Луцький кооперативний фаховий коледж Львівського торгівельно економічного уневірситуту

Семінарське завдання №3
З дисципліни Історія України та культура
На тему
«Розвиток української національної культури в IX-XVIII ст.
»

Підготував студент
Групи ХТ-21 Пилипчук Назар
 КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Поряд з цією ідеєю існували інші концепції державно-політичного устрою

українських земель: автономії у складі Речі Посполитої, "Князівства
Руського" і москвофільська концепція, яка переважно грунтувалася на
спільності православної віри. У 1648 р. в ході національно-визвольної війни,
проти Польщі утвердилася ідея "держави Війська Запорозького" на терені
усієї України, що й знайшла своє реальне втілення в Українській козацько-
гетьманській державі.
Повстання 1648 року стало одним з найбільших катаклізмів української
історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко
знайти на перших етапах нової ісорії Європи. Щой но освоєні Київщина,
Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання , були
унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі.
По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі
магнатами , а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за
свої інтереси. Інакше кажуче, в новоколонізованій Україні одні з найбільших
в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль
кордону. Власне, присутність "дикого поля" уможливила виникнення
козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння.
Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі
Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував
магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони замі захищатимуть їх. З
тіє ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із
зростанням козацтва. проте із швидким посиленням обох цих явищ
королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб
розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському
пограниччі.
Формування в Україні нової управлінської вертикалі відбувалося на тлі
надзвичайної радикалізації суспільних настроїв, а отже, результативна
спрямованість владного волевиявлення обумовлювалася завданнями
закріплення політичних та соціальних завоювань повсталої нації.
Організаційне ядро національного інституту влади оформилося на
засадничих принципах політичної організації козацького товариства, яке
одночасно стало й середовищем зародження нової української політичної
еліти. Встановлювана форма політичного управління мала дуалістичний
характер і стала справжнім новотвором політичної культури українського
ранньомодерного соціум.
Військові перемоги Б. Хмельницького привели до суттєвих змін у
політичному становищі в Україні. На звільненій території ліквідовувались
органи державної влади Речі Посполитої і почала утворюватись нова
політична система, формувалась українська національна держава. Піднесення
національно-визвольного руху, завдання ведення тривалої і
широкомасштабної війни, необхідність управління великою масою людей,
значний розмір звільненої території і міжнародні справи — усе це вимагало
створення нового ефективного військово-адміністративного апарату,
здатного організувати повсталих і досягти поставленої мети.
Зразком для політичного устрою всієї України був устрій Запорозької Січі.
Формування української держави відбувалося в умовах війни, тому для
виконання державних функцій використовувалась перевірена на практиці
військово-адміністративна, полко-во-сотенна організація козацтва. Правове
оформлення українська державність отримала у Зборівському (1649 р.) та
Білоцерківському (1651 р.) договорах Б. Хмельницького з Польщею.
Українське населення визнавало саме ці органи публічної влади, які були
створені Б. Хмельницьким, і сприяло їх діяльності.
Уся територія оголошувалася власністю Війська Запорозького. Населення
розділялося на декілька станів, що мали своє самоврядування, але всі разом
підпорядковувалися гетьманському уряду: селяни (виконували господарську
повинність, тобто були підданими власника землі, але мали свою управу і
свій суд — так званий копний суд); міщани, що розділялися на тих, хто мав
магдебурзьке право (а значить, мав свій магістрат і суд), і тих, що не мали
(знаходилися під козацькою, тобто державною юрисдикцією); духовенство,
що мало власне самоврядування і суд, і шляхта, що у принципі злилася зі
старшинським козацьким прошарком. Влада належала військовому стану —
козакам, що в мирний час ставали хліборобами і землевласниками, іноді
займалися промислами, а отже, входили до територіальних одиниць (сотня,
полк), кожна з яких мала своє самоврядування і суд, але строго
підпорядковувалася вищому органу.
Уся система була виборною: селяни обирали своїх старших і членів копного
суду, так само робили міщани і козаки. Духівництво також обиралося,
зокрема, священики приходів. Обиралися сотники, полковники і гетьман, але
генеральна старшина формувалася гетьманом. Посполитий (селянин або
міщанин) міг перейти в козаки і, навпаки, козаки в посполиті.

