2017

ББК 63.3(0)
М91

Художник-оформлювач
В. М. Карасик

© О. Р. Мустафін, 2017
© В. М. Карасик, художнє оформ-
ISBN 978-966-03-7099-9 лення, 2017
Дітям
 Розділ I
СВІТ ЗА ЧАСІВ
ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
ТА НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВІЙН

ПОВАЛЕННЯ АБСОЛЮТИЗМУ У ФРАНЦІЇ

1. Останні роки «старого порядку»: привілеї, гроші і нена-
висть. Кінець XVIII сторіччя став «водорозділом» між двома вели-
кими періодами в історії людства, що їх учені називають раннім
та пізнім Новим часом. Межу між ними, щоправда, можна про-
вести по-різному. Для історії техніки, технологій та господарства
точкою відліку вважають початок промислової революції у Вели-
кій Британії, появу фабрик та винахід парового двигуна. Для іс-

Європа у 1789 році

5
торії міжнародних відносин, безумовно, визначною подією була
Американська революція — адже це був перший випадок, коли
заокеанська колонія перемогла метрополію в боротьбі за неза-
лежність та перетворилася на самостійну державу. Оскільки ж
ранній Новий час був насамперед добою абсолютних монархій,
найчастіше історію пізнього Нового часу починають з повалення
«старого порядку» у Франції — країні, в якій абсолютизм набув
довершеної форми і досяг найвищого розвитку.
Наприкінці XVIII сторіччя Франція залишалася найбіль-
шою державою Європи за чисельністю мешканців. Більшість з
25 мільйонів підданих Людовика XVI були дрібними господаря-
ми — селянами. Земля, натомість, належала великим власни-
кам — шляхті та церкві. Власне господарство шляхтичі зазвичай
не вели, а селяни за користування своїми ділянками мусили cпла-
чувати грошовий оброк та частину врожаю, іноді — відробляти
панщину. Панство мало й інші привілеї, зокрема право полювати
на орних землях. Шляхта звикла до заможного і безтурботного
життя, для якого було потрібно щоразу більше грошей, тому за
будь-якої нагоди намагалася збільшити розмір селянських пода-
тей та повинностей. Тож не дивно, що ненависть селян до панів, в
яких вони бачили лише визиску-
вачів, з часом лише зростала.
За рівнем індустріального
розвитку Франція поступалася
Британії. В Парижі та інших
великих містах існували великі
мануфактури, на деяких підпри-
ємствах почали навіть встанов-
лювати машини, однак збережен-
ня цехових обмежень і внутрішніх
мит, королівських монополій, від-
сутність єдиної системи мір, інші
залишки феодалізму стримували
розвиток промисловості і торгів-
Панянка і продавчиня квітів.
Картина М. Гарньє (Приватна лі. Підприємці охочіше займалися
колекція) фінансовими операціями. Ви-
6
 Порт Бордо. Картина М. Верне (Морський музей Франції)
гідним застосування капіталу вважали відкупи — коли багатії
купували в держави право збирати податки від її імені. Чималі
відсотки платили й за державними цінними паперами. XVIII сто-
річчя стало добою швидкого збагачення французької буржуазії
та посилення її впливу в суспільстві. Навіть союз абсолютистської
Франції з США пояснювали не лише бажанням короля помсти-
тися давньому супротивнику — Британії, але й інтересами тор-
гівців Бордо і Нанта, промислов-
ців Парижа і Ліона, які шукали
нові ринки замість втрачених
французьких колоній в Індії та
Північній Америці.
Разом із багатством, щоправ-
да, зростало й невдоволен-
ня французької буржуазії її
упослідженим становищем в
суспільстві. Адже підприємців
і надалі — разом з селянами та
робітниками — зараховували
до третього, «податного» стану,
а відтак вважали людьми ниж-
чого ґатунку. Навіть найзамож- Жан-Жозеф Ле Пупліньєр —
генеральний відкупник Франції.
ніші буржуа не могли займати
Портрет М. Лятура
високі державні та військові по- (Музей Версаля)
7
сади. Тим більше обурення викликали привілеї «вищих» станів,
що їх за доби Просвітництва вважали «непродуктивними». За
французькими законами духовенство і шляхта не сплачували
податків, але при цьому вони ще й отримували різноманітні
подарунки та виплати з королівської скарбниці, яку мали на-
повнювати представники третього стану. Звичайно, державні
кошти витрачали не лише на утримання двору, придворної знаті
та їхніх родин. Величезні суми Людовик XVI спрямував на вій-
ну з Британією та підтримку Американської революції. Але тим
менше грошей залишалося в скарбниці, і тим наполегливіше
уряд прагнув вичавити їх з підданих.
Судові палати, в яких панували вихідці з буржуазії, як мог-
ли, опиралися запровадженню нових податків. Король міняв
одного контролера фінансів за іншим. Замість Тюрго він при-
значив на цю посаду банкіра Жака Неккера — попри те, що той
був іноземцем та протестантом. Але і цей контролер фінансів
посварився з монархом, коли оприлюднив державний бюджет
і визнав, що королівські витрати перевищують доходи. Наступ-

Жак Неккер. Портрет Людовик XVI. Портрет невідомого

Ж. Дюплессі (Музей Версаля) автора (Художній музей Сан-Паулу)
8
ник Неккера запропонував порадитися з нотаблями — тобто
представниками вищої знаті, церковними ієрархами, членами
судових палат та міськими головами. Проте нотаблі відмовилися
підтримувати уряд і заявили, що запровадити нові податки мож-
на лише з дозволу представників усіх станів королівства. Тоді
король повернув на посаду Неккера, а той переконав Людови-
ка XVI погодитися на скликання Генеральних штатів — вперше
з 1614 року.
2. Від скликання Генеральних штатів до штурму Бастилії. За
часів Середньовіччя делегати від кожного стану не лише обира-
лися, але й збиралися та голосували окремо. Це забезпечувало
перевагу в Генеральних штатах «вищих» станів — духовенства і
шляхти. Проте буржуазію наразі це не влаштовувало. Її настрої
висловив Емануель Сійєс. У памфлеті «Що таке третій стан?» він
доводив: оскільки до «нижчого» стану належить 96% французів,
його цілком можна ототожнювати з народом або нацією загалом.
Підприємці вимагали збільшити представництво третього ста-
ну в Генеральних штатах принаймні вдвічі — так, щоб делегатів
від нього було стільки ж, скільки представників духовенства і
шляхти, разом узятих. Несподівано цю пропозицію підтримав
і король, який сподівався зіграти на протиріччях між станами.
5 травня 1789 року шта-
ти зібралися у Версалі на своє
перше засідання. Суперечки
розпочалися вже з першого
питання — підтвердження пов-
новажень делегатів. Для цьо-
го представники різних станів
розійшлися — кожен до окремо-
го приміщення. Депутати від тре-
тього стану за закликом Сійєса
проголосили себе Національни-
ми зборами, запросивши пред-
ставників шляхти та духовенства
приєднатися до них і ухвалювати
рішення звичайною більшістю. Три стани. Карикатура XVIII ст.
9
 Відкриття Генеральних штатів. Малюнок XVIII ст.

Ті кілька тижнів вагалися, але врешті пристали на пропозицію.

Погодився навіть близький родич короля, герцог Філіпп Орле-
анський. Обурений Людовик XVI, з яким рішення не погодили,
наказав зачинити зал для засідань. Але депутати не розгубилися,
зібралися в парковому павільйоні для гри в м’яч і поклялися не
розходитися, доки Франція не отримає конституції. Так Націо-
нальні збори стали Установчими зборами.
Коли депутати відмовилися розійтися навіть на вимогу ко-
роля, Людовик XVI звільнив Неккера з посади та наказав стяг-
нути до столиці війська. В Парижі розпочалися заворушення.
Найрішучіші парижани зібралися в будівлі ратуші та створи-
ли нову міську раду, що згодом взяла для себе середньовічну
назву — Комуна. Рада вирішила утворити загони самооборо-
ни — Національну гвардію. До її лав записувалися навіть банкі-
ри — разом із працівниками своїх банків, але більшість складали
люди незаможні, так звані санкюлоти (тобто ті, хто ходив без
кюлотів — штанів особливого, «шляхетського» крою). Гвардійці
спочатку не мали зброї. Але невдовзі натовп захопив арсенал,
здобув рушниці та гармати і 14 липня 1789 року взяв штурмом
фортецю Бастилію, яка панувала над східними передмістями
10
 Здобуття Бастилії. Малюнок XVIII ст.

столиці. Коли про падіння Бастилії повідомили королю, він ви-

гукнув, що це бунт. «Ні, Ваша Величність, — заперечив монарху
один із придворних. — Це не бунт, це — революція».
3. Революція змінює Францію. Декларація прав людини
і громадянина. Французька революція відбувалася під гас-
лами Просвітництва. За своїм спрямуванням і походженням
більшості ії ватажків це була буржуазна революція. Та й вимоги
революціонерів спочатку обме-
жувалися заміною абсолютної
монархії на конституційну — як
це раніше відбувалося в Бри-
танії чи Швеції. До того ж — за
згоди самого короля, хай і виму-
шеної. Не дивно, що символом
революції став «національний
триколор» — об’єднати кольо- «Національний триколор» —
ри Парижа (червоний і синій) прапор Франції з 1790 року
11
 та королівської династії (білий)
запропонував маркіз Жільбер
Лафайєт, керівник Національної
гвардії, герой війни за незалеж-
ність США та палкий прихильник
мирних змін.
Зміни, однак, не всюди були
мирними. В провінціях коро-
лівських чиновників найчастіше
усували від влади силою та ство-
рювали органи самоврядування.
Селяни відмовлялися сплачувати
гроші землевласникам, палили
Жільбер Лафайєт. Портрет Дж. Опі
(Приватна колекція) панські маєтки, знищували до-
кументи, які визначали розміри
їхніх повинностей. Налякані шляхтичі тікали за кордон. Залиши-
ли батьківщину (або ж французькою — емігрували) й придвор-
ні супротивники революції на чолі з молодшим братом самого
короля.
Серед революціонерів вже невдовзі з’явилося кілька течій —
кожна зі своїми газетами і клубами, в яких депутати зустріча-
лися зі своїми виборцями та однодумцями. Найпоміркованіші
гуртувалися навколо «Клубу 1789 року», який розташовувався
у палаці Пале-Рояль. Рішучих змін вимагали якобінці — їх так
називали, бо вони збиралися в колишньому монастирі Святого
Якова. Якобінські клуби виникли не лише в столиці, але й в про-
вінціях.
Національні збори, повноваження яких король визнав піс-
ля штурму Бастилії, скасували станові привілеї. Усі повнолітні
французи відтепер мали рівні права, зокрема й право обіймати
державні посади. Так само усі були й зобов’язані сплачувати по-
датки. Депутати проголосили свободу віросповідання, знищили
цехові обмеження й внутрішні мита, селяни були звільнені від
усіх форм залежності від панів і повинностей, а головне — отри-
мали у власність землю, хоча й змушені були сплатити колишнім
господарям чималий викуп. Зрештою 26 серпня 1789 року за
12
пропозицією Лафайєта та при-
кладом Декларації незалежності
США, Установчі збори ухвалили
Декларацію прав людини і гро-
мадянина. Вона визнала, що ко-
жен має «природні та невід’ємні
права на свободу, власність,
безпеку та опір пригніченню», а
джерелом будь-якої влади ого-
лосила народ. Це був справжній
виклик монарху, який вважав
себе королем «Божою милістю».
Людовик XVI намагався запере-
чувати, але натовп столичних
Декларація прав людини
міщан і бійці Національної гвар- і громадянина. Малюнок XVIII ст.
дії вирушили походом на Вер-
саль, і Лафайєт «переконав» володаря переїхати до Парижа та
затвердити усі ухвалені депутатами закони.
Установчі збори також перебралися до столиці, а їхні ухва-
ли з часом ставали все рішучішими. За пропозицією депутата
Шарля Талейрана, який сам був єпископом, майно католицької
церкви оголосили «власністю нації», а під його заставу випус-
тили нові цінні папери — асигнації, що швидко перетворилися
на паперові гроші. Стани і шляхетські титули скасували. Замість
старих провінцій, що відрізнялися між собою за розмірами та

Асигнація 1790 року, випущена під заставу

націоналізованого церковного майна
13
 кількістю мешканців, Францію
поділили на 83 приблизно од-
накових департаменти. У де-
партаментах, округах і громадах
всю владу відтепер обирали самі
громадяни. Щоправда, вибор-
чі права отримали лише ті, хто
мали власність та сплачували
податки, — їх називали «актив-
ними», незаможних (або ж «па-
сивних») громадян права мати
власних представників позбави-
ли. Розуміючи, що невдоволені
можуть вийти на вулиці і навіть
взятися за зброю, Національні
збори ухвалили суворі закони
проти «заколотників». Заборони-
ли також страйки та професійні
об’єднання робітників. Засудже-
них на смерть тепер страчували
за допомогою особливого при-
Гільйотина
(Сучасна реконструкція) строю, що відсікав жертві голову.
За іменем депутата, який запро-
понував новий спосіб страти, пристрій отримав назву гільйо-
тина.
4. Король намагається втекти. Конституція 1791 року.
Позбавлений можливості впливати на хід подій, Людовик XVI
відчував себе в’язнем власних підданих. Зрештою він вирішив
таємно залишити Францію — разом з дружиною і сином. Проте
біля самого кордону — в містечку Варенн — володаря впізнав
місцевий поштар, який бачив портрет короля на асигнації. Під
надійною вартою Людовика XVI повернули до Парижа.
Втеча володаря викликала надзвичайне обурення в пари-
жан, серед яких і так було чимало прихильників республіки. За
місяць — під час Свята федерації, яке мало засвідчити єдність
французів, — республіканці принесли на Марсове поле пети-
14
 Арешт королівської родини у Варенні. Картина Т. Маршалла
(Приватна колекція)

цію з вимогою позбавити Людовика XVI влади і запропонували

поставити під нею свої підписи усім охочим. Занепокоєна Па-
ризька Комуна оголосила над-
звичайний стан, знаком якого
був червоний прапор, та нака-
зала рушити на Марсове поле
загонам Національної гвардії.
Натовп почав кидати у вояків
каміння, гвардійці відкрили во-
гонь. П’ять десятків людей заги-
нуло. Біля двохсот «заколотни-
ків» заарештували. Королівська
влада встояла, але прихильники
конституційної монархії залиши-
ли якобінський клуб і утворили
власний, фейянський (він про-
водив засідання у колишньому
Будівля клубу фейянів. Малюнок
монастирі ордену фейянів). XVIII ст.
15
 Оприлюдення Конституції. Гравюра XVIII ст.

У вересні 1791 року Установчі збори нарешті ухвалили конс-

титуцію Франції. Вона складалася з Декларації прав людини і гро-
мадянина та статей, що визначали спосіб створення та повнова-
ження органів державної влади. Згідно з настановами Монтеск’є
був запроваджений «поділ влад» — законодавча влада нале-
жала Законодавчим зборам, або ж Легіслативі, яка обиралися
«активними» громадянами раз на два роки, виконавча — королю
та призначеному ним уряду, який звітував перед депутатами.
Міністри не могли бути членами Законодавчих зборів. Якщо ко-
ролю не подобалися закони, ухвалені депутатами, він міг від-
класти їх запровадження в дію, але якщо три склади Легіслати-
ви голосували за той самий документ — він ставав законом без
згоди монарха. Особа короля оголошувалася недоторканною,
однак володар одразу втрачав владу і ставав пересічним грома-
дянином, якщо відмовлявся присягати конституції, погоджував-
ся очолити «війну проти нації» або залишав країну всупереч волі
депутатів і не повертався до Франції на першу їхню вимогу.
16
 УТВОРЕННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ.
ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА
1. Жирондисти. Франція оголошує війну сусідам. Депутати
Установчих зборів за законом не могли обиратися до першого
складу Легіслативи. Та й настрої в країні швидко змінювалися.
Тому в Законодавчих зборах вже не було представників «Клу-
бу 1789 року», а чисельнішим фейянам протистояли якобінці-
республіканці, точніше, найпоміркованіші з них, так звані жи-
рондисти (чимало їхніх депутатів були обрані в приморському
департаменті Жиронда, центром якого було Бордо). До кола
поміркованих республіканців належали і славетний математик
Антуан Кондорсе, і письменниця Олімпія Гуж — авторка проек-
ту Декларації прав жінки і громадянки, відкинутої, щоправда,
більшістю депутатів. Жирондисти були пов’язані з заможними
торгівцями та підприємцями, тому вимагали поглиблення рево-
люційних змін. Ще однією їхньою вимогою була рішуча боротьба
з ворогами нового ладу — насамперед з шляхтичами-емігранта-
ми, що з австрійською допомогою збирали війська для вторгнен-
ня до Франції та відновлення абсолютної монархії.

Жак-П’єр Бріссо — ватажок Олімпія Гуж.

жирондистів. Портрет невідомого Портрет А. Кучарського
автора (Музей Карневале) (Приватна колекція)
17
 Людовик XVI, владу якого нібито прагнули відновити супро-
тивники революції, натомість підтримав жирондистів та призна-
чив їхніх представників міністрами. А в квітні 1792 року король
навіть закликав Законодавчі збори оголосити війну Австрії. Де-
путати підримали короля. З якобінців проти висловився лише
Максиміліан Робесп’єр, який за принциповість отримав пріз-
висько «Непідкупний». Для Франції війна розпочалася невдало.
На бік Австрії одразу ж стала Пруссія. Королівські генерали не
викликали довіри ані в уряду, ані в солдатів, революційні коман-
дувачі не мали досвіду, армія розвалювалася. Королеву Марію
Антуанетту, яка була австрійською принцесою, звинувачували в
тому, що вона видає своїм родичам з династії Габсбургів військові
секрети. Та й сам Людовик XVI швидко втратив войовничий запал
і зрештою звільнив з посад міністрів-жирондистів.
Законодавчі збори змушені були звернутися за підтримкою
до самого народу. Декрет під гаслом «Батьківщина в небезпеці!»
закликав французів утворювати добровольчі загони для захисту
країни. Патріотичне піднесення охопило всю Францію. За кіль-
ка днів до Парижа увійшов загін
з Марселя, який співав «Пісню
Рейнської армії», написану за
кілька місяців до того офіцером
Руже де Лілем. Тепер пісня отри-
мала нову назву — «Марсельє-
за» — і стала гімном революції.

Декрет «Батьківщина в небезпеці» Ноти «Марсельєзи», надруковані

(Національний архів Франції) в 1792 році
18
 2. Повалення монархії. При-
буття до столиці озброєних і ре-
волюційно налаштованих доб-
ровольців додало сміливості
республіканцям. Вони почали
збуджувати народ чутками про
наближення до Парижа ворожих
армій і відверто звинувачували
короля у зраді. Найрішучіше були
налаштовані клуб кордельєрів
та його ватажок Жорж Дантон.
За підтримки міської голоти він
здійснив переворот у Паризькій
Комуні та замінив у ній фейянів і
жирондистів власними прихиль- Жорж Дантон. Портрет К. Шар-
пантьє (Музей Карневале)
никами. 10 серпня 1792 року
за закликом Дантона парижани оточили королівський палац
Тюїльрі. Людовик XVI спробував втекти під захист Легіслати-
ви, але був затриманий і ув’язнений, палац взяли штурмом, а з
швейцарськими гвардійцями, що його захищали, розправилися
із звірячою жорстокістю.

Штурм Тюїльрі. Гравюра XVIII ст.

19
 Дантона, навіть не запитуючи згоди короля, призначили
міністром юстиції. За розпорядженням Комуни заарештували
кілька тисяч «підозрюваних у зраді», яких згодом вбили — без
жодного суду. Прихильники монархії квапилися янайшвидше
залишити Париж, а при можливості і країну. Серед втікачів було
й чимало депутатів-фейянів. Керівництво Законодавчими збора-
ми опинилося в руках жирондистів. Вони власною волею ввели
в дію всі закони, зупинені монархом, скасували поділ громадян
на «активних» і «пасивних» та оголосили про скликання нових
представницьких зборів — Національного Конвенту, який мав
визначити новий державний устрій Франції.
20 вересня 1792 року нова, революційна армія здобула пер-
шу блискучу перемогу над пруссаками біля Вальмі. А 22 верес-
ня Конвент, що зібрався на своє перше засідання, проголосив
Францію республікою. Тепер революція була не лише буржуаз-
ною, але й демократичною — адже відбувалася від імені і в ін-
тересах широких верств народу. Невдовзі запровадили і новий,
республіканський календар, за яким дати позначали за роками
революції, місяці отримали нові назви, а тижні замінили декада-
ми (десятиденками).

Битва біля Вальмі. Картина Ж. Мозеса (Музей Версаля)

20
 Чарльз Фокс і британські прихильники революції. Карикатура XVIII ст.

3. Радикали і консерватори. Революція у Франції справила

величезне враження на сучасників, що називали її Великою. Смі-
ливістю і рішучістю революціонерів, їхніми прагненнями збуду-
вати нове суспільство на засадах свободи, рівності і братерства
захоплювалися вільнодумці усіх європейських країн. Ватажок
британських вігів Чарльз Фокс назвав здобуття Бастилії «най-
більшою і найшляхетнішою подією в світі». Повалення абсолют-
ної монархії вітали Йоганн Гердер та Іммануїл Кант. Німецький
філософ Йоганн Фіхте навіть оголосив, що «справедлива людина
може вважати своєю батьківщиною лише Французьку респуб-
ліку». Гуртки, схожі на клуби фейянів чи якобінців, виникали в
Британії і Нідерландах, Німеччині та Італії, Австрії й Угорщині.
За прикладом французьких революціонерів їхні послідовники
вимагали рішучих змін і у власних державах. Фокс називав такі
зміни «докорінними», або ж радикальними (латиною «радикс» —
«корінь»; від цього слова походить і українська назва городньої
рослини «редиска»). Тож і прихильників рішучого розриву з ми-
нулим згодом почали називати радикалами, а їхні погляди — ра-
дикалізмом.
Однак у революції було й чимало супротивників. Одним
з перших із її засудженням виступив колишній однодумець
21
 Фокса — англієць Едмунд Берк.
У памфлеті «Роздуми про рево-
люцію» він назвав події у Франції
«сатанинською справою», яка за-
грожує загибеллю європейській
цивілізації. Берк переконував,
що прагнення свободи стає руй-
нівним, якщо виходить за межі
закону і порядку, визначеного
християнськими цінностями й
суспільними звичаями — тради-
ціями. Обіцянки революціонерів
встановити справедливість,
відібравши власність в одних на
Едмунд Берк. Портрет Дж. Рей- користь інших, — переконував
нольдса (Національна портрет- автор «Роздумів», — насправді
на галерея у Лондоні) лише нагромаджують нову, ще
більшу несправедливість, а омріяна свобода перетворюється
на тиранію. Французькому досвіду Берк протиставляв досвід
Британії, в якій, за його словами, державні діячі звикли пова-
жати традиції, прагнуть до природного розвитку речей, а зміни
запроваджують неквапливо — так, щоб не порушити суспільний
лад і спокій підданих. Прихильників збереження чільного ладу
з часом стали іменувати консерваторами (від латинського сло-
ва «консерваре» — «зберігати»; від цього слова походить і сло-
во «консерви»), а їхні погляди — консерватизмом. Щоправда,
консерватори не були прихильниками певного державного ус-
трою — все залежало від умов, що склалися у тій чи іншій країні.
Якщо Берк, скажімо, був прихильником парламентської монархії,
то для савойця Жозефа де Местра ідеалом була абсолютна мо-
нархія, «не зіпсована» ідеями Просвітництва.
Обурені виступом Берка британські радикали відповіли йому
справжньою зливою власних памфлетів. Томас Пейн написав
«Права людини», Мері Волстонкрафт — «Захист прав люди-
ни», а згодом і «Захист прав жінки», в якому однією з перших
обстоювала ідеї жіночого рівноправ’я. Обидва памфлетисти вже
22
невдовзі переїхали до Франції, а
Пейна навіть обрали депутатом
Конвенту.
4. Монтаньяри. Страта ко-
роля. У складі Конвенту вже не
було фейянів, а за чисельністю
переважали жирондисти та де-
путати, які не мали визначеної
позиції, а тому отримали назву
«Болото». Проти жирондистів
виступали обранці від Парижа,
які зазвичай сиділи на верхніх
лавах зали засідань, а тому от-
римали ім’я монтаньярів («мон- Мері Волстонкрафт. Портрет
тань» у перекладі з французької Дж. Опі (Національна портретна
означає «гора»). Серед них були галерея у Лондоні)
представники різних клубів, але
після того, як з якобінського клубу виключили жирондистів,
якобінцями почали називати усіх монтаньярів.
Монтантьяри вважали себе послідовниками Руссо. Їхніми ва-
тажками стали Робесп’єр і Дантон, а також журналіст Жан-Поль
Марат, який видавав часопис «Друг народу». Під тиском «Гори»
Конвент вирішив віддати Людо-
вика XVI під суд. Судити монарха
взялися самі депутати. Після три-
валих дебатів більшістю в один
голос короля визнали винним
у зраді, прирекли на смерть і
стратили на гільйотині 21 січня
1793 року.
Страта Людовика XVI викли-
кала обурення європейських
монархів. До антифранцузької
коаліції долучилися Британія,
Страта Людовика XVI.
Іспанія, Росія, більшість німець- Зображення на керамічній тарілці
ких та італійських держав. Після (Музей Ам’єна)
23
 битви під Вальмі революційна
армія викинула іноземних во-
яків за межі країни і розпочала
військові дії в Німеччині та Нідер-
ландах. Але тепер інтервенти з
новими силами перейшли у на-
ступ і знову зайняли французькі
території. У Бретані і Вандеї спа-
лахнули селянські повстання під
гаслами відновлення монархії.
У містах бунтувала голота, невдо-
волена невпинним подорожчан-
ням продовольства. Щоб якось
Знак вандейських повстанців заспокоїти парижан, жирондис-
ти оголосили про встановлення
«твердих цін» на хліб. Був утворений Комітет громадського по-
рятунку, до якого увійшов і Дантон. Але тиск з боку монтаньярів
зростав. Жирондисти навіть спробували перенести засідання

Арешт ватажків жирондистів у Конвенті 2 червня 1792 року. Малюнок XIX ст.
24
 Облога Ліона, який повстав проти якобінської влади. Малюнок XVIII ст.

Конвенту до іншого міста, а потім звинуватили супротивників у

змові проти республіки.
Остерігаючись розправи, якобінці вирішили завдати удару
першими. За закликом Паризької Комуни натовп взяв в облогу
Конвент і змусив його виключити зі свого складу ватажків жи-
рондистів, які одразу ж були заарештовані. Це був справжній дер-
жавний переворот. Не дивно, що в департаментах, які обрали
ув’язнених депутатів, спалахнули повстання. Конвент, в якому
тепер переважали монтаньяри, поквапився ухвалити нову конс-
титуцію, яка розширювала права громадян та підпорядковувала
уряд представницькій владі. Але й після цього повстанці-жирон-
дисти зброю не склали.
5. Встановлення якобінської диктатури. Терор. Запрова-
дження конституції в дію зрештою відклали до кращих часів. А до
того — нібито «тимчасово» — була встановлена якобінська дик-
татура. На словах уся повнота влади залишалася за Конвентом,
але насправді він лише слухняно затверджував рішення Комітету
громадського порятунку. Сам Комітет тепер складався з «стій-
ких якобінців» на чолі з Робесп’єром. Він керував чиновниками,
25
 революційною армією, надси-
лав до бунтівних департаментів
комісарів, яким Конвент нада-
вав майже необмежені повнова-
ження.
Монтаньяри намагалися дія-
ти в інтересах простолюду. За
спекуляцію продовольством
запровадили смертну кару, ос-
таточно знищили залишки фео-
дальних повинностей та звільни-
ли селян від викупу за отриману
ними землю, перетворили ко-
Максиміліан Робесп’єр. ролівський палац Лувр на музей,
Портрет невідомого автора відкритий для всіх. Ціни на това-
(Музей Карнавале)
ри першої необхідності почали
встановлювати декретами, а майно «ворогів революції» — роз-
поділяли між найбіднішими громадянами. Але надзвичайні за-
ходи лише поглиблювали господарський безлад.
Робесп’єр та інші якобінці не втомлювалися пояснювати
важке становище країни підступами численних ворогів. Коли
Марат загинув від руки 25-річної Шарлотти Корде, у причет-
ності до вбивства звинуватили жирондистів. Це був привід
для розгортання революційного терору (від латинського «те-
рор» — «жах») — масових арештів і страт супротивників влади
та інших невдоволених, що мав залякати усіх, хто міг стати на
шлях боротьби з диктатурою. Здійснювали терор Комітет гро-
мадської безпеки, революційні
трибунали і комісари Конвенту
на місцях.
У вересні 1793 року був ухва-
лений «Декрет про підозрілих»,
який вимагав негайного арешту
кожного, хто не міг засвідчити
свою відданість республіці. За
Прапор Франції з 1794 року кілька наступних місяців були
26
страчені не лише ватажки жи-
рондистів та королева Марія
Антуанетта, але й тисячі інших
ув’язнених, зокрема й герцог
Філіпп Орлеанський, який змі-
нив прізвище та став депутатом-
монтаньяром. Найжорстокіши-
ми були розправи в провінціях.
У Нанті «ворогів революції»
вантажили на баржі, які топили
посеред річки, в Ліоні — роз-
стрілювали з гармат, саме ж бун-
тівливе місто Конвент наказав
зруйнувати дощенту. Гільйоти- Титульна сторінка
ною завершилося життя ватаж- «Декрету про підозрілих»
ків кордельєрів — так званих
«скажених», які підбурювали якобінців відбирати майно в ба-
гатіїв і роздавати хліб незаможним. Зрештою стратили навіть

Страта Марії-Антуанетти. Малюнок XVIII ст.

27
 Розправи над «ворогами революції» у Нанті. Малюнок XVIII ст.

Дантона, хоча слідчі не спромоглися висунути проти нього хоч

якесь обґрунтоване звинувачення.

ДИРЕКТОРІЯ.
НАУКА І МИСТЕЦТВО КІНЦЯ XVIII СТОРІЧЧЯ
1. Термідоріанський переворот. Терор якобінців виснажив
Францію. Невдоволені диктатурою були навіть ті, хто донедав-
на підтримували революцію. Заможна буржуазія прагнула по-
вернутися до спокійного життя — адже усі її вимоги вже давно
були виконані, і тепер вона лише ризикувала втратити здобуте.
Простолюд і після загибелі «скажених» обурювався дорожнечею
і нестачею хліба. Ворогів у Робесп’єра вистачало навіть серед
монтаньярів, які не хотіли чекати, коли і їх оголосять «ворогами
революції» та засудять до страти.
Змову проти «Непідкупного» влаштували комісари, які від-
значилися особливою жорстокістю на півдні Франції, — Поль
Баррас, Жан Тальєн і Жозеф Фуше. Обіцянкою припинити те-

28
 Страта Робесп’єра. Малюнок ХVIII ст.

рор вони перетягнули на свій бік депутатів. 9 термідора II року

Республіки за революційним календарем — тобто 27 липня
1794 року — просто під час
виступу в Конвенті Робесп’єра
заарештували, а на другий день,
разом із найближчими спільни-
ками, стратили. Гільйотина чека-
ла також найненависніших суд-
дів революційного трибуналу та
членів Паризької Комуни — на-
далі столицею республіки ке-
рували ради окремих районів.
Якобінський клуб закрили, з
монтаньярами просто на вули-
цях розправлялися зграї «золо-
тої молоді» — заможних нероб,
що відчули свою безкарність.
Але терор Конвент і справді при-
«Золота молодь».
пинив — як і обіцяли змовники. Карикатура ХVIII ст.
29
 Нові урядовці були тісно пов’язані з ділками, що наживалися
на торгових спекуляціях та перепродажу майна «ворогів рево-
люції», — їх називали нуворишами (з французької — «новими
багатіями»). Такі підприємці аж ніяк не прагнули повернення
до «старого порядку» чи відновлення монархії. Натомість були
зацікавлені в приборканні простолюду, припиненні розмов про
перерозподіл власності на користь незаможних та створенні
можливостей для подальшого збагачення. Саме в інтересах тор-
гівців були скасовані «тверді ціни». Паперові гроші почали швид-
ко знецінюватися. Невдоволені дорожнечею вийшли на вулиці,
але були розігнані військами.
Влітку 1795 року Конвент
нарешті ухвалив нову консти-
туцію. Згідно з нею законодавча
влада була поділена між двома
палатами — Радою старійшин і
Радою п’ятисот. Вибори до обох
палат були непрямими — спо-
чатку повнолітні громадяни, які
сплачували податки, обирали
виборців, а вже ті голосували за
депутатів. Виконавчу владу здійс-
нювала Директорія. Директорів
Конституція 1795 року. до її складу відбирали старійши-
Малюнок ХVIII ст. ни з кандидатів, запропонованих
Радою п’ятисот. Місцевих чиновників тепер не обирали, а при-
значали.
2. Директорія та її генерали. З ухваленням конституції Кон-
вент мав розійтися, але депутати за три роки так звикли до
влади, що без усяких виборів закріпили за собою дві третини
місць у новому законодавчому органі. Таке нахабство обурило
багатьох французів, і цим спробували скористатися монархіс-
ти. Знову спалахнуло повстання у Вандеї. На узбережжі Бретані
десантувався загін шляхтичів-емігрантів. Заколот готували й у
столиці. Баррас, обраний керівником Директорії, звернувся за
допомогою до війська. Боротьбу проти вандейців та емігран-
30
тів очолив генерал Лазар Гош.
А монархістів, які вийшли на
вулиці Парижа, холоднокровно
розстріляв з гармат генерал На-
полеон Бонапарт. Армія вряту-
вала Директорію, проте й Дирек-
торія змушена була погодитися
із швидким зростанням впливу
військових у державі.
З генералами у нової влади
були й інші спільні інтереси. Війни
з сусідами, якщо вони, звичайно,
були переможними, приносили
чималу здобич — і військовим,
Лазар Гош. Портрет Ж. Давида
і урядовцям. Армія допомагала (Музей Ханенків)
французькій буржуазії знищу-
вати конкурентів, нав’язувати іншим державам вигідні митні та
торговельні угоди. Республіка постійно розширювала свої кор-
дони. Вже до 1795 року, коли з Францією погодилися замиритися
Пруссія та Іспанія, вона захопила
Савойю, Ніццу, увесь лівий берег
Рейну та колишні Австрійські Ні-
дерланди, про приєднання яких
мріяв ще Людовик XIV.
3. Ліберали. «Товариство
рівних». Політичні дискусії за
часів Директорії відбувалися
вже не в революційних клубах, а
в салонах. Найвідомішим був са-
лон доньки Неккера — Жерме-
ни де Сталь. Вона та її коханець
Бенжамен Констан не поділяли
поглядів ані радикалів, ані кон-
серваторів. Вони вимагали не
збереження чільного ладу чи Бенжамен Констан.
його руйнування, а захисту прав Гравюра ХІХ ст.
31
і свобод людини, її майна, безпеки та можливості впливати на
державну владу. Навіть якщо хтось зловживає правом влас-
ності — наполягав Констан — це краще, аніж втручання уряду
в справи власника. Він відкидав ідею Руссо про необмежений
суверенітет народу і переконував, що «тиранія більшості», коли
влада визначає «правильність» чи «помилковість» прагнень
громадянина, є такою ж небезпечною для свободи, як і деспотія
абсолютного володаря. Послідовників Констана з часом стали
називати лібералами (від латинського «лібераліс» — «вільний»),
а їхні ідеї — лібералізмом.
Застереження проти державного втручання в приватні спра-
ви загалом були співзвучні настроям французької буржуазії. Доба
Директорії стала часом стрімкого збагачення промисловців, куп-
ців і фінансистів, які наживалися
на спекуляціях землею, цінними
паперами та на постачанні ар-
мії. Але простолюд заможнішим
себе не відчував і владою був не-
задоволений, тож вже невдовзі
з’явилися й нові послідовники
якобінців. У 1795 році у Парижі
виникло таємне «Товариство
рівних» на чолі з Франсуа Бабе-
фом. Його засновники планували
Злидарі на паризькій вулиці.
Малюнок XVIII ст. усунути Директорію, запровади-
ти колись «відкладену до кращих
часів» монтаньярську конституцію і за допомогою перерозподілу
власності створити республіку «справжньої рівності». Змовників,
щоправда, швидко викрили й стратили.
4. Наука стає «практичною». У дореволюційній Франції
існувало більше двох десятків університетів і три академії. Ре-
волюціонери знищили їх разом з іншою спадщиною «старого
порядку» — останньою, вже восени 1792 року, була ліквідо-
вана Академія наук. Під час терору загинули чимало науков-
ців, зокрема й Лавуазьє. За переказами, прохання переглянути
вирок великому хіміку суддя відхилив зі словами «Республіці
32
вчені не потрібні». Але якщо уря-
довці чи військові бачили, що
наукові дослідження мають
практичну користь, їхніх авто-
рів могли не лише захистити, а
й заохотити. Французькі вчені
запускали аеростати, які дозво-
ляли командувачам спостері-
гати за діями супротивника,
налагоджували зв’язок за до-
помогою оптичного телегра-
фу, допомагали у виробництві
зброї, пороху та вибухівки для
республіканської армії.
Після термідоріанського пе-
ревороту у Франції розпочалося
створення нової системи освіти.
Використання аеростата під час
Наприкінці 1794 року в столи-
облоги Майнца у 1794 році.
ці були створені Нормальна Малюнок ХІХ ст.
школа для навчання вчителів та
Політехнічна школа для підготовки цивільних і військових інже-
нерів. Відкрилася також Торговельна школа та школи здоров’я
на основі медичних факультетів
колишніх університетів у Пари-
жі, Монпельє та Страсбурзі. Ко-
ролівський ботанічний сад був
перетворений в Музей природ-
ничої історії. Керував музеєм
Жан Ламарк — автор першої
теорії тваринної еволюції, який,
власне, і дав науці про організ-
ми назву біологія. Математик і
астроном П’єр Лаплас створив
основи теорії ймовірностей та
систематизував сучасні йому по- Вхід до Політехнічної школи
гляди на будову всесвіту у своїй в Парижі (Сучасний вигляд)
33
 праці «Небесна механіка». Уві-
йшов Лаплас і до комісії науков-
ців, за пропозиціями якої Кон-
вент в 1795 році затвердив нову
одиницю довжини — метр, та
одиницю ваги — кілограм.
Французький приклад на-
дихав науковців і в інших євро-
пейських країнах. У Лондоні вже
невдовзі був заснований Ко-
ролівський інститут, який став
своєрідною лабораторією прак-
тичних наукових досліджень.
П’єр Лаплас. Гравюра ХІХ ст. Натомість для англійця Томаса
Мальтуса досвід революції у
Франції став лише одним з доказів його демографічної теорії,
яка пояснювала причини війн і господарських криз тим, що за
мирних часів населення зростає швидше, аніж можливості його
прогодувати.
Кінець XVIII сторіччя був позначений великими відкриттями,
що мали непересічне практичне значення для всього людства.
У 1796 році англійський лікар Едвард Дженнер зробив перше

Едвард Дженнер робить щеплення. Картина Е. Бода

(Велкомівська бібліотека у Лондоні)
34
успішне щеплення коров’ячої віспи восьмиріч-
ному сусідському хлопчику. Процес отримав
назву вакцинації (від латинського «вакко» —
«корова») і вже невдовзі поширився у Британії
та інших країнах Європи. А в 1800 році італій-
ський дослідник Алессандро Вольта створив
так званий Вольтів стовп — першу батерею
постійного струму, що складалася з пар кру-
жечків з двох різних металів, розділених ткани-
ною, змоченою солоною водою або розчином
лугу.
5. Мистецтво доби революції. Від нео-
класики до романтизму. В той час як науков-
ці сміливо рухалися в майбутнє, митці шукали
взірців для наслідування в минулому — і зна- Вольтів стовп.
Малюнок ХІХ ст.
ходили джерела для натхнення аж у стародав-
ній Римській республіці. Неокласицизм набув поширення ще за
«старого порядку», але з початком революції «гра в античність»
стала всеохопною. Світ язичницького Риму, імена його богів та
історичних героїв, риси суспільного побу-
ту, навіть одяг далекої давнини немовби
отримали нове життя.
Найвищого розвитку революційний
неокласицизм досяг у творчості Жака-Луї
Давида. Сюжети картин він часто запо-
зичував з давньоримських легенд. Антич-
ною героїкою наповнені і його твори на
сучасні теми, як-от «Клятва в залі для гри
у м’яч» або ж «Смерть Марата». Давид був
не лише митцем, але й політиком, членом
Конвенту, соратником Робесп’єра і пос-
тановником республіканських свят. Бурх-
ливе піднесення переживало театральне
мистецтво — глядачі із задоволенням
дивилися як трагедії, так і комедії, які в Парижанка.
тогочасній Франції називали водевілями. Малюнок XVIII ст.
35
 Найвидатнішим «композито-
ром революції» вважають Луїд-
жі Керубіні, автора численних
музичних п’єс, пісень і маршів,
керівника паризької Музичної
консерваторії. «Медея» та інші
опери Керубіні — захоплювали
гострими сюжетами та надиха-
ли на боротьбу з тиранією. Під
впливом революції, але в авс-
трійській столиці, розквітнув
талант останнього «віденського
класика» — Людвіга Бетховена.
Смерть Марата. Картина Ж. Дави-
да (Королівські музеї витончених
Йому, щоправда, було затісно в
мистецтв у Брюсселі) межах неокласицизму — у бет-
ховенській спадщині знаходять
корені одразу багатьох музичних напрямів.
Штучність «перевдягання» суспільства XVIII сторіччя в ан-
тичні шати з часом ставала очевиднішою. Жермена де Сталь
однією з перших закликала повернутися зі світу «ідеальних ге-
роїв» давнини до почуттів і переживань сучасної, «справжньої»

Жермена де Сталь. Портрет Людвіг Бетховен. Портрет К. Хорнема-

М. Жерар (Замок Коппе) на (Музей Бетховена у Бонні)
36
людини. Вона стала провісницею
нового художнього стилю — ро-
мантизму. Улюбленим героєм
романтиків був одинак, людина
пристрасна і недосконала, яка
діє в надзвичайних обставинах,
змінює себе та життя навколо, і
навіть свою загибель перетво-
рює на перемогу незламного
духу. Взірці для наслідування
послідовники романтизму шу-
кали вже не в античності, а в
Середньовіччі, захоплювалися
народними звичаями та іншими
Франсіско Гойя. Автопортрет
проявами «національного духу». (Музей Гойї у Кастрі)
В німецькій літературі ґрунт для
таких шукань був створений ще Гердером і штюрмерами — тож
і романтизм у Німеччині утвердився раніше, ніж в інших країнах.
Засновником романтизму в живописі вважають іспанця Франсіс-
ко Гойю.

ПОЛЬСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І ЗАГИБЕЛЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1. Річ Посполита напередодні революції. Майже одночасно
з бурхливими подіями у Франції революційний вибух стався і на
протилежному боці континенту — у Польщі. Навіть після поді-
лу 1772 року Річ Посполита залишалася чималою за розмірами
та населенням державою і навіть переживала економічне під-
несення. Зростало не лише виробництво збіжжя, яке Польща
традиційно постачала до Західної Європи. В країні працювали
вже сотні мануфактур — насамперед суконних та гірничих. На-
селення Варшави за лічені десятиріччя збільшилося у кілька
разів. Заможна міська верхівка все рішучіше заявляла про свої
права. Деякі шляхтичі теж намагалися господарювати по-ново-
му, переводили селян на чинш — тобто грошовий оброк, вико-

37
 Міські мури Гданська. Малюнок Ж. Фогеля
(Бібліотека Варшавського університета)

ристовували найману працю. Проте більшість великих земле-

власників — насамперед магнатів — міцно трималися старих
звичок і шляхетських привілеїв.
Польсько-литовська держава,
як і в XVI столітті, була країною
кріпаків, які не могли змінювати
заняття чи місце проживання та
змушені були працювати не на
власній, а на панській землі.
Король Станіслав II прагнув
перетворити Річ Посполиту на
«освічену» монархію. Але з усіх
задуманих ним реформ успіш-
ною була лише освітня, прове-
дена за кошти, отримані після
розпуску Папою Римським «Това-
Станіслав II. Портрет Ж. Лампі
(Ермітаж) риства Ісуса». Створена сеймом
38
Едукаційна комісія стала першим в Європі освітнім відомством.
Інші реформи Станіслава II зустріли шалений опір магнатів і за-
лежної від них шляхти, які бачили у зміцненні влади володаря
загрозу своїм правам і свободам. Особливу ненависть викликав
створений королем уряд — Постійна рада. Раду звинувачували
в слухняному виконанні вказівок російської імператриці Катери-
ни II. А вона після зустрічі з королем в Каневі відверто зізналася в
одному з листів, що «для Росії немає ані потреби, ані користі, щоб
Польща стала дієздатною». Щоправда, Станіславу II вдалося пе-
реконати царицю не заперечувати проти скликання «конфеде-
раційного» сейму. На відміну від звичайного, такий сейм міг ухва-
лювати рішення простою більшістю голосів, і окремі депутати
не могли застосувати права вето щодо його ухвал, тож король
розраховував провести з його допомогою бажані реформи.
Великі надії на майбутній сейм покладали й польські вільно-
думці — зокрема один з керівників Едукаційної комісії Гуго Кол-
лонтай. Він прагнув союзу шляхти з заможним міщанством, тому
вимагав розширити права «третього стану» і навіть створити у

Гуго Коллонтай. Портрет Й. Пешки (Королівський палац у Варшаві)

39
 сеймі окрему палату для міщан.
Селянам Коллонтай закликав
дати особисту свободу та заміни-
ти панщину грошовими випла-
тами. «Не може бути вільною та
країна, — писав він, — де людина
є невільником». Ще рішучіше був
налаштований Станіслав Ста-
шиць, який вимагав не лише ска-
сування кріпацтва, а й перетво-
рення селян на власників землі,
яку вони обробляють. Сташиць
закликав перетворити Річ Пос-
Станіслав Сташиць. политу на спадкову монархію,
Портрет невідомого автора
(Музей Сташиця у Пілі) зрівняти у правах міщан зі шлях-
тою і надати їм рівну кількість
місць у нижній палаті сейму.
2. Реформи «конфедераційного» сейму. Прихильників рішу-
чих реформ у сеймі називали «патріотами». За чисельністю вони
поступалися своїм суперникам з так званого «старошляхетсько-
го» угруповання, але намагалися їх переконати — і доволі успіш-
но. Реформаторів зазвичай підтримував і король. За пропозицією
«патріотів» депутати вирішили збільшити військо та підпорядку-
вати його військовій комісії сейму. Поступово сейм перебрав на
себе й інші урядові повноваження. Депутати зобов’язали шляхту
і магнатів сплачувати податки. Але міщани прагнули більшого.
У грудні 1789 року представники міст з усієї Речі Посполитої на
чолі з варшавським мером, вбрані у чорний одяг, пройшли вули-
цями столиці і вручили королю свої власні вимоги.
«Патріоти» невдовзі домоглися укладання оборонного союзу
з Пруссією, який дозволив відмовитися від обтяжливого «захис-
ту» з боку Росії. Російські війська почали залишати Річ Посполи-
ту. Щоправда, термін повноважень «конфедераційного» сейму
швидко добігав кінця. Виникла загроза, що реформи будуть зу-
пинені. Тому депутати вирішили не розходитися, а просто по-
повнити склад сейму новими обранцями — переможцями чер-
40
Королівський палац у Варшаві — місце засідань «конфедераційного» сейму
(Сучасний вигляд)

гових виборів. Принагідно позбавили права голосу безземельну

шляхту, яка раніше віддавала голоси магнатам. Не дивно, що в
«оновленому» складі сейму прихільників реформ було набага-
то більше. На вимогу «патріотів» ухвалили Закон про міста, що
визнавав за міщанами громадянські права і свободи, надав мож-
ливість обіймати державні посади і набувати шляхетську гідність,
відновлював міське самоврядування. Мешканці міст тепер могли
обирати і своїх представників до сейму — щоправда, поки з до-
радчим голосом. Але Коллонтай запевняв, що невдовзі становий
поділ суспільства взагалі буде знищений.
3. Конституція 3 травня. Скориставшись тим, що більшість
«старошляхетців» на Великодні свята роз’їхалися по домівках,
3 травня 1791 року реформатори скликали надзвичайне засі-
дання сейму. Будівлю оточили варшав’яни, а королівська стра-
жа уважно стежила за тим, щоб серед депутатів, які потрапили
всередину, переважали «патріоти». Голова сейму урочисто за-
читав завчасно підготовлений текст конституції і закликав за
41
 Ухвалення Конституції 3 травня 1791 року. Картина К. Войняковського
(Національний музей у Варшаві)

нього проголосувати. Більшість присутніх пропозицію гаряче

підтримала, а король одразу присягнув конституції на вірність.
Деякі депутати, щоправда, намагалися протестувати, але голова
їх попередив, що «відбувається революція», і треба виконувати
волю народу. Через два дні більшість сейму особливим законом
взагалі заборонила оскаржувати своє рішення.
Конституція проголосила, що всі вільні піддані Речі Посполи-
тої є рівними перед законом, і зрівняла в правах міщан із шлях-
тичами. Селянам пощастило менше — кріпацтво не скасували.
Влада короля ставала спадковою, вибори володаря мали відбу-
ватися лише в разі припинення династії. Вищий орган законо-
давчої влади — сейм — залишився органом шляхетського пред-
ставництва, але був запроваджений майновий ценз — виборчі
права мали лише землевласники, які мали доход не менший за
100 злотих. Право депутатського вето було скасоване, верхня
палата — сенат — могла лише відкласти запровадження закону,
проте якщо новообрані депутати знову ухвалювали той самий
документ, він одразу вступав у дію. Уряд відтепер складався з
короля, очільника польської католицької церкви та призначених
42
королем п’яти міністрів. Міністри
звітували перед сеймом, який міг
їх звільнити — якщо за це прого-
лосували дві третини депутатів.
Конституція скасувала унію
Польщі з Литвою, оголосивши
Річ Посполиту єдиною і неподіль-
ною польською державою. Ли-
товська шляхта, щоправда, до-
моглася ухвалення додаткового
закону, який гарантував вихід-
цям з Великого князівства рівне
представництво в органах влади.
Про права українців і білорусів
не йшлося — у кращому разі їм
пропонували стати «справжніми
поляками».
Титульна сторінка друкованого
4. Тарговицька конфедера- видання Конституції 3 травня
ція і другий поділ Речі Посполи- 1791 року
тої. Ухвалення Конституції стало
несподіванкою для сусідів, які вирішили, що сейм пішов шляхом
французьких революціонерів. Пруссія одразу ж вийшла з обо-
ронного союзу. Катерина II викликала до Петербурга ватажків
«старошляхетців», і вже невдовзі в містечку Тарговиці ними була
створена Тарговицька конфе-
дерація, яка закликала «на до-
помогу» 100-тисячну російську
армію. Станіслав II спочатку був
налаштований чинити опір, при-
значив командувачем польсько-
го війська свого небожа Юзефа,
а його заступником — учасни-
ка війни за незалежність США
Тадеуша Костюшка. Проте вже
Лист Станіслава Понятовського
невдовзі король змінив свою про приєднання до Тарговицької
думку і особисто приєднався до конфедерації
43
Новий замок у Гродно — місце засідань останнього сейму Речі Посполитої.
Малюнок XVIII ст.

Тарговицької конфедерації. Обурені військові керівники подали

у відставку. Лідери «патріотів» залишили батьківщину і знайшли
притулок у Саксонії.
У серпні 1792 року війська росіян і тарговчан увійшли до Вар-
шави. Усі ухвали «конфедераційного» сейму були оголошені не-
дійсними. У відчаї король хотів зректися престолу, але Катерина II
не дозволила. У 1793 році відбувся новий — тепер уже другий
поділ Речі Посполитої. Пруссія отримала Гданськ, Познань та
всю Великопольщу, Росія — центральну частину Білорусі та Пра-
вобережну Україну. З пересуванням кордонів на захід царському
уряду вже не були потрібні загони українських «вірних козаків»,
тож їх поквапилися переселити на береги Кубані.
Скликаний загарбниками новий сейм Речі Посполитої ух-
валив союзний договір з Росією, який дозволяв їй вводити свої
війська на польські землі й забороняв Варшаві укладати будь-які
угоди без дозволу з Петербурга. Ухвалили й нову конституцію.
Загалом вона відповідала вимогам магнатів, проте залишила за
міщанами права, надані їм «конфедераційним» сеймом, та під-
твердила скасування депутатського вето.
5. Повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Третій поділ
Речі Посполитої. Наслідки нового поділу для Речі Посполитої
були катастрофічними. Скарбниця спорожніла, торгівля майже
44
припинилася, товари швидко
дорожчали. Невдоволенням по-
ляків намагалися скористатися
революціонери. Тадеуш Кос-
тюшко спочатку шукав підтрим-
ки у Франції, але якобінці, що в
цей час перебували при владі, не
дали йому жодних конкретних
обіцянок. Стало зрозуміло, що
поляки зможуть розраховувати
лише на власні сили. Костюшко
переконував соратників, що на
боротьбу за свободу треба під- Тадеуш Костюшко.
німати простолюд. Збереглися Портрет К. Швейкарта
його слова: «За одну шляхту би- (Національний музей у Варшаві)
тися не буду, прагну волі для всього народу».
Тим часом уряд на вимогу російського посла оголосив про
скорочення польської армії. Кавалеристи, які розташовувалися в
містечку Остролєнка, відмовилися коритися наказу і збунтували-
ся. З революціонерами виступ не був узгоджений, але Костюшко
негайно виїхав до Кракова та оголосив про початок загального
повстання. Спочатку в повстанців було лише чотири тисячі сол-
датів та дві тисячі селян, озброє-
них косами, — їх називали коси-
нерами. Але Костюшку вдалося
розбити спрямований проти ньо-
го російський загін та змусити
його відступити. Дізнавшись про
першу перемогу над загарбни-
ками, повстала Варшава. Очолив
столичних мешканців швець Ян
Кілінський. Російський команду-
вач ледь встиг втекти з міста.
7 травня 1794 року Костюш-
Листівка з текстом Поланецького ко видав Поланецький універ-
універсалу сал. Універсал звільняв селян від
45
особистої залежності від пана та віддавав їм землю у спадкове
користування. Панщина скорочувалася вдвічі, а повстанці від
неї взагалі звільнялися. У Варшаві тим часом владу захопили ра-
дикали, які за прикладом французів називали себе якобінцями.
Вони вимагали негайного скасування усіх станових привілеїв та
покарання керівників Тарговицької конфедерації. Спроба коро-
ля втекти зі столиці лише додала якобінцям рішучості. Почалися
страти. Терор припинився лише за розпорядженням Костюшка,
який особисто прибув до Варшави і взяв владу в свої руки.

Панування якобінців у Варшаві. Картина Ж. Норблена

(Національний музей у Варшаві)

Катерина II кинула проти революціонерів нову армію на чолі

з кращим своїм полководцем Олександром Суворовим. В битві
під містечком Мацєйовіци повстанці зазнали поразки, Костюшко
був важко поранений і потрапив у полон. 6 листопада 1794 року
російські війська здобули Варшаву і влаштували в ній криваву
різанину, під час якої загинули щонайменше 15 тисяч мешканців.
Після остаточного придушення польського повстання сусідські
46
 Поранення Костюшко під Мацєйовіцами. Картина Я. Плерша
(Королівський замок Вавель)

монархи вирішили не лише покарати революціонерів, але й вза-

галі знищити «бунтівливу» державу. 1795 року відбувся третій
поділ Речі Посполитої. Росія приєднала до своїх володінь Литву,
решту Білорусі і західну Волинь, Пруссія — Мазовію з Варшавою,
інші польські землі дісталися Австрії. Станіслав II зрікся престолу.
А згодом три держави уклали додаткову таємну угоду, за якою
домовилися надалі не використовувати навіть назву «Поль-
ща» — щоб пам’ять про неї зникла назавжди.

РЕВОЛЮЦІЯ НА ГАЇТІ.
ЗАГОСТРЕННЯ ФРАНКО-БРИТАНСЬКОГО СУПЕРНИЦТВА
1. Аболіціоністи і плантато-
ри. За новинами з Європи уважно
стежили і в далеких заокеанських
колоніях, мешканці яких теж че-
кали на зміни. Ще напередодні
французької революції спочатку
в Британії, а потім у Франції ви-
ник рух за скасування рабства і
работоргівлі. Його послідовників
називали аболіціоністами (з ла-
тини — «скасувальниками»). Ва-
тажок британських аболіціоністів
Вільям Вілберфорс.
Вільям Вілберфорс мало не що- Портрет Дж. Райзінга
року подавав до парламенту (Музей Халла)
47
проекти законів про заборону торгівлі невільниками, але кож-
ного разу депутати їх відхиляли. До закликів знищити рабство
не прислухалися й французькі Законодавчі збори — попри те,
що аболіціоністами були всі ватажки жирондистів, плантатори з
Антильських островів виявилися впливовішими.
Найбільшою колонією Франції у Новому Світі було західне
Гаїті (східна частина цього острова належала Іспанії). Тут було
зосереджено 40 % світового виробництва цукру. На місцевих
плантаціях працювало більше півмільйона рабів, вивезених з
Африки та народжених на новій батьківщині. Європейських пе-
реселенців було в дванадцять разів менше. Трохи поступалися
за чисельністю «білим» колоністам вільні темношкірі і мулати.
Серед мулатів було чимало багатіїв, деякі володіли власними
плантаціями. Але громадянські права мали лише європейські
переселенці.
Після початку революції у
Франції «білі» плантатори ство-
рили власну колоніальну асамб-
лею, сподіваючись отримати для
Гаїті право на самоврядування.
Мулати теж почали вимагати
участі у владі і визнання за ними
громадянських прав. Темношкі-
рий плантатор Венсан Оже відві-
дав Париж і після повернення
оголосив, що усі вільні піддані
французького короля мають рів-
Венсан Оже. Гравюра XVIII ст.. ні права — незалежно від кольо-
ру шкіри. Асамблея домагання
Оже відкинула. Тоді він зібрав загін з трьох сотень прихильників
і підняв повстання. Бунт придушили, Оже стратили. Але завору-
шення не припинилися.
2. «Революція рабів» на Гаїті. Приклад плантаторів додав рі-
шучості й невільникам. У серпні 1791 року на півночі Гаїті спа-
лахнуло повстання рабів. Повстанці оголосили себе «військом
короля Франції», якого «білі тримають у неволі в Парижі, тому
48
 Повстання рабів на острові Гаїті. Гравюра XVIII ст.

що він хотів звільнити чорних, своїх вірних підданих», і вбили

більше тисячі європейських переселенців. Упокорити бунтівни-
ків не вдалося навіть за допомогою армії. Вчорашніх невільників
підтримали Іспанія та Англія, які в цей час воювали із Францією
і сподівалися прибрати її колонії
до власних рук. За кілька місяців
Париж майже втратив владу над
Гаїті.
Зрештою Конвент змушений
був скасувати рабство — і це од-
разу змінило настрої повстанців.
Найвизначніший з повстанських
ватажків — Франсуа Туссен,
який іменував себе Лувертюром
(з французької — «початком»,
«відкриттям»), — перейшов на
бік французів і навіть отримав
від них звання генерала. Пов-
станські загони змусили спочат-
ку іспанців, а потім англійців за- Франсуа Туссен Лувертюр.
лишити Гаїті. Малюнок XVIII ст.
49
 Туссен знову оголосив острів володінням Франції, але на-
справді міцно тримав владу в своїх руках. Він намагався від-
новити зруйноване війною господарство. Багатьом плантато-
рам дозволили повернутися до своїх маєтків. Але невільники
отримали свободу і право на частину прибутку від плантацій.
Працювали колишні раби, щоправда, неохоче, тому серед них
запровадили армійську дисципліну. Невдовзі французи змушені
були визнати Туссена головнокомандувачем усіма збройними
силами Гаїті і фактичним правителем острова. «Революція ра-
бів» перемогла.
3. Голландські колонії стають британськими. Наступ в Ін-
дії. У 1795 році французькі війська увійшли до Сполучених
Провінцій. Місцеві радикали створили свій власний уряд і про-
голосили створення союзної з
Францією Батавської республі-
ки. Статгаудер Вільгельм V ледь
врятувався втечею і знайшов
прихисток у Лондоні. «Гостин-
ність» британців, щоправда, мала
велику ціну — статгаудер був
змушений написати листи до гу-
Прапор бернаторів заморських володінь
Батавської республіки
Сполучених Провінцій з вимогою
«тимчасово», тобто до звільнення батьківщини від французьких
загарбників, визнати над собою британську владу.
Губернатори виконувати вказівки Вільгельма V не поспі-
шали. До Капської колонії британці змушені були відрядити
військо і флот. Лише за кілька місяців їм вдалося зламати опір
голландців і захопити Кейптаун. Завойовувати довелося й
Малакку, і колонії Сполучених Провінцій на узбережжі Індії.
Швейцарських найманців, які захищали столицю Шри-Ланки,
просто підкупили, а таємний лист їхньому командиру передали,
сховавши у голівці сиру. Нідерландська Ост-Індія (теперішня
Індонезія) та колонії у Гвіані здалися без бою. Плантатори Кюра-
сао були навіть раді приходу британців, адже на острові саме в
цей час спалахнуло повстання невільників, прикладом для яких
50
 Британські кораблі біля Кейптауна.
Картина Р. Додда (Кейптаунська фортеця)

стали події на Гаїті. Придушити

його самотужки рабовласники
не змогли.
Не менше голландських ко-
лоній британців вабили багат-
ства Індії. З місцевих володарів
найзапекліший опір колоніза-
торам чинив султан Майсуру.
Спочатку він уклав союз із Лю-
довиком XVI, а потім налаго-
див відносини з революційною
Францією — дозволивши ство-
рити у своїй столиці якобінсь-
кий клуб. Його члени урочисто
Типу Султан, володар Майсуру.
клялися боротися з усіма монар- Портрет невідомого автора
хами на землі, окрім, звичайно, (Британський музей)
51
майсурського султана. Британці недовго збиралися з силами і
напали на Майсур першими. Долю війни вирішила перевага ко-
лонізаторів в озброєнні. Столицю султаната захопили, розгра-
бували і сплюндрували. Сам володар загинув, а його наступник
визнав себе васалом британської Ост-Індської компанії. Під «за-
хист» компанії згодом віддав свої володіння і правитель маратхів,
який посварився з власними підданими і вирішив ціною зради
зберегти за собою хоча б примарну владу.
4. Війна в Італії. Директорії в цей час було не до Індії, адже
вона вела запеклу війну з Австрією — головним союзником Бри-
танії у Європі. В Німеччині билися армії генералів Жана Моро
і Жана Журдана. Керівником армії, що мала наступати в Італії,
призначили талановитого і честолюбного генерала Бонапарта,
відзначивши його таким чином
за придушення заколоту мо-
нархістів у столиці. Щоправда,
прибувши до війська, 27-річний
полководець побачив, що ко-
мандувати доведеться напівго-
лодними і погано спорядженими
вояками проти добре озброєних
та вишколених армій австрійців і
сардинців. Але Бонапарт не зні-
тився. Він діяв швидко, сміливо
маневрував, часто ризикуючи
власним життям, і завдавав не-
сподіваних ударів, зосередив-
Наполеон Бонапарт. ши на головному напрямку усі
Портрет А. Гро (Ермітаж) наявні в нього сили. Ворожі ар-
мії були розтрощені по частинах,
Сардинське королівство капітулювало вже за тиждень, а авс-
трійські війська після поразок біля Аркольского мосту та Ріволі
змушені були відступити.
Революційно налаштовані італійці вітали французьку армію
як визволительку — не лише від австрійців, але й від місцевих
володарів. Замість повалених монархій і середньовічних міст-
52
держав одна за одною виникали нові республіки — Підальпій-
ська, Лігурійська, Римська, Партенопейська. З’являлися полі-
тичні клуби та вільна преса. Республіканські уряди скасовували
шляхетські привілеї та найважчі селянські повинності, цехові
обмеження і внутрішні мита.
Вже в жовтні 1797 року Австрія була змушена підписати в
Кампо-Форміо мирний договір, визнавши новостворені італій-
ські республіки та перехід під французьку владу лівого берега
Рейну і Південних Нідерландів. Натомість Венеційська республі-
ка була холоднокровно поділена навпіл — більшість її володінь
отримала Австрія, а французи забрали собі Іонічні острови.
Ставленням до оборудки самих венеційців Бонапарт навіть не
поцікавився.
Не виправдалися й сподівання італійців на безкорисливу до-
помогу французів у встановленні в країні нового ладу. Посадовців
на «звільнених» територіях не обирали, а просто призначали —
розпорядженням іноземного командування. Бонапарт накла-

Французи в Мілані. Малюнок XVIII ст.

53
дав на здобуті ним міста величезні контрибуції та зобов’язував
місцевих мешканців утримувати його армію за свій рахунок. Ди-
ректорія вимагала ставитися до Італії як до «лимона, який треба
вичавити». Переможці вивозили з країни продовольство і про-
мислові товари, коштовності та вироби мистецтва. Землі і майно,
відібране республіканцями в католицької церкви, скуповували
теж переважно французькі ділки.
5. Єгипетська експедиція і втрата французами Італії. Успіхи
в Італії спонукали Директорію до рішучіших дій проти Британії.
Гош вирушив до Ірландії, сподіваючись на повстання місцевих
католиків. Щоправда, експедиція острова не дісталася, ірландці
взялися за зброю пізніше і, попри наступну французьку підтрим-
ку, були розгромлені. Бонапарт натомість запропонував завда-
ти Британії удару в іншому місці — захопити Єгипет, а разом з
ним — найкоротший шлях до Індії. Єгипет, щоправда, належав
Османській імперії, але генерал вважав, що цю дрібницю легко
виправити за допомогою зброї. Директорія з Бонапартом пого-
дилася, а дорогою на Близький Схід він ще й захопив в рицарів-
іоаннітів Мальту.
Завзятому полководцю і справді вдалося розгромити мамлю-
ків та оволодіти Єгиптом. Розпочався грабунок країни. Як і в Італії,
загарбники полювали не лише за золотом, але й за мистецькими

Французи здобувають перемогу над мамлюками біля Великих пірамід.

