Maurice Leblanc, 1908

Arsène Lupin contre Herlock Sholmes

Охороняється законом про авторське право.
Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу видавництва.
«Навчальна книга ― Богдан», просп. С. Бандери, 34а,
м. Тернопіль, Україна, 46002.
«Навчальна книга ― Богдан», a/c 529, м. Тернопіль, Україна, 46008.
У випадку побажань та претензій звертатися:
т/ф (0352) 520 607; 520 548 office@bohdan-books.com

Інтернет-магазин «НК Богдан»:

www.bohdan-books.com mail@bohdan-books.com
 т. (0352) 519 797, (067) 350 1870, (066) 727 1762
Електронні книги: www.bohdan-digital.com

Гуртові продажі: т/ф (0352) 430 046, (050) 338 4520

м. Київ, просп. Гагаріна, 27: т/ф (044) 296 8956; (095) 808 3279,
nk-bogdan@ukr.net

Інтернет-магазин «Дім книги»: dk-books.com

т. (067) 350 1467; (099) 434 9947
Переклав з французької Ігор Андрущенко
«Арсен Люпен проти Герлока Шолмса» (1908) — історія з двох
епізодів, що описують протистояння «джентльмена-грабіжника»
Арсена Люпена та великого детектива Герлока Шолмса (перші
літери не переплутані!). Ці дві непересічні особи зударилися ще у
першіи книзі сері ̈ про пригоди Арсена Люпена. Звичаино, Шолмс
не пробачив своєму візаві поразки. Тому на перше ж прохання
знаних французів допомогти ̈м у пошуках грабіжника та
ошуканця Люпена він зі сво ̈м помічником Вільсоном перепливає
Ла-Манш. Британці дають собі на розслідування справи максимум
десять днів. Натомість Люпен має на це іншии погляд і з перших
кроків дає зрозуміти, хто в хаті господар. Чи впорається
наизнаменитішии приватнии детектив з таким міцним горішком?
Частина перша
Блондинка
 Розділ перший.
Білет № 514, серія 23
Восьмого грудня минулого року викладач математики Версальського
ліцею пан Жербуа відкопав у крамниці тандитника серед купи
мотлоху маленьке бюрко з магоні1 з безліччю шухлядок.
«Ось те, що мені потрібно на день народження Сюзанни», —
подумав він. Але, позаяк, бажаючи потішити дочку, мав, проте,
обмаль грошей, то, як водиться, поторгувався і врешті-решт сплатив
шістдесят п’ять франків.
Поки вчитель повідомляв торговцю свою адресу, бюрко зауважив
елегантно вбраний молодик, який крутився поряд.
— Скільки? — поцікавився він у тандитника.
— Продано, — відказав той.
— А чи... не цьому, бува, пану?
Пан Жербуа підняв капелюха і, тим більше задоволений покупкою
від того, що вона привернула увагу ще когось, вийшов із крамниці.
Та не встиг він зробити вулицею і десяти кроків, як його наздогнав
той-таки молодик і, знявши капелюха, люб’язно звернувся до нього:
— Дуже прошу мені вибачити, мосьє... Можливо, моє запитання
здасться вам нескромним, але... ви спеціально шукали саме це бюрко?
— Та ні. Взагалі-то я шукав старі ваги для своїх фізичних
експериментів.
— Отже, ви за нього не триматиметеся?
— Якраз навпаки.
— Тому, що це старовинна річ?
— Тому, що воно зручне.
— Якщо так, чи погодилися б ви обмінятися на таке саме зручне
бюрко, і навіть у кращому стані?
— Це теж у пристойному стані, тож мінятися ні до чого.
— І все одно...
Вдачу пан Жербуа мав запальну, до того ж був схильний до
підозріливості, тому сухо заперечив:
 — Прошу не наполягати, месьє.
Але незнайомець заступив йому дорогу.
— Не знаю, месьє, скільки ви за нього заплатили, проте згоден дати
подвійну ціну.
— Ні.
— Тоді потрійну?
— Припиніть, будь ласка, — закричав нетерпляче учитель, — те, що
належить мені, не продається.
Молодик зміряв пана Жербуа пильним поглядом, який мав би тому
надовго запам’ятатись, і, ні слова не кажучи, різко повернувся й пішов
геть. За годину бюрко завезли в будиночок учителя на дорозі до
Вірофле. Той покликав доньку.
— Це тобі, Сюзанно, якщо, звичайно, сподобається.
Сюзанна, чарівне, життєрадісне створіння, кинулася батькові на
шию і вицілувала його з таким захватом, ніби отримала королівський
подарунок.
Того ж вечора, затягнувши за допомогою покоївки Гортензії бюрко
до себе в кімнату, вона сама попротирала всі шухлядки й акуратно
поклала туди документи, шабатурки на поштовий папір, свої листи,
колекції поштових листівок та кілька штучок, які зберігала на пам’ять
про кузена Філіпа.
Уранці наступного дня, о пів на восьму, пан Жербуа пішов до ліцею.
О десятій, як завжди, його біля виходу вже чекала Сюзанна, і він
звично зрадів, помітивши на тротуарі за огорожею її граційну фігурку
й усмішку.
Додому вони пішли вдвох.
— Ну як твоє бюрко?
— Просто диво! Ми з Гортензією протерли всі мідні частини.
Блищать, як золото!
— То ти задоволена?
— Ще б пак! Просто не знаю, як досі без нього обходилася.
Проходячи садочком перед будинком, пан Жербуа запропонував:
— Гайда, глянемо на нього перед обідом?
— Ну, звичайно, чудова думка!
Дочка першою підбігла сходами нагору, але, опинившись на порозі
своєї кімнати, раптом скрикнула з переляку.
 — Що трапилося? — пробелькотів пан Жербуа, входячи слідом за
нею.
Бюрко щезло, наче мильна булька.
Слідчого насамперед здивувала напрочуд проста техніка
пограбування. За відсутності Сюзанни і покоївки, яка ходила на
закупи, прибув побігач (його бляшку бачили всі сусіди) з візком, який
залишив біля огорожі, та двічі подзвонив у двері. У сусідів, які
вважали буцімто покоївка вдома, все це не викликало жодної підозри,
тож незнайомець зміг спокійнісінько зробити задумане.
Варто зауважити: ні єдиної шафи не зламали, жодної речі не чіпали.
Навіть складничок Сюзанни, якого та залишила на мармуровій дошці
бюрка, там і зостався, як і золоті монети на сусідньому столикові.
Тобто злочин скоєно з чітким мотивом, і це робило крадіжку ще
незрозумілішою. Нащо так ризикувати заради мізерної поживи?
Єдиним слідом, про який згадав учитель, був учорашній інцидент.
— Я відразу зрозумів, що моя відмова вкрай не сподобалася тому
юнакові, й добре пам’ятаю, що вигляд у нього був загрозливий.
Правду казала баба, коли не брехала. Допитали торговця. Той не був
знайомий ні з тим, ні з іншим. Що ж до бюрка, то хазяїн крамниці
придбав його в Шеврез, на розпродажу після смерті власника, за сорок
франків і вважав, що перепродав якраз за справжньою ціною.
Подальші пошуки більше нічого не дали.
Однак пан Жербуа був переконаний, що йому завдали величезної
шкоди. Звичайно ж, в одній із шухляд було подвійне дно, а там
приховали скарб, і саме тому обізнаний з усім юнак діяв так рішуче.
— Бідолашний батько, — повторювала Сюзанна, — що б ми робили
з цими грошима?
— Та як! З подібним посагом ти могла б претендувати на найкращі
партії!
Сюзанна, яка не претендувала ні на кого, крім кузена Філіпа, котрий
був досить жалюгідною партією, гірко зітхала. І життя у версальському
будиночкові стало вже зовсім не таким веселим та безтурботним, як
раніше; його охмарювали жаль і досада.
Минуло два місяці. І раптом одна за одною пішли неймовірні події,
в будинок навідалася нечувана удача, а за нею — цілковита руїна!
 Першого лютого о пів на шосту пан Жербуа, повернувшись із ліцею з
допіру купленою дорогою вечірньою газетою, сів і, начепивши
окуляри, взявся її переглядати. Політика його не обходила. Він
перегорнув першу сторінку, і раптом в очі йому впало таке
повідомлення:
«Третій тираж лотереї Асоціацій преси. Білет № 514, серія 23, виграв
мільйон...»
Газета ковзнула на підлогу. Стіни перед очима пана Жербуа
захитались, а серце його на мить зупинилося. Номер 514, серія 23,
належав йому! Він купив білет випадково, бажаючи зробити послугу
одному другові, бо не вірив у ласку долі, й ось тепер... виграв!
Швидше, блокнот. Авжеж, так і є, № 514, серія 23, записав, щоб не
забути. Але де ж сам білет?
Він кинувся в кабінет на пошуки шабатурки з конвертами, між
якими засунув дорогоцінний білет, але раптом завмер на місці, знову
непритомніючи, аж серце йому в’януло: шабатурки з конвертами там
не було, і, що найжахливіше, цієї секунди він зрозумів, що не бачив її
ось уже кілька тижнів! Кілька тижнів її не було перед очима на столі,
за яким він зазвичай перевіряв учнівські зошити!
У саду зашурхотіли кроки по гравію. Він покликав:
— Сюзанно! Сюзанно!
Та кинулася до батька. Коли ж вона влетіла у кімнату, той
придушено пробелькотів:
— Сюзанно... шабатурка... з конвертами...
— Яка?
— Та, що з Лувру... якось у четвер я купив її... вона стояла ось тут,
край стола...
— Але ж згадай собі, тату... ми разом її туди клали...
— Коли?
— Увечері... ну, знаєш, напередодні...
— Та куди ж? Відповідай... я зараз помру...
— Куди? Та... у бюрко.
— У вкрадене бюрко?
— Так.
— У вкрадене бюрко.
 Він зовсім тихо, з якимось жахом знову повторив ці слова. Потім,
узявши Сюзанну за руку, ще тихіше сказав:
— У ній, донечко, був мільйон...
— Ой, тату, а чому ти мені відразу не сказав? — наївно прошепотіла
вона.
— Мільйон, — відповів батько. — Цей номер виграв у лотерею
Преси.
Приголомшені аж такою грандіозною втратою, вони, більше не годні
вимовити ні слова, довго стояли поруч.
Нарешті Сюзанна зважилася заговорити:
— Послухай, тату, адже тобі все одно повинні виплатити.
— Як це? На якій підставі?
— А хіба потрібно подавати якісь докази?
— Ще б пак, чорт забирай!
— І у тебе їх нема?
— Є, звичайно, один.
— Ну ось!
— Та він якраз був у шабатурці.
— У зниклій шабатурці?
— Атож. І дістанеться приз комусь іншому.
— Але це буде жахливо! Подумай, тату, може, можна якось
запротестувати?
— Звідки мені знати? Звідки знати? Та людина, мабуть, аж-аж
сильна! У нього такі кошти! Згадай історію цього бюрка.
Він раптом схопився і в розпачі тупнув ногою:
— Ні, ні, не вийде, не бачити йому цього мільйона, не бачити! Як він
отримає? Зрештою, жодна спритність тут не допоможе, йому теж ці
гроші не дістануться. Варто тільки прибути за виграшем, як його тут
же схоплять! Ага! Подивимося, лебедику!
— Ти щось задумав, тату?
— Так, задумав обстоювати наші права, й обстоюватиму їх до кінця,
кров з носа! Ми переможемо! Це мій мільйон, і я його не віддам!
І за кілька хвилин пан Жербуа взявся складати таку телеграму:
«Керівникові банку» Земельний кредит», Париж, вулиця Капуцинів.
Я є власником білета номер 514, серія 23. Всіма законними
способами протестую проти подання білета іншою особою.
 Жербуа».
Майже того самого часу до банку «Земельний кредит» надійшла
друга телеграма:
«Білет номер 514, серія 23 належить мені.
Арсен Люпен».
Щоразу, коли беруся розповідати про одну з незліченних пригод, з
яких складається життя Арсена Люпена, то завжди почуваюся трохи
ніяково. Здається, будь-який, навіть найнепомітніший учинок нашого,
як його мило називають, «національного злодія», відразу набирає
найширшого розголосу; всі його подвиги незмінно обговорюють з
різних поглядів і переказують один одному з усіма можливими
подробицями, як ніби це героїчні справи.
Ну хто не знає таємничу історію Білявої дами, всі перипетії якої були
відзначені крикливими заголовками в газетах, на кшталт: «Номер 514,
серія 23!» або «Злочин на авеню Анрі Мартен!», «Блакитний діамант!»
Який шарварок піднявся, коли в усе втрутився знаменитий
англійський детектив Герлок Шолмс! Як розбурхала натовп боротьба
двох великих знавців своєї справи! І яке пожвавлення починалося на
бульварах, коли хлопчаки-газетоноші бралися вигукувати: «Арешт
Арсена Люпена!»
Скажу, однак, на своє виправдання, що збираюся повідомити щось
нове, а саме ключ до розгадки. Адже описані вище пригоди досі
повиті завісою таємниці: постараюсь її відслонити. Перед нами читані
й перечитані статті про цю справу, різні інтерв’ю тих часів, але
розташовуватиму їх тим ладом, якого потребує з’ясування істини.
А допоможе мені в цьому сам Арсен Люпен, люб’язність якого до мене
воістину невичерпна. Ну і, звичайно, в даному разі незмінний Вільсон,
друг і довірена особа Герлока Шолмса.
Усі ви пам’ятаєте, який вибух веселощів викликали опубліковані
в газетах обидві телеграми. Одне тільки ім’я Арсена Люпена вже
обіцяє сюрприз, розвагу для публіки. А публіка — це весь світ.
У «Земельному кредиті» відразу ж підняли всі документи і з’ясували,
що білет номер 514, серія 23, Версальська філія «Креді Ліоне» продала
такому собі майору артилерії Бессі. Втім, на той час майор упав з коня
і загинув. Товариші його заявили, що незадовго до смерті він
повідомив їм, що передав білет своєму другові.
— Цей друг — я, — стверджував пан Жербуа.
— Доведіть, — заперечував керівник «Земельного кредиту».
— Довести? Будь ласка. Щонайменше двадцять осіб скажуть вам, що
ми з майором довго товаришували, зустрічалися в кафе на площі Арм.
Саме там я одного разу, бажаючи виручити його, перекупив білет за
двадцять франків.
— А свідки цього є?
— Ні.
— У такому разі, на чому ви базуєте свій протест?
— Є його лист до мене з цього приводу.
— Який лист?
— Він був пришпилений до білета.
— Покажіть.
— Та ж він теж був у вкраденому бюрку!
— Знайдіть його.
Листа подав якраз Арсен Люпен. У замітці, вміщеній в «Écho de
France» (вона має честь бути офіційним органом Арсена Люпена,
а він, за чутками, її основним акціонером), йшлося, що адвокату і
консультантові нашого героя метрові Детіньяну було передано лист за
підписом майора Бессі й адресований особисто Арсенові Люпену.
Отакої солі за копійку: Арсен Люпен найняв адвоката! Арсен Люпен,
згідно зі загальноприйнятим порядком, доручає вести свої справи
одному з охоронців закону!
Журналісти кинулися до метра Детіньяна, впливового депутата від
радикалів, людини кришталево чесної, любителя парадоксів, з тонким,
злегка скептичним складом розуму.
