1. Нобелівська премія на початку ХХІ ст.: розширення горизонтів пошуку.

Вперше Нобелівську премію з літератури було присуджено у 1901 році французькому

поетові Сюллі-Прюдом.

За час свого існування премія присуджувалась 115 разів, а її лауреатами стали 119 осіб[3].
Зазвичай лауреатом премії ставала одна людина, однак у 1904, 1917, 1966 та 1974 роках
премія присуджувалася одразу двом літераторам, а у 1914, 1918, 1935 та 1940–1943 роках
— не присуджувалась взагалі.

З-поміж 119 лауреатів 102 є чоловіками і 17 — жінками. Першою жінкою, що отримала

премію з літератури стала Сельма Лагерлеф зі Швеції — лауреат 1909 року[3]. Крім неї
жінки здобували премію у 1926, 1928, 1938, 1945, 1966, 1991, 1993, 1996, 2004, 2007, 2009,
2013, 2015, 2018, 2020 та 2022роках.

Середній вік лауреатів на момент здобуття премії станом на 2012 рік становить 64 роки[3].
Наймолодшим лауреатом Нобелівської премії з літератури є англійський поет і прозаїк
Редьярд Кіплінг, який отримав премію 1907 у віці 42 років, найстаршим — англійська
письменниця Доріс Лессінг, лауреат премії 2007, вік якої на момент присудження премії
становив 88 років[3].

Інтернаціональний склад нобеліантів з літератури сучасності відображає багатоманіття

літературних традицій, мов та культур у світі. За останні десятиліття нобелівську премію з
літератури отримували визначні письменники та поети з різних країн і континентів.

Серед нобеліантів з літератури сучасності можна виділити представників з Європи, таких

як Франція, Італія, Великобританія, Іспанія, Туреччина, Швеція та інші. Лауреати з Азії
також є важливою складовою групи нобеліантів з літератури, включаючи Японію, Китай,
Індію та Іран. Представники Північної та Південної Америки також внесли свій вклад у
список нобеліантів з літератури, зокрема з США, Мексики, Колумбії та Канади.

Нобеліанти з літератури також представлені з Африки, включаючи Нігерію, Єгипет, ЮАР,

Камерун та інші країни континенту. Крім того, є нобеліанти з літератури з Латинської
Америки, таких як Габріель Гарсія Маркес з Колумбії, Маріо Варгас Льйоса з Перу та
інші.

Інтернаціональний склад нобеліантів з літератури сучасності свідчить про розмаїття

культурних та літературних традицій у світі. Нобелівська премія визнає вагомий внесок
письменників та поетів різних національностей у розвиток світової літератури. Вона
підкреслює важливість розуміння та взаємного впливу літературних традицій різних
країн, сприяючи світовій літературній сцені і культурному розмаїттю.

2. Творчість лауреатів Нобелівської премії – Дж. Кутзее, О. Памук, К. Ішігуро,

А. Гурна – в контексті новітніх процесів глобалізації

Джон Максвелл Кутзее народився 9 лютого 1940 р. в Кейптауні, ПАР у англомовній

сім'ї. У 1963 р. закінчив магістратуру Кейптаунського університету.

Деякий час працює програмістом в корпорації IBM у Великій Британії.[4]

В 1969 р. він захистив дисертацію про творчість Семюела Беккета (в Університеті Техасу),
а потім два роки викладав англійську мову й літературу в Нью-Йорку. В 1971 Кутзее
отримав відмову у візі до США через свою участь у протестах проти війни у В'єтнамі.

