Американська Література

Стаття. Остапенко — Селінджер.

Тривалий час роман Дж. Д. Селінджера "Ловець у житі" сприймається як бренд
американської літератури нонконформізму, чим пояснюється кількість його
перевидань за радянських часів, і як літературний маніфест контркультури, що й досі
зумовлює його надзвичайну популярність серед молоді. Попри розбіжності в оцінках
роман Селінджера "Ловець у житі" традиційно розглядався вітчизняними
літературознавцями як своєрідна декларація "бітництва".
Роман "Ловець у житі" потребує окремого дослідження у відповідному
соціокультурному контексті, зважаючи на його знаковість для Селінджера. Відомо, що
робота над романом тривала майже десятиліття, упродовж якого Селінджер потроху
оговтувався від набутого на війні нервового розладу, а Америка успішно
розбудовувала нову соціальну модель масового суспільства, спричинивши появу
контркультури "розбитого покоління".
Концепція "Ловця у житі" як "авторського міфу", що її висловлює І. М. Гольтер [6],
насамперед визначається не нонконформістським змістом, а самопародійним
характером роману, що зумовлює автобіографічний і соціокультурний виміри
Селінджерового міфу . Сповідь нонконформіста, запропонована Селінджером
читачеві, – це оксиморон: герой або удає з себе бунтівника, або й не думає
сповідатися. "Маска" героя, що традиційно розглядається дослідниками як форма
захисту від світу, так само, як ім’я Голдена Колфілда, семантично пов’язане з
протилежними топосами "поля" і "прірви" 3 , є певним "оголенням прийому", до якого
вдається Селінджер, аби відтворити "духовну біографію" "розбитого покоління"
Заголовок роману "The Catcher in the Rye" репрезентує авторську гру з читачем,
натякаючи на двоїстість природи "Ловця": як Месії – Ловця душ людських заради
їхнього спасіння [Мт. 4. 18–19], чию місію бере на себе Голден, мріючи ловити дітей
над прірвою ; і як кетчера – ловця м’яча у популярній серед американців бейсбольній
грі, на що вказує успадкована Голденом бейсбольна рукавичка Аллі.
Відтоді принцип подвійної (прихованої) гри структурує сповідь Голдена, що
позиціонує себе водночас і як "розбитого", і як "просвітленого"
Шлях "Ловця", увиразнений Дж. Керуаком у культовому романі "бітників" "На дорозі"
(1957), згодом став екзистенційною міфологемою "розбитого покоління", що вбачало
в дорозі вищу форму існування
Однак у романі Селінджера цей шлях набуває ознак псевдопаломництва, оскільки
підсилює у героя відчуття наближення до прірви
Маючи намір зцілити душу, Голден виснажує власну плоть: палить до запаморочення,
"набирається, як жаба мулу" [12, с. 135], абияк харчується1 , мокрий і напіводягнений
полює на качок, так що мало не доводить себе до смерті. Життя Голдена в нічному
НьюЙорку, що зосереджується головним чином у Грінвіч-Вілліджу , презентує
"бітницькі" засоби "розширення свідомості" як суспільну норму Америки сер. ХХ ст.:
"В "Ерні" подавали всім, хто бодай навчився ходити… Нехай ти будеш хоч наркоман –
один чорт нікому нема до тебе діла" [12, с. 135]3 . Місто, огорнуте смородом перегару
і "мільйонів п’ятдесяти" сигарет [12, с. 86], всіяне "харкотинням та недокурками" [12,
с. 109] співвідноситься з образом "прірви", "безодні" (бібл. "Техом"), де губиться
Голденове покоління.
Голден мріє "ловити душі", та спокушається "тілом": їхня вартість у романі показово
однакова , тому він змушений відшкодувати Санні власну "незайманість" . "По-
справжньому" Голден кохає Джейн Галлахер: "вона була єдина", кому він показав
бейсбольну рукавицю Аллі [12, с. 75]. Проте постійно Голден "витріщається" на
жінок, намагаючись когось "підчепити": "В душі я, певно, найбільший сексуальний
маніяк у світі" [12, с. 63], – і щоразу телефонує "не тій" дівчині.