Картина Ф. Лежена (Музей Версаля)
54
 Битва біля Абукіра. Картина Т. Віткомба (Морський музей у Гринвічі)

виробами та пам’ятками стародавньої історії. Облога турецьких

фортець у Сирії, щоправда, затягнулася. Армія Бонапарта страж-
дала від хвороб і танула в боях
з ворогом. А його флот був зни-
щений британською ескадрою
Гораціо Нельсона у битві біля
Абукіра.
До того ж здобуттям Маль-
ти хвацький генерал посварив
Директорію з новим російським
імператором Павлом I, який взяв
іоаннітів під свій патронат. Разом
із Британією, Австрією, Осман-
ською імперією і Швецією цар
створив другу антифранцузьку
коаліцію. Російська ескадра Фе-
дора Ушакова штурмом з моря
Гораціо Нельсон.
захопила фортецю Корфу і звіль- Портрет Дж. Хілі
нила Іонічні острови. За згодою (Музей Версаля)
55
 султана вони згодом були пере-
творені на самоврядну Республі-
ку семи островів з конституцією,
укладеною за венеційським
зразком. В Італії спалахнули се-
лянські повстання проти фран-
цузьких загарбників. Об’єднана
Прапор Республіки семи островів австрійсько-російська армія під
командуванням Суворова увій-
шла до Ломбардії і П’ємонту, Нельсон здобув Неаполь і взяв в
облогу Мальту. З падінням Рима Італія для Директорії була втра-
чена остаточно.
Становище французів у Єгипті теж було безнадійним. З ча-
сом вони були змушені капітулювати і навіть віддати британцям
частину своєї здобичі. До Лондона, втім, везли не лише давньо-
єгипетські пам’ятники. З дозволу османського намісника посол
Томас Елджин виламав та переправив до Сполученого Королів-

Британці виламують та вивозять скульптури Парфенона.

Малюнок XIX ст.

56
ства скульптури з афінського Парфенона та інші безцінні вироби
давньогрецького мистецтва.

«СУТІНКИ РЕВОЛЮЦІЇ».
ВІД РЕСПУБЛІКИ ДО ІМПЕРІЇ
1. Бонапартистський переворот. Військові поразки засвід-
чили безпорадність французької республіканської влади, що
загрузла в крадіжках, спекуляціях і хабарництві. Від урядовців
не відставали й чиновники нижчого рангу, які дбали лише про
наповнення власної кишені. Зупинити господарський занепад,
приборкати банди розбійників, що безкарно грабували меш-
канців провінцій, придушити нові заколоти у Вандеї та Бретані
Директорія виявилась неспроможною. Повстанці навіть захопи-
ли на кілька днів Нант — один з головних портів Франції на ат-
лантичному узбережжі. Вибори відбувалися щороку, але замість
оновлення влади лише розхитували державу. Серед депутатів
ставало все більше монархістів і послідовників якобінців. Селя-
ни і підприємці були занепокоєні чутками про можливе віднов-
лення «старого порядку» та новий перерозподіл власності, тому
вимагали встановлення «твердої влади», що могла б забезпечити
лад і спокій в державі. Конституція республіки, щоправда, була
складена таким чином, що змінити її було майже неможливо —
хіба що шляхом державного перевороту.

Французька асигнація у 500 франків,

випущена за доби Директорії
57
 У 1799 році одним з дирек-
торів обрали славнозвісного за-
хисника прав «третього стану»
Емануеля Сійєса. Він, однак, ро-
зумів непевність свого станови-
ща і здогадувався, що радикаль-
на більшість депутатів планує
невдовзі позбавити його крісла.
Тому вирішив завдати удару пер-
шим і залучити на свій бік армію.
Спочатку Сійєс запропонував
стати на чолі перевороту гене-
ралу Моро, але той відмовив-
ся. Невдовзі, однак, до Франції
повернувся генерал Бонапарт,
Емануель Сійєс в одязі змушений кинути свою армію в
директора. Єгипті. «Ось потрібна вам лю-
Малюнок XVIII ст.
дина», — сказав Сійєсу Моро.
З Бонапартом змовники і справді швидко знайшли спільну мову.
18 брюмера VIII року Республіки за революційним календарем
(тобто 9 листопада 1799 року), під тиском гренадерів, заведених
генералом до залу засідань,
депутати змушені були пере-
дати владу трьом співправи-
телям — консулам. Одним
зі співправителів став Сійєс,
однак ані він, ані третій кон-
сул влади зрештою так і не
отримали. Першим консу-
лом і керівником держави
став Бонапарт.
2. Консульство. Щоб на-
дати перевороту видимість
народної підтримки, проект
Бонапарт у Раді п’ятисот 18 брюмера. нової конституції Франції
Картина Ф. Бушо (Музей Версаля) винесли на загальне голо-
58
сування — референдум. Голо-
сування було відкритим, і за
ним уважно слідкувала поліція,
тож результат виявився перед-
бачуваним. «За» проголосували
більше 3 мільйонів французів,
проти — менше 2 тисяч. Згідно
з конституцією, уся виконавча
влада, військове командування
та призначення посадовців були
зосереджені в руках першого
консула. Законодавча влада була
поділена одразу між трьома па-
латами — Сенатом, Трибунатом
Текст Конституції 1799 року
і Легіслативою, склад яких теж (Національний архів Франції)
не обирали, а призначали. Де-
партаментами керували визначені першим консулом префек-
ти, повноваження яких були навіть ширші за права колишніх
королівських інтендантів. Призначали «згори» навіть мерів міст
і голів сільських громад. Поруч з
судами були створені й особливі
трибунали, що стали слухня-
ним знаряддям військової дикта-
тури.
Міністром поліції Бонапарт
залишив колишнього комісара
Конвенту і співорганізатора тер-
мідоріанського перевороту Жо-
зефа Фуше, який швидко охопив
системою нагляду усю країну.
Незгодних переслідували з по-
казовою брутальністю. Розпоря-
дженням першого консула були
закриті одразу 160 паризьких
Жозеф Фуше.
часописів, а в тих 13, які залиши- Портрет невідомого автора
лися, була запроваджена сувора (Музей Версаля)
59
 цензура. Міністром закордонних
справ знову став Шарль Талей-
ран, який за часів Директорії
здобув на цій посаді славу над-
звичайно спритного дипломата.
Внутрішня політика Бонапар-
та була спрямована на захист
інтересів заможної верхівки сус-
пільства — торгівців і підприєм-
ців, і тісно пов’язаного з ними
командування армії. Перший
консул впорядкував податки,
сприяв будівництву і ремонту
шляхів. За його пропозиціями па-
Шарль Талейран. ризькі банкіри заснували Фран-
Портрет Ф. Жерара цузький банк, асигнації якого
(Музей Версаля) були забезпечені золотом. Був
ухвалений новий цивільний кодекс, який згодом отримав назву
Кодексу Наполеона, — він остаточно знищив залишки феодаліз-
му, запровадив рівність усіх громадян перед законом, гарантії
недоторканності приватної власності і свободи підприємниц-
тва. «Залізною рукою» була приборкана злочинність, нарешті

Асигнація Французького банку у 1000 франків,

випущена за доби Консульства
60
«замирені» Бретань і Вандея. Все це сприяло господарському
піднесенню. У Франції розпочалася індустріальна революція.
На влаштованій у Луврі на другий рік консульства промисловій
виставці відвідувачі могли побачити продукцію більше ніж сотні
фабрик.
Одразу після перевороту перший консул проголосив: «Рево-
люція завершилася. Революція — це я!». Бонапарт повернув цер-
кві відібрані в неї будівлі, а в 1801 році остаточно замирився з
папою римським і уклав з ним особливу угоду, яку раніше під-
писували лише з королями, — конкордат. Католицтво проголо-
сили «релігією більшості французів», єпископів відтепер призна-
чав перший консул, а затверджував понтифік. Були амністовані
(прощені) емігранти. З’явилася нова державна відзнака — орден
Почесного легіону. Зрештою, в 1802 році повноваження Бона-
парта як першого консула стали пожиттєвими, він здобув право
затверджувати мирні договори і призначати собі наступника.

Укладання договору між Бонапартом і Пієм VII.

Малюнок XIX ст.
61
 3. «Заокеанські проекти» Бонапарта. Ам’єнський мир. Зміц-
ненню влади Бонапарта сприяли нові перемоги над зовнішніми
ворогами. Сам він, щоправда, ледь уникнув поразки від авс-
трійців під Маренго, але зрештою знову відібрав у них Північну
Італію. Вирішальну ж перемогу на цей раз здобув Моро — під
Гогенлінденом в Південній Німеччині. Британці здобули Мальту,
проте внаслідок цього розсварилися з Павлом I. Цар не лише
уклав союз із Бонапартом, а й погодився завдати спільного уда-
ру по британських володіннях у Індії. Далі розмов, щоправда,
справа не пішла. Натомість перший консул і справді захопився
«заокеанськими проектами» — відправив експедицію до бере-
гів Австралії, а Іспанію змусив повернути Франції втрачені після
Семирічної війни землі в Луїзіані. В колоніях було відновлене
рабство.

Битва під Маренго. Картина Ф. Лежена (Музей Версаля)

В Лондоні найбільше остерігалися нової висадки французів

в Ірландії. Щоб тісніше прив’язати острів до Британії, у 1801 році
було створене Сполучене Королівство Великої Британії та Ір-
62
ландії. «Юніон Джек» принагід-
но доповнили червоним косим
хрестом Святого Патрика. У бе-
резні того ж року за британською
допомогою влаштували перево-
рот у Петербурзі. Павла I заду-
Прапор Сполученого Королівства
шили. Новим імператором став Великої Британії та Ірландії
син убитого — Олександр I. Він
одразу пообіцяв придворним, що тепер «усе буде, як за бабусі»,
тобто Катерини II.
Втративши союзника, Бонапарт погодився завершити війну.
Австрійці визнали загарбання французів у Нідерландах, Німеч-
чині й Італії. З Британією в 1802 році був укладений Ам’єнський
мир. Мирний перепочинок Бонапарт використав для приду-
шення нових повстань рабів у колоніях — на островах Гваделу-
па та Мартиніка. Намагалися французи відновити свою владу і

Поділ світу. Карикатура XIX ст.

63
над Гаїті. Туссена заманили в пастку, взяли в полон і вивезли до
Франції, де він помер у в’язниці. Але гаїтяни зброю не склали, тож
зрештою довелося визнати їхню незалежність. Луїзіану, зв’язок з
якою будь-якої миті міг перервати британський флот, Бонапарт
вирішив продати Сполученим Штатам — за 15 мільйонів доларів.
4. Франція стає імперією. Трафальгар і Аустерліц. Мир між
Францією і Британією тривав лише чотирнадцять місяців, піс-
ля чого війна спалахнула з новою силою. Бонапарт скористався
нею, щоб покінчити з будь-яким натяком на опозицію всередині
країни. Констана і де Сталь вислали, Фуше звільнили з посади,
Моро та ще кількох генералів звинуватили у змові і ув’язнили, а
герцога Енгієнського, який мав нещастя бути родичем страче-
ного Людовика XVI, викрали в Німеччині й розстріляли. Наляка-
ний сенат поквапився засвідчити відданість першому консулу і
18 травня 1804 року проголосив його «імператором французів»
Наполеоном I. Цей титул мав підкреслити: на відміну від королів,

Коронація Наполеона I «імператором французів». Картина Ж. Давида (Лувр)

64
новий володар стає монархом нібито з волі усієї французької на-
ції. Через півроку відбулася урочиста коронація. Для проведення
церемонії до Парижа змусили приїхати папу римського, але в
останній момент Наполеон I вихопив корону з рук понтифіка і
увінчав себе нею сам. А на початку 1805 року імператор фран-
цузів був проголошений ще й королем Італії.
Тим часом до війни проти Наполеона I долучилися Росія, Авс-
трія і Неаполь — виникла третя антифранцузька коаліція. Бо-
напарт спочатку планував завдати удару по Британії. Для цього
він створив військовий табір на березі Ла-Маншу — в Булоні.
Але переправі завадив Нельсон. У жовтні 1805 року він знищив
увесь французький та союзний йому іспанський флоти в запеклій
битві біля мису Трафальгар — хоча сам був смертельно поране-
ний у бою. Зрозумівши, що для висадки в Британії в нього немає
бойових кораблів, Наполеон І швидким маршем перевів армію
за Рейн і несподівано атакував австрійців. Головні сили супротив-
ника були оточені під Ульмом і капітулювали, Відень французи
захопили майже без бою. Залишалася, щоправда, російська ар-

Трафальгарська битва. Картина В. Тернера (Галерея Тейт)

65
 Битва під Аустерліцом. Картина Ф. Жерара (Музей Версаля)

мія. Разом із залишками австрійців вона зійшлася з французьким

військом біля чеського містечка Аустерліц у грудні 1805 року.
Оскільки монархи вирішили командувати арміями особисто,
двобій отримав назву «битви трьох імператорів». Наполеон I

Утворення Рейнського союзу. Малюнок XIX ст.

66
і на цей раз здобув блискучу пе-
ремогу.
Австрія змушена була уклас-
ти ганебний для неї мир і від-
мовитися від Тиролю та Венеції.
Захопили французи і Дубровник.
Баварію, Вюртемберг та Сак-
сонію проголосили королівства-
ми. Разом з іншими німецькими
державами вони увійшли до
Рейнського союзу, створеного
під особистим протекторатом
Наполеона I. Священна Римська
імперія перестала існувати. Ко-
лишній її кайзер відтепер був
лише австрійським імперато-
ром, або ж — як зазвичай кажуть
українською мовою — цісарем. Людовик Бонапарт.
Неаполітанським королем На- Портрет Ч. Ходжса
(Державний музей в Амстердамі)
полеон I зробив свого старшого
брата Жозефа, а на місці Батавської республіки було утворе-
не Королівство Голландія на чолі з молодшим братом імпера-
тора.
5. Блиск «монархії нуворишів». Ампір. Монархічні звички,
традиції і церемонії імператор намагався відродити й у самій
Франції. З назв державних установ і документів зникло слово
«республіка», замість республіканського знову почали викорис-
товувати освячений церквою григоріанський календар. Був за-
тверджений новий державний герб з «імператорським» орлом
і золотими бджолами — символом династії Бонапартів. Родичі
Наполеона I, вищі чиновники та військові командири отримали
гучні титули, а згодом була створена й нова, «імперська шлях-
та». Однак про відродження «старого» абсолютизму не йшлося,
за своєю суттю наполеонівська імперія була «монархією нуво-
ришів», яка дбала насамперед про інтереси заможних власників,
банкірів, торгівців і промисловців.
67
 Чимало громадських діячів і митців — не лише у Франції, але
й за її межами — спочатку цілком щиро захоплювалися Наполе-
оном I. Бетховен навіть планував присвятити йому одну з своїх
симфоній. Після коронації, щоправда, композитор відмовився
від свого наміру і назвав французького володаря «тираном, що
топче людську свободу». Доля Бонапарта, мало кому відомого
провінціала, який завдяки лише особистим талантам і рішучості
подолав усі труднощі на своєму життєвому шляху і став верши-
телем доль мільйонів, перетворила його на взірець «героя-оди-
нака», улюбленця поетів-романтиків.
Щоправда, сам французький
імператор не був прихильником
романтизму. Він наполегливо
утверджував інший художній
стиль, який отримав назву ампір
(французькою — «імперський»).
Ампір був своєрідним продов-
женням неокласицизму, тільки
урочистішим і пафоснішим. Взір-
цем для художників залишався
Стародавній Рим, але тепер уже
не республіканський, а імпера-
Тріумфальна арка в Парижі торський — з його палацами та
(Сучасний вигляд) тріумфальними арками. Поши-
рені були й давньоєгипетські мо-
тиви — на згадку про єгипетський похід Бонапарта. Провідними
живописцями нової доби стали безвідмовний Жак-Луї Давид та
його учень Франсуа Жерар, скульптором — Антоніо Канова,
композитором — Гаспаре Спонтіні. Улюбленим архітектором
Наполеона І був П’єр Фонтен.

НАЙВИЩЕ ПІДНЕСЕННЯ І КРАХ ІМПЕРІЇ НАПОЛЕОНА I

1. Континентальна блокада. Тільзитський мир. Розширення
наполеонівської імперії спричинило створення нової, четвертої

68
 Вступ Наполеона до Берліна. Картина Ш. Мейнера (Музей Версаля)

антифранцузької коаліції — на цей раз до Росії і Британії долу-

чилися Швеція і Пруссія. Проте у жовтні 1806 року Наполеон I
і маршал Даву вщент розгромили прусську армію під Єною і
Ауерштадтом. Британію французький імператор вирішив «за-
душити» — позбавити її можливості продавати свої товари та
купувати хліб в інших європейських країнах. У захопленому Бер-
ліні Наполеон I підписав декрет про Континентальну блокаду,

Блокада проти блокади. Карикатура XIX ст.

69
заборонивши торгувати з британцями не лише своїм співвітчиз-
никам, але й усім союзним та залежним від імперії державам. Всі
кораблі, що заходили до портів Сполученого Королівства, неза-
лежно від їхнього прапора, підлягали арешту і конфіскації разом
з товаром. Британський парламент відповів протифранцузькою
блокадою. До того ж у березні 1807 року нарешті була забороне-
на работоргівля — не без надії, що це завдасть нищівного удару
по економіці французьких та іспанських колоній.
Позбавлені звичних заморських товарів європейці змушені
були шукати замінники. Замість кави вживали напій з цикорію, цу-
кор почали виготовляти з особливих сортів буряку (з’ясувалося,
що за якістю він аж ніяк не поступається тростинному). Британці
сподівалися обійти наполеонівські заборони за допомогою Росії
та Португалії. Але після поразки російської армії під Фрідландом
Олександр I змушений був підписати у липні 1807 року Тільзит-
ський мир. Цар визнав усі попередні завоювання французького
імператора та приєднався до Континентальної блокади. Прина-

Зустріч Наполеона та Олександра I у Тільзиті.

Картина А. Роена (Музей Версаля)
70
гідно Наполеон I відібрав у Пруссії колишні польські землі, пере-
творив їх на Варшавське герцогство та віддав союзній Саксонії.
З прусських земель на захід від Ельби було створено королів-
ство Вестфалія на чолі з ще одним братом імператора — Жеро-
мом. В листопаді 1807 року французькі війська за допомогою
іспанців захопили і Португалію. Португальський король разом
з двором, щоправда, завчасно перебрався до Бразилії. Але для
Наполеона I важливішим було інше — він замкнув кільце Конти-
нентальної блокади.
2. Наполеонівська імперія і підкорені народи. Націоналізм.
Легкість, з якою французький імператор здобував перемоги над
європейськими монархами і створював нові держави для своїх
родичів, лише розпалювала його апетити. Але навіть в такої
потужної держави, як наполеонівська імперія, власних сил для
утримання влади над цілим континентом було замало. Їй були
потрібні спільники і союзники. Спочатку прихід французьких ар-
мій щиро вітали прихильники суспільних змін. Адже, скидаючи з
тронів монархів, переможці знищували підвалини феодального
ладу, кріпацтва й абсолютизму, запроваджували нові закони —
на зразок Кодексу Наполеона,
відкривали шлях для вільного
розвитку капіталістичного госпо-
дарства. Але чимдалі — тим тяж-
чим ставав тягар визиску з боку
«визволителів», тим зрозумілі-
шим ставала несумісність загарб-
ницьких планів французького
імператора зі справжніми праг-
неннями європейських народів.
Навіть власного брата Людовика,
який намагався відстояти інте-
реси своїх підданих — голланд-
ців, Наполеон I зрештою усунув
від влади та приєднав його ко-
Титульна сторінка
ролівство, разом з Гамбургом і Кодексу Наполеона, виданого для
Любеком, до своєї імперії. З кож- використання в Німеччині
71
ним роком завойовники стикалися із все більшим народним опо-
ром, здолати який було набагато важче, аніж перемогти королів
і князів, ненависних власним підданим.
Наполеон I не втомлювався наголошувати, що діє від імені і в
інтересах французької нації, під якою — в дусі Руссо — розумів
сукупність усіх громадян Франції. Він не соромився викорис-
товувати заради власної користі визвольні прагнення італійців
та поляків, поневолених ворожими йому монархами. Але тим
самим сприяв зростанню національної самосвідомості народів,
підкорених силою французької зброї. Свій внесок у патріотич-
не піднесення зробили філософи та митці — послідовники ро-
мантизму, які захоплювалися вивченням історії, дослідженням і
збереженням народних звичаїв,
в яких бачили прояви неповтор-
ного національного духу. Йоганн
Фіхте, той самий, який донедав-
на вважав батьківщиною усіх
справедливих людей Французь-
ку республіку, у 1808 році висту-
пив з «Промовами до німецької
нації», в яких закликав німців до
національного відродження та
встановлення культурної пер-
шості у світі. Під нацією Фіхте,
щоправда, слідом за Гердером,
розумів не громадян однієї дер-
Йоганн Фіхте. Гравюра ХІХ ст.
жави, а спільноту людей, об’єд-
наних звичаями, мовою і культурою. Її захист і розвиток німець-
кий філософ оголосив вищою цінністю, яка зобов’язує людей
поступатися своїми приватними чи становими інтересами в
ім’я національної єдності. З часом такі погляди отримали назву
націоналізму, а їхніх прихильників стали іменувати націоналіс-
тами. На заклик Фіхте в Німеччині почали виникати таємні пат-
ріотичні спілки, найвідомішою з яких був «Тугенбунд». Своєю
метою вони оголошували виховання молоді і звільнення країни
від загарбників.
72
 У тому ж 1808 році спалахнуло народне повстання в Порту-
галії. На допомогу повстанцям одразу прийшли британці, і фран-
цузькі війська змушені були залишити країну. Роздратований без-
порадністю союзників, Наполеон I позбавив Бурбонів іспанського
престолу та віддав його своєму брату Жозефу (неаполітанським
королем натомість став маршал Йоахім Мюрат, одружений на
сестрі Наполеона I). Але проти накинутого силою володаря в Іс-
панії розпочалося народне повстання, що швидко переросло в
партизанську війну — герилью. На боротьбу з нею французький
імператор кинув 250-тисячну армію, але придушити рух спротиву
так і не зміг. До того ж допомагати повстанцям взялося британ-
ське військо під командуванням Артура Веллінгтона.

«Яка мужність!». Малюнок Ф. Гойї (Прадо)

У 1809 році проти Наполеона I знову виступила Австрія, що

разом з Британією створила п’яту антифранцузьку коаліцію.
Війська цісаря, охоплені патріотичним піднесенням, цього разу
билися завзято і завдали супернику неабияких втрат. З велики-
ми труднощами в липні 1809 року французи здобули перемогу
біля Ваграма. Австрію змусили приєднатися до Континентальної
73
 Французька імперія та залежні від неї держави у 1812 році

блокади та відмовитися від величезних територій на користь

Франції, Варшавського герцогства і навіть Росії, що участі в вій-
ні не брала. Щоб зберегти союз
з Олександром І, Наполеон I під-
тримав царя у війнах зі Швецією,
Османською імперією і Персією,
внаслідок яких Росія приєднала
Фінляндію, Бессарабію, біль-
шу частину Грузії та Північний
Азербайджан. Сам французький
імператор, натомість, позбавив
світської влади папу римсько-
го, приєднавши «Вічне місто»
до своєї імперії. Регентом і спад-
коємцем шведського престолу
проголосили наполеонівського
маршала Жана Бернадота.
Жан Бернадот.
Портрет Ф. Жерара 3. З гетто до вершин фінан-
(Національний музей Швеції) сової влади: таємничий ворог
74
Наполеона. Несподівано у фран-
цузького імператора з’явився ще
один супротивник, про існуван-
ня якого він спочатку навіть не
здогадувався. Звали його Майєр
Амшель і походив він з родини
дрібних крамарів, які мешкали
в єврейському гетто на околиці
німецького міста Франкфурта.
За кольором вивіски на будин-
ку їх називали Ротшильдами (з
німецької це слово можна пе-
рекласти як «червона дощечка»
або «червоний дах»). Після смерті
батьків Майєр вирішив стати ан- Майєр Ротшильд.
Малюнок XIX ст.
тикваром. Кілька монет він про-
дав князю Гессена, відомого тим, що постачав британцям вояків
під час війни з північноамериканськими колоніями. Князь був лю-
диною дуже заможною, але його титул не завжди дозволяв вести
фінансові справи особисто. Для делікатних доручень йому була
потрібна довірена особа, і врешті він зупинився на Майєрі, який
виявився справді талановитим організатором і фінансистом.
Ротшильд вміло використовував можливості, які відкрилися
з початком індустріальної революції в Британії. Перепродуючи
англійські товари, він уникав необхідності перевозити великі
суми грошей, а князь при цьому отримував додатковий прибу-
ток. Коли Гессен був захоплений військами Наполеона, і володар
змушений був рятуватися втечею, Ротшильд не лише зберіг його
капітали, але й забезпечив князю безтурботне життя у вигнанні.
Водночас Майєр розпочав створення власної фінансової імперії.
Допомагали йому сини. За родинні справи в Британії відповідав
Натан, у Франції оселився Яків, у Відні — Соломон, у Неаполі —
Калман. Старший син Амшель разом із батьком і надалі жив у
Франкфурті. Компанії, засновані синами, за паперами були неза-
лежними одна від одної, але насправді їхні кошти були спільни-
ми. Узгоджувати дії власників дозволяла єдина система зв’язку
75
 і кур’єрська служба. На відміну
від конкурентів, Ротшильди мог-
ли позичати величезні суми, до
того ж під помірні відсотки.
Наполеон I з підозрою ста-
вився до банкірів і лихварів,
особливо якщо вони не були
французами. Однак усі спроби
викрити маніпуляції Ротшильдів
та знищити їхню фінансову ім-
перію не мали успіху. Лише під-
штовхнули Майєра до боротьби з
самим французьким володарем.
Ротшильд взявся за налагоджен-
ня контрабандної торгівлі, що
руйнувала Континентальну бло-
Будинок Ротшильдів
у Франкфурті. Фото XIX ст.
каду. А його синам Натану і Якову
навіть вдалося переправити зо-
лото для іспанської армії Веллінгтона, до того ж найнеймовірні-
шим способом — через територію Франції. Зиск, отриманий від
оборудки, дозволив Ротшильдам повернути гессенському князю
усі його гроші з чималими відсотками. Коли Майєр помер, його
статки вдвічі перевищували капітал Французького банку — це
була зброя, захиститися від якої Наполеону I було вже нічим.
4. Війна в Росії. Численні війни зрештою виснажили Францію.
Щорічні набори до армії викликали зростаюче невдоволення
народу, а високі податки на її утримання — обурення буржуазії.
Зусиллями Ротшильдів та тисяч інших великих і малих контрабан-
дистів Континентальна блокада була майже зруйнована, навіть
сам імператор таємно купував у Британії сукно для своєї армії.
Найближче оточення Наполеона I вмовляло його зупинитися і
дати заможним співвітчизникам спокійно користуватися здобу-
тим. Але володар не дослухався до порад.
У червні 1812 року, зібравши 400-тисячну «Велику армію»,
французький імператор розпочав війну проти Росії. Зважаючи на
чисельну перевагу супротивника, війська Олександра I змушені
76
 Бородинська битва. Картина Ф. Лежена (Музей Версаля)

були відступати. Наполеон I прагнув розгромити їх по частинах,

але росіяни вміло маневрували і врешті з’єдналися поблизу
Смоленська. «Велика армія» рушила на Москву — з надією, що
падіння давньої столиці Росії змусить Олександра І капітулювати.
Призначений головнокомандувачем російської армії Михайло
Кутузов у серпні 1812 року спробував зупинити французів на
підступах до міста — біля села Бородино. У кривавій битві Напо-

Пожежі у Москві. Малюнок XIX ст.

77
леон втратив 60 тисяч вояків проти 40 тисяч убитих і поранених
у росіян. Кутузов змушений був залишити Москву без бою, але
зберіг боєздатну армію.
Французам здобуття Москви натомість не дало нічого. В роз-
грабованому місті зайнялися пожежі. Забезпечити себе провіан-
том загарбники не могли — на окремі загони французів напада-
ли «летючі» козацькі загони. Країну охопила партизанська війна,
схожа на іспанську герилью. У жовтні 1812 року «Велика армія»
спробувала вирватися з пастки. Але росіяни змусили Наполео-
на I відступати шляхом, розореним ще влітку. Під час перепра-
ви через річку Березину майже вся французька армія була зни-
щена. З 400 тисяч вояків, що вирушили в похід до Росії, назад
повернулося лише 30 тисяч. Наполеон I кинув залишки війська і
повернувся до Парижа, щоб попередити можливі заворушення.

Загибель «Великої армії» під час переправи через Березину.

Картина П. Гесса (Ермітаж)

5. Загибель імперії. До шостої антифранцузької коаліції, з

якою вже невдовзі довелося битися Наполеону I, окрім Британії
і Росії, увійшли Португалія, Пруссія, Австрія та Швеція — попри
французьке минуле регента Бернадота. Вже в червні 1813 року
під Вітторією Веллінгтон здобув вирішальну перемогу над фран-
цузами в Іспанії та змусив їх залишити так і не підкорену країну.
78
Сам Наполеон I тим часом зібрав нову армію і намагався розгро-
мити британських союзників у Саксонії. В жовтні 1813 року під
Лейпцигом у вирішальній «Битві народів» близько 200 тисяч
французьких вояків зійшлися з 300 тисячами росіян, пруссаків,
австрійців і шведів. Гору взяли війська коаліції, Наполеон I втра-
тив половину своєї армії і змушений був залишити Німеччину.

Пам’ятник загиблим під час «Битви народів»

біля Лейпцигу (сучасний вигляд)

Сподівання французького
імператора на суперечки між су-
противниками і розпад коаліції
не справдилися. На початку
1814 року союзники перетну-
ли Рейн й уже невдовзі здобули
Париж. Після тривалих вагань
Наполеон I зрікся престолу і був
висланий переможцями на ост-
рів Ельба, розташований між
Корсикою та Італією. За пропо-
зицією Олександра I Бонапарту
залишили імператорський титул Наполеон на острові Ельба.
і тисячу вірних йому гвардійців. Карикатура XIX ст.
79
 ВІДЕНСЬКИЙ КОНГРЕС І «CТО ДНІВ»
1. Реставрація Бурбонів і скликання Віденського конгре-
су. Французький сенат проголосив королем Франції Людови-
ка XVIII — брата Людовика XVI (Людовиком XVII вважали сина
страченого короля, який, щоправда, не правив). На реставрації
Бурбонів наполягали не лише британці, але й Талейран. Адже
він прагнув, щоб Франція брала участь у мирних переговорах
не як переможена держава, а як союзниця в боротьбі з Наполео-
ном I. В обмін на омріяну корону Людовик XVIII, однак, змушений
був ухвалити Хартію 1814 року, яка визнала Францію консти-
туційною монархією та гарантувала недоторканність власності,
зокрема й набутої за часів революції, і підписати з союзниками
попередній мирний договір. Щоб підвести підсумки тривалих
війн у цілій Європі, учасники коаліції домовилися скликати у Від-
ні міжнародний конгрес. З його допомогою переможці прагнули
відновити не лише владу Бурбонів, але й інші повалені револю-
ціонерами монархії, повернути на континент мир та спокій, і вод-
ночас перекроїти карту Європи — кожний на свою користь.
До австрійської столиці з’їхалися більше двохсот дипломатів
майже з усіх країн континенту. Найтитулованішим з гостей

Учасники Віденського конгресу. Гравюра XIX ст.

80
конгресу був російський імпе-
ратор Олександр І, а головував
австрійський канцлер Клеменс
Меттерніх. Перемовини трива-
ли не лише за столом перего-
ворів, але й під час прогулянок
і полювань, урочистих бенкетів
та балів, а іноді просто за грою
у карти. Подейкували, що «кон-
грес не йде, а танцює». Влас-
не, саме під час Віденського
конгресу старовинні менуети
поступилися місцем новому
танцю — вальсу. Позбавлений
шляхетської манірності, він не
вимагав для себе довжелезних
залів королівських палаців і Клеменс Меттерніх.
більше відповідав новій, бур- Портрет Т. Лоуренса
жуазній добі, але за іронією (Музей історії мистецтв у Відні)

Вальс. Карикатура XIX ст.

81
долі поширення набув саме з легкої руки віденської знаті та
її гостей.
Талейран прибув до австрійської столиці вже як міністр Лю-
довика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах
на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод
спритний дипломат запронував зробити принцип легітимізму
(від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними
вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції
чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися
повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних
загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді
Талейран спробував використати протиріччя між вчорашніми
спільниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттер-
ніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу,
а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрій-
ціями і британцями. Здавалося, що учасники Віденського конгре-
су остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував
скористатися Наполеон I.

«Гармонія» на Віденському конгресі. Карикатура XIX ст.

82
 2. Наполеон повертається
до влади. Імператор-вигнанець
не лише стежив за перемовина-
ми у Відні. Він добре знав і про
настрої, які панували у Франції.
Армія, чиновництво, селяни і
буржуазія були роздратовані на-
мірами Людовика XVIII та його
оточення відновити «старий по-
рядок». Найнахабніше поводили
себе шляхтичі-емігранти, які ви-
магали повернення відібраних
маєтків і старовинних привілеїв.
Про втрачене майно нагадува-
ла й католицька церква. Але за
революційні десятиліття фран- Людовик XVIII спирається
цузьке суспільство змінилося на шляхту і духовенство.
назавжди. Для того, щоб контр- Карикатура XIX ст.
революціонери в цьому переконалися, вистачило одного по-
штовху.
1 березня 1815 року стало відомо, що Наполеон I самовільно
залишив Ельбу, з’явився на півдні Франції і разом з своїми гвар-
дійцями рушив на Париж. Простолюд вітав його як визволителя,
війська, яким наказали зупинити колишнього володаря, перехо-
дили на його бік. Швидку зміну настроїв можна було спостерігати
за заголовками паризьких газет. Перші з них повідомляли, що
«корсиканська потвора зійшла на французький берег» і «людо-
жер просувається на північ», потім називали вигнанця «узурпато-
ром», але вже за кілька днів — просто Бонапартом, Наполеоном і
врешті-решт — «його імператорською величністю». Безпорадний
Людовик XVIII із сім’єю врятувався втечею. 20 березня 1815 року
Наполеон I був уже в столиці. Натовп на руках заніс його до мо-
наршого палацу Тюїльрі. Імперія була відновлена.
Але це вже була інша імперія. Якщо в 1799 році Бонапарт
очолив державу як учасник таємної змови, то у 1815 році він
здобув владу завдяки народному повстанню проти Бурбонів.
83
 Наполеон знову у Парижі.
Карикатура XIX ст.

Наполеон I розумів це дуже добре. Він запросив до уряду рес-

публіканців, а нову конституцію доручив укласти самому Бенжа-
мену Констану. Наполеон I оголосив, що не прагне відновлення
загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до євро-
пейських монархів пропозицію миру, погодившись на дорево-
люційні кордони Франції. Принагідно він надіслав Олександру I
і примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Авс-
трією, спрямований проти Росії і Пруссії.
3. Віденський конгрес ділить Європу. Монархи були наля-
кані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини
з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше заверши-
ти перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений
Заключний акт Віденського конгресу, який перетворив Європу
на спільноту легітимних монархій. Владу у Неаполітанському
королівстві, скажімо, повернули Бурбонам, у Римі — папі. Італія
і Німеччина були знову подрібнені на окремі держави, хоча їхня
загальна кількість була дещо зменшена. Священну Римську імпе-
рію відновити не наважилися, натомість на її місці була утворена
конфедерація 34 монархій і 4 «вільних міст» під назвою Німець-
кий союз, першість в якому належала Австрії.
84
 Габсбурги також отримали Ломбардію та більшу частину
колишніх володінь Венеції. Лише Іонічні острови, так само, як і
Мальта, стали британськими. За Сполученим Королівством зали-
шилася також більшість захоплених ним колоній Франції, Іспанії
і Сполучених Провінцій. Голландцям повернули лише Ост-Індію
(без Малакки), Кюрасао і частину Гвіани. Учасники конгресу уро-
чисто засудили работоргівлю.
Більшу частину Варшавського герцогства під назвою Царства
Польського отримала Росія. До Пруссії приєднали Рейнську
область, більшу частину Вестфалії і польську Познань. Колись
данську Норвегію віддали Швеції. Для «стримування» Франції на
її східному кордоні створили Королівство Нідерланди (з колиш-
ніх Сполучених Провінцій, Австрійських Нідерландів і князівства
Люксембург), володарем якого став син статгаудера Вільгель-
ма V. До Сардинського королівства приєднали Геную, Ніццу і

Європа після Віденського конгресу

85
Савойю. Швейцарія була проголошена постійно нейтральною
державою.
4. Ватерлоо. Домовившись між собою, великі держави могли
разом виступити проти Наполеона I, якого оголосили «ворогом
людства». Була створена нова —
вже сьома антифранцузька коа-
ліція. Бонапарт спробував роз-
громити союзників поодинці, але
не встиг. 18 червня 1815 року
під містечком Ватерлоо побли-
зу Брюсселя Наполеон I зазнав
останньої в своєму житті пораз-
ки — від об’єднаних сил британ-
ців, якими командував Веллінг-
тон, та пруссаків, на чолі яких
стояв Гебхард Блюхер.
Справжнім переможцем міг
відчувати себе і Натан Ротшильд.
Артур Веллінгтон.
Портрет Т. Лоуренса
Він раніше за інших дізнався про
(Музей Веллінгтона) перемогу союзників, але на Лон-

Битва під Ватерлоо.

Картина В. Седлера (Галерея Піма)

86
донській біржі був підкреслено
сумний і лише продавав акції.
Інші торгівці вирішили, що пе-
реміг Наполеон I, і теж кинулися
збувати цінні папери, які з лег-
кістю скуповували агенти Ната-
на. За один цей день Ротшильди
збагатилися на 100 мільйонів
фунтів.
Соратники закликали Напо-
леона I продовжувати опір і
роздати зброю незаможним
парижанам, але імператор від-
кинув їхні пропозиції, вдруге
зрікся престолу і здався в полон
британцям. Друге перебування Натан Ротшильд на Лондонській
Наполеона I при владі тривало біржі. Малюнок XIX ст.
лише «сто днів». Тепер його відправили до заслання на далекий
острів Святої Єлени у Південній Атлантиці, де Бонапарт помер
у 1821 році. А у Франції відбула-
ся друга реставрація Бурбонів.
Австрійський імператор, на знак
вдячності за допомогу в боротьбі
з Наполеоном I, зробив Ротшиль-
дів баронами. Володарям все ще
здавалося, що це вони осипають
нащадків крамарів своїми ми-
лостями, а не банкіри викорис-
товують монархів у власних ін-
тересах.
5. Утворення Священного
союзу. Справжню загрозу своїй
владі європейські монархи і на-
далі бачили не в нуворишах, а в
Олександр I.
революціонерах. Щоб попереди- Портрет А. Рокштуля
ти нові революції і появу нових (Третьяковська галерея)
87
«наполеонів», у вересні 1815 року за пропозицією Олександра І
був створений Священний союз. Співзасновниками союзу стали
також Австрія і Пруссія, а згодом до нього приєдналися майже всі
держави Європи, окрім Британії та Османської імперії. Осторонь
тримався і папа римський. Цар вважав завдання Священного
союзу консервативними — захист чинного ладу і миру в цілій
Європі, запобігання та придушення бунтів підданих проти ле-
гітимних монархів. Але насправді в більшості країн континенту
йшлося не про збереження, а про повернення до порядків, що
вже були знесені революційною хвилею. Сам тому роки після
Віденського конгресу називають добою реакції.
 Розділ II
ВІД ЛЕГІТИМНИХ МОНАРХІЙ
ДО НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

УТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
1. Новий Світ на початку XIX століття. Після Віденського кон-
гресу і створення Священного союзу багатьом європейським мо-
нархам хотілося вірити, що «дух революції» знищено — надовго,
якщо не назавжди. Але успіхи реакції виявилися тимчасовими,
й до того ж обмежувалися лише Європою. Зупинити визвольну
боротьбу в Новому Світі творцям Священного союзу було вже
не під силу. Франції так і не вдалося повернути під свою владу
Гаїті — острів перетворився на самостійну республіку. У новій
війні з Британією в 1812—1814 роках свою незалежність відсто-
яли Сполучені Штати Америки.
Революційний рух поширив-
ся і на іспанські колонії. Очолю-
вали його ватажки креолів — на-
щадків перших європейських
переселенців, які тепер відчу-
вали себе американцями і праг-
нули самі визначати долю своєї
батьківщини. Створені револю-
ціонерами таємні спілки й ма-
сонські ложі друкували і поши-
рювали книжки та часописи з
новинами з Європи і закликами
до незалежності від метрополії.
Ватажок венесуельських масонів
Франсіско Міранда, який брав Франсіско Міранда
89
участь у війні за незалежність США та став генералом французь-
кої республіканської армії, намагався здобути підтримку великих
держав — Британії, Пруссії, Російської імперії (під час мандрів-
ки до якої побував і в Києві). Зацікавилися його пропозиціями
лише в Лондоні. Міранді і зібраному ним загону навіть допомог-
ли дістатися узбережжя Венесуели. Проте місцеві мешканці на
заклики революціонерів не відгукнулися, й іспанці змусили їх
відступити. Самі британці в цей час захопили Буенос-Айрес, а
потім Монтевідео. Іспанська влада майже не чинила спротиву.
Але на захист своєї батьківщини стали креоли, які розгромили
12-тисячну армію інтервентів.
Невдовзі стало зрозуміло, що й господарство колоній на-
справді дуже мало залежить від торгівлі з метрополією. Після
знищення під Трафальгаром іспанського флоту кількість кораб-
лів, які відвідували Новий Світ, і обсяг ввезених ними товарів
скоротилися одразу в кілька разів — але колонії впоралися з
труднощами самотужки. Коли ж до Іспанії увійшли французькі
війська, а Наполеон I віддав її корону своєму брату Жозефу,
прихильники Бурбонів самі були змушені шукати підтримки з
боку заокеанських підданих — і навіть пообіцяли їм рівні пра-
ва з іспанцями. Проте мешканці Нового Світу вимагали біль-
шого.

Звільнення Буенос-Айреса від британців. Малюнок XIX ст.

90
 2. Початок війни іспанських
колоній за незалежність. Влітку
1810 року заворушення охопи-
ли найбільші міста південноаме-
риканських колоній — Буенос-
Айрес, Каракас, Кіто, Боготу.
Їхні учасники усували від влади
намісників та створювали тимча-
сові уряди, або ж хунти (у пере-
кладі з іспанської — «ради»), які
складалися з місцевих мешкан-
ців. У Новій Іспанії спалахнуло
повстання на чолі із священни-
ком Мігелем Ідальго. Намісник
кинув проти повстанців війська, Мігель Ідальго.
Ідальго полонили і стратили, але Малюнок XIX ст.
боротьбу продовжив його учень,
теж священник Хосе Морелос.
Прихильники рішучих змін у Венесуелі гуртувалися навколо
Патріотичного товариства, ватажками якого були Франсіско
Міранда і представник молодшо-
го покоління революціонерів Си-
мон Болівар. Саме за наполяган-
ням патріотів обраний невдовзі
Національний конгресс, який
спочатку підтримав іспанських
Бурбонів, проголосив 5 липня
1811 року незалежну Республі-
ку Венесуелу. Конституція нової
держави була укладена за зраз-
ком конституції США. Нова вла-
да скасувала станові привілеї,
оголосила про знищення селян-
ських повинностей, заборонила
Симон Болівар.
работоргівлю, але не наважилася Портрет невідомого автора
дати невільникам свободу — бо (Колекція Альфреда Боултона)
91
 Підписання Акту Незалежності Венесуели.
Картина М. Товара (Національна галерея мистецтв у Каракасі)

проти цього заперечували креоли-рабовласники. Нерішучістю

депутатів вже невдовзі скористалися іспанці. Вони підбурили до
повстання рабів та залучили на свій бік войовничих скотарів, не-
вдоволених обмеженням своїх давніх привілеїв. Поразки пере-
сварили між собою навіть патріотів. Призначений командувачем
Міранда був зрештою заарештований власними соратниками і
невдовзі опинився в іспанському полоні.
Болівар врятувався, відступивши до Нової Гранади, яка та-
кож проголосила незалежність. Зібравши нове військо, патріо-
ти відвоювали Каракас, а місцеві депутати нагородили Болівара
почесним званням Визволителя. Проте після перемоги над На-
полеоном I і завершення війни в Європі іспанці повернули під
свою владу і Венесуелу, і Нову Гранаду, і Нову Іспанію. Морелоса
стратили, Болівар утік до Ямайки, а звідти — на Гаїті. Самостій-
ність вдалося зберегти лише Парагваю та Ла-Платі (сучасній Ар-
гентині), але її армія на чолі з талановитим полководцем Хосе
Сан-Мартіном ледь відбивалася від військ колонізаторів.
3. Повстанці переходять у наступ. У 1816 році Болівар
зібрав на Гаїті загін із трьохсот вояків та повернувся до Вене-
суели. Попередні поразки навчили його бути рішучим. Він ого-
92
Перехід Сан-Мартіна через Анди.
Картина Х. Віли
(Історичний музей Росаріо)

лосив про скасування рабства

Утворення незалежних держав
й пообіцяв дати селянам зем- у Новому Світі
лю. На бік Визволителя стали
скотарі, до його армії почали приєднуватися й численні добро-
вольці — з місцевих мешканців та навіть з Європи. Наступного
року у наступ перейшов і Сан-Мартін. Його армія здійснила над-
звичайно важкий перехід через гірські пасма Анд до узбережжя
Тихого океану. Місцеві іспанські гарнізони були розгромлені, і
Чилі теж стало незалежним. Долати Анди невдовзі довелося й
Болівару — щоб остаточно звільнити від колонізаторів Нову
Гранаду. За згодою місцевих повстанців вона була об’єднана з
Венесуелою у республіку Велика Колумбія. Президентом нової
держави став Болівар.
Успіхи борців за незалежність змінили настрої в Новій Іс-
панії. Військові, що зовсім нещодавно придушували повстання
Морелоса, тепер самі вирішили відокремитися від Іспанії. Найрі-
шучішим виявився полковник Августин Ітурбіде, який захопив
Мехіко і оголосив про утворення самостійної Мексиканської
імперії.
Іспанці, щоправда, утримували владу над Перу. Звільнити цю
країну намагався Сан-Мартін, проте силами лише власної армії
здолати колонізаторів не зміг і наполіг на зустрічі з Боліваром.
93
Згоди між собою ватажки не дійшли, але Сан-Мартін вирішив не
ставати на шляху венесуельського революціонера, склав з себе
повноваження командувача і закликав своїх вояків підтрима-
ти Болівара. У вирішальній битві під Аякучо у грудні 1824 року
повстанці здобули блискучу перемогу та вже невдовзі звільнили
і Верхнє Перу. Вищу владу над країною отримав все той же Болі-
вар, на честь якого нову державу назвали Болівією.
У Мексиці тим часом була повалена монархія і проголошена
республіка. Скориставшись цим, незалежність від сусідки про-
голосили Сполучені провінції Центральної Америки.
4. Здобуття незалежності Бразилією. Бразилія теж стала
самостійною — без довгої і кровопролитної війни. Португаль-
ський король, який рятувався в Ріо-де-Жанейро від Наполео-
на I, сам розпочав реформи, скасував торговельні монополії і
обмеження, що стримували розвиток місцевого господарства.
У 1815 році Бразилію проголосили вже не колонією, а рівно-
правною частиною Сполученого Королівства Португалії, Бра-
зилії і Алгарве. Невдовзі, щоправда, на півночі країни спалах-
нуло повстання республіканців, але створена ними Республіка

Португальський король сходить на берег Бразилії.

Картина невідомого автора (Музей історії і дипломатії в Ріо-де-Жанейро)
94
Пернамбуку проіснувала лише 72 дні. Заможна бразильська
верхівка — плантатори, торгівці і судновласники не були заці-
кавлені в революційних змінах.
У 1821 році король повернувся до Лісабона, призначивши
намісником Бразилії свого сина — принца Педру. Про права
заокеанських підданих в Португалії поквапилися якнайшвид-
ше забути. Бразилію наполегливо намагалися повернути до ко-
лоніального стану. Але ці спро-
би наштовхнулися на народний
опір. Прагнучи зберегти владу,
Педру пообіцяв бразильцям не
залишати країну, вислав з Ріо-де-
Жанейро португальські війська
та дав згоду на скликання Уста-
новчих зборів. Гаслом самостій-
ницького руху став заклик «Сво-
бода або смерть!».
1 серпня 1822 року принц
оприлюднив маніфест про не-
залежність Бразилії, а через Педру І. Малюнок XIX ст.
місяць — схвалив рішення уря-
ду розірвати відносини з Пор-
тугалією. 12 жовтня Бразилія
була проголошена імперією, а
принц — імператором Педру I.
За допомогою британців краї-
ну очистили від залишків пор-
тугальських військ. Щоправда,
коли скликані на виконання
давньої обіцянки Установчі збо-
ри оприлюднили проект консти-
туції, який передбачав обмежен-
ня влади монарха та поступове
скасування рабства, імператор
розігнав депутатів і заарешту-
вав їхніх ватажків. Заворушення Герб Бразильської імперії
95
в провінціях та нове повстання республіканців придушила від-
дана Педру I армія.
5. Доктрина Монро і «народження» Латинської Америки.
Попри відмінності у внутрішньому устрої і способах здобуття
незалежності нові американські республіки і монархії були на-
ціональними державами — адже утворені були з волі і від імені
народів колоній. Не дивно, що Священний союз одразу ж засу-
див їхню боротьбу проти легітимних володарів. Проте силою
примушувати до покори мешканців Нового Світу європейсь-
кі монархи не наважилися. Проти інтервенції категорично ви-
словилася Британія, чий флот панував в Атлантичному океані.
Південна і Центральна Америка британців приваблювала на-
самперед як величезний ринок для їхніх промислових товарів,
і вони були зацікавлені в торгівлі з новими державами без по-
середників-іспанців.
Сполучені Штати Америки скористалися війною за неза-
лежність іспанських колоній і прибрали до своїх рук півострів
Флорида. А в 1823 році президент США Джеймс Монро про-
голосив так звану «доктрину
Монро». Вона заперечувала
право будь-якої держави Старо-
го Світу, включно з Іспанією та
Португалією, втручатися у спра-
ви країн Нового Світу (згодом
ця вимога була переінакшена у
гасло «Америка для американ-
ців»). Монро попередив, що США
розглядатимуть будь-які спроби
упокорення колишніх колоній як
напад на свою власну територію
і чинитимуть таким зазіханням
збройний опір.
Рішучі заяви президента США
допомогли борцям за незалеж-
Джеймс Монро. ність остаточно скинути владу
Портрет С. Морзе (Білий дім) колонізаторів: уже в 1826 році
96
останній іспанський солдат зали-
шив американський континент, а
під владою Мадрида залишили-
ся лише острови Куба та Пуерто-
Рико. З часом, однак, «доктрина
Монро» стала приводом втруча-
тися в справи колишніх колоній
самим Сполученим Штатам.
А цього нові незалежні держави
зовсім не прагнули. До того ж за
звичаями, мовою і культурою
їхні мешканці насправді суттєво
відрізнялися від північних сусідів
і відчували себе ближчими до
своїх колишніх метрополій. Щоб Монумент на честь об’єднавчого
конгресу колишніх іспанських
підкреслити цю різницю, країни колоній у Панамі
Нового Світу, що колись були (Сучасний вигляд)
колонізовані іспанцями та пор-
тугальцями, почали називати Латинською Америкою, а їхніх
мешканців латиноамериканцями (адже саме від латини похо-
дять сучасні романські мови, до яких належать іспанська та пор-
тугальська). Латиноамериканці ніколи не були єдиним народом.
З часом з мешканців кожної з американських держав утворилися
окремі нації — бразильці, мексиканці, перуанці тощо.

«ВІЙСЬКОВІ РЕВОЛЮЦІЇ» В ЄВРОПІ

1. Революції в Іспанії і Португалії. Боротьба за незалежність
американських колоній знайшла відгук і в їхніх метрополіях. Для
іспанських і португальських поміщиків та підприємців втрата
заокеанських володінь, звичайно, була болісним ударом. Однак
у себе на батьківщині чимало з них — так само, як і креольські
революціонери — вимагали утвердження принципів народно-
го суверенітету, обмеження королівської влади і впливу церкви,
скасування цехів та інших обмежень свободи капіталістичного

97
 підприємництва. Рішучих змін
вимагали ремісники і селяни.
А головним осередком невдо-
волення стала армія. Серед пор-
тугальських та іспанських вій-
ськових було чимало учасників
війни з Наполеоном I. Вони доб-
ре пам’ятали народне піднесен-
ня, завдяки якому їхні держави
повернули незалежність, і тим
гостріше відчували утиски, якими
«віддячили» своїм підданним від-
новлені на престолах монархи.
Відкрито висловлювати своє
невдоволення владою військові
«За лібералів!». не могли. Тому в їхньому середо-
Малюнок Ф. Гойї (Прадо)
вищі виникали таємні організації
і масонські ложі, що своїм завданням бачили підготовку нової
революції. Приводом для її початку стала спроба іспанського
короля надіслати військові частини, в яких служили револю-
ціонери, до Нового Світу — придушувати боротьбу колоній за
незалежність. У січні 1820 року в
Кадісі повстав загін під команду-
ванням Рафаеля Рієго. За лічені
дні повстання спалахнули і в ін-
ших областях Іспанії. У великих
містах створювали революційні
хунти. Збунтувалися й мадридці.
Щоб заспокоїти їх, король по-
обіцяв запровадити конституцію
та призначив новий уряд з при-
хильників реформ.
У скликаних на вимогу рево-
люціонерів кортесах, щоправда,
Рафаель Рієго. переважали прихильники обе-
Малюнок XIX ст. режних і поступових змін. Вони
98
погодилися скоротити церковні побори, закрити монастирі і
конфіскувати їхні землі, скасувати цехи та зняти дрібні обмежен-
ня для підприємців. Але жодних суттєвих поступок селянам зро-
бити так і не наважилися. Король, дочекавшись слушної нагоди,
звільнив міністрів-реформаторів та замінив їх своїми ставлени-
ками. Це викликало нову хвилю
народних виступів, і на нових ви-
борах прихильники рішучих ре-
форм здобули більшість. Король
змушений був призначити міні-
страми представників радикалів.
Під впливом подій в Іспанії
революція розпочалася і в сусід-
ній Португалії. Тут також провід-
ну роль грала армія. У серпні
1820 року повстав гарнізон
міста Порту. Повстанці утвори-
ли орган найвищої державної
влади — Тимчасову жунту та
Засідання португальських
скликали кортеси для ухвалення кортесів. Картина О. Перейри
конституції. За місяць на бік ре- (Музей Пауліста в Сан-Паулу)
волюціонерів перейшов Лісабон,
і невдовзі Тимчасова жунта встановила свою владу на території
всієї країни. Ухвалена кортесами конституція проголосила Пор-
тугалію конституційною монархією, скасувала інквізицію, позба-
вила церкву земельних володінь. Всі португальці були визнані
вільними і рівними перед законом. Проте земля залишилася в
руках поміщиків, не були знищені й повинності селян.
2. Карбонарії та повстання в Італії. Таємні революційні ор-
ганізації в Італії виникли ще за часів французького панування. За
легендою, спочатку їхні учасники збиралися у хижах незаможних
вуглярів. Тому з часом і їх самих почали називати карбонаріями
(італійською — «вуглярами»). За урочистістю збори революціо-
нерів чимось нагадували зібрання масонів. Кожен з них мав при-
сягнути боротися за свободу і єдність батьківщини на освячених
кинджалах. Щоб уникнути викриття всієї своєї організації, ор-
99
 Засідання венти карбонаріїв. Малюнок XIX ст.

ганізація карбонаріїв була поділена на окремі осередки — вен-

ти (з італійської — «двадцятки»), які найчастіше не знали про
існування одна одної.

Посвідчення, видане спілкою неаполітанських карбонаріїв

100
 Після Віденського конгресу
французьке гноблення поступи-
лося місцем австрійському. Лом-
бардію і Венецію взагалі приєдна-
ли до габсбурзьких володінь, а
решта Італії була поділена на
вісім окремих держав, в біль-
шості яких правили родичі цісаря
Прапор королівства Ломбардія-
або його ставленики. Всюди було Венеція у складі Австрійської
відновлено абсолютну владу мо- імперії.
нархів, панування духовенства
і консервативної шляхти, скасовані усі зміни, що відбулися під
впливом Французької революції. Селяни і надалі залишалися або
безправними орендарями панських земель, або наймитами, за-
робітку яких не завжди вистачало навіть на їжу. Колись потужна
промисловість була занедбана. Країна була поділена митними
кордонами, кожна держава мала власні гроші, системи мір і ваги.
У Ломбардії італійцям взагалі не дозволяли обіймати будь-які
важливі посади в адміністрації, судах та армії. Цісар вимагав, щоб
«ломбардці забули про те, що вони італійці».
Але все це лише прискорило революційний вибух. У липні
1820 року венти карбонаріїв розпочали повстання в Неаполі-
танському королівстві. Вже за тиждень король погодився ухва-

Неаполь. Картина П. Антоніані (Приватна колекція)

101
лити конституцію та скликати народне представництво. У берез-
ні 1821 року революція спалахнула і в П’ємонті, найважливішій
області Сардинського королівства. Місцевий володар зрікся
престолу. В державі запровадили конституцію за іспанським
зразком, а створена в Турині тимчасова хунта закликала до
об’єднання Італії.
3. Придушення революцій у Південній Європі. Революції
в Іспанії, Португалії та італійських державах налякали інших єв-
ропейських монархів. За наполяганням Олександра I був скли-
каний конгрес Священного союзу, учасники якого вирішили,
що «заради миру і спокою» на континенті не лише мають право
втручатися у внутрішні справи будь-якої держави Європи, але й
зобов’язані придушувати революції — тоді, коли місцеві воло-
дарі не можуть впоратися з заколотниками самі.
«Навести лад» в Італії пообіцяла Австрія. Війська цісаря спо-
чатку розгромили революційну неаполітанську армію і відно-

Перемовини ватажків Священного союзу про придушення революцій

в Іспанії та Новому Світі. Карикатура XIX ст.
102
вили абсолютну монархію на півдні півстрова. А потім австрійці
разом із військами нового сардинського короля придушили ре-
волюцію і в П’ємонті. Арешти карбонаріїв розпочалися по всій
Італії. Організація навіть змушена була оголосити про самороз-
пуск. Щоправда, більшість карбонаріїв, які залишилися на сво-
боді, насправді готувалися до нових виступів.
Зупинити революцію в Іспанії за згоди Священного союзу
взявся Людовик XVIII. 100-тисячна французька армія перетнула
Піренеї і рушила на південь. Шлях їй спробував заступити неве-
ликий загін італійських карбонаріїв, але його швидко розсіяли. Іс-
панські війська чинили спротив лише в Барселоні і Кадісі, усі інші
міста інтервенти зайняли без бою. Король скасував конституцію.
Рієго та інших революційних ватажків стратили. Придушили ре-
волюцію і в Португалії. Але тут обійшлося без іноземного втру-
чання — контрреволюційний заколот влаштували португальські
військові, серед яких були не лише прихильники змін.

Французька армія в Іспанії у 1823 році.

Картина І. Леконта (Музей Версаля)
103
 4. Створення революційних спілок в Російській імперії.
В той час, коли Олександр I закликав союзників до розгрому ре-
волюцій в Південній Європі, таємні революційні організації ви-
никали і в його власних володіннях. У 1817 році у Вільні польські
студенти, серед яких був поет Адам Міцкевич, створили гурток,
що згодом отримав назву Патріотичного союзу. За кілька років
подібна спілка була створена студентами і у Варшаві. Обидві
організації невдовзі були викриті і розігнані агентами таємної
поліції. Натомість з масонських лож виросла законспірована ор-
ганізація польських офіцерів — Патріотичне товариство.
Гуртувалися й російські військові. Одним з перших у Петер-
бурзі виник Союз порятунку, потім на його місці був заснований
Союз благоденства. Його учасники майже не ховали своїх на-
мірів — адже сподівалися на поступові мирні зміни. Щоправда,
новини про перемоги революцій у Південній Європі додали їм
рішучості, і зрештою Союз благоденства розпустили, а замість
нього створили нові, цілком таємні гуртки. Північне товариство

Двір Віленського університету (Сучасний вигляд)

104
в столиці імперії очолив Мики-
та Муравйов. Південне товари-
ство, створене в Україні, — Пав-
ло Пестель. Трохи згодом в
Україні виникло ще й Товариство
об’єднаних слов’ян.
Учасники цих товариств ста-
вили собі за мету повалення са-
модержавства, ухвалення кон-
ституції, скасування кріпацтва
і станового поділу суспільства.
Але в інших питаннях між рево-
люціонерами існували суттєві
розбіжності. «Руська правда»,
написана Пестелем, передбача- Микита Муравйов.
ла встановлення республіки з од- Малюнок П. Соловйова
(Державний музей Пушкіна)
нопалатним парламентом — На-
родним вічем. Право на самостійне існування за неросійськими
народами Пестель не визнавав. Лише Польща, на його думку,
могла стати окремою держа-
вою. «Конституція», складена
Муравйовим, передбачала пере-
творення Росії на конституційну
монархію. Законодавчу владу
планувалося надати двопалат-
ному Народному віче, а вико-
навчу — імператору. Імперію Му-
равйов пропонував поділити на
області-«держави» — подібно до
США. Виокремлював області він
за географічною, а не за націо-
нальною ознакою — українсь-
кі землі, наприклад, Муравйов
планував поділити одразу між Будинок, в якому учасники Пів-
денного товариства проводили
трьома державами. Василь засідання під час зустрічей у Києві
Лукашевич, який належав до (Сучасний вигляд)
105
«об’єднаних слов’ян», натомість, прагнув відокремити від імпе-
рії цілу Україну.
5. Повстання декабристів. Микола I. Відсутність єдності у
поглядах не заважала таємним гурткам разом готувати зброй-
ний виступ проти самодержавства. Про взаємодію домовилися із
польським Патріотичним товариством, а Товариство об’єднаних
слов’ян взагалі увійшло до складу Південного товариства. Спо-
чатку повстання планували розпочати влітку 1826 року. Проте
менше ніж за рік до визначеного терміну несподівано помер
Олександр І. Синів у нього не було, а брат Костянтин, якому
встигла присягнути армія, відмовився від прав на престол на
користь іншого брата — Миколи I. Змовники вирішили ско-
ристатися загальним сум’яттям.
14 грудня 1825 року революціонери вивели віддані їм вій-
ськові частини на Сенатську площу Петербурга — щоб завадити
посадовцям присягнути новому імператору. Щоправда, рішен-

Сенатська площа Петербурга 14 грудня 1825 року.

Малюнок К. Кольмана (Державний музей Пушкіна)
106
ня ухвалили похапцем, виступ
не підготували належним чином,
розповідали навіть, що деякі з
солдатів кричали: «Хай живе ім-
ператор Костянтин та його
дружина Конституція!». Сенат і
переважна частина військ встиг-
ли присягнути Миколі І ще до
початку повстання. У сутінках
бунтівників почали обстрілюва-
ти з гармат і змусили розбігтися.
Через два тижні Південне това-
риство спробувало розпочати
повстання в Україні. Але виступ
Чернігівського полку теж успіху
не мав.
Оскільки невдалі повстання Микола I. Портрет Ф. Крюгера
відбулися у грудні, їхніх учас- (Ермітаж)
ників стали називати дека-
бристами (від російського «де-
кабрь» — «грудень»). Розслідував справу новий цар особисто.
Всіх змовників-дворян позбавили шляхетства. П’ятьох ватажків
повстанців стратили, більше сотні учасників таємних органі-
зацій відправили на каторгу до Сибіру. Вражений «зрадою»
Микола І поклявся присвятити життя боротьбі з революцією
в Росії та за її межами. Викорінювати «крамолу» всередині ім-
перії цар доручив Третьому відділенню імператорської кан-
целярії і таємному корпусу жандармів, керував якими генерал
Олександр Бенкендорф. З огляду на великий вплив таємної
поліції миколаївську Росію часто називали «поліцейською дер-
жавою» — але зовсім не в тому сенсі, який вкладали у цей ви-
слів за доби Катерини II. Насправді ж Росія за часів Миколи I
перетворилася насамперед у чиновницьку державу. Кількість
державних службовців зросла за півстоліття більше ніж у шість
разів. Сам володар зізнавався, що імперією керує не він, а «сто
тисяч столоначальників».
107
 «ПРОБУДЖЕННЯ» НАРОДІВ
ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
1. Німеччина: від приниження до національного під-
несення. Центральна і Східна Європа після Віденського конгресу
була поділена між трьома держа-
вами-переможницями — Росією,
Австрією і Пруссією. Кордони
монархи проводили на власний
розсуд, не надто зважаючи на
мову, звичаї чи культуру своїх
нових підданих. Тому, скажімо,
серед мешканців Австрійської
імперії лише кожний п’ятий був
німцем, а майже половину під-
даних цісаря складали пред-
ставники різних слов’янських
Герб Німецького союзу народів. Русини-українці опини-
лися одразу в двох, а поляки — в
трьох державах. Натомість сама Німеччина була подрібнена між
39 державними утвореннями, кожне з яких мало свого володаря
та армію, власні закони і гроші.
Час від часу їхні представники,
щоправда, збиралися на засі-
даннях бундестагу — вищих
зборів Німецького союзу, але
він не отримав жодних повнова-
жень і тому не викликав жодної
поваги.
Втім, доба революції не ми-
нула для країни без сліду. Ска-
сувати усі проведені в той час
реформи німецькі володарі не
наважилися. У Баварії, Вестфалії,
Пруссії було ліквідоване кріпац-
Пам’ятник Гумбольдту тво. Вихідці з «нижчих» станів от-
в Берліні (Сучасний вигляд) римали право обіймати державні
108
посади і отримувати офіцерські звання. В Пруссії, а згодом і в ін-
ших державах створювалася мережа початкових шкіл та гімназій,
а також семінарій, які готували вчителів. Натхненник освітньої
реформи Вільгельм Гумбольдт
вважав її метою перетворення
станової школи на загальнона-
ціональну. Відчути себе єдиним
народом німцям допомагали
митці та науковці, які вивчали
давні німецькі звичаї і знайоми-
ли співвітчизників з народною
культурою. Величезне вражен-
ня на сучасників справила по-
ява збірок пісень «Чарівний ріг
хлопчика», казок і легенд, за-
писаних братами Якобом і Віль-
гельмом Гріммами, трагедії Титульна сторінка першого
«Фауст» Йоганна Гьоте. видання «Дитячих і родинних
казок» братів Грімм
Згуртуванню німців сприяв
створений Фрідріхом Яном гімнастичний рух, з часом виникли
й загальнонімецькі спілки лікарів, природознавців, економістів,
торгівців книжками. Проте найпалкішим прихильником націо-
нальної єдності залишалося студентство. Вже в 1815 році у Єн-
ському університеті виник гурток, що ставив за мету об’єднання
Німеччини. Національним символом його учасники оголосили
чорно-червоно-золотий прапор. Восени 1817 року у Вартбурзі
студенти влаштували святкування трьохсотрічного ювілею по-
чатку Реформації, яке перетворилося на маніфестацію з полі-
тичними вимогами. А через два роки студент Карл Занд заколов
кинджалом письменника Августа Коцебу, якого молодь вважала
«співцем реакції». Наляканий Меттерніх скликав з’їзд німецьких
монархів, щоб спільними зусиллями викорінити «крамолу» з
університетів. Але всупереч намірам австрійського урядовця ці
збори стали ще одним свідченням єдності Німеччини. Вже під
час наступної великої маніфестації до студентів приєдналися
підприємці, ремісники й робітники.
109
 Підживлювали національний
рух ідеї німецьких філософів —
Фрідріха Гегеля, який оголо-
сив національну державу най-
вищим втіленням «народного
духу», та Артура Шопенгауера,
який стверджував, що свобода є
вищою за прагнення до істини.
Економіст Фрідріх Ліст доводив,
що створення єдиної національ-
ної держави є передумовою для
сталого розвитку господарства
країни. Саме тому він закликав
створити митний союз німець-
ких держав. До порад Ліста зре-
Фрідріх Ліст. штою прислухалися в Берліні.
Гравюра XIX ст. Пруссія почала укладати угоди
про зниження та скасування мит із сусідами. А 1834 року був
утворений Німецький митний союз, до якого увійшли одразу
18 держав.

