Київський національний університет імені Тараса

Шевченка
Факультет комп’ютерних наук та кібернетики

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Українська та зарубіжна культура»

на тему: «Системи писемності та мови на території Київської держави»

Студента 2 курсу, групи К-25

спеціальності 122 «Комп’ютерні науки»

Панченка О.В.

Керівник Вдовиченко Г. В.
 Київ –2023

ПЛАН

1. Введення в тему.

2.1 Давньоруська мова.

2.1.1 Історія.
2.1.2 Лінгвістична характеристика.

2.2 Церковнослов’янська мова (старослов’янська).

2.2.1 Історія.
2.2.2 Лінгвістична характеристика.

3.1 Дохристиянська писемність.

3.2 Писемність після християнізації.

3.2.1 Глаголиця.
3.2.2 Кирилиця.
 1. Введення в тему

Київська держава, вона ж Київська Русь, Давня Русь та Давньоруська

держава, - це середньовічна держава, що виникла наприкінці IX ст. н.е. в
Північно-Східній Європі в результаті об’єднання східнослов'янських та
фіно-угорських племен династією Рюриковичів. В період свого
найбільшого розквіту, Київська держава займала території від притоків
Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході, від Білого моря на
Півночі і до причорноморських руських ексклавів на півдні. В середені XII
ст. увійшла до стану феодальної роздробленості і фактично розпалася на
півтора десятка різних князівств.

Населення Київської Русі складалося з вихідців із східнослов'янських

племен, фіно-угорських та балтійських племен, та зі, скандинавів за
походженням, так званих варягів. За Руською Правдою (Руська Правда -
збірка правових норм Київської Русі, датована 1016 роком, найдавніший
правовий кодекс Русі) виділяють декілька груп населення Давньої Русі.
Знать спочатку складалася з найбільш впливових людей слов’янських,
балтійських та фіно-угорських племен, а пізніше з князів династії
Рюриковичів. Їх супроводжували дружини, що, як і сама правляча
династія, складались більшою частиною із скандинавів. Дружина
поділялася на велику та малу. Пізніше, осівша дружина та племінна знать
сформували боярство. Заможними людьми вважалися купці, деякі
ремесленники, а також власники крупних земельних наділів. Основну
масу населення становили вільні общинники. Найменше прав було у
залежного та напів-залежного люду, працювавшого на представників
знаті.

Спільна для всієї русі давньоруська мова сходить до праслов’янської

мови. А. А. Залізняк пише, що за даними берестяних грамот лише
псковсько-новгородські говори відрізнялися від інших слов’янських мов
того часу. Офіційна наддіалектна форма давньоруської мови
сформувалася, імовірно, на основі південного діалекту. На початку
виникнення писемності, діалекти давньоруської мови зазнавали подібної
еволюції, що вказує на їх сумісний розвиток. Таким чином, давньоруська
мова являла собою відносно цілий ідіом, в якому відбувалися загальні
мовні зміни.
В процесі перекладу грецьких церковних книг Кирилом, Мефодієм та їх
учнями в другій половині IX ст. на болгаро-македонській основі було
створено старослов’янську мову, що стала загальнослов’янською
літературною мовою. Стосовно періоду після кінця X століття цю мову
називають церковнослов’янською мовою.

Писемність на території Київської держави можна поділити на

дохристиянську та на писемність після християнізації. Існування
дохристиянської системи письма досі вважається не доведеним, хоча на
це вказують згадки в деяких історичних джерелах: сказаннях чорноризця
Храбра “Про письмена”, “Житія Мефодія та Константина”, записах Ібн
Фадлана та Фахр-і Мудаббіра, “Кітаб-аль Фихрист” Ан-Надима, книзі
“Золоті копальні та розсипи самоцвітів” Аль-Масуді. Проте самі
пам’ятники такої писемності знайдені так і не були.
Найдавнішими ж пам’ятниками руської писемності вважаються договори з
Візантією X століття. Вони вказують на знайомство Русі з кирилицею ще
до Хрещення, проте оригінали цих договорів не збереглися, відомі лише
їх списки в складі “Повісті временних літ”.