Метр Детіньян не мав іще задоволення побачитися з Арсеном
Люпеном, про що вельми шкодує, проте справді отримав від нього
вказівки і, зворушений довіреною йому честю, збирається успішно
захищати права свого клієнта. Адвокат розкрив допіру заведену
справу і без натяків показав майорового листа. Він і справді доводив
факт передачі білета іншій особі, проте не містив імені нового
власника. Там було написано: «Мій любий друже» — та й годі.
 — «Мій любий друже» — не хто інший, як я, — стверджував Арсен
Люпен у записці, доданій до листа майора. — І найкращий доказ
цього, — що лист у мене.
Хмара репортерів перекочувала до пана Жербуа, який тільки і зміг,
що повторити ті ж самі слова:
— «Мій любий друже» — не хто інший, як я. Арсен Люпен украв
лист майора разом із лотерейним білетом.
— Нехай доведе! — відповідав Люпен журналістам.
— Але ж це він украв бюрко! — вигукував пан Жербуа перед тими ж
самими журналістами.
А Люпен заперечував:
— Нехай доведе!
Чарівним, цікавим спектаклем був цей публічний поєдинок двох
володарів лотерейного білета номер 514, серія 23! Репортери снують
туди-сюди, Арсен Люпен байдужливо це спостерігає, а бідолашному
панові Жербуа, навпаки, на серці коти шкребуть.
Усі газети були повні голосінь цього сердеги. Зі зворушливою
прямотою оповідав він про свою біду.
«Ви тільки подумайте, панове, адже мерзотник позбавив мене
посагу Сюзанни! Мені особисто гроші не потрібні, а от Сюзанні!
Зрозумійте, цілий мільйон! Десять разів по сто тисяч франків! О, я
так і знав, у бюрку був справжній скарб!»
Марно йому заперечували, що суперник, несучи бюрко, не
підозрював, що в ньому захований лотерейний білет, що ніхто
в жодному разі не міг передбачити такий великий виграш, пан
Жербуа знай скиглив:
— Це ж треба! Інакше навіщо б йому красти якесь паскудне бюрко?
— Воно, звичайно, не знати чому, але ж не для того, щоб заволодіти
клаптиком паперу, ціна якого була тоді щонайбільше франків
двадцять.
— Цілий мільйон! Він знав... Він усе знає!.. Ах, ви не уявляєте, що це
за бандит! У вас же мільйон не вкрали!
Подібний діалог міг би тривати нескінченно. Але на дванадцятий
день пан Жербуа отримав од Арсена Люпена послання з позначкою
«конфіденційно», в якому з дедалі більшою тривогою прочитав:
 «Месьє, гальорка над нами знущається. Чи не здається вам, що
настав час поговорити серйозно? Я, зі свого боку, налаштований
вельми рішуче.
Становище таке: у мене білет, за яким я не маю права отримати
виграш, а у вас право є, але нема білета. Значить, поодинці у нас
нічого не вийде.
Однак ані ви не погодитеся поступитися мені своїм ПРАВОМ, ані я
не поступлюся вам своїм БІЛЕТОМ.
Що робити?
Є тільки один шлях: поділити. Пів мільйона вам, пів мільйона мені.
Чи не правда, щиро? І це соломонове рішення задовольнить почуття
справедливості, що озивається в кожному з нас.
Рішення слушне, і до того ж єдино можливе. Йдеться не про
подарунок, який ви можете зробити або не зробити — є необхідність,
якій змушують вас підкоритись обставини. Даю вам три дні на
роздуми. Сподіваюсь, у п’ятницю вранці залюбки прочитаю в рубриці
оголошень «Écho de France» малопомітну замітку, адресовану панові
Арс. Люп., що міститиме, звичайно, в завуальованій формі, вашу
пряму й чітку згоду на домовленість, яку пропоную. Відтак ви
негайно отримаєте у власність білет і візьмете мільйон,
зобов’язуючись передати мені п’ятсот тисяч франків у спосіб, який я
вкажу згодом.
У разі відмови я вжив заходів до того, щоб результат був тим
самим. Але, крім серйозних неприємностей, які потягне за собою
така впертість, з вашої пайки буде вирахувано двадцять тисяч
франків на додаткові витрати.
Прийміть, месьє, запевнення у моїй найщирішій повазі,
Арсен Люпен».
Обурений пан Жербуа не втримавсь од прикрого промаху,
показавши цього листа репортерам і дозволивши зняти з нього копію.
Обурення штовхало його на необдумані вчинки.
— Нічого! Він не отримає нічого! — кричав він зграї репортерів. —
Ділити те, що мені належить?! Нізащо! Нехай, якщо хоче, порве білет!
— І все-таки, п’ятсот тисяч франків — краще, ніж нічого.
 — Річ не в цьому, а в моєму праві, а право своє я захищатиму в будь-
якому суді!
— Закладати позов проти Арсена Люпена? Ото буде сміху!
— Ні, проти «Земельного кредиту». Вони мають виплатити мені
мільйон.
— Після подання білета або принаймні після отримання
підтвердження, що саме ви його купили.
— Доказ є, адже Арсен Люпен зізнаєʹться, що вкрав бюрко.
— Чи достатньо буде суду визнання Люпена?
— Дарма, я не здамся.
Гальоркова публіка шаленіла. Билися об заклад, одні ставили на те,
що Люпен доконає пана Жербуа, інші — що вчителю удасться дійняти
злодія до живого своїми погрозами. Настільки нерівними були сили
обох противників, один із яких рішуче йшов у наступ, а інший —
метався, мов загнаний звір, що всіх заполонило щось на кшталт
якогось занепокоєння.
У п’ятницю люди буквально виривали один у одного «Écho de
France», впиваючись очима у п’яту сторінку, в рубрику оголошень. Не
було жодного, адресованого Арс. Люп. На наказ Арсена Люпена пан
Жербуа відповідав мовчанням. Це було оголошенням війни.
Надвечір усі дізналися про викрадення мадемуазель Жербуа.
Найсмішніше в тому, що можна назвати виставами Арсена
Люпена, — це незмінно комічна роль поліції. Все відбувається ніби
поза нею. Він каже, пише, попереджає, наказує, загрожує, виконує
задумане так, немов і не існувало в природі ні начальника Сюрте, ні
його агентів, комісарів, нікого, хто міг би завадити Люпенові втілити
у життя свої плани. Не поліція, а пустий вітер та й годі. Перешкод не
існує.
Але ж вона відкидає ноги! Тільки-но мова заходить про Арсена
Люпена, всі в поліції, від верху до низу, загораються гнівом,
метушаться, закипають од люті. Це ворог, і ворог такий, який
заворожує, влаштовує провокації, зневажає вас і, навіть гірше, не
звертає на вас жодної уваги.
Як боротися з таким ворогом? За словами покоївки, за двадцять
десята Сюзанна вийшла з дому. О десятій годині п’ять хвилин,
виходячи з ліцею, батько не побачив її в тому місці, де вони завжди
зустрічалися. Значить, усе сталося за ті двадцять хвилин, упродовж
котрих вона йшла від будинку до ліцею або принаймні до місця
неподалік од ліцею.
Двоє сусідів заявили, що зустріли її за триста кроків од будинку.
Одна пані бачила, як проспектом ішла дівчина, за описом схожа на
Сюзанну. Але потім? Що було потім, невідомо.
Пошуки тривали всюди, допитували службовців вокзалів і сторожів
біля міської межі, але того дня ніхто не помітив нічого схожого на
викрадення дівчини. Однак у Віль-д’Авре бакалійник повідомив, що
люди, які їхали з Парижа в закритому автомобілі, купували у нього
олію. На передньому сидінні він зауважив механіка, а в глибині
машини сиділа білявка. Сліпучо-білява дама, уточнив свідок. За
годину той-таки автомобіль їхав уже поворотом з Версаля. Затор
змусив його пригальмувати, і бакалійник зміг розгледіти, що поруч з
білявою жінкою, яку він уже бачив, тепер сиділа інша, уся в шалях і
вуалях. Не залишалося жодних сумнівів у тому, що це була Сюзанна
Жербуа.
Але тоді доводилося визнати, що викрадення відбулося у білий день,
на жвавій вулиці, майже в самому центрі міста!
Яким чином? І де саме? Ніхто не чув криків, ніхто не помітив нічого
підозрілого.
Бакалійник описав автомобіль, це був лімузин темно-синього
кольору на 24 кінських сили фірми «Пежо». Про всяк випадок
вирушили до пані Боб-Вальтур, директриси Великого Гаража і
знавчині викрадень на автомобілі. Та справді в п’ятницю вранці
давала на день на винайми лімузин «пежо» якійсь білявій жінці, котру
після цього жодного разу не бачила.
— А механік?
— Звали його Ернест, він найнявся напередодні, показавши
бездоганні рекомендації.
— Зараз він тут?
— Ні, пригнав машину назад і більше не приходив.
— А знайти його можна?
— Звичайно, треба запитати у тих, хто його рекомендував. Ось їхні
імена.
Вирушили до цих людей. Ніхто з них не знав чоловіка на ім’я Ернест.
 Таким чином, яким би слідом не пішли, щоб вибратися з мороку
таємниці, все одно впиралися у нову таємницю, нову невідомість.
У пана Жербуа бракувало сил точити бій, який почався так згубно
для нього. Невтішний після зникнення дочки, замучений докорами
сумління, він вирішив здатися.
Маленьке оголошення, що вийшло в «Écho de France» і що його
люди взяли на язики, просто й чітко підтверджувало його повну
капітуляцію.
Це була перемога, війна закінчилася за чотири прийоми впродовж
двадцяти чотирьох годин.
За два дні пан Жербуа увійшов у приміщення «Земельного кредиту».
В кабінеті управника він показав білет номер 514, серія 23. Управник
так і підскочив.
— Е, то він у вас? Вам його повернули?
— Я втратив його, а тепер знайшов, — відказав пан Жербуа.
— Але ж ви стверджували... мова була про...
— Усе це вигадки і наклепи, та й годі.
— Проте хотілося б отримати від вас який-небудь документ на
підтвердження ...
— Листа майора буде досить?
— Зрозуміло.
— Ось він.
— Прекрасно. Будь ласка, передайте наразі папери нам. Ми маємо
у п’ятнадцятиденний термін перевірити наявні документи.
Повідомимо вам, коли можна буде підійти до каси. До закінчення
цього терміну, вважаю, месьє, ви самі будете зацікавлені в тому, щоб
нічого не розголошувати і закінчити цю справу в умовах повної
секретності.
— Я так і збирався.
Пан Жербуа не сказав більше ні слова, й управник також мовчав.
Однак є деякі секрети, про які дізнаються, навіть якщо ніхто і не
пробалакався. Ні з того ні зі сього всім одразу стало відомо, що Арсен
Люпен не побоявся повернути панові Жербуа білет номер 514, серія
23. Новину зустріли з подивом і захопленням. Що й казати, сміливий
гравець, кинув на стіл такий великий козир, дорогоцінний лотерейний
білет! Щоправда, зробив він це зумисне, маючи водночас на руках
карту, рівну за значенням. Але, якщо дівчині вдасться вислизнути?
А раптом пощастить звільнити заручницю, котру він утримує?
Поліція відчула дошкульне місце ворога і подвоїла свої зусилля.
Арсен Люпен обеззброєний, сам себе обікрав, потрапивши в сильця,
котрі власноруч розставив, не отримавши жодного жалюгідного су із
жаданого мільйона... є через що глузівникам переметнутися до
протилежного табору.
Однак треба було знайти Сюзанну. А вона ніяк не знаходилась і тим
більше не втікала.
— Гаразд, — казали люди, — Арсен Люпен отримав очко і виграв
перший раунд. Але найважче попереду! Хто сперечається,
мадемуазель Жербуа в нього, і він її не віддасть, доки не отримає свої
п’ятсот тисяч франків. Однак де і як буде здійснено обмін? Для того,
щоб він відбувся, треба призначити зустріч, а тоді хто завадить пану
Жербуа попередити поліцію і з її допомогою отримати назад дочку,
а заразом і всі гроші?
Вирішили взяти у вчителя інтерв’ю. Але він, зламаний, не хотів
говорити, мов затявся.
— Мені нема чого сказати, тепер я чекаю.
— А мадемуазель Жербуа?
— Пошуки тривають.
— Арсен Люпен вам писав?
— Ні.
— Значить, писав. А які його вимоги?
— Мені нема чого сказати.
Допитали метра Детіньяна. Теж марно.
— Пан Люпен — мій клієнт, — захищався він, — ви мусите
зрозуміти, що я повинен зберігати абсолютну таємницю.
Невідомість почала діяти всім на нерви. Вочевидь, щось
замишлялося в секреті. Поки Арсен Люпен плів свою мережу, поліція
вдень і вночі не зводила очей з пана Жербуа. Брали до уваги три
можливі результати цієї справи: повна перемога; арешт; або ганебна,
смішна невдача. Втім, сталося так, що цікавість натовпу тут була
задоволена лише наполовину, тому зараз, на цих сторінках, ви вперше
зможете прочитати, як воно все було насправді.
 У вівторок, 12 березня, пан Жербуа отримав у звичайному на вигляд
конверті повідомлення із «Земельного кредиту».
О першій дня в четвер він сів у поїзд на Париж. О другій йому
вручили купюри по тисячі франків.
І поки тремтячою рукою перебирав їх — це ж бо був викуп за
Сюзанну, — неподалік від головного входу в банк зупинилася машина.
У ній сиділо двоє. Один із них, сивий чоловік з вольовими рисами, які
не пасували до костюма й звичок дрібного службовця, був головним
інспектором Ґанімаром, тим самим старим Ґанімаром, затятим
ворогом Люпена.
— Ось-ось вийде, — сказав Ґанімар капралові Фоленфану.
— Не мине й п’яти хвилин, як побачимо його, лебедика. Всі готові?
— Усі як один.
— Скільки нас?
— Вісім людей, з них двоє на велосипедах.
— Я вартую трьох. Мабуть, досить, хоч і не густо. У жодному разі не
можна проґавити Жербуа... а то — привіт, зустрінеться з Люпеном, де
задумав, поміняє дівчину на пів мільйона, і шукай вітра в полі.
— І чому це він не захотів бути з нами заразом? Все стало б набагато
простіше. Варто було б залучити нас — і мав би мільйон у кишені.
— Так-то воно так, але він боїться. Спробує того ошукати — і не
отримає доньку.
— Кого це — того?
— Його.
Ґанімар сказав це якось урочисто і з деяким навіть побоюванням,
ніби говорив про надприродну істоту, кігті якої вже неодноразово
випробував на своїй шкірі.
— Досить кумедно, — розважливо додав бригадир Фоленфан, — що
нам доводиться захищати цього пана від нього самого.
— Коли маєш справу з Люпеном, усе стає з ніг на голову, — зітхнув
Ґанімар.
Минула хвилина.
— Дивися, — насторожився Ґанімар.
Пан Жербуа вийшов із дверей. Наприкінці вулиці Капуцинів він
повернув ліворуч на бульвари. Повільно пішов геть, уздовж крамниць,
розглядаючи вітрини.
 — Щось дуже спокійний наш клієнт, — сказав Ґанімар. — Коли маєш
у кишені цілий мільйон, так не гулятимеш.
— А що він може зробити?
— Нічого, звісно. Дарма, це підозріло. Люпен є Люпен.
Цієї миті пан Жербуа попрямував до кіоску, вибрав газети, взяв
решту і, розгорнувши одну з них, почав читати просто на ходу. Але
раптом одним стрибком скочив ув автомобіль, який стояв біля
тротуару. Мабуть, двигун уже працював, бо машина, відразу
зірвавшись з місця, проскочила площу Мадлен і зникла з очей.
