ВСЕ

ПОЧИНАЄТЬСЯ
В 13
Валентин Бердт

ВСЕ
ПОЧИНАЄТЬСЯ
В 13
Львів
Видавництво Старого Лева
2018
УДК 821.161.2-31
Б 48

Валентин Бердт
Б48 Все починається в тринадцять [Текст] : повість / Валентин Бердт. –
Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 224 с.
ISBN 978-617-679-183-6
Герої нової повісті Валентина Бердта – підлітки, які опинилися
влітку в селі, розраховуючи на страшенну нудьгу. Натомість вони
потрапляють у справжні пригоди, не раз навіть містичні – з нічними
походами на цвинтар, духами померлих, відьмами, екстрасенсами та
паранормальними подіями, від яких уже не занудьгуєш, а навпаки –
наковтаєшся страху…

УДК 821.161.2-31

© Валентин Бердт, текст, 2015

© Катерина Садовщук, обкладинка, 2015
© Видавництво Старого Лева, 2015
ISBN 978-617-679-183-6 Усі права застережено
 КАПОСНИЙ ГУМАНОЇД

Несподівано наприкінці навчального року, окрім

тематичної атестації з української літератури, на наші
й без того вкрай виснажені голови звалився злощасний
твір на тему: «Мені тринадцятий минало». Хто б міг
тоді подумати, що твір спричинить такі пригоди, від
згадки про яких холоне кров у жилах.
Ідея доконати перевтомлених дітей могла прийти
в голову тільки Ользі Петрівні, – «сподвижнику і но-
ватору педагогічної ниви», – так про неї пишуть у міс-
цевих газетах і розповідають у випусках телевізійних
новин. Щоб перерахувати всі її звання та заслуги – не
вистачить сторінки учнівського зошита.
– Більшості з вас – тринадцять років, – почала вона
урочисто, наче з трибуни. – Я вам скажу, що це не про-
сто вік, а точка відліку напрочуд дивного й цікавого
в житті кожної людини періоду – підліткового. Він оспі-
ваний поетами, про нього написані романи й повісті.
О цій порі ви непомітно залишаєте країну дитинства,
робите перші кроки у світ юності. Бентежна, загадкова
мить!.. Вона назавжди лишається світлим спогадом
у житті кожної людини. То ж опишіть його, поділіться
враженнями, спостереженнями, мріями... – пояснювала

5
вчителька, безугавно поправляючи вказівним пальцем
окуляри зі здоровезними, як супутникові антени, лін-
зами.
Голівка в неї маленька. Сама худорлява, як трости-
ночка. На голові не зачіска, а некошений газон напри-
кінці літа. Цю химерну ікебану, яка за об’ємом біль-
ша за голову, доповнюють окуляри – на півобличчя,
їй-богу! Тож коли вам раптово доведеться зустрітися
з Ольгою Петрівною в шкільних коридорах, то перше,
що спаде на думку: перед вами бідолашний гуманоїд,
який заблукав в українській школі. Ну, скажіть, як тут
не притулити «сподвижнику і новатору педагогічної
ниви» таке прізвисько, як Гуманоїд?! Отож.
Творче завдання нас з Андрієм роздратувало вкрай.
І ми вирішили трішки вгамувати педагогічну фантазію
вчительки. Але як? Зненацька кинути їй до ніг петар-
ду?! Вилити три літри клею «Момент» в сумку з учнів-
ськими зошитами? Відсилати з інтернетівського сайту
есемески з інтимно-еротичними віршами? За допо-
могою фотошопу притулити її сірникову голівоньку
на плечі топ-моделі в бікіні й почепити це фото біля
розкладу занять? Ще можна зателефонувати в канце-
лярію і, відрекомендувавшись сусідом Ольги Петрівни,
схвильовано сповістити, що з вікон її квартири валить
сизий дим...
Словом, у нашому арсеналі було безліч способів.
– А знаєш що? Ми вчинимо, як справжні інтелектуа-
ли, – вже ввечері пролунав в мобілці бадьорий голос
Андрія. – Напишемо всього лише три-п’ять коротеньких
речень у творі. Серж, прикинь, як вона обламається?
– Куценький твір? Вигадав, чим здивувати!

6
 – Ну ти й морозко! – зітхнув Андрій. – Гаразд. Об-
говоримо завтра в школі.

* * *
Це була не ідея, а бомба! Ми реготали до сліз, уяв-
ляючи, як здоровезні скельця окулярів Ольги Петрівни
поповзуть на лоба, коли вона відкриє Андріїв зошит
і прочитає:

Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.

Твір на тему: «Мені тринадцятий минало»

«Тринадцять років – це вік, коли батьки починають

тебе дратувати не менше за родичів, друзів та вчителів».
(Продовження твору див. у зошиті учня 8-Б класу Сергія
Приходька).

А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі

інших, ми їх здамо один за одним.

Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.

Продовження твору на тему «Мені тринадцятий ми-
нало». (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу
Андрія Наріжного).

«Тринадцять років – це вік, коли вперше в житті почува-

єш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить,
що в житті рідко коли спрацьовує «на відмінно» бодай хоч
одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову.
У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню – хвалять, за
правду – б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-
густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом

7
донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би
колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому,
чого ніколи не буде в житті».

* * *
Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новатор-
ством доконала. Ось іще приклад оригінального педа-
гогічного пошуку: «Діти, уважно послухайте домашнє
завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспо-
койтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрий-
те очі й уявіть себе класиком української літератури:
Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте.
Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого
письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві
сторінки», – захоплено рекла Ольга Петрівна.
Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо
піднятими головами, вдаючи з себе відомих літера-
торів, і намагалися вловити момент, коли коридо-
ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за
руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портре-
тів українських письменників, що прикрашали стіни
шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі!
Я – Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочита-
ли продовження мого «Басурмена»?

* * *
Отже, ми здали зошити з написаними творами
й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби.
Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна
як відмінник народної освіти, так це здіймати галас.
Та сталося не так, як гадалося.

8
 Того дня вона увійшла до класу, привіталась і захо-
дилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося
нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви
спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних
робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи ува-
гу на помилки, недолугість викладеної думки та інше,
а вже потім повертала зошити.
– А тепер попорошу назвати оцінки, – мовила вчи-
телька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схи-
лилася над класним журналом.
Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього
класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж,
ми також обрали тактику мовчання й терпляче чека-
ли на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом
дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, по-
правила окуляри і спокійнісінько сказала:
– А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом
дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважи-
лась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві
з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики
викладання української літератури в школі подібне
трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оці-
нюються подібні твори, мені невідомі. Залишаю пусті
клітинки. Отже, далі…
– Дозвольте! – Андрій підняв руку.
– Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми
це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально при-
значила час і запросила ваших батьків. А марнувати на
дурниці урок, який відведений державою на навчання,
я не можу.
– Та це ж непедагогічно! – спалахнув Андрій.

9
 – Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так?
А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу
вас залишити клас.
– Але ж до чого тут батьки?! – не вгамовувався
він. – Це по-перше…
– А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві.
Замовкніть! – процідила крізь зуби Ольга Петрівна
і зблідла.
– Та у вас просто не вистачило сміливості…
– Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!
Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся
шепіт.
– Гаразд, – мовив Андрій, погоджуючись на капі-
туляцію.
Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака
підручник і розвалькувато пройшов через весь клас,
а біля дверей зупинився.
– Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржи-
тись, – ультимативно прозвучало з його уст.
Він грав. Я в цьому не сумнівався.
– Кому? Куди? – насторожилася вчителька.
Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала,
попри весь свій багатий педагогічний досвід.
Шепіт припинився. Запала напружена тиша.
– До ліги сексуальних меншостей, – серйозно відпо-
вів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою
двері.
Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на
кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші,
сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря,
наче ніяк не наважувалася щось сказати.

10
 Виставі забракло логічного завершення. Я почекав,
доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:
– Це, між іншим, цитата з твору класиків російської
літератури Ільфа і Петрова!
Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.

* * *
До школи того дня ми так і не повернулися. Веш-
талися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося – від-
ведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з не-
покірними.
Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо
сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до
всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку
довідаються батьки.
– Тремтиш? – запитав Андрій, коли ми прощалися.
– Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої лі-
тературної дискусії.
– Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили.
Ось побачиш, ця історія стане подією номер один на-
вчального року, – підбадьорював Андрій. – А предки?
Вони зрозуміють.
– Твої, може, й зрозуміють.
– А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи
не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів?
– Передчуття.
– Облиш! За правду треба боротись. Повір мені,
жахливішої кари, ніж заборонити користуватися ком-
пом, предки не вигадають. Тож до завтра!
– Побачимось, – я потиснув руку. – З’являться но-
вини – пиши ВКонтакті.

11
 * * *
Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха,
про яких кажуть, що за ним в’язниця плаче. Мож-
ливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося
так, що потенційний в’язень випадково зацікавився
комп’ютерами. Вони його і врятували від біди.
Доля звела нас за однією партою. На той час мої
батьки придбали квартиру неподалік залізничного вок-
залу, через те довелось переходити до іншої школи,
звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник.
«Базар-вокзал-міліція», – так коротко Андрій гово-
рить про власне минуле. Він мешкав в будинку з безліч-
чю арок, який займає цілий квартал неподалік вокзалу.
Його батьки багато років працювали залізничними
будівельниками, тому з відряджень не вилазили. Тож
виховувала хлопця бабуся. На той час їй було під вісім-
десят років. Найдовша відстань, яку вона могла подо-
лати – від ліжка до кухні, щоб приготувати щось поїсти
цьому бузувіру.
«Ти тільки уяви, яку я мав свободу! Нікому й не
снилося. Та недовго музика грала – спалився. Потрапив
на облік до кримінальної міліції. Щоб ти знав: вули-
ця – це крута школа для пацанів. В той час, коли бабусі
водили за ручку моїх однолітків до музичної школи
чи до репетитора з англійської мови, я розкуштовував
смак пива, затягувався першою цигаркою. Бився до
першої крові. Мене вчили нишпорити по чужих кише-
нях в переповненому вагоні метро. Всього було. Але не
подумай, що я цим пишаюся. Просто я трішки інший,
ніж ви усі», – відверто зізнався Андрій одного разу.

12
 * * *
Коли я вперше увійшов до нового класу, то було тіль-
ки одне вільне місце – поруч Андрія. На уроках і під час
перерви він допікав мене своїми приколами. З кожним
днем наші стосунки ставали все нестерпнішими.
Невдовзі трапився випадок, який полегшив гірку
долю «новенького». Андрій довідався про моє захоплен-
нями комп’ютерними іграми. Все, що він міг знати про
комп’ютери на той час – це лише те, що вони існують.
– Гей, новенький! Ти, кажуть, петраєш у компах?
Принеси путящий антивірус, – якось перед уроком
звернувся до мене Арсеній Прокопчук. Цей хлопець
мав чималий авторитет, його усі поважали, бо він на-
прочуд легко нокаутував супротивників на боксерсько-
му рингу і неодноразово здобував титул чемпіона міста
серед юніорів.
– Нема питань, – різко відповів я і заходився готу-
ватися до уроку.
– Чуєш, комп’ютерний щур, може й мене навчиш
шарити в інтернеті? – запитав Андрій, боляче штовха-
ючи мене ліктем під ребра.
Того ж дня після уроків я запросив його до інтер-
нет-клубу, щоб пояснити, для чого люди створили
комп’ютер. Та мить виявилася для нього доленосною,
бо в хлопцеві назавжди помер колишній бевзь і беш-
кетник Андрій Наріжний із 7-Б. А я за годину став для
нього щонайменше Девідом Коперфілдом.
Він кинув палити, перестав цмулити пиво й навіть
старався не матюкатися. Ходив за мною слідом, уважно
слухав пояснення, як грати в ту чи іншу стрілялку. Зго-
дом мій учень зацікавився тим, як же, власне, працює

13
комп. Чому оце залізяччя таке розумне? Який принцип
роботи процесора? Які функції виконує та чи інша про-
грама? Що таке жорсткий диск і чому він позначається
буквами C та D?
Спершу мені приємно було навчати Андрія
комп’ютерній азбуці. Однак запалу вистачило ненадов-
го. Найбільше дратувало те, коли він ледь не хвилину
шукав кожну потрібну букву на клавіатурі.
Одного разу мій терпець урвався, і я згарячу випа-
лив: «Комп’ютер – це не рогатка, розумієш?! І якщо хо-
чеш петрати в техніці, то варто прочитати хоча б перші
три розділи книги «Комп’ютер для "чайників"».
Ще тиждень тому я б добряче поплатився за таку
настанову. Але зараз Андрій мовчав, розгублено клі-
паючи очима.
А згодом трапилося диво: Наріжний почав отриму-
вати високі оцінки фактично з усіх предметів! У класі
ніхто не йняв віри. Вчителі тільки знизували плечима.
Підручники з математики, фізики, хімії він читав так,
наче то були комікси…
Його батьки, ошелешені разючими змінами, при-
дбали синові потужний комп і провели інтернет. Андрій
навіть раніше за мене довідався, що «imho underworld1 –
це найбільш рульний диаблівський мод.
В інеті він серфив2 так, наче користувався ним зма-
лечку.

1
«In My Humble Opinion» – відомий вислів-коментар, у перекладі з англ. «на
мою скромну думку», що став згодом популярним акронімом серед молоді, як
коментар до відомої гри «Underworld».
2
Серфити – шукати необхідну інформацію в мережі інтернет, від англ. «surf the
Internet».

14
 – Серж, ми відстали від життя. Бо просунутим вва-
жається той, хто тямить у мовах програмування «С++»,
та «Java», – невдоволено зауважив Андрій. Звичайно,
таке чути було неприємно. Ще кілька місяців тому
без моєї допомоги він не міг знайти клавішу «Enter».
А нині, наче крутий програмер, кидається словами
«сішка», «жаба».
– То й що тепер?
– Було б добре навчитися.
– Ти здурів? Самотужки нічого не вийде. А на курси
нас не візьмуть – не доросли ще. Тямиш?
– Цю тему слід перетерти з предками, – наполягав
Андрій.
Переконувати його в безнадійності цього задуму
було марно. Щоб не сперечатися, я пообіцяв, що таки
поговорю з батьками. І того ж вечора завів з ними роз-
мову.
Мій тато – математик. Працює науковим співро-
бітником дослідного інституту. Він терпляче вислухав
мене й відповів з усмішкою: «Легше дитину перевчити
ходити на руках, ніж навчити її мови програм ува-
ння».
Проте мати – вихователька дитячого садочка –
заперечила: «До десяти-тринадцяти років діти легше
й швидше за дорослих освоюють будь-яку науку. Цей
факт має тисячі доказів. Сержику, вперед!»
І от одного дня, в супроводі моєї мами, ми пере-
ступили поріг закладу, де, на нашу думку, навчали май-
бутніх хакерів.
Початок науки був дуже важким. Дорослі з нас кеп-
кували, аж доки на одному з практичних занять Андрій

15
не розписав від «а» до «я» кодування команд для однієї
комп’ютерної іграшки. Добра половина слухачів із цим
завданням не впоралися. Це стало для нас перемогою
і визнанням.

* * *
Якось після уроків ми по самі вуха зав’язли у війні
з групою першокласних геймерів і таки розгромили їх
вщент. Перемогу вирішили відсвяткувати морозивом.
Радісний ще хвилину тому, Андрій раптом набундю-
чився, став мовчазним.
– Серж, тобі не набридло гаяти час на оці ігрища
для дебілів? – озвався він, коли ми вмостилися з моро-
зивом на лавці.
– Ні. До того ж вони не такі вже й тупі: просунуті,
сучасні іграшки. Звичайно, що нижче плінтуса, але
серед інших чимало й цікавих.
Я заходився ласувати пломбіром. Андрій кілька
разів лизнув морозиво й сердито жбурнув його до
урни.
– Перезавантажся, – жартома порадив я йому.
– Знаєш що? – він підсунувся ближче. – Давай ство-
римо щось своє, цікаве, круте й просунуте, щоб аж
мізки в трубочку згорталися. Я тобі скажу, що всі оці
штучки, на які ми витрачаємо час, туплять мізки.
– Не розумію, що ти пропонуєш?
– Якщо бавитись, то пристойними іграми. Час ціка-
витися серйозними речами.
– Затям, що твої інтелектуальні цяцьки нікому й за-
дарма не потрібні.
– Це ти про себе?

16
 – І про тебе також.
– А я тобі кажу – поміркуй, – буркнув Андрій, під-
вівся, потиснув руку і побрів, черкаючи рюкзаком по
асфальту…

* * *
Швидко спливав час. Вже через рік ми вміли ство-
рювати сайти на «narod.ru», залюбки розробляли для
них примітивні системи захисту й змагалися, хто пер-
ший їх зламає. Наріжний уперто намагався створи-
ти програми для комп’ютерних іграшок. Часом щось
і вдавалося.

* * *
Вдома ніхто не лаяв мене, не докоряв, не читав
лекції-повчання. Взагалі батьки робили вигляд, на-
чебто нічого й не знають. Як той заєць, я, прищуливши
вуха, очікував, що ось-ось над моєю головою мають
розступитися небеса, і з холодної космічної височини
пролунає страшний вирок.
І ця мить таки настала.
– Післязавтра отримаєш табель, і гайнемо до бабусі
в село, – мовив батько під час вечері.
Значить, предки вже все обговорили. Отже, жод-
ної надії залишитися в Харкові... Ні, я люблю бабусю
і дідуся, люблю село, але ця любов триває не більше
двох-трьох днів. Раніше, класу так до п’ятого, я не міг
дочекатися, коли ж настане літо, щоб знову опинитися
на свободі, тобто в селі. Але потім з’явився комп, і сіль-
ське літо перестало манити.
– А як же ремонт класу? – згадав я.

17
 – Вже все погоджено з директором школи, – від-
повів батько. – Тобі, школярику, слід відпочити. На-
вчальний рік справді був напруженим. А в селі – тиша,
спокій...
– По очах бачу, як йому не хочеться їхати, – мати
читала мої думки.
– Це зараз душа не лежить, а, дивись, тільки-но туди
потрапиш, то потім і не витягнеш до Харкова, – пере-
конував батько.
Помовчав, а потім додав:
– Сергію, тобі корисно який час побути далі від
міста, комп’ютера, шкільних друзів. І, будь ласка, не
сприймай це як покарання за ваші з Андрієм витівки.
Між іншим, у творі є багато слушних думок. Я так
і сказав Ользі Петрівні. Але хочу дещо пояснити. По-
слухай: відчути себе обдуреним, побачити, як брехня
ходить у пошані, а побита правда ледь ноги перестав-
ляє – все це, Сержику, діло нехитре. Так було, є і буде.
Нікого не оминають труднощі підліткового віку. Але
ти мусиш з’ясувати для себе, чому все так відбува-
ється. А щоб це збагнути – потрібна мудрість. Ніхто
ніколи нікого і ніде їй не вчить. Мудрість здобувають
самотужки – з книг, з хороших фільмів, життєвих
ситуацій...

* * *
«Повний гаплик! Батько встановив свій пароль
на комп, а мати причепила на монітор список літе-
ратури (як ти здогадався – складений Ольгою Пет-
рівною). Його просто нереально подужати за літо.
Я порахував кількість сторінок усіх творів, поділив

18
на 90 днів – і випав. Тільки уяви – щонайменше сорок
сторінок за день! Від такого читання на лобі літери
проступлять! На той час, коли я повернуся до Харко-
ва, мої очі будуть не менші за лінзи нашого Гуманоїда.
Але я тобі скажу, що не все так безнадійно. Користува-
тися компом мені дозволять тоді, коли прочитаю
хоча б тридцять відсотків творів і перекажу їхній зміст.
Тисну руку!
Тримай хвоста бубликом!» – підбадьорював
Андрій у коротенькому повідомленні на моїй стіні
ВКонтакті.
 В СЕЛО! НА ЗАСЛАННЯ!

Пальцями ніжно погладжую мишку, торкаюсь

клавіатури, жалісним поглядом дивлюся на темний
квадрат монітора... Прощавайте, комп’ютер, телевізор,
ролики, плеєр... Прощавай, цивілізація, й здрастуйте,
будьте ви прокляті, кури, гуси, свині, корови, кози, со-
баки, коти, голуби!.. Земний уклін вам – найсварливіша
й найлагідніша у світі бабцю Олено й мудрий дідусю
Андрію.
Тремтіть, ще зеленкуваті та кислі яблука, груші, сли-
ви, абрикоси, аґрус, – бо не всім вам судився цим літом
довгий вік.
Ховайте, бабцю, недостиглі полуниці. Та хоч ви їх
листям обгорніть – однаково знайду. Та не забудьте
прип’яти цапа Бориса, який минулого літа підсадив
мене ледь не до середини груші. Бо, бачте, він образив-
ся, що я занадто коротко підстриг йому борідку. Я ж бо
хотів як краще, щоб до неї не чіплялися реп’яхи!
Та зніміть арешт з Полкана й поверніть мені кулько-
вий пістолет, з якого минулого літа я трішечки покалі-
чив зозулясту квочку, бо вона весь час намагалася мене
дзюбнути, коли брав на руки пухкеньких, жовтеньких,
як цвіт кульбаби, курчаток.

20
 За все це, бабусю, я вам наламаю вербових гіло-
чок на Зелену неділю, бо ж більше нікому. Гадаєте, ді-
дусь подереться на вербу, як торік? Щоб йому знову
защемило ногу поміж двох стовбурів розлогого дере-
ва? Пригадуєте, як потім його усім селом визволяли
з вербового полону, а він тільки ревів, як спійманий
капканом ведмідь. Потому тиждень до вас не озивав-
ся. І коли б не мої дипломатичні здібності, то ви б із
дідусем ходили вовками, мабуть, і досі. Це ж завдяки
мені через тиждень після пригоди ви нарешті від нього
почули: «А що, догавкалась?»
Знаю, ви тільки посміхнетесь, мовляв, таких сварок
на віку трапляються тисячі. А пригадайте-но тернистий
шлях до миру! Скільки він вам коштував кілограмів
цукерок? А скільки літрів газованих напоїв, мульти-
вітамінних соків? І ще багато чого, про що я й досі боюсь
сказати мамі з татом. Бо на війні, як на війні.
Та годі вже мені! Завівся.
Чи не краще поміркувати, що прихопити з собою?
Спробував заспівати, як це робить тато, коли наш ста-
ренький «Москвич», здолавши сотню кілометрів, під-
кочується до маленького села Ліщинівка.
Здрастуй, рідне село,
Як ти без мене жило…

Ні, це не годиться! Якісь бабські співанки. Потрібне

щось бадьоріше.

* * *
П’ятнадцять гривень на рахунку мобільного – це
були мої всі статки, з якими я ступив із закіптюженого

21
«Москвича» в густий килим споришу біля бабусино-
го подвір’я. За сто з лишком кілометрів від Харкова,
у дикому краї, такі гроші на рахунку – єдина можли-
вість миттєвого зв’язку з цивілізованим світом, в якому
люди не можуть і години прожити без інтернету та
цифрового телебачення. Десь там лишився Андрій,
приречений конати у книжковій облозі.
Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сум-
ний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась
картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки те-
пер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові
Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського
моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би
з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не
мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був
ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю,
пиляти дрова, пасти гусей – все, що завгодно, аби не
тинятися без діла.
– Озирнися довкола – яка казка, – підбадьорив
батько, вмощуючись за кермом «Москвича».
Але не такий вже я дурний, щоб повірити в цю «каз-
ку». Причиною мого заслання стало не «нервове ви-
снаження», що вимагає лікування сільською природою.
Справа в грошах. Ще минулого року батьки могли на-
шкребти якусь копійку, щоб у липні гуртом чкурнути
до Криму чи на Азовське море. А тепер – кожна поїздка
в метро на обліку. Яке там в біса море!..

* * *
А тим часом потягом із Києва в напрямку Ліщинівки
наближалося ще одне моє нещастя. Його не порівняти

22
навіть із землетрусом, потопом, буревієм, спопеляю-
чою блискавкою – все це такі собі розваги в порівнянні
з тим, що звалилось того літа на мою мрійливу голо-
ву. Ні, я не перебільшую, бо усіляким стихійним лихам
люди протистоять пліч-о-пліч, а я, мов та самотня топо-
ля, яку гне до землі безжальний вітер. Безумовно, оми-
нути нещастя вдалося б, якби я не закохався в Оксану.
Вона приїхала в Ліщинівку з Києва на літні канікули.
Місце, де от-от мають розгорнутися неймовірні
пригоди, вже важко назвати селом. За останні десять
років воно перетворилося на хутірець, який загубився
поміж соснових лісів неподалік річки Ворскли. По-
трапити з нього у великий світ можна тільки через
райцентрівське містечко Тростянець, відоме в Україні
тим, що тут є шоколадна фабрика «Корона». Ліщинівку
з Тростянцем з’єднує майже вщент зруйнована асфаль-
тівка. Ні, не автомобілі-ваговози, не потужні трактори
розбили дорогу, а роки, протягом яких ніхто не дбав
про ремонт. Але якщо так поміркувати, то навіщо її
лагодити? Окрім «Газелі», що раз на тиждень привозить
хліб із райцентру, в наше село рідко хто заїздить.
То спека, то люті морози роз’їдають міць асфальту,
розмивають дорогу дощі. Мине ще з десяток років,
і крізь залишки асфальту проростуть бур’яни, бо ви-
мирає Ліщинівка – батьківщина моєї матері, острівець
мого дитинства. З півсотні дворів, на яких ще не так
давно змагались у співучості півні, сьогодні лишилось
півтора десятки, де дотліває вогник життя. І тільки
влітку село наче прокидається від довго сну: з далеких
і близьких країв звозять до дідусів та бабусь галасливих
онуків.

23
 * * *
– Хлопець з дороги. Швиденько б зготувала щось
на стіл, а то Шмигало не дасть і поїсти. Напевно, вже
уздрів, що приїхали, – розпорядився дідусь, вмощу-
ючись поруч, щоб розпитати «як люди зараз живуть
в городі».
– В тебе ж і язик! – дорікнула бабуся. – Кожному
прізвисько причепить. А Олега не чіпай. Він – хазяй-
новитий хлопець. Допомагає дідові з бабою.
– Що?! Олег також приїхав?! – зрадів я.
– Вже тиждень, як гасає на своєму чортопхаї. До нас
ледь не щодня заглядає, цікавлячись, чи ти не приїхав?
В кого він удався такий непосидючий? От тільки все
в нього якось без толку. Одне шмигання. Туди-сюди,
туди-сюди.
– А чортопхай, дідусю, це що?
– Та воно таке, як ото колись були мопеди. На су-
часний лад якось матюкливо зветься. Сукер чи біс його
знає...
– Що ти мелеш! – гримнула бабуся.
– Ні, мабуть, скукер, – далі розмірковував дідусь. –
Гадаю, його вигадали американці для тих, хто скучає,
рятується від нудьги, бо в господарстві від нього нія-
кої користі: ні мішок з травою, ні дровеняку привезти
з лісу. Коротше – чортопхай.
– Це скутер, дідусю, то ви не розчули. Така техніка
коштує чималих грошей. Невже він на ньому з самого
Житомира приїхав?
– Та ні. Батько привіз автомобілем з будкою. З годи-
ну вовтузилися, доки вивантажили купу лантухів. Чи
він тут і зимуватиме?

24
 – А ти б пішов та й поцікавився, – озвалась від пли-
ти бабуся.
– Так тобі там і скажуть. Від них і раніше слова не
діждешся було, а тепер, коли син розбагатів, так і зо-
всім заціпило. Великі статки роблять людей мовчаз-
ними.
– Того то ти у нас такий і говіркий, що бідний. Кра-
ще поведи Сергійка на город. Нехай полюбується, як
рясно вродила полуниця. А вишень скільки! Гілки
гнуться. У вашому Харкові – все втридорога. Хіба ж
наїсися досхочу?
Біля двору щось захурчало, потім стихло.
– Діду! Сергій приїхав?! – голосно запитав, не вста-
ючи зі скутера, Олег.
– О! Вже припхався. Говорив тобі, лаштуй швидше
їсти.
– Обов’язково пообідаю, – я побіг відчиняти хвіртку.
– Скажи, нехай зашмигне через годину, – кинув
услід дідусь.
Олег ставив на підніжку новенький, з блискучими
боками, скутер.
– Нарешті з’явився! Ще трохи – і я почав би розмов-
ляти з козою. Ти не уявляєш, яка тут нудьга! – почав,
замість вітання, жалітися Олег.
– Я також, як на заслання їхав.
– Ось іще Дмитро має приїхати. Так що твоє
ув’язнення має бути веселим.
– Твій? – я кивнув на скутер.
– Ну, а чий же? Батечко подарував на останній дзво-
ник. Тепер маю цяцьку. На літо повинно вистачити, як
ти гадаєш?

25
 – Як на літо?..
– А що, гадаєш, довше їздитиме? – здивувався Олег.
Я розгублено мовчав, бо не зовсім розумів, що він
має на увазі. Мені б, наприклад, цього скутера виста-
чило на десять років, я б його беріг і доглядав не гірше
за комп’ютер.
– Чого задумався? Хутчіш збирайся. Черешні че-
кають.
– Вони ще зелені.
– А ти їх бачив? Я вже тут старожил, зрозумів?
І знаю навіть, скільки яєць знесуть за день бабині кури.
– До чого тут яйця?
– Не тупи! В селі, щоб ти знав, сама ходова валюта:
самогонка, яйця, сало й молоко, – терпляче пояснив
Олег. – От скажи, скільки тобі батьки залишили гро-
шей?
– Ніскільки.
– Вважай, ти пропав. А чіпси, а сухарики, а кока-
кола, а морозиво? – перелік раптом урвався.
Олег роззирнувся довкола і вже тихіше продовжив:
– Та й не будеш же ти у діда сигарети красти? Бо
мій курить такі, що аж горобці з-під стріхи непритомні
падають, а пес тягне свого хвоста в будку і не вилазить
звідти доти, доки вітер не розвіє той сморід. От тепер
поясни, як ти тут збираєшся жити? Мені ось лишили
сотню гривень: за тиждень ледь не всі витратив. А де-
сяток яєць, щоб ти знав, – це завжди свіжа копійка.
– Кому ж ти тут їх продаси?
– Дідьку лисому! До Тростянця – півдня рачки, а ми
маємо колеса! І продамо там, що завгодно й кому зав-
годно, – збуджено заходився пояснювати Олег.

26
 Справжній Шмигало! Дідусь влучив у десятку. Ще
позаминулого літа Олег був зовсім іншим: мовчазним,
вайлуватим, лінивим і постійно щось жував. А тепер –
наче підмінили.
 З НЕЇ ВСЕ І ПОЧАЛОСЯ

Того дня ми намотали на колеса скутера майже со-

тню кілометрів. Побували всюди, де тільки можна було
поласувати чимось смачненьким. Від пуза наїлися че-
решні, зеленого гороху, спробували шовковиці, двічі
змоталися в Тростянець, попірнали в прозорій воді
Ворскли...
Відвідали колишню польову тракторну бригаду. Те-
пер від неї одна назва лишилась та купа руїн. І єдине,
що там буяє попри пануючий занепад, так це сад, де
найсмачніші у всій окрузі яблука, груші, сливи та абри-
коси. Завітали ми туди не просто так, а щоб довідатися,
на якій стадії дозрівання перебувають фрукти.
– Затям: цей процес потрібно контролювати. Не
встигнеш і оком змигнути, як обнесуть весь урожай
разом з листям. То тільки здається, що нашу Ліщинівку
вже й приблудні собаки оминають. А тут, кажуть, уже
й землю поділили поміж собою якісь заможні тузи. Все
ніяк не діждуться, коли останній абориген помре.
Рот у нього не стулявся ні на хвилину. Щоб не ро-
бив: чи їхав на скутері, чи їв шовковицю, дудлив кока-
колу чи видряпувався на саму верхівку черешні – зав-
жди туркотів.

28
 Після нетривалих відвідин тракторної бригади Олег
показав мені дорогу до «справжнього раю». Ним ви-
явився не що інше, як спорожнілий хутірець Глибока
Криниця. Це зовсім поряд із нашим селом. Пригадую,
ще позаминулого літа в декількох домівках доживала
віку самотня стареча. Тепер – порожні хати. Навко-
ло них виросли густі та високі бур’яни, сховавши по-
хилені паркани. На все це спочатку було моторошно
дивитися, та потім звикаєш. А райським тут було те,
що ледь не в кожному дворі росли, ніким незаймані,
фруктові сади.
– Ось бачиш, Сер, який маєток я приглядів для себе, –
гукнув Олег. – Щоб поласувати на дурняк, до тракторної
бригади люди ще ходять, а сюди ніхто не навідується.
Звикай – ми тут господарі. Тільки одна умова – по хатах
не шастати. Розумієш, я обіцяв бабусі. А якщо чесно, то
кортить зазирнути, правда ж?
– Якось тут незатишно.
Олег зупинив скутер посеред вулиці. З обох боків
нас обступили височенні бур’яни, за ними боязко ви-
глядали будиночки з вибитими вікнами і облізлими
фарбованими дахами.
– Тю! Ти чого? Тільки уяви: ми тут одні-однісінькі.
Все навколо – наше. Насолоджуйся, дурень! А ось іще
трішки – і достигнуть яблука, груші, аґрус, порічки,
чорна смородина, сливи, абрикоси...
– От би ще комп, і звідси можна цілий день не ви-
лазити.
– Елементарно, Ватсон, – мовив Олег. – А в придачу
до нього – купу дисків з фільмами та мультиками.
– Жартуєш???

29
 – Чого б це я понтувався? – образився Олег. – Ноут-
бук старенький, але працює. Батько собі нового при-
дбав, а мені цей дістався. І якщо якась копійка залиши-
лась на рахунку, то можна і в інеті повисіти.
– Невже?
– Приходь сьогодні ввечері, порозважаємося. А хо-
чеш, я прийду до тебе? Покажемо дива дідові з бабою.
Мої вже бачили. Ніяк не ймуть віри, що таке може бути
на світі. Це, скажу тобі, такий цирк. Живіт від сміху
надірвав.
– Гаразд, приходь. Дід сьогодні мед збирав.

* * *
Та продемонструвати комп’ютерні дива перед ді-
дусем з бабусею нам того вечора не судилося. На тому
розі, де єдина в селі асфальтована вулиця перетинає
ґрунтову, на лавочці біля двору баби Сльозки сиділа,
лузаючи насіння, незнайома дівчина. Ми їхали трішки
швидше, ніж кінська підвода, однак не встигли розгле-
діти її як слід. Олег ледь шию собі не скрутив.
Уже за рогом він зненацька вдарив по гальмах.
– Ти бачив? – видихнув він. – Судячи з прикиду, ця
дівчина не з сусіднього села.
– Авжеж. І не з Тростянця, і не з Охтирки.
– Цікаво, хто б це до Сльозки міг приїхати?
– Навіщо гадати? Твої або ж мої дід з бабою знають
стопудово, – власне, мені зараз було начхати, звідки
взялася та краля, бо не терпілося швидше дістатися до
ноутбука.
– Гадаєш? А я не певен. Зараз ми розвернемося і ще
раз проїдемо повз неї.

30
 – А вона така дурна, що не здогадається, чого це ми
туди-сюди катаємося. Краще за компом посидимо. Ще
встигнемо познайомитися, – спробував я умовити Олега.
– Ноутбук почекає, а вона – ні, – рішуче відрубав
Олег, завів скутер і ми, наче літак, якому диспетчери
в аеропорту не дають дозволу на приземлення, зайшли
на друге коло.
Тільки-но виткнулися з-за рогу, Олег збавив швид-
кість і безцеремонно витріщився на дівчину. Незна-
йомка вдавала, що нас не бачить, наче то не скутер,
а якийсь метелик-капустянка пурхає. Тоді Олег роз-
вернув скутер посеред вулиці і ще раз проїхав повз неї.
– А вона нічого, – навмисне голосно сказав він,
обертаючись до мене.
– Їдьмо звідси! Чого це ми навколо неї витанцьо-
вуємо!
– Вгомонися. Ось іще разок продефілюємо і поїде-
мо. Куди поспішати? Попереду ціле літо.
Він розвернув посеред дороги свій чортопхай і ру-
шив на такій швидкості, що нас можна було обігнати
пішки. За пару сотень метрів від «об’єкта» він різко
звернув з дороги під двори.
– Переходимо на бриючий політ. Приготуйся від-
крити бомболюки. Ми змушені розпочати бомбар-
дування. Цього вимагає дивна поведінка невідомого
об’єкта, який нещодавно опинився в зоні нашого впли-
ву. Викликаємо вогонь на себе, – жартував він.
– Роби, що хочеш!
Дівчина глянула в наш бік і, здається, усміхнулась.
От буде прикол, коли вона в найвідповідальніший мо-
мент встане і зайде у двір!

31
 – Мадам, ми вже третій раз перед вами плазуємо на
пузі! А ви нуль уваги. Невже вам нас не жаль? – прорік
Олег, як тільки ми порівнялися з нею, і, не чекаючи від-
повіді, натиснув на гальма й вимкнув двигун.
– А чого ви плазуєте? Ходите не вмієте?
– А вам як більше до вподоби? – запитав Олег.
– Мені, хлопчики, все рівнобедрено, аби вам зручно
було.
Такої відповіді ми не чекали.
– А ви, як я бачу, круті хлопці. Напевне, з місцевих?
– Ображаєш! Я приїхав із Житомира.
– А я прибув на заслання з Харкова.
– Мене звати Оксаною. Киянка.
– І давно ти в Ліщинівці? – поцікався Олег.
– Четвертий день. Сьогодні ввечері зателефоную
предкам, нехай забирають, а то пішки піду до Києва.
– Облиш! З нами не занудьгуєш. До речі, мене звуть
Олегом, а ось це – Серж.
– Нудьга тут. За двір мене бабця випхала, мовляв,
іди, може, когось побачиш, затоваришуєш. Цікаво ви-
ходить, як на риболовлі. Вийшов, посидів – упіймав.
– Облизня, – не до ладу ляпнув я, але це нас роз-
смішило.
– Влучно сказано, – пересміявшись, мовила Оксана.
– Не такі ми вже й облизні, – вдаючи ображеного,
мовив Олег.
– Хлопці є хлопці, вони однакові всюди. Щоправда,
є невеличка різниця.
– О! Це вже цікаво. Розповідай.
– Так от. Хлопці поділяються на ботаніків, рокерів,
байкерів, геймерів, покидьків і справжніх хлопців.

32
 – Оце так сортування. Серж, ти чув таке? – кисло
усміхнувся Олег. – Тільки щось занадто убога класи-
фікація. А куди ж поділися спортсмени, наркомани,
футбольні та інші фани?
– Згода. Перелік слід доповнити, – усміхнулась
Оксана.
– Ну, та біс із нею, з цією класифікацією. До жодної
з перелічених тобою груп ми із Сержем не належимо.
Ботаніки – прикольне прізвисько. Цікаво, хто ж це
такі? Хоча цікавіше про справжніх хлопців.
– Ботаніки – це нормальні, симпатичні хлопчики,
але своїм занудством вони відлякують дівчат. Зазвичай
їхній день складається ось таким чином: вісім годин
вони витрачають на навчання та виконання домашньо-
го завдання, шість – на сон і ще вісім – знову на уроки.
Для прикладу, день рокера – це дванадцять годин му-
зики і дванадцять годин тупого безділля. А день справ-
жніх хлопчиків – це суцільна гармонія: три години на
сон, десять – на дискотеку, сім – на друзів і чотири –
для активного відпочинку. За решту не буду говорити,
а то образитесь і поїдете геть від мене, – посміхнулась
Оксана.
– Сер, здається, що ми підпадаємо під визначення
«справжніх хлопчиків»!
Ми охоче жартували далі. З нею було цікаво, і я геть
забув про ноутбук. Сидів би ось так весь день, вигаду-
ючи всілякі дурниці, щоб Оксана не переставала сяяти
посмішкою.
В Ліщинівці вона гостює вперше. Справа в тім,
що дядько Михайло (це син баби Сльозки) нарешті
одружився. А в його нареченої вже була дитина, тобто

33
Оксана. Щоліта вони відпочивали на Азовському узбе-
режжі, а цього року щось там не склалося з відпусткою,
через те Оксану відрядили до бабусі.
– Всього на місяць? – уточнив я із жалем.
– Та хто ж так швидко відвідує Ліщинівку?! – по-
годився зі мною Олег. – Лишайся до кінця літа. Знаєш,
як тут класно?! Не пожалкуєш. Повір нам.
– Що мені ваш хутір, навіть «Фанти» ніде купити,
а от море!..
– «Фанта» так «Фанта». Які проблеми! – розвів ру-
ками Олег. – Ми вмить: одне колесо ще тут, а друге вже
у Тростянці.
– Стривайте, гроші винесу!
– Ображаєш. З нагоди знайомства Житомир та Хар-
ків пригощають киян.
– Незабаром до нашої компанії ще й Дмитро із
Конотопа приєднається, – додав я, аби якось втішити
знудьговану дівчину.
– А Конотопська відьма – це звідти?
– Відьом вистачає усюди, – підморгнув їй Олег.
– Конотоп славний не тільки відьмами, а ще й істо-
ричною битвою, – додав і я свої п’ять копійок.
– Так, школа закінчилась, тому попрошу не говори-
ти дурниць, – улесливо зауважив Олег. – Оксано, скажи
номер мобільного. Дамо знати, коли під’їжджатимемо.