2.1. Давньоруська мова

Давньоруська мова - це мова східних слов’ян в період приблизно з VII-VIII
по XIV-XV ст., тобто мова давньоруської етнічної общини в період її
становлення, групування та розпаду, що є общим предком української,
білоруської та російської мови. Умовним початком історії давньоруської
мови вважається час появлення перших згадувань слова русь - кінець
першого тисячоліття нашої ери (Зауваження: Деякі лінгвісти вважають,
що існувала не давньоруська мова, а лише група слов’янських
діалектів). Самоназва рѹсьскъ ꙗзыкъ, рѹсьскыи ꙗзыкъ і назва
“давньоруська мова” утворені від назви етносу та соціальної групи русь. В
наукових публікаціях з історичної славістики використовуються терміни
нім. Altrussisch, англ. Old East Slavic, Old Ruthenian.

2.1.1. Історія

Вважається, що давньоруська мова була спільною мовою для всіх

східних слов’ян, багатьох слов’янських племен, складавших так звану
давньоруську народність - предків українців, білорусів, росіян. В історії
давньоруської мови виділяють два періоди: дописемний - до XI ст. та
писемний - після XI ст. В XII-XIV століттях, в зв’язку з розділом Київської
Русі на феодальні князівства, монголо-татарським нашестям, утворенням
нових держав на давньоруських землях, мова починає розпадатись,
посилюються діалектні відмінності.
Дані про давньоруську мову до XI ст. є лише в непрямих джерелах -
запозичення в сусідніх мовах, в першу чергу в фіно-угорських, і свідоцтва
іноземних авторів (наприклад, творі Костянтина VII Багрянородного “Про
народи”). Також збереглися різні одиничні малоінформативні написи.
Давньоруська мова, як і інші слов’янські мови, є нащадком
праслов’янської мови, і утворилася в результаті її розпаду та розділу на
різні слов’янські мовні групи. До X ст. східні слов’яни розвили ряд різних
мовних ознак, відділивших їх від південних та західних слов’ян. Серед
них: повноголосся, використання [ч], [ж] і [дж] замість праслов'янських
сполучень tj і *dj; відсутність носових голосних. В цілому ж фонетична і
граматична системи були успадковані від праслов’янського.
Розпад давньоруської мови та поява відмінностей в її діалектах, з яких
сформувались три найбільших східно-слов’янських мови, почався
достатньо рано. Перетворення до цього єдиної ранньофеодальної
Київської Русі в XI-X-V століттях в конгломерат незалежних та напів-
незалежних князівств і слідувавше за цим розерення більшої частини
східнослов’янських земель монголами призвело до того, що до середини
XIV століття ці землі виявились розділеними між декількома великими
державними утвореннями: Великим князівством Литовським, Угорщиною,
конгломератом князівств, потрапивших в залежність від Золотої Орди, та
іншими. Цей період вважають кінцем давньоруської мови як чогось
єдиного, і початком її розпаду на три інші східнослов’янські мови.