Голден шукає "інший світ", проте бачить його десь за обрієм – у земному вимірі:
збирається піти в монастир [12, с. 133], поїхати до Китаю [12, с. 53], зрештою
"твердо" вирішує рушити автостопом на Захід [12, с. 174], куди торували стежки
"бітники"
Саллі, "шикарно" вдягнена в "чорне пальто і такий чорненький беретик" , так що
Голденові "захотілося одружитись" [12, с. 114], уособлює "моду" на "бітництво",
прийняття маскультурою його зовнішньої атрибутики.
Сповідь Голдена дедалі глибше увиразнює його "розбитість" і водночас викриває його
"гру". Селінджер пародіює "біт": матеріалізуючи метафору, він зображуючи свого
героя як у прямому сенсі "побитого життям"
Фізично Голден почувається дедалі гірше: страждає від постійної ядухи [12, с. 14],
скаржиться на запаморочення [12, с. 180] і зізнається, що "відчуває себе жахливо
стомленим"
Та його сприйняття власного оточення стає самопародійним спростуванням
"стомлених"
Стан "просвітленості" Голдена в романі так само піддається сумніву за допомогою
символіки води
Втечу героя від світу Селінджер змальовує як "гру зі смертю", спричинену страхом
смерті, яку перемагає Спаситель, і страхом поразки в житті, що її уособлює кетчер.
"Ловець у житі", що завершувався початком нового шляху "Ловця", його Різдвом [11,
с. 174], мав бути певною "духовною практикою" "бітництва", натомість спричинив
"Catcher Cult". У такий спосіб доля роману Селінджера повторила історію
"розбитого покоління", чий дух месіанізму асимілювався у масовій культурі.

Стаття. Улюра-творчість Моррісон.

Коли 1993 року Нобелівську премію у галузі літератури отримала Тоні Моррісон,
очікуваної лавини пересудів стосовно цієї події як виключно прояву політкоректності
(якими – не заперечиш – відомий Нобелівський комітет) не виникло. Здавалося б, чого
ж більшого: чи не найпрестижнішу нагороду у світі із рук європейських чоловіків
одержує чорношкіра авторка. В есе, присвяченому творчості Моррісон, відомий
американський дослідник Еморі Елліот недвозначно артикулює, що треба "назвати її
американською письменницею (підкреслимо не жінкою письменницею, не
темношкірою письменницею, а саме американською письменницею) нашого часу" [9:
139]. Проте, безсумнівно, що уявлення про творчість авторки, її вплив на літературно-
культурний процес США ХХ століття, що, за словами згадуваного критика,
"перевернув систему цінностей американської літературної історії" [9: 140], не буде
повним (і більше того – має можливість бути задано хибним) без аналізу прози Тоні
Моррісон саме як жіночих текстів і творів, що є носіями засад чорної культури.
Дедалі все гостріше постає питання про властиві чорній культурі істотні відмінності:
вона мислиться як культура Іншого, вкрай специфічна щодо культури білих
переселенців
Ідея мультикультуралізму набуває останнім часом надзвичайного впливу і у галузі
літературознавчої думки, в тому числі і в царині жіночих студій. Тож не дивно, що
переважна більшість сучасних критиків розмежовують американську жіночу
літературу за етнічною (рівно, як і за національною) ознакою і розглядають твори
темношкірих авторок, як унікальне явище в контексті і афро-американської
літератури, і американської жіночої літератури.
"Чорношкіра письменниця в США, – зазначає у згадуваному нами нарисі Е. Елліот, –
обов’язково опиняється між двох вогнів: якщо героями її художнього світу є нащадки
вихідців з Африки, її звинувачують у вузькості при виборі теми, або у віддаленості від
білого читача, або ж у надмірній політизованості. (...) З іншого боку, якщо авторка
зображує полірасовий світ Америки, в якому до кольорових ставляться, як до людей
другого сорту, їй докоряють категоричністю, тривіальністю та знову ж –
політизованістю" [9: 141].
Говорячи про чорну літературу сьогодення, перш за все мають на увазі розвиток і
вплив на літературний процес творчості Еліс Вокер, Пол Маршал, Тоні Кейд Бамбара,
Глорії Нейлор, Маї Анджелу, Джамайки Кінкейд, Гейл Джонс, Тері Макмілан чи
Маргарет Вокер.
американський постмодернізм з його тенденціями до фрагментарності, еліптичності,
ауторефлексії, замовчувань та розірваного ритму є ні що інше, як мистецький
мультикультуралізм, наслідок симбіозу різнорідних культурних течій.
