1.

Передумови утворення 5 Роль князя в давньоруському

держави у східних слов’ян.
Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов'ян лише з часу,
коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи,
утворюючи союзи племен. У складеній київським ченцем Нестором
близько 1111 р. «Повісті временних літ» намальовано барвисте,
вражаюче історичним розмахом полотно того розселення: «Слов'яни
прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами. а інші — древлянами,
тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і
назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото. — Авт.), другі сіли
по Двіні й назвалися полочанами,— за річкою, що впадає до Двіни і має
назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися
своїм ім'ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й
назвалися сіверянами. Ось так розповсюдився слов'янський народ, а за
його ім'ям і грамота назвалась слов'янською». Процес розселення
слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився в VIII—IX ст.
Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні
спільності, які мали певні локальні особливості, що й відбито в літописі
Нестора: «Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї власні й закони
батьків своїх і сказання, кожний свій норов». Мовлене літописцем
підтверджується пам'ятками археології. Відмінності в культурі й побуті
між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування
Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХІІІ ст.).
Породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у
перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли
в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні
княжіння. Нестор-літописець розповідає, що після смерті Кия, Щека і
Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Далі він повідомляє:
«А у древлян своє княжіння, а у дреговичів своє, а у словен своє в
Новгороді, а інше — на Полоті, де полочани». По тому говориться про
кривичів, сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про слов'ян і
не слов'ян, що теж мали власні княжіння. Час утворення тих племінних
княжінь: на півдні Східної Європи — VIII, а на півночі — IX ст.
Їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов'язаним
з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння
були до державними об'єднаннями, що заклали фундамент
східнослов'янської державності. Вони передували першій
східнослов'янській державі, що склалася навколо Києва в середині IX
ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.
Могутність і влада глав племінних княжінь грунтувалися на
розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість
яких (по кілька сотень у кожному княжінні) зафіксувало германське
джерело другої половини IX ст. — так званий Баварський географ.
Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у VІІІ-Х ст.
перетворилися на справжні феодальні міста. Можна припустити
наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в
них ще не існувало соціально обособленої потомственої знаті з князем
на чолі.
Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян характеризується й
тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як
виникла Давньоруська держава. «Світлі й великі князі» угод Олега з
Візантією 907 і 911 рр. — не хто інші, як глави княжінь. Лише
Володимиру Святославичу в 80-рр. X ст. удалося зламати їх владу й
остаточно приєднати землі племінних княжінь до складу держави . 3 Перші київські князі
2 Утворення Київської Русі. Норманська теорія.
Першу державу східних слов’ян літописи та інші
пам’ятки давньої літератури називають Рус¬сю,
або Руською землею, вчені-історики – Київською,
або Давньою Руссю. Належала вона до
найбільших, еко¬номічно, політично й культурно
розвинутих держав середньовіччя.
Головним писемним джерелом вивчення історії
Русі є літописи. Найвідоміші серед них «Повість
минулих літ» (скла-дена у Києві близько 1111 р.),
Київський XІІ ст., Галицько-Волинський XІІІ ст.,
а також Новгородські (їх кілька), Суздальський,
Московський, Никонівський та ін.
Проблема походження Київської Русі — одна з
найактуальніших у вітчизняній історіографії.
Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка
між — "норманістами" та "антинорманістами".
"Норманісти" вважали, що державність, і саму
назву "Русь" на київські землі принесли варяги —
нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи
Давньоруської централізованої держави
проводили активну воєнну, торгову й політичну
діяльність. Творцями норманської теорії були
німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л.
Шльоцер (Академії наук у Петербурзі). Свою
гіпотезу вони мотивували на основі "Повісті
временних літ", де йшлося про князювання
варязького князя Рюрика та його братів. З
українських учених норманську теорію
підтримували Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.
"Антинорманісти" рішуче заперечували
"варязького фактора" в становленні державності
русинів і підкреслювали, що слово "Русь" —
слов'янського походження і жодним чином не
стосується варягів. Антинорманську концепцію
започаткував російський учений М. Ломоносов,
який написав німецьким історикам гнівного
листа, доводячи провідну роль слов'ян у
створенні Київської Русі. Такої самої думки
дотримувалася більшість українських істориків,
зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М.
Грушевський.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох
підходів, визнає, що нормани протягом IX-XI ст.
