ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ШЛЯХІВ РОЗВИТКУ І ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРИ

ЧАСІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Питання теми
1. Середньовіччя як своєрідна епоха в історико-літературному процесі.
2. Клерикальна література та архаїчний епос.
3. Героїчний епос зрілого Середньовіччя.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

1. Середньовіччя як своєрідна епоха в історико-літературному процесі.
Доба Середньовіччя тривала з V по XVII ст. і збігається зі становленням, розвитком і занепадом
феодалізму на території Західної Європи.
Процес історичного розвитку феодальної формації був складним. Учені умовно поділили його на
кілька етапів:
1) раннє Середньовіччя (V—X ст.);
2) зріле (класичне) (XI—XIV ст.);
3) пізнє Середньовіччя, у межах якого відбувся перехід до нової культури — доби Відродження
(XV — перша чверть XVII ст.).
Раннє Середньовіччя — період великого переселення народів, занепаду одних держав і
утворення інших, криза Римської імперії й перехід до феодального середньовіччя, що
супроводжувалася міцніючою гегемонією християнської ідеології. Духовна влада Папи
Римського поширювалася на держави романо-германських народів. Мовою культури й літе-
ратури в Європі була латинська. Унаслідок складних процесів в економічному й політичному
житті регіону розвиток культури уповільнився, і тому період із середини VI до середини VIII
століття іноді називають «темним». У часи, коли королем франків був Карл Великий (VIII—
початок IX ст.), відбувалося значне культурне пожвавлення й оновлення функціонування латини.
При дворі Карла утворився гурток учених, який одержав назву «Академія». Розвивалася освіта,
мистецтво, архітектура. Ахен став центром культури. Видатним письменником того часу був
енергійний помічник короля у справах культури, діяч «Академії» Алкуїн. Лірична поезія
Алкуїна, традиції якої продовжили його учні, сприяла розвитку лірики світського й релігійного
змісту латинською мовою. Цей короткий період культурного піднесення обмежувався роками
правління Карла Великого і увійшов в історію як «Каролінгське відродження».
Зріле Середньовіччя — період повного утвердження феодального способу виробництва, що
характеризується економічним та політичним пануванням знатних феодалів, які мали васалів —
маломаєтних рицарів. Феодал теж не був повністю незалежним, а вважався васалом більш
владного сеньйора чи сюзерена — короля.
Але для доби Середньовіччя була властива слабкість централізованої влади. Заможні феодали
інколи навіть зазіхали на трон короля. Між феодалами велися постійні війни за владу, володіння
землями й селянами, які мешкали на них. Час від часу спалахували селянські повстання, однак ці
виступи жорстоко придушувалися. Друга ознака Зрілого Середньовіччя — утвердження
християнства й прийняття нової релігії народностями віддалених районів Європи. У сфері
духовенства встановилася своя ієрархія санів, на чолі якої стояв Папа Римський.
2. Клерикальна література та архаїчний епос.
Література раннього Середньовіччя була представлена клерикальною літературою та архаїчним
епосом. Клерикальна література посідала чільне місце, тому що головну ідеологічну роль у
суспільстві відігравала церква. Вона була представлена різними жанрами.
1. Житія святих — короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги та страждання людей,
канонізованих християнською церквою, іноді їх називали агіографією (від гр.: святий і пишу).
Головна їх функція — дидактична, тобто повчальна.
2. Патерик — різновид житія, збірка повчальних оповідань про життя християнських самітників
і ченців Близького Сходу та Італії III—VII ст., які прославилися своїм благочестям або
стражданням за християнську віру. Від житій патерики відрізнялися тим, що в них описувалося
не все життя святого — від дитинства до смерті, а лише найбільш повчальні фрагменти.
Виділяли Синайський, Єгипетський, Скитський, Римський, Ієрусалимський патерики.
3. Видіння — описи бачення ясновидцем того, що відбувається після смерті. Вони і приваб-
лювали, і відстрашували, оскільки могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси.
4. Сповідь — проповідь, гімн, молитва, повчальна поеми на біблейські сюжети, служили
засобом для пробудження милосердя і співчуття до ближніх.
Поряд із клерикальною літературою, яка створювалася винятково латиною, існувала усна
народна творчість, або фольклор. У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний
епос. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею
патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило,
