Україні.
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на
східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних партій.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала
Революційна українська партія (РУП), яка виникла в 1900 р. Фундатори воскресити...
партії – Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов та ін. Мета партії –
соціальне та національне звільнення України. Вона відстоювала
інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1902 р.
утворилася Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. У церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді
1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-
Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним ідеям та
орієнтації на російських есдеків-меншовиків і утворила Українську
соціал-демократичну спілку. Спілчани були переконані, що вирішення
національного питання є похідним від розв’язання на марксистській
платформі соціально-економічних проблем. У грудні 1905 р. частина
РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою утворила
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. з
ініціативи Є. Чикаленка було утворено Українську демократичну партію Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-
(УДП). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала
встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних визначили
реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної
Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні
положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною
демократів на чолі з Б. Гринченком, С. Єфремовим, Ф. Матушевським
Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол удалося подолати.
У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію – Українську
радикально-демократичну партію (УРДП).
Крім національних партій, в Україні активно діяли загальноросійські
політичні партії. У 1898 р. було утворено марксистську Російську соціал- Заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка
демократичну робітничу партію (РСДРП), яка 1903 р. розкололася на
фракції меншовиків і більшовиків. На початку ХХ ст. з неонародницьких українського національно-визвольного руху. Після проголошення
гуртків створюється Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери).
Після виходу царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., який дозволяв законодавчого державного органу.
політичну діяльність, були створені ліберальні партії Конституційно-
демократична партія (КДП, кадети), Союз «17 жовтня» (октябристи). На березня 1917 у середовищі київської української інтелігенції.
противагу революційному рухові виникають праві монархічні
організації «Союз руського народу» й «Союз Михаїла Архангела»
(чорносотенці). В містах України загальноросійські політичні партії
користувалися значно більшим впливом, ніж власне українські.
Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. помітно активізувалася діяльність
українського національного руху, швидко йде процес витіснення
культурницьких форм роботи політичними.
Вперед Зміст Вперед
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
36. Економічний та соціальний розвиток українських земель в
другій половині ХІХ ст.
Скасування кріпосного права призвело до виникнення ринку
найманої праці – сотні тисяч безземельних і малоземельних се-
лян, позбавлених знарядь праці, склали його основу. Вони
змушені були йти у міста і продавати себе як робочу силу, щоб
забезпечити своє життя. Процес розкладу натуральних
господарств спричинив формування ринку збуту для
капіталістичного виробництва. Все це створювало передумови
швидкого розвитку капіталізму і завершення промислового
перевороту. Каталізаторами цього явища було пряме втручання
держави в економіку та великі іноземні інвестиції в неї.
Особливістю економічного розвитку України у цей період був
двобічний розвиток капіталізму: інтенсивним і екстенсивним шля- поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР стало
хами, тобто шляхом розширення і поглиблення капіталістичного
виробництва (промислового перевороту, впровадження техніки). вперше головував на засіданні Ради. М.Грушевський
Протягом 70-80 рр. промисловий переворот в основному завер-
шується. У найважливіших галузях: машинобудівній, металургій- досягнення національно-територіальної автономії України у складі
ній, залізорудній створюються великі капіталістичні підприємства, реформованої федеративної, демократичної Російської держави.
засновані на машинній техніці, новій технології, новому виді
палива (вугіллі). Відбуваються зміни у структурі промисловості
України – зростає питома вага видобувної
промисловості, металургії, машинобудування.
Різко збільшується попит на метал (верстати, пароплави, паро-
вози, залізниці, озброєння). Це спричинило відкриття металургій- в
них заводів нового типу. Першим в Україні 1872 р. було
збудовано у Бахмутському повіті Катеринославської губернії (нині всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної
Донецька обл.) металургійний завод Юза. 1896 р. відкрився
металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто, а
наприкінці XIX ст. в Україні діяло вже 17 великих металургійних
заводів з новою технологією. 1900 р. Україна давала 92 млн пудів фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала
чавуну (Урал – 50 млн) – 52% загальноімперської виплавки.
У зв'язку з розвитком металургії посилився попит на криворізьку
руду. Тут увели до ладу багато потужних рудників. Якщо 1870 р.
на Півдні було видобуто 1,3 млн пудів залізної руди (2,8% загаль-
ноімперської), то 1900 р. – 210 млн пудів (58%) – у 158 разів
більше!
