§ 13. Західноукраїнські землі в 1918—1919 рр.

1. Розпад Австро-Угорської імперії та західноукраїнські землі.

Документи розповідають
Із рішення Української Національної ради (18 жовтня 1918 р.)
Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада, як
конституанта, постановляє:
I. Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, — зокрема Східна
Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з
містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини
— творять одноцільну українську територію.
II. Ся українська національна територія уконституйовується отсим як українська
держава. Постановлюється поробити приготовані заходи, щоб се рішення перевести в
життє.
III. Взивається всі національні меншості на сій українській області, — при сім
жиди визнаються за окрему національність, — щоби уконституйовалися й негайно
вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій
їх числу населення.
IV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим
способом держави на основах загального, рівного тайного і безпосереднього права
голосування з пропорціональним заступництвом і правом національно-культурної
автономії та з правом заступництва при правительстві для національних меншостей.
V. Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована отсе в державу
українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.
Запитання до документа
1. Як Українська Національна Рада вирішила питання про державне
самовизначення українських земель у складі Австро-Угорщини? 2. Чому це рішення
Української Національної Ради вважають історичним?

Постать в історії
Євген Петрушевич (1863—1940) — політичний і державний діяч. Юрист за
освітою, доктор права. Вів адвокатську практику. У 1908—1918 рр. посол австрійського
парламенту, заступник голови. Із 1910 р. член Галицького сейму. Очолюючи Української
парламентської Репрезентації у Відні, він рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та
парламенті. У роки Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР. Для вирішення долі
українських земель Австро-Угорщини Є. Петрушевич скликав 18 жовтня 1918 р. у Львові
загальні збори українських суспільно-політичних діячів Галичини й Буковини (Українську
Конституанту), що перетворилися на Українську Національну Раду, яку він і очолив. 13
листопада 1918 р. збори проголосили створення на українських землях Австро-Угорщини
незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки, президентом якої він
став. 1 грудня 1918 р. Державний секретаріат ЗУНР уклав із Директорією УНР договір про
злуку обох українських держав в одну державну одиницю. 22 січня 1919 р. було
проголошено акт об’єднання століттями відірваних одна від одної частин єдиної України.
9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження. Після державної катастрофи в
листопаді 1919 р. Є. Петрушевич оселився у Відні, де створив уряд диктатора в екзилі (у
вигнанні), який в 1920—1923 рр. за підтримки краю боровся на міжнародній арені за
успішне вирішення галицької справи. У 1923 р. він виїхав до Берліна, щоб вести
дипломатично-пропагандистську роботу на користь Галичини в міжнародних колах уже
особисто.

2. Польсько-українська війна 1918—1919 рр.

Постать в історії
Михайло Омелянович-Павленко (1878—1952) був учасником російсько-
японської та Першої світової війн. На початок Української революції служив
полковником у російській армії. Він народився і виріс за межами України, не знав
української мови, але в роки революції став одним із відомих українських військових
діячів. Він був одним з організаторів Вільного козацтва, а з кінця 1917 р. перебував у
розпорядженні Військового міністерства Української Центральної Ради. У період
гетьманату М. Омелянович-Павленко отримав звання генерал-хорунжого.
Наприкінці 1918 р., не бажаючи брати участь в антигетьманському повстанні,
виїхав до ЗУНР, де очолив Українську Галицьку Армію. На службі ЗУНР М. Омелянович-
Павленко перебував до початку червня 1919 р. На початку вересня 1919 р. він очолив
Запорізьку групу — одне з найкращих з’єднань Дієвої армії УНР й розгорнув активну
боротьбу з білогвардійцями. У грудні 1919 р. став командуючим армією УНР. Керував
армією УНР у Першому зимовому поході. Залишався на посаді командувача українською
армією під час війни союзницьких українсько-польських військ проти більшовиків у 1920
р. Після завершення війни перебував в еміграції, де продовжував активну діяльність.
Написав кілька книжок спогадів («Українсько-польська війна 1918—1919 рр.», «Зимовий
похід», «На Україні»). Підтримував добрі стосунки з військовою еміграцією УНР та
Організацією українських націоналістів.
 У роки Другої світової війни чітко став осторонь співробітництва з нацистською
Німеччиною, хоча й підтримував стосунки з добровольцями 14-ї дивізії військ СС
«Галичина».
Після завершення Другої світової війни перебував у Західній Німеччині, де
створив Спілку українських вояків — організацію українських ветеранів у Західній
Європі.
У 1950 р. переїхав до Франції, де й помер. На його честь сьогодні у Києві,
Вінниці, Дніпрі, Миколаєві, Первомайську та Вознесенську названі вулиці.

3. Внутрішня та зовнішня політика ЗУНР.

