1.

Германістика як наука: об’єкт, предмет, методи, структура германістики та зв’язки з

іншими науками.
Германістика є науковим напрямом, що вивчає мову, культуру, літературу та історію
народів, які говорять німецькою мовою. Об'єктом германістики є німецькомовні народи,
їх мова, культура, література та історія.
Предмет германістики включає в себе дослідження граматики, лексики та фонетики
німецької мови, а також її розвитку, діалектів та сучасної комунікативної практики. Також
до предмету германістики належать література та культура німецькомовних народів від
середньовіччя до сьогодення, а також їх історія та соціокультурний контекст.
Методи германістики включають лінгвістичні методи (наприклад, структурний аналіз
мови), історичні методи (наприклад, дослідження історії літератури та культури) та
культурологічні методи (наприклад, дослідження культурних символів та традицій).
Структура германістики включає в себе такі дисципліни, як лінгвістика,
літературознавство, культурологія та історія. Германістика також має зв'язки з іншими
науками, такими як філософія, соціологія, політологія та інші, оскільки вона вивчає
культуру, літературу та історію народів.

2. Індоєвропейська мовна сім’я та місце в ній германської групи мов.

Індоєвропейська мовна сім'я є найбільшою мовною сім'єю на Землі, яка включає понад
400 мов. Ця мовна сім'я виникла близько 4000-2500 років тому і розповсюдилася від
Європи до Індії та Ірану.
Германська мовна група є однією з головних груп індоєвропейської мовної сім'ї. Вона
включає мови, які говоряться у різних країнах світу, таких як англійська, німецька,
голландська, данська, норвезька, шведська та інші.
Германська мовна група розгалужується на дві гілки: Західну та Східну германську мовні
групи. Західна германська мовна група включає такі мови, як англійська, німецька,
голландська, фризька та інші. Східна германська мовна група включає такі мови, як
готська (вимріла мова), готські мови, які говоряться в Східній Європі, та інші.
Германська мовна група має спільні риси з іншими мовними групами індоєвропейської
мовної сім'ї, такими як спільна граматика та лексика. Однак, вона також має відмінності,
що роблять її унікальною серед інших груп індоєвропейської мовної сім'ї.

3. Історичні відомості про давніх германців. Класифікація германських племен та

германських мов.
Давні германці - це племена, що мешкали на території сучасної Європи в період збірної
культури, бронзової доби, залізної доби та раннього Середньовіччя. Германці були одним
з основних народів, які брали участь у формуванні Європейської цивілізації.
За історичними даними, германці мешкали в північній та західній Європі від Дунайського
луку до північного узбережжя Скандинавського півострова. У давнину, германські
племена були відомі своєю бойовою майстерністю та військовими здобутками, такими як
захоплення Риму готами в 410 році.
Германські племена можна класифікувати за географічним та культурним критеріями, а
також за мовними групами. Германські мови поділяються на три групи:
західногерманські, східногерманські та північногерманські мови.
Західногерманська мовна група включає мови, які говоряться в Німеччині, Швейцарії,
Австрії, Люксембурзі та Ліхтенштейні. До західногерманської мовної групи належать
німецька, нижньонімецька, алеманська та франконська мови.
Східногерманська мовна група включає мови, які говоряться в Польщі, Чехії, Росії та на
Україні. До східногерманської мовної групи належать готська мова та східногерманські
мови, які вимерли в давнину.
Північногерманські мови - це мови, які говоряться в країнах, розташованих на півночі від
Німеччини, таких як Данія, Норвегія, Швеція та Ісландія. До північногерманських мов
належать датська, норвезька та шведська мови.

4. Міфологія давніх германців.

Міфологія давніх германців складалася з багатьох божеств та персонажів, які
представляли різні аспекти життя та природи. Давні германці вірили в існування трьох
світів: Небесного, Земного та Підземного.
Найвідомішим богом серед германців був Один (відомий також як Вотан), який вважався
богом війни, мудрості та магії. Він був головним богом у пантеоні скандинавських богів.
Інші відомі боги серед германців включали:
 Тора - бога грому та блискавки
 Фрею - богиню кохання та плодючості
 Тюра - бога правосуддя
 Хель - богиню Підземного світу та смерті
Давні германці також вірили в існування різноманітних істот, таких як тролі, ельфи,
дракони та демони. Ці істоти були часто пов'язані з різними природними явищами та
подіями.
Міфологія давніх германців вплинула на культуру та літературу країн, де германські мови
є домінуючими, включаючи Німеччину, Данію, Швецію, Норвегію та Ісландію.

5. Культура давніх германців.

Культура давніх германців була досить розвиненою і мала свої особливості. Давні
германці були племенними спільнотами, які мали свої традиції, мову та звичаї. Одним із
важливих елементів культури германців була мова. Мова германців належала до
індоєвропейської мовної сім'ї та мала свої особливості, які робили її унікальною.
Іншим важливим елементом культури були релігійні вірування та ритуали. Давні германці
вірили в існування багатьох божеств та істот, які мали різні функції. Релігійні ритуали
мали велике значення у житті германців і пов'язувалися з різними подіями, такими як
народження, смерть, війни тощо.
Культура германців також включала мистецтво та літературу. Зокрема, епос "Пісня про
Нібелунгів" є одним із найвідоміших творів германської літератури. У мистецтві
германців були популярні різноманітні розписи та гравюри на дереві та камені.
Давні германці також займалися ремеслом та землеробством. Вони виробляли зброю,
одяг, посуд та інші предмети, які були необхідні для їхнього життя та діяльності.
Усі ці елементи культури давніх германців мали велике значення та вплинули на культуру
країн, де германські мови є домінуючими.

