СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ 35

Тема: Відродження традицій національної історіографії в

незалежній Україні
Мельник Єгор 334 група

1. Методологічна переорієнтація пострадянських істориків України.

Проголошення України суверенною і незалежною державою закладало

фунда- мент для відмови від ідеологічних парадигм марксистської
історіографії, для методологічної переорієнтації істориків. Цьому сприяло їх
вивільнення з-під ідеологічного диктату, цензурного пресу, національне
відродження, визнання плю- ралізму, ріст державницької свідомості,
прилучення до спад- щини західних істориків. Криза марксистської
методології до- повнилася кризою історичної науки взагалі, яка не обминула
її західних шкіл і осередків. Вихід з цієї кризи набув затяжного характеру
через ряд об'єктивних і суб'єктивних причин.
Сформовані на методологічно-ідеологічних конструкціях марксизму:
«базис-надбудова», «класи і класова боротьба», «партійність науки»,
«інтернаціоналізм», «хто не з нами - той ворог» та ін., переважна більшість
пострадянських істориків формально «розпрощалися» з рудиментами
історіографії авто- ритаризму, перестали вживати марксистську
термінологію, але фактично продовжували підсвідомо сповідувати традиції
старої науки, її організаційні форми. Це яскраво виявилося у спробах ряду
істориків наукових інституцій та осередків поєднати формаційний і
цивілізаційний підходи до періодизації світового та українського історичного
процесу, формально «перелицювати» методологічні принципи марксистської
історіографії, кон'юнктурно пристосувати їх до принципово нових
конкретно-історичних умов незалежної України, її входження у світове
співтовариство. Методологічній переорієнтації пострадянських істориків
сприяло видання українською мовою теоретико-методо- логічних праць
західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите
суспільство та його вороги» (К.: Ос- нови, 1994), двотомника Арнольда
Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій
фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О.
Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвит-
ку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій.
Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських
цінностей та їх пріоритетів.
Ряд важливих методологічних проблем порушили М. Брай- чевський,
Я. Дашкевич, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, І. Курас, С. Кульчицький, М.
Ковальський, І. Колесник, Л. Таран, В. Масненко, О. Удод, О. Реєнт, В.
Смолій, В. Ульяновський та інші історики. Сучасний методологічний арсенал
українсь- кої історіографії дедалі більше наповнюється тими здобутками
світової історичної науки, що пов'язані, насамперед, з антро- пологізацією
історико-наукового пізнання, за яким у центрі історичного процесу стоїть
Людина у її багатоманітних і різнопланових взаємозв'язках з природою і
соціумом. Водно- час дедалі ширше обстоюється ідея історіографічної
синерги (поєднання) набутків методології західних істориків та національної
традиції, закладеної В. Антоновичем, М. Гру- шевським, Д. Дорошенком, І.
Крип'якевичем, Ф. Шевченком та іншими українськими істориками. Нові
методологічні підходи до вивчення українського се- редньовіччя, осмислення
теорії повсякденної культури, теорії еліт, осягнення візантійсько-
православних та європейсько- латинських традицій української духовності
порушуються на сторінках щорічника «Месііауаііа Йсгаіпіка: ментальність та
історія ідей» (редактори О. Тол очко, Н. Яковенко).
Важливу роль у методологічному переозброєнні істориків старшої
генерації та методологічній підготовці молодого по- коління служителів Кліо
відіграють наукові, науково-методо- логічні та методичні конференції, творчі
дискусії. Всеук- раїнська наукова конференція «Історична наука на порозі
XXI століття: підсумки та перспективи» (Харків, листопад 1995 р.)
засвідчила не тільки зрослий інтерес до методології історичної науки
(доповіді А. Болебруха, М. Дмитрієнко, А. Епштейна, Л. Зашкільняка, Я.
Калакури, І. Колесник, Ю. Пінчука та ін.), але й наявність великих
розбіжностей у підходах україн- ських істориків до вузлових методологічних
питань історії. Роздавалися голоси про «доповнення» формаційного підходу,
про недопустимість «переінакшування» історії, про доціль- ність збереження
та використання «науково-теоретичних до- сягнень марксизму-ленінізму».