"Негритянську общину і негритянську історію, – пише Т.Н. Денисова, – подано ніби-
то зсередини її самої з акцентацією жіночої долі, жіночої свідомості вже в першому
романі письменниці" [8: 47]. Проблематика першого роману письменниці залишається
актуальною та інваріантною і для інших її творів. Головна героїня "Найблакитніших
очей" (чи то пак найсумнішіх) – одинадцятирічна темношкіра дівчина Пекола
Бридлав, що мешкає у 1941 році у негритянському районі маленького американського
містечка, – вважає себе жалюгідної потворою, адже краса для неї асоціюється з білою
шкірою, світлим волоссям і блакитними очами (і саме про те, щоб з ранку
прокинутися з голубими очими, вона молиться щоночі), а невідповідність омріяному
блакитноокому ідеалові перетворюється в світосприйнятті дівчини на само-ненависть.
Зовнішність "під Ширлі Темпл" стає в уяві малої дівчини перепусткою в світ, де її
люблять батьки і однокласники, єдиним можливим шляхом соціалізації. "Як чудово
виглядають очі Пеколи. Ми не повинні робити поганих речей перед її гарними
[синіми] очами" [19: 46], – казали б (як сподівається Пекола) після її метаморфози
оточуючі. Бути гарною для неї означає бути коханою. Після акту насильства, якого
припустився щодо дочки Чолі Бридлав, Пекола втрачає розум і "отримує" свої жадані
"блакитні очі" й впевненість у власній красі та, як наслідок, значущості; а те, що люди
і надалі стороняться її, розцінює, як прояв заздрості. Композиційно роман поділено на
частини відповідно до пори року – осінь, зима, весна, літо. Окрім всього іншого,
подібний тип організації тексту має акцентувати циклічність і безкінечність подій, що
відтворюються: так було і так буде. Кожна частина твору починається з цитування
популярного в середньому (білому) класі навчального посібника "Дік та Джейн",
фрагмент з якого корелює зі змістом частини, котрій передує (наприклад, розповіді
про Полін інтродукує цитата про матір Діка і Джейн). Очевидно, що цей прийом
підкреслює вплив нав'язаних і неорганічних для чорного суспільства атрибутів
культури, тим паче, що цитати авторка добирає на контрасті з реаліями родини
Бридлавів.
Історію Пеколи, яка завагітніла від батька, котрий зґвалтував її, ми чуємо з вуст
дев’ятирічної Клодії, котра відтворює перебіг подій, навіть не усвідомлюючи ступінь
їхньої жахливості, а просто ретранслюючи почуту від дорослих інформацію. Такий
наративний прийом – голос наївного оповідача, з її дитячими коментарями та
специфічними емоційними реакціями – сприяє відчуттю дії, що відбувається, як
явища страшного і небуденного.
Проте основна ідея роману навряд чи зводиться до простого засудження прискорбного
"падіння моралі". Лейб-мотив "Найблакитніших очей", насамперед – пошук
індивідуальної тожсамості та роль і місце у цьому процесі родини. Чолі, Полін і
Пекола – в більшості своїй номінативна родина, що має в романі іронічно забарвлене
в контексті оповіді прізвище Бридлав (англ. Breedlove – шанувальник породи): це
просто група людей, які живуть під одним дахом. Батько – вічно п’яний і агресивно
налаштований чоловік, що повсякчас принижує дружину психологічно і фізично, а
дочку – сексуально. Мати Полін – "мемі" у білій сім’ї – за звичкою переносить
запозичені цінності на свою біологічну родину. Та й власну реалізацію вона знаходить
у турботах щодо білої блакитноокої дитини "хазяїв". Чи не єдиною розрадою свого
життя Полін вважає кінематограф, в чиїх темних залах і було сформоване її уявлення
про красу та щастя, яке, так щедро доповнивши, успадкувала Пекола
Акцентованими в тексті є моменти, котрі пов’язані із менталітетом темношкіро(ї)го
американ(ки)ця і, перш за все, історична пам’ять рабства, що формує специфічне
світосприйняття і відповідну йому суперечливу чорну культуру. Успадкована від
предків міфологічність, синкретичність мислення вирізняє літературну творчість
авторки, у якій поєднуються в єдиний цілісний сплав біблійна міфологія,
християнське світобачення, африканські легенди, південноамериканський фольклор
та власне традиції літератури чорної Америки і, передусім, жіночої афро-
американської літератури (адже, навіть у жанровому аспекті, Моррісон віддає
перевагу традиційній для цього творчого прошарку формі – романтичному роману; а
улюбленим прийомом авторки є усна історія/оповідь, репрезентована нею як агент
чорної культури)
В центрі авторської концепції Тоні Моррісон, пов’язаної із названим шаром
проблематики, стоїть образ і ідея темношкірої жінки як носійки "Чорної сили".