* * *
Але того дня нам не судилося почастувати киян-
ку. Ми все купили, та не довезли. Словом, окриле-
ні, з гостинцями, ми поспішали назад до Ліщинівки.
Двигун скутера на підйомах аж захлинався. Ми раділи

34
несподіваному знайомству. Канікули, що ще вчора зда-
валися такими сірими, враз заграли всіма барвами ве-
селки. Пахнув, як ніколи, розігрітий сонцем сосновий
ліс, що оточував з обох боків дорогу, вривалися арома-
ти скошеного сіна, липового цвіту. Навколо вирувало,
п’янило літо, і здавалось, що відтепер піднесений на-
стрій не полишить нас до самої осені.
Тільки-но колеса скутера торкнулись сільської
асфальтівки, Олег розпорядився, щоб я сповістив Окса-
ну, і додав обертів. Моторчик загудів джмеликом і поніс
нас назустріч пригоді.
На самому розі, де приткнулася хатина баби Сльоз-
ки, на нас уже чекала Оксана. Наче професійний гон-
щик, Олег заклав крутий поворот, від чого моя душа
аж схолола. Але думка про те, що на нас зараз дивиться
Оксана – прогнала острах. З кожною секундою затяж-
ного повороту скутер усе нижче хилився до землі, аж
чиргикались об асфальтівку підставки для ніг. Віраж
мав вразити гостю зі столиці. Пілот вправно вів суд-
но. Та ні він, ні я не взяли до уваги, що асфальтівка на
перехресті закінчується, а далі – звичайнісінька сіль-
ська дорога. Згадали ми про це тоді, коли скутер рвучко
кинуло в бік. Олег дивом втримав кермо лайнера, який
несподівано втрапив одразу до кількох глибоченних
повітряних ям.
Але недовго він контролював ситуацію: бісів чорто-
пхай занесло й розвернуло ледь не на сто вісімдесят
градусів. Дужі руки пілота втримали таки кермо і ви-
вернули його в потрібному напрямку, але в цей час
заднє колесо потрапило в колію. Олег додав обертів,
і скутер, наче молоденький цапок, враз став дибки.

35
Я дивом утримався, щоб ганебно не гепнутися в пи-
люку посеред дороги. Та тільки переднє колесо тор-
кнулося землі, рука Олега від струсу, різко крутонула
до межі ручку газу, і наше судно з ревом зірвалося
з місця. Ніколи б не подумав, що задрипані скуте-
ри за лічені секунди спроможні розвинути скажену
швидкість. І враз перед нами виріс трухлявий, рідкий
штахетник. Звісно, що гальмувати було пізно. З роз-
гону скутер розітнув паркан, наче спринтер фінішну
стрічку. Кілька разів рвучко сіпонуло то в один бік, то
в інший, а потім переднє колесо натрапило на міцну
перешкоду і судно стало стовбула, пострушувавши
нас на землю.
А далі я нічого не бачив, тільки жадібно хапав ро-
том повітря, груди стискали металеві обручі. Нестерп-
ний біль скував тіло. Хтось мені згинав і розгинав руки.
Обличчя обдала крижана вода…
Потім мене взяли попід руки, допомагаючи у такий
спосіб сісти. Перше, що я побачив – це була домовина...
Справжнісінька домовина!!! Оббита чорною тканиною
з біленьким кантиком. Вона стояла посеред двору на
кількох стільцях. Звідти виглядали білосніжні голівки
ромашок та ще якихось квітів. Я стулив повіки. Невже
це смерть? Та пізнати тонкощі перших хвилин загроб-
ного життя завадив знайомий голос:
– Та живий він, живий, бабусю.
– Мабуть, усі кісточки переламав?
– Не схоже.
Здається, це голос Оксани. Відкрив очі, спробував
підвестися – різкий біль прошив усю спину. Ледь не
зомлів.

36
 – Кум рулює, я – газую. Вдвох ми з кумом летимо.
У вас усе трапилось, як по писаному, – з докором мо-
вила Оксана.
– А Олег? З ним все гаразд? – прохрипів я.
– Збирає скутер докупи.
До нас підійшли кілька бабусь.
– Оклигав? – запитала одна з них, схиляючись наді
мною.
Я глипав на домовину і не міг нічого втямити: окрім
тендітних ромашок, звідти вистромилися передки чиї-
хось капців...
– Оце так приїхали хлопці: прямо на похорони до
баби Кожущихи. Царство небесне рабі Божій.
– Недобрий знак. Відверни й заступи.
– Чого ви хлопця лякаєте. Яких тільки прикмет не
понавигадують! – туркотів хтось збоку.
Пришкутильгав Олег: нижня губа розпухла, під
очима синець, сорочка розірвана.
– Підводься. Нам іще паркан лагодити, – Олег про-
стягнув мені руку.
 СТРАШНИЙ СУД

Отже, я завчасно радів щасливому початку літніх

канікул. Прикрощі спіткали одразу. Моя бабуся цю по-
дію прокоментувала так: «Доїздилися?! Ще б трішки –
і своїм мопедом з ніг збили б покійну бабу Кожущиху».
Покійниця лишилися цілою і неушкодженою, а от я ви-
вихнув ногу, пошкодив сухожилля десь там біля шиї,
яка «тримає зовсім порожню голову» – це теж бабусині
пізнання з анатомії.
Тепер кульгаю і мужньо терплю біль. Далі двору
бабуся не пускає. Олег уже не раз навідувався, щоб ді-
знатися, коли оклигаю. Скутер вже полагодив, і тепер
вони з Оксаною катаються цілими днями.
– Я не подивлюсь, що тобі болить, – сварила бабу-
ся. – А коли розмовлятимеш по телефону з батьком,
візьму і розповім, як ти з Олегом ледь не протаранив
покійну Кожущиху.
– Що ти плетеш? Аж козі смішно! От тільки вдумай-
ся, що ти оце зморозила! – заступався дідусь.
– Гірше, ніж твій онук, уже ніхто не зморозить, –
тримала оборону бабця.
– «Протаранив покійну бабу». Отаке бовкнеш – так
його батько з матір’ю з ума зійдуть, доки «Москвичем»
допхаються з Харкова.

38
 – Тобі аби прискіпатися.
– Хлопець живий і здоровий, а що трішки підрихто-
ваний, так то не біда. А що ж то за чоловік, що не побу-
вав у аварії? А твоя Кожущиха вже справляє «царствіє
нєбєсноє»... Чи й не подія, щоб отак хлопця картати.
От ми витворяли! Заліпимо вночі кому-небудь снігом
бовдур, а вранці господар стане розтопляти, а весь
дим – у хату. Кашляє, чхає, лається. Коли той сніг роз-
тане! А найбільшої втіхою…
– Та ти замовкнеш сьогодні чи ні!? Ото навчи, на-
вчи хлопця всяким дурницям. Краще б у свою газету
втупився чи що?
– А що, вже принесли? Щось не видно сьогодні
поштарки, – дід підхопився й почовгав до поштової
скриньки. В ній кілька разів то горобці, то синички
мостили гнізда. Тоді, як казав дід, доводилось «тим-
часово передислоцировать вузол связі у зв’язку з оку-
пацією дружественной авіації». Поштарка встромляла
газету поміж дощок в паркані біля хвіртки. І частенько
агітувала дідуся: «Ви б оце передплатили ще якусь все-
українську газетку, то я б частіше підходила до скринь-
ки, і пташки б там не вили гнізда. А то ваша «Трибуна
хлібороба» лише раз на тиждень виходить».
– Нащо мені ота всеукраїнська брехня? – сердито від-
повідав дід. – Там же читати нічого. А в районній газе-
ті – все по ділу: скільки зорали, чим засіяли, хто помер,
кого нагородили, а кого й за грати кинули. Сорок років
передплачую і певен, що кращої газети бути не може.
Того вечора Олег своїм ноутбуком затьмарив «Три-
буну хлібороба». Зателефонувавши, він попередив,
що завітає до мене і ми разом переглянемо кілька

39
бойовичків. Я нетерпляче позирав на годинник, бо
кортіло зазирнути на сторінку ВКонтакті. Напевно,
там купа повідомлень. А може, ще й пощастить ви-
пробувати на міцність систему захисту Андрієвого
сайту. Під час останньої телефонної розмови він хва-
лився, що батьки нарешті дозволили користуватися
компом та інетом. Нині він закінчує розробляти по-
шукову інтернетівську програму. «Давай поміркуємо
над комп’ютерними проектами, які б могли принести
якийсь заробіток», – радив він.
Десь о восьмій вечора за двором захурчав скутер:
після аварії у нього двигун наче застудився й захрип.
– Бабусю Олено, зустрічайте! Я вам невістку при-
віз! – закричав Олег від самої хвіртки.
– Вам із Сергієм не невістку, а дубця з акації треба.
Проходьте, чого стали! Сергій там, на веранді. А чиє ж
це таке гарненьке дівчатко?
– Вгадайте з третього разу.
– Кажи вже швидше, бо мені час козу доїти.
– Я до баби Насті приїхала, – зніяковіло мовила
Оксана.
– До Сльозки, – додав Олег.
– Та ясно, – усміхнулась бабуся, бо Сльозка – це
вуличне прізвисько Оксаниної бабусі.
Тим часом я уже оглядав ноут, який приніс Олег.
– Заповітна мрія відчайдушних геймерів, – я одра-
зу ж оцінив техніку.
– А хто з вас геймер? – запитала Оксана.
– Всі ми трішки коні.
– Сергію, а як ти визначив, що цей комп саме для
геймерів?

40
 – Toshiba Satellite A300-20Q, вага майже три кіло,
дисплей 15,4 в діагоналі, 1280 пікселів, встановлений
один модуль оперативної пам’яті об’ємом два гігабай-
ти, – я говорив, не відводячи очей від ноутбука.
Для Оксани з Олегом моє бубніння, напевне, здава-
лось якимсь шаманським замовлянням. А я захоплено
продовжував:
– Повний обсяг відеопам’яті 1,270 гігабайт. Об’єм
жорсткого диску складає 250 гігабайт. Два динаміка та
вмонтований мікрофон. Адаптер змінного струму…
– Припини! Ти наче в транс упав, – засміявся Олег.
– Сергію, а ти справжній хакер? – захоплено запи-
тала Оксана.
– Несправжніх хакерів не буває, – гордо відповів їй.
– І що це у вас за штука? – озвався з порогу дідусь. –
Мабуть, соковижималка на батарейках?
Ми так і полягали зі сміху.
– Що тут за гамір? – підійшла бабуся.
– Проходьте, сідайте ближче, зараз ми вам покаже-
мо, що вміє робити ця соковижималка, – сказав Олег. –
Діду, який ваш найулюбленіший фільм?
– «Чапаєв».
Олег швиденько знайшов в інеті цей фільм для пере-
гляду онлайн. Що почалося... Дідусь то спереду, то ззаду
уважно оглядав ноутбук, навіть світло увімкнув, бо не
вірив, що «соковижималка» працює без дроту… А при-
голомшена бабуся мовчки спостерігала за цим дивом.
Але це був лише початок. Далі Олег увімкнув «Skype»
і вебкамеру. На моніторі з’явився його батько, який ша-
нобливо привітався з дідом і бабусею. Спочатку дідусь
не повірив і сказав, що це якесь саморобне кіно. Тато

41
Олега голосно розсміявся і поцікавився у дідуся про
сільське життя. Бабуся охоче підтримала діалог, а на-
прикінці висловила думку про технічний прогрес: «На-
видумують казна-що, а люди живуть бідно і нещасно.
Краще б свої витівки направили туди, куди треба».
І пішла поратись.
Переглянути «Мадагаскар» того вечора не вдалося...
– Знаєш, Сер, нехай ноутбук побуде в тебе, щоб ти
не нудьгував. Заряду акумулятора вистачить на пару
годин. А завтра завезу шнур, – сказав Олег, і вони по-
чали збиратися додому.
– А ти?
– Він мені не потрібний, бо ми завтра з Оксаною
цілий день кататимемося на скутері.
– Сергію, я вже не шкодую, що приїхала.
– Завтра плануємо до обіду загоряти на Ворсклі. Так
що, Серж, вичухуйся швидше. Між іншим, сьогодні
бачив Дмитрову бабцю. Говорить, що Дмитро, може,
і не приїде.
– Шкода, – промовив я зажурено.
Але не Дмитро мене хвилював, а те, що Оксана
з Олегом добре здружилися.
– Та не переймайся ти так, Серж. Можна і я тебе
так зватиму? – усміхнувшись, Оксана взяла мене за
руку. – Зрештою, і без вашого Дмитра нам не доведеть-
ся нудьгувати.
– Скутер запросто потягне трьох. Будемо разом
їздити на Ворсклу, – додав Олег. – Завтра до тебе на-
відаємося. Тримай хвіст бубликом! Та не довго зависай
в інеті, бо на рахунку лишилося мало грошей.

42
 «Привіт, селюкам! Хвала рукам, що хлібом пахнуть!
Ти не повіриш! Предки придбали путівку до санаторію
в Ялті. На знак солідарності з тобою я відмовився їхати
з ними, – повідомляв Андрій ВКонтакті. – Як ти там?
Чи усі зірки полічив на небі? А мене просто розпира-
ють ідеї майбутніх проектів. Ось один з них: я хочу
написати таку програму, яка б з неймовірною точністю
прорахувала наперед правильність дій та вчинків лю-
дини. Звичайно ж, у розумних межах. Наприклад, ти за
допомогою коду вводиш у програму певну дію, а вона
видає ймовірні проколи, які чекають на тебе, або нав-
паки – тішить успішними результатами. Навіть є деякі
напрацювання. І взагалі, маю стільки цікавих ідей! Не
сумуй. На нас чекають грандіозні справи! Вибач».
Настрій зіпсувався, сидів і тупо блимав на моні-
тор, почувався повним невдахою: один друг незабаром
стане крутішим за мене юзером, а другий – перехопив
дівчину. А я тут у бур’янах відсиджуюся.
А втім, як кажуть, ще не вечір! Невже я, який на-
вчав Андрія комп’ютерної справи, буду пасти задніх?
І, втішаючи сам себе, уявляв недалекі часи, коли Окса-
на дізнається про мій унікальний винахід. Про мене
писатимуть у газетах, говоритимуть по радіо, моє об-
личчя мелькатиме в кадрах телевізійних новин на усіх
каналах. І одного ранку, за сніданком, Оксана довіда-
ється з телевізійних новин про Сергія, з яким колись
відпочивала в Ліщинівці… Фантазія малювала епізод
за епізодом: від безугавних дзвінків буде розриватись
мій мобільник. Ні, в мене буде кілька телефонів. І саме
в ту мить, коли мені зателефонує Оксана, я матиму ді-
лову розмову з академіком, Нобелівським лауреатом

43
Жоресом Алфьоровим. Впізнавши телефонний номер
Оксани, звичайно ж, відповім, але перш ніж привіта-
тися з нею, мовлю: «Пане академіку, я змушений пере-
рвати спілкування, оскільки утримую на лінії дуже
важливий дзвінок». А потім стомлено вимовлю: «О, це
ти, привіт. Як справи?»
 КІНОТЕАТР БІЛЯ
СТАРОЇ ВЕРБИ

Перші дні домашнього ув’язнення тягнуться неймо-

вірно довго, і здається, що їм не видно кінця-краю. Та
понудишся день-другий, а далі вже й не помічаєш, як
звикаєш до такого життя. За тиждень я оклигав і вже
міг накосити трави для кроликів, сапати гарбузи. Що-
дня мене провідували засмаглі Олег та Оксана. За цей
час ми переглянули добру половину фільмів, записаних
на дисках, витратити всі гроші на інтернетівському
рахунку та вволю натішилися дюжиною комп’ютерних
забав.
Саме в день виписки з домашнього лазарету тра-
пилася радісна подія: в Ліщинівку приїхав Дмитро.
Я радів найбільше за всіх, бо це був компаньйон, адже
тепер Олега від Оксани не відірвеш.
Оскільки нас уже стало четверо, то, переглядаючи
фільми на веранді, поводилися ми гамірливо. Поси-
деньки затягувалися ледь не до півночі. Дідусь із ба-
бусею, напевне, терпіли вечірні кіносеанси, однак ми
розуміли, що так не годиться.
– А чого це ми тут гніздимося? – якось запитала
Оксана. – Ноутбук має акумулятор, тож фільми можна

45
дивитись де завгодно. Приміром, на лавочці біля мого
двору. Ми там нікому не заважатимемо. Та й бабуся не
так хвилюватиметься за мене.
– Чуєте? А це ідея! – підтримав Олег.
– Ні. Краще на вигоні, – запропонував Дмитро. – Це
зовсім поруч. Там усе-таки вільніше, і сигарету можна
викурити, щоб ніхто не бачив. На вигоні лежить по-
пиляна на цурпалки товстезна стара верба. Там можна
влаштувати справжній кінотеатр.
– Так зараз і ходімо, – рішуче мовив я.
І ми подалися до старої верби. Ідея виявилася геніа-
льною: на вигоні просторо, тихо. Смійся, розмовляй
голосно – нікому не заважаєш.
Та невдовзі я пожалкував, що пристав на цю про-
позицію. І от чому: Олег з Оксаною поводили себе так,
ніби у них завтра весілля. Притуляться одне до одного
й сидять воркують. Вони були нібито з нами і в той же
час – наче наодинці. Щоправда, Оксана час від часу
намагалася підтримати нашу з Дмитром балаканину.
Підкидала до розмови влучні жарти, і бесіда враз ожи-
вала. Це, мабуть, не зовсім подобалося Олегові. В такі
хвилини він, як той півень, черкав крилом землю, під-
ходячи до Оксани то з одного боку, то з іншого, й обі-
ймав її за плечі.
До того ж ми були змушені дивитися тільки ті філь-
ми, мультики чи музичні кліпи, які забагалося пере-
глянути Оксані. Наші з Дмитром бажання рідко бра-
лися до уваги. А коли кінотеатр просто неба закінчував
свою роботу, Олег проводжав Оксану до двору, а ми
з Дмитром розбрідалися різними стежками по своїх
домівках.

46
 * * *
Під обід Олег відвозив нас по черзі на берег Вор-
скли. Зазвичай після купання їздили в Тростянець, щоб
купити чіпсів і кока-коли. Так склалося, що до містечка
їздили Олег із Дмитром. Кожного дня я нетерпляче
чекав цього часу, щоб побути наодинці з Оксаною. Ро-
зумів, що чиню негарно, але інакше не міг. Плів усіляку
нісенітницю, щоб тільки сидіти поруч неї.
Так минали дні. До обіду кожен із нас допомагав по
господарству, а потім – Ворскла!
Вечорами вмощувалися на цурпалках старої вер-
би, щоб переглянути фільм. Наші Ромео і Джульєтта
трималися за ручки, а під час кіносеансу Оксана вмо-
щувалася в Олега на колінах. Мене з’їдали ревнощі.
Хоч тікай до Харкова. І якщо чесно, то я вже тихцем
розмірковував над планом ганебної втечі. Потрібна
була причина. І найліпше б спрацювало прикинутися
хворим. Скажімо, звичайнісінька застуда. Андрій свого
часу навчив, як штучно викликати її симптоми. Достат-
ньо налити трохи звичайнісінького канцелярського
клею на долоню, потерти, доки він не перетвориться
на сухий пил. Далі все просто – різко й глибоко вдих-
нути носом цей пил. Через п’ять-десять хвилин з очей
і носа тече, як у пожежників зі шлангу, а чхаєш так, що
аж шибки дзвенять. Звичайно, можна скористатися
червоним перцем, але на цьому легко спалитися. Або ж
проковтнути шматочок стержня хімічного олівця –
і тоді підстрибне температура. Але це вже доволі ризи-
кований спосіб, бо, не знаючи дози, можна отруїтися.
Я був за крок від рішучих дій.

47
 * * *
Одного вечора ми збиралися переглянути хвалене-
перехвалене Дмитром фентезі. Усівшись зручніше на
гілках старої верби, вирішили ще зачекати кілька хви-
лин, доки трішки смеркне, щоб краще бачити зобра-
ження на моніторі.
– Олег, почастуй мене цигаркою, – сказав я навмис-
не, щоб привернути увагу Оксани.
– Серж, ти ж не палиш! – здивувалася Оксана.
– Не палив, а тепер буду.
– Олег, не давай йому сигарет. І взагалі, пропоную
оголосити Ліщинівку зоною без тютюнового диму.
Зрештою, не палити нині модно.
– А я й не збираюся модничати, – буркнув я у від-
повідь, підкурюючи.
– Ти зобов’язаний, бо мешкаєш у великому місті, –
повчала киянка.
– Чхав я на те місто. Перш за все необхідно дбати
про особистий комфорт, – я демонстративно пихкав
сигаретою.
Хоча по-справжньому, як це роблять дорослі, кури-
ти я не вмів. Олег це помітив і, звичайно ж, покепкував:
– Втягуй у себе, це тобі не дудка!
Жарт виявися дотепним. Хвиля лункого сміху про-
котилася над принишклим вигоном. Закипала образа
на Олега.
Фільм виявився другорядним жахастиком. Оксана
почала вдавати, що їй страшно, і горнулася до Олега.
Неохоче, впівока додивлялись кіно: Дмитро лузав на-
сіння, закохані безугавно про щось перешіптували-
ся, а я тупо витріщився на монітор. Раптом ноутбук

48
похитнувся раз, вдруге, втретє. Здавалося, що хтось
невідомий, сховавшись з того боку спиляного стовбура
старої верби, підштовхував його рукою. Всі так і вкля-
кли від несподіванки – бо чого б це він? Безвітряно.
Тихо, навіть на деревах листя не шелесне. Зрештою
ноутбук гепнувся додолу, лунко клацнувши монітором
по клавіатурі. Ми рвучко схопилися на ноги. По роз-
логих та густих кущах бузку прокотився поривчастий,
як перед грозою, подих вітру. Тривожно зашуміли де-
рева, десь озвалася сполохана пташка, на кутку ліниво
загавкали собаки. І вмить усе стихло.
– Що це було? – злякано прошепотіла Оксана.
– Нічого не зрозумію! – озирався довкола Дмитро.
– Дивно, а в небі ні хмаринки, – задерши голову,
спокійнісінько розмірковував Олег.
– А що з ноутбуком? – спохопився я.
Ніхто й не сіпнувся. Було боязко ступити пару кро-
ків у темінь, де лежав комп. Присвічуючи мобільником,
я вирушив на пошуки нашого кінотеатру.
– Та що з тією залізякою трапиться? – байдуже мо-
вив Олег.
– Шкода все ж таки, – озвався Дмитро, ступаючи
слідом за мною.
– Хлопці, мені страшно, – запанікувала Оксана
і пригорнулася до Олега, який продовжував сканувати
зоряне небо.
– Що ти там побачив? – поцікавилася дівчина.
– На вигін докотилася електромагнітна хвиля НЛО,
що пролітав неподалік Ліщинівки. Не виключено, що
він десь неподалік приземлився. А що? Чим не вер-
сія? – посміхаючись, запитав Олег.

49
 – Це вже не так страшно! – пожвавилася Оксана. –
Хлопці, готуймося до зустрічі з інопланетянами!
– А може, це і не НЛО, – заперечив я, оглядаючи
знайдений в росяній траві ноутбук.
Я гадав, що трапився слушний момент, щоб розпо-
вісти одну місцеву бувальщину.
Почув я її вчора від бабусі. Їй не подобалося, що ми
збираємося на вигоні саме біля старої верби. Обереж-
но, щоб не почув дідусь, вона повідала про страшну
подію з минулого.
– Ну що, капут компу? – запитав Олег.
– Схоже, що так. Але що можна в темряві розгледі-
ти? Заберу додому.
– Звичайно. На тебе тільки й надія.
– Серж, а чому тобі не подобається версія про
НЛО? – цікавилися Оксана.
– Як ви гадаєте, навіщо спиляли оцю стару вер-
бу? Вона комусь заважала? – почав я здалеку. – Не зна-
єте, то послухайте. Років п’ять тому на цій вербі пові-
сився Грицько Чоботар. Жив колись у Ліщинівці такий
п’яничка. Заробляв собі на пляшчину тим, що ремонтував
взуття. Його, мабуть, задовбало вкрай таке життя, і він не
став чекати смерті. Нищечком, щоб ніхто не бачив, видря-
пався ледь не на саму маківку верби, прив’язав мотузку
до товстої гілляки, засунув голову в зашморг і – бувайте
здорові. Було це влітку, тож за листям, а ще тому, що й ви-
сів він високо – помітити самогубця було непросто. Отак
він бовтався кілька днів, аж доки комусь не знадобилося
терміново підрихтувати черевики. Кинулися шукати –
немає. І по сусідніх селах пройшлися – ніде ніхто не чув
і не бачив. На тому все й скінчилося.

50
 Невідомо, чи він довго б отак колихався на вер-
бі, коли б не сторож зернового елеватора. Саме були
жнива, зібраний врожай, звісно, мав хтось оберігати.
Ви ж знаєте, що зерносховище, куди звозять зібра-
ну пшеницю з усіх полів, ось тут, зовсім поруч. Десь
опівночі, коли сторож міркував, де б передрімати
годинку-другу, з вигону, де ми з вами сидимо, почулися
дивні звуки: то хтось заспіває, то засміється, то жалісно
заплаче. Та так плаче, що аж мороз по спині. Спершу
сторож не звернув уваги. Мовляв, всяке може вчутися.
А ще ж спати хотілося!.. Другої ночі все повторилося
знову. Наступної також. Таке враження, як він потім
розповідав односельцям, наче з усіх сторін оточують
привиди, які то насміхаються з тебе, то лаються між
собою, то співають. Одним словом – жах. Попервах
старий соромився навіть домашнім розповідати про
нічні пригоди. Зрозуміти його можна, бо кепкувань не
уникнути. Так тривало три ночі, на четверту терпець
урвався: як тільки опівночі все знову повторилося,
він, прихопивши ліхтарика, рішуче пішов прямо туди,
звідки лунали голоси. Чути їх було ледь не до останньої
секунди, аж доки промінь ліхтаря не вихопив з-поміж
листя, на самій маківці верби, тіло Чоботаря. Ніч була
вітряна, надходила гроза. Вітер перебирав густі віти
верби, як сторінки книги.
На ранок усе село збіглося на вигін. Заходилися зні-
мати повішеного, а це виявилося справою непростою.
Видряпатися майже на саму маківку ніхто не наважу-
вався. Зрештою, залізти на вершину дерева – це ще пів-
справи, але там, у верховітті, як не крутися, дістати ру-
кою мотузку, на якій теліпався самогубець, абсолютно

51
неможливо. А хоч би хто й дістав, то не перерізати ж її?
Бо тіло, гехнувшись на землю з такої висоти, просто
розлетілося б на шматки. Зважте й на те, що за ті дні
висіння на спеці тіло покійника розпухло.
Що робити? Викликати підйомний кран з рай-
центру – дороге задоволення. Ніхто не хотів платити
такі гроші, а родичів чи близьких у Чоботаря не було.
Потоптались навколо верби, подумали, порадились
і вирішили її спиляти. Доки знайшли інструмент, мо-
тузки, щоб нахиляти вербу в потрібний бік, а тут уже
й вечоріти стало. Відкладати справу на завтра не за-
хотіли. Мали намір справитися одним днем і одразу ж
поховати. А після заходу сонця, як пояснила моя ба-
буся, покійників хоронити не можна. Багато хто був
проти. Доки посперечалися – сонце сховалось. Пиляли
вербу усім селом навперемінки. Довго чиргикала пил-
ка. Нарешті старезне дерево заскрипіло й поточилося,
розгойдуючи покійника на гілці. Верба важко гупнула
товстезним стовбуром, тріскочучи сухим гіллям. І тоді
з густолистої маківки вирвалось у вечорову тишу го-
лосіння. Та таке жахливе, що люди аж поприсідали,
затуляючи руками вуха, а ті, хто не прикрили їх доло-
нями, так через декілька тижнів почали втрачати слух,
а дехто і розум.
Голосіння випурхнуло з галуззя, наче пташка, і про-
котилося над усім селом, мов грім. Кажуть, що чули
його й ті, хто лишився вдома поратись по господарству.
Люди злякано підводили очі до неба й хрестились. Та-
кого переполоху, казала бабуся, в селі з часів війни не
було. Витягли його з петлі і так-сяк поховали в той же
вечір, а цю місцину почали обминати десятою дорогою.

52
 – Мені тепер все ясно: своїми легковажними філь-
мами і кліпами ми розгнівили дух Грицька Чоботаря, –
вирішила Оксана.
– А чого саме сьогодні? Ми ж не вперше тут збира-
ємось, – засумнівався Олег.
– А й справді! – погодився Дмитро.
Того вечора нам не довелося нудьгувати, дарма, що
ноутбук зламався. Ми жваво обговорювали безліч версій.
– Пропоную щовечора по черзі розповідати жахас-
тики, доки Сергій полагодить комп, – запропонувала
киянка.
– Збиратися будемо на цьому ж місці, щоб було
страшніше від власних побрехеньок, – посміхнувся
Олег.
– Можна й тут, тільки до заходу сонця, – погодилась
Оксана.
– А що, моторошно стало?
– Хлопці, я не криюсь, скажу чесно: після Сергій-
кової розповіді тут некомфортно почуватимешся не
тільки ввечері, але і вдень.

На розі ми розпрощалися. Зазвичай Олег прово-

джав Оксану до самої хвіртки.
– Звісно, буде стовбичити біля неї, аж доки Сльозка
не покличе, – сказав я Дмитрові, коли ми віддалилися
від них.
– Я наступного разу таке страшне розповім, що
наш Ромео бігтиме додому попереду всіх, – нахваляв-
ся Дмитро.
Може, він здогадується про мої ревнощі й намага-
ється хоч чимось втішити?

53
 – Завтра на Ворсклу не поїду. Скажеш їм, щоб не
заїжджали за мною, – не зовсім доречно буркнув я.
– Чого це раптом?
– Доки не полагоджу комп – купатися не буду.
– Ти серйозно?
– Авжеж! Що тут дивного?
– Коли б ти знав, скільки зусиль мені коштує вихо-
вати в собі хоч якусь наполегливість, впертість, стій-
кість. Вишколюю себе, стараюся, та іноді дам слабинку,
а вона потягне за собою іншу... Мені подобається твоя
рішучість. Молодець.
– Комп’ютер – моє захоплення, розумієш? Вор-
скла – це вже річ другорядна.
– Заздрю, – зітхнув Дмитро.
– Знайшов чому заздрити! Знайди собі заняття до
душі, і все вирішиться автоматично.
– Скажу тобі по секрету. Я сюди не відпочивати
приїхав, а працювати. Знаєш, що я з собою прихопив?
Підручник для самостійного вивчення санскриту. Це
мова така. На ній написані найпотаємніші тексти дав-
ньої високорозвиненої індоєвропейської цивілізації.
Ці тексти зберігають чимало таємниць. А пізнавши їх,
можна такі чудеса творити! Але прошу тебе – нікому
не розповідай.
– Цікаво, – байдуже мовив я, бо ніхто, крім Оксани,
мене насправді не цікавив.
– Рік ходив на курси арабської мови. Вивчаю істо-
рію шумерської цивілізації. Ти тільки уяви, її пред-
ставники знали в десятки разів більше, ніж цивілізація
ХХІ століття. Але курси я відвідував не тільки заради
цього. Головна мета – підготуватися, щоб вступити до

54
інституту країн Азії й Африки, де готують дипломатів.
Є такий заклад у Москві. В батька грошей не виста-
чить, щоб оплатити контрактну форму навчання, то
я спробую скорити цю фортецю знаннями, – захоплено
теревенив Дмитро.
Азія, Африка, Єгипет, шумери, індуси, фараони –
все це сипалося на мене як з мішка полова...
Того вечора мені довго не спалося, бо раптом я при-
думав, як стати крутішим за Андрія. От візьмусь і ство-
рю швидше за нього програму, про яку він розповідав
у ВКонтакті. І в мене вийде! А що? Маю для цього іде-
альні умови. Лишилося тільки відремонтувати комп.
Отже, нехай бовтаються у Ворсклі без мене.
 ЯК Я СТАВ ХЛОПЦЕМ
НА ВСІ СТО

Комп полагодити не вдалося: без тестера (це такий

прилад, за допомогою якого виявляють пошкоджені
контакти, мікросхеми та інше) ніяк не можливо його
повернути до життя. На щастя, того дня зателефону-
вав батько і сповістив, що на суботу-неділю приїде до
Ліщинівки. І моє прохання прихопити з собою тестер
і підручник з програмування на «С++» його неабияк
здивувало.

* * *
Вечорами ми збиралися на вигоні й, доки не стем-
ніло, по черзі розповідали жахастики: хто вигадував,
хто черпав окремі епізоди з фільмів та книжок, дода-
ючи власної фантазії. Такий собі конкурс «Україна має
брехунців». А коли сутінки густішали, перекочовували
до Оксани й сиділи на лавочці коло двору доти, доки її
не кликала бабуся.
Одного вечора наша киянка заявила, що розповість
не якусь там вигадку, а справжню історію, що колись
трапилася в Ліщинівці.
– Це не брехня, щоб ви знали, – наголосила Оксана.

56
 Дівчина витримала паузу і обвела нас поглядом, так,
наче вона – це Тіна Канделакі, а ми – учасники телешоу
«Найрозумніший». Дмитро легенько штовхнув мене
ліктем, мовляв, ох і артистка ж!
– Між іншим, моя бабця – свідок цих подій. І скажу
вам, що я б не хотіла навіть уві сні пережити щось по-
дібне.
– Яка різниця, хто вигадав, – ти чи твоя бабуся? Не
тягни, завантажуй, – відмахнувся Дмитро, закинув
ногу за ногу і завченим рухом вибив із пачки цигар-
ку – так, що вона поцілила йому прямо до рота.
– Якщо ти такий борзий, то останнє слово в цій
історії буде за тобою. І взагалі – так не чесно. Я серед
вас єдина дівчина. Коли ви розповідали, то ніхто ні
до кого не прискіпувався. І якщо у твоєму Конотопі
за правило так розмовляти з жінками, то прошу за-
тямити, що я – киянка.
– Серж, доки вони тут гризтимуться, ходімо біля
старої школи яблук натрусимо, – запропонував, не
приховуючи невдоволення, Олег.
– Не хочете – не буду розповідати, – демонстратив-
но заявила Оксана.
Запала мовчанка. На небі виткнулися перші зорі,
а над лісом низько підіймався повний жовтогарячий
місяць. Він був таким великим і сходив так повільно,
наче з останніх сил рвався, щоб підбитися вгору. Зда-
валося, що ще мить – і він, украй стомлений, облишить
свій намір і байдуже покотиться землею, розбризкуючи
навколо багрянець своїх промінчиків.
Я принципово не пристав на пропозицію. Посиденьки
на старій вербі затягувалися. Дмитро пихкав цигаркою.

57
 – В сусідньому селі, яке тепер стоїть покинуте, ко-
лись дівчат було більше, ніж у нашій Ліщинівці, – по-
чала Оксана.
– Хвилинку, – втрутився Олег, – це ти про Глибоку
Криницю?
– Так. І всі були неймовірно вродливі. Через те
хлопці з нашого села вчащали до сусіднього сільбу-
ду на танці, – полилася у вечірніх сутінках розповідь
Оксани. – Звичайно ж, що це ліщинівським дівчатам
не подобалося.
І от один юнак з нашого села закохався в дівчину
з Глибокої Криниці. Спалахнуло справжнє кохання.
Вони не могли прожити й дня, щоб не зустрітися. Хло-
пець був неймовірно вродливим. В Ліщинівці не було
такої дівчини, котра б не мріяла вийти за нього заміж.
І чим сильніше розгоралися почуття закоханих, тим
дужче ревнощі ятрили серця наших дівчат. От-от мало
бути весіллям. Та, як на зло, хлопцеві настав час іти
служити до армії.
Кажуть, що в розлуці почуття міцнішають. Бать-
ки майбутньої нареченої запропонували одночасно
з проводами до армії справити й весілля. Та чомусь
запротестував батько цього юнака. Яка муха його вку-
сила? Мовляв, відслужить, а там видно буде. На тому
і зупинились.
А заздрісники часу не гаяли й написали хлопцеві
до армії листа, начебто від імені коханої. Мовляв, так
і так, вибач, виходжу заміж. Одночасно надіслали схо-
жого за змістом листа його дівчині. Нібито десь там, на
службі, він закохався в доньку командира, і скоро має
бути весілля, а в село він більше не повернеться. Листи

58
для закоханих стали вироком. Хлопець витримав удар,
а дівчина впала в депресію. Потім занедужала і невдовзі
померла. Юнак відслужив два роки й повернуся в село.
Звісно, що про неправдиві листи він довідався, але
що вже зробиш? Ходив до клубу на танці, в кіно, але
на дівчат і оком не вів. Не міг забути перше кохання.
Та кмітливі дівиці роздобули рецепт, який зробив би
його враз байдужим до трагічного минулого. Хтось їм
порадив звернутися до відьми.

* * *
– Кохання – річ сильна. Його ніхто на світі не здат-
ний перемогти, – зауважила відьма, уважно вислухав-
ши дівчат.
– Але ж нам відомо, що проти ваших чар жодна
сила не встоїть.
– Гаразд. Я зроблю так, що він навіки забуде свою
кохану. Ожените його на іншій.
– Кажіть хутчіш, кажіть, дорогесенька! Яку б ціну
ви не назвали – грошей не пошкодуємо. Щоб не веліли
зробити – у друзки розіб’ємося, але виконаємо.
– Не потрібні мені ваші гроші. Але моя допомога, як
і кожен товар у магазині, має ціну. Як кажуть у таких
ситуаціях ділові люди: ти – мені, а я – тобі. Буде резуль-
тат, от тоді й розрахуєтеся зі мною.
– Клянемося усім на світі. Зробимо все, що забажа-
єте, – прошепотіли дівчата.
– Слухайте уважно. Після одинадцятої вечора про-
ти суботи парубок повинен прийти на кладовище і за-
бити цвях у хрест на могилі своєї коханої. Не проста це
справа, але нічого іншого не пораджу, – сухо мовила

59
відьма, помовчала трішки, пронизуючи поглядом кож-
ну з дівчат, а потім додала: – Чари відкриті. Справа вже
робиться. А передумаєте – накличете на себе велике
нещастя. Ви попросили – я зробила. Нашу розмову
чули тільки стіни.
– Біда! – понурили голови дівчата. – Хіба ж він так
вчинить?!
– Чари відкриті. Справа вже робиться. І він виконає
все так, як велено.
– Невже він сам поплететься опівночі на кладовище
проти суботи? – з недовірою запитала котрась із гурту.
– Ви поведете його туди, – пояснила відьма.
– Та ми ладні й силоміць поволікти, але ж не зду-
жаємо.
– Затямте, що силоміць тільки дурниці робляться.
Сам як миленький піде на кладовище, але за умови,
якщо все виконаєте так, як я вам скажу. Так от, будь-
якої п’ятниці влаштуєте свято. Збрешіть, що відзначаєте
чийсь день народження. Запросіть дівчат, хлопців. І чим
більше люду, тим краще. Щедро накрийте стіл. Добряче
напоїть юнака горілкою. Це легко зробити. Люди в горі
полюбляють зазирати до чарки. А потім котрась із вас,
ніби від нудьги, запропонує дівчатам розвагу, а хлоп-
цям – змагання на сміливість. Та спочатку розкажіть ось
таку небилицю. Мовляв, на кладовищі Глибокої Криниці
є могила, де похована відьма. Вона наворожила чимало
людям лиха. Боялися її навіть мертвої. І щоб унемож-
ливити відьомські чари, перед тим, як засипати могилу,
в неї встромили осиковий кіл. Та це не звело її силу нані-
вець. Тобто якщо знати, як потурбувати відьму, то вона
з того світу дістане кого завгодно.

60
 Запитайте у хлопців, чи готовий хто на такий крок.
Напевне, хтось визветься – нехай. Посадіть вискочку
на місце. Вміло ведіть справу до кінця. Розтлумачте,
в чому ж полягатиме завдання. Скажіть, що сміливцю
необхідно сьогодні до дванадцятої ночі прийти на кла-
довище до могили сумнозвісної відьми і в хрест забити
цвях. Та так, щоб він увесь увійшов у дерево. Попередьте,
що це ще нікому не вдавалося зробити. І ось чому: до-
статньо три-чотири рази вдарити по цвяшкові молот-
ком – земля на могилі починає ворушитись – то відьма
простягає руки, щоб схопити сміливця й затягти в до-
мовину. Ось так і розповідайте, а потім запитайте: «Хто
посміє?» Саме на ці слова чекатиме ваш хлопець. Я про
це подбаю. Не розгубіться, коли хтось стане говори-
ти, що, мовляв, вперше чує, щоб в Глибокій Криниці
колись жила така покидь. Таких всезнайок рішуче від-
сікайте. Головне – впевнено триматись.
Отже, юнак погодиться. Гуртом йдіть до кладови-
ща. Ніхто не знає, де похована відьма. На дворі ніч,
усі добряче захмеліли. Тому сміливо ведіть жертву не
до могили відьми, а до могили його коханої. Про всяк
випадок попетляйте кладовищем, щоб збити усі орієн-
тири. Підвели до могили – і мерщій назад, до компанії.
Стійте і слухайте.
– Відьма затягне його до себе в могилу? – запитала
якась із дівчат.
– Нічого з ним не станеться, хіба що пальці молот-
ком до крові позбиває. Після цього йдіть і продовжуйте
гулянку. Наступного дня він забуде про свою кохану,
наче вона й на світі не жила. Потому з нього можна
вірьовки вити. Ну, а хто це робитиме, то вже між собою

61
розберетесь. За мою роботу віддячите послугою, як це
і було завчасно домовлено.
– Що ми маємо зробити?
– Рівно через сім днів, опівночі одна з вас піде на
могилу, щоб витягнути з хреста забитий цвях, і до схо-
ду сонця принесе його мені. Оце і вся послуга. Чари
відкриті. Справа робиться, – мовила відьма, підвелася
з-за столу і вийшла в сусідню кімнату, даючи зрозуміти,
що розмова вичерпана.
– Ну ти й артистка, – в захваті сказав Дмитро.
– Аж мороз по спині, – підтакнув Олег. – Може,
переберемося до двору на лавочку?
– Розповіді лишилось на дві хвилини, – зазначила
Оксана і продовжила. – Отже, дівчата зробили все, як
радила відьма. І от їхня компанія прийшла до кладо-
вища. Далі одна з тих дівчат взяла під руки п’яного
хлопця і повела до могили...
Було чутно, як молоток вдарив раз, другий, а по-
тім затих. Хтось із гурту припустив, що, мовляв, через
хміль та ще в такій темряві важко поцілити по цвяшку.
І враз нічну тишу пронизав рваний зойк. Товариство
скам’яніло. Стояли, боячись ворухнутися. Спливло
хвилин п’ять – тиша. Погукали – не озивається. А йти
туди ніхто не сміє. Тоді котрийсь із хлопців змотався
додому, завів мотоцикла й примчав туди. Фара мото-
цикла – це все ж таки не кишеньковий ліхтарик. Пере-
лякана компанія рушила до кладовища. Промінь світла
вихопив з пітьми тіло хлопця поряд із могилою. Най-
сміливіші підійшли до нього. Виявилося, що рвучкий
вітер закинув полу плаща на хрест. Він цього не помі-
тив й прибив себе до хреста. А коли став йти – хтось не

62
пускає. Сіпнувся раз, вдруге – міцно тримають. Бідо-
лашному здалося, що відьма тягне до себе в домовину.
Стався серцевий напад, від якого він тут же, на могилі
своєї коханої, і помер.
– А що ж далі? – запитав Олег.
– А що далі? – перепитала Оксана. – До ранку ви-
нуватці втекли з села. І по сьогоднішній день ніхто
не знає, де вони. Поговорили, поговорили, а з роками
і забули про цю пригоду. Ось не стане наших бабусь –
щезне і ця історія.
– Я ось поцікавлюсь у діда з бабою, де саме похо-
вана та дівчина, і ми завтра ж гайнемо подивимось,
чи лишився цвях у хресті, – підкинув ідею Олег. –
Хоча зробити це тепер не так уже й легко. Хутір заріс
бур’янами, а кладовище, напевно, перетворилося на
непролазні джунглі.
– Бабуся говорила, що могила збереглася і хрест
не згнив. При бажанні можна знайти, – додала Окса-
на і тут раптом запропонувала. – А що, хлопці, слабо
спробувати ще раз забити цвях?
– Ти нормальна? – обурився Дмитро.
– Невже вам не цікаво? От тюхтії.
– Цікавого тут мало, – додав Олег.
– Ви не зрозуміли: цікаво перевірити.
– Що саме?
– Як на могилі починає ворушитися земля, як щіль-
ний килим трави протинають руки покійника, хапа-
ють тебе за ноги й волочуть в могилу! Зрозуміли? Хто-
небудь відважиться на такий експеримент?
– Елементарно, Ватсон, – вихопилося в мене.
– Ти серйозно? – здивувалася киянка.

