2

ВСТУП

Актуальність дослідження полягає в тому, що дана проблема є

недостатньо вивченою. Науковці не вважають проблему виховання у дітей
розумних потреб та гуманного ставлення до старших гострою, актуальною на
сьогоднішній день, проте практична потреба у вихованні розумних потреб і
гуманного ставлення до старших існує. Також актуальність цієї теми полягає в
тому, щоб оновити погляди на існуючу проблему, адже більшість її досліджень
було зроблено у XX столітті.
Дослідженню порушеної проблеми приділяли увагу такі науковці, як
Т. Алексеєнко, М. Бережний, О.Бутенко, С. Каверін, А. Маслоу, Н. Стельмах,
В. Сухомлинський та інші.
Т.Алексеєнко спрямовувала свої дослідження на роботу з батьками, на
пояснення методів виховання дитини.О.Бутенко, Н.Стельмах, В.Сухомлинський
вивчали питання гуманізації відносин з однолітками та батьками, досліджували
процес виховання в дітей поваги до старших. Г. Литвинова, І. Птащук аналізували
етнопедагогіку як складову педагогічного процесу, зокрема звертали увагу на
образ матері і її роль у вихованні особистості.
Однак, спеціальних педагогічних досліджень, присвячених питанням
виховання розумних потреб у підростаючого покоління, на сьогоднішній день
нема. Недостатність інтересу вчених до даної проблеми і практична потреба її
вирішення викликала необхідність обрання теми роботи: виховання в учнів
розумних потреб та гуманного ставлення до батьків, старших людей.
Мета дослідження полягає у теоретичному розкритті проблеми виховання
в учнів розумних потреб та гуманного ставлення до батьків, старших людей і
визначенні педагогічних методів його здійснення.
Відповідно до мети дослідження, поставлено такі завдання:
– розглянути потребу як педагогічну категорію;
– визначити критерії виховання в учнів розумних потреб;
– зазначити методи і прийоми виховання в учнів розумних потреб;
 3

– проаналізувати традиції народної педагогіки щодо виховання гуманного

ставлення до старших;
– дослідити розумні потреби як основу виховання гуманного ставлення до
батьків та старших людей.
Об’єктом дослідження є процес виховання учнів.
Предметом дослідження є виховання в учнів розумних потреб та гуманного
ставлення до батьків, старших людей.
Для досягнення мети і вирішення завдань дослідження використано такі
методи: вивчення літературних джерел із зазначеної проблеми, порівняльний
аналіз, узагальнення наукових поглядів на досліджувану проблему, зіставлення,
виокремлення необхідної інформації.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що набула подальшого
розгляду проблема виховання в учнів розумних потреб та гуманного ставлення до
батьків, старших людей; розглянуто методи роботи, спрямовані на виховання в
дітей розумних потреб та гуманного ставлення до батьків і старших людей.

-
 4

РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМА ВИХОВАННЯ В УЧНІВ РОЗУМНИХ ПОТРЕБ У ТЕОРІЇ
ПЕДАГОГІКИ

1.1 Потреба як педагогічна категорія

Потреба в загальному розумінні слова – нестача, знадоба суб’єкта в чому-

небудь, для задоволення якої потрібна та чи інша форма активності, це потяг
людини до таких станів, які забезпечують її існування та розвиток.
Потреба – це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її
існування, самореалізацію та самозабезпечення. Потреби поділяються на природні
(біологічні) і соціальні. Задоволення біологічних потреб виступає основною
умовою збереження організму й виду. Cоціальні потреби поділяють на
матеріальні, духовні і суспільні. Задоволення матеріальних потреб пов’язано з
розвитком духовних (пізнання, відпочинок) і суспільних (потреба в контактах,
соціальне визнання, сенс життя) потреб [1, с. 172-175].
Представник гуманістичного напряму А. Маслоу вивів ієрархію потреб, яка
являє собою піраміду: від фізіологічних, життєво необхідних, до найвищих,
духовних, що утворюють сенс існування людини. В основі піраміди лежать
вітальні потреби, що дозволяють підтримувати рівновагу з середовищем.
Активність організму в цьому випадку полягає у висхідній врівноваженості
організму із середовищем. Потреба в безпеці проявляється так само на
фізіологічному рівні. Однак тут ми стикаємося знову з природою соціальної
обумовленості потреб. З одного боку, оборонний рефлекс якби попереджає
людину про можливі негативні або небезпечні для її життя явища. З іншого боку,
потреба в безпеці людини стає основою створення таких умов праці, які
запобігають появі мікро-і макротравм і загибелі людини. Потреба в приєднанні,
прийнятті та любові починає діяти, коли фізіологічні та потреби в безпеці
задоволені. Належність групі людей, прагнення бути з кимось, уникнення
остракізму – всі ці особливості відіграють значну роль у нашому житті. Потреба у
 5

визнанні ділиться на два типи: самоповага і повага іншими. Людина повинна

знати, що вона цінується іншим і справляється з усіма труднощами і проблемами,
які їй підносить життя. Задоволення потреб самоповаги породжує впевненість,
стабільність, здатність подолати всі негаразди. До цього призводять
компетентність, досягнення, незалежність, свобода. Однак повага інших не
з’являється на порожньому місці, особистість повинна бути значима як цінність
для інших людей. Існує така формула самоповаги: рівень домагання, поділений на
успіх. Треба мати на увазі справжню оцінку своїх досягнень, контролювати їх, не
чекати від людей більше, ніж сам того заслуговуєш. Наступна потреба
особистості – в реалізації та самоактуалізації. Люди повинні займатися тим, до
чого вони призначені, розкривати свої природні дані. Ми повинні бути тим, ким
ми можемо стати. Це не обов’язково художня творчість або великий спорт. Бути
гарною матір’ю і хорошим батьком теж чимало.
Зигмунд Фрейд виділяв дві основні потреби людини: потребу в отриманні
задоволення – гедоністичну потребу і потребу в руйнуванні – агресивну потребу.
Обидві потреби Фрейд вважав вродженими, природно зумовленими і фатально
неминучими.
О. Леонтьєв розглядав будь-яку потребу як першу передумову будь-якої
діяльності особистості. Він пов’язував потребу з конкретним предметом –
матеріальним або ідеальним – і розглядав предмет потреби як мотив діяльності.
Коли людина думає, говорить або виконує будь-які практичні дії, вона віддає собі
звіт у мотивах, які спонукають ці розумові, мовні або зовнішні дії.
С. Рубінштейн розглядав особистість як людину, що складається з плоті і
крові, потреби якої виражають її практичний зв’язок зі світом і залежність від
нього. Наявність у людини потреб свідчить про те, що вона відчуває потребу в
чомусь, що знаходиться поза нею, в зовнішніх предметах або в іншій людині, це
значить, що істота страждає. Водночас потреби людини є вихідними
спонуканнями її до діяльності: завдяки потребам людина виступає як активна
істота.
 6

Потреби виступають необхідною умовою будь-якої діяльності. Своє

суб’єктивне вираження вони знаходять у формі інтересів, бажань, прагнень, цілей.
Кожна із цих форм усвідомлення тієї чи іншої потреби за певних умов
перетворюється в мотив поведінки людини, тому що сама по собі потреба не
може визначити чіткий напрям діяльності. Вона повинна знайти предмет, на
якому вона опредметниться, конкретизується і перетвориться на внутрішній
збудник – мотив. Мотив – це спонука до діяльності, пов’язана із задоволенням
потреби. Тобто, мотив – це усвідомлена конкретизована потреба. Ним
зумовлюються прийняття рішення і виконання відповідної дії. Потреби є основою
мотивів поведінки і вчинків. А кожен вчинок – це дія, спрямована на задоволення
домінуючої потреби.
Все зазначене дає підставу стверджувати: а) основним фактором поведінки
дитини виступають потреби; б) основним завданням виховання людини є
виховання людських потреб, зміна і розвиток їх системи; в) щоб виховати
гуманну людину, перш за все необхідно сформувати у неї гуманні потреби.
Отже, однією з важливих закономірностей виховання гуманного ставлення
до старших є зумовленість гуманної поведінки альтруїстичними потребами.
Науковцями, які досліджували різні аспекти гуманізації відносин (І. Бех,
М. Вейт, К. Гавриловець, Н. Гуслякова, С. Дзенушкайте, Г. Джунусова,
О. Киричук, Л. Косенко, В. Петрова та інші), визначено найвищий рівень
гуманістичних проявів, для якого перш за все характерна безкорислива допомога
за власною ініціативою всім, хто її потребує. Джерелом безкорисливого служіння
людям виступає група потреб, які формуються протягом життя: в емоційному
контакті, у прилученні до духовного світу іншого, у повазі оточуючих, у
самоповазі, у творчій самовіддачі людям та інші. Потреба в емоційному контакті
– це потреба відчувати себе предметом зацікавленості і симпатії, доброзичливої
уваги. З іншого боку – це потреба бути співзвучним оточуючим, переживати,
співчувати, допомагати їм, радіти разом з ними успіхам та перемогам. Якщо ця
потреба вчасно задовольняється і розвивається, вона слугує першоосновою
формування таких гуманістичних потреб, як потреба в симпатії оточуючих, як
 7