під акомпанемент національного музичного інструменту. Хоча епос у кожній країні мав свої
національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:
• міфолгізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами та казками;
• зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ і
велетнів;
• наділення головних героїв — казково-міфологічних персонажів надзвичайною силою та
фантастичними здібностями (літали, ставати невидимим, зменшуватися тощо); Поетика ранніх
зразків такого епосу тісно пов'язана з фольклорними елементами: зверненням до казкових
образів та ситуацій, поєднанням реальних подій з фантастичними, наданням головної ролі
надприродним силам і явищам, переосмисленням і міфологізацією подій, то у свого чергу
визначало сюжет епічних творів. Герой архаїчного епосу — богатир, втілення найкращих рис
народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди
перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу.
• єдність фантастичного, незвичайного з реальною дійсністю, історією.
Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками:
англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»;
кельтським — розповіді про Кухуліна;
скандинавським — пісні «Едди».
Англосаксонський епос. «Пісня про Беовульфа».
Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня. У поезії VI—VII ст. одним із
улюблених героїв такої пісні став Беовульф, син Ектеова. Епічну пісню виконував скоп. Поема
велика за обсягом (3183 вірші), складається із вступу і двох частин, які поєднані лише
особистістю головного героя Беовульфа. Кожна з них розповідає в основному про його подвиги,
хоча в поемі були і вставні епізоди. Король Хротгар мав успіх у війнах, тому й став багатим. Він
задумав побудувати пишну палату для бенкетів на честь свого війська. Неподалік від палати, у
болоті, було лігво чудовиська Гренделя.
Одного разу вночі воно схопило 30 воїнів, затягло їх до свого лігва, пожираючи. Потім
чудовисько стало з'являтися кожної ночі за своєю кривавого здобиччю. Чутки про це лихо
досягай землі геатів (скандинавське плем'я, яке мешкало в південних областях Швеції). Почув
про те і хоробрий воїн короля Хікелага Беовульф, наказав зібрати корабель і поспішив на
допомогу Хротгару. Разом з ним вирушили 14 найхоробріших воїнів короля. Беовульф вбиває
Гренделя. Але помститися приходить його мати. Але датчанам і геатам вдалося прогнати
чудовисько. Зранку богатир відправився на пошуки чудовиська. Сліди привели героя до болота,
яке так і кишіло гадюками і чудовиськами. Беовульф спускався на дно болота цілий день,
відбиваючись від потвор. На дні прірви він побачив матір Гренделя, напав на неї, наносячи удар
за ударом, але не зміг перемогти. Тоді Беовульф зірвав зі стіни величезний меч і вбив її, тим же
мечем відрубав голову мертвого Гренделя. Хотів забрати меч з собою, але той, як лід, розтанув
до самої рукоятки в його руках.
У другій частині твору Беовульф зображений уже людиною похилого віку
Твір названо піснею, оскільки він адресований слухачам і містить похвалу, славу героїчному
подвигу. Основу стилю склали й елементи усного пісенного жанру: наявність пісенної
символіки. Віршована техніка поеми свідчить про те, що вона написана давньонімецьким
алітеруючим віршем, властивим пам'яткам писемності та усному давньонімецькому епосу.
Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). І скели й саги у
перекладі означають «сказання», «розповідь».
Створювали і зберігали пісні та скели (великі прозові твори з поетичними вставками епічного
характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. У кельтів
бардами називали народних співаків — поетів, які згодом стали займатися пісенно-поетичною
творчістю професійно, живучи при дворах феодалів або мандруючи. Філіди ж займалися
літературною діяльністю начеб за сумісництвом, бо посідали дуже важливі посади при дворах
кельтських володарів: були радниками, жерцями. Оскільки її суспільному становищі бардів і
фелідів існувала така велика різниця, то й сфери літературної діяльності у них були різні: барди
створювали різноманітні пісні — похвальні, викривальні, ліричні та інші, а філіди творили
своєрідний літопис національної історії — епічні скели.
Виділяють два цикли кельтського епосу: уладський (від назви племені уладів, що мешкали на
території сучасного Ольстера), цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв
— особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій терито-
рії Ірландії, крім Ольстера).
Уладський цикл. Спочатку центральним героєм уладського циклу кельтських скел був
напівлегендарний король Конхобар, згодом небіж Конхобара — непереможний богатир