63
 – Цілком.
– Пацан сказав – пацан зробив. Ага, Серж? – гигик-
нув Дмитро.
– Чи вам зайнятися більше нічим? – невдоволено
відгукнувся Олег.
– Якщо так, то для початку завтра відшукаємо мо-
гилу, а вже потім обговоримо план дій, – розпорядила-
ся Оксана. – А ти, Серж, крутий хлопець.
– Крутіше мене тільки варені яйця!

* * *
Нам із Дмитром по дорозі. Розповіді про шуме-
рів мені набридли до поросячого виску. Але я покірно
налаштувався слухати. Та цього разу він перемкнув
канал.
– Знаєш, – він змовницьки взяв мене під руку. –
Я навмисне вдавав із себе байдужого до отих витівок
Оксани, а насправді – це саме те, що я вивчаю. Дав-
ні письмена цивілізацій Сходу свідчать, що смерті не
існує. Не існує, от і все.
– Це я вже десь чув.
– Я от про що: світ померлих – таїна, ніким ще
до пуття не відкрита. Радив би тобі почитати «Книгу
мертвих», та це відніме купу часу...
– Говори конкретніше.
– Скажи чесно: ти погодився, аби тільки похизува-
тися, чи тобі справді цікаво?
– І те, й друге.
– А я б не зміг. Хочу, як дослідник – мушу, але бо-
юся.
– Не переймайся. Потім усе розповім.

64
 – Затям, що без спеціальної підготовки в такі спра-
ви не вплутуються. Наслідки можуть бути погані. Та ти
не бійся. Я дещо знаю. Допоможу тобі.
– Чим же? Подаруєш памперси?
– Вдавана легковажність може дорого коштувати.
Світ померлих не терпить понтів. Моє діло попередити.
– Оце і вся твоя допомога?
– Ні. Я виготовлю спеціальний амулет. Перед тим,
як іти на кладовище, покладеш до кишені. Він повинен
допомогти.
 ДВЕРІ У СВІТ ПОМЕРЛИХ
ВІДЧИНЯЮТЬСЯ

Весь наступний день ми провели на хуторі Гли-

бока Криниця. На Дмитра з Оксаною вигляд покину-
тих домівок справив гнітюче враження. А Олег радів
дозрілим ягодам порічок та аґрусу і налягав на них
так, наче завтра їх уже не стане. Я скуштував білого
наливу і вирішив пройтись вуличкою, яка вела до так
званого центру, де ще стояли дві споруди зі вцілі-
лими вивісками «Продуктові товари» та «Сільський
будинок культури». Літери вигоріли на сонці й по-
злущувались.
Трагічна історія про закоханих вразила. Вчора я дов-
го не міг заснути. Напівсонна уява малювала жахливі
епізоди: як побивалася нещасна дівчина, перечитуючи
листа, як божеволів від горя й розпачу юнак, десь там, на
службі в армії, і як, тішачись, потирали руки ті нещасні
потвори, які все влаштували.
Я зупинився біля колишнього сільбуду: перекоше-
ні, розкриті навстіж двері, на даху – задрані вітром
шматки заліза, вікна вибиті. Не віриться, що ось тут,
на цих руїнах, колись вирувало життя: лунала музика,
гомоніла молодь і серед них, у тому натовпі, були двоє

66
найщасливіших, яким заздрила добра половина ліщи-
нівських дівчат.
Полуденне сонце раптом потьмяніло, але я не звер-
нув на це уваги. Потягнуло вологою прохолодою. А на
тому місці, де ще мить тому хиталися від легенького
вітерцю високі реп’яхи, юрмиться молодь. Закінчився
фільм, і завклубом налаштовує музику, підключаючи
до магнітофона підсилювач з колонками. От-от мають
розпочатися танці. Вдивляюсь у вечірню імлу, розбав-
лену жовтим світлом лампочки на стовпі біля сільбуду.
Хочу розгледіти щасливу пару в натовпі. Пробую піді-
йти ближче…
– Сергію! Агов! Сергію! Ти де?..
Видіння розпливається і зникає. Озираюся навколо:
німа тиша, сонце, вітер шелестить листям дерев.
– Ми вже подумали, що ти десь заснув на сонечку, –
гукав зі скутера Олег.
– Та йду вже. Чого ви там?!
«Слід поцікавитися, чи Оксана знає ім’я юнака», –
подумав я, кваплячись до компанії.
Наламали гілок, щоб замаскувати в одному з дво-
рів скутер, і рушили до кладовища шукати могилу.
Від хутірця до цвинтаря ходи хвилин п’ятнадцять. По
неїждженій, порослій бур’яном дорозі вийшли за село.
Старі тополі та лапаті ялини колом обступили неве-
личке кладовище, яке густо поросло високим степо-
вим різнотрав’ям. На багатьох могилках вже встигли
вирости молоді деревця кленів. З усього видно, що
покійників тут уже давно не ховали. Хутірець вимер.
– Ага, чорта лисого тут знайдеш. Тільки час згаємо.
Краще б ягодами ласували, – почав ремствувати Олег.

67
 – Нічого, спробуємо, – я ступив крок, здійнявши
руки вгору, щоб не пожалила кропива.
– Якщо вам так кортить, то чекайте, я ось швидень-
ко змотаюся в село і привезу сапачку. Краще косою, але
хто мені дозволить її взяти, – мовив Олег.
– Справді, тут із голими руками нічого не вдієш, –
погодився Дмитро.
– Ви їдьте, а ми з Сергієм вивчатимемо місцевість, –
мовила Оксана й ступила слідом за мною. – Йтимете по
наших слідах у густій траві.
Нещадно жалила кропива, боляче дряпалися сухі
стебла торішнього бур’яну. Прямо з-під ніг Оксани
випурхнула якась пташка. Від несподіванки дівчина
зойкнула, але не подала вигляду, що злякалась. Через
пару кроків і мене спіткала така ж пригода. Пташки по-
звивали свої кубельця з торішніх стебел трави прямо
на землі. Їм нічого тут боятися, бо цією місциною вже
давно не ходили люди. А звірі? Де їм тут взятися! Ді-
дусь говорив, що мисливці повідстрілювали геть усе.
«Якби в нашої баби були такі вуха, як у зайця, мабуть,
і її б підбили», – жартував він, скоса позираючи на
бабцю.
– А як звали закоханих?
– Її Тетяна, а його – не знаю, бо не поцікавилась.
Навіщо тобі це?
– Та так, просто.
– Гадаю, що бабця не могла помилитися, пояснюю-
чи мені, де знаходиться могила, – розмірковувала Окса-
на. – Адже вона з Глибокої Криниці, місцева. Окрім
того, неподалік Тетяни похована її двоюрідна сестра.
Сподіваюся, ми рухаємось у правильному напрямку.

68
 Дмитро з Олегом швидко повернулися. З сапач-
кою справа пішла жвавіше. Доводилося звільняти
від бур’яну чимало могил, щоб достеменно вивчити
дерев’яні хрести. Та тут того кладовища як кіт напла-
кав. «Сім з половиною горбиків», – жартома говорив
Дмитро.
Олег виявився найкмітливішим і шукав могилу за
власним методом: підходив до кожного дерев’яного
хреста і зверху уважно вивчав його, чи, бува, не видно
шляпку цвяшка? І таки знайшов.
Ми обступили невеличкий горбик. Висока трава ся-
гала ледь не до середини хреста, колись пофарбованого
в блакитний колір. Він знизу підгнив, протрухлявів
і похилився. А ось і чорненька металева голівка. Я тор-
кнувся пальцями, погладив її. Помітив, що з одного
боку могилки трава нижча, ніж навколо. Уважніше
придивися. Виявляється, через те, що росте в негли-
бокій ямці.
– Ти вивчаєш могилу, наче картину в музеї, – жар-
тома мовив Олег.
Йому, напевне, кортіло швидше звідси піти.
– Як ви гадаєте, що це могло бути? – запитав я, вка-
зуючи на ямку.
– Заглибина незрозумілого походження, – конста-
тував Дмитро.
– Копали там, де голова покійниці, – припустила
Оксана і присіла навпочіпки поряд.
– От чудні ж ви! Та то просто земля запала! Домо-
вина гниє, а ґрунт просідає, – спростував Олег.
– У такому разі ґрунт просів би по всій площині
могили.

69
 – Тоді, мабуть, свиня рилася! А що? Хутір недалеч-
ко. Зламала загорожу і гайда на волю. А куди їй тут,
бідолашній, бігти? Звісно ж, на кладовище, бо воно
найближче до хутірця, – зареготав Олег.
– Схоже на те, що хтось копав спеціально, – висло-
вив я свою думку.
– Страшно? – гигикнув Олег. – Гадаю, що це лишив-
ся слід від якогось експериментатора типу тебе.
– Не розумію? – підвела на нього очі Оксана.
– А що тут розуміти? Ще один дурень спробував
забити цвях, от вона й затягнула його до себе. Тільки
ямка лишилась. Пильніше огляньте місцевість, може,
десь черевик валяється?
– Іди ти до біса! – махнула рукою Оксана.
Я не став слухати далі їхні теревені пильніше огля-
нув заглиблення поруч могили. Ямка утворилася дав-
но. Про це свідчить густа висока трава, зсунуті, розмиті
краї заглибини.
Стомлено сів на землю й задивився, як легенький
вітерець обідньої пори бавиться травою: то хилить
до землі, то куйовдить у різні боки. Трішки вигоріла
на сонці й розворушена вітром, вона здавалася зовсім
осінньою: жовтава, сухо шелестить і вже не так покірно
хилиться під вітром, як на початку літа, коли її соковиті
стебла тендітно-ніжні, гнучкі... Чиєсь взуття підминає
пересохлу траву. Тільки хто це? Невже Олег чи Дмитро
начепили гумові чоботи, коли їздили в село?! Халявки
чобіт прикриті полами темно-синього плаща. Незна-
йомець щось дістає з-за халяви чобота. Я спробував
підвести очі вгору, щоб розгледіти, хто ж це такий тут
з’явився, але не можу, наче хто силою тримає. Бачу,

70
як дужі руки стискають молоток. Поривчастий вітер
жбурнув дрібні, як сіль, краплинки дощу. Я зіщулив-
ся від холоду. Звідки б йому взятися?! Вітер забиває
дихання. І раптом – тепла хвиля обкотила всього. Літ-
ній легіт лагідно обвіває обличчя. Дивлюсь, а хлопці
з Оксаною вже дійшли до воріт кладовища і саме в ту
мить озирнулися.
– Серж, ти тут залишаєшся? – гукав Дмитро.
Я поплентався до гурту, переставляючи ватяні, наче
не свої, ноги.
– Ну що, задоволені? Через ваші забаганки на Вор-
склу не поїхали. То ходімо хоч ягід наїмося досхочу, –
дорікнув Олег.
– А, між іншим, хороша ідея, – погодився Дмитро.
– Ну що, Серж, запам’ятав дорогу? – поцікавилася
Оксана. – Завваж, що йти доведеться вночі.
– Слухай, може, ну його все? – запитав Олег.
– Якщо вам не цікаво, то й не будемо, – ображено
відповіла Оксана. – Злякався?
– Я, щоб ти знала, коли треба, то і з могили викопаю
кого завгодно, – виправдовувався Олег.
– Якщо ти такий безстрашний, тоді чому ж ти не
погодився йти опівночі на кладовище?
– Та я краще у когось кавунів накраду.
– Чуєш, Серж, ходімо, нехай вони тут з’ясують між
собою деякі питання, – потягнув мене за руку Дмитро.
Ми пішли швидше, а слідом, відставши метрів на
п’ятдесят, плелися Олег з Оксаною. Перед Глибокою
Криницею я озирнувся: вони наздоганяли нас, трима-
ючись за руки.

71
 * * *
З нетерпінням чекали суботи. І чим ближче до неї,
тим повніше мої груди наповнювалися холодним від-
чуттям тривоги.
Навіщо я погодився? Вночі до вітру боюся вийти,
а тут...
 РОЗРИТА МОГИЛА

Зранку в п’ятницю я вже не знаходив собі місця. Що

тільки не уявлялося: то кістляві руки втягують мене
в сиру могильну землю, то, хрускаючи кістками, беруть
мене за горло, і я падаю, як підкошений, на те місце, де
колись від розриву серця помер нещасний, жорстоко
ошуканий хлопець. З’явилися надокучлива думка, що
біля воріт цвинтаря мене обов’язково мають зустріти
покійні закохані. Звісно, в темряві ночі я їх не помічу,
а тільки-но з ними порівнююся, вони враз міцно схо-
плять мене за руки і кожен побіжить до своєї могили,
розриваючи мене навпіл, як паперовий аркуш…
На Ворсклу я не поїхав. Слід підготуватися, зосе-
редитись, побороти страх. Щоб відігнати думки, допо-
магав по господарству, міркував про майбутню про-
граму. От коли б написати таку програму, яка не тільки
корегує чи оцінює твої дії в майбутньому, а ще й може
їх змінювати, тобто робити розвиток подій таким, як
треба.

В ніч на суботу я майже не спав: серце стискав та-

кий жаль за долю цих закоханих, що ледь стримав-
ся, щоб не зарюмсати. А під ранок наснилися Глибока

73
Криниця, сільбуд, молодь, яка юрмилася на порозі піс-
ля кіносеансу, очікуючи на танці. А ось і Тетяна стоїть
з подругами в тіні біля вуличного ліхтаря...
Рано вранці Дмитро розбудив мене телефонним
дзвінком. Він завжди ні світ ні зоря підхоплюється.
– Чого тобі?
– Ось послухай, що я вичитав. Слово «субота» по-
ходить від давньоєврейського «саббат», тобто шабаш.
А що таке шабаш – ти знаєш. Уловлюєш логіку?
– Шабаш – це кінець. Так говорять, коли закінчують
якусь роботу. І взагалі, Дмитрику, ти б ще зателефону-
вав о четвертій ранку.
– Правильно. Шабаш – це кінець. Так говорять.
А ще є відьомський шабаш. Розумієш, до чого я веду?
– До чого тут відьми?
– Як до чого? А розповідь Оксани? Так-от. Відьма
веліла дівчатам саме в суботу вночі прийти на кла-
довище. Це не випадково. Тебе також несе туди саме
в суботу. Слід зробити це в понеділок.
– Для мене це принципово. Тільки в суботу або ні-
коли.
– Шабаш, а не субота. Відпусти гальма. Чуєш,
ша-ба-ш, – Дмитро просичав, як гусак.
Що він плів далі, я не розчув, бо до хати увійшли
бабуся з батьком, і розмову довелось перервати.
– Ось тут твої гостинці, – після обіймів тато про-
стягнув мені пакуночок. – Все, як ти просив.
Батько загнав у двір «Москвича», бо збирався по-
вертатися до міста аж післязавтра ввечері. Це вельми
ускладнювало ситуацію. Але про всяк випадок зателе-
фоную Олегові й скажу, щоб увечері заїхав до мене

74
і допоміг умовити батька, щоб той дозволив перегля-
нути в нього вдома якийсь там фільм. Ми попереди-
мо, що затримаємося допізна, а після кіносеансу Олег
мене привезе додому. Мій візит опівночі на кладовище
буде надійно замаскований. Лишилося відремонтувати
ноутбук.

* * *
Молоток і пару цвяшків «сотки» я запозичив у діда
в сараї. На початку десятої вечора ми з Олегом на ску-
тері в’їхали на вигін, де біля старої верби нас уже чекали
Дмитро з Оксаною. Стали обговорювати поетапний
план дій.
– Спершу Олег відвезе до Глибокої Криниці мене
з Сергієм, а потім повернеться, щоб забрати Дмитра,
бо одній страшно залишатися на вигоні. Потім разом
рушимо до кладовища, – розпоряджалася Оксана. – Ми
лишаємося біля воріт. Далі Серж піде один. Цвинтар –
у невеличкій виїмці, а та місцина, де ворота, – нагорі.
Гадаю, що звідти нам буде зручно спостерігати за роз-
витком подій.
– Небо чисте, місяць уповні, видимість прекрасна, –
по-діловому коментував обставини Дмитро. – А ще
в мене є ідея. Я спеціально прихопив пасок з футляр-
чиком для мобільного телефона. Зафільмуєш, добре?
Отже, Серж, озброюйся.
– Так воно тобі все і зафільмує, – засумнівався
Олег. – По-перше, доволі темно, а по-друге, ти впев-
нений, що камера мобілки фіксуватиме події саме під
тим кутом?

75
 – Я все передбачив, – спокійно відповів Дмит-
ро. – Вдома спеціально тренувався. В моєму «Samsung
SCH-W760» є функція нічної відеозйомки. Перевіре-
но – працює бездоганно.
Коли мене спорядили, ми з Оксаною примостилися
на скутері й рушили в путь.

Темрява поглинула червоненьку цяточку «стоп-

сигналу». Обручем з усіх боків давила тиша. Я стояв
і тупо дивився туди, де зник вогник, а потім і завиван-
ня мотору стихло. Ніколи не міг подумати, що в світі
існує ось така недоторкана тиша. Окутувала нічна про-
холода. Пахло скошене сіно і нічна фіалка.
Над самим вухом відчув тепле дихання. Від неспо-
діванки відсахнувся.
– Чого ти? – одним подихом мовила Оксана.
Я не встиг відповісти, а вона прихилилася ще ближче
і доторкнулася до моєї щоки устами. На них ще тримав-
ся легкий аромат малинового варення, яке зараз варять
у кожному дворі Ліщинівки. На якусь мить я скам’янів,
а потім по тілу розлилося дивне відчуття легкості. Бен-
тежне та ніжне. Немає ні мене, ні Оксани – ми разом
єдине ціле, як хмаринка в небі, як крапля дощу.
– Можна я притулюся до тебе? Бо так моторошно зро-
билося... А ти справді такий хоробрий чи тільки вдаєш?
– Не знаю. Просто цікаво.
– Мені теж цікаво, але я не сподівалася, що буде так
страшно.
– Нічого, – я обійняв її за плечі і пригорнув до
себе. – Спершу потрібно звикнути до темряви, і всі
страхи відійдуть геть.

76
 – Ой, росяно як, – вона торкнулася долонею трави,
вивільнившись із обіймів. – Забрьохаємося по самі
вуха. Вже он хлопці їдуть.
Далеко в полі то пірнав, то виринав із темряви про-
мінь світла скутерівської фари. На хуторі сич затягнув
сумну пісню. За кілька кроків від нас у траві щось за-
вовтузилось, зашелестіло. Оксана зойкнула. Наші по-
гляди прикипіли до острівка високої трави та лопухів.
За хвилину-другу тривожне шарудіння вщухло, і на
стежину викотився їжачок, важко посопуючи носом.
Ми полегшено зітхнули.
– Серж, ми з тобою спалилися! – сповістив Олег,
вимикаючи двигун.
– Чому?
– Ти відремонтував ноутбук?
– Відремонтував.
– І куди ми з тобою збиралися сьогодні ввечері?
– До тебе. Дивитися кіно.
– Правильно. А ми взяли з собою ноутбук?
– Справді ж бо...
– Ну, мені-то рівнобедрено. А ти начувайся.
– Вже нічого не виправиш...

Нарешті добрели до кладовища. Місяць набрав

сили. Від м’якого проміння на траву падали розмиті,
нечіткі тіні дерев. Роса наскрізь промочила кросівки
й холоші джинсів. Вони хлипали, холодно прилипа-
ли до литок. Раптом яскрава комета розітнула небо
і згасла прямо над кладовищем. Ми завмерли, захо-
плено спостерігаючи явище нічного неба. Просто над

77
головами мерехтів Чумацький Шлях, неподалік від
нього – Мала Ведмедиця.
– Тримай. Тут заклинання давніх шумерів. Цей
текст захистить тебе від потужних струменів негатив-
них енергій землі й неба. Повір мені, це діє, – протур-
котів над вухом Дмитро.
Похапцем тицьнув якийсь папірець і одразу ж віді-
йшов – не хотів, щоб це помітили Олег з Оксаною.
Нічна птаха випурхнула з кущів бузку, які густо обсту-
пили ворота кладовища, й низько кружляла над нами.
– Треба було купити в Тростянці з десяток потуж-
них петард, – важко сапаючи (він пхав скутер), мовив
Олег. – Оце б смальнув, то не літали б.
Йому ніхто не відповів. Всі мовчали. Тиха та мі-
сячна ніч посеред неосяжного поля справляла гнітюче
враження: з одного боку – покинутий хутір, а з іншо-
го – кладовище.
Біля воріт зупинилися, я відв’язав від скутерівсько-
го багажника пакунок з молотком, перевірив, чи не
згубив цвяхів, і пішов на кладовище.
Добре, що ми витолочили в траві стежку, бо шукав би
я могилу Тетяни до ранку. То тільки на широкій дорозі
здається, що місяць гарно світить, а поміж чагарни-
ками зовсім не те. На лапатій, густій ялині, неподалік
від могили Тетяни озвався сич. Йому відгукнувся ще
один на протилежному боці кладовища. Кляті, наче
змагались, хто кого перегорланить. Зупинився, щоб
перевести дух.
Низько кружляла пташка, з кожним колом все ближ-
че й ближче до землі. Схожа на кобця. Від могили від-
діляли лічені кроки. Раптом пташка різко зринула вгору,

78
гублячись у мерехтінні зірок. Я рушив далі, та за хвили-
ну став як укопаний: біля могили Тетяни хтось стояв.
Ні, це не видіння – схилена постать людини... Мов з-під
землі виринула! Кілька хвилин тому тут нікого й близь-
ко не було. В тьмяному місячному світлі стояла якась
старенька, зігнута роками жінка.
Дивно, але мене не охопила ні паніка, ні страх, я на-
віть не подумав, щоб сховатися за розлогий кущ бузку.
Стовбичив, як заворожений.
Незнайомка озирнулася довкола і схилилася над мо-
гилою. Раз так, то я першим розпочну знайомство. І вза-
галі, що вона тут робить? Вдихнув на повні груди пові-
тря, щоб голосно гукнути: «Ночі доброї, жіночко! Може,
вам допомогти? Га?» Та тільки ворушив устами, як німий.
Спробував ще раз – дарма... Згадав про відеокамеру, і, не
зводячи очей з нічної гості, намацав мобільник. Жінка
відійшла на кілька кроків від могили, ледь чутно щось
прошепотіла і плюнула на всі чотири боки. Ввімкнути
відеокамеру я не встиг – щось тупо і боляче вдарило
в потилицю. Захитався, однак встояв. Озирнувся: низько,
вимахуючи крилами, прямісінько на мене летіла птаха.
Єдиний порятунок – припасти до землі, прикриваючи
руками голову. Тактика виявилась доброю. На цей раз
тільки крилом черкнула по спині. Лежав, боячись пово-
рушитись, бо очікував повторної атаки. Спливла хвили-
на-друга – тихо. Повільно підвів голову: ні старенької, ні
пташки. Навіть сичі і ті перестали кричати.
З нестерпним болем у голові я здолав останні кроки
до могили. Дістав з кишені цвях. Спокійно, впевнено,
удар за ударом увігнав його в хрест. Поруч, у столочену
траву, поклав молоток, перевів дух. Спало на думку

79
обстежити все навколо. Жінка не приходила б сюди
просто так. Може, вона з могили землю брала? Проте
виявити мені нічого не вдалося.
Спробував намацати в траві молоток. Кілька разів
провів рукою – катма. Ну та й грець із ним! Уже не
знадобиться. Зрештою, невелика втрата. Дідусь, може,
і не помітить. Повільно, сантиметр за сантиметром, об-
воджу руками навколо хреста. Раптом з-під лівої руки
кудись щезли вогкі стеблини трави і вона опинилась
в невеличкій, свіжо викопаній ямці. Туди й потрапив
мій молоток, коли я недбало кинув його, як закінчив
забивати цвях. Так он воно що! Незнайомка таки брала
ґрунт з могили!
Виснажений, оброшений, спотикаючись, я ледь во-
лік ноги до воріт цвинтаря.

– Живий? – схвильовано прошепотіла Оксана.

– Швидше сюди мобілку. Краще раз побачити, ніж
сто разів почути, – не терпілося Дмитрові.
– Тримай. Здається, ціла, але там нічого немає, –
я простягнув йому телефон і зморено опустився на
землю.
– Серж, там же росяно!
– Дарма. Мене всього хоч викручуй.
– Як?! Невже нічого не зафіксував? – розчаровано
вигукнув Дмитро.
– Спочатку було не до того, а потім уже і знімати
нічого.
– На могилі земля ворушилась?
– А я вам скажу, що час рушати. Жахастики він роз-
повість потім, – розпорядився Олег.

80
 Ми йшли до хутірця. Переборюючи відчуття втоми,
я звітував про результати експедиції. Потому довідав-
ся, що батько разів тридцять телефонував Олегові,
оскільки не було зв’язку з моїм телефоном. Олег збре-
хав, що в моїй мобілці розрядився акумулятор. Тоді
татко попросив Олега передати мені мобільник. Він
і тут не розгубився: запинаючись, сказав, що я вийшов
до вітру. Йому повірили. Через хвилин десять – знову
дзвінок. Цього разу, за версією товариша, я вирішив
проїхатися на скутері, бо вночі з увімкненою фарою ще
не катався. А це ж так цікаво! Батько таки здогадався,
що йому говорять неправду, і зателефонував ще раз.
Виявилося, що я проводжаю Оксану. Зрештою, тат-
кові брехня набридла, і він гайнув великом до Олега
додому… Скінчивши переповідати про все це, Олег
ультимативно заявив, що нікого не повезе назад до
Ліщинівки доти, доки я не вийду на зв’язок із батьком.
Неймовірно, але мій телефон не зафіксував жодно-
го дзвінка. Я панічно міркував, що збрехати батькові?
Розповісти правду – сприйме як недолугу вигадку. Час
спливав. Може, нас уже шукають усім селом? Я натис-
нув виклик. Батько був неговіркий: всього лише по-
цікавився, о котрій я з’явлюся вдома. Його спокій – це
передвісник справжнього бурелому...
На початку другої години ночі ми дісталися Ліщи-
нівки. Олег запропонував таку легенду мого зникнен-
ня: «Скажеш, що скутер зламався майже біля Тростян-
ця. Якщо предок запитає, а чого мене не було вдома,
то поясни так: ми вирішили заїхати в гості до Оксани,
потім вона попросила, щоб її покатали, я не захотів,
а ти… ну, і далі…»

81
 – А далі – сандалі! Зрозуміло? – обурилась Оксана. –
Що про мене подумає його батько?
– Оксано! Ти підбила Сержа на подвиги, так виручай.
– Хлопці, як не крути, однак всі наші вигадки бу-
дуть шиті білими нитками, –приречено мовив я. – Що
буде, те й буде.
Прощаючись, Оксана цмокнула мене в щічку і ска-
зала:
– Ніколи б не подумала, що харківські хлопці – най-
хоробріші в Україні.
– Серж, давай я тебе підвезу. Все ж таки батько не
так сваритиме в моїй присутності.
– Поліція моралі! – пирснула Оксана. – На тебе че-
кає не менший прочухан.
– Як не є, а Олег правильно говорить, – розсудив
Дмитро.
– Я ж обіцяв, що привезу тебе додому після того, як
подивимось кіно. Кажу тобі, так буде краще.

У хаті світилося.
Дивно, але все обійшлося спокійно.
– Йди спати, бовдуре. Завтра ще поговоримо. Без-
соромний, ми усі тут до півночі місця собі не знаходи-
ли, а йому за гулянням на телефонний дзвінок ніколи
відгукнутись, – сердито буркнув тато і пішов защіпати
хвіртку.
Потому я довідався, що із завтрашнього дня опиня-
юся під домашнім арештом: ні кроку з двору до кінця
канікул. Навіть на річку заборонили їздити.
 НІЧ ПЕРША. ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ

Наступної ночі трапилася біда: близько дванад-

цятої бабусі стало зле. Прихопило серце. Сподівали-
ся, що попустить. Та пригоршня випитих пігулок не
допомогла. Стан погіршувався: почала марити, про
щось благала. Татко ходив маятником від бабусі до
домашньої аптечки, то щось приносив, то відносив,
постійно міряв тиск. Дідусь сидів мовчки на стільці
поруч із бабусею.
Напевно, все це через мене. Не слід було швендяти
ночами. Сердешна, вона переживала, от і не витримало
серце. Чомусь подумалося, що коли бабусі не стане, то
єдине, що лишиться після неї, – це такий горбик, безліч
яких ми бачили на кладовищі.
Її дихання стало ледь чутним. Батько мацав пульс,
прикладав вухо до грудей.
– Піднеси люстерко. Якщо запітніє, значить, ще ди-
хає, – прохрипів дідусь.
– Тату, ти ж приїхав не рейсовим автобусом, а «Мо-
сквичем». Раз ні лікаря, ні швидкої немає в цьому селі –
негайно везіть бабусю в Тростянець! Чого ми валанда-
ємось? – залементував я, показуючи руками туди, де
мав бути райцентр.

83
 Це, мабуть, вивело його з оціпеніння. Він мерщій
заходився готувати машину. Бабусю переклали з ди-
вана на простирадло і понесли до авто. Мені наказали
лишатися вдома. Якщо вони швидко не повернуться,
то я мав поратися по господарству.
Не пам’ятаю, скільки я просидів, тупо дивлячись
просто поперед себе. Сон не йшов, і я тинявся по хаті,
заглядаючи у всі закутки. В залі, на столі біля телеві-
зора, лежав ноутбук. Присів до столу, увімкнув комп
і знехотя почав лазити в інтернеті: прогноз погоди,
новинки комп’ютерних технологій, зазирнув до мережі
ВКонтакті, де накопичилось чимало повідомлень. Чи-
тати не став. Поглянув на годинник – близько другої,
а сон усе не йшов.
Нарешті зателефонував батько: бабусі зробили од-
разу кілька уколів, і їй полегшало. Вона вже не марить
і наполягає, щоб завтра відвезли назад, бо нікому по-
ратись біля курчат.
Втішна новина подіяла, як снодійне. Пішов до спаль-
ні, розстелив ліжко і вимкнув світло. Згадав, що забув
вимкнути ноутбук. Не хотілося, але довелося підводи-
тися. Світла не вмикав, бо до сусідньої кімнати кілька
кроків, із заплющеними очима можна пройти. Повер-
таючись до ліжка, почув, як начебто у дворі клацнула
хвіртка. Прислухався – тихо. Тільки вітер. Мабуть, на
дощ. Гримнули віконниці. Вони завжди отак хлипають,
коли здіймається поривчастий вітер.
Вклався на ліжку і став прислухатися. По дорозі
наче хтось промчався галопом на коні. Під вікнами за-
шелестіли кущі малини. У сінях хтось тяжко і протяж-
но зітхнув. «Це, мабуть, вітер у комині завиває», – сам

84
себе заспокоїв. Та ось постукали у вікно сусідньої кім-
нати. Невдовзі ще раз. Посипалося бите скло. Я миттю
підхопився з ліжка й увімкнув світло.
– Хто там?! – гукнув сердито.
Німа тиша. Тільки чути, як вітер шарпає під вікном
кущі малини. Обережно ступив до сусідньої кімнати.
Далі пригнувся і навпочіпки прокрався до розбитого
вікна. Мені стало смішно з того, як я конспіруюся, адже
в кімнаті увімкнене світло і за мною можна спостеріга-
ти, як за комахою на долоні.
Підвівся в повний зріст, нерішуче підійшов до
вікна. На підвіконні з вулиці лежала, розпластавши
крила, пташка. Її широко розплющені очі не просто
дивились на мене, а наче впиналися пазурами, про-
низували тисячами невидимих голок, спопеляли ви-
промінюванням неймовірної сили. Вона безпорад-
но припала до підвіконня розправленими крилами.
На них наче хто квачем натикав білих цяточок. Її очі
випромінювали жахливу гіпнотизуючу силу. Я за-
тремтів, холодний піт укрив спину. Живіт зсудомило,
в роті зібралося багато слини, вона просочилася тя-
гучою цівкою крізь нестулені вуста. Випромінювання
очей заволоділо мною, затягувало в невідому безвість.
Я опинився в полоні. Тіло пронизав нестерпний біль.
Та вмить біль відступив. Стало легко й байдуже. Вди-
хати й видихати повітря здавалося суцільним безглуз-
дям, і я перестав дихати. Спостерігав себе звідкілясь
зверху, наче зі стелі, й бачив, що тану, як віск: контури
мого тіла стають нечіткими, розмитими, тремтячими.
Їх поступово поглинає простір. Ось рука стає схожою
на хмаринку диму й повільно розчиняється в повітрі.

85
Одне бажання – швидше щезнути в просторі, мерщій
полинути туди, де на мене нібито чекають, а я спізню-
юсь. Але що це? Все припинилося. Я волав, вимагав,
погрожував невідомо кому, щоб не сміли затриму-
вати, бо за спізнення жорстоко покарають. Задуха
здавалася схожою на величезну хмару цукрової вати.
Вона сповила всього і душила: липка й гидотна. Від-
чув потребу дихати. Збагнув, що повітря – це єдина
можливість лишитися живим...
Жадібно щосили хватонув повітря на повні легені
й побачив скляні, потьмянілі очі птаха. Під ними –
скривавлений дзьоб, а з-під пір’ячка пораненої шиї,
звиваючись, повільно стікала тоненька цівка крові.
Пташка кілька разів вдарила крилами і завмерла.
Повернулося відчуття реальності. По той бік вікна,
в пітьмі лежала пташка, що сама собі вкоротила віку,
луснувшись на льоту в шибку. Схожа на сову. Взагалі
я на птицях не розуміюсь. Знаю тільки горобця та си-
ничку.
Відійшов від вікна, вимкнув світло, але не став ля-
гати до ліжка. Навпомацки пройшов на кухню, там
надибав бабусину палицю. Взяв ніж, яким ріжемо
хліб, покрутив у руках і поклав на місце: яка з нього
зброя? Ним і хліба як слід не можна вкраяти. Увійшов
до спальні, присів на край ліжка. В кишені джинсів
намацав складений учетверо папірець. Його на кла-
довищі мені тицьнув Дмитро. Розгорнув, присвітив
мобільником: якісь незрозумілі закарлючки, геоме-
тричні фігурки – все це було обрамлено словами на
латині: «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et
benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris.

86
Amen», – пошепки прочитав так, як умів. Покрутив
у руках і засунув до кишені.

Як порятунку чекав ранку. Сіріти за вікном почне

щонайменше години за півтори. Від безсоння в очі ніби
хто піску насипав. Підмостив під бік подушку, схилив-
ся, стулив очі й навмисне, щоб відволіктися, став роз-
мірковувати над майбутньою програмою. Одна другу
наздоганяючи, закрутились-завертілись думки: то я ба-
чив окремі фрагменти початкового етапу, то останні
штрихи завершального процесу, то вже тішився пер-
шими результатами... Звідкілясь потягнуло осінньою
прохолодою. Вогке повітря пахло паленим листям, кар-
топляним бадилинням. У пітьмі спливали незнайомі
обличчя. Хто ці люди? «Червону руту не шукай вечо-
рами, ти у мене єдина, тільки ти, повір…» – звучала
пісня. А ось якась споруда. Так це ж сільбуд Глибокої
Криниці! На порозі юрмиться молодь, лине музика.
Прохолода проймає до кісток. Хочу швидше звідси
втекти, але знаю, що спершу повинен когось відшукати
в цьому натовпі. Несміливо наблизився до гурту. На
мене ніхто не звернув уваги. Підійшов до танцюваль-
ного майданчика. Там тісно й гамірно. Хтось ненаро-
ком мене штовхнув. Заточившись, я схопився за чиюсь
руку, щоб не впасти.
– О! Звідки цей козачок взявся? – засміявся ву-
сатий здоровань, куйовдячи мого чуба здоровезною
п’ятірнею.
– Поглянь, ще під стіл пішки ходе, а вже на танці
прибіг!
– Малий, чий будеш?

87
 – Дівчата, увага! Новенький з’явився. Обережно, бо
закохаєтесь з першого погляду!
– Пацан, може цигарками почастуєш? У нас такий
порядок для новеньких.
– Олю, ану глянь, чиє це хлоп’я! – розпорядився
серйозний голос.
– Прийшлий. Не з наших.
Мене оточила молодь. Я засоромився від жартів. Піді-
йшов поважний дядечко, мабуть, завідуючий сільбудом.
– Малий, давай, марш звідси! Бо мене завтра діль-
ничний затягає. Чий будеш?
В’юном прошмигнув крізь натовп, і в цю ж мить
хтось лагідно взяв за руку. Підвів очі: мене уважно
розглядала вродлива дівчина. На ній був плащ світлого
кольору, розпущеним волоссям лагідно бавився вітер.
– Чого втікаєш? Ти ж мене розшукував? – тихо за-
питала вона. – Вчора ввечері бачила тебе, та ти так
швидко зник.
– Те-тя-на… – вимовив поволі.
– Ти весь тремтиш. Холодно? Не звертай уваги, бо
холод, спека, біль і розпач – все це вигадки, в які ми
охоче віримо. Все у цьому світі – ілюзія. Ми її створю-
ємо і ми її руйнуємо.
– Ага, – я охоче погодився, наче тямив, що вона має
на увазі. – Чимось схоже не програмний продукт «сіш-
ки» або «жаби». Вигадуєш і бавишся досхочу.
– Але ж ти на могилу приходив не бавитись?
– Ти так вважаєш? – відповів запитанням на запи-
тання, бо страх як було соромно зізнаватися у всьому.
– «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et
benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris.

88
Amen», – подихом вимовила вона вже знайомі мені
речення.
– Сподівався змінити обставини собі на користь.
Сміливим вчинком прикувати до себе увагу Оксани,
але нічого з того не вийшло. Одні неприємності, –
зізнався, як є, чого критися.
– Не сумуй і не квап події. Настане час, і ти зміню-
ватимеш обставини своєї долі, втручатимешся в хід
життя інших. Все буде, як мрієш.
– Це нереально.
– Насправді ж так само реально, як забити цвях
у хрест на моїй могилі. Та якщо його звідти вийняти,
то все вмить стане інакшим.
– Може, воно і так.
– А ти спробуй.
– Що спробувати?
– Вийняти цвях. Не варто зупинятися на півдорозі.
– На якій дорозі?
– Написаний текст на шматку папірця, з яким ти
пройшов крізь ворота кладовища, відкрив тобі шлях
у інший світ. Але далі ти не ступиш і кроку, якщо не
докладеш зусиль, щоб очистити той світ від енергії зла.
Що вдієш, таке правило. Кожен, кому дозволили стати
на шлях вічності, власним вчинком повинен зробити її
кращою. Втім, це власна справа кожного. Можна зали-
шитись на самому початку, де твоїм мріям слугуватиме
енергія зла, яка неминуче веде до загибелі.
– То що я повинен зробити?
– Забитий двадцять п’ять років тому цвях не дає
мені зустрітися з коханим. У минулому житті нас жор-
стоко розлучили люди. Поміж нами – кам’яний мур

89
відьминого закляття. Якщо вийняти цвях, я буду з ко-
ханим, і більше ніхто не буде в силі нас розлучити.
Мине ще десять земних днів, і час мого існування
в цьому вимірі скінчиться. Я назавжди його полишу,
втілюючись в інші форми енергії інших світів. Якщо
ми не зустрінемось упродовж десяти земних днів, то ні
через сто земних, ні через мільярд світових років – нам
ніколи не бути разом.
– Всього десять днів?
– Чверть століття ми блукаємо світами, крізь від-
стані в мільйони кілометрів простягаємо один одно-
му руки і не можемо їх з’єднати, бо нас відштовхує
потужна енергія заклятого цвяшка. Як тільки ти його
виймеш, то в поїденому іржею залізі вмить зміниться
полярність енергії, а сила її збільшиться в тисячі разів.
І доки цей цвях буде в твоїх руках – ти легко і просто
проектуватимеш події майбутнього. Запам’ятай, що
насправді не має ніякої різниці між реальним і вірту-
альним. Керувати і тим, і другим так само просто, але
за умови, якщо чинити справедливо.
– Гм-м, здавалося б, якась іржава залізячка...
– Навіть піщинка здатна знищити цілі цивілізації.
Але пам’ятай, дорога до істини будується енергією світ-
ла й добра.
У коридорі тихенько клацнули двері. Глипнув – до
кімнати вкрадалися світанкові сутінки. Обережно,
щоб не скрипнуло ліжко, підвівся, взяв бабусин костур
і став напоготові. Гримнули двері на порозі. В хліві го-
лосно заспівав півень, його почин підхопив сусідський,
потім ще чийсь, і полився селом ранковий перегук.
Світало.