— Дідька лисого! — вигукнув Ґанімар. — Знову ЙОГО штучки!
І кинувся слідом, а за ним і решта побігли навколо площі Мадлен.
Пробігши трохи, Ґанімар зупинився, розреготавшись. На самому
початку бульвару Малерб стояла, зламавшись, та сама машина. З неї
якраз вибирався пан Жербуа.
— Швидше, Фоленфане... механіка... може, це той самий Ернест?
Фоленфан зайнявся механіком. Виявилося, звали його Ґастон, і
служив він у фірмі фіакрів й автомобілів. За його словами, десять
хвилин тому машину найняв якийсь пан, котрий наказав чекати з
увімкненим двигуном біля кіоску, поки не прийде інший пасажир.
— Яку адресу назвав другий пасажир? — поцікавився Фоленфан.
— Та ніяку... Бульвар Малерб... авеню Мессін... подвійна плата. Ось
усе, що він сказав.
Однак поки з’ясовували зі шофером, пан Жербуа, не втрачаючи
жодної хвилини, заскочив у перший екіпаж, що проїжджав повз.
— Кучере, до метро на Конкорд.
Учитель вийшов із метро на площі Пале-Рояль, підбіг до іншого
екіпажа й наказав їхати на Біржову площу. Звідти знову на метро до
авеню Війє, а там знову до екіпажа, третім повозом.
— Кучере, вулиця Клапейрон, 25.
Будинок 25 на вулиці Клапейрон був наріжним і виходив також на
бульвар Батіньйоль. Пан Жербуа піднявся на другий поверх і
задзвонив. Двері відчинив якийсь чоловік.
— Тут мешкає метр Детіньян?
— Це я. А ви пан Жербуа?
— Він самий.
— Я чекав на вас, мосьє. Прошу, заходьте.
 Коли пан Жербуа увійшов до адвокатського кабінету, годинник
вибив третю.
— Він призначив саме цей час, — зауважив учитель. — А що, його
нема?
— Наразі нема.
Пан Жербуа сів, витер лоба, знову глянув на годинник, ніби не
знаючи, котра година, і з тривогою перепитав:
— Він прийде?
— Ви питаєте мене, мосьє, — відказав адвокат, — про речі, які я і
сам охоче б дізнався. Зроду не відчував такого нетерпіння. В кожнім
разі, якщо він прийде, то неабияк ризикує, будинок уже два тижні під
наглядом... Мені не довіряють.
— А мені ще більше. Навіть не певен, що приставлені до мене
агенти втратили мій слід.
— Але в такому разі...
— Я тут ні до чого, — жваво озвався вчитель, — закинути мені
нічого. Що я обіцяв? Слухати його накази. Так-от, я сліпо виконував
його накази, отримав гроші в точно призначену годину, вирушив до
вас тим шляхом, який указав він. Це я винен у тому, що трапилось із
донькою, і тепер чесно виконав свої зобов’язання. Настав його час
тримати слово.
І додав усе з тим-таки занепокоєнням у голосі:
— Він же приведе дочку, еге ж?
— Сподіваюся.
— Але... ви бачилися з ним?
— Я? Звичайно, ні! Просто мене в листі попросили прийняти вас
обох, відправити до третьої прислугу і нікого не приймати між вашим
приходом і його відходом. У разі відмови я мав би попередити його
двома рядками в «Écho de France». Але я такий радий, що можу
прислужитися Арсенові Люпену, і згоден на все.
Пан Жербуа простогнав:
— Гай-гай! Чим це скінчиться?
Він дістав із кишені банкноти, розклав їх на столі, склавши дві рівні
пачки. Обидва мовчали. Час од часу пан Жербуа прислухався. Чи не
дзвонить, бува, хто у двері?
 Спливали хвилини, і тривога його зростала. Сам метр Детіньян
занепокоївся.
Якоїсь миті адвокат утратив самовладання. Він схопився на ноги:
— Не прийде... А як ви думали? З його боку це було би божевіллям!
Нам він довіряє, адже ми — люди чесні, не здатні на зраду. Але
небезпека не лише тут.
Зрештою зламаний пан Жербуа, притиснувши до столу обидві пачки
банкнот, бурмотів:
— Хоч би він прийшов, Господи, хоч би прийшов! Усе це віддам, аби
побачити Сюзанну!
Двері відчинилися.
— Досить і половини, пане Жербуа.
На порозі стояв елегантсько вбраний молодик, у якому пан Жербуа
відразу ж упізнав того, хто заговорив з ним біля крамниці тандитника
у Версалі. Він кинувся до нього.
— Де Сюзанна? Де моя дочка?
Арсен Люпен щільно прикрив двері та, спокійнісінько знімаючи
рукавички, звернувся до адвоката:
— Мій дорогий метре, дозвольте від душі подякувати вам за
люб’язність, з якою ви погодилися захищати мої права. Ніколи цього
не забуду.
— Але ж ви не дзвонили... — прошепотів метр Детіньян. — Я не чув
дзвінка.
— Дзвінки та двері — це речі, які мають працювати так, щоб їх не
було чути. Я тут, і це головне.
— Але ж моя дочка! Сюзанна! Що ви з нею зробили? — повторював
учитель.
— Боже мій, мосьє, — відповів Люпен, — як ви поспішаєте! Нумо,
не хвилюйтеся, ще мить — і ваша дочка опиниться у вас в обіймах.
Він пройшовся по кімнаті й тоном можновладця похвалив:
— Пане Жербуа, дозвольте вас привітати: діяли ви сьогодні з
великою спритністю. Якби автомобіль так безглуздо не зламався, ми б
спокійно зустрілися на площі Зірки і позбавили б метра Детіньяна від
занепокоєння. Але що вдієш! Видно, так судилося.
Аж тут Люпенові в око впали дві пачки банкнот на столі, й він
вигукнув:
 — О, чудово! Мільйон тут... Не гаятимемо часу. Ви дозволите?
— Але, — заперечив метр Детіньян, загородивши собою гроші, —
мадемуазель Жербуа тут ще нема.
— То й що?
— А те, що присутність її потрібна, чи не так?..
— Розумію, розумію! Арсен Люпен викликає лише відносну довіру.
Забере пів мільйона і не поверне заручницю. Ах, любий метре, люди
мене так погано знають! Долею призначено мені робити, скажімо,
особливі вчинки, і тому ніхто не вірить у моє слово... Моє! При тому,
що людина я надзвичайно педантична й делікатна! Втім, дорогий
метре, якщо у вас виникли якісь побоювання, відкрийте вікно і
покличте на допомогу. Надворі кільканадцять агентів.
— Ви так думаєте?
Арсен Люпен трохи відсунув штору.
— Схоже, пану Жербуа не вдалося збити з плигу Ґанімара. Що я вам
казав? Ось він, старий друже!
— Чи це можливо? — вигукнув учитель. — Я вам присягаюся...
— Що ви не зрадили? Не сумніваюся, проте ті хлопці також не
простачки. А ось і Фоленфан!.. І Ґреом!.. І Дьєзі! Всі мої хлопці тут!
Метр Детіньян не міг приховати подиву. Який спокій! Люпен
безтурботно сміявся, ніби грав у звичайну дитячу гру, ніби йому ніщо
не загрожує!
І безтурботність ця, навіть більша за присутність поліцейських,
надала адвокату впевненості.
Він відійшов від столу з банкнотами.
Арсен Люпен узяв у руки обидві пачки грошей і, витягнувши з
кожної по двадцять п’ять банкнот, простяг усі п’ятдесят метру
Детіньяну:
— Частина гонорару від пана Жербуа, мій любий метре, і частина від
Арсена Люпена. Заробили ви їх чесно.
— Ви нічого мені не винні, — заперечив адвокат.
— Як? А завданий вам клопіт?
— А насолода, яку я маю з цього клопоту!
— Іншими словами, дорогий метре, ви не хочете брати грошей від
Арсена Люпена. Ось що означає мати недобру славу, — зітхнув він і
простягнув п’ятдесят тисяч учителю.
 — Візьміть на згадку про нашу зустріч, це буде моїм весільним
подарунком мадемуазель Жербуа.
Пан Жербуа схопив банкноти, заперечивши:
— Моя дочка не збирається заміж.
— Не збиратиметься, якщо ви відмовите їй у своєму батьківському
благословенні. Заміж вона хоче аж-аж.
— Звідки вам відомо?
— Молоді дівчата завжди мріють про щось без дозволу своїх татусів.
Щастя, що є на світі добрі генії на ім’я Арсен Люпен, які в шухлядах
бюрків знаходять таємні надії їхніх милих душ.
— А ви нічого не знайшли? — поцікавився метр Детіньян. — Не
приховую, дуже хотілося б дізнатися, чому саме ця річ виявилася
предметом ваших турбот?
— Причина історична, мій любий метре. Хоча пан Жербуа й
помилявся, припускаючи, що крім лотерейного білета, про який я і не
знав, у ньому міститься якийсь скарб, але я ганявся за цим бюрком
уже дуже давно. Він із тису й магоні, прикрашений капітелями з
акантовим листям, але головне, — знайшли бюрко в одному
маленькому будиночкові у Болоньї, де колись жила Марія Валевська 2.
На скриньці є навіть напис: «Французькому імператорові Наполеону
I від його вірного слуги Манціона». А згори ножем вирізано: «Тобі,
Маріє». Згодом Наполеон наказав виготовити таке саме бюрко для
імператриці Жозефіни, а це означає, що унікальна річ, на яку можна
помилуватися в Мальмезоні, — лише недосконала копія тієї, що
знедавна належить до моїх колекцій.
— На жаль! Якби я тільки знав, я радо поступився б вам тоді
у крамниці! — простогнав пан Жербуа.
Арсен Люпен, сміючись, відповів:
— І стали б у такому разі єдиним володарем лотерейного білета
№ 514, серія 23.
— І тоді ви не викрали б мою дочку. Бідолашна, для неї, напевно, це
такий удар!
— Що саме?
— Та викрадення...
— Але дорогий мосьє, ви помиляєтеся, мадемуазель Жербуа ніхто не
викрадав.
 — Мою дочку не викрали?
— Де там. Викрадення означає насильство, а ваша дочка сама
погодилася стати заручницею.
— Сама погодилася? — здивовано повторив пан Жербуа.
— І майже попросила про це! А як ви думали! Така розумна дівчина,
як мадемуазель Жербуа, котра приховує у глибині душі ще й таємну
пристрасть, і відмовиться від посагу? О, присягаюся, мені було зовсім
не важко переконати її, що це єдиний спосіб зламати вашу впертість.
Метр Детіньян веселився від душі.
— Мабуть, найскладніше було вступити з нею в перемовини, —
зауважив він. — Не уявляю, щоб мадемуазель Жербуа погодилася
розмовляти з незнайомою людиною.
— О, це ж не я. Я навіть не маю честі її знати. У ролі посередниці
виступила одна із моїх приятельок.
— Звичайно, білявка з автомобіля, — перебив метр Детіньян.
— Саме вона. І з найпершої зустрічі біля ліцею все було вирішено.
Відтоді мадемуазель Жербуа зі своєю новою знайомою вирушила
в подорож, з’їздили до Бельгії, Голландії, що виявилося для дівчини
дуже приємним і корисним. Про інше вона розповість вам сама.
Пролунали три дзвінки у двері, потім ще один і, нарешті, останній
довгий дзвінок.
— Це вона, — сказав Люпен. — Мій любий метре, чи не будете ви
так люб’язні...
Адвокат подався до вестибюля.
Зайшли дві молоді жінки. Одна з них одразу кинулася в обійми пана
Жербуа. Друга підійшла до Люпена. Вона була висока на зріст, біла на
виду, як циганський сир, і з білявим волоссям, розділеним проділом на
два золотисті м’які пучки. Уся в чорному, з єдиною прикрасою —
агатовим кольє у п’ять рядів, вона здавалася витончено елегантною.
Арсен Люпен щось шепнув їй на вухо і звернувся до мадемуазель
Жербуа:
— Перепрошую, мадемуазель, за всі ваші поневіряння, але мені
здається, що ви не почувалися надто нещасною.
— Нещасною? Навпаки, я була б дуже щасливою, якби не
бідолашний батько.
 — Ну, тоді все на краще. Поцілуйте його ще раз і не проґавте нагоди,
а вона видається чудовою, поговорити про вашого двоюрідного брата.
— Про мого двоюрідного брата? Що це означає? Не розумію...
— Чудово розумієте. Вашого брата у перших Філіпа... той самий
юнак, листи якого ви так свято зберігаєте.
Збентежена Сюзанна зашарілась і, зрештою, як радив Люпен, знову
кинулася в обійми батька.
Люпен зворушливо глянув на обох.
— Як прекрасно творити добро! Яка зворушлива картина! Щасливий
батько! Щаслива дочка! І все це щастя — справа твоїх рук, Люпене!
Двоє істот благословлятимуть тебе усе життя... Твоє ім’я свято
передаватимуть онукам і правнукам... Ах, сім’я, сім’я...
Він знову підійшов до вікна:
— Друзяка Ґанімар досі тут? Йому б, напевно, дуже хотілося також
бути при цьому зворушливому виявленні почуттів! Але ні, його не
видно. Ні його, ні інших. Дідька лисого! Становище ускладнюється...
Не здивуюсь, якщо вони вже біля воріт чи біля віконця консьєржа...
а то й на сходах!
Пан Жербуа стрепенувся. Тепер, коли дочка вже тут, до нього
повернулося відчуття реальності. Арешт противника міг означати
здобуття другої половини мільйона. Він інстинктивно ступив уперед.
Але Люпен, ніби випадково, опинився в нього на шляху.
— Куди це ви зібралися, пане Жербуа? Захищати мене від них? О, як
люб’язно з вашого боку! Але не переймайтеся. Утім, запевняю вас,
вони у гіршому становищі, ніж я.
І продовжив, немов розмірковуючи:
— Зрештою, що їм відомо? Тут ви і, можливо, також мадемуазель
Жербуа, бо вони бачили, що вона приїхала з якоюсь незнайомою
жінкою. А я? Про мою присутність вони навіть і не підозрюють! Як я
міг би добутися в будинок, який іще вранці обшукали з підвалу до
горища? Ні, мабуть, вони чекають мене, щоби схопити... Милі
бідолахи! Хіба здогадалися, що я відрядив незнайому даму, доручивши
їй провести обмін... У такому разі вони збираються заарештувати її на
виході...
Пролунав дзвінок.
 Різким рухом Люпен зупинив пана Жербуа і сухо, владно промовив:
— Ні кроку, мосьє, подумайте про дочку і майте розум, коли ж ні,
то... Щодо вас, метре Детіньяне, ви дали мені слово.
Пан Жербуа завмер на місці. Адвокат також не рухався.
Не поспішаючи, Люпен узявся за капелюх, ретельно витер його від
куряви рукавом.
— Любий метре, якщо я вам коли-небудь знадоблюся... Мадемуазель
Сюзанно, прийміть мої найкращі побажання і перекажіть дружній
привіт панові Філіпу.
Він вийняв з кишені важкий годинник у подвійному золотому
футлярі.
— Пане Жербуа, зараз третя сорок дві, о третій сорок шість
дозволяю вам вийти з цієї вітальні... Але ні на хвилину раніше, ніж
третя сорок шість, зрозуміло?
— Але вони можуть увійти силою, — не втримався метр Детіньян.
