НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА ОЦІНКА ЇЇ РЕЗУЛЬТАТІВ

1. Національна економіка як об’єкт макроекономічного аналізу

Національна (від лат. natio - народ) економіка - сукупність усіх економічних
суб’єктів і зв’язків між ними, яка сформувалася і розвивається на рівні країни як
цілісна система.
Національна економіка як системне утворення має складну структуру, кожен вид
якої характеризується усталеними кількісними співвідношеннями (пропорціями) між
елементами. У її структурі увагу здебільшого привертають такі види структур:
• галузева;
• територіальна;
• інституційна;
• відтворювальна.
Галузь - умовне поняття, яким прийнято позначати сукупність підприємств або
видів діяльності, що спеціалізуються на виготовленні однакової чи подібної продукції.
Галузева структура характеризує співвідношення між окремими галузями
господарства країни, наприклад, між добувною та обробною промисловістю, між
сільським господарством та промисловістю.
Територіальна структура дає інформацію про співвідношення окремих
регіонів, областей у розміщенні виробничого потенціалу країни, виробництві
національного продукту, розподілі інвестицій тощо.
Інституційна структура національної економіки вказує на те, яку частку
займають, наприклад, у загальному виробництві та забезпеченні зайнятості такі
сектори, як державний і приватний, корпоративний і некорпоративний, виробничий
сектор і сектор послуг; яка частка в обігу цінних паперів припадає на організований
(біржовий) і неорганізований фондові ринки.
Відтворювальна структура економіки країни стосується пропорцій між
елементами національного продукту в ході його виробництва, розподілу, обміну та
споживання, наприклад, між обсягами споживання та заощаджень, між сукупним
попитом і сукупною пропозицією, між товарною і грошовою масами.
Певна річ, економіці кожної країни властива свою структура, яка з часом
змінюється під впливом багатьох факторів (внутрішніх і зовнішніх). Але визначальним
фактором структурних зрушень в економіці, переходу до технологічних способів
виробництва більш високого рівня, до більш повного використання людського
(інтелектуального) потенціалу є науково-технічний прогрес. Аналіз структури
національного господарства, виявлення її деформацій (перекосів) та напрямків і
способів їх подолання - це тільки одне із завдань макроекономічного аналізу.
Макроекономічний погляд на господарське життя країни в цілому привертає
увагу до великомасштабних економічних проблем, зокрема, таких як:
• визначення обсягу і структури національного продукту;
• з’ясування чинників безробіття та можливостей збільшення зайнятості;
• пояснення природи інфляції та пошуку способів її приборкання;
• унормування бюджетного дефіциту і боргу держави;
• вивчення механізму та факторів росту національної економіки;
• виявлення причин економічних спадів (криз) і депресій;
• дослідження взаємодії національної економіки із системою світового
господарства;
 • обгрунтування цілей та засобів макроекономічної політики уряду,
допустимих меж втручання держави в економіку.
На противагу мікроекономіці, аналіз явищ і процесів національної економіки
має ряд особливостей:
1. Цей аналіз потребує вивчення принципів формування узагальнених
показників (агрегатів), що характеризують рівень чи тенденції розвитку всієї
економіки (наприклад, обсяг національного продукту, загальний рівень цін, рівень
безробіття). Задля цього всі економічні суб’єкти тут розглядаються як агреговані (від
лат. aggregare - приєднувати) сукупності, сектори. Це означає, що у цьому аналізі всі
взаємопов’язані виробники представлені у вигляді одного - сукупного виробника, який
випускає національний продукт, а всі споживачі виглядають як сукупний споживач,
котрий висуває попит на цей продукт в обмін на дохід, одержаний від продажу
факторів виробництва.
2. У макроекономічному аналізі, окрім сукупного виробника і сукупного
споживача, присутні також агрегований фінансовий посередник (сектор фінансових
послуг), держава як економічний суб’єкт та зовнішньоекономічний фактор - закордон
(експорт, імпорт).
3. Вивчення економіки країни в цілому передбачає необхідність розгляду
взаємодії між економічними суб’єктами через систему взаємопов’язаних ринків (ринок
товарів і послуг та ринок факторів виробництва). Звісно, ця обставина значно
ускладнює макроекономічний аналіз, вимагаючи від дослідника не лише уміння
користуватися економіко-математичними моделями, методами опрацювання
статистичних даних, а й добре розвиненого світогляду та наполегливості.
Суть та природа макроекономічних явищ і процесів така, що їх можна осмислити
тільки на рівні національної економіки як єдиного цілісного організму, у якому все
взаємопов’язано. Разом з тим, глибоке розуміння цих проблем підводить зрештою до
висновків щодо можливостей їх практичного вирішення і знову ж таки в масштабах
всього суспільства. У цьому полягає наукова цінність макроекономічного аналізу як
теоретичного підгрунтя економічної політики держави. акроекономічний аналіз
започаткував французький економіст Фр. Кене1.
Економічна рівновага у найбільш загальному смислі - рівновага між
виробництвом і споживанням життєвих благ. У ринковій економіці ця рівновага
набуває специфічної форми: на мікрорівні як рівновага між попитом і пропозицією
окремого товару, на макрорівні як рівновага між попитом і пропозицією на усіх
взаємопов’язаних ринках країни.