6. Суспільно-економічний устрій давніх германців.

Давні германці були племенними спільнотами, які мали свої особливості у суспільному та
економічному житті. Суспільний устрій германців базувався на системі родових та
племінних зв'язків. Кожен член племені був частинкою роду, який в свою чергу входив у
плем'я.
Економічне життя германців базувалося на землеробстві та скотарстві. Германці
вирощували зерно, овочі, фрукти та інші продукти, які були необхідні для життя.
Скотарство також було важливою галуззю економіки германців, оскільки вони
використовували худобу для виробництва молока, м'яса та шкір.
Також важливим елементом економіки германців була торгівля. Германці торгували з
іншими народами товарами, такими як зброя, метали, шкіри та інші продукти. Торгівля
відігравала важливу роль у розвитку економіки германців та дозволяла їм отримувати
продукти, яких не було у їхніх землях.
Управління в германських племенах було досить просте та базувалося на виборах. Відомо,
що воєводи та вожді племен обиралися з числа найвпливовіших та найдосвідченіших
членів племені. Вони мали великий авторитет та були відповідальні за прийняття рішень у
важливих справах.
Отже, суспільно-економічний устрій давніх германців базувався на системі родових та
племінних зв'язків, землеробстві та скотарстві, торгівлі та простій системі управління, що
базувалася на виборах.
7. Східногерманські племена. Епоха Великого переселення народів.
Східногерманські племена були однією з груп германських племен, які заселяли Східну
Європу на початку нашої ери. До складу цих племен входили, зокрема, вінди, готи,
бургунди, гепіди та інші.
Епоха Великого переселення народів (IV-V століття н.е.) була часом міграції народів зі
Сходу на Захід та переміщення народів в межах Європи. Серед переселяючихся народів
були і східногерманські племена, зокрема, готи, які були одними з найбільш відомих та
впливових народів того часу. Вони переселилися на Балкани та до Італії, де заснували свої
держави.
У цей період також відбулися великі переміщення племен на території східних
германських племен, які були змушені шукати нові землі для проживання через тиск
інших народів, зокрема, гунів. Ці переміщення стали причиною створення нових держав
та перетворення східногерманських племен у складові етнічні групи, з яких згодом
склалися слов'яни, маг'яри, румуни та інші народи.

8. Західногерманські племена. Франкська держава.

Західногерманські племена на початку нашої ери заселяли територію сучасної Німеччини,
Нідерландів, Бельгії та Франції. До складу цих племен входили, зокрема, франки, алемани,
баварці, фризи та інші.
Франки були одними з найбільш відомих та впливових західногерманських племен. У VI
столітті франки створили свою державу на території сучасної Франції та західної
Німеччини. Першим королем франків став Клодвіг I, який здійснив об'єднання франків та
розширення їх влади за межі своїх земель. Пізніше, в VIII столітті, франки під
керівництвом Карла Великого стали одними з найбільших та найвпливовіших держав
Європи.
Франкська держава була заснована на основі феодальної системи управління. Король був
головою держави та владарем, але він мав своїх поміщиків та дворян, які керували
певними територіями та підлягали королю. У франкській державі також існувала система
васалів та феодалів, які віддавали королю свою вірність та отримували від нього землі та
право керувати певними територіями.
Франкська держава стала важливим фактором в історії Європи та вплинула на подальший
розвиток європейської культури та цивілізації.

9. Особливості розвитку північногерманських племен. Епоха вікінгів.

Північні германські племена, такі як скандинави, жили в умовах складного рельєфу та
суворого клімату. У зв'язку з цим, вони розвивали особливу культуру та господарство.
Епоха вікінгів, що припала на 8-11 століття, була періодом, коли скандинавські племена,
такі як вікінги, здійснювали рейди та нашестя на території Європи та Сходу. Вікінги були
відомі своєю мореплавницькою та торговельною активністю, а також сильною військовою
організацією. Вони вважалися одними з найбільш жорстоких та нещадних воїнів того
часу.
У період після вікінгів північні германські племена продовжили свій розвиток, але були
під впливом католицької церкви та західноєвропейської культури. В результаті, вони були
змушені перейти на християнство та прийняти нові форми організації суспільства та
господарства. Так, у Скандинавії виникли перші феодальні держави, а шведські та данські
королі стали правителями цих держав.

Західногерманські мови: нідерландська мова

Нідерландська мова утворилася на основі інгвеонських та іствеонських племінних діалектів, якими
розмовляли салічні франки, фризькі та саксонські племена. В історії нідерландської мови
розрізняють три періоди – давньонідерландський (ІХ-ХІ ст.), середньонідерландський (XІI-XV ст.),
новонідерландський (починаючи з XVІ ст.).