Знищення митних бар’єрів.

Карикатура XIX ст.

110
 2. Національне відродження
угорців та слов’янські будителі.
В тому, що господарський роз-
виток є основою національно-
го піднесення, був упевнений й
угорський просвітитель та меце-
нат граф Іштван Сечені. Людина
дуже заможна, він пожертвував
річний дохід від усіх своїх маєтків
Угорській академії наук і створив
клуб «Національний дім». Над-
звичайного розголосу набула
книжка Сечені «Кредит», в якій
він закликав шляхту відмовитися
від привілеїв та розпочати онов-
Іштван Сечені.
лення рідного краю, знищити за- Портрет М. Барабаша
лишки кріпацтва та обмеження (Угорський національний музей)
свободи підприємництва, ство-
рити національний банк. За пропозицією графа почалося впо-
рядкування річища Дунаю, збудований перший кам’яний міст,
що з’єднав два береги річки — а відтак і міста Буду та Пешт.

Ланцюговий міст в Будапешті (Сучасний вигляд)

111

Йозеф Добровський.
Малюнок XIX ст.
Титульна сторінка «Хорватського
правопису» Людевіта Гая
112
Водночас Сечені застерігав спів-
вітчизників від надмірного за-
хоплення націоналізмом, який,
на його думку, міг зруйнувати
єдність Угорського королівства,
населеного різними народами.
З Сечені рішуче не погоджува-
лися місцеві радикали, ватаж-
ком яких став молодий адвокат
Лайош Кошут. Вони вимагали ут-
вердження угорської мови в усіх
сферах життя і перетворення
усіх мешканців земель «корони
Святого Іштвана» на «справжніх
угорців».
Заклики угорських радикалів
викликали спротив представ-
ників слов’янських народів, які
теж стали на шлях національно-
го відродження. Ватажків націо-
нальних рухів називали буди-
телями, адже вони закликали
співплемінників «прокинутися
від багаторічного сну» і згадати
про своє давнє коріння. Пер-
шість належала чехам — Йозе-
фу Добровському та Йозефу
Юнгману. «Батьком» словаць-
кої літературної мови вважа-
ють Людовіта Штура. Хорват-
ську граматику уклав Людевіт
Гай. Гай був прихильником
об’єднання південних слов’ян в
єдину спільноту, яку він називав
іллірійською — за назвою дав-
ніх мешканців Балкан, яку вико-
ристовували й французи під час свого недовгого панування в
Хорватії і Словенії. Саме тому хорватський правопис був ство-
рений на основі говірки, ближчої до сербської мови. Зусиллями
Гая і його однодумців була створена перша газета хорватською
мовою, засновані Національний музей, Економічне товариство,
численні бібліотеки і спілка «Іллірійська матиця», що опікува-
лася книговиданням.
Українські народні пісні
збирав і видавав перший рек-
тор створеного в 1834 році
Київського університету Ми-
хайло Максимович. Вивчення
стародавніх пам’яток літерату-
ри і порівняльні дослідження
слов’янських говірок допомог-
ли йому створити правопис
для сучасної української мови.
У Галичині виник гурток «Русь-
ка трійця» на чолі з Маркіяном
Шашкевичем. Згодом у Києві
було створене Кирило-Ме-
фодіївське братство, яке ого-
лосило своєю метою створен-
ня конфедерації слов’янських
народів. Серед засновників цієї Меморіальна дошка на честь
спілки були Микола Костома- «Руської трійці» на будівлі
Львівської наукової бібліотеки
ров і Пантелеймон Куліш. (Сучасний вигляд)
3. Слов’янофіли, західники і
«офіційна народність» в Росії. Діяльність слов’янських будителів
знайшла жвавий відгук і в російському суспільстві. Історик і пись-
менник Михайло Погодін побачив у ній підтвердження власних
міркувань про єдність і водночас самобутність слов’янства, яке
він протиставляв народам Західної Європи. Об’єднати і врятувати
слов’янські народи, переконував історик, покликана Російська
імперія. Тих, хто слідом за Погодіним виступав за «особливий
шлях» розвитку Росії, стали називати слов’янофілами. Зазвичай
113
вони засуджували реформи Петра I, що, на їхній погляд, пере-
рвали природний розвиток країни, і закликали повернутися до
«історичного коріння», тобто до звичаїв і традицій Московського
царства. Слов’янофіли вірили, що це дозволить Росії уникнути
руйнівних революцій, якими «хворіла» Європа. Найвідомішими
представниками руху вважали Олексія Хом’якова та Костянти-
на Аксакова.
Ідеї «особливого шляху»
Росії припали до душі Миколі I.
Тож невдовзі «офіційна народ-
ність» була визнана імперато-
ром однією із засад державної
політики — поруч із зміцнен-
ням самодержавства та утвер-
дженням православної віри.
Першим, щоправда, гасло «са-
модержавство, православ’я, на-
родність» вжив не цар, а міністр
освіти Сергій Уваров — тому
його почали називати уваров-
Сергій Уваров. ською тріадою. Позірна турбо-
Портрет В. Голіке та влади про збереження росій-
(Муромський художній музей) ської і слов’янської самобутності,
втім, супроводжувалася непримиренною боротьбою проти
тих, хто насмілювався говорити про національну окремішність
слов’янських народів, які населяли Російську імперію, — насам-
перед поляків та українців.
Протистояли «офіційній народності» і слов’янофільству при-
хильники європейського, або ж «західного» шляху розвитку Росії,
яких відтак називали західниками. Серед західників були як лі-
берали, що прагнули поступових, неквапливих змін — такі, як
Сергій Соловйов і Костянтин Кавелін, так і революціонери на
кшталт Олександра Герцена і Миколи Огарьова, які вважали,
що продовжують справу декабристів.
4. Романтизм і бідермайєр. Національне відродження по-
чатку XIX сторіччя за своїм духом було співзвучне романтизму,
114
який в цей час утвердився в європейській літературі й мистец-
тві. Революційний неокласицизм і наполеонівський ампір, що з
певними змінами став «офіційним» стилем Російської імперії та
німецьких монархій, здавалися митцям «занадто холодними»,
«позбавленими душі». Романтики протиставляли їм справжні
людські почуття і велич природних стихій. У народних звичаях,
традиціях і стародавніх легендах, що їх за доби Просвітництва
відкидали, як «середньовічні забобони», художники та поети
побачили джерело надзвичайної сили і щиро захоплювалися
усім незвичним та піднесеним, недосяжним для «обмеженого»
розуму.
Представниками романтизму в німецькій літературі, окрім
уже згаданих братів Грімм, вважають Ернста Гофмана, Віль-
гельма Гауфа і Генріха Гейне, у польській — Адама Міцкевича
та Юліуша Словацького, в угорській — Михая Верешмарті й
Шандора Петефі, в російській — Василя Жуковського, Олек-
сандра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в українській — Тараса

Адам Міцкевич.
Титульна сторінка «Філософії жит- Портрет Й. Олешкевича
тя кота Мурра» Ернста Гофмана (Національний музей у Кракові)
115

Мандрівник над морем туману.
Картина К. Фрідріха
(Гамбурзька картинна галерея)
«Книжковий хробак».
Картина К. Шпіцвега (Музей Георга
Шефера)
116
Шевченка. Видатними живопис-
цями-романтиками були Отто
Рунге і Каспар Фрідріх. Особ-
ливого розвитку романтизм на-
був у музиці — в творчості авст-
рійця Франца Шуберта, угорця
Ференца Ліста, поляка Федері-
ка Шопена. Вони намагалися за
допомогою музичних засобів
висловити глибину і багатство
внутрішнього світу людини. За
доби романтизму музика стає
більш рельєфною та індивіду-
альною, і майстерність виконав-
ця тепер цінують не менше, аніж
геній композитора.
Ференц Ліст.
Портрет М. Барабаша (Угорський
національний музей)
 Особливою мистецькою
течією став так званий «міщан-
ський романтизм», або ж, як
його називали німецькою, бідер-
майєр. На відміну від романтиз-
му, він оспівував не незвичне,
а буденне. Улюбленим його ге-
роєм був не геній-одинак, який
кидає виклик непереборним об-
ставинам чи стихіям, а «малень-
ка людина» — міщанин чи навіть
Микола Гоголь. дрібний чиновник — безсила
Портрет Ф. Моллера перед рутиною життя. Глибоким
(Третьяковська галерея) співчуттям до таких персонажів
сповнені твори Миколи Гоголя, видатного письменника-ро-
мантика, якого вважають «своїм» і українці, і росіяни. Але якщо
література і живопис бідермайєра є близькими до романтизму,
то в архітектурі і прикладному мистецтві цей стиль був швидше
продовженням неокласицизму та ампіру — спрощеним та при-
стосованим до потреб провінційного, міщанського побуту.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

НА «СВІТОВУ МАЙСТЕРНЮ»
1. Завершення індустріальної революції в Британії. Коли
Фрідріх Ліст та Іштван Сечені закликали співвітчизників створю-
вати сприятливі умови для розвитку промисловості і торгівлі,
вони мали перед очима наочний приклад Великої Британії. Краї-
ни, що першою розпочала індустріальну революцію і за своїм
господарським розвитком випередила усіх європейських сусідів.
Саме завдяки своїй промисловості Сполученому Королівству
вдалося вистояти в боротьбі з Наполеоном і створити найбіль-
шу у світі колоніальну імперію. У першій половині XIX сторіччя
індустріальна революція в Англії і Шотландії була завершена.
Машинне виробництво переважало в усіх провідних галузях
117
промисловості. Продуктивність праці зросла у десятки чи на-
віть сотні разів. Обсяги виробництва — у сотні і тисячі. Британія
перетворилася на «світову майстерню» — у 1840 році вона ви-
готовляла 45 % світової промислової продукції. Навіть машини
тепер робили за допомогою машин.
Пароплав, створений
у 1801 році.
Малюнок XIX ст.

Нове століття стало добою парового транспорту. У 1801 році

був створений перший пароплав, здатний тягнути за собою баржі
з вантажем. У тому ж році з’явилася перша рейкова дорога, а в
1804 році — перший паротяг.
Зусиллями винахідника і під-
приємця Джорджа Стефенсона
в країні розпочалося будівниц-
тво залізниць, довжина яких до
середини сторіччя досягла вже

Джордж Стефенсон.
Паротяг, створений у 1804 роц.і
Портрет В. Лукаса (Інститут
Малюнок XIX ст.
інженерів-механіків у Лондоні)
118
9,5 тисяч кілометрів. Завдяки щільній мережі сполучень швидше
задовольнялися потреби промисловості в сировині, а населення
міст — у продовольстві.
Вдосконалювалися технології, мало не щороку з’являлися
нові верстати і видавали патенти на нові винаходи, які одразу
запроваджували у виробництво. У будівництві поширювалося
використання цементу. Виробництво листового скла дозво-
лило зводити промислові будівлі з великими вікнами. А вста-
новлення газового освітлен-
ня замість не дуже практичних
сальних свічок — подовжити
роботу фабрик, зробивши її при
необхідності цілодобовою.
Справжнім генієм винахід-
ництва вважають британсько-
го вченого і експериментатора
Майкла Фарадея. Син сіль-
ського коваля завдяки безмеж-
ній допитливості пройшов шлях
від помічника лаборанта до про-
фесора Королівського інституту.
Світову славу Фарадею принесли
дослідження електрики, світла Майкл Фарадей.
та магнетизму. Він створив пер- Портрет Т. Філіпса (Національна
ший електричний генератор портретна галерея у Лондоні)
і трансформатор та здійснив
безліч відкриттів в інших галузях знань — вдосконалював маяки,
шукав найкращий спосіб захисту поверхонь від іржі, винайшов
бензин, аміак та рідкий хлор. Визнання сучасників, однак, не
вплинуло на скромний спосіб життя великого вченого. Фарадей
відмовлявся від титулів та посад, а більшу частину зароблених
грошей роздав нужденним.
2. «Робітниче питання». Луддити. Індустріальна революція
змінила Британію. Тепер кожний другий її мешканець жив у містах
або промислових містечках. Чимало вчорашніх селян, робітників
і навіть збанкрутілих підприємців вирушали у пошуках кращої
119
долі до колоній або ж до Сполучених Штатів Америки. Але біль-
шість залишалася на батьківщині. Велика кількість безробітних
дозволяла фабрикантам наймати працівників за мізерну платню.
Тривалість робочого дня не обмежувалась законом і часто сяга-
ла 16 годин на добу. Серед працівників переважали жінки, діти і
підлітки — адже їм платили менше.

Робітниці на текстильній фабриці. Малюнок XIX ст.

Оголошення з обіцянкою
нагороди за викриття луддитів
120
Не дивно, що робітники ста-
вилися до капіталістів з неприхо-
ваною ненавистю. Найзавзятіші
нищили машини і руйнували
фабрики. Таких руйнівників на-
зивали луддитами — на честь
напівлегендарного героя Неда
Лудда, який нібито першим зни-
щив два панчішні верстати. Най-
вищого піднесення рух «борців
з машинами» досяг у 1811 році.
Луддити проводили таємні збо-
ри та тренування, а іноді навіть
засилали шпигунів до ворожих
лав. Переляканий парламент ки-
 Роберт Оуен.
Ватажок луддитів. Портрет Г. Брука (Національна
Малюнок XIX ст. портретна галерея у Лондоні)

нув проти бунтівників війська. За псування машин 17 луддитів

стратили, тисячі — відправили в заслання до колоній.
Не всі підприємці, однак, були безсоромними визискувача-
ми. Валлієць Роберт Оуен, співвласник текстильної фабрики в
селищі Нью-Ланарк, взявся довести, що турбота про найманих
робітників аж ніяк не суперечить інтересам капіталістів. На своє-
му підприємстві Оуен скоротив робочий день до 10 з половиною
годин, забезпечив працівників пристойним житлом, а для їхніх
дітей за свої кошти відкрив початкову школу. Фабрика при цьому
залишалася прибутковою. Експериментом Оуена цікавилися і
навіть захоплювалися, але інші підприємці наслідувати його при-
клад не квапилися.
3. Парламентська реформа 1832 року. Класова держа-
ва. Набагато більше фабрикантів обурювала інша несправед-
ливість — надмірний, на їхню думку, вплив на державну владу
великих землевласників та пов’язаної з ними партії торі. Завдяки
високому майновому цензу з 20 мільйонів британців право голо-
су мали лише 160 тисяч. Список міст, від яких обирали депутатів,
не переглядали сторіччями. Відтак нові промислові центри, на-
121
віть такі великі, як Манчестер або ж Бірмінгем, в яких мешкали
сотні тисяч людей, взагалі не мали своїх представників у пар-
ламенті. Натомість депутата, а іноді двох обирали в містечках,
в яких мешкало менше десятка виборців. Такі «виборчі округи»
називали «гнилими місцинами». Часто представників у палаті
громад взагалі призначав на власний розсуд місцевий лендлорд.
Герцог Ньюкасл, скажімо, хвалився, що міг «обрати» таким чином
аж сімох депутатів.

Купівля місця в парламенті у лендлорда —

господаря «гнилої місцини». Карикатура XIX ст.

Остерігаючись напливу до Британії дешевого зерна після

скасування континентальної блокади, лендлорди домоглися
ухвалення «хлібних законів», які запроваджували надзвичайно
високі мита на ввезення іноземного збіжжя. Але зрештою це при-
звело до збільшення ціни британського хліба. Дорожнеча викли-
кала народні заворушення. Мітинг у Манчестері завершився
122
 Розгін мітингу проти «хлібних законів» в Манчестері.
Карикатура XIX ст.

кривавим розгоном, який порівнювали з битвою під Ватерлоо.

Зрештою уряд торі змушений був піти на поступки. Хлібні мита
дещо зменшили, скасували й заборону на створення робітничих
об’єднань. Скориставшись цим, робітники почали створювати
професійні спілки. Спочатку вони були невеликими і охоплювали
працівників одної чи декількох фабрик. Але окремі виступи чи
страйки підприємцям придушити було легше, тому робітники
прагнули ширшого об’єднання.
У 1830 році була створена перша
загальнобританська профспілка,
що нараховувала до двадцяти
тисяч членів.
У 1832 році віги, нарешті,
домоглися проведення парла-
ментської реформи. Півсотні
«гнилих місцин» взагалі були
Оголошення про мітинг,
ліквідовані, ще тридцять місте- влаштований асоціацією
чок замість двох депутатів тепер профспілок
123
могли обирати лише одного. Натомість за їхній рахунок зросло
представництво великих промислових міст — як нових, так і ста-
рих. Право голосувати отримали всі британці, які мали власні бу-
динки й отримували не менше 10 фунтів доходу на рік. Кількість
виборців зросла удвічі. Та й сам парламент став іншим. Якщо за
часів Середньовіччя чи абсолютної монархії це був орган ста-
нового представництва, то тепер ішлося про представництво
класове. Майновими класами в тогочасній Британії — за давньо-
римським зразком — називали суспільні верстви, що відрізня-
лися між собою не походженням, а статками. До вищого, найза-
можнішого класу, представленого в парламенті, не потрапляла
навіть більшість підприємців. Їх вважали «середнім класом».
А для найбіднішої верстви — найманих робітників — все часті-
ше використовували римську назву пролетарії.
Державу, в якій громадяни мають різні права в залежності
від рівня їхніх доходів, зазвичай називають класовою держа-
вою. Але попри класову обмеженість парламентська реформа
1832 року відкрила шлях до великих змін у британському сус-
пільстві. Було скасовано рабство в колоніях, розширені права

Засідання палати громад. Картина Дж. Хайтера

(Національна портретна галерея у Лондоні)
124
міського самоврядування і запроваджені закони, які обмежу-
вали визиск найманих робітників. Заборонили працю дітей до
9 років, обмежили тривалість робочого часу для підлітків, для
нагляду над дотриманням законів створили фабричну інспек-
цію. Водночас заможних британців звільнили від старовинного
податку «на користь бідняків». Замість цього злидарів примусово
зганяли до спеціальних робітничих домів, де вони змушені були
виконувати важку роботу за мізерну платню. Великого розголосу
набула справа шістьох наймитів, які приєдналися до профспілки,
а суд визнав їх винними у створенні таємної організації і засудив
до семи років каторги в Австралії. Мітинги протесту відбулися
в багатьох британських містах, під петицією до парламенту під-
писалися півмільйона чоловік, і зрештою уряд був змушений
звільнити засуджених.

Демонстрація на захист шести невинно засуджених наймитів.

Малюнок XIX ст.
125

Вікторія. Портрет Дж. Хейтера
(Королівська колекція)
Квиток члена Ліги боротьби проти «хлібних законів»
126
4. Фритредери, чартисти
і Великий голод в Ірландії.
У 1837 році на трон зійшла
нова британська королева —
Вікторія. Початок її правління
пожвавив надії на зміни. Для
захисту своїх інтересів підпри-
ємці створили у Манчестері
Лігу боротьби проти «хліб-
них законів». Ліга закликала
взагалі відмовитися від про-
текціонізму, замінивши його
фритредерством — політи-
кою вільної безмитної торгівлі,
яка б дозволяла вимагати від
інших країн відкриття своїх
ринків для британських про-
мислових товарів.
 Робітники натомість вимагали скасування «законів проти
злидарів» та нової парламентської реформи, яка б дозволила їм
мати в парламенті власних представників. Ватажок Лондонської
асоціації робітників Вільям Ловетт склав петицію з вимогами
запровадження загального виборчого права та щорічних вибо-
рів. Щоб додати петиції ваги, її назвали «Народною хартією».
Тих, хто вимагав її ухвалення парламентом, відтак почали іме-
нувати чартистами. До руху швидко долучилися сотні тисяч
людей з різних куточків Британії. Депутатам «Народну хартію»
урочисто передали в 1839 році, але ті відмовилися її розглянути.
У 1842 році чартисти склали другу петицію, підписи під якою
поставили більше трьох мільйонів британців, проте парламент і
її залишив без розгляду.

Чартисти супроводжують «Народну хартію» і зібрані підписи до парламенту.

Малюнок XIX ст.

З байдужістю депутатів невдовзі зіштовхнулися й мешканці

Ірландії. Більшість мешканців цього острова складали католи-
ки. За кілька століть колонізації майже всі вони втратили власну
землю і змушені були орендувати поля в лендлордів-протес-
тантів. Зубожілі тубільці зазвичай не мали грошей на хліб, тому
харчувалися переважно картоплею. Однак з 1845 року врожаї
картоплі почав знищувати грибок, завезений з Нового Світу. Ір-
127
 ландію охопив Великий голод.
Фритредери переконували, що
скасування «хлібних законів»
дозволить завезти до острова
дешеве збіжжя з континенту. За
їхньою пропозицією парламент
і справді вирішив знизити мито.
Але рішення мало увійти в силу
лише через три роки. Лендлор-
ди зрозуміли, що вирощування
зерна невдовзі стане невигід-
ним, тому почали перетворюва-
ти поля на пасовиська. Дрібних
орендарів просто зганяли з зем-
лі і тим самим позбавляли остан-
Жертви Великого голоду ньої можливості прогодувати
в Ірландії. Малюнок XIX ст. свої родини. За три роки голод,
злидні та викликані ними хвороби знищили близько мільйона
мешканців «Зеленого острова». Стільки ж змушені були назавжди
залишити батьківщину.
5. Література і мистецтво: від
романтизму до реалізму. Разом
із глибокими змінами в британ-
ському суспільстві змінювали-
ся й мистецькі смаки. Початок
XIX сторіччя був часом загаль-
ного захоплення романтизмом,
в якому переплелися німецький
вплив і спадщина місцевих сен-
тименталістів — насамперед Ро-
берта Бернса. Першими англій-
ськими поетами-романтиками
вважають представників так зва-
ної «озерної школи» — Вільяма
Вальтер Скотт.
Портрет Г. Реберна (Шотландська Вордсворта і Семюела Колрід-
національна галерея) жа. «Батьком» історичного рома-
128
ну став шотландець Вальтер Скотт, автор «Айвенго», «Квентіна
Дорварда» та «Роба Роя». Найвідомішими художниками доби ро-
мантизму стали Джон Констебл і Вільям Тернер. Утверджується й
романтичний стиль в архітектурі, який отримав назву неоготики.

Останній рейс «Відважного». Картина В. Тернера

(Національна галерея у Лондоні)

Згодом, однак, неквапливий

і спостережливий «ранній» ро-
мантизм поступився місцем ро-
мантизму бунтарському, найви-
датнішим представником якого є
Джордж Байрон. Аристократ за
походженням, він з однаковим
презирством ставився і до пред-
ставників спадкової знаті, і до
жадібних гендлярів-капіталістів.
Свою першу промову в палаті
лордів Байрон взагалі виголосив
на захист луддитів. Байронічний
герой — улюблений персонаж
Джордж Байрон.
поета — розчарований одинак, Портрет Р. Вестола (Національна
що немовби вивищується над портретна галерея у Лондоні)
129
світом, нездатним його прийняти і зрозуміти. Змушений зали-
шити батьківщину, Байрон багато мандрував і перетворився в
очах європейської публіки на справжнього «співця свободи».
Виїхали з Британії й інші поети його кола — Джон Кітс та Персі
Шеллі, а також дружина Шеллі,
Мері, авторка славнозвісного
роману «Франкенштейн».
Мистецькою відповіддю на
остаточне утвердження індус-
тріального суспільства стала
поява в 30-х роках XIX сторіччя
нового художнього напряму —
реалізму. Письменники-реалісти
прагнули не тікати від дійсності
до уявного світу фантазії, а навпа-
ки — якнайглибше занурювали-
ся до сучасного для них життя. Дії
їхніх творів відбувалися не в се-
Чарлз Діккенс.
Портрет Ф. Александера редньовічних замках, а у нетрях
(Музей мистецтв у Бостоні) фабричних міст. А персонажами
ставали пересічні британці — з
їхніми вадами та чеснотами. Ви-
щим проявом художньої майс-
терності тепер вважали точне,
деталізоване зображення дійс-
ності. Найвидатнішим письмен-
ником нової доби був Чарлз Дік-
кенс, автор романів «Посмертні
нотатки Піквікського клубу»,
«Девід Копперфілд» та «Ніколас
Нікклбі», сповнених співчуття до
страждань представників «ниж-
чих класів». Сучасників вражали
діккенсівські картини людської
Вільям Теккерей. жорстокості, невігластва й егоїз-
Малюнок XIX ст. му, які сприймалися як невід’ємні
130
риси нового, капіталістичного суспільства. Життя «середнього
класу» із сарказмом описав інший письменник-реаліст Вільям
Теккерей — у своєму романі «Ярмарок марнославства», який
сам автор назвав «романом без героя».

ФРАНЦІЯ ЗА ЧАСІВ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ.

РЕВОЛЮЦІЇ ТА ПОВСТАННЯ 30-х РОКІВ
1. Франція за доби Реставрації. Франція, що після Ватерлоо
знову опинилася під владою Бурбонів, залишалася розколотою
країною. Згода Людовика XVIII визнати права власності, набуті
за часів революції, та запровадження конституційної Хартії не
примирили між собою французів. Шляхтичі — емігранти, які
повернулися до країни разом
з Бурбонами, і надалі прагнули
відновлення «старого порядку»,
повернення втраченого майна
та помсти тим, хто його відібрав.
Селяни, навпаки, трималися за
отриману з рук революціонерів
землю і з усе більшою теплотою
згадували «славні часи» напо-
леонівської імперії. Обмеження
громадянських прав і свобод
дратували міщан та освічену мо-
лодь. Заможні підприємці були
невдоволені тим, що втратили
будь-який вплив на владу.
Право обирати залишили
лише за найбагатшими фран-
цузами, переважно великими
землевласниками, — кількість
виборців не досягала і 100 ти-
сяч, а право бути обраними мали
Конституційна хартія
лише 15 тисяч. До того ж обира- 1814 року (Національний архів
лася лише нижня палата парла- Франції)
131
 менту — палата депутатів.
Членів палати перів призначав
король. Але на відміну від часів
«старого порядку» Франція доби
Реставрації була вже не стільки
становою, скільки класовою дер-
жавою. З часом, однак, серед
французьких політиків та вче-
них поширилося й інше розумін-
ня слова «клас». Суспільними
класами стали називати великі
групи людей, що відрізнялися
Герб Франції між собою джерелами доходів
доби Реставрації та місцем у суспільстві. Шляхту і
буржуазію, наприклад, вважали різними класами, навіть якщо
за статками їхні представники могли не надто відрізнятися між
собою. Історики Франсуа Гізо і Адольф Тьєр стверджували, що
політична боротьба насправді є лише наслідком боротьби сус-
пільних класів. Так, під час революції, за їхніми словами, перема-
гала буржуазія, а за доби Реставрації — шляхта.
В обраній у 1815 році палаті
депутатів і справді переважали
реакційно налаштовані шляхти-
чі. Їх навіть називали «більшими
монархістами, аніж сам король».
Роздратований впертістю депу-
татів володар врешті розпустив
цю «неперевершену палату»
та домігся створення слухня-
ної більшості з прихильників
конституційної Хартії. Але після
смерті Людовика XVIII корону
успадкував його брат — граф
д’Артуа, який зійшов на трон під
іменем Карла X. Його вважали
Карл X. Портрет Ф. Жерара
(Прадо) ватажком крайніх монархістів.
132
Під тиском нового володаря депутати ухвалили закон про від-
шкодування емігрантам вартості маєтків, втрачених ними під
час революції. Потрібний для цього мільярд франків фактично
витягнули з кишень буржуазії. Не дивно, що заможні фінансисти
тепер майже відкрито підтримували лібералів в їхній боротьбі з
королівським свавіллям.
2. Липнева революція. Черговий сплеск обурення викликало
призначення керівником уряду улюбленця короля і відомого ре-
акціонера Огюста Поліньяка. Карл X вирішив виявити твердість,
розпустив парламент та призначив нові вибори. Голосування,
однак, завершилося беззаперечною перемогою лібералів, що
гуртувалися навколо газети «Національ», редактором якої був
Тьєр. Тоді король за порадою Поліньяка підписав чотири укази,
за якими скасував результати виборів, позбавив права голосу-
вати торгівців і промисловців та фактично припинив дію конс-
титуційної Хартії.

Указ Карла Х від 25 липня 1830 року про обмеження свободи друку

Спроба відновити абсолютну монархію наштовхнулася на

рішучий опір парижан. 27 липня 1830 року в столиці розпоча-
лося повстання республіканців. Через три дні Карл X змушений
був відмовитися від влади на користь свого онука та залишити
країну. Ліберали не хотіли залишати корону нащадкам ненавис-
133
 Штурм королівського палацу 29 липня 1830 року.
Картина невідомого автора (Музей Карневале)

ного володаря. Але остерігалися

й проголошення республіки, яка
могла, на їхню думку, відкрити
шлях до влади новим якобін-
цям або ж змусити до збройного
втручання Священний союз. На-
місником держави за порадою
Тьєра палата депутатів оголоси-
ла герцога Луї Філіппа — родича
Бурбонів, відомого, однак, своєю
службою в революційній армії
та цілком буржуазним способом
Луї Філіпп. життя за доби Реставрації. А вже
Портрет П. Віньєрона
(Музей Карневале) за тиждень намісник став «волею
народу королем французів».
Своїм рішенням депутати намагалися підкреслити, що новий
монарх отримує владу «з рук нації» та на підставі конституції. На
згадку про революцію і саму монархію тепер назвивали Липне-
вою. До конституційної Хартії внесли деякі зміни, які розшири-
ли громадянські права та повноваження парламенту. Знизили
й майновий ценз — обирати депутатів тепер могли французи,
які сплачували не менше 200 франків податку щорічно. Тож ви-
134
борцями стали найзаможніші підприємці — банкіри, торгівці і
промисловці.
3. Нова хвиля революцій в Європі. Мадзіні. Липнева рево-
люція у Франції викликала хвилю заворушень та повстань і в ін-
ших європейських країнах. У серпні 1830 року взялися за зброю
мешканці Брюсселя, незадоволені упослідженим становищем
колишніх Південних Нідерландів в складі єдиного Нідерланд-
ського королівства. За лічені дні повстання поширилося на
сусідні міста. Придушити його за допомогою армії не вдалося.
Скликаний невдовзі Національний конгрес оголосив про ство-
рення нової держави, яка отримала назву Бельгії. Щоб заспо-
коїти європейських монархів, бельгійським королем оголосили
Леопольда I — родича британської королівської сім’ї.

Бельгійські повстанці.
Картина Г. Вапперса (Королівські музеї витончених мистецтв у Брюсселі)

Новини про бельгійську революцію швидко досягли Царства

Польського. Разом з ними ширилися чутки, що проти револю-
ціонерів російський імператор планує кинути польських вояків.
Чутки прискорили повстання, яке вже давно готували учасники
таємних революційних спілок. У листопаді 1830 року царський
намісник — великий князь Костянтин (той самий, який відмо-
вився від імператорської корони на користь Миколи I) разом
135
із найвищими посадовцями залишив Варшаву. Владу перебра-
ла на себе рада, складена з представників польської знаті. Рада
прагнула домовитися з імператором, але той і чути не хотів про
перемовини з «бунтівниками». Тоді сейм урочисто позбавив Ми-
колу I польської корони та оголосив Росії війну. На придушення
повстання цар кинув 120-тисячну армію під керівництвом фельд-
маршала Івана Паскевича. У повстанців вояків було вдвічі мен-
ше, і вже невдовзі вони зазнали поразки. Імператор позбавив
Царство Польське самоврядування, власного сейму й окремого
війська, оголосив його частиною Росії та поділив на губернії.

Бій польських повстанців з російськими кірасирами в парку Лазенки.

Картина В. Коссака (Приватна колекція)

Поразки зазнали і революції, що спалахнули у 1831 році в

дрібних італійських державах. Спочатку карбонаріям вдалося
зігнати з тронів кількох володарів і вигнати з міста Болонья
намісника римського папи, але вже за місяць австрійські вій-
ська «відновили лад» — за мовчазної згоди «волею народу ко-
роля французів» Луї Філіппа. Втім, саме у Франції італійський
136
вигнанець Джузеппе Мадзіні
створив нову революційну ор-
ганізацію. Вона отримала назву
«Молодої Італії» і оголосила
своїм завданням підготовку ре-
волюції «із народом і для наро-
ду». За італійським прикладом
невдовзі виникла спілка «Моло-
да Німеччина», а потім ще кіль-
ка подібних організацій.
Мадзіні прагнув згуртувати
визвольні рухи з різних країн
Європи навколо спільної мети.
Такою метою він оголосив пере-
творення континенту на спіль- Джузеппе Мадзіні.
ноту національних держав, які Портрет Е. Вентурі
мали змінити легітимні монархії, (Музей Рісорджименто в Генуї)
відновлені Віденським конгре-
сом. Гасло Мадзіні «кожній на-
ції — своя держава» в Італії та
Німеччині звучало як заклик до
об’єднання країни, в Австрій-
ській та Російській імперії — як
вимога їхнього поділу на кілька
окремих держав, а польські (як і
українські) послідовники Мадзіні
змушені були виконувати обидва
завдання одночасно.
4. Липнева монархія у Фран-
ції. Революція 1830 року знищи-
ла легітимну монархію у Франції.
Але коронація Луї Філіппа «від
імені нації» не могла приховати
прірву, яка насправді відділяла Угода про співпрацю між
«Молодою Італією», «Молодою
владну верхівку від більшості Німеччиною» та «Молодою
французького народу. Липнева Польщею», укладена у 1833 році
137
 Засідання французького уряду.
Картина А. Шеффера (Музей Версаля)

монархія була типовою класовою

Франсуа Гізо.
Портрет Ж. Вібера (Музей Версаля)
138
державою. Парламент обирали
лише 250 тисяч найзаможніших
французів. Депутати і державні
посадовці навіть не приховува-
ли, що захищають інтереси тов-
стосумів, а чимало з них і самі
належали до їхнього числа. Вже
під час революції один з очільни-
ків тимчасового уряду Жак Лаф-
фіт передбачливо зауважив, що
«Францією тепер правитимуть
банкіри». Банкіром був і сам Лаф-
фіт, і його наступник на посаді
прем’єр-міністра — Казимир
Пер’є, та й надалі керувати урядами Луї Філіпп зазвичай при-
значав осіб, близьких до фінансових кіл, таких як Тьєр чи Гізо.
Сам король не гребував спекуляціями на біржі, а міністри за ха-
барі роздавали державні замовлення та субсидії, допомагаючи
близьким до них капіталістам примножувати свої і без того чи-
малі статки.
Більшість підприємців, щоправда, доступу до влади так і не
здобули. А їхні скарги залишалися без уваги. Подейкували, що
делегації промисловців, які вимагали знизити майновий ценз,
тодішній прем’єр Гізо поблажливо порадив: «збагачуйтесь, па-
нове, і ви стане виборцями». Уряд і справді розширював можли-
вості для підприємництва та накопичення капіталів — якщо це
не зачіпало інтересів фінансової верхівки. За Липневої монархії
індустріальна революція у Франції отримала новий поштовх.
Розпочалося будівництво залізниць — до цієї прибуткової спра-
ви долучилися банкіри Яків Ротшильд та Ахілл Фульд. Кількість
парових двигунів в країні збільшилася майже в вісім разів, обсяги
зовнішньої торгівлі — утричі, промислове виробництво — на
66 %, а за виробництвом деяких товарів, наприклад шовкових
тканин, Франція посідала перше місце в світі.

Потяг на залізниці Ліон-Сент-Етьєн.

Малюнок XIX ст.

Господарські успіхи, щоправда, мало впливали на добробут

найманих працівників. На вимоги збільшити заробітну платню
підприємці зазвичай відповідали звільненнями. Невдоволення
139
робітників вже у 1831 році вилилося в справжнє повстання у
Ліоні — центрі французької шовкової промисловості. Гаслом
повстанців став вислів: «Жити працюючи, або вмерти в бою».
Робітники змусили війська і загони Національної гвардії зали-
шити місто, але не уявляли, що робити далі. Зрештою бунт при-
боркали, проте через три роки ліонські ткачі знову взялися за
зброю.

Повстання ліонських робітників у 1831 році.

Малюнок XIX ст.

Невдоволенням владою Луї Філіппа намагалися скористатися

республіканці, однак і їхні виступи були придушені. Погрожува-
ли владі й бонапартисти, які мріяли про відновлення імперії на
чолі з небожем Наполеона I, сином колишнього голландського
короля Людовика Луї Бонапартом. Самого Бонапарта спочат-
ку вислали з країни, а потім запроторили до в’язниці, з якої він,
щоправда, втік до Британії. Зрештою навіть серед поміркованих
лібералів з часом ставало все більше супротивників урядової
політики — таких як Алексіс де Токвіль, автор дослідження «Де-
мократія в Америці», в якому він протиставляв французькій
«державній тиранії» самоврядне суспільство США
140
 Свобода, яка веде народ.
Картина Е. Делакруа (Лувр)

Бурхливим за доби Реставрації і Липневої монархії було й

мистецьке життя Франції. Утвердження романтизму в живописі
пов’язують з іменами Теодора Жеріко і Ежена Делакруа, чия
«Свобода, яка веде народ» стала символом революції 1830 року.
Найвидатнішими письменниками-романтиками були Віктор Гюго
і Жорж Санд. З романтизму починали також Проспер Меріме та
Марі-Анрі Бейль, більше відомий під псевдонімом Стендаль. Од-
нак з часом у Франції теж поширюється реалізм, визнаним майс-
тром якого вважають Оноре де Бальзака, автора циклу романів
і повістей «Людська комедія». Підкреслено реалістичним був
живопис Гюстава Курбе та Жана-Франсуа Мілле. Проте на відмі-
ну від Британії кілька художніх напрямків — романтизм, реалізм
і неокласицизм (представлений, зокрема, творчістю Домініка
Енгра) у Франції співіснували, поборювали та водночас взаємно
збагачували один одного.
141
 МРІЇ ПРО СПРАВЕДЛИВЕ СУСПІЛЬСТВО.
СОЦІАЛІЗМ

1. Народження соціалізму. «Нова гармонія» і фаланги. За

прикладом Британії і Франції фабрики на початку XIX сторіччя
почали будувати і в інших країнах. У 20-х роках індустріальна
революція розпочалася в Бельгії і США, у 30-х — у Німеччині,
Австрії, Чехії, Польщі. Мешканці цих країн не лише запозичува-
ли корисні винаходи британців, але й робили власні відкриття.
Французи Жозеф Ньєпс та Луї Дагер створили перші у світі фо-
тографії, чех Йозеф Рессель винайшов гребний гвинт, амери-
канець Семюел Морзе — однодротовий телеграф, його спів-
вітчизник Сайрус Маккормік — збиральний комбайн, німець
Юліус Лібіх — мінеральні добрива. Вдосконалення техніки і тех-
нологій дозволяло виробляти все більше товарів із щоразу мен-
шими витратами. Але для пересічних європейців та американців
життя від того легшим не ставало. Навпаки — запровадження
нових методів господарювання майже всюди призводило до

Відкриття першої німецької залізниці. Малюнок XIX ст.

142
стрімкого зубожіння і розорення
ремісників та дрібних підприєм-
ців, які не витримували змаган-
ня з машинним виробництвом.
Майже нічого не отримували
від промислового піднесення й
наймані працівники. Умови праці
залишалися жахливими, заробіт-
на плата — мізерною, але й таку
роботу знайти могли не всі. Су-
путником злиднів були пияцтво
та вживання наркотиків, проте
й вони ставали джерелом при-
бутку спритних торгівців — нар-
котичні суміші та пігулки прода- Вулиця в Манчестері.
Фото XIX ст.
валися у звичайних крамницях, а
поруч із звичними пивницями виникли бари, в яких міцні напої
вживали просто біля стійки. Тиснява і бруд у робітничих кварта-

Бар у Лондоні. Малюнок XIX ст.

143
лах, що зазвичай не мали водогонів та каналізації, сприяли поши-
ренню хвороб — таких як туберкульоз, чи холера, яка за один
1831 рік забрала життя майже мільйона європейців.
Замість обіцяного економістами зростання добробуту наро-
дів «невидима рука ринку» щедро наповнювала грошима лише
скрині нуворишів, безсоромно вивертаючи і без того напівпо-
рожні кишені трудівників. Омріяні революціонерами конституції
і декларації громадянських свобод не захищали найбідніші верс-
тви суспільства від визиску і злиднів, а рівність прав між власни-
ками і найманими робітниками існувала хіба що на папері. Все
це викликало розчарування в ліберальних ідеях та спричинило
появу нового руху, який отримав назву соціалізм (від французь-
кого «сосьєте» — «товариство», «спільнота»). Попри розмаїття
соціалістичних вчень і течій, їх об’єднувала спільна засаднича
ідея: прагнення справедливості
та встановлення громадського
ладу, в якому добробут людини
та її становище в суспільстві зале-
жали б лише від її власної праці.
Перші соціалісти були під-
приємцями. Роберта Оуена,
скажімо, спроби облаштувати
життя працівників його фаб-
рики зрештою переконали, що
несправедливим є будь-яке сус-
пільство, засноване на приватній
власності. Тож він запропонував
британському уряду вирішити
проблему безробіття шляхом
створення особливих селищ-ко-
оперативів. В таких селищах зли-
дарі, які втратили роботу, могли
би господарювати самі, без капі-
талістів-наймачів. До пропозицій
Титульна сторінка «Огляду
промислової системи» Оуена урядовці поставилися, як
Роберта Оуена до дивацтва чергового мрійни-
144
 Оуенівська громада «Нова гармонія». Малюнок XIX ст.

ка. Але той захопився ідеєю і вже невдовзі оприлюднив масш-

табніший план суспільних змін. Тепер він закликав створювати
трудові громади, засновані на спільній власності їхніх учасників і
розподілі заробленого за потребами працівників. Оуен був впев-
нений, що облаштовані таким чином громади швидко доведуть
свої переваги і витіснять приватні фабрики. Із надзвичайним
натхненням він взявся пропагувати свій план у Британії та за її
межами. До комітету, що залучав кошти для облаштування тру-
дових громад, увійшов навіть герцог Кентський, але грошей все
одно зібрали дуже мало. Оуен тим часом занедбав справи на
власній фабриці. Розчарований, він виїхав до Сполучених Штатів
Америки, де купив 30 тисяч акрів землі і таки заснував грома-
ду «Нова гармонія». До неї приєдналося близько сотні охочих,
справі допомогали й американські благодійники, проте зрештою
експеримент виявився невдалим. Оуен повернувся на батьків-
щину.
Француз Шарль Фур’є також закликав створювати виробничі
громади, які б усім необхідним забезпечували себе самі, — він
145
називав їх фалангами. Але, на
відміну від Оуена, Фур’є не про-
понував відмовлятися від при-
ватної власності навіть всере-
дині громад. Він був упевнений,
що звички людей змінить на-
самперед спільна праця — кож-
ного за його фахом. Учасники
фаланг мали не лише спільно
працювати, але й жити та навіть
їсти разом у великих громад-
ських палацах — фаланстерах.
Французький соціаліст був пал-
ким прихильником розширення
Шарль Фур’є. Малюнок XIX ст.
прав жінок — його вважають од-
ним з засновників руху, який сам
Фур’є назвав фемінізмом. Для виховання дітей у фаланстерах він
пропонував створити дитячі садки. Усе життя Фур’є шукав благо-
дійників, згодних дати гроші для здійснення свого плану. Кілька
фаланг були створені в США вже
після його смерті, проте жодна з
них не проіснувала довше два-
надцяти років.
2. Соціальний реформізм.
Поразки Оуена і Фур’є переко-
нали багатьох соціалістів, що
«трудові громади» просто не
можуть вижити в капіталістич-
ному оточенні, тож змінювати
потрібно все суспільство. Саме
так пропонував діяти француз
Анрі Сен-Симон. Нащадок од-
ного з найдавніших шляхетських
родів Європи, який походив від
Анрі Сен-Симон.
Портрет Г. Енгельмана самого Карла Великого, учасник
(Національна бібліотека Франції) війни за незалежність США, під
146
час Французької революції він здобув чималі статки, скуповуючи
державне майно, та мало не став жертвою якобінського терору.
Розчарування в революційних засобах перетворення суспільс-
тва, що так і не полегшили життя більшості французів, зробило
з Сен-Симона переконаного прихильника мирних перетворень.
Вражений успіхами індустріальної революції, французький
соціаліст вважав, що зиск від неї мають отримувати усі громадя-
ни, тому господарство має бути «організоване» і надалі розви-
ватися за єдиним планом. Розробляти такий план, на думку Сен-
Симона, могла б особлива рада промисловців, яка складалася б
із найталановитіших підприємців. Держава мала б також стежити
за дотриманням справедливості та допомагати громадянам зна-
ходити роботу за їхніми здібностями. Французький соціаліст був
упевнений, що треба лише переконати політиків і підприємців
в перевагах свого плану, і тоді до справедливого суспільного
устрою можна буде перейти без війн і революцій — шляхом со-
ціальніх реформ.
Прихильником соціального
реформізму був і француз Луї
Блан. Він стверджував, що ін-
тереси фабрикантів і найманих
робітників насправді багато в
чому збігаються, варто лише
знайти правильний спосіб ор-
ганізації їхньої спільної праці.
Таким способом сам Блан вва-
жав виробничі асоціації. Капітал
для їхнього створення соціаліст
пропонував надати підприєм-
цям або ж державі, а внеском
робітників вважати працю. Блан
сподівався, що поступово ви-
робничі асоціації утвердяться в
усіх галузях промисловості і тим
самим облаштують їх на соціаліс- Луї Блан.
тичних засадах. Малюнок XIX ст.
147
 Ще один французький
соціаліст — П’єр Прудон не
покладався ані на підприєм-
ців, ані на державу. Він називав
себе анархістом (з грецької
слово «анархія» перекладається
як «безвладдя», «бездержав’я»).
Причиною несправделивості в
суспільстві він вважав гроші, які
дозволяють торгувати товарами
за довільно встановленими ціна-
ми. Завдяки цьому, був переко-
наний Прудон, великі власники
примножують свої багатства, а
трудівники — лише зубожіють.
«Власність — це крадіжка», —
П’єр Прудон. стверджував соціаліст. Подолати
Портрет Г. Курбе
(Музей Пті-Пале) майнову і суспільну нерівність
він пропонував за допомогою
обміну товарами та послугами без грошей, за вартістю вкладеної
у них праці. Прудон також закликав створити «народний банк»,
який надавав би ремісникам та селянам безвідсоткові кредити
і допомагав би дрібним власникам, об’єднаним у самоврядні
громади. А організованим громадянам держава просто не буде
потрібна — переконував ватажок анархізму.
В Британії під впливом Оуена вже на початку 20-х років
XIX століття виникли перші споживчі кооперативи, що про-
давали своїм учасникам товари за цінами, нижчими за рин-
кові. Але найуспішнішим виявилося створене в 1844 році
Рочдельське споживче товариство. Заснували його 28 робіт-
ників і ремісників, чий спільний капітал складав лише 28 фунтів
стерлінгів. Рочдельці спільно керували справами товариства,
але відмовилися від ідеї торгувати товарами собі на збиток і
досягли справжнього господарського успіху. За їхнім прикла-
дом почали виникати кооперативи в Британії та інших індуст-
ріальних країнах.
148
 Засновники Рочдельського споживчого товариства. Фото XIX ст.

3. Революційний соціалізм. Були серед соціалістів і рево-

люціонери, які не вірили в реформи й можливість мирного
утвердження справедливого суспільного ладу. Найвідомішим
з них був француз Огюст Бланкі.
Син депутата-жирондиста, який
підтримав наполеонівський пе-
реворот і навіть отримав за це
дрібну державну посаду, Бланкі
з юності був противником мо-
нархії. Захопившись підпільною
боротьбою, він спочатку при-
єднався до карбонаріїв, потім
був учасником Липневої рево-
люції, а за кілька років після неї
був засуджений до тюремного
ув’язнення за спробу підняти
повстання вже проти Луї Філіп-
па. У в’язниці він познайомився
Огюст Бланкі.
з працями Сен-Симона та Фур’є і Портрет А. Серр
став соціалістом. Свої нові погля- (Музей Карневале)
149
ди він виклав у статті з назвою «Хто варить суп — той і має його
їсти», оголосивши власників-буржуа паразитами, які живляться
працею пролетарів.
Поділяючи мету соціалістів-реформаторів, Бланкі, натомість,
вважав, що досягти її можна лише шляхом революції, але не
політичної, а соціальної, яка силою знищить несправедливий
лад. Щоб революція була успішною, переконував він, необхідна
невелика, але дисциплінована революційна організація, яка в
слушний момент зможе захопити владу і здійснити перетворен-
ня в інтересах народу.
Яким саме буде новий лад, Бланкі не прогнозував, але його со-
ратник Теодор Дезамі стверджував, що приватна власність буде
скасована, праця стане привабливою і необтяжливою — адже
робочий день буде коротким, й усю важку роботу виконувати-
муть машини. А влада належатиме місцевим громадам — кому-
нам, всі рішення в яких громадяни ухвалюватимуть спільно. Саме
тому Дезамі називав омріяний
ним устрій комунізмом.
Серед прихильників револю-
ційного соціалізму були не лише
французи. Напівтаємну спілку
створили й німецькі вигнанці,
які змушені були перебратися
до Франції, Бельгії та Британії.
Організація кілька разів зміню-
вала назву і врешті взяла собі
ім’я Союзу комуністів. Програ-
му організації — «Маніфест ко-
муністичної партії» — уклали
філософ Карл Маркс та публі-
цист Фрідріх Енгельс, відомий
своєю книжкою про становище
британських робітників.
Титульна сторінка Маркс був вражений ма-
часопису «Егалітер» («Прихильник
рівності»), що його видавав совістю й організованістю ро-
Теодор Дезамі бітничого руху в Сполученому
150
 Титульна сторінка Карл Маркс.
«Маніфесту Комуністичної партії» Малюнок XIX ст.

Королівстві. Взявши за основу ідеї Гізо про боротьбу суспільних

класів, він зробив висновок, що в капіталістичному суспільстві
відбувається непримиренна боротьба між класами буржуазії
та найманих робітників (пролетаріатом). Згуртованість і дис-
ципліна, виховані працею на фабриках, а головне — відсут-
ність власності, переконував Маркс, перетворює пролетарів на
найреволюційніший клас, здатний не лише здобути державну
владу, але й здійснити соціальну революцію. Ця революція, на
переконання німецького філософа, мала знищити капіталізм
і приватну власність взагалі, передавши засоби виробництва,
землю та фабрики новій, «пролетарській» державі. А вже потім
на руїнах старого суспільства міг постати справді вільний лад,
в якому не буде ані класів, ані держави як засобу панування
одного класу над іншим. Головним завданням революціонерів
Маркс і Енгельс оголосили не таємну підготовку повстань і ви-
шкіл підпільників-однодумців за рецептами Бланкі, а гуртування,
організацію і виховання в революційному дусі робітничого класу.
151
 ПОЧАТОК РОЗПАДУ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.
ГРЕЦІЯ І ЄГИПЕТ
НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
1. Османські султани втрачають владу над підвладними
землями. Османська імперія на початку XIX століття перебу-
вала в глибокому занепаді. В Стамбулі панували яничари, які
міцно трималися за свої привілеї і силою зупиняли будь-які
спроби реформ. Слабшала й влада Порти над завойованими
землями. Султани змушені були визнати автономію Молдо-
ви, Валахії і Сербії, фактично незалежною стала Чорногорія.
Намісники Албанії та Сирії визнавали владу Стамбула лише
на словах. Беї Алжиру, Тунісу і Триполітанії відчували себе на-
стільки самостійними, що наважувалися самотужки воювати з

Виїзд султана. Малюнок XIX ст.

152
іноземними державами — Іспанією, Британією, Швецією, навіть
із Сполученими Штатами.

Американська військова флотилія біля берегів Триполітанії.

Картина М. Корна (Музей Морської академії в Аннаполісі)
Османському пануванню над Аравією кинули виклик вахха-
біти. Засновник їхнього віровчення, богослов Мухаммад абд-
аль-Ваххаб, прагнув «очистити» іслам від викривлень і залишків
язичництва. Під ваххабітськими гаслами в глибині Аравії постала
незалежна Саудівська держа-
ва, еміри якої захопили Оман,
відібрали в Османської імперії
південне узбережжя Перської
затоки, Мекку і Медіну, здійсню-
вали грабіжницькі напади на Си-
рію та Месопотамію.
В Єгипті, який ледь не захопив
Бонапарт, після відступу фран-
цузів розпочалася громадянська
війна. Переміг у ній командувач
загону вояків-албанців Мухам-
мед Алі. Талановитий воєначаль-
ник і хитрий дипломат, він почав Мухаммед Алі. Портрет Д. Вілкі
з того, що зменшив податки і за (Галерея Тейт)
153
 Вбивство мамлюків в каїрській цитаделі.
Малюнок XIX ст.

підтримки єгиптян домігся призначення себе османським наміс-

ником. Запросивши до себе на учту дві тисячі найвпливовіших
мамлюків, він усіх їх холоднокровно перебив. Британців, які за-
хопили Александрію, Мухаммед Алі змусив забратися геть. Після
знищення мамлюків, які ще залишалися живими, його влада над
країною стала беззаперечною.
2. Єгипет під владою Мухаммеда Алі. Мухаммед Алі ви-
знавав зверхність султана, але водночас прагнув перетворити
Єгипет на сильну і самодостатню державу. Новий володар на-
самперед дбав про власну владу
та збагачення, проте не забував
і про інтереси заможних підда-
них — великих землевласників,
духовенства та купців. Замість
знищеної мамлюцької знаті він
створив верству нових поміщи-
ків, зобов’язаних своїм станови-
Прапор Єгипта за правління
Мухаммеда Алі щем йому особисто.
154
 Володар охоче залучав на службу європейців, а його радни-
ками в господарських питаннях були сен-симоністи. Держава
відібрала на свою користь більшість орних земель і змушувала
селян вирощувати бавовну та інші культури, які можна було з
вигодою продати за кордон. За кошти скарбниці відновлювали
старі і будували нові зрошувальні канали. Усю зовнішню тор-
гівлю Єгипту тепер теж контролював уряд. Державі належала й
більшість збудуваних за правління Мухаммеда Алі промислових
підприємств. Головним споживачем їхньої продукції був потуж-
ний єгипетський флот та армія, вишколена й озброєна за євро-
пейським зразком. Увесь тягар реформ ліг на плечі звичайних
єгиптян.

Порт Александрії. Картина В. Курдуана

(Морський музей в Тулоні)

Із зміцненням і поширенням влади єгипетського намісника

змушені були рахуватися і в Стамбулі. Султан намагався нацьку-
вати Мухаммеда Алі на ворогів імперії, з якими йому час від часу
«доручали» воювати. Єгипетська армія розгромила саудівців і за-
хопила Аравію, а потім здобула Судан. Щоправда, всі ці території
були приєднані до володінь самого Мухаммеда Алі.
155
 3. Алі-паша і повстання у Греції. Поступово розширював
свої володіння й османський намісник Албанії Алі-паша. Під-
ступами та підкупом він домігся
підпорядкування собі Македонії
та частини Греції й здобув титул
командувача османських військ
Румелії — тобто усіх європей-
ських володінь імперії. Жорс-
токий та жадібний володар, він
водночас дбав про розвиток
торгівлі, ремесел і мистецтв, роз-
будував і прикрасив свою сто-
лицю — місто Яніну. Алі-паша
вважав себе меценатом та при-
хильником грецької культури,
Алі-паша. Малюнок XIX ст.
навіть укази видавав грецькою
мовою, а в розмовах з європейськими дипломатами розпові-
дав про плани перетворення свого намісництва на самостійну
грецьку державу.
До здобуття незалежності прагнули чимало й самих греків.
Але Алі-пашу вони не підтриму-
вали і сподівалися радше на до-
помогу християнських держав.
Найрішучіші створювали таєм-
ні спілки — схожі на масонські
ложі та венти карбонаріїв. Так,
в Одесі було засноване товари-
ство «Філікі Етерія» (з грецької
його назву перекладають як «То-
вариство друзів»).
Не довіряв Алі-паші й султан.
Як тільки в Стамбулі вирішили,
що можуть приборкати занадто
самостійного намісника, проти
Квиток члена товариства нього кинули усі наявні війсь-
«Філікі Етерія» ка. Яніна опинилася в облозі.
156
Скориставшись тим, що головні
сили турків були спрямовані
проти Алі-паші, грецькі револю-
ціонери у 1821 році підняли пов-
стання на Пелопонесі. Скликані
повстанцями Національні збори
проголосили незалежність краї-
ни. Алі-паша невдовзі капітулю-
вав і був страчений, проте осман-
ська армія згаяла час, і її перший
напад на Грецію був відбитий.
Переможці, щоправда, швидко
розсварилися між собою, дійшло
до збройних сутичок. Спочатку
військові ватажки з’ясовували Освячення прапора грецьких
стосунки з великими землевлас- повстанців єпископом Германом.
никами, а потім — землевласни- Картина Т. Врізакіса
(Національна галерея в Афінах)
ки із заможними торгівцями.
Священний союз засудив грецьке повстання. Але допома-
гати придушувати його не став. Вояків султану надіслав лише

Облога Афін єгипетським військом. Малюнок XIX ст.

157
Мухаммед Алі — в обмін на обіцянку віддати під його владу
Сирію та острів Крит. Єгипетське військо не знало жалю і зни-
щувало все на своєму шляху. Греція була спустошена, десятки
тисяч повстанців і тих, хто їх підтримував, обернули на рабів.
Султан скористався перемогами єгиптян насамперед для зміц-
нення свого становища в столиці. Було оголошено про початок
створення регулярної османської армії. Яничари спробували
підняти повстання в Стамбулі, але їх швидко розігнали гармат-
ним вогнем. Після цього яничарське військо взагалі розпусти-
ли — разом із вже непотрібними султанові загонами феодаль-
ної кінноти.
Тим часом звірства єгипетських вояків у Греції викликали все
більше обурення європейців. На допомогу повстанцям вируша-
ли добровольці, для них збирали гроші і надсилали зброю. Бай-
рон прибув з власним загоном і загинув на грецькій землі. Коли ж
греки обрали президентом своєї держави колишнього міністра
закордонних справ Росії Іоанна
Каподистрію, до тиску на Стам-
бул долучилися й європейські
монархи. Наприкінці 1827 року
об’єднана морська ескадра
Британії, Франції і Росії знищи-
ла турецько-єгипетський флот
в Наваринській бухті. Султан
оголосив Росії війну, але зазнав
поразки і змушений був погоди-
тися на автономію Греції. А вже
в 1830 році греки домоглися
визнання повної незалежності.
До нової держави увійшли Пе-
лопонес, Аттика і деякі сусідні з
ними області. Більшість островів
Егейського моря залишилися під
османською владою. За наполя-
Іоанн Каподистрія.
Портрет невідомого автора ганням Британії Греція стала ко-
(Історичний музей в Афінах) ролівством, а після смерті пре-
158
 Наваринський бій. Картина І. Айвазовського
(Військово-морське училище у Петербурзі)

зидента Каподистрії на престол

був запрошений Оттон Віттельс-
бах — син короля Баварії.
4. Мухаммед-Алі кидає ви-
клик султану. Втративши Грецію,
султан посварився і з Мухамме-
дом Алі. Не дочекавшись вико-
нання обіцянки віддати під його
владу Сирію, єгипетський наміс-
ник захопив її силою та вдерся
до Анатолії. Шлях йому засту-
пила османська армія на чолі
з великим візиром. Але, попри
подвійну перевагу, вона була
швидко розгромлена єгиптяна-
ми. У відчаї Порта звернулася по
Оттон Віттельсбах. Портрет
допомогу до царя. Російський Й. Штілера (Музей Бенакі)
159
флот увійшов до Босфору, а російські солдати зайняли перед-
містя Стамбула. Мухаммед Алі погодився укласти мир, султан
визнав усі його завоювання, а Єгипет погодився й надалі спла-
чувати данину до османської скарбниці.
Імперія була врятована, проте поступилася незалежністю.
Щоб урівноважити вплив Росії, султан уклав договір з Британією,
надавши її торгівцям право безмитної торгівлі в усіх османських
володіннях. Невдовзі схожі привілеї отримали французи, гол-
ландці, пруссаки та піддані інших європейських держав.

Єгипет і Греція за доби Мухаммеда Алі

Іноземці вимагали, щоб такі ж права були визнані за ними в

Єгипті та Сирії, підвладних Мухаммеду Алі. Той категорично від-
мовлявся. Тоді європейці підбурили султана розпочати нову вій-
ну проти бунтівливого намісника. Але єгипетська армія вчергове
розгромила османське військо, до того ж на бік Мухаммеда Алі
перейшов і флот султана. Довелося спрямовувати до Сирії бри-
танські і австрійські війська, а до берегів Єгипту — британську
160
ескадру. На цей раз Мухаммед Алі змушений був підписати мир
і відмовитися від своїх загарбань в Азії. А в самому Єгипті іно-
земці отримали право вільно скуповувати бавовну і продавати
промислові товари — на збиток місцевим виробникам.

Перемовини Мухаммеда Алі з представниками європейських держав.

Малюнок XIX ст.

Країна, щоправда, була остаточно визнана спадковим во-

лодінням Мухаммеда Алі, фактично — самостійною державою,
володарів якої надалі іменували хедивами. Завдяки новому
становищу Єгипет став осередком арабського національного
відродження, яке отримало назву Нахда (з арабської — «про-
будження»). «Батьком» Нахди вважають єгиптянина Рифу ат-Тах-
таві, випускника медресе аль-Азхар, який шість років прожив у
Франції і став свідком Липневої революції. Ат-Тахтаві організував
в Каїрі державну школу іноземних мов та заснував першу араб-
ську газету. Трохи згодом ліванець Бутрус аль-Бустані створив у
Бейруті науково-освітнє товариство та першу сучасну арабську
середню школу. Саме за часів Мухаммеда Алі, завдяки зусиллям
Жана-Франсуа Шампольйона та інших європейських вчених,
161
розпочалося наукове дослідження пам’яток стародавніх цивілі-
зацій Близького Сходу — фараонівського Єгипту, Ассирії, Вави-
лонії.
5. Алжир стає французькою колонією. Французи скориста-
лися послабленням Османської імперії, щоб прибрати до своїх
рук Алжир. Приводом для вторгнення став удар опахалом,
яким місцевий бей образив французького консула. У 1830 році

Французська армія в Алжирі. Картина Т. Гудена

(Музей Версаля)

після обстрілу з моря і з сухо-

долу загарбники захопили цита-
дель міста Алжир. Бей одразу ж
здався і втік з країни на фран-
цузькому кораблі. Владу колоні-
заторів поквапилися визнати й
інші прибережні міста. Проте
брутальна поведінка іноземців
вже невдовзі викликала числен-
ні повстання.
Опір гірських племен очолив
молодий поет і полководець Абд
аль-Кадир. Після кількох важких
поразок французи змушені були
Абд аль-Кадир. визнати незалежність його дер-
Портрет А. Тісьє
(Музей Версаля) жави. Ставши володарем, Абд
162
аль-Кадир намагався впорядкувати управління та збір податків,
будував фортеці і мануфактури для потреб своєї армії. Але ко-
лонізатори невдовзі відновили війну й зрештою полонили ал-
жирського ватажка. Відібрані у місцевих мешканців землі щедро
роздавали європейським переселенцям — не лише французам,
але й іспанцям, італійцям, мальтійцям, німцям — загальна кіль-
кість яких вже невдовзі перевищила 110 тисяч чоловік.

ОПІЙ, ЗЕМЛЯ І ЗОЛОТО.