Кухулін, якого часто називали «кельтським Гераклом». Отже, герой став втіленням найкращих
рис народу, вираженням його сил і можливостей.
Цикл Фіннна. У III ст. на півдні Ірландії існувала військова організація, яка не підкорялася
королівській владі. У неї були свої закони:
Брати собі дружину не за багатий посаг, а за особисті якості.
Не чинити насильства до жінок.
Не відмовляти жінкам у їжі та коштовностях.
Відступати в битві не менше як перед 10-ма воїнами.
«Переслідування Діармайда і Грайне». Кельтський епос суттєво відрізнявся від
англосаксонського, по-перше, тим, що був поділений на цикли. По-друге, його головним героєм
був не лише чоловік — богатир, а й жінка, причому хитра, незалежна, цілеспрямована, здатна на
великі почуття. Безперечно, автор ідеалізував жінку, але її образ жодним чином не принижував
образ героя-богатиря. Разом з тим таке ставлення до жінки було нетиповим для того часу в
цілому і героїчного епосу як жанру літератури зокрема.
Скандинавськи саги. Основні пам'ятки давньоісландської художньої літератури поділяються на
три групи: пісні «Едди», поезія скальдів та прозаїчні саги.
«Еддою» називається збірка пісень, частково міфологічного і морально-повчального
(дидактичного), а частково — героїчного змісту. Збірка укладена в XIII ст. з пісень різних часів.
Свою назву вона отримала від першого видавця в ХVІІст. Сноррі Стурлусона. Спочатку твір мав
заголовок «Едда», що означало «прабабуся», тобто вісниця певної давнини.
«Старша Едда» — це 19 героїчних пісень, найбільш популярними з яких є три пісні про Хельги.
«Мала Едда» складалась з шести пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів
і навчали життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня «Сни Бальдри». Поезія скальдів
занепала наприкінці ХІІ ст. На той час у скандинавських землях, особливо в Ісландії, розквітала
проза — національна історіографія й сага.
3. Героїчний епос зрілого Середньовіччя.
Процес становлення феодальних відносин у більшості країн Західної Європи завершився
наприкінці XI ст. Почалась доба зрілого феодалізму.
Європейське суспільство розділилось на два класи — землевласників-феодалів і селянство.
Феодальна держава складалась із замкнутих помість-феодів, які були основною клітиною
феодального суспільства. Маломаєтні рицарі та рицарі-однощитники були васалами багатших
баронів, а ті, в свою чергу, залежними від могутньої феодальної знаті — герцогів, графів,
безпосередніх васалів короля — верховного сюзерена, номінального правителя держави. У цю
добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподіван-
ня.
Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні
співці. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині—шпільманами, в Іспанії — хугларами.
Вони дещо нагадують російських скоморохів. Світська влада і церква, які вороже ставились до
мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи
«паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи
на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Мандруючи
шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні
події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну.
Поетика ранніх зразків героїчного епосу має багато спільних рис із поетикою чарівної казки:
героїка поєднується з фантастикою, значну роль відіграють міфологічні, казкові образи та
ситуації, герої наділяються чаклунською силою, вони спілкуються з богами, духами. Ворожі
сили, представлені образами чудовиськ, людожерів, драконів.
На більш пізніх етапах розвитку жанру відбуваються істотні зміни у тематиці й поетиці творів.
Тема захисту роду трансформується у тему незалежності держави. Виникає епічний образ
короля, що уособлює єдність і незалежність держави. У зв'язку з цим в епосі високо оцінюється
вірність сюзерену.
Виникає мотив військового протистояння іноземцям. Патріотичні мотиви, пов'язані з боротьбою
проти завойовників, у період поширення „світових" релігій часто набувають релігійної форми
боротьби з „невірними". Все це накладає певний відбиток на трактування героїчної особистості у
героїчному епосі і приводить до значних змін у системі поведінки героя й у тому, як виражається
його безмежна відданість спільній справі.
На пізньому етапі розвитку епосу з'являються спроби розкрити психічний стан героїв —
виникають і набувають все більшого значення мотиви особистих інтересів (кохання, пристрасті,
майнові інтереси). Тим самим готується ґрунт для розвитку рицарського роману. Героїчний епос
Франції. „Пісня про Роланда". Героїчний епос Іспанії « пісня про мого Сіда», « Пісня про
Нібелунгів»