Нідерландська мова обслуговує нині понад 20 мли. осіб – населен¬ня Нідерландів (14,5 млн.),
Бельгії (5,6 млн.), Сурінаму (393 тис.), Антільських островів (265 тис.), США і Канади (980 тис.).
У фонологічній системі нідерландської мови розрізняють 16 голосних і 20 приголосних. Голосні
дифенціюються за відкритістю/закритістю, довготою/короткістю. Наголос силовий нефіксований. У
системі іменника розрізняють категорію роду (загальний, середній), відмінка (загальний,
присвійний), числа (однина, множина). У дієслівній системі розрізняють категорії часу, стану,
способу. Для речення характерна рамкова конструкція. Лексичний склад поповнюється за рахунок
афіксації і словоскладання. Запозичення з латинської та французької мов.
Західногерманські мови: фризька мова
В історії фризької мови розрізняють три періоди:
- давнофризький (до 1550 року);
- середньофризький (1550-1800 роки);
- новофризький (з 1800 року).

Фризька мова – єдина з германських мов, носії якої не мають своєї державності. Фризькою мовою
розмовляють на території двох держав – Нідерландів і Німеччини, при цьому її діалекти
розпадаються на три основні групи – західнофризькі (поширені на території Нідерландів у провінції
Фрисляндії, де існує чотири основні діалекти, з яких найближчим до літератур-ної мови є так
званий клайфриск; серед міського населення поширена так звана міська фризька мова, для якої
характерне змішування фризь¬ких і голландських елементів), східнофризькі (територія Нижньої
Саксонії, Німеччина) та північнофризькі (територія Шлезвіг-Гольштейн, Німеччина). Всі носії
фризької мови є білінгвальними, тому що фризька – це мова переважно усного спілкування.
Внаслідок досить пізнього розвитку в Фрисландії національ¬ної художньої та іншої літератури і
значної затримки з організацією школи рідною мовою (аж з 1955 року), у фризькій мові й досі
значну роль відіграють територіальні діалекти й існуюча літературна мова ще недостатньо
внормована.
Північногерманські мови: ісландська мова
В історії ісландської мови розрізняють два періоди : давньоісландський (до 1550 р.) та
новоісланський. Ісландська мова виникла на основі норвезької, коли вихідці з Норвегії у ІХ ст.
стали заселяти пустельний острів вулканічного походження.

Расмус Раск - склав першу граматику ісландської мови.

Ісландською мовою написана видатна поетична пам’ятка давніх германців – «Старша Едда». Перші
писемні пам’ятки, виконані за допомогою латинської графіки, датуються ХІІ ст.

У сучасній ісландській фонетиці наголошений склад може бути тільки довгим.

Наголос у всіх без винятку словах падає на перший склад, динамічний.

Аблаут зберігся не тільки як граматичне чергування, а й використовується активно для утворення

нових слів.

Приголосні можуть бути аспіровані й неаспіровані.

Для морфології новоісландської мови характерна відсутність неозначеного артикля.

Іменник зберігає три роди, два числа, 4 відмінки. Прикметник має у множині родові закінчення.
Іменники та прикметники маєть два типи відмінювання – слабке та сильне. Дієслово
характеризується категоріями часу, стану, способу, особи і числа.
Лексика дуже багата, в ній дуже мало іншомовних елементів. Ісландська мова не знає діалектних
розходжень.
Ісландською мовою розмовляють 270 тис. жителів Ісландії та досить значна етнічна група ісландців
у США і Канаді.

Північногерманські мови: фарерська мова

Фарерська мова виникла в результаті заселення норвежцями в ІХ-ХІ ст. незаселених островів у
Північному морі. З 1380 р. Фарерські острови, що раніше належали Норвегії, ввійшли разом з нею
до складу Данії. Датська мова стала єдиною офіційною мовою. Фарерська мова довгий час
існу¬вала тільки в усному мовленні. У 184-186 р. В. Хаммерсхайб підготував правопис, який
вживається й нині, у 1854 р. видав граматику фарерської мови. Прагнучи зберегти зв’язок між
давньою і сучасною фарерською мовою, В. Хаммерсхайб дотримувався етимологічних основ, тому
його правопис не відбиває сучасної вимови.

Голосні протиставляються по відкритості/закритості, довготі/короткості. У фонологічній системі є 6

дифтонгів і дев’ять монофтонгів, приголосні можуть бути довгими й короткими. Наголос силовий,
здебільшого фіксований на першому складі. Іменник має категорії роду, числа і 4 відмінки. У
системі дієслова розрізняють категорії часу, стану, способу, особи й числа.
За граматичною будовою фарерська мова дуже близька до ісландської, хоч морфологія її значно
бідніша

Кількість мовців, які користуються фарерською мовою, становить всього 50 тис. населення
Фарерських островів, що мають статус автономної області Данії.
Північногерманські мови: норвезька мова
Історія норвезької мови поділяється на три основні періоди: давньонорвезький (800-1350 рр.),
середньонорвезький (1350-1525 рр.), новонорвезький (з 1525р.).

Існують три офіційних форми норвезької мови: Ріксмол, Букмол та Нюнорська (Лансмол).

