Лекція

Тема 2.2. Технології формування громадської думки

План:

1. Поняття та сутність формування громадської думки.

2. Форми вираження громадської думки.
3. Основні механізми формування громадської думки.
4. Процес формування громадської думки: внутрішні та зовнішні
чинники.
5. Джерела громадської думки.
6. Суб'єкти формування громадської думки.
7. Функціонування громадської думки.
8. Різновиди громадської думки.
9. Сутність та особливості технологій формування громадської думки.
10. Навіювання.
11. Пропаганда: сутність, типи, принципи і методи.
12. Астротурфінг.
13. Вікно Овертона.

Поняття та сутність формування громадської думки

Враховуючи здатність громадської думки визначати суспільні

процеси, окремі суб‘єкти прагнуть мати вплив на формування її
спрямованості та поширеності. Такий вплив може бути дуже різним за
своїми масштабами, формами та методами, визначатись на
державному рівні, переростати у міждержавну інформаційну війну, чи
ставати інструментом у діяльності окремих політичних діячів.
Формування громадської думки — взаємодія індивідуальних,
групових, колективних суджень, утворення на їх основі громадської
думки, тобто думки, що внутрішньо єдина і впливає на практичну
діяльність людей і соціальних інститутів .
Характеризуючи розвинені в науці в останні десятиліття підходи до
вивчення процесу виробництва громадської думки, слід зазначити
переважання двох тенденцій у дослідженні цього процесу:
 розуміння процесу формування громадської думки як
природного та самодостатнього (для пояснення
використовується аналіз соціально - психологічних
механізмів, таких як ідентифікація, спілкування , конформізм,
в результаті яких і виникає громадська думка).
 вивчення процесів цілеспрямованого впливу органів
1
 політичного керівництва, громадських організацій, засобів
масової інформації, пропаганди, реклами, паблік рилейшнз на
громадську думку.
В історії світової соціології громадської думки виділяють чотири
періоди: 1) кінець ХIX -20-роки ХХ століття, пов'язаний з іменами
французьких соціологів Г.Тарда і Г.Лебона та їх теоріями психології
народів і мас та психології натовпу; 2) середина 20-х - початок 40-х років
ХХ століття пов'язаний з розвитком соціально-психологічного
напрямку американської соціологіїу (А.Л. Лоуелл, У. Ліпман, Ф.
Тьонніс); 3) початок 40-х - кінець 70-х років ХХ століття - час
теоретичного осмислення процесів взаємодії громадської думки і
засобів масової комунікації, пропаганди, ідеологічної боротьби,
маніпулювання громадською думкою (П Лазарсфельд, Б.Берельсон і
Г. Годе, Г.Блумер); 4) кінець 70-х років - по теперішній час
(фундаментальні концепції сутності громадської думки і процесу його
формування (Е. Ноель-Нойман, Н.Луман).
Спершу детальніше розглянемо концепції третього періоду,
адже це час ідеологічного протистояння двох світових систем, Другої
світової війни, а потім Холодної війни. Саме тоді створюються теорії
середнього рівня в галузі пропаганди, механізму психологічної війни,
політичного маркетингу.
В 1940 р. соціологи П Лазарсфельд, Б Берельсон і Г. Годе
розробили теорію «двоступеневого порогу комунікації». Згідно неї було
встановлено, що поширення інформації та її вплив на громадську думку
відбувається як би в два етапи: спочатку від засобів масової інформації
до «лідерів думок», потім - від цих лідерів до їх послідовників. Це
означає, що так званий «середній мешканець» сприймає інформацію
краще не безпосередньо із ЗМІ (телебачення, преса, радіо), а коли
вона ретранслюється впливовими особистостями. Таким «лідерами
думок» можуть бути політичні діячі, громадські активісти, відомі
актори, спортсмени і ін..
Можна зробити висновок, що особистість, що є авторитетом для
певної соціальної спільноти чи суспільства загалом, може стати
інструментом цілеспрямованого формування громадської думки.
Ще один соціолог У. Ліпманн у своїй праці ― Громадська думка ще
в кінці 1920-х рр. висунув тезу про ― псевдооточення, тобото певний
спрощений образ навколишньої дійсності. Цей образ формується ЗМІ
та визначає саму громадську думку, тобто сприйняття та ставлення
то реальних подій.
Сьогодні ми можемо говорити, що ЗМІ та, в першу чергу,
телебачення здатні структурувати події, ранжувати їх і тим самим
визначати думки, мотиви та вчинки індивідів чи соціальних груп.
2
 Форми вираження громадської думки

Джерела вивчення громадської думки можна розглядати у зв’язку з

формами її вираження. Існує три форми вираження громадської думки:
стихійне вираження; вираження громадської думки за ініціативою державних
органів, громадських організацій, засобів масової інформації; вираження
громадської думки під час спеціальних соціологічних досліджень
(опитувань).

Способами вивчення стихійно вираженої громадської думки ви-

ступають аналіз листів різних груп населення; питань, що надходять до
засобів масової інформації; процедур і результатів різних зборів, форумів і т.
ін.
Основними каналами, що вивчають громадську думку, ініційовану
державними органами, громадськими організаціями, є всенародне об-
говорення (наприклад, нових законопроектів), референдум (голосування
населення з особливо важливих питань, результати якого використовуються
органами влади для прийняття остаточного рішення), засоби масової
інформації.
Громадська думка може висловлюватися під час проведення спе-
ціальних соціологічних досліджень, тобто останні є каналами її вивчення. На
відміну від інших каналів, соціологічні дослідження дають змогу не просто
зафіксувати, а й виявити, виміряти рівень соціальної зрілості, напруженості
думки, колізію думок. Їх перевагою є наукова обґрунтованість, надійність.
Втім, це важкий і дорогий канал.
Факти-думки, судження громадськості в момент дослідження ви-
ступають у двох принципово різних формах:
1) як зовнішньо об’єктивовані в тій чи іншій діяльності людей, або
2) як факти безпосередньо самої свідомості.
У першому випадку потрібно зафіксувати вільно виражені думки і
проаналізувати їх, у другому необхідно знайти, виявити думки, тобто
створити умови для того, щоб ці думки набули відповідного зовнішнього
вияву. Згідно з цим виділяють і дві групи методів вивчення громадської
думки:
-   методи вивчення зовнішньо об’єктивованих фактів свідомості;
-   методи вивчення безпосередніх фактів свідомості.

3
 Основні механізми формування громадської думки

Громадська думка набуває дедалі важли-вішого значення в

сучасному світі, оскільки її пріоритетність характеризує відкрите
демо-кратичне суспільство, прозорість влади, звітність перед
платниками податків. Вона є проміжним механізмом у системі «влада –
народ», обумов-люючи їхню взаємозалежність, оскільки впливає як на
соціальні інститути влади, так і на суспільство в цілому. У цьому процесі
провідну роль відіграють лідери громадської думки та ЗМІ.
Таким чином, громадська думка є соціальним феноменом, що
визначає ставлення суспільства до певної проблеми.

Формування громадської думки – взаємодія індивідуальних, групових,

колективних суджень, утворення на їх основі громадської думки, тобто
думки, що внутрішньо єдина i впливає на практичну діяльність людей і
соціальних інститутів.