Українська культура XIV - першої

половини XVII ст.
Богдан Хмельницький – найвидатніший гетьман в український історії. З його
ім'ям пов'язано багато суперечностей та таємниць, проте ми без сумніву
можемо сказати, що політична діяльність гетьмана сприяла безпосередньому
зміцненню держави. За часів існування гетьманської держави Хмельницького
вона підтримувала зовнішньополітичні зв'язки з: Кримським ханством,
османською імперією, Трансільванським князівством, Молдавським
князівством, Волоським князівством, Венеціанською республікою,
королівством Швеція, курфюрством Бранденбург, Московським князівством,
Австріською монархієюГабсбругів, Польським королівством, великим
князівством Литовським, Угорським королівством. Підтримання активних
зовнішньополітичних зв'язків вимагало неабияких коштів. Як відомо, за
правління Хмельницького розпочалася національно-визвольна війна
українського народу. Однак підтримали її лише православні держави. Ряд
католицьких держав підтримали Польщу. Отже,зайняли негативну позицію
щодо визвольної боротьби українського народу. Оскільки Франціябула
ворогом Габсбургів і водночас католицькою державою, займала щодо
визвольного руху українського народу негативну позицію. Це булозумовлено
її політикою. Ворожо до подій в Україні поставився і Рим. Були держави, які
словесно підтримували дії видатного гетьмана, однак жодної військової
допомоги надано не було. До таких держав відносяться: Московія, Молдова,
Валахія. Вже протягом 1648 р. з'явилися підвалини національної держави.
Проте внаслідок відходу армії в центральні райони було втрачено Західний
регіон. Було проведено такі військові операції супроти Польщі:
Жовтоводська, Корсунська, Пилявецька,Зборівська. Однак 8 серпня 1649
року було підписано Зборівський мирний договір. Богдану Хмельницькому
вдалося домогтися зміцнення міжнародного становища держави, зростання її
ролі як суб'єкта відносин у Східній і Південно-Східній Європі. В другій
половині 1650 р. укладається угода з Портою про надання українським
купцям права вільно плавати водами Чорного моря та про перебування у
Стамбулі українського резидента. Ідучи на зближення з Портою, уряд якої
надав гетьману титул "князя Руського", Хмельницький сподівався домогтися
юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкового
гетьманату Влітку 1650 р. гетьман погодився прийняти турецьку протекцію –
наприкінці року султан узяв його "під крила і протекцію неосяжної Порти".
Вдалося уникнути загострення відносин з Московією (адже цього прагнули
Польща і Крим) і домовитися з Трансільванією про координацію дій супроти
Польщі. У серпні відбувся перший молдовський похід Богдана
Хмельницького. У вересні 1650 р. гетьман змусив Василя Лупула (Лупу) –
політичного лідера Молдавії, відмовитися від проведення антиукраїнської
політики. Заради зміцнення політичних зв'язків з цією державою було
домовлено про шлюб сина Хмельницького – Тимоша та донька Лупула –
Розанди. Підтримувалися дружні стосунки з Валахією. Було налагоджено
стосунки з Венецією: розпочався пошук взаєморозуміння зі Швецією. У 1651
р. було відновлено військові дії супроти Польщі. 18-30 червня відбулася
найбільша битва національно-визвольної війни українського народу –
Берестейська. 18 вересня 1651 р. було укладено мирний договір. У 1652 р.
Польща зробила спробу перешкоджання військового союзу України та
Молдови. 22 травня 1652 р. відбулася Батозька битва. Козацька Україна
знову здобула незалежність. У 1654 р. розпочалися українсько-московські
переговори. 8 січня 1654 р. було укладено Переяславський договір. За своїми
формально-правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин
протекторату. У статтях договору з Московією Б. Хмельницький домігся
фіксації права на по життєве володіння булавою. Так було зроблено
важливий крок до запровадження спадкоємності влади. Протягом 1654-1655
рр. українсько-московське військо вело бойові дії супроти Польщі. Проте 24
жовтня 1656 р. було укладено московсько-польське Віленеське перемир'я. З
цих причин Богдан Хмельницький вирішив шукати нових союзників у
боротьбі супроти Польщі. Отже, 8 жовтня 1656 р. між Гетьманською
державою та Трансільванією було укладено угоду про союз супроти Польщі.
Юрій (другий) Ракоці – трансільванський князь обіцяв надати допомогу
Хмельницькому задля відвоювання Галичини і частини Білорусі. Трохи
згодом Трансільванії підписала договір зі Швецією. Тепер Гетьманщина
могла сподіватися на підтримку з боку ще однієї держави. Оскільки
розбудова державної структури відбувалася на основі традицій Війська
Запорізького, то й держава отримала назву "Військо Запорозьке". З 1654 р. в
офіційному листуванні вживається термін "Мала Русь". Одна від початко 50-
х років серед різних прошарків населення набирає поширення і така назва
держави як "Україна". Організована Хмельницьким дипломатична служба
забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших
держав як суб'єкта міжнародних відносин; гетьман вважався одним із
найвправніших дипломатів Європи 17 століття.
Березневі статті 1654 р. – комплекс документів, які регламентували
політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і
включення України до складу Московського царства. За цими статтями
Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з
виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве
право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у
внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне
козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з
іноземними державами з дозволу московського уряду і не мав права на
зносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Гетьман обирався на
козацькій раді довічно, а царя повідомляли про результат виборів. Влада
Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи
збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви мали
приймати від них належну їй данину.
На території України розміщалися московські війська, що повинні були
утримуватися за кошт України.
При виборах наступних гетьманів ухвалювалися договірні статті, в яких деякі
пункти Березневих статей скорочувалися, додавалися нові статті.
Угода була розірвана 30 січня (9 лютого) 1667 року Московією, що підписала
роздільне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Козацтво як явище історії та культури.