2.1.2. Лінгвістична характеристика

Фонетика та фонологія
Голосні
Голосних літер в системі давньоруської мови було 11, 5 - переднього
ряду (и, ѣ, ѧ, е, ь) і 6 - непереднього (ы, а, у, ѫ, о, ъ).
Вимова голосних е, а, о, у відповідала їх сучасним аналогам під
наголосом. Вимова а, у була дещо більш протяжною.
Фонема ѣ представляла протяжний голосний недостатньо виявленої
якості. Скоріш за все, вона була близькою звукам і, є і вимовлювалась як
щось між ними (тобто як є - закритий). Проте ніяк якісно з цими звуками
вона не змішувалася, і відрізнялася від ѣ в праслов’янському, де звучала
як середнє між а, є.
Фонемы ѫ, ѧ представляли протяжні голосні о, е, при вимовлянні яких
повітря виходило і через ніс, і через рот. Через це їх також називають
носовими голосними. Ці голосні не були варіантами вказаних фонем,
слугуючи для розрізнення змісту: рокъ = рок, рѫкъ = рук (р.в. мн. від
рѫка); метѫ = мету, мѧтѫ = наводжу безлад.
Фонемы ъ, ь вимовлювались приблизно так само, як в сучасній російській
вимовляються перед літерами о, е (звук є) в словах поливать
(поливати)
[пъл’иват'] і петушок (півник) [п’ьтушок]. Оскільки вказане вимовлення не
залежало від розташування фонеми в слові, то ъ, ь не являли собою
варіанти о, є, через що їх можна було використовувати і в
ненаголошеному положенні, і в наголошеному. Перед j, и фонеми ъ, ь
чулися як редуковані и, і, до того ж ь перетворювався в редукований і
після j з попереднім голосним, і після j на початку слова: *starъjь > стариі,
*dalьnьjь > дальніі, *jьgralъ > іграл, *jьmesi > імеши, *jьgъla > іґла.
Фонемы ы, и вимовлювались дещо протяжніше за сучасні аналоги, але
перед j, и вони перетворювалися на неповні звуки, близькі до ъ, ь.
Голосні ы, ъ, а, е в ранній давньоруській не використовувались на
початку слова, перед ними завжди йшов приставний приголосний.

Приголосні
Приголосні літери краще відобразити табличкою (матеріал взято з
https://ru.wikipedia.org/wiki/Древнерусский_язык):
Система приголосних була повністю унаслідувана з праслов’янської мови
і нараховує 26 фонем.
В давньоруській мові г, к, х завжди були твердими, а ш’, ж’, ч’, ц’ - завжди
м’якими. П’ять пар приголосних розрізнялися за твердістю/м’якістю: з-з’,
с-с’, л-л’, н-н’, р-р’. Інші приголосні підкорялися такому правилу: перед
голосними переднього типу тверді приголосні пом’якшувалися і ставали
напів-м’якими.

Морфологія
Іменники
В давньоруській мові іменники змінювались за сімома відмінками, так
само як і в сучасній українській, і за трьома множинами: одниною,
множиною, двійковою (дъва стола, дъвѣ рыбѣ, дъвѣ озёрѣ).

Займенники
Система займенників на початкових етапах давньоруської мови була
дуже слабка, і в подальшому розвивалася.
Особисті займенники
Як і в праіндоєвропейській мові, в давньоруській не було спеціального
особистого займенника 3-ї особи. Функцію указання на 3-ю особу
виконували неособисті, вказівникові займенники, які будуть показані
нижче. Відмінювались особисті займенники наступним чином:

Короткі форми особистих займенників в д.в і з.в могли

використорустовуватись буз наголосів, а також приєднуватись до
попередніх слів. Так форма сѧ в подальшому перетворилася на
закінчення -ся.

Неособисті займенники
Система неособистих займенників в давньоруській мові розвивалася
найбільш бурхливо. На початковому етапі були такі неособисті
займенники:
- и (< *jь), ꙗ, ѥ - найдавніші, наслідуванні з праслов’янської мови.
Вже на ранніх етапах розвитку давньоруської мови ці займенники
стали зливатися з іншими вказівними займенниками та
службовими словами та швидко вийшли з використання.
- сь (-е, -и), сии (-ꙗ, -ѥ) - про предмети, близькі до промовця, але
віддалені від співрозмовника. Короткі форми сь (-е, -и) повністю
пропали до XIII ст..
 - тъ (-а, -о), тъи (-ꙗ, -ѥ) - про предмети, віддалені від промовця, але
близькі співбесіднику. “У кого тъ лежалъ товаръ” (Руська Правда).
- онъ (-а, -о), оныи (-ꙗ, -ѥ) - про найбільш віддалені предмети, або
про предмети відомі з минулого контексту.
- овъ (-а, -о), овии (-ꙗ, -ѥ). Використовувались при перерахуванні в
контексті “один (-а, -е) з …”.
Відмінювались неособисті займенники наступним чином:

Прикметники
В давньоруській мові прикметники змінювалися за родами, числами і
відмінками. Мали три ступені порівняння - позитивну, порівняльну та
довершену. За закінченнями були двох типів: іменникові та займенникові.
За значенням і граматичними ознаками поділялися на якісні (новъ,
тихъ), відносні (дръвянъ, каменъ) і присвійні (отрочь, Боꙗнь,
Мьстишинь).
Числівники