Ріксмол - це нейтральний діалект норвезької мови, який використовується як офіційна мова в

Норвегії. Він є результатом довгих спроб створити спільну мову для всієї Норвегії, яка би об'єднала
різні говори. Ріксмол базується на Букмолі, але має деякі відмінності в произношенні та лексиці.
Букмол - це діалект норвезької мови, який базується на писемній формі данської мови, яка
використовувалася в Норвегії протягом півтора століття, коли Норвегія була під датським
управлінням. Сьогодні Букмол є однією з офіційних форм норвезької мови та використовується в
писемній формі мовлення, урядових документах, видавництвах та в освітніх закладах.
Нюнорська (Лансмол) - це діалект норвезької мови, який є найбільш поширеним на заході та на
півночі Норвегії. Він використовується як регіональна мова для спілкування між місцевими
жителями, а також в поетичній та художній літературі.

Північногерманські мови: данська мова

Датська мова утворена на основі гіллевіонських племінних діалектів. Літературна мова утворилася
на основі говору Копенгагена (зеландський діалект). Історія датської мови ділиться на два
періоди: давньодатський (ІХ- XVI ст.) і новодатський (XVI-ХХ ст.). Найдавніші писемні пам’ятки
датської мови – це рунічні написи. Латинська графіка використовується з поширенням
християнства (близько 965 року). Найдавніший рукопис із використанням латинської графіки –
«Сконське право».

Іменник характеризується категоріями роду (загальний і середній рід), числа (однина, множина),
відмінка (загальний і родовий, тобто присвійний відмінок). У системі дієслова розрізняють
категорії часу, стану, способу. Категорія особи чітко вражена тільки в займенників. Наявний так
званий суфігований артикль, що приєднується до іменника у вигляді постфікса.
Словотвір здійснюється шляхом словоскладання й афіксації. У системі іменника головну роль
відіграє суфіксація, у системі дієслова – префіксація. Лексичний склад датської мови зазнав
помітного впливу нижньонімецької, у ХХ ст. значнішими стають запозичення з англійської.
Датською мовою тепер користується понад 5 млн. осіб, у тому чис¬лі населення Данії (5,1 тис.),
Гренландії (50 тис.), СІІІА (420 тис.), Німеччині, Канаді (50 тис.). На Фарерських островах датська
мова має рівноправний статус поряд з фарерською. На сьогодні розрізняють три групи діалектів:
острівну, західнодатську і східнодатськую.
Молодші германські мови: ідиш
Мова їдиш (новоєврейська) – теж нова германська мова, що виникла в пізньому середньовіччі на
основі верхньо- і середньонімецьких діалектів. Місцем її формування були німецькі міста імпе¬рії
Каролінгів по Рейну й Дунаю, Звідти носії мови їдиш мігрували в східні колонізовані німцями землі,
а також у сусідні країни. Коли під час хрестових походів особливо посилилися гоніння на євреїв,
вони стали масово переселятися в Польщу, Литву, а звідти в Украї¬ну. Цей міграційний рух тривав
з XIII аж до XVII ст. У нових місцях поселення їдиш – мова в своїй основі германська – зазнавала
великого впливу місцевих мов, особливо слов’янських. З кінця XIX ст. велика кількість євреїв –
носіїв їдиш – емігрувала до Сполучених Штатів і Південної Америки, де створилися великі етнічні
групи їх. Крім цього, носії мови їдиш проживають у Румунії, Польщі, Чехії, Швейцарії, Нідерландах,
Канаді, Мексиці та інших країнах. В Ізраїлі їдиш ігнорується, вживанню цієї мови створюються різні
перешкоди.
Молодші германські мови: африкаанс
Африкаанс – наймолодша з германських мов, що виникла в Південній Африці не раніше першої
половини XVII ст. на основі нідерландських діалектів.

Мова африкаанс, яка спочатку називалася бурська, формувалася шляхом змішування різних
нідер¬ландських діалектів, якими розмовляли переселенці. На її нідерландську основу чинили
вплив місцеві африканські мови – готентотська, бушменська, зулу, а також англійська і частково
німецька. До середини XIX ст. вона вживалася лише як усна розмовна мова.

Фонетика африкаанс дуже близька до нідерландської. Граматика – найбільш аналітична з-поміж

інших германських. Категорія роду зовсім зникла, немає відмінювання іменників і прикметників.
Дієсло¬во не має категорії особи й числа, простого минулого часу і плюсквам¬перфекту. Втрачено
сильну дієвідміну, усі існуючі дієслова слабкі. У реченні можливе подвійне заперечення,
обов’язковим є твердий по¬рядок слів, велика роль прийменників і допоміжних дієслів.
Африкаанс не має територіальних діалектів. У лексиці є нечисленні запозичення з англійської,
малайсько-португальської, а також мов тубільного населення.
Мовою африкаанс користується 6,5 млн. жителів Південно-Африканської Республіки і Намібії.