вираз стійкого, стабільного ставлення до себе, а потім – у потребу більш високого

ґатунку – орієнтування в емоційних станах інших, бажання підтримати,
допомогти.
Велике значення у розвитку гуманних відносин мають емпатійні здібності
особистості, її почуття та емоції. Емоційні стани школярів не тільки стають
мотивами гуманного вчинку, але й впливають на формування розумних потреб.
Тому треба організовувати життя дитини таким чином, щоб накопичувався досвід
моральної поведінки, пов’язаний з позитивною емоційною пам’яттю.
Спілкуючись із вихованцями, необхідно викликати у них позитивні емоційні
стани, які ставали б основою для формування моральних почуттів і потреб [Там
само, с. 176].
А.Петровський і М.Ярошевський відзначають, що у цілому потреби ніби
програмують виховний процес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність
структури, а отже, й програма виховного процесу. У процесі виховання педагог
має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через
актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі засвоєння знань, набуття
соціального досвіду кожна особистість самостійно починає усвідомлювати
потреби, які стимулюють внутрішні спонукальні сили – мотиви, програмує процес
самовиховання.
Особлива проблема для теорії та практики виховання – виховання розумних
потреб. Складність її полягає у вихованні гармонійного співвідношення всіх видів
потреб. В. Сухомлинський стверджував, що необхідно навчити розуміти, „що”
саме має право, і в першу чергу – моральне право, бажати кожна конкретна
людина. Тому „виховання культури бажань – один із найбільш яскравих відтінків
тієї складної речі, що ми називаємо моральним змістом шкільного
життя” [2, с. 374-375].
Культура бажань є зворотною стороною повинності, тобто людина, яка вміє
бажати, розуміє й відчуває, що дозволене чи не дозволене. Виховуючи культуру
бажань, ми зупиняємо розвиток примх, що принижують людину. У зв’язку з цим
В. Сухомлинський пропагував правило: „Виховання культури бажань у більшій
 8

мірі визначається тим, наскільки мудра гармонія встановлюється в житті людини

між задоволенням матеріальних потреб і становленням, розвитком, задоволенням
потреб духовних” [Там само, с. 375].
Таким чином, ми з’ясували, що першопричиною вчинків є потреби. Отже,
щоб розуміти вчинки дітей, прогнозувати та спрямовувати їх поведінку,
педагогам необхідно вивчати їх потреби та цілеспрямовано їх формувати. Для
формування гуманної поведінки у вихованців необхідно вміти формувати і
розвивати вище перераховані гуманні потреби.

1.2 Критерії виховання в учнів розумних потреб

Розумні потреби – це потреби, задоволення яких сприяє нормальному

функціонуванню людського організму, зростанню престижу особистості в
суспільстві, її гуманному розвитку, гуманізації всіх сторін суспільного
життя. Формування і задоволення розумних потреб – благородна і почесна задача
освіти і виховання, всього укладу суспільного життя [3].
Можна виділити такі критерії розумних потреб:
1. Почуття міри в задоволенні потреб, яке не доводить до деградації
особистості.
2. Гармонійне поєднання різних потреб. Не можна визнати розумною навіть
духовну потребу, якщо її задоволення досягається за рахунок придушення інших
(природних і матеріальних) потреб.
3. Відповідність потреб здібностям особистості і наявність засобів їх
реалізації.
4. Керованість потребами. Розумними можна назвати ті потреби, якими
управляє людина, а не навпаки, коли потреби керують людиною.
Розглянемо більш детально кожен із цих критеріїв.
Помірність як якість особистості – здатність зважено і розсудливо ставитися
до задоволення своїх потреб, задовольнятися скромними вимогами і бажаннями,
проявляти стриманість, невибагливість. В етико-психологічному словнику
 9

О. Алтунін трактує помірність як здатність знаходити золоту середину між

кількісними і якісними крайнощами, вміння дотримуватися міри в роботі і
розвазі, в сні й неспанні, в їжі і питті, в радості і смутку, в любові до себе і до
інших. Латинське прислів’я говорить: „Помірність у їжі – сам собі лікар”. Античні
філософи вважали помірність однією з основних чеснот поряд з мудрістю,
мужністю, справедливістю. Вони визначали помірність як здатність людини за
допомогою розуму долати ті задоволення і потяги, які перешкоджають
досягненню блага. Помірний в їжі не стане щодня споживати зайву над витратою
кількість калорій. Він спокійно придушить в собі бунт жадібності і незворушно
відсуне від себе харчові надлишки. Помірність – це вміння так домовлятися з
тілом, щоб розум залишався задоволеним. Нерозумно забороняти, табувати
виниклі бажання. Демокріт стверджував: „Помірність примножує радості життя і
робить задоволення ще більшим”. Йому вторить Франсуа де Ларошфуко:
„Помірність в житті схожа на стриманість в їжі: з’їв би ще, та страшно
захворіти” [4].
У помірного відношення до життя є маса переваг:
– Помірність дає здоров’я – за рахунок відмови від звички до обжерливості
та зловживання алкоголем.
– Помірність дає стабільність – за рахунок уміння не впадати в крайності,
„розгойдують” будь-яку ситуацію до рівня, коли утримати себе в розумних
рамках і зберегти емоційну рівновагу стає дуже важко.
– Помірність дає можливість тверезо розраховувати свої сили і виважено
приймати рішення.
– Помірність забезпечує спокій – перш за все внутрішній, який є запорукою
успіху в будь-якій ситуації.
– Помірність забезпечує матеріальне благополуччя, оберігаючи від зайвих
витрат або погоні за грошима. Помірність не дає людині перетворюватися на раба
грошей.
– Помірність забезпечує душевну рівновагу за рахунок відмови від зайвих
емоційних проявів.
 10

– Помірність забезпечує незалежність – від усього, над чим людина поки що

не має влади.
Помірність, ставши якістю особистості, спонукає людину бути помірним не
тільки по відношенню до себе, але і в стосунках з іншими людьми.
Далі розглянемо другий критерій – поєднання різних потреб.
Якщо потреба у праці, естетична, моральна і потреба сенсу життя
знаходяться в нерозвиненому, збитковому стані, то домінуюче місце в поведінці
починають займати потреби наступних, нижніх рівнів, і виникають різні форми
нерозумного споживання. Навпаки, чим більше розвинені вищі потреби, тим
більшою мірою вони впливають на якісну характеристику нижче розташованих,
орієнтуючи їх на все більш олюднене, одухотворене споживання. Отже, щоб
матеріальне споживання було розумним, потрібно працювати над формуванням
потреб вищих. В такому випадку проблема розумних потреб просто зникає, і
можна говорити про те, що ніяких розумних чи нерозумних потреб не існує, а є
тільки випадки недостатнього розвитку вищих, які призводять або до надмірної
активності самоствердження, що росте до хворобливого самолюбства і
марнославства, або до якоїсь іншої форми нерозумного споживання.
Таким чином, проблема формування розумних потреб зводиться до
необхідності цілеспрямованої і планомірної роботи по формуванню потреб
вищого рівня. Успіх у цій роботі автоматично забезпечує не тільки кількісну
помірність матеріального споживання, але і надає йому моральний відтінок
самообмеження і соціальної справедливості [5].
Наступний критерій – відповідність потреб здібностям особистості.
Потреби і здібності людини утворюють глибоко взаємозалежну єдність. Здібності
– це індивідуальні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення
будь-якого виду діяльності. Потреба ж – це більш-менш усвідомлена необхідність
в певних умовах існування, відсутніх зараз. Уміння створювати такі необхідні
людині умови, задовольняти потреби – це і є здібності. Таким чином, потреби і
здібності існують, взаємно обумовлюючи один одного: потреби створюють запит
на прояв і розвиток здібностей, а здібності дають можливість задовольняти
 11

