Релігія та Соціум. – 2012.

– №2(8)

УДК 272/273 – 877

© Василь Балух
(Чернівці)

«ЗАХІДНА СХИЗМА» І СОБОРНИЙ РУХ

У статті проаналізовані причини церковного розколу на Заході, окреслено шляхи і

спроби примирення ворогуючих сторін, визначено суть соборного руху, розкрито основні
рішення Констанцського собору та з’ясовано наслідки розколу і конциліаризму.
Ключові слова: схизма, соборний рух, собор, папство, непотизм, конциліаризм,
конклав, кардинали.

Постановка проблеми. Перенесення папського престолу французьким королем Філіпом

IV Красивим з Риму в Авіньйон у 1309 р. стало початком періоду в історії Церкви, названим як
«Авіньйонський (або вавилонський) полон пап». Він тривав майже 70 років. За цей час змінилося
7 пап, і всі вони були французами. Папство майже повністю втратило світську владу,
перебуваючи під цілковитою владою французьких королів. Крім того, різко упав моральний і
духовний вплив папства, набутий попередніми понтифіками. За цей час у папство проникло
чимало зловживань, особливо хабарництво і так званий непотизм (покровительство родичам і
незаконнонародженим дітям, призначення їх на всі ключові посади).
Але в умовах Столітньої війни, коли Франція була на грані краху, папа Григорій ХІ (1329-
1378 рр.) у 1377 р. вирішив повернутися в Рим, щоб відновити колишній престиж папства. Проте
після повернення до Рима (17 січня 1377 р.), він прожив недовго і помер 26 березня 1378 р. Тобто
не встиг папа повернутися до своєї резиденції в Римі, як прийшлося обирати нового понтифіка. З
цього моменту і розпочався розкол латинської церкви, що увійшов в історію як «Великий
Західний розкол» і тривав майже 40 років (1378-1417).
Метою нашої розвідки є визначення суті «Західної схизми» і соборного руху. Згідно
поставленої мети розв’яжемо такі завдання:
– визначити причини церковного розколу на Заході;
– проаналізувати шляхи до примирення ворогуючих сторін;
– охарактеризувати рух конциліаризму;
– з’ясувати рішення Констанцського собору;
– розкрити наслідки розколу і соборного руху.
Виклад матеріалу. Західна схизма в основному була безпосереднім результатом
попередніх подій при папському дворі, особливо – в колегії кардиналів. Ще сучасники тих
подій прекрасно усвідомлювали міру відповідальності кардиналів за виникнення розколу [6, р.
45-47]. У чому це проявлялося? По-перше, цей дорадчий орган за роки перебування папи в
Авіньйоні перестав бути наднаціональним колом довірених осіб папи, як раніше. Ще задовго
до схизми колегія кардиналів стала розрізненою групою честолюбивих французьких
клерикалів, які намагалися будь-що розширити свої владні повноваження і обмежити вплив
пап. Так, наприклад, кардинали вимагали передати половину прибутків папської скарбниці
колегії і не призначати без їхньої згоди нових кардиналів у тому випадку, якщо ті колись брали
участь в обранні папи [4, с. 529]. Тому частина дослідників вважають «Західну схизму»
наслідком прагнень кардиналів контролювати владу пап. Підтвердженням цій тезі служить той
факт, що розкол розпочався саме тому, що новий папа, обраний в 1378 р., якраз намагався
присікти наміри колегії підвищити свій статус.
У 1378 р. після 75-річної перерви в Римі відбулися вибору нового папи. Почався сильний
тиск на Священну колегію з метою обрання папи-італійця. Римляни за воротами конклава
вимагали, щоб на престол обрали римлянина або хоча б просто італійця. А оскільки з 16
кардиналів, які прибули на вибори, було 11 французів, 4 італійця і 1 іспанець, то у жителів
столиці було мало надії на обрання італійця [3, с. 180]. Проте на конклаві дійшли компромісу і
папою став неаполітанець Урбан VI (1378-1389 рр.). Хоча на момент обрання (8 квітня) він

56
 Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)