10) Рунічне письмо: старші, молодші, крапковані руни

Відомі три види германського письма, що мали більш або менш значне поширення:
рунічне, готське і латинське. Найдавніші пам’ятки германської писемності виконані
рунічним письмом. Його знаки – руни – це літери, що складаються в основному з
вертикальних та косих ліній, насічок з гострими кутами, без заокруглень. Здавна руни
вживалися і як магічні письмена.
Найімовірнішою є думка Л. Віммера, X. Педерсена та ін., що рунічне письмо склалося в І-II
ст. н. е. за зразком одного з алфавітів північної Італії у якогось з південних германських
племен, а від нього поступово поширилося на північ.
Найдавніший рунічний алфавіт мав 24 знаки, які разом складали один рунічний ряд, де
кожна руна займала певне традиційне місце. За послідовністю перших шести його знаків
цей алфавіт називають у літературі футарк (fupark). Іншою його назвою є також старший
рунічний алфавіт, або старші руни.
Руна (w – Wunju, радість) Руна (R – Algiz, лось) Руни (b – Berkana, береза) n – Naudiz,
потреба),
З IX ст. футарк поступово змінився в скандинавських країнах так званим молодшим
рунічним алфавітом (молодшими рунами), який складався тільки з 16 знаків і становив
варіант старшого рунічного алфавіту. Він був менш зручним, бо одна руна в ньому
передавала кілька звуків. Молодші руни відомі в двох основних варіантах: шведсько-
норвезькому, що вживався в Швеції й Норвегії до кінця X ст., і датському, який спочатку
вживався в Данії, а з кінця X ст.
витіснив шведсько-норвезький варіант і в інших скандинавських країнах.
Як спроба вдосконалити шістнадцятизначний рунічний ряд у кінці XII ст. виникли під
впливом латинського алфавіту так звані пунктовані, або крапковані, руни. Щоб збільшити
кількість знаків, до деяких рун було додано крапки. Пунктовані руни почасти вживалися
паралельно з латинським письмом аж до XVI ст., а в деяких місцевостях (острів
Гельголанд), можливо, й пізніше.
Пам’ятки рунічного письма являють собою написи (без пробілів, тобто без знаків, що
розділяють напис на слова або морфеми) на різних предметах – скелях, надгробних
плитах, надгробних вертикально поставлених каменях, дерев’яних, кістяних виробах тощо.
Найдавніші рунічні написи припадають на III ст. н. е.

11) Готське письмо: походження та особливості. Пам’ятки готського письма.

Вестготський єпископ Вульфіла створив на основі грецького алфавіту готське письмо і
переклав священне писання готською мовою, переклад не зберігся. Всі готські тексти
написані особливим алфавітом (27 знаків), створеним на основі так званого грецького
уніціального алфавіту IV ст., про що свідчить і форма готських літер, і порядок їх
розташування. Вплив грецької традиції виявляється також у способі передачі деяких
звуків,
Оскільки в грецькому алфавіті не вистачало літер для позначення деяких специфічних
готських звуків, то в готське письмо було запозичено кілька знаків з латинського (h, j, г, s, f,
q) та з рунічного (и, о).
ою пам’яткою готської мови і готської писемності є переклад Біблії, який зробив єпископ
Вульфіла. Дійшло кілька рукописів з цим перекладом:
1. Срібний кодекс (Codex argenteus), V-VI ст., написаний на пурпурному пергаменті
срібними і золотими літерами. Дійшло з нього 187 аркушів (було спочатку 330) з уривками
з чотирьох Євангелій. Цей рукопис було вперше опубліковано в 1665 р. Зберігається він в
Упсалі (Швеція). Припускають, що він був зроблений в одному з монастирів північної Італії.
2. Каролінзький кодекс (Codex Carolinus), V ст., написаний паралельно готською і
латинською мовами, містить текст «Послання до римлян». У пам’ятці збереглося лише 4
аркуші.
3. Амброзіанські кодекси (Codices Ambrosiani), VII ст. Це кілька рукописів, що зберігаються
в Мілані в Амброзіанській бібліотеці в Мілані. Рукопис А має 192 аркуші, рукопис В – 154, С
– 2, D – 3. У текстах містяться Послання апостола Павла, уривки з Євангелія від Матвія, а
також уривки зі Старого Завіту.
4. Гісенський уривок, знайдений в Єгипті; зберігається в Гісенській бібліотеці. Це два
аркуші пергаменту, пам’ятка написана паралельно готською і латинською мовами. Містить
Євангеліє від Луки.
Збереглося також кілька дрібних готських пам’яток: уривок з коментаря до Євангелія від
Іоанна (8 аркушів), уривки готського календаря, окремі готські глоси до латинських текстів,
купчі на папірусі з Італії (V-VІ ст.) тощо.
Готам також приписують два рунічні написи: а) на персні з П ’єтроаси (Румунія) і б) на
вістрі списа (ІІІ ст.), знайденого в районі Ковеля, але з приводу їхнього готського характеру
висловлюються й сумніви.
Початок готської писемності відносять до IV ст. – періоду перебування вестготів у Дакії й
Мезії, але найвищого розквіту (хоч і недовгого) вона досягла в часи існування остготського
королівства в Італії.