Болючі проблеми методології сучасної української історіо- графії були
порушені на Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, серпень
1999 р.). 3. Когут, О. Реєнт, Л. Та- ран, С. Водотика та інші аналізували
причини і характер кри- зи історичної науки в Україні, шляхи виходу з неї,
оновлення методологічних засад, подолання стереотипів радянської
історіографічної спадщини. У листопаді 2001 р. в Києві проходив
міжнародний семінар «Інноваційні підходи до вивчення та викладання історії
в школі», на якому значна увага приділялася методиці уникнен- ня
упереджених, суб'єктивних оцінок на уроках історії, при- страстей, як
протистояти спотворенням історичної правди, з якими учні стикаються в
телепередачах, кіно, публіцистиці тощо. Учасники семінару наголошували,
що вчитель історії покликаний формувати в учнів уміння самостійно
аналізувати і оцінювати різні підходи та інтерпретації не тільки самих подій,
але й джерельного матеріалу, виробляти власний пог- ляд, виховувати в них
критичне мислення.
Одна з особливостей нинішньої історіографічної ситуації в Україні
полягає в тому, що в її науково-методологічному та суспільно-
інформаційному просторі побутує різна за спряму- ванням навчальна та
популярна історична література, в т. ч. зарубіжна, зокрема російська, яка
містить далеко не адекватні оцінки української і світової історії. Тому
пріоритетне завдан- ня професійних істориків всіляко запобігати
некритичному сприйняттю знань, стереотипному мисленню та міфологізації
історії. 428 Подоланню негативних явищ у викладанні історії поклика- на
Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи, опрацьована
в 2001-2002 рр., яка спрямована на особистісно-орієнтовану парадигму
історичної культури та поетапно-ступеневий принцип формування історичної
свідо- мості молоді. На поліпшення методологічної підготовки істориків
спря- мована перебудова роботи історичних факультетів класичних та
педагогічних університетів. Мова йде, насамперед, про своєрідну
модернізацію змісту підготовки істориків, яка поча- лася з середини 1990-х
рр. їй сприяла Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-
економічних дисциплін ви- щих навчальних закладів (квітень 1997 р.). Цієї
проблеми тор- кався у виступі на нараді академік В. Смолій, акцентуючи
увагу на пошуках нових теоретичних та методологічних підходів до
історичної науки, на оновленні змісту і методів навчання.
Говорячи про методологічну переорієнтацію пострадян- ських
істориків, слід мати на увазі, що вона проходить не в ізо- ляції від
трансформації всього українського суспільства від авторитаризму до
демократії, від перемін в інших галузях суспільствознавства: філософії,
політології, правознавстві, літературознавстві, культурології, соціології та ін.
Історики поступово беруть на озброєння набутки суміжних наук, при-
слухаються до пропозицій їх представників, до думки гро- мадськості.
Важливі питання методології сучасної української історіографії порушив
визначний літературознавець Іван Дзю- ба, наголосивши, що Україні
доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства
проблемами XX і XXI ст., але й з проблемами, успадкованими з XVII, XVIII і
XIX ст. Проб- лемне поле української нації, а значить й української історіо-
графії, має значно складніший рельєф, ніж більшість модерних націй.
Насамперед, це проблема історичної ідентичності України, усвідомлення
єдності українського етносу, народу, нації з часів Київської і козацько-
гетьманської доби, яка пот- ребує всебічного дослідження. По-друге,
подолання комплексу малоросійства, що пов'язана з синдромом
меншовартості та провінційності, а також вкрай небезпечного стереотипу
«зрад- ництва» українських еліт.
На розвитку української історіографії, її змісті і світоглядній
спрямованості праць негативно відбивається деукраїнізо- ваність частини
суспільства, національна індиферентність і знекоріненість багатьох істориків,
брак у них почуття ук- раїнського патріотизму. Дають про себе знати
десятиріччями нав'язуваний інтернаціоналізм, глорифікація старшого брата,
кривава боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом,
комплекс меншовартості. Не мало істориків виявилися неспроможними
відповісти на виклик сучасності, зосередитись на нових проблемах,
застосувати нову методо- логію до переосмислення минувшини. Очевидним
є те, що владні структури недостатньо спираються на здобутки науки, в т. ч.