потреби і стимулюють формуваня нових. Розвиток людських здібностей саме по

собі є однією з глибинних, сутнісних потреб цивілізації. Строго кажучи,
становлення особистості починається навіть не із здібностей, а із задатків. Задатки
– це анатомо-фізіологічні особливості організму, що лежать в основі розвитку
здібностей. „Здібності мають органічні, спадково закріплені передумови для їх
розвитку у вигляді задатків”, – писав видатний психолог С. Рубінштейн. „Між
задатками і здібностями дуже велика дистанція; між одними й іншими – весь
шлях розвитку особистості. Задатки багатозначні; вони можуть розвиватися в
різних напрямках. Задатки – лише передумови розвитку здібностей ”. Здібності
формуються на базі біологічних задатків у процесі соціального розвитку людини
– виховання і освіти, формування особистості. „З розширенням сфер трудової
діяльності і появою все нових видів її у людини формувалися і нові здібності’’
Розвиток здібностей людини, що починається практично з народження, –одне з
найбільш важливих завдань суспільства, у вирішенні якого сервісна діяльність
займає ключове місце. Медицина, спорт, туризм, наука й освіта всією своєю
діяльністю формують людську особистість, вдосконалюють умови для її
розвитку. Педагоги та психологи сторіччями вивчають здібності людини. Тим не
менш, в її задатках і здібностях досі приховані величезні невикористані резерви.
В осяжному майбутньому швидше за все будуть робитися спроби їх задіяти і
використовувати для задоволення суспільних, групових і індивідуальних потреб.
Так, в реалізованих московськими педагогами М. Гончаровим і Е. Свічниковим
програмах з формування музичних здібностей у дітей у віці від 1,5 років було
виявлено, що у всіх учнів ці здібності можуть бути розвинені на рівні студентів
консерваторії. Тим часом, в експериментальні групи діти набиралися без будь-
яких обмежень і без перевірки їх здібностей, тоді як будь-який студент
консерваторії за своє життя встиг пройти багато щаблів відбору, на кожному з
яких строго відбирали тільки „обдарованих” музикантів. Мабуть, суспільство
поки ще не вміє і не хоче розвивати людські здібності саме у віці, в якому це
можна зробити найбільш ефективно.
 12

Видатний генетик, академік Н. Дубінін писав: „... Всі нормально народжені

люди з самого початку високоталановиті. Протягом перших років життя вони
досягають величезних результатів. Через спілкування з людьми вони стають
володарями свідомості як сукупності психічних процесів, що виділяють людину з
навколишнього світу. Потім настає епоха мислення у вигляді активного процесу
відображення об’єктивного світу в поняттях, судженнях, теоріях і т. д. ”.
„З якихось незрозумілих для нас причин суспільно-практична діяльність
дітей, формуючи у них соціальну сутність, при переході до більш пізнього віку не
створює умов для розвитку їх здібностей у всіх випадках”. Мабуть, велика пора
людських здібностей залишається нереалізованою і загасає в дитинстві.
Н. Дубінін підкреслює, що здібності – явище соціальне, а не біологічне: „Талант,
геніальність, здібності не дар природи, що не вроджені, а набуті властивості
людей. Оскільки ніякий талант неможливий без навчання та праці, людина в
рідкісних випадках може стати багатосторонньо талановитою, як, наприклад,
М.Ломоносов і Леонардо да Вінчі”. Високий рівень розвитку здібностей змінює і
світ потреб особистості. Як відомо, у М. Ломоносова і Леонардо да Вінчі
переважали потреби в науковій, технічній та художній діяльності (як духовній,
так і матеріальній). У той же час це не заважало їм зі смаком облаштовувати свій
побут і користуватися різноманітними життєвими благами. Людина, схильна
завдяки своїм задаткам до того чи іншого виду діяльності, зазвичай відчуває
непереборне прагнення, тягу до цієї діяльності. Така зовнішня ознака формування
здібностей.
У сучасній сфері послуг потреба в розвитку здібностей виявляється,
наприклад, через зацікавленість широкого прошарку батьків школярів у
високоякісному освітньому сервісі. Довготривале стабільне зниження рівня
навчання в середній школі породило потребу в елітних гімназіях і ліцеях, освіта в
яких може коштувати дуже дорого, але вважається більш престижною і якісною,
ніж у більшості шкіл [6].
Переходимо до останнього критерію – керованість потребами.
Кожна людина, що вивчає потреби і їх роль в житті людини, повинна бути
 13

готовою до відповіді на питання: людина керує потребами чи потреби керують

людиною?
Проблема регулювання потреб виникає перед кожною людиною в її
повсякденній практиці. Вона особливо гостра у тих людей, хто володіє багатством
потреб і наявністю можливостей їх задоволення.
Є потреби довготривалі з прогнозованими можливостями їх задоволення, є
потреби, які виникають в екстремальних умовах, заскочивши індивіда зненацька,
є потреби, що вимагають для свого задоволення певних біологічних ресурсів і
мобілізації вольових якостей. Є потреби, які виникають одночасно і вимагають
від індивіда свідомого вибору: якій з них віддати перевагу: піти на зустріч зі
своїм другом або закінчити підготовку доповіді для виступу на семінарі,
витратити гроші на відвідування кафе або купити на них навчальний посібник.
Якщо слідувати гедоністичній етиці, згідно з якою людина завжди прагне до
задоволень і уникнення страждання, людина буде отримувати репутацію
ненадійного партнера з бізнесу або працівника, не здатного долати труднощі,
скрізь і в усьому спізнюватися. Якщо людина буде суворо дотримуватися
встановленого розпорядку, діючи за принципом: „роби не те, що тобі хочеться, а
те, що треба”, вона може досягти успіху в кар’єрі, просування по службових
сходах, але поступово втрачати друзів, а то і виявлятися заручником своєї
дисциплінованості, чим негайно скористаються зловмисні люди. Такого роду
особистостей називають правильними людьми, їх поведінка передбачувана. Вони
прямі як телеграфний стовп.
Управляти потребами – значить управляти своєю діяльністю, прагнути до
досягнення результату. Якщо ви усвідомили свою потребу здобути вищу освіту,
ви повинні підпорядкувати цій потребі всі поточні короткочасні потреби і цілі,
розрахувати свої сили і засоби так, щоб повністю засвоювати програму кожного
курсу. Точніше кажучи, навчання у ВНЗ повинне займати провідне місце у
вашому житті.
Якщо ж ви, посилаючись на обставини, будете пропускати заняття, не
здавати вчасно заліки та іспити, у вас з’явиться такий довгий „хвіст”, що ви
 14

перестанете ним керувати і ваша потреба у вищій освіті перетвориться у красиву,

але нездійсненну мрію.
Керувати потребами – значить постійно долати виникаючі спокуси, вміти
перемагати себе, діючи за принципом: якщо я подолав свого внутрішнього ворога,
все інше подолаю.
У боротьбі потреб, мотивів вибору предмета потреби треба проявляти
рішучість і своєчасно переходити до дії, щоб не уподібнитися буридановому ослу,
який здох тому, що не міг вирішити, яку порцію сіна йому з’їсти: справа чи зліва
від нього.
Отже, можемо зазначити: людина може керувати власними потребами і
повинна це робити. Для того, аби це стало можливим, вона мусить мати високу
мету в своєму житті, не звертати увагу на тимчасові цілі та розглядати їх лише у
зв’язку з головною метою свого життя; всі людські вчинки мають слідувати
розумним мотивам, тобто бути вмотивованими; будь-яка людська діяльність має
починатись з виведення мотивів; людина має щодня виховувати свою волю, аби
мати змогу встояти від спокус та йти за своєю кінцевою метою.

1.3 Методи і прийоми виховання в учнів розумних потреб

Виховання як цілеспрямований процес формування особистості

здійснюється за допомогою різних методів.
Методи виховання – способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і
вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань,
навичок і звичок поведінки. Виховна ефективність методів підвищується, якщо
під час застосування методу використовують педагогічні прийоми [7].
Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного
процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх
взаємин з педагогами і між собою, стимулювання самодіяльності та самоосвіти.
Фіцула М. виділив такі групи методів виховання: методи формування свідомості;
методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та
 15

поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості [там само, с.314].

Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним
елементом цієї системи і у взаємозв’язку з іншими забезпечує ефективність
виховного процесу, їх використовують у тісному взаємозв’язку і
взаємозалежності.
А. Макаренко зауважував, що кожний виховний засіб слід розглядати як
частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із
зміною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її
вихованості.
Вибір методу та ефективне його використання залежать від:
– вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній
роботі з молодшими учнями віддають перевагу привчанню і вправам, перед
переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі
старшокласниками;
– рівня розвитку дитячого колективу. У сформованому колективі педагог
використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому –
можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії;
– індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не
лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних
виховних заходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати
індивідуальні корективи;
– поєднання методів формування свідомості та поведінки. Підбираючи
методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й
методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання
єдності свідомості та поведінки;
– ефективності методів виховання, яке забезпечується за умови, що вчитель
спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний
вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння
„вловити” реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.
 16

На основі характеристики методів виховання, даної М. Фіцулою,

виокремимо ті з них, які найбільше відповідають вихованню розумних потреб у
дітей.
Методи формування свідомості. Їх ще називають методами переконування,
оскільки за їх допомогою не лише розвивають і доводять до свідомості учнів
сутність норм поведінки, а й долають помилкові погляди й переконання,
негативні прояви поведінки.
Ця група методів виховання охоплює методи різнобічного впливу на
свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань.
До неї належать:
а) словесні методи (роз’яснення, бесіда, лекція, диспут);
б) методи прикладу.
Роз’яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів,
прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під
час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі
роз’яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Для виховання
розумних потреб роз’яснення відіграє важливу роль. Воно як метод може
використовуватись і батьками і педагогами. Дорослі можуть роз’яснити, чому
треба навчатись, для чого поважати старших, як необхідно ставитись до
оточуючих. Цей метод використовується щоденно безліч разів. В той час, коли у
дитини формуються ці самі розумні потреби їй необхідно пояснити всі ті
моральні принципи, які закладаються в неї змалечку.
Бесіда (фронтальна або індивідуальна) – поширений метод виховання.
Особливістю цього методу є те, що його можна використовувати для будь-якої
вікової групи. Бесіду доцільно проводити з батьками, адже якщо ми хочемо
позитивно вплинути на дитину, перш за все необхідно вплинути на її оточуюче
середовище. Бесіди з батьками треба проводити для того, аби дізнатись, які
потреби вони вважають головними, які виховують у власної дитини, пояснити, що
для виховання гуманного ставлення до інших у дитини необхідно виховувати
духовні потреби. Бесіди з дітьми проводяться у виховному руслі. Дітям
 17

пояснюють, чому вони мають поводитись шанобливо стосовно інших, виховують

почуття любові, гуманізму, застерігають від необдуманих дій, при цьому
спілкуючись з ними на рівних.
Диспут – ефективний у вихованні передусім старшокласників. Як метод
формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін
думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів. На мою думку, у
вихованні розумних потреб можна застосувати навіть цей метод. Його можна
проводити у форматі батьки–дитина–педагог. Батьки будуть висловлювати свої
погляди на виховання, дитина розкаже про свої переживання, про своє розуміння
того, що таке «добре» і що таке «погано», педагог візьме участь у диспуті,
корегуючи з своєї професійної точки зору розуміння батьків їхніх цілей і задач у
вихованні, розкаже дитині про правильне бачення власних потреб.
Методи формування суспільної поведінки.
Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та
формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога,
громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення виховних
ситуацій.
Педагогічна вимога – це педагогічний вплив на свідомість вихованця з
метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його
негативних дій і вчинків.
А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої
вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога до учнів повинна бути
доцільною, зрозумілою і посильною.
Висувають вимогу, коли свідомість учня підготовлена до її сприйняття. У
дитини, яка вже засвоїла, як необхідно поводитись в суспільстві, необхідно
вимагати достойної поведінки, гарних манер, треба перевіряти як дитина
застосовує на практиці свої моральні принципи, чи дотримується їх чи зневажає
ними. У вихованні розумних потреб вимога відіграє роль контролера, необхідного
для того, аби подивитися чи справляється дитина зі своїми потребами, чи не
вимагає занадто багато, чи задовольняє всі з них.
 18

Громадська думка – за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою.

Адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою
провину. Коли у певної спільноти людей буде сформоване розуміння правильної
поведінки, будуть сформовані розумні потреби і коли ця спільнота матиме якийсь
вплив на дану дитину, вона буде до них дослухатися і старатиметься бути такою,
як вони, не відрізнятися у своїй поведінці чи манерах. Дитина буде прагнути до
вдосконалення своїх потреб, слідкуватиме чи не надмірно вони високі, чи
доцільними є способи задоволення цих потреб, а колективна думка відіграватиме
роль єдиної правильної.
Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати
певні дії. Необхідно щодня навчати дитину розумним потребам. Дитина щоденно
буде вправлятися у їхньому вихованні, в неї формуватимуться усталені принципи,
що можна робити, а що – ні, що є необхідним, а без чого можна обійтися. Для
цього їй не треба буде вчити вірші чи переказувати тексти, а лише осмислювати і
черпати для себе нові знання, які їй нададуть педагог або батьки.
Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Виховувати розумні
потреби необхідно з раннього дитинства. У дитини з народження будуть
формуватись звички бути ввічливим та чемним, вона слухатиметься старших,
буде охоче всім допомагати. Змалечку дитину треба привчати не тільки говорити,
а ще й думати, обдумувати кожне своє слово, свою поведінку, ставлення до
людей. Необхідно вчити дитину тому, що її потреби не єдині, є ще потреби мами,
тата, сестри чи брата і тому вся сім’я не мусить задовольняти лише її потреби,
слідкувати тільки за її настроєм, дбати про її благо. Дитина мусить усвідомити те,
що їй можуть допомогти задовольнити її потребу, але постійно робити це в
повному обсязі мусить вона сама.
Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в
позитивних діях і вчинках. Доручаючи якусь справу, ми маємо бути впевненими,
що її виконання допоможе дитині виховати ту чи іншу якість. Для виховання
розумних потреб можна доручити дитині проаналізувати свій день, аби вона
усвідомила, чи керувалась вона сьогодні розумними мотивами, чи правильно
 19

поводила себе у суспільстві, чи не завдала шкоди комусь, утискаючи їхні потреби

своїми.
Створення виховних ситуацій – важливий чинник виховання розумних
потреб. Загалом, виховні ситуації мають місце не лише в навчальних закладах, а й
вдома, до того ж повсякчас. Будь-які події в житті дитини мають нести в собі
виховний характер, аби закласти фундамент майбутньої повноцінної особистості.
Адже саме дитячий вік створений для того, щоб засвоювати весь досвід дорослих,
їхні поради, повчання та настанови, бо завдяки цьому формується весь світогляд
дитини, яка ще не знає, що в цьому світі норма, а що –відхилення від неї і
прислухається лише до поглядів авторитетних для неї людей – родичів та
вихователів.
Методи стимулювання діяльності та поведінки.
Третя група методів виконує функції регулювання, коригування і
стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання,
заохочення і покарання.
Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового
суперництва і самоутвердження в колективі. Воно організовує, згуртовує
колектив, спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати. Змагання також
можна застосувати у якості виховання розумних потреб. Наприклад, яскравим
прикладом цього є дитяче громадське об’єднання скаутів, які змагаються в
отриманні більшої кількості нагород за виконання добрих вчинків. У сімейному
вихованні його можна застосувати як розумне суперництво між дітьми,
заохочуючи їх до домашніх обов’язків або до гарної поведінки.
Заохочення – схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання
вихованців до повторення. Його мета – спрямування поведінки учня в потрібне
русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення
прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. Якщо дитина слідкуватиме за
своїми потребами, за їхніми обсягами та можливістю реалізації, зважатиме на
суспільне одобрення чи засудження цих потреб, вона отримає щось натомість –
поїздку на відпочинок, смачний десерт або просто подяку. Проте треба не
 20