— Мій любий метре, ви забуваєте про закон! Ні за що на світі
Ґанімар не погодиться увірватися до житла громадянина Франції! Ми
ще можемо встигнути зіграти чудову партію у бридж. Одначе прошу
вибачити, мені здається, ви всі троє настільки схвильовані, що я не
хотів би зловживати...
Він поклав годинник на стіл, відчинив двері вітальні й обернувся до
білявої жінки.
— Ви готові, люба подруго?
Пропустивши її вперед, Люпен наостанок шанобливо вклонився
мадемуазель Жербуа і вийшов, прикривши за собою двері.
Із вестибюля почувся його високий голос:
— Привіт, Ґанімаре, як ся маєш? Найкращі побажання пані Ґанімар!
Перекажіть, що днями зайду до неї пообідати... Прощавай, Ґанімаре!
Пролунав другий дзвінок, цього разу різкий та лютий, за ним у двері
загупали. На сходах щось кричали.
— Третя сорок п’ять, — промимрив пан Жербуа.
І за кілька секунд рішуче попрямував у вестибюль. Люпена та білявої
пані там уже не було.
— Батьку! Не треба! Почекай! — крикнула Сюзанна.
— Чекати? Та ти з глузду з’їхала! Панькатися з цим мерзотником?
Адже пів мільйона...
 Він відчинив.
— Ця дама... де вона? Де Люпен?
— Він тут був... Він іще тут.
Ґанімар тріумфально вигукнув:
— Він у нас у руках. Будинок оточений!
— А затильні сходи? — заперечив метр Детіньян.
— Затильні сходи виходять на подвір’я, а там лише один вихід, і біля
нього чергують десять осіб.
— Але ж він увійшов не через ці двері... й піде не через них.
— А як він увійшов? — відповів Ґанімар. — Не з повітря ж залетів!
Він відсунув портьєру. Відкрився довгий коридор, який вів до кухні.
Ґанімар кинувся туди і виявив, що двері на чорні сходи були замкнені
на два оберти.
Із вікна він гукнув агентам:
— Нікого?
— Ані душі.
— Ну, тоді, — сказав він, — вони у квартирі! Сховалися в одній із
кімнат! Адже втекти звідси просто неможливо! Ага, хлопче Люпене,
ти з мене посміявся, а тепер моя черга...
О сьомій вечора, здивований тим, що досі нема жодних новин, сам
шеф Сюрте 3 пан Дюдуї прибув на вулицю Клапейрон. Він опитав
агентів, які чергували біля будинку, й піднявся до метра Детіньяна.
Той провів його в кімнату, де пан Дюдуї побачив людину, точніше, дві
ноги, що совалися по килимі, а тулуб, якому вони належали, цілком
ховався у глибині коминка.
— Гей, гей! — вигукували десь далеко.
Й інший голос, що виходив згори, вторував:
— Гей, гей!
Пан Дюдуї засміявся:
— Послухайте, Ґанімаре, що це? Ви пошились у сажотруси?
Інспектор виповз із надр коминка. Обличчя його та одяг почорніли
від сажі, в очах проступив гарячковий блиск. Його годі було впізнати.
— Шукаю ЙОГО, — пробурчав Ґанімар.
— Кого?
— Арсена Люпена. Арсена Люпена та його подругу.
 — Ах так? Чи не думаєте ви, що вони сховалися в коминковій трубі?
Ґанімар підвівся, приклав до манжети свого начальника п’ять
вугільно-чорних пальців і глухо, роздратовано мовив:
— А де, гадаєте, вони можуть бути, шефе? Мають же вони десь
бути! Вони такі самі живі істоти, як ми з вами, з м’яса та кісток. Люди
не вміють перетворюватися на дим.
— Звісно, ні, вони можуть просто піти.
— Як? Як? Будинок оточений. Навіть на даху мої агенти.
— А сусідній будинок?
— Він ніяк не з’єднаний із цим.
— А квартири на інших поверхах?
— Я знаю всіх мешканців: нікого не бачили. І нічого не чули.
— Ви впевнені, що знаєте всіх?
— Усіх. За них поручився консьєрж. До того ж із обережності я
поставив агента у кожній квартирі.
— І все-таки треба його спіймати.
— Я теж так кажу, шефе, я теж так кажу. Треба, отже, буде зроблено,
бо обоє вони тут. Вони просто не можуть не бути тут. Будьте спокійні,
шефе, якщо не сьогодні, то завтра я їх упіймаю. Залишуся тут
ночувати! Залишуся ночувати!
Він справді там заночував і наступного дня теж, і через день. Коли
минуло три повні дні та три ночі, інспектор не тільки не спіймав
невловимого Люпена і його таку саму невловиму подругу, а й не зміг
виявити жодної зачіпки, що давала б побудувати сяку-таку версію.
Саме тому його первісна думка нітрохи не змінилася.
— Якщо нема жодних слідів, значить, вони тут!
Можливо, у глибині душі він не був аж так сильно у цьому
переконаний. Проте визнавати не хотів. Ні, тисячу разів ні, чоловік та
жінка не розчиняються в повітрі, подібно до злих геніїв з дитячих
казок. І, не втрачаючи мужності, він далі шукав та нишпорив, ніби
сподівався виявити невидиму криївку, знайти їх, навіть
перетворившись на каміння і стіни.
 Розділ другий
Блакитний діамант
Увечері 27 березня на авеню Анрі-Мартен, 134, в опрічному
будиночкові, що залишив у спадок йому брат пів року тому, старий
генерал барон д’Отрек, посол у Берліні за часів Другої імперії, дрімав
у глибокому фотелі, доки компаньйонка читала вголос, а сестра
Авґуста клала грілку в ліжко і запалювала нічник.
Об одинадцятій черниця, котра збиралася цього вечора, як виняток,
вирушити на ніч до монастиря, щоби побути з настоятелькою,
покликала компаньйонку.
— Мадемуазель Антуанетто, я закінчила всю роботу і йду.
— Добре, сестро.
— Дивіться, не забудьте, куховарка взяла вихідний, ви залишаєтеся
у хаті сама з лакеєм.
— За пана барона не переживайте, я, як домовилися, ляжу в сусідній
кімнаті й залишу двері відчиненими.
Черниця пішла. Перегодом зайшов за вказівками лакей Шарль.
Барон не спав і відповів сам:
— Усе, як завжди, Шарлю, перевірте, чи добре чути дзвінок у вашій
кімнаті. Почуєте дзвінок — негайно спускайтеся й біжіть за лікарем.
— Мій генерал, як завжди, непокоїться?
— Мені якось... якось мені недобриться. Отже, мадемуазель
Антуанетту, на чому ми зупинилися?
— А хіба пан барон не збирається лягати?
— Ні-ні, я ляжу дуже пізно, до того ж чудово впораюся сам.
Проте вже хвилин за двадцять старий знову заснув, тож Антуанетта
навшпиньки пішла.
У цей час Шарль ретельно замикав, своїм звичаєм, віконниці на
вікнах першого поверху.
Увійшовши до кухні, він накинув гачок на двері, що виходили в сад,
а потім пройшов у вестибюль, аби набезпечно замкнути передпокій
ще й на ланцюжок. Після чого повернувся до своєї мансарди на
четвертому поверсі, ліг і заснув.
Але не минуло й години, а Шарль раптом як ошпарений схопився з
ліжка: різко задзвенів дзвінок. Такий наполегливий, довгий, він
калатав, певно, сім чи вісім секунд.
— Ох, — зітхнув лакей, струшуючи зі себе сон, — якась нова
забаганка барона.
Шарль натягнув одяг, похапцем спустився сходами і за звичкою
постукав у двері. Відповіді не було. Він вирішив увійти.
— Що таке, — прошепотів лакей, — світла немає... Якого дідька
погасили лампу?
І тихо покликав:
— Мадемуазель!
У відповідь — жодного звуку.
— Ви тут, мадемуазель?.. У чому річ? Панові барону погано?
Навколо нього та ж таки тиша, така важка, гнітюча, що він навіть
стривожився. Зробивши крок уперед, спіткнувся об стілець.
Обмацавши його, переконався, що той перекинутий. І раптом рука
Шарля, що нишпорила по килиму, натрапила на інші предмети;
чомусь на підлозі валялися круглий столик і параван4. У тривозі лакей
повернувся до стіни і заходився напомацки шукати вимикач.
Знайшовши нарешті, він повернув його.
У центрі кімнати, між столом і дзеркальною шафою, лежало тіло
його господаря, барона д’Отрека.
— Що? Як це?! — забурмотів слуга.
Шарль розгубився. Не рухаючись з місця, широко розплющеними
очима дивився він на розкидані всюди речі, стільці, що валялися на
підлозі, великий кришталевий канделябр, який розколовся на тисячу
дрібних уламків, годинник, кинутий на мармурову коминкову
полицю, — всі ці сліди жахливої, лютої боротьби. Неподалік трупа
блиснув сталлю стилет. З вістря ще капала кров. З ліжка звисала
велика, у кривавих плямах, хустка.
Шарль од жаху скрикнув: несподівано тіло барона звело останньою
судомою, воно витяглось, але знову скорчилося на килимі. Ще одна
конвульсія — і все закінчилося.
 Шарль схилився. З тонкої рани на шиї струменіла кров, залишаючи
на килимі чорні плями. На обличчі застиг вираз дикого жаху.
— Його вбили, — прошепотів лакей, — його вбили.
І раптом здригнувся, згадавши, що жертв могло бути дві, адже
компаньйонка лягла в сусідній кімнаті! Вбивця міг клапнути і її!
Шарль штовхнув двері до сусідньої кімнати: вона була порожня.
Мабуть, Антуанетту викрали, якщо вона сама не пішла ще до
вбивства.
Лакей повернувся до баронової кімнати і, глянувши на бюрко,
переконався, що воно не зламане.
До того ж, на столі, біля зв’язки ключів та гаманця, який барон туди
клав щовечора, лежала купа червінців. Шарль схопив гаманець і
оглянув його вміст. В одному з відділень лежало тринадцять банкнот.
Він порахував: тринадцять купюр по сто франків.
Це було сильніше за нього: інстинктивно, механічно, ніби голова не
знала про те, що творила рука, він вийняв тринадцять банкнот, запхав
їх у кишеню, а потім, збігши сходами, відкинув гачок, зняв ланцюжок,
зачинив за собою двері й кинувся в сад.
Але Шарль був чесною людиною. Ледве затріснувши хвіртку,
відсвіжений вітром і краплями дощу в обличчя, він схаменувся. І,
усвідомивши, що накоїв, жахнувся.
Його саме поминав фіакр. Шарль гукнув візникові:
— Гей, друже, їдь у поліцію і привези комісара... Чвалом! Тут людину
вбили!
Кучер уперіщив коня. А Шарль, воліючи повернутися до будинку, не
зміг цього зробити: адже він сам заклацнув хвіртку у воротах, а зовні
вона не відчинялася.
І дзвонити не було сенсу: в будинку більше нікого не залишалося.
Тоді він рушив уздовж садів, які обрамляли авеню з боку Мюет
веселим бордюром акуратно підстрижених зелених кущів. І лише за
годину дочекався нарешті комісара і зміг розповісти про те, як було
скоєно злочин, а заразом і передати тринадцять банківських купюр.
Потім почалися пошуки слюсаря, котрий насилу відімкнув хвіртку і
парадні двері.
Комісар вибрався сходами нагору і, поглянувши у кімнату, раптом
обернувся до лакея.
 — Ви ж казали, що в кімнаті все було уперекидь.
Шарль, здавалося, так і завмер на порозі: всі меблі стояли на своїх
звичайних місцях. Між двома вікнами застиг круглий стіл, навколо
столу стояли кружком стільці, а годинник зайняв своє місце
посередині коминкової полиці. Уламки канделябра кудись зникли.
— А труп?.. Пан барон... — тільки й міг вимовити він.
— Справді! — вигукнув комісар. — А де жертва?
Він підійшов до ліжка. Під широкою ковдрою лежав генерал барон
д’Отрек, колишній посол Франції в Берліні. Широкий генеральський
плащ, прикрашений почесним хрестом, накривав тіло.
Обличчя було спокійне, очі заплющені.
— Хтось приходив, — забурмотів лакей.
— Яким чином?
— Не знаю, але хтось приходив, доки мене не було. Онде, на підлозі,
валявся маленький сталевий кинджал. І потім тут іще була
закривавлена хустка... Нема нічого... Усе позабирали... І навели лад.
— Але хто?
— Вбивця!
— Усі двері були зачинені.
— Значить, він залишався у хаті.
— Тоді він і зараз тут, адже ви увесь час були на тротуарі!
Лакей подумав, опісля повільно мовив:
— Правда... правда... від огорожі не відходив... А втім...
— Скажіть, кого ви бачили останнім у барона?
— Компаньйонку, мадемуазель Антуанетту.
— А де вона?
— Коли ліжко її не розстелене, мабуть, скористалася відсутністю
сестри Авґусти і теж пішла. Воно й зрозуміло, дівчина молода,
вродлива.
— Але як вона вийшла?
— Через двері.
— Ви ж самі замкнули на гачок і ланцюжок!
— То це було пізніше! Вона тоді, мабуть, уже пішла.
— І злочин скоєно після її відходу?
— Звісно.
 Обшукали весь будинок з верху до низу, облазили горища й підвали,
але вбивця, певне, накивав п’ятами. Як? Якого моменту? Чи він або
спільник вважали за краще повернутися на місце злочину, аби
знищити те, що могло вказати на нього? Усі ці запитання мучили
служителів правосуддя.
О сьомій годині прибув судовий медик, о восьмій — шеф Сюрте. За
ними — прокурор Республіки та слідчий. Народу в будинок як чорт
пугою нагнав: агентів, журналістів; приїхав і небіж барона д’Отрека,
його посім’яни.
Знову шукали, вивчали положення трупа за свідченнями Шарля,
допитали сестру Августу, коли вона прийшла. Марно. Хіба що сестра
Августа здивувалася, що Антуанетта Бреа зникла. Вона сама найняла
дівчину два тижні тому, та мала чудові рекомендації, і черниця
відмовлялася вірити, ніби компаньйонка могла кинути дорученого їй
хворого й утекти навпроти ночі.
— До того ж, у такому разі, — уточнив слідчий, — вона мала б
повернутися назад. Отже, доведеться з’ясувати, що ж із нею сталося.
— Мені здається, — вставив Шарль, — її викрав убивця.
Розумна гіпотеза, до того ж підтверджена деякими обставинами.
— Викрав? Дуже навіть імовірно, — зауважив начальник Сюрте.
— Це не тільки неймовірно, — раптом заперечив хтось, — а й цілком
суперечить фактам, результатам розслідування, коротше, неприродно.
Сказано це було таким різким, грубим тоном, що всі одразу впізнали
Ґанімара. Йому дарували такий нешанобливий спосіб говорити.
— Ах, це ви, Ґанімаре? — здивувався пан Дюдуї. — А я вас не
помітив.
— Я тут уже дві години.
— Отже, ви таки зацікавилися чимось, що не має стосунку до
лотерейного білета номер 514, серія 23, до справи на вулиці
Клапейрон, до Білявої дами й Арсена Люпена?
— Ха! Ха! — проскрипів старий інспектор, — я аж ніяк не
впевнений, що у справі, яка нас цікавить, Люпен ні до чого... Тож
залишимо поки що, до нових розпоряджень, білет номер 514 і
подивимося, в чому тут річ.