Швидкий розвиток металургії та залізниць посилили попит на
вугілля. Видобуток вугілля у Донбасі та його питома вага в кам'я- діячем.
новугільній промисловості імперії значно збільшились. За 40
пореформених років вона зросла з 6 млн пудів до 692 (в 115
разів), що складало майже 70% загальноімперського видобутку.
Певного розвитку набуло машинобудування. Кращі досягнення
спостерігалися у сільськогосподарському машинобудуванні, що
зумовлювалося попитом на машини у поміщицьких економіях і
господарствах заможних селян України. З 1876 р. до 1890 р.
кількість машин, випущених на підприємствах Півдня України
зросла більш ніж у 8 разів. Це були найвищі темпи розвитку
машинобудування в усій імперії. Наприкінці XIX ст. розвивається державності.
транспортне машинобудування, 1897 р. починає випускати
паровози Харківський паровозобудівний завод, а згодом –
Луганський. 1900 р. вони побудували 233 паровози (23%
загальноімперського виробництва).
Безпосередній значний вплив на розвиток економіки чинив за-
лізничний транспорт.  Значення залізниць полягало не лише в
тому, що вони з'єднували між собою віддалені господарські
райони та мали військово-стратегічне призначення (перевезення посилилися
військ та зброї). Вони розширювали всеросійський ринок, сприяли Українського
швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості.
Спочатку залізниці будувалися з метою забезпечення експорту
зерна через порти, тому першою залізницею в Україні стала лінія упершим
Балта-Одеса (1865 р., довжина 219 верст). Перший поїзд до
Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х рр. в Україні
було завершено будівництво головних залізничних магістралей,
які пройшли через основні її економічні райони, з'єднали її з
Центральною Росією та Західною Європою. Довжина залізниць з Чорного морів, будівництво
1865 р. до 1900 р. збільшилася з 219 до 8417 км, що складало
16% загальноросійської. Щорічно залізниці України перевозили
1414 млн пудів вантажів і 13,3 млн пасажирів. Проте були і
прорахунки: Київ, наприклад, не мав залізничного сполучення з
Одесою.
Поряд з новими галузями виробництва розвивалися й старі.
Наприкінці XIX ст. Україна давала 84% загальноімперського ви-
робництва цукру, 58% – спирту, 40% – тютюну.
Швидко йшов процес урбанізації –  зростання міст. Наприкінці
століття в Україні їх було 130, з них 4 – мали понад 100 тис.
населення: Одеса – 404 тис., Київ – 248 тис., Харків – 174 тис.,
Катеринослав – 113 тис. Міське населення складало 13,6% Пер- розуміло
ший телефон було встановлено в Одесі 1882 р., а перший
трамвай пущено 1892 р. – у Києві.
Урбанізація мало торкнулася українців, яких 1897 р. було 73 %
загальної кількості населення. (Всього населення України склада- 29
ло 23,4 млн людей.) Лише трохи понад 5 % українців проживало у (Гетьманату
містах, 38% росіян, євреїв – 45%. Росіяни становили 12%
населення – це були гірники, металурги, державні службовці.
Швидко зростала єврейська меншість, що досягла майже 8%
загальної кількості населення (у Російській імперії загалом – 4%) і 30
домінувала у торгівлі та банківській справі.
У цей час в Україні нараховувалося 2,5 млн селянських госпо-
дарств (бідноти – 60%, середняків – 25%, куркулів – 15%). У се-
редньому на бідняцький двір припадало 4 десятин землі,
середняцький – 8, куркульський – 15.
У результаті швидкого розвитку промисловості зростала кількість університету;
робітників – людей, що жили на зарплату, отриману від продажу
своєї робочої сили. 1900 р. їх в Україні нараховувалось 2,5 млн.
Характерними рисами пролетаріату були висока концентрація на листопад
підприємствах та багатонаціональний склад, нерівномірність
формування в різних регіонах (напр., у Донбасі, Харкові –
скоріше).
Незважаючи на колоніальну політику імперських урядів, на-
прикінці XIX ст. Україна щодо промислового розвитку посіла в
Російській імперії одне з перших місць.
аме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та
літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно
отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів
Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької
духовної семінарії:
М. Шашкевич (1811-1843),
І. Вагилевич (1811-1866),
Я. Головацький (1814-1888).
Вони активно виступили на захист рідної української мови (термін
"руська" для галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму,
національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д.
Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та
літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени
"Руської трійці" своє головне завдання вбачали в піднесенні
статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу,
прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально
сприяти пробудженню його національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя,
традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я.
Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та
селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього
своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки
матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та
мовознавства, а й знання реального сучасного становища
українського народу під іноземним гнітом.
Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях
допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх
етнографічних подорожей вони контактували з польськими
підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська
трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши
зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.
якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання
національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці"
став підготовлений До Друку збірник "Зоря" (1834), який містив
народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та
публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження
іноземного панування, уславлення визвольної боротьби Народу,
оспівування козацьких ватажків - Б. Хмельницького та С.
Галичини і Наддніпрянщини.
Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і
віденською, І львівською цензурою. Перша намагалася
побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським.
Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-
католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки
проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на
монополію та авторитет мови церковнослов'янської.
Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період
переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у
неблагонадійності. Принципове звинувачення було
сформульоване директором львівської поліції: "Ці безумці хочуть
мертву русинську національність". Проте навіть у
цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припинили
активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що
передбачала виголошення офіційних церковних промов
латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох
українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти
латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної
мови в побут національної інтелігенції.
У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який
починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під
верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї "Руської
трійці" Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна
приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.
культурного об’єднання "Руська трійця". Члени цієї організації
та оприлюднили основне ядро ідей національного
відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від
фольклорно-етнографічного етапу національного руху до
культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення
національних проблем у політичну площину.
. війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки
38 Украiнська Центральна Рада
під впливом революційних подій перетворилася у лідера
Української Народної Республіки виконувала роль вищого
Ідея створення українського керівного центру виникла на поч.
Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і консультаціях між
представниками різних політичних, громадських, наукових і
культурних кооперативних осередків (Товариство українських
поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-
агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство,
українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про
створення УЦР як представницького органу, об’єднуючого
«українські організації на спільних домаганнях: територіальної
автономії України з державною українською мовою». 7(20).3.1917
обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9
комісій. До складу президії увійшли: М.Грушевський - голова, його
заступники - Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко, товариші голови
Д.Антонович, писар - С.Веселовський, скарбник - В.Коваль. До
повернення у Київ М.Грушевського на переважній частині
засідань, які відбувались практично щоденно, головував
Ф.Крижанівський (після відставки 9.3.1917 Д.Дорошенка на
посаду заступника голови 15.3.1917 було запрошено В.Науменка).
9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу,
в якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих
Зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства,
домагатись від Тимчасового уряду запровадження української
мови в шкільних, судових та урядових закладах. Відозва
засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану
широкої політичної діяльності, її дії були обережними і
повернення 14.3.1917 до Києва М.Грушевського, який 15.3.1917
сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради -
М.Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР,
перетворення її в загальноукраїнський представницький
громадсько-політичний орган.
Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися
Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу Раду.
Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право «вирішення
Ради». Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів,
поновившись представниками національних меншин (у січні 1918
налічувала бл. 80 членів). Склад Малої Ради формувався на
квоту пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте
усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало.
Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками).
39. Українська держава Пала Скоропадського.
Павло Петрович Скоропадський був громадським та політичним
Як офіцер Російської імперії він брав участь у російсько-
японській та І Світовій війнах, а згодом став засновником
Української Держави. 
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський став
гетьманом України на Всеукраїнському хліборобському з’їзді.
Близько 8 тисяч осіб проголосували за те, щоб почесний отаман
Вільного козацтва став гетьманом нового утворення – Української
держави.
Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався
нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української
В період Гетьманату була розбудована дієва
регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь
час Української революції в територію, а також вела перемовини
про входження до складу Української Держави Криму та Кубані.
Українська Держава була визнана 30 країнами.
7,5 місяця існування Гетьманату були плідним етапом
державного будівництва. За цей час Рада Міністрів ухвалила
близько 400 законів. З обігу вивели російські гроші, натомість
позиції національної валюти, налагоджено роботу
державного банку. Утричі збільшилась кількість
кооперативних товариств: із 4,9 тис. до 15 тис. Зросла балансова
сума капіталів кредитних спілок, а союз «Централ» навіть викупив
Німеччині фабрику сільськогосподарських машин. Порівняно з
революційним роком, майже вдвічі зріс видобуток
вугілля. За Гетьманату відбулися дві митні війни – з Румунією та
Кримом. У результаті останньої півострів на правах автономії
увійшов до складу України. У планах гетьмана було спорудження
шлюзо-канальної артеріальної системи від Балтійського до
гідроелектростанцій на Дністрі, Бузі
та Дніпрі.