перестаратись з цим, дитина має правильно скеровувати свої потреби без

постійного очікування заохочення.
Покарання – несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх
припинення або недопущення в майбутньому. Покарання необхідне, якщо
вихованець систематично діє проти суспільно встановлених норм, тих правил,
яких вчили його батьки та педагоги. Проте, не треба карати чи осуджувати дитину
зразу після скоєння неправильної дії. Можливо, вона просто неправильно
зрозуміла, чого від неї очікують. Якщо вона вимагає нове взуття, хоча в неї є що
взувати, а у вас просто немає зараз на це коштів, – поясніть їй це, скажіть, що цей
сезон вона мусить доходити в старому, потерпіти, придушити свої бажання на
деякий час. Не можна використовувати дуже жорстокі засоби для покарання.
Виховання розумних, врівноважених потреб несе за собою покарання за
проступки, за неввічливе ставлення або неправильну поведінку. Але ці покарання
повинні теж бути розумними. Інколи достатньо просто виразити своє
незадоволення у вигляді догани. І це буде ефективніше, ніж ви забороните дитині
виходити на вулицю або займатись улюбленою справою.
Отже, не можна виділити головну групу методів для формування розумних
потреб. Правильним буде поєднання декількох груп. Найбільш широко в
педагогіці застосовуються методи стимулювання діяльності та поведінки, а
зокрема: заохочення та покарання. Для осіб молодшого віку у вихованні розумних
потреб варто застосувати такий метод, як роз’яснення, оскільки вони можуть
повністю не розуміти, чого від них вимагають.

Висновки до розділу 1

У першому розділі ми розглянули проблематику виховання в учнів

розумних потреб в теорії педагогіки, а саме: потребу як педагогічну категорію;
критерії виховання в учнів розумних потреб; методи і прийоми виховання в учнів
розумних потреб.
 21

Докладно вивчивши цей матеріал, можна зазначити, що потреба в

загальному розумінні представляє собою нестачу суб’єкта в чому-небудь, що
забезпечує його існування та розвиток. В окрему групу потреб виділяються
розумні потреби.
Помірність в задоволенні потреби є ключовим критерієм. Людина, яка знає,
коли варто зупинитися, сама керує своїми потребами, отримує тільки те, що їй
необхідно, без непотрібного надлишку, не витрачаючи при цьому понад міру
своїх сил. В людині повинні поєднуватись різні види потреб. Людина –
багатостороння особистість і потреби в неї мають бути відповідними, розвиватися
в різних руслах. Потреби також повинні відповідати можливостям особистості.
Людина мусить керувати своїми потребами, а не навпаки. Всі потреби
підпорядковуються людині, вона їх визначає, вирішує як і коли задовольняти.
Головними групами методів для виховання розумних потреб є методи
формування суспільної поведінки та методи стимулювання діяльності та
поведінки. Серед першої групи ключовим є такий метод, як педагогічна вимога.
Саме вона спонукає дитину до правильної поведінки в суспільстві. А такі методи
стимулювання, як заохочення та покарання, формують у дитини відповідальність
за свої вчинки, вчать раціональним потребам та нормативній поведінці.
 22

РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ В УЧНІВ ГУМАННОГО
СТАВЛЕННЯ ДО БАТЬКІВ, СТАРШИХ ЛЮДЕЙ

2.1 Традиції народної педагогіки щодо виховання гуманного ставлення

до старших

Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються

на властивих будь-якому суспільству зв’язках між людьми, на обов’язкових для
суспільного виробництва й самого життя відносинах. У всі часи першими і
найціннішими благами були здоров’я і життя людини. Спільними для всіх
умовами буття лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані
служити цьому, – шлюб, сім’я, народження і виховання дітей, моральний захист
людини на ґрунті гуманності. Наприклад, у „Повчанні” Володимира Мономаха
знаходимо такі ж напучування, поради, як і в народній педагогіці, як-от: „не
лінитися, а трудитися”; „милостиню творіть, неоскудну”; „за вбогих не
забувайте”, „подавайте милостиню сироті”; „не дозволяйте сильним погубити
людину”; „ніякої душі християнської не погубляйте”; „старих шануй, як батька, а
молодих, як братів”; „остерігайся брехні й пияцтва”; „хворого провідай”. Подібні
вимоги бачимо і в збірнику норм давньоруського права XI—XII ст. „Руська
правда” [9, c. 10].
Термін „народна педагогія (педагогіка)” в науковий обіг впровадили
О. Духнович та К. Ушинський. У вступному слові до „Народної педагогії ”
О. Духнович писав: „Людину представляють: натура, наука і звичай; природну
схильність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і
звичаї дають вправи і настанови або виховання ” [8, с. 3].
М.Стельмахович у своїй книзі „Українська народна педагогіка” зазначає,
що поступово, завдяки багаторічним педагогічним пошукам, емпірично визрівали
народні уявлення про основні чинники формування особистості. І серед них,
мабуть, першою була помічена спадковість. Не випадково кажуть: „викапаний
 23

батько” чи „викапана мати”, тобто „такий, як батько”, „така, як мати”. В

українській народній педагогіці дається об’єктивне трактування суті спадковості
та її місця у формуванні особистості. Багаторічні спостереження переконують, що
спадково передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір шкіри, очей,
волосся), природні зачатки якихось здібностей або властивостей, деякі риси
характеру. Проте більшість рис особистості не успадковується, а набувається.
Іншим важливим чинником впливу на особистість народна педагогіка вважає
середовище – стан взаємин у сім’ї, побут, звичаї і традиції, матеріальний стан,
житлові умови. Сім’я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя
родини і характер спілкування з малям є визначальним щодо формування в
дитини перших звичок, від яких значною мірою залежатиме її майбутня
поведінка. Ідея залежності характеру дитини від середовища, побутових умов,
домашнього оточення, всього укладу життя сім’ї знайшла вираз у багатьох
українських народних прислів’ях і приказках: „З ким поведешся, від того й
наберешся”, „Ниточка веде до клубочка”, „Який стук, такий грюк”, „Кожна
пташка свою пісню співає і своє гніздечко має”. Вплив на дитину домашнього
оточення, укладу життя родини особливо зростає, коли вона починає ходити й
говорити. Саме тоді в неї з’являється більше можливостей для фізичного і
духовного контакту з навколишнім світом („Перший крок дитини – радість для
родини”, „Як говорить дитя, то вирує в хаті життя”). Сім’я позитивно впливатиме
на дітей, якщо в ній пануватиме здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні
сварки між батьками, а ще гірше – негідна поведінка когось з них, негативно
позначаються на вихованні дітей. Чітко визначився у народних уявленнях такий
могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом. Щодо цього
маємо народні афоризми: „Добрий приклад кращий за сто слів”, „Бурчання
наскучить, приклад научить”, „Приклад кращий за правило”. У цих
висловлюваннях бачимо схильність дитини наслідувати старшого брата чи сестру,
матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша, а також народну виховну
практику наслідування з принципом „роби так, як я”. Усі три чинники
розглядаються в народній педагогіці як однаково важливі, проте в різних
 24

ситуаціях кожний з них може стати вирішальним: спадковість („Яке коріння –

таке й насіння”, „Яке зіллячко, таке й сім’ячко”, „Від лося – лосята, від свині –
поросята”), середовище („Як зайдеш між реп’яхи, то й реп’яхів наберешся”, „Як у
сім’ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття”), виховання („Що виховаєш, то й
матимеш”), спадковість і виховання („Яке дерево, такі його віти, які батьки, такі й
діти”, „Яка гребля, такий млин: який батько, такий і син”) [Там само, c. 38].
З давніх-давен в Україні передається народна притча: „Якщо твої плани
розраховані на рік –сій жито, якщо на десятиліття – саджай дерево, якщо на віки –
виховуй дітей”. Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається
найкращим майстром на землі – таку думку стверджує народна мудрість. Основна
мета виховання за українською народною педагогікою вбачається в тому, щоб
навчити кожного бути людиною: „Дивись – не забудь: людиною будь! ” – кажуть
українці. Навіть знання нічого не варті без людяності: „Знання без людяності – це
меч у руках безумця”, – кажуть у народі. Тому й виховання починається там, де
вихователь ставиться до вихованця з повагою, не принижуючи його, вбачаючи в
ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою
людиною [Там само, c.42].
Батько і мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі,
рідні. В народній педагогіці їм відводиться найвища роль. А в живому мовному
спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З ними
пов’язується утвердження добра, правди і справедливості („Тільки в світі правди,
що рідний отець і мати”). Діти на знак глибокої поваги за народною традицією
звертаються до матері й батька через увічливу форму „Ви”. Саме на такій формі
звертання дітей до батьків наполягав видатний педагог сучасності, глибокий
знавець народної педагогіки В. Сухомлинський. Батько і мати в українців –
справжня святиня. В арсеналі багатющого українського фольклору майже зовсім
немає творів про розлад між батьком та матір’ю, бо в реальному житті його не
повинно бути. Де батько – там і мати, де мати – там і батько. Та й за порадою
дочка однаковою мірою звертається як до матері (пісні „Да біда ж мені, мати, за
бідою”, „Ой матінко-вишенько, що без тебе лишенько”), так і до батька (пісні
 25