Основні механізми формування громадської думки:

1) ядро (еталонна або референтна група) громадської думки;

2) поле (умовна сфера поширення);

3) соціальна спільнота (клас, верства, група);

4) загальний інтерес, комунікація;

5) нормативно-оцінне судження (власне громадська думка).

Приклад. Механізмом формування громадської думки є політичний

ПР, ефективність якого залежить від виборчих технологій та здатності до
управління поведінкою виборців. Цей процес ускладнюється внаслідок того,
що суб’єкти громадської думки одночасно зазнають впливу
конкуруючих політичних сил, дезінформації,агітації, пропаганди,
політичної реклами та штучно створеного політичного іміджу лідерів.
З боку держави здійснюється інформаційна політика, яка є
цілеспрямованим процесом впливу на формування свідомості громадян
засобами ПР. Передбачено, що цей процес загалом спрямований на
зміцнення держави. Водночас учені визначають негативні риси
сучасної інформаційної держави:
1. Інформаційна асиметрія в стосунках між державою та громадянами,
оскільки інформаційна держава знає дедалі більше про індивідів, у той час
4
як індивіди менше знають про державу.
2. Посилення відчуження між грома-дянами та керівництвом держави,
що призводить до загострення відмінностей між уявленнями пересічних
індивідів та можновладців про те, чим є і якою має бути держава.
3. Обмеження можливостей участі громадян у політичних
процесах, оскільки більшість даних, що беруться до уваги під час прийняття
політичних і суспільно значущих рішень, генерується цифровими
технологіями обробки масивів даних, доступ до яких надається лише
вузькому колу осіб.
4. Зниження рівня довіри громадян до голосування,
невпевненість у тому, що їхні голоси будуть об’єктивно враховані й не
стануть об’єктом маніпуляцій.
5. Дегуманізація процесів прийняття рішень, оскільки зібрані за
допомогою цифрових технологій статистичні дані не мають нічого
спільного з правами та свободами громадянина.
6. Імовірність історичного ревізіонізму внаслідок розширення
можливостейдля коригування недавньої історії.
7. Маніпулювання доступом до інформації, оскільки це
використовується інформаційною державою в пропагандистських цілях

Процес формування громадської думки: внутрішні та зовнішні

чинники

Процес формування громадської думки відбувається як процес

інтенсивного обміну інформацією, порівняння і протиставлення близьких
позицій, їх зближення, пошук точок зіткнення, відкидання деталей,
характерних для індивідуальних уявлень, він включає два аспекти:

- внутрішні процеси, що відбуваються у свідомості людини:

осмислення фактів, подій, явищ, їх усвідомлення та розуміння, формування
індивідуальних думок окремих людей. У цьому разі громадська думка являє
собою різновид соціального контролю, суб'єктами та об'єктами якого
одночасно виступають члени спільноти – носії і суб'єкти громадської думки;

- зовнішні процеси, пов'язані із соціальною взаємодією та діяльністю

людей. Вони виражаються у ставленні людей до суспільно значущих
проблем і безпосередньо виявляється у формах їхньої свідомості (оцінках,
судженнях, установках) та реальних вчинках.

Джерела громадської думки

5
 Для того, щоб осмислити інформацію і сформувати позицію,
необхідно спочатку мати вихідні дані, які називаються джерелами
громадської думки. До них відносяться:

 канали неофіційної комунікації (чутки, плітки тощо),

індивідуальний досвід людей.

 форми суспільного досвіду, відображені в різній інформації та

знаннях, що сприймаються людьми.

 канали офіційної комунікації (засоби масової комунікації,

наукова інформація, система освіти, цілеспрямовані дії різних соціальних
інститутів, зокрема системи зв’язків з громадськістю).

 думки видатних публічних людей.

Відповідно, джерела інформації мають певне походження і надходять

від суб'єктів формування громадської думки, у якості яких виступають
державні інститути, політична еліта, інституції громадянського суспільства,
транснаціональні корпорації, наднаціональні інституції, нові субкультури та
рухи.

Найбільш поширені в демократичних західноєвропейських державах

форми взаємин влади та громадськості такі: громадські дорадчі комітети,
громадські слухання, дорадчі ради, громадянська просвіта, консультації,
опитування громадської думки; організація громади, соціальний моніторинг,
створення коаліції.

Суб'єкти формування громадської думки

Визначення суб'єктів громадської думки має чіткий історичний

контекст, що пов'язано з різними етапами розвитку суспільства. Так, у
доіндустріальних суспільствах суб'єктом громадської думки була публіка,
громада, суспільство. Нині, встановлюючи суб'єкта громадської думки, слід
брати до уваги інтегруючу роль засобів масової комунікації, які транслюють
певні цінності, взірці соціальної поведінки, формують і встановлюють нові
зв'язки між людьми. На цих засадах консолідуються суспільні утворення -
суб'єкти громадської думки. їх основою можуть стати: етнічні уклади і
соціальні маргінали; добровільні об'єднання, у діяльності яких особливу роль
відіграють спеціалізовані канали комунікації; світи спільних інтересів,
уподобань і життєвих стилів, котрі користуються засобами масової
комунікації. Органічність, цілісність, стабільність цих нових суб'єктів
громадської думки відрізняють їх від традиційних, але найголовнішим
6
критерієм їх ідентифікації є спільність інтересу у вирішенні певної проблеми.
Іншими словами, суб'єктами громадської думки можуть бути як соціальні
утворення, що постали на Грунті специфічних об'єктивних умов життя,
розподілу праці, так і спільноти, утворені масовою комунікацією,
ідеологічними чинниками тощо.

Отже, суб'єкт громадської думки - це соціальні групи, спільності, які

формують колективні оцінні судження на соціально значимі події, явища
суспільного життя. Для формування громадської думки вирішальне значення
має взаємодія індивідів, що становлять суб'єкт громадської думки. При цьому
дана взаємодія має бути достатньо стійкою для підтримання комунікативних
зв'язків між індивідами, внормованою, проте такою, що забезпечує
плюральність думок та позицій. Громадська думка може виникати та
функціонувати як у межах суспільства в цілому, так і в межах різних
спільностей. У першому випадку суб'єктом громадської думки є суспільство,
у другому - окрема соціальна спільність.

Основним, безумовним суб'єктом громадської думки є громадськість.

В свою чергу, громадськість - це активне соціальне утворення, що в певний
момент об'єднується навколо визначеної соціальної проблеми задля пошуку
шляхів її вирішення.

Громадська думка - це спільна думка індивідів, яка репрезентує

певний консенсус індивідуальних думок щодо конкретної проблеми, котра
становить спільний інтерес. При цьому варто зазначити, що громадськість як
основний суб'єкт громадської думки має наступні ознаки:

1) до громадськості належить не все населення, а лише його частина;

2) об'єднують людей у громадськість їхні погляди (інтереси, позиції)

або свідоме ставлення до певної проблеми;

3) ті, кого відносять до громадськості, проявляють певну активність

(реагують на ситуацію).