КОЛОНІЗАЦІЙНІ ВІЙНИ 20—40-х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ
1. Новий сплеск колоніальних загарбань. Перша «опіум-
на війна». Заморські володіння здобувала не лише Франція. До
колоніальних загарбань долу-
чилася і Росія, яка вела війни на
Кавказі та здобувала нові землі
в Америці — на Алясці. Саме
російська експедиція Фаддея
Беллінгсгаузена у 1820 році
дісталася останнього невідомого
людству материка — Антаркти-
ди. Однак першість у колоніаль-
них загарбаннях, безумовно,
належала Британії. Із здобуттям
долини Інду і знищенням держа-
ви сикхів британська Ост-Індська
компанія остаточно підпоряд-
кувала собі Індію. Залежним від Крижані гори Антарктики.
неї став Непал, почалося при- Картина І. Айвазовського
(Феодосійська картинна галерея)
єднання Бірми. Для контролю
над Малаккською протокою був заснований порт Сінгапур, а в
1839 році британським став Аден у Ємені.
Якщо в XVI—XVIII століттях з колоній до метрополій насампе-
ред вивозили дорогоцінні метали та споживчі товари — прянощі,
чай, вироби місцевих ремісників, то з початком індустріальної ре-

163
 волюції заморські володіння пе-
ретворюються на джерело сиро-
вини для європейських фабрик
та ринок збуту для виробленої
ними продукції. Індійську бавов-
ну, наприклад, везли до Манчес-
тера та інших британських міст,
а виготовлену тканину — назад
до Індії. Мріяли у Лондоні при-
брати до своїх рук і величезний
китайський ринок. Але цінські
Рупія, карбована Британською
Ост-Індською компанією імператори не бажали торгува-
ти з іншими державами. Та й самі
китайці іноземними виробами не цікавилися. Власні ж товари,
які вивозили за кордон — чай, шовк, порцеляну — продавали
за золото або срібло.
Щоб потрапити на закритий для них ринок, британцям був
потрібний особливий товар, на який у Китаї був би постійний

«Ви повинні купити цей подарунок!» Карикатура XIX ст.

164
попит. Таким товаром став опій — наркотик, який виготовляли з
маку, вирощуваного у Бірмі та підвладній Ост-Індській компанії
Бенгалії. Вживання опію (як, власне, і будь-якого іншого наркоти-
ку) швидко ставало звичкою, до якої досвідчені споживачі долу-
чали інших. З кожним днем залежні від наркотику китайці вима-
гали все більше отруйного зілля. Цінський уряд заборонив його
ввезення до Китаю, але зупинити контрабанду не зміг. Підкупити
митників та посадовців було легко, до того ж і серед них було
чимало споживачів опію, зацікавлених в порушенні урядових за-
борон. За кілька десятиріч кількість наркоманів у країні зросла
до 2 мільйонів. Щороку до Цінської імперії потрапляло не менше
2 мільйонів тонн наркотику.
Зрештою за наказом імператора британське представництво
в Гуанчжоу, єдиному порті, через який іноземці могли торгува-
ти з Китаєм, взяли в облогу і змусили видати усі наявні запаси
опію, який одразу ж привселюдно спалили. В Лондоні знищення
цінного товару оголосили зазіханням на власність британських
підданих. У 1840 році Сполучене Королівство розпочало проти
Цінської імперії Першу «опіумну війну». Британські військові па-
роплави швидко довели свою перевагу над флотом та береговою

Обстріл китайських кораблів британською ескадрою. Гравюра XIX ст.

165
артилерією супротивника. За два роки імператор капітулював,
погодився сплатити контрибуцію і відкрити для безмитної тор-
гівлі одразу п’ять китайських портів. Британці отримали в оренду
острів Сянган (Гонконг), а також право жити в інших китайських
містах в особливих кварталах — сетлментах під власною охо-
роною. Вже невдовзі Цінська імперія змушена був укласти такі ж
нерівноправні договори із США та Францією.
2. Колонізація Нової Зеландії. Початок боротьби за само-
стійність Канади. Колоніальні загарбання XIХ сторіччя не завжди
були справою урядів або великих торгівельних компаній. Час-
то попереду йшли приватні особи — колоністи, які намагали-
ся самі облаштуватися в далеких краях. Саме так відбувалося
в Новій Зеландії, яку Британія довгий час навіть відмовлялася
оголошувати своїм володінням — один з прем’єр-міністрів якось
відповів черговим прохачам, що «в Сполученого Королівства і
так вистачає колоній». Торгівля з цими віддаленими островами
спочатку зводилася до продажу войовничим племенам маорі
європейських рушниць, за допомогою яких тубільці вели між со-

Поселення маорі у Новій Зеландії. Малюнок XIX ст.

166
бою так звані «мушкетні війни».
За кілька років маорі спорядили
до Австралії і власний корабель,
але він був затриманий британ-
цями — оскільки не мав прапора.
Островитяни вирішили створити
Прапор Сполучених племен
власну державу. В 1835 році ва- Нової Зеландії
тажки маорі ухвалили складену
британським представником Декларацію незалежності, яка
проголосила створення союзу Сполучених племен Нової Зе-
ландії.
З часом на островах побільшало європейських переселен-
ців, які намагалися відібрати в тубільців їхні землі. З надією, що
королева Вікторія допоможе своїм підданим захистити їхнє май-
но, у 1840 році ватажки племен підписали «договір Вайтангі»
(за назвою річки, на березі якої
його уклали), за яким Нова Зе-
ландія ставала британським во-
лодінням, а власність тубільців
на землю оголошувалася недо-
торканною. Однак сподівання не
виправдалися. Колоністи і надалі
усіма можливими способами
позбавляли маорі їхніх земель.
Вже через п’ять років суперечки
переросли у справжню війну між
«рівноправними» британськи-
ми підданими — тубільцями і пе-
реселенцями. Маорійські війни
тривали кілька десятиріч — аж
до остаточної колонізації Нової
Зеландії.
В Канаді, на відміну від Нової
Зеландії, опір тубільців був зла-
маний ще у XVIII сторіччі. Євро- «Договір Вайтангі»
пейські переселенці почували (Архів Нової Зеландії)
167
 Бій квебекських повстанців з британськими урядовими військами.
Малюнок XIX ст.

себе набагато впевненіше, і влада метрополії ставала для них

все обтяжливішою. Щоправда, об’єднанню колоністів заважали
культурні відмінності — на берегах озера Онтаріо жили пере-
важно англомовні протестанти, а мешканці Квебеку були като-
ликами і розмовляли французькою. Проте вже в 1837—1838 ро-
ках спалахнули перші повстання проти британської влади.
Повстання придушили, їхніх ватажків стратили, але вже за кілька
років влада метрополії змушена була погодитися на створення
в Канаді власного уряду, відповідального перед представниць-
кою асамблеєю. А депутати від Квебеку здобули право виступа-
ти французькою.
3. «Великий трек» і утворення незалежних республік в Аф-
риці. Суперечки з колоністами у британської влади виникли і в
Південній Африці. Адже у Капській колонії спочатку переважа-
ли вихідці з Нідерландів, яким вона належала до кінця ХVIII ст.
Розмовляли першопоселенці одним з діалектів голландської
мови, тож з часом, щоб відрізняти від британців, їх стали на-

168
зивати африканерами або ж бурами (голландською — «селя-
нами»). Заможні бури здавна мали невільників та темношкірих
слуг — тому були вкрай незадоволені скасуванням рабства в усіх
британських володіннях. Ще більше обурення викликало рішен-
ня використовувати в колоніальних установах лише англійську
мову та перевести на неї викладання в усіх місцевих школах.
Зрештою найрішучіші з бурів вирішили залишити колонію
та знайти собі інші землі для поселення. Рух розпочався у
1835 році і згодом отримав назву «Великого треку». Перетнув-
ши Драконові гори, колоністи потрапили до країни зулусів.
На землях, захоплених в тубільців силою зброї, бури створили
Республіку Наталь. Влада Капської колонії, щоправда, за кілька
років змусила переселенців знову визнати себе британськими
підданими. Наталь втратив незалежність. Незгодні з цим афри-
канери змушені були переселятися далі на північ, де пізніше

Бури-переселенці долають Драконові гори. Малюнок XIX ст.

169
 виникли нові самостійні респуб-
ліки — Трансвааль та Оранже-
ва держава.
Перцевий берег у Західній
Африці натомість колонізували
темношкірі переселенці зі Спо-
лучених Штатів. Колишнім ра-
бам на новому місці допомогли
облаштуватися американські
аболіціоністи і навіть деякі ра-
Переселення бурів та утворені бовласники, які прагнули повер-
ними держави нення африканців на їхню «істо-
ричну батьківщину». Щоправда,
переселенці не поспішали змі-
шуватися з тубільцями і згодом
перетворилися на привілейова-
ну верхівку Республіки Ліберія,
проголошеної незалежною у
1847 році.
Прапор Республіки Ліберія 4. «Країна переселенців» —
США. Американо-мексиканська
війна і Каліфорнійська «золота
лихоманка». До самих Сполучених Штатів тим часом продовжу-
вали переселятися європейці, що сподівалися знайти за океа-
ном роботу, а якщо пощастить — то й розпочати власну спра-
ву. Робочих рук в США і справді не вистачало, тому підприємці
платили робітникам більше, ніж у Старому Світі. А той, хто мав
сили і бажання, міг знайти для себе вільну ділянку землі — на
територіях, приєднаних до Сполучених Штатів після здобуття
незалежності та купівлі Луїзіани. Серед переселенців були не
лише британці, дедалі більше ставало ірландців та німців. Не за-
вжди нових прибульців зустрічали приязно, проте суміш різних
звичаїв, мов і релігій зрештою стала живильним середовищем
для розвитку самобутньої американської культури. Романи Ва-
шингтона Ірвінга і Фенімора Купера, поезія Генрі Лонгфелло,
живопис Томаса Коула знайшли визнання і за межами Сполуче-
170
 Переселенці перетинають Міссісіпі.
Картина К. Крістіенсена
(Музей мистецтв Університету Бригама Янга)

них Штатів. А Едгару По світова

література завдячує появою ціл-
ком нових жанрів — триллера
та детектива.
Для кого американське су-
спільство залишалося закритим,
так це для тубільців — індіанців.
Американський уряд за допомо-
гою зброї та підкупу змушував
їхні племена відкочовувати все
далі на захід або ж до спеціаль-
но відведених резервацій. «Очи-
щені» таким чином краї одразу ж
Едгар По. Портрет С. Осгуда
заповнювали переселенці з ат- (Колекція Нью-Йоркського
лантичного узбережжя. Найрі- історичного товариства)
171
шучіше були налаштовані заможні рабовласники. Поширені в
їхніх маєтках способи обробки землі швидко виснажували ґрунт,
і якщо плантатор не хотів втрачати прибутків, йому доводилося
постійно шукати нові місця для плантацій. За кілька десятиріч
великі землевласники опанували майже всі американські тери-
торії, придатні для плантаційного господарства, і з усе більшою
заздрістю дивилися в бік сусідньої Мексики, чиї північні провінції
залишалися малонаселеними. Зацікавлені в облаштуванні від-
далених земель, мексиканські урядовці спочатку й самі заохо-
чували переселення нових колоністів до прикордонної області
Техас. Щоправда, в їхній державі рабство було заборонене, а
американці привозили з собою невільників.
Коли чисельність колоністів з-за кордону у кілька разів пе-
ревищила кількість техаських мексиканців, в Мехіко злякали-
ся і вирішили припинити переселення. Прибульці у відповідь
взялися за зброю. У 1836 році представники колоністів про-
голосили Техас незалежною державою. Надіслані проти бун-
тівників війська потрапили у пастку, в полон до ополченців
потрапив і сам мексиканський президент, який змушений був
підписати угоду про самостійність Техасу. Нову державу одразу
визнали США, а трохи згодом —
Британія і Франція. Категорич-
но відмовився це робити лише
парламент Мексики. Невдовзі,
однак, проти влади Мехіко по-
встали ще кілька областей, зо-
крема Юкатан. Американський
конгрес запропонував Техасу
Прапор Республіки Техас
ввійти до складу Сполучених
Штатів. Мексика розірвала відносини з США, і у 1846 році між
двома державами розпочалася війна.
Американські переселенці, які мешкали на узбережжі Ти-
хого океану, скористалися нагодою й утворили Республіку
Каліфорнія, що майже одразу увійшла до складу США. Наступ-
ного року американські війська захопили Веракрус і з боями
дійшли до Мехіко. В конгресі готувалися приєднати до США
172
Американські війська вступають до Мехіко. Гравюра XIX ст.

Втрати Мексики внаслідок війни з США

173
і Юкатан, але на півострові спалахнуло повстання індіанців
майя, а втягуватися у війну з ними американці бажання не
мали. Тож у 1848 році був укладений мирний договір, за яким
Мексика відмовилася на користь США лише від північних об-
ластей.
За дев’ять днів до підписання угоди в приєднаній до США
Каліфорнії знайшли великі поклади золота. Невдовзі розпоча-
лася «золота лихоманка». З надією на швидке збагачення на
береги Тихого океану рушили сотні тисяч шукачів щастя — зі

Оголошення з рекламою швидкісних вітрильників,

на яких можна було дістатися Каліфорнії
під час «золотої лихоманки»

Сполучених Штатів, Європи і Латинської Америки. Більшість з

них, щоправда, повернулася додому з порожніми руками, але
наплив переселенців сприяв швидкому господарському під-
несенню краю, зростанню міст, будівництву залізниць і доріг.
Завдяки каліфорнійському золоту грошова одиниця США — до-
лар — здобула визнання у світі. І саме для шукачів «жовтого ме-
талу» почали шити міцні штани з вітрильної тканини — славно-
звісні джинси.
174
 Бухта Сан-Франциско. Фото XIX ст.

РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 РОКІВ У ЄВРОПІ

1. «Весна народів». Останні з 40-х років XIX сторіччя у біль-
шості країн Європи видалися неврожайними. Подорожчання
хліба та іншого продовольства одразу відчув міський просто-

«Хлібні заворушення» в Німеччині у 1847 році. Малюнок XIX ст.

175
люд — робітники та ремісники. Водночас британську, а за нею
французьку промисловість охопила криза збуту — фабриканти
не могли продати вже виготовлені товари. Підприємства бан-
крутували, працівники втрачали роботу, а тим, хто її зберіг, за-
тримували зарплату. Народне невдоволення швидко зростало і
зрештою вилилося в справжню хвилю революцій, заворушень
і повстань — найпотужнішу з часу Великої французької рево-
люції.
У січні 1848 року повстали мешканці Сицилії, що перебувала
під владою неаполітанського короля. Тільки-но володар кинув
проти них армію, як заворушення розпочалися й у самому Не-
аполі. Щоб заспокоїти підданих, королю довелося запровадити
в державі конституцію та надати Сицилії самоврядування. Успіх
неаполітанських революціонерів надихнув мешканців Північної
Італії. Під тиском народу конституційний устрій був запровадже-
ний у Сардинському королівстві та в Тоскані.

Вуличні бої в Неаполі у 1848 році.

Картина невідомого автора (Національний музей у Цюріху)
176
 У Франції маніфестації були заборонені, тому прихильники
реформ змушені були виголошувати палкі промови на дозво-
лених «громадських бенкетах». Коли ж уряд скасував черговий
бенкет, обурені парижани вийшли на вулиці і почали зводити
барикади. Національні гвардійці відмовилися стріляти в народ,
а деякі з них навіть перейшли на бік натовпу. Переляканий
монарх відправив уряд у відставку. Але парижан це не заспо-
коїло. Невдоволені оточили королівський палац. Луї Філіпп по-
квапився зректися престолу. Проте коли повстанці дізналися
про намір палати депутатів передати корону його онуку, вони
увірвалися до будинку парламенту і змусили депутатів прого-
лосити Францію республікою. Це сталося 25 лютого 1848 року.
До створеного на хвилі революції тимчасового уряду увійшли
ліберали, республіканці і соціалісти. Вони скасували закони,
які обмежували громадянські свободи, остаточно знищили раб-
ство в колоніях та оголосили про запровадження загального
виборчого права. Робітники змусили революціонерів визнати
й право на працю — тобто забезпечення усіх громадян опла-
чуваною роботою.

Вигнання Луї Філіппа. Карикатура XIX ст.

177
 Березневе повстання 1848 року у Берліні. Малюнок XIX ст.

Через два дні заворушення поширилися на німецькі дер-

жави. Володар Бадену змушений був призначити міністрами
прихильників реформ. Прусський король скасував цензуру та
пообіцяв запровадити конституцію. Барикадні бої у Берліні, од-
нак, тривали — аж поки із столиці не вивели війська, а охорону
громадського спокою не взяло на себе міське ополчення. 13 бе-

Меттерніх тікає з Відня. Карикатура XIX ст.

178
резня 1848 року революція розпочалася й у Відні. Наступного
дня наляканий вуличними сутичками імператор оголосив про
відставку ненависного для революціонерів канцлера Меттерні-
ха і теж пообіцяв підданим запровадити конституційний устрій.
15 березня на вулиці вийшли мешканці Пешта. Цісар погодив-
ся створити окремий угорський
уряд, відповідальний перед На-
ціональними зборами. Самі ж
угорські депутати, які в цей час
зібралися у Братиславі, за один
день ухвалили закони про скасу-
вання кріпацтва та податкових
привілеїв шляхти, запроваджен-
ня народного представництва та
суду присяжних.
Про запровадження консти-
туції в Римській державі оголосив
папа. 18 березня 1848 року про-
ти австрійської влади повстали
мешканці Мілана, ще через чо-
Березневе повстання 1848 року
тири дні — венеційці. Підтримку у Мілані. Картина Б. Верацці
повстанцям зголосився надати (Музей Рісорджименто в Мілані)
сардинський король. Війну Авст-
рії оголосили також Тоскана й Неаполь. Революційна хвиля ко-
тилася й далі — Чехією, Хорватією, Словаччиною, Ірландією,
Данією, Сербією, Валахією, Молдовою. У Львові був створений
перший представницький орган русинів-українців — Головна
Руська Рада. Ще ніколи Європа не бачила таких масштабних на-
родних виступів одразу в кількох країнах континенту. Не дивно,
що події 1848 року отримали назву «Весни народів».
2. Найвище піднесення чартистського руху. Друга респуб-
ліка у Франції. Під впливом революційних подій в сусідніх дер-
жавах пожвавився й чартистський рух в Британії. Багатотисяч-
ні мітинги робітників відбувалися в найбільших промислових
центрах країни. Гаслом демонстрації безробітних у Глазго став
заклик: «Хліба або революція!». У Манчестері і Лондоні мітингарі
179
 Чартистський мітинг у Лондоні. Фото XIX ст.

билися з поліцією та армією. На початку квітня 1848 року На-

ціональний конвент чартистів ухвалив текст нової «Народної
хартії», яка стверджувала, що єдиним джерелом влади є народ,
а багатства мають належати робітникам, які їх створили. За лічені
дні під петицією зібрали мільйони підписів.
Найбільшу демонстрацію
чартисти призначили на день
урочистого внесення хартії до
парламенту. Наляканий уряд
заборонив усі публічні заходи
у Лондоні та оголосив чартист-
ський Конвент незаконним. Ко-
мандування військами доручили
вже літньому Веллінгтону, а ко-
ролева з родиною про всяк ви-
падок залишила столицю. Проте
демонстрація завершилася мир-
но. А парламентська комісія не-
Лідер чартистів Фергюс О’Коннор
і прем’єр-міністр Джон Рассел.
вдовзі оголосила, що отримала
Карикатура XIX ст. менше половини заявлених під-
180
писів, чимало з яких були сфальшовані — подейкували, що серед
інших були знайдені позначки від імені королеви, Веллінгтона і
навіть апостола Павла. Проводити виборчу реформу парламент
вчергове відмовився, проте й чартистський рух швидко занепав,
поступившись місцем іншим способам боротьби робітників за
свої права.
«Робітниче питання» стало найпекучішим і для нової респуб-
ліки у Франції (щоб відрізняти від республіки кінця XVIII сторіччя,
її називають Другою республікою). В складі тимчасового уряду
захищати інтереси найманих працівників взявся соціаліст Блан.
За його наполяганням оголосили про зниження цін на хліб, ско-
рочення робочого дня та створення національних майстерень
для працевлаштування безробітних. Працівники майстерень от-
римували два франки на день та виконували здебільшого важку
роботу з благоустрою столиці. Майже одночасно уряд у півтора
рази підвищив податки — тож селяни були переконані, що па-
ризьких злидарів утримують саме за їхній рахунок.
В Установчих зборах, обраних у квітні, більшість отримали
республіканці. Продовжувати
«соціалістичні експерименти»
Блана вони відмовилися. «Задо-
рогі» національні майстерні були
закриті. У відповідь у червні спа-
лахнуло повстання паризьких
робітників. Тривало воно чоти-
ри дні і врешті було придушене
армією під командуванням ге-
нерала Луї Кавеньяка. Депутати
одразу «віддячили» завзятому
генералу і призначили його го-
ловою уряду. А в новій консти-
туції, ухваленій Установчими
зборами, була створена посада
президента — голови держави
Луї Кавеньяк.
з надзвичайними повноважен- Портрет А. Шеффера
нями. Республіканці розрахову- (Музей Тріанона)
181
 Барикада на паризькій вулиці у червні 1848 року. Фото XIX ст.

вали, що французи, які прагнули «сильної руки», оберуть пре-

зидентом Кавеньяка. Проте робітники не пробачили генералу
розправ над паризькими пролетарями, а його спільникам-де-
путатам — відмови гарантувати право на працю. Селяни теж не
довіряли республіканцям. Більшість з них проголосували за Луї
Бонапарта, що повернувся до Франції після революції та обіцяв
дрібним господарям захищати їхні інтереси. Саме Бонапарт і був
обраний у грудні 1848 року президентом Франції.
3. Франкфуртський парламент і Празький з’їзд. У Німеччині
з початком революції ожив рух за об’єднання країни. Вже в бе-
резні у Франкфурті зібралися громадські діячі, письменники та
науковці, які закликали перетворити Німецький союз на єдину
федеративну державу та обрати для ухвалення її конституції за-
гальнонімецький парламент. Щоправда, кордони Німецького со-
юзу були проведені таким чином, що охоплювали Чехію та деякі
інші слов’янські землі Австрійської імперії. Занепокоєні мож-
ливим «онімечуванням» свого краю, чеські ватажки закликали
співплемінників не брати участі в «чужих» виборах і гуртуватися
з іншими слов’янами.
182
 18 травня 1848 року загальнонімецький парламент зібрав-
ся на своє перше засідання у франкфуртській церкві Паульс-
кірхе. А вже через тиждень у Жофінському палаці у Празі від-
крився Слов’янський з’їзд, учасники якого виступали від імені
слов’янських підданих цісаря — зокрема й тих, чиї землі до Ні-
мецького союзу не належали. Запрошені були й гості з-за кор-
дону — серби, чорногорці і росіяни. Якщо рух за об’єднання в
єдиній державі усіх земель, населених німцями, називали пан-
германським (грецьке слово «пан» перекладають як «загаль-
ний», «спільний»), то заклик до об’єднання слов’янських народів
отримав назву панславізму.

Жофінський палац у Празі (Сучасний вигляд)

Більшість Слов’янського з’їзду засвідчила свою незмінну вір-

ність монархії. Але імператор все одно ставився до нього з не-
довірою. До Праги ввели війська. Невдовзі розпочалися сутички
студентів із солдатами, які швидко переросли в повстання. Наля-
кані делегати Слов’янського з’їзду поквапилися залишити Прагу.
За кілька днів повстання жорстоко придушили, але й делегати до
міста вже не повернулися.
Франкфуртський парламент ухвалив конституцію Німеччи-
ни лише в березні 1849 року. Вона передбачала перетворення
країни на єдину імперію із спадковою владою. Імператорську
183
корону запропонували, однак, не цісарю, а прусському королю.
Той, щоправда, відмовився — бо не хотів бути монархом з волі
простолюду. Не квапилися визнавати парламентські нововве-
дення й інші німецькі володарі. Повстання прихильників нової
конституції в окремих землях були придушені прусською армією.
Більшість депутатів залишила Франкфурт, і парламент невдовзі
припинив своє існування.

Засідання Франкфуртського парламенту.

Гравюра XIX ст.

Ще в жовтні 1848 року поразкою завершилася й революція у

Відні. Щоб не виконувати обіцянки, дані під тиском народу, цісар
вирішив зректися престолу. На трон зійшов його 18-річний небіж
Франц-Йосиф. Парламент було розпущено, а запроваджена-таки
конституція проіснувала лише два роки і теж була скасована.
4. Боротьба за незалежність Угорщини й Італії. Римська
республіка. Набагато важче цісарю було придушити революції
в Італії та Угорщині. Австрійці розгромили армію сардинського
короля, який змушений був підписати принизливе перемир’я,
184
але повністю відновити владу на-
віть над Ломбардією і Венецією
не змогли.
Угорські ватажки, натомість,
зіштовхнулися з тією ж пробле-
мою, що й німецькі революціо-
нери, — їхнє прагнення створи-
ти національну державу в межах
середньовічного Угорського ко-
ролівства зустріло опір слов’ян-
ських народів, які прагнули від-
родження власної державності.
Найрішучіше були налаштовані
хорвати. Баном Хорватії за про-
позицією Людевіта Гая обрали
генерала Йосипа Єлачича, який
одразу заходився створювати
власне військо. Угорський уряд Пам’ятник Єлачичу у Загребі
звинуватив Єлачича у зраді. (Сучасний вигляд)

Перемога угорської армії над загонами хорватів під Пакоздом.

Гравюра XIX ст.
185
 Бан, натомість, підтвердив свою
відданість цісарю, а хорватські
вояки вирушили в похід на Буду.
Оборону своєї столиці угорські
депутати доручили Комітету
захисту краю під керівництвом
Кошута. Радикалам вдалося не
лише зупинити армію Єлачича,
а й перейти у наступ і дійти до
самого Відня. У жорстокій битві,
однак, гору взяла армія цісаря.
Настала черга угорців відступа-
ти. На початку 1849 року авст-
рійці захопили Буду.
Тим часом революція розпо-
Пам’ятник Кошуту у Кечкеметі чалася у Римі. Папа втік під за-
(Сучасний вигляд) хист армії неаполітанського ко-
роля. До «Вічного міста» прибули
революціонери на чолі з Мадзіні
та його близьким соратником
Джузеппе Гарібальді. У лютому
1849 року була проголошена
Римська республіка. Скликані
революціонерами Установчі
збори позбавили папу світської
влади, конфіскували на користь
держави церковне майно і за-
провадили податки на велику
власність. Республіканці пере-
могли також у Тоскані. Сардин-
ський король поквапився розпо-
чати нову війну проти австрійців,
але зазнав чергової поразки.
Угорські депутати 14 квітня
Джузеппе Гарібальді.
Портрет Г. Галліно 1849 року урочисто позбавили
(Музей Рісорджименто в Генуї) Габсбургів угорської корони і
186
проголосили країну незалеж-
ною республікою. За місяць була
звільнена Буда. Ані Пруссія, ані
Франція, ані Британія, щоправ-
да, незалежність Угорщини не
визнали. Однак Франц-Йосиф
вважав, що його імперія опини-
лася на межі загибелі, і благав
втрутитися Миколу I. Цар кинув
до Угорщини 150-тисячну армію.
Керувати нею доручили досвід-
ченому в придушенні революцій
фельдмаршалу Паскевичу.
Папа римський теж звернувся Листівка з текстом Декларації
по допомогу — до австрійців, іс- незалежності Угорщини
панців і французького президен-
та Бонапарта. Першими відгукнулися французи, а вже невдовзі
Рим був оточений ворогами з усіх боків. Гарібальді пропонував
роздати зброю селянам, але Мадзіні остерігався, що ті одразу ж
кинуться зводити рахунки з своїми панами. Зрештою він зму-

Капітуляція угорської армії під Вілагошем. Малюнок XIX ст.

187
шений був скласти з себе повноваження керівника республіки і
залишити Італію. В Римі була відновлена влада папи.
Гарібальді з загоном добровольців намагався прорватися на
допомогу повсталій Венеції, але був розбитий та зрештою теж
емігрував. Позбавлені допомоги ззовні венеційці капітулювали
в серпні 1849 року. Через тиждень склали зброю останні загони
угорської республіканської армії. Революція на теренах Австрій-
ської імперії була придушена остаточно.

ДРУГА ІМПЕРІЯ У ФРАНЦІЇ. КРИМСЬКА ВІЙНА

1. Бонапартистський переворот і утвердження Другої ім-
перії. Участь французьких військ у придушенні революції у Римі
й відновленні світської влади папи викликала протести у самій
Франції. Проте віддані Бонапарту війська розігнали усі мані-
фестації. Натомість католицька церква тепер беззастережно
підтримувала президента. Селяни та інші дрібні власники були
задоволені тим, що Бонапарт скасував обтяжливі податки, за-

Республіканці на вулицях Парижа у грудні 1851 року. Картіна Е. Пікьо

(Музей Карневале)
188
проваджені республіканцями. Представники великої буржуазії
відверто закликали до відновлення монархії. 2 грудня 1851 року
президент за допомогою армії здійснив державний переворот
і розпустив парламент. Депутати
на чолі з Гюго намагалися підня-
ти повстання в столиці — але
зазнали поразки. Бонапарт уро-
чисто оголосив про відновлення
загального виборчого права та
провів референдум, під час яко-
го більшість громадян, що взяли
участь в голосуванні, підтрима-
ли дії президента. А через рік, під
час нового референдуму фран-
цузи висловилися за надання Бо-
напарту титулу імператора — він Наполеон III. Портрет А. Кабанеля
зійшов на трон під іменем Напо- (Музей Волтерса)
леона III. Франція знову стала імперією (щоб відрізняти від імпе-
рії Наполеона I, її називають Другою імперією).
За конституцією уся влада в державі тепер належала імпе-
ратору, який на власний розсуд призначав і звільняв міністрів
та інших посадовців. Він же визначав склад Державної ради та
Сенату. Нижня палата парламенту обиралася, але під пильним
наглядом поліції. До того ж обрані депутати не могли навіть
пропонувати власні законопроекти — лише затверджували
або відкидали документи, запропоновані Державною радою. Всі
часописи підлягали цензурі, їхніх редакторів призначали лише
з дозволу міністра внутрішніх справ. Нагляд над початковими
й середніми школами віддали католицькій церкві. Незгодних
переслідували і за найменшої підозри кидали до в’язниць. Оста-
точно знищити опозицію Наполеону III, щоправда, не вдалося,
революціонери та республіканці діяли у підпіллі й навіть вла-
штували кілька замахів на самого імператора. Але більшість
французів прагнули спокою і порядку, тож імперія залишалася
непохитною. Підтримали Наполеона III навіть деякі соціалісти,
зокрема Прудон.
189
 2. Кримська війна. «Імпе-
рія — це мир», — стверджував
Бонапарт напередодні коро-
нації. Однак за його правління
Франція майже безперервно
воювала. Вже за кілька років піс-
ля здобуття влади Наполеон III
кинув виклик найвпливовішій
на той час державі континен-
ту — Росії. Приводом для сутич-
«Імперія — це мир». ки стала давня суперечка щодо
Карикатура XIX ст. християнських святинь у Святій
землі. Під французьким тиском османський володар позбавив
православних ключів від церкви Різдва Христового у Вифлеємі
та віддав їх католикам. Микола I сприйняв це рішення султана
як особисту образу і наказав своїм військам зайняти князівства
Молдавію та Валахію, підвладні Порті. Османська імперія у від-
повідь оголосила Росії війну.
У 1853 році російська ескадра під командуванням Павла На-
хімова знищила османський флот біля Синопа. На захист султа-

Синопська битва. Картина О. Боголюбова

(Військово-морський музей у Петербурзі)
190
на одразу виступив Наполеон III. Французького імператора під-
тримали й британці, які боялися, що цар прибере до своїх рук
Стамбул та чорноморські протоки. Дві держави уклали між со-
бою союз і разом оголосили війну Росії. Так у березні 1854 року
розпочалася Кримська війна. Воювали не лише у Чорному, але
й у Балтійському та Білому морях, проте найважливіші події і
справді відбувалися в Криму. На берег французькі і британські
війська зійшли біля Євпаторії, розгромили російську армію на
річці Альма та підступили до Севастополя. Місто не мало мурів,
але за лічені дні моряки та мирні мешканці звели навколо по-
тужні бастіони, здатні витримувати гарматний вогонь. Російські
кораблі були затоплені у Севастопольській бухті та перекрили
шлях ворожому флоту.
Командування обороною взяв на себе Нахімов. Щоправда,
спроба росіян у битві під Балаклавою розірвати кільце обло-
ги успіху не мала. Проте й британці під час відчайдушної, але
самовбивчої атаки легкої кавалерії згубили найкращих верш-
ників. Значних втрат флот союзників зазнав під час бур. Щоб
бути готовим до нових підступів природи, Наполеон III навіть
розпорядився створити службу прогнозу погоди — першу в

Атака британської легкої кавалерії під Балаклавою. Малюнок XIX ст.

191
світі. У 1854 році союзники зробили спробу захопити Камчатку,
але цей напад росіяни відбили. Натомість до коаліції долучився
сардинський король — тож в Криму з’явилися ще й італійські
вояки.
За промисловим розвитком Росія суттєво поступалася і Фран-
ції, і Британії. І з часом перевага союзників у військовій техніці
ставала переконливішою. Надії на замирення, однак, з’явилися
лише після смерті Миколи I на самому початку 1855 року. Його
син, Олександр II, щоправда, намагався змінити хід війни, але
марно. Коли французи захопили Малахів курган, який панував

Здобуття французькими вояками Малахового кургану. Малюнок XIX ст.

над Севастополем, росіяни вирішили відступити. У 1856 році був

укладений Паризький мир, що послабив одночасно і Росію, і Ос-
манську імперію. Обидві держави були позбавлені права мати в
Чорному морі військові флоти та мали знищити усі оборонні спо-
руди на узбережжі. Валахія та Молдавія здобули самостійність і
невдовзі були об’єднані в єдину державу — Румунію.
Перемога над Росією лише розпалила апетити Наполеона III.
Тепер він мріяв про створення великої колоніальної імперії. Вже
під час Кримської війни французи домоглися від єгипетського
192
 Мирні перемовини у Парижі. Картина Е. Дюбуфа (Музей Гран-Пале)

хедива дозволу на будівництво Суецького каналу, який мав

з’єднати Середземне море з Червоним і відкрити найкоротший
шлях з Європи до Індійського
океану. Роботи затягнулися на
одинадцять років, які колонізато-
ри використали для свого утвер-
дження в Єгипті. За правління На-
полеона III був захоплений також
сучасний Південний В’єтнам та
встановлено французький про-
текторат над Камбоджею.
3. Господарське піднесення
і соціальна політика Наполео-
на III. Доба Другої імперії стала
часом господарського піднесен-
ня Франції — найбільшого і най-
тривалішого за все XIX сторіччя.
В країні завершилася індустрі- Карта Суецького каналу XIX ст.
альна революція. Довжина за-
лізниць зросла уп’ятеро, кількість парових машин, які викорис-
товувалися на фабриках, — вчетверо. Втричі збільшилися обсяги
торгів на Паризькій біржі, що перетворилася на фінансовий центр
193
 не лише Франції, але й всієї мате-
рикової Європи. Були скасовані
усі обмеження капіталістичного
підприємництва, створені особ-
ливі банки для кредитування до-
рожнього будівництва, промисло-
вості і сільського господарства.
Державна підтримка селянства
Перший універсальний магазин, сприяла навіть зростанню вро-
відкритий у Парижі. Фото XIX ст.
жаїв — майже у півтора рази.
Умови праці робітників, щоправда, залишалися важкими, а в
деяких галузях навіть погіршилися. Проте Наполеон III був зацікав-
лений у підтримці простолюду і вживав заходів, які мали засвідчити
«державну турботу» про підданих. Найманих робітників звільни-
ли від обов’язку працювати у вихідні та святкові дні, на фабриках
створювали трудові інспекції, для працевлаштування безробітних
влаштовували громадські роботи. Сільським мешканцям почали
надавати безкоштовну медичну допомогу, будувалися притулки
для працівників, які отримали травми або страждали від про-

Наполеон III відвідує жертв повені. Картина В. Бугро (Мерія Тараскона)

194
фесійних захворювань, лікарні для інвалідів. Було запроваджене
державне піклування над одинокими і незаможними матерями.
Ухвалили закон про пенсії для державних службовців.
Зрештою законом було визнане навіть право робітників на
страйк — за умови, що страйкарі не вдаватимуться до насиль-
ницьких дій і не заважатимуть тим, хто не бажає кидати роботу.
А невдовзі була скасована й заборона на створення профспілок,
запроваджена ще за часів Великої французької революції.
4. «Османізація» Парижа. Бозар. Старий Париж, який і в се-
редині XIX сторіччя зберігав чимало середньовічних рис, не від-
повідав уявленням Наполеона III про столицю величної імперії.
Новий володар прагнув перетворити його на сучасне місто, в
якому насамперед було б зручно жити. Поліпшити транспортне
сполучення та розпочати масштабне міське будівництво імпера-
тор доручив барону Жоржу Осману (він не був родичем турець-
ких султанів, просто у французькій вимові так звучить німецьке
прізвище Гаусман), відомому своєю енергією і наполегливістю.
Відтак з часом перебудову Парижа почали напівжартома нази-
вати «османізацією». До столиці були приєднані ближчі перед-

Жорж Осман.
Портрет А. Івона Прокладання Бульвару Опери
(Музей Карнавале) в Парижі. Малюнок XIX ст.
195
 Бульвар Осман у Парижі (Сучасний вигляд)

містя, зокрема Монмартр. На місці заплутаних вузьких вуличок

постала мережа широких, прямих і світлих бульварів. Республі-
канці, щоправда, були невдоволені — адже широкі вулиці важче
перегороджувати барикадами. На паризьких околицях облашту-
вали Булонський і Венсенський ліси. Парки створювалися і в
межах міста, невеличкі сквери
розбили чи не в кожному квар-
талі, а вздовж бульварів висади-
ли дерева.
Імператор прагнув слави «за-
хисника наук» і навіть заснував
власну премію за відкриття в га-
лузі електрики. Найвидатнішими
французькими вченими середи-
ни XIX сторіччя стали засновник
соціології та філософії пози-
тивізму Огюст Конт, фізіолог
Клод Бернар та мікробіолог Луї
Пастер. Пастер здобув світову
славу, досліджуючи життя бак-
терій. Він довів, що бродіння є
Луї Пастер. не хімічним процесом, а наслід-
Фото XIX ст. ком діяльності мікроскопічних
196
організмів, та відкрив спосіб по-
передження дочасного псуван-
ня продуктів, який на його честь
і досі назівають пастеризацією.
Успіхи науки сприяли появі ново-
го літературного жанру — науко-
вої фантастики, засновником
якого вважають французького
романіста Жюля Верна.
Художнім стилем Другої ім-
перії став бозар (французькою
«боз ар» — «красні мистецт-
ва») — урочистий, еклектичний,
а іноді й надмірно пишний. Ар-
хітектори доби бозару відки-
дали романтичну стриманість
Обкладинка збірки творів
та сміливо використовували Жюля Верна
спадщину Відродження, бароко
й ампіру, не цураючись запозичень із неоготики. Накопичен-
ня і нагромадження різних, не завжди поєднуваних між собою
складових, перетворювало створені ними будівлі на своєрідні
декорації «спектаклю життя». Не дивно, що найвідомішою спо-
рудою в стилі бозар стала паризька Гран-Опера, зведена Шар-

Гран-Опера у Парижі (Сучасний вигляд)

197
лем Гарньє. У музиці з’явився новий «легкий» жанр — оперета,
справжнім майстром якої вважають Жака Оффенбаха. Бозару
в архітектурі відповідав академізм в живописі. Новий стиль як-
найкраще відповідав настроям та смакам тогочасного «вищого
світу» — аристократії і буржуазії, які прагнули насолоджуватися
заможним та комфортним життям без потрясінь і революцій.
Але були серед митців і ті, хто відкидав фальш «благополуччя»
Другої імперії, — викривальні романи Гюстава Флобера та по-
езії Шарля Бодлера вважали справжнім викликом суспільній
моралі.

«ЗОЛОТА ДОБА» ВІКТОРІАНСЬКОЇ БРИТАНІЇ.

СІПАЙСЬКЕ ПОВСТАННЯ В ІНДІЇ
1. Роки британського тріумфу. Якими б значними не були
індустріальні успіхи Франції та інших держав європейського
континенту, «світовою майстернею» і надалі залишалася Бри-
танія. Продукція її фабрик була
зазвичай якіснішою і дешев-
шою, а за обсягами виробниц-
тва промисловість Сполучено-
го Королівства випереджала
усіх закордонних конкурентів.
У 1852 році Лондон остаточно
відмовився від протекціонізму
на користь політики безмитної
торгівлі. Фритредерство стало
ключем, за допомогою якого
британський уряд відкривав
для своїх співвітчизників рин-
ки близьких та далеких держав.
Вигідні для англійських і шот-
«Ваш ключ». ландських промисловців угоди
Торгівельна угода 1860 року були укладені не лише з пере-
між Британією і Францією.
Карикатура XIX ст. моженою Цінською імперією та

198
молодими латиноамериканськими республіками, але й з про-
відними державами Європи. За лічені роки британські товари
заповнили іноземні ринки, а Сполучене Королівство захопило
лідерство у світовій торгівлі. 60 % міжнародних контрактів тепер
укладалися в фунтах стерлінгів, Англійський банк перетворився
на світовий центр фінансових розрахунків. Більшість морських
перевезень також здійснювалися під британським прапором.
Домінування Сполученого Королівства в світовій економіці ста-
ло беззаперечним.
Символом британського тріумфу стала перша Всесвітня
виставка, що відкрилася в Лондоні у 1851 році. Спеціально для
неї був збудований величезний павільйон із чавуну та скла —
Кришталевий палац. Наступного року королева Вікторія уро-

Кришталевий палац.
Малюнок XIX ст.
199
 Вестмінстерський палац (Сучасний вигляд)

чисто відкрила нову будівлю пар-

Лондонський метрополітен.
Малюнок XIX ст.
200
ламенту — Вестмінстерський
палац, збудований у неоготич-
ному стилі на місці старого, зни-
щеного пожежею. У 1863 році в
Лондоні з’явилася перша в світі
підземна пасажирська залізни-
ця — метрополітен. За кілька
років телеграфні лінії з’єднали
Британію з Америкою, Африкою,
Азією.
Найвпливовіший англійський
філософ XIX сторіччя Джон Стю-
арт Мілль переконував спів-
вітчизників, що їхні здобутки
є насправді наслідком утверд-
ження в країні ідей лібералізму
та особистої свободи. Проте
більшість британців, та й сама
королева, вихована в протестант-
ських традиціях, звикли вважати
успіх насамперед «винагородою
за доброчесність». Це переко-
нання стало основою так званої
вікторіанської моралі — су-
ворих і водночас дріб’язкових
правил «пристойної поведінки»
в суспільстві, які згодом стали
синонімом лицемірства і свя-
тенництва. Повчальністю та
пафосом було наповнене все
життя вікторіанської доби. То- Джон Стюарт Мілль. Фото XIX ст.
гочасна британська архітектура
була близькою за духом до бо-
зару — проте без французької
грайливості. Улюбленим поетом
королеви був Альфред Теннісон.
У живописі панував академізм.
Митці, не згодні дотримувати-
ся встановлених правил, згурту-
валися у русі, який отримав назву
прерафаелітського. Академіч-
ній техніці вони протиставляли
дух мистецтва пізнього Серед-
ньовіччя та раннього Відрод-
ження, яким, на їхню думку, воно
було до появи Рафаеля Санті з
його прагненням загальної гар-
монії. Своєрідною відповіддю
«пристойній» вікторіанській літе-
ратурі стала поява «літератури
нонсенсу» — справжнім шедев- Квітневе кохання.
ром якої є «Пригоди Аліси в Ди- Картина А. Хьюза (Галерея Тейт)
201
 вокраї». Льюїс Керрол написав
цю книжку для дітей, але вона
стала «своєю» і для дорослих.
Гучний скандал у «пристойно-
му товаристві» викликала поява
праці Чарльза Дарвіна «Похо-
дження видів шляхом природ-
ного відбору», в якій він виклав
основи власної еволюційної тео-
рії, що на його честь згодом от-
римала назву дарвінізму. При-
родознавця звинувачували в
блюзнірстві та зазіханні на авто-
ритет Святого Письма. Не доче-
кався за життя справжнього виз-
«Аліса в Дивокраї». нання видатний шотландський
Ілюстрація Дж. Теніела фізик Джеймс Максвелл, який
створив теорію електричного поля, відкрив закони електро-
динаміки та винайшов кольорову фотографію. Навіть діяльність
Флоренс Найтінгейл, сестри милосердя, яка облаштовувала шпи-
талі для поранених під час Крим-
ської війни і сприяла поширенню
сучасних методів догляду за хво-
рими, чимало британців вважали
«не гідною справжньої пані».
2. «Блискуча ізоляція». Ко-
лоніальна політика. Впевненій
у власних силах Британії вже
не були потрібні тривалі і міцні
союзи з іншими європейськи-
ми державами. Уряди вікторіан-
ської доби дотримувалися
політики «блискучої ізоляції».
Багаторічний прем’єр-міністр, а
Флоренс Найтінгейл в шпиталі. до того — міністр закордонних
Малюнок XIX ст. справ Сполученого Королівства
202
Генрі Палмерстон стверджував,
що «в Британії немає ані вічних
союзників, ані постійних друзів,
вона має лише постійні інтере-
си». Палмерстон наполегливо
боровся за поширення британ-
ського впливу на Близькому
Сході. Саме заради цього Сполу-
чене Королівство взяло участь
у Кримській війні, воювало з
Персією, нав’язало свій «захист»
Оману.
Водночас британський уряд
був змушений приділяти все біль-
Генрі Палмерстон. Портрет
ше уваги стосункам із власними Ф. Крукшенка (Національна
колоніями. В 1851 році в Авс- портретна галерея у Лондоні)
тралії знайшли великі поклади
золота. До далекого континенту одразу рушили десятки тисяч
переселенців з Європи, Америки та Азії. Британська колоніальна
влада вимагала, щоб пошук дорогоцінного металу відбувався за
встановленими нею правилами.
Невдоволені шукачі золота збун-
тувалися. Повстанці вимагали не
лише скасування обмежень на
видобуток, але й запроваджен-
ня в колонії загального вибор-
чого права. Британські війська
придушили заворушення, однак
суд відмовився визнати вину Прапор австралійських
повстанських ватажків. І вже не- повстанців 1854 року
вдовзі в британських колоніях в
Австралії, а також у Капській колонії та Наталі запровадили са-
моврядування за канадським зразком.
Ірландці, натомість, поступок від Лондона так і не дочекалися.
У 1857 році рішуче налаштовані вихідці з «Зеленого острова»
створили в США Ірландське революційне братство. Його учас-
203
 Напад феніїв на фургон поліції. Малюнок XIX ст.

ників зазвичай іменували феніями — за назвою легендарних

дружинників давнини. Братство готувало збройні виступи та за-
махи на британських посадовців, яких фенії вважали «ворогами
ірландської свободи». Щоправда, спроба влаштувати загальне
повстання завершилася провалом, чимало феніїв потрапили до
рук поліції і були засуджені за тероризм.
3. Сіпайське повстання в Індії. Найбільшою і найзаможні-
шою колонією Сполученого Королівства була Індія. Від почат-
ку її завоювання влада британців над 300-мільйонною країною
спиралася на союз із місцевою знаттю. Більшість великих земле-
власників і за колоніальної доби зберігали свої маєтки, а князі і
раджі — владу над підданими, якщо, звичайно, вчасно визнавали
себе васалами Ост-Індської компанії. Чималий зиск від торгівлі з
метрополією отримували індійські купці. З місцевих мешканців
набиралися й сіпайські війська, в яких британцями були лише
командири. Служба у війську для багатьох індійців була не лише
204
добре оплачуваною роботою,
але й почесним заняттям, що за-
безпечувало високе становище
в суспільстві.
З часом, однак, колоніаль-
ний визиск посилився. Наплив
фабричних товарів з метрополії
руйнував індійське виробниц-
тво. У прагненні вивезти з Індії
якнайбільше продовольства та
сировини колоніальна влада під-
вищувала податки та відбирала
в тубільців землю для створен-
Сіпаї. Малюнок XIX ст.
ня плантацій. Зрештою почали
обмежувати навіть права раджів. Князівства, володарі яких не
мали спадкоємців, приєднували до володінь Ост-Індської ком-
панії, а нащадків Великих Моголів пообіцяли невдовзі позбави-
ти імператорського титулу. Змінилося ставлення британців до
сіпаїв — платили їм менше, змушували воювати за межами Індії,
обмежували можливості службового росту. Індійці обурювалися

Залізничний міст поблизу Бомбея. Фото XIX ст.

205
зневажливим ставленням колонізаторів до місцевих звичаїв та
релігійних традицій, які європейці вважали забобонами. Коли
до армії надійшли нові набої, поширилися чутки, що їхня папе-
рова обгортка просочена свинячим або ж воловим салом. Для
мусульман, які не вживають свинини, та індусів, що вважають
корову священною твариною, це була відверта образа. Сіпаї від-
мовлялися використовувати набої, а коли їх почали карати за
порушення наказу, повстали.

Рушниця Енфілд, набої до якої спровокували повстання сіпаїв

(Сучасна реконструкция)

Першими — у травні 1857 ро-

ку взялися за зброю індійські
вояки у місті Мірут. Підтримані
місцевими мешканцями, вони
рушили на Делі. Нечисленні бри-
танські офіцери, що охороняли
місцевий арсенал, вирішили його
підірвати, проте від вибуху по-
страждало чимало мирних індій-
ців. Це викликало нових сплеск
обурення. Нащадок Великих Мо-
голів Бaгaдyp-шax II, який меш-
кав у своєму делійському палаці,
підтримав повстання та оголосив
про відновлення Могольської ім-
перії в її колишніх межах. До бо-
ротьби проти колонізаторів при-
єднувалися поміщики, селяни та
міщани. У більшості міст, захоп-
Багадур-шах II. лених повстанцями, знищували
Малюнок XIX ст. усіх британців. В Канпурі тілами
206
вбитих європейських жінок і дітей заповнили глибокий коло-
дязь. Новини з Індії приголомшили мешканців метрополії, які
тепер вимагали від уряду помститися вбивцям.
Успіхи повстання тривали недовго. Шляхтичі, які його очоли-
ли, виявилися незграбними управлінцями. Відновлення Імперії
Великих Моголів відштовхнуло від повстання давніх супротив-
ників цієї династії — сикхів та пенджабців. Незадоволені були й
маратхи, що прагнули відновлення власної незалежності. Сун-
ніти ворогували з шиїтами. Князь Гваліора залишився вірним
союзу з британцями навіть тоді, коли до повстання приєдналися
його піддані. Не долучилися до повстання князівства Південної
Індії і навіть сіпайські армії в Бомбеї та Мадрасі. Це дозволило
колонізаторам зібратися з силами і розпочати наступ на Делі та
Канпур одразу з кількох сторін. Столицю Великих Моголів здобу-
ли штурмом у вересні 1858 року. Багадур-шаха II взяли в полон
і згодом вислали до Бірми, його нащадків убили. Розправи над

Штурм Делі британськими військами. Малюнок XIX ст.

207
пересічними повстанцями були показово жорстокими — в Кан-
пурі на знак помсти бунтівників навіть розстрілювали з гармат.

Розстріл індійських повстанців. Картина В. Верещагіна

Проте повстання зрештою змусило британців змінити свою

політику. Ост-Індська компанія була ліквідована, Індія — пере-
творена на колонію, намісника якої призначала королева. Були
«відновлені» права індійської знаті, а для захисту інтересів тубіль-
ців були створені дорадчі представницькі органи.
4. Кооперативний і робітничий рух. Утворення Інтернаціо-
налу. Промислове піднесення та визиск колоній сприяли підне-
сенню життєвого рівня більшості британців, зокрема й найманих
працівників. Зростала кількість створених самими робітниками
освітніх клубів та споживчих кооперативів. У 1852 році пар-
ламент навіть ухвалив перший в світі закон про кооперативи.
Згуртованішими та організованішими ставали професійні спілки,
або ж, як їх називали в Британії, тред-юніони. У Лондоні, Шеффіл-
ді, Ліверпулі, Глазго, Единбурзі були створені загальноміські ради
профспілок, що згодом увійшли до ширших об’єднань — Шот-
208
 Метал і вугілля. Картина В. Скотта (Волінгтон-хол)

ландського союзу тред-юніонів

та Союзу тред-юніонів Англії та
Уельсу. Профспілки усвідомлю-
вали свою силу, проте зазвичай
віддавали перевагу не страйкам,
а перемовинам з роботодавцями.
У Британії знаходили при-
хисток борці за права робітни-
ків і соціалісти з усієї Європи.
До Сполученого Королівства
перебралися Блан, Енгельс, Гер-
цен, засновник революційного
анархізму Михайло Бакунін та
Михайло Бакунін.
багато інших емігрантів. Саме Фото XIX ст.
209
 в лондонській еміграції Маркс
написав головну працю свого
життя — «Капітал», в якій виклав
основи своєї економічної теорії.
А в 1864 році — за підтримки
місцевих тред-юніонів — євро-
пейські соціалісти утворили в
Квиток члена Міжнародного британській столиці Міжнарод-
товариства робітників не товариство робітників, або ж
Інтернаціонал. Керувала його
діяльністю лондонська Генеральна Рада. А в окремих містах і
країнах створювалися секції Інтернаціоналу.
Всередині організації, щоправда, постійно точилися супере-
чки між представниками різних соціалістичних течій. Марксис-
там протистояли прихильники Бакуніна. Меншість складали
послідовники Прудона. Спочатку переважали анархісти, проте
згодом Маркс наполіг на їхньому виключенні зі складу Інтерна-
ціоналу. Але після цього товариство просто розкололося на дві
самостійні організації, кожна з
яких невдовзі припинила своє
існування.
5. Друга парламентська
реформа. Політична бороть-
ба в Британії в 50—60-х роках
XIX століття відбувалася не лише
між вігами і торі, але й всередині
самої вігської партії. Молодше
покоління ватажків на чолі з ко-
лишнім торі Вільямом Гладсто-
ном намагалося здобути ширшу
підтримку серед підприємців
і робітників, тому вимагало рі-
шучих змін. Насамперед вони
закликали до нової парламент-
Вільям Гладстон. ської реформи, яка б надала ви-
Фото XIX ст. борчі права дрібним власникам
210
і найзаможнішим найманим пра-
цівникам.
Після смерті Палмерстона
саме Гладстон очолив партію в
парламенті, але запропонова-
ний ним проект реформи був
провалений зусиллями торі.
Уряд вігів змушений був піти у
відставку. Проте численні де-
монстрації змусили наступний
уряд, створений ватажком торі
Бенджаменом Дізраелі, підго-
тувати власний законопроект,
який був навіть радикальніший Дізраелі випереджає Гладстона
за гладстонівський. У 1867 році на «перегонах 1867 року».
депутати зрештою провели дру- Карикатура XIX ст.
гу парламентську реформу. За-
вдяки зниженню майнового цензу загальна кількість виборців
збільшилася з 600 тисяч одразу до 2 мільйонів — за рахунок
дрібних підприємців та високооплачуваних робітників. Щоправ-
да, і після цього дві третини чоловіків та всі британські жінки
залишалися без своїх представників у парламенті.
Після другої парламентської реформи віги остаточно пе-
ретворилися на партію промислової буржуазії та дрібних
власників, тож тепер їх
частіше називали лібера-
лами. Торі — як партію
великих землевласників,
банкірів і торгівців — іме-
нували консерваторами.
У тому ж 1867 році Кана-
да була перетворена на Прапор Канади після
домініон, тобто майже проголошення її домініоном
самостійну державу з власним урядом і парламентом. Лише
відносини з іншими країнами та військова справа залишилися
за Лондоном.
211
 ТАЙПІНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В КИТАЇ.
«ВІДКРИТТЯ» ЯПОНІЇ ТА СІАМУ
1. Цінська імперія в середині XIX сторіччя. Хун Сюцюань та
його вчення. Поразка в Першій «опіумній війні» завдала важкого
удару Цінській імперії. Стала очевидною не лише військова, але й
господарська слабкість маньчжурської держави. Відкритий для
іноземців китайський ринок затопила злива дешевих фабричних
товарів з Європи і Америки. Змагатися з ними місцевим виробни-
кам було не під силу, майстерні і мануфактури закривалися, їхні
працівники залишалися без роботи. Щоб виплатити контрибуцію
переможцям, уряд змушений був підвищити податки, які важким
тягарем лягли на простолюд — насамперед селян. Мільйони жеб-
раків наповнювали міста і села.
Змінилися уявлення цінських підданих про навколишній світ.
Європейці, яких вони звикли вважати неосвіченими варвара-
ми, наочно продемонстрували переваги своїх технологій і своєї
організації. Чимало китайців почали із цікавістю придивлятися
до релігії переможців, слухали європейських проповідників та

Іноземні кораблі в гавані Гуанчжоу. Малюнок XIX ст.

212
місцевих «шукачів правди», які
намагалися тлумачити християн-
ство на власний лад. Найбільший
успіх випав на долю сільського
вчителя Хуна Сюцюаня. Створе-
не ним вчення здобуло чимало
послідовників серед незамож-
них мешканців Південного Ки-
таю. Послідовники Хуна вважали
себе християнами, але настано-
ви, запозичені з Біблії, допов-
нювали закликами до побудови
суспільства «великого єднання», Хун Сюцюань. Малюнок XIX ст.
заснованого на справедливому розподілі суспільних багатств.
Бога-Отця вони ототожнювали з давньокитайським богом неба,
а свого ватажка оголосили братом Ісуса Христа. Хун закликав
вбивати всіх маньчжурів, розправлятися з чиновниками, нищити
конфуціанські, буддійські й даоські храми та повертати владу в
державі китайцям. Зрештою влітку 1850 року, зібравши 20 тисяч
озброєних і добре вишколених вояків, він розпочав повстання
проти цінського імператора.
До повстанців охоче приєднувалася міська голота, вуглярі,
селяни і навіть дрібні поміщики. Вони продавали своє майно
і поповнювали створені за вказівкою Хуна громадські склади.
З цих складів повстанці та їхні родичі отримували одяг та харчі.
За кошти громади озброювалася й утримувалася повстанська
армія. В армії панувала жорстка дисципліна: кожен повстанець
мав ретельно слідкувати за своєю зброєю, беззастережно вико-
нувати будь-які накази командирів, негайно доповідати їм про
всі виявлені порушення. Заборонялося вживати вино та опій,
володіти золотом чи сріблом, привласнювати захоплену зброю.
Тайпіни одягали на голови червоні пов’язки, а чоловіки ще й
відрізали собі коси, що їх були зобов’язані носити усі китайські
піддані Цінів, — тому їх часто називали «довговолосими». Своєю
метою повстанці оголосили звільнення батьківщини від влади
маньчжурів та заснування «Небесної держави великого благо-
213
денства» — китайською це звучить як Тайпін тяньго. Тож і самих
повстанців іменували тайпінами.
Уряд кинув проти тайпінів кращі військові загони, але було
вже пізно. Кількість послідовників Хуна швидко перевищила
півмільйона чоловік. Повстання перетворилося на революцію.
Весною 1853 року тайпіни штурмом здобули Нанкін. Вони перей-
менували місто на Тяньцзін (китайською — «небесну столицю»)
і проголосили його столицею своєї держави.

Бій тайпінів з цінською армією. Малюнок XIX ст.

2. Держава тайпінів. Здобувши державну владу, тайпіни

ухвалили закон про розподіл усіх орних земель між селянами.
Вперше в китайській історії жінки отримували стільки ж землі,
скільки й чоловіки. Були заборонені купівля і продаж нарече-
них, а також жахливий звичай, за яким дівчатам калічили ноги
для того, щоб вони мали менші ступні. Законом встановлювали,
скільки кожна родина може мати тутових дерев, свиней і навіть
курей. Всі «надлишки» збирали до громадських комор, за ра-
хунок яких утримували сиріт, інвалідів та людей похилого віку.
Будь-яка вільна торгівля і приватна власність взагалі були забо-
ронені. Натомість кожен повинен був працювати та отримувати
за свою роботу платню — їжею та одягом з громадських складів.
214
Кожна селянська родина мала
виставляти одного бійця для ар-
мії. Такий рекрут під час воєнних
дій служив у війську, а якщо боїв
не було, мав займатися «корис-
ним» ремеслом.
Тайпіни прагнули загальної
рівності. Вони не лише відби-
рали в багатіїв їхнє майно, але й
привселюдно знищували кош-
товності та вишукані меблі. Ко-
Велика печатка Тайпінської
лишніх посадовців, науковців, держави
багатих землевласників чи куп-
ців змушували працювати на важких роботах. Натомість самі
повстанські ватажки швидко призвичаїлися до розкошів, мали
численних слуг та безсоромно привласнювали награбоване. Хун
Сюцюань був оголошений імператором і щедро роздавав титули
іншим повстанським ватажкам.
Послідовники Хуна намагалися здобути і Пекін. Але наступ
на цінську столицю завершився ганебною поразкою. Південні ж
провінції, що пережили напади тайпінів, маньчжурський уряд
навіть не намагався захищати. Місцеві посадовці, поміщики та
купці створювали власні загони для боротьби з повстанцями.
Невдовзі й у самому Тяньцзіні почалися криваві чвари за владу.
У сутичках гинули найкращі повстанські полководці і десятки
тисяч досвідчених вояків. Армія тайпінів ставала некерованою
та втрачала боєздатність.
3. Друга «опіумна війна» і придушення революції. Смута в
Цінській імперії розпалила загарбницькі апетити західних держав.
Скориставшись арештом китайського корабля, який належав їх-
ньому співвітчизнику, британці у 1856 році обстріляли Гуанчжоу.
Почалася Друга «опіумна війна». Невдовзі до британців приєдна-
лися французи. Коли союзники захопили усі найближчі до цінсь-
кої столиці порти, імператор погодився на перемир’я і підписання
нових нерівноправних договорів. У Пекіні були створені постійні
посольства західних держав. Кількість відкритих для іноземної
215
торгівлі портів зросла до п’ятнадцяти, а британські і французькі
кораблі отримали право вільного торговельного судноплавства
річкою Янцзи. Росія домоглася визнання своїми усіх земель на
північ від річки Амур. Європейцям та громадянам США дозволили
вільно мандрувати Китаєм під захистом власних консулів.

Французькі кораблі обстрілюють китайське місто. Малюнок XIX ст.

Цінський імператор, щоправ-
да, не поспішав виконувати свої
обіцянки, тому невдовзі війна
відновилася. На цей раз до Ки-
таю вирушили 20 тисяч євро-
пейських вояків. Після шаленого
гарматного обстрілу вони здобу-
ли столичні передмістя і вщент
розгромили маньчжурську ар-
мію, втративши на полі бою лише
п’ятьох бійців. Завойовники за-
хопили і розграбували Пекін
та зруйнували імператорський
палац. У 1860 році цінський
уряд змушений був підписати
Британські вояки
штурмують китайську фортецю. новий, ще принизливіший мир.
Малюнок XIX ст. За його умовами імператор був
216
зобов’язаний сплатити чималу
контрибуцію, а іноземці отри-
мали право вивозити з Китаю
робітників — кулі — для роботи
на плантаціях і копальнях у своїх
колоніях. Росія отримала землі
між річкою Уссурі та Японським
морем, на узбережжі якого то-
го ж року було засноване місто
Владивосток.
Тайпіни в цей час взяли в
облогу Шанхай. Вони сподіва-
лися на допомогу західних дер- Французькі нагороди учасників
жав, адже вважали європейців Другої «опіумної війни»
своїми одновірцями і ворогами
маньчжурської династії. Але іноземці рішуче підтримали цін-
ський уряд. Західні кораблі бомбардували захоплені тайпінами
міста. Загони повстанців змушені були відступити від Шанхая.
А в 1864 році цінські війська, підтримані іноземцями, захопили
Нанкін і вчинили там страшну різанину.
Тайпінська революція була придушена. Почалися розправи
з усіма, хто підтримував бунтівників. Однак відновити колишню
потугу Цінська імперія була вже неспроможна. В країні загинули
мільйони людей — як повстанців, так і їхніх супротивників. Керів-
ники провінцій, які самотужки боролися з тайпінами, зберегли
самостійність і після придушення революції. А центральний уряд,
навпаки, все більше залежав від волі іноземних колонізаторів.
4. «Відкриття» Японії та Сіаму. «Закритість» своєї держави не
вдалося зберегти й японським сьогунам. Попри суворі заборони
і обіцянки обстрілювати будь-який іноземний корабель, який
наблизиться до берегів Японії, закордонні купці не припиняли
спроб налагодити контрабандну торгівлю. Нестача грошей спо-
нукала й самих володарів поблажливіше ставитися до намірів
заможніших чужинців. Щоправда, Японія не була такою багатою
на природні ресурси, як Китай. Та й привабливим ринком для за-
хідних товарів її не вважали. Тому найбільше Японськими остро-
217
вами цікавилися не британці чи французи, а американці — яким
була потрібна зручна зупинка на шляху до Цінської імперії.
Вже 1853 році біля японських берегів з’явилася американ-
ська ескадра під командуванням Метью Перрі. Він передав
сьогуну листа від президента США з пропозицією встановити
постійні дипломатичні відносини. Наступного року Перрі по-
вернувся із десятком бойових пароплавів. Приголомшені японці
дали їм назву «чорних кораблів» — за кольором диму. Після

«Чорні кораблі» в бухті Едо. Малюнок XIX ст.

погроз Перрі бомбардувати узбережжя сьогун погодився підпи-

сати угоду про відкриття для торгівлі зі Сполученими Штатами
двох японських портів і заснування американського консуль-
ства. Це був перший нерівноправний договір, нав’язаний Японії.
Вже невдовзі подібні угоди сьогун змушений був укласти також
з Британією, Росією, Нідерландами та Францією. Піддані цих дер-
жав отримали право недотор-
канності на японській території,
а мита на привезені ними това-
ри — суттєво знизили.
У 1855 році британці домог-
лися «відкриття» ще однієї дер-
жави Далекого Сходу — Сіаму
(сучасного Таїланду). Під загро-
зою обстрілу сіамської столиці
Бангкока вони змусили місце-
Бангкок. Фото XIX ст. вого короля дозволити підданим
218
Сполученого Королівства вільно відвідувати його країну, купу-
вати майно та добувати корисні копалини. Британські товари
обкладали найнижчим митом, а опій можна були завозити вза-
галі без сплати мита. Згодом Сіам змушений був надати привілеї
торгівцям зі США, Франції, Португалії, Нідерландів та Пруссії.