„Гадав же ти, мій ненечку”, „Ой давно-давно в батенька була”). Сваритися з

батьком чи матір’ю – гріх („З отцем, маткою посварюся — гріха наберуся.. ”) [там
само, c. 101].
У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої, самовідданої
любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання.
Світле благородство й велика любов матері до дітей формує її авторитет, а
водночас і силу виховного впливу.
Г. Литвинова дуже гарно з почуттям любові, вірності, чесності та доброти
відобразила авторитет матері у своїй книзі, яка так і називається „Авторитет
матері”. Вона говорить що в усіх народів світу споконвіку шанується мати –
дародавиця життя, охоронниця домашнього вогнища, уособлення самовідданої
любові: усі матері світу, незалежно від того, як влаштовано їхнє життя, бажають
щастя своїм дітям, і переважна більшість з них прагне, як уміє, прищепити синам і
дочкам людські чесноти [10].
Авторитет матері виступає, як чинник підвищення морально-виховного
потенціалу сім’ї, до починається формування нової людини. На материнській
совісті і обов’язку – виховати кожного з своїх дітей таким, щоб ніхто з них не
робив бездумно і невдячно [11, с.20-21].
Дітей вчать, що мама, тато, бабуся, дідусь – найвірніші, найнадійніші друзі.
Вони завжди допоможуть і якими б вони не були стомленими, а іноді і хворими
завжди нагодують, напоять, вислухають, приголублять, дадуть слушну пораду. А
діти, в свою чергу, повинні їм відповідати тим же. Така атмосфера забезпечує
відчуття цілісності родоводу, формує впевненість у собі та стабільності майбуттях
[12, c. 129-130].
Відомо чимало найрізноманітніших казкових образів матері. Материнські
казкові персонажі відрізняються від реальних жінок-матерів. Образ матері в
казках ідеалізується, вбирає в себе всі найкращі риси людей, мати в казкових
творах завжди добра, порядна, турбується про своїх дітей, є гарною господинею
та люблячою дружиною. Часто наділена надприродними якостями або рисами
тварин. Казка покликана виразити внутрішню, а не зовнішню, реальність, тому
 26

персонаж матері так відрізняється від реальності: він втілює різноманітні аспекти
материнства [13].
Часто мати зображена у вигляді частини природи (птаха, тварини, дерева),
яка оберігає дитину навіть після смерті. Так, у казці „Калинова сопілка” йдеться
про маленького хлопчика Іванка, який потрапив до полону. Він дуже хотів втекти,
але не знав, як потрапити з чужини додому, поки до нього уві сні не звернувся
кущ калини: „– Прийди, Іванку, до мене. Виріж з мене сопілку, і я тобі покажу
дорогу до рідної домівки”. Хлопчик послухався, і чарівна калинова сопілка довела
його додому [14, с.180].
У казці „Береза” зображений образ ревнивої, егоїстичної матері:
„Повернувся нарешті козак додому. Але не сам, а з молодою дружиною. Зразу ж
незлюбила її свекруха. Приготувала вона для сина святкову вечерю, а невістку до
столу навіть не покликала. З сином говорила, а його дружині і слова не сказала, ні
поганого, ні, тим паче, хорошого”. Проте дівчина не зважала на це, і „робила усе,
що скаже стара, а вечорами плакала в подушку”. Коли в молодої сім’ї зʼявилася
дитина, чоловік мусив піти на заробітки. Не витримала молода мати дорікань
свекрухи і пішла з дитиною в поле, де за ніч перетворилась на березу. Коли ж
козак повернувся додому і не застав ні дружини, ні дитини, мати йому сказала, що
його дружина „...десь повіялась і дитя забрала, не сказала, куди”. Чоловік і далі
жив з матірʼю, поки одного дня не побачив на березі річки високу березу, якої
раніше там не було. За порадою матері, він пішов її рубати. Коли вдарив сокирою
– береза звернулася до нього голосом дружини: „Нащо б’єш, навіщо рубаєш?
Привіз у чужину, покинув мене одну, мати твоя нас зі світу зжила та ще й з думок
викорінити захотіла... ”. Кинув він сокиру, а ввечері повернувся до берези,
обійняв її і випив отруту. На ранок на полі біля берези виріс дуб. Таким чином,
мати втратила того, ким найбільше дорожила [Там само, с.100-101].
Велике значення для виховання дівчини має образ доброї, турботливої
матері. „Добра” мати не обов’язково є рідною. Наприклад, в казці „Доля” йдеться
про наймичку Олену, до якої господиня ставилась „як до рідної дочки”.
Господиня навчила Олену, як побачити долю. Пророцтво справдилось, і дівчина
 27

вийшла заміж за свого судженого, який „недовго був добрим... ”. Пиячити почав,
а то й руки простягав до дружини, не шанував її, а ледачим був, що й світ такого
не бачив. Важко було Олені, втішала її названа мати: „Не журися, дитино... Така
твоя доля. Краще стане, коли діти виростуть, допомога буде. Вони – твоє щастя”.
Так і сталося. Коли чоловік помер, Олена разом з дітьми перейшли жити до
названої матері, яка завжди підтримувала її [Там само, с.127-129].
У народній творчості приділено увагу і вихованню дитини. Зокрема, в казці
„Зозуля” розповідається про жінку, що мала трьох дітей, і не приділяла уваги їх
вихованню. Як наслідок, „…не слухались діти матері. Бігали, грались надворі
зранку до вечора. Одяг порвуть, а мати – латай. У хаті насмітять, а мати –
прибирай. Тяжко їй було, а діти їй не допомагали”. Мати не зважала на поведінку
дітей, аж поки сильно не захворіла. Їй був потрібен догляд, але діти не привчені
були приділяти увагу комусь, крім себе. Як наслідок, вони ігнорували всі її
прохання подати води, аж поки „...нарешті захотів старший син їсти і заглянув до
хати, а мати стоїть серед хати і на пташку перетворюється...”. Лише усвідомлення
безповоротної втрати людини, яка піклується про них, примусила дітей цінувати
матір, хоч і запізно: „...побігли діти за матір’ю:
– Мамо, ми тобі водички принесли
– Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, сини, не повернусь я.
Так бігли діти за матір’ю багато днів і ночей по камінні, лісами, горбами. Із
ніг почала кров йти. Де вони пробіжать, там червоний слід залишається. Назавжди
залишила дітей мати-зозуля...а при дорозі відтоді червоні маки ростуть”. Ця казка
допомагає усвідомити дитині, для чого потрібне виховання, чому потрібно
цінувати тих, хто піклується про тебе і як потрібно поводитись з рідними та
близькими людьми, щоб не шкодувати про свої вчинки тоді, коли вже нічого не
можна буде виправити [15, с. 127-130].
Практика народного виховання передбачає формування у кожної людини
моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного
поняття моралі: моральний той, хто шляхетний, добрий, чесний, праведний. Сюди
належать і такі поняття: людська гідність, честь, людяність. Основними
 28

критеріями оцінки моральної гідності є праця і повага до батька, матері, старшої

людини. Той, хто без належної поваги ставиться до літньої людини – завжди
потрапляє в халепу, той, хто забуває про рідних батька і матір, – негідник,
моральна потвора. Яскравим прикладом цього є українські народні казки
„Котигорошко”, „Мудра дівчина”, „Дідова дочка й бабина дочка”, „Батько та
син”, „Названий батько”, ін. та приказки, прислів’я: „Україна, Бог, родина – то
святі слова, дитино”, „Яка сім’я, такий і я”, „Батько і мати – два сонця у хаті”,
„Добре насіння і на камені зійде”.
За традицією народної педагогіки, діти в сім’ї від батьків, дідусів, бабусь,
старших братів і сестер запам’ятовують, що не гарно не слухати батька чи матір,
обманювати їх, глумитись з немічних, лицемірити, бути байдужим до чужих бід,
тому в українських сім’ях здавна панує традиція привчати дітей до піклування
про старших та хворих. За народними твердженнями засвоєння моральної істини
проходить через почуття, переживання та розум людини і повинно втілюватись в
її шляхетності в житті [16, с. 3-6].
Підсумовуючи, можна сказати, що народна педагогіка має яскраве відбиття
в сучасному українському суспільстві. Тема поваги до старших людей та батьків є
значущою в народній педагогіці та тісно переплітається з іншими моральними
темами.

