Політологія (словник)

УСТРІЙ ДЕРЖАВНИЙ – форма держави, що визначає її національно -

територіальну організацію. Державний устрій характеризує внутрішню

структуру держави, спосіб її політичного та територіального розподілу,

принципи взаємин між державою в цілому та її частинами. У сучасному світі

виділяють унітарний та федеративний державний устрій.

Переважна більшість сучасних держав за формою державного устрою є

унітарними. Унітарний устрій (лат. unitas – єдність) характеризується єдністю

державної території, єдиною системою органів державної влади, єдиним

законодавством. Така форма територіальної організації є характерною для

країн економічно й національно однорідних. Територія унітарної держави

поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (лат. аdministratio –

управління і territōrium – територія) – складові частини (області, райони та ін.),

відповідно до яких формується система місцевих органів влади і

самоврядування. Іноді в унітарних державах зі складним характером

національних і соціально-економічних відносин припускається автономія (гр.

аutо – сам і nоmos – закон) її окремих частин, під якою розуміється

законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці

держави. Держави, що мають у своєму складі автономні утворення, називають

ускладнено унітарними. До ускладнено унітарних держав відносяться Китай,

Велика Британія, Іспанія, Україна та ін.

Федерація (федеративний устрій) (лат. foederatio – союз, об'єднання)

являє собою форму державного устрою, що передбачає наявність у складі

держави певних державних утворень – суб'єктів федерації (штатів – у США,

Індії, Бразилії, Мексиці, кантонів – у Швейцарії, провінцій – в Аргентині, Канаді,

Пакистані, земель – у Німеччині та Австрії, еміратів – в ОАЕ), які мають певну

самостійність, свій адміністративно-територіальний поділ і законодавство.

Федеративний устрій є характерним для країн зі значним різноманіттям

національних, соціально-економічних, історичних умов. Дана форма

територіальної організації характеризується розподілом повноважень між

центральними органами державної влади та суб'єктами федерації, подвійною

системою органів державної влади і законодавства. Суб'єкти федерації мають

пряме представництво у парламенті країни, забезпечене існуванням другої (так

званої верхньої) палати. У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав,

при цьому вони займають більше 40% всієї території планети (а за кількістю

жителів – до третини населення Землі). Виділяють: історичні типи федерації

(ФРН, Швейцарія), національні (Бельгія), територіальні (США, Мексика) .

СИСТЕМА ПОЛІТИЧНА (греч. systema – ціле, що складається з частин) –

сукупність взаємозалежних державних і недержавних соціально-політичних

інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення

політичної влади.

У структурі політичної системи виділяють інституційну (держава, політичні

партії, громадські організації), нормативну (норми і цінності, що регулюють

діяльність суб'єктів політики), функціональну (сукупність ролей і функцій

суб'єктів

політичних відносин) і комунікативну (сукупність різних форм взаємодії

суб'єктів

політики) підсистеми.

Термін "політична система", що відбиває стан політичного життя суспільства,

сукупність політичних явищ і процесів у певній цілісності, було введено в

політичну науку у 60-х рр. XX ст. Авторами класичної моделі політичної системи
є американські вчені Д. Істон, Г. Алмонд та К. Дойч.

У побудові теоретичної моделі політичної системи використовуються чотири

базові категорії: "політична система", "навколишнє середовище", "реакція

системи" і "зворотний зв'язок". Відповідно до цієї моделі, процес

функціонування політичної системи складається з таких фаз:

1) “вхід” (введення) – вплив на політичну систему навколишнього середовища

у формі вимог і підтримки.

2) “конверсія” (перетворення) – реакція системи на вимоги навколишнього

середовища, перетворення її на певні рішення.

3) “вихід” (виведення) – здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій

системи.

4) “зворотний зв'язок” – вплив системи на процес формування на ”вході”

певних вимог і забезпечення підтримки.

За даною моделлю, у систему ззовні надходять вимоги (думки індивідів з

приводу розподілу у суспільстві цінностей: безпека, соціальний захист, освіта,

медичні послуги та ін.), що послабляють політичну систему, і підтримка

(матеріальні й нематеріальні ресурси – податки, виконання обов'язків,

правомірна поведінка, участь у виборах і референдумах та ін.), що підсилює

систему.

Введення інформації складається з виявлення і аналізу існуючих інтересів

(функція артикуляції інтересів), їх узагальнення та інтеграції (функція

агрегування

інтересів), що виконують групи інтересів, громадські організації та політичні

партії,

які формулюють і узагальнюють вимоги населення. Велике значення має й

функція політичної комунікації, що забезпечує поширення політичної
інформації

між елементами політичної системи, а також між системою та навколишнім

середовищем.