У 2002 письменник емігрував з ПАР, а 6 березня 2006 отримав австралійське

громадянство. Причиною добровільного екзилю став конфлікт навколо роману "Безчестя"
з Африканським національним конгрессом

Творчість

Творчість Кутзее неоднозначно сприймають на батьківщині. Наприклад твір «Безчестя»

неодноразово звинувачували в расизмі[6] та негативному висвітлені ПАР як країни
насильства. Президент Табо Мбекі сказав про творчість Кутзее, що ПАР не лише місце, у
якому ґвалтують.[4]

У 2003 році отримав Нобелівську премію з літератури з обґрунтуванням: "Хто в

незліченних образах зображує дивну участь аутсайдерів". У статті The Guardian творчість
Кутзее назвали "темною медитацію на пост-апартеїдну Південну Африку".[5]

Романи

«Сутінкові землі» 1974

«У серці країни» 1977

«В очікуванні варварів» 1980

«Життя і час Міхаела К.» 1983

«Фо» 1986

«Залізний вік» 1990

«Петербурзький майстер» 1994

«Безчестя» 1999

«Елізабет Костелло» 2003

«Повільна людина» 2005

«Щоденник поганого року» 2007

«Дитинство Ісуса» 2013

«Шкільні роки Ісуса» 2016

«Смерть Ісуса» 2019

Орхан Памук. Йому 54 роки, він живе в своєму рідному Стамбулі. Нобелівська Академія
зокрема звернула увагу на роль Стамбула у творчості Памука: "У пошуках меланхолійної
душі свого рідного міста він розкрив нові символи суперечностей та переплетіння
культур". Багато романів Памука стали міжнародними бестселерами: "Чорна книга",
"Мене звати Червоний", "Біла міцність", "Сніг", а також книга мемуарів "Стамбул".

Ще зовсім молодим він хотів стати художником. В університеті студіював архітектуру.

Тоді почав писати і змінив амбіції архітектурні на журналістські. У 30 він написав свій
перший роман "Чевдет Бей та його сини", в якому розглядає перехід від традиційних
османських сімейних обставин до відкритішого, західнішого стилю життя.

Орхан Памук – запеклий курець. Він уникає людей, і любить писати в своєму
стамбульському помешаканні, з якого відкривається справжня і символічна панорама:
міст через Босфор, що єднає Азію з Європою.

Що таке сьогоднішня Туреччина? Європа? Азія? Звідки турки черпають свою національну
ідентичність? З османського минулого чи з європейського майбутнього?

Це історичний роман чи роман сучасності? У кожному разі, центральною темою творів

нового нобелівського лауреата є турецька ідентичність. Що значить бути турком сьогодні?
Чи турецьку ідентичність формує історія, міфи минулих епох чи нинішня конфронтація
традиції та модернізму, світського життя та релігії, політичних ідеологій та
національностей?

Не всім до вподоби літературні розтини турецького минулого. В інтерв’ю швейцарській

газеті письменник Памук заявив, що в Туреччині не хочуть відкрито дискутувати з
приводу болючих моментів історії. Приміром, геноцид вірменів у період Першої світової
війни та утиски курдів у південно-східній частині Туреччини. За це письменника
звинуватили в образі Туреччини. І збиралися навіть судити його.

Суд не відбувся і звинувачення проти Памука відкликали. Однак це трапилося лише після
бурхливих протестів з боку різних країн, в тому числі Європейського Союзу.

Новий Нобелівський лауреат Орхан Памук не зрікається своїх переконань.

5 жовтня 2017 р. у літературному світі буквально сталося свято. Лауреатом Нобелівської

премії з літератури обрали письменника, якого знають і читають у світі. Хто такий Кадзуо
Ішіґуро та з яких подій складається його особисте та літературне життя?

Кадзуо Ішіґуро народився в Японії, у місті Нагасакі, але жив там лише до 5 років. У 1960
р. його батько перевозить сім’ю до Англії. Майбутній письменник відвідував британські
школи, хоча спілкування в сім’ї було японською мовою. Ішіґуро зазначає, що Нагасакі
залишилося в його пам’яті не просто як розмите зображення, а це повноцінна частина
життя, яку він добре пам’ятає.