90
 «Якщо спершу відчинилися двері в сінях, а потім ті,
що на порозі, – значить, хтось вийшов з хати, – спро-
соння міркував я. – Але ж як можна потрапити до хати,
якщо вхідні двері я замкнув, ще й на засув закрив?! Та
це, мабуть, батько з дідом повернулися! От здивують-
ся, коли розповім про розбите вікно. Добре, що птах
гигнув прямо на підвіконнику, а то подумали б, що це
ми з Олегом бешкетували». Спритно одягнувся і по-
спішив надвір.
– Тату! – гукнув з порогу.
Ніхто не озивався. На дверях курника та літньої
кухні висіли замки. На подвір’ї порожньо, начебто чо-
гось не вистачає. Та звичайно ж – «Москвича»! Виявля-
ється, що ні дідуся, ні... Як же злодій міг проникнути до
хати? Присів на порозі, обхопив голову руками і стом-
лено простогнав. Брязнув ланцюгом Полкан, вилазячи
з будки, і сердито гавкнув у мій бік.
– А ти чого тепер пащу роззявляєш? Вночі треба
було гавкати. А коли такий розумний, то сиди без сні-
данку!
Пес солодко потягнувся, проскавучав щось у від-
повідь, зайшов за будку, задрав лапу, а потім шаснув
до свого кубла і звідти заблимав на мене очима під-
лабузника.
– Що, ледащо, вилупився? Дулі з маком не хочеш?
Бабуся годує досхочу, а ти тільки й здатен на те, щоб
лежати, відкинувши свої лапища, – заходився лаяти
Полкана.
– Гей, малий, чи тебе баба з дідом з хати вигнали?
Чого лементуєш удосвіта? Га? – прохрипів сонним голо-
сом сусід, схилившись на низеньку огорожу.

91
 – Ранок добрий, діду Миколо, – промимрив, знітив-
шись. –Та ось, Полкана лаю, бо за ніч так закрутився
ланцюгом, що ще трохи – і бульби з носа пішли б. Ледь
розплутав, – збрехав перше, що спало на думку.
– А Полкан тобі по мобільному про це сповістив?
Еге? – засміявся сусід. – Дід ще спить?
– Та ні. Бабусі вночі стало зле. А татко на вихідні
«Москвичем» приїхав. От вони з дідусем повезли її до
районної лікарні.
– От біда. Ти бач, яка напасть, – мовив дід Микола
й поліз до кишені по сигарети. – Телефонували?
– Влаштували до лікарні. Казали, що трішки по-
кращало.
– Ну, а ти, значить, оце вийшов хазяйнувати? І пер-
шим ділом – прочухана собаці? Правильно, щоб знав,
чий хліб їсть. Молодець. Ну, значить, порайся. А якщо
той, чи щось там, то біжи до нас.
На годиннику – початок п’ятої. Розпочинати пора-
тися ще рано. Насуплений Полкан винувато поглядав
з будки. Зрештою, чого я на нього гримаю?
– Посидь. Зараз щось винесу.
На порозі зупинився – задзенькав мобільник.
– Бабусі набагато краще. Ми з дідусем чекаємо на
лікаря. Він прийде сюди не раніше дев’ятої. Ти там,
Сержику, через годину починай поратись по госпо-
дарству. Повипускай курей і качок. Насип їм ячменю.
Зрозумів? Тепер слухай далі. Нас не чекай. Одягнеш
брезентові рукавиці – і в кінці городу нарвеш свині
кропиви. А тепер повтори. З двору ні кроку! Зрозумів?
Та сам не забудь поснідати. На цьому зв’язок закінчує-
мо. Чекай подальших вказівок.

92
 Думками я був у вирі подій минулої ночі. Напевне,
все, що трапилося, не слід розглядати як окремі, не
пов’язані між собою події: шелестіння кущів малини
під вікнами, тупіт копит на дорозі, розбите нічною
птахою скло, відчинені до хати двері. Всьому є одна
причина. Воно то так, але ж як злодій, чи хто він, у біса,
міг проникнути до хати? Пройшов крізь стіни? Тоді б
і вийшов так само. Стривай, а ноутбук?!!
Він лежав на столі. Монітор мерехтів заставкою ро-
бочого столу. Щось тут не так. Здається, ноутбук я вимк-
нув. Так, вимкнув. Чітко пам’ятаю, як вкладався спати,
а потім згадав, що не вимкнув його. Наблизився до сто-
лу. Ні, це не маячня: ноутбук працює. Торкнув миш-
ку – на робочому столі все, як і було: файли, течки – все
на місці. Переглянув зміст дисків С і D. Ніде ні натяку
на те, що хтось похазяйнував. Зазирнув до історії від-
відування сайтів у браузері. Так чинив батько ледь не
щовечора, бо хвилювався, чи я раптом не лажу по яки-
хось «нехороших сайтах». Він вдавав з себе просунутого
користувача, і це викликало в мене іронічну посміш-
ку. Батько не знав, що вся історія відвідування сайтів
легко стирається. До того ж Олег налаштував браузер
так, що історія відвідувань зберігається лише три дні.
Мене, власне, цікавили останні кілька годин сьогодніш-
ньої ночі. Ось суцільні сайти новин, ось покер – це все
батькова стихія. Останнє відвідування датоване 20:45 –
прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій – це
вже моя парафія. ВКонтакті я був о першій двадцять. На
цьому історія відвідувань вичерпувалася…
Потому переглянув повідомлення ВКонтакті. Добра
половина була від Андрія. Розділ «Друзі» повідомляв,

93
що в мене з’явився новий приятель. Навів курсор, клац-
нув мишкою: без фото, ніяких відомостей про школу,
місто. Взагалі – жодної інформації. Тільки ім’я – Тетяна.
Повідомлення надійшло сьогодні о третій п’ятдесят: «За-
лишилося десять земних днів».
– Стривай! – збентежено прошепотів я сам до себе,
не відводячи очей від монітора. – А чи то був сон?..

Мені ще ніколи в житті не доводилося самотужки

шукати відповіді на стільки запитань одразу. Як я до
них не підступався – все одно вони лишалися непри-
ступною фортецею.
Google також не допоміг. Непомітно спливав час.
Хоч сиди, хоч лежи, а виконувати батькові завдання
все одно треба. Я переодягнувся і пішов хазяйнувати.
 ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ ТРИВАЄ

Я поспіхом упорався по господарству й одразу ж за-

телефонував Дмитрові.
– Чуєш, конотопський Гаррі Поттер, що ти написав
на тому шматочку папірця?
– Що? Який Гаррі Поттер? – сонно прохрипів Дмитро.
– Ще й досі спиш? Давай, ворушись. Час вивчати
шумерську мову! Чи що ти там зубриш?
– Іди ти під три чорти і не заважай спати! – сердито
буркнув Дмитро і вимкнув мобілку.
Потинявшись без діла подвір’ям, я відчув, що зго-
лоднів. Не завадило б поснідати. Полюбляю вранці
тепле молоко з батоном. Прихопив цю просту їжу й за-
нурився в інтернет. ВКонтакті Андрій скаржився, що
проект його буксує, тому відклав на потім, а ще він по-
цікавився, хто та Тетяна, що проситься до мене в друзі.
Я відповів, що це, напевно, спам.
ВКонтакті я довго не затримався, бо раптом в уяві
спливли уривки сну, в яких я начебто бачив фрагменти
майбутньої програми й розмовляв з Тетяною. Якась без-
змістовна розмова. Пригадую ось тільки це: «Запам’ятай,
що насправді не існує різниці між реальним і віртуаль-
ним. Керувати і тим, і другим так просто й легко».

95
 Що ж, спробуємо! Якщо факти не можна пояснити,
то залишається скористатися ними. Вийшов з інету,
відкрив новостворений файл. Не зовсім вдалий час для
початку роботи над програмою, але чекати було нічого.
Спершу, щоб написати програму, необхідно визна-
читися з кількістю задіяних у ній об’єктів. Зазвичай
малодосвідчені програмісти малюють усе це на папері.
З цим у бабусиній хаті виявилося сутужно. Написати
код для графічного зображення усіх деталей програ-
ми – це не хатинку намалювати. Спробував попрацю-
вати одразу в файлі. Зрештою, в цій справі слід від-
викати від папірців з олівцями. Такий стиль у роботі
швидко виснажив. Я відсунув ноутбук і вирішив тріш-
ки передрімати прямо за столом.
Чи уві сні, чи насправді почув гучні кроки й різко
підхопився з-за столу.
– Так втома здолала, що й до ліжка не дотягнув? –
усміхнувся батько, обіймаючи за плечі. – Ми також
добряче натопталися. Дідусь приліг спочити, а я не
буду. Виспишся вдень, а вночі повік не стулиш.
– Як бабуся?
– Лікар сказав, що серцевий напад вчасно блоку-
вали уколами. А ти молодець, справно виконав усі до-
ручення. Господар!
– Тату, тут таке трапилось, – мовив я, озираючись
довкола, наче боявся, що нас хтось підслухає, й почав
розповідати...

– Звичайний сич. Бідолашний. І треба ж було так

поранитися, – журився батько, оглядаючи нічного
бешкетника на підвіконні.

96
 – Кажуть, що це погана прикмета...
– Птахи, як і люди, іноді з відчаю б’ються головою
об стінку, – ніяково усміхнувся у відповідь батько і за-
ходився шукати інструмент, щоб засклити вікно.
– Ти сьогодні повертаєшся до Харкова?
– Ні. Побуду в селі, доки не одужає бабуся. Навпе-
ремінки з дідусем чергуватимемо біля неї. Тому призна-
чаю тебе комендантом подвір’я й усього господарства.
–То коменданту тепер можна й на річку?
– Гаразд. Тільки ж не довго, бо о шістнадцятій ми
з дідусем вирушаємо до лікарні.
– Не хвилюйтеся!
Спершу забіжу до Дмитра. Необхідно поговорити
віч-на-віч і з’ясувати, що ж то він написав у тій ци-
дулці.

Зазирнув поверх паркану – на подвір’ї порожньо.

О такій порі бабуся вже попоралася по господарству
і прилягла перепочити, а її чорнокнижник, напевно,
пріє над своїми талмудами.
За мить я стояв на порозі. Двері були відчинені. По-
кашляв, щоб якось заявити про себе.
– О! Зняли арешт чи ти втік? – радісно вигукнув
Дмитро й похапцем закрив розкладені на столі книги.
Я не помилявся, коли припускав, що о цій порі він
студіює черговий індійський тайнопис. За робочий
кабінет йому правила тісненька веранда, де з меблів
були тільки хиткий столик, збитий з дощок і вкритий
цератою, та не менш аварійний стілець. На стінах по-
розвішувані пучки різнотрав’я. На цьому тлі Дмитро
мав вигляд справжнього чаклуна.

97
 – Арешт зняли, та легше не стало. Минулої ночі
бабусі було зле. Ледь встигли відвезти в Тростянець до
районної лікарні. Батько з дідом чергують біля неї, а на
мені все хазяйство.
– Прикро.
– Та й це ще не все. Але спершу скажи, що означа-
ють ті слова на твоєму пергаменті?
– Що трапилось?
– Чорти всю ніч товклися навколо хати. Ненароком
потрапила під руку твоя цидулка. Пробекав по скла-
дах – вони й заспокоїлися.
– Не коси під дурня. А жартуватимеш так, то чорти
товктимуться не тільки під вікнами, а й на твоїй дурній
голові. Зрозумів?
Я не наважився розповісти йому про пригоди мину-
лої ночі. Ще скаже Олегові, Оксані. Насміхатимуться.
Обмежуся розбитим вікном. Не повірить – батько за-
свідчить.
– Не повіриш, але факт: сич серед ночі з розгону
у вікно луснувся, аж скло посипалось. Уяви тільки, як
воно, коли сам вдома.
– Стривай! – вигукнув Дмитро, підводячись з-за
столу. – А може, це і не сич?
– Батько сказав, що сич.
– Може, сова?
–Та може, але не чорногуз – це точно.
Знавець древніх цивілізацій кинувся до книг: роз-
кривав то одну, то другу, з яких стирчали десятки за-
кладок, щось там вичитував, уголос розмірковував.
Палітурки фоліантів були дбайливо обгорнуті
цупким сірим папером. Тільки декілька словників

98
з древньоєврейської були без додаткових обкладинок,
а решта – замасковані. Я переминався з ноги на ногу
і нетерпляче чекав пояснення, перераховуючи його бук-
варі: один, другий, третій, шостий, десятий... чотирнад-
цятий! І це ж була охота перти стільки книг на село?!
– Ходімо на поріг, там хоч сісти можна, – запропо-
нував я.
– Сідай, – кивнув Дмитро на єдиний стілець біля
столу.
– Зрештою, мені розсиджуватись ніколи. Скажи, що
ти написав, і я піду.
– Так кажеш, що схожа на сову?
– Так.
– Чу-до-во. Значить, Athene noctua, тобто сич до-
мовий. Це він зустрів нас тієї ночі біля воріт кладо-
вища.
– Дмитре, в мене таке враження, що ти навмисне
уникаєш відповіді. Я намагаюсь довідатись від тебе,
що означають слова, написані латиницею в записці,
а ти все про сичів.
– Всевладний Боже! Почуй мою молитву і засвідчи
це пером Своїм благословенням. Амінь, – виголосив
одним подихом Дмитро.
– Ти здурів чи прикидаєшся?
– Сам здурів. Ти просив перекласти – я переклав.
– Вибач. Не втямив одразу.
– А куди ти його подів?
– Кого?
– Сича.
– Чекай, ти мені спершу поясни, що ці слова мають
до моїх дій на кладовищі?

99
 – Безпосереднє. Але тобі без певної підготовки все
це важко зрозуміти. Не думай, що я навмисне щось
не домовляю. Коли б щось і пояснив, то ти б нічого не
второпав.
– Якщо ти такий розумний, то спробуй мені роз-
тлумачити без підготовки.
–Тоді слухай. Якщо написати літери в певній послі-
довності, то вони створять слова. Якщо потім їх розта-
шувати в заданій конструкції речення, то все це стане
потужним колом енергії, яку люди використовують,
щоб досягти мети. Затям, букви, звуки – це не тільки
те, що ми про них знаємо.
– Щось схоже на те, коли пишеш програму якоїсь
гри?
– Типу цього. Дуже тебе прошу: нікому, навіть своїй
бабусі, батькам – жодного слова про дива, які з тобою
відбуваються.
– Слухай, Дмитре, а чого це ти заходився мене по-
вчати? Висуваєш якісь умови?
– Очевидно, ти таки справді погано спав, – зітхнув
Дмитро, взяв мене під лікоть і вивів на поріг. – Я ж до-
помогти хочу. Як ти цього не розумієш! А як можна
зарадити людині, яка не має уявлення про проблему,
з якою зіткнулась? Зрештою, я не нав’язуюсь.
– Не ображайся.
– Гаразд, краще скажи, де ти подів сича?
– Батько закопав його.
– Де саме? Затям – це не простий сич.
– З вищою освітою?
– Майже. Щонайменше – сич заворожений. Га-
даю, що він був помічником тих людей, які володіють

100
потаємними знаннями. Це може бути зовсім не сич
і взагалі не птаха, а згусток штучно створеної енер-
гії, який – за бажанням невідомої особи – набув ви-
гляду сича. Замість сича могла бути собака, кішка,
свиня, навіть людина. Та це вже найвищий пілотаж,
яким оволодівають лише одиниці. І не тому, що вони
такі талановиті та розумні, а тому, що це найпотаєм-
ніші знання і вони ретельно оберігаються купкою об-
раних. Секрети відкриваються тільки найсумлінні-
шим учням. Їх у всьому світі на пальцях однієї руки
можна перерахувати. Ти от що, як тільки довідаєш-
ся, де батько закопав сича, то одразу ж дай мені зна-
ти і мерщій викопай його. Облий бензином і підпали.
Нехай горить, щоб одні кісточки лишися. Вони нам
і потрібні.
– Та ну його до біса! Краще давай разом.
– Добре. Чекатиму на дзвінок.
– Навіщо тобі кісточки?
– В багатьох текстах, написаних на мові гінді, зу-
стрічаються фрагменти, в яких детально описується
безліч способів для вирішення багатьох проблем за
допомогою кісток саме таких птахів, – Дмитро поди-
вився на мене, підняв вказівний палець вгору і ще раз
повторив: – Дуже багатьох. Тямиш?
– Наприклад?
– Вилікувати безліч хвороб, знаходити загубле-
ні речі. А ще, – він озирнувся довкола і перейшов на
шепіт, – якщо знаєш, як використати певні кісточки
крила, то можна прискорити розвиток бажаних по-
дій, а можна і пригальмувати. Наприклад, голова сича
допомагає розбагатіти, дзьоб та лапки – провчити

101
недругів. В цілому ж, будь-яка частинка скелета наді-
лена неймовірними чарами. Та найцікавіше – очі…
– Тю на тебе! Які ж у скелета можуть бути очі?!
– Знаєш, що я тебе попрошу... Хочеш слухати – слу-
хай, але ніколи не перебивай. Зрозумів? Я вже помітив,
що всі хакери, комп’ютерники, програмісти та їм подіб-
ні вірять тільки в те, що знають.
– Та невже і пір’я, і шкіра, і м’язи – все геть згниває
в землі, а очі залишаються цілісінькими?
– Чого б вони мали лишатись? Звичайно ж, що
згнивають. Так-от, очі у такого сича – це найпотаєм-
ніший і один із наймогутніших предметів у світі магії.
Хто оволодіє ними – тому відкриваються неймовірні
здібності. Але очі мають силу тільки тоді, коли їх ви-
йняти живцем. Вони здатні вмить переносити людину
на будь-які відстані, з їх допомогою людина легко може
опинитися в майбутньому або зазирнути в минуле,
читати думки інших.
– Навіть на мільйон років вперед чи на десять сто-
літь назад?
– Справа не у відстані і не в часі, а у функціональ-
них можливостях. Розумієш? У таких речах не має зна-
чення, чи мільйон років, чи один день – все це деталі.
Головне – дія.
– От якби я про це знав раніше!
– Не один ти такий розумний. Та нічого б у тебе
не вийшло. Бо без спеціальних знань, які тримаються
в секреті, ніхто не може витримати й секунди, якщо ди-
витися в очі сича. Достатньо на якусь мить поглянути –
і ти пропав. Його очі – місточок поміж двома світами.
І тільки сич перехопить чийсь погляд – людина щезає.

102
Була – і немає. А насправді ж відбувається типова теле-
портація.
– Теле.. що?
– Те-ле-пор-та-ція, – по складах вимовив Дмитро. –
Науковці багатьох країн не раз фіксували випадки, коли
блискавично, перевищуючи швидкість світла, предмет
чи людина переміщалася на будь-які відстані. Ось ти за-
раз зі мною розмовляєш, а за секунду міг би опинитися
в Америці.
– Та невже?
– Говорю те, про що читав.
– Звідки ти береш такі книжки?
– Раніше я про їхнє існування і не здогадувався.
І, мабуть, ніколи б ними й не зацікавився, якби не моя
пристрасть до вивчення мов країн Сходу...
– А як би нам перевірити цю теорію? Ти справді ві-
риш, що все це діє?
– Звичайно ж, що ні. Людина не повірить, доки не
перевірить, вірно? Однак припускаю, що, може, воно
й правда.
– Гріх цим не скористатися. Саме йде до рук. От
якби вилікувати мою бабусю!
– Не квап події, – застеріг Дмитро. – В таких спра-
вах легко припуститися помилки. Спробую дещо тобі
пояснити. Сич – це така птаха, якій притаманна осі-
лість. Тому й зветься так – домовий. Але постійного
гнізда він не має. Тулиться він то по скиртах, то в по-
кинутих приміщеннях, а може й під хатньою стріхою
оселитися. Тоді, кажуть, господарям слід чекати біди.
Він може навіть вирити гніздову нірку. Одним сло-
вом – господарством себе не переобтяжує. Самці та

103
самки завжди тримаються разом, незалежно від пе-
ріоду парування. Я до чого це говорю, – поглянув на
мене Дмитро, – це значить, якщо один сич загинув, то
залишився ще один. Май на увазі, рано чи пізно він
дасть про себе знати.
– А, може, другий ще раніше вкоротив собі віку?
– Припустимо.
– А я думаю: хто тут бубонить та й бубонить, а воно –
хлопці. Здрастуй, Сергію. Що там твоя бабуся робить?
Я ось витопила в печі, та й вилежуюся, наче на свято.
Дмитрику, а ти козу перепинав? А двій дідусь, Сергію,
ще не починав косити ячмінь? Чи вони наче цього року
і не сіяли? А я казала синові, що хоча б латочку засіяв
в кінці городу. Цей рік, кажуть, добрий врожай буде, –
бубоніла баба, наче радіо.
Такий унікальний стиль бесіди: сама запитує, сама
відповідає.
Зателефонував Олег, а довідавшись, що я в Дмитра,
скомандував нікуди не розходитися і чекати на нього.

Бабуся пошкутильгала надвір, мабуть, до своїх кіз,

а ми повернулися до розмови.
– А в тих книгах, що ти читаєш, часом не пишуть
про те, що людина після смерті продовжує жити, ска-
жімо, в якомусь іншому вимірі?
– Я думав, що, крім комп’ютерного залізяччя, тебе
нічого не цікавить.
– Знаєш, в мене таке відчуття, наче дівчина, на мо-
гилі якої ми проводили експеримент, існує десь тут,
поруч із нами. Звичайно ж, це не привид, а щось інше...
Словом, пояснити це важко.

104
 – Можеш не пояснювати. Я розумію, – Дмитро по-
клав мені руку на плече. – Відомий танатолог... тана-
тологія – це така наука, що вивчає процеси, які від-
буваються в організмі людини в останні передсмертні
моменти і після смерті... так от, він сказав, що смерть
виникла приблизно сім мільйонів років тому. А чотири
мільярди років до цього її не існувало, бо живі істоти
були одноклітинними. А життя на одноклітинному
рівні – безкінечне… Помізкуй над цим на дозвіллі.
Приїхали Олег з Оксаною.
– О! Серж! Невже на волі? – киянка легко зіскочи-
ла зі скутера, в два кроки опинилась поруч, обійняла
і чмокнула мене в щічку. – Ну, розповідай! Як справи?
Після походу на кладовище мені такі жахи сняться.
І що цікаво, у тому страхітті завжди фігуруєш ти.
– Невже мені й там знайшлося місце?
– Не до жартів. От, наприклад, минулої ночі чую
крізь сон хтось стукає у вікно. Я до вікна – а там ти,
Серж, стоїш з якось дівчиною: щось мені говорите, по-
даєте руками якісь знаки. Думаю: цікаво, хто ж вона?
Притулилася до вікна, щоб краще розгледіти. У небі –
повний місяць. Біло-синє проміння так і ллється. І ви
в ньому білі-білі. Коротше, дивлюся на вас, а ти серйоз-
ний такий, переводжу погляд на незнайомку, а в неї за-
мість очей – чорні отвори… Зойкнула – і прокинулась.
Прокинулася бабуся. Підійшла до ліжка, перехрестила
мене, а потім запитує: «Мені почулося чи справді хтось
стукав у вікно?» А я лежу і думаю: ну, не могли ж ми
з нею одночасно бачити однаковий сон?! Я нічого не
відповіла. Бабуся присіла на край ліжка і розповідає
далі: «Не спалося мені. Коли чую – хвіртка гримнула.

105
Думаю, кого о такій порі несе? Раптом у те вікно, що
у твоїй кімнаті, тихесенько постукали, потім удруге.
Підвелася. Це чужі, бо всі в селі знають, в яке вікно сту-
кати. Потім знову як затарабанить, а ти як зойкнеш –
в мене аж мороз по спині. Кого ж то носить о такій
порі?.. Ну, та спи, не бійся, кому ми потрібні? Якийсь
п’яниця переплутав домівки». Бабуся посиділа, посиді-
ла та й почовгала до себе в спальню, а мені поворухну-
тися страшно. Так і не стулила очей, аж доки за вікном
не почало сіріти.
– Коли дуже страшно, то телефонуй нам. Правиль-
но? – порадив Олег.
Помітно, що розповідь Оксани справила на нього
враження: завжди веселий, він посерйознішав, і жод-
ного натяку на жарти.
– Слід психологічно розвантажитися. Їдьмо до Вор-
скли. Сідай, Серж, чого стовбичиш? Потім вас заберу.
Скутер летів, надриваючи двигун. Нас підкидало
на вибоїнах, та Олег і не думав збавляти швидкість. За
селом з розгону врізались у спекотне повітря. Воно не-
вдоволено завивало, посвистувало, про щось шуміло
біля самісіньких вух.
– Не скучай, моряче! – гукнув Олег, лишаючи мене
на березі Ворскли. – Я швидко.
Я роздягнувся й пірнув в освіжаючу прохолоду річ-
ки. Відплив далі від берега, ліг на спину і погойдувався
на хвилях тихої течії. Потому з насолодою пройшовся
по теплому піску, підставляючи обличчя лагідному ві-
терцеві, настояному на пахощах лісових трав. Стрункі
та високі сосни підступили до самого берега, хмарки
в синьому небі, кущі очерету – все навколо красиве

106
і неповторне. Розкинув руки, закинув голову і глибоко,
на повні груди вдихав літепло. Хороше. Але що це? На
піщаному схилі, неподалік від того місця, де ми купа-
ємось, на жовтизні піску із камінців було викладено
величезне сердечко, а в ньому: «Оксана + Олег»…

* * *
– Тату, а де ти закопав нічного нальотчика?
– Т-с-с-с. Чого волаєш, наче в лісі?! Підійди ближче.
Слухай уважно: про те, що трапилось, ні пари з уст – ні
дідові, ні бабусі. Нікому. Затям! – суворо наказав бать-
ко. – Бо дід заходиться домовину собі робити.
– Чому?
– Прикмета є така: якщо вночі до хати прилітає сич,
то господарям слід чекати смерті.
– ?..
– Не забивай голову дурницями. А ти в нас хлопець
прогресивний. Без комп’ютера і кроку не ступиш. До
речі, коли Олег його забере?
– Йому все ніколи.
– Не вірю, бо в світі немає такої справи, яка б за-
вадила посидіти за компом.
– Є така справа. Коханням зветься. До того ж він
повний ламер, тобто абсолютний нуль в компах.
– Не задирай носа.
– А які ще є прикмети?
– Запитай у Гугла, коли тобі так цікаво. За ніч не
перечитаєш.
– Навіщо мені все одразу. Я цікавлюся окремими
моментами, які пов’язані зі смертю – сичами, кладови-
щами, хрестами, покійниками, привидами…

107
 – Одна з них звучить приблизно так: якщо ввечері
не погодувати свиню, то вона до ранку схудне, а в обід
здохне. Йди краще дідусеві допоможи поратись.
– А де ж сич?
– Ти зібрався виготовляти опудало для ботанічки?
– Ні. Просто остерігаюся наслідків. Кажуть, що не
можна його закопувати поблизу житла.
– Хто тобі це сказав? – насторожено запитав батько
і перестав копирсатись під капотом «Москвича».
– В Гуглі написано.
– Зізнайся, ти комусь про це говорив?
– Ні!
– А звідки ти знаєш, де його слід закопувати? Хто
навчив? – татко сканував мене прискіпливим поглядом.
– Та то я так, жартома. Чесне слово.
– Тоді послухай мене ще раз. Нікому і ніколи про
це не говори. Домовились? А закопав я його за сараєм,
біля купи гною. Хай йому сто чортів. Йди вже допома-
гай дідусеві. Час їхати, а роботи ще багато.
– А ти скоро повернешся?
– Відвезу – і одразу ж назад.
Дідусь охоче прийняв мене в помічники, і за розмо-
вами незчулися, як нагодували всю домашню живність,
прибрали в хліві та накосили на леваді соковитої трави.
Косу дід довірив мені, бо сам уже стомився.
– Не задирай! Тримай п’ятку3 біля землі. Багато не
хапай. Не спіши, бо швидко вхоркаєшся. Ось дай я по-
кажу, – невдоволено мовив дідусь, бо йому урвався
терпець спостерігати за моїми незграбними рухами.

3
П’яткою називають те місце, де лезо коси кріпиться до держака.

108
 – Ось диви сюди. Не налягай. Стій рівненько, не
гнися і не рачкуй. Отак, легенько, бачиш? Коса сама
косить, не заважай їй. Тільки води нею туди-сюди. За-
тямив? Ну, бери, пробуй.
Старанно намагаюсь повторити урок майстер-кла-
су. Як на зло гострий кінчик коси сковирнув землю.
Сподівався почути коментар типу: «От біда! Перево-
дяться на світі чоловіки. Ні косити, ні ножа наточити,
ні дров нарубати». Та дідусь мовчав. Я струсив землю,
відступив трішки, відвів косу і м’яко опустив її в траву.
Трішки потягнув і знову послабив, легенько підштов-
хуючи вперед. Коса захопила тоненьку смужку трави
й підрізала її під самий корінь.
– Отава. Ще не встигла задубіти. Не косовиця –
а втіха, – говорить дідусь.
– До чого тут наша левада до Оттави в Канаді?
– От дурненький, – позад мене засміявся батько.
Я не помітив, коли він підійшов до нас.
– Отава – це молода трава, що виросла на місці ско-
шеної. Соковитішої за неї зараз немає в усьому світі.
Через те й косити її легко, бо стебла повні соку і ще не
встигли затвердіти.
– Що він каже? Про яку Канаду? – запитував дідусь,
поглядаючи то на мене, то на батька.
– Столицею Канади є місто Оттава, – посміхаючись,
пояснював батько.
– Чого стоїш? Складай скошене до ряднини та неси
в двір. От-та-ва, – передражнюючи, мовив дідусь.
Після вечері мені нагадали, щоб не забув насипати
курям ячменю, а коли вони сядуть на сідало, то за-
чинити хлівець, бо ввечері може шастати куниця чи

109
приблудний пес. Я все уважно слухав, киваючи голо-
вою, й не міг дочекатися, коли вони поїдуть.
Тільки-но авто зникло за рогом, підморгнувши на-
останок червоними вогниками стоп-сигналів, я шаснув
до хати. Не терпілося пересвідчитися, чи лишилось
повідомлення від Тетяни ВКонтакті? Може, то якась
маячня, і його й справді не було? Проте коротенький
текст був на місці. Я довго не міг визначитися, чи варто
написати відповідь? Помізкувавши, все ж таки набрав
коротеньке: «Пам’ятаю все. Та не все можу зрозуміти».
Від Андрія жодної звістки. Мабуть, впав у депресію
від того, що нічого не клеїться. Не буду і я озиватися.
Спробував попрацювати над програмою. Та кудись по-
ділась впевненість. Ідея здавалась несерйозною. Очима
стороннього дивився на себе вранішнього і гірко смі-
явся над власними вигадками.
«А час іде, спливає. Оце б уже щось зробив. Про-
сунувся на крок уперед. А що з того вийде – побачиш.
А зазнаєш поразки, то й соромитись нікого. Неквапно,
вагаючись, створив код для переміщення графічних
зображень. Пригадав правила табуляції, без яких не-
можливо зрушити з місця в написанні програми. Цю
роботу програмісти називають «кодівством». Уроки да-
валася мені дуже важко. Я ледь не молився на головну
букву програмування, що пишеться як догори пере-
вернута «л» і зветься наблою. Не простою штучкою
виявилося створення інтерфейсу. Хапався за роботу
з усіх кінців, і всюди натикався на перешкоди.
Телефонний дзвінок змусив усе відкласти.
– Серж! Мерщій до нас!!! – благала Оксана. – В на-
шій хаті літає сич!

110
 Про це слід би повідомити Дмитра! Але як не нама-
гався вдихнути життя у мобілку, вона тільки холодно
блимала темним екраном і не хотіла реагувати на мої
доторки. Зозла пожбурив її на диван і прожогом ви-
скочив з хати.
Щоб скоротити шлях до Оксаниної хати, побіг на-
впростець через городи, витолочуючи дозрілий ячмінь,
розчавлюючи огірки, помідори, спотикаючись через
гарбузи, дині, кавуни, плутаючись у височезній куку-
рудзі.
У двір я зайшов з городу. Хатні двері – навстіж.
На вулиці чути голоси. Раптом хтось заволав: «Ой ли-
шенько, дитино, не чіпай ти його!» Хвіртка відчинилась
і назустріч мені рішуче зайшов Олег, а слідом Оксана
з дядьком Миколою, сусідом через дорогу.
– О! І ти вже тут! Зараз будемо виганяти сича з хати, –
розпорядився він. – Йому треба допомогти вибратися
надвір.
– Оксано, ти телефонувала Дмитрові? – запитав я.
– Олежик сказав, що через якогось оскаженілого го-
робця не варто нікого турбувати. Він і сам впорається.
А Олег з дядьком Миколою тим часом увійшли до
хати.
– Дай мобілку, а то я так спішив, що свою вдома за-
був. Зателефоную Дмитрові.
Подзвонити мені не вдалося: пронизливий крик
зляканої птахи наче розрізав тишу навпіл. Аж мураш-
ки по спині. Брязнув розбитий посуд, задзвеніло скло.
Олег зі скривавленим обличчям вибіг на поріг.
– Я ж тобі казав, хлопче, не чіпай його! Не послу-
хався?! Мерщій несіть води! – голосно вигукував сусід.

111
 Хвіртка навстіж відчинилася, і до двору вкотилися
бабусі з усього кутка…
– Чого ти скімлиш?! – я сердито смикнув Оксану. –
Роби, що велять! Воду! Йод, зеленку!
– Я не піду до хати! Там сич!
– Я зараз до сусідів, – зметикував дядько Микола.
Олег присів навпочіпки на порозі. Сорочка і джин-
си покривалися плямами крові. Рукою він тримався за
шию. Я оглянув обличчя – всього лише кілька подряпин.
– Нічого не розумію: звідки стільки крові?
– Шия. Болить шия.
Крізь пальці, якими він тримався за шию, сочи-
лася кров. За кілька хвилин біля його ніг, на доща-
тому порозі, утворилася невеличка темно-червона
пляма. Я спробував відвести руку, та дарма: вона наче
закам’яніла.
– Відпусти руку. Потрібно оглянути рану, – прохав
я його.
– Не можу. Наче скам’яніла, не слухається, – про-
шепотів він.
– Дай спробую, – втрутився дядько Микола, який
приніс йод та бинт.
– Схоже на спазм. Потерпи, хлопче. Мерщій несіть
голку! Звичайну голку! – скомандував дядько.
Народу зібралося чимало. Звістка про подію роз-
літалася селом, як дим з бовдура вітряного дня. Хтось
приніс голку. Щоб відволікти увагу, дядько Микола про
щось запитав Олега і блискавично, що ми не встигли
й оком блимнути, декілька разів пройшовся голкою по
м’язах. Рука ворухнулась, пальці здригнулися й з-під
них проступила кров.

112
 – Голка ж не продезінфікована, – прошепотіла Оксана.
– Це не проблема. Ти, дитино, краще скажи жінкам,
щоб шукали авто. Його треба негайно в лікарню, –
говорив чоловік, схилившись над Олегом. – Пошкодже-
на артерія. Швидко втрачає кров. Зволікати не можна.
Думав, що сич – це таке опудало, що й літати толком
не вміє. Олег на нього тільки замахнувся – пужнути
хотів – а сич каменем на нього. Вчепився дзьобом
в шию. Ледве відірвав його зі шматком шкіри в дзьо-
бі, – розповідав дядько Микола.
– Слід було не відпускати сича, – пожалкував я.
– Він таке витворяв. Ось поглянь на мої руки.
Напрочуд швидко знайшлося авто: здіймаючи ку-
ряву, до двору під’їхала вантажівка. Здалеку, з кінця
вулиці, поспішала, шкутильгаючи, бабця Олега. Теле-
фонувати Дмитрові було вже пізно, і я повернув мо-
білку Оксані. Зрештою, все, що могло трапитись, уже
трапилося. Він нічому не зарадить.
Село, незважаючи на пізню годину, ожило. Незви-
чайна подія згуртувала людей. Ніхто не поспішав роз-
ходитись по хатах.
В мене ж іще кури не годовані! Ото перепаде від бать-
ка! Подав Оксані знак, мовляв, телефонуй, і побіг додому.
Смеркло. Біг то підтюпцем, то переходив на роз-
мірений крок, глибоко вдихаючи вечорову прохо-
лоду.

– З’явився! От неслух! Де тебе носить? Кури не го-

довані посідали на сідало, ноутбук увімкнений, двері
незамкнені. Отак тобі й довіряй, – докорами зустрів
мене батько.

113
 З досвіду знаю: одразу виправдовуватися – що про-
ти вітру плювати. «Раз чайник закипів, то дай йому
схолонути», – вчив дідусь. Я винувато глипав очима,
міркуючи, як би все це пояснити.
– Тату, в це важко повірити. Таке трапилося! В хату
до Оксаниної бабці залетів сич. Олег наважився вигна-
ти, так той його так дзьобнув... Будь ласка, вислухай.
Батько зітхнув, присів на поріг, – мовляв, вигадуй
далі. Я примостився поруч і детально переповів події.
– Якесь нашестя сичів на Ліщинівку.
– Два сичі – це ще не нашестя, – заперечив я йому.
– Розумієш, коли щось неймовірне трапляється
один раз, то вважають, що це випадковість, а от коли
подія повторюється вдруге – то це вже факт. А про на-
шого сича – мовчи. Ти ж обіцяв?
– Як ти гадаєш, могло ж бути так, що сич летів до
нас, але заблукав і потрапив до іншої хати?
– Дурниці. В світі зараз стільки аномалій: то дельфі-
ни викидаються на берег, то лисиці забрідають до міс-
та і не реагують на загрозу життю. От і з сичами щось
трапилось. Через тотальне впровадження мобільного
зв’язку змінюється електромагнітне поле, що, в свою
чергу, негативно впливає на живі організми. Кожен реа-
гує на це по-різному. Чому б не припустити, що сичі
піддалися потужному електромагнітному опроміненню?
Ми перекинулися ще кількома фразами, і на цьому
квола дискусія вичерпалася. Потому вечеряли. Батько
взяв газету (щоб швидше заснути) і приліг на дивані.
Бідолашний, стомився за день. Я окупував ноутбук.
Але так і не зміг зосередитися на роботі, бо зателефо-
нував Дмитро.

114
 – Чому мені не подзвонили? Ми ж домовлялись!
– Так склалося.
– Не можеш розмовляти?
– Так.
– Тоді говоритиму я. Весь час тримай при собі отой
папірець. Навіть спати лягай з ним. Здогадуєшся, чому
це трапилось? Все просто: Оксана замовник, а ти вико-
навець. Тямиш? Завтра викопай сича і спали. Тримай
хвіст бубликом!
Крадькома поглянув на батька: він уже спав, со-
лодко посопуючи. Обережно забрав з його рук газету,
накрив пледом і повернувся до столу, щоб зрушити
з місця роботу над програмою.
ВКонтакті було два повідомлення. Спершу прочи-
тав Андрієве: «Бавлюся в різні стрілялки. Взявся за
старе. Серед тупих іграшок є толкові. Я ось тут тобі
лишаю адресу сайту. Заглянь, не пошкодуєш».
А ось і від Тетяни рядочок: «Незабаром має скінчи-
тися десятий земний день». Знову зазирнув на її сто-
рінку, сподіваючись, може, з’явилася бодай яка-небудь
інформація. Там, як і раніше, не було жодних відомо-
стей.
Зварив собі каву. Напій мав збадьорити. Я хотів по-
мізкувати над програмою. З минулого разу залишився
недописаними код переміщення графічних зображень.
Мушу сьогодні закінчити.
 НІЧ ДРУГА

Дарма, що страшенно хотілося спати: сон виявив-

ся нетривким, рваним, з химерними видіннями. Про-
кидався, засинав, знову прокидався, і так до самого
світанку. Під ранок я не міг збагнути, де сон, а де
реальність. Снилося, що ціла зграя сичів літає до-
вкола нашої хати. В їхньому кружлянні відчувалася
смертельна змова проти мене. На льоту птахи розби-
вали скло у вікнах, зліталися до хати, ширяли попід
стелею. Я сховався під ковдрою, згорнувся клубоч-
ком і ледь-ледь дихав. Почувся дзвін розбитого по-
суду. А ось і годинник, що висів на стіні, теленькнув
і гупнув на підлогу: деталі заторохтіли по підлозі
в різні боки.
Невже тато нічого не чує?!! А Полкан?
Щось важке бебехнулося з полиці, покотилося, мов
здоровий гарбуз, зачіпляючись за меблі, прямісінько
в мою кімнату. Сичі сполохано зашерехтіли крилами.
Невідомий предмет зупинився біля ліжка. Хтось тор-
кнув мене за плече. Стривай! Та це ж по мені походжає
сич. За мить поруч нього примостився ще один, за се-
кунду – інші. Забракло повітря. Довго не витримаю. Ще
трішки – і задихнусь.