займав пост архієпископа Барі, понтифік був відомою особистістю. Ще в Авіньйоні, як член
курії, він заслужив репутацію людини компетентної і розсудливої.
Спочатку у кардиналів не було жодних сумнівів щодо канонічності обрання Урбана, та й
іншого виходу в тій ситуації у кліриків не було. Але папа показав себе неврівноваженим,
негідним і агресивним. Він вів себе безтактно щодо кардиналів, наносив їм фізичні образи, часто
критикував за самозадоволення і корумпованість. Усього за декілька тижнів понтифік показав
себе абсолютно нестерпним і істеричним тираном. Сучасники навіть думали, що у папи
помутився розум чи навіть, що він збожеволів. Такі симптоми переконували кардиналів у тому,
що Урбан не в стані належним чином управляти церквою.
Але римське церковне право не передбачало можливості скинення надто жорсткого чи
нездатного понтифіка. Канонічно змістити такого папу з престолу після його обрання було
неможливо. При відсутності будь-яких правових обмежень папської влади єдиною
альтернативою залишалося оголосити самі вибори недійсними через те, що вони не були
вільними. І вже у серпні кардинали оголосили, що обрання Урбана VI було незаконним, оскільки
учасники конклава нібито знаходилися під сильним тиском народу, що завадило їм прийняти
правильне рішення, бо знаходилися в страсі.
Невдоволеним папою був і французький король, якому потрібний був у Римі виконавець
його волі. Спираючись на підтримку Карла V, кардинали спочатку оголосили квітневі вибори
недійсними (2 серпня), а 9 серпня відлучили Урбана від церкви за незаконне перебування на
папському престолі. Так кардинали помстилися Урбану VI, звикши управляти папою, а не
підкорятися його примхам.
20 вересня 1378 р. у м.Фоклі відбувся новий конклав, на якому папою обрали бандита
Роберта Женевського під іменем Климента VII. К.Маркс писав, що «кардинали обрали папою
потворну худобину, кардинала Роберта Женевського, який, як варвар, охрестив себе
Климентом (тобто Милостивим) VII» [1, с. 135]. Подвійне обрання 1378 р. пап не мало
прецедентів в історії, а обидва понтифіка не могли вважатися законно обраними. Причому
претенденти були обрані більшістю однією і тією ж Священною колегією. Суть проблеми
якраз і полягала в тому, що неможливо сказати, хто упродовж «Західної схизми» був
справжнім понтифіком. Крім того, Рим ніколи не виступав з офіційною заявою про визнання
законним або незаконним двох папських ліній, створених однією і тією колегією кардиналів у
1378 р. Як би там не було, але події, які спочатку здавалися ганебною сваркою між
духовенством, скоро переросли у затяжний розкол. Загальна криза посилювалася тим, що
жодна з ворогуючих сторін не бажала йти на примирення або компроміси.
Така ситуація перш за все важко відобразилася на Папській області. Британські і
французькі солдати, які були відправлені в Рим ще папою Григорієм ХІ, не визнавали Урбана VI
і від імені Климента VII захопили частину міста, а в Тоскані силою змушували численні містечка
переходити на бік Климента VII, запроторюючи у в’язницю прихильників Урбана VI. У
завойованому Вітербо ціни на хліб піднялися до 74 ліврів, тобто у 5-6 разів [3, с. 180]. Урбан VI
же був абсолютно безпорадним і не знав як боротися з численними ворогами. Крім того, у нього
не було грошей, в той час як до Климента VII поступали кошти від церков Франції, Кастилії,
Арагона, Неаполя і Шотландії.
Посиленню розколу сприяли й західні монархи, усвідомивши, що набагато вигідніше мати
справу з розділеним і слабким папство та володарювати над духовенством у своїх країнах. Тому
до кінця соборного періоду контроль західних правителів над національними церквами значно
посилився. І саме в цей час зародився принцип галліканізму, згідно з яким помісні церкви
ставали повністю незалежними від влади папства.
Релігійна криза, яку переживала Західна Європа, знайшла своє відображення і в тогочасній
літературі. Так, Ф.Петрарка у «Листах без адреси» картає гострою сатирою розпусні норови
папської столиці. Каноніст Іоанн із Леньяно доводив законність прав Урбана VI і з жахом
згадував про Климента VII. А Празький архієпископ Іоанн Ієнзенштейн щоденно відправляв
листи Урбану VI, вказуючи йому, що все повсюдно руйнується, а все живе помирає [3, с. 183].