Іван Мазепа (1687-1709) був обраний на гетьманство 25 липня 1687 р., через
день після арешту гетьмана І. Самойловича, якого старшини недолюблювали
за його самовладдя та зверхнє ставлення до них.
Новообраний гетьман розумів, що в Гетьманщині здобула міцні позиції
корислива старшинська верхівка. Уже двічі вона брала гору над політичними
діячами, які намагалися зміцнити гетьманську владу. Іван Мазепа став тим
політиком, який повернув авторитет гетьманської влади. Він був
переконаний, що сила держави визначається силою її керманича. Проте там,
де Д. Многогрішний брався за шаблю, а І. Самойлович нетактовно
принижував опонентів, І. Мазепа використовував свій політичний хист і
культуру.

Турбота справами культури. Гетьманський двір на Гончарівці, під Батуриной,

І. Мазепа облаштував по-князівськи. Будинок прикрасив дорогими
вишуканими меблями, зібрав колекцію зброї, велику бібліотеку.

Авторитет своєї влади він примножував також турботою про науки,

книгодрукування та мистецтво. Гетьман узяв під опіку монастирі, при яких
діяли друкарні. Особливо піклувався про Києво-Могилянський колегіум,
будував нові приміщення, домігся для нього статусу академії, сприяв
заснуванню академічної бібліотеки, передавши їй власні рідкісні книги,
відкрив друкарню й щорічно виділяв їй кошти. Києво-Могилянська академія
стала духовним центром України та всього православного світу. До
Мазепиних доброчинств належить і заснування Чернігівського колегіуму.

Основою зовнішньої політики гетьмана І. Мазепи був союз із Московією. До

цього його спонукали глибоке розуміння засад тогочасної польської
зовнішньої політики й трагічний досвід співпраці з Туреччиною та Кримом
гетьмана П. Дорошенка.

За допомогою Москви гетьман сподівався повернути Правобережжя й

відвоювати в Туреччини та Криму причорноморські й приазовські степи. Він
відмовився від традиційної політики України щодо Криму й Туреччини:
підтримки хиткої рівноваги між миром і війною.
Відповідно до своєї зовнішньополітичної програми, гетьман узяв участь у
кримському поході 1689 р., який завершився невдачею. Московські й
українські сили підійшли до укріплень Перекопу й повернули назад. Правда,
московити зобразили цей безрезультатний похід як свій великий успіх.

Боротьба за Північне Причорномор’я. Протягом 90-х років XVII ст. козацькі

підрозділи здійснили цілу низку походів у Північне Причорномор’я та
безпосередньо під Перекоп.

Українське військо стало активним учасником азовсько-дніпровських

походів 1695-1696 рр. Завдяки спільним діям було завойовано кілька
фортець, на які опиралося турецько-татарське панування в Нижньому
Подніпров’ї. 15-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетьманом Я.
Лизогубом, як визнав московський цар, відіграв вирішальну роль у здобутті
Азова в 1696 р.

Значкове товариство — суспільна верства, яка відігравала провідну роль у

полках і сотнях. Утворена вихідцями з полкових і сотенних старшин (дітей
полкових старшин, сотників, сотенних старшин). Під час урочистостей її
представники становили загін, що йшов за полковим значком (прапором).

Українське (козацьке) бароко, його

особливості.
Після Полтавської катастрофи у 1709 році Пилип Орлик, який був
генеральним писарем при гетьмані Івані Мазепі, разом з залишками
козацьких та шведських військ опинився в Бендерах. Мазепа помер, а на його
місце гетьмана України було обрано Орлика.
Саме у Бендерах новообраний гетьман і склав “Пакти й Конституції прав і
вольностей Війська Запорізького”, документ, який пізніше дістав назву
Конституції Пилипа Орлика.