Та частина населення, яка не проявляє певної активності і не реагує на

інформацію, не може належати до громадськості. Думається, що
громадськість тому і називається громадськістю, що вона репрезентує
громадські взаємозв'язки і відносини, які (за визначенням) передбачають
певну активність їх учасників.

Функціонування громадської думки

Для того, щоб краще зрозуміти дію механізму функціонування

громадської необхідно розглянути його на прикладі різних історичних

7
епох, проаналізувавши суб’єкт-об’єкті взаємовідносини
громадської думки під впливом конкретних умов соціального буття,
що відбиваються у зміні соціальної свідомості.
Функціонування громадської думки здійснюється за допомогою
опори на більшість та на даному етапі історичного розвитку
базувалося на основі моралі, традицій та звичаїв, включених у суспільну
свідомість соціальних суб’єктів під дією потреби у забезпеченні стабільних і
комфортних умов групової життєдіяльності. У соціальному бутті
домінував принцип еквівалентного обміну та «егалітарності»
(розподіл здобичі серед всіх членів групи), що сприяв зміцненню та розвитку
соціальних зв’язків та відносин. Всі члени групи мали свободу слова, а
отже громадська думка впливала на прийняття рішень.
Наприклад, у групі індіанців намбіквара, що мешкали в районі
Амазонки, щоб отримати владу, вести, об'єднувати, організовувати,
відповідати за всіх інших, кандидат у лідери групи мав заробити авторитет.
Так, претендент впливав на громадську думку групи за
допомогою роздачі всього того, що їм вдавалося зробити, добути та
придбати. Найбільш щедрий із них набував високого престижу і статусу в
групі, що давало йому право отримувати деякі привілеї та стати лідером
громадської думки, здатним не тільки керувати, а й нав’язувати свою волю
керованому колективу. Цей факт став одним із кроків до соціальної
нерівності, створення інституту приватної власності, вияву об’єкта і
суб’єкта громадської думки та, зрештою, появи держави, як особливої
регулюючої форми організації суспільства, що вперше з’явилася у країнах
Стародавнього Сходу (у Месопотамії, Єгипті, Індії, Китаї та ін.).
Слідування традиціям і ритуалам, релігії та морально-етичним
законам, розвинута міфологічна свідомість, консерватизм мислення та
глибока соціальна стратифікація, із подальшим розвитком деспотії
держав стародавнього Сходу не сприяли прояву громадської
думки, однак це не означало її відсутність, а ускладнювало
визначення хибності і справжності в ній.
Отже, громадська думка поступово ставала силою, яка відбивала ту
чи іншу оціночну позицію поглядів соціальних суб’єктів. Невдоволення
умовами соціального буття (висока вартість ренти-
податку, голод, експлуатація селянства, завоювання земель) сприяло
змінам у соціальній свідомості, породжувало нові потреби і
інтереси, що впливало на відображення у соціальному бутті, збільшенню
заворушень та боротьби, сепаратизму та повстань. Саме вони
ставали тим стихійним виявом громадської думки, що дозволяли

8
зафіксувати її зміст, відповідно до вимог її суб’єктів. Прикладом цього
можуть бути повстання у стародавній Середній Азії (VІ до н.е) при правлінні
імперією Ахеменідів Дарія І, що розпочалися через невдоволення
суспільних мас щодо приєднання частини стародавньої середньої Азії
(Бактрії) до імперії Ахеменідів. Чи дії братів Чжан, які сколихнули народ
східної частини Китаю проти державного гноблення та пробудження «нового
царства справедливості» при правлінні династії Хань (ІІ ст. н.е.). Чи,
наприклад, повстання низів стародавнього Єгипту періоду
Середнього Царства, через надмірну централізацію влади і податковий гніт,
що вилилося в громадянську війну, в результаті якої Середнє царство
припинило своє існування.
Не зважаючи на те, що прояв громадської думки часто
пригнічувався, можна констатувати, що наявність гласної, емоційно
забарвленої інтенсивної оцінки з раціонального приводу, суспільної згоди,
щодо необхідності розв’язання актуальної проблеми, потреба
громадськості у захисті власних інтересів, та націленість вольових зусиль на
практичний результат у дійсності підтверджує функціонування
громадської думки у даний історичний період. Через особливості умов в яких
суспільство поділялося на «більшість» (народ демос) та
«меншість»(знать, аристократія, нобілітет), на відміну від
Стародавнього Сходу, у Греції та Римі збільшуються масштаби
та інтенсивність поширення громадської думки. В цей час вона
продовжувала відігравати роль сили, заснованої на авторитеті, здатної
впливати на владу. Яскравим прикладом цього є політична кар’єра діяча із
Фалери Деметріоса, який впродовж десяти років був «міською головою» в
Афінах. Афіняни так поважали його, що спорудили йому за цей час 360
прижиттєвих пам’ятників, що констатує кристалізацію громадської думки в
суспільстві. Однак на початку одинадцятого року правління, думка
афінян щодо нього різко змінилася на гірше, і всі пам’ятники правителю
водночас були знищені, а сам він був вигнаний із держави.
В той же час громадська думка претендувала на
представлення більшої інформаційної цінності, ніж було до цього, адже
вона не тільки пропонувала оцінювати ситуацію у суспільстві, а й була
здатною на допомогу в прийнятті рішень. Внаслідок стрімкого розвитку
приватної власності, продуктивних сил, ринкових відносин,
змінювались суб’єкт-об’єктні відносини, формувалася система
соціокультурних принципів, розвивалася гідність і свобода, що
активізувала громадську єдність та сприяла реалізації потреби у вияві
масової свідомості через функціонування громадського
самоврядування з правом і обов'язком кожного повноправного
9
громадянина брати участь в громадських справах. Так з’являлися постаті
майстрів у організації громадської думки (Солон, Клісфен у
Cтародавній Греції, Сервій Тулій, брати Гракхи у Римі), які пропонували
послабити вплив традиційної родової організації управління та вирішувати
найважливіші питання життєдіяльності спільноти за
допомогою колективного розуму – загальних зборів громадян. Це
породжувало протиріччя між аристократією та демосом.
Зіткнення масової та елітарної свідомості у Стародавній Греції
сприяло створенню афінської демократії, яка мала унікальну
можливість залучити народ до управління. Це був перший вияв
громадської думки за ініціативи суспільних структур. Хоча така
форма правління була не досконалою, відбулися значні реформи, що
зміцнили позицію демосу та поширили громадянські права на всіх вільних
жителів території Афін. За цей час виникли представницькі інститути, як
нова форма взаємодії влади і громадськості (успішно
функціонувала «Була» – «міська рада» в Афінах часів Клісфена, народні
збори у Римі за часів Великих завоювань). Функціонування громадської
думки у Римі також залежало від боротьби двох шарів суспільства –
патриціїв (людей з общинної родової знаті) та плебеїв (пересічних громадян).
Після включення плебеїв в державну громаду Риму, вони сприяли організації
народних трибун (зборів), які мали важливе значення для вияву громадської
думки (народ вибирав урядовців, мав право керувати військами,
затверджувати закони та ухвалювати постанови про війну та мир).
Однак римська республіка не була повністю демократичною. Влада
належала Сенату, що змушував решту урядових інституцій діяти на свою
користь. Панування правлячої верстви держави, розорення дрібних
землевласників, повстання рабів та військові невдачі згуртовували
народ, викликаючи невдоволення вільного населення, що
розгорнулося у громадянські війни за часів Тиберія Гракха (ІІ ст. до н.е.).
В цей час з метою стабілізації громадської думки
використовувалися насильницькі і ненасильницькі способи
вирішення політичних проблем, що створювало у межах вербальної
комунікації мовне середовище у суб’єкт-об’єктних відносинах,
підвищувало роль індивідуальної раціональності, що
породжувало необхідність у впливі на громадську думку за допомогою
раціональних переконань.Через лідерів громадської думки
формуєтьсяколективне інформаційне поле, яке породжує аналітичний вид
громадської думки (прийняте рішення потребує аналізу). Вперше громадська
думка виражена за ініціативи суспільно-політичних структур безпосередньо