Та чи справді Ішіґуро – хороший письменник? Певно, що так. Але наприкінці такого

визначення знак оклику можна не ставити. Сім його романів і збірка оповідань, написані
за тридцять років, – добротна психологічна проза, неголосна й збалансована: інтенсивне
внутрішнє життя героїв скупо проявляє себе назовні.

Етнічний японець, він став одним із найуспішніших письменників Великої Британії.

У1983 році його назвали одним із «найкращих молодих британських письменників». Крім
того, він нагороджений премією Вітбред за роман «Митець із плинного світу» і
Букерівською премією за «Залишок дня».

Дебютний роман автора «A Pale View of Hills» («Там, де в серпанку пагорби») (1982 р.)
розповідає про Ецуко, вдову із Японії, що живе в Англії. Після самогубства дочки її
переслідують спогади про зруйнування та відродження Наґасакі.

Наступний роман «An Artist of the Floating World» («Митець із плинного світу») (1986 р.)
продовжує тему Японії в Другій світовій війні. Відомий художник Мацуї Оно, який
перестає бути відомим після війни, бо прийняв кілька невірних життєвих рішень. Був
таким собі митцем-для-мистецтва, став митцем-для-народу. Світ змінився, він вчасно
змінитися не зміг. Живе тепер зрадником – і не чується ним.

Збірник оповідань «Nocturnes» ( «Ноктюрн») (2009 р.) – це п’ять вражаючих історій про
чарівну силу музики і сутінки об’єднані не тільки тематично і метафорично, а й
загальними персонажами, складаючись в вишукане масштабне полотно. Тут невдаха
саксофоніст лягає на пластичну операцію в розрахунку, що це зрушить з мертвої точки
його кар’єру, зірка естради співає в Венеції серенади власній дружині, з якою прожив не
один десяток років, а молодий віолончеліст знаходить собі надзвичайно оригінальну
наставницю…

Всесвітню славу Ішіґуро приносить роман «The Remais of the Day» ( «Залишок дня»)
(1989 р.). Головним героєм і розповідачем є англійський дворецький. Англійський
дворецький, строго кажучи, не чин і не професія. Це покликання, місія, почесний Хрест,
який звалює на себе головний герой Стівенс і несе з гідністю по життю. Правда, під завісу
цього самого життя щось змушує повернутися назад, в минуле, і виявляється, що світ
влаштований складніше, ніж підвідомче господарство дворецького.

Критики відзначали, що японець написав «один із найбільш британських романів ХХ

століття». Його порівнювали з Джозефом Конрадом і Володимиром Набоковим, яким
також вдалося написати твори вищого ґатунку не на рідній для них мові.

«Never let me go» ( «Не відпускай мене» ) (2005 р.) у перекладі Софії Андрухович
(Ішігуро К. Не відпускай мене [Текст] / К. Ішігуро .- Л. : ВСЛ, 2016 .- 336 с.) — перша
книжка письменника, видана українською мовою. За сюжетними ознаками це фантастика,
проте читач дізнається про це не спочатку і доволі довго читає книжку як традиційний
англійський роман про закриту школу, ізольований простір зі «скелетами в шафах»
(звичне очікування на детектив). Кеті, головна героїня книжки, намагається зрозуміти та
прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею,
свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення
бути донором. Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують
для героїв нову картину світу…

Вже на початку 2018 р. побачіть світ українською мовою роман «The buried giant»
(«Похований велетень») (2015 р.). Автор переносить нас в Середньовічну Англію, коли
бритти воювали з саксами, а землю огортала темрява, що змушує забувати щойно
прожитий час так само швидко, як ранок, прожитий багато років назад. Літня пара, Аксель
і Беатриса, залишають свою селище і відправляються в повну небезпек подорож – вони
хочуть знайти сина, якого не бачили вже багато років. Ісігуро розповідає історію про
пам’ять і забуття, про помсту і війну, про любов і прощення.