Ґанімар зовсім не був із тих знаменитих поліцейських, методи яких
становлять окрему школу, а ім’я назавжди залишається в анналах
юриспруденції. Йому бракувало тих геніальних осяянь, якими
славляться Дюпени, Лекоки 5 і Шерлоки Голмси. Проте інспекторові
було притаманно чимало чеснот, як-от спостережливість,
проникливість, завзятість, а подекуди навіть інтуїція. До переваг його
можна було зарахувати те, що в роботі він узагалі ні від кого не
залежав. Ніщо не впливало на Ґанімара, не порушувало його спокій,
якщо, звичайно, не брати до уваги якихось заморок, які на нього
наганяє Люпен. Але, хоч там як, того ранку він показав себе з
блискучого боку, будь-який суддя схвалив би таку допомогу слідству.
— По-перше, — почав він, — треба було би попросити Шарля
уточнити один пункт: чи всі розкидані або перекинуті речі, які він
бачив спочатку, опинилися потім на своїх звичних місцях?
— Геть усі.
— Отже, розумно припустити, що до них торкалася людина, яка
знала їхнє місце розташування.
Таке зауваження просто вразило всіх присутніх. Ґанімар повів далі:
— Ще одне запитання, пане Шарлю... Вас розбудив дзвінок... Що ви
подумали, хто вам дзвонить?
— Та пан барон же, чорт забирай!
— Гаразд, але коли саме він міг поздвонити?
— Ну, той... коли конав.
— Неможливо, адже коли ви зайшли, він лежав нерушно більш як за
чотири метри від кнопки дзвінка.
— Ну, то він подзвонив під час боротьби.
— Шкода й гадки, бо ж, як ви самі сказали, дзвінок був довгим,
наполегливим і тривав близько восьми секунд. Чи не думаєте ви, що
нападник дозволив би йому спокійно дзвонити?
— Тоді ще раніше, як на нього напали.
— Нізащо в світі, бо ж ви казали, що від дзвінка до того моменту, як
ви увійшли до кімнати, минуло щонайбільше три хвилини. Значить,
якщо барон поздвонив раніше, то вбивці, щоби битися з ним,
заколоти його, дочекатися агонії і втекти, необхідно було вкластись
у ці три хвилини. Повторюю, це неможливо.
— А проте, — втрутився слідчий, — хтось дзвонив. Якщо це не
барон, то хто ж?
— Убивця.
 — Навіщо?
— Не маю уявлення. Але принаймні те, що він задзвонив, доводить
його обізнаність, що дзвінок проведено до кімнати лакея. Хто міг
знати про це? Лише той, хто жив у будинку.
Коло можливих підозрюваних дедалі звужувалося. Лише кількома
швидкими, точними, логічними фразами Ґанімар виклав свою версію
так чітко і правдоподібно, що слідчому не залишалося нічого, крім як
зробити висновок:
— Одне слово, ви підозрюєте Антуанетту Бреа.
— Не підозрюю, а звинувачую.
— Звинувачуєте у спільництві?
— Я звинувачую її в убивстві генерала барона д’Отрека.
— Це вже занадто! Які у вас є докази?
— Пасмо волосся, що його я виявив у стиснутому кулакові жертви;
він нігтями буквально втиснув його у шкіру.
Ґанімар показав волосся: воно було блискуче-білявого відтінку, як
золотисті нитки. Шарль прошепотів:
— Так, це волосся мадемуазель Антуанетти. Тут не помилишся.
І додав:
— І ось ще що... Мені здається, що цей ніж... ну який потім зник...
здається, це був її ніж. Вона розрізала ним сторінки.
Запала важка, довга мовчанка, начебто злочин через те, що скоїла
його жінка, став іще жахливішим. Слідчий заглибився в думки:
— Припустимо (хоча наразі в нас іще мало інформації), що барона
вбила Антуанетта Бреа. Але треба ще й пояснити, яким чином
удалося їй вийти після скоєння злочину, потім повернутися назад,
коли Шарль кинувся геть, і, нарешті, знову втекти ще до приходу
комісара. Яка ваша думка щодо цього, пане Ґанімаре?
— Жодної.
— Та невже?
Схоже, Ґанімар зніяковів. Потім із видимим зусиллям мовив:
— Усе, що я можу сказати: тут використані ті самі методи, що й
у справі лотерейного білета, перед нами той самий феномен, який ми
можемо назвати здатністю зникати. Антуанетта Бреа з’являється і
зникає в цьому будинку так само таємниче, як і Арсен Люпен, коли
проник у будинок метра Детіньяна, а потім випарувався звідти разом
з Білявою дамою.
— І про що це свідчить?
— А про те, що не можна не помітити щонайменше дивний збіг:
сестра Августа наймає Антуанетту Бреа рівно дванадцять днів опісля,
тобто другого дня по тому, як від мене вислизнула Білява дама. І по-
друге, у Білявої дами волосся точно такого самого відтінку, з таким
самим золотистим металевим блиском, як і те, що ми знайшли.
— Таким чином, на вашу думку, Антуанетта Бреа...
— Саме Білява дама.
— Отже, обидва злочини — справа рук Люпена?
— Гадаю, так.
Раптом пролунав сміх. Шеф Сюрте радів од душі.
— Люпен! Завжди і скрізь Люпен! Тільки Люпен!
— Він там, де він є, — ображено процідив Ґанімар.
— Потрібна бодай якась причина його можливої присутності, —
зауважив пан Дюдуї, — а в нашому випадку причина якраз і не
зрозуміла. Бюрко ніхто не зламував, гаманець не вкрали. Навіть
золото залишилося на столі.
— Гаразд, — вигукнув Ґанімар, — але ж знаменитий діамант?
— Який ще діамант?
— Блакитний діамант! Знаменитий діамант, який служив окрасою
французької королівської корони, який потім герцог д’А... передав
Леоніду Л..., а після смерті Леоніда Л... коштовність викупив барон
д’Отрек на згадку про знамениту актрису, в яку він був до нестями
закоханий. Такі речі чудово відомі мені як старому парижанинові.
— Якщо так, — зауважив слідчий, — якщо ми знайдемо блакитний
діамант, стане зрозумілою причина вбивства. От тільки де шукати?
— Та на пальці пана барона, — відказав Шарль. — Він носив
блакитний діамант на лівій руці й ніколи з ним не розлучався.
— Я бачив цю руку, — заявив Ґанімар, підходячи до небіжчика, —
дивіться самі, тут тільки просте золоте кільце.
— А якщо зсередини? — підказав лакей.
Ґанімар розтиснув зчеплені пальці. Справді, перстень був
повернутий оправою всередину, і в цій оправі виблискував блакитний
діамант.
 — От, чорт, — приголомшено прошепотів Ґанімар, — тепер я вже
нічого не розумію.
— Значить, сподіваюся, більше не підозрюватимете Люпена? —
хихикнув пан Дюдуї.
Ґанімар помовчав, розмірковуючи, перш ніж заперечити повчальним
тоном:
— Саме коли вже не можеш щось розуміти, починаєш підозрювати
Люпена.
Такі були перші результати розслідування, проведеного наступного
дня після дивного вбивства. Туманні, суперечливі версії, і надалі
слідство не зробило чіткого логічного пояснення. Не можна було
сказати нічого певного про таємничі появи та зникнення Антуанетти
Бреа, так само, як і Білявої дами, також не вдалося дізнатися, ким
була ця загадкова істота із золотистим волоссям, яка збавила віку
баронові д’Отреку і не побажала зняти з його пальця знаменитий
діамант із французької корони.
І що цікавість до цієї драми зростала, то вона в очах натовпу
видавалася вже якимось величезним злочином.
Спадкоємці барона д’Отрека тільки виграли від такого розголосу.
Вони влаштували в будинку на авеню Анрі-Мартен виставку речей та
меблів, призначених для продажу з аукціону в залі Дрюо. Меблі зовсім
не були старовинними, та й вишуканим смаком не відрізнялися; речі
не становили жодної художньої цінності, але... в центрі кімнати на
височині, вкритій гранатовим оксамитом, під скляним куполом, що
його охороняли двоє агентів, мерехтів блакитний діамант.
Чудовий, величезний діамант, незрівнянної чистоти і такий
блакитний, як біла білизна, що міниться синьо-білим, як блакитне
небо, що відбивається у прозорій воді. Ним милувалися,
захоплювалися... і тут-таки з жахом дивилися на спальню жертви, на
те місце, де зовсім недавно плазом лежав труп, на паркет, з якого
прибрали закривавлений килим, а надто на стіни, на товсті стіни, крізь
які вдалося пройти злочинниці. Люди перевіряли, чи не обертається,
бува, мармурова коминкова дошка, чи не ховається часом у ліпнині
дзеркал якийсь механізм, що відкриває потайний хід. І уявляли собі
великі виломи, глибокі підземні лази, виходи у стічні колодязі,
катакомби.
Продаж діаманта відбувся у залі Дрюо. Народу найшло, як по воду
святую, й аукціонна гарячка межувала з божевіллям.
Там була вся паризька публіка, любителі великих розпродажів,
покупці й ті, хто вдає, ніби може щось купити, біржові ділки, артисти,
дами з усіх верств суспільства, пара міністрів, італійський тенор, навіть
вигнаний король, який, бажаючи зміцнити свій кредит, поважним
тоном, хоча голос і тремтів, спромігся назвати суму сто тисяч франків.
Сто тисяч франків! Марно він переймався. Італійський тенор одразу
ризикнув ста п’ятдесятьма тисячами, а член товариства французів
вигукнула: «Сто сімдесят п’ять!».
Однак, коли сума дійшла до двохсот тисяч франків, претенденти на
покупку занепали духом. На двохсот п’ятдесяти п’яти їх залишилося
тільки двоє: великий фінансист, король золотих копалень Ершман і
графиня Крозон, найбагатша американка, колекція діамантів і
самоцвітів якої ставала вже легендарною.
— Двісті шістдесят тисяч... Двісті сімдесят... двісті сімдесят п’ять...
вісімдесят... — вигукував розпорядник аукціону, почергово
поглядаючи на обох претендентів. — Двісті вісімдесят тисяч, мадам...
Хто більше?
— Триста тисяч, — прошепотів Ершман.
Запала тиша. Усі дивилися на графиню де Крозон. Та, посміхаючись,
хоча блідість на обличчі виказувала її хвилювання, підвелась і
сперлася руками об спинку стільця, що стояв попереду. Вона знала
заздалегідь, та й ніхто з присутніх не сумнівався, що поєдинок
неминуче закінчиться на користь фінансиста, забаганки якого легко
могли задовольнити півмільярдні статки. А проте графиня сказала:
— Триста п’ять тисяч.
Знову стало тихо. Усі погляди повернулися до короля копалень,
чекаючи його слова. Ну от зараз він додасть, і то щось велике,
приголомшливе, скаже остаточну ціну.
Утім, нічого такого не трапилося. Ершман навіть не поворухнувся,
вп’явшись очима в затиснутий у правій руці аркуш паперу, а лівою
зім’яв уривки якогось конверта.
 — Триста п’ять тисяч, — повторив розпорядник. — Один... Два... Ще
є час... Хто більше?.. Повторюю... Раз... Два...
Ершман не реагував. Ще мить тиші — й пролунав удар молотка.
— Чотириста тисяч, — раптом заволав Ершман, ніби цей звук вивів
його із заціпеніння.
Але запізно. Продаж з торгів відбувся.
Усі кинулися до нього. Що сталося? Чому раніше не назвав своєї
ціни?
Він тільки сміявся.
— Що сталося? Та й сам не знаю. Раптом відволікся на якусь хвильку.
— Не може бути?
— Та отож, принесли листа.
— То оце через нього?
— Буває, відволікся на хвилинку.
У залі був і Ґанімар. Він бачив, як продавали обручку, і підійшов до
одного з побігачів.
— Ви передавали листа панові Ершману?
— Так.
— А від кого?
— Від однієї жінки.
— Де вона?
— Де? Онде, мосьє, у густій вуалі.
— Та, яка вже виходить?
— Так.
Ґанімар кинувся до дверей за дамою, котра саме спускалася сходами.
Він побіг слідом, але біля входу не зумів швидко пробратися крізь
юрбу. Вискочивши нарешті надвір, зрозумів, що вона зникла.
Тоді Ґанімар, повернувшись назад, підійшов до Ершмана,
відрекомендувавсь і взявся розпитувати про лист. Той передав його
йому. На аркушикові паперу хтось похапцем незнайомим фінансистові
почерком надряпав олівцем: «Блакитний діамант приносить нещастя.
Згадайте про долю барона д’Отрека».
Однак на цьому пригоди блакитного діаманта не скінчилися. Він
зажив слави завдяки вбивству барона д’Отрека, а потім події в залі
Друо, але воістину загальної популярності діамант набув лише через
пів року. Адже якраз наступного літа у графині де Крозон викрали
дорогоцінну річ, яку вона придбала на превелику силу.
Нагадаю цю цікаву історію, драматичні, хвилюючі повороти якої тоді
дуже цікавили нас. Лише сьогодні мені дозволено пролити світло на
деякі обставини цієї справи.
Увечері 10 серпня у салоні чудового замку Крозонів, який височіє
над бухтою Сени, зібралися гості. Лунала музика. Сама графиня сіла за
рояль, поклавши на тумбочку біля інструмента свої обручки, серед них
і перстень барона д’Отрека.
За годину граф пішов у свої апартаменти. Його робом вчинили й
обидва кузени д’Андель. У вітальні залишалися тільки австрійський
консул пан Бляйхен із дружиною і задушевна подруга графині де
Крозон мадам де Реаль.
Точилася розмова. Потім графиня погасила велику лампу на столі.
Пан Бляйхен погасив дві лампи, що стояли на роялі. На якусь мить
кімната поринула в темряву, потім консул запалив свічку, і всі троє
розійшлися по своїх спальнях. Однак, тільки-но прийшовши до себе,
графиня згадала про кільця й відправила за ними покоївку. Та
принесла їх із тумбочки і розклала на коминковій полиці. Графиня і не
глянула на них. Але наступного ранку з’ясувала, що перстень з
блакитним діамантом як корова язиком злизала.
Довелося розповісти все чоловікові. В один голос подружжя
вирішило: покоївка поза підозрами, отже, крадіжку міг скоїти лише
пан Бляйхен.
Граф викликав головного комісара Ам’єна, який порушив справу й
організував таємне пильне спостереження за паном Бляйхеном для
того, щоб завадити тому продати або вивезти з країни коштовність.
День та ніч поліцейські чатували біля будинку.
Так без будь-яких подій спливло два тижні. Зрештою, пан Бляйхен
зібрався їхати. Цього дня проти нього було висловлено звинувачення.
Комісар наказав обшукати його речі. У маленькій сумочці, ключ від
якої консул завжди носив із собою, було знайдено флакон із зубним
порошком, а в ньому кільце!
Пані Бляйхен зомліла. Чоловіка її відразу взяли під арешт.
Читач пам’ятає, якої системи захисту дотримувався звинувачений.
Він стверджував, що кільце підкинув йому з помсти граф де Крозон.
«Граф грубий, він мордує свою дружину. Я довго розмовляв з нею і
радив розлучитися. Дізнавшись про це, граф вирішив помститися. Він
сам узяв обручку і, перш ніж я встиг від’їхати, засунув її в мій
туалетний несесер 6». Проте граф та графиня і далі наполегливо
твердили своє. Версії обидвох сторін були однаково можливі,
однаково ймовірні, залишалося тільки вибрати одну з них. Жодного
доказу, здатного похитнути чашу терезів, ані з того, ні з іншого боку
не додавалося. Так, у перемовинах, пошуках і здогадах сплив місяць,
проте певності ні на грам не побільшало.