відігравали на Русі активну політичну роль і
навіть очолили князівську династію. Однак не
вони стали засновниками Давньоруської держави,
будучи насамперед професіоналами, готовими
служити кожному, хто потребував їхніх умінь і
міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава
на землях сучасної України почала формуватися
задовго до IX ст. як наслідок економічної,
політичної та етнокультурної консолідації
східного слов'янства. Її перші ознаки виявляються
ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).
У VIII ст. політична карта Європи суттєво
змінилася. Римську спадщину поділили три
великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська
держава й Арабський халіфат. У Візантії
продовжували існувати античні міста, зберігалися
традиції імператорської влади та християнської
церкви. На схід і північ від неї знаходилися
володіння варварів. Степи були тим коридором,
яким до Європи хвиля за хвилею вдиралися
кочовики. Вздовж степової смуги площі близько
700 000 кв. км. розселилися слов'яни.
Досить швидко серед інших слов'янських градів став виділятись Київ.
Цьому сприяло його географічне положення. У "Повісті минулих літ"
літописець Нестор про заснування Києва
розповідає так: "...і було три брати. Одному ім'я Кий, а другому — Щек,
а третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь. І сидів Кий на горі, де
нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця, а
Хорив на третій горі, що від нього прозвалася Хоровиця. І в ім'я брата
свого старшого заклали городок і назвали його Київ"
Аскольд та Дір – варязькі воїни, надали сх. слов’янам військову
підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в
Києві. На думку укр. Історика Котляра саме під час їхнього
правління у сх. європі виникла перша словянська держава –
Київське князівство. За їхніх часів зросла могутність Київської д-
ви, розширилися її кордони: владу Києва визнавали племена
древлян, частина сіверян і дреговичів.
Аскольд: 1..підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів,
частину северян; 2.здійснив кілька вдалих військових походів на
Візантію,яка змушена сплачувати Києву данину. 3) Разом з
оточенням прийняв християнство; 4) звільнив полян від уплати
данини хозарам.
4 Реформи Володимира суспільстві.
1. Адміністративна реформа. Становлення Київської держави
відбувалося під впливом як політичної
самоорганізації племінних об'єднань,
Як і батько, Володимир посадив по великих містах і землях володінь
так і завдяки активному проникненню
своїх синів, а він їх мав 12. Відтак вони вели ту ж політику, що й батько. в Східну Європу вихідців із
Ця реформа зразу ж дала свій позитивний ефект адже було усунено від Скандинавії (варягів). Роль останніх та
влади місцевих князів. Влада тепер, навіть на місцях, була зосереджена походження самої назви «Русь»
виключно у руках династії Володимира. Коли ж його варязька дружина залишається предметом дискусій.
почала вимагати більших винагород, то Володимир зробив так, щоб Згідно з традиційною версією, першим
вона перейшла до рук візантійців. правителем держави вважається родич
Рюрика князь Олег, який об'єднав у
882 році новгородську північ та
Володимир також залучав місцеву аристократію до своєї ради і з нею київський південь. Сам Київ завдяки
вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни стратегічному розташуванню на
Дніпрі став столицею. Олег та його
наступник князь Ігор здійснювали
Яке було значення цієї реформи? Зосередження влади в руках однієї
активні походи на Константинополь та
князівської родини дало можливість усунути племінний сепаратизм.
уклали з Візантією низку мирних угод,
Відтак Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі
які розширили торгові привілеї
рішення приймалися із єдиного центру.
русичів. Після загибелі Ігоря під час
повстання деревлян влада опинилась у
руках княгині Ольги, головні зусилля
2. Укріплення кордонів Русі.
якої спрямовувались на стабілізацію
держави. Правління її сина Святослава
Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних характеризувалось активною воєнною
володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував експансією на схід та південь.
розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва.
Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли Піку могутності Київська Русь досягла
зміцненню кордонів Русі. за правління Володимира Великого,
що переміг у міжусобній боротьбі. Він
проводив реформи, спрямовані на
Князь також був змушений організувати оборону в інший спосіб:
консолідацію племен, зміцнення
побудувати оборонні укріплення. Він почав розбудовувати прикордонні
центральної влади та відбиття нападів
фортеці. Було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь
кочовиків. Іншим рішучим кроком
від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Залишки цих князя стало запровадження
укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень християнства та організація
нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на давньоруської церкви. Нова релігія
основі візантійських фортифікацій. Відтак, оборонна політика інтегрувала під своєю егідою
Володимира сприяла визнанню Київської держави. Говорячи сучасною писемність, літературу, архітектуру та
мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської мистецтво. Період братовбивчої
держави в очах світової спільноти. невизначеності почався після смерті
Володимира та захоплення влади
Святополком Окаянним, що вбив 3
3. Реформа зовнішньої політики. своїх братів. Князь Ярослав при
активній підтримці новгородців та
варязьких найманців переміг брата,
Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також
ставши великим князем у 1019 році.