12. Латинське письмо: види латинського письма

Латинське письмо почали застосовувати в германських мовах після запровадження
християнства. У Франкській державі християнство було прийняте в 496 році при Хлодвігу, в
англо-саксів християнство стало поширюватися наприкінці VI ст., а в скандинавських
країнах – приблизно із другої половини ХІ ст. Змінилася техніка письма – літери вже не
вирізували, а писали фарбою на пергаменті або папірусі, для цього було потрібно мати
зручніші форми письма. Головне ж те, що римська церква, на відміну від грецької, не
дозволяла правити, службу місцевими мовами. Усі служителі церкви мусили знати латинь,
тому при церквах і монастирях всюди існували школи латинської грамоти. Вони мали
метою навчити учнів читати священні книги і правити службу латинською мовою, але
зовсім не вчили користуватися латинським письмом у власній мові.
Тодішній латинський алфавіт мав тільки 23 літери: а, b, с, d, е, f. g, h, і (j), k, l, m, n, o, p, q, r,
s, t, u (v), x, y, z. У ще давнішій формі він мав тільки 20 знаків – не було ще літер q, у, z.
Літери j, v були не окремими знаками алфавіту, а графічними варіантами літер і, u,
причому j з’являється порівняно пізно і спочатку вживалося рідко
Найдавнішою формою латинського письма було так зване капітальне письмо (scriptura
capitalis); за формою його літери були схожі на сучасні великі латинські літери. У III-IV ст. з
цього письма розвинулося трохи простіше й кругліше, спеціальне книжне письмо – так
зване унціальне (scriptura uncialis), літери якого своєю формою наближалися до
теперішніх малих латинських літер. Ця форма письма виникла в зв’язку з появою
пергаменту (до того писали головним чином на папірусі і на табличках, вкритих шаром
воску). Але ще до того з’явилися різні форми курсивного письма, або курсиву, –
повсякденного спрощеного й недбалого латинського письма, що вживалося в листуванні,
ділових документах і взагалі скрізь, де запис мав бути швидким і дешевим. Під впливом
курсиву унціальне письмо зазнало дальших змін, і в VI ст. з нього виробилася нова,
спрощена форма книжного письма – напівунціал (semiuncialis). Пізніше напівунціал ще
більше наблизився до найчіткішого різновиду курсиву і перетворився на мінускульне
письмо, або мінускул (minusculis), близький своєю формою до форми сучасних малих
літер латинського алфавіту.
Переважна більшість давньогерманських текстів написана мінускульним письмом.
Існувало кілька його різновидів, найважливішими з них були острівне (інсулярне) і
континентальне письмо.
Основними пам’ятками латинської писемності є наступні: «Гімн Кедмона» (VIII ст.,
нортумбрійський діалект) «Передсмертна пісня Беди» (ІХ ст., нортумбрійський діалект)
Переклади короля Альфреда уессекським діалектом («Обов’язки пастиря» папи Григорія І,
«Церковна історія англів», «Сім книг історії проти язичників», «Розради філософії»
римського філософа Боеція тощо).
«Англосаксонська хроніка» (літопис англо-саксів), проповіді єпископа Вульфстана (ХІ ст.,
твори абата Ельфріка (поч. ХІ ст.).
На мерсійському діалекті виконаний переклад псалтиря, а на кентському – переклад
псалмів та інших текстів.
«Беовульф» – кінець Х ст., автор невідомий, у поемі описані подвиги Беовульфа, бо
бореться з чудовиськами і драконами.
Давньонімецька мова:
«Аброганс» – VIII ст., «Давньоверхньонімецький Ісидор» (VIII ст., рейнсько-франкський
діалект), переклади Губатого Ноткера (Х-ХІ ст.) на алеманському діалекті, «Пісня про
Гільдебранта» – уривок давньогерманської епічної поеми ІХ ст. змішані діалекти,
«Муспіллі» – уривок поеми про страшний суд алітераційним віршем, баварський діалектБ
«Євангеліє від Отфріда» – віршований виклад євангельських історій,
південнорейнськофранкський діалектБ «Пісня про Людвіга» – віршований твір на
рейнськофранкському діалекті; «Магзебурзькі заклинання» – Х ст; «
Найвидатнішим зразком скандинавської поезії є «Старша Едда», серед давньонорвезьких
пам’яток слід відзначити «Королівське зерцало» та «Сагу про Дідріка Бернського» (ХІІІ ст.).
Пам’ятками на основі латинського алфавіту у давньошведській мові є Вестготське право,
Укладення короля Магнуса Ерікссона.

13. Джерела відомостей про давніх германців.

Основними джерелами відомостей про давніх германців є свідчення грецьких і римських
письменників, зокрема поетичні і прозові, які з певних причин цікавилися їхнім життям і
побутом, дані археології, а також наявність германської лексики в інших мовах (фінській,
слов’янських).
Найпершим свідченням про германців вважають розповідь грецького торговця й
астронома Пітея (Pytheas) з Масілії (тепер. Марсель), який близько 330 р. до н. е. обігнув
на своєму кораблі західне узбережжя Європи, пройшов Ла-Манш і, можливо, доплив до
Балтійського моря. На південно-західному узбережжі Північного моря він зустрів
германське плем’я тевтонів. Твір Пітея до нас не дійшов, але його більш-менш докладно
переказали в своїх творах Плутарх, Страбон і Пліній, опис племен гуттонів і тевтонів, які
мешкали на узбережжі Північного моря, докладно переказали в своїх творах грецькі
автори Полібій, Посидоній, римський історик Тіт Лівій.
З середини першого століття до нашої ери маємо вже багато повнішу й надійнішу
інформацію про германців. У цей час германські племена ввійшли в безпосередній
контакт з римлянами, і розпочалися тривалі війни. Особливо цінні відомості наводить
Юлій Цезар у своїх «Записках про гальську війну» (52р. до н. е.). З германцями йому
довелося не раз воювати й вести переговори, тому Цезар докладно вивчав цього
серйозного противника. В «Записках» він не тільки подає звіт про свої походи на
германців, а й наводить цінні відомості про ці племена, їхній суспільний лад, побут,
вірування й звичаї.
Від Юлія Цезаря усталилося вживання назви «германці», він один з перших почав
відрізняти їх від кельтів.
Але набагато важливішими в цьому відношенні є історичні праці римських письменників
Плінія Старшого (3-79 pp. н. е.) і Корнелія Таціта (близько 55-120 pp. н. е.). Пліній сам
служив у війську, що стояло на кордоні з германцями (47-57 pp.), і брав участь у поході
проти хавків і фризів у 47 р. Його велика праця в 20-ти книгах про війни з германцями
(«Bella Germanica»), на жаль, не збереглася, лише деякі уривки з неї наведено в творах
пізніших латинських письменників.