116
 А сичі, наче їх була ціла сотня, лопочучи крилами,
спускались до ліжка. Кожна пташка здавалася важчою
за цеглину. Почали дзьобати ковдру у мене на голові.
Будь що буде! Визрів план дій: різко відкинути ковдру
і кулею вилетіти з хати. Та де там! Зграя буквально при-
плюснула мене до ліжка. Кілька спроб вивільнитися
виявилися марними. Птахи начебто втихомирилися,
а потім, мов за командою, залопотіли крилами й стали
злітати, стягуючи з мене ковдру. Я підхопився, щоб
мерщій вибігти з хати, але так і закляк: зграї не було
й близько... У тьмяному місячному світлі за пару кроків
від мене стояла чиясь постать: слабенькі, згорблені пле-
чі, тонкі руки, мов висохлі стебла трави, голова вкутана
хустиною, довгий поділ спідниці…
– Ляж і не сіпайся, – пошепки аж просичала жінка.
Наблизилися до мене впритул і штурхонула рукою
в плече. Я впав навзнак.
– Слухай і не перебивай. В мене на тій могилі свої
справи. І якщо ти станеш на заваді, то скажи батькам,
щоб заздалегідь зібрали грошенят на похорони.
– Та я… я нікому… я не заважаю.
– Запам’ятай, вишкварку, що тієї ночі ти лишився
живий тільки тому, що мені було ніколи. Мала б я ще
кілька вільних хвилин, то закопала б тебе поруч із Те-
тяною.
– Та я й не думав ставати вам на заваді...
– Я і зараз можу зробити так, що за секунду кров’ю
стечеш. Мекнути не встигнеш, – процідила крізь
зуби. – Якщо ще раз бодай ногою ступиш на кладо-
вище, то навіки там і залишишся. Тато з мамою шука-
тимуть твоє хирлявеньке тільце, та так і не знайдуть.

117
Бо такі хлопчики, як ти, – дефіцитна сировина для на-
ших справ. Хоч тисячу папірців понасовуй у кишені –
жоден не допоможе. Бо те, за чим ти прийшов у ту ніч
на кладовище, вже в мене. І я тепер легко керуватиму
тобою. Захочу – втоплю у Ворсклі, забажається – під-
вішу на поперечині в сараї або спопелю ударом блис-
кавки. Забажалось мого сича використати? Гм-м-м,
відьмак знайшовся! – єхидно мовила тінь. – Козлику, не
вибрикуйся, а то в молоці зварю. Спочивай, дурнику.
Ну? Скам’яній до третіх півнів! – вона різко поверну-
лась і пошелестіла полами довгого одягу в темінь ночі.
У тьмяному світлі місяця метеликом закружляв па-
пірець. Я сіпнувся підхопити його, але в очах попливли
різнокольорові хмарки, тіло обм’якло. Я провалювався
в чорну прірву…
Дошкуляла прохолода літнього ранку. Напевно,
ковдра сповзла. Простягнув руку, щоб поправити, але
замість ковдри намацав зрошену траву. Розплющив очі:
високо в небі рясно мерехтіли зорі. Звівся на ноги, об-
вів поглядом місцину. Пригледівся – кладовище. Як?!
Чого це я розлігся посеред кладовища?! Присів навпо-
чіпки. Паморочилася голова, лихоманило. Шаснув до
кишені – мобільника не було, а значить, і ніякої надії
на допомогу. Неподалік – могила Тетяни. Отже, вихід
з кладовища з протилежного боку. Помітив, що трава
довкола не витолочена, без слідів, які ми залишили
кілька днів тому. І кущів бузку немає. Ступив кілька
кроків. Ось могила з металевою огорожею, а ось інша,
обкладена цеглою, а замість хреста – дерев’яна тумба
з металевою зіркою. За кілька метрів має бути похована
Тетяна. Проте, скільки не ходив туди-сюди, могили не

118
було. Зникла. Чортівня якась. Зараз головне – вибра-
тися з кладовища. І я навмання побрів туди, де мають
бути ворота.
Цікаво, котра зараз година? І чиї голоси лунають
в Глибокій Криниці? Ось вже і сільбуд. Розмови чути
ще чіткіше. Підходжу ближче. Гамірно й велелюдно.
Грає музика. Може, хто-небудь з дорослих підвезе мене
до Ліщинівки? Хтось міцно вхопив за руку.
– Більше сюди не приходь, бо тут збираються тільки
ті, кого вже давно немає на світі. Чого тебе сюди тягне?
У темряві я не міг розгледіти обличчя.
– Вибачте... Але я ледве тримаюся на ногах, а до
Ліщинівки ще кілька кілометрів. Чесне слово, більше
тут ноги моєї не буде, тільки допоможіть дістатися до
бабусиної хати, – почав благати я незнайомця.
– Не бійся і ніколи не проси ні в кого і нічого,– звер-
нулася до мене жінка.
Я впізнав голос Тетяни.
– Але я можу загинути без вашої допомоги.
– Намагайся всі справи вирішувати сам. Вір тільки
Богу і собі. Решта – вигадки та ілюзія. Все навколо –
комп’ютерна гра, і кожен отримує результат залежно
від обраної ролі.
– Це тільки слова, а на ділі – все інакше…
Тетяна не дослухала, поклала на плече руку і спо-
кійно, як на одному подиху, продовжила далі:
– Я не маю часу для пояснень. Запам’ятай одне... Ти
не забув, що вже лишилося вісім земних днів?
– Мені погрожують.
– До погроз вдаються тільки ті, хто слабший за тебе.
Не стався легковажно до моїх порад. Це не просто

119
слова. І думки, і слова, і літери, написані на папері –
все це складові однієї великої комп’ютерної програми.
Холодно? Ти весь тремтиш. Ось я поправлю ковдру.
Поспи, ще рано.
– Яку ковдру?!
– Сергію, чого ти? – сонно озвався батько.
– Та нічого.
Нерішуче, боязко, мов злодій, я поглянув на одне,
потім на друге вікно: обидва цілісінькі. На шафі стоїть
ящичок із запакованою штучною ялинкою – все на
місці.
Знову примарилося? Стривай, а стара відьма? Це ж
легко перевірити: якщо оберіг, створений Дмитром, на
місці – все маячня. Підхопився з ліжка, підсвічуючи
мобільником, на стільці знайшов недбало кинуті зве-
чора джинси. Шаснув по кишенях – папірця таки не
було. Кілька разів обнишпорив, гадаючи, що спросон-
ня не міг намацати талісман. Зіжмакана гривня, кілька
копійок – оце і все.
Якщо я прокинувся вдома, а не на кладовищі, то сто
відсотків, що все наснилося. Тоді куди зник папірець?
 ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

– Вставайте, паничу, на вас чекають важливі спра-

ви! – бадьоро скомандував батько. – Сніданок уже на
столі. Швиденько поїмо, бо час їхати до бабусі в лікарню.
Я підхопився, демонстративно зробив таку-сяку
зарядку, вмився водою з колодязя, натягнув джинси
і поквапився до столу. Тато вже апетитно розправлявся
з яєшнею.
– А ти у своєму стилі.
– Це ти про що? – я здивовано звів брови.
– Про невимкнений ноутбук. Ти йому таки вкоро-
тиш віку. Ідеальний варіант, якщо сьогодні комп’ютер
перекочує до Олега.
– Невже?! Я ж вимикав.
– По-твоєму, я його ввімкнув серед ночі? Не запере-
чуй. Цей грішок за тобою помічений уже не вперше.
– Тату...
– Ніяких «тату».
– Гаразд. За годину комп’ютер буде в Олега. Хоча
стривай, він же в лікарні!
– Залишиш бабусі.
– Даю сто відсотків, що вона на ноутбук казан з бор-
щем поставить. Ні, техніку передають з рук у руки.

121
 – Тоді будь уважнішим.
– Як бабуся?
– До кінця тижня, можливо, випишуть з лікарні.
Було б добре, бо мені час повертатися до Харкова, маю
невідкладні справи на роботі.
– Тату, а де Полкан?
– Якщо нема в дворі – значить, я звечора відв’язав.
Він також прагне свободи. З’явиться, то не забудь йому
одягнути нашийник. Господарюй як слід.
Усю роботу, яку мав виконати до обіду, я відклав на
потім. І Полкана шукати не став, а сів до комп’ютера
й запустив браузер, з нетерпінням очікуючи, коли ж
нарешті відкриється моя сторінка ВКонтакті.
Повідомлення від Тетяни було незвично довгим:
«З кожним днем все важче виконати обіцянку. Втім,
я не ображусь, коли тобі це не вдасться зробити. Ні
у вашому житті, ні в нашому – ніхто нікому нічого не
винен. Існує лише сумління, порядність і обов’язок пе-
ред власною совістю. Ці поняття кожна людина розуміє
по-своєму. Коли подолаєш мерзотні почуття страху,
безпорадності, зневіри – зможеш рухатися далі. А вже
в якому напрямку: вгору чи вниз – обирати тобі. Не
зволікай. Мені сподобався твій задум. Вибач, не втри-
малася, щоб не допомогти. Власне, без моєї підтрим-
ки ти б і не обійшовся, бо не за твоїм віком ця ноша.
Окрім того, є такі речі, про які ти ще не скоро довіда-
єшся. Маю на увазі технічні тонкощі програмування.
На Землі вони доступні тільки обраним. А без них твоя
ідея лишалася б тільки ідеєю».
Я відкрив течку з початою роботою. Одразу ж впало
в око, що над програмою хтось добряче попрацював…

122
 Щоб скласти все це докупи, необхідна була програ-
ма звукового супроводу, щось на зразок «QSound Multi
Speaker System». Не виїжджаючи з Ліщинівки, її дістати
неможливо. Можна скачати з інету, та кепська швид-
кість. Просити Андрія, щоб він перекинув мейлом?
Доведеться відповідати на питання типу: «А навіщо?
Що ти з нею робитимеш?»
Код графічного програмування, послідовність сиг-
налів запиту користувача, кольорові відтінки – все це
було новим і жодного разу мною не практикованим.
Що ж, спробую. І я занурився в роботу. Та всі мої по-
чинання ніяким боком не стикувалися з раніше ство-
реними блоками програми. Справа зайшла в темний
і глухий кут. Безпорадність почала дратувати. Спере-
сердя вимкнув ноутбук. Перевтома дається взнаки.
В такому разі – до праці по господарству.
Тільки-но вийшов на ґанок – зателефонував Дми-
тро.
– Не забув?
– Ти про що?
– Про сича.
– Якого саме?
– Ми ж домовлялися, що ти його викопаєш.
– Знаю. Скінчу поратися і зроблю, як і обіцяв.
– Не зволікай. Це серйозно. До речі, чув, що того
сича, який залетів до хати Оксаниної бабусі, вчора під-
стрелили?
– Як це трапилось?
– Зібралася вся вулиця, і стали чекати, коли ж та
пташка випурхне на волю. Хтось із чоловіків приніс
мисливську рушницю. Влаштували засаду. А сич не

123
дурний: зачекав, доки остаточно стемніє, і аж тоді ви-
летів. Однак він дав маху, бо взяв курс не на городи,
а на вулицю. А там на стовпі, ти ж знаєш, потужний
неоновий ліхтар розміром з маленьку диню. Неспо-
діваний удар світла збив з пантелику сича, і він, як
летюча миша, почав ширяти туди-сюди над землею,
аж доки не луснувся об паркан. Там, під парканом, по
ньому й пальнули.
– Добре, що все так скінчилось. А то він наробив би
лиха.
– Все, що міг зробити, він зробив. Такі птахи нізвідки
з’являються і зникають в нікуди.
– Складно говориш..
– Не до розмов. Телефонуй, коли виконаєш обіцяне.

«Припустимо, що сичі в цьому випадку – це тіль-

ки вдавані птахи, а насправді – енергетичні згустки,
що кимось запрограмовані на певну дію. Лишається
нез’ясованим походження старої жінки. Стривай, чи
не її я бачив (чи, може, примарилось?) тієї ночі, коли
прийшов на Тетянину могилу, щоб забити цвях. Що
їй потрібно?! Чим я можу їй завадити?» – міркував
я, повільно чвалаючи на пошуки місцини, де батько
закопав нічного птаха. Знайти не так просто. За добу
грудочки свіжої землі обвітрились, висохли, і їх уже не
відрізнити від безлічі інших. Тож довелося навпочіп-
ки обстежувати кожен сантиметр землі навколо купи
гною. Сидіти ось так, розчепірившись, зручно перші
три хвилини, а далі починають затікати ноги, ступні,
болить спина, і вже починаєш думати не про те, чим
зайнятий, а як би швидше випростатися в повний зріст.

124
Якщо так просуватимуться пошуки, то й до вечора не
впораюся. Я стомлено зітхнув. Незабаром мають по-
вернутись дід з батьком, а я ще й за холодну воду не
брався. Зайшов з іншого боку і вже не так прискіпливо
продовжив пошуки. Звернув увагу на невеличку ямку.
Підвівся, підійшов ближче, щоб краще розгледіти: гли-
биною не більше за штик лопати. Але не схоже, що
копали. Виламав хворостинку і почав длубатися в на-
горнутій землі. З пухкого чорнозему вигорнув одну,
а потім ще кілька маленьких пір’їнок. Уважніше при-
дивився – стовідсотково не курячі. Бабуся не тримає
курей темно-сірої масті. Значить, я напав на слід. Але
де ж сич? Опустився на коліна біля ямки, на дні якої ще
зовсім недавно лежав справжній скарб. Хто ж міг так
оперативно поцупити?
Клацнула хвіртка.
– Агов! Хазяїн вдома?
– Вдома!
– Виходь боротися! – лунав бадьорий голос Олега.
– Ти?.. Втік?..
– То божевільні тікають, а нормальних людей з лі-
карні виписують, – усміхався Олег. – Через п’ять днів
навідаюся до лікарні, щоб зняли шви. Рана маленька,
але глибоченька. Заживе, як на собаці.
– Ми думали, щонайменше тижнів зо два…
– Розповідай, як ви тут? А ще краще – гайнемо до
Оксани.
Відмовити Олегові незручно. Я вмостився на скуте-
рі, й ніби не було страшних подій вчорашнього вечора:
випереджаючи вітер, ми летіли вуличками Ліщинівки.
Мов справжнім визволителям села від нашестя сичів,

125
нам ввічливо уступали дорогу гуси й кури, а качки го-
лосно крякали вслід.
Оксана з бабусею були вкрай зайняті роботою.
Подвір’я було заставлене меблями та іншими речами,
що винесли з хати. Вони старанно витирали кожну річ
з усіх боків. Оксана пояснила, що хтось порадив їм об-
терти всі меблі та речі свяченою водою.
Олега зустрічали, як героя.

* * *
Моє щастя, що батько не встиг повернутися з Трос-
тянця. Ото б перепало! Хатні двері кинув відчинени-
ми, ноутбук увімкнений, гусей пастися не випустив...
Я прожогом влетів до хати, вимкнув ноутбук. Встав
з-за столу і побачив, що з кімнати, де батькове ліжко,
мені назустріч випливає розмита тінь жіночої постаті.
На мить зупинилася й рушила до мене. Потягнуло різ-
ким, неприємним запахом, що вмить поглинув аромати
різнотрав’я, які завжди наповнювали бабусину хату.
Війнуло сирістю.
Між нами – відстань простягнутої руки. За секунду
блискавкою промайнули з десяток вірогідних варіан-
тів розвитку подій. Різко пірнув під стіл, щоб вигуль-
кнути з-під нього з протилежного боку і таким чином
опинитися позаду химери. Такий маневр відкрив мені
найкоротший шлях до дверей, а там уже й вулиця. Так-
тика виявилася правильною. Біля дверей зупинився,
озирнувся: фіранки підхопилися аж до стелі. Лунко
склався ноутбук, підійнявся над столом, трішки про-
плив у повітрі, а потім його з силою пожбурили в мене.
Та я вчасно відхилився й кулею вишмигнув на подвір’я.

126
Десь тут біля будки Полкана повинні бути старенькі
вила-трійчата. Та як на зло на очі не попадалось нічого
підходящого для оброни. Тікати далі на вулицю? До
сусідів? Гукати на допомогу?
На веранді гримнули двері, аж шпаруни посипа-
лись. Ще секунда – і страховище випурхне на ганок.
Відчинились, ледь не зірвавшись із петель, зовнішні
двері, і тінь повисла над порогом.
«Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et
benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris.
Amen», – як пам’ятав, так і сказав кілька речень з па-
перового талісмана. Примара почала повільно танути
в повітрі, здіймаючись угору. Отак, стоячи посеред
двору із задертою головою, я почув, як десь на в’їзді до
села гуркотить батьків «Москвич». Мерщій кинувся до
хати, щоб навести лад.
Дві частини ноутбука валялися в різних кутках кім-
нати. Підсунув стіл до вінка і повісив фіранки. Потім
стулив докупи ноутбук, відніс до своєї кімнати. На
підлозі біля стільця, на якому зазвичай складаю свій
одяг перед сном, лежав папірець. Я підійшов ближче,
придивився і не повірив: то був оберіг...
Очевидно, він випав з кишені, коли я вішав джинси
на спинку стільця. Отже, зустріч з відьмою – таки сон?
– Сергію! – гукав батько знадвору. – Агов!
– Сергій шукає Полкана, а Полкан – Сергія, – жар-
тував дідусь.
– Та так і не знайшов. Де тільки не був. Як крізь
землю провалився, – відзвітував я з порога.
– А навіщо ви його відв’язали? – поцікавився дідусь.
– Сам відв’язався, – буркнув батько.

127
 – Як там бабуся? – я підтримував розмову, а сам
задкував до огорожі, щоб випустити гусей.
– За два-три дні буде вдома. Вона вже й сьогодні
поривалася з нами, та лікарі не відпустили.
Клацнула защіпка, загелготіли на весь двір гуси,
в загороді кувікнула негодована свиня.
Батько поліз щось лагодити під капотом «Москви-
ча».
– Хлопці, пообідати час, – озвався дідусь із хати.
– Прокачаю карбюратор і йду.

* * *
– Є привиди нічні, а є й такі, що з’являються вдень, –
почув я голос Дмитра, коли наблизився до веранди з про-
чиненими вікнами.
– А мені можна послухати? – гукнув я знадвору.
З-за фіранки визирнув Дмитро.
– Це ти? Заходь. Невже аж на вулицю чути?
– Бачиш, я ж почув. О! Та в тебе тут народ на кон-
сультацію зібрався! – здивовано вигукнув, бо аж ніяк
не сподівався зустріти Олега з Оксаною.
– Та от заїхали, щоб Оксані була компанія скупа-
тися на Ворсклі, бо Олегові ще не дозволяють. Так от,
Оксано, насправді то була не тінь, а привид, – про-
довжував далі Дмитро. – Я також раніше вважав, що
привиди з’являються тільки вночі. Та якось натрапив
на статтю в журналі «Навколо світу», в якій американ-
ські дослідники пояснювали доволі рідкісний феномен
привидів, які з’являються вдень. Найбільше вони по-
ширені в північній частині Африки, але останнім часом
такі випадки стали фіксувати дослідники аномальних

128
явищ і в країнах Західної Європи. Та географія тут
ні до чого. Привиди, що з’являються вдень, існують
усюди, але проявляють себе тільки там, де для цього
існують певні умови. Приміром, на покинутому кла-
довищі поблизу вимерлого хутора Глибока Крини-
ця. Ми й не підозрювали, що вдавшись від нудьги до
такої розваги, потривожимо мурашник аномальних
явищ.
– Гарно мовиш, – скептично посміхнувся Олег.
– А ви слухайте і не заважайте! – гримнула Оксана.
– Власне, я все розповів. Та це ще не значить, що так
має бути насправді. Всі загадкові явища дослідники по-
яснюють шляхом припущення, тобто так, як їм спаде
на думку.
– Хто ж по-твоєму шастає по домівках? – запитав
я. – Мав щастя зустрітися з однією такою аномалією.
Так збожеволіти можна.
– Тобто?
– Завітав справжнісінький привид. Ганявся за мною.
– Невже? – не вірив Дмитро.
– Оце б я вигадував! Зчинив у хаті такий гармидер...
Невідомо, чим би все це скінчилось...
– Не знаю, як вам, а мені здається, що все це – су-
цільна маячня, – втрутився в розмову Олег. – Занадто
пройнялися. Знаю, таке буває, коли надивишся жахас-
тиків.
– Раз так, тоді кожен залишається при своїй думці.
Ви їдьте, а мені час додому, – ображено мовив я, бо від-
чував, що така балаканина нічого не прояснить.
– І я б із задоволенням на Ворсклу, та обіцяв бабусі
допомогти зірвати порічки, – зніяковів Дмитро.

129
 – Наша справа запропонувати, – махнув рукою
Олег. – Оксанко, час навідатися до маєтку в Глибокій
Криниці. Напевно, абрикоси дозріли.
Коли скутер зник за рогом, ми з Дмитром продов-
жили розмову. Невтішні результати розкопок навколо
купи гною його засмутили.
– Що ж робити? Хто б подумав, що все так обер-
неться? Про таке мені не доводилось читати в ману-
скриптах. Стривай! Я дещо знаю. Потрібен інтернет.
Де комп?
– Ноутбук у мене, але він не працює. Звісно, що від-
ремонтую, але не так швидко.
– До завтрашнього обіду встигнеш?
– Спробую.
Завжди охочий до розмови, цього разу Дмитро був
мовчазний. Перекинувшись ще кількома фразами, ми
розпрощались і домовилися ввечері вийти на зв’язок.
«Чи не досить мені бігати за порадами до Дмит-
ра? – міркував, вертаючись додому. – Всьому причи-
на – цвяшок, наполовину з’їдений іржею. Своєю витів-
кою ми розворушили ціле кодло химер. Їх називають
по-різному: мало досліджені наукою енергетичні струк-
тури, електромагнітні поля, нові види енергії чи як їх
там ще кваліфікують в тих книжках, над якими днями
просиджує Дмитро... Зволікати з виконанням Тетяни-
ного прохання не слід. Спливає восьмий день. Цієї ночі
дідусь чергує в лікарні біля бабусі. Вкрай стомлений
батько буде міцно спати. Маю сприятливі обставини,
аби нищечком вислизнути з хати на початку одинад-
цятої, сісти на велосипед і гайда до Глибокої Криниці,
а там вже і кладовище. В темряві по витолоченій траві

130
буде легко дістатися могили. Значить, сьогодні! Який
сенс відкладати?»

* * *
– Ніде не стрічав нашого Полкана? – запитав дідусь,
як тільки відчинив хвіртку.
– Не видно.
– Якщо на ніч не прийде, то, значить, десь завіявся
назавжди. Піду спочину, бо незабаром їхати.
Аж ось у квітнику біля хати щось зашелестіло, го-
лівки жоржин розгойдалися в різні боки, затремтіли
стебла майорців. Наче хтось пластував. Посеред білого
дня отака необачна конспірація. Сміх та й годі. Спершу
з квітів вигулькнули Полканові вуха, а потім і писок.
Пес уздрів мене і завмер, винувато метляючи хвостом.
– Явився не забарився! Вилазь швидше і дякуй Бо-
гові, що бабуся не бачить, як ти толочиш квіти.
Дурненький підбіг, тернувся об ногу й став передні-
ми лапами мені на груди.
– Їсти хочеш? У відрядженні не годували? Ну, стри-
вай, стривай, ось я зараз тебе прив’яжу і почастую.
Хоча, скажу тобі чесно, зарікався не годувати тебе три
дні. Що кліпаєш? Мені тут за тебе перепало, а тобі все
іграшки.
– З ким ти там розмовляєш? – озвався батько, по-
раючись біля кролів.
– Полкан повернувся!
– На ланцюг його.
– Авжеж.
Я пішов до хати, щоб накришити до миски чер-
ствого хліба і полити його кисляком. Зазвичай, коли

131
хтось виходить на поріг, то де б пес не був: у будці, біля
неї, чи спав – умить підхоплювався на лапи і, виляючи
хвостом, біг назустріч. Але цього разу мене ніхто не зу-
стрічав. Ланцюг, до якого він був прив’язаний, тягнувся
за будку. Було чути, як він там вовтузиться і сердито
гарчить. Я погукав його, але Полкан і вухом не повів.
Це ж треба отак бути зайнятим якоюсь дурницею та ще
й на голодний шлунок! От дивак. Я тихенько спустився
з порога.
Напевно, чимось ласує зі своїх припасів. Його мі-
сяць не годуй, тримаючи на прив’язі, він і не схудне,
бо, якщо копнути навколо будки, то там у нього стільки
їжі приховано, що усіх собак Ліщинівки можна на-
годувати. Цікаво, чим же він так ласує? Я підкрався
ще ближче. Полкан щось міцно обхопив лапами і так
заповзято шматував, що на мене – нуль уваги. Ото так
зголоднів, бідолашний! Тільки одне пір’я довкола роз-
кидає.
– Часом не сусідське курча поцупив? Ану покажи, –
лагіднесенько промовляю я, ставлю мисочку і набли-
жаюся до нього.
Пес підвів голову, і я покотився зо сміху, бо це вже
був не собака, а справжня сатана в пір’ї. Полкан зрадів
обіду, енергійніше заметляв хвостом, схилив голову на
бік, але з місця не зрушив.
– Ну йди, йди, сюди, паничу. Делікатес подано, –
я підсунув йому миску з їжею.
Собака підійшов до миски, а я – до залишків його
прихованих запасів. Посеред купи пір’я лежала голо-
ва... сича. Осторонь – залишки хвоста. Навіть кістки
перемолов.

132
 – Сергію, ти де? – почув батьків голос.
– Тату, ходи сюди.
– Що там?
– Тільки поглянь.
–А чому б собаці його не з’їсти? Він же не здох.
Вважай, що птаху підстрелили на полюванні. Чим не
ласощі? Не розумію, чого ти засмутився? Сича шкода?
Опудало для біологічки? Дрібниці. Привеземо їй з села
щось оригінальніше.

* * *
Олег не помилився – врожай в садах Глибокої Кри-
ниці видався цього літа багатим: гілки яблунь, груш,
абрикосів та слив вгиналися від стиглих плодів. Дарма
він переймався тим, що хтось раніше за нього розпоч-
не збір дарів, бо сюди вже давно ніхто не навідувався.
Всюди вимахав такий бур’янище, що хоч у хованки
грай. Щоб струшені яблука не губилися бур’янах, під
деревом доводилося витолочувати справжні хащі.
– От бачиш! Я ж казав, – радісно вигукував Олег.
– Як пахнуть! Ніколи не думала, що запах стиглих
яблук може заповнити усе довкола, – дивувалася Окса-
на.
– Нудьгуєте в мегаполісах, мрієте про моря, а зо-
всім поруч – справжнісінький рай, і вхід до нього без-
коштовний.
Посмакувавши білим наливом, перейшли до груш,
а від них – до абрикосів, далі – до стиглого й солодкого,
як мед, аґрусу.
– Як хороше! Тобі тут подобається? – Олег обійняв
Оксану за плечі і пригорнув до себе.

133
 – Я так переживала за тебе. Ти такий сміливий і від-
важний.
– Я звичайний. Кожен би вчинив так.
– Я тобі подобаюсь? – її тихий шепіт змішувався
з шелестом листя вгорі.
– Так.
– Уявляєш, того дня ви могли мене не помітити.
Проїхали б повз двір, приміром, на годину раніше, або
іншою дорогою. Ми б розминулися. А наступного літа
я сюди не приїхала б ні за які гроші. І ми ніколи б не
дізналися про існування одне одного.
– Таке вигадуєш. Невже я б тебе не помітив? При-
гадуєш, як ми кружляли на скутері?
– Доки ледь не перекинули домовину з покійною
бабою Кожущихою? – розсміялась Оксана і пригорну-
лась до нього.
– Соромно. Ладен був крізь землю провалитися.
– Незабаром літу кінець. Але можна влаштовувати
побачення в скайпі, спілкуватись ВКонтакті чи Одно-
класниках, зрештою, тупо протягом доби обмінюва-
тися есемесками, приколюватись в асьці, та все це, на
жаль, не живе. Я вже починаю усією люттю ненавидіти
інтернет. Краще б вигадали щось таке, за допомогою
чого б людина могла за лічені секунди долати тисячі
кілометрів. Був би такий пристрій: натиснув кнопку,
задав географічні координати – і за мить ти вже там.
Уявляєш?
– Не біда, щось придумаємо. Скажімо, що нам за-
важає приїхати в Ліщинівку на осінні, зимові і весняні
канікули? – Олег захоплено будував плани.
– Здається, ми збиралися на Ворсклу!

134
 – А ти хочеш?
– Ні.
– Я також.
З усмішкою на вустах, вона мрійливо дивилася на
клаптики синього неба, які проглядали поміж листя
яблунь. За розмовою швидко спливав час. Вони й не
помітили, як сонце покотилося до обрію.
– Ходімо поблукаємо хутірцем просто так, – запро-
понувала Оксана, підвелася і взяла Олега за руку.
– Якщо йти, то не в бік кладовища, а там, де поле
зі стиглим ячменем. Ти чула, як о цій порі шепочуться
між собою колоски ячменю?
– Вигадуєш. Тільки ми вміємо шепотітися.
– І колоски також. Щоправда, лише тоді, коли до-
стигають. Легенький вітерець коливає море стиглого
ячменю, і кожен колосок торкається іншого своїми
вусиками, і тоді, якщо уважно прислухатись, над полем
стоїть тихий, незвичайний шепіт.
– І про що ж вони шепочуться?
– Дідусь казав, що то зерно проситься до комори.
– А ти мрійник.
– Я вірив у цю казку! Міг годину просидіти край
поля і вслухатися у шерхотіння стиглих колосків.

* * *
Хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки, йшли слі-
дом за сонцем, що поспішало за небокрай. Не квапля-
чись, прямували вздовж покинутих домівок з пере-
кошеними, поваляними парканами. І здалеку були
схожими на втікачів, таких собі бешкетників, які по-
кинули хаотичний світ сучасності, прагнучи сховатися

135
від нього посеред степу, на невідомому острові сонця,
тиші, усмішок і найсолодших у світі фруктів, що ніколи
не закінчуються. Так само, як і не стихає чарівна нота
усмішки, проливаючись дивною мелодією в синє і гли-
боке небо вічного липня.
Занедбаний, давно нікому не потрібний колодязь-
журавель журливо дивився вслід підліткам, жалкуючи,
що вже ніколи і нікого не почастує своєю цілющою
водою.
Шепотів ячмінь. Від Глибокої Криниці і до самого
обрію хвилювалося стигле, налите колосся.
– Поглянь, це волошки?
– Напевно, – розгублено мовив Олег, бо й сам їх
ніколи не бачив, а тільки чув назву.
– Я їх навіть на малюнку не бачила. А знаєш, чому
це мають бути саме волошки?
– Чому?
– Як тільки я їх побачила, то одразу згадала: «У нього
очі, наче волошки в житі». Не знаю, чому це речення
запам’яталося. Якось на уроці української мови його нам
для прикладу процитувала вчителька. Тоді, здається,
йшлося про образність чи виразність мови. Нічого не
пам’ятаю, а ця цитата закарбувалася в пам’яті.
– Схоже, що вони. Зберу тобі букет.
– За все літо це будуть перші квіти від тебе.
Олег випустив Оксану з обіймів і повільно пішов
до краю поля.
Холодний струмінь повітря торкнувся її ніг. Оксана
стрепенулась, розглядаючи землю під ногами. Вона
сподівалася побачити там справжній джерельний стру-
мок, а замість нього – суха, порепана земля. Прохолода

136
відійшла на мить і знову обдала хвилею аж до грудей.
Від несподіванки перехопило дух. Вона побачила, як
спіткнувся край поля Олег, втратив рівновагу, захи-
тався, але втримався на ногах. Їхні погляди зустрілися,
і обоє завмерли, бліді, мов крейда.
Оксана здійняла руку, хотіла дати знак Олегові – мов-
ляв, хутчіше вертайся сюди і вклякла: позаду нього, за
кілька кроків, зі стиглого колосся то виринали, то зника-
ли чорні тіні людей. Він зірвався бігти. Не зупиняючись,
на льоту схопив Оксану за руку й потягнув за собою. Чи
то від хвилювання, чи від нестерпного холоду, що невідо-
мо звідки взявся літньої днини, дихати стало важко. Олег
раз по раз озирався, міцно тримаючи її за руку.
Ось уже і хутір. Лічені метри до скутера. Тремтя-
чими руками схопився за кермо й довго не міг завести
двигун. Нарешті він захурчав, чмихнув, випустивши
з труби хмарку сизого диму.
– Тримайся міцно, – наказав він Оксані, додаючи
холостих обертів.
Стрімко, відриваючи переднє колесо від землі, ску-
тер зірвався з місця й понісся найкоротшим шляхом че-
рез бур’яни, по бездоріжжю в той бік, де в передвечір’ї
тихо спочивала Ліщинівка. За кілька хвилин вони ви-
пірнули з зелених обіймів Глибокої Криниці. Розтина-
ючи повітря на шаленій швидкості, мчали по накатаній
польовій дорозі.
– Поглянь, котра година, – попрохав хлопець Окса-
ну, бо йому здавалось, що за той час, як вони їдуть,
вже б давно мала показатися Ліщинівка.
– За четверть сьома. Чого ми так довго їдемо?
– Сам не розумію. Тут і заблукати ніде. Дорога одна.

137
 – Може, зупинимось? Зорієнтуємось на місцевості...
– Міцніше тримайся! – відповів Олег і додав обер-
тів, не зважаючи на вибоїни.
– Ми вже в дорозі більше години! З такою швидкіс-
тю вже б давно були вдома.
Олег нічого не відповів: чи не розчув, чи навмис-
не змовчав. Сонце почало торкатися маківок далекої
лісосмуги. Він різко скинув оберти двигуна і вдарив
по гальмах. Оксана ткнулася обличчям Олегові в по-
тилицю. Скутер повело то вправо, то вліво, зрештою
він зупинився на узбіччі, лишаючи слідом за колесом
смужку вирваного споришу.
– Що за чортівня? – сердився Олег, озираючись до-
вкола.
Він встав зі скутера і пройшов кілька кроків вперед.
Звідусіль його оточували добре знайомі орієнтири: лі-
воруч – зелений квадрат бурякового поля, праворуч –
скошена на силос кукурудза, а он видніється давно вже
не діюча водонапірна башта в Ліщинівці. Ген лісосмуга,
стара розлога груша посеред шматка поля, засіяного
соняхами, справа від неї – баштан, а від нього метрів
за чотириста крайня хата Ліщинівки. Олег озирнувся
назад, щоб на око прикинути відстань, що здолали за
цей час.
– Якщо звідси видно баштан, значить, від Глибокої
Криниці ми відірвались не більше, ніж на два кіломе-
три, – розміркував він уголос. – Це при тому, що їхали
майже годину зі швидкістю шістдесят кілометрів. Круто!
З таким розкладом ми уже повинні бути бозна-де. До-
рога від хутора до Ліщинівки без поворотів. Рухалися
виключно по прямій. Нічого не втямлю! Наче ми не

138
їдемо, а стоїмо на місці, – занепокоєно мовив Олег, звер-
таючись до Оксани.
Дівчина сиділа на скутері, звівши голову, начебто
щось роздивлялась в небі. Підходячи до неї, він по-
жартував:
– Ще зорі не зійшли, так ти по хмарках визначаєш
дорогу?
Від побаченого в Олега відняло мову: її обличчя було
заюшене кров’ю. Темними плямами крові була вкрита
футболка на грудях. Він повільно обвів поглядом довко-
ла. Там, де ще хвилину тому зеленіли листочки буряків,
тепер палало жовтизною поле стиглого ячменю, а по
ньому розповзались багряні плями крові. Клекочучи,
мов кисіль на вогні, криваві плями випльовували здо-
ровезні чорні тіні з розпростертими руками. Химери
рухалися полем, лишаючи позаду себе кривавий слід.
Знову потягнуло холодом і мерзотним запахом. Десь
вгорі, в самому небі було чути протяжний стогін.
– Треба тікати, а вона нюні розпускає! – несамовито
заволав Олег.
– Чого ти? Звідки мені було знати, що ти так не-
сподівано загальмуєш? От і тицьнулася носом у твою
спину, – мовила Оксана. – Ніяк не можу зупинити кро-
вотечу з носа. Притулити б щось прохолодне.
– Фу-у-у-у-х-х, – зітхнув Олег, опускаючись навпо-
чіпки.
Видіння щезло.
–Чому стільки часу сиділа мовчки?
– Ти такий знервований. Одразу встав зі скутера
і пішов. Не захотіла тобі заважати. Зрештою, тут нічим
і не допоможеш. Ще трохи, і кровотеча припиниться.

139
 – Пробач. Я стомився... Нічого не втямлю... Мене
переслідує видіння. Незабаром сонце сховається, а ми
топчемось на одному місці зі швидкістю шістдесят кеме
на годину.
– Ну, ось бачиш, вже й кров спинилася. Злякався
більше за мене. Вмитися б оце. Не уявляю, як у такому
вигляді покажуся в селі...
– У Ліщинівці біля крайньої хати є колодязь.
– А з футболкою що робити?
– Дрібниці. Скажеш, що сік зі сливи.
– Рушаємо?
– Чекай, – сказала Оксана і витримала паузу. – Чому
ти просив не озиратися?
– Коли б ти побачила той жах, який мені чи то при-
видівся, чи то насправді був, то вже не зрушила б з місця.
– Сатанинський край. Завтра ж! Ні, сьогодні! Як
тільки дістанемося до Ліщинівки, зателефоную батькам
і скажу, щоб негайно забрали мене звідси.
– Заспокойся, – хлопець обійняв її за плечі. – Про-
рвемося. Не ночувати ж нам у полі. В крайньому ви-
падку зателефонуємо Дмитрові, Сергію. Найжахливіше
вже позаду.
– Негайно телефонуй хлопцям. Я більше не можу!
– На сміх піднімуть. Ще одна спроба, і тоді зателе-
фонуємо. Домовились?
Олег увімкнув двигун і скутер повільно зрушив
з місця, а вже за кілька хвилин стрілка спідометра під-
кралася до відмітки «40». Звично завивав вітер, вису-
шуючи сльози на обличчі Оксани. Проймала вечірня
прохолода. То в далині, то зовсім поряд бовваніла водо-
напірна башта Ліщинівки.

140
 Олег уже не видавлював останні сили зі скутера,
а тримав помірну швидкість, раз по раз поглядаючи на
основні орієнтири, які то зринали в далині розмитими
обрисами, то знову з’являлися неподалік. Потому йому
набридло рівнятись на оманливі орієнтири і він байду-
жим поглядом сканував чорну смужку дороги, вправно
оминаючи ямки. Щільно обійнявши руками, до його
спини тулилася Оксана.
Чорна смуга дороги іноді наче зникала, і він ніби
збоку бачив себе з Оксаною. Ось вони минають роз-
логу грушу, наближаються до баштану, але груша знову
виринає попереду, потім баштан, поле з соняхами...
і знову – перед очима польова дорога....
Сонце сховалося за лісосмугу. Монотонно хурчав
двигун скутера. І раптом наче обірвалась кіноплівка –
колеса скутера зашелестіли по гравію, яким була заси-
пана одна з вулиць села, що бере свій початок від поля.
– Ми колодязь проскочили. Гальмуй! – гукнула
Оксана.
Олег зменшив швидкість, заклав поворот, вимкнув
двигун, і скутер підкотився до колодязя.
«Говорить Київ. Двадцята година п’ятдесят хвилин.
А зараз для малят ми розпочинаємо «Вечірню коли-
санку», – голосно сповістив гучномовець на чиємусь
подвір’ї.
– Три з половиною кілометри за три години зі швид-
кістю під шістдесят. Цьому ніхто ніколи не повірить.
– Тепер ти переконався, що ми з Сержем нічого не
вигадували? – втомлено дорікнула Оксана.
– Та я повірив, а от чи повірять нам...

141
 * * *
А в цей час на протилежному боці Ліщинівки Сер-
гій копався в ящичку, де дідусь зберігав слюсарні та
столярні інструменти. Полкан солодко спав після три-
валого й виснажливого відрядження.
Лаштуючись у дорогу, він не міг позбутися думки,
що після того, як Полкан зжер завороженого сича, мало
щось трапитися. Дмитро попередив про це, але чого
саме остерігатися – він і сам не знав. «Звичайно, крила
у нього не виростуть і вночі не пугукатиме, як сич, але
поведінка зміниться стовідсотково», – застеріг він.
 ЧОРНА ТАМАРА

Сутеніло. Займалися перші зорі. З усіх боків до

Глибокої Криниці поспішали відьми: хто кішкою, хто
пташкою, хто собакою, а інші долітали подихом вітру,
хмаринкою чи людською тінню, хиткою й розмитою.
Обачніші оминали села та містечка польовими до-
рогами, лісами, а менш обережні, тобто молодші, пря-
мували навпростець через подвір’я, людські городи,
господарства. Домашні собаки здіймали лемент, кішки
сичали, розпушуючи хвости, і втікали геть.
Відома в Україні екстрасенс і власниця мережі езо-
теричних салонів пані Безвідерна поспішала о тій порі
до хутора, ледь вмістившись на задньому сидінні здо-
ровезного чорного джипа. Її численні учні по салонах
обслуговували чималу армію вбитих горем людей: на-
чебто втручалися в складні сімейні ситуації і обна-
дійливо говорили, що от-от все владнається, впевнено
обіцяли бізнесменам, що не за горами той час, коли на
них нападуть гроші, намагалися повернути до сімей за-
тятих гульвіс і таке інше. Безпосередньо на прийом до
пані була черга на кілька років уперед. А ще вона мала
декілька продуктових магазинів і ресторанів у великих
містах країни. Казали, що до неї часто навідуються

143
дружини найзаможніших і найвпливовіших людей
країни. Словом, вона була шанована, завжди бажана
та почесна гостя будь-якої пори в будь-якому місті.
Та її шлях на вершину шани й слави був непростий.
І, як то часто трапляється, вирішальну роль у цьому
відіграли випадкові обставини. Про них йтиме мова
трохи згодом. Слід зазначити, що таких корифеїв «езо-
теричних наук», які вміли бездоганно виконувати свою
роботу, залишилося не так уже й багато. І це вони нині
квапляться до Глибокої Криниці в надії виправити си-
туацію, бо через легковажність та лінь зневажили нау-
ку старої тростянецької відьми, яка, помираючи, від-
крила їм потаємні знання володіння предметами світу
видимого і невидимого. Зробила вона це не без жалю,
дуже неохоче. Справа в тім, що таємниця, якою вона
все життя мріяла оволодіти, відкрилася їй за кілька ро-
ків до смерті. Знання, що давали неймовірну силу і від-
кривали безкрайні можливості, прийшли, на жаль, уже
тоді, коли через старість та хвороби відьма не могла
ними скористатись. Тож, за законами чаклунського сві-
ту, довелося роздати отриманий скарб іншим. Дістався
він їй випадково, але цілком заслужено, оскільки вона
все ж таки зуміла скористатись нагодою, яку їй по-
дарували дівчата з Ліщинівки. Хоча з подібними про-
ханнями до відьом, знахарів, екстрасенсів звертаються
тисячі. Та не кожен з них уміє й знає, як обернути це
на власну користь.
Тонкощі такої справи були їй відомі з дитинства.
Багато чому навчила мати, бо хотіла, щоб родинну
справу колись продовжила донька. В дитинстві мати
не раз розповідала доньці про сімейне горе, що змусило

144
покинути узбережжя Чорного моря й утікати на схід.
І вони, найзаможніші люди Одеси, були змушені по-
кинути чималі статки й бігти світ за очі доти, доки не
їх перестануть переслідувати. Так вони й опинилися
в тихому Тростянці на Сумщині. Грошей, прихопле-
них поспіхом перед втечею, вистачило, щоб зіп’ясти
невелику хатинку. Хоча тих коштів, що лишилися десь
захованими в Одесі, вистачило б, щоб забудувати по-
ловину Тростянця добротними цегляними будинками.
То що ж змусило їх тікати?
Ненька заробляла знахарством і ворожінням. Вико-
нувала вона свою роботу чесно та якісно, за що й була
знана не тільки в Одесі, навіть із сусідньої Бессарабії
до неї їхали люди. Маючи безмежні можливості, владу,
мати забула, що в їхньому ремеслі існують межі, за які
не слід переступати. Але крок за межу був зроблений.