Подкаст — Ернест Гемінгувей

Ернест Гемінгувей — американський класик, письменник, лауреат Нобелівської
премії. Чоловік, що сам себе створив і стер. Народився 21 липня 1899 року. Жив в
цілком забезпеченій сім’ї, тато-лікар, мама повязана з музикою. Мама хотіла, щоб син
став музикантом,але Ернест не хотів. Ернест мав старшу сестру, з якої носив одяг.
Батько зник і з життя, а прикладом чоловіка був дідусь. Його тато вчинив самогубство,
а стосунки між сином були досить холодні. Ернест завжди хотів бути 1им у всьому, і у
такий спосіб він хотів довести, що все ж таки він не дівчинка. Після школи працює в
газеті, далі їде в Європу, щоб прийняти участь в 1 світовій війні, яка дала величезний
досвід. Він був поранений в ноги на фронті, і там перший раз серйозно закохався.
Потім був в Іспанії журналістом, потім в 2 світовій також. Поранення дало великий
вплив на його літературу, особливо на “Прощавай, зброє”.Писав батькам листи про
війну. Ернест багато любив спілкуватися та розповідати про своє життя. Він все життя
писав про себе. У нього було дуже багато зацікавлень та пригод. Дуже цікавився
боксом, в нього навіть вдома був ринг. Його вважали дуже компанійскою людиною.
Від першого шлюбу він мав сина, від другого 2 дітей. Загалом у нього були 4 законні
жінки.Він не міг довго зациклюватися на одній жінці. Гемінгувей мав близького друга
— письменника Фіцджеральда, якого він не розумів, бо той страждав через 1 жінку, а
Гемінгувей не міг його зрозуміти через те. Між ними не була щира дружба, а їх
поєднювала любов до літератури і до випивки. У Парижі він народився як
письменник. У нього є власний стиль — принцип айсберга. Ернест Хемінгувей
вчинив самогубство пострілом з рушниці. Він витворив своє життя міфами, легендами
та цікавими історіями. Його книги сплетені з мотивів війни, любовних перипетій,
дружніх розваг та постійних подорожей. Ернест Гемінґвей не вмів жити по чужих
канонах і, можливо, саме тому його твори настільки яскраві і живі досі. Слухаючи цей
епізод, ви спробуєте уявити цього класика американської літератури ледь не своїм
найкращим другом, у якого, проте, залишилося чимало несказаного.
Гемінгувей особистість і Гемінгувей письменник — абсолютно різні.
Гемінгувей пише дуже просто, простими словами, а читач мав сам зрозуміти текст.
Він пише дуже багато про себе, автобіографічність є майже в кожному тексті.
Ернест стартував з депресивного, з того, що викликає загальну підтримку та
співчуття, стартував з “втраченого покоління”. Пише багато про війну, пише про речі,
які є позачасові, про любов, про пошук себе, своєї ідентичності. Пише про
універсальні і гуманістичні речі. Ернест перевершив багатьох своїх колег по
літературі.
“Старий і море” - один з найпопулярніших творів та видатний текст Гемінгувея.
Філософська причта про людину і море. Це повість про те, що старти страшно, але
старість є з любовю і певною мудрістю. За цю повість йому дали Нобелівську премію.
Це притча про те, як зрозуміти світобудову.
Його варто читати всім, в нього присутні шикарні діалоги, тяжіння до екзотичних тем,
бо у нього було дуже багато подорожей в житті. Ернест Гемінгувей прожив
фантастичне життя.

Подкаст — Джером Девід Селінджер.

Джером Девід Селінджер - американський письменник. Серед його найвизначніших
творів — роман «Ловець у житі», що мав значний вплив на суспільство Америки.
Усамітнений письменник, мало з ким спілкувався.Він - цілковитий феномен,
культовий класик, він доволі таємничий автор, за простотою якого прихований
потужний текст. Селінджер — людина загадка. Людина, яка завжди говорить правду, і
не боїться бути собою. Народився у забезпеченій сім’ї євреїв. Мешкали у Манхетені.