РЕВОЛЮЦІЯ, ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ У МЕКСИЦІ
1. Країни Латинської Америки після здобуття незалежності.
Звільнення колишніх іспанських і португальских колоній в Но-
вому Світі від влади метрополій відкрило шлях до самостійного
розвитку Латинської Америки. Але суспільний лад, що склався
у цих країнах ще за колоніальної доби, залишився незмінним.
Владу утримувала в своїх руках креольська верхівка — великі
землевласники, купці і військові. Вони прагнули і надалі визис-
кувати міщан і селян — індіанців та білих переселенців. Землі, що
колись належали короні, привласнили новоспечені посадовці,

Землевласник і управляючий маєтком.

Малюнок XIX ст.
219
 генерали та офіцери визвольних
армій, просто спритні ділки. Від-
так кількість великих маєтків —
які в Новому Світі називають
латифундіями — з часом лише
зросла. Зберегло свої привілеї і
католицьке духовенство.
Тривала війна призвела до
господарського занепаду ко-
лишніх колоній. Латиноамери-
канські країни не мали сучасної
промисловості, здатної на рівних
Мексиканське боргове конкурувати з європейськими
зобов’язання середини XIX ст. фабриками. Уряди охоче пози-
чали гроші за кордоном — пере-
важно в Британії. За лічені десятиріччя звільнена від іспанської
та португальської влади Латинська Америка опинилася у фінан-
совій залежності від Сполученого Королівства. В обмін на пози-
ки Лондон домагався зниження мит на британську продукцію.

Гуанахуато. Малюнок XIX ст.

220
А наплив дешевших товарів з-за океану ще більше гальмував
розвиток місцевої індустрії.
Залежність від іноземних кредиторів доповнювалася запек-
лою боротьбою за владу між різними угрупованнями в самих
латиноамериканських державах. Інтереси латифундистів, вій-
ськового командування та духовенства зазвичай обстоювали
консерватори. Вони вимагали встановлення «твердого порядку»,
хай навіть шляхом обмеження громадянських свобод, зміцнення
становища католицької церкви, намагалися захистити від іно-
земних конкурентів місцеву промисловість, зберегти звичний
устрій індіанських громад. Їхні супротивники — ліберали — спи-
ралися переважно на міщан, підприємців, ремісників, дрібних
торгівців та державних службовців. Вони прагнули обмежити
вплив церкви та армії, запровадити демократичний державний
устрій, розширити права місцевого самоврядування та провести
перерозподіл земель. Більшість лібералів були прихильниками
політики вільної торгівлі.
2. Мексиканська революція. Чи не найгостріша боротьба між
консерваторами і лібералами точилася у Мексиці. Великі земле-
власники, вищі церковні ієрар-
хи, військові очільники та най-
заможніші торгівці гуртувалися
навколо генерала Антоніо Сан-
та-Анни, який кілька разів втра-
чав і знову здобував владу, але
кожного разу наполегливо нама-
гався встановити військову дик-
татуру. Зрештою він досяг своєї
мети. Але водночас згуртував у
боротьбі проти себе численних
опозиціонерів. Коли Санта-Анна
за 10 мільйонів доларів продав
частину мексиканської території
Сполученим Штатам Америки, це
викликало справжній вибух на-
родного невдоволення. Антоніо Санта-Анна. Фото XIX ст.
221

Беніто Хуарес. Портрет П. Клаве
(Замок Чапультепек)
ся у бідній селянській родині і рано втратив батьків, але завдяки
своїм здібностям та наполегливості здобув освіту і став відомим
Примірник Конституції Мексики
1857 року
222
У 1854 році в місті Аютла
спалахнуло повстання, на чолі
якого став місцевий губернатор.
За лічені місяці рух переріс в ре-
волюцію. Повстанців підтримали
селяни, ремісники, міська голо-
та, дрібна і середня буржуазія.
Вже наступного року диктатура
була повалена. Новий уряд, який
складався з лібералів та при-
хильників реформ, не довіряв
армії, тому вирішив замінити
її національною гвардією з оз-
броєних громадян. Міністром
юстиції призначили індіанця
Беніто Хуареса. Хуарес народив-
адвокатом. За пропозицією Хуа-
реса був розроблений закон, що
позбавляв духовенство та армію
їхніх привілеїв.
Консерватори намагалися
перешкодити його ухваленню і
навіть вчинили спробу держав-
ного перевороту, але зазнали
поразки. Після цього рефор-
матори із подвійним завзяттям
взялися за нові перетворення.
Була проголошена свобода сло-
ва і друку, скасовані ремісничі
цехи, обмеження підприємни-
цької діяльності, внутрішні мит-
ниці, запроваджена метрична
система. Конгрес ухвалив низ-
ку заходів проти духовенства і
зрештою затвердив «закон Хуареса». Церковним корпораціям
та індіанським громадам заборонили володіти нерухомістю, а
їхні земли мали бути поділені між самостійними селянськими
господарствами або ж розпродані. У 1857 році була ухвалена
нова конституція, яка оголосила Мексику демократичною фе-
деративною республікою і розширила права окремих штатів.
Скасували спадкові титули знаті, запровадили суд присяжних,
недоторканною оголосили приватну власність. Це була перемо-
га буржуазної і водночас демократичної революції.
3. Громадянська війна. Але й після перемоги революції
становище реформаторів все одно було непевним. Священики
відлучали від церкви посадовців, які присягали конституції. До
столичного собору не могли потрапити навіть вищі урядовці.
Новими законами скористалися насамперед пройдисвіти, які
безсоромно привласнювали землі церкви та індіанських громад.
В провінціях розпочалися повстання ошуканих тубільців. Зреш-
тою консервативно налаштовані генерали влаштували заколот
у самій столиці та скинули уряд реформаторів. Конституцію
1857 року скасували. Але про-
ти намірів встановити в країні
нову військову диктатуру рішу-
че виступив Хуарес. Депутати
проголосили його тимчасовим
президентом. Мексику охопила
громадянська війна.
Спочатку успіх був на боці
заколотників. Армія реформа-
торів була зібрана нашвидкуруч,
не мала належного вишколу,
була погано озброєна і зазна-
вала поразки за поразкою. Хуа-
рес змушений був відступати
все далі від столиці. На певний
час він взагалі залишив Мекси-
ку. Проте невдовзі повернувся Кавалеристи республіканської
та разом зі своїм урядом обла- армії. Фото XIX ст.
223
штувався у Веракрусі, де ухвалив додаткові «Закони про ре-
форму». У розв’язанні громадянської війни Хуарес звинуватив
католицьку церкву. Тому її майно конфіскували на користь
держави, монастирі і чернечі ордени розпустили, а тих, хто
виступав проти цих заходів, оголосили державними злочин-
цями. Щоб забезпечити своїх прихильників зброєю, револю-
ційний уряд уклав угоду з США, надавши в обмін на допомогу
чималі привілеї американським торгівцям. Армія реформаторів
поступово набувала досвіду і відвойовувала у супротивників
місто за містом. Наприкінці 1860 року війська, вірні Хуаресу,
увійшли до столиці.
Здавалося, що громадянська війна завершилася перемогою
революціонерів. Але тривалі бойові дії виснажили країну і спус-
тошили державну скарбницю. Конгрес змушений був зупинити
виплати по зовнішніх боргах. Європейські держави розцінили
цей крок як зазіхання на їхні інтереси. Франція, Британія та Іс-
панія домовилися повернути борги силою. Наприкінці 1861 року
іспанці захопили Веракрус. За місяць у місті з’явилися британські
і французькі вояки. Хуарес змушений був розпочати перегово-
ри з позичальниками. Іспанці та британці невдовзі погодилися
вивести свої загони.
4. Французька окупація. Імператор Максиміліан. Мирне
вирішення боргових проблем, однак, не влаштовувало Наполе-
она III. Він мріяв перетворити Мексику на державу, цілком залеж-
ну від Франції, а для цього зробити її володарем австрійського
принца Максиміліана Габсбурга. Тож Бонапарт оголосив, що не
визнає уряд Хуареса, і навесні 1862 року розпочалася масштаб-
на французька інтервенція.
У першій битві нової війни біля міста Пуебла загарбники,
щоправда, зазнали прикрої поразки. Оборонці, деякі з яких
були озброєні лише мачете — великими ножами для рубки
цукрової тростини, билися відчайдушно. До того ж від вживання
незвичної води та їжі чимало французів занедужало. Довелося
кілька місяців чекати підкріплень і штурмувати Пуеблу вдруге.
Мехіко уряд Хуареса, натомість, залишив без бою. На бік загарб-
ників перейшло чимало консервативно налаштованих поміщи-
224
 Битва під Пуеблою. Картина невідомого автора
(Музей Чурубуско)

ків, чиновників, військових та

священиків. В липні 1863 року
скликана французами асамблея
проголосила про відновлення
Мексиканської імперії.
Максиміліан, щоправда, по-
годився зійти на трон лише піс-
ля того, як французи захопили
більшість великих міст країни
та провели референдум, на яко-
му переважна більшість тих, хто
голосував, висловилася за вста- Герб Мексиканської імперії

225
 новлення монархії. В день своєї
коронації Максиміліан підписав
договір із Францією, за яким по-
обіцяв оплатити усі збитки фран-
цузьких підданих, витрати Напо-
леона III на війну у Мексиці та за
власний кошт утримувати велику
окупаційну армію.
5. Народні повстання та
звільнення Мексики від інозем-
них загарбників. Перемоги оку-
пантів насправді були примарни-
ми. Вже невдовзі проти французів
розпочалася партизанська вій-
Максиміліан I. на, що за кілька місяців охопила
Портрет Ф. Вінтергальтера більшу частину країни. Під за-
(Замок Чапультепек)
грозою іноземних багнетів меш-
канці того чи іншого селища могли погодитися визнати владу
Максиміліана, але варто було окупантам залишити поселення,
як мексиканці виганяли чиновників, призначених імператором,
і знову переходили на бік уряду Хуареса. Роздратовані інтер-
венти поводилися як справжні
завойовники — грабували пе-
ресічних мексиканців, карали за
непокору штрафами, розстрілю-
вали полонених республіканців
і тих, кого лише підозрювали у
підтримці реформаторів. Однак
це лише розпалювало ненависть
до загарбників.
Справді відданих прихиль-
ників у Максиміліана з кожним
місяцем ставало все менше. За-
мість обіцяної католицької мо-
Солдат республіканської армії. нархії, яка піклується про всіх
Малюнок XX ст. своїх підданих, імперія швидко
226
перетворилася у символ визиску, хабарництва і національної
зради. На бік Хуареса з часом перейшли навіть деякі його колиш-
ні супротивники, щоб спільно боротися за визволення Мексики
від іноземців.
Чимало прихильників Хуареса було в сусідніх США. Вони до-
моглися дозволу постачати мексиканцям зброю та збирати доб-
ровольців, готових битися проти французів. Американці надали
республіканському уряду і грошову позику. Натомість французь-
кий імператор інтерес до Мексики втрачав. Армія загарбників
швидко танула — вояки гинули і в сутичках з партизанами, і від
хвороб. Зрештою Наполеону III війська знадобилися для інших
воєн, і він відкликав їх з Нового Світу.
Позбавлений військової підтримки, Максиміліан був безси-
лий впоратися із народним рухом. Республіканці перейшли у на-
ступ. Імператор-невдаха врешті-решт потрапив у полон і був роз-

Страта Максиміліана I. Картина Е. Мане (Кунстхалле в Мангеймі)

227
стріляний за вироком суду. Влітку 1867 року республіканський
уряд урочисто в’їхав до Мехіко. Визвольна війна завершилася
повною перемогою мексиканських патріотів. Гюго привітав пре-
зидента Хуареса словами: «Мексику врятували принцип і людина.
Цей принцип — республіка, ця людина — Ви».

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА
У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ АМЕРИКИ
1. США на роздоріжжі: плантатори, фермери і промислов-
ці. Великі землевласники — плантатори довгий час утримували
в своїх руках владу в Сполучених Штатах Америки. Щоправда,
рабовласницькі плантації існували лише на Півдні США. На пів-
ніч від річки Огайо рабство було заборонене — тут переважали
фермерські господарства, власники яких обробляли землю самі
або ж використовували найману працю. Але інтереси самостій-

Демократична партія — «впертий віслюк» (віслюк згодом став партійним

символом демократів). Карикатура XIX ст.
228
них господарів та плантаторів багато в чому співпадали — і ті,
й інші, зокрема, були зацікавлені у зниженні мит на промислову
продукцію, приєднанні нових земель та «звільненні» їх від ін-
діанців. А щоб попередити суперечки між колоністами за землі
на захід від Міссісіпі, Конгрес США навіть погодився приймати до
складу держави однакову кількість рабовласницьких та вільних
від рабства штатів. Відтак фермери зазвичай підтримували план-
таторську верхівку урядової Демократичної партії і панування
вихідців з Півдня в уряді та військовому командуванні. Демо-
кратами були й майже всі президенти США середини XIX століття.
Купівлю невільників за кордоном в Сполучених Штатах забо-
ронили ще у 1808 році, тому багатьом здавалося, що поступово
занепадатимуть і рабовласницькі господарства. Але бурхливий
розвиток європейської текстильної промисловості збільшив по-
пит на бавовну, яку вирощували у південних штатах. На планта-
ціях з’явилися машини. І використання праці невільників знову
стало прибутковою справою. За лічені десятиріччя бавовна пе-
ретворилася на головний продукт, який США постачав на між-
народний ринок. Заможні землевласники з гордістю називали її
«королем, здатним поставити на коліна увесь світ».

Сушка бавовни. Фото XIX ст.

229
 Швидко зростала й власна, американська промисловість, зо-
середжена переважно на півночі країни. Будувалися не лише
суконні фабрики, за кількістю яких США відставали лише від
Британії та Франції, а й ливарні, машинобудівні заводи, підпри-
ємства з переробки м’яса. Зі створенням Айзеком Зінгером
вдосконаленої швейної машинки розпочалося промислове ви-
робництво готового одягу. Хоча більшість американців і надалі
жила у сільській місцевості, в середині XIX сторіччя вже кожний
п’ятий з мешканців Сполучених Штатів був містянином. Міста
Півночі перетворювалися на головних споживачів продукції, ви-
рощуваної фермерами. Піднесенню внутрішньої торгівлі сприяв
розвиток транспорту. Мережа судноплавних каналів з’єднала
долину Огайо з Великими озерами та атлантичним узбережжям.
Залізниці та телеграфні лінії тягнулися від Бостона, Нью-Йор-
ка, Філадельфії до міст і нових індустріальних центрів у глибині
континенту — Піттсбурга, Буффало, Чікаго, Цинциннаті, Сент-
Луїса.

Нью-Йорк. Малюнок XIX ст.

Заможні підприємці все гучніше заявляли про свої інтере-

си — вимагали підвищення ввізних мит на іноземні промислові
230
товари, впорядкування банківської справи, державних замов-
лень та субсидій. Дехто навіть пропонував припинити розпро-
даж «вільних» земель — щоб не позбавляти фабрики робочих
рук. Але плантаторська верхівка до вимог підприємців не при-
слухалася, а впоратися з нею самотужки вони не могли.
2. Аболіціоністи. Поява Республіканської партії. Рух за скасу-
вання рабства з’явився у США пізніше, ніж в Європі, і спочатку не
мав великого впливу. На Півдні будь-яка діяльність аболіціоністів
узагалі була заборонена. Та й у північних штатах расові забобони
залишалися міцними. Створене аболіціоністами Товариство під-
земної залізниці допомагало невільникам не лише втекти від гос-
подарів, але й перебратися за кордон — у нібито «вільних» штатах
темношкірого втікача теж могли затримати і повернути господа-
рю. Плантатори, щоправда, вимагали більшого. У 1854 році вони
домоглися скасування правила «рівної кількості» рабовласниць-
ких та вільних від рабства штатів у складі Союзу — тепер кожний
новий штат міг сам вирішувати, запроваджувати чи скасовувати
рабство на своїй території. Аболіціоністи сприйняли це як свою
поразку, а деякі навіть пропонували північним штатам вийти зі
складу США та утворити власну державу. Відчайдух Джон Браун

Шляхи втечі рабів з Півдня США

за допомогою Товариства підземної залізниці
231
 вирішив діяти по-іншому: зібрав
невеликий загін та зі зброєю в
руках спробував звільнити ра-
бів у Вірджинії. Місцеві мешканці
його, щоправда, не підтримали,
Брауна схопили та стратили за
вироком суду.
Проте наступ плантаторів
викликав занепокоєння серед
фермерів. Адже заможніші ра-
бовласники тепер могли без пе-
решкод скуповувати «вільні» зем-
лі. Та й конкурувати з великими
Останній день Джона Брауна. плантаціями фермерським гос-
Картина Т. Говендена
(Метрополітен-музей) подарствам було важко. В тому ж
1854 році виникла нова — Рес-
публіканська партія, головними вимогами якої були заборо-
на поширення рабства за межі південних штатів та ухвалення
закону про гомстеди — земельні ділянки, які держава мала
безкоштовно надавати усім охочим вести власне господарство.
Мрія про власну землю приваблювала не лише фермерів, але й
багатьох робітників. Підтримали
республіканців і промисловці,
які сподівалися за їхньою допо-
могою усунути від влади план-
таторів та їхніх представників.
Зрештою до партії приєдналася
також більшість аболіціоністів.
На виборах 1860 року кан-
дидатом на посаду президента
від республіканців став Авраам
Лінкольн, син фермера, досвід-
чений політик та адвокат, відо-
мий своєю чесністю і незмінним
Авраам Лінкольн. співчуттям до незаможних. Де-
Фото XIX ст. мократи, натомість, не змогли
232
домовитися між собою, висунули одразу двох кандидатів і вибо-
ри програли. Лінкольн не був аболіціоністом й обіцяв не втруча-
тися у внутрішні справи південних штатів. Але плантаторам було
досить і того, що на виборах переміг республіканець з Півночі.
3. Вихід південних штатів із США і початок бойових дій.
Одразу ж після оголошення результатів виборів влада Півден-
ної Кароліни оголосила про свій вихід зі складу США. Невдовзі
союз залишили також Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія
і Луїзіана. Усі вони об’єдналися в нову державу, що отримала
назву Конфедеративних Штатів
Америки, або просто Конфеде-
рації. Конгрес і уряд США відо-
кремлення не визнали, проте
й не вдавалися до рішучих дій.
Новообраний президент лише
готувався вступити на посаду.
Ватажки Конфедерації скорис- Прапор Конфедеративних Штатів
талися цим, щоб захопити уря- Америки
дові арсенали, розташовані на теренах бунтівних штатів. А піс-
ля того, як Лінкольн виголосив присягу і набув президентські
повноваження, конфедерати
змусили капітулювати оборон-
ців форту Самтер. Президент у
відповідь оголосив, що південні
штати охоплені заколотом, який
буде придушений військовою
силою. Розпочалася громадян-
ська війна.
За кілька місяців до бунтівни-
ків приєдналися ще п’ять півден-
них штатів, зокрема й Вірджинія,
до столиці якої — Річмонда —
переїхали конгрес і уряд Кон-
федерації. Своїм президентом
конфедерати обрали Джеффер- Джефферсон Девіс.
сона Девіса. Мешканці західної Фото XIX ст.
233
 Відступ вояків армії США. Малюнок С. Кінга
(Музей битви під Манасасом)

Вірджинії, втім, залишилися вірними союзу і невдовзі утворили

власний штат.
Конфедерація поступалася супротивнику — який тепер іме-
нували Північчю — і за чисельністю населення, і за промисло-
вим розвитком, і за продовольчими запасами. Але до її армії пе-
рейшла більшість американських офіцерів і генералів — адже
походили вони переважно з південних штатів. Перша ж велика
битва завершилася поразкою погано навченої і озброєної армії
Півночі. Довелося набирати нове військо, більше за чисельністю,
яке, однак, теж не відзначалося вправністю і дисципліною.
Не сподіваючись перемогти конфедератів одним ударом, пів-
нічне командування віддавало перевагу блокаді, що зрештою
мала примусити Південь капітулювати. Такий план отримав назву
«Анаконда» — за назвою великої змії, що душить своїх жертв.
Прихильники рішучих дій звинувачували урядовців у боягузтві.
До того ж корисливому — адже владу на Півночі прибирали до
своїх рук заможні торгівці і промисловці, які збагачувалися на
234
 План «Анаконда». Карикатура XIX ст.

військових контрактах. І чим довше тривала війна, тим більшими

були їхні прибутки.
4. Закон про гомстеди і звільнення рабів. Перемога Півночі.
Народне невдоволення зрештою змусило Лінкольна та його
прихильників діяти рішучіше. Почали з виконання передвибор-
чих обіцянок, відкладених з початком війни. У травні 1862 року
Конгрес ухвалив закон про гом-
стеди. За ним усім, хто прагнув
стати фермером, якщо вони,
звичайно, не приєдналися до
заколотників, надавалося до
160 акрів землі. Отримувач був
зобов’язаний сплатити лише не-
великий реєстраційний внесок, і
якщо 5 років використовував ді-
лянку за призначенням, ставав її Сертифікат
власником. на отримання гомстеду
235
 У вересні 1862 року Лінкольн
підписав прокламацію про звіль-
нення з наступного року всіх
рабів на території бунтівних
штатів. Президента звинувати-
ли в порушенні конституції, але
він був непохитний. Адже тепер
колишні невільники мали битися
не лише за відновлення єдності
Темношкірий американець читає держави, а й за власну свободу.
текст президентської прокламації. Вже невдовзі в армії та на флоті
Малюнок Г. Стефенса Півночі воювало майже 200 ти-
(Бібліотека Конгреса США)
сяч темношкірих добровольців.
Не виправдалися надії плантаторів Півдня на підтримку Бри-
танії і Франції, зацікавлених в постачанні американської бавовни.
Деякі підприємці і справді були не проти допомогти своїм давнім
торговельним партнерам, але більшість британців і французів
підтримували боротьбу проти рабства. Замість американської
сировини до Європи почали завозити бавовну з Єгипту та ко-
лоній, а північні штати під час війни перетворилися на одного
з найбільших світових постачальників хліба. Казали навіть, що
«молоде зерно поховало старого короля — бавовну».
У липні 1863 року під Геттісбергом північані здобули ви-
рішальну перемогу і наступного року перейшли в загальний

Битва під Геттісбергом. Малюнок XIX ст.

236
наступ. Армія генерала Вільяма Шермана захопила Атланту і
«рейдом до моря» розрізала територію Конфедерації навпіл.
Армія генерала Улісса Гранта діяла тим часом у Вірджинії. Кон-
федерати втратили свою столицю, а в квітні 1865 року їхня армія
капітулювала під Аппоматтоксом.
Південь зазнав не лише військової поразки. Іншим стало аме-
риканське суспільство. Плантатори змушені були поступитися
своїм панівним становищем промисловій буржуазії, торгівцям
та банкірам. Зміцніло фермерство. Були знищені перешкоди для
вільного капіталістичного розвитку Сполучених Штатів. Не див-
но, що громадянську війну часто називають другою Американ-
ською революцією — буржуазною і водночас демократичною.
5. Загибель Лінкольна. «Реконструкція» Півдня. Через п’ять
днів після капітуляції під Аппоматтоксом був убитий Лінкольн. Під
час вистави у театрі в нього вистрілив актор Джон Бут — таєм-
ний агент конфедератів і палкий
прихильник рабовласництва.
Проте ця втрата не зупинила
переможців. У грудні 1865 року
Конгрес ухвалив поправку до
конституції, яка звільнила усіх
рабів на території Сполучених
Штатів. Наступна поправка нада-
ла колишнім невільникам право
голосу. Щоправда, південні шта-
ти відмовилися визнавати конс-
титуційні зміни. В багатьох з них
були ухвалені так звані «чорні
кодекси», які і надалі обмежу- Ложа в театрі Форда у Вашингтоні,
в якій був застрелений президент
вали громадянські права темно- Лінкольн. Фото XIX ст.
шкірих американців. Виникли й
таємні організації расистів, які переслідували колишніх невіль-
ників та борців за їхні права, — найвідоміша з них мала назву Ку-
клукс-клан.
Обурений Конгрес у відповідь ввів на територію південних
штатів армію, а цивільну владу передав військовим командува-
237
 Перше голосування колишніх рабів у Новому Орлеані. Гравюра XIX ст.

чам. Розпочалися примусові реформи, які згодом отримали назву

Реконструкції. Їхньою метою оголосили знищення рабовласни-
цької системи в усіх її проявах та допомогу вчорашнім невільни-
кам в облаштуванні їхнього нового життя. Спритні підприємці з
Півночі, натомість, скористалися Реконструкцією для того, щоб
прибрати до своїх рук землі та майно переможених плантаторів.
Реформи зрештою так і не довели до кінця. До влади на Півдні по-
вернулися представники Демократичної партії. Після визнання
більшістю «реконструйованих» штатів поправок до конституції
їх знову прийняли до складу США як повноправних учасників.
В 1877 році Реконструкцію взагалі припинили.
Водночас приклад Сполучених Штатів сприяв забороні раб-
ства в сусідніх іспанських колоніях — в Пуерто-Рико та на Кубі.
А в Бразилії не лише скасували рабство, але й встановили феде-
ративну республіку за американським зразком.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ЗА ДОБИ РЕФОРМ

1. Скасування в Росії кріпацтва. Поразка у Кримській вій-
ні позбавила Російську імперію вирішального впливу в Європі,
238
здобутого зусиллями Олексан-
дра I та Миколи I. Але водночас
дозволила новому імператору —
Олександру II — зосередитися
нарешті на розв’язанні внутріш-
ніх проблем величезної держа-
ви. Чи не найпекучішою з цих
проблем було збереження крі-
пацтва, яке багатьом сучасникам
нагадувало плантаційне рабство
Нового Світу. У першій половині
XIX сторіччя селяни здобули Олександр II. Портрет Є. Боткіна
особисту свободу в польських (Ермітаж)
та балтійських губерніях, але в
самій Росії, Україні та на Кавказі кріпацтво залишалося непохит-
ним. Про необхідність рішучих змін цар заявив вже під час своєї
коронації. Реформаторські заклики, щоправда, зустріли неро-
зуміння з боку поміщиків, які не збиралися поступатися своїм
панівним становищем. Олександр II навіть був змушений попе-
редити землевласників, що «краще скасувати кріпацтво згори,
аніж чекати, коли його скасують знизу».
Примара нової селянської війни і справді ставала все загроз-
ливішою. Заворушення частішали і охоплювали все нові облас-
ті імперії. Придушувати їх доводилося за допомогою армії, але
більшість солдатів самі походили переважно з селян, тому покла-
датися на них було ризиковано.
Пожвавився революційний рух.
Олександр Герцен почав видава-
ти у Лондоні часопис «Полярна
зірка», а потім газету «Дзвін», в
якій вимагав негайного звільнен-
ня кріпаків. У самій Росії револю-
ціонери гуртувалися навколо ча-
сопису «Сучасник», редактором
якого був поет Микола Некрасов,
а співробітниками — соціалісти Титульна сторінка газети «Дзвін»
239
Микола Чернишевський та Микола Добролюбов. До вирішення
«селянського питання» закликало навіть найближче оточення
імператора. Одна з великих княгинь звільнила усіх кріпаків, що
належали їй особисто. Брат царя, призначений морським мініс-
тром, звільнив усіх селян, прикріплених до адміралтейства.
Але імператор прагнув діяти у цілковитій згоді з поміщиками,
які залишалися головною опорою самодержавної влади. Навіть
дворянські комітети для обговорення умов звільнення кріпаків
дозволили створити лише після того, як з таким проханням до
царя звернулися литовські шляхтичі. Саме за пропозиціями цих
комітетів і був складений остаточний проект реформи.
19 лютого 1861 року Олександр II затвердив маніфест про
скасування кріпацтва. Селяни отримали особисту свободу,
право розпоряджатися своєю власністю, обирати та змінювати
заняття. Проте поміщицькі землі залишилися за «старими» влас-
никами. Селяни могли отримати земельні ділянки для ведення
власного господарства, але змушені були сплачувати за них ви-
куп, розмір якого визначався за раніше сплачуваним оброком.
Гроші, яких не вистачало для викупу, позичала держава. Але й
повернути їх було треба з відсотками.

Оголошення маніфесту про скасування кріпацтва в маєтку Прозорово.

Фото XIX ст.
240
 Селянський бунт. Картина С. Іванова (Музей сучасної історії Росії у Москві)

Чимало селян вважали, що їх просто ошукали. Мешканці

села Бездна вирішили, що оголошена їм «воля» — несправж-
ня, а насправді цар віддав зем-
лю селянам. На придушення
бунту знову кинули солдат, які
почали стріляти у натовп і вби-
ли не менше шестидесяти се-
лян. У містах поширювали ре-
волюційні листівки з вимогою
«справжніх змін». Найвідоміша
з них мала назву «Панським
селянам від їхніх доброзичлив-
ців уклін». Її автором вважали
Чернишевського. Революціоне-
ра заарештували і за сфальшо-
ваним звинуваченням засудили
до каторжних робіт.
Захвилювалися студенти. Листівка «Панським селянам від
Міністр освіти у відповідь видав їхніх доброзичливців уклін»
241
суворі університетські правила. Але це викликало новий сплеск
обурення. Петербурзька молодь влаштувала справжній мітинг,
який переріс у заворушення. Цар змушений був призначити но-
вого міністра — прихильника реформ. У 1863 році утвердили
новий Університетський статут, який запровадив автономію
вищих навчальних закладів. Ректорів тепер не призначали, а
обирали.
2. Пожвавлення національних рухів. Польське повстання
1863 року. Початком реформ намагалися скористатися ватажки
національних рухів. У Фінляндії громадськість домоглася віднов-
лення місцевого сейму та утвердження в державному вжитку
фінської мови. Царський уряд пішов на поступки, сподіваючись

Урочисте відкриття фінляндського сейму у 1863 році. Малюнок XIX ст.

зменшити вплив у краї сусідньої Швеції. Подібним чином вла-

да діяла і в інших землях: латиське національне відродження
намагалася протиставити німецькому впливу (балтійські по-
міщики були переважно німцями), українське — польському.
Олександр II помилував учасників Кирило-Мефодіївського брат-
ства, і вони утворили в Петербурзі нову організацію — «Гро-
мада». «Громадівці» намагалися розвивати українську освіту
242
та видавничу справу. Їхній приклад підхопили й студенти Київ-
ського університету — засновники руху хлопоманів. Вихідці з
українських і польських шляхетських родин, вони розмовляли
лише українською мовою, ходили в національному одязі, дотри-
мувалися народних звичаїв. Ва-
тажком хлопоманів був історик
Володимир Антонович. Окрім
Києва, «Громади» виникли також
у Чернігові, Харкові, Полтаві.
Натомість у Польщі громад-
скість вважала царські поступки
замалими. Навіть місцеві консер-
ватори — так звані «білі» — не
обмежувалися культурницькими
вимогами та мріяли про віднов-
лення Речі Посполитої в кордо-
нах 1772 року. Революціонери
(їх називали «червоними») вза-
Володимир Антонович.
галі відкидали можливість пере- Фото XIX ст.
мовин з урядом і готувалися до
збройного повстання. Для цього вони утворили Центральний
Національний Комітет і мережу таємних осередків у Польщі,
Литві, Білорусі та Україні. Царський уряд спробував попереди-
ти виступ і забрати відомих йому змовників у рекрути, але цим
лише пришвидшив початок по-
встання.
У січні 1863 року Цент-
ральний Комітет оголосив себе
тимчасовим урядом та закликав
співвітчизників взятися за зброю.
До боротьби намагалися залу-
чити й українських селян, але ті
не повірили ватажкам повстан-
ців, яких вони і надалі вважали
польськими панами. Байдужи-
ми залишилися й хлопомани. Печатка повстанського уряду
243
 З російських революціонерів
повстання відкрито підтримав
лише Герцен. Але навіть при-
хильники радикальних поглядів і
читачі «Дзвону» у своїй більшості
вважали виступ Герцена «зрадою
батьківщини». Не справдилися й
сподівання поляків на допомогу
Британії і Франції — їхні уряди
обмежилися лише дипломатич-
ними заявами.
До вересня 1864 року по-
Польські повстанці, озброєні
встання придушили. Сотні його
косами. Фото XIX ст. учасників стратили, тисячі —
були відправлені у заслання. На
всій території колишньої Речі Посполитої обмежили свободу пе-
ресування та зборів. В Литві та Білорусі заборонили друкувати
книжки латинкою та литовською мовою, розмовляти польською
в громадських місцях. Католиків більше не призначали на дер-
жавні посади та забороняли їм працювати навіть учителями. Ще
раніше — так званим Валуєвським циркуляром — заборонили
друк релігійних, навчальних і освітніх книжок українською. А за
кілька років під повну заборону потрапили книжки білорусь-
кою — урядовці стверджували, що ані білоруської, ані україн-
ської мови «взагалі не існує». Автономія Фінляндії, керівники
якої засудили польське повстання, була, навпаки, розширена,
їй навіть дозволили мати власну грошову одиницю.
3. Нова хвиля реформ. Тим часом російських підданих
Олександра ІІ чекали інші реформи. У 1864 році були створені
органи місцевого самоврядування — земства. Саме вони від-
тепер мали керувати справами місцевих громад — утримувати
лікарні, будувати школи, облаштовувати дороги. Своїх пред-
ставників до земських зібрань представники різних станів оби-
рали окремо (тож голос дворянина важив більше, аніж голос
селянина), але засідання були спільними, і депутати мали рівні
права.
244
 Земство за обідом. Картина Г. Мясоєдова (Третьяковська галерея)

В тому ж році була проведена судова реформа. Суд в Росії

став гласним. Будь-який бажаючий мав право прийти і спостері-
гати за тим, як обговорюють справу та виносять вирок. Судовий
процес став змагальним — обвинувачення і захист підсудного
тепер представляли різні люди,
кожний з яких мав перекона-
ти у своїй правоті присяжних,
обраних з місцевих мешканців
за жеребом. Зрештою, суд став
загальним — представників
усіх станів — і дворян, і селян, і
міщан, — судили одні й ті ж судді.
Продовжили й освітню ре-
форму — затвердили положен-
ня про початкові народні учили-
ща та гімназії. Класичні гімназії
готували учнів для вступу до
університетів, а реальні — до
вищих технічних закладів. До
Будівля Першої київської гімназії
гімназій приймали представни- (Сучасний вигляд)
245
ків усіх станів і віросповідань. Але освіта була платною — тож
навіть у реальних гімназіях більше половини учнів складали діти
дворян.
Поступ реформ несподівано був перерваний замахом на
життя Олександра II. У 1866 році біля брами Літнього саду у Пе-
тербурзі в нього стріляв студент Дмитро Каракозов. В царя він
не поцілив, був затриманий і засуджений до страти. Імператор
вирішив надалі не поспішати з реформами. Чимало нововведень
навіть переглянули — реальні гімназії, скажімо, перетворили на
реальні училища з меншим терміном навчання. Деякі з реформ
провели пізніше — зокрема військову реформу. Був запровад-
жений загальний військовий обов’язок для представників усіх
станів. Лише для призовників з освітою термін служби скороти-
ли — щоб заохочувати молодих людей до навчання.
Реформи допомогли імперії оговтатися від поразки в Крим-
ській війні і повернути собі становище великої держави. Щоправ-
да, на відміну від батька, Олександр II не брався захищати «ле-
гітимний лад» у цілій Європі. Своєю метою він оголосив захист
«національних інтересів» самої Росії. Імперія остаточно приєдна-
ла Казахстан і розпочала загарбання Середньої Азії. Більша її
частина увійшла до Туркестанського генерал-губернаторства.
Бухарське та Хівинське ханства стали російськими васалами.

Вступ російських військ до Самарканда. Картина М. Каразіна

(Російський музей у Петербурзі)
246
Наступ в Середній Азії, щоправда, загострив суперництво між
Росією та Британією, яке тривало до кінця століття і отримало
з часом назву «Великої гри». На Далекому Сході цар, натомість,
був готовий відступити. У 1867 році він продав Сполученим Шта-
там Аляску та сусідні з нею острови, а 1875 році відмовився на
користь Японії від Курильських островів — в обмін на визнання
російської влади над островом Сахалін.

Чек казначейства США, що засвідчив сплату Росії грошей за договором

про продаж Аляски у 1867 році

4. Російська наука і культура.

Дмитро Менделєєв. Фото XIX ст.
247
Доба реформ була часом підне-
сення російської науки та куль-
турного оновлення. У 1869 році
Дмитро Менделєєв відкрив пе-
ріодичний закон хімічних еле-
ментів і створив славнозвісну
«таблицю Менделєєва». Праці
Олександра Бутлерова стали
фундаментом органічної хімії.
На 60-ті роки XIX століття припа-
дає початок наукової діяльності
біологів Івана Сеченова та Іллі
Мечникова. Саме у цей час Во-
 Лев Толстой, Дмитро Григорович, Іван Гончаров, Іван Тургенєв,
Олександр Дружинін та Олександр Островський.
Фото XIX ст.

лодимир Даль уклав славнозвісний «Тлумачний словник живої

російської мови».
Поезія Миколи Некрасова, романи Івана Тургенєва та Іва-
на Гончарова відкрили добу реалізму в російській літературі.
Новою його вершиною стали твори Льва Толстого та Федора
Достоєвського, які здобули славу в усьому світі. У боротьбі з
підтримуваним владою академізмом реалізм утверджувався і в
російському живописі. В 1863 році кілька випускників Академії
мистецтв на чолі з Іваном Крамським відмовилися брати участь
у конкурсі на золоту медаль і згодом заснували «Товариство
пересувних художніх виставок», яке влаштовувало виставки
у різних містах Росії з пізнавальною та просвітницькою метою.
Російською «пересувна» звучить як «передвижна», тому худож-
ників-реалістів стали називати передвижниками. Реалістичний
живопис став основою багатьох приватних мистецьких колекцій,
248
найвідомішою з яких була Третьяковська галерея (зібрана куп-
цем Павлом Третьяковим).

Граки прилетіли. Картина О. Сав- Третьяковська галерея

расова (Третьяковська галерея) (Сучасний вигляд)

Видатним явищем у музичному житті Росії стала творчість

композиторів, що об’єдналися в групу під умовною назвою «мо-
гутня купка», — Олександра Бородіна, Модеста Мусоргського,
Миколи Римського-Корсакова. Подібно до передвижників вони
намагалися наблизити мистецтво до народу і саме в народній
культурі шукали джерела для своєї творчості.

ОБ’ЄДНАННЯ ІТАЛІЇ

1. Роз’єднана Італія. Верді, Мадзіні і Кавур. Італія зустріла по-

чаток 50-х років XIX сторіччя розшматованою і позбавленою са-
мостійності. Ломбардія та Венеція залишалися провінціями Габс-
бурзької імперії, деспотичні володарі Модени, Парми й Тоскани
трималися при владі лише завдяки австрійським багнетам. У Римі
на прохання папи постійно перебували французькі солдати. Неа-
політанський король влаштував у своїх володіннях справжній
терор проти республіканців, лібералів та інших інакодумців, за
249
 що отримав від підданих сумне
прізвисько «король-бомба». Кон-
ституція та обмежені громадян-
ські свободи зберігалися лише
у Сардинському королівстві
(П’ємонті). Його володар Віктор
Еммануїл II надавав прихисток
вигнанцям з інших італійських
держав і навіть замінив старий
прапор королівства на націо-
нальний зелено-біло-червоний
триколор. У 1852 році головою
п’ємонтського уряду став лібе-
Камілло Кавур. Портрет Ф. Айєца ральний шляхтич Камілло Кавур,
(Пінакотека Брера) засновник часопису «Рісорджи-
менто» (з італійської — «віднов-
лення»). Захоплений прикладом Британії Кавур навіть у власному
маєтку господарював як капіталіст, а Сардинське королівство
намагався перетворити на одну з провідних промислових дер-
жав Європи. Він домігся укладання вигідних торгівельних угод
з Францією, Британією та Бельгією, заохочував створення бан-
ків, будівництво фабрик та портів, каналів і доріг, а довжина

Залізничний вокзал у Генуї. Малюнок XIX ст.

250
п’ємонтських залізниць вже невдовзі була такою ж, як в усіх ін-
ших італійських державах і територіях, разом узятих.
Промислова революція відбувалася не лише у П’ємонті, але
й у Тоскані та Ломбардії. Італійська буржуазія чимдалі, тим біль-
ше відчувала свою силу. Вона вже не хотіла миритися з інозем-
ним пануванням, і водночас їй було затісно в кордонах дрібних
держав. Та й представники інших суспільних верств відчували
себе вже не стільки ломбардця-
ми, тосканцями чи римлянами, а
єдиним народом — італійцями.
Це почуття єдності виховували
і плекали митці доби романтиз-
му. На межі століть їхню справу
продовжили реалісти, в середо-
вищі яких найвеличнішою була
постать композитора Джузеппе
Верді. Опери «Набукко», «Ле-
ньянська битва», «Ріголетто»
та «Трубадур», створені цим ве-
ликим композитором, надихали
слухачів на боротьбу за свободу і
незалежність батьківщини. Мад-
Джузеппе Верді. Фото XIX ст.
зіні із захопленням писав Верді:
«те, що ми з Гарібальді робимо у політиці, Ви робите у музиці.
Сьогодні Італія потребує її, як ніколи».
Сам Мадзіні сподівався на нову революцію та перетворення
Італії на єдину демократичну республіку. Такий спосіб об’єднання
країни силами самого народу називали «об’єднанням знизу».
Створена Мадзіні Партія дії влаштувала повстання у Мілані та
похід до Сицилії, але успіху вони не мали.
Патріоти, які не вірили в революцію, закликали до «об’єд-
нання згори» — шляхом поступового приєднання окремих
італійських держав до найбільшої і найвпливовішої з них. Спо-
чатку ватажки руху мали надію, що об’єднання очолить папа
римський, але Кавуру зрештою вдалося схилити їхні симпатії на
користь Сардинського королівства. За підтримки п’ємонтського
251
 прем’єра невдовзі було створе-
не Національне товариство, яке
закликало до об’єднання Італії
під владою Віктора Еммануїла II.
2. Кавур у пошуках союзни-
ків. Сардинська війна і об’єднан-
ня Північної Італії. Покладатися
лише на італійських патріотів
Кавур, щоправда, не наважував-
ся. І сподівався насамперед на
союз із впливовими сусідніми
державами. Кавур наполіг на
участі сардинців у Кримській
війні. І хоча за Паризьким ми-
ром П’ємонт не отримав нічого,
Купони Національного під час перемовин сардинський
товариства урядовець виступав вже від
імені усіх італійців. Влітку 1858 року він домігся укладання сек-
ретної угоди з Наполеоном ІІІ, який пообіцяв п’ємонтцям допо-
могу у відвоюванні Ломбардії та
Венеції. За це Франція мала от-
римати сардинські землі — Са-
войю і Ніццу. А в Центральній
Італії планували створити окре-
му державу під владою одного з
французьких принців.
За рік розпочалася війна
проти Австрії, яка отримала на-
зву Сардинської війни. Мадзіні з
недовірою поставився до союзу
П’ємонта з Францією, але закли-
кав своїх прихильників долучи-
тися до боротьби й розпочати
народне повстання. Гарібальді
Берсальєри — стрільці
сардинської армії. зібрав добровольців з усієї краї-
Малюнок XIX ст. ни і приєднався до п’ємонтського
252
 Битва під Сольферіно. Малюнок XIX ст.

війська. У вирішальній битві біля Сольферіно у червні 1859 року

австрійці зазнали нищівної поразки. Проте й втрати з обох боків
були величезними. Швейцарський підприємець Анрі Дюнан,
який став свідком битви, був
настільки вражений бійнею, що
вирішив створити особливу ор-
ганізацію для допомоги поране-
ним, яка згодом отримала назву
Товариства Червоного Хреста.
Повстання охопили Модену,
Парму та Тоскану. Їхні володарі
втекли. Повстанці вимагали при-
єднання звільнених держав до
Сардинського королівства. Але
це не влаштовувало Наполео-
на III. Тому він, не повідомивши
союзників, уклав перемир’я з
австрійцями й отримав від них
Ломбардію. Італійці сприйняли Анрі Дюнан. Фото XIX ст.
253
це як зраду. Кавур на знак протесту пішов з посади. Щоправда,
за кілька місяців повернувся до влади і навіть умовив французь-
кого імператора погодитися на своєрідний «обмін». В Ломбардії,
Тоскані, Пармі, Модені, а також на півночі Папської області були
проведені референдуми про долучення цих земель до Сардин-
ського королівства. Натомість голосування в «передбачливо»
зайнятих наполеонівськими військами Савойї і Ніцці підтверди-
ли їхнє приєднання до Франції. Венеція залишилася за Австрією.
3. Боротьба за Південну Італію. Північна Італія була об’єдна-
на «згори» — як цього прагнув Кавур. Але республіканці все ще
сподівалися на революцію у Римі та на півдні країни. У квітні
1860 року довгоочікуване повстання вибухнуло в сицилійській
столиці Палермо. Неаполітанським військам вдалося відби-
ти місто, проте заворушення поширилися сільською округою.
Повстанці звернулися по допомогу до Гарібальді. І вже за кілька
тижнів загін добровольців чи-
сельністю більше тисячі вояків,
одягнених, як і їхній ватажок, у
червоні сорочки, вирушив до
сицилійських берегів.
Гарібальді одразу проголосив
метою свого походу об’єднання
Італії, але місцеві селяни вітали
його насамперед як визволите-
Загін «червоних сорочок» виса- ля від поміщицького визиску та
джується на сицилійський берег. влади неаполітанських Бурбонів.
Малюнок XIX ст. Чимало сицилійців приєдналися
до прибульців і допомогли їм звільнити острів. Гарібальді оголо-
сив себе тимчасовим правителем Сицилії і водночас представ-
ником сардинського короля. Він звільнив політичних в’язнів,
відновив місцеве самоврядування, скасував ненависні селянам
податки та мита, а головне — пообіцяв усім, хто перейшов на
його бік, землю. Занепокоєний Кавур прагнув завадити хоча б
походу Гарібальді на Неаполь, але той не послухався. Армія Бур-
бонів була вп’ятеро більша за військо революціонерів, однак
майже не чинила спротиву і зазвичай просто складала зброю.
254
У вересні 1860 року «червоні сорочки» увійшли до столиці ко-
ролівства.
Здавалося, що революція перемогла. Мадзіні радив іти далі —
на Рим. Але Гарібальді не хотів громадянської війни. Кавур пе-
рехопив ініціативу. Сардинські війська рушили на Неаполь з
півночі, приєднавши принагідно
до володінь свого монарха час-
тину Папської області. Гарібаль-
ді змушений був скласти свої
повноваження. На референдумі
мешканці Південної Італії прого-
лосували за приєднання до Сар-
динського королівства. Це був
справжній тріумф Кавура. Саме
його, а не Гарібальді чи Мадзіні,
тепер вважали «батьком єдиної
держави». І навіть десятиріччя
Об’єднання Італії
боротьби за об’єднання Італії
залишилися в історії, як доба Рі-
сорджименто — за назвою ча-
сопису, що його колись видавав
п’ємонтський прем’єр.
4. «Осінь об’єднання». Ре-
волюціонери були впевнені, що
державний устрій об’єднаної
Італії мають визначити Установ-
чі збори. Але Кавур обмежився
обранням нового парламенту за
старим сардинським законом.
У березні 1861 року «збільше-
ний» за рахунок нових тери-
торій П’ємонт був оголошений
Італійським королівством, а
Віктор Еммануїл II — італійським
Віктор Еммануїл.
королем. Столицею певний час Портрет Ч. Кампіні
залишався Турин, а з часом її пе- (Музей Рісорджименто у Венеції)
255
ренесли до Флоренції. Рим з навколишньою областю, Лацієм,
і надалі утримував під своєю владою папа. Гарібальді із сорат-
никами намагався здобути «Вічне місто» самотужки, але його
загін зупинили й розсіяли рушничним вогнем італійські урядові
війська. Великий революціонер потрапив у полон і був відправ-
лений у заслання.
Об’єднання країни, запровадження однакових законів, ска-
сування внутрішніх митниць, створення спільної грошової та
податкової системи сприяли пришвидшенню капіталістичного
розвитку в Італії. Лише довжина
залізниць в країні за десять років
зросла у два з половиною рази.
Але господарське піднесення
збагачувало насамперед про-
мисловців та великих землевлас-
ників Північної Італії. Життя біль-
шості мешканців єдиної держави
майже не змінилося. Податки,
Прощання з Італією. навпаки, зросли, і головний їхній
Малюнок XIX ст. тягар ліг саме на простолюд. Чи-
мало італійців змушені були шу-
кати кращої долі за океаном — за
тридцять років після об’єднання
країни її залишили більше двох
мільйонів переселенців.
Селяни і наймити Південної
Італії так і не дочекалися обіцяної
землі. Тому вже невдовзі почали
збиватися у збройні загони, які
захоплювали лани та пасовись-
ка, грабували поміщиків, палили
панські маєтки та державні уста-
нови. За кілька місяців селянські
повстання охопили майже всі
Південноіталійські повстанці. колишні володіння неаполітан-
Фото XIX ст. ського короля. Уряд кинув про-
256
ти бунтівників армію. У сутичках з повстанцями вона втратила
більше вояків, аніж під час війни за об’єднання країни. «Друге
завоювання Півдня» тривало до 1865 року, а в деяких місцевос-
тях — навіть довше. Справжніми ж переможцями у цій війні були
великі землевласники та зграї злочинців, які залякуваннями й
вбивствами примушували селян та інших дрібних господарів
сплачувати їм постійну «данину». Найвідомішою з таких злочин-
них об’єднань стала мафія, яка з 60-х років XIX сторіччя наводила
жах на мешканців Сицилії.

БОРОТЬБА ЗА ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ.

УТВОРЕННЯ АВСТРО-УГОРЩИНИ
1. Німеччина у 50-х роках XIX сторіччя. Успіхи борців за
об’єднання Італії знайшли жвавий відгук по інший бік Альп — у
Німеччині. Ця країна також залишалася подрібненою — і не
на сім частин, а на три десятки великих та зовсім дрібних де-
ржав. Але німці вже відчували себе єдиним народом із спіль-
ною історією, мовою та культурою. Усвідомленню національної
єдності сприяла література, мистецтво та шкільна освіта, яка з
часів Гумбольдта ставила собі за мету виховання «синів спільної
вітчизни». Звичне для німецьких романтиків захоплення «вели-
ким минулим» цілком поділяли й реалісти — такі, як письменник
Густав Фрайтаг або художник Адольф Менцель. Велич «народ-

Плавильний завод. Картина А. Менцеля (Стара галерея в Берліні)

257
 ного духу» оспівував і най-
визначніший німецький ком-
позитор середини XIX сторіччя
Ріхард Вагнер. Опери Вагнера
«Лоенгрін», «Трістан і Ізольда»,
«Золото Рейну» так захопили
короля Баварії, що він умовив
композитора переселитися до
Мюнхена, сплатив усі його бор-
ги і перетворив власні замки на
декорації для вагнерівської му-
зики.
На відміну від Італії, кордо-
Ріхард Вагнер. ни між німецькими державами
Портрет Ц. Вілліха
(Музей Райс-Енгельгорн) зазвичай не заважали вільній
торгівлі — адже більшість з них
були учасниками митного союзу. Це сприяло швидкому госпо-
дарському піднесенню навіть розділеної країни. Промислова
революція у Німеччині завершилася вже на початку 60-х років
XIX сторіччя. Найбільша кількість фабрик була зосереджена у
прусській столиці — Берліні, а також у Саксонії, Сілезії та долині

Ессен. Малюнок XIX ст.

258
річки Рур у Вестфалії. Загальна довжина залізниць перевищувала
10 тисяч кілометрів.
Капіталізм остаточно утвердився і в німецькому селі. Міцні се-
лянські господарства (їхніх власників іменували гросбауерами)
переважали, щоправда, лише на заході і півдні країни, а на схід
від Ельби земля, як і раніше, належала поміщикам (їх називали
юнкерами). Однак у 1850 році в Пруссії ухвалили закон про оста-
точний викуп селянських повинностей, тож навіть в юнкерських
господарствах тепер працювали наймані робітники. Все більше
ставало на ланах сільськогосподарських машин. Сільські госпо-
дарі, промисловці і торгівці були зацікавлені у створенні єдиної
німецької держави, здатної захищати їхні інтереси.

Маєток Шульцендорф. Малюнок XIX ст.

2. Створення загальнонімецьких політичних партій. Біс-

марк. Як і в Італії, в Німеччині точилися суперечки між прихиль-
никами різних шляхів об’єднання країни. Обирати доводилося
не лише між «революцією знизу» та «приєднанням згори». Для
тих, хто прагнув поступових змін, важливим було й питання, яка
саме держава очолить об’єднання — Австрія чи Пруссія. «Австрій-
ський» шлях зазвичай називали «великонімецьким», оскільки він
передбачав ширші межі єдиної держави. «Прусський» частіше
259
іменували «малонімецьким», адже за ним Габсбурзька монархія
мала залишитися поза об’єднанням. У 1859 році прихильники
«малонімецького» шляху — за взірцем італійського Національ-
ного товариства — заснували власний Національний союз.
Союз став першим загальнонімецьким політичним об’єднанням.
За три роки послідовники «великонімецького» шляху утворили
Союз реформ.
Обидві організації за своїм складом були переважно бур-
жуазними. Для участі в прусських виборах учасники Національ-
ного союзу утворили окрему
партію — прогресистів, яка
одразу ж здобула більшість у
парламенті. Але з’ясувалося, що
король Вільгельм I не бажав ді-
литися владою ані з буржуазією,
ані з обраними нею депутатами.
Своєю опорою він вважав вели-
ких землевласників — юнкерів.
Коли парламент не дав згоди
збільшити державні витрати,
обурений король ледь не зрікся
престолу. А в 1862 році призна-
чив новим керівником уряду —
канцлером — непохитного Отто
Отто Бісмарк.
Малюнок XIX ст. Бісмарка, який пообіцяв монар-
ху діяти всупереч волі депутатів.
Вже в першій промові перед депутатами новий канцлер наголо-
сив, що державні кордони встановлюють не словами і постано-
вами, а «залізом і кров’ю», — за що здобув прізвисько «залізного
канцлера». Бісмарк і справді дбав насамперед про створення в
Пруссії потужної армії.
Невдовзі у канцлера з’явився несподіваний союзник.
У 1863 році в Лейпцигу був створений Загальнонімецький
робітничий союз — перша в країні робітнича партія. Однією з
головних його вимог було запровадження загального вибор-
чого права, яке б дозволило найманим працівникам мати своїх
260
представників у парламенті.
Ватажок союзу — Фердинанд
Лассаль — вважав, що досяг-
нути своєї мети робітники мо-
жуть лише в єдиній Німеччині, а
об’єднати країну здатний лише
прусський канцлер.
Бісмарк і справді запропо-
нував застосувати на виборах
загальне виборче право — що-
правда, не в Пруссії, а у цілій Ні-
меччині. Обраний таким чином
парламент міг, за його пропози-
цією, замінити раду Німецького
союзу. Німецькі володарі про- Фердинанд Лассаль.
ект Бісмарка відкинули, але тим Фото XIX ст.
більше симпатиків з’явилося в прусського канцлера серед їхніх
підданих.
3. Війна з Данією, австро-прусська війна і утворення Північ-
но-Німецького союзу. За рік випала нагода продемонструвати
й військову першість Берліна.
У 1864 році Бісмарк спробував
відняти у Данії герцогства Шлез-
віг і Гольштейн, населені переваж-
но німцями. Пруссія діяла в союзі з
Австрією, але командував військом
союзників прусський фельдмар-
шал. Данці зазнали поразки і від-
мовилися від обох герцогств, які
були перетворені на спільне во-
лодіння держав-союзниць.
За два роки Бісмарк вирішив,
що Пруссія зміцніла настільки,
що може кинути виклик і самій
Австрії. Новою його спільницею Нагорода учасника Данської
стала Італія, яка не полишала війни 1864 року
261
надій відняти у цісаря Венецію. Привід для війни Бісмарк створив
сам. Навесні 1866 року він запропонував проект нової консти-
туції Німецького союзу, в якому не було Австрії. Рада союзу під
впливом Відня пропозицію з обуренням відхилила. Тоді Прус-
сія повідомила, що сама залишає Німецький союз. Цісар оголо-
сив Вільгельму I війну. Більшість німецьких володарів стали на
бік Австрії, а Італія, як і обіцяла, підтримала Пруссію. Італійців,
щоправда, австрійці розгромили. А ось пруссаки взяли гору і
над німецькими союзниками цісаря, і здобули блискучу пере-
могу над самими австрійцями під Садовою. Наполеон III вмовив
цісаря віддати Венецію Франції і вже потім урочисто передав її
італійцям. За такий «щедрий подарунок» французький імпера-
тор сподівався отримати землі в Південній Німеччині або Бельгії.

Битва під Садовою. Картина Г. Блайбтро

(Німецький історичний музей у Берліні)
Але Бісмарк поквапився укласти мир з цісарем без французь-
кої «допомоги». За умовами договору Австрія майже не зазна-
ла територіальних втрат. Натомість Пруссія приєднала до себе
Шлезвіг, Гольштейн, Ганновер, Гессен, Нассау і Франкфурт.
Німецький союз був остаточно розпущений. Замість нього був
створений Північно-Німецький союз під керівництвом Пруссії.
До нього увійшли усі німецькі держави на північ від річки Майн.
Учасники нового об’єднання зберегли певну самостійність у
внутрішних справах, але за зовнішню політику, оборону і фінан-
262
 Об’єднання Німеччини

си тепер відповідали спільні державні установи. Та й сам союз

насправді був не спілкою держав, а федеративною державою.
Його головою став прусський король Вільгельм I, канцлером —
Бісмарк. В союзу був і свій парламент — рейхстаг, який обирав-
ся шляхом загального, рівного і
прямого голосування. Держав-
ним прапором став триколор, в
якому об’єднали чорний та білий
кольори прусського прапора та
червоний колір Ганзи.
Держави Південної Німеч-
чини до нового об’єднання не
ввійшли. Але залишилися чле- Прапор
нами митного союзу і перетво- Північно-Німецького союзу
рилися на військових союзників
Пруссії. Учасники Національного союзу, впевнені, що об’єднання
Німеччини під владою Берліна завершилося, оголосили про са-
морозпуск своєї організації.
4. Утворення Австро-Угорщини. Поразки Австрії в боротьбі
за панування над Італією і Німеччиною продемонстрували слаб-
кість Габсбурзької монархії. Їй все важче було утримувати владу
263

Франц Йосиф I.
Портрет Ф. Ленбаха
(Музей історії мистецтв у Відні)
Австро-Угорська дуалістична монархія
264
навіть над тими землями, які все
ще залишалися в її складі. Ви-
знання своїх прав все наполег-
ливіше вимагали не лише італій-
ці та угорці, але й чехи і поляки.
Однак зрештою цісар вирішив по-
ступитися вимогам впливовішої
угорської шляхти — за умови, що
вона погодиться на збереження
єдності імперії. У 1867 році було
укладено угоду про перетво-
рення Габсбурзької імперії на ду-
алістичну монархію, яка тепер
складалася з двох самостійних
держав — власне Австрії та Угор-
щини, кожна з яких мала власний
уряд та парламент. Австрійський
імператор при цьому залишався
й угорським королем.
 Під владою Відня залишилися землі, населені німцями, чеха-
ми, словенцями й італійцями, а також деякі території зі змішаним
населенням — як-от Далмація, Галичина та Буковина. Всі інші
землі опинилися у складі Угорського королівства. Кордоном між
двома частинами монархії була річка Лейта, тому землі Австрій-
ської корони називали також Цислейтанією (з латини — «перед
Лейтою»), а Угорської — Транслейтанією (тобто території «за
Лейтою»). У спільному віданні двох держав залишалися лише
фінанси, оборона та зовнішня політика, всі інші справи кожна з
них вирішувала самостійно.
Перетворення угорців на другу панівну націю в монархії Габс-
бургів, щоправда, викликало невдоволення представників ін-
ших народів імперії. Але поступок домоглися лише найзавзятіші
і найзгуртованіші. У 1868 році була визнана автономія Хорватії
у складі Угорського королівства та Галичини у межах Цислей-
танії.

ФРАНКО-ПРУССЬКА ВІЙНА І ФРАНКФУРТСЬКИЙ МИР

1. Спроби «лібералізації» Французької імперії. Вимоги змін
дедалі гучніше лунали й у Франції. Країна втомилася від числен-
них військових авантюр Наполеона III, які вимагали все більше
грошей із без того спустошеної державної скарбниці. Госпо-
дарське зростання майже припинилося, французька продукція
не знаходила збуту, підприємці підраховували збитки і намага-
лися перекласти їх на плечі робітників. Попри намагання влади
сфальшувати результати виборів, ліберальна опозиція та респуб-
ліканці здобували все більше місць навіть у контрольованому
владою парламенті.
Щоб заспокоїти підданих, імператор змушений був розши-
рити повноваження парламенту. Нові закони про пресу та гро-
мадські зібрання дещо послабили обмеження громадянських
свобод. Бонапартисти розхвалювали ці обережні заходи, як
початок нової доби — «ліберальної імперії». Опозиція, однак,
використала поступки Наполеона III для посилення тиску на

265
 владу — зокрема й через ство-
рені завдяки новим законам ча-
сописи. Спільними зусиллями
депутати провалили задуману
монархом військову реформу.
Роздратований Наполеон III зре-
штою погодився створити уряд
з лібералів та поміркованих рес-
публіканців. А ті запропонували
зміни до конституції, що робили
міністрів відповідальними перед
парламентом. Зміни були затвер-
джені на референдумі, проте й на
ньому третина підданих прого-
лосували проти імператорських
Титульна сторінка
опозиційного часопису «Лампа»
пропозицій.
Поразкам всередині країни
Наполеон III намагався протиставити хоча б позірні успіхи у зов-
нішній політиці. Коли в 1868 році в сусідній Іспанії спалахнула
революція, він одразу ж надав притулок її королеві. Особливі
ж надії імператор покладав на війну проти Пруссії та Північно-
Німецького союзу. В тому, що вона буде для Франції перемож-
ною, Наполеон III сумнівів не мав. Прагнув війни і Бісмарк. При-
від шукали недовго, адже серед претендентів на «звільнений»
внаслідок революції іспанський престол був один з родичів
Вільгельма I.
2. Початок війни і повалення імперії у Франції. Війну ого-
лосив Наполеон III, проте зібрати сили для наступу йому зава-
дили безлад і плутанина, які панували у французькому війську.
З’ясувалося, що воякам бракує військового спорядження та
продовольства. Натомість прусське командування швидко мо-
білізувало армію, яка майже вдвічі перевищувала сили супро-
тивника, і діяло чітко, за завчасно визначеним планом. Французи
були розгромлені в битвах на кордоні та змушені були відсту-
пити. Одна з їхніх армій потрапила в оточення біля міста Мец,
інша — в якій опинився і сам імператор — біля фортеці Седан.
266
Спроба прорвати лави німців завершилася для французьких во-
яків справжньою катастрофою. 2 вересня 1870 року Наполеон III
здався в полон.

Капітуляція Наполеона III під Седаном. Картина А. фон Вернера

(Німецький історичний музей у Берліні)

Звістка про поразку за лічені дні досягла Парижа. Тисячі його

мешканців вийшли на вулицю. Вони звинувачували імперато-
ра у зраді і вимагали створення «уряду національної оборони».
Коли до маніфестантів дійшли чутки про вагання депутатів,
вони увірвалися до зали засідань та змусили народних обранців
оголосити про відновлення республіки. Це сталося 4 вересня
1870 року.
Новий уряд, створений після перемоги революції, продов-
жив війну і закликав французьких патріотів стати на захист віт-
чизни. Прусська армія відновила наступ і вже за два тижні взяла
в облогу Париж. Скориставшись нагодою, гарібальдійці захопи-

267
 Здобуття Рима італійською армією у 1870 році. Фреска Г. Фріццоні
(Музей Торре Сан-Мартіно)

ли Рим. «Вічне місто» проголосили столицею Італії. Щоправда,

папа відмовився визнавати «загарбання», зачинився в одно-
му з храмів і закликав католиків не співробітничати з королів-
ським урядом. Але більшість сусідів визнали приєднання Рима
до Італії. Одного ж з синів Віктора Еммануїла II невдовзі обрали
іспанським королем.
3. Париж в облозі. Утворення Німецької імперії. Сам Гарі-
бальді тим часом вирушив до Франції — щоб разом з місцевими
патріотами боротися проти прусської навали. За лічені тижні рес-

Французькі «вільні стрільці». Малюнок XIX ст.

268
публіканцям вдалося створити нову армію з добровольців. Вона
зупинила ворога в глибині країни, а в деяких департаментах на-
віть перейшла у наступ. В тилу у загарбників діяли партизанські
загони «вільних стрільців». Щоправда, розімкнути кільце облоги
навколо французької столиці не вдалося. Парижани потерпали
від холоду і голоду. Щоденно їм видавали лише 300 грамів хліба,
але й за ними треба було вистояти величезні черги. Під вогнем
німецької артилерії місто захищали ополченці — вояки Націо-
нальної гвардії.
У Версалі тим часом господарювали пруссаки. Палац фран-
цузьких монархів Бісмарк вирішив перетворити на свідка свого
тріумфу. Саме тут 18 січня 1871 року прусського короля Віль-
гельма І урочисто проголосили німецьким імператором (або ж
кайзером), а Північно-Німецький союз, до якого тепер долучи-

Проголошення Вільгельма I кайзером Німецької імперії.