“Політична система – це сукупність взаємодій державних і недержавних

структур, заснована на виконанні ролей”

Г. Алмонд

Політична система переробляє вимоги і підтримку, що надійшли до неї, на

рішення по розподілу цінностей (закони, розпорядження, інші норми) та

виконує

на підставі ухвалених рішень дії. Функція конверсії (перетворення інформації)

полягає у встановленні норм, правил (законодавча діяльність), а функція

виведення – у застосуванні цих норм, виконанні конкретних дій (виконавча

діяльність), а також у здійсненні контролю за дотриманням встановлених норм і

застосуванні санкцій у випадку їх порушення (правоохоронна,

контрольнонаглядова діяльність).

Для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході»

повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку

рівноваги

системи спрямовані механізми зворотного зв'язку (цінності та настанови

політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної

еліти та ін.).

До основних функцій політичної системи відносять функцію політичної

соціалізації (набуття політичних знань, залучення до політичних цінностей);

функцію політичного реагування (реакція на імпульси, що йдуть ззовні або

зсередини системи); мобілізаційну (екстракційну) функцію (мобілізація ресурсів

для виконання завдань системи); дистрибутивну (розподільчу) функцію

(розподіл політичної системою благ, послуг і статусів); регулятивну
(управлінську)

функцію (управління, координація поведінки індивідів і груп); функцію

політичного рекрутування (підготовка й відбір політичних лідерів, еліт).

За типом легітимного панування (М. Вебер) виділяють традиційні,

харизматичні та раціонально-легальні політичні системи; за типом

суспільноекономічної формації (К. Маркс) – рабовласницькі, феодальні,
капіталістичні та

соціалістичні; за характером зв'язків із навколишнім середовищем (К. Поппер)

– закриті й відкриті; за характером політичних цінностей, що становлять основу

правління (Ж. Блондель) – ліберальні, традиційні, радикально-авторитарні

(комуністичні), авторитарно-консервативні та популістські; за типом

політичної культури (Г. Алмонд) – англо-американську,

європейськоконтинентальну, доіндустріальну та тоталітарну. Однією з
найпоширеніших у

сучасній політичній науці є класифікація політичних систем за політичним

режимом (лат. regimen – керування), тобто на підставі характеру та засобів

здійснення влади – на демократичні та автократичні (тоталітарні й

авторитарні)

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ (лат. fundamentum - підстава) - суспільнополітична течія,

ідеологія, що характеризується радикальним неcприйняттям модернізації
соціальної і політичної систем, прихильністю

до традицій, відстоюванням релігійних, етичних, національних принципів.

Виникає, як правило, в умовах політичної (трансформаційної) кризи й

протистоїть новаціям і ухилам, що з'являються в ході розвитку (оновлення)

соціально-політичної системи, висуваючи вимоги щодо відновлення

первісної «чистоти» та «повернення до витоків».

Останніми десятиліттями у світі спостерігається різке зростання

релігійного фундаменталізму. Назва цієї течії походить від назви напрямку

у протестантизмі, що виник перед першою світовою війною у США, і

відкидав будь-яку критику Біблії та спрямованого на захист

«фундаментальних принципів» релігійних догм. Пізніше в Європі, на

Близькому Сході та у США з'являються й інші фундаменталістські –

іудейські та мусульманські – об'єднання, які також намагаються

протистояти релігійній модернізації. У політичній сфері найбільш

радикальним є ісламський фундаменталізм (через відсутність в історії та

культурі мусульманства традиції відділення церкви від держави). Ісламські

фундаменталісти вважають своїм головним завданням створення

релігійних (теократичних) держав, що є потужним фактором поляризації

світової спільноти та дезінтеграції міжнародних політичних відносин.

СИСТЕМА ВИБОРЧА – порядок формування представницьких органів влади

й обрання посадових осіб шляхом виборів. До основних видів виборчих систем

відносяться мажоритарна (система більшості) і пропорційна (система

представництва політичних партій).

В основі мажоритарної системи (від фр. majorite – більшість) лежить

принцип більшості. Обраними за даною системою вважаються кандидати, які

одержали більшість голосів виборців. Залежно від того, якою є ця більшість

(відносна, абсолютна або кваліфікована), мажоритарна виборча система має

різновиди.

•Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним

вважається той кандидат, який одержав найбільшу кількість голосів (тобто

більше, аніж будь-який з його суперників).

•Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для обрання на

певну посаду абсолютної більшості, тобто більше половини голосів від

загальної кількості голосів виборців.

•Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає для

обрання кандидата одержання ним кваліфікованої більшості голосів (яка

встановлюється законом і перевищує абсолютну).

Сутність системи пропорційного представництва політичних партій

полягає в тому, щоби кожна політична партія одержала в парламенті або

іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу поданих

за неї голосів виборців. Таким чином, пропорційна виборча система гарантує

представництво навіть для найдрібніших партій. Але це призводить до того, що

дуже часто жодна партія або коаліція не може скласти міцну більшість. Щоб

укрупнити партійні фракції в парламенті та уникнути постійних конфліктів між

фракціями, законодавчо обмежують пропорційність представництва на користь

великих і середніх партій. Це завдання виконує так званий загороджувальний

бар'єр: з розподілу мандатів виключаються партії, що не набрали певної

кількості голосів виборців (як правило, 3 - 5 %).