зовнішню політику. Він залишив далекі воєнні походи, які залюбки
При ньому Київ став головним
проводили його попередники. Він пішов за голосом громади, яка
політичним центром Східної Європи,
вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів місто зазнало значних архітектурних
тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він перетворень. В Київській Русі
звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі з'явились перші оригінальні зразки
сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим літератури, широко розвивалась освіта
було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за та культура, відбулась перша
цей регіон. кодифікація юридичних норм. Ярослав
підтримував тісні династичні зв'язки з
іншими європейськими монархіями.
Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні
племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з
Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони Після смерті Ярослава у 1054 році його нащадки розділили імперію на
окремі князівства, держава вступила в тривалий період занепаду та
увійшли до складу Київської держави. Лдя Русі західні землі мали
феодальної роздробленості. Винятком становить хіба що правління
значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на
Підкарпатті. Час від часу, коли печеніги опанували степи і почали Володимира Мономаха та його сина Мстислава, які на певний час
спромоглись консолідувати владу. Зміни в торгових маршрутах значно
замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль
підірвали економічну значимість, тоді як напади половців позбавили
здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові
багатства й енергії. Суперництво регіональних правителів за титул
шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до
Великого князя також ослабило дану східнослов'янську державу. В
Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир пішов
1240 році більшість князівств внаслідок монгольського вторгнення
походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.
потрапили в політичну залежність від Золотої орди. Київська
державність була продовжена західними князівствами Галичини та
Волині, однак в XIV столітті ці землі були поглинуті Польським
Пізніше Володимир зайнявся дальшим забезпеченням західного
королівством та Великим князівством Литовським відповідно
фронту. В 982 році було підкорено в’ятичів. 983 року він здобув землю
ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном. 993
року Володимир ходив на хорватів. Власне, ці походи викликали
напруження між Києвом та Польщею. Він також змусив литовських
ятвягів визнати його верховенство. Пізніше літопис зафіксував, що
Володимир ходив також походом у Польщу. Згодом дві країни
перестали ворогувати, і Володимир навіть одружив свого сина
Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго.

Олег – перший князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів

(норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в
поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Європі. Вони загалом охоплювали близько 800 кв. км.
Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”.
Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів,
тиверців, а також північні слов’янські племена. Він проводив 4. Воєнна реформа.
активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію,
інші держави.
Величезна увага приділялася захистові кордонів. Особливого значення
при цьому надавалося укріпленню південних кордонів. Для захисту
Ігор. Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще південних земель Київської Русі від печенігів було наказано збудувати
дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий
престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів. цілу низку укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна, та ін. Підступи до
Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Здійснив
два походи на Кавказ. Був убитий древлянами за надмірну Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев’яними
жорстокість і ненаситність під час збирання данини.
конструкціями, так звані Змійові вали.

Ольга – удова київського князя Ігоря. Певний час княжила від
імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася
з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався
порядок організації й збирання данини. Ольга здійснила два
візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні
союзницькі договори. Прийняла хрещення від глави православної
церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської
імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом.
Святослав. Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню
своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські
племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі
до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів).
Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар,
намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із
чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів
печенігами за намовою греків.
Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина.
Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає
характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя:
«Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не
срібними». Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при
тому сказав: «Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною
здобуду срібло і злото!». Цей епізод показує, що Володимир особливо
дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї
реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було
державу.
5. Фінансова реформа.
Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті
монети «златники» і срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет
поміщено зображення Володимира, а також напис: «Володимир на
столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити
становище Київської Русі.

Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву,

прийняття християнства. Власне, цією реформою Володимир завершив
розбудову держави. Християнська віра вже з’явилась у чорноморських
країнах вже в перших століттях нашої ери і також досить швидко вона
дійшла до Києва. Є відомості, що князі, що ходили походами на Крим та
Малу Азію, на початку ІХ століття, навернулися до християнства;
християнином був також Аскольд. Знайомство слов’ян з християнською
релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та
археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні
та політичні контакти з римським світом та Візантією. Вчені вважають за
цілком достовірний

. українців були східні слов’яни, які впродовж І
6 Соціальна структура давньоруського
суспільства
Атрибутом феодального суспільства,
основою добробуту і багатства,
головним елементом правових
відносин була власність на землю.