Повна назва цього документа:

"Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між

Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська
Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також
названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими
правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і
Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від
Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах".

Унікальність Конституції Пилипа Орлика в тому, що цей документ вперше в

світі встановлює поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, а
також запроваджує принцип делегування прав. Він складається з преамбули і
шістнадцяти розділів, у яких закріплюється розподіл влади та описуються
механізми управління державою. Законодавча влада надається Генеральній
Раді, яка повинна була стати парламентом і працювати сесійно тричі на рік.
Виконавча влада розподілялась між гетьманом і Радою генеральної
старшини. Всі спірні питання належали до відання Генерального суду.

На жаль, Конституції Пилипа Орлика так і не судилось стати повноцінним

державним документом. Вона приймалась в умовах фактичного розгрому
українських та шведських військ. А сам гетьман перебував у вигнанні і так
ніколи й не повернувся на Батьківщину.

Оригінал першої сторінки Конституції зберігається в Національному архіві

Швеції. Тут же зберігається і латиномовна копія Конституції XVIII століття.
Остання сторінка україномовного документу із оригінальним підписом
Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького – у Російському
державному архіві давніх актів.

Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у
сучасному розумінні. Чи просто прогресивним твором, який випередив свій
час. Але в будь-якому випадку Пилип Орлик є автором першої в історії
людства конституції демократичного суспільства. А сам документ безумовно
став видатною пам’яткою історико-правової думки не лише України, а й
всього світу. Адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише
сімдесят років потому.

2). У своїй діяльності він мав керуватися надісланими з Москви

Решетилівськими статтями, які ще більше посилювали залежність України;
1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й
відбирати маєтності; 2) встановлювався московський контроль за збиранням
податків та витратами коштів; 3) українське військо підпорядковувалося
московським генералам; 4) при гетьманові запроваджувалася посада міністра,
який мав право втручатися у справи Гетьманщини, стежив за її керівництвом.
Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у
завойованій країні. По закінчені Північної війни він прийняв титул
імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія".
Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні
заходи:
 Духовне життя українського народу в другій
половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: освіта, наука,
література.
1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи
попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався фактично
підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої,
її гетьмана та уряд.
2. Фізичне виснаження України внаслідок впровадження десятків тисяч
українців за межі Батьківщини на війни й тяжкі примусові роботи. Це
фактично вело до поступового знищення українського генотипу, адже з них
додому поверталося ЗО—60 %, інші гинули.
3. Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове
перетворення її російську колонію. Дедалі частіше місцевим купцям
заборонялося займатися торгівлею не тільки за кордоном, а й навіть із
Запоріжжям. Запроваджувалася державна монополія набагато товарів.
Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів ляше у
російських купців. Ціни на експортовану українську продукцію
встановлював російський уряд. Отже, фактично була ліквідована українська
вільна торгівля.
4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання
національної мови, були накладені обмеження на видання книг, здобуття
освіти було взято під нагляд державної цензури. Посилювалася залежність
української церкви від московської патріархії.
Значним ударом царату по автономії Гетьманщини було створення у травні
1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу
російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні. На неї
покладалася низка функцій, реалізація яких фактично позбавляла гетьмана і
тієї решти влади, що він ще мав. Москва таке підпорядкування практично
всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії
лицемірно пояснювала піклуванням про український народ. Старий гетьман
не витримав такої наруги і влітку 1722 р. помер.
Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила
наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722 —
1724). який організував опір російській політиці ліквідації української
автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у
внутрішнє життя Гетьманщини, він розпочав боротьбу з хабарництвом і
волокитою, погрожував карами старшині за утиски простого населення"
нещадно розправлявся з ініціаторами різних заколотів. Одночасно надсилав
до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську
колегію й відновити гетьманство.
Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування
Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши
її з контрольної на владну адміністративну структуру. Одночасно він
викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав
їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у т.
ч. сам Полуботок, померла від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих
звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за
оборону автономних прав Гетьманщини.
Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було
дещо пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись
якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше
ставитися до української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було
розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати гетьмана. Ним став
70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове
становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними
пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та
політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за
згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади
генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу
Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян;
4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.
Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав
можливості для організації державного життя. Він відновив право
призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в
адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в
Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії,
вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із
землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся
повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової
Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та
обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим
затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської
імперії.
Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори
гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під
назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала
поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти
зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим
лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності
"Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство
навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи
вже про простих українців.