4.Німецький епос ХІІ-ХІІІ ст.

Імперія Карла Великого складалась з етнічно різних племенних об'єднань. За верденським дого-
вором (843), власне германські землі відійшли одному з його внуків — Людвіку Німецькому.
Процес християнізації цих земель завершився в IX ст., з ним зв'язана поява в цих краях
письменності за допомогою латинського алфавіту.
До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціально-економічні зрушення, у країні зростає роль
рицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським. Якщо раніше німецька
література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями, жанри,
теми, сюжети світського характеру. Літературний процес стає різноманітним і яскравим.
Нових вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні
співці — шпільмани. На відміну від «шансон де жест», німецькі поеми не співаються — вони
призначені для читання з рукопису. Кращими зразками героїчного епосу цього періоду є поеми
«Пісня про Нібелунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха Бернського та ін.
Німецький епос XII—XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи ве-
ликого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо
придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями,
вишуканою мовою. В німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її
варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю
феодально-рицарської Німеччини XII—XIII ст.

5.„Пісня про Нібелунгів". Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є

«Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Про виняткову популярність цієї
поеми свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано в 1757 р. в добу
Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.
Історія створення. Питання про авторство поеми викликало немало суперечок. Більшість
дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). Безумовно, це була
людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою
свого часу, зокрема з мінезангом, а також з придворними звичаями та побутом.
В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого
переселення народів,- завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст.
Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів,
що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й
бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст.
східногерманським племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436
року захопили гунни.
«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла
виникненню численних досліджень. Виявлено сюжетну спільність «Пісні» з рядом
скандінавських пам'яток («Старшою Еддою», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.),
що свідчить про спільні сюжетні корені, які сягають у старогерманську давнину. Окремі
елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські
змагання наречених з Брюнхільдою та деякі інші мотиви й епізоди).
Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel — туман,
звідки «Нібелунги» — діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають
як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; в другій — Нібелунгами вже називають бургундів.
Сюжет. «Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авентюр. Шпільман починає свою
розповідь з прославлення краси Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вормсі — столиці
Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну
красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати
Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську
королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком,
повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручи-
ти Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-
невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе
переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений
прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і
зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. В
знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на бать-
ківщину. Через 10 років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами
виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена
Брюнхільда кличе васала Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда
гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і
може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів — запоруку
влади та могутності — і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина.
У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних (і з думкою про
помсту), Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і
шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На
прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та
васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни
нападають на гостей. В залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава
різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій,
бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних
муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю
скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебрант,
який бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває
її. Сивий Етцель оплакує смерть своєї дружини та сина. Так гине рід бургундських королів. На
захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрантом завжди
виступає в епосі як носій правди і справедливості.
Особливості твору. «Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива
давнина та пишний придворно-рицарський побут виступають у поемі в складному переплетінні.
В ній відбилися спогади про події великого переселення народів, про далекі мандри, переходи,
кровопролитні битви. Так, у германському епосі варварських часів велике місце займають
мотиви кривавої помсти, родової й особистої честі. Це відображено і в «Пісні». Сварка
Брюнхільди з Крімхільдою і помста, яка стала результатом цієї сварки, відіграють значну роль у
розгортанні майже всього сюжету. В поемі причина сварки має свій соціальний підтекст:
Брюнхільді ніби образливо, що зовиця не є рівнею їй (вона вважає, що Зігфрід — васал її
чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда
Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає
страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей.
Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських ко-
ролів. За поняттями того часу Хагена не можна вважати просто підступним, холодним вбивцею.
Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала — самовіддана служба
сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм
древньогерманських уявлень: він знає свою «долю» і знає, що спіткає бургундів у майбутньому.
Могутній, похмурий, невмолимий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому,
приймаючи все як належне і неминуче. Автор (під впливом придворно-рицарських звичаїв) нама-
гається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною
ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пишному фоні придворного буття в «Пісні»
діють герої ще з варварським складом душі.
Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген,
Брюнхільда, протиставлений образ народного героя — Зігфрида. Улюблений народний герой
— не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній
свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну богатирську силу, свободу, радість і
красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби
Нібелунгів, пробуджує «сплячу красуню»... В поемі показана його мужня зрілість, мирне
царювання і щасливе подружнє життя, його вірність друзям, глибина почуттів до
Крімхільди, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добра, правди і
справедливості.
Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського
середовища XII—XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети,
полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському
поняттю честі, подружньої любові та вірності.
Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія в розповіді про сватання Гунтера
та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, приреченість у лінії Зігфріда;
похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в
описі картин розкішного придворного побуту.
«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного
епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття
національної єдності іспанської пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» — мотив помсти,
криваві чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в
основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного
індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному фоні. Водночас автор, котрий
жив на межі XII-ХІІІ ст., змальовуючи трагічне минуле, відтворює сучасну йому епоху,
позначену кривавими феодальними чварами й безмежними людськими стражданнями. Тому
типовий для багатьох фольклорних творів мотив зіткнення добра і зла, найповніше уособлених у
двох центральних персонажах поеми - Зігфріді і Хагені,- розгортається в реальних соціальних
умовах.

КЛАСИЧНИЙ СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЕПОС

План
1. Загальна характеристика літератури епохи Середньовіччя.
2. Клерикальна література та архаїчний епос
3. Лицарський кодекс честі та його відображення у „Пісні про Роланда”.
4. Художні особливості „Пісні про Роланда”.
5. Побутове та героїчне у „Пісні про мого Сіда”.
6. Міфологічне та історичне у „Пісні про Нібелунгів”.