Одним із перших вагомих кроків нової влади стало відновлення
права приватної власності «як фундаменту культури й
цивілізації» та вільний продаж землі. В Україні відновлювався
козацький соціальний стан – як опора державності.
Вагомих результатів досягли в освіті та культурі. Створені
Державний український архів, Українська національна бібліотека,
Українська академії наук, Українські державні університети в
Києві та Кам'янці-Подільському.
Утім поразка у Першій світовій війні, аграрна реформа, яка не
селянство, «каральні експедиції» німецько-австрійських
союзників і діяльність антигетьманської опозиції стали головними
причинами падіння Гетьманату Павла Скоропадського наприкінці
1918 року.
Ключові події
квітня 1918 року – проголошення Української Держави
Павла Скоропадського);
29 квітня 1918 року – створення Українського військово-
морського флоту;
травня 1918 року – ухвалення Закону про урочисту обітницю
урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській
Державі, фактично запровадження української державної служби;
4-17 вересня 1918 року –  візит до Німеччини гетьмана Павла
Скоропадського;
6 жовтня 1918 року – відкриття у Києві Державного українського
22 жовтня 1918 року – відкриття Кам’янець-Подільського
державного українського університету;
1918 року – заснування Національної бібліотеки
Української Держави (нині – Національна бібліотека імені
В. Вернадського НАН України);
14 листопада 1918 року – заснування Української академії наук;
16 листопада 1918 року – поразка гетьманських військ  у бою з
повстанськими силами Директорії поблизу Мотовилівки;
14 грудня 1918 року – зречення гетьмана Павла Скоропадського.
Директорія відновила республіканський лад і демократичне
правління в Україні. Скликаний Директорією Трудовий конгрес,
забезпечив широку представницьку основу української влади. У
Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників
Першої світової війни, взяла участь українська делегація.
Політика Директорії УНР була спрямована на консолідацію
українського суспільства. Її лідери намагалися врахувати вимоги
політичних партій і суспільні очікування. За коаліційним
принципом сформували уряд – Раду Народних Міністрів.
Своєрідним компромісом стала політична система УНР, базована
на принципі трудових рад, коли своїх представників у владу могли
делегувати тільки «працюючі класи». Натомість у національному
питанні взяли курс на розбудову незалежної держави. 1 січня
1919 р. Директорія затвердила закон про державну мову в УНР та
закон про вищий уряд Української автокефальної православної
церкви, за яким православна церква в Україні мала стати
автокефальною. Ухвалили закон про запровадження державної
української грошової одиниці – гривні, відповідно до якого з
ужитку виводились російські грошові знаки, як царські, так і
«керенки». Скасовували приватну власність на землю, яку
оголосили «народним добром». За Директорії відбувається
розширення дипломатичних зносин УНР, розвивається наука та
культура. Одне з найвизначніших досягнень - проголошення Акта
Злуки про об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній соборній державі.
Однак в грудні 1918 р. без оголошення війни агресію проти УНР
розпочала радянська Росія. Її війська швидко просувалися вглиб
української території. 2 лютого 1919-го Директорія та весь
державний апарат УНР змушені були спішно евакуюватися з
Києва до Вінниці. Не витримавши тиску та ваги відповідальності,
10 лютого 1919 р. Володимир Винниченко подав у відставку.
Головою Директорії став Симон Петлюра. Саме йому довелося
очолювати українську державу в найдраматичніший період її
існування. Вона в надтяжких умовах без зовнішньої підтримки
продовжувала збройну боротьбу проти «червоної» та «білої»
Росії. В листопаді 1920 р. залишки українських військ і
державного апарату УНР під натиском переважаючої
більшовицької армії змушені були відійти на територію Польщі.