й історичної, не надають належної підтримки, зокрема фінансово-
організаційної, її інституціям. Методологічне пере- озброєння
пострадянських істориків, методологічна зрілість нової генерації дослідників,
їхнє сповідування національно- державницької парадигми - важлива умова
підвищення соціальної ролі історичної науки, виходу із системної кризи і
побудови демократичного, громадянського суспільства. Отже, методологічна
переорієнтація пострадянських істо- риків триває. Реформування діяльності
наукових і видавни- чих історичних інституцій, кафедр в умовах переходу від
мо- нополії державно-компартійної ідеології до ідейного плю- ралізму,
національно-державницьких і загальнолюдських цінностей - складний і
тривалий процес. Хоч досі не вдалося подолати упередженість,
необ'єктивність, перекручування історичного минулого, заангажованого
трактування подій, фактів, явищ і персоналій, все ж склалися набагато
сприят- ливіші умови для реалізації природних функцій історичної науки,
для створення наукової історії України та української версії всесвітньої
історії. Можна солідаризуватися з думкою О. Реєнта про те, що криза будь-
якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи2 . Це стосується й
історичної науки.
 2. Створення наукової історії України.

Найголовнішим завданням українських істориків в умовах відновлення

державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-
справжньому наукової історії українського народу. Реалізація цього завдання
включає переосмислення всієї попередньої історіографії, комплексне
вивчення і нове прочитання джерел з історії України від най- давніших часів
до сучасності без будь-яких ідеологічних упе- реджень, на традиціях
національної і зарубіжної історіографії, на засадах наукового академізму.
Воно можливе лише за умов об'єднання зусиль провідних учених
академічних інститутів та університетів, представників української діаспори,
а мож- ливо й учених зарубіжних країн.
Важливим здобутком колективу Інституту, його співпраці з
інститутами археології, української археографії та джерело- знавства ім. М.
Грушевського, українознавства ім. І. Крип'яке вича, з істориками вузів стало
створення «Історії України: но- ве бачення» (У 2-х тт., 1995-1996), що
вийшла під загальною редакцією В. Смолія. Хоч структура обох книг,
періодизація історії, на перший погляд, мало чим відрізняються від подібних
праць радянських часів, все ж авторам вдалося справді по-новому підійти до
оцінок багатьох подій україн- ської історії, особливо XX ст. Автори першого
тому висвітлюють історичні події, суспіль- но-політичні та культурні
процеси на території України з пра- давніх часів до початку XX ст. Аналіз
стародавньої доби (автор О. Моця) дав змогу зробити висновок, що в
лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя починаючи з
епохи бронзи зароджується праслов'янський етнічний масив, який з часом
посів провідне місце і став основою формування українського етносу. У
розділі «Київська Русь» (автор М. Кот- ляр) все ще фігурують такі поняття як
«давньоруський народ», «давньоруська держава», наголошується, що
нащадками наро- ду Київської Русі є три східнослов'янських народи. Новими
підходами характеризується козацько-гетьманська доба (авто- ри В. Смолій,
В. Степанков). Вона розглядається як боротьба за створення і зміцнення
незалежної української держави. Падіння гетьманства П. Дорошенка
оцінюється як останній акт Національно-визвольної війни українського
народу. Другий том відкривається темою «Українська революція: доба
Центральної Ради» (автор В. Верстюк). І це цілком зако- номірно, оскільки
утворення Української Народної Рес- публіки, її унезалежнення, а згодом й
Західноукраїнської Народної Республіки, їх об'єднання - знакові події
новітньої історії, пов'язані з відродженням української нації і віднов- ленням
національної соборної держави. Природно, що найбільше місця в томі
відведено радянській добі, події якої трактуються принципово по-новому.