57
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)

Тривалість схизми здається дивною, навіть безглуздою, оскільки вихід був цілком
очевидним. Іншими словами, незрозуміло чому християнський Захід раптово забув історію
Вселенської Церкви і її соборів. Але й цьому є пояснення. Упродовж тисячоліття папи
переконували, що ніхто не може засуджувати папу, оскільки він вище всілякого судилища. І це
перекривало шлях до виходу з глухого кута, в якому опинилася Церква. Конциліаризм і близькі
до нього ідеї соборного прийняття рішень шляхом братської наради єпископів здавався
сучасникам абсолютно нереальним. А деякі противники соборного руху настоювали на тому, що
самі собори були доречними лише у ранній церкві. Ідеї соборного руху десятиліттями не бралися
всерйоз. Тому без 1378 р. не було б і епохи соборного руху. До нього звернулися лише як до
останнього заходу, коли під тиском обставин усвідомили, що іншого способу подолати існуючий
розкол не має. Навіть через 30 років ступити на via concilii (соборний шлях) було як і раніше
важко і з юридичної, і з психологічної точки зору [9, р. 159].
Але повернемося до подій 1378 р., коли католицька церква розділилася на два
протилежних табори. Намагаючись увіковічити свої права, обидва табори до грудня 1378 р.
призначили 38 нових кардиналів (Урбан VI призначив 29, а Климент VII – 9 чоловік) [4, с. 535].
Недивно, що шлях добровільної відставки (via cessionis) був запропонований лише після того, як
зазнали невдачі спроби обидвох сторін уладнати проблему силою (via facti).
Шляхи виходу з кризи неодноразово пропонували правники Паризького університету.
Перший з них – добровільна відставка, що дала б змогу обрати нового папу на конклавах.
Але суперники його відкинули. Інший шлях – компромісу (via compromisi) – запропонований
паризькими професорами, передбачав створення незалежної колегії, що вирішила б кому із
суперників потрібно скласти повноваження. Але й з цією ідеєю швидко розсталися. І,
нарешті, «царський соборний шлях» був запропонований Генріхом Лангенштейном і
Конрадом Гельнгаузеном ще на початку конфлікту, але його не приймали приблизно до 1400
року [4, с. 536; 7, s. 127].
Проте, врешті-решт принцип главенства собору прийняли, оскільки терпіння і
кардиналів, і рядових віруючих закінчувалося. Тобто майже всі європейці готові були визнати,
що без перегляду доктрини абсолютної папської влади і повного юридичного імунітету
понтифіка церковну єдність відновити неможливо. Навіть смерть обох пап не привела до
обрання єдиного глави християнського світу. Знову Рим і Авіньйон, незалежно один від
одного, провели вибори і обрали нових потифіків: у Римі – італійців Боніфація ІХ (1389-1404
рр.), а після нього – Інокентія VII (1404-1406 рр.) та Григорія ХІІ (1406-1415 рр.), якого
Пізанський церковний собор низложив у 1409 р., але він склав свої повноваження лише перед
Констанцським собором (1415 р.). У той же час в Авіньйоні правили французькі ставленики:
обраний після Климента VII у 1394 р. Бенедикт ХІІІ, якого змістив той же Пізанський собор, а
повторно – Констанцський собор 1417 р. [3, с. 184-185].
У 1409 р. у Пізі скликали собор, щоб безапеляційно підтвердити ідеї конциліаризму та
думку, що загальноцерковний собор вище папи. Крім того, було досягнуто часткове
об’єднання двох Священних колегій. Більше того, опозиційні кардинали виступили
ініціаторами собору (25 березня) [9, s. 86]. 5 червня собор низложив обох пап (Григорія ХІІ і
Бенедикта ХІІІ) і дав кардиналам право провести вибори нового папи. Низложені понтифіки
завчасно прокляли учасників собору, але їхній авторитет був настільки мізерний, що на собор
з’їхалося більше 600 чоловік.
Пізанський собор часто називають кардинальським, а ортодоксальні католики вважають
його антизаконним. Але більшість думала по-іншому. Її висловив ректор Паризького
університету Жан Жерсон у 1404 р. у Тарасконі у присутності папи Бенедикта ХІІІ: «Мир –
такий вищий закон церкви – і кращим способом, щоб мир міг восторжествувати, є скликання
собору» [3, с. 186]. Тому на соборі 26 червня було обрано папою францисканця Петра Філаргуса
під іменем Олександра V (1409-1410 рр.), який був греком за походженням, закінчив Сорбону,
був єпископом Наварри, а згодом – архієпископом Міланським, ставлеником Франції.
При обранні Олександр V дав клятву не розпускати собор і дати йому можливість
приступити до реформування церкви, але згодом порушив свою обіцянку. А обидва низложених