* * *
Догорало літо, й лінивий вітерець гнав шкарубким
асфальтом безлюдної Старокиївської вулиці сухе листя
каштанів, завчасно спалене одеським сонцем. Настояне
на прохолодній волозі моря, ранкове повітря пахло
скошеними десь ген за містом хлібами, стиглими яблу-
ками, медовими грушами, персиками, динями.
Тамара прокидалася вдосвіта, накидала на плечі
покривало й подовгу сиділа на терасі, очікуючи, поки
прокинеться мати й згодує сніданок.
Деталі того серпневого ранку назавжди вкарбува-
лися в її пам’ять.
У ранковій тиші заскреготали гальма авто, хряс-
нули дверцята й за мить зателенькав дзвінок. «Піди

145
скажи, що я скоро вийду», – гукнула зі спальні мати.
Незнайомець не став чекати під ворітьми й мовчки
пішов слідом за Тамарою до будинку. В нічній сорочці,
босоніж, мати саме вийшла зі спальні, коли до вітальні,
слідом за Тамарою тінню увійшов ранковий гість.
– Ну що за нетерплячка! Я ж просила почекати, –
приглушено-хриплим голосом невдоволено мовила мати.
–Здрастуй, Ольго, – тихо, не відриваючи погляду
від підлоги, відповів чоловік й стомлено сів у крісло.
– Ой! Петровичу, доброго вам у нашій хаті. Даруй-
те, спросоння не розгледіла, – враз пожвавішала мати,
упізнавши в напівтемряві добре знаного в місті ювеліра
на прізвисько Казбич.
– Закінчилися в моєму житті добрі ранки.
– Облиште. Ось я зараз кави…
– Сядь, Ольго.
– Томочко, принеси нам узварчику. Спробуйте, це
заспокоїть.
– Мене вже ніщо й ніколи не заспокоїть. Цієї ночі
вбили мою єдину доньку, нелюди тричі вдарили її но-
жем у груди.
– Лишенько! – сплеснула руками мати Тамари.
– Не за втішаннями я прийшов до тебе, Ольго, а за
допомогою. Відтепер мене нічого не цікавить у житті.
Хочу знати лише одне – хто вбивця. Певен, ти це зу-
мієш зробити. А це ось, – він дістав із сумки й поклав
на стіл оксамитовий згорток, – плата за роботу. Не
відмов мені, будь ласка, скромно віддячити за твою
роботу.
Чоловік повільно розгорнув пакунок й так само не
кваплячись склав злитки золота у рівненькі стосики.

146
 – Сім кіло червоного золота. Повір, Ольго, коли б
мав більше, – усе віддав би без краплі жалю, бо цінніше
за золото – лише діти. Прошу тебе, допоможи знайти
вбивцю.
– Сховай. Я ніколи не беру гроші наперед.
– А ти не бери. Вважай, що я приніс на тимчасове
зберігання. А коли знадобиться, тоді й візьмеш.
– Нехай буде по-твоєму. Зайдеш в обід.
З першими променями сонця звістка про вбивство
сімнадцятирічної красуні облетіла все місто. Були й
такі, хто вбачав у цьому нещасті розплату за надмірну
жагу до наживи й лихварство, яким Казбич і заробив
свої чималі статки.
Його донька якийсь час зустрічалася з Аркадієм –
сином директора одного з ресторанів, доброго приятеля
Казбича. Та кілька місяців тому з маловідомих причин
закохані посварилися. За донькою ювеліра став уви-
ватися Лакши, син циганського барона. Дівчина, ка-
жуть, була норовлива: не проганяла циганчука, але й не
підпускала близько. Вела себе так, напевне, навмисно,
щоб розпалити ревнощі. Задовга непевність у стосунках
дратувала цигана. Подейкували, що він начебто якось
обмовився в товаристві, що чекати вже несила і вразі
відмови зведе зі світу себе й дівчину. Через те циганчука
одразу після вбивства дівчини взяли під арешт.
В обід, як і було домовлено, Казбич знову прийшов
до ворожки. Зліва, під піджаком, де зазвичай внутріш-
ня кишеня, на спеціально зшитих ремінцях щільно
прилягала до тіла кобура з пістолетом. Він був певен,
що ім’я вбивці вже відоме й рішуче налаштувався чи-
нити помсту.

147
 – Дно домовини, перш ніж туди покласти доньку,
вистеліть тим, що я поклала до цього вузлика, – мовила
Ольга у відповідь на його схвильоване «Ну, хто ж він?»
– Ольго, не за цим я прийшов.
– За півгодини до того, як повезете покійницю на
кладовище, я прийду попрощатися. Ти мусиш стояти
зі мною поруч. Бажано не один, а в оточенні рідних та
близьких, – говорила ворожка, не звертаючи уваги на
невдоволення Казбича.
– Та можеш хоч зараз іти й цілу добу сидіти поряд
з домовиною. Ховатимуть завтра. Я хочу знати ім’я
вбивці.
– Дізнаєшся, якщо зробиш так, як я кажу, а не хо-
чеш – то згорток лежить на тому ж місці, де ти його
поклав сьогодні вранці.
– До цвинтаря процесія вирушає о чотирнадцятій.
Отже, до зустрічі о пів на другу.
Покійницю вбрали у білосніжну весільну сукню,
обклали букетами білих троянд. На тлі чорного одягу
людей довкола домовина була схожа на острівець снігу,
що мав ось-ось розтанути під променями сонця. Коли
ворожка увійшла на подвір’я, в натовпі зашушукалися.
Відразу ж їй назустріч вийшов Казбич, взяв під руку
й провів до труни. Звісно, появи Ольги ніхто, крім нього,
не очікував. Змовкли схлипування, й на подвір’ї запа-
ла незвична тиша, до якої час від часу вривалося лише
далеке гуркотіння трамваїв та сигнали автомобілів.
Й раптом хтось злякано зойкнув, натовп захвилювався,
а потім завмер. На грудях покійниці крізь білосніжну
сукню, саме там, де вбивця встромив ножа, проступила
маленька цяточка крові, поруч з’явилися ще дві й за

148
мить кров залила багрянцем усі груди. Розжався тендіт-
ний кулачок, випускаючи срібного хреста, й рука поволі
ковзнула до грудей, наче хотіла затулити рани. Облич-
чям покійниці пробігла тінь, уста ворухнулися в гіркій
посмішці, по щоці стекло кілька сльозинок, розтулилися
вії, дівчина повільно повела очима й, зустрівшись по-
глядом з Казбичем, тихо, наче вітер, прошепотіла: «Тату,
забери в Аркадія й поклади в домовину ніж, інкрустова-
ний тобою». І знову стулила повіки...
Знепритомнілих ще довго проводили до тями. По-
хорони відклали. Казабич відвіз ніж до міліції. Експер-
ти виявили залишки крові в мікроскопічних щілинках
біля інкрустованих каменів на рукоятці ножа… Того ж
дня циганчук поступився місцем в слідчому ізоляторі
справжньому вбивцеві.
Здавалося б, справу зроблено, і Казбич мав би бути
безмежно вдячний ворожці. Та сталося непередбачува-
не. У ювеліра наче потьмарився розум. Він не відходив
ні крок від Ольги й вимагав воскресити доньку.
Похорон щодня відкладали. Події обростали плітка-
ми, від яких навіть у відчайдухів на голові ворушилося
волосся. Згодом від прохань Казбич перейшов до погроз
й поклявся, що коли до ранку ворожка не зробить діло,
то завтра ж він поховає її поруч зі своєю донькою.
Вночі у вікно кімнати, де спала Ольга, легенько по-
стукали. Жінка злякалася, адже чому не скористатися
дзвінком?! Через кілька секунд знову, вже сміливіше,
затарабанили пальцями по склу.
– Хто там? – ворожка наважилися підійти до вікна.
– Ольго, це я, Ніку, батько Лакши.
Разом з ним до хати увійшли кілька чоловіків.

149
 – Ти врятувала життя мого сина. Мушу віддячи-
ти тобі. Знаю про наміри Казбича. Його вже ніщо не
спинить. Розмовляв особисто. Ти не можеш більше
залишатися в місті. Під ворітьми на твою родину чека-
ють кілька циганських кибиток і гурт моїх людей – це
для конспірації, бо Казбич ще довго не заспокоїться
й кинеться на пошуки, хвиськаючи до останку своїми
статками. Переодягніться в циганський одяг. Про вас
потурбуються, дадуть все необхідне. Залишать вас там,
де скажеш. Якийсь час, щоб ти знала, мої люди жи-
тимуть неподалік. Утім, про все довідаєшся в дорозі.
Знай – ти в небезпеці. І навіть через рік чи десять, якщо
виникнуть якісь проблеми, підійди на базарі до будь-
якого цигана й передай йому ось цей папірець. Та про
всяк випадок запам’ятай, що там написано, бо раптом
згубиш. Отже, якщо згодна, збирайся.
Ольга не роздумувала.
Через три місяці подорожей країною циганські ки-
битки зупинилися поблизу невеличкого містечка на
Сумщині.

У Тростянці люди знали її як спокійну, неговірку

жінку, яка носила винятково чорну одіж. Такою ж су-
мирною і тихою зростала її донька Тамара. До речі,
вона також завжди вбиралася в чорне, за що, власне,
й причепилося до неї прізвисько Чорна Тамара.
Стара тяжко занедужала й, помираючи, розповіла
Тамарі все те, без чого не можна вершити відьомські
справи. Мати не тільки відкрила двері до світу таємних
знань, а й провела доньку по тих стежках, про існуван-
ня яких знають одиниці.

150
 – Якщо за певних обставин, у чітко визначений
час виконати нескладні дії з цвяхом та хрестом на
могилі молодої дівчини, але не просто молодої дівчи-
ни, а такої, яку до смерті зсушило кохання, – хрипіла
в передсмертній агонії її матінка, – тоді та могила стане
«центром у центрі всіх центрів». З неї можна черпати
рецепти для здійснення яких завгодно намірів. Але
стане вона такою тільки тоді, коли на ній сконає той,
через кого померла дівчина. Будь уважною, і така на-
года тобі трапиться...
Чорна Тамара змолоду і до самої пенсії пропрацю-
вала комірницею на автобазі. Трудилася вона добросо-
вісно, тобто не крала і не ошукувала людей, а це вкрай
важко на такій посаді. За сумлінність неодноразово
отримувала подяки, грамоти та грошові премії від ке-
рівництва. Звичайно, така комірниця багатьом не по-
добалася, але ніхто не смів сказати й слова впоперек,
бо якимось чином мешканці містечка довідалися про
її силу. Тому йшли до неї люди зі своїми проблемами:
чи то здоров’я підрихтувати, чи чоловіка-п’яницю до
розуму навернути, чи переполох дитині вилити.
Чорна Тамара добре пам’ятала, на чому обпеклася
її покійна мати, тому вела справи аж занадто обереж-
но. А ночами, коли не йшов сон, мріяла про той час,
коли вона стане володаркою «центру у центрі усіх
центрів»...
Життя спливало. Заміж її ніхто не наважувався бра-
ти, а бути матір’ю дитини-безбатченка вона не хотіла.
І чим сильніше заїдали нудьга й монотонність життя,
тим частіше Чорна Тамара бачила себе у мріях володар-
кою «центру в центрі всіх центрів».

151
 Зрештою навіть мрії та сподівання їй обридли. На
старості літ їй уже не хотілося нічого, крім спокою. Ба-
гатьом, хто звертався до неї по допомогу, відмовляла.
І не через те, що не дозволяло здоров’я чи з якихось
інших причин, а тому, що за десятки років все набридло.
Чорна Тамара забула про свою мрію і вже бажала
тільки одного – смерті. І невдовзі та дала про себе зна-
ти, оселивши в її старечому тілі ракову пухлину. Та
одного дня в затхлу, неприбрану хату вихором увірва-
лися дзвінкоголосі дівчата з Ліщинівки. Тамара й гадки
не мала, що вона – за крок від мрії. Спершу не хотіла
й слухати. Була б здоровіша, то й до хати б не пустила
Та дівчата наполягали на своєму.
Стара втомлено прилягла на ліжку й заплющила
очі, мовляв, не хочу вас ні бачити, ні чути. Але дівчата
не відступалися. Байдужа до гостей знахарка терп-
ляче чекала, доки все це скінчиться, але ж діватись
нікуди – краєм вуха все ж таки слухала, про що вони
там белькочуть. І тоді з захаращених підвалів пам’яті
несміливо виткнулася, струшуючи пил десятиліть, мрія
про «центр у центрі всіх центрів». Стара стрепенула-
ся, ожила, перед нею постала нова мрія – зцілення від
смертельної хвороби!
Ось так Чорна Тамара прочинила двері до «центру,
розташованого в центрі всіх центрів». Прочинила, але
не відчинила. Напіввідчинені вони й залишились. Ру-
хатись далі їй завадила хвороба. Пізно кинулась вона
рятувати своє життя, довго відкривалася брама «цен-
тру всіх центрів», щоб зцілити її. Щоправда, дата смерті
Чорної Тамари, що мала ось-ось бути написана на її
могилі, все ж таки змістилися на два роки. Та й цього

152
часу їй вистачило, щоб натворити див і зібрати навколо
себе учениць.
Помираючи, тростянецька ворожка дуже шкоду-
вала, що їй так і не вдалося вволю натішитися мож-
ливостями «центру». Вона не наважувалася передати
ключ до напіввідкритих дверей навіть найвідданішим
учням. Та правила відьомського світу вимагали цього.
Невиконання могло обернутися прикрими наслідками.
– Знаю, що настав час помирати, а не хочеться, –
важко зітхала Чорна Тамара в оточенні кількох уче-
ниць. – Ні за ким і ні за чим не шкодую, крім Тетяни,
бо не все взяла від неї. Та знаю, що вам це байдуже. Ви
раді тому, що маєте.
– Ви поки вибалакаєтеся, так вас і чорти шмиг-
нуть, – не витерпіла котрась із учениць.
– Так і не встигнете нічого розповісти, – підхопила
інша.
– Те, що вам необхідно буде знати, – взнаєте. А пере-
биватимете, то втратите й те, чому навчила, – застерегла
Чорна Тамара. – Ви гадаєте, що отримані знання – це як
таблиця множення: вивчив, засвоїв і на віки господар
людських доль. Помиляєтеся, дурненькі. Вам надані
особливі знання, які підвладні лише тим, хто їх шукає,
а знайшовши – примножує. Затямте: завчена практика
веде в глухий кут. Попереджаю, хто буде топтатися на
місці, не вдосконалюватиме знання – втратить силу
і стане звичайною бабою-шептухою: виливатиме пе-
реполох та замовлятиме домашню худобу на благо-
получний окіт за винагороду в десяток яєць та кусень
сала. Мій обов’язок – навчити вас, як цього уникнути,
а далі – вирішуйте самі, не маленькі. А лінощі утворять

153
протяг, який захрясне перед вами двері у світ необ-
межених можливостей. Ви повинні про це пам’ятати
кожну секунду…
Та не так сталося, як заповідала Чорна Тамара. Ніх-
то з них не рухався вперед до знань, але і не втрачав
набутих. Звідтоді минуло стільки часу, що вже померли
її учениці, а таємні знання як родовий скарб переходи-
ли з уст в уста. Ті, хто передавав їх іншим, не забували
попередити про якийсь там «рух до знань і копітку
працю двадцять чотири години на добу». Хоча мало
хто тямив, що стоїть за цими словами.
І ніхто й гадки не мав, що неминуче настане та
мить, коли на протилежному боці «центру в центрі
усіх центрів» відкриються інші двері, й сильний протяг
закриє колись напіввідчинену Чорною Тамарою браму.
І от через десятки років збулося пророцтво. За цей
час учнів-послідовників старої відьми стало більше.
Знання, доступне раніше лише обмеженому колу лю-
дей, з роками втратило елітарність. Ліниві, розбещені
достатком послідовники вчення Чорної Тамари кому
завгодно за гроші відкривали доступ до «центру». Ба-
гато хто добре опановував знання, та мало замислю-
вався над тим, про що, помираючи, попереджувала
майстриня.
І ось раптом однієї ночі закони потаємної магії
перестали діяти. Всі слова, талісмани, ритуали вмить
втратили силу. Заговорені амулети перетворилися на
звичайнісіньку біжутерію. Сотні ошуканих, які звер-
талися до відьом за допомогою, викладаючи чималі
кошти, кинулися вимагати їх назад. По селах та міс-
тах, де практикували вдавані учениці Чорної Тамари,

154
поповзли чутки про відьом-шахраїв. Декотрими заці-
кавилась міліція. Одним словом, цитадель влади і без-
межних можливостей була повалена власноруч.
Усі кинулися по містах і селах України шукати одне
одного, щоб гуртом якось зарадити нещастю. Довго
нічого не могли вдіяти, аж доки не знайшлася серед
них найстаріша й найдосвідченіша відьма, яка знала,
як діяти – стара київська відьма Жанна. Вона була чи
не єдиною, хто дотримувався вказівок Чорної Тама-
ри і досяг у своїй справі високої майстерності. До неї
зверталися за порадами, в її словах шукали підтримки
навіть ті, хто мав доступ до енергії «центру в центрі
усіх центрів».
Напевно, вона змогла б сягнути самих вершин. Та
заздрість колишніх друзів стала на заваді. Знайшлися
серед друзів такі, які навмисне їй створювали серйозні
перешкоди. Щоб здолати їх, вона докладала значних
зусиль, а це не могло не позначитися на здоров’ї. Тому
останні роки майже не практикувала. Жила самотньо.
Звісно, що про причину того, чому зачинилася бра-
ма, Жанна, як неперевершена майстриня, дізналася пер-
шою. Стурбованим знахаркам, які прибували й при-
бували до її квартири, порадила вертатися до своїх
домівок і чекати, а сама вирушила до Глибокої Криниці
на могилу Тетяни. Бо була впевнена, що сама вирішить
це питання.
Зрештою, воно б так і трапилося, якби не Дмитро-
ве захоплення мовами Сходу. Вивчав він їх серйозно
і наполегливо. Звичайно ж, він і не підозрював, що
речення, випадково переписане на шматочок паперу зі
шкільного зошита (на тринадцятій хвилині з тої миті,

155
як місяць став уповні) матиме чималу силу, щоб спри-
чинити протидію навіть найдосвідченішій відьмі.
Сумлінна учениця Чорної Тамари втрапила в паст-
ку: експерименти, які затіяли від нудьги підлітки, май-
же обеззброїли її. І тоді вона негайно скликала усіх до
Глибокої Криниці, бо відчула, що одній їй уже не впо-
ратись. Справа зайшла занадто далеко.

* * *
Вечірні сутінки поступилися місцем нічній пітьмі.
До покинутого хутора, скидаючи подобу собак, кішок
і птахів, підходили ті, кого запросила стара відьма.
Легким подихом вітру кружляла Жанна над Гли-
бокою Криницею. То вдивлялася в обличчя жінок, які
юрмилися на вигоні поблизу сільбуду, то визирала на
дорогу – чи не волочиться там іще хто-небудь? Досада
краяла серце: події останніх днів майже позбавили її
сили. З усього арсеналу вціліло лише вміння переки-
датися на людську тінь, ставати подихом вітру. Навіть
сичів, і тих не могла покликати на допомогу. Від могут-
ності не залишилося й сліду.
А там унизу юрмились ті, хто своєю байдужістю за-
губив невичерпне джерело відьомської сили. Це вони
через заздрощі завадили їй досягти більшого. Вона
шарпонулася так, що порив вітру зірвав з даху сіль-
буду шмат заліза. Гримочучи, він пролетів низько над
сполоханою юрбою, потому зачепився за трансформа-
тор – і в небо здійнявся стовп іскор. У кількох покину-
тих давно хатах спалахнуло світло. Вимикачі слухняно
клацнули, підкорюючись волі старої відьми. Напевно,
в домівках дивом вціліли лапочки.

156
 Справа в тому, що головний трансформаторний роз-
поділювач невідомо з яких причин встановили в Глибо-
кій Криниці, а не в Ліщинівці, де електроенергії спожи-
вали набагато більше. Тому, коли хутір вимер, ніхто не
захотів морочити собі голову, щоб відрізати від електри-
ки порожні будинки. Треба було розбиратися у схемах,
а фахівців, які над ними працювали, вже давно не було
на цім світі. Тож на якийсь час вирішили все так і зали-
шити, а потім і взагалі забули.
Обірваний шмат заліза повиснув, колишучись, на
одному з дротів трансформаторної споруди. Потому
гойднувся вправо і впав на два дроти, що були нижче.
В цю мить у всій Ліщинівці зникло світло – сталося
замикання.
Сильний вітер накрив хутір і село ковдрою кудла-
тих дощових хмар. Це потішило стару відьму, і вона
голосно розсміялася. Від її сміху небо простромили
сині, фіолетові й білі стріли блискавок. Розпочалася
жахлива, без жодної краплиночки дощу, грозова ніч,
яку називають горобиновою. Вітер шарпав дерева, об-
чухруючи гілки яблунь і груш. Потривожені птахи за-
лишали гнізда й безпорадно ширяли в нічному небі. На
узбіччі в пилюці купалися горобці.
В одну з тополь, що стояли рядочком край хутора,
поцілила блискавка, і та вмить спалахнула полум’ям, мов
смолоскип. Регочучи, відьма сердито зіштовхувала хмари.
– Бабо, чого ти там розійшлася?
– Навіщо ти тут нас зібрала? Спускайся до гурту!
– Нічого ви не розумієте, – гукала вона з-за хмар. –
Це я так засвідчую свою гостинність: для вас навіть
світло по хатах увімкнула, а ви лаєтеся. Бачу, що вже

157
всі зібрались. Отже, дорогесенькі подруги, зустріч роз-
починається! Готуйтеся до роботи. Де вам зручніше:
в сільбуді, в будь-якій хаті, а чи просто неба? Га? Не чую?
І зупинитися б їй, пригальмувати. Та куди там! Впер-
ше за все життя, відтоді як заздрісники унеможливили
сили, їй забажалося поквитатися зі своїми кривдниками.
Будь-якою ціною, не перебираючи засобами, – помста
цієї ночі має бути неминучою!
– Чуєш, бабо, досить уже спектаклів! Ми діло зі-
бралися робити чи в піжмурки бавитись? – втратила
терпець поважна пані Безвідерна.
– Діло треба було робити раніше. А сьогодні настав
час розплачуватися за рахунками.
– Ти на що натякаєш? – обсмикуючи задрану вітром
спідницю, спокійно запитала пані Безвідерна.
На крадієві й шапка горить. Бо саме заздрість Без-
відерної та розпущені нею плітки й поклали початок
таємній війні проти найуспішнішої серед них знахарки.
– Бабця борзіти починає чи що? – запитала наймо-
лодша з відьом і дістала з сумочки цигарки.
Жанна з досадою помітила, що жодна з блискавок
нікуди, крім тополі, не влучила, як би вона не намагалася
ними керувати. Ще зовсім недавно подібне було звичай-
нісінькими пустощами! І тепер вона, якій підкорювалися
всі стихії природи, ніяк не могла змиритися зі втратою.
Стрімким вихором вона знову здійнялася в небо,
розштовхуючи хмари. Там місяць, і він має зарадити
біді. Це – остання можливість, рятівний човен для по-
топаючих, останній патрон, який власноруч випус-
кають собі у скроню, щоб не потрапити в полон до
ворогів.

158
 Над Глибою Криницею розступилися хмари, у висо-
чині замерехтіли зорі, а десь над Ліщинівкою палахко-
тіла заграва блискавок, вітер здіймав куряву на доро-
гах, по кутках гавкали собаки. Стара відьма з погордою
оглянула все довкола. Відігнала подалі хмари і в зоряну
безкінечність виголосила таємне закляття. Але місяць
байдуже мовчав, освітлюючи м’яким світлом Глибоку
Криницю. Відьма ще раз звернулася до нього по до-
помогу, але марно. Кілька годин тому місяць міг би
врятувати загублену мрію Чорної Тамари, але на цю
мить виявився безсилим, оскільки перебував у фазі за-
темнення. Рятівна шлюпка наскочила на коралові рифи
і розлетілася в друзки… Останній патрон просвистів
мимо скроні на кілька міліметрів…
Протяжно, як підстрелений звір, завила стара відь-
ма. Заскреготіла зубами і була вже ладна впасти каме-
нем на землю. Та раптом схаменулася: а як же помста?!
Знахарка зареготала гучніше за грім. Регіт докотив-
ся аж до Ліщинівки й налякав багатьох, хто ще не спав
о тій порі й пам’ятав чоботаря, який колись повісився
на вербі...
Щоб переконатися, що до неї повернулася сила всіх
вітрів, відьма вистелила по землі стиглі колосся хлібів
і викресала з хмар цілий сніп блискавок, одна з яких
влучила в торішню скирту соломи. Висушена сонцем
і вітрами солома вмить спалахнула, відсвічуючи ба-
грянцем у вікнах крайніх хат Ліщинівки.
По маківках дерев, кущах, чагарниках пройшовся
вітер, на галявині біля сільбуду, де юрмився натовп,
здійнявся вихор. Старі й молоді, вродливі й зовсім
страховиська, високі та карликові, горбаті та стрункі,

159
стрижені й довгокосі, сиві й фарбовані, в сукнях, джин-
сах і спідницях – вся ця строката юрба крутила голова-
ми на всі боки за кожним подихом вітру, який сердито
шарпав дерева, торохтів задраними шматками заліза на
даху сільбуду, гримав розкритими навстіж хвіртками
порожніх дворів.
В полі горіла скирта, дотлівала тополя край хутора.
Негода заходилась господарювати: в лісі розчахувала
навпіл стрункі високі сосни, зривала випрану білизну
в дворах. Собаки – і ті принишкли.
 НІЧ ТРЕТЯ

– Сергію, це ти щось нахімічив?! – невдоволено за-

питав батько, коли раптово погасло світло, – бо саме
мав розпочатися футбол.
– Я?! Та я від ноутбука не відходив.
– Схоже, що знеструмили все село. І довго це трива-
тиме? Мабуть, блискавка пошкодила лінію.
Вийшли на поріг. Батько дістав з багажника «Моск-
вича» потужний аварійний ліхтар.
Мій похід на кладовище опинився під загрозою, бо
ось-ось мав розпочатися дощ. Блискавки полосували тем-
ряву. Подумаєш, чи не перешкода! Єдине, чому завадить
дощ, так це велосипедові. Дорога до Глибокої Криниці
розкисне за п’ять хвилин. Доведеться йти пішки. Дарма,
що промокну до нитки – дощ літній, теплий. Не захворію.
Поки батько порався біля машини, я шаснув до ко-
мори, щоб перенести завчасно приготований інстру-
мент ближче до хвіртки. Гадав, що мені знадобляться
плоскогубці, молоток і стамеска. Витягнути той цвях,
що забив я, буде легко, а от перший – складніше. Іржа
добряче підточила метал біля голівки, і вона може віді-
рватися, як тільки стисну цвях плоскогубцями. І тоді
без стамески його не витягнеш.

161
 Я жалкував, що звечора не додумався сховати ве-
лосипед за хлівом. Зазвичай на ніч на двері сараю ві-
шають великий замок. Тепер без ключів не обійтися,
а висять вони з купою інших на цвяшку в кухні. Це за
два кроки від батькового ліжка – запросто можна спа-
литися. Та що тепер вдієш? Доведеться чекати, доки він
засне. От тільки коли це трапиться? Зараз обкладеться
газетами, поставить на стіл ліхтар і буде читати. Я ви-
передив батька і першим прослизнув до хати. Він ще
затримався в коридорі, зачиняючи двері, а я тим часом
намацав у пітьмі зв’язку ключів. Спробуй-но вибери
серед цієї купи саме ті, що потрібні! В темінь кімна-
ти пробилося світло ліхтаря. Я відсахнувся від стіни
й зробив кілька кроків убік, де стоїть стіл.
– Здається, комп був на цьому столі, – я зробив ви-
гляд, ніби шукаю ноутбук.
– Перебазовуйся до мене в кімнату. Я приляжу по-
читати, а ти будеш займатися своїми справами. Що,
знову зламався?
– Ні. Я його вдосконалюю.
– Сергію, ти все ж таки поверни його. Я трохи почи-
таю, та й ти не засиджуйся. Завтра бабусю виписують
з лікарні.
Добре, що батарея ноута була заряджена повністю.
Перевірив, що діється ВКонтакті. За кількістю надісла-
них повідомлень було легко здогадатися, що літо добі-
гає кінця: однокласники, товариші з сусідніх будинків
та під’їздів – усі повернулися з відпочинку й припали
до комп’ютерів.
Була звістка і від Тетяни: «Нарешті зрозуміла, яку
програму ти прагнеш створити. Вибач, це через моє

162
втручання в тебе дещо не ладилося. Тепер, коли не-
обхідні програми завантажені, можна вважати, що
проект на низькому старті. Сподіваюся, він буде вда-
лим. Знай, що потенціал, закладений у програму, не по-
винен зробити її забавкою. Ти дізнався про маловідомі
закони двох світів, які настільки тісно переплітаються
між собою, що часом важко відрізнити потойбіччя від
реальності. За цей час ти багато пізнав того, про що не
пишуть у жодних підручниках, і цілком заслуговуєш,
щоб твоя мрія здійснилася. Відтепер ти повноцінний
власник проекту. Але про нього ніхто не повинен зна-
ти, навіть твої рідні. Не тому, що це таємниця, а тому,
що він може зашкодити непідготованим людям, а ра-
зом з ними і ти постраждаєш. Жадібність, злість, за-
здрість – найкоротші дороги до нещасть. І доки люди
з твого оточення з них не зійдуть, вони не повинні
знати про цю програму. Нехай тебе не дивує моя обі-
знаність у комп’ютерній справі. Насправді все просто.
Ти навіть і уявити не можеш, наскільки просто. Шкода,
що наше спілкування обмежене в часі, а складнощі...», –
на півслові текст обірвався.
«Ніч третя і остання», – написав я перший рядок
повідомлення Тетяні й замислився: все те, що я зби-
рався їй сказати раніше, тепер здавалося вже не та-
ким і важливим. Поставив крапку і натиснув кнопку
«Відправити». Хотілося бодай краєм ока поглянути, як
змінилася моя програма, але час було вирушати. При-
слухався, чи міцно спить батько, підвівся з-за столу,
вимкнув комп і навшпиньки вийшов з хати.
На порозі сильний вітер ледь не збив мене з ніг,
жбурнувши в обличчя жменю пилюки. Шалені пориви

163
вітру скидалася на дихання невідомого велетня, який
підкрався до Ліщинівки. Повітря було тепле й свіже,
яким воно буває перед дощем.
Я зіскочив з порога. Дзенькаючи ланцюгом, з будки
виліз Полкан і уважно стежив за мною. Мабуть, їсти
хоче. Треба було винести йому щось, та вже якось до-
буде до ранку.
Я перевірив, чи достатньо накачані колеса, й вивів
велосипед із хліва. Раптом щось торкнулося моєї спи-
ни. Від несподіванки перехопило дихання. Жалісливо
заскавучав Полкан, вигулькнувши з-за мене, й лизнув
щоку.
– А що б ти живий був! Ледь правець не вдарив!
Хто ж його відв’язав? Може, батько прокинувся?
Я заспокоїв собаку, а потім обережно визирнув на
подвір’я: нікого на порозі не було, хатні двері зачинені.
– Полкане, хто тебе з ланцюга спустив? Га? Зізна-
вайся. Гаразд, досить підлизуватися, я тебе не буду
прив’язувати. Але коли повернусь, щоб був на місці.
Обіцяєш? Собака радісно заметляв хвостом.
Я поглянув на годинник: до півночі ще маю цілу
годину й п’ятнадцять хвилин. Запас часу мінімальний.
А ще ж погода яка. Проти вітру швидко не попреш.
Вкотре перевірив, чи все прихопив і чи нічого не забув,
і натиснув на педалі.
В полі пахло горілою соломою. Чудасія: напрямок
вітру змінювався ледь не щохвилини. З таким явищем
я вперше стикаюсь. Обабіч дороги з бур’янів зляка-
но випорхували горобці. Покружлявши над дорогою,
вони знову спускалися на землю, голосно цвірінькали,
купаючись у пилюці. Блискавка батожила небо. Не раз

164
очі запорошувало пилюкою, яку здіймав вітер. Я при-
гнувся вперед, опустив голову і додав обертів. Вітер зно-
ву змінив напрям і тепер штовхав мене вбік. Їхати стало
важче, але я вперто вирішив іти на випередження часу,
що був відведений на дорогу.
Але що це? Зовсім поряд, здається, над самісінь-
ким вухом, хтось засміявся. Навколо ні душі. Може,
це вітер так кумедно завиває? Не схоже. Аж ось над
полем розлився злорадний жіночий сміх. Я зупинився,
злякано озираючись довкола, й отетерів: у покинутих
будинках Глибокої Криниці світилося. Я прикипів по-
глядом до жовтавих квадратиків вікон і не міг повірити
в те, що бачив. Позад мене, причаївшись, без жодного
вогника, лежала Ліщинівка, а тут, де вже кілька років
не було жодної живої душі, серед глупої ночі по хатах
світиться!
Щосили наліг на педалі, не зводячи очей з хатинок
хутірця. Через те й не помітив як з’їхав з дороги. Вело-
сипед різко зупинився, наткнувшись переднім колесом
на якусь перепону. Кермо вислизнуло з рук, я всім ті-
лом подався вперед і полетів на землю. Перекинувшись
через голову, скотився під соняшники, що росли з обох
боків дороги, а велосипед загуркотів у протилежний
бік. Боляче гепнувся на сухі грудки. В цю мить наді
мною сяйнула така яскрава блискавка, що аж в очах
потемніло. Враз земля піді мною стала гарячою, як
лежанка на печі. Мене обдало жаром, мов з духовки.
Здавалося, що от-от із порепаної землі витнуться язики
полум’я. Не прогримів, а ляснув грім. Тіло пройняла
судома. Невідома сила відірвала мене від землі й від-
кинула вбік. В голові паморочилося, я жадібно хапав

165
повітря, обличчя горіло вогнем. Кілька разів я непри-
томнів, а приходячи до тями, одразу ж намагався ку-
дись відповзти. Пам’ятаю, що остаточно оговтався вже
не біля соняхів, а посеред дороги. Сухий і гарячий вітер
куйовдив чуприну, невидима всюдисуща жінка залива-
лася сміхом. Його не приглушували навіть удари грому.
Сміх народжувався ген понад хмарами і розливався
над полем, наче вода з кухля.
Повільно поверталися сили. Перемагаючи прониз-
ливий біль у всьому тілі, я звівся на ноги. Мучила спрага.
В роті було так сухо, наче хто піску насипав. Темінь хоч
в око стель. Гроза стихла, і тільки раз по раз налітав вітер,
здіймав дорожню куряву, забивав ніс і очі. В хатах Гли-
бокої Криниці світилися вікна, мовби цієї ночі усі мерці
повставали з могил і повернулися до власних домівок.
Похапцем обмацав кишені – зрештою, мобільник
знайшовся. А де ж велосипед? Хоч він і не голка в копи-
ці сіна, однак знайти швидко не вдалося. Присвічуючи
мобільником, обстежував кожен метр дороги та узбіч-
чя. Ось він! Аж від серця відлягло. Та рано тішився, бо
на такому велосипеді далеко не поїдеш: від покришок
на обох колесах залишилися лише обвуглені дротики,
сідло згоріло дотла, так само, як і гумові ручки на кер-
мі. Інструменти були на місці. Обмацав обгорілу раму.
Вогонь пошкодив не тільки велосипед, а й випалив
навколо нього латку трави. Значить, блискавка влучи-
ла у велосипед. Що тепер робити? Йти пішки? Якщо
зробити гак, оминаючи хутір, то це займе не менше
години. І це за умови, якщо бігти.
Понівечений блискавкою велосипед я сховав у со-
няшниках, забрав інструменти й рушив далі. Дороги,

166
яка б вивела мене прямо до кладовища, оминаючи ху-
тір, я не знав. Отже, йти доведеться через поле. Одне
добре, що на ньому посіяли не кукурудзу і не соняш-
ник, а буряки.
А може, світло у вікнах – це примара? Я прикипів
поглядом до жовтавих цяточок вікон. І чим меншою
робилася відстань до хутора, тим очевиднішим і реаль-
нішим було світло у покинутих хатах. Поза сумнівом,
що знеструмлення Ліщинівки й світло в хатах вимерло-
го хутірця якось пов’язані між собою. Йти було важко:
я спотикався ледь не на кожному кроці, бо натрапляв
ногами на голівки буряків, плутався в лапатому і гус-
тому листі. Добре, що хоч роси не було.

* * *
Жанна зловтішалася, бо, нарешті, з кількасотої спро-
би таки підкорила своїй волі блискавку і та врешті-решт
влучила в ціль. Щоправда, зі значним промахом. Мішен-
ню був велосипедист. Він її турбував, як тільки витнувся
на околиці Ліщинівки.
Але, на щастя, закони магії та фізики – це паралель-
ні площини, які ніколи не перетинаються. Тож розряди
блискавки, які жбурляла відьма, щоб знищити неба-
жаного гостя, неминуче поцілили у велосипед, що був
чи не єдиним у полі шматком металу. Спершу гострі
леза блискавок розчахнули навпіл стрункі тополі край
села. Але вже в той момент, коли спопеляючий заряд
енергії жадібно впився в задану ціль, – велик був без
господаря. Та на цю деталь відьма не звернула уваги.
Окрилена успіхом, вона квапилася спуститися на зем-
лю, до чаклунського товариства.

167
 Стара покружляла трохи над сільбудом і приземли-
лася в кількох метрах від гурту.
– Прошу до палацу засідань, – вказала вона рукою
на найближчу хату.
– Чого ми попремося туди? Павутиння збирати? –
невдоволено буркнула пані Безвідерна.
– Коли ти така грамотна, то, звичайно ж, всі ми із
задоволенням послухаємо тебе і тут. А коли хочете
чути мене, то це краще зробити в чотирьох стінах. Все
має бути цивілізовано, – спокійнісінько відповіла відь-
ма, підходячи до решти жінок.
– Дівчата, через ваші суперечки ми й до третіх пів-
нів не впораємося, – озвалася якась мудріша відьма.
– Справді! Чого ото прискіпуватися одне до одного?
– Час за діло братися.
– До хати, то й до хати! Час не на нашому боці, –
підхопила решта голосів.
Гурт вервечкою поплівся до хати, що втопала
в бур’янах неподалік сільбуду.
Продираючись крізь хащі кропиви та реп’яхів, жод-
на з відьом і словом не дорікнула. Хоча всі сумнівалися
в тому, чи це дійсно необхідно, адже й просто неба
можна було все обговорити.
– О! Прийшли, щоб замок поцілувати, – єхидно мо-
вила пані Безвідерна.
– Кому замок – перешкода, то таким тут робити
нічого, – зітхнула стара відьма. – А згодом і вдома не-
потребом станете, – озвалася за мить уже з хати, обе-
режно згортаючи зі столу запилену скатертину.
Компанія поступово рідшала: ті, що зникали, – за
мить опинялися поруч зі старою, допомагали зносити

168
стільці й розставляти навколо столу. А ті, що лишилися
стояти перед замкненими дверима, стурбовано озира-
лися довкола.
– Оце так гостинність! – вигукнула котрась із ком-
панії невдах. – Нумо, дівчата, налягаймо на двері!
Решта відьом охоче пристали на її витівку, і в двері
гупнули так, що аж стіни здригнулися. Потім налягли
вдруге, втретє. Ще пару разів такого натиску – то не
тільки двері, а й хата розвалилася б.
– Дівчата, та ви, я бачу, зовсім жартів не розумі-
єте! – застрекотіла стара відьма, опинившись поміж
них. – Не треба гніватися. Розумію: стомилися, нерви
здають, але ж без гумору життя ще важче.
Враз навісний замок важко гупнув об напівзгонилі
дошки ґанку, а на тому місці, де були скоби, не лиши-
лося ніякого сліду. Двері повільно прочинилися.
Стара відьма відчувала, що своїми примхами та
фокусами перегинає палицю. Проте втриматися не
могла. Вона прагнула швидше звести рахунки зі своїми
кривдниками. План помсти визрів випадково. А разом
з ним відкрилася можливість до вороття втраченого.
За стільки років у неї з’явилась нагода не тільки по-
квитатися, а й повернути втрачене. Брама до «центру»
відчиниться тільки для неї однієї, а всі, хто спаплюжив
своєю байдужістю потаємні знання, мають щезнути.
Знову, як у далекі часи, доступ до «центру в центрі всіх
центрів» матиме тільки одна людина в світі. А коли на-
стане її час помирати, то разом з нею підуть у небуття
і потаємні знання. Обставини життя переконали стару,
що людина, яка гідна увійти до «центру», народжується
раз на століття.