Суб’єктами землекористування у
Київській Русі стали общини, князі,
бояри і церква. Общинна власність на
землю мала колективний характер і
базувалася на природному праві;
князівська збільшувалася за рахунок
загарбання чужих територій і освоєння
пустопорожніх земель; боярські й
церковні землеволодіння зростали
завдяки князівським і приватним
пожалуванням. Завдяки приватній
власності на землю правитель Русі,
князі, бояри і монастирі могли
використовувати працю різних
прошарків сільського населення і
привласнювати її результати. За
соціальною структурою і правовим
статусом населення Київської Русі
можна поділити на три категорії: а)
панівна аристократична верхівка; б)
особисто вільні верстви; в) феодально
залежне населення. Соціальні
відносини Феодали. Виникнення і
розвиток феодалізму виявляються
перш за все у формуванні та зростанні
феодального землеволодіння.
Феодальна земельна власність є
економічною основою панування
класу феодалів. Феодальні відносини
розвивалися у Київській Русі
нерівномірно. Первісною формою
економічної реалізації феодальної
земельної власності було полюддя. У
IX ст. формується панівний клас
феодалів, в який входили київські
князі, місцеві князі, бояри. Вільні
общинники. Основна масу сільського
й міського населення Київської Русі
-«люди» – усі вільні, переважно
селяни-общинники, на противагу
феодалам. Жителі багатьох з них,
втрачаючи станову повноправність,
зберігали особисту волю (свободу).
Смерди. За своїм місцем у суспільстві
вони займали проміжну позицію між
вільними князівськими міністеріалами
і «людьми» селянської общини.
Особисто смерд був вільним. Він мав
право переходити до сильного
патрона. Разом з сім’єю він
господарював у своєму «селі». Князь
давав йому землю за умови виконання
усякого роду служби на нього. За
право володіння самостійним
господарством смерд сплачував
князеві данину. Закупи. — це людина,
яка попала в боргову кабалу і
зобов’язана своєю працею у
господарстві хазяїна повернути
одержану у нього «купу», повинен
виконувати сільські роботи,
працювати «на полі». Феодал наділяв
закупа земельною ділянкою,
сільськогосподарським знаряддям і
робочою худобою. У закупа могло
бути і своє господарство, власний кінь.
Прагнучи закріпити за собою закупів,
землевласники вимагали від них
«купу» у збільшеному розмірі,
намагаючись присвоїти значну
кількість продуктів їхньої праці. Ізгої.
Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі
звичної колії, позбавлена свого
попереднього стану. Значний
контингент феодально залежних ізгоїв
формувався за рахунок холопів, які
викупилися на волю. Останні, як
правило, не поривали зв’язків з
хазяїном і залишалися під його
владою. Однак траплялися випадки,
коли холоп, який звільнився, ішов від
свого хазяїна. Челядь і холопи. У
Київській Русі до складу невільного
населення входили й .раби. Одне із
джерел рабства — полон. У Х—XII ст.
для позначення рабів-полонених
вживається термін «челядь». На
відміну від челяді раби-холопи — це
члени племені, продукт тих соціальних
процесів, які проходили у середині
Київської Русі. У холопа
перетворювався також закуп, який
тікав або провинився. За борги у
рабство могли продавати боржника,
який збанкрутився . Холоп в окремих
випадках був наділений деякими
правами.
7 Давньоруська держава і зовнішній світ.
Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька,
корчуватська культури) свідчать про те, що предками
тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-
демократичної організації племен до
ранньофеодальної держави. На цьому шляху
простежується принаймні чотири етапи.
Наприкінці старої ери завершується епоха
первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає
етап розкладу родового ладу й зародження
“військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. е.). У
писемних джерелах тих часів (римські історики
Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під
назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий
і найчисленніший масив, що заселяв терени
Центральної та Східної Європи. Венедську єдність
праслов’ян зруйнувало вторгнення германського
племені готів.
Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип
розквіту “військової демократи" — перехідної форми успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до уділи, окремої політики не вели, а у всьому підкорювалися Романові .
управління суспільством, що поєднувала елементи
громадського самоврядування та публічної влади.
Східні слов’яни, які називалися антами, за
свідченнями готського історика Іордана й
візантійського історика Прокопія Кесарійського в IV
ст. населяли територію від Дунаю до Азовського
моря. Видатний український історик М. Гру-
шевський вважав об’єднання антів спробою предків
українського народу створити державність з
організованим військом та участю населення в
політичному житті. Цієї ж думки дотримується і
чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що
об’єднання антів складалося з князівств (княжінь).
Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям
основи східнослов’янської державності. Пізніше в
“Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами,
древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами,
уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично
радимичами, кривичами, словенами, в’ятичами. Саме неможливо.
на цьому етапі з’являються такі елементи
державності, як територія, поділ населення за
територіальною ознакою, публічна влада з її ще
недосконалим апаратом, відчужена від народу
військова дружина.
Змістом завершального етапу формування
давньоруської державності є об’єднання південного
й північного ранньодержавних утворень у
Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі міжусобиць, підривало основи Київської держави.
також об’єдналися ільменські слов’яни (словени,
кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь,
мурома) навколо Новгорода. Проте, за літописом, ці
племена не змогли самі зорганізувати державу і
запросили на князювання варягів. 882 року
представник новгородської знаті Олег, родич або
воєначальник варязького князя Рюрика, захопив
Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на
Київському престолі. Цьому сприяла політична криза
в київський державі внаслідок невдоволення
народних мас частими воєнними походами і
хрещенням правлячої верхівки, в тому числі й
Аскольда. Внаслідок династичного перевороту
об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця
подія традиційно вважається датою утворення однієї
з найбільших країн Європи, найменованої
істориками “Київська Русь”.
Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій
зумовлений певними внутрішніми факторами:
спільністю території, тісними економічними
зв’язками, спорідненістю матеріальної та духовної
культури, релігії, схожістю мови, традицій,
суспільного, державного, військового устрою,
судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх
чинників об’єднання чи не головною була
необхідність спільної боротьби проти експансії
сусідніх народів.
У подальшій історії Київської Русі можна
виокремити три основні періоди. Період консолідації Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші
державності (кінець ІХ-Хст.) пов’язується з
князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги
(945-964) та Святослава (964-972). У процесі
завершення політичного об’єднання Русі відбувалося Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської
становлення феодального суспільного ладу,
утворення апарату влади. За цей час виникло
величезне господарське й політичне об’єднання.
Найтриваліший період розвитку держави (X —
перша третина XII ст.) припадає на час правління
Володимира Великого (980-1015) та Ярослава
Мудрого (1016, 1019-54), а також Володимира II
Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-
32). На противагу територіальному зростанню
попереднього періоду тепер переважає внутрішній
розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно
важливою подією було прийняття християнства, яке
несло з собою нову культуру й духовність.
Християнство, ставши з 988 р. державною релігією,
своєю підтримкою й освяченням великокнязівської
влади сприяло зміцненню внутрішнього й
зовнішнього становища Київської Русі.
Утвердженню сильної централізованої держави
сприяло проведення під час правління Володимира
адміністративної реформи. Територія країни, значно
збільшившись за рахунок підкорення в’ятичів,
радимичів, сусідніх литовських племен, була
поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них
стояли спочатку намісники, а потім сини Великого
князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів
племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб
Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові
відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою
аристократією. Важливе значення мала й військова
реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне
військо, що складалося з великокнязівської дружини,
дружин місцевих князів, народного ополчення,
найманих загонів, а також споруджено
фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової
реформи відбулося розмежування світського та
церковного судів. Це була доба досягнення Києвом
політичної могутності й стабільності, економічного
та культурного розвитку.
Період розпаду та занепаду державності (друга
третина XII ст. — перша половина XIII ст.)
характеризується загостренням міжусобної боротьби,
посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм.
Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час
княжіння Ярополка Володимировича (1132-39),
Всеволода Ольговича (1139-46), Ізяслава
Мстиславича (1146-54) та Ростислава Мстиславича
(1158-67).
8 Причини і значення феодальної роздробленості 9 Роман Мстиславич –
об’єднувач Галичини і
Волині та державний діяч.
Київська Русь була найбільшою державою середньовічної
Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно
Об’єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за
посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд
міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і правління волинського князя Романа Мстиславича. Початок діяльності
Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168 — 1170)
розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався
період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний він був князем . Повернувшись після смерті батька на Волинь, як
процес, притаманний усім державам середньовічної Європи. старший, одержав Володимир. Деяку славу дав йому успішний похід на
ятвягів, литовське плем’я, яке своїми набігами непокоїло Волинь .
Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна
виокремити такі. Роман підтримував близькі зв’язки з київським князем Рюриком
Ростиславичем, своїм тестем, і від нього одержав міста на Росі .