За макроекономічної рівноваги немає ні надлишку нереалізованого
національного продукту, ні його нестачі. На ринку кінцевих товарів і послуг рівновага
означає, що виробники одержують максимум доходів від реалізації продукції, а спожи-
вачі - максимум корисності від придбаної продукції. Досягнення рівноваги на ринку
факторів виробництва передбачає, що всі виробничі ресурси, які поступили на ринок,
знайшли свого покупця. При цьому граничний дохід власників ресурсів, який формує
попит, дорівнює граничному продукту кожного ресурсу, що формує пропозицію. На
грошовому ринку рівновага фіксує той його стан, коли банківська система пропонує
таку кількість грошей, яка відповідає вартості реального товарообігу. Таким чином,
рівновага функціонування національної економіки первісно представлялася науковцям
як стан гармонії у взаємозв’язках усіх її складових, або відсутність диспропорцій між
1Кене Франсуа (1694-1774) — французький економіст, основоположник школи фізіократів.
ними.
Принципову можливість досягнення загальної економічної рівноваги за умов
досконалої ринкової конкуренції математично довів французький економіст-
математик Л. Вальрас2. Побудована ним у вигляді системи рівнянь макроекономічна
модель показує, що якщо усі ринки, окрім одного, перебувають у стані рівноваги, то
урівноваженим буде й останній ринок. Таким у його моделі виступає ринок грошей.
Модель загальної економічної рівноваги Вальраса характеризує ідеальний
(нетиповий) стан національної економіки, до якого вона прагне. Це тому, що
дослідник припускав наявність досконалої конкуренції та незмінність усіх факторів
попиту і пропозиції, крім цін. Цінність даної моделі полягає у тому, що вона таким
чином обгрунтовує саморегулюючу роль ринку в економіці та виявляє причини, які
заважають досягненню макрорівноваги за інших умов.
Моделюванням загальної економічної рівноваги, слідом за Вальрасом, успішно
займалися й інші учені. Зокрема, у цій царині наукових розвідок прославилися А.
Маршалл та В. Парето. Утім, найбільш популярною у XX ст. і практично
затребуваною з боку держави стала макроекономічна модель Дж.М. Кейнса, яка
грунтується на принципово нових умовах забезпечення рівноваги національної
економіки.
Ідея побудови зовсім нової моделі функціонування національної економіки
виникла тоді, коли стало очевидним, що ринковий механізм не здатен самотужки
подолати наростаючі диспропорції і відновити втрачену рівновагу (збалансованість).
Перелом у свідомості економістів-теоретиків спричинила найбільша в історії ринкової
економіки криза 1929-1933 рр., що потім змінилася тривалою депресією. Тоді уряди
провідних країн спішно взялися рятувати свої економіки нетрадиційними методами, не
відаючи про всі наслідки своїх дій.
Макроекономічна теорія Дж.М. Кейнса викладена у його головній праці
«Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» (1936). Ця книга поклала початок
широким макроекономічним дослідженням і дискусіям, які не вщухають до сих пір.
Сам же Кейнс увійшов в історію економічної науки як основоположник нового -
макроекономічного аналізу.
Завдяки відкриттю Кейнса, усі зрозуміли, що, хоча макроекономіка і «виростає»
з мікроекономіки (ринкової взаємодії розрізнених покупців і продавців), та все ж таки
вона не є механічною сукупністю ринків, як вважали класики і їхні послідовники.
Подібно тому, як будь-яка система (ціле) не зводиться до простої суми (набору) її
елементів, макроекономіка також як велика система має свої якісні особливості.
Кейнсіанська макроекономічна модель3 сфокусована на проблемі забезпечення
ефективного сукупного попиту. В сучасній економіці внаслідок панування
монополістичних тенденцій і діяльності профспілок ринкові ціни як головний
ринковий регулятор втратили свою гнучкість, а тому пропозиція переважає над
попитом, і для відновлення рівноваги уряд має активно впливати на обсяг сукупного
попиту. Формуючи ефективний сукупний попит інструментами фіскальної і
монетарної політики, держава може в підсумку забезпечувати стабільний
(рівноважний) розвиток національної економіки та, що принципово важливо для
суспільства, повну зайнятість ресурсів, насамперед трудових.
Макроекономічні досліди Кейнса викликали загальне захоплення серед
2Вальрас Леон (1834-1910) — французький економіст-математик, засновник Лозанської неокласичної школи.
3 Зважаючи на те, що теорія Дж.М. Кейнса є предметом детального вивчення в навчальній дисципліні «Макро- економіка», у цьому навчальному посібнику ми свідомо
обмежуємося викладом її найсуттєвіших положень.
економістів у 1940-60-х рр., а його модель стала теоретичною основою державної
економічної політики. Завдячуючи цій обставині та виваженим рішенням урядів
вдалося вивести західну економіку із депресивного стану 1930-х рр. і ввести її в русло
стабільного зростання.
Однак зростання ринкової економіки у провідних країнах світу тривало недовго.