Картина А. фон Вернера (Музей Бісмарка)
269
лися чотири держави Південної Німеччини, перетворили на Ні-
мецьку імперію. Щоб відрізняти нову державу від середньовіч-
ної Священної Римської імперії, її з часом стали називати також
Другою імперією або ж Другим рейхом.
Втративши останні надії пе-
реломити хід війни, французь-
кий уряд погодився укласти
перемир’я на німецьких умовах.
Бісмарк, щоправда, не вдоволь-
нився підписами урядовців. Він
вимагав, щоб угода була схва-
лена повноважними представ-
никами усієї країни. У лютому
1871 року у Франції відбулися
вибори до Національних зборів.
Нові депутати зібралися у Вер-
салі та обрали керівником уря-
ду Адольфа Тьєра. Він і підписав
попередній мирний договір. За
його умовами Франція віддала
Адольф Тьєр. Німецькій імперії Ельзас і Пів-
Фото XIX ст. нічну Лотарингію та пообіцяла
сплатити величезну контрибуцію
у 5 мільярдів франків. Для виплати надавалося три роки, і весь
цей час німецька армія мала залишатися у переможеній країні
та утримуватися за французький кошт.
4. Початок громадянської війни у Франції. Паризька Кому-
на. Після укладання миру Тьєру вже не були потрібні національ-
ні гвардійці. Розпустити їх по домівках не наважилися, але й за
службу більше не платили. З незаможних парижан почали стягу-
вати квартирну плату і вимагати сплати боргів, що накопичилися
під час облоги. В столиці почалися заворушення. Уряд відповів
на них арештами, забороною «провокаційно налаштованих»
газет і спробою роззброїти національних гвардійців. Гвардійці
відмовилися віддавати свої гармати, а 18 березня 1871 року в
столиці розпочалося повстання. Урядовці поквапилися пере-
270
братися з бунтівного Парижа
до Версаля. Влада опинилася в
руках керівництва Національної
гвардії, яке вирішило провести
вибори до відродженої Паризь-
кої Комуни.
Більшість в новообраній Ко-
муні здобули соціалісти — Ежен
Варлен, Рауль Ріго та інші. Вони
вважали, що в Парижі відбулася
омріяна ними пролетарська ре-
волюція. Тому почали встанов- Проголошення Паризької Комуни.
лювати справедливий, на їхню Гравюра XIX ст.
думку, суспільний лад. Насампе-
ред був скасований поділ влади на законодавчу і виконавчу.
Комуна ухвалювала декрети і сама запроваджувала їх у жит-
тя — для цього з депутатів були створені комісії, відповідальні
за оборону, фінанси, постачання продовольства, організацію
праці та освіти тощо. Робочий день скоротили до 10 годин.
Борги за квартирну плату скасували, «зайве» житло відбирали
в господарів і надавали постраждалим від війни. Підприємства-
ми, власники яких втекли
з Парижа, тепер керували
самі працівники. Чиновни-
кам платили не більше, ніж
робітникам. Посадовців та
суддів обирали. Комуна
оголосила про розпуск
постійної армії та поліції —
їх мав змінити озброєний
народ. Повалили навіть
пам’ятник Наполеону I на
Вандомській площі, який
вважали символом міліта-
ризму. Паризькі комунари, Комунари біля поваленої Вандомської
серед яких були поет Ежен колони. Фото ХІХ ст.
271
Потьє та художник Гюстав Курбе, вірили, що відкривають нову
добу в історії людства.
5. Загибель Комуни. Франкфуртський мир. Для Тьєра, на-
томість, комунари були насамперед небезпечними бунтівника-
ми, які зчинили заколот проти законного уряду у воєнний час.
Спроби поширити досвід Комуни за межі Парижа були рішуче
придушені армією. Повстання у Ліоні, Тулузі, Нарбонні, Мар-
селі швидко зазнали поразки. У квітні 1871 року Тьєр розпочав
штурм Парижа. Національні гвардійці, вірні Комуні, чинили від-
чайдушний опір. Вуличні барикади та будинки були перетворені
на справжні фортеці. Проте сили були нерівними. Місто охопили
пожежі. 28 травня 1871 року впав останній рубіж оборони ко-
мунарів на цвинтарі Пер-Лашез. Але розправи тривали й далі.
Загальна кількість вбитих під час боїв, розстріляних та засудже-
них «бунтівників» перевищила 70 тисяч чоловік.
Не чекаючи остаточної перемоги над комунарами, Тьєр уклав
з німцями мир, що за місцем підписання отримав назву Франк-

Вуличні бої у Парижі. Малюнок XIX ст.

272
фуртського. Усі здобутки Німеччини та принизливі для Франції
умови попереднього договору залишилися в силі. Але значення
Франкфуртського миру виходило далеко за межі врегулювання
відносин між двома державами. Після нього доконаним фактом
стало об’єднання не лише Німеччини, але й Італії. Росія скорис-
талася війною, щоб скасувати обмеження, накладені на неї після
Кримської війни. А головне — була остаточно зруйнована сис-
тема міждержавних відносин, встановлених Віденським конг-
ресом. Європа легітимних монархій поступилася місцем Європі
національних держав.

«РЕВОЛЮЦІЯ МЕЙДЗІ» В ЯПОНІЇ

1. «Рух проти чужоземців». Добою великих змін стали 60—
70-ті роки XIX сторіччя і для Японії. Легкість, з якою американцям
і європейцям вдалося «відкрити» її для своїх товарів, засвідчила
військову слабкість та господарську відсталість країни. Попри
зосередження всієї влади в руках сьогуна, його уряд виявився
неспроможним впоратися із фінансовими проблемами. А після
укладання нерівноправних угод з іноземцями урядовців звину-
вачували ще й у зраді національних інтересів.
Наплив дешевої закордонної промислової продукції завдав
нищівного удару по японських майстернях та мануфактурах, які
не були готові до вільної конкуренції з іноземними виробниками.

Іноземні торгівці в Йокогамі. Малюнок XIX ст.

273
 Чимало робітників і ремісників
залишилися без роботи. Про-
довольство стрімко дорожча-
ло. Невдоволення ширилося не
лише серед простолюду і підпри-
ємців, але й серед самураїв, обу-
рених як погіршенням власного
становища, так і «приниженням
країни». Вони вимагали вигнан-
ня чужоземців або хоча б скасу-
вання наданих їм торгівельних
привілеїв.
Настроями шляхти скорис-
талися князі, які прагнули по-
слабити владу сьогунів. До Кіото,
Японець перемагає іноземця. в якому мешкав імператор, вони
Малюнок XIX ст. спрямували загони самураїв. За
наполегливим «проханням» озброєних «захисників» тенно зажа-
дав від керівника уряду вжити заходів проти іноземців та звіль-
нити князівських родичів, яких утримували при сьогунському
дворі як заручників. Сьогун погодився з більшістю вимог, але
потайки звернувся по допомогу до своїх західних союзників.
Британський флот бомбардував японське узбережжя, Франція
надала зброю і гроші. За підтрим-
ки європейців сьогун розгромив
бунтівних князів, але й сам не-
вдовзі помер.
2. Повалення сьогунату та
громадянська війна. Опозиціо-
нери, однак, не змирилися з по-
разкою. Особливі надії вони по-
кладали на нового імператора,
п’ятнадцятирічного Муцухіто,
що зійшов на трон у 1867 році.
Новий сьогун теж сподівався пе-
Муцухіто. Фото XIX ст. ретягнути тенно на свій бік. Щоб
274
улестити володаря, він оголосив про «відновлення» влади ім-
ператора — адже розраховував, що той призначить його керів-
ником нового уряду. Проте Муцухіто зробив вибір на користь
опозиціонерів. 3 січня 1868 року в Кіото відбувся державний
переворот. Імператорським указом сьогунат був ліквідований,
а сьогуна позбавили усіх титулів та більшості його володінь.
Невдоволені прихильники роду Токугава цього рішення не
визнали і взялися за зброю. Розпочалася громадянська війна.
Супротивники, однак, не лише боролися за владу. Війна мала
визначити майбутній шлях розвитку країни. В квітні 1868 року
імператор оголосив про початок рішучих реформ, які мали пере-
творити середньовічну Японію
на сучасну національну державу.
Найважливіші державні рішен-
ня тенно пообіцяв ухвалювати
за участю представників станів.
Був запроваджений поділ влади
на законодавчу, виконавчу і су-
дову. В стосунках з іноземними
державами імператорський уряд
обіцяв спиратися на міжнародне
право, а закордонні запозичення
визнавав корисними для япон-
ців. Ці запевнення попередили
збройне втручання європейців.
Військо колишнього сьогуна
мало чисельну перевагу і навіть
намагалося захопити Кіото, але
зазнало поразки від невеликої,
проте добре вишколеної армії
імператора. Сьогунська столи- Текст імператорської присяги про
ця — місто Едо визнала владу проведення реформ
тенно без бою. Кілька місяців довелося підкорювати Північну
Японію. Командувач сьогунського флоту разом із вірними йому
вояками та французькими радниками втік на острів Хоккайдо, де
була утворена самостійна самурайська республіка. Але зрештою
275
і він був змушений здатися. Громадянська війна завершилася
цілковитою перемогою імператора.
Одразу ж після здобуття Едо зробили столицею держави і
перейменували на Токіо (японською — «східну столицю»). Гас-
лом правління Муцухіто стало слово Мейдзі (японською — «про-
світлене правління»). Саме тому японські події 1867—1869 років
називають «революцією Мейдзі» або ж навпаки — «реставра-
цією Мейдзі», адже революційні зміни насправді відбувалися
одночасно з відновленням імператорської влади.

Переїзд японського імператора до Токіо. Малюнок XIX ст.

3. Доба реформ. Перемога в громадянській війні започат-

кувала нові, масштабніші реформи, які назавжди змінили жит-
тя Японії. Насамперед був скасований поділ країни на князів-
ства — держава тепер складалася з префектур, керівників яких
призначав імператорський уряд.
Замість самурайського війська
була створена постійна армія,
а також особливі загони поліції
для підтримання громадського
порядку. Державним символом
став білий прапор з червоним
колом — символом сонця, що
Прапор Японії з 1870 року сходить.
276
 Скасували обмеження на подорожі та зміну професії. В мину-
лому залишилася й більшість станових привілеїв, були дозволені
шлюби між представниками різних станів, навіть прізвища тепер
мали не лише шляхтичі, але й простолюд. Запровадили європей-
ську систему літочислення, григоріанський календар, поділ доби
на 24 години. У великих містах почали носити західний одяг та
зачіски, з’явилися цегляні будинки та газові ліхтарі на вулицях,
будувалися перші залізниці.

Західна мода в Японії. Малюнок XIX ст.

Ліквідували останні внутрішні мита, замість кількасот варіан-

тів паперових грошей запровадили єдину грошову одиницю —
єну, вартість якої дорівнювала півтора грамам золота. Була ви-
знана свобода торгівлі та недоторканність приватної власності.
Уряд дозволив купівлю та продаж земельних ділянок, чим од-
разу ж скористалися заможні селяни та поміщики з числа ко-
лишніх шляхтичів. Податки тепер залежали не від врожаю, а від
ціни землі. Не всі самураї, однак, перетворилися на сільських
господарів. Чимало шляхтичів стали чиновниками, поліцейськи-
ми, вчителями або ж підприємцями. Щоправда, більшість купців
з учорашніх самураїв просто не мали досвіду й навичок торгівлі,
тому швидко збанкрутували.
Зрозумівши, що японська буржуазія не здатна змагатися на
рівних з іноземними конкурентами, уряд за власні гроші будував
277
 Шовкова фабрика в Томіока. Фото XIX ст.

промислові підприємства, які потім задешево продавав місце-

вим купцям та шляхтичам, які мали хист до комерції. Так біль-
шість нових фабрик опинилася
в руках вузького кола заможних
родин банкірів та промислов-
ців — їх ще називали «домами».
Найвідомішими «домами» були
Міцуї та Міцубісі.
Здобуття освіти стало обо-
в’язком усіх підданих імперато-
ра. З’явилися сотні нових почат-
кових шкіл. Хлопчикам і дівчатам
дозволили навчатися разом. Був
Емблема дому Міцуї заснований Токійський універ-
ситет, в якому працювали чимало іноземних викладачів. Створю-
валися приватні вищі школи. Водночас уряд заохочував японців
здобувати освіту за кордоном.
278
 Піднесення переживала
видавнича справа, в столиці
з’явилися щоденні газети та жур-
нали, що не лише повідомляли
новини, але й знайомили япон-
ців з науковими та філософськи-
ми здобутками західних народів.
Ідеї природних прав людини, сво-
боди і рівності підхопили та роз-
винули й японські вчені та гро-
мадські діячі, найвпливовішим з
яких був Фукудзава Юкіті.
4. Ухвалення Конституції.
Зміни в житті японського сус-
Фукудзава Юкіті. Фото ХІХ ст.
пільства, однак, не всім були до
вподоби. Самураї, яких позбавили державного утримання, за
кілька років розпочали повстання проти імператорського уря-
ду. Вони вимагали повернутися до традиційного ладу та звичаїв
старовини. Регулярна армія придушила заколот з надзвичайною
жорстокістю. Очільник повстанців наклав на себе руки. Але після
цього імператор несподівано оголосив, що вибачив загиблого, і
навіть наказав збудувати йому величний пам’ятник за державні
кошти.

Придушення самурайського повстання. Малюнок XIX ст.

279
 Незадоволені діями уряду були й ті, хто вважав, що реформи
навпаки відбуваються надто повільно. Прихильники змін гурту-
валися навколо «Руху за свободи і права». Реформаторів теж
переслідували, а їхні збори розганяла поліція. Лише з часом з
урядового дозволу в Японії була створена Ліберальна партія,
яка спиралася на підтримку торгівців, підприємців і міщан. До-
помагали лібералам і банкіри з дому Міцуї. Консервативно нала-
штованих чиновників, військових і шляхтичів об’єднала Партія
реформ, яка вимагала перетворення Японії на світову потугу та
мріяла про створення власної колоніальної імперії. На відміну
від лібералів, консерватори були пов’язані з домом Міцубісі.
Зрештою тенно оголосив про запровадження в Японії кон-
ституції. Написана вона була, щоправда, за прусським зраз-
ком — тому мала відверто консервативний характер. Згідно з
конституцією, вся влада в державі належала імператору, особа
якого оголошувалася священною та недоторканною. Володар

Текст конституції Японії 1889 року

командував армією і флотом, оголошував війну і укладав мирні

договори, призначав уряд та інших державних посадовців, міг
видавати укази, що мали сили закону.
В Японії був створений перший в Азії парламент, що мав дві
палати. Вища — палата перів — складалася з імператорськіх
родичів, найвищої спадкової знаті та осіб, призначених самим
280
 Засідання нижньої палати японського парламенту. Малюнок XIX ст.

імператором. Палату представників обирали раз на чотири роки,

але право голосу отримали лише заможні японці. Депутати ух-
валювали або відкидали проекти законів, підготовлені урядом,
стежили за виконанням бюджету, проте не здобули права звіль-
няти міністрів. Відтак японський парламент насправді не мав
великого впливу. Імператор міг керувати державою взагалі без
депутатів — для виконання наказів в тенно був слухняний уряд,
а для нарад — державна рада, членів якої він призначав на влас-
ний розсуд.
 Розділ III
ДОБА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ.
МАСОВЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ІМПЕРІАЛІЗМ

«ЧУДОВА ЕПОХА»
1. «Друга хвиля» промислової революції. Кінець XIX — по-
чаток XX сторіч увійшли до світової історії як «чудова епоха» —
адже це була доба відносно мирного співіснування великих
держав і водночас бурхливих змін у світовому господарстві,
суспільстві, науці та культурі. Основою для них стала «друга хви-
ля» промислової революції або ж індустріалізація, яка в провід-
них країнах Європи та Америки розпочалася у 70—90-х роках
ХIX сторіччя. Машини тепер використовували не лише для ви-
робництва промислових товарів, але й в усіх інших галузях еко-
номіки, а сільське господарство остаточно поступилося першістю
промисловості, насамперед «важкій» — металургії та машинобу-
дуванню. Індустріалізація супро-
воджувалася якісними змінами в
організації виробництва, появою
нових технологій і сплеском ви-
нахідництва, яке спиралося на
останні досягнення науки.
На зміну чавуну, вугіллю та
паровому двигуну прийшли нові
символи технологічних змін —
сталь, електрика і нафта.
Конверторний спосіб виплавки
сталі, відкритий англійцем Генрі
Бессемером, а також винаходи
його співвітчизника Сідні Томаса
Будівництво Ейфелевої вежі у
та француза П’єра Мартена у де-
Парижі. Фото XIX ст. сятки разів збільшили виробниц-
282
 Вулиця в Нью-Йорку. Фото XIX ст.

тво металу, зменшили його вартість та покращили якість. Дешеву

листову сталь охоче використовувати корабели, тож металеві
пароплави остаточно витіснили
дерев’яні вітрильники. Поява
недорогих сталевих рейок, дов-
говічніших за чавунні, спричини-
ла справжній залізничний «бум».
Застосування сталевих та залізо-
бетонних конструкцій, а також
динаміту, винайденого шведом
Альфредом Нобелем, розшири-
ло можливості будівництва. Вар-
тість перевезень скоротилася в
десятки разів.
В 1871 році бельгієць Теофіл
Грамм створив перший про-
мисловий електричний двигун,
започаткувавши використання
електрики у виробництві та по-
буті. Наступного року запрацю- Патент, що засвідчив винайдення
Нобелем динаміту
283
 Пам’ятник Грамму в Парижі Томас Едісон з винайденою ним
(сучасний вигляд) електричною лампою. Фото XIX ст.

вала перша електропередавальна лінія. У 1879 році америка-

нець Томас Едісон винайшов електричну лампу. І вже за кілька
десятиріч вона змінила газові ліхтарі. Німець Вернер Сіменс
створив першу електричну за-
лізницю, електричний ліфт і
електричний трамвай. Вико-
ристання електрики дозволило в
промислових масштабах вироб-
ляти алюміній, хлор, магнезію та
сприяло бурхливому розвитку
засобів зв’язку. Був вдосконале-
ний телеграф. Рукописи поступи-
лися місцем текстам, які друку-
вали на друкарських машинках.
У 1876 році американцем Алек-
сандром Беллом був запатен-
тований телефон. Наступного
Перша телефонна розмова між року Едісон відкрив звукозапис.
Нью-Йорком і Чикаго.
Фото XIX ст. Славу винахідника радіо поділи-

284
 Плакат з рекламою друкарських Афіша кінотеатру братів Люм’єр
машинок 1895 року

ли між собою хорват Нікола Тесла, італієць Гульєльмо Марконі й

росіянин Олександр Попов. У 1895 році французи Луї та Огюст
Люм’єри продемонстрували перше кіно.
Нафту спочатку використовували для виробництва гасу — де-
шевого палива для ламп, а бензин був лише побічним продук-
том її переробки. Однак у 1876 році німцем Ніколаусом Отто був
винайдений бензиновий двигун
внутрішнього згоряння, який
було зручно використовувати на
невеликих підприємствах замість
парового. Невдовзі такі двигуни
почали встановлювати на кораб-
лях і залізничних локомотивах.
У 1886 році німець Карл Бенц
створив перший автомобіль.
З появою автівок та поширен-
ням велосипедів з’явилася по-
треба у створенні мережі доріг з Автомобіль Бенца
твердим покриттям. У 1900 році (Сучасна реконструкція)
285
 Літак братів Райт (Сучасна реконструкція)

в повітря піднялася перша повітряна куля із двигуном — дири-

жабль. А в 1902 році американці Вілбер та Орвіл Райти створили
перший літак. Того ж року був проданий перший сучасний трак-
тор — універсальна машина для сільськогосподарських робіт.
Змінилися й способи організації виробництва. Стандарти-
зація вузлів і механізмів сприяла значному підвищенню про-
дуктивності праці. З часом стандартизувати почали й виробничі
операції. Зрештою це призвело до запровадження у 1908 році
американцем Генрі Фордом конвейєра, або ж потокової лінії.

Конвейєрне виробництво автомобілів на заводі Форда. Фото XX ст.

286
Завдяки цьому винаходу продуктивність праці зросла у кілька
разів, а вартість виробленої продукції вдалося знизити більше
ніж удвічі.
2. Корпоративний капіталізм. З початком індустріалізації
іншим стало і підприємництво. Для будівництва фабрик, на яких
працювали десятки тисяч робітників, запровадження найсучас-
ніших технологій, створення цілком нових галузей промисло-
вості статків окремих, навіть найзаможніших капіталістів, було
вже замало. Доводилося об’єднувати капітали і залучати гроші
інших, великих і дрібних власників. Найпоширенішим способом
такого об’єднання стали акціонерні товариства або ж корпора-
ції, чимось подібні до торгівельних компаній раннього Нового
часу. Кожне таке товариство випускало від свого імені цінні папе-
ри — акції. Власник акції (акціонер) міг розраховувати на частку
майбутнього прибутку — дивіденд. Вартість однієї акції зазвичай
була невеликою — тож придбати її міг не лише заможний фаб-
рикант, але й найманий службовець чи навіть кваліфікований
робітник, якщо він мав якісь заощадження. Внесок кожного тако-
го акціонера, звичайно, був незначним, але разом вони складали
чималий капітал, — і корпорації намагалися залучити якомога

Акція компанії «Стандард Ойл»

287
більше дрібних співвласників, зацікавлених у прибутковості
«своїх» компаній.
Окрім дивідендів, акція давала право на участь в управлін-
ні корпорацією. Однак справжній вплив на діяльність компанії
мав лише той, хто мав велику кількість або ж навіть більшість
акцій (так званий контрольний пакет). Значні пакети акцій за-
звичай належали банкам, які мали «вільні» кошти і шукали для
них кращого застосування. Банківський капітал швидко зливався
з промисловим — їхнє поєднання зазвичай називають фінансо-
вим капіталом. Зрозуміло, що й надалі існували та будувалися
заводи, які належали підприємцям-одинакам, проте провідна
роль в капіталістичній економіці кінця XIX сторіччя належала
вже корпораціям.
Господарські кризи, які в цей час струшували Європу та
Північну Америку кожні вісім-десять років, супроводжувалися
численними банкрутствами ремісників, підприємців та кор-
порацій. Виживали найбільші, найорганізованіші, найспритніші,
які прибирали до рук майно переможених. Відбувалася концен-
трація та централізація капіталів. Кільком впливовим кор-
пораціям-переможцям було легше домовлятися між собою про
спільний контроль над ринками збуту та диктувати монопольні
ціни на свою продукцію (з грецької «монополія» перекладається
саме як «єдиний продавець»). Відтак і самі великі корпорації та їхні
союзи почали називати монополіями.

Паніка на Віденській біржі під час кризи 1873 року. Малюнок XIX ст.
288
 Поділ ринків між господарями корпорацій. Карикатура XIX ст.

Монопольні союзи набували різних форм. Угоди, які встанов-

лювали обсяги виробництва певного товару кожним з її учасни-
ків і узгоджені ціни, отримали назву картелів. Якщо корпорації
створювали єдину компанію, що продавала їхню продукцію, таку
монополію іменували синдикатом. В трестах спільним був не
лише продаж, але й виробництво. А об’єднання ззовні цілком
самостійних компаній під орудою одного власника чи співвлас-
ників називали концерном або ж холдингом.
Корпорації ділили між собою
не лише ринки окремих країн,
але й цілих континентів. В Аме-
риці й Західній Європі, скажімо,
панували американські компанії
«Дженерал електрик», «Вестін-
гауз» та «Вестерн електрик», а
у Центральній і Східній Європі
німецькі «Сіменс» та АЕГ. Світо- Емблема Рейнсько-
Вестфальського вугільного
вими нафтовими монополіста- синдикату
289
 ми стали американська «Стан-
дард Ойл» і англо-голландська
«Шелл». За кордон все частіше
вивозили не лише вироблену
продукцію, але й капітал — у
вигляді кредитів та прямих інвес-
тицій. Перевагу зазвичай відда-
вали колоніям та напівзалежним
країнам, де була дешевша робо-
Емблема нафтового тресту ча сила, нижчі податки та великі
«Шелл» запаси сировини.
3. Суспільні зміни. Проф-
спілковий рух і масові партії. Індустріалізація в Європі та Пів-
нічній Америці супроводжувалася урбанізацією — тобто швид-
ким зростанням міст та збільшенням частки міських мешканців
у загальному населенні. Із зростанням продуктивності праці та
зниженням цін на товари щоденного вжитку, поширенням ко-
рисних винаходів, які заощаджували час і гроші, успіхами меди-
цини життя ставало заможнішим та комфортнішим. Загальний
доступ до шкільної освіти, розвиток засобів зв’язку, поява віль-
ного часу, який кожний міг ви-
трачати на власний розсуд, змі-
нили побутові звички і суспільні
відносини. Кінець XIX століття
став часом формування масово-
го суспільства. Людина у ньому
немовби втрачала особисті риси
і «розчинялася» в масі — натовпі,
що споживав стандартні товари,
послуги та інформацію, схоже
одягався, їздив в одному громад-
ському транспорті, однаково
відпочивав та розважався. Єв-
ропейці і американці все більше
Великі сходи в паризькому
універсальному магазині. ототожнювали себе із загалом —
Гравюра XIX ст. верствою, класом, народом.
290
 Творенню масового суспільства сприяла поява нової, масової
преси. Великий тираж і розміщення реклами дозволяли робити
газети дешевшими, а отже, доступнішими навіть для незамож-
них споживачів. Видавці масових газет намагалися насамперед
зацікавити, вразити та розважити читачів, але водночас спону-
кали їх до участі в політиці і громадських справах. Поступове
розширення кола виборців і запровадження загального вибор-
чого права — спочатку у Франції та Німеччині, а з часом і в інших
країнах — змінило й саму політику. Якщо раніше партії більше на-
гадували клуби депутатів-однодумців, то тепер до щоденної полі-
тичної роботи долучалися десятки і навіть сотні тисяч активістів,
згуртованих і організованих в межах цілої країни. Виникають
справді масові партії. Першими в Європі мережу асоціацій на
свою підтримку створили британські ліберали, потім цим шляхом
пішли їхні суперники — консерватори. А найчисельнішими ста-
ли робітничі і соціалістичні партії, створені в більшості європей-
ських країн за зразком Загальнонімецького робітничого союзу.
Вже в 1889 році на конгресі в Парижі соціалісти з різних країн
започаткували й міжнародне об’єднання робітничих партій, яке
отримало назву Соціалістичного Інтернаціоналу, — щоб відріз-
няти його від Міжнародного товариства робітників, що діяло в
60—70-х роках, його іменують ще й Другим Інтернаціоналом.

Демонстрація прихильників Ліберальної партії у Лідсі в 1880 році.

Малюнок XIX ст.
291

Соціалістичний плакат із
закликом відзначати день
міжнародної солідарності
трудівників
Мітинг лондонських докерів під час страйку 1889 року. Фото XIX ст.
292
Саме на Паризькому конгресі
вирішили й відзначати 1 травня
кожного року як День міжнарод-
ної солідарності трудівників.
Наймасовішими робітничи-
ми організаціями були, однак,
не партії, а професійні спілки.
Вже до кінця XIX сторіччя за-
гальна кількість членів проф-
спілок перевищила 6 мільйонів
чоловік і продовжувала зроста-
ти. На піднесення робітничого
руху відгукнувся навіть папа
римський. У 1891 році він звер-
нувся до єпископів з листом, що
згодом отримав назву «Рерум
новарум», в якому засудив лі-
бералізм і соціалізм, але підтри-
мав об’єднання найманих пра-
цівників. Так було започатковане
створення особливих христи-
янських профспілок. У 1901 ро-
ці в Копенгагені було створене
і перше міжнародне об’єднан-
ня профспілок — Міжнародний
секретаріат.
4. Рух за права жінок. Зміни
у приватному та громадсько-
му житті сприяли поступовому
перегляду звичних поглядів на
суспільні ролі чоловіків та жінок,
або ж, як ще кажуть — гендерні
відносини. Довгий час панівне
становище чоловіків у родині і
суспільстві вважали беззапереч-
ним. В Німеччині поширеним був Титульна сторінка
«Рерум новарум»
вислів про «три К» — саме з цієї
літери німецькою починалися слова «діти», «кухня» та «церква»,
якими на переконання більшості сучасників і мало обмежуватися
коло «жіночих інтересів». Але індустріалізація швидко руйнувала
стереотипи. Підприємці не хотіли платити робітникам-чоловікам
зарплати, які б дозволяли їм прогодувати не лише себе, а й дру-
жину та дітей. До верстатів і конторських столів змушені були
стати мільйони жінок, що тепер самі заробляли собі на життя,
працюючи іноді навіть більше за чоловіків. Їхня праця, щоправда,
оплачувалася нижче, але робітниці теж вчилися гуртуватися й
боротися за свої інтереси.
Оскільки закони, що обмежували права жінок, ухвалювали
парламенти, однією з головних вимог жіночих виступів стала ви-
мога надати їм права голосу. Саме тому учасниць руху називали
суфражистками (від англійського слова, що означає «виборче
право»). Першу суфражистську петицію до британського парла-
менту спрямували вже у 1867 році. Петицію залишили без роз-
гляду, і тоді її авторки створили Національне товариство за ви-
борчі права жінок. Товариство видавало власний часопис, а його
293
 визнаним ватажком стала Лідія
Беккер. Під тиском суфражисток
парламент дозволив голосува-
ти забезпеченим жінкам — але
тільки незаміжнім, і лише на міс-
цевих виборах. Ще за рік суф-
ражистські асоціації виникли в
Сполучених Штатах, а потім — і в
інших країнах. У 1893 році жінки
здобули виборчі права у Новій
Зеландії, трохи пізніше — в Авс-
тралії, Фінляндії і Норвегії.
На початку XIX сторіччя
Лідія Беккер. Фото XIX ст. Емелін Пенкхерст створила Жі-
ночий соціально-політичний
союз, активістки якого не обмежувалися петиціями та прохан-
нями. Вони влаштовували вуличні маніфестації, провокації і
скандали, а іноді свідомо порушували громадський порядок,
сподіваючись привернути увагу до своїх вимог. Суфражистки

Суфражистський плакат Емелін Пенкхерст з соратницею.

1910 року Фото XX ст.
294
з різних країн об’єдналися в Міжнародний союз за жіночу рів-
ноправність. Їхні вимоги підтримали соціалісти. В 1910 році Ко-
пенгагенський конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу за про-
позицією Клари Цеткін вирішив
щорічно відзначати День солі-
дарності з боротьбою жінок за
їхні права. З часом таким днем
стало 8 березня.
5. Імперіалізм. Індустріаліза-
ція, розвиток транспортних ме-
реж та засобів зв’язку, створення
великих корпорацій і вивезення
капіталу сприяли піднесенню
світової торгівлі і зближенню між
країнами та континентами. Вод-
ночас загострення конкуренції
спонукало уряди закривати на-
ціональні ринки для іноземних
товарів та розширювати власні
колоніальні імперії. Агресивної
зовнішньої політики та захоплен- Надування «бульки» імперіалізму.
Карикатура XIX ст.
ня нових ринків від «своїх» урядів
вимагали власники монополій.
А з появою масового суспільства
політики і урядовці змушені були
переконувати в «необхідності»
загарбань й широкі верстви спів-
вітчизників. Кінець XIX сторіч-
чя був відзначений сплеском
шовінізму — крайнього націо-
налізму, заснованого на переко-
нанні у вищості власного наро-
ду над усіма іншими. Справжнє
піднесення переживав і расизм.
Одним з його проявів став ан- Франція «цивілізує» тубільців.
тисемітизм — ненависть до Малюнок XX ст.
295
 євреїв, яких антисеміти оголо-
шували не просто «іновірцями»,
а й представниками «ворожої
раси». Виправдовували расисти
й колоніальні загарбання. Навіть
освічені європейці та американ-
ці вірили в особливу «цивіліза-
торську» місію колонізаторів
у поневолених ними країнах,
або ж, як висловився видатний
британський письменник і поет
Редьярд Кіплінг, «тягар білої
людини». Боротьба за остаточ-
Редьярд Кіплінг. Фото XIX ст. ний поділ світу між кількома ве-
ликими державами, яка велася
за масової підтримки мешканців метрополій, отримала назву
імперіалізму.
Водночас, саме наприкінці XIX століття постає рух проти вій-
ни і колоніальних загарбань, учасників якого з часом почали на-
зивати пацифістами. Вже в 1889 році у Парижі відбувся перший
Загальний конгрес миру. Пацифістом став навіть винахідник ди-
наміту Альфред Нобель. Перед смертю він заповів усе своє май-

Заповіт Альфреда Нобеля

296
но особливому фонду, який мав присуджувати щорічні премії за
досягнення в науках, літературі та утвердженні миру між народа-
ми. Перша Нобелівська премія миру була вручена у 1901 році.
Урядовці зазвичай ставилися до пацифістів із зневагою, але зму-
шені були хоча б удавати миролюбність. У 1899 та 1907 роках в
голландському місті Гаага представниками провідних держав
світу були підписані особливі конвенції, які визначали закони
і звичаї «цивілізованого» ведення війни. У Гаазі був створений і
Міжнародний посередницький суд. Проте усі ці заходи не зу-
пинили кривавої боротьби за поділ світу.

БРИТАНСЬКА ІМПЕРІЯ НА МЕЖІ СТОРІЧ

1. Колоніальні загарбання Британії. Загострення «ірланд-
ського питання». Першою з великих держав на шлях імперіалізму
стала Британія. Провідником нової політики був Дізраелі. Вдруге
очоливши уряд, він скористався фінансовою безпорадністю єги-
петського хедива і в 1875 році за гроші, нашвидкуруч позичені
в Ротшильдів, перекупив його частку акцій компанії Суецького

«Левова частка». Дізраелі купує в хедива акції компанії Суецького каналу.

Карикатура XIX ст.
297
каналу. Так у британських руках опинився найкоротший шлях з
Європи до Індійського океану. Наступного року королеву Вік-
торію проголосили імператрицею Індії, а колоніальні володіння
Сполученого Королівства почали іменувати Британською імпе-
рією. Невдовзі до імперії був приєднаний Трансвааль, британські
війська увійшли до Афганістану, а в 1879 році були остаточно
розгромлені племена зулусів, на чолі яких стояв талановитий
ватажок Кечвайо. Здавалося, що Британія досягла вершини своєї
могутності.
Але саме в цей час збунтувалася найстаріша британська ко-
лонія — Ірландія. На відміну від інших заморських володінь, її
мешканці мали своїх представників у парламенті Сполученого
Королівства. Більшість ірландських депутатів належали до ство-
реної в 70-ті роки XIX сторіччя
Ліги гомруля (від англійського
«хоум рул» — «самоврядуван-
ня»), визнаним ватажком якої
був Чарльз Парнелл. Гомруле-
ри не могли вплинути на ухва-
лення рішень, тому привертали
увагу до своїх вимог бешкетами
та зривом парламентських засі-
дань — виступали з довжелезни-
ми промовами, змінюючи один
одного, наполягали на додатко-
вих голосуваннях тощо. Заво-
рушення відбувалися і в самій
Ірландії, селянські господарства
Чарльз Парнелл.
Фото XIX ст. якої страждали від напливу де-
шевого заокеанського зерна та
неврожаїв. У відчаї орендарі та робітники самовільно захоплю-
вали землі, що належали лендлордам, підпалювали їхні маєтки,
псували майно. Очолила протест створена гомрулерами та ко-
лишніми феніями Земельна ліга. За її закликом ірландці кидали
роботу і взагалі уникали будь-якого спілкування з поневолюва-
чами та їхніми представниками. Такий спосіб боротьби отримав
298
назву бойкоту — за прізвищем
одного з найненависніших упра-
вителів, якого протестувальники
змусили залишити острів.
Дізраелі з протестами в Ір-
ландії не впорався, зазнав по-
разки на виборах й за рік помер.
Новий уряд створили ліберали,
прем’єр-міністром став Глад-
стон. Він намагався проводити
гнучкішу політику. Трансваалю та
Афганістану повернули незалеж-
ність. В Ірландії провели обереж-
ну земельну реформу. Щоправ-
да, Земельна ліга при цьому була
заборонена, а Парнелла та інших
депутатів-гомрулерів оголосили
Чарльз Бойкот.
бунтівниками й кинули за ґрати. Малюнок XIX ст.
У 1884—1885 роках Гладстон
провів третю парламентську реформу. Виборчі права здобули
дрібні сільські господарі. Загалом виборців стало більше ще на
два з половиною мільйони. Проте перші наслідки реформи ви-
явилися несподіваними навіть для її автора. Адже після виборів,
проведених за новими правила-
ми, ліберали втратили більшість
у парламенті і могли ухвалювати
рішення лише за підтримки гом-
рулерів. Щоб залучити на свій бік
Парнелла, Гладстон змушений
був підготувати проект закону,
який передбачав створення в
Ірландії власного парламенту.
Проти висловилися не лише торі,
але й частина однопартійців
прем’єр-міністра — вони вважа- Політика Гладстона в Ірландії.
ли «надмірні» поступки кроком Карикатура XIX ст.
299
до розвалу Британської імперії. Ліберальна партія розкололася
і втратила владу.
2. Втрата промислової першості. Фабіанці і лейбористи.
Консерватори звинувачували Гладстона й у «недалекогляд-
ній» економічній політиці, що призвела до втрати Британією
лідерства у промисловому розвитку та монопольного стано-
вища у світовій торгівлі. За темпами господарського росту
Сполучене Королівство і справді скотилося на третє місце у
світі. Британські підприємці не поспішали витрачати кошти на
оновлення устаткування своїх фабрик та запровадження нових
технологій. Набагато більші прибутки можна було отримати від
«розміщення» грошей в колоніях або навіть за кордоном. До
кінця сторіччя британські інвестиції за кордоном перевищили
2 мільярди фунтів стерлінгів — аж ніяк не зайвих для власної
промисловості.
Не дивно, що країни, які розпочали індустріальну револю-
цію пізніше за англійців і шотландців, тепер їх швидко наздога-

Бірмінгем. Гравюра XIX ст.

300
няли — іноді навіть за рахунок капіталів, позичених у британ-
ців. У 90-ті роки Сполучене Королівство втратило першість за
виплавкою чавуну та сталі, видобутком вугілля і зрештою — за
загальним обсягом промислового виробництва. В таких умовах
ліберальна політика «вільної торгівлі» призводила до швидкого
наповнення британського ринку закордонними товарами. Уряди
консерваторів та їхні нові союзники з колишніх лібералів нама-
галися зупинити цю «навалу». Іноземців зобов’язали ставити на
своїх виробах позначки на кшталт «вироблено в Німеччині», по-
чали запроваджувати захисні мита, але без особливого успіху.
Британська частка у світовій торгівлі до кінця століття скороти-
лася майже вдвічі.

Засилля іноземних товарів у британських магазинах.

Карикатура XX ст.

Втративши владу, Гладстон відмовився від звичного для лі-

бералів союзу з тред-юніонами — адже для нього важливіше
було зберегти тісніші стосунки з підприємцями. Роль захисників
робітничих інтересів намагалися перебрати на себе помірковані
соціалісти з Фабіанського товариства, створеного в 1884 році.
301
 Свою назву товариство отрима-
ло на честь римського полковод-
ця Фабія Максима на прізвисько
Повільний, який уникав великих
битв і віддавав перевагу дрібним
успіхам. Фабіанці переконували,
що й для утвердження справед-
ливого суспільного ладу потрібні
не революції, а поступові рефор-
Сідні і Беатриса Вебби. ми. Очолювали реформістів Сід-
Фото XIX ст. ні і Беатриса Вебби.
Згодом, однак, профспілкові
ватажки дійшли висновку, що в парламенті їм потрібні свої власні
представники. У 1892 році за підтримки тред-юніонів до палати
громад вперше були обрані «незалежні» депутати. Більшість з
них, щоправда, невдовзі приєдналися до лібералів. Через вісім
років у Лондоні був заснований Комітет робітничого пред-
ставництва. До комітету увійшли столичні профспілки у повно-
му складі, і це дозволило залучити до його роботи одразу сотні
тисяч активістів. У 1906 році ко-
мітет був перетворений на окре-
му Робітничу партію. Оскільки
слово «робітнича» англійською
звучить як «лейбор», то членів
партії українською зазвичай на-
зивають лейбористами, а саму
партію — Лейбористською.
3. Реформи початку XX сто-
ліття. Ллойд Джордж. На вибо-
рах 1906 року консерватори
зазнали нищівної поразки. Кан-
дидати від лейбористів перемог-
ли в 29 округах і створили влас-
ну фракцію. А більшість місць у
Виборча листівка Робітничої парламенті здобули ліберали.
партії 1906 року Міністром торгівлі і промисло-
302
вості став ватажок радикального
крила Ліберальної партії — вал-
лієць Девід Ллойд Джордж. По-
чинав Ллойд Джордж як борець
за самоврядування Уельсу і не-
щадний критик свавілля місце-
вих лендлордів. На палкого ора-
тора звернули увагу керівники
лібералів, яким були потрібні
депутати, здатні розмовляти
з простолюдом зрозумілою для
нього мовою. На посаді міністра
ватажок радикалів продемон-
стрував ще й неабиякі таланти
дипломата — владнав кілька кон-
фліктів між підприємцями та най-
маними працівниками і вмовив Девід Ллойд Джордж.
однопартійців проголосувати Фото XX ст.
за закон, який гарантував право
профспілок на страйк.
Ллойд Джордж переконував,
що підтримку виборців-робітни-
ків ліберали зможуть зберегти
лише в тому разі, якщо самі за-
початкують соціальні реформи
в інтересах трудівників. За його
пропозиціями парламент запро-
вадив пенсії за віком, встановив
мінімальний розмір зарплати та
8-годинний робочий день для
вуглярів. Була створена й сис-
тема соціального страхування
на випадок хвороб, виробничих
травм та безробіття. Частину
«Підтримай урядову політику
коштів для соціальних виплат соціальних реформ!»
надавала держава, частину — Листівка Ліберальної партії
303

Марки страхування з безробіття
Прапор Австралії після
проголошення її домініоном
Гобелен «Дятел»,
створений Моррісом
304
стягували з підприємців та са-
мих трудівників. Реформам, як
могла, опиралася палата лордів.
Але Ллойд Джордж домігся об-
меження її повноважень — втру-
чатися у питання бюджету лор-
дам взагалі заборонили.
Змін зазнала й колоніаль-
на політика. Права домініонів
отримали не лише Канада, але
й Австралія та Нова Зеландія.
Для обговорення найважливі-
ших питань почали скликати ім-
перські конференції. Але спроба
запровадити хоча б обмежене
самоврядування в Ірландії зно-
ву наштовхнулася на шалений
спротив з боку консерваторів
та палати лордів. До збройного
опору вдалися і протестанти на
самому «Зеленому острові» —
Ірландія опинилася на порозі
громадянської війни.
4. Творчі пошуки британ-
ських митців. «Мистецтва і ре-
месла». Неоромантизм. Худож-
ньою відповіддю на господарські
і суспільні зміни, які Британія пе-
реживала наприкінці XIX сторіч-
чя, стала поява гурту «Мистецтва
і ремесла» на чолі з колишнім
прерафаелітом Вільямом Мор-
рісом. Знеособленому машин-
ному виробництву стандартних
речей учасники гурту протистав-
ляли ручну роботу й індивіду-
альну творчість. «Мистецтва і ремесла» прагнули насамперед
зовнішньої простоти і доцільності, гармонійного поєднання
форми і змісту, «навчання у природи». У майстернях, заснованих
Моррісом, виготовляли цілком побутові речі — меблі, шпалери,
тканини, вітражі, вироби зі скла і металу в «середньовічному»
дусі. Щоправда, дозволити собі купити їх міг далеко не кожний
британець, адже витвори, зроблені вручну, коштували набагато
дорожче за масові вироби.
Провідним напрямом у британському мистецтві став неоро-
мантизм, тобто «відроджений» романтизм, який увібрав у себе
певні риси реалізму. Захоплення силою волі, що змагається з не-
переборними обставинами, героями, що немовби вивищуються
над міщанською буденністю, і водночас бажання надати розповіді
майже документальну точність — все це об’єднує іноді дуже не-
схожих між собою митців. Найпоширенішим стає пригодницький
жанр — саме до нього належать «Острів скарбів» Роберта Сті-
венсона, «Книга джунглів» Редьярда Кіплінга, «Пригоди Шер-
лока Холмса» Артура Конан Дойля, «Дракула» Брема Стокера,

Титульна сторінка романа Артур Конан Дойль.

Стівенсона «Остров скарбів» Фото XIX ст.
305
 «Гедзь» Етель Войнич, оповідан-
ня і романи Джозефа Конрада та
Гілберта Честертона.
Неоромантиком іноді нази-
вають і Оскара Вайльда, хоча
найчастіше його сповнені витон-
ченого гумору оповідання та п’єси
відносять до декадентського на-
пряму (від французького «дека-
данс» — «занепад»). Непритаман-
ною для більшості неоромантиків
увагою до соціальних проблем
була позначена творчість пись-
менників-фабіанців — Бернарда
Оскар Вайльд. Шоу та Герберта Уеллса. Уелл-
Фото XIX ст. сівські романи «Машина часу» та
«Сплячий прокидається» не лише дали новий поштовх розвитку
наукової фантастики, але й створили новий жанр — антиутопію,
літературне «попередження» про можливі жахливі наслідки дій та
змін, започаткованих у сучасному світі.

РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1877—1878 РОКІВ.

РОСІЯ В ПОШУКАХ «ВЛАСНОГО ШЛЯХУ»
1. Спроби реформ в Османській імперії. Війна з Росією і Бер-
лінський конгрес. Із завершенням Кримської війни в Османській
імперії розпочалася доба реформ. Усі піддані султана — незалеж-
но від їхньої національності чи віросповідання — були визнані
рівними у своїх правах. Уряд намагався впорядкувати управлін-
ня та збір податків. Поміщицькі землі були перетворені на спад-
кову власність їхніх володарів. Був ухвалений новий криміналь-
ний кодекс, судову владу відокремили від виконавчої, а за різні
напрямки державної політики тепер відповідали міністерства,
створені за європейським зразком. Розпочалася військова та ос-
вітня реформи. Будувалися залізниці, створювалися пароплавні
компанії. З’явилися перші приватні газети.
306
 Палац Долмабахче в Стамбулі — резиденція султана,
збудована в «європейському стилі» (Сучасний вигляд)

Щоправда, прихильники рішучих змін — так звані «нові ос-

мани» — вважали зміни надто повільними, а дії уряду — надміру
обережними. Вони вимагали якнайшвидшого запровадження
конституції, яка мала б обмежити абсолютну владу султана. «Нові
османи» сподівалися, що реформи зможуть не лише наблизити

Відкриття першої османської залізниці. Малюнок XIX ст.

307
 імперію до Європи, але й зупи-
нити її розпад та перетворити
підданих султана на єдину «ос-
манську» націю. От тільки на-
роди імперії, насамперед бал-
канські слов’яни, зрікатися своєї
самобутності не збиралися. І все
рішучіше домагалися незалеж-
ності від Стамбула. У 1875 році
Один з прапорів
болгарських повстанців розпочалося повстання в Боснії і
Герцеговині, потім за зброю взя-
лися болгари, і зрештою війну султану оголосили князі Сербії
і Чорногорії. Османська влада відповіла жорстокими переслі-
дуваннями та масовими вбивствами, які викликали обурення в
усьому світі. Під тиском власної громадськості навіть союзники
султана — британці погодилися скликати в Стамбулі конферен-
цію представників великих держав.
Новий султан Абдул-Гамід II вирішив випередити іноземців,
і в грудні 1876 року несподівано оголосив про запровадження
в Османській імперії конституції, складеної «новими османами».

Відкриття османського парламенту. Малюнок XIX ст.

308
За нею був створений перший в історії загальноімперський пар-
ламент. Проте йти на поступки слов’янам Абдул-Гамід II відмовив-
ся. Цим одразу ж скористалася Росія, яка в 1877 році оголосила
султану війну. За чисельністю армії супротивників спочатку були
майже рівними. Після швидкого наступу росіянам довелося пе-
рейти до оборони — найзапекліші бої тривали навколо фортеці
Баязет на Кавказі та перевалу Шипка в Балканських горах. Ос-
манські війська відбили три штурми болгарського міста Плевна і
здалися лише після п’яти місяців облоги. Лише після цього росія-
ни перейшли у загальний наступ і підступили до самого Стамбу-
ла. Щоб попередити падіння султанської столиці, свою ескадру
до Мармурового моря ввели британці. Султан тим часом позбув-
ся вже не потрібних йому «нових османів», розпустив парламент
і встановив режим одноосібного правління, який отримав назву
«зулюм» (з турецької — «свавілля»).

Оборона Шипки. Картина О. Попова

(Артилерійський музей у Петербурзі)

Зрештою у містечку Сан-Стефано був підписаний мир, який

визнав незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії. У землях, на-
селених болгарами (до яких тоді зараховували і македонців),
було створене самоврядне князівство. Автономію отримала та-
кож Боснія і Герцеговина. В інших європейських володіннях Ос-
манської імперії та Вірменії мали бути проведені реформи, які б
309
 Берлінський конгрес. Картина А. Вернера
(Ратуша Берліна)

гарантували права місцевих християн. Щоправда, умови Сан-

Стефанського миру викликали протести інших великих держав,
тож цар змушений був погодитися переглянути його на євро-
пейсьому конгресі, скликаному в Берліні. За новим договором
територія автономної Болгарії була зменшена втричі. Британія
отримала острів Кіпр, Австро-Угорщина — право зайняти своїми
військами Боснію і Герцеговину. За кілька років Греція відібрала
в імперії Фессалію, а Франція захопила Туніс. В Єгипті невдовзі
спалахнула революція, учасники
якої прагнули звільнити країну
не лише від продажного хеди-
ва та османської влади, але й
від європейських колонізаторів.
Стривожені британці бомбарду-
вали Александрію і за кілька мі-
сяців захопили Каїр. На трон по-
вернули слухняного хедива, але
справжню владу над країною
Британський флот
бомбардує Александрію.
тепер зосередив у своїх руках
Малюнок XIX ст. британський резидент.
310
 2. Піднесення революцій-
ного руху в Росії. Пожвавився
революційний рух і в Росії. Нове
покоління соціалістів назива-
ло себе народниками — адже
саме звільнення народу вони
вважали своєю головною метою.
Щоправда, між народниками іс-
нували розбіжності у поглядах
на засоби досягнення цієї мети.
Петро Ткачов переконував, що
спочатку владу мають захопити
професійні революціонери, які
відкриють шлях до «соціальної Петро Лавров. Фото XIX ст.
революції». Послідовники Ми-
хайла Бакуніна намагалися під-
няти селянське повстання. Пет-
ро Лавров вважав, что народ до
збройної боротьби не готовий,
і революціонери мають зосере-
дитися на поширенні соціаліс-
тичних ідей серед простолюду.
Прихильником поступової ос-
вітньої роботи був і український
соціаліст Михайло Драгоманов,
який видавав у Женеві часопис
«Громада». Але на відміну від на-
родників, які прагнули зберегти
Росію як єдину централізовану
державу, Драгоманов був при- Михайло Драгоманов. Фото XIX ст.
хильником запровадження фе-
деративного устрою, за якого українці та інші народи отримають
можливості для вільного розвитку.
Певний час серед народників переважали «лавровці». Час від
часу вони влаштовували «ходіння в народ», які, щоправда, не
мали успіху. Селяни не хотіли слухати пропагандистів і найчасті-
311
 Арешт пропагандиста. Картина І. Рєпіна (Третьяковська галерея)

ше видавали їх місцевій владі. Робітничі організацї розганяла

поліція. Таємна організація народників «Земля і воля», створе-
на у 1876 році, через три роки розкололася. Прихильники мир-
ної пропаганди надалі діяли під назвою «Чорний переділ», а ті,
хто намагався викликати революцію політичними вбивствами,
об’єдналися в партію «Народна воля».
Народовольці влаштували кілька замахів на самого імперато-
ра, але він кожного разу уникав загибелі. Смертельно поранити
Олександра II революціонерам вдалося лише в 1881 році. Бомбу

Вбивство Олександра II. Малюнок XIX ст.

312
в царя кинув народоволець Ігнатій Гриневицький. Але вбивство
царя не викликало революції. Народ був здебільшого нажаханий.
А під’юджуваний владою натовп кинувся розправлятися з «во-
рогами самодержавства» — справжніми та удаваними. Імперією
прокотилася хвиля жахливих єврейських погромів, жертвами
яких стали тисячі «іновірців».
3. Контрреформи Олександра III. Після загибелі імперато-
ра на престол зійшов його син, Олександр ІIІ — людина вкрай
консервативних поглядів та пе-
реконаний прихильник необ-
меженої монархії. Найближчим
радником царя став керівник
Синоду Костянтин Побєдонос-
цев, який закликав імператора
відмовитися від «західних запо-
зичень» та вести Росію «власним
шляхом». Правління Олександ-
ра III увійшло до історії, як доба
контрреформ. Щоправда, про
повернення до миколаївських
часів не йшлося. Цар мріяв про
утвердження «народної монар-
Олександр III. Портрет
хії», яка спиралася б не лише на
І. Крамського (Російський музей
поміщиків і чиновників, але й на у Петербурзі)
селянство. Оскільки сільські гро-
мади довели свою стійкість до революційної пропаганди, влада
намагалася їх підтримувати, не випускаючи, водночас, з-під свого
контролю. Під пильним наглядом опинилася будь-яка громад-
ська діяльність, преса та освіта. Новий університетський статут
скасував автономію вищих шкіл. За так званим «Циркуляром
про кухарчиних дітей» діти нижчих станів втратили можливість
навчатися навіть у гімназіях. Була збільшена кількість жандармів
і надані додаткові повноваження «охоронним відділенням» —
сумнозвісній охранці. Будь-яке друковане видання закривалося,
якщо його діяльність визнавалася «шкідливою». До підозрілих
організацій засилалися таємні агенти і провокатори. Рух народо-
313
 вольців був розгромлений, «чор-
нопередільці» на чолі з Георгієм
Плехановим змушені були за-
лишити Росію — у Женеві вони
створили гурток «Визволення
праці».
Олександр III взагалі не читав
газет, але вважав своїм обов’яз-
ком дбати про розвиток культури,
підтримував театри і талановитих
митців. Його улюбленим компо-
зитором був Петро Чайковський,
геній якого здобув визнання в
усьому світі. Справжнім симво-
лом Росії став імператорський
балет. В російській літературі
80—90-ті роки XIX сторіччя були
Оголошення охранки про розшук відзначені іменами Миколи Лес-
терориста і провокатора Дегаєва
кова, Всеволода Гаршина, Анто-
на Чехова. Натомість культурницькі рухи народів імперії за доби
контрреформ зазнавали утисків та переслідувань. Усіх своїх під-
даних Олександр III прагнув пе-
ретворити на єдину російську
націю. Відтак русифікувалися не
лише Україна, але й Польща, бал-
тійські землі та Кавказ. Фінлян-
дія, щоправда, зберігала самов-
рядування, мала власний сейм і
політичні об’єднання. На початку
90-х років власні партії — Націо-
нал-демократична та Соціаліс-
тична — виникли і в польських
землях. Проте діяли вони під-
пільно.
Петро Чайковський.
Портрет М. Кузнєцова За правління Олександра III
(Третяковська галерея) були знову обмежені права єв-
314
реїв. Їм забороняли залишати
міста і містечка в межах так званої
«смуги осілості», брати участь в
роботі місцевого самоврядуван-
ня. Запровадили норму, за якою
університети не могли брати на
навчання більше певного відсот-
ка студентів-євреїв.
Імператор зміцнив панівне
становище православної церкви
і сприяв залученню до неї нових
вірних — навіть якщо воно було
примусовим. Інші християнські «Cмуга осілості» — губернії Росій-
церкви та секти переслідували. ської імперії, в яких дозволялося
Утисків зазнавали також язични- селитися євреям
ки, буддисти, мусульмани. Проте
уряд не зміг зупинити національ-
не піднесення мусульманських
народів — татар, кримських
татар, башкирів, азербайджан-
ців, серед яких саме в цей час
поширюється рух за нову, євро-
пейську освіту, що отримав на-
зву джадидизм (від арабського
«джадид» — «новий»). Визнаним
ватажком цього руху був крим-
ський просвітитель Ісмаїл Гас-
принський, засновник часопису
«Терджиман» — першої в імперії
газети тюркською мовою.
4. Господарський розви-
Ісмаїл Гаспринський.
ток Росії. Державне втручання Фото XIX ст.
Олександр III вважав необхідним
і для прискорення господарського розвитку Росії. Царський
уряд купував у приватних власників їхні залізниці і будував
нові — до кінця століття загальна довжина російських заліз-
315
ниць зросла аж у 32 рази. Запроваджувалися нові державні
монополії та протекціоністські мита, які мали захистити вітчиз-
няну промисловість від іноземної конкуренції. Щоб прискори-
ти розвиток сільського господарства та забезпечити фабрики
робочими руками, цар скасував залишки особистої залежності
селян, знизив податки та викупні платежі. Законом, щоправ-
да, була обмежена сваволя підприємців, які використовували
працю дітей та підлітків. Але за участь у страйках та непокору
керівництву покарання були значно суворішими.
До 80-х років XIX століття в Росії завершилася промислова
революція та почалася індустріалізація. Влада заохочувала за-
лучення іноземного капіталу — французького, британського,
бельгійського, німецького. Саме завдяки інвестиціям з-за кор-
дону були створені нові галузі російської промисловості — наф-
товидобувна, хімічна, електротехнічна, оновлена металургія і
металообробка. Від іноземців намагалися не відставати й росій-

Виробництво паротягів на Сормовському заводі у Нижньому Новгороді.

Фото XIX ст.
316
ські та українські промисловці —
Морозови, Прохорови, Рябу-
шинські, Путилови, Терещенки,
Бродські. Поруч із «старими»
промисловими районами — на-
вколо Москви та Петербурга,
на Уралі та в Польщі з’явилися
нові — в Донецькому басейні та
навколо Баку. Наприкінці століт-
тя кожна двадцята тонна виплав-
леного в світі чавуну, добутої на-
фти, зібраної бавовни походила
з Російської імперії. Її частка в
світовому промисловому вироб-
ництві загалом сягнула 7 %.
Нові можливості для підпри- Акція Дружківського
металургійного заводу
ємництва з’явилися після при-
значення міністром фінансів
Сергія Вітте, який вважав утвер-
дження капіталізму «беззапереч-
ним законом розвитку». Вітте
намагався зміцнити селянську
власність на землю, провів по-
даткову реформу, запровадив
золоте забезпечення рубля і
його вільний обмін на інші ва-
люти. Однак він так і не знайшов
спільної мови з новим імперато-
ром — Миколою II. Цар призна-
чив Вітте головою уряду, однак
позбавив можливостей вплива-
ти на економічну політику.
Сергій Вітте.
5. Початок правління Мико- Фото XIX ст.
ли II. Утворення політичних пар-
тій. На відміну від батька, новий цар був людиною доволі м’якою
і не надто рішучою. Його коронація запам’яталася насамперед
317
трагедією на Ходинському полі, коли в тисняві під час роздачі
імператорських подарунків загинуло більше тисячі людей.

Натовп на Ходинському полі. Акварель В. Маковського

(Російський музей у Петербурзі)

Послабленням царської влади одразу ж скористалися ре-

волюціонери — не лише росіяни, а й представники інших на-
родів імперії. У 1896 році була створена Литовська соціал-демо-
кратична партія, наступного року — Єврейський робітничий
союз (його ще називали Бундом), а згодом — ще й Революційна

Будинок у Вільнюсі, в якому відбувся установчий з’їзд Бунду.

Фото XX ст.
318
 Учасники Харківської студентської громади — засновники Революційної
української партії. Фото XX ст.

українська партія. Заснована в 1898 році Російська соціал-де-

мократична робітнича партія (РСДРП) прагнула згуртувати усіх
соціал-демократів імперії, проте вже невдовзі сама розколола-
ся — на поміркованіших меншовиків, яких очолював Юрій Мар-
тов, та радикальніших більшовиків, ватажком яких за підтримки
Плеханова став Володимир Ульянов, більше відомий за псев-
донімом Ленін.

Поліцейська доповідь про установчий з’їзд РСДРП

319
 Народники у 1902 році
об’єдналися в Партію соціаліс-
тів-революціонерів (ПСР). Най-
впливовішим серед есерів був
Віктор Чернов. В складі партії
одразу утворилася Бойова ор-
ганізація, яка влаштовувала
замахи на міністрів та інших
царських посадовців. Лише зго-
дом стало відомо, що один з її
керівників — Євно Азеф — на-
справді був таємним агентом
Євно Азеф. Фото XIX ст. поліції.
У відповідь на пожвавлення
соціалістичного руху гуртуватися почали і його рішучі супротив-
ники. З часом прихильників крайніх монархічних та антисеміт-
ських поглядів в Росії стали називати чорносотенцями. Заклики
чорносотенців стали приводом для єврейського погрому в Ки-
шиневі у 1903 році, під час якого загинули 49 чоловік і майже
600 були поранені. Поліція не поспішала зупинити погромників,
і це викликало підозри, що вони діяли за сприяння влади.

Жертви погрому 1903 року у Кишиневі.

Фото XX ст.
320
 ІМПЕРІЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ:
КАЙЗЕРІВСЬКА НІМЕЧЧИНА І АВСТРО-УГОРЩИНА
1. Здобуття Німеччиною промислової першості в Європі.
За конституцією 1871 року створена «залізом і кров’ю» Німець-
ка імперія була оголошена федеративною державою, «союзом
князів і міст». Але ніякої рівності серед учасників союзу не
було — першість безумовно належала Пруссії, король якої став
спадковим кайзером. Імператор за власною волею розпускав
рейхстаг, призначав та звільняв канцлера і міністрів. Сам парла-
мент хоч і обирався на засадах загального виборчого права, але
мав обмежені повноваження і майже ніяк не впливав на уряд.
Панівною верствою в імперії були прусські поміщики-юнкери,
вихідці з яких переважали серед вищих державних посадовців,
дипломатів та військових командувачів. Щоправда, більшість
великих землевласників перетворили свої маєтки на цілком
капіталістичні господарства, чимало шляхтичів займалися під-
приємництвом та банківською справою, і це зближувало їх з
верхівкою буржуазії.
Бісмарк заохочував розвиток німецької індустрії та прагнен-
ня німецьких промисловців утвердитися на світових ринках.
Створенню нових підприємств і торгівельних фірм сприяла зли-
ва грошей, отриманих у вигляді контрибуції від переможеної

Будівля рейхстагу у Берліні. Фото XIX ст.

321
 Завод Круппа в Ессені. Фото XX ст.

Франції. Не дивно, що початок 70-х років отримав назву «доби

грюндерства» (від німецького слова «грюнд» — «засновувати»).
Спритні ділки заснували майже тисячу акціонерних товариств
і дві з половиною сотні банків. Щоправда, очікування багатьох
німців на швидке збагачення
не справдилися, виробництво
просто не встигало за попи-
том, і більшість новоутворених
компаній збанкрутувала. Однак
влада не кинула промисловців
напризволяще. Багатьох з них
врятували урядові замовлення,
насамперед військові. Вистояли
найсильніші — виробник гар-
мат Альфред Крупп, сталевий
магнат Август Тіссен, винахід-
ник-мільйонер Вернер Сіменс,
«аніліновий король», засновник
Фрідріх Енгельхорн.
Портрет О. Профетера
хімічної компанії БАСФ Фрідріх
(Музей Енгельхорна в Мангеймі) Енгельхорн.
322
 За наполяганням Бісмарка
рейхстаг запровадив високі за-
хисні мита на іноземні товари.
Власником німецьких залізниць
стала держава, а їхня довжи-
на зросла більше ніж удвічі. За
швидкістю економічного зрос-
тання імперія навіть у часи криз
зберігала перше місце в Європі.
До кінця сторіччя обсяг про-
мислового виробництва збіль-
шився вшестеро, що дозволило
Німеччині обійти не лише Фран-
цію, але й Британію, і стати про-
Народження паротягу. Картина
відною індустріальною країною П. Майєргайма
Старого Світу. (Музей техніки в Берліні)
2. Внутрішня політика Біс-
марка. Фрідріх Ніцше. Бісмарк вважав кайзерівську імперію
своїм творінням і ревно оберігав її від зазіхань «внутрішніх во-
рогів». Щоб придушити опір в Південній Німеччині, який під-
живлювався підтримкою одновірців папою римським, канцлер
розпочав рішучий наступ проти католицької церкви. Згодом

Бісмарк грає з папою римським у шахи. Карикатура XIX ст.

323
ці заходи Бісмарка отримали назву «культуркампф» (з німець-
кої — «боротьба за культуру»). Серед іншого була заборонена
діяльність єзуїтів, скасований церковний нагляд за школами, за-
проваджена цивільна реєстрація шлюбів. Для призначення на
посади священики мали отримувати державний дозвіл та скла-
дати іспити, а якщо церква виявляла непокору, її могли навіть
позбавити грошей. «Культуркампф» був припинений лише після
того, як папа особисто запевнив кайзера, що налаштований на
співпрацю. У землях, населених поляками, Бісмарк проводив
політику онімечення. Польську мову заборонили спочатку в ді-
ловодстві, а потім у судах.
З часом все більше занепокоєння в «залізного канцлера» по-
чала викликати діяльність соціалістів. В 1875 році Загальноні-
мецький робітничий союз об’єднався з марксистами в єдину
соціал-демократичну партію, яка на виборах здобула майже
півмільйона голосів і 12 депутатських місць у рейхстазі. Невдов-
зі Вільгельм I ледь не став жертвою вбивці-одинака. Бісмарк
одразу ж поквапився покласти відповідальність за замах на
соціал-демократів. В 1878 році
був ухвалений «виключний за-
кон проти соціалістів», який за-
боронив діяльність їхньої партії.
До цькування «ворогів імперії»
охоче долучилися антисемі-
ти. Духівник кайзера Адольф
Штеккер заснував нову партію,
яка вимагала обмежити участь
євреїв в господарському та сус-
пільному житті. Щоб привабити
на свій бік простолюд, партію на-
віть назвали «робітничою». Але
значної підтримки серед найма-
них працівників вона не набула.
Робітничі клуби та спілки і на-
Сторінка газети з текстом
«виключного закону проти далі співпрацювали переважно
соціалістів» з соціалістами — хай і підпільно.
324
Зрештою, Бісмарк і сам був зму-
шений започаткувати реформи,
які його прихильники охрести-
ли «державним соціалізмом». За
пропозиціями уряду рейхстаг
ухвалив закони про медичне
страхування, грошову допомо-
гу постраждалим від нещасних
випадків на виробництві та за-
провадження пенсій за віком.
Позірну поступливість «заліз-
ного канцлера» у соціальних пи-
таннях, щоправда, підтримували
не всі. Серед критиків Бісмарка
був і один з найяскравіших ні- Фрідріх Ніцше. Фото XIX ст.
мецьких філософів — Фрідріх Ніцше. Йому не подобалося по-
турання настроям та смакам мас. Людина надзвичайно в’їдлива,
Ніцше нещадно критикував сучасні йому суспільство, культуру
та релігію. Навіть назви творів філософа звучали незвично і обур-
ливо: «По той бік добра й зла», «Так говорив Заратустра», «Ан-
тихристиянин». Ніцше відкидав раціоналізм і переконував, що
сенсом життя є воля до влади. Він закликав визнати, що не існує
абсолютної моралі чи релігії, тож насправді «бог помер». Лише
усвідомивши це, переконував філософ, людина стає вільною та
здатною самостійно керувати своїми діями. Сучасники ставили-
ся до Ніцше радше як до дивака, але після смерті його погляди
стали надзвичайно популярними в цілій Європі й у світі. Зреш-
тою ніцшеанство з його героїзацією надлюдини було цілком
співзвучне неоромантизму.
3. Від «кошмару коаліцій» до «світової політики». Поки був
живий Вільгельм I, Бісмарк не втомлювався його переконува-
ти — якою б сильною не була імперія, вона не повинна допускати
об’єднання проти себе навіть слабких сусідів, адже це загрожує
війною одночасно на кількох фронтах. Щоб запобігти утворен-
ню протинімецьких угод, канцлер намагався укласти союз пер-
шим — напівжартома він навіть зізнавався, що страждає від
325
 «кошмару коаліцій». Спочатку
Бісмарк домовився про коаліцію
з Росією та Австро-Угорщиною,
проте так званий «союз трьох
імператорів» розпався після піс-
ля Берлінського конгресу — цар
був ображений переглядом Сан-
Стефанського договору. Тоді була
укладена німецько-австрійська
угода, спрямована проти Росії.
В 1882 році до об’єднання долу-
чилася Італія, невдоволена діями
Франції, — виник Троїстий союз.
«Залізний канцлер» мріяв і про
коаліцію з Британією — однак
Лондон вперто тримався полі-
«Єдність робить сильнішим». тики «блискучої ізоляції». Відтак
Німецька поштівка ХХ ст. знову довелося шукати поро-
зуміння з Росією. До створення
німецьких колоній в Африці і навіть у Тихому океані Бісмарк ста-
вився поблажливо, проте крилатим став його вислів: «моя карта
Африки — в Європі».