Доступ до освіти мав необмежений. З нього кепкували, бо був євреєм. Цікавила
самоосвіта. Батько надіявся, що Девід продовжить його справу, але той почав
займатися літературною діяльністю, і вони дуже сильно посварилися. Бути великим
письменником — було його мрією. Те, що він був напівєвреєм, викликало серйозний
внутрішній конфлікт, зумовлений не так релігією, як соціальним статусом, — в ті часи
був поширений антисемітизм. Селінджер мав старшу сестру Доріс, дітей виховувала
мати в дусі методизму. З батьком у Селінджера були прохолодні стосунки. Сол бажав,
щоб Девід заробляв великі гроші, мав певну роботу з високим соціальним статусом,
також він хотів, щоб Девід продовжив сімейний бізнес, а це майбутнього письменника
зовсім не приваблювало. Джером був дуже закоханий в Уну О’ніл. Їхні стосунки дуже
хиталися. У них не було інтиму, лише поцілунки і дотики, довгі розмови і прогулянки.
Це коротка історія кохання, історію цілого життя, де змішуються пристрасть і
алкоголь, радість і розчарування, війна і біль. Є догадки, що саме складні стосунки з
коханою змусили піти його на війну. На війні він побачив хаос і жах. Після
повернення з війни страждав нервозом. Одружився з Клер Дуглас і став батьком 2
дітей. Потім розлучився, знову одружився і далі розлучися. Особисте життя було дуже
складним. Після смерті, його дочка писала про нього мемуари, які були досить
популярними. Він ніколи не бажав сімейного затишку, любив усамітнюватися. Він
страждав роздвоєнням особистості, мав уявних друзів, не думав про власну сімю.
“Ловець у житі” - приніс неймовірну популярність, і з того часу намагається стати
абсолютно самотнім. Він не бажав бути публічною персоною. Цей роман сколихнув
всю Америку. Це глибоко-філософський роман, і взагалі не є підлітковим. Він
піднімає дуже важливі теми, не навязує певних цінностей.
До 1957 року Селінджер видав 30 новел. Збірка “9 оповідань” - вершина творчості
Селінджера. Письменницька кар'єра розпочалася з публікації коротких оповідань у
нью-йоркських журналах. Перше оповідання «Підлітки» автор надрукував у 1940,
коли йому був 21 рік. Певний час відвідував літературні курси при Колумбійському
університеті, які вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі», який і опублікував його
перше оповідання. Першу серйозну популярність Селінджеру принесло коротке
оповідання «Чудовий день для рибки-бананки» (англ. A Perfect Day for
Bananafish, 1948) — історія одного дня в житті молодої людини, Сеймура Гласа, і його
дружини. Пізніше Селінджер створює цілу уявну сім'ю Гласів - двох колишніх акторів
водевілю та їхніх сімох дітей - Сеймура, Бадді, Бу Бу, Волта, Вокера, Зуї і Френні,
виписуючи їхні характери в коротких оповіданнях.
Через одинадцять років після першої публікації Селінджер випустив свій єдиний
роман «Ловець у житі» (The Catcher in the Rye, 1951), що зустрів схвалення критики і
залишається особливо популярним серед старшокласників і студентів, які знайшли у
поглядах і поведінці героя, Голдена Колфілда, відгук власним настроям.
У 1953 надруковано збірку «Дев'ять оповідань». У 60-ті роки виходять
новели «Френні і Зуї» (Franny and Zooey) і повість «Вище крокви, будівничі» (Raise
High the Roof Beam, Carpenters).
Після того як роман «Ловець у житі» завоював велику популярність, Селінджер почав
вести життя відлюдника, відмовляючись від інтерв'ю. Після 1965 припинив
друкуватися, пишучи тільки для себе. В останні роки він практично не мав контактів
із зовнішнім світом, живучи за високою огорожею в особняку в містечку Корніш у
штаті Нью-Гемпшир.
У 1955 одружився з Клер Даґлас, тоді ж він написав «Френні». У 1950-ті Селінджер
написав кілька оповідань про родину Ґласів, і не завершивши цикл, покинув
літературу назовсім. Останнім твором є повість «Шістнадцятий день Гепворта 1924
року», надрукована в журналі «Нью-Йоркер» у 1965.
Селінджер зачепив своєю щирістю і прадивістю. Він пише про війну, але
використовував її фоново, на відміну від Гемінгувея.