58
 Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)

папи не погодилися з рішенням собору. Тому замість двох понтифіків католицька церква тепер
мала трьох, що претендували на першість. І, тим не менше, Пізанський собор безсумнівно вніс
свій вклад у розвиток соборного руху. Без нього не вдалося б подолати розкол у Констанці.
Смерть Олександра V не покращила ситуації, бо на його місце обрали Іоанна ХХІІІ (1410-
1415 рр.), колишнього неаполітанського пірата Бальтазара Косса, який ще при своєму
попереднику керував Пізанським собором. Він грабував, воював, убивав і зробив своє ім’я таким
ненависним, що після нього жоден папа не називав себе Іоанном, а церква вважала його обрання
незаконним. Тому у 1958 р. кардинал Ронкаллі, обраний папою, прийняв ім’я Іоанна ХХІІІ. А
К.Маркс писав: «Папа Іоанн ХХІІІ (цинік і розпусник з неприродними похотями)…» [1, с. 215].
Проте Іоанну не пощастило у боротьбі з Неаполем. Він змушений був втікати до Флоренції
і звертатися за допомогою до німецького імператора Сигізмунда, висловивши згоду на
скликання нового собору, підкорятися його постановам і сприяти подоланню троєпапства. А
імператора штовхали на проведення реформ події в Чехії (гусистський рух).
Пропозицію Сигізмунда призначити собор у німецькому місті було прийнято Іоанном
ХХІІІ і в грудні 1413 р. він видав запрошувальну буллу, в якій місцем проведення собору
проголошувалося м.Констанц. Зібрання відкрилося 5 листопада 1414 р. Були присутніми 3
патріархи, 33 кардинали, 47 архієпископів, 145 єпископів, 124 абати, численні ченці, священики,
а також князі, посли, державні діячі і вчені. Тогочасні джерела стверджують, що на ньому були
присутні 18 тис. служителів церкви і від 50 до 150 тис. гостей (хоча ці цифри вважаються
завищеними). З трьох пап брав участь лише Іоанн ХХІІІ [3, с. 189; 5, с. 300].
На соборі обговорювалися три питання: захист католицької віри (боротьба з єресями),
відновлення єдності церкви (проблема папства) і реформа церкви. Іоанн ХХІІІ намагався
перехитрити прибічників конциліаризму і спочатку поставив питання боротьби з єресями
(гуситами). Але світські правителі і їхні посли настоювали на негайному обранні нового і
єдиного папи. І на соборі було зачитано меморандум про жахливі злочини Іоанна ХХІІІ, який
проінформований про настрої більшості собору, переодягнений кур’єром, 20 березня 1415 р. втік
у Шафгаузен. Але швидко був заарештований, ув’язнений, звідки відпущений 1418 р. за 38 тис.
флоринів. Він фактично відмовився від папства і призначений кардиналом та єпископом
Тускуланським. Після його смерті «вдячна церква» і Медичі спорудили йому «пам’ятник високої
красоти» у Флоренції [3, с. 189].
Собор намагався спонукати двох інших пап зректися престолу і запропонувати кардиналам
обрати єдиного главу католицької церкви. У виборчу колегію, крім кардиналів, повинні були
увійти 30 виборців із прелатів і вчених – членів собору і по 6 чол. від кожної нації (німецької,
французької, італійської й іспанської). Папа Григорій ХІІ, хоча і вважав собор незаконним,
прислав заяву про добровільне зречення, зачитану його уповноваженим Карлом Малатеста. За
добровільну відмову від тіари Григорій ХІІ отримав звання кардинала Опорто, легатство в
Анконі і за рангом вважався після папи першою особою католицької церкви. Бенедикт ХІІІ не
погодився із позбавленням престолу і в липні 1417 р. втік в Іспанію, де заховався у фортеці
Пеніскола у Валенсії, де і помер у 1424 р. майже у столітньому віці [3, с. 191].
11 листопада 1417 р. на соборі обрали нового папу Мартина V (1417-1431 рр.),
легітимності якого ніхто не заперечував. Через 40 років після початку «Велика Західна схизма»
завершилася. Щоб уникнути подібних розколів у майбутньому, скликання соборів повинно
було стати регулярним. Собор опублікував два важливих визначення. Згідно з постановою
«Freguens» (9 дистопада 1417 р.), загальні собори фактично перетворювалися у постійний
інститут церкви. Наступний собор мав скликатися через п’ять років, потім – через сім, а згодом
– кожні 10 років для викорінення всіляких єресей і розколів [8, р. 64]. Це свідчило про бажання
духовенства поставити церковне життя на міцний соборний фундамент, оскільки загальні
зібрання кліру мали працювати незалежно від пап.
Явно конциліаристський характер носила і знаменита постанова «Haec sancta synodus», або
«Sacrosancta» (по першому слову другого варіанту), прийнята 6 квітня 1415 року [6, р. 82-83].
Вона проголошувала представницький загальний собор покровителем і оберігачем церковної
влади. Тобто папа фактично ставав конституційним монархом, а принцип автократії був