2.2 Розумні потреби як основа виховання гуманного ставлення до

батьків та старших людей

Немає однотипної методики щодо виховання шанобливого ставлення дітей

до дорослих, та і не логічно було б висувати однакові вимоги до різних дітей,
використовувати одинакові прийоми впливу у вихованні дітей. А найближчим
середовищем для дитини є її сім’я, родина, а вже потім – вихователь і суспільство.
С.Козлова визначає чотири ступені наближення дорослого до дітей: дитина
– батьки; дитина – вихователь, помічник вихователя, няня; дитина – дорослі, яких
дитина спостерігає епізодично; дитина – дорослі, яких характеризує художня
 29

література. Природно, що з кожною із цих категорій у дитини складаються різні

стосунки. Для першого і другого ступеня характерні емоційна близькість, частота
контактів, можливість спостерігати за поведінкою і діяльністю. Їм властиві
позитивні результати у вихованні дітей, які копіюють поведінку дорослих,
переробляючи її у свою власну. Дослідниця зауважує, що цих дорослих діти не
сприймають в їх суспільній ролі. Для третього ступеня характерні ситуативні
контакти, слабка емоційна близькість і можливість спостерігати моральні прояви,
а з іншого боку, – значно вищий рівень сприймання цих дорослих як особистостей
суспільних, оскільки на цю рису дорослих дитина найбільш звертає увагу. Дуже
близький за вищевказаною характеристикою і четвертий ступінь. Діти емоційно
сприймають героїв художньої літератури. Цьому сприяє й те, що позитивний
персонаж подається в них ізольовано від відволікаючих і другорядних деталей,
тому моральна і суспільна характеристика героя через особливу увагу стає
зрозумілішою і емоційно ближчою.
Про це зазначає Л.Каплан: „Одним з ефективних засобів виховання
мовленнєвої культури є розповідання дитині казок, читання доступних її
розумінню творів художньої літератури, під час бесіди виділення особливостей
мовленнєвого етикету, поведінки персонажів” [17, с.90-94].
Педагог торкається проблем культури мовленнєвої поведінки дітей в сім’ї,
наголошує, що такого матеріалу з виховання дуже мало в педагогічній та
методичній літературі.
О.Кононко пропонує батькам укладати своєрідний сімейний кодекс, тобто
сформулювати систему правил, принципів, яких треба дотримуватися,
турбуючись про те, щоб кожна дитина змогла реалізувати і розвинути свої
можливості, здібності, прилучитись до моральних цінностей, культури, зростати і
відбуватися як особистість [18, с.31].
С.Рахматова говорить про те, що все, що складає фундамент дитини їй
дають батьки, бабусі й дідусі, і від того, як вони її виховали, що запало їй в душу і
розум, залежить якою людиною вона виросте, адже свою модель поведінки
дитина частіше вибирає і будує за зразком і типом батьківської [19, с.2-3].
 30

Найбільше уваги питанням виховання гуманного ставлення до старших

приділяв видатний вітчизняний педагог В.Сухомлинський.
У батьківській педагогіці науковця найбільш значущими принципами
виховання у дітей шанобливого ставлення до батьків є:
– принцип виховання розумних потреб, що передбачає усвідомлення
батьками небезпеки розвитку у дітей потреби до володіння тільки матеріальними
цінностями: „Найстрашніше у взаєминах батьків і дітей – це бездумне
„годування” матеріальними задоволеннями і порожнеча, убогість духовного,
сердечного життя дитини”. Правила, що випливають із принципу: акцентування
уваги батьків на необхідності розвитку у дітей потреби в пізнанні, спілкуванні,
праці, духовності, моральній діяльності, в особистому самовираженні; створення
умов, що сприяють розвитку у дітей мотивів, ціннісних орієнтації у сфері потреб.
Для виховання шанобливого ставлення до інших, виховання розумних потреб є
першочерговим. Дитина зможе поважати інших, якщо її потреби будуть
нормовані, вона бачитиме шляхи їх реалізації та слідкуватиме за обсягами
задоволення.
– приклад батьків. Цей принцип розкривається В. Сухомлинським як спосіб
передачі соціального і духовно-морального досвіду старших поколінь
підростаючому: „Сила прикладу зростає, якщо старші члени сім’ї являють собою
зразок чистої і благородної особистості. Без прикладу, без світла і тепла
батьківської любові, вираженої в турботі і повазі до дітей, немислимо ні
виховання, ні самовиховання”. Якщо дитина не слухатиметься дорослих, то
говорити про будь-яке виховання потреб немає сенсу. Адже , все, що робить
дитина базується на прикладі оточуючих її дорослих. В свою чергу, дорослі
мають слідкувати чи розумними є їхні потреби, чи можуть вони бути прикладом
для дитини.
– принцип справедливої і твердої батьківської влади, заснованої на
авторитеті. Під „батьківською владою” В. Сухомлинський розумів право,
можливість батька і матері підпорядковувати своїй волі дітей, право
встановлювати свої, обумовлені життям конкретної сім’ї вимоги. Розкриваючи
 31

суть батьківської влади, педагог акцентував увагу батьків на тому, що їх вимоги

до дітей мають бути, передусім, розумними з точки зору мети і завдань
виховання: „...Вимога батьків стає беззастережною для дитини тільки тоді, коли
вона одностайна, тобто коли мати і батько вимагають одне і те ж”. Стосунки
батьків та дітей включають в себе довіру та узгоджену владу та авторитет батьків
над дітьми. Діти мають дослухатися до думки старших, скеровуючи свої потреби
у правильне русло [20, с. 83-86].
Виховуючи розумні потреби, батьки тим самим виховують шанобливе
ставлення перш за все до себе. Дитина усвідомлює, якої поведінки від неї
чекають, що намагаються закласти. Всі потреби дитини задовольняються лише за
умови їхньої раціональності, адекватного обсягу та відповідності здібностям.
Потреби також задовольняються лише в обсязі, який необхідний для нормальної
життєдіяльності дитини і не пригнічує потреби інших особистостей. Цим самим
забезпечується гуманне ставлення до оточуючих, виховується індивід у повній
гармонії з суспільством.
Будь-яке суспільне життя можливе лише за умови певного взаємного
обмеження бажань, інтересів, устремлінь. Самообмеження відіграє значну роль в
особливій комунікативній сфері життя – міжособистісному спілкуванні.
Соціальне середовище змушує людину враховувати інтереси інших членів
соціуму, обмежуючи себе у своїх бажаннях не інстинктивно, підсвідомо, а
усвідомлюючи його необхідність і спрямовуючи свої вчинки відповідно до
свідомо обраних орієнтирів. Будь-яке людське спілкування можливе лише за
умови певного взаємообмеження бажань, інтересів [21, с. 140].
Безмежність потреб має різні форми прояву. По-перше, потреби постійно
відтворюються; по-друге, розвиток суспільства і виробництва породжує все нові й
нові потреби; по-третє, не має меж процес удосконалення структури потреб.
Безмежність потреб обумовлена як безмежністю фантазії, продуктом якої вони є,
так і розвитком виробництва, яке в умовах конкуренції постійно
удосконалюється, створює нові споживчі блага, а отже, і нові потреби. Широкому
розповсюдженню потреб сприяють і сучасні комунікації, розвинена реклама.
 32