Зважаючи на небезпечний характер цього району, Роман брав діяльну
участь у походах на половців. Але водночас він встряв у дрібну
1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були
феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і затрачував на це багато
зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням
суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням даремних зусиль .
кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже,
його замкнутим характером. Каталізатором де
централізаторських процесів стала реалізація рішення У своїх політичних планах Роман спирався в основному на сили
Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої
сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче Підтримкою служили йому володимирські «ліпші мужі» — бояри і
оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя
зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися
загальноруськими справами, захистом країни відворотів.
Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було
приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-
2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала
населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, нищівний процес роздроблення земель, потрібна була незвичайна
колонізовані русинами, були свідченням державної могутності енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і
Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За сприяти створенню нових державних об’єднань.
низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та
недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях
неможливо було ефективно управляти такою великою країною з
Заходи до приєднання Галичини Роман розпочав 1188 р. Увійшовши у
єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі
на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою Володимира Ярославича і примусили його покинути князівство, Роман
мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність сів у Галичі. Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати
її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, боротьби з уграми, які загарбали Галич .
різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного
1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і
оволодів Галицьким князівством 1199 р. За яких обставин це сталося,
точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які
3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але
Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, проти виступала інша боярська партія, що хотіла мати князями синів
коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від Ігоря Святославича . У польських джерелах є звістка, що суперечності
сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем
наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко;
"вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким
але в чому була його допомога і який характер мали відносини між
престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих
двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до Романом та Лешком, це залишається нез’ясованим .
На початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з
боярами. Боярство становило тут велику силу. Економічний розвиток
4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави князівства сприяв об’єднанню в руках великих землевласників значних
відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними
територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри
шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний,
Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з зосередили також управління. Великі бояри мали навіть свої полки
Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі
починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою
нового середземноморського торговельного шляху, що Вже Ярослав Осмомисл змушений був іти на поступки боярам.
безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією Володимир Ярославич цілком залежав від них. Навіть угорський
та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та король Андрій, загарбавши Галичину, доручив управління боярам .
Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це
мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до
подальшої її дезінтеграції. Якими були причини непорозуміння Романа з боярами, точно не
знаємо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську
владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на
межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі
здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але
його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість
князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті дані, що Роман
ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали намагався підірвати могутність бояр. Галицько-Волинського літопису
міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура. відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: він вигнав з
Галичини бояр Кормильчичів. Перемога над боярською верхівкою
сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією
Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. територією над Дністром, Сяном і Бугом.
У процесі децентралізації Київської Русі на її території
виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися
Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі Маючи значну силу, він міг авторитетніше виступати проти інших
половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли 1202 р.
Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман
випередив його і з галицькими та волинськими полками увійшов у
князівства.
Київщину. Його виступ справив велике враження, Рюрикові союзники
перейшли на сторону Романа, а сам Рюрик був примушений
підкоритись і зректися київського престолу . Коли ж Рюрик не
припинив своїх інтриг, Роман схопив його й наказав постригти в ченці .
Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на
теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок
змішування слов'ян-переселенців із місцевими бал тами
В той час Роман став наймогутнішим з південноруських князів і більше
формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним
ядром утворення російського етносу стали Суздальська й значення мав лише володимиро-суздальський князь Всеволод
Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська Юрійович, якому підкорювалися всі північноруські князі.
колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий
формування українського народу залишалися землі Південної та час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі» .
Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі
вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється
на всі землі, заселені українським етносом. Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його
«великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі»
Проте роздробленість Київської Русі зовсім не-означала. її
повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно Останнім епізодом діяльності Романа був його похід на Польщу 1205 р.
єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії —
церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну краківським князем Казимиром Справедливим та його синами Лешком і
централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Конрадом , і обидві сторони надавали взаємну допомогу. 1190 р. Роман
Давньоруською державою спільно керує об'єднання разом з братом Всеволодом допоміг Казимиру здобути Краків . 1195 р.
найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний він узяв участь у боротьбі, яку Лешко і Конрад вели проти свого дядька
сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох
Мєшка Старого, і в бою під Мозгавою був поранений . Лешко ж дав
співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним
центром. Романові допомогу, коли він займав Галичину 1190 р.
Нез’ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні
З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають відносини зіпсувалися. Галицько-Волинський літопис подає звістку, що
перемагати. Занепадає система колективного управління між Романом та Лешком інтригу повів галицький боярин Володислав
державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно
Кормильчич — але в чому суть непорозуміння, невідомо.
монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною,
ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.