Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет іноземних мов

кафедра англійської філології

Есе з історії української культури

на тему:

Творчість діячів української культури в еміграції

Виконала:
студентка групи ІНА 22
Бурковська А.В.
Львів 2021
Сумною сторінкою нашої історії є те, що чимало діячів української культури
були змушені виїхати в екзиль для того, щоб здобути свободу слова та
особистості. Чи був у них інший вибір? Звісно ж був. Вони могли підкоритися
режиму, асимілювати з сірими масами або бути розстріляними. Проте вони не
скорилися, поїхали за кордон. Навіть за межами Батьківщини, вони шукали
можливість розвивати Україну, її культуру, підтримувати цвіт нації, який
розділяв їхні погляди. Своїм мужнім палким словом та ділом вони не давали
співвітчизникам, братам по духу здатися. Вони роздували жаринку віри,
перетворюючи її на вогонь надії на світле майбутнє.
Ці письменники утворили ціле культурне угрупування. Представниками цього
покоління митців є І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка,
О. Олесь, С.Гординський, О. Архипенко, А Рудницький та інші.

Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921

р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських
журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний
учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до
Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив
діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик
літератури О.Колесса. У 1932 р. на цій основі було створено Український
технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором став
Б.Іваницький, а пізніше — Б.Мартос.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в

Подебрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-
лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був Іван
Шовгенів. Професорсько-викладацький персонал налічував 90 осіб, а кількість
студентів досягала 600. У 1932 р. на цій основі було створено Український
технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором
став Борис Іваницький, а пізніше — відомий економіст Борис Мартос.
У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний
інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і
позашкільної освіти. Директором інституту був історик української
літератури Леонід Білецький. Крім того, викладав історію української
літератури та історію українського права в Українському Вільному університеті
у Празі та Українській господарчій академії в Подебрадах. У 1938 р. отримав
титул доктора філософії у Карловому університеті в Празі.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного

університету — Дм. Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, Вадим
Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. У 1938
р. воно налічувало 53 члени, які досліджували історію України, історіографію,
воєнну історію, історію освіти, право, етнографію, економіку, археологію,
класичну філологію.

Важливим культурним центром української еміграції був Український

науковий інститут у Берліні,заснований 1926 р. Першим ректором інституту
став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової
війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали
видатні українські науковці:
історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський,
літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевський та
ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української

діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та СІІІА. Завдяки
активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському
університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови,
літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту
українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі
програми запроваджені в 12 університетах Канади.
У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного
університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський
заснували Українське історико-філологічне товариство.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.

Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в
період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як
національну трагедію. Митець розумів, що боротися треба за свободу за
визволення уярмленого краю, проте точно не знав як – зброєю чи пером. Ця
проблема вибору розкрита у вірші «Стилет чи Стилос»:

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Частка «чи» виконує у вірші важливу функцію. Вона показує вагання автора.
Він не впевнений, щодо того, що ж є важливішим, тоому Є.Маланюк прагнув,
щоб його слово було гострим, як кинджал, тобто стало зброєю в умовах
виборювання української державності. Водночас він був проти заземленого,
однобокого розуміння проблеми, маючи на увазі історичну закономірність чи,
висловлюючись точніше, приреченість митця недержавної нації на служіння
національним інтересам, а не естетичним потребам.

Ніколи письменники-емігранти не поривали духовного зв'язку з Україною. Є.

Маланюк в одній зі своїх поезій писав:

Не треба ні празьких бруків,

Ні Праги вулиць просторих.

Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-
Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе,
присвячених філософії української культури.

Іван Багряний, у свою чергу, був також великим українським письменником,

що мусив переховуватися за кордоном. Лише перша його поема, поема стала
сенсаційною. Він видав її за власний кошт, проте 90% тиражу розійшлося вже
до того моменту як її заборонили.
Гнів цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі
листа до редактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури.

В еміграції І. Багряний займався громадсько-політичною та журналістською

діяльністю: заснував газету „Українські вісті”, разом з І. Майстренком став
ініціатором створення УРДП (Української Революцій-но-Демократичної партії),
обирався заступником і головою Української Національної Ради, був
організатором і засновником українського молодіжного руху ОДУМ.

Разом з громадсько-політичною діяльністю І. Багряний брав активну участь у

літературно-мистецькому житті української еміграції. Наприкінці вересня 1945
року І. Багряний разом з В. Домонтовичем.

Олександр Олесь, тобто Олександр Іванович Кандиба, був видатним

українським письменником, драмантургом, одним з наяскравіших
представників українського символізму.

У 1919 р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в

Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок
«Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931).

Перебуваючи в еміграції, у Відні, де очолював Союз українських журналістів та

редагував журнал «На переломі», друкує збірку сатиричних поезій «Перезва»
під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном
Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим
в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі
«Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р.) О.Олесь одним із перших в
українській літературі розкриває суть сталінської політики.

Отже, в еміграції (1919-1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919),

«Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1920), «Кому повім
печаль мою…» (1923), «Поезії. Кн. Х» (1931).

В Празі в 1929 році він написав поезію, яка підтверджує, що його думки завжди
линули додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку...

З такими патріотичними думками, Олександ виховував свого сина. Він вселик у

його юну душу море любові до України та її вольового народу. І попри всі
життєві випробування, які довелося пережити Олесеві, ніхто не знав, що
найбільше - йому принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН
встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже
ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі
Заксенхаузен 10 червня 1944 року. 