10
(через форми прямої демократії) та опосередковано (через
представників).
Модель функціонування громадської думки у період Середньовіччя
заснована на розвитку феодалізму та монархії. В цей час церква здійснювала,
окрім релігійної, ще й політичну, господарчу, соціальну, а подекуди і
військову функції. Відтак в боротьбі за владу з державою, велике
значення відіграє розповсюдження католицизму, що стало
підпорядковуючою силою у формуванні системи переконань народу.
Лідерами громадської думки стають соціальні суб’єкти з числа
еліти, які впливають на систему ідей, цінностей та норм, черпаючи їх із
біблійських текстів. Таким чином влада стає божественною, а отже
практично не піддається сумніву. Віросповідання, підтримуючи ефект
зараження, об’єднувало світогляд народу та сприяло позбавленню від
національної ворожнечі. Так вибудовувалась стала
громадська думка, функціонування якої залежало від суб’єкта її
формування.
Розвиток матеріальної культури, утвердження феодальної
приватної власності та утворення суспільних станів, сприяло розвитку
суспільних спільнот і союзів (купецькі гільдії, ремісничі цехи, чернечі
ордени), які впливали на владні рішення. Канали передачі громадської думки
створювалися для обміну інформацією, розваг чи молебнів. В соціальній
свідомості суспільства домінувала установка про те, що в потойбічному
житті за гріхи людину настигне кара небесна. Хоча в земному житті на неї
чекає не менш жахлива кара – покарання громадською думкою, що в цей час
широко виконує функцію регулятора поведінки, здатного суспільним
тиском встановити норму поведінки. Наприклад, у країнах середньовічної
Європи було розповсюджено покарання ганебним стовпом, коли
злочинця на деякий час прив'язували до стовпа в центрі міста для
громадського осуду. Дане дійство не тільки ганьбило злочинця, а й
інформувало жителів міста про його зовнішність. Так
громадська думка набувала поширення та контролю.
Як і раніше, в цей час громадська думка підживлювалася
незадоволенням соціальним буттям населення пізнього Середньовіччя та
Відродження, що породжує прояви непокори (масові повстання,
розповсюдження єретичних вчень). Такий прояв громадської думки існує на
емоційному підґрунті, що включає динамічний синтез масових
відчуттів, настрою та соціального самопочуття. Відтак громадська думка
набуває виразності, спрямовує ідеї на реалізацію у дійсності. Владні
структури виявляються не готовими сприймати нові потреби
громадськості, що руйнує їх позицію, як лідера громадської думки.
11
Противагою офіційної пропаганди стають неофіційні тексти та вуличні пісні,
виникає релігійний плюралізм, зокрема боротьба напрямків християнства, що
призводить до релігійних війн. Норман Дейвіс зазначає, що «безглузде
кровопролиття в ім'я релігії неминуче викликає реакцію думаючих людей»,
отже головною якістю людини стає незалежність мислення.
Розвиток науки, книговидання, успішні відкриття у різних
галузях знань формують гуманістичну свідомість, що потребує
знаходження балансу інтересів між державою та громадськістю. З метою
налагодження комунікативного зв’язку створюється реклама, що саме в цей
час вперше з’явилася у вигляді друкованого тексту. Боротьба між вірою і
розумом, традицією і інновацією епохи Відродження пробуджують
громадську думку, а її виразники – представники антифеодального народного
руху, беруть на себе функцію відстоювання домінуючих потреб
народу, поширення революційних ідей, заклику до гласності громадської
позиції.
На початку Нового часу громадська думка, як і раніше, існує у формі
відображення найбільш гострих проблем суспільства, які зачіпають суттєві
інтереси громадян. Через розвиток капіталістичних відносин стійкої
потреби набуває забезпечення громадських прав і свобод, функціонування
відносин між державою і громадою на основі принципу демократії. Відтак
пробуджується національна самосвідомість громадян, рухи протесту
набувають організованості та консолідації дій і, через соціально-політичну
напругу, громадська думка стає силою, здатною власним тиском змінювати
хід соціального буття, призводячи, як до революційного терору (війна за
незалежність іспанських колоній в Америці 1810-1826 рр., революція у
Франції 1848-1849 рр., повстання селян-ткачів 1844 р. в гірських округах
Сілезії у Німеччині, революція 1848 р. у Німеччині, революція 1848-1849рр. у
Неаполітанському королівстві, чартистський рух в Англії та Франції та
ін.), так і до конституційних реформ (створення Конституції США
1787 р., підписання Закону про права 1791 р., прийняття Установчими
зборами Франції у 1789 р. «Декларації прав людини і
громадянина», затвердження конституційних законів 1791-1875 рр.,
прийняття Конституції Німеччини 1871 р. та ін.).
З метою закріплення інтересів та збільшення
монополістичного капіталу, використовуються методи
управління громадською думкою через наслідування
(розповсюдження суспільних об'єднань, серед яких «Суспільство
революційних республіканок», Об'єднаний клуб «Товариство прав людини і
громадянина», «Суспільство друзів свободи і рівності» та ін.), переконання (з
метою впливу на масову свідомість були поширеними памфлети (брошури,
12
буклети), які носили пропагандистський характер), навіювання
(використовувалося маніпулювання суспільним настроєм, через залякування,
штучне створення атмосфери страху і невпевненості) та ін., адже як зазначав
в цей час Антуан Рівароль «По ідеям не б'ють з гармат».
Трансльований вияв претензії щодо існуючих суспільно-
політичних умов окремих індивідів, об’єднує соціальних суб’єктів Нового
часу спільністю позиції щодо подолання соціальної нерівності та
формує групи впливу через засоби маніпулювання. І хоча механізм
функціонування громадської думки набуває закріплення через законодавчу
роль громадської думки, однак він не відповідає потребам мас, а відображає
пануючі економічні погляди буржуазії. Свідченням цього, наприклад,
був закон 1791 р. (закон Ле Шапельє) про робітничі корпорації який
забороняв корпоративне об'єднання осіб однієї і тієї ж професії, а отже
забороняв організацію профспілок.
В Новітній час розширюється простір в якому реалізуються суспільні
інтереси, що створює умови для побудови громадянського суспільства, яке
функціонує на засадах організації та самоорганізації, в свою чергу
формуючи державу відповідно до своїх принципів. Як зазначають
науковці: «Держава необхідна громадянському суспільству, адже покликана
захищати права і свободи, інтереси і власність громадян, але діючи у
суворо визначених межах, вихід за які може спровокувати
акції громадської непокори. Але і громадянське суспільство необхідне
державі, адже уможливлює її становлення як демократичної
правової держави, а головне – легітимізує її». Таким чином вибудовується
система державно-громадського управління, важливе значення в якій відіграє
громадська думка. Відповідно до цього, громадська думка критикує
дії, події, факти, суспільного життя, що стають її об’єктом, функціонує, як
соціальний інститут, що визначає, регулює, контролює
поведінку індивідів і груп, мобілізує їх та розширює способи залучення
людей до громадського життя. Через розуміння значення груп впливу, як
трансляторів громадської думки, держава намагається дослуховуватися до
громадянського суспільства, не нехтуючи способами маніпуляції думкою
громадськості в своїх інтересах. Особливої актуальності ця проблема
набула після Першої світової війни, коли діяльність з впливу на
громадську думку прийняла централізований характер з боку держави.
У Новітній час важлива увага приділяється засобам збереження,
фіксації, трансляції громадської думки. З розвитком засобів масової
інформації, насамперед телебачення, радіомовлення, а пізніше і
Глобальної мережі Інтернет, з’являються нові засоби інформування та
дезінформування. Окрім впливу красномовства, суб’єкти
13
формування громадської думки впроваджують образотворчі, скульптурні,
візуальні та символічні засоби для стабілізації функціонування громадської
думки, так, крім слова на об’єкти формування громадської думки
впивають також через музику, спів та письмо, таким
чином впроваджуючи широке застосування агітаторства і
пропаганди.
Тенденція до концентрації державної влади сприяла пошуку методів
ведення політичної маніпуляції та управління інформаційними
потоками. Наприклад, за часів Другої світової війни широко
використовувалась пропаганда в кіноіндустрії. Наприклад,
використовували воєнно-пропагандистські фільми, серед яких: «Бестії з
Берліна (США), «Юний гітлерівець Квекс» (Німеччина), «Штурмовик
Бранд» (Німеччина), «Темні сили» (Радянський Союз), «В лапах
Іуди» (Радянський Союз), «Великомученик свободи
Єгор Сазонов»(Радянський Союз). Як і до цього, у країнах, де форма
здійснення владине передбачала закріплення ролі і прерогатив громадської
думки, створювалися агенти і таємні «прослуховування», з метою вивчення і
аналізу громадської думки. Наприклад, в Україні за радянських
часів для виявлення громадської думки функціонував підрозділ при апараті
ЦК Компартії України «сектор інформації», який готував звіти про
ставлення громадян до заходів уряду. Інтенсивність поширення
інформації забезпечувалася за допомогою посилання на авторитетну
основу. В Радянському Союзі це був, наприклад, єдиний центральний
друкований орган газета «Правда», що підживлював громадську
думку та збагачував її стереотипами.
Таким чином, в Новітній час на поширення відповідної позиції у
суспільній свідомості широко впливають інформаційні та
комунікаційні технології, а відтак на рубежі ХХ і ХХІ ст. робота із
громадською думкою стає професійною, а ринок PR-послуг зрілим та
насиченим (функціонування відділів по роботі із громадськістю, PR-агентств,
і т.д.). Вперше широкого застосування набувають спеціалізовані
канали висловлювання громадської думки, а саме
дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних
методів. Механізм функціонування громадської думки реалізовується
через владні органи, політичні партії, а також профспілки та активні дії
суб'єктів громадської думки мас народу.