Поселення в Німецькій Новій Гвінеї. Малюнок XX ст.

326
 Невдовзі після смерті Вільгельма І трон успадкував його
онук — Вільгельм II. Новий кайзер не поділяв поглядів Бісмар-
ка, не слухав його порад і прагнув якнайшвидше позбутися
«залізного канцлера». Зрештою,
коли імператор виступив про-
ти нового зближення з Росією
та продовження дії «винятко-
вого закону проти соціалістів»,
ображений Бісмарк сам пішов
з посади. Надалі Вільгельм II
призначав канцлерами лише
слухняних виконавців його волі
і прагнув спиратися здебільшо-
го на військове командування.
Кайзер заохочував піднесення
в Німеччині націоналістичних та
шовіністичних настроїв. До рейх-
стагу було обрано більше десят-
ка депутатів від Антисемітської Вільгельм II.
народної партії. Прихильники Фото XIX ст.
імперіалістичної політики утво-
рили Пангерманський союз. Один з його засновників, професор
соціології Макс Вебер проголосив, що кайзерівська імперія має
перейти від об’єднання земель, населених німцями, до «світо-
вої політики». Ця вимога припала до душі не лише Вільгельму II.
Її гаряче підтримали юнкери та великі корпорації. Німецьким
промисловим гігантам було вже затісно навіть на європейських
ринках. А за розмірами колоніальної імперії та багатством за-
морських володінь Другий рейх значно поступався іншим ве-
ликим державам.
До боротьби за «місце під сонцем» для своєї Німеччини кай-
зер долучився особисто. Він вирушив до Османської імперії і
переконав султана надати німецьким компаніям право побу-
дувати залізницю, яка мала з’єднати Берлін і Багдад, а разом з
ним відкрити для них ринки Балкан і Близького Сходу. Іспанію
«вмовили» продати кілька її колоній в Тихому океані. На вимогу
327
 Потяг на Багдадській залізниці. Фото XX ст.

Вільгельма II розпочалося будівництво потужного військового

флоту. Щоправда, в Британії цей крок розцінили як виклик влас-
ній морській могутності, і одразу збільшили власні військові за-
мовлення. Німеччина відповіла ще масштабнішим корабельним
будівництвом. Розпочалася «гонитва морських озброєнь», яка
коштувала обом державам мільярдних витрат.

Великий крейсер «Герта». Малюнок XX ст.

328
 4. Зростання впливу німецької соціал-демократії. Про-
ти мілітаризму — тобто надмірного впливу армії і військової
верхівки на ухвалення державних рішень — рішуче виступали
соціал-демократи, які після скасування «виключного закону» не
лише зміцнили свої позиції, але й перетворилися на провідну
опозиційну силу країни. На своєму першому після скасування
заборони з’їзді в Ерфурті СДПН ухвалила нову програму, розроб-
лену за пропозиціями Фрідріха Енгельса, Карла Каутського та
Едуарда Бернштейна. Завданням партії була оголошена бороть-
ба за утвердження демократичних прав і свобод, а кінцевою ме-
тою — здобуття робітниками державної влади та утвердження
нового суспільного ладу, в якому засоби виробництва стануть
спільною власністю.

Фрідріх Енгельс, Август Бебель, Едуард Бернштейн та інші ватажки німецької

соціал-демократії. Фото XIX ст.

Невдовзі, щоправда, Енгельс помер. А Бернштейн закли-

кав переглянути головні настанови марксизму, спростовані, на
його переконання, ходом історії, — відмовитися від надмірного
захоплення революційними методами боротьби і зосередити-
ся на реформуванні капіталізму «зсередини». «Мета для мене
329
 ніщо, рух — усе», — пояснював
він. Більшість соціал-демократів
на чолі з Каутським ці пропозиції
з обуренням відкинули, проте з
часом в Бернштейна з’явилося
чимало послідовників. Їх нази-
вали ревізіоністами (від латин-
ського «ревізія» — «перегляд»)
або соціал-реформістами.
Розбіжності між революціо-
нерами і ревізіоністами, щоправ-
да, не заважали їм діяти спільно.
Вплив соціал-демократів швид-
ко зростав. Лише членів партії
нараховували більше мільйона.
А завдяки власним друкарням і
часописам, молодіжним, жіно-
Виборчий плакат СДПН 1912 року чим та спортивним спілкам, клу-
бам та освітнім гурткам СДПН залучала на свій бік щоразу більше
безпартійних виборців. Зрештою, на виборах 1912 року партія
здобула аж 110 депутатських місць і створила в рейхстазі най-
більшу фракцію. Урядовці були налякані, багатьом сучасникам
здавалося, що Німеччина опинилася на порозі соціалістичної
революції. Але керівники СДПН не поспішали долучатися до вла-
ди. Вони були переконані, що робітнича партія не може укладати
союзи і співробітничати з представниками буржуазії та інших
визискувачів простого люду. Зрештою соціал-демократи так і
залишилися в опозиції. Рейхстаг втратив залишки свого впли-
ву на стан справ у державі, і сам кайзер відверто називав його
«зібранням бовдурів».
5. Загострення національної боротьби в Габсбурзькій імпе-
рії. Кінець XIX сторіччя став часом господарського піднесення і
в Австро-Угорщині. Цьому сприяло укладання торгівельної уго-
ди між двома частинами «Дунайської монархії» — Цислейтанія
отримала можливість збувати свою промислову продукцію в
Транслейтанії, яка у відповідь забезпечувала усю імперію про-
330
 Будівля австрійського парламенту на вулиці Рінг у Відні (Сучасний вигляд)

довольством. Будувалися дороги, залізниці, канали й морські

порти. «Вітриною» економічних здобутків імперії були її столи-
ці — Відень та Будапешт (Буду з Пештом об’єднали у 1873 році).
Віденську вулицю Рінг, прокладену на місці зруйнованих місь-

Будівля угорського парламенту в Будапешті (Сучасний вигляд)

331
 ких мурів, прикрасили розкіш-
ні будівлі парламенту, ратуші,
університету, театрів та музеїв,
зведені у стилі бозар. Будапешт
до свята тисячоліття угорської
держави отримав не лише нові
палаци і пам’ятники, але й метро-
політен — другий в Старому Світі
після лондонського. «Майстер-
нею імперії» залишалася Чехія,
де в цей час з’явилися власні
промислові магнати. Син лікаря
Еміль Шкода створив корпора-
цію, яка об’єднала сталеливарні,
гірничі і машинобудівні заводи,
що постачали зброю імпера-
торській армії. Нащадок «динас-
тії» сільських шевців Томаш Батя
Пам’ятник Баті в Світі
(Сучасний вигляд) став засновником найбільшого в
Європі взуттєвого концерну.
Господарські успіхи окремих
областей імперії, однак, лише посилили напругу в стосунках між
народами, що її населяли. Чеські ватажки все наполегливіше ви-
магали для свого краю самоврядування за угорським зразком.
Часткові поступки у мовному питанні, на які зрештою погодився
уряд, їх вже не влаштовували. Натомість запровадження чеської
мови в державних установах обурило німців, які мешкали в Чехії.
Боротьба між представниками двох народів точилася і в місцево-
му сеймі, і в загальноавстрійському парламенті. Досвідом чехів
вже невдовзі скористалися й інші народи імперії — словенці,
поляки, українці, словаки, хорвати. Одна за одною виникали на-
ціональні політичні партії, які вимагали визнання культурних та
політичних прав своїх співплемінників. Гуртувалися й німецькі
націоналісти — як ті, що прагнули зміцнення Габсбурзької мо-
нархії, так і ті, що мріяли об’єднання в єдину державу з кайзерів-
ською Німеччиною. Християнсько-соціальна партія, створена
332
Карлом Люгером, поєднувала
войовничий антисемітизм з кри-
тикою капіталізму та закликами
до соціальних перетворень. Най-
більшу підтримку Люгер здобув у
Відні — він більше десяти років
залишався столичним бургоміс-
тром.
Зростанню націоналістич-
них і антисемітських настроїв
намагалися протистояти соціал-
демократи на чолі з Віктором
Адлером. Це була чи не єдина
партія, яка об’єднувала в своїх
лавах представників усіх на-
родів Цислейтанії (в Угорщині Карл Люгер.
Фото XIX ст.
діяла власна робітнича партія).
Соціал-демократи, щоправда, теж пропонували перетворити
Габсбурзьку монархію на федерацію самоврядних національних
областей та запровадити національно-культурну автономію для
народів, «розсіяних» по всій імперії. Ще одна їхня вимога — за-
провадження загального виборчого права — була виконана
вже у 1907 році. А ось плани утворення «Сполучених Штатів
Австрії», попри їхню підтримку спадкоємцем престолу — ерц-
герцогом Фердинандом, так і залишилися на папері.

ФРАНЦІЯ ЗА ДОБИ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

1. Утвердження республіканського ладу у Франції. Союз із
Росією. Поразка у війні з Німеччиною змінила і водночас знекро-
вила Францію. За умовами Франкфуртського миру вона не лише
була змушена сплатити контрибуцію, але й залишилася без важ-
ливих з господарської точки зору та багатих на ресурси Ельзасу і
Північної Лотарингії. Департаменти, розорені війною і окупацією,
довелося, натомість, відроджувати за власний кошт. Не дивно, що

333
позиції у світовому економічному змаганні Франція втрачала ще
швидше, ніж Британія, і за лічені десятиріччя скотилася з другого
на четверте місце за обсягами промислового виробництва.

«Чорна пляма». Урок у французькій школі. Картина А. Бетаньєра

(Німецький історичний музей у Берліні)

Державна влада після революції залишалася в руках монар-

хістів, для яких навіть Тьєр був занадто радикальним. Монархіс-
там співчувала верхівка армії та католицька церква. Але новій
реставрації заважали сварки між прихильниками трьох скинутих
династій, які мали різних претендентів на престол. Коли ж вони
домовилися між собою, узгоджений «кандидат» раптом оголо-
сив, що ніколи не погодиться визнати національний триколор.
Розгублені депутати зрештою були змушені ухвалити республі-
канську конституцію, але з перевагою лише в один голос. Навіть
у тексті самої конституції слово «республіка» зустрічалося тіль-
ки один раз. Щоб відрізняти нову державу від «попередниць»,
її зазвичай називають Третьою республікою. Навчені гірким
досвідом бонапартистських переворотів, автори конституції
334
відмовилися від загальних виборів президента — тепер голо-
ву держави обирав двопалатний парламент. Виконавчу владу
здійснював уряд, склад якого затверджували та змінювали на
власний розсуд депутати.

Засідання Національних зборів Франції.

Картина Ж. Гарньє (Музей Версаля)

Прихильники реставрації сподівалися, що поступки є тимча-

совими, але вже на перших парламентських виборах більшість у
нижній палаті здобули республіканці. Роздратований глава дер-
жави розпустив парламент, однак нові вибори завершилися ще
однією поразкою монархістів. Вони втратили більшість навіть у
сенаті, тож невдовзі і президентом обрали республіканця. Пе-
реможці поквапилися зміцнити успіх — ухвалили закони про
свободу зборів і друку, обмежили вплив церкви, провели освіт-
ню реформу та позбавили виборчих прав представників скину-
тих династій. Були амністовані комунари і дозволена діяльність
профспілок.
Головною опорою монархістів залишалися великі землевлас-
ники, але вони швидко втрачали свій вплив у суспільстві. Третя
335
республіка була насамперед державою підприємців, середніх
і дрібних господарів, на підтримку яких спиралися провідні
політичні партії. Щоправда, становище більшості таких госпо-
дарів — ремісників і селян — було дуже непевним. Для того, щоб
змагатися з іноземними конкурентами, купувати нові верстати та
запроваджувати сучасні техно-
логії, в них просто не вистачало
грошей. А французькі банки, що
накопичили справді великі капі-
тали, охочіше розміщували їх за
кордоном.
Позики, втім, були не лише
джерелом збагачення фінансової
верхівки, але й засобом впливу
республіканського уряду. За до-
помогою кредитів Париж «при-
дбав» союзників на Балканах і
Піренейському півострові. Од-
нак найважливішим здобутком
став, безумовно, союз із Росією.
Завдяки йому Франція сподіва-
Франко-російський союз і лася стримати свого головного
заздрісники. Карикатура XIX ст. супротивника — кайзерівську
Німеччину і повернути в майбут-
ньому Ельзас та Північну Лотарингію. Царський уряд отримав ве-
личезну позику в півмільярда франків і погодився купити 50 ти-
сяч французьких рушниць. А в 1892 році між двома державами
була укладена військова конвенція, яка мала діяти доти, доки
існував Троїстий союз.
2. Культурні зміни. Модерн. Доба Третьої республіки ста-
ла часом великих змін у французькій культурі і мистецтві. Нове
покоління митців вже не сприймало настанови академізму.
Штучній гармонії «офіційного мистецтва» вони прагнули про-
тиставити насамперед реалістичне, майже фотографічне зоб-
раження дійсності — так з’явився новий мистецький напрямок,
який отримав назву натуралізму. Натуралістами були, зокрема,
336
художник Жюль Бастьєн-Лепаж,
письменники Еміль Золя та Гі
де Мопассан. Але були й митці,
яких «копіювання» дійсності теж
не влаштовувало — для них ці-
кавішими були відчуття і мінливі
переживання самих глядачів
або ж читачів. У 1874 році живо-
писці, які поділяли такий погляд
на мистецтво, влаштували свою
першу виставку. За назвою однієї
з картин — «Враження» Клода
Моне новий художній напрямок
Еміль Золя.
отримав назву імпресіонізму Малюнок XIX ст.
(«враження» французькою зву-
чить як «імпресьон»). Імпресіоністами були Огюст Ренуар, Едгар
Дега, Альфред Сіслей. Гаслом усього мистецького напряму стали

Враження. Схід сонця. Картина К. Моне (Музей Мармоттан-Моне)

337
слова: «Бачити, відчувати, висловлювати». Вплив імпресіонізму
відчувається в музиці Моріса Равеля, Клода Дебюссі, в поезії
Поля Верлена.
Верлена і Дебюссі водночас вважають одними з засновни-
ків символізму — мистецької течії, прихильники якої не об-
межувалися поверхневими враженнями, а прагнули збагнути
внутрішню суть речей і явищ, приховану від сторонніх очей.
У творчості символістів конкретні художні образи перетворю-
валися на багатозначні симво-
ли (звідси — і назва цієї течії), а
самі їхні твори — на своєрідні
мистецькі ребуси, розв’язати які
кожен з читачів чи глядачів міг
по-своєму. Символістами були
поети Стефан Маларме і Артюр
Рембо, художники Гюстав Моро
та Одилон Редон. Імпресіонізм
і символізм не були суто фран-
цузькими явищами — вони мали
своїх послідовників у багатьох
країнах Європи та Америки.
Павук, що плаче. Пошуки імпресіоністів підго-
Картина О. Редона тували ґрунт для появи в 90-х ро-
(Приватна колекція)
ках — спочатку у Бельгії, а потім
у Франції та інших тогочасних державах — нового художнього
стилю, який отримав назву ар-нуво або модерну. В архітектурі
модерн протиставляв себе еклектичному бозару. Його майстри
намагалися немовби відштовхнутися від усіх попередніх архі-
тектурних і декоративних стилів та запозичувати форми з самої
природи — тому захоплювалися вигнутими лініями, що нагаду-
вали стебла рослин, крила комах або ж язики полум’я. Ар-нуво
віддавало перевагу примхливій мінливості, асиметрії, вільному
плануванню та підкресленій індивідуальності. Це дозволяло мит-
цям сміливо використовувати нові матеріали — метал та скло,
демонструючи не лише їхні конструктивні, але й декоративні
можливості. Найвідомішими будівничими доби модерну стали
338
 Фасад «Будинку Бальо» в Барселоні, спроектованого Антоніо Гауді
(Сучасний вигляд)

бельгієць Віктор Орта, француз Ектор Гімар та каталонець Ан-

тоніо Гауді. У живописі в цей час поширюється постімпресіонізм,
яскраво представлений французом Полем Сезанном, голланд-
цем Вінсентом Ван Гогом, авс-
трійцем Густавом Клімтом. А на
початку XX сторіччя з’являється
експресіонізм, натхненником
якого вважають норвежця Ед-
варда Мунка та француза Анрі
Матісса.
3. Кризи і скандали. Полі-
тична боротьба у Франції су-
проводжувалася численними
скандалами та взаємними зви-
нуваченнями. Депутати й мініст-
ри, які на виборах клялися у
відданості республіці, насправді Вінсент Ван Гог. Автопортрет
більше дбали про наповнення (Музей Орсе)
339
 власних кишень і задоволення
вимог пов’язаних з ними фінан-
сових угруповань. За угодовство,
пристосуванство, вишукування
особистої користі республікан-
ці навіть отримали прізвисько
опортуністів (від старофран-
цузького слова, що означає
«користь», «зручність»). З не-
щадною критикою опортуністів
виступали радикали — партія,
яка спиралися на широкі вер-
стви дрібних підприємців, селян
та робітників. Одного з лідерів
Жорж Клемансо. радикалів — Жоржа Клеман-
Портрет Е. Мане (Музей Орсе)
со навіть назвали «скидувачем
урядів», адже після його виступів чимало міністрів втрачали свої
посади. Шукали можливості повернутися до влади і реакціонери,
на боці яких зазвичай виступала церква. Зусиллями політичних
суперників та преси будь-яке викриття набувало широкого роз-
голосу.
Один з президентів змушений був скласти повноваження
після того, як з’ясувалося, що чоловік його улюбленої доньки
отримував хабарі за сприяння в отриманні державних наго-
род. Ще більший скандал вибухнув, коли про банкрутство ого-
лосила компанія, яка взялася побудувати канал через Панам-
ський перешийок. З’ясувалося,
що половина грошей, зібраних
з численних вкладників, була
витрачена не на будівництво,
а на власні забаганки керівни-
ків компанії і підкуп держав-
них службовців та журналістів.
З того часу словом «Панама» у
Акція компанії Панамського Франції називають будь-яку ве-
каналу лику фінансову аферу.
340
 Громадське обурення діями
продажних політиків намагали-
ся використати авантюрники на
кшталт честолюбного генерала
Жоржа Буланже. Призначе-
ний військовим міністром, він
уславився гострими протині-
мецькими заявами і здобув під-
тримку французів, які прагнули
відвоювання Ельзасу і Північної
Лотарингії, — так званих реван-
шистів. Генерала поквапилися
звільнити з посади, але його Жорж Буланже. Фото XIX ст.
прихильники започаткували по-
літичний рух на його підтримку, і Буланже майже одразу був
обраний депутатом. Подейкували, що відставний міністр готує
державний переворот, однак сам генерал вагався. Коли ж за
Буланже взялися слідчі, він утік з Франції, а згодом наклав на
себе руки.
Автором ще одного скандалу
став відомий публіцист і літера-
тор Лео Таксіль. Палкий борець
проти клерикалізму — тобто
втручання церкви у світські
справи, він несподівано заявив,
що відрікається від усіх своїх
творів і стає ревним католиком.
Ба більше — Таксіль видав кілька
книжок, які викривали масонів
та доводили, що в їхніх ложах
насправді вшановують диявола.
Католицька церква взяла авто-
ра під свій захист, його антима-
сонські памфлети встигли пере-
класти кількома мовами. А через Титульна сторінка книжки Лео
кілька років Таксіль оголосив, що Таксіля «Диявол XIX сторіччя»
341
 Суд над Дрейфусом. Малюнок XIX ст.

лише розігрував читачів з метою довести неуцтво та забобон-

ність вищих церковних ієрархів, здатних, за його словами, пові-
рити у будь-які нісенітниці.
Проте найгучніший скандал викликало звинувачення у шпи-
гунстві капітана Альфреда Дрейфуса. Його визнали винним,
позбавили звання та засудили
до довічного ув’язнення. Оскіль-
ки ж засуджений був євреєм, ви-
рок спричинив у Франції сплеск
антисемітизму. Через два роки,
щоправда, з’ясувалося, що
справжнім шпигуном був не
Дрейфус, а спадковий шляхтич
граф Фердинанд Естергазі. Од-
нак військове командування і ан-
тисеміти з числа офіцерів правду
намагалися приховати. Громад-
ськість була обурена. Еміль Золя
оприлюднив відкритий лист до
Відкритий лист Золя до президента, який назвав «Я зви-
президента Франції нувачую!», на бік Дрейфуса ста-
342
ли інші відомі французи, незадоволені відвертим фальшуванням
доказів у справі й переслідуванням невинного. Щоб угамувати
пристрасті, президент був змушений помилувати обмовленого
офіцера. Сам вирок, однак, ще сім років залишався в силі.
4. «Республіка радикалів». Інтегральний націонализм.
«Справа Дрейфуса» послабила не лише реакціонерів, але й рес-
публіканців-опортуністів, і надала сил їхнім радикальним суп-
ротивникам. Вже у 1895 році радикали створили власний уряд,
який, щоправда, проіснував лише півроку. Через три роки мініс-
терську посаду вперше отримав соціаліст — міністром торгівлі і
промисловості призначили Александра Мільєрана. Він пояснив
свою згоду увійти до уряду намірами запровадити реформи в
інтересах робітників, але більшість французьких соціалістів та
їхніх соратників в Європі цей крок рішуче засудили.

Соціаліст Мільєран на «буржуазному бенкеті». Карикатура XX ст.

На наступних парламентських виборах перемогла ново-

створена Республіканська партія, яка об’єднала радикалів і
деяких соціалістів. Її представники домоглися запровадження
10-годинного робочого дня та обов’язкового щотижневого від-
починку для найманих працівників. Франція була проголошена
світською державою, церкву позбавили державного грошового
утримання, а церковні будівлі передали місцевим комунам.
343
 Шарль Моррас. Жан Жорес.
Фото XX ст. Фото XX ст.

В 1906 році уряд очолив Клемансо, якому на той час випов-

нилося 65 років. Йому одразу довелося зіштовхнутися із новою
хвилею селянських та робітничих виступів. Щоб «вгамувати»
страйкарів, прем’єр-міністр без вагань кидав проти них армій-
ські загони. Лідер опозиціонерів-соціалістів Жан Жорес жорст-
ко критикував урядовців і за непоступливість в «робітничому
питанні», й за реваншистську зовнішню політику.
Войовничі шовіністи та колишні «борці з Дрейфусом», згур-
товані в організацію «Аксьйон Франсез» (у перекладі — «фран-
цузька дія»), навпаки, вимагали рішучішої підготовки до війни з
Німеччиною. Їхній ватажок Шарль Моррас ганьбив «продажну»
парламентську демократію і протиставляв їй ідеї інтегрально-
го націоналізму, тобто цілковитого підпорядкування інтересів
окремих громадян і суспільних верств «інтересам нації». То-
талітарними були не лише ідеї, але й дії «Аксьйон франсез».
Бойовики організації нападали на політичних супротивників,
розганяли їхні маніфестації, залякували університетських викла-
дачів та літераторів, чию позицію вони вважали «непатріотич-
ною». Вже невдовзі керівником уряду, а потім президентом став
правий республіканець Раймон Пуанкаре, який за свої войов-
ничі заяви здобув прізвисько «Пуанкаре — війна». Він і справ-
344
ді домігся збільшення армії та виділення додаткових коштів на
будівництво військових кораблів і бойових літаків.

«БІЙКА ЗА АФРИКУ»
1. «Чорний континент»: пізнє відкриття. До середини
XIX сторіччя суперництво між великими державами майже оми-
нало найближчий до Європи континент — Африку. Колонії існу-
вали лише на узбережжі, а віддалені від моря території залиша-
лися недослідженими. Опір тубільців, малярія та сонна хвороба
стримували європейців від просування вглиб материка. Навіть за
часів розквіту атлантичної работоргівлі невільників «добували»
і постачали до прибережних ринків переважно самі африканці
або ж мусульманські купці. Із забороною цієї «брудної торгівлі»
інтерес до Африки значною мірою було втрачено, деякі колонії
занепали, і до далеких та небезпечних країв вирушали переваж-
но християнські місіонери та шукачі пригод.

Невільники на кораблі работоргівців, затриманому британцями.

Фото XIX ст.
Кількість мандрівок вглиб «Чорного континенту», щоправда,
зросла після відкриття лікувальних властивостей хініну — засо-
бу, який рятував європейців від тропічних хвороб. За сімдесят
років відбулося більше семидесяти великих географічних експе-
дицій. Хоробрі дослідники долали величезні відстані, проходили
345
через безплідні пустелі і непролазні джунглі, пороги і водоспади
великих річок. Експедиції тривали роками, і далеко не всі учасни-
ки поверталися додому. Проте це не зупиняло наступних смілив-
ців. Найвідомішим з дослідників Африки був шотландець Девід
Лівінгстон, який першим перетнув континент з заходу на схід,
відкрив озеро Ньяса та водоспад Вікторія. Коли в світі перестали
отримувати повідомлення від славетного шотландця, на його
пошуки відправили іншу експедицію — на чолі з американцем
Генрі Стенлі. Мандрівники зустрілися в 1871 році на березі озе-
ра Танганьїка. «Доктор Лівінгстон, якщо не помиляюсь?» — це
запитання Стенлі стало символом справжнього тріумфу дослід-
ницької науки.

Зустріч Стенлі і Лівінгстона. Малюнок XIX ст.

У 1869 році хлопчик-тубілець, який пас худобу на кордоні
між Капською колонією і Трансваалем, натрапив на величезний
алмаз, що згодом отримав назву «Зірка Південної Африки». Ще
один чималенький алмаз через два роки був знайдений зовсім
поруч — на фермі братів Де Бірз. Стало зрозуміло, що в прикор-
донних землях є великі поклади коштовного каміння. Сусіднє
містечко одразу оголосили британським володінням і невдов-
зі дали йому назву Кімберлі — за прізвищем міністра колоній
Сполученого Королівства. На півдні «Чорного континенту» роз-
почалася «діамантова лихоманка». Європейці і американці були
вражені знайденими багатствами. Чимало з них повірило, що в
глибині материка їх чекають ще більші скарби. До того ж Африка
могла стати джерелом цінної промислової сировини — нафти,
346
 Шукачі алмазів у Кімберлі. Фото XIX ст.

каучуку, пальмової олії — та ринком збуту для західних товарів.

За лічені роки майже забутий континент перетворився на кош-
товний приз у змаганні колоніальних держав.
2. Леопольд II і початок боротьби за африканські колонії.
Боротьбу за владу над Африкою розпочав бельгійський король
Леопольд II. Володар зовсім невеликої європейської держави
під впливом новин з «Чорного континенту» захопився ідеєю
створити власну колоніальну імперію. Бельгійський уряд, що-
правда, плани монарха не підтримав, тому він вирішив діяти
самостійно. Леопольд II засну-
вав Міжнародну асоціацію для
дослідження і цивілізації Цент-
ральної Африки і запросив до
себе на службу самого Стенлі. За
дорученням бельгійського ко-
роля американець вирушив на
береги річки Конго — вмовляти
африканських вождів передати
їхні землі під владу «коронова-
ного дослідника». За кілька років
Стенлі вдалося придбати для Лео-
польда II території, що охоплюва-
ли більше мільйона квадратних
кілометрів. Леопольд II. Фото XIX ст.
347

Африканські діти, скалічені
бельгійськими колонізаторами.
Фото XX ст.
Німецький колонізатор у Того. Фото XIX ст.
348
За уславленим мандрівником
ішли королівські уповноважені,
які «відповідали» за грабунок
і визиск приєднаних земель.
Тубільців примушували поста-
чати новим господарям слонову
кістку та каучук. Тих, хто відмо-
влявся або не виконував визна-
чену норму, вбивали і калічили,
їхні села безжально спалювали.
Умови праці на заснованих ко-
лонізаторами плантаціях були
нестерпними — щоб примуси-
ти африканців до роботи, в за-
ручники брали місцевих жінок.
Сотні тисяч тубільців гинули від
голоду і хвороб. Для придушен-
ня опору було створене військо
з войовничих місцевих племен, яким командували європейські
офіцери.
Загарбання Леопольда II розпалили заздрість великих дер-
жав. Французи поквапилися встановити свою владу над за-
хідним берегом Конго, Габоном і Гвінеєю. Німецький консул
підняв прапори Другого рейху у Того, Камеруні та бухті Анг-
ра-Пекена (в сучасній Намібії). Розпочалася справжня «бійка
за Африку».
3. Від Берлінської конференції до Фашодського протисто-
яння. Сесіл Родс. Щоб уникнути зіткнень між колонізаторами,
Бісмарк скликав у 1884 році в Берліні спеціальну конференцію
з «африканського питання». Представники чотирнадцяти країн
погодилися визнати створену Леопольдом II «Вільну державу
Конго» його особистим володінням. Але й всім іншим дозволи-
ли захоплювати будь-які «не зайняті» іншими європейськими
державами африканські території — за умови, якщо загарбник
вчасно повідомить про колонізацію інші метрополії та впораєть-
ся зі спротивом місцевих мешканців.

Бісмарк на Берлінській конференції 1884 року. Малюнок XIX ст.

349
 Згадка про опір тубільців була не зайвою. Британці, скажімо,
вважали, що разом з Єгиптом здобули й залежний від нього Су-
дан. Проте в країні спалахнуло повстання радикально налашто-
ваних мусульман — махдистів, які за кілька років знищили усіх
«невірних». З відчайдушним спротивом зіткнулися і французи,
що намагалися приєднати верхів’я річки Нігер. Невдовзі, однак,
європейці отримали зброю, перед якою африканці були майже
безсилі, — кулемет, який випускав до 11 куль за секунду. Під
кулеметним вогнем тубільці гинули сотнями. Колонізація при-
швидшилася.

Хайрам Максим і винайдений ним кулемет. Фото XІX ст.

Коли в Трансваалі на додаток до алмазів були знайдені ве-
ликі поклади золота, британці вирішили використати «золоту
лихоманку» для того, щоб привабити нових колоністів та роз-
ширити власні володіння. За справу взявся підприємець Сесіл
Родс — людина надзвичайно цілеспрямована, хитра та жорсто-
ка. Він майже з нуля створив найбільшу у Південній Африці ал-
мазну компанію, якій згодом дав ім’я викупленої ним ферми «Де
Бірз». А з часом — за допомогою Ротшильдів — перетворив її на
справжнього діамантового монополіста. У 25 років Родс написав
власний «Символ віри», в якому зізнався, що волів «загарбати
планети, якби зміг», але оскільки такої можливості не має, обіцяв
350
присвятити життя створенню
«всесвітньої імперії» під британ-
ським керівництвом.
«Імперіаліст за покликан-
ням» одну за одною купував або
просто захоплював прикордон-
ні території, що перебували під
владою темношкірих вождів і
колоністів-бурів. Після приєд-
нання Бечуаналенда (нинішньої
Ботсвани) королева призначила
Родса прем’єр-міністром Кап-
ської колонії і створила під його
керівництвом «Компанію Бри- Родс з’єднує Кейптаун з Каїром.
танської Південної Африки», Карикатура XIX ст.
яка мала право будувати фор-
теці та міста, прокладати залізниці і утримувати власну армію.
За кілька років компанія захопила територію, вп’ятеро більшу
за Британію і названу на честь її підкорювача Родезією (сучасні
Зімбабве і Замбія). Родс побудував залізницю і телеграфну лінію
з Кейптауна до водоспаду Вікторія та сподівався продовжити їх
до самого Каїра.
Капського прем’єра, щоправда, випередили німці, які за
згодою британського уряду захопили Східну Африку (ниніш-
ню Танзанію). За це Берлін у 1890 році визнав володінням
Сполученого Королівства Кенію і острів Занзібар. Вперше ко-
лоніальні держави уклали між собою угоду про загальне роз-
межування своїх африканських колоній, і в Лондоні не мали
наміру жертвувати нею заради інтересів Родса. До того ж «ал-
мазний король» спробував за допомогою найманців усунути
від влади непоступливого президента Трансваалю. Однак його
найманці потрапили в засідку. Вибухнув скандал. Британський
уряд одразу відхрестився від Родса і оголосив його «безвід-
повідальним авантюристом». Колись всесильному колонізатору
довелося скласти повноваження прем’єра Капської колонії і
повернутися до приватного життя.
351
 Британські війська з Єгипту тим часом знову вдерлися до
Судану. За чисельністю махдисти їх все ще переважали, вони
навіть здобули для себе кілька кулеметів, однак не дізналися,
як ними користуватися. Тож колонізатори холоднокровно роз-
стрілювали супротивників з близької відстані. Лише в одній битві
під Омдурманом було вбито 15 тисяч повстанців. У 1898 році
повстання махдистів було остаточно придушене. Проте несподі-

Битва під Омдурманом. Картина В. Воллена

(Академія оборони Великої Британії)

вано для себе британський командувач з’ясував, що містечко

Фашода на Нілі вже захопив загін французів, який прибув з бе-
регів Конго. Дві держави опинилися на порозі війни. Лише піс-
ля двох місяців протистояння і важких переговорів французи
погодилися залишити Фашоду. Наступного року між Лондоном
і Парижем теж була укладена угода про загальне розмежування
їхніх африканських колоній.
4. Ефіопія виборює незалежність. Англо-бурська війна.
Поділ Африки між провідними європейськими державами
майже не враховував інтересів Італії. Але в неї на «Чорному
континенті» теж були володіння — кілька портів на узбереж-
352
жі Червоного моря, з часом
об’єднаних в колонію Еритрея,
та більша частина Сомалі. Між
двома колоніями була розта-
шована незалежна Ефіопія, яку
Рим теж сподівався прибрати
до своїх рук. Італійці навіть до-
помогли здобути владу імпера-
тору Менеліку II, сподіваючись
перетворити його на слухняну
маріонетку. Але новий володар
не виправдав їхніх сподівань.
Він намагався зміцнити само-
стійність Ефіопії. Тоді Італія ого- Африка у 1911 році
лосила йому війну.
Імператор не злякався і зібрав для боротьби з ворогом
тридцятитисячну армію. Озброїти її Менеліку II допомогли
Франція і Росія. В тилу італійських інтервентів діяли партизани.
Вирішальна битва під Адуа у 1896 році завершилася цілко-
витою перемогою ефіопів. З 17 тисяч вояків італійці втратили

Битва під Адуа. Ефіопський малюнок XX ст.

353
11 тисяч вбитими та пораненими. Вони були змушені підписати
з Менеліком II мирний договір, який визнавав його державу
повністю незалежною. В 1902 році Італія уклала таємну угоду із
Францією — про розмежування «зон впливу» на півночі Афри-
ки. За його допомогою Париж відтягнув Рим від його спільників
з Троїстого союзу.
У 1899 році спалахнула нова англо-бурська війна. Трансва-
аль і Оранжева держава напали першими, бо не бачили іншого
способу прорвати блокаду бурських республік, запроваджену
Лондоном. Але вже невдовзі британці перейшли у контрнаступ.
Озброєні загони африканерів відчайдушно захищалися. Щоб
позбавити їх підтримки населення, британське командуван-
ня застосувало «тактику випаленої землі» — знищувало на
зайнятій території все, що могло стати в нагоді супротивнику.
Коли ж і це не допомогло, бурів — чоловіків, жінок і навіть
дітей — почали зганяти до концентраційних таборів, де чи-
мало з них загинули від виснаження і хвороб. В Південній Аф-
риці вперше були використані броньовані потяги і колючий

Загін вояків-бурів. Фото XIX ст.

354
 Жінки і діти в британському концтаборі. Фото XX ст.

дріт, а армія колонізаторів остаточно перейшла на однострої

захисного кольору — хакі (перською це слово означає «колір
пилу»). Громадська думка більшості європейських країн була
на боці бурів, на допомогу їм вирушили тисячі добровольців,
готових разом з африканерами захищати їхню батьківщину, але
військова перевага все одно залишалася на боці Сполученого
Королівства. Зрештою бури змушені були капітулювати, а за
кілька років з Трансваалю, Оранжевої держави, Капської ко-
лонії та Наталю був створений новий британський домініон —
Південно-африканський союз.

США — ВІД «ПОЗОЛОЧЕНОЇ ДОБИ»

ДО «НОВОЇ ДЕМОКРАТІЇ»
1. Облаштування «Дикого Заходу». Міграція. В той час як
європейські держави вели запеклу боротьбу за африканські ко-
лонії, американці облаштували величезні території, приєднані
до США ще в середині XIX сторіччя. Протягом двадцяти п’яти
років після закінчення Громадянської війни колись малонаселені
простори між Міссісіпі і узбережжям Тихого океану, які називали
355

Сидячий Бик. Фото XIX ст.
Рекламний плакат американської
залізничної компанії ХІХ ст.
356
Диким Заходом, були розділені
на штати і території. Місцевих
мешканців — індіанців — си-
лою та обманом позбавляли
їхніх земель. Знищували навіть
бізонів, на яких полювали тубіль-
ці. Невдоволені племена чини-
ли відчайдушний опір. В історії
залишилися імена ватажків, які
очолювали цю боротьбу, — Си-
дячий Бик та Скажений Кінь. Під
проводом Скаженого Коня ін-
діанці здобули блискучу перемо-
гу на Літл-Біггорні в 1876 році.
Проте ця перемога стала остан-
ньою. Чисельна і технічна пере-
вага була на боці переселенців
та армії США. Тубільців загнали
до нових резервацій, але й від
них час від часу відрізали кращі
ділянки.
До 1884 року континент пе-
ретнули чотири трансконтинен-
тальні залізниці. Вони не лише
скоротили час, потрібний для
того, щоб дістатися тихоокеан-
ського узбережжя, але й дали
поштовх господарському осво-
єнню краю. Простори Великих
рівнин спочатку використову-
вали як пасовиська. Для догля-
ду за великими чередами худо-
би власники наймали пастухів,
або ж ковбоїв. Робота ця була
важкою і малооплачуваною, але
за неї охоче бралися колишні во-
яки армії Конфедерації, звільне-
ні раби та ті, хто просто не мав
іншої можливості влаштуватися
в житті. За скотарями йшли хлі-
бороби — адже закон про гомс-
теди значно полегшив створен-
ня нових ферм. Загальна нестача
робочих рук сприяла поши-
ренню сільськогосподарських
машин. Продуктивність праці
швидко зростала — часом хліба
вирощували навіть більше, ніж
могли продати. М’ясо і зерно з
американського Заходу тепер
постачали не лише до інших Ковбой. Фото XIX ст.
штатів, але й до Європи.
Назустріч зі Старого Світу линули все нові хвилі пересе-
ленців. З 1886 року в порту Нью-Йорка їх зустрічала славно-

Переселенці у Небрасці. Фото XIX ст.

357

Статуя Свободи у Нью-Йорку
(Сучасний вигляд)
звісна статуя Свободи. Але й
вона «приїхала» до США з Євро-
пи — статую подарував амери-
канцям французький уряд з на-
годи столітнього ювілею їхньої
держави. В перші роки після
Громадянської війни більшість
іммігрантів, як і раніше, були
колишніми британськими або
німецькими підданими. Однак
згодом стали переважати італій-
ці та східні європейці, серед
яких було чимало євреїв. Новий
поштовх міграції дала «золота
лихоманка» на Алясці, що при-
вабила до Північної Америки
відчайдухів з усіх континентів.

Іммігранти у черзі . Фото XIX ст.

358
 2. Перетворення США на провідну промислову державу
світу. У 70-х роках XIX сторіччя США залишалися переважно
сільськогосподарською країною. Але за кілька наступних деся-
тиліть американська промисловість зробила величезний ривок
уперед і за обсягами виробництва у 1894 році вийшла на перше
місце в світі. Видобуток вугілля в Сполучених Штатах за сорок
років зріс у десять разів, виплавка чавуну та сталі — у двадцять,
а американські залізниці своєю довжиною випередили залізниці
усіх інших держав, разом узяті. Швидкій індустріалізації спри-
яли одночасно кілька обставин: зростання попиту на промислові
товари всередині країни, яка сама по собі була величезним
ринком, природні ресурси Північної Америки, наявність віль-
них земель і капіталів (в США охоче інвестували й європейці),
приплив кваліфікованої робочої сили і відсутність звичних для
Старого Світу обмежень для підприємництва. Сполучені Штати
перетворилися на «країну винахідників» — в жодній країні світу
за рік не видавали стільки патентів та свідоцтв про відкриття. До
того ж розвиток однієї галузі промисловості сприяв піднесенню
інших — будівництво залізниць, скажімо, було неможливе без
розвитку металургії і машинобу-
дування.
Символом промислового
піднесення США стали надвисо-
кі міські будівлі — хмарочоси.
На відміну від звичних будівель
вони спиралися не на зовнішні
стіни, а на внутрішній каркас з
міцної сталі — це зменшувало
їхню вагу. Перший хмарочос
з’явився у 1885 році в Чикаго.
А найвищим став Вулворт-біл-
динг, зведений у 1913 році в
Нью-Йорку. Він був 241 метр зав-
вишки і мав 54 поверхи.
Успіхи американської про- Вулворт-білдинг у Нью-Йорку.
мисловості були насамперед пе- Фото XX ст.
359
 ремогами спритних підприєм-
ців, які в гонитві за багатством
не гребували нічим і за це отри-
мали від сучасників прізвисько
«баронів-розбійників». Майбут-
ній мільйонер Ендрю Карнегі
приїхав до США з Шотландії і
розпочав своє іммігрантське
життя, отримуючи лише півто-
ра долара за тиждень роботи
на ткацькій фабриці. Потім пра-
цював у телеграфній конторі і
на залізниці. У 20 років Карнегі
купив перші акції — компанії
з виробництва вагонів. Однак
Ендрю Карнегі. Фото XIX ст.
справою його життя стала мета-
лургія. До кінця сторіччя щоріч-
ні прибутки «сталевого магната»
перевищили 23 мільйони до-
ларів — це було в двадцять ти-
сяч разів більше, ніж тогочасний
прибуток середнього американ-
ця. Син дрібного торгівця Джон
Рокфеллер розпочав «ділову
біографію» у 7 років — коли
продав вирощених ним індичок
сусідському фермеру. Він одним
з перших зрозумів переваги па-
лива з нафти і вже в 1870 році
заснував компанію «Стандард
Ойл». Компанія невдовзі пере-
творилася на трест і зосереди-
ла в своїх руках 95 % видобут-
ку нафти в Сполучених Штатах.
Джон Рокфеллер. «Брудні засоби», які Рокфеллер
Карикатура XIX ст. застосовував проти конкурентів,
360
увійшли до легенд, але зрештою він став першим в історії дола-
ровим мільярдером.
«Промислові імперії» Карнегі і Рокфеллера були акціонер-
ними товариствами — як і мідна компанія Деніела Гугенгайма,
«залізничне королівство» Кор-
неліуса Вандербільда, автомо-
більна корпорація Генрі Форда,
банкірський дім Джона Морга-
на. Великі корпорації і моно-
полістичні об’єднання в США
зростали швидше, аніж будь-де
на планеті. Це був час, схожий на
німецьку добу грюндерства, — в
Сполучених Штатах він отримав
іронічне прізвисько «позолоче-
ної доби». Відчайдушна бороть-
ба за виживання стає провідною
темою навіть в американській
літературі. Про спритних діл-
ків та сміливих героїв-одинаків
розповідали і реалісти О’Генрі Марк Твен.
та Марк Твен (Твену, власне, й Фото XIX ст.
належить вислів «позолочена
доба»), і натураліст Теодор Драйзер, і неоромантик Джек Лондон.
3. Американська політика «позолоченої доби». Війна з Іс-
панією. Перетворення США на світового промислового гіганта
та зміцнення великих корпорацій змінили й американську полі-
тику. Колись непримиренні вороги — республіканці і демокра-
ти — тепер легко домовлялися між собою. Однопартійці покій-
ного Лінкольна, скажімо, заплющили очі на обмеження прав
темношкірих на теренах колишньої Конфедерації — в обмін на
згоду демократів визнати сумнівну перемогу на президентських
виборах кандидата-республіканця. Представники обох партій не
криючись брали хабарі за ухвалення певних державних рішень.
Не дивно, що найбільший вплив у конгресі мали люди, які були
тісно пов’язані з корпораціями та захищали насамперед їхні інте-
361
 «Господарі Сенату». Карикатура XIX ст.

реси, голосуючи, зокрема, за збільшення ввізних мит на іноземну

промислову продукцію.
Пересічні американці — фермери, робітники, службовці,
підприємці і крамарі — все менше покладалися на продажних
політиків. І ставали до самостійної боротьби за свої права. У 80-
х роках виникли спілки фермерів. Профспілковий рух очолила
заснована у 1886 році Американська федерація праці (АФП).

Засновник та лідер АФП Семюел Гомперс у своєму кабінеті. Фото XIX ст.
362
Під тиском виборців, які вимагали покласти край сваволі кор-
порацій, конгрес у 1890 році ухвалив закон Шермана, що забо-
ронив монопольні угоди з метою обмеження свободи торгівлі.
Щоправда, закон був складений таким чином, що його частіше
застосовували не проти великих трестів, а проти профспілок.
У 1892 році була створена Народна партія. Народники, яких
ще називали популістами, вимагали зниження податків, запро-
вадження восьмигодинного ро-
бочого дня для всіх працівників,
перетворення на державну влас-
ність залізниць, телеграфу і теле-
фонних мереж, вилучення в кор-
порацій «надмірної» земельної
власності і розподіл її серед тих,
хто прагне створити власне гос-
подарство. На президентських
виборах кандидат від партії здо-
був більше мільйона голосів. На-
родники були також обрані до
асамблей кількох штатів. Проте
як самостійна політична сила
партія проіснувала недовго і Виборчий плакат Народної партії
вже за кілька років об’єдналася 1892 року
з досвідченішими демократа-
ми, утворивши в їхньому середовищі так звану «прогресивну»
течію. Свої «прогресисти» з’явилися і серед республіканців.
Наприкінці XIX століття рішучі зміни відбулися у зовнішній
політиці США — як і європейські держави, вони стали на шлях
імперіалізму. Насамперед Вашингтон намагався згуртувати нав-
коло себе держави Нового Світу в союз, який з часом отримав
назву Панамериканського. США підтримали кубинських по-
встанців, що піднялися проти іспанської влади. У 1898 році вій-
ськовий корабель під американським прапором несподівано
вибухнув просто у бухті Гавани. Сполучені Штати звинуватили
Іспанію у загибелі своїх громадян та оголосили їй війну. Пере-
вага американців була беззаперечною, іспанці зазнали кілька
363
 Бій біля Маніли. Малюнок XIX ст.
важких поразок і змушені були в тому ж році підписати мирний
договір. Куба стала незалежною, Пуерто-Рико, Філіппіни та Гуам
перейшли до США. Під час війни американці захопили й до того
незалежні Гавайські острови. Щоправда, філіппінці одразу ж по-
встали проти нових господарів,
тож на остаточне «упокорення»
країни довелося витратити ще
кілька років.
4. Теодор Рузвельт і «прогре-
сивна доба». Одним з розробни-
ків і провідників імперіалістичної
політики був заступник морсько-
го міністра, «прогресист» Теодор
Рузвельт. Після перемоги над
Іспанією він став віце-президен-
том. А в 1901 році, після того, як
президент Вільям Мак-Кінлі був
смертельно поранений теро-
ристом, Рузвельт посів найвищу
Теодор Рузвельт. Фото XX ст. державну посаду. Його прези-

364
дентство увійшло в історію як
«прогресивна доба».
Рузвельта називали «руйнів-
ником трестів», адже він нама-
гався обмежити вплив монополій
та підпорядкувати їх державному
контролю. Закон Шермана пре-
зидент і справді використав для
ліквідації та подрібнення кількох
найбільших корпорацій. Завдя-
ки розслідуванням прискіпли-
вих журналістів (сам Рузвельт
називав їх «розгрібачами бру-
ду») були викриті зловживання
виробників під час виготовлен-
ня харчів та ліків — і під тиском
виборців конгрес запровадив «Джунглі» Аптона Сінклера — ро-
ман-викриття м’ясних корпорацій
державний контроль за якістю
товарів. Президент намагався полегшити становище фермерів і
обіцяв перетворити уряд на «чесного посередника» в суперечках
робітників з підприємцями.
Зовнішня політика за прези-
дентства Рузвельта натомість ста-
ла ще агресивнішою. Зацікавлені
в якнайшвидшому будівництві
каналу між Карибським морем і
Тихим океаном, Сполучені Штати
спочатку намагалися прокласти
його через Нікарагуа, а потім
викупили у французів права на
так і не збудований ними Панам-
ський канал. Колумбія, щоправ-
да, відмовилася затверджувати
продаж. Тоді Вашингтон підтри-
мав проголошення Панами неза- Будівництво Панамського каналу.
лежною республікою, уряд якої Фото XX ст.
365
 «Рузвельт на варті».
Карикатура XX ст.

поквапився підписати з США договір на американських умовах.

«Говорити потрібно лагідно, — повчав Рузвельт, — але трима-
ти в руках великий кийок». Проголосивши самих себе «міжнарод-
ним поліцейським», Сполучені Штати безсоромно втручалися у
внутрішні справи латиноамериканських держав.
5. Президентство Тафта. Вудро Вільсон і «нова демокра-
тія». З часом, однак, політика «великого кийка» знеславила
Рузвельта в очах співвітчизників, які ще пам’ятали про власну
антиколоніальну боротьбу. Наступний президент-республіка-
нець — Вільям Тафт вважав за краще застосовувати фінансові
важелі впливу — тому його політика отримала назву «дипломатії
долара». За допомогою кабальних позик та інвестицій країни
Нового Світу, і без того залежні від Британії, були перетворені
ще й на «вічних боржників» США. А в державах Центральної
Америки корпорації зі Сполучених Штатів визначали навіть, які
саме культури вирощувати місцевим селянам, — каву, ананаси
чи банани. Саме тому ці держави — з легкої руки письменника
О’Генрі — отримали образливе прізвисько бананових республік.
Відносну незалежність зберегли лише поодинокі країни Ново-

366
го Світу, такі як Аргентина, — її
мешканці навіть конкурували з
американськими фермерами за
ринки збуту м’яса та зерна.
Президентство Тафта зага-
лом не відзначалося яскравими
подіями, і Рузвельт спробував
повернутися до влади. Республі-
канці, щоправда, його не підтри-
мали, тому колишній президент
створив власну Прогресивну
партію. На виборах 1912 року
Рузвельт зібрав більше голосів,
аніж Тафт. Але на цей раз пере- «Кандидатська бійка» Тафта
міг кандидат від демократів — і Рузвельта. Карикатура XX ст.
професор Вудро Вільсон. Його
передвиборча програма — «Но-
ва демократія» — увібрала до
себе чимало вимог Прогресив-
ної партії.
Щоправда, Вільсон прагнув
не знищити великі корпорації,
а лише захистити вільний ринок
від зазіхань монополій. Особли-
вий закон розтлумачив заплу-
тані місця антимонопольного
законодавства та заборонив ви-
користовувати його проти проф-
спілок. Новий президент домігся
скасування ввізних мит на харчі
та сировину. Був запроваджений
Вудро Вільсон. Фото XX ст.
податок на доходи — при цьому
той, хто отримував більший прибуток, і податки сплачував біль-
ші. Вільсон не наважився створити в країні центральний банк —
проти цього була налаштована більшість американців, але на-
поліг на заснуванні Федеральної резервної системи із схожими
367
повноваженнями. Водночас президент заперечував проти на-
дання виборчих прав жінкам. А в деяких міністерствах за згоди
Вільсона навіть з’явилися місця «лише для білих» — раніше така
расова сегрегація існувала лише в деяких південних штатах.

ЗАГОСТРЕННЯ МІЖНАРОДНОГО СУПЕРНИЦТВА

НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ.
РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА
1. Відмінності у капіталістичному розвитку держав Східної
Азії. Суперництво між колоніальними державами вже в сере-
дині XIX сторіччя поширилося і на Далекий Схід. Зберегти хоча б
позірну незалежність у цей час вдалося лише трьом країнам ре-
гіону — Японії, Цінській імперії та Сіаму. Але й вони змушені були
укласти з європейцями та американцями нерівноправні угоди,
які загрожували їм перетворенням на напівколонії.
Становище Японії змінилося лише після революції Мейдзі.
Нерівноправні угоди з нею діяли і надалі, але в країні постала
власна фабрична промисловість, були створені умови для роз-
витку підприємництва і швидкої індустріалізації, капіталістичні
відносини утверджувалися й у сільському господарстві. В Японії
з’явився власний парламент — хай і з обмеженими повноважен-
нями — та створена за західними
зразками вишколена і дисциплі-
нована армія.
У 1873 році реформи — хоча
й не такі рішучі, як у Японії —
розпочалися і в Сіамі. Щоправ-
да, можливостей для створення
потужної власної промисловості
у сіамського короля не було.
Але влада заохочувала розви-
ток селянських господарств, які
вирощували рис та худобу для
Трамваї у Токіо . Фото XIX ст. продажу за кордон. І намагала-

368
ся перетворити королівство на вузол міжнародної торгівлі. За-
вдяки запровадженню загальної військової повинності в Сіаму
з’явилася добре навчена та озброєна армія.

Свято у Бангкоку. Фото XIX ст.

«Вчитися у Заходу» намагалася й Цінська імперія. Проте, на

відміну від Японії чи навіть Сіаму, мова йшла не про глибокі зміни
в самому китайському суспільстві. А лише про створення в Під-
небесній своєрідних «острівців капіталізму» — коли промислові

Вулиця в кварталі для іноземців у Шанхаї. Фото XIX ст.

369
підприємства, банки та залізниці створювали «допущені» до ім-
перії іноземці, в той час як китайських підданих визискували
та обмежували в правах так само, як і раніше. Щоправда влада
цінського уряду над провінціями ставала все примарнішою, в де-
яких з них ще з часу тайпінсько-
го повстання діяли навіть власні
армії, з силою яких доводилося
рахуватися і Пекіну, й ближчим
сусідам.
Послабленням імперії одра-
зу ж скористалися європейці.
Кожна з великих держав нама-
галася відірвати від послабле-
ної Цінської імперії «власний»
шматок — кілька провінцій, де б
вони могли відчути себе цілко-
витими господарями. Першими
Французький флот бомбардує успіху досягли британці — у від-
Фучжоу. Малюнок XIX ст.
повідь на вбивство свого співвіт-
чизника вони домоглися від імператорського уряду визнання
за Сполученим Королівством «особливих прав» в долині річки
Янзци, Сичуані та Тибеті. Французи невдовзі захопили Північний
В’єтнам. В Пекіні вважали в’єтнамців васалами свого імперато-
ра, тому оголосили Парижу війну. Однак завершилася вона чер-
говою поразкою, після якої довелося визнати «зоною впливу»
Франції південно-західні провінції Китаю.
2. «Війна Дерев’яного Коня». Поділ Цінської імперії та Сіаму
на «зони впливу». До розшматування Китаю долучилася і Японія.
Спочатку вона домоглася від цінського імператора визнання за
собою «особливих прав» у Кореї, а потім звинуватила Пекін у
«самовільному» втручанні у корейські справи. В 1894 році між
Японією та Цінською імперією розпочалася масштабна війна —
яка отримала назву «Війни Дерев’яного Коня» (саме таким є
символ 1894 року за китайським календарем). Маньчжурські
володарі звикли дивитися на сусідів, як на «відсталих варварів»,
проте військова перевага японців виявилася беззаперечною,
370
 Японці штурмують Вейхайвей. Малюнок XIX ст.

і невдовзі вони мало не дійшли до самого Пекіна. За умовами

нашвидкуруч підписаного миру переможці отримали острів Тай-
вань та півострів Ляодун з фортецею Порт-Артур. Цінська імпе-
рія остаточно відмовилася й від будь-яких претензій на Корею,
яка відтак опинилася в японській «зоні впливу».
У Франції, Німеччини і Росії,
однак, вирішили, що такі поступ-
ки Пекіна на користь однієї дер-
жави є надмірними. Спільними
зусиллями вони змусили Токіо
обмежитися приєднанням Тайва-
ню. Щоправда, Японія домоглася
іншого — європейці визнали її
рівною собі колоніальною дер-
жавою. І вже невдовзі змушені
були погодитися скасувати усі
нерівноправні угоди, нав’язані
Токіо раніше. Тим часом цінський
уряд за кілька років змушений
був віддати «звільнений» від
японців Порт-Артур своїй «захис- Поділ «китайського пирога».
ниці» — Росії. Росіяни отримали Карикатура XIX ст.
371
також концесію на будівництво залізниці через Маньчжурію, що
мала з’єднати Владивосток з Читою. А порт Вейхайвей прибрали
до рук британці.

«Зони впливу» великих держав у Цінській імперії

За лічені роки майже вся територія Цінської імперії була поді-
лена на «зони впливу» між Британією, Францією, Німеччиною,
Росією і Японією. З часом «лінія поділу» була проведена і в не-
залежному Сіамі. На захід від річки Чаопрайя «виключні права»
отримали британці, на схід — французи. Власний «шматок» не
встигли відірвати лише Сполу-
чені Штати. Відтак американці
вимагали, щоб на всій території
Цінської імперії усім іноземцям
були надані «рівні можливості».
Заклик до проведення «політики
відкритих дверей» підтримали й
деякі китайці, які сподівалися з її
допомогою скасувати угоди ко-
лонізаторів про розшматування
їхньої батьківщини. Натомість
журналіст і революціонер Сунь
Сунь Ятсен. Фото XIX ст. Ятсен порівняв вимоги амери-
372
канців із діями «грабіжника, що закликає господарів не зачиняти
хату».
3. Від «ста днів реформ» до «боксерського повстання».
У 1895 році Сунь і його однодумці створили Союз визволення
Китаю. Його учасники прагнули вигнати з країни маньчжурських
загарбників та встановити в Китаї демократичний лад. Підпільни-
ків швидко викрили. Сунь був змушений тікати до Лондона, але
й там його викрали цінські агенти. Звільнений за наполяганням
британських урядовців китайський революціонер одразу ж ви-
дав книжку спогадів, завдяки якій став відомим у цілій Європі та
в Америці.
У 1898 році шеньши Кан Ювей заснував Союз охорони
держави, який згуртував прихильників поступових реформ
під проводом маньчжурської династії. Ідеї «охоронців» припа-
ли до душі імператору Гуансюю. Він наблизив реформаторів
до себе і підписав кілька десятків підготовлених ними указів,
спрямованих на розвиток китай-
ської промисловості, сільського
господарства, створення освіт-
ніх закладів за західним взір-
цем, запровадження свободи
друку, оновлення державного
управління та армії. Згодом цей
час отримав назву «ста днів
реформ». Тривав він і справді
недовго. Опір змінам очолила
імператриця-мати Цисі. Коли до
неї дійшли чутки, що реформа-
тори хочуть залучити на свій бік
армію, імператриця влаштувала
переворот. Гуансюя ув’язнили в
його палаці і позбавили будь-
якого впливу на уряд. Кан ледь
устиг залишити країну. Регент-
шею і справжньою правитель-
кою імперії стала Цисі. Гуансюй. Малюнок XIX ст.
373
 А вже наступного року на пів-
ночі країни почалося народне
повстання. Очолили його ватаж-
ки таємного товариства Іхетуань
(з китайської цю назву перекла-
дають як «загони справедливості
й миру»). Іхетуані були майстра-
ми бойових мистецтв, тому по-
встання на Заході іменували та-
кож «боксерським». Повстанці
вимагали звільнення Китаю від
усіх іноземців — і західних за-
гарбників, і японців, і маньчжурів,
Учасники іхетуанського
повстання . Фото XIX ст. яких вони вважали спільниками
європейців. Перелякана Цисі
спробувала залучити іхетуанів на свій бік і теж оголосила війну
колонізаторам. Після цього повстанці й справді зосередилися на
знищенні «заморських дияволів» та їхнього майна. У відповідь у
серпні 1900 року свої війська до Китаю надіслали одразу вісім
держав — Німеччина, Британія, США, Росія, Японія, Франція,
Італія і Австро-Угорщина. Інтервенція супроводжувалася числен-
ними руйнуваннями, грабунками і вбивствами. А після перемоги

Представники держав-учасниць інтервенції у Китаї. Фото XIX ст.

374
колонізаторів Цінська імперія була змушена ще й сплачувати їм
величезну контрибуцію.
4. Російсько-японська вій-
на. Невдовзі, щоправда, загарб-
ники пересварилися між собою.
В Лондоні зрозуміли, що полі-
тика «блискучої ізоляції» тепер
загрожує об’єднанням інших ве-
ликих держав проти Сполучено-
го Королівства. Вже в 1902 році
Британія уклала союз із Японією,
спрямований проти Росії, а потім
розпочала перемовини з Фран-
цією про спільні дії проти Німеч-
чини. Союзницьку угоду, яка з ча-
сом отримала назву «Сердечної
згоди», або ж Антанти, підписа-
Британія віддає перевагу Франції
ли на початку 1904 року. перед Німеччиною.
Зрозумівши, що цар може Карикатура XX ст.
втратити свого головного со-
юзника, в Токіо вирішили випередити події та оголосили Росії
війну. Вже за кілька днів японський флот атакував Порт-Артур і
заблокував в корейському порті Чемульпо крейсер «Варяг» та
канонерський човен «Кореєць». Щоб кораблі не дісталися воро-

Загибель російських кораблів біля Чемульпо. Малюнок XX ст.

375
гу, російські моряки вирішили крейсер затопити, а канонерський
човен — підірвати. Невдовзі біля Порт-Артура натрапив на міни
та затонув — разом із талановитим командувачем флоту адміра-
лом Степаном Макаровим — крейсер «Петропавловськ».
Японська армія швидко захопила Корею й розгромила росіян
на цінському кордоні. Після цього Порт-Артур опинився в облозі
і з моря, і з суходолу. Захисники міста-фортеці трималися більше
п’яти місяців, але змушені були капітулювати у січні 1905 року.
Це дозволило японцям кинути усі свої війська на північ. У вирі-
шальному бою під Мукденом обидві сторони зазнали величезних
втрат, і врешті-решт, росіяни змушені були відступити, проте й у
японців сил для рішучого наступу вже не залишилося. Царське
командування покладало певні надії на свою другу військову ес-
кадру, що здійснила довгий перехід до Тихого океану аж з Балтій-
ського моря. Але під час спроби прорватися до Владивостока че-
рез Цусімську протоку і вона була знищена японським флотом.
Приголомшеному поразками царю довелося погодитися на
мирні перемовини. Посередником зголосився бути американ-
ський президент Рузвельт. За Портсмутським договором Росія
поступилася Японії не лише півостровом Ляодун, але й Південним

Російсько-японські мирні перемовини. Фото XX ст.

376
Сахаліном. Корею визнали «зоною впливу» Токіо, і вже в 1910 році
вона була остаточно перетворена на японську колонію.

РЕВОЛЮЦІЯ 1905 РОКУ І ДОБА РЕАКЦІЇ В РОСІЇ

1. Передумови Російської революції. З початком війни з
Японією в Російській імперії пожвавився опозиційний рух, ва-
тажки якого сподівалися скористатися послабленням царату для
здійснення своїх вимог. Великі надії на поразку уряду покладали
й лідери самостійницьких партій, які прагнули відокремлення
своїх країв від Росії. За пропозицією однієї з них — фінської Пар-
тії активної дії восени 1904 року в Парижі відбулася конферен-
ція представників ліберальних, соціалістичних та національних
рухів для узгодження спільної програми дій. Її учасники проголо-
сили своєю метою повалення самодержавства, запровадження
в Росії демократичного устрою на засадах загального виборчого
права та визнання за народами імперії права самостійно визна-
чати своє майбутнє. Завдяки таємним агентам царська поліція
добре знала, хто і про що домовляється в Парижі, але була впев-
нена, що легко впорається з «бунтівниками», — як це відбувало-
ся за правління Олександра III.
Однак Росія була вже іншою. Влада швидко втрачала підтрим-
ку підданих. Селяни, які складали більшість населення імперії,

Російські селяни. Фото XX ст.