14. Порівняльно-історичний метод як метод реконструкції: історія

становлення та розвиток
У вивченні минулих періодів мовної історії широко застосовується спеціальний метод, що
зветься порівняльно-історичним. Порівняльно- історичний метод – сукупність спеціальних
процедур дослідження, спрямованих на встановлення спорідненості мов та
закономірностей їх розвитку шляхом їхнього порівняння на різних історичних етапах. Таку
реконструкцію здійснюють, планомірно порівнюючи пізніші факти двох або кількох мов,
факти, відомі чи то з писемних пам’яток чи безпосередньо з живого мовлення.
Підґрунтям до зародження цього методу була поява в XVI–XVII ст. перших граматик рідних
мов. Основними лексикографічними працями XVI–XVIII ст. є словники “важких” слів в
Англії (XVI ст.), тлумачний словник С.Джонсона (1755 р.), етимологічний словник
нідерландської мови Кіліана (1599 р.), тлумачний словник німецької мови, укладений
К.Штилером (1691 р.), багатотомний словник І.Аделунга (1774–1786 рр.), словник
шведської мови Е.Шродеруса, “свео-гетський словник” Х.Спегеля.
Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язано з іменами німецьких
лінгвістів Ф.Боппа, Я.Грімма, датського мовознавця Р.Раска. У 1816 Ф.Боппом уперше була
описана система дієвідміни санскриту в порівнянні з грецькою, латиною, перською та
германськими мовами, та доведено спільність їх походження. У праці “Дослідження
походження давньопівнічної або ісландської мови” Р.Раск довів спорідненість
германських мов, а також провів паралелі між ними та іншими індоєвропейськими
мовами. Велика роль у розробці порівняльно-історичного методу належить Я.Грімму,
який, описуючи граматику німецької мови, у виданні “Німецької граматики” (Deutsche
Grammatik) використав метод порівняння з іншими германськими мовами. У другій
половині ХІХ ст. стрімкого розвитку в порівняльно-історичному мовознавстві набули
славістика, балтистика, романістика, іраністика, кельтологія, індологія, семітологія.
Особливим етапом удосконалення порівняльно-історичного методу був
молодограматичний (Г.Пауль, I.Шмiдт, К.Бругман, Б.Дельбрюк, А.Норен, Г.Остхоф) – ІІ пол.
XIX ст.–І пол. ХХ ст. Увагу сфокусували на вивченні конкретних фонетичних, граматичних і
лексичних явищ. Була висунута теза, що всі фонетичні зміни відбуваються відповідно до
законів, що не знають виключення, а якщо девіації спостерігаються, то вони викликані
дією іншого закону
У подальших розробках порівняльно-історичний метод ґрунтується на дослідженні
синтаксису та семантики, теорії номінації, діалектології (Г.Шухардт, Р.Мерингер,
Ж.Жильєрон, М.Бартолі, М.Марр). Починаючи з 20-х рр. XX ст. нові методики порівняльно-
історичного методу спираються на структурні, ареальні, типологічні, статистичні методи,
метод глотохронології (М.Сводеш). Розпад індоєвропейської мовної сім’ї вивчається за
допомогою комплексного методу системно-типологічної реконструкції (Т.В.Гамкрелідзе,
В.В.Іванов).

15. Етапи, принцип та недоліки порівняльно-історичного методу.