У 1970-х рр. намітилася серйозна дестабілізація економіки, виявом якої стало
одночасне зростання безробіття та товарних цін. Це свідчило про кризу кейнсіанського
регулювання економіки. Уже покійному Кейнсу стали дорікати за недооцінку
саморегулюючої сили ринку та перебільшення ролі державного регулювання. У ході
критики кейнсіанства відбувся ренесанс неокласичної теорії, яка заперечує
необхідність масштабного втручання держави в економіку як такого, що може мати
деструктивні наслідки.
Основними критиками кейнсіанської моделі макроекономічного регулювання
стали сучасні монетаристи, які представляють одну із течій неокласицизму. На думку
монетаристів, цілеспрямоване «підживлення» державою сукупного попиту
інфляційними методами, тобто шляхом збільшення державних витрат і бюджетного
дефіциту, є неприпустимим. Воно дає лише короткочасний ефект і призводить до
значного росту цін у майбутній період. Задля забезпечення макроекономічної
рівноваги, кажуть вони, держава має обмежитися лише монетарним регулюванням,
дотриманням в обігу необхідної кількості грошей.
Друга світова фінансово-економічна криза, що спалахнула у 2008 р., знову
поставила під сумнів наявні моделі регулювання макроекономічної рівноваги. Що ж,
це й зрозуміло, адже економіка як система зв’язків і залежностей дедалі більше
ускладнюється, потребуючи певних інституційних та структурних змін, які завжди
припізнюються. Але очевидно й те, що і політики, які приходять до керівництва
державою, нерідко піддаються соціальному популізму, нехтуючи можливостями
реальної економіки та перевіреними часом економічними істинами.
2. Національний продукт та проблеми його виміру. Система національного
рахівництва
Функціонування національної економіки за сучасних умов пов’язано з
налагодженням державою загальнонаціональної системи обліку результатів
виробництва, доходів і витрат, зайнятості тощо. Макроекономічні показники
визначаються статистичною службою шляхом регулярного збору, обробки та аналізу
обов’язкової звітності суб’єктів господарювання, вибіркових обстежень, опитувань,
інвентаризації нерухомого майна та інших методів.
Обрахування статистичних показників функціонування національної економіки
обумовлюється необхідністю:
- оцінки реального стану національного господарства, його структури та
динаміки;
- прогнозування економічного і соціального розвитку країни;
- розробки реалістичної економічної політики уряду, адекватного
застосування інструментів макроекономічного регулювання;
- порівняння досягнутих рівнів економічного розвитку і життя населення
різних країн;
- прийняття інвестиційних рішень, передусім стосовно довгострокових
капіталовкладень у розвиток виробництва.
 Система національних рахунків (СНР) - сукупність взаємопов’язаних рахунків
(балансових таблиць), які розкривають результати та структуру національної
економіки.
СНР як міжнародний стандарт ведення національного рахівництва стала
запроваджуватися під егідою ООН з 1953 р. Її поява у цей час була зумовлена збігом
обставин, зокрема:
- усвідомленням необхідності мати найбільш загальне кількісне уявлення
про стан справ в економіці у зв’язку із розширенням прерогатив держави, яка
відповідає за економічний порядок та розвиток країни;
- швидким розвитком економічних зв’язків між країнами, міжнародним
рухом капіталів;
- необхідністю щорічного підведення підсумків економічного і соціального
розвитку країн - учасниць ООН та здійснення міжнародних співставлень;
- розвитком статистики як науки;
- впливом теорії Кейнса, яка підвела теоретичну основу під системи
рахівництва у західних країнах.
З тих пір СНР кілька разів удосконалювалася. Творцями її нинішнього варіанту
стали видатні економісти С. Кузнець4 і Р. Стоун5. Таку стандартизовану систему
обліку вже використовує більшість країн світу. Поступово пристосувалася до неї й
Україна.
Система національних рахунків ґрунтується на таких основних принципах:
1) продуктивною вважається будь-яка економічна діяльність, яка приносить
дохід її суб’єкту. Отож, при обрахунку результативних макроекономічних показників
враховується внесок усіх економічних суб’єктів, зайнятих у виробництві як
матеріальних благ, так і нематеріальних благ, на комерційній і некомерційній основі
(наприклад, послуги адміністративних органів, музеїв, бібліотек);
2) обраховується лише вартість кінцевої (готової) продукції і виключається при
цьому вартість проміжного споживання, аби усунути так званий повторний рахунок;
3) у її методологію закладено як вихідний той принцип класичної економічної
школи, що належить Ж.-Б. Сею, згідно з яким пропозиція створює відповідний їй
попит, тобто вартість національного продукту (виражена через витрати факторів
виробництва) дорівнює грошовим доходам, одержаним усіма учасниками його
створення (власниками факторів виробництва).
3. Валовий внутрішній продукт. Національний дохід. Національне багатство
Основним результативним показником функціонування національної економіки,
згідно з останнім (переробленим) варіантом СНР 1993 р., слугує валовий внутрішній
продукт.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) - ринкова вартість усіх кінцевих товарів і
послуг, вироблених усередині країни за певний період часу (наприклад, за місяць чи
рік).
Під кінцевими товарами й послугами розуміється готова продукція, яка
покидає процес виробництва як така, що придатна для задоволення потреб кінцевих
споживачів. Вона представлена споживчими товарами й послугами, а також
інвестиційними товарами (такими, що купуються виробниками як засоби праці, тобто
будинками, спорудами, машинами, обладнанням тощо).