Різновиди громадської думки. Залежно від змісту суджень,

сформованих громадськістю, суспільна думка може мати оцінювальний,
14
аналітичний, конструктивний або ж регулятивний характер. Оцінювальна
думка виражає ставлення до тих чи інших проблем або фактів. У ній більше
емоцій, ніж висновків. Аналітична і конструктивна суспільні думки тісно
пов'язані між собою: прийняття будь-якого рішення потребує глибокого і
всебічного аналізу, для чого необхідні елементи теоретичного
конструктивного мислення. Зміст регулятивної думки полягає у виробленні і
впровадженні певних норм суспільних відносин.

Вивчення суспільної думки може дати політикам та посадовим особам

можливість маніпулювати ставленням широких верств населення, які
отримують результати через офіційні джерела та засоби масової інформації.

Сутність та особливості технологій формування громадської

думки. Поширення інформації та її вплив на громадську думку відбувається
в два етапи: спочатку від засобів масової інформації до «лідерів думок»,
потім – від цих лідерів до їх послідовників. Це означає, що так званий
«середній мешканець» сприймає інформацію краще не безпосередньо із ЗМІ
(телебачення, преса, радіо), а коли вона ретранслюється впливовими
особистостями.

Навіювання
Навіювання, або сугестія (лат. — навіювання) — процес впливу на
психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до
інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність,
необмеженою довірою до її джерел.

Основою ефективності навіювання є довіра. Джерелом навіювання

можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама
та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити,
аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження,
наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають
індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність
критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань,
стать, вік, емоційний стан тощо. Неабияким чинником, що зумовлює
ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові
якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон,
виразна інтонація. Ефективність залежить і від стосунків між сугестором і
сугерендом (об'єкт навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність,
залежність тощо. Показником ефекту навіювання є і спосіб конструювання
15
повідомлення (рівень аргументованості, поєднання логічних та емоційних
компонентів).

Соціальна психологія розглядає навіювання як стихійний компонент

повсякденного спілкування і як спеціально організований різновид
комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації,
моді, рекламі та ін. Сугестію вона пов'язує з довірою до інформації
комунікатора, з покорою людини зовнішнім обставинам, її залежністю від
примусової сили колективних дій та уявлень, збереженням звичаїв тощо.
Контрсугестія ґрунтується на недовірі до інформації, непокорі до існуючого
стану речей, на прагненні особистості до незалежності. Вона є знаряддям
здійснення змін у суспільстві. Єдність дії механізмів сугестії і контрсугестії
дослідники вважають необхідним у розвитку людини.

За змістом і результатом впливу виокремлюють позитивне (етичне) і

негативне (неетичне) навіювання. Навіювання як позитивний, етичний
чинник застосовується у багатьох сферах соціальних відносин. Воно є одним
із методів активізації групової діяльності — виробничої, навчальної та ін.
Широко застосовують його в медицині (гіпноз, психотерапія). Водночас
навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом
безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.

Здійснюється навіювання у формі гетеросугестії (вплив з боку) і

аутосугестії (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого
саморегулювання, навіювання собі певних уявлень, почуттів, емоцій. Для
цього людина створює модель стану або дій і вводить їх у свою психіку
шляхом виявлення недоліків, яких хоче позбутися, розробляє та
використовує формули і методики самонавіювання.