169
 – Шлях до порятунку, я вам скажу, доволі простий, –
почала здалеку стара відьма, коли всі зібралися в хаті. –
Отже, щоб повернути втрачені можливості, потрібно
скоїти ще одне вбивство на могилі Тетяни. Здавалося б,
що може бути простіше. Чи не так?
– Як тричі плюнути!
– Та хоч десятьох убити – аби тільки допомогло!
– Не розслабляйтеся! Бо це тільки півділа. На моги-
лі повинна вмерти тільки та людина, яка заб’є в хрест
ще один цвях. Тобто все повинно повторитися. Затя-
мили, милі подруги?
– О! Ну, це вже починається, – невдоволено забубо-
ніла наймолодша.
– Тут однієї ночі замало, – сказав хтось приречено.
– Справді! І за тиждень не впораємось, – погоди-
лися інші.
– Так і знала. Нам усім капець! З кожним днем наші
сили тануть як віск, – панічно залементувала моло-
денька відьма.
– Невже я збирала б вас усіх, коли б справа була нам
не під силу? Гуртом і батька легше бити. Так от. Дещо
я для цього приготувала, – спокійно мовила Жанна. –
Цієї ночі на кладовищі з’явиться підліток. Це він ви-
нен у наших, м’яко кажучи, негараздах. І прийде він
на кладовище, щоб остаточно і назавжди лишити нас
доступу до «центру». Його діями керує сила, послана
Тетяною. Між іншим, цей хлопчисько виявися дуже
слухняним учнем. Пацан уже йде на кладовище, щоб
витягти цвях із хреста, і цим остаточно позбавити нас
підтримки «центру». Але хлопець має витягти з хреста
не один, а два цвяхи: один старий, а другий – забитий

170
ним особисто. Дарма ви так переймалися! Як бачите,
всі труднощі вже подолані. О цій порі хлопець вже, на-
певно, блукає кладовищем, – вигадувала далі відьма,
засилаючи в смертельну пастку своїх учениць.
Вона була впевнена, що блискавка спопелила від-
чайдушного велосипедиста.
– Я зробила так, що він до ранку ходитиме колами
поблизу могили Тетяни і не зможе її знайти. – Отже, за-
раз ми повинні розділитися на дві групи. Перша має йти
на кладовище і підштовхнути підлітка до могили. А що
робити з ним далі, то ви вже знаєте і, сподіваюсь, зумієте.
– Як мусі лапу відірвати! – озвався хтось із гурту.
– Друга група залишиться зі мною. Нам доведеть-
ся витримати поєдинок із силою, якою керує Тетяна,
оскільки вона стоятиме на перешкоді нашим намірам.
Ми повинні відволікти її від подій, які розгортатимуть-
ся на кладовищі. Як це робиться – розповім далі. Щоб
отримати бажаний результат, необхідні злагоджені дії
між нами. Головне – я повинна знати, коли ви набли-
зитеся до могили Тетяни.
– А чого ми повинні підходити до могили? Адже
спершу слід заманити туди школярика? – запитала кот-
рась із відьом.
– Де б він не блукав, як тільки ви оточите колом мо-
гилу – одразу ж приплететься до вас сам, – запевнила
відьма.
– А раптом він нас побачить ще до того, як ми діс-
танемось могили?
– В моїй роботі ніколи й нічого не буває раптом, –
рішуче відрубала відьма. – А щоб не виникло ніяких
непорозумінь, я спостерігатиму за вами з неба.

171
 – Але прошу без коників, як то було минулого разу, –
пожартувала пані Безвідерна.
– Тільки-но ви оточите могилу Тетяни, покійниця
задіє всю силу, щоб розправитися з вами, – пояснювала
далі стара, не звернувши уваги на жарт, але тут же ви-
рішила, що Безвідерній влаштує найогиднішу смерть. –
Скажу вам, що на її боці велика сила. Саме вона закри-
ває браму до «центру в центрі всіх центрів». Отже, коли
я побачу, що до вас наближається підліток, – це стане
сигналом до дії. Попереджаю: тим, хто залишиться зі
мною в хаті – доведеться несолодко. На кону наша доля.
Однак гра того варта.
– Якось воно дивно виходить: одні підуть на прогу-
лянку кладовищем, а інші будуть ризикувати життям, –
невдоволено буркнула пані Безвідерна.
– Хвилиночку! Я нікого не примушую ризикувати
життям. Не хочете – йдіть, звідки прийшли. Хоч за-
раз можемо розійтися по домівках і не морочити одна
одній голову.
– Гаразд. Давайте діяти, – нетерпляче озвалася най-
молодша. – Щоб не було образ та гризні, ви й вирі-
шуйте, кому йти на прогулянку кладовищем, а кому
лишатися тут.
– Правильно!
– Добре придумала! – схвально відгукнулися інші
відьми.
Стара чаклунка знала, що як би не складалися об-
ставини, а розподіл на дві групи буде таким, як вона
забажає. Тому завбачливо обрала домівку із замкнени-
ми дверима, щоб визначити, хто яку має силу. Для мо-
гутніших відьом замок не був перешкодою, і всі вони,

172
задіявши свої вміння, без проблем опинилися в хаті.
Досвідчених вона відправила на кладовище, а неміч
лишила біля себе. Коли за останнью відьмою, що ви-
рушали на цвинтар, зачинилися двері, Жанна дістала
з кишені жменю землі й висипала на стіл.
– Три дні тому я взяла цю землю з могили Тетяни,
до неї домішала попіл від спаленої відьомської хустки.
Рівно добу і тринадцять хвилин ця земля пролежала
в Києві, на Лисій горі, під чорним каменем, увібравши
в себе енергію кількох відьомських шабашів. Ось так,
щоб ви знали, виготовляється щит, з яким можна йти
хоч у самісіньке пекло і повернутися неушкодженою.
Але зараз це пригорща звичайної землі. А щоб вона
стала для вас надійним захистом, кожній із вас необ-
хідно надрізати вену і скропити цю землю кількома
краплями власної крові. Робіть це не по черзі, а разом.
Сподіваюся, що ви не забули, як зупиняють кровотечу?
Все ж таки це не палець поранити, а вену. Зрештою,
якщо в кого виникнуть проблеми, то не панікуйте:
я буду поруч, – монотонно говорила стара відьма, по-
довгу затримуючи погляд на кожній із жінок. – Ось
у пляшечці роса, зібрана з виїмки на чорному камені.
Перед тим, як надрізати вени, змочіть нею місце роз-
тину.
– А вени ми зубами будемо прокушувати?
– Скалками розбитого вікна з того будинку, де ко-
лись мешкала Тетяна, – пояснила стара відьма й виси-
пала на стіл бите скло. – Попрошу повернути скалки,
коли вони вам стануть непотрібними. А це станеться,
може, через рік, а то й через два.
– Тобто?

173
 – Я віддаю їх вам у тимчасове користування, бо піс-
ля цього ритуалу кожна скалка буде мати велику силу,
яка стане вам у пригоді. Але їх дія обмежена, – брехала
відьма, щоб викликати прихильність жінок.
І це, звичайно, спрацьовувало. Стара відчувала, як
повняться довірою душі й серця присутніх, а її чари
перетворюють усіх на тупих зомбі. Мине ще кілька хви-
лин, і вони стануть просто безмозкими істотами, шмат-
ками м’яса, без розуму й волі.

* * *
Он видніється темний квадрат воріт кладовища.
Я пришвидшив крок. Ще якихось півгодини тому небо
прояснювалось, а тепер знову нахмарило. Щоб угледіти
з’їдену іржею голівку цвяшка доведеться присвічувати
мобільником. З роками вона стала одного кольору з по-
чорнілим хрестом.
Коли Глибока Криниця стала ближче, я ще пильніше
вглядався в будинки з увімкненим світлом, зупинявся,
прислухаючись до звуків ночі, але так і не помітив нія-
ких ознак того, що в хатах хтось господарює.
Біля воріт перевів дух. Непогода вщухла. Чи почулося,
чи справді начебто зовсім поряд хтось кашлянув. При-
гледівся – нікого. Та тільки ступив кілька кроків, і позаду
почулося важке бухикання. Сяйнула блискавка і вихопи-
ла з темряви кілька постатей, які рухалися дорогою від
хутора в напрямку кладовища. Та це ж мерці повертають-
ся до своїх могил, а світло в хатах забули вимкнути! Але
хто б там не йшов – це не можна сприймати як загрозу,
оскільки мене ніхто не бачить. Доки вони доплетуться,
я спокійно виконаю свою справу й чкурну до Ліщинівки.

174
 * * *
– Отже, починаємо, – зітхнула стара відьма і встала
з-за столу. – Коли справа буде завершена, кожна з вас
відчує незвичайний приплив сили. Ви відчуєте нева-
гомість. Не порушуйте цього стану. Це є ознакою того,
що нам на допомогу йдуть могутні сили…
Скляні очі скам’янілих облич втупилися в купку
битого скла, а Жанна все говорила й говорила, задку-
ючи до дверей. Ось наймолодша повільно простягнула
руку, щоб взяти скалку. Її рух повторили інші.
Глибоко, настільки дозволяв гострий кінець скалки,
без жодного зойку, розтиналися вени. Дехто робив це
кілька разів, нещадно їх полосуючи. Бризкала кров,
скроплюючи стіл. Жахлива, німа тиша стояла в хаті,
і тільки було чути, як на підлогу капотить кров. Скал-
ки одна за одною випадали із закривавлених жіночих
рук. Схилялись голови, хтось зсунувся зі стільця на
заюшену підлогу.
– Ось і все, – прошепотіла відьма й зачинила за со-
бою двері.
Зупинилася на порозі й прислухалася, як знекров-
лені тіла важко бухкаються на підлогу, а потім обер-
нулася подихом вітру, описала кілька кіл над хутором
і стрімко здійнялася в небо.
Великі волохаті хмари низько поповзли над Глибо-
кою Криницею, сягаючи Ліщинівки. Стара відьма різко
кинулася до землі, потім знову – вгору, і від вітру затрі-
щали дерева, яблука рясно посипалися на землю. Гойд-
нувся раз, удруге шматок зірваної покрівлі сільбуду,
що висів на дротах трансформатора, а за третім разом
вітер підхопив його й поніс понад полем, відкривши

175
тим самим потік електрики до знеструмленої Ліщи-
нівки.
Відьма вдоволено залилася сміхом й підпалила блис-
кавою ще кілька дерев’яних стовпів лінії електропередач
і вулики на галявині поблизу Ліщинівки. А коли пере-
коналася, що блискавка раптом стала підкорюватися
її волі, потужною хвилею вітру звела до купи хмари
прямо над хатою, під стріхою якої ще зовсім недавно
з її уст злітала колискова смерті. Спалахи блискавок
пронизали старенький будиночок, вмить перетворив-
ши його на стовп вогню.
Стара пильнувала, щоб не проґавити ту мить, коли
гурт жінок наблизиться до могили. Вона вже уявляла,
як продасть свою однокімнатну квартирку і втече ген
далеко, туди, де завжди літо, де поруч море, а навколо
тиша та спокій.
Відьма спочатку не йняла віри, коли побачила, що
через бур’яни до Тетяниної могили простує підліток.
Далекоглядна й поміркована, вона завжди бездоганно
прораховувала кожен свій крок, а цього разу, вияв-
ляється, схибила. Обставини неминуче вели до по-
разки. Вона навіть не припустила, що могла просто не
влучити блискавкою у велосипедиста. Перше, що їй
спало на думку, так це те, що той школярик оволодів
набагато більшою силою, ніж має вона. І тепер його не
знищать ні потужні розряди блискавки, ні інші стихії.
Оскаженілим вихором вона пронеслася по хутірцеві та
сусідніх селах. Вітер був настільки сильний, що здіймав
високо в небо порубані й складені в купки по подвір’ях
дрова, чавунки, скляні банки, що господарки зазвичай
навішують на штахетник. А коли вітер ущухав – усе це

176
гепалося на дахи домівок, здіймаючи такий гуркіт, що
люди повибігали з домівок.
Вкрай знесилена і збайдужіла до всього, стара відь-
ма полинула в бік кладовища. Розгублено споглядала,
як палали копички сіна, як сполохані господарі виска-
кували на подвір’я і безпорадно щось гукали. І тут їй
дещо спало на думку. Нехай це до смішного просто, але
для досягнення мети, як відомо, всі засоби придатні.
Стара відьма зібрала останні сили і спробувала, закру-
тивши вихор, відірвати від землі шматок тракторної
гусениці, що валявся на подвір’ї колишньої машинно-
тракторної станції. І це їй вдалося. Отже, трішки зго-
дом вона підхопить шмат металу і понесе його вихором
до могили Тетяни, де от-от має розпочати свою справу
підліток. А потім, старанно прицілившись, випустить
із потужних струменів повітря цю залізяку точнісінько
на голову Сергія.
Все розписано, як по нотах: на могилі Тетяни помре
саме той, хто в хрест забив цвях. І старій відьмі вже
вкотре за цю ніч почулося, як скрипить, відкриваючись
для неї єдиної, брама до «центру в центрі всіх центрів».
Вона переможно засміялася й метнулася вітром на-
здоганяти відьом, які вже мали дістатися кладовища.
Відтепер час вимірювався секундами.

* * *
Відьмаче товариство було ще далеченько від кладо-
вища, коли високо в небі над ними прошелестіла Жан-
на. Ніхто не звертав уваги ні на сміх у небі, ні на вітер,
який сердито шарпав одяг. Вони нічого не помічали
й не чули, бо завзято сперечалися, яким саме способом

177
убити хлопця. Кожній хотілося похизуватися, заявити
про себе як про неперевершену майстриню.
З останніх сил стара відьма зганяла над їхніми голо-
вами хмари. Зіштовхнувшись, вони сипонули на землю
купу вогню. Ніхто з жінок не встиг і зойкнути: потужні
розряди енергії вмить перетворили їх на попіл. Це до-
дало відьмі впевненості. Вона поквапилася до могили
Тетяни.
Аж раптом звідкись почувся зляканий зойк. Непо-
далік того місця, де хвилину тому яскравий жмут блис-
кавок спопелив гурт ворожок, стояла, притиснувши
руки до грудей, пані Безвідерна. Вціліла вона дивом. За
якусь хвилину до розправи відьма відстала від гурту,
подріботівши попід розлогий кущ бузини по нужді.
Безвідерна вклякла на місці й жадібно хапала ротом
повітря, наче воду ковтала. Хотіла заволати – та кудись
подівся гучний, басовитий, як у чоловіка, голос. Кину-
лася бігти – підкосилися ноги, тіло зробилося ватяне,
неслухняне. Однак вона звелася й ступила кілька кро-
ків, злякано озираючись довкола. «Тікати!!! Щодуху
бігти назад, до джипа. Он що задумала, сучка стара.
Перехитрила!»
Жанна вгледіла жіночу постать і спершу не йняла
віри, розгубилася, стурбовано міркуючи: «Безвідер-
на??? Яким дивом?! Невже її блискавка не бере? Вихо-
дить, вдавала з себе нетямущу?! Була артисткою й за-
лишися нею. Зараз я тебе провчу, коза драна».
Перші кроки далися Безвідерній надто тяжко: вона
шпорталася у траві, спотикалася і врешті, не встигнув-
ши підстрахуватися руками, гепнулася, вдарившись
обличчям об землю. Удар вибив їй щелепу, ніс і губи

178
заюшили кров’ю, а перед очима пливло марево, наче
вона ще маленька біжить росяною травою назустріч
мамі й чим коротше відстань до неньки, тим вище
й вище вона підіймається в ранкове небо й голосно
кличе з собою, а ген там, у синій та прозорій високості,
ніжно посміхаються дідусь з бабусею й сварять, під-
німаючи догори руки і хитаючи головами, мовляв, не
бігай по росі. Материн голос повернув Безвідерну до
тями. Повільно звелася на ноги. Ступила кілька кроків
і знову впала як підкошена. «Господи, що ж це зі мною.
Де ж мої силоньки?» Втямивши, що їй вже не звес-
тися – поповзла навкарачки назад, до воріт кладови-
ща, пам’ятаючи, що звідти не так далеко й до хутірця,
а там, біля сільбуду, лишився джип.
Жанна посміхнулася, тішачись із безпорадного
плазування суперниці, описала над кладовищем коло
й спустилися до Безвідерної.
– Народжений повзати довго в кредит ходив пішки, –
зловтішно мовила Жанна й штовхнула жінку ногою в бік.
Та вмить беркицьнулася на бік і заголосила:
– Ноги цілуватиму! Все робитиму, що скажеш! Тіль-
ки не вкорочуй віку!
– Нічого не вдієш. Ти його сама вкоротила.
– Не зараз! Дай пожити ще день. Нехай діти хоч по-
ховають мене, як людину.
– Ти й так в борг живеш, стерво. Скаменій з роз-
плющеними очима! – Жанна повільно провела рукою
над головою Безвідерної, потому тричі обійшла навко-
ло неї, щось промовляючи.
Густа трава навколо жертви закишіла червами та
пацюками, й за мить живий килим щільно вкрив її тіло.

179
 – Що ж, нехай буде по-твоєму: поживи ще з пів-
години, доки черви сточать твоє смердюче м’ясо, а на
світанку кісточки розтягнуть собаки. Згодом дійдуть
руки й до твоїх діточок. Отже, спи спокійно, моя по-
друго. Нарешті ми з тобою квити, – Жанна вдоволено
посміхнулася й здійнялася в небо.
Та вмить її сили, які ще хвилину тому легко підко-
рювали стихії природи, швидко почали танути. Вона
розгубилася, метушливо кидалася з боку в бік, споді-
ваючись устигнути покінчити з хлопчиськом.
Створений відьмою вихор слабшав, сутужно зави-
вав, витанцьовував навколо шматка тракторної гусени-
ці. Зрештою він відірвав від землі шмат металу й поніс
його до кладовища. Вихор не раз зупинявся, щоб знову
підійняти в повітря залізяччя, що вислизало з його зне-
силених повітряних обіймів.

* * *
Я дарма переймався, що не видно місяця, бо трішки
підсвічували спалахи блискавки. Розпочну з найлег-
шого: витягну той цвях, який забив власноруч. Лівою
рукою намацав голівку гвіздка, а в правій напоготові
тримав плоскогубці. Далі справа техніки: добряче стис-
нувши голівку плоскогубцями, з усієї сили потягнув
на себе, та вони сприснули і я з усього розмаху луснув
себе по підборіддю, аж зуби клацнули. В роті відчув со-
лонуватий присмак крові. Губи так розквацював, наче
хто кулаком зацідив.
Ще кілька спроб – і цвях витнувся на кілька санти-
метрів. Тепер з ним легко впоратися. Трішки підважив,
і він слухняно виринув зі струхлявілої деревини. Щоб

180
зручніше витягувати цвях, я усім тілом кілька разів на-
лягав на хрест, через те він добряче розхитався. Це до-
дало зайвого клопоту, бо в найважливіший момент він
відхилявся вбік, зриваючи плоскогубці з голівки старо-
го цвяха. Мабуть, я б довго возився, якби не здогадався
видлубати стамескою навколо цвяшка невеличке за-
глиблення, щоб плоскогубці могли добре вхопитися
за нього. Нарешті все підготував, наліг і поступово,
сантиметр за сантиметром почав визволяти цвях із
багатолітнього ув’язнення.

* * *
Відьма жадібно вдихнула запах згорілих людських
тіл. Вихор високо здійняв шматок металу й поніс над
кладовищем.
Постать хлопчика, який вовтузився десь там внизу
біля могили видалася Жанні надто дрібною мішенню.
Декілька разів прицілившись, вона вирішила знизити
висоту. І саме в цю мить відчула, що з її повітряних
обіймів вислизає залізяка, якою вона хотіла поцілити
в хлопця, а її повітряне тіло повільно розпадається на
міріади тоненьких струменів. Це був крах...
Гаразд! Нехай буде кінець, але ж не остаточний,
бо ще можна перекинутися старенькою бабусею! По-
вернутися до звичного життя і покірно чекати смер-
ті. Знахарка заметушилася, нервово хапаючи шматки
власного одягу, яким уже бавився прохолодний віте-
рець серпневої ночі. Однак Жанна вже не могла нічого
вдіяти: і подоба самотньої бабусі, й образ хмаринки
в небі та ще десятки інших форм, які були підвладні їй
стільки років, – всі вони покинули її назавжди. Вона

181
мала стати тим, чим зрештою стають усі відьми напри-
кінці життя. Повільно згасала свідомість, у закутках
якої судомно тріпотіло останнє бажання: побачити, як
шмат заліза проламує підлітку череп.
Жанна зникла, випустивши над могилою Тетяни
металевий тягар...

* * *
Я наліг на хрест, цвях несподівано піддався і вмить
опинився на волі. В ту ж мить хтось накинувся на мене
ззаду. Хрест затріщав, і ми разом повалилися на землю.
Та як ми впали! Аж земля задвигтіла. Я гадав, що це
розступається земля на могилі Тетяни. Заплющив очі
й захникав, міцно хапаючись руками за суху траву. Про-
те хрест боляче давив груди, а земля під розкинутими
врізнобіч ногами нікуди не зникала. Щось вологе і шер-
шаве торкнулося моєї щоки. Я злякано поглянув у бік
нападника: прямо переді мною, переминаючись з лапи
на лапу, стояв Полкан. А на тому місці, де ще хвилину
тому був хрест, – лежала купа якогось залізяччя...
Я обійняв песика за шию, уткнувся обличчям
у шерсть і, схлипуючи, прошепотів: «Полкане, друже,
коли б ти знав, як я хочу до Харкова...»
Пес, який на прогулянці зазвичай ішов поруч, плу-
таючись під ногами, чи губився десь позаду, цього разу
очолив ходу, випередивши мене на кілька кроків. Стис-
нувши рукою в кишені два цвяшки, я плівся слідом.
Мені було байдуже, чи правильно ми йдемо, чи ні.
Раптом Полкан зупинився й заходився гавкати в бік
соняшникового поля, раз по раз поглядаючи на мене.
Напевне, десь там причаївся заєць, а може, їжак. Полкан

182
зрозумів, що я не збираюся перейматись його пробле-
мами і, метляючи хвостом, шаснув у соняшники. Нехай
побавиться. Тим часом присяду на хвилинку. Безсонна
ніч давалася взнаки. Два бажання: їсти і спати – нічого
іншого в світі наче й не існувало. Пес перестав гарчати
й заходився там так вовтузитись, що аж соняшничиння
заходило ходором. З їжачком він би так не тішився. За-
єць би давно накивав п’ятами. Що б це могло бути? До-
велося зводитися на ноги, йти на допомогу. Пес навіть
не звернув на мене уваги, бо був дуже зайнятий: вхопив
зубами велосипед за раму і заповзято сопів, буксуючи
ногами, й ніяк не міг зрушити з місця.
– Давай я, – відсторонив Полкана і поволік розтро-
щений велик до дороги.
Коли дорога вислизнула з обіймів соняшникового
поля, я озирнувся, щоб поглянути на хутір: в нічному
небі над Глибокою Криницею палала заграва. Нехай
горить все к бісу! Правда, Олег, мабуть, шкодуватиме,
що не встиг зібрати врожай.
 «ВІКНО»

З останніх сил я доволік велосипед і кинув його

просто посеред двору. Чого ховатися? Це не той випа-
док, коли можна щось збрехати. Виніс Полкану поїсти
й накинув на нього ошийник.
– Даруй, друже. Дружба дружбою, а служба служ-
бою.
Тільки вклався – продзеленчав будильник. Зараз бать-
ко почне збиратися до Тростянця. Бабусю сьогодні мають
виписати з лікарні. Вийде він на поріг і перше, на що на-
ткнеться – понівечений велосипед. Що мушу говорити?
В очікуванні кари, не помітив, як провалився в сон.

* * *
– Не заважай, нехай дитина поспить.
– Надивитися хочу. Бо скоро ж поїде, – тихо відпо-
відала бабуся.
– Ще надивишся, – мовив дідусь.
– Ось підійди ближче.
– Що там таке?
– Послухай. Сергійко розмовляє уві сні. Таке каже,
що я жодного разу не чула. Де він набрався таких слів?
– Сам вперше чую.

184
 – Перепаде нам від невістки. Скаже, що це він в Лі-
щинівці навчився.
– Якого біса ти завчасно панікуєш? Тобі ж було ска-
зано: не хвилюватися. А те, що внук каже таке, чого ми
не знаємо, то, напевне, він у нас індиго.
– Який індик? Ти що, вже десь хильнув?
– От дурна баба! Газети треба читати, – роздратова-
но буркнув дідусь.
– А він, бешкетник, ще й не спить! – полагіднішав
дідусь.
– Через твоє бухтіння заснеш! Правда ж, Сергійку?
Розбудили тебе? – посміхалася щасливо бабуся й гла-
дила мою скуйовджену чуприну. – Що наснилося?
– Не пам’ятаю. Я так довго спав? А де тато?
– Вже поїхав. На роботу кличуть, – сказав дідусь,
якось підозріло поглядаючи у мій бік. – Сергію, а хто
з вас забув завести велосипед до сараю?
– Не знаю.
– Ось вставай та поглянь, що блискавка наробила.
Над нашим господарством, можна сказати, зжалилася,
а в людей такого лиха наробила...
Я полегшено зітхнув: очікувані прикрощі оминули
мою нещасну голову. Дідусь із бабусею розповідали,
що в селі накоїла нічна негода: спалила людське сіно
й скирти соломи в полі, позривала дахи з домівок, по-
ламала дерева.
Я вдавав із себе вкрай здивованого, сьорбав смачний
суп та намагався пригадати сон, який не дали додивити-
ся дідусь з бабусею. Повільно, як крізь туман, який роз-
віює вітром, спливали уривки сну: Тетяна пояснювала,
як працює програма. Після сніданку дідусь та бабуся

185
лягли перепочити, а я подався до компа. Та тільки-но
ввімкнув – зателефонував Олег, потім Дмитро, а за ним
Оксана. Олег, ледь не плачучи, сповіщав, що від удару
блискавки згоріла геть уся Глибока Криниця. Дмитро
цікавився, чи не помітив я цієї ночі активності потой-
бічних сил. Оксана прошепотіла, що поблизу кладови-
ща знайдено обвуглені тіла невідомих. Усім хотілося
обговорити події минулої ночі. Потому ще був дзвінок
Андрія. Я роздратовано сказав йому, що дуже зайнятий
і перетелефоную пізніше. Тож коли Андрій зрозумів, що
тривалої розмови не вийде, то попросив мене зазирнути
ВКонтакті. На сайті чекало багато повідомлень.
Спочатку прочитав текст від Тетяни, датований вчо-
рашнім вечором, коли я вже налягав на педалі в напрям-
ку Глибокої Криниці: «Твоя мрія здійснилася. Програма
працює. Увійти в неї можеш тільки ти один. Для цього
необхідно в лівій руці стиснути старий цвях, вийня-
тий з мого хреста, а той, що ти забивав, – викинь геть.
Тобі він більше не знадобиться. Можливості програми
необмежені, тож остерігайся необдуманих бажань. Не
всі мрії, що здійснюються, роблять нас щасливими.
А тепер – прощавай».
Переглядати решту повідомлень я не став. Вийшов
з інету й відкрив течку з програмою. Цвяшки були
при мені. Щоб увійти до програми потрібно знати па-
роль, а про нього Тетяна не написала ні слова. Та тіль-
ки я взяв до рук старий цвях, як монітор кілька разів
блимнув і переді мною постало справжнє диво: без
жодного пароля я отримав доступ до програми.
Для початку я уважно вивчив інтерфейс. Там було
багато розділів: «Люди», «Події минулого», «Події

186
майбутнього», «Обставини реальні», «Обставини ба-
жані», «Події бажані», «Зупинити дію», «Повернутися
до реальних обставин», «Затримати розвиток подій» та
інші. Все вигляділо саме так, як я собі уявляв. В розділі
«Люди» було багато підрозділів, серед яких легко знай-
шов шкільних друзів, побачив себе з Андрієм, батьків,
дідуся з бабусею, Оксану, Олега, Дмитра і ще безліч
облич. Я створив файл під назвою «Ліщинівка» і від-
крив його: за лічені секунди на моніторі промелькнули
дні моїх канікул аж до моменту прощання з дідусем
та бабусею. З усіх подій виділив групу людей під на-
звою «Олег, Оксана, Дмитро, Сергій» і створив для них
окрему теку. Відкривши її, я довідався, що попереду
хорошого мало: Дмитро з головою зариється у свої під-
ручники. Олег з Оксаною розкажуть йому про жахи,
що їм тоді довелося пережити ввечері на хуторі. Далі
закохана парочка буде цілими днями кататися по всій
окрузі на скутері, лежати на березі Ворскли, а вечорами
сидіти у неї під двором, і одного разу справа дійде до
поцілунків. Оце так love story!
Далі тут робити нічого. Усі при ділі, а я? Від того, що
нарешті скінчились пригоди, стало самотньо й сумно.
Ще вчора здавалось, що цьому не буде кінця-краю, а от
настав ранок, я прокинувся – і вже все в минулому.
А спробуй кому-небудь розповісти, так одразу ж паль-
цем біля скроні покрутять.
Та хай там що, а тієї миті я почував себе найщас-
ливішим у світі, адже у мене в руках – найзаповітніша
мрія мільйонів таких диваків, як я. Але у них – мрія,
а в мене – реальність. Перевірю, на що здатна ця мрія.
Ще раз увійшов до розділу «Обставини реальні», відкрив

187
течку «Ліщинівка» й став переглядати детальніше за-
лишок літніх канікул, роздумуючи, чи варто тут про-
сиджувати останні тижні серпня. Не втримався, щоб
не зазирнути в майбутнє, навмання вибрав місяць жов-
тень і прочитав мейл Оксани до Олега. За текстом було
схоже, що вони от-от мають побити горшки. «Любов
пройшла, зів’яли помідори», – так одного разу Андрій
прокоментував свої стосунки з дівчиною з паралель-
ного класу.
Стривай! А чи варто чекати ще два місяці, коли це
можна зробити зараз?! Ні, я не хотів навмисне розби-
вати солодку парочку, але коли розлуки в майбутньому
не уникнути, то чи не краще її максимально наблизити.
Перш ніж це зробити, я перейшов до розділу «Події
можливі» і в ньому переглянув відеоряд про те, як би
склалися наші стосунки з Оксаною, коли б цим літом
до Ліщинівки не приперся Олег. Це було б чудове літо,
але... Втім, втрачене легко надолужити. Тож я сюжет із
«Подій можливих» переніс у течку під надписом «Події
реальні». Отже, незабаром усе має обернутися на мою
користь.
Від бажань голова пішла обертом. Виявилося, якщо
маєш бажання, то можна навіть заново народитися
і прожити життя спочатку…
Я розгубився й не знав, з чого починати. Завжди
так: коли мрієш, то в уяві все складається легко й пре-
красно, а якщо мрія збувається, все стає дещо інакшим.
Від думок, здавалося, мозок перетворюється на плав-
лений сирок. Аби відволіктися, вирішив зазирнути на
сторінку ВКонтакті. Однак вийти з програми я не міг,
аж доки не збагнув, що в моїй руці немає цвяшка. Та й

188
цього виявилося замало: щоб благополучно заверши-
ти роботу і зберегти усі дані, програма вимагала дати
їй ім’я. Перше, що спало на думку – це «Тетяна». Я ще
трохи поміркував і вирішив, що значок з такою назвою
на робочому столі одразу ж привертатиме увагу. Тому
нехай буде... «Вікно». Програма погодилася на запропо-
новане ім’я й успішно завершила роботу, а я занурився
в повідомлення ВКонтакті. Від одного Андрія надійшло
цілих шість повідомлень. Почав з останнього.
«Серж, доки ти рятував від погибелі сільське гос-
подарство, я став запеклим геймером, щоб не впас-
ти в депресію через ту чортову програму, яку так і не
спромігся зліпити до купи».
Андрій отак завжди пише, як балакає, – все одним
реченням. Сам чорт ногу зламає, доки втямиш, що він
хоче тобі сповістити. Втім, далі було краще.
«Але ці цяцьки невдовзі набридли. Ти ж мене зна-
єш! А нудьга така, що хоч виходь на балкон і кукурікай.
Я тобі скажу, що телевізор тупить капітально. Днів зо
три, лежачи на дивані, я сканував усі 368 телеканалів.
На четвертий день ледь не забув, як розмовляти. При-
кинь! Предки хотіли заперти мене до дитячого оздо-
ровчого табору. Чуєш, це щоб я ходив там «в колону по
чотири» з піснею! Чудні вони. Якось на вихідні пішов
з дому просто вештатися містом. Нудьга смертельна.
Обійшовши весь вокзал, забрів до поштамту. Ти ж зна-
єш, це така здоровезна будівля на Привокзальній пло-
щі. Думаю, позаглядаю ще там. Дивлюсь, кілька чоло-
віків товпляться біля одного з віконець і жваво щось
обговорюють. Я підійшов ближче. Прислухався, мова
йшла про футбол. Чого б це вони на пошті заходилися

189
футбол обговорювати? Знайшли місце! Коротше, як
з’ясувалося, вони робили ставки в грі «Спортпрогноз».
Один із чоловіків помітив, як я зацікавлено слухаю,
й охоче пояснив мені правила гри. Я не зовсім вто-
ропав. Сам знаєш, що з першого разу важко в’їхати
у справу. Вдома зазирнув до інету – і все зрозумів.
Умови гри прості як двері: необхідно вгадати, хто із
вказаних в білеті команд виграє. Витрати складають
всього лише одну гривню, а прибуток, якщо вгадаєш
результат, від п’ятірки до двадцяти тисяч, а то й більше.
Коротше, я капітально підсів на цю забаву, бо одразу ж
виграв 200 гривень. Швидше повертайся і приєднуйся.
Твій батько про футбол знає геть усе. А інформація –
це гроші. Зрозумів?»
Таких довжелезних повідомлень Андрій ще ніко-
ли не писав, а це значить, що він серйозно захопився
грою.
Стривай! А якщо в цій справі задіяти «Вікно»! Це ж
скільки грошей можна отримати!!! Перед очима по-
стало все багатство супермаркету «Електроніка». Зви-
чайно, може, ще нічого й не вийде. Однак перспектива
окрилювала! Ні, так і збожеволіти недовго, якщо не
навчитися керувати емоціями. Спробував далі читати
пошту. Та де там!
– Сергію, мені вже не раз попадалися на очі статті
в газеті про те, що довго сидіти за цією заразою шкід-
ливо для здоров’я, – кахикаючи, пробасив дідусь і по-
човгав надвір, щоб затягнутися сигаретою.
– У твоїх газетах такі дурниці пишуть, що й козі
в голову не збреде, а от цигарки – це вже точно, що за-
раза, – втрутилася бабця.

190
 – Справді, бабусю, комп’ютер шкодить.
– От бачиш, – озвався дідусь з порогу.
– Бабусю, кажіть, що вам допомогти? – я вирішив за
роботою відволіктися від надокучливих і хвилюючих
думок.
– Вік довгий, ще наробишся. Йди краще провідай
своїх хлопців. Після обіду отримаєш завдання, коли
вже так хочеш.
Дідусь дістав з горища старі покришки, колеса й по-
чав ремонтувати велосипед.
«Бо людина без транспорту в епоху атома – це гни-
ла лежача колода», – так він говорить.

* * *
Не змовляючись, усі зібралися в Дмитра на веранді.
Про стихію, що наробила стільки лиха, не говорили
хіба що коти. Та головною подією для нас було те, що за
одну ніч не стало Глибокої Криниці. Хутірець вигорів
начисто. Їм важко було в це повірити, а мені, як свідку
подій, ще важче змовчати. Так кортіло вразити Оксану!
Але ж я стримувався.
– Гайда на Ворсклу! – запропонував Олег. – Неза-
баром уже й літу кінець.
– Хороша ідея! – я охоче підхопив пропозицію.
– Тільки прихоплю покривало: страх не люблю ле-
жати на піску, – мовив Дмитро.
– Гляньте – ось він, перед вами зманіжений циві-
лізацією мешканець великого міста-мегаполіса Коно-
топ, – жартував Олег.
Та скупатися нам того дня не судилося. Саме в той
момент, коли ми обговорювали, який напій купити

191
з собою на річку, в Олега задзеленчав мобільний. Ми
зрозуміли, що телефонував батько. Радісне обличчя
хлопця спохмурніло, він щось намагався заперечувати,
але батько не хотів і слухати. Балачка тривала недовго.
Кисло посміхаючись, Олег обвів усіх поглядом.
– Ну, кажи вже! Що трапилось? – не витримав Дмитро.
– Предки в дорозі. За три години будуть у Ліщинів-
ці. Їм закортіло придбати путівку до Болгарії.
– Ось як! – зойкнула Оксана.
– Щастить же тобі! – сказав Дмитро. – А ми тут ціле
літо, як на засланні.
– Я спробував батькові пояснити, що мені й тут не-
погано, а він і чути не хоче, – зітхнув Олег. – До їхнього
приїзду треба спакувати торбу.
– Ти вже не повернешся? – запитала Оксана.
– Не знаю.
– Ну, путівка, мабуть, на два тижні та плюс дорога.
Якщо й повернешся, то вже нікого тут не застанеш, –
Дмитро швидко розклав усе по полицях.
– Ні скутера, ні ноутбука... Від нудьги ми тут збо-
жеволіємо, – вів далі Дмитро.
І тут я зрозумів, що змінюючи «Події реальні» на
«Події бажані», не передбачив те, що ноутбук зникне
разом з Олегом. А дії, які я запрограмував у течці «По-
дії бажані» будуть потребувати доповнень. А компа на
той час уже не буде. Цікаво, чим все це скінчиться.
Добре, що якимось дивом (мабуть, автоматично)
серед речей, які я прихопив із собою на літо в Ліщи-
нівку, була флешка.
Я й перекинув з Олегового компа «Вікно» і став
чекати розвитку подій.
 НА МИЛУВАННЯ
НЕМА СИЛУВАННЯ

Потяглися сірі одноманітні дні. Якщо чесно, то Олега

з його витівками й незмінним веселим настроєм нам не
вистачало.
Зазвичай після обіду ми виїжджали велосипедами
до Ворскли, а вечорами, запасаючись насінням, сиділи
на лавочці біля Оксаниного двору і розповідали кожен
про своє місто, про клас, про школу. Звичайно ж, зга-
дували пригоди нашого літа, яке так стрімко добігало
кінця.
За цей час кожен з нас вилущив щонайменше по
мішку насіння, з’їв причеп кавунів з динями і стільки ж
яблук з грушами. Овочі та фрукти ми збирали по всіх
ліщинівських садах та городах, бо не будеш же красти
щовечора в одного й того ж господаря, адже нестача,
сягнувши критичної кількості, стане помітною. А це
вже подія, що приверне увагу всього села. Винуватців
знайдуть одразу ж, бо дітвори, яку можна в цьому за-
підозрити, окрім нас, у селі немає.
Після соняшникового насіння, десь о десятій вечора,
ми вирушали на пошуки десерту. Дмитрові було лячно,
а мені після всіх пригод це було приємною прогулянкою.

193
Тож він лишався стояти на шухері, а я прочісував баш-
тан і швиденько вертався зі здобиччю.
Та згодом такі посиденьки й походеньки Дмитрові
набридли, і він перестав приходити, мовляв, бабуся гні-
вається, що він десь вештається ночами. А ввечері йти
одному до Оксани я ніяк не наважувався. Так і нидів
кожен наодинці. Схоже, що програма ніби й розпочала
діяти, але чомусь зволікає з найважливішими для мене
епізодами.
Мене не полишало передчуття, що флешка, куди
перекочувала програма, має десь пропасти. Тому я що-
дня перевіряв, чи вона на місці. Приємно було тримати
її в руці й уявляти, що там, на крихітному просторі
причаїлись неймовірна сила, здатна поміняти місцями
день і ніч. Але без компа, без затиснутого в лівій руці
цвяшка ця сила була всього лише мертвим ієрогліфом.
Поряд із флешкою, в маленьку кишеню дорожньої ва-
лізи поклав дбайливо згорнутий талісман Дмитра. По-
вернусь до Харкова – одразу ж заламіную цей папірець.
Вже не один раз я заходився розмірковувати, чи
варто про все, що зі мною трапилося, розповідати
Андрієві. Звичайно, я гадав, що не слід цього роби-
ти, але як пояснити, звідки в мене взялася програма?
Питань виникало чимало, і всі вони виявилися доволі
непростими. Як їм дати раду?

* * *
– Серж, я більше не можу. Ще годину – і я від нудь-
ги збожеволію, – скаржилася телефоном Оксана.
– Ще не все так кепсько, адже ти не одна.
– Тоді запропонуй що-небудь.