Утомившись від шарварку, що зчинився навколо цієї справи,
переконавшись у тому, що їм не вдасться надати бодай якийсь доказ,
котрий підтверджує їхнє звинувачення, подружжя де Крозон
зажадало, аби із Парижа надіслали поліціянта, здатного розплутати
цей клубок. До них відрядили Ґанімара.
Аж чотири дні старий головний інспектор щось винюхував,
виглядав, облазив увесь парк, вступав у довгі перемовини з
покоївкою, шофером, садівниками, навіть поштовими службовцями з
найближчого відділення, оглянув апартаменти, які займали Бляйхени,
кузени д’Андель і мадам де Реаль. І нарешті якось уранці, навіть не
попрощавшись із господарями, раптово поїхав.
Але за тиждень від нього прийшла телеграма:
«Прошу прибути завтра, у п’ятницю, о п’ятій годині вечора в кафе
«Японський чай» на вулиці Буассі-д’Англа.
Ґанімар».
У п’ятницю, рівно о п’ятій, графський автомобіль загальмував біля
будинку 9 на вулиці Буассі-д’Англа. Інспектор, який чекав на тротуарі,
не вдаючись у пояснення, провів їх на другий поверх кафе.
У залі сиділо двоє чоловіків. Ґанімар рекомендував їх:
— Пан Жербуа, викладач версальського ліцею, в якого, як ви
пам’ятаєте, Арсен Люпен украв пів мільйона, і пан Леонс д’Отрек,
небіж і єдиний спадкоємець барона д’Отрека.
Усі четверо сіли. За кілька хвилин до них приєднався і п’ятий — шеф
Сюрте.
Пан Дюдуї встав не на ту ногу. Привітавшись, він звернувся до свого
підлеглого:
 — У чому річ, Ґанімаре? Мені у префектурі переказали, що ви
телефонували. Щось серйозне?
— Дуже серйозне, шефе. Не мине й години, як саме тут дійде до
розв’язки деяких подій, яким я чимало посприяв. І мені здавалося, що
ваша присутність потрібна.
— Так само, як і присутність Дьєзі та Фоленфана. Я бачив їх унизу,
біля дверей.
— Так, шефе.
— Та що у вас таке? Будете когось заарештовувати? Навіщо весь цей
цирк? Давайте, Ґанімаре, я вас слухаю.
Ґанімар помовчав із хвилину, а потім, з явним бажанням вразити
слухачів, оголосив:
— Насамперед я стверджую, що пан Бляйхен не винен у крадіжці
обручки.
— О! — вигукнув пан Дюдуї, — це лише слова, і їх доведеться
підтвердити.
А граф поцікавився:
— Саме до цього відкриття і привели всі ваші пошуки?
— Ні, мосьє. За день після крадіжки троє ваших гостей, вибравшись
на автомобільну прогулянку, випадком опинилися в місті Кресі. Поки
двоє оглядали знамените бойовище 7, третій поспішив на пошту і
відправив звідти перев’язану і запечатану за всіма правилами
коробочку, оцінивши її вміст у сто франків.
— Це цілком природно, — зауважив граф де Крозон.
— Можливо, вам здасться менш природним, що ця людина, замість
вказати своє справжнє ім’я, назвалася Руссо, а одержувач, такий собі
пан Белу, який мешкає в Парижі, перебрався з квартири у день
отримання посилки, тобто діаманта.
— Чи не йдеться, бува, — спитав граф, — про одного з моїх кузенів
д’Андель?
— Ці панове тут ні до чого.
— Значить, мадам де Реаль?
— Так.
— Ви звинувачуєте мою подругу мадам де Реаль? — здивовано
вигукнула графиня.
 — Дайте відповідь тільки на одне запитання, мадам, — попросив
Ґанімар. — Мадам де Реаль була з вами у день купівлі блакитного
діаманта?
— Авжеж, але ми були не разом. Вона прийшла туди сама.
— Вона радила вам купити обручку?
Графиня замислилась, пригадуючи.
— Так... справді... здається, саме вона першою про нього заговорила.
Дивіться самі, пані. Ви тільки-но сказали, що мадам де Реаль перша
заговорила з вами про перстень і радила його придбати.
— Але... моя подруга не може...
— Даруйте, даруйте, мадам де Реаль — лише ваша випадкова
знайома, а зовсім не щира подруга, як писали газети. І це відвело від
неї підозри. Ви ж познайомилися з нею лише цієї зими. Хочу
повідомити вам: усе, що вона розказала про своє минуле, друзів —
неправда. Мадам Бланш де Реаль не існувала до вашої зустрічі з нею і
більше не існує тепер.
— Ну то й що?
— Як то що? — здивувався Ґанімар.
— Уся ця історія вельми цікава, але нітрохи не просуває нас у справі
про крадіжку. Якби мадам де Реаль узяла каблучку, що абсолютно не
доведено, навіщо б їй ховати її в зубний порошок пана Бляйхена? Де
в біса! Коли вже люди клопочуться тим, щоб викрасти блакитний
діамант, то не для того ж, аби позбутися його? Ну, що ви на це
скажете?
— Я нічого, відповісти може тільки сама мадам де Реаль.
— Отже, вона таки існує?
— Існує... не існує. Коротше, справа така. Три дні тому я переглядав,
як завжди, газету, й на очі мені навернувся список пожильців готелю
«Боріваж» у Трувілі. І там фігурувала мадам де Реаль. Зайве говорити,
що того ж вечора я вже був у Трувілі й розмовляв з директором
готелю. За описом та деякими ознаками, що я зібрав, ця мадам де
Реаль була саме тією особою, яку розшукую, проте на той час вона вже
виїхала з готелю, залишивши свою паризьку адресу: вулиця Колізею,
будинок 3. Позавчора я вирушив за цією адресою і виявив, що там
ніколи не було жодної мадам де Реаль, а жила просто жінка на
прізвище Реаль. Її помешкання містилося на третьому поверсі, а сама
вона була посередницею у купівлі діамантів і частенько виїжджала.
Але того дня саме повернулася з поїздки. Вчора я подзвонив у двері
мадам Реаль і, назвавши вигадане ім’я, відрекомендувався
посередником, який діє від імені заможних людей, котрі бажають
придбати діаманти. І ми сьогодні призначили зустріч, щоб залагодити
цю справу.
— Як? То це на неї чекаєте?
— Рівно о пів на шосту.
— А ви певні...
— У тому, що це та сама мадам де Реаль із замку Крозон? Я маю
незаперечні докази. Але... чуєте? Фоленфан подає сигнал.
Пролунав свист. Ґанімар схопився.
— Не можна гаяти часу. Пане та пані де Крозон, будь ласка, пройдіть
у сусідню кімнату. І ви теж, пане д’Отреку. І ви, пане Жербуа.
Залишимо двері відчиненими, й тільки-но я подам знак, ви всі
увійдете. Ви, шефе, залишайтеся тут.
— А якщо прийдуть інші відвідувачі? — стурбувався пан Дюдуї.
— Де там. Заклад щойно відкрили, і господар, один із моїх друзів, не
пустить нагору ні душі... крім Білявої дами.
— Білява жінка? Ви сказали «Білява дама»?
— Білява дама, шефе, саме вона, спільниця і подруга Арсена Люпена,
таємнича Білява дама, проти якої я зібрав незаперечні докази, а тепер
хочу при вас отримати свідчення тих, кого вона ошукала.
Він визирнув у вікно.
— Іде сюди... Входить... тепер не втече: Дьєзі та Фоленфан стоять
біля дверей. Білява дама в наших руках, шефе!
Майже цієї миті на порозі постала висока, тонка жінка з мертво-
блідим обличчям і блискучим, як золото, волоссям.
Ґанімара охопило таке хвилювання, що він навіть забув язика в роті,
не спроможний вимовити жодного слова. Вона була тут, перед ним,
потрапила в його тенета! Яка перемога над Арсеном Люпеном! Який
реванш! Перемога дісталася так легко, що він подумав, а чи Білява
дама не вислизне і цього разу від нього якимось дивом, на котрі Арсен
Люпен був украй майстерний.
А вона, здивована його мовчанням, чекала, тривожно оглядаючись
на всі боки.
 «Вона піде! Зникне!» — зі жахом подумав Ґанімар.
І, стрибнувши, загородив собою двері.
Вона відступила, намагаючись піти.
— Ні, ні, — заперечив він, — куди ви?
— Не можу зрозуміти, мосьє, ваших намірів. Пустіть.
— Іти безглуздо, мадам, навпаки, у ваших інтересах залишитися.
— Але...
— Дзуськи. Не підете.
Ще більше зблідліднувши, вона впала на стілець, шепочучи:
— Що вам треба?
Ґанімар переміг. Нарешті він схопив Біляву даму. І знову опанувавши
себе, чітко мовив:
— Дозвольте познайомити вас зі своїм другом, про якого я казав
вам. Він хотів би придбати коштовності... особливо діаманти. Ви
дістали те, що я просив?
— Ні... ні... я нічого не знаю... не пам’ятаю...
— Ну як же... Пригадайте... Одна ваша знайома мала дістати такий
кольоровий діамант... ну, наче блакитний. Я вас про це просив, а ви
відповіли: «Можливо, якраз я зможу вам допомогти». Згадали?
Вона не відповіла. З рук випав радикюль. Вона швидко схопила його
і притиснула до грудей. Пальці її трохи тремтіли.
— Ех, — промовив Ґанімар, — бачу, мадам де Реаль, ви мені не
довіряєте. Краще сам покажу вам приклад, дивіться, що я маю.
Він витяг зі складничка папірець, розгорнув його і показав пасмо
волосся.
— По-перше, волосся Антуанетти Бреа, пасемце, яке вирвав барон і
затиснув у кулаці. Я зняв це пасемце з трупа. Мадемуазель Жербуа
впізнала колір волосся Білявої дами... той самий колір, що й у вас, так,
саме такий колір.
Мадам де Реаль приголомшено дивилася на нього, ніби й справді не
вловлюючи, про що він говорить.
Це було мовби шок, який вразив усіх. Ґанімар мало не знепритомнів.
Він продовжив:
— І ось перед нами два флакони, щоправда, без етикеток і порожні,
але все ж таки досить просякнуті запахом, щоб мадемуазель Жербуа
змогла сьогодні вранці розрізнити в них парфуми тієї Білявої дами,
яка товаришила їй у мандрах два тижні. Одна з цих пляшечок — з
кімнати, яку мадам де Реаль замешкувала у замку Крозон, а інша — з
кімнати, в якій ви жили у готелі «Боріваж».
— Що ви кажете!.. Білява дама... Замок де Крозон...
Не відповідаючи, інспектор виклав на стіл чотири аркуші.
— Нарешті! — сказав він. — Ось на цих чотирьох аркушах зразок
руки Антуанетти Бреа, ще один — дами, яка писала баронові
Гершману під час продажу блакитного діаманта, ще один — мадам де
Реаль під час її перебування у Крозоні, й четвертий... ваш, мадам... це
ваше ім’я та адреса, що ви вказали портьє готелю «Боріваж» у Трувілі.
Тепер порівняйте ці чотири писання. Вони ідентичні.
— Але ви з глузду з’їхали, мосьє! Ви з’їхали з глузду! Що це все
означає?
— Це означає, мадам, — вигукнув Ґанімар, зробивши різкий рух, —
що білява дама, подруга та спільниця Арсена Люпена — не хто інший,
як ви.
Він одчинив двері суміжного салону, кинувся до мсьє Жербуа,
штовхнув його за плечі та притягнув до мадам Реаль:
— Пане Жербуа, чи впізнаєте ви людину, яка викрала вашу дочку і
яку ви бачили у метра Детіньяна?
— Ні, не знаю.
— Ні? Як це? Ну, подумайте, згадайте...
— Я дуже добре подумав... Мадам теж білявка, як і Білява дама...
така сама білолиця... але вона зовсім на неї не схожа.
— Не можу повірити... така помилка просто неможлива... Пане
д’Отрек, а ви впізнаєте Антуанетту Бреа?
— Я бачив Антуанетту Бреа в будинку дядька. Це не вона.
— І не мадам де Реаль, — докинув граф де Крозон.
Цей останній удар прибив Ґанімара, він стояв приголомшений,
опустивши голову, ховаючи від присутніх очі. Від гри, що він задумав,
нічого не лишилось. Уся будівля розвалилася миттєво.
Пан Дюдуї підвівся.
— Покірно прошу вибачити нам, шановна мадам, сталася прикра
плутанина, про яку краще забути. Однак мені незрозуміле ваше
хвилювання, така дивна поведінка з моменту вашого приходу сюди.
 — Боже мій, мосьє, я так злякалася. У мене в сумочці коштовностей
на сто тисяч франків, а ваш друг поводився так підозріло...
— У такому разі що означають ваші часті від’їзди?
— Того вимагає моя робота.
Панові Дюдуї не було чого заперечити. Він звернувся до підлеглого:
— Ґанімаре, ви скористалися відомостями, до пуття їх не
перевіривши. А зараз до того ж украй неввічливо поводилися з
дамою. Доведеться дати цьому пояснення у мене в кабінеті.
На цьому справа, може б, і закінчилася, бо начальник Сюрте зібрався
вже йти, як раптом трапилася зовсім неймовірна річ. Мадам Реаль,
підійшовши до інспектора, несподівано запитала:
— Вас, здається, звуть Ґанімар? Я не помиляюся?
— Ні.
— У такому разі, у мене для вас лист, він прийшов сьогодні, а на
конверті було написано: «Пан Жюстен Ганімар. Прохання передати
через мадам Реаль». Я подумала, що це якийсь жарт, адже серед моїх
знайомих не було жодного Ґанімара, а ви відрекомендувалися під
іншим ім’ям, але той, хто писав, мабуть, знав, що ми домовилися про
зустріч.
Ґанімарові раптом чомусь захотілося вирвати листа і негайно
спалити. Однак перед начальником на це не наважився, а лише
розірвав конверт. Вийнявши листа, інспектор почав читати вголос:
«Жили-були Білява дама, Люпен і Ґанімар. Злий Ґанімар хотів
зробити шкоду гарній Білявій дамі, а добрий Люпен цього не хотів. І
ось добрий Люпен, бажаючи, щоби Білява дама зблизилася з графинею
де Крозон, назвав її мадам де Реаль (так чи майже так звалася одна
чесна трудівниця із золотистим волоссям і блідим обличчям). Добрий
Люпен міркував так: «Якщо колись злий Ґанімар натрапить на слід
Білявої дами, як доречно скерувати його до чесної трудівниці!» Мудра
обережність, яка цілком себе виправдала. Вистачило маленької
нотатки в газеті, яку читає поганий Ґанімар, флакончика парфумів,
навмисне забутого в готелі «Боріваж», імені й адреси мадам Реаль,
записаної справжньою Білявою дамою у книзі гостей, — і рибка
в сітці. Що скажете, Ґанімаре? Я описую все так докладно, знаючи
заздалегідь, що з вашим почуттям гумору ви повеселитеся від душі. І
справді, дільце не без пікантності, я й сам побавився на славу.
 Тож дякую вам, любий друже, і мої найкращі побажання цьому
чудовому панові Дюдуї.
Арсен Люпен».
— Звісно, йому відомо все! — простогнав Ґанімар, і не думаючи
сміятися, — він дізнається про речі, про які я нікому не говорив!
Звідки винюхав, що я збираюся запросити вас, шефе? Як дізнався, що
я знайшов перший флакон? Як це може бути?
І в розпачі Ґанімар навіть затупав ногами й узявся рвати на собі
волосся.