З огляду на механізм реалізації розрізняють пряме і непряме,

навмисне і ненавмисне навіювання. Пряме навіювання полягає в заклику до
певної дії, який сугестор передає як наказ, вказівку, розпорядження,
заборону. За непрямого навіювання комунікатор приховує справжній зміст
інформації. Розраховане воно на некритичне сприймання повідомлення, для
чого використовують не наказові, а оповідні форми. Навмисне навіювання є
цілеспрямованим, свідомо організованим психологічним впливом (сугестор
знає мету, об'єкт впливу, відповідно добираючи його прийоми). Ненавмисне
навіювання не переслідує спеціальної мети і відповідної організації.
Сугеренд під час навіювання може перебувати в активному стані, у стані
природного сну, гіпнозу, постгіпнотичному стані (навіювання реалізується
після виходу із гіпнозу).

Навіювання - це вплив на почуття, а через них і на розум і волю

людини, щоб спонукати до дії. Інакше кажучи, впливати так, щоб не було
місця критиці і судження.
16
 Навіювання, створюючи установку, може з більшою або меншою
ефективністю визначити поведінку учня. Навіювання як метод впливу
спирається на певні наявні в учня потреби, прагнення.

Наприклад, ми хочемо переконати учня (в бадьорому стані) певний

поведінковий акт: випити зі склянки кисіль. Для цього починаємо розмову
про голод, наливаємо в склянку кисіль, з жадібністю п'ємо, висловлюючи
всім виглядом задоволення, і повідомляємо, що кисіль смачний і
прохолодний. Цим ми викликаємо в учня почуття, що кисіль дійсно смачний
і прохолодний. У нього з'являється бажання його спробувати.

Навіювання в даному випадку спирається на певну силу потреби

організму: утамувати відчуття голоду.

Навіювання викликає концентрацію збудження в певному осередку

кори головного мозку. В умовах загальмованості решти кори зміст
викликаного впливу набуває нездоланну силу. Цим пояснюється його
ефективність.

Пропаганда: сутність, типи, принципи і методи

Пропаганда – це поширення політичних, релігійних, філософських,
наукових або інших поглядів шляхом донесення до народних мас різних
аргументів, правдивих чи напівправдивих фактів, чуток або відвертої брехні з
метою маніпуляції громадською свідомістю.

Слова «пропаганда» та «маніпулювання» часто вживаються як

синоніми, але це не зовсім коректно. Пропаганда завжди має на меті
добитися від вас якось поведінки: перевиконувати показники на виробництві,
воювати за державу чи віру, підтримувати партію чи уряд. Але можуть бути
й такі речі, як мити руки перед обідом чи не вживати наркотиків. Тобто
пропаганда може цілком відповідати вашим інтересам і потребам. Вона не
завжди є чимось нечесним, шкідливим для вас. І вона не обов’язково
пов’язана з брехнею.

У науковій літературі виділяються, такі види пропаганди:

 офіційна пропаганда – пов’язана з використанням технологій

супроводжуючих, та є офіційно заявленою суб’єктом інформаційної
політики (державою, партією тощо) метою;

 неофіційна пропаганда – базується на застосуванні інформаційних

технологій, що забезпечують просування на політичному ринку, та

17
 негласно сформульованих суб’єктом інформаційної політики завдань і
мети (з цієї причини вона носить конфіденційний характер);

 позитивна пропаганда – відображає у своєму змісті позитивні і

конструктивні для всього суспільства ідеї;

 негативна пропаганда – відображає у своєму змісті упереджені ідеї,

що свідомо завдають шкоди тим чи іншим верствам населення;

 «чорна» пропаганда – безпосередньо пов’язана з використанням

технологій і методик фальсифікації та дезінформації, що порушують
морально-етичні, а часом і правові норми такого суспільства;

 «біла» пропаганда – ведеться від імені оголошеного актора у разі

розкриття джерел та форм поширення інформації;

 «сіра» пропаганда – націлена на приховування анонімного джерела

інформації та використання інформаційних технологій, що
функціонують на грані громадської пристойності і вважаються
суспільством як малодостойні;

 пряма пропаганда – використовує публічні заяви, заклики, відкриту

критику на адресу опонентів тощо;

 непряма пропаганда – чинить непрямий вплив на аудиторію за

рахунок використання технології задіяння різних підтекстів,
прихованих натяків тощо;

 пропаганда засобами мистецтва – орієнтована на створення системи

суб’єктивних уподобань, внутрішньої прихильності, ідейного
долучення людей до тих чи інших доктрин, концепцій або цілей за
допомогою літератури, музики, засобів монументальної архітектури,
живопису, графіки тощо;

 наукова пропаганда – ведеться на основі наукових концепцій і

доктрин із застосуванням висновків і рекомендацій, які випливають з їх
змісту;

 ідейна пропаганда – передбачає поширення певних систем цінностей,

формування «національних ідей», загальних цілей, спрямованих на
інтеграцію соціуму в цілому або окремих політичних груп, спільнот
тощо;

 пропаганда дією – передбачає використання різних видів демонстрації

життя і діяльності окремих історичних чи сучасних діячів, може бути
18
 також залякування реципієнта, а також тематика, яка болісно
сприймається аудиторією, наприклад: фінансова криза, терористичні
акти, стихійні лиха, поразка у війні;

 ретиальна пропаганда – розрахована на взаємодію з масовим

об’єктом, широкою соціальною аудиторією та передбачає
використання особливих структур, інститутів і механізмів поширення
інформації: засобів масової інформації, спеціальних відомств тощо;

 аксіальна пропаганда – розрахована на роботу з вузькою, спеціально

відібраною частиною населення;

 соціологічна пропаганда – заснована на використанні елементів

повсякденного предметного середовища для створення нерідко
неусвідомлюваних, нав’язаних джерелом ідеологічних чи політичних
уподобань людей.

Вплив.

 Ярлики. Це метод, при якому до людини або будь-якої групи

приклеюють якийсь негативний, але всім зрозумілий ярлик: нацист,
фашист, ліберал і т.д. Це своєю чергою змушує людей осудливо або
негативно ставиться до носіїв такого ярлика, таким чином
применшується сама людяність і вагомість цих людей.

 Слова поваги. Це слова, які навмисно додають до якихось понять, щоб

відвернути увагу від фактів. Наприклад: «відомі вчені», на думку
«експертів», науковий, стійка думка. Дані вставки закликають людину
повірити в будь-яке твердження, оскільки воно базується на висновках
«авторитетних» вчених або стійкої парадигми.

 Відгуки знаменитостей. Це метод пропаганди, коли ідею просувають

популярні і відомі особистості, які мають велику цільову аудиторію.
Суть полягає в тому, що шанувальники повинні сприймати всю
інформацію від кумира не сумніваючись в її автентичності та
правильності (ну, не може ж, мій кумир нести якусь нісенітницю).

 Асоціювання з божественністю. Це надання ідеї або особистості

сакрального сенсу, створення образу святості або божественності.
Наприклад: «Це наша, Богом дана земля, і ми повинні …», «Богом дане
право на …»

 Приналежність до більшості. Це спосіб, коли ідея подається як

загальна думка мас. Наприклад: «На загальну думку», «Відповідно до
більшості опитаних …», «На думку народу …». Дані вислови
19
 закликають людини не вибиватися зі зграї, не бути особливим і
довіриться думці більшості.