59
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)

формально відкинутий. Сучасні католицькі дослідники і богослови вважають цю постанову

собору одним із найбільш суперечливих документів в історії папства. Його характеризують то як
справжнє сповідування віри, то як відкриту єресь, руйнуючу інститут папства.
Собор також постановив позбавити папу прибутків з вакантних церковних посад,
заборонив йому встановлювати податки на церковні прибутки без згоди кардиналів. У папи
відібрали право користуватися майном, залишеним після смерті духовної особи, і присвоювати
його, посилаючись на те, що єдиним спадкоємцем духовенства є церква, інтереси якої
представляє лише папа.
Рішенням собору заборонялося скидати і переміщати прелатів без згоди кардиналів і
вказівки курії мотивів не лише скинення, але й кожного переміщення єпископа з одного місця на
інше. Собор постановив також, щоб новий папа Мартин V виклав свою сповідь віри і щоб від
нині папи при обранні поступали точно так же перед кардинальською колегією [3, с. 191].
Таким чином, Констанцський собор наніс сильний удар необмеженій владі папства
спільними зусиллями кардинальської колегії і світської влади. І не дивно, що обраний папа
Мартин V вороже ставився до кардинальського парламентаризму і намагався відновити
папський абсолютизм.
Крім того, собор засудив єресь Вікліфа, виніс постанови про спалення Яна Гуса і
Ієроніма Празького.
Проте, всупереч декрету собору про регулярні терміни скликання соборних засідань і
власну присягу, Мартин V не скликав нового собору. Він почав реставрувати Папську
область, яка розпалася під час «Авіньйонського полону» і «Великої схизми», за допомогою
найманих кондотьєрів і насаджав у приєднаних містах і областях своїх родичів. Так, брат
Мартина V Джордано Колонна став князем Салерно; інший брат, Лоренцо, отримав графства
Альбу і Челано; до цієї сім’ї перейшли Ардеа, Марино, Неттуно, Бессанелло, Астура,
Фраскаті й інші землі [3, с. 192].
Так чи інакше, але соборний рух безсумнівно вніс неоціненний вклад у завершення
«Західної схизми», а сама теорія конциліаризму, практично розроблена на соборах у Пізі,
Констанці і Базелі, є досить цікавою і її джерела сягають ще ХІІ-ХІІІ ст.
Основи конциліаризму сформувалися під впливом канонічного права, переймаючи ідеї і
своїх сучасників – Уільяма Оккама і Марсілія Падуансього. Коли після 1378 р. як спосіб
завершення був запропонований via consilii, його прихильники сподівалися, що, згідно
церковного права, їм вдасться захистити свою точку зору. Вони стверджували, що в самих
крайніх випадках влада християнської общини, що є сукупністю віруючих, і містичним Тілом
Христовим, вище папської влади, не дивлячись на божественне походження його першості. Тому
Вселенська Церква шляхом соборів може критикувати, засуджувати або скинути папу, оскільки
вища за нього. Як наочно свідчить «Haec sancta synodus», це переконання було основним
віроповчальним положенням упродовж «Великої Західної схизми»: «Цей священний собор у
Констанці оголошує, що… отримав свою владу безпосередньо від Ісуса Христа і що кожна
людина, якого б сану або чину не була, хоча б навіть і сам папа, кожний зобов’язаний
підкорятися йому в тому, що стосується віри і загального перетворення Церкви і в очільника її, і
в членах. Він також оголошує, що будь-яка людина, в якому б званні, становищі або посаді вона
не знаходилася – навіть папській, – яка свідомо відмовиться підкорятися мандатам, статутам,
постановам або розпорядженням нашого священного собору або будь-якого іншого законно
скликаного собору у вищезгаданих питаннях або пов’язаних з ними, буде, якщо не покається,
піддана належному покаранню [4, с. 542-543]. Поряд з цим відзначаємо, що екклезіологія
соборного руху не носила революційного характеру, а зводилася лише до питання про владу.
Тому розмежування між владою священнодійства і владою адміністративною зробило
вирішальний вплив на теорію конциліаризму.
Теоретики конциліаризму доводили, що священичу владу папа отримав завдяки
архієрейській хіротонії і такою ж владою володіють усі єпископи, оскільки вона дарується
лише кандидату на папський престол, який зайняв його шляхом обрання. Тобто вона
базується на людському призначенні та обранні і є делегованою. Саме на цьому і базувався