Встановлення радянської влади розглядається як воєнно-більшовицька
експансія Росії в Україну. Як аргумент спротиву насильницькому експорту
більшовицького режиму автори розглядають масовий селянсь- кий
антикомуністичний повстанський рух 1919-1920 рр. Нове бачення
торкнулося й таких традиційних для радянської історіографії питань, як
політика «воєнного комунізму», нова економічна політика, культурна
революція (автори С. Куль- чицький, В. Даниленко). Системно викладені
замовчувані тоталітарним режимом масштаби репресій в Україні, катаст-
рофічні наслідки голодомору, прорахунків і стратегічних по милок
сталінського керівництва в роки Другої світової війни. Автори подали нове
трактування руху опору нацистському режиму, вбачаючи в ОУН та
Українській повстанській армії потужну силу, яка надавала спротиву
загальноукраїнського характеру. Два останні розділи присвячені
суверенізації та унезалеж- ненню України, долі українців за рубежем (автори
С. Куль- чицький, В. Євтух). Тут простежується складний процес взаємодії
української діаспори та етнополітичного ренесансу в самій Україні,
стрижнем якого виступає розбудова української держави та досягнення
української ідентичності в міжнарод- ному вимірі. Двотомник надовго став
своєрідним орієнтиром нового ос- мислення української історії, послужив
основою для підготов- ки навчального посібника «Історія України» (кер.
автор, ко- лект. В. Смолій, К., 1997), а також фундаментального п'ятнад-
цятитомника «Україна крізь віки» (творчий задум та загальна редакція В.
Смолія). Що являє собою ця унікальна праця, відзначена, до речі, Державною
премією України в галузі нау- ки і техніки? її можна розглядати як
«генеральну репетицію» до створення багатотомної історії українського
народу. Видан- ня побудоване за хронологічно-проблемним принципом, кож-
на авторська книга присвячена важливій епосі або періоду української
історії, в хронологічних рамках якого висвітлюють- ся етнополітичні,
соціально-економічні, культурно-духовні процеси розвитку українського
суспільства від найдавніших часів до сучасності. Так, третій том «Давні
слов'яни» (автор В. Баран) містить значною мірою нову інтерпретацію архео-
логічних та писемних джерел щодо становлення та розселення слов'ян і
зародження українського народу, виникнення назви «Україна». О. Рубльов та
О. Реєнт - автори дев'ятого тому «Українські визвольні змагання 1917-1921
рр.» - помітно зба- гатили знання про передумови, хід і значення Української
революції, простежили генезу основних форм державності, ідеї соборності
українських земель, виклали значення досвіду та уроків історії для
сьогодення. Одинадцятий том «Україна між двома війнами (1921-1939)»
(автор С. Кульчицький) синтезує авторське дослідження особливостей 1920-
1930-х рр. в історії українських земель як у складі СРСР, так і окупованих
Поль- щею, Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною.милок сталінського
керівництва в роки Другої світової війни.Автори подали нове трактування
руху опору нацистськомурежиму, вбачаючи в ОУН та Українській
повстанській арміїпотужну силу, яка надавала спротиву
загальноукраїнськогохарактеру.Два останні розділи присвячені суверенізації
та унезалеж-ненню України, долі українців за рубежем (автори С. Куль-
чицький, В. Євтух). Тут простежується складний процесвзаємодії української
діаспори та етнополітичного ренесансу всамій Україні, стрижнем якого
виступає розбудова українськоїдержави та досягнення української
ідентичності в міжнарод-ному вимірі.Двотомник надовго став своєрідним
орієнтиром нового ос-мислення української історії, послужив основою для
підготов-ки навчального посібника «Історія України» (кер. автор, ко-лект. В.