4Кузнець Саймон (1901-1985) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1971 р.
5 Стоун Ричард (1913-1991) — англійський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1984 р.
 Проміжний продукт - товари й послуги, які не покидають виробничий процес, а
лише переходять від одних виробників (підприємств) до інших.
Проміжний продукт, якщо його не виключати із вартості національного
продукту, «накручує» повторний рахунок, штучно збільшуючи обсяг національного
продукту.
У систему національного рахівництва закладено три рівнозначних методи
обчислення ВВП:
1) за виробництвом (виробничий метод);
2) за витратами (метод кінцевого використання);
3) за доходами (розподільчий метод).
Виробничий метод розрахунку ВВП - обчислення обсягу національного
продукту за сумую доданих вартостей усіх суб’єктів господарювання, розташованих
на території держави, незалежно від їх національності.
Цей метод грунтується на тому факті, що вартість кожного товару складається з
двох основних компонентів: 1) вартості спожитих предметів праці (сировини,
матеріалів, палива, енергії), або просто перенесеної вартості, та 2) доданої вартості.
Вартість (ціна) товару = Перенесена вартість + Додана вартість.
Додана вартість - частина вартості товару, що виражає безпосередній внесок
конкретного виробника у загальний процес створення готового продукту. Вона
складається із вартості спожитого основного виробничого капіталу (амортизаційних
відрахувань), витрат на оплату праці з відповідними відрахуваннями у державні фонди
соціального страхування, сплачених процентів за позичковий капітал, отриманого
виробником прибутку та непрямих податків.
Величина доданої вартості суб’єкта господарювання розраховується як різниця
між його валовим доходом (виручкою) та усіма матеріальними витратами на
виробництво й реалізацію продукції (перенесеною вартістю).
Розглянемо порядок обчислення ВВП за виробничим методом на умовному
прикладі (табл.).
Формування вартості кінцевого продукту
за сумою доданих вартостей
Стадії виробництва і Валовий Проміжне Додана
реалізації хліба дохід споживання вартість
Вирощування зерна 4 0 4
Виробництво борошна 6 4 2
Випічка хлібобулочних виробів 9 6 3
Роздрібнаторгівляхлібобулочним 12 9 3
и виробами
Разом 31 19 12

Із таблиці видно, що в загальному процесі виготовлення і реалізації хлібобулочних виробів

сума доданих вартостей (12 умовних грошових одиниць) дорівнює величині валового доходу,
отриманого на завершальній стадії від реалізації кінцевого продукту споживачам. Бачимо і те, що у
сукупному валовому доході (31 од.) міститься чималий повторний рахунок - 19 од. (31 - 12). Тому
методика обчислення ВВП виключає вартість проміжного споживання, залишаючи лише суму
доданих вартостей.
 Метод кінцевого використання - обчислення обсягу національного продукту за
сумою грошових витрат споживачів кінцевої продукції.
Споживачами кінцевої продукції виступають:
• домогосподарства;
• підприємці;
• держава (в особі установ, організацій і підприємств, які належать
державним та місцевим органам влади);
• закордон (враховується як різниця між товарним експортом та імпортом).
Розрахунок ВВП за методом кінцевого використання можна зобразити такою
формулою:
ВВП = С +1 + G + NЕ,
де С - споживчі витрати домогосподарств; І - інвестиційні витрати підприємців; G -
державні закупівлі; NЕ - чистий експорт (різниця між експортом та імпортом).
Розподільчий метод розрахунку ВВП - обчислення обсягу національного про-
дукту за сумою факторних доходів, тобто первинних доходів, одержаних усіма учасни-
ками його виробництва.
Цей метод розрахунку ВВП передається наступною формулою:
ВВП= А + W + Р + і + r +Тн,
де А - амортизаційні відрахування; W - заробітна плата з соціальними відрахуваннями
у централізовані фонди; Р - прибуток (прибутки корпорацій і доходи власників
некорпоративного бізнесу); і - процент; r - рентні доходи власників майна; Тн - непрямі
податки (податок на додану вартість, акцизні і митні збори, податок на майно,
ліцензійні платежі).
Обчислення ВВП усіма трьома методами має неабияке значення. Воно дає змогу
поглянути і проаналізувати національну економіку, так би мовити, з різних сторін та
отримати повне уявлення про неї, про її результати та структуру.
Величина ВВП залежить від двох чинників: 1) фізичного обсягу продукції та 2)
поточних ринкових цін на товари і послуги. Але, оскільки в ринковій економіці
переважає вільне ціноутворення, яке регулюється законом попиту й пропозиції,
постільки стихійне зростання цін призводить до штучного збільшення розміру ВВП.
Він зростатиме і тоді, коли ціни в країні підвищуються поряд із економічною
депресією чи навіть зі спадом виробництва. Ось чому потрібно розмежовувати
номінальну і реальну величини ВВП.
Номінальний ВВП - ВВП, обчислений у поточних ринкових, або фактичних,
цінах.
Реальний ВВП - номінальний ВВП, скоригований на індекс цін, тобто
обчислений у незмінних, або базисних, цінах.