Пану Дюдуї стало його шкода.
— Гаразд, Ґанімаре, заспокойтеся, наступного разу будете
розумнішим.
І шеф Сюрте пішов разом із мадам Реаль.
Спливло десять хвилин. Ґанімар знай перечитував листа Люпена.
У кутку подружжя де Крозон вело з паном д’Отреком і Жербуа жваву
розмову. Зрештою граф підійшов до інспектора і зауважив:
— Дорогий мосьє, з усього цього випливає, що ми не просунулися ні
на крок.
— Даруйте, ні. У ході розслідування я встановив, що головною
дійовою особою і тут і там є Білява дама. А керує нею Люпен. Уже це
одне — величезний крок уперед.
— Який нас не приведе ні до чого. Справа стала ще заплутанішою.
Білява дама вбиває, щоби вкрасти блакитний діамант, і не краде його.
Потім нарешті краде, але лише для того, щоби підкинути комусь
іншому.
— Так і є, нічого не вдієш.
— Звичайно, однак існує одна людина...
— Кого ви маєте на увазі?
Граф не наважувався відповісти, і тоді графиня сама чітко
промовила:
— Є один чоловік, на мою думку, єдиний, хто, крім вас, здатний
битися з Люпеном і навіть перемогти його. Пане Ґанімаре, вам не буде
неприємно, якщо ми попросимо про допомогу Герлока Шолмса?
Він розгубився.
— Ні, звичайно... ось тільки... не розумію...
 — Слухайте. Мені набридли всі ці таємниці. Хочеться ясності.
Панове Жербуа і д’Отрек тієї ж думки, й ми вирішили звернутися до
знаменитого англійського детектива.
— Маєте слушність, мадам, — чесно, з деякою навіть шляхетністю
відповів інспектор, — ви маєте слушність, старому Ґанімарові вже не
до снаги боротися з Арсеном Люпеном. Чи зможе перемогти Герлок
Шолмс? Сподіваюся, бо ж так поважаю цю людину. І все ж...
Малоймовірно...
— Малоймовірно, що йому це вдасться?
— Як на мене — результат поєдинку між Герлоком Шолмсом і
Арсеном Люпеном відомий заздалегідь: англієць буде переможений.
— Хай там як, чи зможе він розраховувати на вас?
— Цілком, мадам. Допоможу, коли це буде в моїх силах.
— Ви знаєте його адресу?
— Так. Паркет-стріт, будинок 219.
Того ж вечора пан і пані де Крозон анулювали позов проти консула
Бляйхена і відправили Герлокові Шолмсу спільного листа.
 Розділ третій
Герлок Шолмс розпочинає бойові дії
— Що, ваша ласка?
— Усе, що завгодно, — відповів Арсен Люпен, з виглядом людини,
байдужої до їжі, — усе, що завгодно, крім м’яса та спиртного.
Офіціант скривився, мов циган на ярмарку, і відійшов.
— Як, ще й вегетаріанець! — вигукнув я.
— Більше, ніж будь-коли, — відповів Люпен.
— Із міркувань смаку? Чи релігійних? А може, звичка?
— Із гігієнічних принципів.
— І ніколи не порушуєте?
— Буває... Особливо, коли виходжу в світ... щоб не надто виділятися.
Ми сиділи у ресторанчику біля Північного вокзалу, куди мене
запросив Арсен Люпен. Він любив час од часу призначити телефоном
зустріч у якомусь куточку Парижа. І пригощав мене невичерпною
дотепністю, своєю простотою та дитячою життєрадісністю. У нього
завжди був напоготові несподіваний анекдот, кумедний спогад або й
розповідь про ще не відому мені пригоду.
Того вечора, як мені здавалося, він був аж надто в гуморі. Весело
балакав і реготав, щось розповідав у своїй звичайній, легкій та
природній, трохи іронічній манері. Приємно було бачити його таким,
тож я не втримався і сказав йому про це.
— Так, так, — вигукнув він, — бувають такі дні, коли світ мені
здається прекрасним, життя — ніби невичерпний скарб, який ніколи
не закінчиться. А проте я живу — і все, не рахуючи днів, бог знає
чому.
— Надто вже щось легко.
— Скарб невичерпний, кажу вам! Можна витрачати і витрачати,
скільки завгодно, розкидати на сто вітрів свої сили та молодість, від
цього тільки звільниться місце для нових, іще молодших сил... Правда
ж, моє життя таке прекрасне! Варто тільки захотіти, чи не так, і завтра
можна стати ким завгодно: оратором, заводовласником, політиком,
нарешті... Але ні, присягаюся, ніколи не погоджуся на це! Я — Арсен
Люпен, Арсеном Люпеном і залишуся. Даремно ви шукатимете
в історії особу із долею, подібною до моєї, життя більш наповнене,
активніше... Може, Наполеон? Так, але тільки наприкінці свого
царювання, під час французької кампанії, майже розчавлений
Європою, що употужнилася на нього, він перед кожним боєм
запитував себе: чи не виявиться ця битва останньою?
Говорив це Люпен серйозно? Чи просто жартував? Дедалі більше
збуджуючись, він продовжив:
— Уся притичина у відчутті небезпеки! У постійному відчутті
небезпеки! Вдихати її, як повітря, відчувати її навколо себе, цього
звіра, що важко дихає, гарчить. Він іде слідом, підходить чимраз
ближче... і посеред бурі, що зірвалася, залишатися спокійним... не
метушитися! Інакше загинеш... Лише одне почуття схоже на це — те,
що відчуває гонщик автомобіля.
Але перегони тривають пів дня, тоді як мої перегони тривають усе
життя!
— Ну й лірика! — усміхнувся я. — І ви хочете змусити мене
повірити, що нема іншої причини такого підйому?
Він, своєю чергою, засміявся.
— Здаюся, — сказав Люпен, — ви — тонкий психолог. Є й інша
причина.
Наповнивши свою склянку холодною водою, він одним хилом
спорожнив її і запитав:
— Ви сьогодні читали «Temps»?
— Ні, не читав.
— У другій половині дня Герлок Шолмс перетне Ла-Манш і буде тут
уже годині о шостій вечора.
— Якої лихої години! Навіщо?
— Здійснити невелику подорож за рахунок Крозонів, Отрека та
Жербуа. Вони зустріли його на Північному вокзалі та поїхали до
Ґанімара. А тепер ушістьох радяться.
Ніколи ще, попри шалену цікавість, я не дозволяв собі розпитувати
Арсена Люпена про його особисті справи, перш ніж він сам про це
заговорить. У цьому питанні я дотримуюся певних правил, які б
нізащо не хотів порушити. Крім того, ніколи ще його ім’я не згадували
офіційно через блакитний діамант. І я не питав. Він продовжував:
— У «Тан» надрукували інтерв’ю з премиленним Ґанімаром, у якому
він стверджує, що якась білява дама, моя приятелька, вбила барона
д’Отрека і намагалася викрасти у графині де Крозон ту саму каблучку.
Ну і, звичайно, підбурювачем у всіх цих справах опиняюсь я.
Тілом моїм пробігло легке тремтіння. Невже правда? Чи міг я
повірити, що звичка до злодійства, спосіб його життя, сам розвиток
подій штовхнули цю людину на злочин? Я спостерігав за ним. Він
здавався дуже спокійним, дивився відкрито.
Я глянув на його руки, такі тонкі, витончені, ну справді некривдні
руки, руки артиста.
— Ґанімарові здалося, — прошепотів я.
— Ні, що ви, — заперечив Люпен, — Ґанімар буває тонкий... іноді
навіть розумний.
— Розумний!
— Звісно. Наприклад, ось це інтерв’ю, воно задумане майстерно. По-
перше, оголосити про прибуття свого англійського суперника,
насторожити мене, щоб я всіляко ускладнив йому роботу. По-друге,
точно вказати результати розслідування, котре він здійснив, щоби
Шолмс не зміг привласнити чужі лаври. Війна за всіма правилами.
— Хоч би що там було, перед вами тепер аж два супротивники. І
яких!
— О, одного з них не варто брати до уваги.
— А інший?
— Шолмс? Так, не приховую, він непоганий. Але саме тому я так і
тішуся, саме тому ви бачите мене в такому піднесеному настрої. По-
перше, тут порушене питання самолюбства: Люпен, виявляється,
гідний зусиль знаменитого англійця! Крім того, подумайте, як я
тішитимуся, борючись із самим Герлоком Шолмсом! І нарешті мені
доведеться викластися повністю, адже я знаю його, лебедика: ні на
крок не відступить!
— Він сильний.
— Дуже сильний. Серед поліціянтів, гадаю, ніколи не було і не буде
йому рівних. Та тільки в мене є перевага: він нападає, а я захищаюся.
Моє завдання легше. До того ж...
 Він ледь помітно усміхнувся, закінчуючи фразу:
— До того ж мені відомі його методи ведення бою, а він нічого не
знає про мої. Ось і припасу йому кілька подарунків, вони змусять його
задуматися.
Постукуючи пальцем по столу, він із захопленням заговорив:
— Арсен Люпен проти Герлока Шолмса... Франція проти Англії.
Нарешті Трафальґар буде помщений! Ах, нещасний... він і не
підозрює, що я готовий до всього... а попереджений Люпен...
І раптом осікся, здригаючись у приступі кашлю, прикривши обличчя
серветкою, ніби поперхнувся.
— Потрапила у горло хлібна крихта? — стурбовано запитав я. —
Випийте води.
— Ні, не треба, — приглушено кинув він.
— Тоді... в чому річ?
— Повітря не вистачає.
— Може, відчинити вікно?
— Ні, я вийду, дайте пальто і капелюх, мені треба швидше вийти.
— Але що таке?
— Ті два пани, які зараз увійшли... бачите, високий... постарайтеся
йти ліворуч од мене, щоб він мене не помітив.
— Той, який сідає за столик ззаду?
— Так... Із особистих міркувань я не хотів би... Усе поясню на вулиці.
— Але хто це?
— Герлок Шолмс.
Неймовірним зусиллям волі, ніби він соромився того, що сталося з
ним, Люпен відклав серветку, випив склянку води і, вже опанувавши
себе, усміхнувся.
— Кумедно, га? Адже мене нелегко схвилювати, але тут так
несподівано...
— Чого ви боїтеся, ніхто вас не впізнає після всіх ваших
перетворень. Мені самому щоразу, коли ми зустрічаємося, здається,
ніби переді мною нова людина.
— Він мене впізнає, — сказав Арсен Люпен. — Він бачив мене лише
одного разу, але я відчув, що тепер запам’ятає на все життя; він
дивився не на зовнішність, яку легко можна змінити, а в глибину мого
єства. І потім... потім... я зовсім не очікував... Ну і зустріч! У цьому
ресторанчику...
— То що ж, вийдемо?
— Ні... ні...
— Що ви збираєтеся робити?
— Найкраще діяти відкрито... підійти до нього...
— Не думаєте ж ви...
— Думаю, якраз про це думаю... Мало того, що вдасться розпитати
його, зрозуміти, що він знає... Ага, дивіться, у мене таке враження, що
його погляд свердлить мою потилицю... плечі... він згадує... згадав...
Люпен замислився. Я помітив хитру посмішку в куточках губ, потім,
підкоряючись, як мені здалося, радше, інстинкту своєї імпульсивної
натури, ніж обставинам, він різко встав і, обернувшись, з усмішкою
вклонився:
— Яким вітром? Треба ж як пощастило! Дозвольте відрекомендувати
вам одного з моїх друзів.
На якусь мить англієць розгубився, потім раптом інстинктивно
підвівся, готовий накинутися на Арсена Люпена. Той похитав
головою.
— Помиляєтеся... негарно вийде... і нічого не дасть...
Англієць, наче просячи допомоги, почав озиратися на всі боки.
— Теж не вийде, — сказав Люпен. — До того ж, ви впевнені, що
зможете зі мною впоратися? Годі-бо вам, давайте зіграємо партію за
всіма правилами.
Така ідея за подібних обставин якось не надихала. І все-таки
англієць, мабуть, вважав за краще взяти участь у грі, оскільки він,
підвівшись, байдуже відрекомендував:
— Пане Вільсоне, мій друг і помічник пан Арсен Люпен.
Смішно було бачити, як здивувався Вільсон. Витріщені очі й широко
розкритий рот ніби ділили надвоє роздуте обличчя, схоже на яблуко з
блискучою, туго натягнутою шкіркою, а довкола — зарості
скуйовдженого волосся і густі, жорсткі пучки бороди, що стирчали, як
трава.
— Чого це ви так злякалися, Вільсоне, річ звичайна, — знущально
усміхнувся Герлок Шолмс.
Вільсон забурмотів:
 — Чому ви його не схопите?
— А хіба ви не помітили, Вільсоне, цей джентльмен піднявся якраз
за два кроки від дверей. Не встигну я й пальцем поворухнути, як він і
слід забере за собою.
— Ну, за цим діло не стане! — зауважив Люпен і, обійшовши
навколо столу, вмостився з іншого боку, так що тепер між дверима та
ним виявився англієць. Таким чином він віддавався на ласку Шолмса.
Вільсон глянув на свого друга, ніби питаючи дозволу гідно оцінити
таку хоробрість. Але той і бровою не повів. А за мить крикнув:
— Офіціанте!
Той підбіг.
— Дві склянки содової, пива та віскі, — замовив Шолмс.
Отже, перемир’я... поки що. І невдовзі ми вже четверо спокійно
розмовляли, сидячи за столом.
Герлок Шолмс здавався одним із тих людей, яких зустрічаєш на
вулицях щодня. На вигляд йому було років п’ятдесят, і він нічим не
відрізнявся від звичайних обивателів, які проводили дні за
конторками, гортаючи бухгалтерські книги. Шолмс був би таким, як
усі чесні лондонці, з такими ж самими рудуватими баками, голеним
підборіддям, важкуватою зовнішністю, якби не напрочуд гострий,
живий і проникливий погляд.
Адже недарма він звався Герлок Шолмс; це ім’я означало для нас
якийсь феномен інтуїції, спостережливості, проникливості й
винахідливості. Начебто природа жартома об’єднала два
найнезвичайніші типи поліціянта, які коли-небудь створювала
людська уява: Дюпена Едґара По та Лекока Ґаборіо і створила на свій
смак третій, ще незвичайніший, ну просто нереальний. Коли чуєш про
подвиги, що забезпечили йому світову популярність, мимоволі
запитуєш, чи є він насправді, цей Герлок Шолмс, чи не легендарний
це, бува, персонаж, який у плоті й крові зійшов зі сторінок книги
якогось знаменитого романіста, ну, наприклад, такого, як Конан
Дойль.
Одразу ж, коли Люпен зняв питання про те, скільки він збирається
тут пробути, Шолмс повернув розмову в потрібне йому русло.
— Термін мого перебування тут залежить од вас, пане Люпене.
 — О, — засміявся той, — якби це залежало від мене, я попросив би
вас сьогодні ж увечері сісти на пароплав.
— Сьогодні увечері — ще зарано, але, сподіваюся, днів за вісім-
десять...
— Ви поспішаєте?
— У мене так багато справ: пограбування англо-китайського банку,
викрадення леді Еклестон... А що, пане Люпене, вам здається, що
тижня буде замало?
— Цілком достатньо, якщо ви маєте намір займатися подвійною
справою про блакитний діамант. До того ж саме такий термін мені й
потрібний, аби вжити застережних заходів, якщо під час
розслідування цієї подвійної справи ви отримаєте серйозні переваги,
котрі можуть загрожувати моїй безпеці.