Зверніть увагу
Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення
населення та армії продуктами харчування. У Галичині не вистачало продовольства та
промислових товарів. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був
здійснити низку радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів
першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках і організував їх розподіл.
Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів зумів налагодити рух поїздів. Для
підготовки нового залізничного персоналу Секретаріат подбав про залізнично-технічні
курси. У зв’язку з тим, що робота пошти і телеграфу з листопада 1918 р. зупинилася, при
всіх поштових урядах були також створені курси службовців, що поєднувалися з
практикою. Із січня 1919 р. робота пошт налагодилася.
Із найбільшими труднощами зіткнулися Секретаріати фінансів і торгівлі та
промислу. Не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З
огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначними. Із
великими зусиллями уряд відшукав кілька сотень тисяч крон, щоб виплатити «добове»
фронтовикам. 4 квітня 1919 р. було введено в обіг власну валюту — гривню (дорівнювала
одній австрійській кроні) і карбованець (дорівнював двом австрійським кронам). Було
підвищено платню кваліфікованим робітникам.
Секретаріат громадських робіт займався видобутком корисних копалин (нафти,
вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами й державними пилорамами. Взимку 1919
р. тривала заготівля лісу для відбудовчих робіт, які планувалося розпочати з настанням
весни.
Секретаріат земельних справ реалізував земельний закон, який був ухвалений 14
квітня 1919 р. Закон передбачав конфіскацію всіх монастирських і церковних земель,
ділянок, які власники не обробляли своїми силами, та площі яких перевищували
максимум землеволодіння. У державну власність переходили ліси.
Із цих земель утворювався земельний фонд області, і з нього мали наділяти
безземельних та малоземельних громадян у такій послідовності: вояки, які беруть участь у
теперішній війні за волю України; вояки, які втратили здоров’я у війнах; далі вдови й
сироти померлих унаслідок війни, вояки-інваліди світової війни 1914—1918 рр., сироти та
вдови невійськових; і нарешті, інші безземельні селяни. Розподіл земель мав розпочатися
після завершення бойових дій.
Справу відшкодування власникам та орендарям конфіскованих земель закон
відкладав до пізнішого вирішення сейму ЗУНР, який мав бути скликаний на підставі
нового виборчого права. Тимчасово конфіскована земля переходила у відання земельних
комісій.

4. Український національний рух у Буковині та Закарпатті.