377
 вже не приховували свого невдо-
волення наслідками реформи
1861 року, що залишила майже
половину оброблюваних земель
в руках поміщиків. Все обтяжливі-
шою для самостійних господарів
ставала участь у сільській гро-
маді. Все гучніше лунали вимоги
справедливого перерозподілу
землі, зниження податків, скасу-
вання викупних платежів. В імпе-
рії з’явився потужний робітничий
рух, який здобув досвід масових
Страйк на Путіловському заводі страйків. Опозиційні настрої по-
у Петербурзі. Фото XX ст. ширювалися і серед підприємців.
Деякі з них надавали підтримку
не лише ліберальним опозиціонерам, але й соціалістам — хоча
ті й закликали до класової війни пролетаріату проти буржуазії.
Використати робітників у власних інтересах намагався і уряд.
Поліція, скажімо, дозволяла створювати робітничі спілки, якщо їх
очолювали «узгоджені» з владою
керівники. Щоправда, і такі спіл-
ки примудрялися влаштовувати
страйки та змушувати фабри-
кантів іти на поступки найманим
працівникам.
2. Від «кривавої неділі» до
Маніфесту 17 жовтня. На самому
початку 1905 року роботу при-
пинили одразу кілька великих
петербурзьких заводів. Підпри-
ємці погодилися на перемовини,
але зрештою відхилили вимоги
робітників. Тоді багатотисячна
демонстрація, на чолі якої став
Георгій Гапон. Фото XX ст. священик Георгій Гапон, рушила
378
до Зимового палацу. Демонстранти сподівалися передати імпе-
ратору складене ними прохання про покращення умов життя
трудівників та скликання народного представництва. Але їх зу-
пинили вогнем стягнуті до столиці війська. Лише вбитих на вули-
цях залишилося більше тисячі. Це сталося 9 січня 1905 року — в
день, який одразу назвали «кривавою неділею».

9 січня 1905 року. Картина В. Маковського

(Музей сучасної історії Росії у Москві)

Новина про розстріл робітничої ходи швидко облетіла ім-

перію. Обурені працівники кидали роботу і виходили на де-
монстрації в усіх промислових містах Росії, Польщі, України,
Кавказу. Селяни почали палити панські маєтки, вилучати та
розподіляти між собою зерно, самочинно захоплювати помі-
щицькі землі. Окремі виступи швидко перетворилися на за-
гальну революцію, яка охопила величезну державу. За своєю
379
метою це була буржуазна революція, але її рушійною силою був
насамперед простолюд — селяни, наймані працівники, дрібні
службовці, студенти.
Гапон, який перебрався за кордон і там зблизився з ватаж-
ками соціал-демократів та есерів, скликав у квітні 1905 року
в Женеві нову конференцію революціонерів. Попри палкі су-
перечки, її учасники домовилися готувати збройне повстання
проти самодержавства з метою встановлення демократичної
і федеративної республіки. На початку травня Росією проко-
тилася нова хвиля страйків. Страйкарі в Іванові створили для
перемовин з підприємцями міську раду робітничих уповно-
важених. З часом за її прикладом виникли робітничі ради в
інших містах.
Революціонери уважно стежили за подіями в Норвегії, яка
у червні 1905 року проголосила незалежність від Швеції. Вою-
вати за її повернення шведський
уряд не наважився. Це додало
впевненості ватажкам самостій-
ницьких рухів і в Російській ім-
перії. Невдовзі у Чорному морі
повстали матроси панцерника
«Потьомкін», агітацію серед яких
вели українські соціалісти. Бунт
тривав лише кілька днів, але він
засвідчив ненадійність армії в
боротьбі з революцією. За учас-
Повсталий панцерник
«Потьомкін». Фото XX ст. тю польських соціалістів розпо-
чалося повстання робітників у
Лодзі. Гапон і есери вирішили влаштувати збройне повстання
і в російській столиці, але корабель зі зброєю потрапив до рук
поліції. Після цього Гапон розсварився з іншими опозиціонерами
та втратив їхню підтримку.
У жовтні 1905 року імперію охопив загальноросійський
політичний страйк. Розпочали його працівники залізниць, під-
тримали фабричні робітники, державні службовці, студенти і
врешті-решт — підприємці. Очолила страйк робітнича рада,
380
створена у Петербурзі. Наляка-
ний імператор вирішив піти на
поступки і підписав 17 жовтня
Маніфест, яким визнавав гро-
мадянські права і свободи своїх
підданих та обіцяв перетворити
Росію на конституційну монар-
хію. В імперії мав з’явитися свій
парламент — Державна Дума,
наділена законодавчими повно-
важеннями.
3. Революція на роздоріжжі.
Захисники самодержавства були
обурені царським маніфестом.
Проти будь-яких поступок «во-
рогам престолу» рішуче запере-
Часопис з текстом царського
чували чорносотенні організації, Маніфесту
такі як «Союз російського наро- 17 жовтня 1905 року

17 жовтня 1905 року. Картина І. Рєпіна

(Російський музей у Петербурзі)
381
ду» та «Союз Михаїла Архангела». В багатьох місцях країни чор-
носотенці влаштували жорстокі погроми, жертвами яких були
революціонери та їхні симпатики, студенти та євреї.

Жертви єврейського погрому в Одесі. Фото XX ст.

Серед прихильників змін єдності не було. Великі підприємці

вважали маніфест перемогою революції — не дивно, що ство-
рена ними партія отримала назву «Союзу 17 жовтня» (її членів
іменували октябристами). Ватажки Конституційно-демокра-
тичної партії (за першими літерами її називали кадетською),
навколо якої гуртувалися російські ліберали, сподівалися вико-
ристати царські поступки для поглиблення революції. Більшість
соціалістів та самостійників маніфест рішуче відкидали, адже він
не відповідав їхній меті — поваленню самодержавства та розпа-
ду імперії. Натомість Гапон революціонерів несподівано засудив,
і вони оголосили його зрадником.
Селяни відповіли на маніфест 17 жовтня новою хвилею під-
палів, грабунків та самовільних захоплень поміщицьких земель.
Щоб приборкати затятих «борців за справедливість», уряд ви-
користовував не лише поліцію, але й армію. Виступів робітників
стало менше, проте керівництво ними все наполегливіше пере-
бирали на себе більшовики. Наголошуючи на своїй відданості
марксизму й соціалістичним ідеям, Ленін та інші ватажки цієї збу-
дованої за військовим зразком партії невтомно ганьбили «буржу-
азний» парламентаризм і демократію та вимагали встановлення
382
«революційної диктатури». За своєю суттю більшовизм був ще
одним тоталітарним рухом, хіба що на відміну від французьких
інтегральних націоналістів його послідовники виправдовували

Барикада у Москві в грудні 1905 року. Фото ХХ ст.

свої дії не «інтересами нації», а «інтересами робітничого класу».

В грудні 1905 року більшовики підбурили робітників до зброй-
ного повстання у Москві. Але за
десять днів за допомогою арти-
лерії та підкріплень, надісланих
з Петербурга, армія виступ при-
душила. Загинуло більше тисячі
чоловік.
Московське повстання наля-
кало багатьох пересічних росіян
та остаточно зруйнувало єдність
в опозиційних лавах. Ліберали і
частина соціалістів засудили
більшовиків, а октябристи навіть Кривава хода революції.
підтримали уряд у його прагнен- Карикатура XX ст.
ні «навести лад в країні».
4. Перші Державні Думи і уряд Столипіна. У березні 1906 ро-
ку була обрана перша Державна Дума. Влада сподівалася отри-
мати в парламенті слухняну більшість — адже виборчий закон
383
збільшував представництво за-
можних верств суспільства та
селянства, яке царат за звичкою
вважав своєю опорою. Однак ре-
волюція змінила настрої селян.
І обрані ними депутати відмови-
лися приєднуватися не лише до
консервативно налаштованих
прихильників влади, але й до
лібералів з кадетської фракції.
Вони утворили власну, Трудову
групу. Головною вимогою тру-
довиків було проведення аграр-
ної реформи. Вони пропонували Розподіл місць у Державній
Думі, обраній у 1906 році
створити державний земельний (зеленим позначені місця кадетів,
фонд, з якого усі селяни могли б коричневим — трудовиків).
Малюнок XX ст.
отримати ділянку для ведення
власного господарства. Чимало в
Думі було й представників націо-
нальних партій — не лише поля-
ків, але й українців, і мусульман,
які вперше заявили про власні
політичні вимоги.
Революціонери, які залиши-
лися поза парламентом, захопи-
лися терором. Бойові організації
есерів, більшовиків, польських
соціалістів не лише вбивали по-
садовців, але й грабували бан-
ки — щоб добути гроші для
партійної діяльності. Під час на-
падів гинули й випадкові люди,
Особиста справа Йосифа які мали нещастя опинитися
Сталіна — організатора
пограбування більшовиками поруч. Для «вгамування» рево-
Тіфліського банку люціонерів та припинення теро-
384
ру царю була потрібна «сильна
людина» — тому він наблизив
до себе саратовського губерна-
тора Петра Столипіна. Спочатку
Столипіна призначили мініст-
ром внутрішніх справ. А в липні
1906 року перша Дума була роз-
пущена, і колишній губернатор
став на чолі уряду.
Столипін був послідовним
борцем з революційним рухом.
«Вам потрібні великі потрясіння,
а нам потрібна велика Росія», —
кинув він депутатам на одному
з засідань Думи. Для боротьби Петро Столипін.
Фото XX ст.
зі «смутою» були запроваджені
військово-польові суди, які виносили вироки — навіть смерт-
ні — протягом однієї доби. Але при цьому прем’єр усвідомлював,
що здолати революцію неможливо без рішучої зміни державної
політики — насамперед у найпекучішому для імперії земельно-

Виділення земельних ділянок під нові хутори в Гродненській губернії.

Фото XX ст.
385
му питанні. Столипінський проект аграрної реформи, щоправда,
був зовсім несхожим на пропозиції трудовиків. Прем’єр розумів,
що сільська громада більше не є надійною опорою влади. Всі
надії він покладав на «міцних» господарів — куркулів, кревно
зацікавлених в збереженні законності й порядку та стійких до
соціалістичної пропаганди. Тож
Столипін переконав царя підпи-
сати в листопаді 1906 року указ,
який надав селянам право зали-
шати громади, перетворювати
свою земельну ділянку на при-
ватну власність і навіть відселя-
тися на окремий хутір.
Щоправда, закони, запро-
поновані прем’єром, мали бути
затверджені парламентом. А в но-
вій, вже другій Державній Думі
трудовиків і соціалістів було
навіть більше, аніж у поперед-
ній. Роздратований імператор
3 червня 1907 року знову роз-
пустив Думу. І водночас запро-
вадив новий виборчий закон,
«Відсіювання» депутатів за новим
виборчим законом. який ще більше обмежив права
Карикатура XX ст. виборців і скоротив представ-
ництво селян та неросійських
народів імперії. Оскільки депутати закон навіть не розгляда-
ли, це був державний переворот, який остаточно поклав край
революції.
5. «Столипінська реакція». Після третьочервневого перево-
роту в Росії розпочалася доба реакції і послідовного знищення
революційного руху. В семидесяти губерніях був запроваджений
надзвичайний стан. Суди один за одним виносили вироки зви-
нуваченим у тероризмі. Один з депутатів в запалі навіть назвав
мотузку шибениці «столипінською краваткою». «Столипінськи-
ми вагонами» до Сибіру і Далекого Сходу відправляли не лише
386
селян-переселенців, але й ареш-
тантів. Опозиційні політичні ор-
ганізації, часописи, профспілки
і навіть культурницькі клуби за-
бороняли за першою підозрою
в протиурядовій діяльності. Від-
новили обмеження діяльності
національних товариств та знову
встановили «дозволений відсо-
ток» для студентів-євреїв в уні-
верситетах. Щоправда, єврей-
ські погроми з 1907 року майже
припинилися, а поширення ан- Придушення революції.
тисемітської літератури урядовці Карикатура XX ст.
визнали «недоцільним».
Європейська і американська громадськість обурювалася
новинами з Росії. Західні газети передруковували лист Льва
Толстого під назвою «Не можу мовчати», в якому письменник
протестував проти безупинних смертних вироків. Але Париж
був зацікавлений у відновленні
військового союзу з Петербур-
гом, тому Франція продовжувала
надавати царському уряду нові
кредити. Росії вдалося нарешті
завершити «Велику гру» та врегу-
лювати відносини з Британією. За
угодою 1907 року були остаточно
розмежовані «зони впливу» двох
держав в Персії, Середній Азії та
на Далекому Сході. Антанта ж
перетворилася на тристоронній
франко-британсько-російський
союз, спрямований проти кай-
зерівської Німеччини.
Антанта.
В обраній за новим законом Російський пропагандистський
Державній Думі переважали мо- плакат 1914 року
387
нархісти та октябристи, а головною партією опозиції стали каде-
ти. Після довгих обговорень був утверджений і столипінський
закон про аграрну реформу. Проте надії на те, що вона послабить
напругу в суспільстві, не виправдалися. З кількох мільйонів гос-
подарів, які вийшли з громади, більше третини так і не змогли
створити власне господарство і взагалі втратили землю. Уряд
заохочував переселення безземельних і малоземельних селян
до віддалених районів — Поволжя, Західного Сибіру, Казахстану,
Кавказу. Але й там не всім пощастило облаштуватися, чимало
переселенців невдовзі повернулися на батьківщину.

Переселенці в Закавказзі. Фото XX ст.

Столипін прагнув провести й інші реформи, зокрема, судову,

розширити можливості соціального страхування, запровадити
обов’язкову початкову освіту, подолати неписемність. Уряд на-
магався сприяти розвитку вітчизняної промисловості та торгівлі.
Але при цьому прем’єр намагався не чіпати основ чинного ладу
і діяти якомога обережніше. Чимало з планів Столипіна взагалі
були розраховані не на роки, а на десятиріччя. Однак час, коли
Микола II майже в усьому підтримував свого діяльного прем’єра,
388
швидко минув. А в 1911 році Столипін був смертельно пора-
нений під час відвідин Київської опери. Його вбивця виявився
анархістом і водночас поліцейським провокатором — саме за
сприяння поліції він і потрапив до театру.

МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ

1. «Зулюм» і перетворення Османської імперії на напівко-

лонію. Революції на початку XX сторіччя відбувалися не лише в
Росії. В 1903 році був убитий король та встановлена конституцій-
на монархія в Сербії. В 1910 році республікою була проголошена
Португалія.
Докотилася революційна хвиля і до Османської імперії —
попри відчайдушні спроби султана Абдул-Гаміда II зміцнити аб-
солютизм і придушити будь-які прояви вільнодумства. Режим
«зулюма» недарма називали «кривавим», адже тримався він на
насильстві і залякуванні. На міських вулицях встановлювали спе-
ціальні «скрині справедливості», куди донощики кидали скарги
на сусідів, знайомих або ж цілком
випадкових кривдників. Люди
потрапляли до в’язниці й гинули
від необережно сказаного сло-
ва, а часто і без жодної провини.
Керівник таємної поліції згодом
зізнавався, що в нього просто не
вистачало часу виконати усі роз-
порядження султана про роз-
прави, а якби він їх виконав —
населення імперії зменшилося б
на третину. З книжок і часописів
викреслювали будь-які згадки
про революції, державні пере-
вороти, замахи на монархів. Піс-
ля вбивства сербського короля,
скажімо, османські газети пові- Абдул-Гамід II. Фото XIX ст.
389
домили, що він загинув від удару блискавки. Існував список слів
(«республіка», «конституція», «свобода» , «право» та інші), які не
можна було вживати навіть у приватних розмовах.
На державні посади були готові призначати навіть відвертих
невігласів — лише б вони не суперечили начальству. На хабар-
ництво, здирництво і казнокрадство просто заплющували очі.
За вирішення навіть дрібних справ прохач мав сплачувати чи-
новнику бакшиш (з турецької — «подарунок»), а будь-які великі
витрати з державної скарбниці наповнювали насамперед кишені
султанських призначенців і самого володаря.
За господарським розвитком Османська імперія тим ча-
сом все більше відставала від країн Західної Європи. У східних
провінціях зберігалося кріпацтво і панщина. Османська про-
мисловість нараховувала лише кілька десятків текстильних фаб-
рик та військових заводів. У країні не було навіть власної мета-
лургії — руду доводилося вивозити за кордон, а потім купувати
виготовлені з неї чавун чи сталь. Численні пільги та привілеї,
надані султанським урядом іноземним підприємцям, дозволили

Османська шовкова фабрика. Фото XIX ст.

390
європейським державам — Франції, Британії, Німеччині, Австро-
Угорщині — швидко прибрати до своїх рук майже всю зовніш-
ню торгівлю імперії, в той час як місцеві торгівці зазвичай лише
перепродавали закордонні товари. Османський банк та інші
великі банки імперії теж належали іноземцям. Уряд загруз у зов-
нішніх боргах, і в 1881 році султан змушений був погодитися на
створення Управління османського боргу, підпорядкованого
європейським банкірам. Уповноважені Управління самостійно
стягували податки і збори від державних монополій — нібито
для погашення зовнішніх зобов’язань, але борги все одно зрос-
тали. Османська імперія остаточно перетворилася на напівко-
лонію великих держав.

Будівля Управління османського боргу в Стамбулі

(Сучасний вигляд)

2. Піднесення національних рухів. Сіонізм. Від ослабленої

держави сусіди продовжували відривати територію за тери-
торією. Болгарський князь приєднав Східну Румелію, яку великі
держави урочисто обіцяли залишити османською. Після нової
391
 Македонські партизани. Фото XIX ст.

війни з Грецією султан позбувся влади і над Критом. Та й у тих

землях, які залишилися під владою Стамбула, пожвавилися націо-
нальні та визвольні рухи. Ще під час війни з Росією виникла При-
зренська ліга (за назвою міста Призрен), яка боролася за права
албанців. Згодом були створені декілька вірменських політич-
них партій, найвідомішою з яких була Вірменська соціалістична
федерація, або ж вірменською — Дашнакцутюн. За визволення
слов’ян Македонії і Фракії боролася Македонсько-Одринська
революційна організація. У Сирії з’явилися прихильники від-
окремлення від Османської імперії областей, населених араба-
ми, та створення ними власної держави.
З 80-х років XIХ сторіччя до Палестини почали переселятися
євреї, які тікали від погромів і переслідувань в європейських
країнах. Абдул-Гамід II одразу заборонив продавати їм землю та
й взагалі надовго залишатися в османських володіннях. Але це
не зупинило руху, який невдовзі отримав назву сіонізму (тоб-
то «повернення до Сіону» — гори, на якій був збудований Єру-
салим). Мету переселенців недвозначно визначив журналіст
392
Теодор Герцль у виданому в
1896 році памфлеті «Єврейська
держава». Зусиллями Герцля
наступного року була створена
Всесвітня сіоністська організа-
ція, а потім — колонізаційне то-
вариство. Ватажок сіоністів на-
магався зустрітися з султаном і
переконати його погодитися на
створення єврейської держави,
але отримав категоричну від-
мову.
Чим масовішими ставали
визвольні рухи, чим рішучіши-
ми ставали їхні гасла — тим на- Теодор Герцль. Фото XIX ст.
полегливіше їхніх учасників переслідувала султанська таємна
поліція. Зростанню національної самосвідомості підкорених на-
родів Абдул-Гамід II намагався протиставити не лише запозичену
в «нових османів» ідею єдності усіх підданих імперії — османізм.
Оскільки султан зберігав за собою титул халіфа, він намагався
використати в своїх інтересах
релігійні почуття одновірців.
У Стамбулі знайшов прихисток
філософ Джелал ад-Дін Афгані,
який закликав до згуртування
усіх мусульман чи принаймні
мусульман-суннітів — згодом ці
ідеї отримали назву панісламіз-
му. Для самого Абдул-Хаміда II,
щоправда, позірна «відданість
ісламу» була насамперед зруч-
ним засобом нацькувати влас-
них підданих-мусульман на під-
даних-християн. Розпалював
османський уряд і міжнаціо- Джелал ад-Дін Афгані.
нальну ворожнечу: роз’ятрював Фото XIX ст.
393
 заздрість турецьких торгівців
і ремісників до успішніших та
заможніших грецьких, вірмен-
ських, єврейських підприємців,
які здавна користувалися при-
хильністю султанського двору, і
ненависть неосвічених верств —
до «інородців» з європейською
освітою.
Збір податків з вірмен був
навмисно відданий ватажкам
курдських племен, на допомогу
яким були створені особливі ка-
Бійці «гамідійського» загону.
ральні загони кінноти — названі
Фото XIX ст. на честь султана «гамідійськи-
ми». Коли обурені утисками вір-
мени повстали, імперією прокотилися жорстокі погроми. Згур-
тувати одноплемінників для спротиву гнобителям намагалися
члени Дашнакцутюна та інших вірменських партій. В 1896 році
група дашнаків захопила будівлю Османського банку в Стам-

Учасники нападу на будівлю Османського банку. Фото XIX ст.

394
булі і пообіцяла підірвати її разом з собою та всіма цінностями,
якщо Абдул-Гамід II не погодиться на запровадження у Вірменії
самоврядування та громадянських свобод. Дипломати вмови-
ли захопників залишити будівлю, але відповіддю султана стали
нові погроми. За кілька років від розправ постраждали майже
300 тисяч вірмен.

Поховання жертв вірменських погромів в Ерзурумі. Фото XIX ст.

3. Молодотурецький рух. Роздмухування османським уря-

дом шовіністичних настроїв не зупинило відродження й власне
турецького опозиційного руху. Вже в 1889 році студенти стам-
бульського військово-медичного училища створили таємний
комітет, названий ними «Єднання й поступ». Серед заснов-
ників організації, втім, були не лише турки, але й албанці та
черкеси. Через два роки у Парижі виник закордонний центр
опозиціонерів, який почав видавати власну газету. Учасників
нового руху називали іттіхадистами (від турецького «ітті-
хад» — «єднання»). В Європі використовували зазвичай іншу на-
зву — «молоді турки», хоча в самій імперії слово «турок» мало
швидше зневажливий відтінок, а самі іттіхадисти сповідували
395
 ідеї османізму, тобто виступали
за неподільність імперії та рів-
ні права усіх підданих султана.
Головними ж вимогами опози-
ціонерів були відновлення кон-
ституції 1876 року та скликання
парламенту. Серед учасників
руху було багато студентів та
офіцерів, а більшість ватажків
походили з родин поміщиків,
військових та чиновників.
Певний час іттіхадисти діяли
підпільно — пропагували свої
ідеї, поширювали часописи і
Газета «Дебати»,
яку іттіхадисти видавали у Парижі книжки, друковані ними в Захід-
ній Європі та Єгипті, недосяжно-
му для османської цензури та поліції, викривали злочини режиму
«зулюма» в європейській пресі. Коли ж опозиціонери наважи-
лися на протест в самому Стамбулі — уряд відповів арештами,
ув’язненнями та стратами. Лише через кілька років вцілілі «мо-

Учасники з’їзду іттіхадистів 1902 року у Парижі. Фото XX ст.

396
лоді турки» змогли зібралися на свій з’їзд у Парижі. З’ясувалося,
що представники різних течій у русі по-різному розуміють засоби
досягнення спільної мети. «Праві» вважали, що зміни мають бути
обережними, і виправдовували придушення урядом визвольних
рухів підкорених народів заради
зміцнення імперії. Ліберали на
чолі з небожем самого султана
Сабах ед-Діном — прагнули рі-
шучих реформ, погоджувалися
надати нетурецьким народам
самоврядування, а Абдул-Гамі-
да II сподівалися усунути з вій-
ськовою допомогою західних де-
ржав. Паризька група «молодих
турків» категорично заперечува-
ла проти іноземного втручання
в османські справи. Із власною
програмою невдозі виступив іт-
тіхадист татарського походжен-
ня Юсуф Акчура — він закликав
відмовитися від намагання збе-
Юсуф Акчура. Фото XX ст.
регти імперію та будувати влас-
не турецьку національну державу. Саме навколо такої держави,
переконував Акчура, могли б згуртуватися й інші тюркські наро-
ди — такі ідеї згодом отримали назву пантюркізму.
У 1903 році спалахнуло антиосманське повстання в Маке-
донії. Росія і Австро-Угорщина почали тиснути на султана, вима-
гаючи нових поступок місцевим християнам. Занепокоєні тим,
що імперія невдовзі може втратити і цю територію, іттіхадисти
перенесли центр свого руху до македонського міста Салоніки.
Наприкінці 1905 року розпочалася революція в сусідній Персії.
Керівники «Єднання і поступу» вирішили, що треба готуватися
до збройного повстання проти Абдул-Гаміда II.
4. Революція 1908—1909 років. Дізнавшись про приготу-
вання іттіхадистів, султан у червні 1908 року наказав зааре-
штувати в Македонії усіх відомих поліції офіцерів — учасників
397
 руху. Це змусило підполковника
Ахмеда Ніязі, албанця за поход-
женням, відступити зі своїм не-
великим загоном в гори, звідки
він звернувся до Абдул-Гаміда II
з вимогою припинити політичні
переслідування та відновити дію
конституції. Солдати, яких кину-
ли проти бунтівників, приєдна-
лися до повстання. Керівництво
перебрав на себе майор Ісмаїл
Ахмед Ніязі зі своїми бійцями. Енвер, один з ватажків салонік-
Фото XX ст.
ських іттіхадистів. Султан наказав
спрямувати на Балкани війська з Анатолії, але й вони перейшли
на бік Енвера. Повстання швидко переросло в революцію. Заво-
рушення перекинулися на Стамбул. Несподівано для себе Абдул-
Гамід II з’ясував, що в нього просто не залишилося відданих йому
військових частин, і здався.
Вранці 24 липня 1908 року мешканці столиці дізналися з га-
зет, що в імперії знову діє конституція та почалася «доба свободи».
Чимало стамбульців цьому просто не повірили і навіть вирішили,
що це підступи султанських шпигунів. Проте вже за кілька годин

Голосування у Стамбулі під час парламентських виборів. Фото XX ст.

398
більшість з них святкувала пере-
могу революції. Зміни, щоправда,
були не такими вже значними.
Султан залишився при владі, з
посад усунули лише найреак-
ційніших чиновників. Нічого не
було зроблено для проведення
земельної реформи в інтересах
селян. Народи імперії не отри-
мали самоврядування. Державні
документи та викладання у шко-
лах було дозволено вести лише Розшматування османської
турецькою мовою, а вибори до «ковдри». Карикатура XX ст.
парламенту були влаштовані таким чином, що серед депутатів
були майже самі турки, до того ж переважно представники «Єд-
нання і поступу». Скориставшись революційним безладом, Бол-
гарія остаточно звільнилася від османської влади, а Австро-Угор-
щина приєднала до своїх володінь Боснію і Герцеговину.
У квітні 1909 року Абдул-Гамід II вирішив, що революціоне-
ри себе остаточно знеславили, і влаштував контрреволюційний

Вояки революційної армії в султанському палаці. Фото XX ст.

399
переворот. Султана підтримало духовенство, офіцери, звільнені
з армії «молодими турками», та ліберали — прихильники Сабах
ед-Діна. В місті Адана влаштували кривавий вірменський погром.
Іттіхадисти придушили заколот за допомогою вірних їм військ з
Македонії та Фракії. На вулицях Стамбула розгорнулися справжні
бої, і на цей раз перемога революції була остаточною. Абдул-Га-
міда II позбавили влади. Парламент обрав султаном його брата,
який погодився «правити, але не керувати». Склад уряду тепер
визначали ватажки іттіхадистів. Їхні призначенці провели деякі
обережні реформи. Але водночас був запроваджений урядовий
контроль над пресою, громадськими організаціями та заборо-
нені страйки. Народи імперії знову не отримали нічого — тож
вже невдовзі «молоді турки» змушені булі придушувати визволь-
ні повстання в Албанії та Курдистані.
5. Війна з Італією та Балканські війни. Невдалою виявилася
й зовнішня політика іттіхадистів. Останні османські володіння
в Африці — Триполітанію і Киренаїку вирішила прибрати до
своїх рук Італія. «Молоді турки»
погоджувалися віддати їх навіть
без бою — якщо Рим погодив-
ся б залишити їх під формаль-
ною зверхністю султана (так вже
відбулося з окупованим британ-
цями Єгиптом). Але італійсько-
му уряду була потрібна гучна
військова перемога. Розпочала-
ся Триполітанська війна. В ній
вперше в історії була застосова-
на військова авіація — літаки і
дирижаблі, броньовані автомо-
білі, радіо. Італійці зрештою за-
хопили не лише Триполітанію і
Киренаїку, але й Родос та сусідні
Італійські дирижаблі острови в Егейському морі.
скидають бомби на позиції
османських військ. Поразки послабили станови-
Фото XX ст. ще «молодих турків», і їх відсто-
400
 У багнети! Картина Я. Вешина Ісмаїл Енвер.
(Національна мистецька галерея Фото XX ст.
в Софії)

ронили від влади ліберали. Ліберальний уряд обіцяв нарешті на-

дати самоврядування народам, які залишилися під османською
владою. Але не встиг. Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія укла-
ли між собою союз і оголосили Порті війну. Довелося терміново
підписувати мир з Італією. Проте й він не допоміг — за кілька
місяців Першої Балканської війни Османська імперія втратила
майже всі свої європейські володіння. Незалежною державою
стала Албанія. Енвер влаштував у Стамбулі військовий перево-
рот, однак зрештою був вимушений визнати поразку імперії.
Щоправда, учасники проти османської коалиції швидко пе-
ресварилися між собою. Колишні союзники разом з Румунією
розпочали війну проти Болгарії. Іттіхадисти одразу вхопилися
за можливість взяти реванш. За наслідками Другої Балканської
війни під османську владу повернули втрачене Едірне. Але в
Стамбулі остаточно утвердилася диктатура трьох «молодоту-
рецьких» ватажків — військового міністра Енвера, керівника
поліції Ахмеда Джемаля та голови центрального комітету «Єд-
нання і поступу» Мехмеда Талаата.
401
 НАРОДЖЕННЯ АНТИКОЛОНІАЛЬНИХ РУХІВ.
УТВОРЕННЯ КИТАЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
1. Колонії і метрополії — між визиском і модернізацією. До
початку XX сторіччя поділ світу між великими державами завер-
шився. Більшість країн Азії, Африки та Америки були перетво-
рені на колонії або ж напівколонії. Для колонізаторів захоплені
силою та обманом заморські володіння були насамперед дже-
релом дешевої сировини для власної промисловості та ринком
збуту для вироблених у метрополіях товарів. Проте в гонитві за
прибутками загарбники не лише визискували та грабували. Вони
«відкривали» залежні території для підприємців з метрополій
та перетворювали їх на частину світового господарства. І тим
самим волею-неволею сприяли модернізації, «осучасненню» міс-
цевого життя — хоча й із суттєвими «викривленнями» у власних
інтересах.
Колонізатори будували нові порти, канали, залізниці, пере-
робні підприємства. В багатьох країнах загарбники примушували
тубільців вирощувати лише певні сільськогосподарські культури,
які користувалися попитом далеко за межами їхніх країн, — так
звані монокультури. В інших — самі створювали плантації для
їхнього виробництва. Зусиллями колонізаторів Конго і Малайя

Залізничний вокзал, збудований португальцями у Лоренсу-Маркіші

(Сучасний вигляд)
402
Збирання чаю на Шри-Ланці. Фото Алім-хан — емір Бухари, васал
XIX ст. Російської імперії. Фото XX ст.

перетворилися на світових постачальників каучуку, Індія — джу-

ту, Єгипет — бавовни, Бірма і В’єтнам — рису. Шри-Ланка «спе-
ціалізувалася» на чаї, Золотий Берег (сучасна Гана) — на какао,
Сенегал — на арахісі. Поширення монокультур сприяло скоро-
ченню земель, що їх раніше використовували для вирощування
продовольства для місцевих мешканців, — і до багатьох колоній
його тепер доводилося завозити з інших країв.

Ринок у Дагомеї (сучасний Бенін). Малюнок XIX ст.

403
 В країнах, де західні переселенці поступалися за своєю чи-
сельністю тубільцям, колонізатори зазвичай намагалися знахо-
дити спільну мову з місцевою панівною верхівкою, використову-
вати її досвід для утримання підкорених народів у покорі. Заради
цього зберігали і навіть «заморожували» успадковані від серед-
ньовіччя суспільні відносини, традиції та забобони. Загарбники
не були зацікавлені у появі конкурентів для власної фабричної
промисловості і не поспішали з індустріалізацією колоній. В міс-
цевих підприємцях бачили насамперед постачальників сирови-
ни та «торгівельних агентів» заможніших і спритніших західних
комерсантів.
2. Зародження національно-визвольних рухів. Мешканці
колоній та залежних держав, звичайно, не мирилися із втратою
незалежності. У більшості загарбаних країн колонізатори майже
одразу зіткнулися з народним опором — переважно стихійним.
Повстання тубільців очолювали представники місцевих динас-
тій, яких загарбники усунули від влади, жерці, релігійні проповід-
ники, ватажки таємних товариств. Більшість подібних виступів

Повстанці з Ачеху (Північна Суматра). Фото XIX ст.

404
 Будівля медичної школи, заснованої голландцями в Батавії. Фото XX ст.

була придушена силою зброї. Але вони поволі розхитували вла-

ду колонізаторів. А народи колоній та напівколоній здобували
досвід боротьби з іноземними поневолювачами.
Новому піднесенню визвольних рухів — всупереч власним
намірам — певною мірою сприяли і самі колонізатори. Адже для
управління підкореними землями їм були потрібні вправні і сум-
лінні посадовці, які б добре розуміли звички і потреби місцевого
населення. Для кращої підготовки й освіти майбутніх управлінців
створювалися середні та вищі школи для тубільців, а найздібні-
ших студентів відправляли до університетів метрополій. Так по-
ступово складався прошарок колоніальної інтелігенції. Близь-
ке знайомство з досвідом метрополій, засвоєння культурних та
технічних здобутків західної цивілізації, звичайно, зближувало
освічених тубільців з колонізаторами, але водночас спонукало
їх уважніше придивлятися до європейського та американського
досвіду боротьби за права і свободи, культурне і національне
самовизначення. З часом саме колоніальна інтелігенція пере-
брала на себе і роль захисника культурної спадщини та традицій
держав, знищених колонізаторами. Виникали в її середовищі й
цілком нові ідеї, які не мали «історичних попередниць», — такі,
скажімо, як ідея загальноафриканської єдності, або ж панафри-
405
 В’єтнамські чиновники на французькій службі. Фото XIX ст.

канізму, невтомним пропаган-

дистом якої був ліберійський
мислитель Едвард Блайден.
Культурницькі рухи дуже
швидко перетворювалися на
політичні. Щоправда, на відміну
від стихійних народних виступів,
вихована в західному дусі «ос-
вічена верства» віддавала пере-
вагу мирним, «парламентським»
засобам боротьби, проведенню
маніфестацій, збору підписів,
створенню громадських спілок
та партій. Це дозволяло долуча-
ти до боротьби проти колоніза-
торів підприємців, ремісників,
Едвард Блайден. Фото XIX ст. селян, робітників. І знаходити
союзників серед мешканців мет-
рополій. Чимало емігрантів з колоній облаштувалися в євро-
пейських та близькосхідних містах, де вони видавали власні
часописи та книжки, що закликали до пробудження самосві-
домості поневолених народів.
406
 Як і політичні партії в метро-
поліях, визвольні рухи в колоніях
та напівколоніях належали до
різних течій. Представники по-
міркованого, або ж ліберально-
го напрямку, вимагали поступо-
вих, мирних реформ в інтересах
місцевих підприємців та зем-
левласників, на підтримку яких Учасники першого з’їзду
єгипетської Національної партії.
розраховували у своїй боротьбі. Фото XX ст.
Певні надії вони плекали і на до-
помогу західних держав — власних метрополій або ж їхніх су-
противників. Радикали та революціонери, навпаки, здебільшого
розраховували на власні сили. Поступові реформи вони вважа-
ли недостатніми, прагнули глибших соціальних перетворень та
закликали до збройної боротьби. Зазвичай прихильники ради-
кального напрямку критичніше ставилися й до досвіду західних
країн, співчували соціалістичним ідеям або шукали «власні шля-
хи» до справедливого суспільства.
3. Боротьба за визволення Індії. Першість у боротьбі за ви-
зволення від іноземного поневолення серед усіх колоній Азії і
Африки, безумовно, належала найбільшій з них — Індії. Після
придушення сіпайського повстання і знищення Ост-Індської ком-
панії влада над цією країною опинилася в руках британського
генерал-губернатора, який мав титул віце-короля. Віце-королю
підпорядковувалися місцеві князі, які вчасно визнали владу ко-
лонізаторів і зберегли свої володіння, та губернатори провінцій,
що вважалися володіннями британської корони. У повсякденно-
му житті, щоправда, пересічні індійці з європейськими посадов-
цями майже не стикалися — нижча ланка чиновництва майже
повністю складалася з тубільців.
Водночас поступово спиналася на ноги і власне індійська
буржуазія. За кілька десятиріч місцевими підприємцями було
створено кількасот фабрик, насамперед текстильних, і ще
більше мануфактур та майстерень. З’явилися й власні капі-
талісти-мільйонери, найвідомішим з яких був «бавовняний
407
 магнат» Джамшеджи Тата. Індій-
ські підприємці вважали своїм
обов’язком підтримувати освітні
заклади, просвітницькі та полі-
тичні гуртки співвітчизників.
Колоніальна влада спочатку теж
сподівалася за допомогою гро-
мадських організацій залучити
індійців до управління колонією
в британських інтересах.
У 1885 році в Бомбеї пред-
ставники гуртків з різних частин
Індії об’єдналися в Індійський
Джамшеджи Тата. національний конгрес (ІНК) —
Фото XIX ст. першу політичну організацію,
яка охопила всю країну. Своєю
метою Конгрес проголосив проведення реформ, які б спри-
яли господарському розвитку, поширенню освіти, залученню
місцевих мешканців до управління, зміцненню національної
самосвідомості та порозуміння між представниками різних на-
родів, що населяли Індію. Цікаво, що навіть між собою учасники

Делегати першого з’їзду Індійського національного конгресу. Фото XIX ст.

408
нової організації були змушені
спілкуватися англійською, бо
не розуміли мов один одного.
Серед ватажків ІНК переважали
прихильники поступових змін,
які шукали порозуміння з бри-
танською владою.
На чолі радикального руху
став Бал Тілак. Виходець із ро-
дини брахманів-маратхів, він
намагався підняти співвітчизни-
ків на боротьбу, влаштовуючи
свята на честь індуїстських богів
та національного героя маратхів
Шиваджі. Святкування і справді
одразу ж перетворювалися на
політичні маніфестації. Зане-
покоєні британці наполегливо Часопис «Махратта»,
шукали привід, щоб «угамува- редагований Тілаком
ти» Тілака. Коли з’ясувалося, що
його прихильники причетні до
вбивства одного з колоніальних
чиновників, ватажка радикалів
засудили до заслання — «за від-
сутність добрих почуттів до
уряду та проповідування нена-
висті». Лише масові протести
змусили скасувати вирок.
Зупинити розгортання ви-
звольного руху спробував но-
вий віце-король Індії Джордж
Керзон. Він намагався обмежити
доступ індійців до освіти та їхню
участь у місцевому самовряду-
ванні. А «найбунтівливішу» про- Джордж Керзон із впольованим
вінцію країни — Бенгалію — Кер- ним тигром. Фото XX ст.
409
зон вирішив поділити навпіл. Відповіддю став багатомільйонний
рух спротиву під гаслом «свадеші» (тобто «свого краю»). Заради
підтримки індійського промислового виробництва його учас-
ники відмовлялися купувати британські товари. Вже невдовзі
гасло «свадеші» було доповнене вимогою «свараджа» («свого
уряду») — запровадження в Індії самоврядування за прикладом
Канади та Австралії. Вимогу «свараджа» підтримав і Індійський
національний конгрес.
Влада заборонила демонстрації «бунтівників» та запровади-
ли обмеження свободи преси. На противагу Конгресу Керзон
підтримав створення Мусульманської Ліги, що вимагала захисту
інтересів тих мешканців країни, які сповідували іслам. Тілак знову
опинився на лаві підсудних. Але засудження народного ватажка,
до того ж ухвалене присяжними-британцями, лише прискорило
новий вибух невдоволення. У липні 1908 року Бомбей охопив
загальний страйк. Міські підприємства і транспорт не працювали
шість днів — саме стільки перебував в ув’язненні Тілак. Зрештою,
британська влада змушена була піти на поступки. Поділ Бенгалії
скасували. Кількість представників індійців в органах самов-

Бомбейська вулиця. Фото XX ст.

410
рядування збільшили — щоправда, тепер індуси і мусульмани
обирали кожний своїх депутатів. А в 1911 році Керзон переніс
столицю Індії з «неспокійної» Калькутти до Нового Делі, міста,
збудованого поряд із столицею султанів та Великих Моголів.
4. Синьхайська революція в Китаї. На початку XX сторіччя
зміцніло становище й китайської буржуазії. Попри несприят-
ливу для розвитку підприємництва політику цінського уряду, в
країні розпочалася промислова революція — за десять років
кількість фабрик, які належали місцевим капіталістам, зросла
більше ніж удвічі — до чотирьох сотень. Ще більшими були ус-
піхи національного капіталу в торгівлі, лихварстві і транспорті.
Підприємцями ставали не лише купці й власники майстерень,
але й поміщики та дрібні чиновники. Більше двох третин нових
підприємств виникли в долині Янцзи — за господарським роз-
витком південні провінції імперії значно випереджали Пекін та
Північний Китай.
Китайська буржуазія вчилася захищати свої інтереси. Вже у
1905 році підприємці започаткували рух за відмову від купів-
лі американських товарів. Згодом настала черга японської та

Антиамериканський бойкот, влаштований китайцями. Карикатура XX ст.

411
німецької промислової продукції. А потім розпочалися мані-
фестації з вимогою скасувати дозволи іноземцям на видобуток
корисних копалин та відмовитися від закордонних позик для
будівництва залізниць. Уряд змушений був піти на поступки і пе-
редати право зводити залізниці китайським акціонерним ком-
паніям. Під тиском знизу цінський уряд розпочав реформи, які
отримали назву «нової політики».
Пожвавився і революційний рух. У 1905 році в Токіо Сунь Ят-
сен створив Об’єднану революційну лігу (китайською — Тун-
менгуй). Її програмою стали «три народні принципи» — націо-
налізм (Ліга вимагала звільнення країни від влади маньчжурських
імператорів), народовладдя (встановлення демократичної
республіки), народний добробут (реформи в інтересах усьо-
го китайського народу). Усі спроби Ліги розпочати повстання
в самому Китаї, щоправда, були придушені. Але регентша Цисі
вже у 1908 році змушена була пообіцяти запровадити в імперії
конституцію. За кілька місяців Цисі померла,
імператором проголосили дворічного Пу І.
Однак його уряд від реформ не відмовився.
В 1910 році було оголошено про скликання
в Пекіні Національної Асамблеї та створені
місцеві комітети, що мали підготувати текст
майбутньої конституції.
Втім, влада вже не встигала за розвитком
подій. У жовтні 1911 року поліція викрила ре-
волюційну організацію, яка діяла в місті Учан.
Революціонери мали зброю і почали відби-
ватися. Майже одразу на їхній бік перейшла
військова залога Учана. Долучилися й рефор-
матори з місцевого «конституційного коміте-
Пу І. Фото XX ст. ту». Разом з революціонерами вони створили
тимчасовий уряд, який закликав до загальнокитайського повс-
тання та повалення монархії. Так розпочалася революція, що увій-
шла до історії під назвою Синьхайської (1911 рік за китайським
календарем мав назву Синьхай, або ж «року Металічної Свині»).
Головними рушійними силами руху були підприємці, близькі до
412
 Повстанці біля революційного штабу в Учані. Фото XX ст.

них поміщики та національна інтелігенція, а за своєю метою це

була буржуазна та національно-визвольна революція.
Вже за кілька днів революція охопила сусідні з Учаном міс-
та, в листопаді — перемогла у Шанхаї, в грудні — у Нанкіні. На
батьківщину з еміграції повернувся Сунь Ятсен. У Нанкіні були
скликані Національні збори, які
29 грудня 1911 року проголоси-
ли Китай республікою. Тимчасо-
вим президентом обрали Суня.
Переляканий пекінський уряд
призначив головнокомандува-
чем відомого в народі генера-
ла Юаня Шикая. За кілька днів
йому ж доручили створити но-
вий уряд. Проте Юань не мав ба-
жання захищати маньчжурську
династію і зрештою переконав
регента від імені малолітнього
імператора зректися престолу.
Пу І залишили у володіння вели- Юань Шикай.
чезний пекінський палац, але за Фото XX ст.
413
його межами Цінська імперія перестала існувати. Наступного дня
Сунь Ятсен оголосив про свою відставку з посади президента.
Новим керівником держави нанкінські Національні збори одно-
голосно обрали Юаня Шикая.
У березні 1912 року була ухвалена конституція Китайської
республіки. Невдовзі виникли й політичні партії, найвпливові-
шими з яких були Національ-
на (китайською — Гоміньдан),
створена Сунем, та Прогресив-
на (китайською — Цзиньбудан),
яка підтримувала Юаня. Новий
президент, щоправда, не поспі-
шав втілювати демократичні
настанови конституції в життя і
Прапор Китайської республіки
поквапився повернути столицю
до «спокійнішого» Пекіна. Суперечки між переможцями дедалі
більше загострювалися, тож врешті Гоміньдан закликав китайців
до повстання проти президента. В громадянській війні, однак,
перемогли прихильники Юаня Шикая. Сунь Ятсен був змушений
знову залишити країну.
Одним з наслідків Синьхайської революції стало проголо-
шення незалежності Монголії та Тибету, володарі яких вважа-
ли себе васалами цінських імператорів, а не китайського уряду.
В обох країнах утвердилося тео-
кратичне буддистське правління.
Приклад Китайської республіки
надихав і сіамських революціо-
нерів, серед яких було чимало
й власне китайських емігрантів.
Але спроба влаштувати в Сіамі
революцію була рішуче приду-
шена в 1912 році новим королем
Рамою VI, який за допомогою ар-
мії та добровільних загонів «ди-
ких тигрів» встановив у країні
Рама VI. Фото ХХ ст. режим «національної монархії».
414
 ЗА ОБРІЯМИ ЗВИЧНОГО:
КУЛЬТУРНІ ЗМІНИ ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ

1. Революція у фізиці. Поча-

ток XX сторіччя був відзначений
не лише політичними змінами.
Усталені уявлення про будову
всесвіту перевернула нова на-
укова революція. Розпочало-
ся все з відкриття так званих
X-променів — спочатку україн-
цем Іваном Пулюєм, а потім нім-
цем Конрадом Рентгеном (саме
на честь німецького фізика їх
ще називають рентгенівськими
променями). У 1896 році фран-
цуз Анрі Беккерель під час до-
слідження солей урану виявив
явище радіоактивності. Не- Знімок руки в X-променях,
вдовзі були відкриті й інші радіо- зроблений Рентгеном
активні елементи, такі як радій і
торій. Наступні дослідження
виявили неоднорідність випро-
мінювання — вчені з’ясували, що
існують альфа-, бета- та гамма-
промені.
Британець Джозеф Томсон у
1897 році відкрив електрон. Це
дозволило йому створити першу
модель атома, яка нагадувала
«пудинг з родзинками», — атом
уявляли позитивно зарядженим
тілом, з рівномірно перемішани-
ми в ньому електронами. Проте
невдовзі новозеландець Ернест
Резерфорд виявив, що всередині Джозеф Томсон. Фото XX ст.
415
 атома існує невелика компактна
структура — ядро. Замість «пу-
дингової моделі» в 1911 році
він запропонував планетарну
модель, згідно з якою електро-
ни рухаються навколо ядра, як
планети навколо Сонця. Данець
Нільс Бор доповнив цю гіпоте-
зу припущенням, що електрони
зазвичай рухаються за орбітами,
Модель атома, запропонована
Бором при зміні яких випромінюють
або поглинають енергію.
Німецький фізик Макс Планк вже в 1900 році зробив припу-
щення, що на рівні атома енергія рухається не постійним стру-
мом, а порціями, які він назвав квантами. Квантову гіпотезу
розвинув співвітчизник Планка Альберт Ейнштейн, який перед-
бачив, що квантування є властивістю світла. На цій підставі він
побудував теорію фотоефекту, а згодом — і теорію теплоєм-
ності.

Ернест Резерфорд, Макс Планк, Анрі Пуанкаре, Марія Кюрі, Альберт

Ейнштейн та інші європейські вчені на «Сольвейській конференції»
у Брюсселі. Фото XX ст.
416
 У 1905 році Ейнштейн обґрунтував спеціальну теорію від-
носності, яка дозволила вирішити протиріччя, притаманні кла-
сичній механіці Ньютона, а за шість років розпочав розробляти
загальну теорію відносності, що мала, зокрема, по-новому по-
яснити природу всесвітнього тяжіння. Саме Ейнштейн став авто-
ром славнозвісної формули Е = mc2, яка встановлює зв’язок між
енергією і масою.
2. Відкриття в біології. Соціологічні теорії та психоаналіз.
У 1898 році голландець Мартін Бейєрінк відкрив віруси — збуд-
ники інфекцій, менші за розмірами від бактерій. Невдовзі аме-
риканець Вальтер Рід довів, що саме вірус є збудником жовтої
лихоманки — відкривши таким чином перше вірусне захворю-
вання людини. А австрієць Карл
Ландштайнер з’ясував, що люди
мають різні групи крові, непоєд-
нувані між собою.
У 1901 році було оприлюдне-
не дослідження «Теорія мутації»
голландця Гуго Де Фріза. За чо-
тири роки з’явилося визначення
нової наукової дисципліни —
генетика. Данець Вільгельм
Йогансен запровадив терміни
ген та генотип, а американець
Томас Морган довів, що з генів
складаються хромосоми.
Однією з провідних наукових
дисциплін стає соціологія. Ні- Бюст Карла Ландштайнера
мець Фердинанд Тенніс одним у Ворм-Спрінгсі
з перших запропонував досліджувати суспільство не як систе-
му взаємодії людей, а як смислову реальність. Поляк Людвіг
Гумплович наполягав, що рушійною силою суспільних процесів
є прагнення соціальних груп до самозбереження, поліпшення
добробуту та панування, яке і є джерелом конфліктів. Свій внесок
в розвиток соціологічної думки зробили француз Еміль Дюрк-
гайм, італієць Вільфредо Парето, німець Макс Вебер.
417
 Австрієць Зигмунд Фрейд
став засновником психоаналізу.
Досліджуючи за допомогою гіп-
нозу забуті психічні травми, він
спочатку запропонував вико-
ристовувати для лікування ме-
тод вільних асоціацій, а згодом
поширив принципи психоаналі-
зу на вивчення людської культу-
ри та суспільного життя. Вільні
тлумачення теорій Фрейда про
роль підсвідомості, первинних
інстинктів та статевого потягу
стали основою цілого наукового
напрямку, який отримав назву
Зигмунд Фрейд. Фото XX ст.
фрейдизму.
3. Полярні дослідження. Загибель «Титаніка». До кінця
XIX сторіччя були досліджені майже всі континенти Землі. Зали-
шалися непідкореними лише найпівнічніші і найпівденніші землі
навколо полюсів, сховані під нетанучою кригою. Щоб здолати її,
норвежець Фритьоф Нансен збудував незвичайний корабель,
якому дав ім’я «Фрам» (так норвезькою звучить заклик «впе-
ред»). Завдяки особливій конструкції судна крига не могла його
розтрощити, а лише витискала нагору. У 1893 році «Фрам» ви-

«Фрам» у крижаному полоні. Фото XIX ст.

418
рушив у подорож до північного полюса. Але невдовзі все одно
потрапив до крижаного полону та почав дрейфувати — тобто
рухатися разом із льодом. Нансен залишив корабель, сподіваю-
чись досягти мети на собачих запряжках. Проте за 380 кілометрів
до полюса змушений був повернути назад. Більше пощастило
американцю Роберту Пірі, який
також використав для пересу-
вання собак. Щоправда, й він
досяг північного полюса лише
з третьої спроби — у 1909 році.
Інший американець, Фредерік
Кук, поквапився оголосити, що
був на «маківці планети» за рік
до Пірі, але його визнали фан-
тазером, що прибріхує заради
власної слави.
В тому ж 1909 році ірлан-
дець Ернест Шеклтон вирушив
до протилежного — південно- Роберт Пірі.
го полюса. Він не дійшов до Фото XX ст.
омріяної точки 160 кілометрів — завадила жахлива погода та
нестача продуктів. Через рік до Антарктиди вирушили одразу
дві експедиції — британця Роберта Скотта та норвежця Ро-
альда Амундсена, якому Нансен позичив свій «Фрам». Скотт
сподівався дістатися полюса на поні, Амундсен — на собачих

Роальд Амундсен із соратниками на південному полюсі. Фото XX ст.

419
запряжках. Норвежець досяг найпівденнішої точки плане-
ти першим — 14 грудня 1911 року, і якнайшвидше вирушив
назад, щоб сповістити світ про свою перемогу. Скотт дійшов
до полюса лише через місяць — і на зворотному шляху всі
учасники його експедиції загинули від виснаження та холоду.
Трагедією завершилося й змагання між транспортними ком-
паніями, які здійснювали перевезення пасажирів через Атлан-
тичний океан. Прагнучи довести свою першість, вони будували
величезні лайнери з гучними назвами. Найбільшим з них був «Ти-
танік». В конструкції судна були використані найновіші техноло-
гії, тож журналісти поквапилися проголосити його «практично
непотоплюваним». Але в перший же день першого рейсу кораб-
ля він ледь не зіштовхнувся з іншим судном. Команду попереджа-
ли про небезпеки, які могли тра-
питися на запланованому шляху
до Америки. Найпідступнішими
з них були крижані скелі — айс-
берги. Однак капітан не надав
попередженням належної ваги.
Вночі 14 квітня 1912 року «Ти-
танік» таки зіткнувся з айсбер-
«Титанік» в день виходу у свій
перший рейс.
гом і за дві з половиною години
Фото XX ст. затонув. Сотні людей опинилися
в крижаній воді, більшість з них
померла від переохолодження. З 1324 пасажирів і 899 членів
екіпажу врятуватися змогли лише 706.
4. Спорт. Заснування скаутського руху. Прагнення до ви-
довищної змагальності перетворилося на початку XX сторіччя
на одну з прикметних рис громадського життя та відпочинку.
Навіть спорт став не стільки заняттям, скільки видовищем.
Спостереження за спортивними змаганнями перетворилися на
один з найулюбленіших видів дозвілля. Один за одним виника-
ли спортивні клуби, регулярними стали загальнонаціональні
та міжнародні змагання, які зазвичай називали чемпіонатами.
Оскільки змагання проходили кілька разів на рік у різних країнах
і за різними правилами, це спонукало до створення міжнародних
420
 Велосипедисти. Фото XIX ст.

спортивних спілок, які намагалися встановити правила, спільні

для всіх. За лічені десятиріччя виникли світові федерації гімнас-
тики, греблі, ковзанярського, велосипедного і вітрильного
спорту, футболу, крикету, тенісу, плавання, легкої атлети-
ки, боротьби, фехтування. Велику роль у популяризації спорту
зіграла міжнародна Асоціація молодих християн, яка сприяла
будівництву спортивних споруд та створенню нових видів спор-
ту — таких як волейбол та баскетбол.
Зразком для наслідування тепер вважали спортивні змагання
давнини, насамперед давньогрецькі Олімпійські ігри — оминаю-
чи їхній релігійний зміст. Француз П’єр де Кубертен запропонував
проводити під старовинною
назвою міжнародні змагання
одразу з кількох видів спорту.
І вже в 1894 році представники
39 спортивних товариств різних
країн створили Міжнародний
олімпійський комітет. Перші
Олімпійські ігри сучасності (які
також почали іменувати Олім-
піадами — хоча в давнину так
називали час між іграми) відбу-
лися в квітні 1896 року в Афінах.
П’єр де Кубертен.
Брати участь в змаганнях могли Фото XIX ст.
421
 Змагання з марафонського бігу під час Олімпійських ігор 1896 року.
Фото XIX ст.
лише спортсмени, для яких перегони не були способом заробіт-
ку. Розіграли 43 комплекти нагород. Надалі Олімпіади вирішили
проводити один раз на чотири роки в різних містах планети. Від-
так у 1900 році ігри відбулися в Парижі, у 1904 — в Сент-Луїсі, в
1908 — в Лондоні і в 1912 — у Стокгольмі.
В 1907 році виник рух скаутів (від англійського «скаут» —
«розвідник»), метою якого була проголошена підтримка фізич-
ного, розумового і духовного розвитку молоді. Засновником
руху був британський генерал
Роберт Баден-Пауел, який вла-
штував перший скаутський табір
на острові Браунсі й визначив
головні принципи руху у своїй
книжці «Скаутинг для хлопців».
Головний наголос Баден-Пауел
робив на вихованні у підлітків
практичних навичок — тому
пропонував виконувати завдан-
ня з таборування, знання лісу,
піших мандрівок, альпінізму та
Роберт Баден-Пауел. спорту. Мали скаути і власні
Малюнок за фото ХХ ст. впізнавані однострої. За бри-
422
танським прикладом скаутські
організації виникли у більшості
країн світу — в Україні вони
отримали назву пластунських,
адже пластунами своїх розвід-
ників називали козаки.
5. Народження авангард-
ного мистецтва. Музика нової
доби. Зовсім іншим на початку
Скаутське посвідчення з автогра-
XX сторіччя стало й мистецтво. фом Баден-Пауела
Експресіоністське малярство
Анрі Матісса і Поля Сезанна створило сприятливий ґрунт для
появи авангардизму, прихильників якого вже не влаштовува-
ло звичне розуміння ролі митця як «сумлінного учня дійсності».
Тепер художник намагався йти «попереду життя» («авангард»
французькою, власне, і означає «попереду») та створювати нову
дійсність — власною уявою й власними руками. Одним з перших
напрямків авангардного мистецтва став кубізм. Кубісти — такі як
іспанський художник Пабло Пікассо або ж український скульп-
тор Олександр Архипенко — намагалися розкласти предмети

Авіньйонські панянки. Жінка, що розчісує волосся.

Картина П. Пікассо (Музей сучасного Скульптура О. Архипенка
мистецтва в Нью-Йорку) (Ізраїльський музей в Єрусалимі)
423
 Місто. Відродження легенди.
Картина У. Боччоні (Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку)

та форми на прості геометричні фігури і, поєднуючи їх по-ново-

му, розкрити структуру та внутрішню сутність речей.
Ще далі пішли футуристи (італійською «футуро» — «май-
бутнє») — першим з яких вважають італійського письменника
Філіппо Марінетті. Усталеним мистецьким смакам, які вони ого-
лосили «буржуазними», та звичному для літератури XIX сторіччя
«копанню» в людській душі вони протиставили захоплення без-
душними машинами, швидкістю і рухом, притаманним сучасному
місту. В їхніх текстах панували дієслова. А часто були відсутні й
розділові знаки. До футуристських експериментів із формою і
матеріалом вдавалися й художники, скульптори та композитори.
Проте найпослідовнішим у втіленні настанов авангардизму
вважають абстрактне мистецтво, біля витоків якого стояли
росіянин Василь Кандинський, українець Казимир Малевич та
голландець Пітер Мондріан. Абстракціоністи взагалі відмови-
лися від предметних зображень та намагалися передати чисте
враження й мистецькі задуми за допомогою геометричних фі-
гур, ліній, кольорових плям та звуків. Не дивно, що найвідомі-
424
шою абстрактною картиною став
«Чорний квадрат» Малевича —
зображення абсолютно чорного
прямокутника на білому тлі.
Сміливими експериментами
була відзначена творчість ви-
датних композиторів початку
XX сторіччя — австрійця Ар-
нольда Шонеберга та росіяни-
на Ігоря Стравинського. Балети
Стравинського «Жар-птиця», Чорний квадрат.
«Петрушка» та «Весна священ- Картина К. Малевича (Російський
на» мали шалений успіх під час музей у Петербурзі)
«Російських сезонів», що їх влаш-
тував у Парижі видатний продюсер Сергій Дягилев. Завдяки
Дягилеву світову славу здобув і видатний танцівник — поляк
Вацлав Ніжинський. У масовій музиці Європа почала втрача-

Ігор Стравинський.
Портрет Ж. Бланша Вацлав Ніжинський.
(Музей музики в Парижі) Фото XX ст.
425
 Ноти відомого регтайму Скотта
Джопліна «Конферансьє» Виконавці джазу. Фото XX ст.

ти багаторічну монополію. Визнання здобувають музичні жан-

ри американського походження, збагачені африканськими
традиціями. Першим з них став регтайм (від англійського «рег
тайм» — «переважний, переривчастий час»), майстром якого
вважають Скотта Джопліна. З 10-х років XX сторіччя почалася
доба джазу (в американській англійській це слово спочатку озна-
чало «веселе збудження»). Північна Америка і Європа все більше
захоплювалися й латиноамериканськими танцями. З «чудовою
добою» і Новим часом людство прощалося під музику арген-
тинського за походженням танго. Та під гуркіт гармат нової,
тепер уже світової війни.

Танго на паризькій вулиці. Фото XX ст.

 ЗМІСТ

Розділ I
СВІТ ЗА ЧАСІВ ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
ТА НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВІЙН

Повалення абсолютизму у Франції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5

Утворення Французької республіки. Якобінська диктатура . . . . 17
Директорія. Наука і мистецтво кінця XVIII сторіччя . . . . . . . . . . . . . 28
Польська революція і загибель Речі Посполитої . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Революція на Гаїті.
Загострення франко-британського суперництва . . . . . . . . . . . . . . . 47
«Сутінки революції». Від республіки до імперії . . . . . . . . . . . . . . . . . 57
Найвище піднесення і крах імперії Наполеона I . . . . . . . . . . . . . . . . 68
Віденський конгрес і «Cто днів» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80

Розділ II
ВІД ЛЕГІТИМНИХ МОНАРХІЙ
ДО НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Утворення незалежних держав у Латинській Америці . . . . . . . . . . 89

«Військові революції» в Європі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97
«Пробудження» народів Центральної та Східної Європи . . . . . . 108
Перетворення Великої Британії на «світову майстерню» . . . . . . 117
Франція за часів Реставрації і Липневої монархії.
Революції та повстання 30-х років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131
Мрії про справедливе суспільство. Соціалізм . . . . . . . . . . . . . . . . . 142

427
Початок розпаду Османської імперії.
Греція і Єгипет на шляху до незалежності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152
Опій, земля і золото.
Колонізаційні війни 20 — 40-х років XIX століття . . . . . . . . . . . . . . 163
Революції 1848—1849 років у Європі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175
Друга імперія у Франції. Кримська війна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 188
«Золота доба» вікторіанської Британії.
Сіпайське повстання в Індії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198
Тайпінська революція в Китаї. «Відкриття» Японії та Сіаму . . . . . 212
Революція, громадянська війна
та іноземна інтервенція у Мексиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219
Громадянська війна у Сполучених Штатах Америки . . . . . . . . . . . 228
Російська імперія за доби реформ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238
Об’єднання Італії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249
Боротьба за об’єднання Німеччини.
Утворення Австро-Угорщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257
Франко-прусська війна і Франкфуртський мир . . . . . . . . . . . . . . . . 265
«Революція Мейдзі» в Японії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 273

Розділ III
ДОБА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ.
МАСОВЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ІМПЕРІАЛІЗМ

«Чудова епоха» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282

Британська імперія на межі сторіч . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297
Російсько-турецька війна 1877—1878 років.
Росія в пошуках «власного шляху» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 306
Імперії Центральної Європи:
кайзерівська Німеччина і Австро-Угорщина . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321
Франція за доби Третьої республіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333
«Бійка за Африку» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 345
США — від «позолоченої доби» до «нової демократії» . . . . . . . . . 355

428
Загострення міжнародного суперництва на Далекому Сході.
Російсько-японська війна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 368
Революція 1905 року і доба реакції в Росії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 377
Молодотурецька революція і Балканські війни . . . . . . . . . . . . . . . 389
Народження антиколоніальних рухів.
Утворення Китайської республіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 402
За обріями звичного: культурні зміни початку XX сторіччя . . . . 415
 Навчальне видання

МУСТАФІН
Олексій Рафаїлович

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ
ПІЗНЬОГО НОВОГО ЧАСУ

Головний редактор О. В. Красовицький

Відповідальна за випуск Р. Є. Панченко
Художній редактор В. М. Карасик
Технічний редактор Г. С. Таран
Комп’ютерна верстка: В. А. Мурликін
Коректор Л. І. Вакуленко
Підписано до друку 06.02.17. Формат 60×90 1/16.
Умов. друк. арк. 27,00. Облік.-вид. арк. 23,53.
Тираж 2000 прим. Замовлення №

ТОВ «Видавництво Фоліо»

вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 3194 від 22.05.2008

Електронна адреса:
www.folio.com.ua
E-mail: market@folio.com.ua
Інтернет-магазин:
www.bookpost.com.ua

Надруковано з готових позитивів

у ТОВ «Видавництво Фоліо»
вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 3194 від 22.05.2008.
 Мустафін О. Р.
М 91 Справжня історія пізнього Нового часу / Олексій Муста-
фін; худож.-оформлювач В. М. Карасик. — Харків: Фоліо,
2017. — 429 с.
ISBN 978-966-03-7099-9.
Олексій Мустафін — відомий український журналіст і медіаменед-
жер, генеральний директор телеканалу «Мега». Закінчив педагогічний
університет імені Драгоманова (історичний факультет). Працював жур-
налістом у виданні «УНІАН-тижневик», часописах «Пост-Поступ», «День»,
«Київський телеграф», «Профіль», «Дзеркало тижня», на телеканалі
«1+1». Очолював служби новин на каналах «Інтер» і СТБ. Автор теле-
візійних фільмів .
«Справжня історія пізнього Нового часу» — це книжка про те, як
змінився сучасний світ з початком Великої французької революції, по-
явою фабричної промисловості та залізниць. Чому абсолютні монархії
поступилися місцем національним державам? Де народилися ідеї лібе-
ралізму, націоналізму та соціалізму? Для кого пошили перші джинси і
хто створив перший автомобіль? Коли замість вальсу почали танцюва-
ти танго? Чим намагалися вразити сучасників імпресіоністи й авангар-
дисти? Чи справді мак та хінін допомогли колоніальним загарбанням?
І навіщо винахідник динаміту заснував премію миру? Відповіді на ці та
багато інших питань дозволяють не лише дізнатися про цікаві факти,
але й зрозуміти «логіку історії».

ББК 63.3(0)