Номінальний ВВП
Реальний ВВП = ------------------------------
Індекс цін
Індекс цін - співвідношення середнього рівня цін даного періоду до середнього
рівня цін базисного періоду. Він слугує комплексним показником рівня інфляції в
країні, оскільки враховує зміни цін товарів як споживчого, так і виробничого
призначення.
Індекс цін, який беруть для коригування номінального ВВП, тобто перерахунку
його у незмінні (базисні) ціни, називають дефлятором ВВП. Реальний ВВП,
розрахований із допомогою дефлятора, характеризує реальний, себто фізичний
(кількісний), обсяг виробництва в країні. Обчислення реального ВВП має першорядне
значення при оцінці темпів росту національної економіки.
На основі валового внутрішнього продукту у СНР розраховується низка інших
макроекономічних показників. Одним із найбільш значущих результативних
показників економіки країни, слідом за ВВП, виступає національний дохід.
Національний дохід - сукупність усіх доходів, отриманих господарюючими
суб’єктами від використання національних економічних ресурсів як усередині країни,
так і за її межами.
Національний дохід суспільство використовує на споживання та заощадження,
тобто на забезпечення свого добробуту зараз та на потреби розвитку економіки як
джерела піднесення загального добробуту у майбутньому.
У системі національного рахівництва при обчисленні національного доходу із
попередньо розрахованої величини ВВП виключають суми амортизаційних
відрахувань і непрямих податків на бізнес, але при цьому враховують (зі знаком «+»
чи «-») різницю між доходами, одержаними національними економічними суб’єктами
від закордонних операцій, та доходами, виплаченими іноземним суб’єктам за участь у
національній економіці.
Амортизаційні відрахування не включаються до національного доходу, оскільки
за своєю економічною природою вони представляють вартість спожитого
продуктивного капіталу, яку суспільству доводиться щороку компенсувати за рахунок
відповідної частини створеного ВВП. Це відбувається шляхом заміщення зношеної
частини капіталу новими будівлями, новими машинами, устаткуванням тощо. Тому
амортизаційні відрахування насправді є чистими витратами суспільства, а не
елементом національного доходу.
Щодо непрямих податків на бізнес, то їх у даному випадку виключають із
величини ВВП по тій причині, що вони як інструмент регуляторної політики уряду
слугують лише каналом перерозподілу доходів у суспільстві.
Зауважимо також, що у ВВП і національному доході не враховуються чисто
фінансові операції, або трансферти, у вигляді різних односторонніх грошових виплат
(благодійних внесків, дотацій, субсидій, пенсій, страховок тощо), а також доходи від
перепродажу майна та цінних паперів.
Звернемося до такого специфічного економічного поняття, яким є національне
багатство. Здебільшого цим поняттям позначають наявні надбання країни загалом,
причому безвідносно до часу їх появи.
Національне багатство - сукупність матеріальних і нематеріальних благ,
нагромаджених і збережених країною на даний час; або, іншими словами, усе те, чим
володіє країна сьогодні (табл.).
Національне багатство характеризує економічний потенціал країни, який
представлений у ньому виробничим капіталом підприємств, наявними кадрами
працівників, спеціалістів та учених. Саме цей потенціал визначає здатність країни
сьогодні забезпечити той чи інший рівень виробництва та добробуту населення.
Соціально-економічний прогрес країни веде не тільки до збільшення національного
багатства, але й до підвищення у ньому частки нематеріального багатства.
 Структура національного багатства
НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО
Матеріальне багатство Нематеріальне багатство
Виробничий і невиробничий капіталКультурні та духовні цінності (люд-
підприємств, матеріальні засобиський капітал, господарський досвід,
соціально-культурної сфери (дошкільнихстан здоров’я тощо).
і шкільних закладів; медичних,
санаторно-курортних і спортивних
закладів тощо), житловий фонд, домашнє
майно, природні багатства (земля, надра,
водойми, ліси), зовнішні боргові вимоги
тощо.

4. Ефективність національної економіки та її показники

Результативні макроекономічні показники, головними серед яких є ВВП і
національний дохід, дають інформацію про економічний стан країни, її економічні
досягнення за рік і коротші відрізки часу (квартали). Проте цих показників самих по
собі замало для характеристики ефективності економіки країни в цілому. Адже
економічна ефективність є тим поняттям, що відображає не абсолютний (сумарний чи
кількісний), а відносний (якісний) результат виробництва. Вона розраховується через
співвідношення між результатом виробництва та витратами необхідних ресурсів.
Стосовно всієї національної економіки (макроекономіки) розрізняють два види
ефективності:
1) економічна ефективність - характеризує результативність економіки країни
в цілому, враховуючи витрати на виробництво національного продукту;
2) соціальна ефективність - прямо вказує на досягнутий рівень загального
добробуту, ступінь задоволення людських потреб.