Ключові події
14 листопада 1918 року – створення Директорії Української
Народної Республіки;
14 грудня 1918 року – відновлення Української Народної
Республіки;
22 січня 1919 року – проголошення Акта Злуки Української
Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки;
23-28 січня 1919 року – засідання Трудового конгресу України,
вищого тимчасового законодавчого органу Української Народної
Республіки у період Директорії УНР;
квітень 1919 року – розгортання українського антибільшовицького
повстанського руху;
11 серпня 1919 року – початок походу українських армій на Київ-
Одесу;
6 грудня 1919 року – початок Першого Зимового походу Армії
УНР;
21 квітня 1920 року – підписання Варшавського мирного договору
між УНР і Польщею;
5 травня 1920 року – проголошення Всеукраїнською
православною Церковною радою автокефалії Української
православної церкви;
7 травня 1920 року – вступ до Києва об’єднаних польсько-
українських військ, звільнення міста від більшовиків;
29 серпня 1920 року – героїчна оборона Замостя, де відзначилися
вояки VI січової стрілецької дивізії під командуванням Марка
Безручка;
вересень 1920 року – початок творення Української військової
організації;
10 листопада 1920 року – відступ Армії УНР за р. Збруч,
остаточна окупація більшовиками центральної та східної України;
9 січня 1921 року – створення Ради Республіки Державного
центру УНР на еміграції;
21 листопада 1921 року – розстріл вояків Армії УНР біля с. Базар
Житомирської області, завершення Другого Зимового походу
Армії УНР.
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою
імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина –
східна частина австрійського коронного краю – від початку стала
ареною суперництва українського та польського національно-
визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська
національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці
Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан,
але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і
держав.
Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і
рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію
як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну
самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської
монархії запроваджував назву нової держави – Західноукраїнська
Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли.
Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою
столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт.
Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу
Західноукраїнській народній республіці облаштувати державні
справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд,
адміністрацію, військо.
Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР,
підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти
війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки
переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину.
Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише
ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були
змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на
Поділлі.
У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся
територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький
мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами
Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі
плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала
Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю
Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій
конференції – її приєднано до Польщі.
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України
опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності
української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час
Української революції було проголошено незалежність України,
продемонстровано можливість цивілізованого демократичного
збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і
багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови
України.
41 Діяльність ЗУНР
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою
імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина –
східна частина австрійського коронного краю – від початку стала
ареною суперництва українського та польського національно-
визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська
національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці
Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан,
але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і
держав.
Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і
рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію
як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну
самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської
монархії запроваджував назву нової держави – Західноукраїнська
Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли.
Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою
столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт.
Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу
Західноукраїнській народній республіці облаштувати державні
справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд,
адміністрацію, військо.
Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР,
підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти
переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину.
Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише
ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були
змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на
Поділлі.
У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся
територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький
мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами
Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі
плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала
Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю
Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій
конференції – її приєднано до Польщі.
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України
опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності
української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час
Української революції було проголошено незалежність України,
продемонстровано можливість цивілізованого демократичного
збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і
багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови
України.
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в
життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише
зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав –
переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й
проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню
консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя
політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті
державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів,
прорахунки у виборі стратегічних союзників.
Ключові події
18 жовтня 1918 року – створення у Львові Української
Національної Ради, представницького зібрання
західноукраїнських земель;
1 листопада 1918 року – «Листопадовий зрив», українське
повстання у Львові, внаслідок якого проголошено українську
владу;
3 листопада 1918 року – рішення Буковинського віче у Чернівцях
про приєднання краю до ЗУНР;
9 листопада 1918 року – створення Державного Секретаріату,
уряду ЗУНР;
11 листопада 1918 року – захоплення м. Чернівці румунськими
військами;
13 листопада 1918 року – затвердження «Тимчасового основного
закону про державну самостійність українських земель бувшої
австро-угорської монархії».
13 листопада 1918 року – ухвалення закону про організацію
війська, з 17 листопада – Українська Галицька Армія;
листопад 1918 року – окупація польськими військами Лемківщини,
Посяння, Холмщини й Підляшшя;
3 січня 1919 року – ухвала УНРади ЗУНР Акта Злуки з УНР.
7 червня 1919 року – початок наступальної військової операції
Української Галицької Армії «Чортківська офензива»;
14 березня 1923 року Рада послів Антанти визнала
західноукраїнські землі за Польщею з вимогою надання автономії.
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в
життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише
зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав –
переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й
проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню
консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя
політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті
державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів,
прорахунки у виборі стратегічних союзників.
42. Нова економічна політика і Україна
.
Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке
керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи.
Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X
з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим
податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і
заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку
селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції.
Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної
політики (НЕПу).
У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і
середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена
децентралізація управління промисловістю (замість главків
підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську
самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський
розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку.
Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої
сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до
заробітної плати, що залежала від результатів праці.
Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному
комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти
торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у
формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була
введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10
золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету
стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і
його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у
районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських
селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений
на наступний.
Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації
господарства на принципах ринкової системи і це сприяло
пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26
господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня
промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське
господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських
господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В
умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців
та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою
економічну діяльність.
Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві більшовиків така
політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим
іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким
розпочнеться новий наступ.
43. Українізація.
Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які
більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення
національних радянських республік і позорно федералістський
устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще
відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Україна
становила «слабку ланку Радянської влади», як відтерто визнав
сам Сталін. Тому, коли НЕП заспокоїв селянство, партія
розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку
неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.У 1923
р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці. Воно
закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та
державний аппарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і
користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала
культурний і соціальний розвиток інших народів. Український
різновид цієї політики називався українізацією.Перш ніж братися
за українізацію, належало провести зміни в партійному
керівництві України. Це керівництво переважно складалося з
присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. В
основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності
українізації й ще менше були схильні втілювати її. Перші заходи
українізації мали на меті розширити вживання української мови,
особливо у партії та уряді. У серпні 1923 р., щоб усунути цю
диспропорцію, партійні та урядов службовці отримали вказівку
пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому
не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925
р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в
усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р.
Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься
українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед
численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала
вражаючі результати. Водночас зросло число українців в
урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини
життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на
освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику
увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така
заінтересованість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної
точки зору, щоб слугувати зразком нойого ладу, радянське
суспільство мало бути освіченим; більше того, освічене
населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і
нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати
новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів
досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції
письменними були близько 40 % міського населення; через 10
років — уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність
зросла з 15 до понад 50 %.  Оскільки масова освітня кампанія
велася українською мовою, то поширення освіти означало й
поширення українізації серед молоді країни.Успіх цих заходів був
тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на
їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів.
Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку
жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки
радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх
публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили українською
мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До
1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина
книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною
мовоюУкраїнська мова була впроваджена в офіцерських школах
та великих частицах військового резерву на. Завдяки політиці
українізації українська мова перестала бути романтичною й
малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи
ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася
на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що
модернізувалося.
44. Індустріалізація України: причини, методи, наслідки.
У грудні 1925 р. ХІV з’їзд РКП(б) проголосив курс на
індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового
росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня
розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію
передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками).
Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки
СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому
зовнішньому оточенні.
Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони
суперечили об’єктивним економічним законам.
Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними
темпами, то з 1929 р. – форсованими, над швидкими. На 1929 р.
було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і
1931 рр. – по 45%, на 1932 р. – 36%. Радянське керівництво
хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати
соціалізм на декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком
“великого перелому” і “стрибка в соціалізм”. Ці плани були
нереальними і економічно необґрунтованими. Заплановані
показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового
виробництва в ці роки у середньому складав 15,7%, а в 1933 р.
скоротився до 5%;
Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток
економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за
рахунок легкої та харчової, сільського господарства;
Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, не за
рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва
великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих
(ентузіазм народу, соціалістичні змагання);
У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало
намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки
згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла
базуватися лише на державній власності. Ліквідовано
багатоукладність економіки.
Наслідки індустріалізації.
1. здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства
призвело до посилення тиску на селян; збільшився продподаток,
заборонялася вільна торгівля;
2. форсована індустріалізація обумовила перехід до
насильницької колективізації, результатом якої мало стати
забезпечення країни дешевими продуктами харчування;
3. випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив
посилення диспропорцій між промисловістю і сільським
господарством, між важкою і легкою промисловістю. Відбулося
падіння життєвого рівня народу;
4. відбувся перехід від непу до командно-адміністративної
економіки. Монополізм державної власності, відсутність
конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до
уповільнення темпів розвитку господарств;
5. з індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій.
Першою політичною справою став так званий Шахтинський
процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького
басейну.
Позитивні досягнення індустріалізації:
· Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-
аграрну;
· У 1940 рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем
1913 р. збільшився у сім разів;
· За обсягом виробництва важкої промисловості Україна
випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона
посідала друге місце в Європі по виробництву машин (після
Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини).
· За три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і
середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій.
45. Колективізація сільського господарства в Україні та її
наслідки.