Найвідоміший детектив, інтелектуал Крістофер Бенкс – герой книжки «When we were

orphans» («Коли ми були сиротами») (2000 р.), з дитинства мріє розкрити таємницю
загибелі своїх батьків – і нарешті йому представляється можливість зробити це. Однак
розслідування Крістофера, який в дуже неспокійний час відправився з Лондона в Шанхай,
з екзотичної подорожі поступово перетворюється в подорож з Теперішнього в Минуле, зі
світу ілюзій – в світ жорстокої реальності…

Найкращий із романів Ішіґуро «The unconsoled» («Безутішні») (1995 р.): це десь п’ять
сотен сторінок, на яких описуються події трьох днів із життя відомого піаніста. Там
неймовірно багато музики – і в мові, і на рівні алюзій.

Події, втім, гучно сказано. Це наче хоку на п’ятсот сторінок: якісь предмети, якісь деталі –
а на задньому тлі емоції, котрі вони викликають. Чоловік приїздить в чуже місто на
гастролі, там когось має побачити, з кимсь не зустрічається, щось губить, про щось згадує,
частіше про щось забуває…

Талановита людина талановита у всьому. Ішіґуро – автор кількох пісень джазової співачки
Стейсі Кент. У музиці, так само як і в прозі, письменник намагається зберігати символізм і
метафоричну стриманість. Його твори мають своєрідну синтаксичну ритміку. Цікаво, що
після закінчення школи Ішіґуро рік подорожував США і Канадою автостопом, підробляв
музикантом у клубах і шукав продюсерів, готових допомогти йому розпочати музичну
кар’єру. Згодом в інтерв’ю «The Guardian» письменник згадуватиме цю подорож як подію,
що змінила його життя. Не зважаючи на те, що Кадзуо вибрав письменство, любов до
музики супроводж ує його все життя. Він і зараз продовжує грати на акустичній гітарі, як
стверджує сам Кідзуо, «не гірше за середнього аматора».

Сучасний кінематограф долучився до популяризації творчості Кадзуо Ішіґуро. Сам

письменник неодноразово брався за написання сценаріїв. Можна виділити три найбільш
яскравих екранізації за мотивами його творів. Це фільми «Залишок дня», «Біла графиня»
та «Не відпускай мене». В кожному з фільмів головні ролі грають першорядні зірки, серед
яких: Емма Томпсон, Ентоні Гопкінс, Ральф Файнс та Кіра Найтлі.

Отримавши звістку про нобелівську премію, Ішіґуро сказав: «Це велика честь, головним
чином тому, що це означає, що я йду по слідах великих письменників. Тож це велика
похвала для мене. Світ перебуває у момент невизначеності, і я сподіваюся, що всі
Нобелівські премії стануть силою для того, щоб зробити щось хороше саме зараз».

Абдулраза́к Гурна́ (англ. Abdulrazak Gurnah; нар. 20 грудня 1948, Занзібар, Танзанія) —
англомовний британський прозаїк танзанійського походження; член Королівського
літературного товариства. Найвідоміші з його романів — «Рай» (1994), який потрапив до
короткого списку Букерівської премії і премії Вітбріда, «Дезертирство» (2005) та «Біля
моря» (2001), який отримав книжкову премію газети Лос-Анджелес Таймс.[10] Був
удостоєний Нобелівської премії 2021 року «за безкомпромісне та співчутливе вивчення
наслідків колоніалізму та долі біженця у прірві між культурами та континентами»

Романи
«Пам’ять про відбуття» 1987

«Шлях паломників» 1988

«Дотті» 1990

«Рай» (1994

«Милуючись тишею» 1996

«Біля моря» 2001

«Дезертирство» 2005

«Останній подарунок» 2011

«Рінисте серце» 2017

«Посмертя» 2020

Оповідання

«Моя мати жила на фермі в Африці» 2006

3. Творчий шлях Мо Яня. Проблематика та художня своєрідність творів (на

прикладі за вибором).