Обидва поняття ефективності тісно взаємопов’язані: що краще
використовуються економічні ресурси, то повніше задовольняються потреби
суспільства; а що краще живеться людям у цій країні, то більше уваги вони
приділяють роботі, підвищенню своєї професійної майстерності, підтриманню власної
фізичної форми. Утім, на практиці зустрічаються такі виняткові ситуації, коли
зростання макроекономічної ефективності не призводить до відповідного підвищення
добробуту населення. Таке трапляється тоді, коли увесь приріст національного
продукту спрямовується на виробничі та інші цілі, наприклад, на подолання наслідків
великих стихійних лих (подібних до наслідків аварії на ЧАЕС), на ведення
великомасштабних військових дій тощо.
Макроекономічна ефективність має багато проявів, оскільки національне
господарство є вельми складним за своєю структурою комплексом. Ця ефективність
визначається системою різних показників, зокрема: продуктивності суспільної праці,
капіталовіддачі і капіталомісткості ВВП, матеріаловіддачі і матеріаломісткості ВВП.
Продуктивність праці в країні показує обсяг ВВП, виробленого одним
працюючим або за одну годину. Вона розраховується так:
ВВП
 Продуктивність суспільної праці = -------------------
Кількість праці
Визначником кількості праці тут є середньорічна кількість зайнятих в
національному господарстві або кількість відпрацьованих за рік людино-годин.
Капіталовіддача в країні показує обсяг ВВП в розрахунку на одиницю
основного виробничого капіталу у даному році.
ВВП
Капіталовіддача = ---------------------------------------
Варстість основного капіталу
Капіталомісткість, навпаки, показує, скільки основного капіталу витрачає
країна на виробництво одиниці ВВП.
Вартість основного капіталу

Капіталомісткість = -------------------------------------
ВВП
Матеріаловіддача показує, який обсяг ВВП виробила країна в даному році на
одиницю витрачених матеріалів (сировини, матеріалів, палива, енергії).
ВВП
Матеріаловіддача = -------------------------------
Вартість матеріалів
Матеріаломісткість, навпаки, показує, скільки матеріалів витрачає національна
економіка на одиницю ВВП.
Вартість матеріалів
Матеріаломісткість = ----------------------------
ВВП
Оглядаючи наведені вище показники, можна зрозуміти, що економічна
ефективність національного виробництва зростатиме у разі, якщо зростатимуть
показники продуктивності праці, капітало- і матеріаловіддачі, а відповідно показники
капітало- і матеріаломісткості зменшуватимуться.
Тепер перейдемо до соціальної (або соціально-економічної) ефективності
національного виробництва. І тут відразу маємо звернути увагу на те, що головні
статистичні результативні показники економіки країни - ВВП і національний дохід,
м’яко кажучи, не зовсім адекватно відображають зміни у добробуті суспільства. У
цьому відношенні їхня недосконалість якраз найбільш очевидна.
Основні вади статистичного обрахунку ВВП (і національного доходу):
- через неповноту статистичних даних ВВП не відображає весь фізичний
обсяг виробництва, зокрема, не враховує операції, що здійснюються поза офіційним
(публічним) ринком (операції в тіньовому секторі; роботи, що виконуються у
домашніх господарствах і на підприємствах для їхніх внутрішніх потреб), а також
бартерні операції;
- не враховує якісні характеристики товарів і послуг;
- не враховує те, наскільки справедливим (рівномірним) є розподіл благ у
країні;
- не враховує екологічні наслідки господарської діяльності та необхідність
спрямування частини ВВП на відшкодування екологічних збитків;
- не враховує негативні для здоров’я людини наслідки НТП (монотонність
роботи, нервово-психологічні навантаження, шуми, випромінювання, електромагнітні
поля тощо);
- не враховує найважливіші з усіх інвестиції - в освіту, наукові дослідження;
- не враховує тривалість вільного часу людей, або дозвілля, з яким пов’язані
можливості особистісного розвитку людини.
Ось чому цими показниками слід користуватися досить обережно, особливо при
порівнянні різних країн, які зазвичай вирізняються рівнями економічного розвитку,
частками натурального господарства, тіньової економіки, структурою розподілу
доходів тощо. Якщо ВВП потребує корекції навіть як показник розвитку економіки, то
тим більше зауважень виникає щодо його достовірності як показника соціальної
ефективності економіки.
Для характеристики соціальної ефективності національної економіки наразі
використовують низку окремих показників, які умовно можна поділити на дві групи:
1) показники рівня життя населення; 2) показники якості життя.
Рівень життя, або суспільного добробуту, - ступінь забезпеченості людей
матеріальними, культурними та духовними благами, необхідними для їх нормального
існування.
Основні показники рівня життя населення:
• обсяг ВВП (національного доходу) в розрахунку на душу населення;
• відповідність реального споживання основних продуктів харчування
(м’яса, риби, овочів тощо) науково обгрунтованим нормам;
• структура споживання (передусім частка витрат на харчування у
сімейному доході);
• середня тривалість життя;
• рівень дитячої смертності;
• середній рівень освіченості;
• забезпеченість сімей житлом;
• рівень (межа) бідності (мінімально допустимий рівень споживання, або
прожитковий мінімум).
Щодо поняття межі (порогу) бідності зауважимо таке. У кожної країни на
певний час існує своя межа бідності, адже вона залежить від економічного та
соціального розвитку суспільства. Через це просте порівняння національних економік
або країн за кількістю людей, які перебувають за межею бідності, є некоректним.