Як самостійної частини мови, числівників в давньоруській не було. В

залежності від властивостей, вони відносились або до іменників, або до
прикметників.
Дієслова
Дієслова, як і іменники мали двійкове число, але воно зникло досить
рано, в Берестяних Грамотах останні приклади датуються XIII ст.
Інфінітив дієслова закінчувався на -ти або -чи, супін закінчувався на -тъ.
Вертальна частина -сѧ (або -си) не була прикріплена до дієслова, а
могла зміщуватись в реченні. Дієприкметники ще не з’явилися як
самостійна частина мови.
(Зауваження: про дієслово в давньоруській мові можна ще дуже багато
сказати і розібрати, але це займе об’сяг мало не повноцінного реферату).
Синтаксис
Більшість текстів давньоруською мовою складаються з односкладових та
двоскладових речень; в деяких випадках допускалися пропуски деяких
членів. Речення могли бути питальними, описовими, спонукальними.
Описових речень типу: “Шепіт. Боязкий подих. Спів солов’я” (А.Фет) в
давньоруській мові не існувало.
Були розповсюджені безособисті речення з головним членом у формі
інфінітиву і логічним суб’єктом у формі давального відмінку: уже намъ
своихъ милыхъ ладъ ни мыслиѭ смыслити, ни очима съглядети (Слову
о полку Ігоревім).
Якщо присудок був іменним, він використовувався з дієсловом-зв’язкою
навіть у теперішньому часі: а ты кънѧзь ли еси (Повість временних літ).
В складі іменного присудка часто використовувалась форма називного
відмінку: аще хощеши любимъ быти (Житіє Ніфонта).

2.2 Церковнослов’янська мова (Старослов’янська мова)

Церковнослов’янська мова - слов’янська мова християнського

богослужіння і писемності, сформована із старослов’янської мови. Ця
мова є традиційною мовою богослужіння, що використовує Православна
церква Болгарії, Сербії, Чорногорії, Північній Македонії, Польщі, України,
Молдови, Словакії, Чехії, білорусі і росії. В більшості церков
використовується на рівні з національними мовами.
Розповсюдження церковнослов’янської мови в різних слов’янських
країнах супроводжувалося його адаптацією до особливостей місцевих
слов’янських мов. В результі вже з IX-X століть виникали територіальні
різновиди мови, так звані ізводи.
За аналогією з латиною, що активно використовується в медицині,
біології, юриспруденції та в Католичній церкві, але не є розмовною
мовою, церковнослов’янська мова також є мертвою мовою,
використовуваною лише в церковній книго-писемній сфері і в гімнографії.
Старослов’янська писемність є основою багатьох сучасних алфавітів.

2.2.1 Історія

Старослов’янська мова, що є ранньою формою церковнослов’янської

мови, сходить до солунського діалекту давньоболгарської мови, рідного
для творців писемної старослов’янської мови Кирила та Мефодія.
Вперше вона була уведена в культурне використання в Великій Моравії.
Саме там Кирило та Мефодій перекладали церковні книги, та навчали
люд читанню, письму, та богослужінню старослов’янською. В 869 році в
Римі помер Кирило, а вже наступного року Мефодій повернувся до
Моравії в званні архиєпископа. Після смерті Мефодія, його спадкоємцем
став учень Горазд Охридський.
При Горазді супротивники слов’янської писемності в Моравії змогли за
допомогою папи Стефіна V заборонити слов’янську мову в церковній
літургії, і вигнали учнів Мефодія. Вигнані з Моравії учні відправились
частиною до хорватів, а частиною до Болгарії, де продовжили розвиток
слов’янської писемності. Саме Болгарія стала наприкінці IX ст. центром
розповсюдження писемності старослов’янською мовою. І вже в X столітті,
разом з прийняттям християнства, старослов’янська у вигляді
літературної мови починає використовуватись в Київській державі, де
виникає Давньоруський ізвод церковнослов’янської мови.