Смолій, К., 1997), а також фундаментального п'ятнад-цятитомника «Україна
крізь віки» (творчий задум та загальнаредакція В. Смолія). Що являє собою
ця унікальна праця,відзначена, до речі, Державною премією України в галузі
нау-ки і техніки? її можна розглядати як «генеральну репетицію»до
створення багатотомної історії українського народу. Видан-ня побудоване за
хронологічно-проблемним принципом, кож-на авторська книга присвячена
важливій епосі або періодуукраїнської історії, в хронологічних рамках якого
висвітлюють-ся етнополітичні, соціально-економічні, культурно-
духовніпроцеси розвитку українського суспільства від найдавнішихчасів до
сучасності. Так, третій том «Давні слов'яни» (авторВ. Баран) містить значною
мірою нову інтерпретацію архео-логічних та писемних джерел щодо
становлення та розселенняслов'ян і зародження українського народу,
виникнення назви«Україна». О. Рубльов та О. Реєнт - автори дев'ятого
тому«Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.» - помітно зба-гатили
знання про передумови, хід і значення Українськоїреволюції, простежили
генезу основних форм державності, ідеїсоборності українських земель,
виклали значення досвіду тауроків історії для сьогодення. Одинадцятий том
«Україна міждвома війнами (1921-1939)» (автор С. Кульчицький)
синтезуєавторське дослідження особливостей 1920-1930-х рр. в
історіїукраїнських земель як у складі СРСР, так і окупованих Поль-щею,
Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною.
У 2000 р. побачила світ колективна монографія підсумково- го
характеру «Етнічна історія давньої України» (керів. автор, колект. П.
Толочко). Це своєрідне продовження концепту- альних підходів, викладених
у тритомнику «Давня історія України». Автори, у числі яких знані археологи
Д. Козак, О. Мо- ця, В. Мурзін, В. Отрощенко та С. Сегеда, показали що вже
в епоху пізнього палеоліту в межах України склалося декілька культурних
зон, де й зароджувалися найдавніші етнічні спіль- ноти. Етногенетичний
процес був розірваний інтенсивними міграціями в епоху мезоліту і
відновився в енеолітичну добу, коли формується понад десять регіональних
етнокультурних спільностей. Етнічні процеси ще більше активізуються в
добу бронзи, коли на арену виходять індоарії, а з індоєвропейської
етномовної сім'ї виділяється праслов'янський етнічний масив, який на
теренах України заявив про себе на початку нової ери. Автори дійшли
висновку, що етногенез на теренах України не переривався, що український
родовід - це генетично успадко- ваний від найдавніших часів
етноантропологічний тип спіль- ноти, що зароджувався і розвивався на
загальних тенденціях етногенезу всіх корінних народів світу.
Запорукою подальшого розвитку досліджень з української та
зарубіжної історії є збагачення джерельної бази, збережен- ня пам'яток
історії. Відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України
(завідувач В. Горбик) працює над «Зводом пам'яток історії та культури
України», що є частиною програми ЮНЕСКО, яка реалізується в усіх
країнах.

3. Соборність українських істориків.

Аналізуючи розвиток української історіографії впродовж 90-х рр. XX

ст. - початку XXI ст., не важко поміти-| ти одну дуже важливу тенденцію -
об'єднання зусиль і консолідацію більшості істориків материкової України та
укра- інської діаспори навколо національно-державницької ідеї, формування
своєрідної соборності національної історичної думки, її інтеграція у
європейський та світовий історіо- графічний простір. Українська історична
наука повертає собі втрачену соборність, замовчувані або забуті імена
істориків, їхні праці, долається ворожнеча і відчуженість істориків радян-
ського вишколу та істориків української діаспори. Після ба- гатьох десятиріч
ідеологічної конфронтації і протистояння наступив період порозуміння і
співпраці істориків різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань,
незалежно від місця їхнього проживання, віку, історіософської орієнтації,
творчих методів. Все це стало можливим завдяки новим реаліям, насамперед,
відновленню державної незалежності України, її курсу на трансформацію від
авторитаризму до демократії, корінним змінам на світовій арені.
Поняття соборності української історіографії є похідним від соборності
України, під якою розуміють збирання в одній дер- жаві не тільки етнічних
земель, всього українського народу, але і його суспільно-політичної,
світоглядної та історичної думки.
Проблема повернення до соборності національної історіо- графії не є
сугубо українським явищем. У тій чи іншій мірі наприкінці XX ст. з нею
зіткнулися й історики багатьох інших держав як на пострадянському
просторі, так і в країнах Східної і Центральної Європи, Азії. Можна згадати
Німеччи- ну, Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Угорщи- ну,
Югославію, Хорватію, В'єтнам та ін. Однак для України ця проблема
особливо гостра і болісна, оскільки вона зумовле- на історично, підігрівалася
штучно і має свою специфіку сьо- годні. Довгим і тернистим був шлях
українського народу до відновлення незалежної, соборної держави, але не
менш склад- ним виявився і шлях до соборності національної історіографії.