Для прикладу, у США сім’я вважається бідною, якщо її сукупний дохід
перевищує величину «нормального продовольчого забезпечення», що визначається
Міністерством сільського господарства, менше ніжу 3 рази. Там дотримуються
принципу, що і найбідніші сім’ї не повинні витрачати на харчування більше третини
своїх доходів. У разі, коли сім’я опускається за цю межу бідності, держава надає їй
матеріальну допомогу у вигляді продовольчих карток, безплатних обідів тощо.
Якість життя - поняття ширше за рівень життя, бо характеризує не лише рівень
матеріального добробуту людини, а й міру її задоволеності комфортом і безпечністю
умов життя, можливостями реалізації життєвих планів.
Для оцінювання якості життя населення, починаючи з 1993 р., експерти ООН
використовують такий комплексний показник, як індекс розвитку людини (ІРЛ).
Його розраховують на основі 24 параметрів, з поміж яких найважливішими є: 1) ВВП
на душу населення; 2) середня тривалість життя в країні; 3) рівень освіченості
населення.
Звісно, що за показником ІРЛ у світі лідирують економічно розвинені країни.
Так, у 2012 р. найвищого показника людського розвитку досягла Норвегія, у якій
середній дохід на душу населення за паритетом купівельної спроможності
перевищував 48 тис. дол., а середня тривалість життя становила понад 81 рік. Україна
ж у цьому рейтингу тоді посіла 78 місце серед 187 країн. Причому, цю позицію в
основному витягував показник рівня освіченості українців (серед 20 перших), бо за
середньою тривалістю життя наша країна тоді посідала 122 місце і за
середньодушовим доходом - 99 місце (6428 дол. на рік). І це при тому, що останній
показник (ВВП на душу населення) зовсім не відображає кричущу несправедливість у
розподілі доходів серед населення України. Серед 43 країн Європи упродовж останніх
років за рівнем життя Україна посідає передостаннє місце.
Розмірковуючи про багатий зміст поняття економічної ефективності, ми маємо
згадати ім’я видатного економіста В. Парето6, який на самому початку XX ст.
сформулював доволі оригінальне визначення ефективності економіки, назване згодом
його ім’ям, а саме Парето-ефективністю, або оптимумом Парето.
Парето-ефективність (оптимум Парето) - такий стан економіки країни, за
якого уже неможливо поліпшити добробут хоча б однієї людини, не погіршивши при
цьому добробут будь-якої іншої людини.
Теоретично стан Парето-ефективності досягається тоді, коли економіка працює
на межі своїх виробничих можливостей, тобто повної зайнятості усіх ресурсів. Ось
саме тоді, цілком логічно, розподіл ресурсів можна вважати оптимальним
(найкращим). Допоки ж економіка ще не стала ефективною, або, що те саме, розподіл
економічних ресурсів ще не став оптимальним, хтось може підвищувати свій
добробут, не зачіпаючи при цьому інтересів усіх членів суспільства. Таким чином, на
думку Парето, рух економіки до ефективного стану (оптимуму) - це рух до гармонії
всього суспільства7.
5. Тіньова економіка
У наш час реальністю практично кожної національної економіки є та обставина,
що певну частку у ній займає так званий тіньовий сектор.
Тіньова економіка - економічна діяльність, суб’єкти якої уникають офіційного
обліку та сплати податків.
За характером діяльності та джерелами доходів зазвичай розрізняють три види
тіньової економіки:
1) неформальна економіка - узаконена (дозволена) економічна діяльність,
суб’єкти якої уникають офіційного обліку та мотивують свої дії ситуативною
необхідністю фізичного виживання. Це найбільший сегмент тіньової економіки,
представлений різноманітними видами дрібного виробництва товарів і послуг
(наприклад, музичні чи фотографічні послуги на весільних урочистостях, попутне
підвезення пасажирів чи вантажів, репетиторство, виконання ремонтних і будівельних
робіт за домовленістю із приватними особами, реалізація продукції з присадибних
ділянок на стихійному ринку). До цієї діяльності сьогодні додається і та, яка зумовлена
новітніми інформаційно-технологічними досягненнями і ще не підпадає під дію
чинного законодавства, яку надто складно оцінити для оподаткування через її
віртуальний характер (наприклад, так званий домашній офіс, себто можна заробляти
на комп’ютері, не виходячи з власної оселі);
2) прихована економіка - легальна економічна діяльність, суб’єктами якої,
6 Парето Вільфредо (1848 — 1923) — швейцарський економіст італійського походження, представник так званої математичної школи в економічній науці.
7 До поняття «Парето-ефективності» ми ще повернемося у розділі 19.
як правило, є підприємці, котрі заради отримання надприбутків вдаються до різних
організаційних і фінансових маніпуляцій (наприклад, штучне дроблення великого
бізнесу з розрахунком на отримання податкових преференцій, встановлених державою
для малого бізнесу; використання бартерних угод для наживи, неофіційні розрахунки з
найманими працівниками, аби «нагріти» державу (так звані конверти). Таку економіку
ще називають «сірою» економікою, оскільки у ній витрати ще легальні, а доходи
нелегальні;
3) кримінальна економіка - протиправна (злочинна) діяльність у вигляді
фінансових афер, крадіжок, контрабанди, хабарництва, наркобізнесу, сутенерства,
рекету, торгівлі людьми тощо. Таку економіку називають «чорною» економікою,
позаяк у ній нелегальні як доходи, так і витрати.