Мо Янь (кит. 莫言, Mò Yán; нар. 17 лютого 1955, Шаньдун, Китайська Народна
Республіка) — сучасний китайський письменник, почесний доктор філології Відкритого
університету Гонконгу[2]. 2012 року нагороджений Нобелівською премією з літератури за
«галюцинаторний реалізм, що поєднується з народними казками, історією та сучасністю».

Мо Янь народився в провінції Шаньдун в селянській родині. Під час Культурної

революції покинув школу й пішов працювати на фабрику. У двадцять років вступив до
Народно-визвольної армії Китаю. Вже в армії почав писати. Перші публікації, що
привернули увагу критиків, з'явилися в 1980-ті роки. У 1981 році опублікував свої твори:
«Дощ весняної ночі», «Суха ріка», «Народна музика», «Осінні води» та ін.

З 1984 року почав викладати літературознавство в Армійській академії культури. 1986

року закінчив Вищу школу мистецтв Народно-визвольної армії Китаю. За межами Китаю
відомий насамперед як автор роману, за яким було знято фільм «Червоний гаолян»[4].
Цей роман, що складається з циклу новел, був опублікований 1987 року. Роман належить
до так званої «літератури пошуків коріння» (кит. 寻根文学).

У 1991 році Мо Янь завершив навчання в аспірантурі Літературного інституту Лу Сіня

Пекінського педагогічного університету. Він отримав ступінь магістра у напрямку
літератури та мистецтва. У 1997 році письменник отримав найвищу літературну нагороду
«Премія великих письменників» за написання твору «Пишні груди жирні сідниці».
Призовий фонд склав 100 тис. юанів. У цьому ж році автор покинув армію. Він почав
працювати в газеті «Цзяньча жибао». Мо Ян активно працював над створенням сценарієв
для телебачення та великого кіно.
Твори Мо Яня за стилістикою споріднені з романами магічного реалізму. Для творів Мо
Яня характерне доволі розкуте трактування таких проблем, як сексуальність, влада,
політика. Життя сучасного Китаю автор описує без прикрас і замовчувань, хоча
цензурних втручань його твори досі зазнали лише одного разу (у творі «Велика грудь,
широкі стегна»). Мо Янь у своїх творах часто вдається до елементів іронії й гумору.

Мо Янь — це псевдонім, у перекладі з китайської означає «мовчи». Справжнє ім'я —

Гуань Моє (кит. 管谟业)[5].

Твори Мо Яня перекладені більш ніж десятьма мовами, включаючи англійську,

французьку, німецьку, норвезьку та українську.

Творчість

У 2000 році тижневик «Asiaweek» включив твір «Червоний гаолян» письменника до

переліку 100 кращих китайських творів XX століття. У 2001 році роман письменника
«Сандалова страта» визнаний найкращою книгою року за версією тайванської газети
«Ланьхебао». У 2003 році цей роман отримав літературну нагороду «Дінцзюнь», яка
проходить кожні 2 роки. У 2005 році книга «41 гармата» отрима другу медіа-премію за
найвищі досягнення у літературній творчості. Письменник став доктором літератури
Відкритого університету Гонконгу. У 2006 році вийшла перша глава роману «Смертельна
втома». Вона отримала значний приз азійської культури Фукуока.

15 грудня 2006 року опубліковану перелік найбагатших письменників Китаю. Мо Янь

увійшов до 20-ки з доходом 3,45 млн. юанів. Цим автор привернув загальну увагу публіки
по всьому світу.