У деяких країнах для того, щоб поєднати переваги різних систем і

пом’якшити їх недоліки, створюються виборчі системи змішаного характеру, в

яких поєднуються елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

Змішані виборчі системи застосовуються, як правило, в країнах з перехідними

політичною та правовою системами, де за умов становлення виборчої системи

необхідно досягти компромісу між принципом представництва у парламенті

різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

СИСТЕМА ПАРТІЙНА – сукупність політичних партій у політичній

системі і систему зв'язків, що складається між ними в процесі боротьби за

політичну владу та її реалізацію.

Виходячи з кількості партій, що реально беруть участь у політичному

житті, виділяють однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи.

Ж. Блондель називає однопартійною таку систему, за якою одна партія

одержує на виборах більше 65% голосів виборців, двопартійною – у якій

дві найбільш впливові партії одержують загалом більше 75% голосів

виборців (але жодна з них не більше 65%), отримують менше, ніж 75%

голосів виборців.

Однопартійна система характеризується відсутністю реальної

конкурентної боротьби за владу, її монополізацією однією партією. У

чистому вигляді така система існує в країнах з тоталітарним політичним

режимом, де правляча партія (Комуністична партія в СРСР,

Націоналсоціалістична робітнича партія в Німеччині та ін.) встановлює повний

контроль над державою й суспільством, усуває опозицію.

Двопартійна система передбачає таку модель політичної

конкуренції, за якою з усього партійного спектра тієї чи іншої політичної

системи лише дві партії втручаються в реальну боротьбу за голоси

виборців, змінюючи одна одну при владі. Класичними двопартійними

системами вважаються партійна система США (республіканці та

демократи) і Великої Британії (лейбористи та консерватори). Партія, що

перемогла на виборах, самостійно визначає політичних курс країни, тоді як

опозиції – партії, що на виборах програла, – залишається функція

здійснення контролю за діяльністю правлячої партії.

Багатопартійній системі, яка одержала найбільше поширення в

країнах Західної Європи (Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Данія та ін.),

властиві такі характерні риси: конкурентна боротьба партій, конфліктність,

орієнтація більшості існуючих у політичній системі партій на безпосередню

участь у розподілі влади за допомогою створення парламентських коаліцій

(лат. coalitio – союз).

Партійна система, що характеризується співіснуванням у політичній

системі більше, ніж 20 партій, у політичній науці отримала назву

атомізованої. Саме до такого різновиду багатопартійної системи

відноситься більшість сучасних посттоталітарних партійних систем країн

Східної Європи (у тому числі й Україна), у яких після тривалого часу

тоталітарної однопартійності йде активний процес партійного будівництва.

Так, початок становлення партійної системи в Україні пов’язаний із

періодом з 1991 р. по 1993 р., протягом якого була створена 21 партія

(серед перших – Партія Зелених України, Ліберальна партія України (1991),

Українська республіканська партія, Християнсько-демократична партія

(1992), Народний Рух України, Комуністична партія України, Соціалістична

партія України (1993) та ін.). У 1998-2001 роках в Україні існувало вже

більше 100 політичних партій. А станом на 1 січня 2020 р. в Україні було

офіційно зареєстровано 349 політичних партій (при цьому на виборах до

Верховної Ради у 2019 р. брали участь 22 політичних партій, лише 5 з яких

стали парламентськими). Наявність у політичній системі такої кількості

партій означає, що, за великим рахунком, партійна система все ще

перебуває на стадії свого становлення.

СВІДОМІСТЬ ПОЛІТИЧНА – система політичних знань, цінностей і

переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні

орієнтації та настанови щодо політичної системи та їх місця в цій системі,

складаються відповідні моделі політичної поведінки.

У структурі політичної свідомості можна виділити статичні елементи –

політичні знання (знання про політичну систему, інститути і процедури, за

допомогою яких забезпечується участь людей в політичному процесі),

політичні цінності (певні судження про політичне життя, про політичні цілі

та відповідні переваги – законність, порядок тощо), політичні

переконання, що формуються на підставі знань і цінностей як сукупність

уявлень, що характеризують певний політичний ідеал (демократія, анархія,

авторитаризм та ін.), політичні орієнтації (настанови щодо певної

політичної системи і відповідної моделі поведінки в політичному процесі),

а також динамічні елементи (громадська думка, масові настрої та ін.).

За суб'єктним складом політична свідомість поділяється на

індивідуальну, групову і масову. Виділяють також повсякденну (що

характеризується розмитістю, стихійністю становлення її компонентів) та

теоретико-ідеологізовану (що виходить зі стрункої системи політичних

уявлень і поглядів на основі певної ідеологічної концепції) форми

політичної свідомості.