Як бачимо, тіньова економіка - це складне соціально-економічне явище,
представлене сукупністю неконтрольованих і нерегульованих як протиправних, так і
законних, але переважно аморальних видів економічної діяльності, суб’єкти яких
отримують надприбуток шляхом приховування доходів та ухилення від сплати
податків.
Головні причини переходу економіки у «тінь»:
- недосконалість законодавства, передовсім податкового. Ідеться,
зокрема, про надмірний податковий тиск (завищені податкові ставки та/або завелику
кількість податків), заплутані (непрозорі) механізми адміністрування (нарахування)
податків, несправедливе надання податкових пільг наближеним до влади бізнесменам
тощо;
- корупція у системі державного управління. Корупція - це асоціальне
явище, суть якого полягає в комерціалізації державними посадовими особами їхніх
функціональних обов’язків;
- суто людські вади (жадібність, правове невігластво тощо).
Якщо усі ці причини узагальнити, то ми прийдемо до того висновку, що
таємниця повсюдного існування тіньової економіки криється у відносно низькій ціні
товарів і послуг, які вона пропонує. У цьому якраз полягає її конкурентна перевага
перед легальною економікою. Адже що нижча ціна пропозиції, то більший попит. І тут
уже спрацьовує егоїстична природа людини, яка постійно шукає вигоди для себе.
Оцінити розміри тіньової економіки доволі проблематично, адже суб’єкти такої
діяльності свідомо уникають державного контролю і сплати податків. Тому задля
цього доводиться користуватися методами, що дають змогу хоча б наближено
обрахувати тіньову частину національної економіки.
Основні методи оцінювання масштабів тіньової економіки:
- евристичні - оцінки експертів, опитування населення, вибіркові
обстеження;
- статистичні - аналіз розбіжностей між статистичними даними, виявлення
неврахованої величини ВВП;
- структурні - міжгалузеві співставлення, наприклад, виявлення
розходження між виробленою та оплаченою електроенергією;
- спеціальні - наприклад, фінансовий метод дозволяє провести аналіз
фінансової діяльності підприємств, монетарний - дослідити у структурі грошової маси
частку готівки поза банками.
Критичним рівнем тінезації економіки, за якого держава втрачає контроль над
економікою, вважається 30-35% ВВП.
 Негативні наслідки поширення тіньової економіки:
- несплата податків спричиняє фінансові труднощі для держави, змушує її
або скорочувати фінансування важливих соціальних, інвестиційних та інших програм,
або через запозичення нарощувати борг, який фактично стає додатковим тягарем для
платників податків;
- зумовлює макроекономічні диспропорції та структурні перекоси;
- спотворення конкурентного середовища, створення штучних переваг для
окремих суб’єктів господарювання підриває основи ринкової економіки;
- збагачення за рахунок несплати податків і зборів призводить до
спотворення трудової та дійсно підприємницької мотивації;
- акумульовані тіньовим бізнесом кошти стають джерелом злочинної
діяльності, корупції, фальсифікації політичної демократії, тероризму тощо.
Серйозні наслідки тіньової економіки зумовлюють необхідність відповідного
реагування, передусім, з боку держави, вжиття нею заходів виведення економіки з
«тіні» (детінезації економіки). Як показує практика, цю проблему не можна розв’язати
одноразовими актами або кампаніями репресивного характеру. Безумовно, проти
зловмисників, тобто тих, хто свідомо порушує чинні закони, зокрема в економічній
сфері, мають вживатися каральні заходи. Проте пріоритетним напрямом діяльності
держави у процесі детінезації економіки має бути легалізація фінансових, людських та
організаційних ресурсів тіньової економіки з метою їх використання у реальному
секторі економіки.
Поняття «легалізація тіньової економіки» має двоякий зміст:
1) легалізація «брудних грошей» як відмивання протизаконно одержаних
доходів передбачає кримінально-правове переслідування. У жорсткій боротьбі проти
такої легалізації наразі згуртувався увесь високоцивілізований світ. З боку
спеціалізованих міжнародних інституцій до керівництва української держави часто
висуваються претензії щодо неналежної протидії відмиванню брудних грошей;
2) легалізація тіньових доходів (некримінального походження) є вимушено-
необхідним заходом детінезації економіки, який передбачає надання гарантій та
стимулів для легального використання таких доходів.
Таким чином, економічна теорія і практика вкотре переконують у тому, що для
детінезації економічної сфери життєдіяльності суспільства принципово важливим є
створення такого інституційного середовища, суть якого зводиться до чіткої і повної
визначеності та гарантованості прав власності. Адже це та вісь, навколо якої
обертається уся економіка та суспільство в цілому. Ось чому задля забезпечення
стабільного економічного порядку та прогресивного розвитку суспільства держава
повинна не стільки боротися з тінню, що рівнозначно боротьбі лише з наслідками
своєї неефективної політики, скільки «увімкнути світло», аби тіньова господарська
діяльність стала невигідною, або занадто ризикованою. Цей висновок особливо
актуальний для України.