Зверніть увагу
25 жовтня 1918 р. у Чернівцях було створено Український крайовий комітет. Його
очолив український депутат австрійського імперського парламенту Омелян Попович, який
одночасно керував буковинською делегацією Української Національної Ради. Незабаром
він почав перебирати владу в імперської адміністрації. Однак 27 жовтня румунське
населення створило свою Румунську національну раду, яка також претендувала на владу в
краї. У цей час українські військові частини, що перебували в Буковині, були відкликані
для боротьби за Львів, і українці краю залишились без військової підтримки. 3 листопада
1919 р. Крайовий комітет провів у Чернівцях велике (до 10 тис. учасників) Буковинське
народне віче. На ньому було вирішено приєднати українську частину Буковини до
Західноукраїнської держави. Учасники цього історичного зібрання прийняли ще один
пункт своїх вимог: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до
України». Це була перша офіційно висловлена вимога про необхідність возз’єднання всіх
українських земель. Віче висловило протест проти спроб утвореної в Чернівцях
Румунської національної ради оголосити всю Буковину «румунською землею». Після
переговорів української й румунської сторін 6 листопада було досягнуто домовленості, що
під владою українського населення буде Північна, а румунського — Південна Буковина.
Проте ці домовленості не надто вплинули на подальші події. 11 листопада на прохання
Румунської національної ради війська Румунії вступили в Чернівці, а через тиждень
зайняли всю Буковину.
Хотинщина була частиною Буковинського краю, яку спіткала інша історична
доля. Вона входила до Бессарабської області, яку Росія відвоювала в Османської імперії в
1812 р. Коли утворилася Бессарабська губернія, Хотинський повіт став її складовою
частиною. У 1918—1919 рр. на нього претендувало багато урядів: два російські
(радянський і білогвардійський), три українські (УНР, гетьманський, радянський),
Молдавська Народна Республіка, королівська Румунія та Австро-Угорщина.
Із лютого до початку листопада 1918 р. територія Хотинщини перебувала під
контролем австрійських військ. Спроби урядів УНР, а потім Української держави
надіслати в Хотин свою адміністрацію виявилися марними. На початку листопада
Хотинський повіт зайняли румунські війська.
У січні 1919 р. місцеві підпільники й бессарабські партизани захопили міст через
Дністер і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська директорія оголосила мобілізацію в
повстанську армію. Повстанці зайняли близько 100 населених пунктів у двох повітах
Бессарабії, але їх розрахунок на допомогу уряду радянської України не справдився. Після
підходу регулярних румунських військ близько 4 тис. повстанців і 50 тис. біженців
перейшли через Дністер на територію України. Хотинщина залишилася за Румунією.
У Закарпатті ситуація була значно складнішою. 16 листопада 1918 р. Угорщина
проголосила свою незалежність. Нова республіка висловила претензії на всі території, що
входили до Угорського королівства, включно із Закарпаттям. Національні меншини
Угорщини розпочали боротьбу за власну державність.
У листопаді 1918 р. на Закарпатті починають виникати Народні Ради, які брали на
себе функції місцевої влади. На деякий час у краї встановилося двовладдя: угорська
адміністрація та Народні Ради. У діяльності Народних Рад чітко виокремилися три
політичні спрямування: перше — приєднання краю до Угорщини, друге — до
новоутвореної Чехословаччини, третє — до соборної України.
21 грудня 1918 р. угорський парламент прийняв закон про Автономію Руської
нації, що живе в Угорщині, згідно з яким Закарпаттю (під назвою Руська Країна зі
столицею в Мукачеві) були надані широкі автономні права. Отримавши інформацію про
це, представники проукраїнських сил прийняли рішення про скликання 21 січня 1919 р.
конгресу в Хусті. У той самий час у ніч із 7 на 8 січня 1919 р. Гуцульська Народна Рада за
допомогою підрозділів УГА роззброїла угорські війська на всій Гуцульщині та
проголосила Гуцульську Республіку із центром у с. Ясіня. Її вищим органом влади стала
Гуцульська Народна Рада.
Гуцульщина — історико-етнографічна область України, що охоплює гірські
райони Івано-Франківської області, південно-східну частину Чернівецької області та
південно-східну частину Закарпатської області.
 Делегація Гуцульської республіки взяла участь у Всекарпатському конгресі
(Соборі русинів), що відкрився в Хусті 21 січня 1919 р. Делегати конгресу передали уряду
ЗУНР звернення із проханням прийняти закарпатські землі до складу соборної України,
але зберігаючи при цьому автономію («окремішнє положення») краю. Проте реалізувати
це в тогочасних умовах було неможливо. Окремі осередки влади Гуцульської республіки
протрималися до червня 1919 р. й були ліквідовані угорцями.
У цей самий час виявила політичну активність діаспора закарпатських русинів у
США, яка відіграла важливу роль у подальшій долі краю. 12 листопада 1918 р. на своєму
з’їзді вони прийняли рішення приєднати край до Чехословаччини.
Навесні 1919 р. в Угорщині відбулася ще одна подія, яка вплинула на Закарпаття.
21 березня 1919 р. внаслідок політичної кризи влада перейшла до рук радикальних
елементів із числа соціалістів і комуністів. В Угорщині була проголошена радянська
влада. 22—23 березня 1919 р. ця влада, подекуди із застосуванням зброї, була встановлена
і в Закарпатті. Радянська влада в краї існувала 40 днів.
Загалом ця влада нагадувала більшовицьку в Росії. Однак вона мала ряд суттєвих
відмінностей: не було масових репресій, комуністи не займали командні посади, стара
державна машина не була зламана. Це пояснювалося тим, що місцеве населення не дуже
підтримувало ідеали нової влади і не відрізнялося крайнім радикалізмом; а місцева
інтелігенція зробила все можливе, щоб притупити вістря революційних постанов уряду в
Будапешті.
Для придушення Угорської Радянської Республіки Антанта організувала
військове втручання, яке призвело до війни з Румунією та Чехословаччиною. Згідно з
рішенням Паризької мирної конференції, румунські війська зайняли південну, а чеські —
північну частину Закарпаття. У той час як на території краю точилася запекла боротьба,
Великі держави на Паризькій конференції вирішили долю Закарпаття на користь
Чехословаччини.
17 травня на засіданні конференції президент Чехословаччини Е. Бенеш
представив основні пункти автономних прав Закарпаття, які 20 травня були прийняті як
окремі параграфі Сен-Жерменського договору.
Як додаток до статей Сен-Жерменського договору був прийнятий «Генеральний
Статут про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою
конференцією до ЧСР». Зокрема, у ньому йшлося, що «вибори членів Сойму
Підкарпатської Русі відбудуться надалі до 90 днів від дня виборів до Загальних Народних
Зборів ЧСР». Однак уряд ЧСР повністю так і не виконав взяті на себе зобов’язання з
надання автономних прав краю. 26 квітня 1920 р. уряд ЧСР видав постанову «Про зміну
Генерального Статуту», яка скасувала автономні права Закарпаття, після чого воно стало
частиною унітарної Чехословаччини.

Документи розповідають
Пропозиції президента Чехословаччини Е. Бенеша стосовно статусу
Закарпаття
§ 10. ЧСР зобов’язується, що організує Русинську землю… як автономну
одиницю в чехословацькій державі і забезпечить їй найвищу форму самоврядування, що
відповідатиме окремому державному утворенню в чехословацькій державі.
§ 11. Земля русинів на південь від Карпат матиме законодавчу владу з мовних,
шкільних та релігійних питань, з усіх місцевих справ і в тих питаннях, у яких його
уповноважать закони ЧСР. Губернатор краю русинів призначається президентом ЧСР і
буде відповідальним перед Русинським Соймом.
§ 12. ЧСР зобов’язується, що урядовці в краї русинів будуть, наскільки це
можливо, вибиратися з числа жителів цього краю.
§ 13. ЧСР гарантує землі русинів представництво у законодавчих зборах
республіки…
Запитання до документа
Яке становище гарантувала Закарпаттю влада Чехословаччини?