2.2.2 Лінгвістична характеристика

Фонетика і фонологія
Характеристики вимовляння церковнослов’янської мови:
- Відсутня редукція голосних в ненаголошених складах. Наприклад,
“о” і “е” в ненаголошеному положенні читаються як [о] і [е].
- Буква “г” читалася як дзвінкий фрикативний приголосний [ɣ]; в
позиції оглушення [ɣ] перетворюється на [х].
- Закінчення прикметників “-аго” (“-ѧго”) і займенників “-ого” (“-его”) (з
омегою в родовому відмінку, з літерою “о” - в знахідному)
вимовляються так само як і пишуться.
- Якщо префікс закінчується на твердий приголосний, а корінь
починається на “и”, наприклад: ѿиметъ (‘отымет’), то “и” читається
як [и].
- Літери “ш”, “ж”, “щ”, “ч”, “ц” вимовляються так само як і в українській;
після них пишеться [ɣ] і майже ніколи [ю].
Насправді церковнослов’янська не повністю фонетична: так після
шиплячих заміна літер “и” — “ы” і “а” — “ѧ” на вимову не впливають і
слугують лише для того, щоб уникнути омонімії; використання м’якого
знаку між приголосними (“тма” - “тьма” і т.п.) в деяких випадках
факультативне.

Морфологія

Церковнослов’янська мова є здебільшого синтетичною. Це значить, що

граматичні категорії виражаються здебільшого словозміною
(відмінювання, спряжіння), а не службовими словами.

Іменник

В церковнослов’янській мові нараховується сім відмінків: називний,

родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий та кличний, так само
як і в українській.
Відмінкові значення виражаються закінченнями і реченньо-відмінними
конструкціями, а також узгодженням у відмінках атрибутивних частин
мови.

Дієслово

У церковнослов’янського дієслова виділяють категорії способу, часу,

особи, числа та стану (у іменних форм дієслова також роду). Всього у
дієслова нараховується 6 часів: давноминулий (плюсквамперфект),
перфект, імперфект, аорист (I і II), теперішній і майбутній.

Записування цифр і чисел

В церковнослов’янській мові для запису цифр використовують кириличну

систему, так звану цифирь. Вона дещо подібна римській: для запису
використовують літери алфавіта, що мають цифрові значення. Для
позначення використовують символ титла ( ҃). Літери, що мають цифрове
значення, представлені нижче:
Числа, не вказані вище, отримуються шляхом з’єднання літер. Для
отримання чисел від 11 до 19 спочатку ставиться молодший розряд, далі
старший, наприклад: а҃і — 11, є҃і — 15, ѕ҃і — 16; для чисел від 21 і далі -
навпаки, запис ведеться від старшого розряду до молодшого, наприклад:
к҃д — 24, ѻ҃в — 72, ун҃г — 453.
Тисяча позначається знаком ҂, опущеним під рядок. Числове значення
літери, що стоїть за цим знаком, помножується на 1000, наприклад: ҂а҃ —
1000, ҂вє҃і — 2015, ҂і҂єл҃г — 15 033.

Синтаксис

Як і в українській, просте речення зазвичай складається з підмета і

присудка, до того ж підмет стоїть в називному відмінку. Присудок може
бути виражений дієсловом, іменною частиною мови або іменною
частиною мови з допоміжним дієсловом.
В області синтаксису помітен грецький вплив в використанні деяких
конструкцій:
- називний відмінок в якості прикладки при кличному відмінку.
- родовий відмінок з прийменником, що значить агенс в пасивній
конструкції.
- множина середнього роду слів-означень у функції
субстантивованого узагальнення.
- знахідний відмінок з інфінітивом при дієсловах говоріння, почуттів.
Багато спільного в синтаксисі прикметників грецької і
церковнослов’янської мов: більшою частиною ці спільності спирались на
явища живої слов’янської мови.

3.1 Дохристиянська писемність

Згідно з не маючими наукових підтверджень сучасним представленням, у

слов’ян ще до початку їх християнізації і до виникнення глаголиці та
кирилиці існувала рунічна система письма. Літературних пам’яток в
підтвердження цього знайдено не було, лише згадки в різних письмових
джерелах, трактовка яких не є однозначною, а також ряд археологічних
знахідок з нерозшифрованими написами відносно пізнього періоду.