Українська проза письменників-емігрантів — це трагічна правда про життя

нашої нації за часів тоталітарного режиму. "Розстріляним Відродженням"
називають мистецьку течію, яка намагалася словом боротись проти системи.
Тоталітарна машина жорстоко розправилася з ними: з 259 українських
письменників, які друкувалися в тридцятих роках XX століття, у 1938 році
залишилось тільки 36.1 лише небагатьом вдалося виїхати за кордон.
Твори І. Багряного "Тигролови", "Сад Гетсиманський" — це життєва правда
про долю переслідуваного і гнаного більшовиками українця. Сам автор на
власному прикладі пройшов цей шлях і писав про нього з такою ж правдивістю.

Одним з перших творів про "наслідки" колективізації була повість У. Самчука

"Марія". Ніхто в тодішньому СРСР не міг висвітлити відкрито цей процес в
нашій історії, бо йому закривали рот чи то кулею в голову, чи таборами і
в'язницями.

Жахливими цифрами про голодомор 30-х років вражає роман В. Барки "Жовтий
князь". Скільки знищено народу! Скільки загублено людських доль!

Проте українці не лише читали та писали за кордоном. Вони активно розвивалі

всі інші сфери суспільного життя. Прикладом цього є відомий скульптор та
художник Олександр Архипенко.

Про творчість Олександра Архипенка пересічні українці дуже мало знають,

оскільки за радянських часів, тодішня влада воліла замовчувати про відомих
митців, які народилися в Україні та гордо називали себе українцями. Такі, як
Архипенко змушені були виїжджати на Захід за пошуком кращого життя та за
змогою вільно творити. Його ім’я стало відомо українським мистецтвознавцям
в середині п’ятдесятих років минулого століття. На той час, у світі він вже був
широко відомим скульптором, і його роботи викликали захоплення. Проте в
Україні тоді про нього ніхто не знав.

У 1908 році, Олександр їде до Франції для того, щоб навчатися мистецтву
скульптури, де живе в міжнародній колонії художників, в якій також були
митці-виходці з України, такі як Володимир Баранов-Россіне, Соня Делоне,
Натан Альтман. Там  Архипенко познайомився з Модільяні, Годьє-Бжеско та
іншими. Він відкрив в 1910 у Парижі власну школу і, як перший скульптор
кубізму, увів у скульптуру нові естетичні елементи — моделювання простору,
вглиблені форми і прозорість.
Згодом Олександр переїжджає в Америку і навіть там здобуває громаданство.
Там він проявляє себе і як винахідник, створюючи пристрій, що дозволяє
малюнкам, зроблених з оргскла, рухатися. За цим принципом зараз працюють
рекламні білборди з перемінними зображеннями. 
Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм,
вводячи у композиції скло, дерево, метал, целулоїд. Пластика, рух, проявлена
конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які
були високо оцінені сучасниками.

У США він створив понад 750 композицій, багато з яких експонувалися в

найбільших музеях світу. Митець виготовив скульптури князя Володимира
Великого, Тараса Шевченка, Івана Франка (Були встановлені в Українському
культурному парку в Клівленді) і ще одну скульптурну постать Кобзаря, що
прикрашає місто Керхенсон (штат Нью-Джерсі). Серед робіт Архипенка також
брозові плити-барельєфи Богдана Хмельницького і Михайла Грушевського.

З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати Михайла

Черешньовського (нар. 1913 р.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в
Клівленді (США) і Торонто (Канаді); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915
р.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі
(1971 р.).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця,

мистецтвознавця Якова Гніздовського (1915—1985 рр.), який з 1949 р. жив у
США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 р.), портрет
М.Скрипника (1971 р.), живописні – "Пшеничний лан" (1960 р.), "Селянський
хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.

В розвиток музичної культури значний внесок зробив

композитор А.Рудницький (1902-1975 рр.). В 1938 р. емігрував у США, здобув
визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку,
Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 р.),
"Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому
належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик"
(1960 р.). Його син Роман (нар. 1942 р.), відомий піаніст та педагог, лауреат
трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі мав гастролі в Україні; в його
репертуарі — твори Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, А.Рудницького,
В.Косенка, В.Барвінського, Я.Степового та ін.

Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в

царині історії української філософії створив Д.Чижевський. Оригінальні праці в
сфері антропології та філософії історії
залишили І.Мірчук, О.Кульчицький, М.Шлемкевич, В.Олексюк.

Отже, не зважаючи на політичні переслідування та утиски влади, що

вимушували цвіт української нації виїжджати за кодон, вони не просто
асимілювали з автохтонним населенням. Вони залишилися українцями.
Гордими нащадками козацької держави. Намагаючись розвиватися у певних
царинах, вони принесли світову славу собі та Україні. Митці та громадські діячі
привертали увагу всесвітніх організацій, впливових людей до проблем на
Батьківщині, не давали пасти духом всім нам, українцям.
Список використаної літератури:

1. Аналіз поезії Маланюка «Стилет чи стилос»

https://zno.if.ua/?p=3896
2. Діячі української культури в еміграції
https://studepedia.org/index.php?vol=1&post=66574
3. Іван Багряний – українські письменники-емігранти
https://ukrlit.net/dovidnik_zno/56.html
4. О. Олесь
http://www.lib.zt.ua/ua/outstanding/node/6443
5. О. Олесь. Чому ніхто не захистив поета?
https://www.radiosvoboda.org/a/28212377.html
6. Творчість письменників емігрантів
https://www.ukrlib.com.ua/tvory/printit.php?tid=10724
7. Олександр Архипенко — український скульптор, роботи якого знаходяться у відомих
музеях світу
https://artslooker.com/naydorozhchiy-ukrainskiy-skulptor-roboti-yakoho-znakhodiatsia-u-
vidomikh-museyakh-svitu/
8. Творчість діячів української культури в еміграції
https://lektsii.org/6-81371.html