60
 Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)

церковний конституціоналізм, згідно з яким папа був підзвітний церкві, що обрала його з
допомогою своїх представників.
Таким чином, хоча Констанцському соборові вдалося подолати розкол 1378 р., вивести
ситуацію з юридичного завулка і після цього відбулося ще декілька соборів (Базелі, Франції),
незабаром папам вдалося відновити принцип примату папства над соборами, і рух
конциліаризму (вирішення церковних питань на помісних соборах) захлинувся. Флорентійський
собор прийняв декларацію, в якій стверджувалося верховенство папи над собором. Після 1449 р.
уся Західна церква знову виявилася під контролем папи, але колишнього політичного впливу на
держави Європи папство уже не мало.
Проте, переконаність у тому, що постанови Констанцського собору ідуть врозріз з
ортодоксальної традиції середньовічного папства, знайшла навіть відображення у постановах І
Ватиканського собору (1870 р.), що урочисто декларував пряму і безпосередню владу пап над
церквою і єпископами. З іншого боку, існує група дослідників, які вважають собор 1415 р.
законним Вселенським, а його постанови обов’язковими для всіх католиків. І якщо говорити
загалом, то аргументи сучасних конциліаристів звучать набагато переконливіше та історично
більш обґрунтованими, оскільки їхні погляди співпадають з думками богословів XV ст.

Література
1. Архив К.Маркса и Ф.Энгельса / Под. ред. М. Б. Митина – М.: Госполитиздат, 1939. – Т.VI. – 411 с.
2. Гілл Дж. Історія християнства / Дж. Гілл – К.: Темпора, 2010. – 560 с.
3. Лозинский С.Г. История папства. – 3-е изд. / Лозинский С.Г. – М.: Политиздат, 1986. – 382 с.
4. Пападакис А., Мейендорф И., прот. Христианский Восток и возвышение папства: Церковь в 1071-1453 гг. /
Пападакис А., прот. Мейендорф И. Пер. с англ. Левитского А.В., Рахновской У.С., Цеха А.А. – Православ.
Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2010. – 630 с.
5. Санніков С.В. Огляд історії християнства. / С.В. Санніков. – К.: Світ знань, 2007. – 720 с.
6. Crowder C. M.D. Unity. Heresy and Reform (1378-1460). The Conciliar Response to the Great Schism. – London,
1977. – № 2. – P. 45-93.
7. Epistola concordine: Literarische Polemik zu Beginn des grossen Abendländischen Schismas / Hrsd. Bliemetzrieder
F. Vienna, 1910. – S. 127-153.
8. Gill J. Constance et Bâle – Florence. – Paris, 1965. – P. 64.
9. Vincke J. Acta concilii Pisani // Römische Quartalschrift. – 1941. – Bd. 46. – S. 81-331.

Vasyl Baluh
Western Schism and the Conciliar Movement

The article analyzes the causes of the church schism in the West. The author outlines the ways and
attempts at reconciliation of warring parties, defines the essence of conciliar movement, considers the
key solutions of the Council of Constance, and clarifies consequence of split and conciliarism.
Keywords: schism, the conciliar movement, council, the papacy, nepotism, conciliarism,
conclave, the cardinals.

Василий Балух
«Западная схизма» и соборное движение

В статье проанализированы причины церковного раскола на Западе, очерчены пути и

попытки примирения враждующих сторон, определена сущность соборного движения,
раскрыты основные решения Констанцского собора и выяснены последствия раскола и
концилиаризма.
Ключевые слова: схизма, соборное движение, собор, папство, непотизм, концилиаризм,
конклав, кардиналы.

61