Найважче завдання полягало в тому, аби їй вивільнитися з-під чужого
диктату, виокремитися, усамостійнитися, не пориваю- чи при цьому зв'язків з
розвитком світової історичної науки.
У добу Української революції на основі Акта Злуки УНР та ЗУНР
закладається ґрунт для політичної та етнічної собор- ності України і
української історичної науки. Однак доля розпорядилася по-іншому:
агресивна ескалація російського більшовизму, геополітичні зазіхання
польських шовіністів, байдужість західних держав призвели не тільки до
втрати національної державності, до нового поділу українських зе- мель, але
й до того, що значні сили наших істориків і духовних пасторів опинилися в
еміграції, а ті, хто залишився на підра- дянській Україні, стали заручниками
тоталітарної системи. Українська історіографія майже сімдесят років
виявилася конфронтаційною, розірваною ніби на два ворогуючі табори: так
званий буржуазно-націоналістичний, представлений здебільшого істориками
національно-державницької орієн- тації та української діаспори і
марксистський - в СРСР-УРСР. Переломним рубежем на шляху до
порозуміння, зближення і соборності української історичної думки стали
політичні чин- ники: криза і крах тоталітарної системи, опозиційний рух за
суверенізацію і незалежність України, розпад Союзу РСР, відновлення
національної державності українців.
По-перше, із спецхранів, спецфондів до нас повернулися заборонені,
замовчувані, понищені, сфальсифіковані праці Михайла Максимовича,
Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова,
Володимира Антоновича, Ми- хайла Грушевського, Олександри Єфименко,
Миколи Аркаса, Дмитра Баталія, Івана Крип'якевича, Сергія Єфремова, Воло-
димира Винниченка, Симона Петлюри та ін.
По-друге, в Україну надійшли праці істориків, створені в діаспорі.
Йдеться про дослідження Дмитра Дорошенка, Івана Лисяка-Рудницького,
В'ячеслава Липинського, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-
Василенко, Теодора Мацьківа, Любомира Винара, Петра Мірчука, Ореста
Субтельного, Ар- кадія Жуковського, Омеляна Пріцака, Тараса Гунчака,
Воло- димира Косика та ін. Особливо важливу роль у зміні парадиг- ми
української історіографії, в переході радянських істориків на національно-
демократичні засади трактування історії ук- раїнського народу відіграло
кілька видань масовим тиражем книги О. Субтельного «Україна: Історія».
По-третє, під впливом політичних перемін переважна більшість
радянських істориків, у тому числі й колишніх істо- риків КПРС, насамперед
тих, що сповідували ідеали націонал- комунізму або були не байдужі до
національно-державниць- ких інтересів України, відреклися від
комуністичної ідеології, розірвали з теорією і практикою тоталітаризму,
стали на дер- жавницькі позиції, зуміли переосмислити оцінки вузлових
подій, фактів, процесів, явищ і персоналій української історії, активно
долучилися як до науково-дослідної роботи, так і до викладання історії
України. За короткий час були видані нові шкільні підручники, курси лекцій
з історії України, із всесвітньої історії, налагодилася підготовка нової
генерації наукових кадрів, захист кандидатських і докторських дисер- тацій.
Велику допомогу в цій справі надали історики україн- ської діаспори.
Важливими осередками соборності української історичної думки
стають Інститут історії України, Інститут української археографії та
джерелознавства імені М. Грушевського, Інсти- тут українознавства ім. І.
Крип'якевича, Інститут археології, інші установи НАН України,
університетські кафедри історії та історичні факультети, насамперед,
класичних, нині національ- них університетів: Київського, Львівського,
Харківського, Одеського, Чернівецького, Дніпропетровського,
Ужгородського, національних університетів «Києво-Могилянська академія»
та «Острозька академія».
Хочеться вірити, що поступово сформується світова корпо- рація
українських істориків, консолідуючим стержнем якої стане високий
моральний ідеал служіння своїй матері - Україні, її історичній пам'яті.