 Страх. Страх це надзвичайно дієвий метод пропаганди. Людям

нав’язується ідея неминучої загрози. Це може бути війна, злидні,
рабство, втрата територій і т.д. і т.п. Можливість уникнути такої
незавидною долі, повинна підштовхнути людину до потрібної ідеології.

«Геббельс – злий геній пропаганди…» - міністра народної просвіти та

пропаганди. 

Головною зброєю пропаганди для Геббельса стає радіо. «У

двадцятому столітті радіо стане тим, чим преса була в дев’ятнадцятому», –
заявив він у своїй промові 18 серпня 1933 року. Всі радіостанції переходять
під прямий контроль міністерства пропаганди, прослуховування іноземних
радіопрограм стає кримінальним злочином. 
За ініціативою Геббельса розгортається програма виробництва
дешевих «народних радіоприймачів». Попит на радіо стимулювали
можливістю придбати його в довгостроковий кредит, що робило купівлю
практично невідчутною для народного гаманця. 
Вже до 1938 року продали понад 10 мільйонів радіоприймачів – на 8
людей у Рейху припадало мінімум одне радіо. Окрім того, репродуктори
розміщували у громадських місцях, на заводах і в школах. У народі приймачі
отримали назву «горлянка Геббельса».

Принципи, якими керувався Геббельс у своїй пропаганді::

1. Принцип напівправди. У будь-якому облудному повідомленні має бути

елемент усім відомої правди – так легше повірити в будь-що;
2. Принцип «Великої брехні». Тут можна згадати всім відомі слова, які
часто приписують Геббельсу: «Чим жахливіша брехня, тим охочіше в
неї вірять». Насправді він їх не казав і не писав – це цитата з «Майн
Кампф» Гітлера. Проте міністр пропаганди регулярно дотримувався
цієї настанови. 
3. Принцип простоти. Послання має бути примітивним – тоді в нього
повірять;
4. Принцип зрозумілості. Для конкретної аудиторії слід обрати мову,
зрозумілу саме їй.
5. Принцип повторення. Одну й ту саму брехню треба постійно
повторювати – тоді вона стане правдою.

…в обвинувачувальному висновку Нюрнберзького процесу

підкреслювалося: «пропаганда була одним з найпотужніших засобів
нацистів, які від самого початку розуміли необхідність прищепити німецьким
20
масам принципи та ідеологію націонал-соціалізму», і які використовували
пропаганду «для психологічної підготовки до політичних акцій і військової
агресії». 

Вісім методів пропаганди:

1. Гнилий оселедець. Береться абсолютно хибне звинувачення.
Важливо, щоб воно було максимально брудним і скандальним, що ганьбить
об'єкт вкидання. Мета - не довести чи спростувати, а викликати його
бурхливе обговорення.

Щойно звинувачення стає предметом публічного обговорення,

неминуче виникають його прибічники та противники, знавці та експерти. І,
незалежно від своїх поглядів, усі учасники дискусії знову і знову вимовляють
ім'я жертви у зв'язку з брудним та скандальним звинуваченням. Таким чином
у його одяг поступово втирається «гнилий оселедець» доти, доки нарешті
запах не починає слідувати за ним всюди.

Приклад – звинувачення у приналежності до фашистської чи

нацистської ідеології. Сам факт обговорення вже компрометує жертву
настільки, що пропагандистські цілі можна вважати реалізованими.

2. Велика брехня. Полягає у пропозиції аудиторії з максимальним

ступенем впевненості настільки глобальної та безсоромної брехні, що у її
правдивості не залишається сумнівів. Мета – створити шоковий ефект,
викликати сильний страх, який потім надовго визначатиме погляди читача чи
глядача всупереч будь-яким доводам логіки та розуму.

Приклад – опис різноманітних жахливих загроз і мерзенних задумів

противника. Чудово працюють повідомлення про створення противником,
наприклад, бактеріологічної чи ядерної зброї.

3. Абсолютна очевидність. Замість будь-яких доказів аудиторії

систематично подається те, у чому її потрібно переконати. І подається як
щось само собою зрозуміле, і тому підтримується переважною більшістю
населення. Людська психіка автоматично реагує на думку більшості,
прагнучи до неї приєднатися.

Приклад – публікація різного роду соціологічних опитувань, що

демонструють суспільну єдність з того чи іншого питання. Важливо
пам'ятати, що пропаганда чорна, і дані можуть братися зі стелі.

4. Невідомий герой. Суть у хибній героїзації, наприклад, власних

військ. Будь-яка війна – це щось жорстоке, нелюдське та безглузде для
звичайних людей. І тому вона за замовчуванням завжди викликає величезний
опір психіки, який посилюється страхом за себе та близьких. І тоді цьому
21
опору необхідно протиставити інші емоції. Саме тому немає армії
загарбників чи окупантів – є лише армії визволителів і рятівників.

Єдиний спосіб перемогти опір людини ідеї війни – створити у неї

ілюзію боротьби за високі моральні цінності, які нібито виправдовують
нелюдяність того, що відбувається.

5. Багаторазове повторення (метод Геббельса). Навіювання якоїсь

інформації відбувається шляхом її постійного втовкмачування в голови
людей. Діє принцип «Брехня, повторена тисячу разів, стає правдою». Цим
методом старанно користуються пропагандистські ЗМІ, також він
застосовується у створенні реклами при написанні слоганів.

6. Напівправда. Брехня в чистому вигляді лежить на поверхні і

відштовхує, але якщо змішати її з правдою, так, щоб фікція полягала в
ключових моментах, виходить супер-зброя для поневолення. Метод полягає
у кількох твердженнях, частина яких обов'язково є загальновідомими або
легко перевіряються. Друга частина або спотворюється, або замовчується.

Напівправда приваблює напускним благородством – не потрібно її

спростовувати. І що вище у ній частка правди, то вона небезпечніша.

7. Страшилки. На чаші терезів у свідомості людей ставляться два зла:

одне – велике, страшне і жахливе, друге – трохи менше, а отже інтуїтивно
більш підходяще і навіть іноді привабливе. Метод використовується у
вибудовуванні громадської думки, найчастіше для виправдання поганих
вчинків окремих людей або цілих держав. В ідеалі народ має сам вибрати
найменше зло.

Різновид методу – технологія «Вікна Овертона». Йдеться про якесь

«вікно можливостей» для обговорення окремих ідей і тим, у якому особи, які
висловлюють свої погляди, не будуть автоматично скомпрометовані в очах
тих, хто їх оточує. Відбувається заміна понять «погане-добре».

8. 40 на 60. Метод реалізується шляхом подачі в маси за допомогою

ЗМІ порційної інформації: 60% - на користь противника для підтримання
довіри аудиторії, 40% - дезінформації.

Класичний спосіб - публікація різного роду соціологічних опитувань,

що демонструють суспільну єдність з того чи іншого питання. Важливо
пам'ятати, що пропаганда чорна, і дані можуть братися зі стелі.

Астротурфінг

22
 Астротурфінг – штучне формування громадської думки або емуляція
громадської підтримки шляхом масштабного коментування в середовищі
інтернет-комунікацій.