У липні 2007 року було опубліковану збірку есе: «Говори, Мо Янь!». Ця збірка
складається з трьох томів. У ній повністю показаний світогляд письменника. У 2008 році
роман «Втома життя і смерті» була удостоєна найвищої літературної премії «Сон
червоного палацу». Роман «41 гармата» потрапив до Сьомого конкурсу літературної
премії Мао Дуня. У грудні 2009 року вперше було опубліковано роман «Жаба». У ньому
застосований новий літературний підхід, який привернув увагу читачів. Роман має
унікальну структуру. Він складається з чотирьох листів, у яких сільські акушерки
описують своє життя. Крізь призму цих подій показано, що відбувається у світі.
Висвітлюються проблеми та болі цілого покоління. Кожен роман письменника відображає
реалістичну картину китайського життя.

10 грудня 2012 року в Концертному залі Стокгольма відбулася церемонія вручення

Нобелівської премії. Письменник Мо Янь офіційно став лауреатом Нобелівської премії з
літератури за 2012 рік. Коли письменник повернувя до Пекіну, він сказав, що така
нагорода може стати справжніми кайданами для творчої людини. Щоб запобігти такому
результату, необхідно постійно творити та писати нові твори. 8 грудня Мо Янь виступив з
лекцією «Людина, яка розповідає історії» у Шведській академії.

4. Оповідання Мо Яня «Геній». Проблематика твору. Образ ученого, мета

якого – служіння людству. Символіка образів.

Тема – історія життя геніального юнака, який хоче врятувати світ від землетрусів.

В оповіданні «Геній» йдеться про талановитого китайського хлопчика, якому заздрили в

школі, але він, подорослівшавши й ставши вченим, зумів переконати своїх колишніх
однокласників, що наука важлива в житті людини.

Основна думка – головне – жити, як людина (для людей)

Головні герої:

 Цзян Дачжі – талановитий китайський хлопчик

 Цзян Ситін – батько головного героя
 однокласники
 учитель

Оповідання Мо Яня “Геній” присвячено характеру з “народного потоку” — Цзян Дачжі,

умотивованому мислителю-самородку, який, відмовившись від університетської освіти та
професійної кар’єри, повертається до рідного села, щоб віднайти спосіб убезпечити
людство від землетрусів. Це твір, у якому зображено зіткнення й дилеми, загальножиттєві
типажі й універсальні психологічні сподівання та метання нації. Водночас у “Генії”
яскраво та без нав’язливих сентенцій змальовано натурально феєричну й абсурдно
достовірну тектоніку сьогодення.

Проблематика твору “Геній”

 проблеми природи геніальності, взаємин генія з навколишнім середовищем.

 проблема людської жорстокості,
 проблема виховання дитини в родині та школі, індивідуального підходу до
особистості,
 проблема відповідальності вченого перед суспільством і самопожертви заради
наукового пізнання.
 призначення науки в суспільстві.

Символи. Кавун – головний герой пише твір під назвою «Земля — великий кавун», саме з
кавуном однокласники порівнюють його голову, а з кавуновим паростком — тіло. символ
розуму, пізнання, наукового пошуку та успіху; поле кавунів — це маленьке щастя
китайського селянина, червоний колір символізує удачу і процвітання, щастя і
благородство.

характеристика Цзян Дачжі (головного героя)

Цзян Дачжі від народження має надзвичайні здібності, пише наукові статті, на заздрість і
жорстокість однолітків не відповідає. Герой прямує до своєї  мети-отримати освіту і
зайняти  гідне місце у суспільстві.)
Його вибір – служіння людям, які поряд, тому що  він, наділений здібностями ,може їх
врятувати. Його наполегливість, саможертовність заставила людей замислитись над
життям «… А що ж таке людина?»

Головна риса характеру героя – наполегливість, відданість науці. Герой не мстивий, він

стійкий духом – і подав своїм однокласникам урок доброзичливості, хоча вони його
зневажали та побили м’ячем.

Провівши свої дослідження, Цзян змусив задуматися однокласників, можливо вперше в

їхньому житті, над питаннями буття, сенсом життя, вперше вони дивилися не на кавуни, а
на обсипане зірками небо. Вперше вони задумалися над питанням: а що ж таке людина? І 
в цьому теж геніальність Цзяна.