3.2 Писемність після християнізації

3.2.1 Глаголиця

В середині ІХ ст. князівство Велика Моравія було на порозі зникнення.

Існувала загроза розділення його між франками та болгарами, тож,
бажаючи незалежності від східно-франкського короля, моравський князь
Ростислав вигнав всіх баварських священнослужителів і відправив послів
до Риму з проханням до папи Ніколая І прислати учителів для підготовки
власних учнів. Проте Папа відмовив, і Ростислав в 862 році відправив
послів до Візантії, прохаючи надати вчителів, священиків або епископа,
які б заклали в його державі основу власного церковного управління.
Правитель Варда і патриарх Фотій відгукнулись на позов. Головою місії
було обрано Кирила, який в той час викладав в Магнаврській вищій школі,
і його брата Мефодія, на той час - настоятеля монастиря в Малій Азії.
Кирило та Мефодій пробули в Моравії до 866 року, і за цей час встигли
організувати власну, незалежну від германського епископату, церкву і
перекласти частину богослужебних текстів на слов’янську мову,
розробивши для цього спеціальний алфавіт, названий глаголицею.
Зазвичай, Церква не схвалювала такого, адже ведення служби
“варварськими” мовами народів Європи вважалося святотатством. Проте
Папа Адріан ІІ схвалив місію Кирила та Мефодія.

Спроби перекласти богослужіння на слов’янську мову відбувалися ще до

Кирила та Мефодія, деякі місіонери намагалися використати для цього
грецький або латинський алфавіт, але терпіли невдачі, адже в
слов’янській мові було багато звуків, для яких літер в латинському та
грецькому алфавіті не знайшлося. Саме через це Кирило почав розробку
слов’янської азбуки, використовуючи вже існуючі напрацювання. В ході
перекладу богослужбових текстів брати використовували грецькі слова
там, де не було слов’янських аналогів. В процесі вони створили мову, що
буде зрозуміла всім слов’янам - старослов’янську (церковнослов’янську).
Найдавніші рукописні пам'ятки написані саме глаголицею, на архаїчній,
південнослов’янській мові.
В Древній Русі глаголиця використовувалася дуже мало, в рукописах
зустрічаються лише окремі символи в текстах, написаних кирилицею.
Також глаголиця використовувалася в якості тайнопису. Ось так виглядав
глаголичний алфавіт:

3.2.2 Кирилиця

Наразі більшість вчених вважають, що кирилицю розробив учень Кирила

- Климент Охридський, послідовно працювавший в Плиску та Охриді в
першому Болгарському царстві.
Появу кирилиці, основанної на грецькому уставному письмі, пов’язують з
діяльністю болгарської школи книжників (після Кирила та Мефодія).
Зокрема, в житії св. Климента Охридського прямо написано про
створення про створення їм слов’янської писемності вже після Кирила та
Мефодія.
Дякуючи попередній діяльності братів азбука широко поширилася в
південнослов’янських землях, що призвело в 885 році до заборони її
використання римським папою, який боровся з результатами місії Кирила
та Мефодія.
Склад найпершої кириличної абетки нам невідомий; класична
старослов’янська кириця складалася з 43 літер. Кирилиця повністю
включала в себе грецький алфавіт з 24 літер, до яких було додано ще 19
літер для позначення звуків, специфічних для слов’янської мови, і яких не
було в грецькому алфавіті. Так виглядав кириличний алфавіт:

І по цей день слов’янські (і деякі не слов’янські) мови продовжують

використовувати кирилицю в зміненому вигляді.
Посилання на матеріали:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Древнерусский_извод_церковнославянского_языка
https://ru.wikipedia.org/wiki/Дохристианская_письменность_у_славян
https://ru.wikipedia.org/wiki/Старославянская_кириллица
https://ru.wikipedia.org/wiki/Кириллица
https://ru.wikipedia.org/wiki/Старославянский_язык
https://ru.wikipedia.org/wiki/Древнерусский_язык
Переклад авторський.