Застосування порівняльно-історичного методу є процес, що скла дається з кількох етапів:
1. Зіставлення звуків і морфем (коренів, афіксів словотвору й словозміни) в споріднених
мовах на основі зіставлення значущих одиниць.
При цьому гіпотетично припускається, що ці одиниці мають спільне походження.
2. Визначення закономірних відповідностей між зіставлюваними елементами.
3. Визначення приблизних хронологічних співвідношень між порівнюваними явищами.
4. Реконструкція первісної форми – так званого «архетипу». При цьому враховуються
фонетичні закономірності розвитку цих мов і береться до уваги можлива дія аналогії.
У застосуванні порівняльно-історичного методу обов’язковими є такі принципи:
1. Генетична спільність порівнюваних одиниць. Мовні одиниці, які порівнюються,
розглядаються як наслідки неоднакового розвитку однієї й тієї ж первісної одиниці в
різних мовах.
2. Значущість порівнюваних одиниць. Історичне порівняння звуків можливе тільки тоді,
коли порівнюються не самі ці звуки ізольовано, а значущі слова або морфеми, до складу
яких вони входять.
З; Регулярність тих відповідностей, які було встановлено під час порівняння. Звукова
подібність, яку ми помічаємо в порівнюваних одиницях, не повинна бути випадковою,
тому слід переконатися, що вона існує і в ряді інших аналогічних випадків.
4. Фонетична закономірність. У кожному випадку ті звукові відповідності, які
спостерігаються як регулярні, повинні мати конкретне фонетичне пояснення, тобто треба
довести, що така регулярна відповідність справді могла історично скластися як наслідок
розвитку одного первісного звука.
5. Семантична закономірність. Навіть тоді, коли звукові відповідності є закономірними й
регулярними, слід ще проаналізувати ті семантичні співвідношення, що існують між
порівнюваними словами або морфемами. Звичайно, значення слів може з часом дуже
змінюватися (пор., наприклад, семантичний розвиток від д. англ. saed ситий до суч. англ.
sad сумний), але всі такі розходження в значенні слова повинні знайти
Деякі його недоліки незаперечні, наприклад:
1. Цей метод не дає змоги точно датувати відтворюване явище.
2. Він не охоплює більш-менш повно досліджувану мову.
3. За цим методом аналізують тільки ті явища, які в порівнюваних мовах є спільними, але
він не придатний для аналізу тих явищ, які в них є різними.
4. За допомогою цього методу досліджуються тільки наслідки мовного розходження, але
не можна пояснити результати сходження мов.
5. Порівняльно-історичний метод не придатний для вивчення мов аморфної будови і так
званих ізольованих мов.
6. Цей метод недостатньо використовує дані інших наук.
Проте ця обмеженість порівняльно-історичного методу не означає, що він взагалі не дає
користі.
16. Індоєвропейська мова-основа: фонетична будова
Фразовий наголос був в індоєвропейській мові переважно тонічним (музичним). Деякі
розряди слів рідко зустрічалися під наголосом або й зовсім ніколи не наголошувалися.
Вони звичайно використовувалися як елементи енклітичні (тобто приєднувані до
попереднього слова) типу укр. і рос. ж, же; лат. -que, гот. -uh або проклітичні (що
приєднувалися до наступного слова) на зразок сучасних прийменників.

Наголос у слові індоєвропейської мови був вільним і міг падати на будь-який склад. Він
мав два типи – рівно висхідний або спадний тон (так званий акут, падав на довгі і короткі
голосні) і змінний висхідний або спадний тон (так званий циркумфлекс - падав на довгі
голосні і на довгі дифтонги)

Система голосних складалася з довгих монофтонгів: ;ā, ē, ī, ō, ū коротких монофтонгів: а, е,

і, о, u, ə; довгих і коротких дифтонгів: аі, еі, оi, au, eu, ou, āi, ēi, ōi, āu, ēu, ōu; складотворних
носових і плавних: ṃ, ṇ, (n, ȵ), ṛ, ḷ. Індоєвропейські e, o, a, ē, ō, ā звичайно розглядаються
як основні.

Система індоєвропейських приголосних була вже досить складною. Вона мала дуже мало
справжніх спірантів – тільки s із дзвінким алофоном z та, можливо, так званий
ларингальний h, зо з фонетичної точки зору був задньоязиковим спірантом.

Індоєвропейський корінь найчастіше становив односкладову морфему, що складалася з

голосних (короткі, довгі, дифтонги) і приголосних. Класичною формою індоєвропейського
кореня була приголосний + голосний+ приголосний

17. Індоєвропейська мова-основа: особливості граматичної будови

Основні риси граматичної будови індоєвропейської мови-основи:
1 Частини мови: іменник, прикметник, займенник, дієслово, прислівник, сполучник,
прийменник і т.д.
2 Число та рід: Багато індоєвропейських мов використовують систему числа та роду.
Іменники та прикметники можуть мати одне з двох чисел (однина або множина) та один з
трьох родів (чоловічий, жіночий або середній).
 3 Відмінювання: Багато індоєвропейських мов мають систему відмінювання, яка
використовується для вираження відношень між іменниками, займенниками та
прикметниками. Це означає, що ці частини мови можуть мати різні форми, залежно від
їхньої ролі в реченні, наприклад, називний відмінок, родовий відмінок, давальний
відмінок тощо.
4 Відмінковий рядок: В багатьох індоєвропейських мовах використовується система
відмінкових закінчень, які додаються до основи слів для вираження різних відмінкових
форм. Ці закінчення залежать від числа, роду та відмінка слова. Наприклад, в іменниках,
закінчення можуть вказувати на називний відмінок (хто? що?), родовий відмінок (кого?
чого?), давальний відмінок (кому? чому?) та інші відмінкові форми.
5 Складні речення: Індоєвропейська мовна сімя також відома своїми складними
реченнями, що включають підрядні та причинно-наслідкові конструкції, обставинні і
прикладкові речення, додаткові речення та інші.
6 Граматичні закономірності: Індоєвропейська мовна сімя має свої граматичні правила та
закономірності, які впливають на порядок слів у реченні, форму дієслів, узгодження
підмета та присудка, використання падежів та інше. Ці правила варіюються залежно від
конкретної мови в межах індоєвропейської сімї.

18. Англійська мова. Особливості давньо-, середньо- та новоанглійського

періодів.