Необхідно слідкувати за тим, аби потреби не задовольнялися понад міру, не

допускати, щоб потреби сліпо керували людиною і щоб їхнє задоволення
відбувалося в установленому соціумом порядку.
Самообмеження властиве природі людини, воно проявляється в усьому – від
актів спілкування до процесів саморозвитку. Водночас у структурі моральної
свідомості можна виділити низку понять, які обумовлені ідеєю самообмеження і
виступають її специфікаціями: вимогливість до себе, помірність, самоконтроль,
жертовність, терпимість, самовладання, самопримушення. Ці феномени є
динамічними структурами. Так, помірність може потребувати самообмеження,
неабияких зусиль. Це буде засобом саморозвитку, у процесі якого сформується
досить помірний рівень потреб. І у подальшому помірність не буде потребувати
самообмеження, адже буде гармонійним проявом свободи особистості. Значна
частина подібних феноменів формується у процесі виховання та соціалізації
особистості, завдяки чому також стають гармонійною складовою особистості та
не потребують самообмеження. Але на етапі виховання та соціалізації у дитинстві
вони формуються саме завдяки тому, що обмеження та формування навичок
самообмеження є складовою будь-якої системи виховання, зокрема народної
педагогіки українців. Необхідність виконання чисельних обов’язків та заборон
усвідомлюються в дитинстві. Це стосується й обмежень та заборон, які
обумовлені релігійними вимогами [23, с.250].
Обмеження власних потреб слугує засобом формування та вдосконалення
розумних потреб, а також впливає на виховання гуманного ставлення до людей.
Таким чином, формування гуманного відношення до інших людей
відбувається у тісному зв’язку з вихованням розумних потреб. Обидва процеси
починаються з народження і існують у взаємозалежності. Якщо в дитини не
будуть виховуватись раціональні потреби, навряд чи в неї формуватиметься
гуманне ставлення, виховуватиметься шана до старших. Так само, якщо ніхто не
буде говорити дитині бути чемною, не наполягатиме на повазі до старших, її
потреби не можна буде назвати розумними.
 33

Висновки до розділу 2

У другому розділі ми розглянули питання традицій народної педагогіки

щодо виховання гуманного ставлення до старших та розумні потреби як основу
виховання гуманного ставлення до батьків та старших людей і виявили, що
народна педагогіка слугує витоком всіх педагогічних ідей, є джерелом
нескінченних уроків життя, несе в собі моральні настанови та вчення. Безліч
українських казок, прислів’їв та приказок базуються на поняттях гуманності та
поваги до старших. Це невід’ємна складова не лише педагогіки, а й української
культури в цілому.
Розумні потреби слугують основою виховання гуманного ставлення до
старших людей. Виховання цих потреб і формування гуманності до людей
взаємопов’язані і існують тільки в єдності. Для того, аби виховати достойну
особистість, необхідно слідкувати, як формуються її потреби і чи всі вони є
розумними, чи не завдають шкоди потребам інших людей, чи відповідають вікові
та розвиткові дитини. Усвідомлення власних потреб та їх співставлення із
потребами інших є основою виховання почуття поваги до батьків, а також до
старших.
 34

ВИСНОВКИ

Дослідження проблеми виховання в учнів розумних потреб і гуманного

ставлення до батьків, старших людей у теоретичній площині дозволяє зробити
такі узагальнення.
Задоволення потреб є явищем природним, соціально обумовленим. Різні
види потреб по-різному поєднуються в людей. Усі ці потреби мають гармонійно
поєднуватись в одній особистості, не можна задовольняти одні потреби,
забуваючи про інші. Але і в цьому треба знати міру, адже помірність є ключовим
критерієм у задоволенні потреб. Однобічне задоволення потреб призводить до
однобічного розвитку особистості.
У сучасному світі люди більше дбають про задоволення матеріальних
потреб, ніж духовних, які, в свою чергу, є основою виховання розумних потреб.
Розумними можна назвати ті потреби, які сприяють розвитку особистості, не
обмежують задоволення потреб інших людей, є помірними та допомагають
людині самореалізуватися у суспільстві. Розумні потреби слугують основою для
виховання в дітей гуманного ставлення до батьків та старших людей.
Народна педагогіка пронизана темою шанобливого ставлення до старших,
вона слугує допоміжним матеріалом у батьківському вихованні, базується на
почутті взаємодопомоги та підтримки, гуманізації всіх сторін життєдіяльності. У
казках, притчах, приказках найбільш доступно і легко дитина засвоює модель
правильної поведінки і вчиться правильному ставленню до власних потреб.
Розумні потреби є основою виховання гуманного ставлення до оточуючих.
Їх виховання має починатись з самого народження для найкращого засвоєння
моральних норм та принципів, на яких базується виховання розумних потреб та
шанобливого ставлення до старших.
Таким чином, поставлена мета була досягнута, а завдання вирішені.
Перспективи подальшої розробки даної проблеми полягають у практичному
визначенні та застосуванні методів роботи з батьками, педагогами, учнями з
виховання розумних потреб та гуманного ставлення до інших.
 35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеєнко Т. У чому мудрість батьківської любові / Т. Алексеєнко //

Дошкіл. виховання : наук.метод. журн. МОН України для педагогів і батьків –
2002. – № 3. – 30 с.
2. Бережний, В. М. Людина та її потреби / В. М. Бережний. – М. : МГУ
сервісу, 2002.
3. Биркхойзер-Оэри Сибилл Мать: Архетипический образ в волшебных
сказках / Пер. с англ. Валерий Мершака – М.: Когито-Центр, 2006. –255 с.
4. Бутенко О. Г. Концепція Василя Сухомлинського з виховання у дітей
шанобливого ставлення до батьків / О. Г. Бутенко // Педагогічний дискурс. - 2011.
- Вип. 10. - С. 83-86
5. Донцов И.А. Самовоспитание личности / И.А.Донцов. – М., 1984. –
283 с.
6. Дубінін Н. П. Людина та її місце в історії життя // Біологія людини та
соціальні прогрес» / Н.П. Дубінін. – Перм: Пермський ун-т, 1982.
7. Духнович А. В. Народная Педагогия в пользу училищ и учителей
сельских. Ч.1. Педагогика общая / А.В. Духнович. – Львов: типом Ин-та
Ставропигиянского,1857. – 92 с.
8. Каверин С.Б. О психологической классификации потребностей /
С.Б.Каверин. – 1986.
9. Ковалев П.Д. Качества личности от А до Я – «Подсказки для
жизни»[Електронний ресурс] / П.Д. Ковалев // Режим доступу: URL:
http://podskazki.info
10. Комісарик М. Роль етнопедагогіки у вихованні шанобливого
ставлення дітей до дорослих / М.Комісарик І. Тютюнник. – 15 c.
11. Литвинова Г.А. Авторитет матері / Г.А. Литвинова. – К.: Політвидав
України, 1982. – 96 с.
 36

12. Поніманська Т. Дошкільна педагогіка: навчальний посібник для

студентів вищих навчальних закладів / Тамара Поніманська – К. : Академвидав,
2004. – 455 с.
13. Поніманська Т.І. Моральне виховання дошкільників: Навчальний
посібник / Т.І. Поніманська.– Київ, 1993. – 240 с.
14. Птащук І. Образ матері в українських народних казках / Ірина Птащук
//Педагогічний дискурс –2014. – №17. –130 с.
15. Сідак Л.М. Самообмеження як один з головних засобів саморозвитку
Науковий вісник. Серія «Філософія». – Харків: ХНПУ, 2015. – Вип.45 (частина І).
–253 с.
16. Стельмах Н. В. Формування гуманних потреб школярів /
Н. В. Стельмах // Наука і освіта – 2013. – № 3. – С. 172-175.
17. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка /
М. Г. Стельмахович. – К. ІЗМН, 1997. – 232 с.
18. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка /
М. Г. Стельмахович.– Київ, 1996. – 86 с.
19. Сухомлинський В. О. Проблеми виховання всебічно розвиненої
особистості / В.О.Сухомлинський.– М., 1999.
20. Українські народні казки: Книга 30. Казки Поділля / запис., упоряд. і
літ. опрац. М. Зінчук. – Чернівці: Букрек, 2010. – 424 с., іл.
21. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти / М.М. Фіцула. – К.: Видавничий центр «Академія»,
2002. – 528с.
22. Фріднан І. Чи бачимо ми дитину? // Наша дитина. – 1993. – № 3-4. –
С. 12.