194
 – Зайду до тебе, і підемо до нашого алхіміка, – запро-
понував перше, що спало на думку.
– Я хочу на Ворсклу.
– Даруй, у мене скутера немає.
– Так на велосипеді...
– Тобто?
– Вдвох на одному велосипеді. Посадиш мене на
багажник. Я ж легенька, як Дюймовочка.
– Давай!
– Я чекаю. Хочеш, то попередь нашого Дмитрика,
нехай збирається, щоб не чекати півгодини у нього під
двором.
– В Конотопі, мабуть, усі такі вайлуваті.
– До зустрічі.
Нарешті! Програма почала виконувати моє завдан-
ня. Це добре, та не зовсім. Оскільки необхідно час від
часу до обставин, які складаються, вносити коректи-
ви. А компа немає! І тепер, стиснувши в руці флешку,
я схвильовано міряв кроками кімнату. Ось він лікоть,
та не вкусиш. Чи не мотнутися великом до Тростянця.
Там, напевно, є інтернет-клуб. І, звичайно, я приверну
до себе увагу присутніх, якщо сяду до компа з цвяшком
у руці. Ні, цей варіант не годиться.
Мені на радість, Дмитро відмовився їхати на річ-
ку. Велосипед, відремонтований дідусем, став як но-
вий: пофарбований у синій колір, нове сідло, а добре
змащені-перемащені підшипники, ролики та решта
деталей перетворювали їзду на політ лайнера. Просто
пісня, а не велик!
Оксана чекала за двором на лавочці. Побачивши
мене ще здалеку, вийшла на дорогу, а коли я порівнявся

195
з нею, дала знати, що не варто зупинятись, і на ходу
пір’їнкою злетіла на багажник. Звичайно, на скутері
було набагато швидше, але, зрештою, куди нам поспі-
шати? Я налягав на педалі, а Оксана скаржилася: «Час
збиратися до школи. Так уявляєш, Серж, моя мамця
планує шопінг на шкільному базарі. Я ледь телефон
з рук не випустила, коли дізналася. Вона ніби й забула,
що я вже давно не навчаюся в молодших класах...»
Оксана таки наполягла заїхати до Дмитра, мовляв,
вона сама спробує його переконати скласти нам ком-
панію.
– Не хочеш з нами? Слухай, Дмитре, це вже серйоз-
ні симптоми, – жартувала киянка.
– Візьми книжку з собою. На березі почитаєш, –
порадив я.
– Нічого ви не тямите, – зітхнув Дмитро. – Читати
таку літературу на березі річки, де то гуси гелгочуть,
то вітер шарпає сторінки, а там, гляди, й ви здіймете
галас – це варварство. І взагалі, чого це я перед вами
виправдовуюся?
– Не ображайся, дурненький, я жартома, – лагідно
усміхнулась Оксана. – Краще розкажи нам, що ти в них
таке цікаве надибав?
– Якщо розповідати, то й дня не вистачить. І ви не
зрозумієте, – відповів Дмитро, підвівся, мовчки прой-
шовся туди-сюди і повів далі. – Але таки скажу. Ви
повинні це знати. Літо закінчується. Всі ми скоро
роз’їдемося, і невідомо, чи колись побачимося. Тому ви
повинні дещо знати. Сприймати на віру чи ні – спра-
ва ваша. Але знайте, що на світі не має нічого дивно-
го, тобто аномального, бо всьому є пояснення. І наші

196
пригоди – це не пригоди, а закономірні події. Багато-
вимірний простір, щоб ви знали, це не вигадка фан-
тастів, а така ж реальність, як і той вимір, в якому ми
з вами живемо, в межах якого існує наш світ. Навколо
нас, на мікроскопічній відстані один від одного, іс-
нують інші світи. Це гіпотетично доведено науковця-
ми. Сподіваюся, ви чули про неймовірні можливості
нанотехнологій? Так от, учені обіцяють, що застосу-
вання нанотехнологій дасть змогу радикально змінити
умови людського життя на краще. Але все, чим нахва-
ляються вчені, успішно застосував ряд цивілізацій на
Землі набагато раніше за нас. Коротше, – Дмитрові, ма-
буть, здалося, що нам не цікаво, і він спробував викла-
дати думки простіше: – Все те, що ми звикли називати
магією, – це і є загублені або ж навмисне приховані
знання. Долати космічні відстані за секунду, проходити
крізь стіни, читати думки інших і передавати їх на від-
стані – все це було, є і буде. Ви ж самі ось нещодавно
переконалися в цьому, – Дмитро на секунду замовк,
дивлячись на мене.
Я подумав, що це умовний знак проілюструвати
його слова прикладами, але він продовжив:
– Рецепт чудес дуже простий, але доступний не
кожному. Приміром, можна передбачити своє май-
бутнє шляхом поєднання двох елементів таблиці Мен-
делєєва. А ми все торочимо, що все це не що інше, як
чорна магія, чаклунство! Колись люди вважали блис-
кавку проявом гніву богів. Нам нинішнім це смішно,
бо ми знаємо про електрику, плюс і мінус і все таке.
Але нас насторожує, коли хтось ніби читає твої думки
або коли ми зустрічаємося з привидами. Ми боїмося

197
полтергейстів та інших загадкових явищ тільки тому,
що не можемо зрозуміти їхню природу, яка насправді
доволі проста. Зараз спробую вам це пояснити. Навко-
лишній світ є матеріальним і водночас нематеріальним,
тобто видимим і невидимим.
– Чекай! Це ти загнув. По-твоєму, я нематеріальна?
Така собі повітряна фея з Києва? А захочу – стану ону-
кою Оксаною баби Сльозки? Хороша казка, але не для
нашого віку. Збирайся, Дмитрику, краще з нами, бо ти
схибнешся остаточно, начитавшись своїх талмудів, –
порадила Оксана.
– Це не так легко зрозуміти, – стомлено зітхнув
Дмитро. – От через те, що ти є одночасно і повітряною
феєю, і онукою баби Сльозки, можна змінювати світ
навколо зусиллям власної свідомості. Я от вичитав,
що людина бачить тільки те, в що вірить. І це, Оксано,
пояснює твоє ставлення до всього того, що я гово-
рю. Ти віриш в існування привидів, от ти їх і бачиш,
але насправді це ніякі не привиди, а інший, ніким не
досліджений вид матерії. Добре, на сьогодні досить.
Помізкуйте над почутим. Принагідно продовжимо
бесіду. А тепер мені пора. Ні, чекайте, – спохопився
Дмитро. – Забув сказати, що жалюгідні потуги вчених
усього світу щодо запуску адронного колайдера з точки
зору древніх цивілізацій просто смішні. Це все одно,
що лівою ногою чухати праве вухо, оскільки можли-
вості, що нібито будуть досягнуті завдяки колайдеру,
в тому числі і подорож в минуле чи майбутнє, можуть
бути реалізовані набагато простіше. Все це давно за-
стосовують окремі люди, не виходячи з квартири. Тому
цей проект приречений, бо не можна посадити дерево

198
догори корінням. Хочете, давайте поб’ємося об заклад?
На сто кіло шоколадних цукерок?
– Та я й не знала про те, що ти говориш, як його...
кола…
– Колайдер, – посміхнувся Дмитро. – Ти стовідсотко-
во чула, але не звернула уваги, бо тебе це не зацікавило.
Цю новину навіть бабусі обговорюють, бо хтось пустив
чутку в газетах та по телебаченню, що момент запуску
колайдера обернеться кінцем світу. Насправді ж це гра
великих дядьків-фізиків у пісочниці.
– Я у фізиці, як свиня в апельсинах, – байдуже мах-
нула рукою Оксана. – Тому й не дивно, що до цього
часу про це нічого не чула. Як на мене, то моделювання
одягу – це наука, яка варта хоч якоїсь уваги, а решта, як
ти говориш, гра великих дядьків у пісочниці. Дмитре,
ось краще послухай, що я тобі скажу. Чому ти не хочеш
з нами відпочити? Незабаром скінчиться заслання, по-
вернешся до свого Конотопа, законсервуєшся у своїй
квартирі й читай хоч до чортиків, а в перерві між чи-
танням будеш що згадувати? Літо, друзів і Ліщинівку.
– Я незримо з вами. Побачимось.

– У Дмитра стріха зовсім з’їхала. Шкода. Що з ним

буде далі? Як ти гадаєш? – зітхнула Оксана, вмощую-
чись цього разу не на багажнику, а попереду мене, на
рамі. – Крути педалі, Сержику. З усіх засланих на цей
безлюдний острів у степах України одні тільки ми ще
не втратили здоровий глузд.
– Не звертай уваги. Звичайне захоплення, що з ча-
сом мине. На зміну з’явиться щось інше. Мені це зна-
йомо. Знаєш, буває, у щось як вчепишся, і здається,

199
що нічого кращого на світі не існує. От, наприклад, ми
з товаришем захопилися написанням комп’ютерних
програм.
– Тю на вас! А я вже думала, що закохалися в одну
й ту ж дівчину з паралельного класу.
– Трагедію любовного трикутника мені довелося
пережити ще в дитячому садочку, – збрехав я, щоб по-
казати себе бувалим хлопцем.
– Невже вона більше відтоді не повторювалася? –
поцікавилася Оксана, різко повернувшись до мене.
Велосипед захитало, і ми ледь не гепнулися.
– Керманичу, тримай рівновагу! – жартувала вона
і, вдаючи, що допомагає міцніше тримати кермо, по-
клала свої руки на мої.
– Повторювалася, – пробурмотів я, шаленіючи від
дотику її рук. Тепло долонь додало стільки сили, що
я би запросто прийшов першим в олімпійських вело-
перегонах.
За селом в обличчя війнув лагідний вітерець, тен-
дітно перебираючи зачіску Оксани: волосся приємно-
лоскітно торкалося мого обличчя.
– А ти не закохуйся в тих дівчат, за якими хлопці
всього класу табуном бігають. Мабуть, ти легко під-
даєшся впливу інших. От придивися – і побачиш, що
в класі є дівчата набагато симпатичніші, ніж та топ-
модель, за якою всі упадають.
Так, за розмовою, велосипед докотив нас до річки.
Улюблене наше місце на березі було безлюдне, і тільки
ген, під соснами, що підступали аж до самої води, на
мілині весело плюскотіла дітлашня.
– Заходь. Вода тепла, – простягнув я їй руку.

200
 – Олежик, а ти і сьогодні…. ой! – зашарілася Окса-
на. – Серж, навчи мене плавати, а то Олег вчив-вчив,
та так і не довчив.
– Не хвилюйся. Це легко.
– Я вже вмію трохи плавати, – з усмішкою додала
вона, – сокирою.
Промовлене кілька разів ім’я Олега впало краплею
чорної фарби на веселкові барви мого настрою.
Проте я вирішив не здаватися і вперто, напролом
іти до мети.

Ввечері, коли вже стемніло, в бабусиному квітнику

позрізав усі троянди. Всього вийшло вісімнадцять кві-
точок. Одну довелося викинути, бо ж дарують непарну
кількість. Повертів на всі боки букет: вигляд у нього
був доволі миршавенький. Що робити?
Додати букету вишуканої пишності довелося за ра-
хунок чужих квітів. Я пригадав, що на чиїхось городах,
коли крав кавуни, бачив розкішні квітники. Не гаючи
часу, майнув старими маршрутами. Зібраний врожай
виявився багатим: у руках я тримав справжнісінький
сніп зі ста й однієї троянди. Взяв його в оберемок і ни-
щечком, попід парканами, щоб нікому не потрапити
на очі, став прокрадатися до Оксани. Добре, що після
аварії на підстанції в нашому селі перегоріли всі лам-
почки на стовпах. Коли-то тепер їх замінять!
У заповітних вікнах мигтіло світло телевізора. О та-
кій порі баба Сльозка вже спить, а Оксана не може
відірватися від зомбі-ящика. Що там цікавого? Всього
чотири програми! Я в Харкові маю кількасот, а диви-
тися нічого.

201
 Трояндовий сніп я розділив на дві рівні частини.
Першу частину розтрусив прямо на порозі. Одна квітка
виявилася зайвою. Та я і їй знайшов місце: просунув
у ручку дверей так, щоб коли двері відчиняться, то
стебло квітки тріснуло навпіл і впало додолу, вказавши,
де лежать інші.
Решту оберемка залишив. Пробрався під вікно і ти-
хенько постукав. Крізь щілину у фіранках побачив, як
Оксана сполохано здригнулась і прикипіла поглядом до
вікна. Господи, хоч би не здійняла лемент! Ще побіжить
до бабусі. Постукав удруге, трішки сильніше. Вона під-
велася і попрямувала до дверей, а не до кімнати, де спо-
чиває бабуся. На подвір’ї спалахнуло світло.
– Хто там? – запитала несміливо. – Якщо мовчите,
то якого біса було гримати по вікнах? Ой лишенько! –
завмерла вона від несподіванки на порозі.
Смішно було спостерігати за нею зі схованки під
кущем глоду. Посміхаючись, Оксана роздивлялася квіт-
ковий килим. Потім зібрала докупи троянди, закрила
на защіпку двері й вимкнула світло.
Я полегшено зітхнув, бо від сидіння навпочіпки
вже почали затікати ноги, і знову перебрався до вікна,
щоб спостерігати далі. В кімнаті її не було. Напевне,
десь на кухні чи на веранді шукає трояндам підходящу
посудину.
Гаразд, почекаю. Тепер можна розслабитися. Єдине,
що мене гнітило, так це думка про те, що о цій порі моя
бабуся встає, щоб прийняти якісь там пігулки. Звичай-
но ж, вона зверне увагу на порожнє ліжко. А година
вже пізня. Ще, чого доброго, підніме дідуся, мовляв,
іди шукай хлопця. Моя уява так розвинула цей сюжет,

202
що я вирішив діяти за прискореним сценарієм. Не че-
каючи, доки Оксана знову всядеться перед телевізором,
дістав з кишені мобільник і набрав її номер.
– Серж, привіт! Ти не спиш?
– Ні. Я стою на твоєму порозі.
– Так це ти?! Прикольно. Чекай. Я миттю.
Знову увімкнулося світло, клацнула защіпка. Окса-
на відчинила двері, хотіла щось сказати, та так і стала
як укопана.
– Тримай, це тобі, – я простягнув їй решту троянд.
– Оце так учудив! Мені ще ніколи не дарували стіль-
ки квітів! Круто!
Не гаючи й секунди, я обійняв її рукою за плечі,
прихилив до себе й поцілував. Не знаю, може, тієї миті
шпичаки троянд боляче вкололи їй руки чи причиною
тому була моя раптова нахабність – але букет випав з її
рук і розсипався на дошках порогу. Я очікував почути
стриманий коментар з приводу мого поцілунку. Але
вона не мовила ні слова й ніжно торкнулася устами
моєї щоки, поклала руки мені на плечі, притулившись
до мене всім тілом.
– Школярик ти мій. І цілуватися ще не вмієш, –
прошепотіла вона, міцніше обійняла і схилила голову
мені на плече. – Так добре, правда? Ти молодець. Роз-
повім дівчатам у школі – нізащо не повірять. Чекай.
Зараз я їх віднесу, а потім вийду, і ми ще посидимо на
лавочці.
Додому я потрапив близько дванадцятої. Бабуся
скаржилася, що в неї розболілося серце від усяких ду-
мок, де мене носить. Я збрехав, що засидівся у Дмитра
і, як той кіт, що нашкодив, нищечком шаснув до ліжка.

203
 Тієї ночі мені наснився смішний сон: я бачив ко-
лайдер! Який він є насправді, я не знаю, але певен, що
то був саме колайдер, а не щось інше. Ми з Дмитром
прогулювалися біля нього, оглядаючи кілометри різно-
кольорових дротів та блоки мікросхем. Блукали про-
сторими залами, йшли кудись довгими коридорами-
лабіринтами. Потім виник незнайомець і представився
нанотехнологом першої категорії. Мені він одразу не
сподобався, а от Дмитро з ним знайшов спільну мову.
Я прислухався до їхньої розмови, але нічого не втямив.
Згодом мені це набридло, я смикнув Дмитра за рукав,
мовляв, ходімо вже! Я зустрівся поглядом із чоловіком,
і стало ясно: від нього слід негайно втікати. Незнайо-
мець здогадався про наші наміри, міцно схопив за руки
і силоміць потягнув до дверей. Дмитро якоюсь незро-
зумілою мовою благав відпустити нас. А мене пройняла
така злість, така ненависть до цього типчика! З усієї
сили я влупив його ногою в живіт, а потім як затопив
у пику – він так і зсунувся по кахляній стіні на підлогу,
а ми кинулись навтьоки. Дмитро волав позаду, щоб
я був обережний і не забіг у коридор, який є частиною
колайдера, бо там розум людини перепрограмовується
на сприйняття іншого виміру часу та простору. «Вмить
станеш шизофреніком! Напівфабрикатом!» – горланив
Дмитерко. Мов з-під землі винирнув цілий гурт нано-
технологів. Вони обступили мене з усіх боків і почали
вимагати: віддай «Вікно»! Дивом вирвався з оточен-
ня. Кілька чоловіків кинулись наздоганяти. Зрештою,
найпрудкіший з них наздогнав мене й міцно схопив за
плече. Я несамовито заволав і прокинувся. Відкриваю
очі – навпроти мене сидить дідусь.

204
 – От бачиш, добігався ночами, а тепер чорти сняться.
Доброго ранку. Доки не попався бабусі на очі, зізнайся:
невже тобі було мало тих троянд, що вдома ростуть?
– Я зрізав тільки бабусині.
– А хто на чужих городах?
– І там також моя робота. Винен, – я вирішив ска-
зати все, як є, і схилив голову на подушку, як на плаху,
мовляв, карайте, якщо не жаль.
– На греця тобі стільки?
– Хіба я винен, що мені подобається дівчина?
– А хто ж, по-твоєму, винен? Дівчина?
– Ні.
– От бачиш, з усіх винних лишаєшся тільки ти. Ска-
жи чесно: хлопці допомагали тобі?
– Я сам. Олег вже давно поїхав, а Дмитра після
дев’ятої вечора бабуся за хвіртку не пускає.
– Тобі, бешкетнику, цього разу пощастило: на вра-
нішньому сході баби одностайно дійшли висновку, що
це скоїли якісь гастролери з Тростянця. Вночі наскочи-
ли на село, скосили всі троянди, а вранці відвезли до
Сум на базар. Але знай, що шила в мішку не сховаєш.
Твоя ж красуня з Ліщинівки? Ну так от, сусіди чи хтось
інший ненароком помітять квіти. Вона ж їх у погребі
не триматиме? От тоді готуйся. Вставай, вже сніданок
холоне. Бабуся бідкається, що довго спиш.
Я полегшено зітхнув: гроза, начебто, має оминути
мене. Впевнений, баба Сльозка не стане виставляти на
поганьбище свою онучку. А от колайдер не йшов з голо-
ви. По-перше, чи такий він, яким бачив його уві сні? По-
друге, чи далеко просунулись наукові дослідження на-
нотехнологів щодо маніпуляцій з минулим і майбутнім?

205
От шкода, що не маю під рукою інету. Вчені всього світу
ламають голови над проблемами, а вирішення спокійні-
сінько зберігається на моїй флешці. Нобелівський лау-
реат у тринадцять років! Оце так сюжет!

Дмитро сидів у книжковій облозі, а ми з Оксаною

щодня їздили на Ворсклу. А вечорами, взявшись за
руки, блукали тихими сільськими вуличками. Тепер
замість троянд я дарував айстри. Їх у Ліщинівці сила-
силенна. Коли вони розквітають, то моя бабуся каже,
що сонця побільшало.
– Спасибі, Сержику. Це сумні квіти.
– Отакої! Скільки вечорів приносив – і нічого, а сьо-
годні квіти раптом сумні!
Переміни в її настрої я помітив ще з самого ранку,
коли ми ходили до лісосмуги збирати шипшину. Я ці-
кавився, що трапилось, але вона делікатно відмовчува-
лась. Втім, всяке буває: може, бабця нагримала, а може,
просто настрій зіпсувався. Чого лізти в душу? А от
«сумні квіти» мене зачепили.
– Квіти не можуть бути сумними. Хіба що в руках
сумних людей, – заперечив я.
– Айстри – це провісники осені. Надворі ще літо,
а вони попереджають, що скоро осінь. Не люблю час
падолисту й дощів.
– І я не люблю, бо школа починається.
– А тепер і літо не люблю, – сказала дівчина й відве-
ла погляд вбік. – І Ліщинівку не люблю, і все, що з нею
пов’язане, бо…
Вона раптом розплакалася, сховавши обличчя в до-
лоні. Я розгубився й не знав, чим зарадити. Обійняв за

206
плечі, але вона відсахнулася, підвелася з лавочки й віді-
йшла на кілька кроків.
– Оксано, що з тобою?
– Зараз все поясню. Ось заспокоюся...
Вона сіла поряд, взяла мою руку. Вся тремтіла, аж
мені холодно стало.
– Візьми, накинь на плечі, – я простягнув свою спор-
тивну кофту.
– Мені вже нічого й нікого не треба. Вибач, Серж.
– Не розумію, ти про що?
– Про все. Про троянди, про купання, про поцілун-
ки. Вибач.
– ???
– Вибачаєш?
– Тобто?
– Забудь мене і все, що було поміж нами. Як тобі
це пояснити? – зітхнула Оксана. – Я вважала, що наші
стосунки з Олегом – це просто гра, розвага. А як тільки
він поїхав, то мені стало його бракувати. Я все часті-
ше й частіше про нього думала, згадувала. Він не міг
телефонувати, бо за кордоном дорогий роумінг, і слав
есемески. Я їх читала, як молитву, як замовляння, сто
разів на день. А потім з’явився ти, вірніше, ми стали
разом проводити час. Я сподівалася, що це якось ви-
тіснить мої думки, але сталося навпаки: я ще частіше
стала його згадувати...
– О’кей! – я різко підвівся, бо здавалося, що моє
серце ударами розіб’є груди. – Можеш далі нічого не
говорити.
Ми стояли один навпроти одного, так близько,
що я відчував на обличчі її уривчасте тепле дихання.

207
Важко було змиритися з думкою, що вже більше ніколи
не відчую його так близько.
– І ти пробачиш мене? – запитала стиха.
– Пробачу.
Оксана обійняла мене й знову розплакалася.
– Заспокойся. Адже ми про все домовились.
– А ти як? Я ж тобі подобаюсь?
– Подобаєшся.
– То що ж тепер?
– Нічого…
– Ти вибачаєш?
– І ти мене також вибач.
– Ти ні в чому не винен.
– Винен. І не менше за тебе.
– Ти мужній, – підвела погляд Оксана.
– Не перебільшуй. Ти добре вчинила, що остаточно
розібралася у власних почуттях.
– До завтра? – запитала Оксана.
– До завтра. Насильно не полюбиш, – прошепотів
я їй услід, пригадавши десь вичитану мудрість, зміст
якої зрозумів аж ось коли, і почвалав додому.

Що я тільки не передумав тієї ночі!

Вірно говорила Тетяна, що не кожне бажання варте
того, щоб збутися. Ясна річ, що нелегко буде все отак
воднораз взяти і обірвати. А щоб менше прислухатися
до щему в серці, слід чимось зайнятися.
В селі, перегукуючись між собою, заспівали перші
півні.
А вранці мене розбудив бадьорий батьків голос.
– Вставайте, графе, на вас чекають великі справи.

208
 – Нехай би ще хлопець подрімав, – мовила бабуся.
– І так все літо проспав. Пора за діло братись.

Наспіх поснідавши, я осідлав велосипеда і помчав

до Дмитра прощатися. Ми обмінялись мейлами. Жар-
туючи, обіцяв йому, що буду набридати своїми питан-
нями про таємні знання древніх цивілізацій.
Завітав і до Оксани. Обом було ніяково. Вона, на-
певне, думала, що я заїхав до неї просто так, як завжди.
– Можна я тобі телефонуватиму час від часу? На-
приклад, привітаю з Новим роком, з Першим вересня?
До речі, а коли в тебе день народження? – я першим
порушив мовчанку.
– Чотирнадцятого січня. А в тебе?
– Тридцять першого грудня.
– Цікаво! Ти народився на Новий рік, а я на Ста-
рий Новий рік. Зазвичай зранку бабуся тебе наванта-
жує дорученнями по господарству, а що ж сьогодні? –
запитала Оксана.
– Від’їжджаю через годину. Заїхав, щоб попроща-
тися.
– Так несподівано?
– Несподівано все розпочалося, несподівано й скін-
чилося.
– Неправда. Все продовжується. Ми будемо спілку-
ватися, писати одне одному ВКонтакті. А наступного
літа постараємося з’їхатись усі до Ліщинівки. Хоча б на
тиждень. Обіцяєш? – запитала Оксана.
– Обіцяю.
– Нас подружило тутешнє літо, а ти говорив «за-
слання». Пригадуєш?

209
 – Так. Стільки пригод...
– До того ж яких!
В мене задзенькав мобільник: це батько нагадував,
що мені вже час повертатися.
– Тато переживає. Сьогодні вранці приїхав. Він по-
спішає назад до Харкова.
– Як швидко все минуло. Не віриться. Чи зі мною
все це було?
– Прощавай.
Оксана міцно мене обійняла.
– Прошу тебе, не ображайся, не тримай ні образи,
ні зла. І не зникай, – прошепотіла вона.
– І ти також.
Я підійняв із землі велосипед, кисло посміхнувся,
підморгнув на прощання і наліг на педалі.
Ось так скінчилося моє сільське літо. Наче сон чи
якийсь фільм, після перегляду якого хочеться побути
на самоті. Всю дорогу ми їхали мовчки.
Зате коли наш «Москвич» допхався до Харкова, на-
стрій вмить змінився: я радів зустрічі з містом, як ра-
діють довгоочікуваному побаченню зі старим другом.
 НЕ В ГРОШАХ ЩАСТЯ

Батько допоміг занести валізи, розігрів обід, нака-

зав як слід відшкребтися в ванній і нікуди з квартири
не ходити, доки мати не повернеться з роботи. Доки
тато розігрівав обід і перекладав одяг з валізи в корзи-
ну для прання, я шаснув до кімнати й увімкнув комп.
Я з нетерпінням чекав, коли залишуся в квартирі
один. Швидко, але без апетиту, проковтнув їжу й по-
обіцяв, що сам приберу зі столу та помию посуд.
Чи спершу зателефонувати Андрієві? Чи поринути
у «Вікно»? Зрештою, зупинився на тому, що харків-
ський період життя слід розпочинати з розмови з Ан-
дрієм. Слід домовитися про деталі нашого проекту під
назвою «Спортпрогноз». Доки ми говорили, програма
з флешки успішно перекочувала до комп’ютера. Чесно
кажучи, я хвилювався: а раптом якісь фрагменти не
збережуться? Що тоді? Цей процес був для мене таким
самим, як для хірурга пересадка серця.

Гра, якою захопився Андрій, була стара як світ. У Хар-

кові десятки букмекерських контор щодня приймають
ставки від гравців на результати гри футбольних ко-
манд. Наприклад, за день чи за два до футбольного матчу

211
«Металіст»-«Шахтар» потрібно заповнити спеціальний
папірець, вказавши, хто стане переможцем, і внести що-
найменше п’ять гривень. Вгадав – отримуй купу грошей,
а не вгадав – плакали твої кревні. Крім того, виграші за-
лежали ще від того, скільки грошей внесеш. Наприклад,
ставиш дві гривні – в разі виграшу сума подвоюється,
і отримуєш чотири. Ставиш сто – отримуєш двісті. Зароб-
ляє той, хто ризикує великими сумами. Звісно, що у нас
з Андрієм ніяких заощаджень не було. Привабливішими
для нас виглядали умови футбольного тоталізатора. І ось
чому: маючи дві гривні за ставку, можна виграти (за умов
правильно вгаданих результатів) до ста тисяч гривень.
Сума виграшу коливається залежно від кількості зібра-
них грошей учасників розіграшу. Щоправда, тут ставки
приймаються не щодня, як в букмекерських конторах,
а, як правило, двічі на тиждень. Але куди нам поспішати?
Відтепер весь світ біля наших ніг. Навіть круті гравці Лас-
Вегаса безнадійно відстали від нас.
Старт гри ми запланували на завтра, бо наступний
день приймання ставок мав бути аж у п’ятницю. Стіль-
ки чекати – нереально. Андрій сумнівався, мовляв, по-
трібно придивитися, поміркувати, послухати бувалих
уболівальників. Але я таки переконав його. І застеріг,
що не слід виставляти напоказ наше захоплення. В таких
справах варто покладатися тільки на самого себе. Він
неохоче погодився, але справедливо зауважив: «Як же
ти будеш покладатися, коли ти ніколи не вболівав і зна-
єш назву тільки однієї команди – "Металіст", і то тільки
тому, що на вулицях Харкова під час футбольних матчів
з’являються фанати з пов’язками на головах і з шарфами
на шиях, на яких написана назва команди?»
Що я мав йому відповісти?

212
 * * *
Я часто позирав на годинник: необхідно встигнути
все зробити до того, як батьки повернуться з роботи.
Ще раз уважно переглянув умови ставок, перелік ко-
манд і, затиснувши в лівій руці цвях, відкрив «Вікно».
Програма працювала бездоганно. Хотілося деталь-
ніше ознайомитися з функціями програми, її мож-
ливостями, принципами дії, бо стільки часу минуло,
а я про неї маю лише поверхове уявлення.
Спочатку відкрив розділ «Події реальні», створив
у ньому нову теку «Спортпрогноз». Не втриматися та-
кож зазирнути до теки під назвою «Ліщинівка». Що ж
там зараз коїться? На подив, життя в селі ніскілечки
не змінилося без мене. Дідусь із бабусею сиділи на
ґанку, тішачись, який у них розумний пес, а Полкан
тим часом виганяв з двору сусідського півня. Дмитро
вперто студіював свої книги і невдоволено бурмотів,
коли бабуся наказувала приглянути за гусьми. Оксана
старанно мела віником подвір’я й водночас розмовляла
з кимось по телефону. Мені захотілося почути її голос,
побачити грайливу усмішку...
Справді, незвичайне літо в мене було цього року.
Сидячи в квартирі на п’ятому поверсі, мені здалося,
що я все літо провів у Харкові, нікуди не їздив, а все,
що було – наснилося. Буває ж таке: прокинешся і ще
довго не можеш второпати, чи ти ще уві сні, чи вже
в реальному житті?

Я клацнув мишкою і опинився в розділі «Події ба-

жані», створив течку «Оксана», помістивши туди свій
номер телефону. Програмі було цього замало, і вона

213
тут же порадила вказати бажаний час дзвінка. Нині –
за четверть третя. Не довго міркуючи, виставив рівно
15:00. Повернувся до теки «Спортпрогноз» у розділі
«Реальні події». За мить промайнули результати всіх
ігор, суми виграшних ставок, перелік футбольних ко-
манд, що мають зустрітися найближчими днями.
Я ще не визначився, що робитиму з грошима, не
подумав, як пояснюватиму батькам, звідки вони в мене
беруться, адже такі заробітки викличуть підозру як
з боку Андрія, так і з боку батьків. Але на все це ще
буде час.
Скопіювавши перелік футбольних команд, я ство-
рив нову папку в розділі «Події бажані». І тут я зайшов
у глухий кут: не міг зметикувати, як саме слід формату-
вати події? Яка команда повинна виграти і як це позна-
чити? Усі спроби програма коментувала доволі скупо:
«Неправильно заданий режим». Ось тобі й маєш! Аж
у жар кинуло. А я вже гроші почав рахувати. Та все ж,
якщо існує «Неправильно заданий режим», то пови-
нен існувати й «Привильно заданий режим». Озвався
мобільник.
– Привіт! Як доїхав? – впізнав голос Оксани.
– Нормально.
– Щасливий. Вдома. І одразу за комп’ютер?
– Так.
– Село пусткою стало. Ти мені телефонуватимеш?
– Як там Олег? Не давав про себе знати?
– Засипав есемсеками. Обіцяє восени приїхати до
Києва. І ти приїзди! Ото буде зустріч!
– Таке говориш, як наче це проїхатися з Ліщинівки
до Ворскли. Олега відпустять одного?

214
 – Та ні ж бо! Він з батьками. Вони часто навідують-
ся до столиці: батько якісь справи вирішує, а Олег за
компанію.
– Для Олега це реально, а мені годі й мріяти.
– Не сумуй. Рік пролетить швидко. Побачимось.
– Оксано, ти не уявляєш, як мені радісно чути твій
голос.
– Ти також телефонуй. Обіцяєш?
– Обіцяю…
Зв’язок раптово перервався. Схоже, в Оксани скін-
чилися гроші на рахунку. Мені стало соромно, що через
мене вона виговорила останнє. Якби не «Вікно», то
вона б і не зателефонувала. Але передзвонити не на-
важився, було ніяково. Все ж таки не слід зловживати
можливостями програми.

Потому розмовляв з Андрієм: обговорювали, на

які футбольні команди слід ставити. Так, за телефон-
ною балаканиною, непомітно плинув час. Незабаром
повернеться з роботи мама, а в мене ще нічого не го-
тово. Але як на диво правильне вирішення пробле-
ми спало на думку зовсім несподівано. Виявляється,
все дуже просто. Достатньо було перейти до розділу
«Події майбутні» й створити течку «Спортпрогноз».
Все це зайняло пару хвилин. І переді мною, в чітко роз-
графлених таблицях були розписані результати фут-
больних матчів на місяць, а може, й далі, я не рахував.
Я відсунув клавіатуру вбік і заходився переписува-
ти результати.
Андрій довго не наважувався зробити такі ж самі
ставки, як і я. Ледь не посварилися біля кіоску. І тоді

215
він вирішив питання так: не шкодуючи ще двох гри-
вень, зробив першу ставку по-своєму, а за другим ра-
зом – так, як радив я.
З того моменту час для мене зупинився. Тільки
й думок – про результати розіграшу.
Наступного дня я з’їздив до школи, щоб отримати
підручники. Потім занурився в інет, бо надибав купу
інформації про колайдер. Цей проект не давав мені
спокою. Зрештою, я ж повинен знати, чого варте моє
«Вікно» в порівнянні з дослідженнями науковців усьо-
го світу?! Безладно розкидана інформація в мережі
була схожа на смітник: поряд зі статтею професора
були побрехеньки про кінець світу, послання інопла-
нетного розуму і таке інше. Я перескакував із сайту на
сайт і поступово зрозумів таки мету, яку поставили
перед собою вчені. Отже, в моїх руках насправді був
такий собі колайдер в мініатюрі.
«Бажаєш прославитися? Отримати найпрестижні-
шу відзнаку – Нобелівську премію? – жартома звер-
тався я сам до себе. – Достатньо ворухнути пальцем –
і твоє прізвище стане відомим на весь світ». Далі я вже
знову, як колись, уявляв, що от Оксана, нудьгуючи на
дивані перед телевізором, перемикає телеканали й рап-
том – інтерв’ю зі мною. Звичайно, спочатку вона не
зверне уваги, бо шукатиме якихось розваг, а не випуск
новин. Та передачі про мене будуть усюди, як прези-
дентське привітання з Новим роком. І нарешті вона
впізнає мене. І тоді таке розпочнеться в її квартирі! Те-
лефоном сповістить усіх знайомих, що цей геніальний
хлопець – її добрий знайомий, і вона ось так запросто
може будь-коли мені зателефонувати, бо дзвінок від

216
неї для наймолодшого в світі Нобелівського лауреата –
найцінніша нагорода…
Гордість бентежила серце, а під лопатками проріза-
лися крильця. Хто його знає, як далеко зайшов би я зі
своїми фантазіями, якби не батьки, які повернулися
з роботи.
Втім, слава й визнання, щоправда меншого масшта-
бу, на мене чекали наступного дня. Спочатку був теле-
фонний дзвінок Андрія і його схвильоване: «Будь вдо-
ма. Я вже їду до тебе». А потім… потім… та чи можна
словами передати ту радість, яка була потім?! Чи можна
одразу повірити, що чотири тисячі гривень – наші? Ми
їх виграли!!!
– Та досить тобі стрибати! – першим прийшов до
тями Андрій. – Давай краще поміркуємо, скільки гро-
шей ми відкладемо на подальші ставки для гри, а скільки
витратимо на всілякі забаганки і що скажемо батькам?
– Найперше, що я придбаю, так це сканер.
– Вгомонися. Виграш буде не кожного разу.
– Андрію, у нас тепер грошей буде – як сміття. Уяв-
ляєш? Хоч на тисячу ноутбуків! Літак придбаємо! Все,
що забажаємо – вмить стане реальністю!
– Може, заспокійливого?
– Ліки не допоможуть. Їдьмо отримувати гроші.
І ми вирушили до офісу, жваво обговорюючи плани
на майбутнє. Доки узгоджували купу формальностей,
виявилося, що таку суму грошей нам без батьків не
віддадуть. Цього слід було очікувати. Тому я запро-
понував Андрієві, що надалі ми робитимемо ставки,
а батьки отримуватимуть гроші. Головне – з ними про-
вести роз’яснювальну роботу.

217
 – А якщо вже прийшли, то треба зробити ставки
на наступну гру, – запропонував я і дістав з кишені
папірець з майбутніми результатами.
– Чекай. Потрібно ж підготуватися.
– Я вже підготувався.
Андрій підозріло глипнув на мене, пом’явся й по-
годився.

* * *
– Сергію, напевне в тебе дар ясновидіння відкрив-
ся, – посміхнувся батько за вечерею. – Спробуй перед-
бачити ще щось.
– Поясни, як це тобі вдається? – цікавилася мама.
– Не знаю. Може, це випадково?
– От ми й перевіримо. Будь-який факт перестає бути
випадковістю, якщо він повторюється втретє. Це науко-
вий постулат.
Після вечері я вийшов до хлопців на подвір’я пога-
няти м’яча. І не підозрював, настільки цей крок вплине
на мою подальшу долю.
– Одягни шорти. На тебе дивитися без жалю не мож-
на, – благально мовила мама. – Спека під тридцять, а ти
в джинсах.
Довелось перевдягтися, бо справді ж я грати в фут-
бол зібрався, а не на прогулянку.

Вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Так

і знав, що це Андрій: йому не терпілося робити став-
ки.
– Давай через пару годин, – пробурмотів я у відпо-
відь.

218
 – Для певності звіримо годинники. На моєму десять
на десяту, – переживав він.
– Точнісінько так і на моєму.
– Гаразд. Чекаю на дзвінок.
Сон втік. Лежав, як на лаврах: мене цінують, вважа-
ють здібним. На біса мені Нобелівська премія. Краще
бути Ньютоном домашнім, ніж Ейнштейном світовим.
Сніданок проковтнув машинально, розмірковуючи
над тим, як би його завести розмову з батьками, щоб
підготувати їх до мого наміру придбати ноутбук.
Звично замуркотів комп. Та що це?! «Вікно» вперто
не хотіло відкриватися. Згодом збагнув – забув про
цвях. Стривай, а де він? Здається, в джинсах. Кинувся
їх шукати, але в кімнаті ніде їх не було. Перевернув усе
догори дриґом – як корова язиком злизала. Зрозумів,
що такі пошуки – це марнування часу, й зателефонував
мамі.
– Ти вже прокинувся? Поснідав?
– Поснідав. Скажи, куди ти поділа мої джинси?
Пригадуєш, я вчора ввечері…
– Я їх випрала.
– Мамо!..
– Не переживай, напевне, вони вже висохли. По-
глянь на балконі.
Я стрімголов кинувся на балкон. Так, джинси були
сухі, а кишеня, де був цвях – порожня.
– Сухі? – запитала мама.
– Мамо… мамо… Там, в кишені. Ти не бачила? В ки-
шені…
– Як і завжди, чого тільки не було в тих кишенях.
Навіть поїдений іржею цвях. Коли ти перестанеш…

219
 – Куди?! Куди ти його поділа?!!
– Викинула геть.
– Куди ти його викинула?
– У сміття. Чого ти так переймаєшся?
Я кинувся на кухню, але відро для сміття було по-
рожнє.
– А де сміття?
– На смітнику. Ранком татко виніс.
– Ну хто тебе просив? Самі все мовчки вирішуєте,
а мені – ні слова!..

Коли б сміттєві баки були повні, я б не вагаючись

занурився туди з головою, але вони виявилися майже
порожніми. Зазвичай вранці їх вивинтажують сміттє-
вози…
Світ почорнів. Не пам’ятаючи себе, я брів навман-
ня. Невже все так по-дурному пропало?.. І не звину-
вачуй нікого, кретин! Такий цвях потрібно було на
шиї носити, як хрестик, а ти по кишенях тягав. От
і маєш...
В обід, коли нещадно припекло сонце, причвалав
додому. Комп’ютер підморгував монітором. Я стомлено
сів до столу, відкрив ВКонтакті, сподіваючись на диво:
а раптом Тетянина сторінка вціліла?! Я би міг звернуся
до неї з проханням. Але ні сторінки Тетяни, ні повідом-
лень від неї не було.
Я вимкнув комп і гірко заплакав. Ні, не шалених
грошей мені було шкода. Чхати я хотів на них. Жаль
себе. Стільки зусиль – і все марно. Хіба можна проба-
чити собі таку необачність? Скільки втрачених можли-
востей! І єдине, що лишилося – зіжмаканий папірець

220
з результатами кількох наступних ігор. Тож касу ми
з Андрієм ще підчистимо, але що далі… Відповіді не
було.
А за вікном розгорався передостанній день серп-
ня. І я ще не знав, що там, десь у глибині календарної
матриці, причаїлося безліч пригод, які трапляються
тільки з тринадцятилітніми...
 ЗМІСТ

Капосний Гуманоїд ................................................. 5

В село! На заслання! ............................................. 20

З неї все і почалося ............................................... 28

Страшний суд ........................................................ 38

Кінотеатр біля старої верби ............................... 45

Як я став хлопцем на всі сто .............................. 56

Двері у світ померлих відчиняються ............... 66

Розрита могила ...................................................... 73

Ніч перша. День десятий .................................... 83

222
День десятий триває ............................................ 95

Ніч друга ............................................................... 116

День восьмий ....................................................... 121

Чорна Тамара ....................................................... 143

Ніч третя ............................................................... 161

«Вікно» .................................................................. 184

На милування нема силування ...................... 193

Не в грошах щастя .............................................. 211

 Літературно-художнє видання

Валентин Бердт

ВСЕ
ПОЧИНАЄТЬСЯ
В 13
Для середнього шкільного віку
Обкладинка Катерина Садовщук
Головний редактор Мар’яна Савка
Літературний редактор Марія Козиренко
Технічний редактор Роман Коник
Макетування Тетяна Омельченко
Коректор Юлія Сливка
Підписано до друку 01.08.2017. Формат 84х108/32
Гарнітура Minion Pro. Умовн. друк. арк. 11,76
Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК № 4708 від 09.04.2014 р.
Адреса для листування:
а/с 879, м. Львів, 79008
Львівський офіс: Київський офіс:
вул. Старознесенська, 24-26 мКонтрактова площа
вул. Нижній Вал, 3-7

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61012
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com