Астротурфінгу властиві певні інструменти:

 створення бригад для розміщення повідомлень в соціальних мережах,
чатах, форумах, новинах, для просування або, навпаки, для осміювання
(нерідко за допомогою троллінгу) певних ідей;
 поширення в Мережі ідей, які будуть підтримані і ретранслювати
більшістю користувачів;

 «серфінг» - технічна «накрутка» лічильника переглядів тієї чи іншої

інформації для підняття її в рейтингу.

Астротурфінг може використовувати спеціально найнятих людей, які

на форумах, в блогах і соціальних мережах пишуть замовні пости і коментарі
з метою створення враження спонтанної масової підтримки або осуду
заданих реалій (товару, продукту, сервісу, події, точки зору та ін.).

Астротурфінг - це практика використання оманливих комунікацій для

того, щоб корпоративне чи політичне повідомлення виглядало природним та
органічним, ніби воно походить від дуже розподіленої групи людей або
природних соціальних рухів. Цей термін часто використовується в політиці,
але також може використовуватися в ІТ, оскільки ті, хто займається
астротурфінгом, зазвичай використовують конкретні типи цифрових медіа,
наприклад сайти огляду в Інтернеті та платформи соціальних медіа.

Астротурфінгом можуть займатися особи, що мають особисті

програми, або високоорганізовані групи, що фінансуються великими
корпораціями, лобістами , профспілками , некомерційними організаціями або
організаціями активістів .

Вікно Овертона
Вікно Овертон – спеціальна теорія, за допомогою якої можна легко
насадити в підсвідомість суспільства абсолютно будь-яку ідею. Межі,
завдяки яким приймаються дані ідеї, описані в теорії Овертон. Досягти їх
можна, якщо зробити послідовні дії, які складаються з зрозумілих кроків.
Назва дане поняття одержало завдяки соціологу Джозефу Овертону.
Саме він у дев'яностих роках вирішив запропонувати цю теорію. Завдяки цій
ідеї Овертон запропонував оцінити думки народу і ступінь того, наскільки
вони прийнятні.

23
 По суті, Овертон зміг описати технологію, яка здатна діяти протягом
того періоду часу, скільки людина існує. Просто давні люди розуміли дану
технологію інтуїтивно, тобто на підсвідомому рівні. Але, а сьогодні вона
змогла здобути певні форми, плюс стала математично точна.

Вікно Овертон технологія програмування суспільства, легалізації

чого завгодно: етапи, як це працює на прикладі канібалізму
Уявіть собі, що ведучий на телебаченні несподівано почне
розповідати про канібалізм. Суспільство настільки бурхливо відреагує на це,
що веде просто звільнять. Але якщо буде запущено Вікно Овертон, то
легалізація канібалізму людям здасться звичайної завданням.

Перша сходинка – немислимо. Тема, що стосується канібалізму,

виглядає огидно, вона не прийнятна людям. Не можна обговорювати дану
тему ніде, оскільки дане явище вважається забороненим.
Але, якщо постійно за допомогою телевізора або радіо стосуватися
теми канібалізму, люди почнуть звикати до неї. Це, звичайно ж, буде
немислимо. Проте з часом буде знято заборону на цю ідею, вона стане
широко поширюватися серед людей, викликаючи у них асоціації з древнім
світом.
Друга сходинка – радикально. Тепер не заборонено обговорювати
тему канібалізму, час від часу на передачах по телевізору можна побачити, як
провідні описують людоїдство. Але люди сприймають його, як марення
психопатів.
Через деякий час ці люди частіше виникають на екранах, утворюючи
групи. Вони влаштовують симпозіуми, де обговорюють канібалізм,
вважаючи його природним явищем. Саме на цій сходинці Вікно Овертон
розташований у самому вирішальному положенні.
Третя сходинка – прийнятно. Наступний крок, який призводить
теорію до доступного рівня. Ідея обговорюється людьми, які до неї звикли і
не бояться теми. Дуже часто в репортажах можна почути, як збираються
мітинги, де люди підтримують помірний канібалізм. Вчені і раніше
стверджують, що поїдання собі подібних – це маячня, який закладений в
людях природою.
Четверта сходинка. Населення починає сприймати ідею розумною.
Якщо цією ідеєю не зловживати, тоді вона буде допустима в нашому житті.
По телевізору можна побачити безліч розважальних програм, які
безпосередньо стосуються канібалізму. Люди сміються над темою, вважають
її повсякденною і одночасно дивною. Ідея набуває велику кількість
напрямків і різновидів.
П'ята сходинка – стандартно. Вікно змогло майже дійти до
головного рівня. Переходячи від людожерства до стандарту, люди починають
24
думати про те, що дана проблема вважається вельми поширеною в
суспільстві. Часто виникає велика кількість телевізійних передач, які
намагаються «окультурити» канібалізм. Випускаються різні кінофільми, де
людожерство – головна тема.
Шоста сходинка – діюча норма.Заключний крок Вікна Овертон, де
канібалізм вільно використовують люди. Голоси, які заперечують
людожерство, караються. Серед людей масово поширена ідея канібалізму.
Все, саме на цій сходинці суспільство стає знекровленим і розчавленим.

Список рекомендованої літератури:

1. Види психологічного впливу. Соціальна психологія: веб-сайт. URL:
https://pidru4niki.com/1679042239134/psihologiya/vidi_psihologichnog
o_vplivu (дата звернення: 31.03.2022).

2. Лепеха Я. Які наративи використовує кремлівська пропаганда.

Детектор медіа: веб-сайт. URL: https://suspilne.media/218468-aki-
narativi-vikoristovue-kremlivska-propaganda/ (дата звернення:
31.03.2022).

3. Марусяк Т. С.  Методи та форми впливу на громадську думку у

сучасному українському суспільстві. Міжнародний науковий
форум: соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент. - 2015. -
Вип. 17. - С. 106-114.

4. Навіювання. Психологія педагогічного спілкування: веб-сайт. URL:

https://stud.com.ua/83544/psihologiya/naviyuvannya (дата звернення:
31.03.2022).

5. Нацистська пропаганда. Енциклопедія голокосту: веб-сайт. URL:

https://encyclopedia.ushmm.org/content/uk/article/nazi-propaganda (дата
звернення: 31.03.2022).

6. Овсяннікова О. О. Судова влада та громадська думка: до постановки

проблеми / О. О. Овсяннікова // Науковий вісник Ужгородського
національного університету. Серія : Право. - 2014. - Вип. 28(3). - С.
150-153.

7. Пропаганда. Termin.in.ua. веб-сайт.

URL:/https://termin.in.ua/propahanda/(дата звернення: 13.04.2022).

8. Штельмашенко А. Д. Формування суспільної думки в державі / А. Д.

Штельмашенко // Вчені записки Таврійського національного
25
 університету імені В. І. Вернадського. Серія : Державне управління.
– 2018. – Т. 29(68), № 2. – С. 129-134.

9. Шутов Р. Пропаганда та маніпуляція. Медіа Драйвер: веб-сайт.

URL:
http://mediadriver.online/manipuliatsiyi_ta_propahanda/manipulyatsiyi-
ta-propaganda/ (дата звернення: 31.03.2022).

26