Термін «колективізація сільського господарства»
набув офіційного вжитку після його
оприлюднення влітку 1919 в листі наркома
земельних справ УСРР В.Мещерякова до
губернських земельних відділів, а от сама ідея
масового створення колгоспів вперше була
зафіксована в Декреті про землю 1917,
ухваленому Другим Всеросійським з’їздом рад
1917 р.
 Планове здійснення колективізації окремих
галузей сільського господарства накреслив 5-й
Всеукраїнський з’їзд рад (25 лютого–4 березня
1921). До осені 1926 основними формами
колективізації були артілі сільськогосподарські
та комуни сільськогосподарські, а в наступні
роки – товариства спільного обробітку землі
(ТСОЗи). Перехід же до форсованої
колективізації розгорнувся в період першої
пятирічки (1928/29-1932/33 господарські роки).
 Хід колективізації
 2—19 грудня 1927 – 15 з’їзд ВКП(б) проголосив
курс на всебічний розвиток колективізації
сільського господарства СРСР як першочергове
завдання партії, вказавши, що «в справжній
період завдання об’єднання і перетворення
дрібних індивідуальних селянських господарств
в крупні колективи має бути поставлена в якості
основного завдання партії в селі». У рішенні
з’їзду також визначалися завдання боротьби
партії за подальше здійснення ленінського
кооперативного плану (варто памятати, що
колективізація – це лише одна з форм
виробничого кооперування;
 січень 1928 р. – Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло
рішення про примусове вилучення у селян
надлишків зерна і необхідність форсованої
колективізації;
 листопад 1929 р. – на пленумі ЦК ВКП(б)
проголошено гасло суцільної колективізації;
 5 січеня 1930 р. – постанова ЦК ВКП(б) “Про
темпи колективізації і заходи допомоги держави
колгоспному будівництву”, розділила територію
СРСР на 3 регіони за наявністю умов для
прискореного завершення колективізації. Україну
віднесли до другої групи, де колективізацію мали
завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.
Постанова проголосила перехід від “обмеження
куркульства” до політики ліквідації його як класу
на основі суцільної колективізації. Також
передбачалась конфіскація у куркулів засобів
виробництва, худоби, реманенту, господарських
будівель тощо. Конфісковане майно
передавалося в колгоспний фонд, як внесок
незаможніх селян;
 січень – березень 1930 р. – перший етап
розкуркулення торкнувся 61 887 господарств у
309 районах. Значна кількість конфіскованого
майна була розпорошена, більшість вилученої
худоби здохла, оскільки не було де її
утримувати;
 1 лютого 1930 р. – постанова ЦВК і РНК СРСР
„Про заходи зі зміцнення суспільної
колективізації і боротьби з куркульством”, яка
анулювала дію закону про дозвіл оренди землі і
про застосування найманої праці в
індивідуальних селянських господарствах;
 24 лютого 1930 р. – С.Косіор підписав
інструктивний лист ЦК КП(б)У до
парторганізацій, який приписував
колективізувати степові райони у весняну
кампанію, інші райони України до осені
поточного року;
 1 березня 1930 р. – у газеті «Правда»
опублікована стаття Сталіна «Запаморочення
від успіхів», де засуджувалися «перегини» в
колгоспному будівництві, підкреслювалася
необхідніть дотримання принципу
“добровільності”, необхідність урахування
місцевих умов національних республік;
 1 березня 1930 р. – ЦВК та РНК прийняли
Перший устав сільськогосподарської артілі,
відповідно до якого закріплені за колгоспом
землі мали складати єдиний земельний масив,
який не мав зменшуватися;
 1930 р. – ДПУ зафіксувало в Україні 4098
масових виступів, тобто майже 30% загальної
кількості селянських виступів в СРСР;
 Станом на 1932 р. на території УСРР було
колективізовано майже 70% господарств, понад
80% посівних площ. Колективізація в Україні
вважалася в основному завершеною.

 Наслідки колективізації:
  встановлення повного контролю
комуністичного режиму над сільським
господарством; державне закріпачення селян;
 підпорядкування сільського
господарства командно адміністративній системі
управління;
 Голодомор 1932-1933 рр.;
 порушений баланс у розвитку
промисловості й сільського господарства;
 постійне відставання
сільськогосподарського виробництва;
 фізичне знищення найбільш
кваліфікованих і працьовитих селян-господарів;
 дезорганізація та деградація
аграрного сектору: за період 1929-1932 рр. в
Україні поголівя великої рогатої худоби
скоротилося на 41,8 %, коней – на 33,3%, свиней
– на 62,3%, овець – на 74%.