— Але, — зауважив англієць, — ці переваги я збираюсь одержати
днів за вісім-десять.
— І, можливо, заарештувати мене на одинадцятий?
— Ні, останній термін — десятий.
Люпен подумав і похитав головою.
— Важко... важко...
— Важко, згодний, проте, можливо, а отже, так буде напевно.
— Напевно, — підтвердив Вільсон, ніби це саме він намітив ряд
необхідних кроків, здатних привести його приятеля до очікуваної
розв’язки.
Герлок Шолмс усміхнувся:
— Вільсон знає, що каже, він сам був свідком.
І заходився пояснювати:
— Звичайно, на руках у мене далеко не всі козирі, бо ж мова про
події, що відбулися кілька місяців тому. Бракує даних, доказів, на яких
я зазвичай будую розслідування.
— Як, наприклад, грудки бруду і цигаркового попелу, — поважно
промовив Вільсон.
— Однак, навіть якщо не брати до уваги надзвичайно цікавих
висновків, які зробив пан Ґанімар, у моєму розпорядженні є всі газетні
статті на цю тему, все, що помітили журналісти, а отже, і мої власні
судження про справу, що випливають звідси.
 — Різні версії, що виникли в результаті аналізу чи гіпотетичним
шляхом, — додав Вільсон.
— Чи не буде з мого боку нескромним, — невимушено, як зазвичай
говорив із Шолмсом, поцікавився Арсен Люпен, — чи не буде
нескромним дізнатись, яке загальне враження склалося у вас щодо цієї
справи?
Як цікаво було спостерігати за цими двома людьми разом. Обидва
сиділи, сперши лікті на стіл, та спокійно, неквапливо обмінювалися
думками, ніби обговорювали серйозну проблему або намагалися дійти
згоди щодо спірного питання. Вони буквально п’яніли від усієї
іронічності становища, вперше у житті потрапивши в подібну
ситуацію, діяли артистично. Навіть Вільсон млів від захоплення.
Герлок, неквапом набивши люльку, прикурив і пустився
в міркування:
— Я вважаю, що справа ця куди менш складна, ніж може здатися на
перший погляд.
— Звичайно, менш складна, — вторував йому вірний Вільсон.
— Я сказав «справа», бо переконаний, що йдеться лише про одну
справу. Смерть барона д’Отрека, вся ця історія з кільцем та, звичайно,
таємниця лотерейного білета номер 514, серія 23, — щонайбільше
різні боки однієї і тієї ж справи, яку можна назвати загадкою Білявої
дами. Як на мене, достатньо лише виявити зв’язок між усіма трьома
епізодами справи, виявити який-небудь факт, котрий доводить, що
скрізь були використані одні й ті самі методи. Ґанімар, судження якого
я вважаю вельми поверховими, бачить цей зв’язок у здатності
зникати, переміщуватись у просторі, залишаючись невидимим.
Пояснення через диво мене, звісно, не може задовольнити.
— А отже?
— Отже, на мою думку, — уточнив Шолмс, — усі три події
характеризує одна річ: це ваше явне, хоч і непомітне для сторонніх,
бажання, щоб дія розгорталася саме в тому місці, яке ви обрали
заздалегідь. Тут з вашого боку не тільки задум, а й необхідність, умова,
без якої не вдасться досягти успіху.
— Чи не могли б ви розказати докладніше?
 — Будь ласка. На самому початку вашого конфлікту з паном Жербуа
хіба не впадає у вічі, що саме будинок метра Детіньяна ви обрали як
місце, де всі конче мали б зустрітися? Вам цей будинок здався
настільки надійним, що ви навіть майже публічно призначили там
зустріч Білявій дамі й мадемуазель Жербуа.
— Доньці вчителя, — пояснив Вільсон.
— Тепер перейдемо до блакитного діаманта. Чи намагалися ви його
привласнити, поки він був у барона д’Отрека? Ні. Потім барон
отримує у спадок від брата будинок. За шість місяців прибуває
Антуанетта Бреа, організовується перша спроба. Однак тоді діамант
вам не дістався. У залі Дрюо влаштували його продаж на очах у сили-
силенної людей. Чи стане продаж вільним? Чи може сподіватися на
покупку багатий любитель коштовностей? Анітрохи. Коли банкір
Ершман збирається назвати остаточну ціну, якась дама приносить
йому листа з погрозами.
У результаті купує діамант заздалегідь підготовлена графиня де
Крозон, яка перебуває під впливом цієї ж самої дами. Чи буде він
одразу ж викрадений? Ні, у вас замало коштів для цього. Отже,
перепочинок. Графиня влаштовується у своєму замку. Ви саме цього
чекали. І каблучка зникає.
— А потім знову з’являється у зубному порошкові консула Бляйхена.
Дивно, чи не так? — зауважив Люпен.
— Даруйте! — вигукнув Шолмс, стукнувши по столу кулаком. —
Розказуйте свої казочки комусь іншому! Хай дурні вірять, мене,
старого лиса, не обдуриш!
— То на вашу думку...
— То на мою думку...
Шолмс помовчав, ніби хотів надати особливої ваги тому, що скаже. І
нарешті промовив:
— Діамант, який знайшли у зубному порошкові, фальшивий.
А справжній у вас.
Арсен Люпен не відповів. Потім, піднявши очі на англійця, сказав
просто:
— А ви страшна людина, мосьє.
— Страшна людина! — захоплено підтакнув Вільсон.
 — Так, — підтвердив Люпен, — усе прояснюється, все набуває свого
справжнього сенсу. Жоден зі слідчих, жоден із спеціальних
кореспондентів, які буквально накинулися на цю справу, не зайшов
так далеко в пошуках істини. Яка інтуїція! Яка логіка! Просто на диво!
— Та! — відмахнувся англієць, задоволений визнанням його заслуг
подібним знавцем. — Варто було лише поміркувати.
— Треба ще вміти думати! Мало хто це вміє! Тепер, коли сфера
пошуків звузилася, розчистилося поле діяльності.
— Так, тепер залишається тільки з’ясувати, чому до розв’язки всіх
трьох подій дійшло на вулиці Клапейрон, 25, авеню Анрі-Мартен, 134
й у стінах замку Крозон. У цьому вся річ. Інше — лише дрібниці та
дитячі загадки. А ви як думаєте?
— Так само.
— У такому разі, пане Люпене, погодьтеся, я маю слушність, коли
кажу, що за десять днів закінчу роботу.
— За десять днів вам буде відома вся правда.
— А вас візьмуть під варту.
— Ні.
— Ні?
— Щоб заарештувати мене, потрібен такий неймовірний збіг
обставин, низка таких відвертих невдач, що я просто відмовляюся
повірити в цю можливість.
— Що непідвладне обставинам та невдачам, може довершити воля й
завзятість однієї людини, пане Люпене.
— Якщо тільки воля й завзятість іншої людини не зведуть на його
шляху нездоланні перепони, пане Шолмсе.
— Нездоланних перепон нема, пане Люпене.
Вони обмінялися пронизливими, але водночас відкритими,
спокійними та сміливими поглядами. Брязнули схрещені мечі. Наче
пролунав чистий дзвін.
— На добрий час! — вигукнув Люпен. — Нарешті! Гідний
супротивник, рідкісний птах, сам Герлок Шолмс! Ото буде сміху!
— А ви не боїтеся? — поцікавився Вільсон.
— Майже боюся, пане Вільсоне, — відказав Люпен, підводячись, — і
на доказ того покваплюся з наказом про відхід... коли ж ні, ще
опинюся в пастці. Значить, десять днів, пане Шолмсе?
 — Десять. Сьогодні неділя. Восьмого в середу все буде закінчено.
— А я опинюся за ґратами?
— Без сумніву.
— Хай йому грець! А я так радів спокійному життю. Жодних
неприємностей, справи ладяться, до біса поліцію... Так приємно було
відчувати навколо себе загальну симпатію... Доведеться від цього
відмовитися. Нема ради, такий зворотний бік медалі... Після сонячної
погоди — дощ... Прощайте, забави! Бувайте!
— Поспішайте, — порадив Вільсон, піклуючись про людину, яка так
явно захоплювалася Шолмсом, — не гайте жодної хвилини.
— Ні хвилини, пане Вільсоне, ось тільки скажу, який я щасливий, що
ми зустрілись. Як заздрю метру, в якого такий дорогоцінний помічник,
як ви.
Вони розпрощалися люб’язно, як противники, котрі не відчувають
один до одного жодної ненависті, але яким, однак, судилося боротися
на смерть. І Люпен, схопивши мене під руку, потягнув із ресторану.
— Ну, що скажете, любий мій? Ось вам обід, всі перипетії якого
займуть гідне місце у ваших мемуарах, присвячених мені.
Він причинив двері ресторану і, зробивши кілька кроків вулицею,
знову зупинився.
— Закурите?
— Я не курю, та й ви теж, якщо не помиляюся.
— Так, я також.
Прикуривши, він помахав восковим сірником, гасячи вогонь. Але
одразу ж відкинув сигарету і побіг через дорогу назустріч двом
чоловікам, які, мов за сигналом, виринули з темряви. Всі троє про
щось радилися, стоячи на тротуарі, а потім Люпен повернувся до
мене.
— Перепрошую, цей чортів Шолмс поставив мені завдання. Але
клянуся, Люпен ще покаже себе! Побачить, проноза, з якого я тіста!
До побачення. Чудовий Вільсон має слушність, мені не слід гаяти
жодної хвилини.
І він швидко пішов.
Так закінчився цей дивний вечір, або, точніше, та його частина,
в якій я взяв участь. Бо в наступні години відбулося ще багато подій,
які згодом мені за допомогою тих самих учасників обіду щасливо
вдалося відновити в усіх деталях.
Коли Люпен прощався зі мною, Герлок Шолмс вийняв свій годинник
і встав із-за столу.
— За двадцять дев’ята. О дев’ятій мені треба зустрітися на вокзалі з
графом і графинею де Крозон.
— В дорогу! — вигукнув Вільсон, перекинувши одна за одною дві
добрі склянки віскі.
Вони вийшли надвір.
— Вільсоне, не крутіть головою, можливо, за нами стежать,
поводитимемося так, ніби не до нас п’ється. А скажіть, Вільсоне, як
ваша думка: чому Люпен опинився теж у ресторані?
Вільсон не вагався:
— Прийшов поїсти.
— Вільсоне, чим довше ми працюємо разом, тим більше
переконуюся, що ви робите успіхи. Слово честі, дивовижне
спостереження!
У темряві Вільсон навіть почервонів від утіхи. Шолмс правив далі:
— Звісно, щоби поїсти, але, мабуть, ще й для того, щоби перевірити,
чи справді я збираюся до Крозона, як заявив у своєму інтерв’ю
Ґанімар. Я таки поїду, хай заспокоїться. Але щоб виграти час, не поїду.
— А-а, — мовив Вільсон збентежено.
— Ви, мій друже, йдіть цією вулицею, найміть екіпаж, а краще два
чи три. Потім повертайтеся на вокзал за нашими валізами і звідти
чвалом до «Єлисейського палацу».
— А в «Єлисейському палаці»?
— Запитаєте кімнату і ляжете спати. Міцно спіть і чекайте на мої
вказівки.
Вільсон, надзвичайно гордий призначеною йому важливою роллю,
вирушив додому. Герлок Шолмс узяв білет і поїхав до ам’єнського
експреса — там на нього вже чекали граф і графиня де Крозон.
Він обмежився лише вітанням, запалив другу люльку і мирно
влаштувався у вагоні.
Поїзд рушив. Хвилин за десять Шолмс підсів до графині й
поцікавився:
 — Каблучка з вами, мадам?
— Так.
— Будь ласка, покажіть мені її.
Він узяв кільце в руки і почав його розглядати.
— Так я й думав, діамант штучно вирощений.
— Штучно вирощений?
— Це новий принцип, на діамантовий пил діють височенними
температурами, відбувається злиття, і ось вам готовий камінь.
— Як! У мене справжній діамант!
— Ваш справжній, але зараз він не у вас.
— А в кого?
— В руках Арсена Люпена.
— А цей?
— Цим замінили ваш та підсунули його у флакон пана Бляйхена, де
його і знайшли.
— Це підробка?
— Справжня підробка.
Збентежена графиня не могла вимовити жодного слова, а тим часом
її чоловік недовірливо розглядав каблучку, повертаючи її на всі боки.
Нарешті жінка прожебоніла:
— Як це можливо? Чому б просто не вкрасти? І яким чином усе
відбулося?
— Саме це я й намагатимуся прояснити.
— У замку Крозон?
— Ні, зійду в Крейє і повернуся до Парижа. Там і розгорнеться
боротьба між Арсеном Люпеном і мною! Звідки вже я завдаватиму
ударів, звичайно, значення не має, проте краще нехай Люпен думає,
що я поїхав.
— А проте...
— Яка вам різниця, мадам? Головне — це ваш діамант, еге ж?
— Так.
— То не хвилюйтесь. Я тільки-но взяв на себе набагато важче
зобов’язання. Слово Герлока Шолмса, невдовзі до вас повернеться
справжній діамант.
Поїзд уповільнив хід. Шолмс опустив у кишеню фальшивий діамант і
взявся за дверцята.
 — Обережніше, ви зійдете з неналежного боку!
— Якщо є хвіст, вони втратить мій слід. Прощайте!
Даремно службовець вокзалу намагався його умовити. Англієць
вирушив прямо до кабінету начальника вокзалу і за п’ятдесят хвилин
уже скочив у поїзд, який прибув до Парижа ще до півночі.
Він пробіг вокзалом, заскочив у буфет, вилетів через інші двері та
стрибнув у фіакр.
— Кучере, вулиця Клапейрон.
Переконавшись, що хвоста нема, він зупинив екіпаж на початку
вулиці й узявся ретельно оглядати кам’яницю метра Детіньяна і два
сусідніх будинки. Кроками міряв відстані та робив позначки
у блокноті.
— Кучере, авеню Анрі-Мартен.
Відпустивши екіпаж на розі авеню та вулиці Помп, він рушив пішки
до будинку 134, заходився обстежувати дім барона д’Отрека і два
будинки, між якими той стояв, вимірював ширину фасадів, а також
довжину присадків перед ними.
Авеню здавалася пустельною і темною через чотири ряди дерев,
серед яких то тут, то там газові ліхтарі марно боролися з густими
сутінками. Від одного з ліхтарів тягнувся блідий промінь просто до
будинку, і при світлі його Шолмсу вдалося розгледіти прикріплену до
ґрат табличку «Винаймається», трохи віддалік бовваніли дві зарослі
алеї, що огинали невелику галявину, а за ними темніли широкі
будинки.
«Справді, — подумав він, — по смерті барона будинок ніхто так і не
найняв. Ах, якби можна було увійти і бодай трохи все оглянути!»
Тільки-но народилася ця ідея, як він тут же взявся за її втілення.
Але як усе зробити? Огорожа така висока, що будь-яка спроба
перелізти через неї була приречена на невдачу. Він вийняв з кишені
електричний ліхтарик та універсальний ключ, який завжди носив із
собою. На превеликий його подив, виявилося, що одна зі стулок
брами незамкнута. Шолмс прослизнув у сад, завбачливо залишивши
хвіртку відчиненою. Однак не встигнувши зробити і трьох кроків,
зупинився як укопаний: в одному з вікон другого поверху промайнула
смужка світла.
 Промінець перекочував до іншої кімнати, потім до третьої, але
неможливо було розрізнити нічого, крім нечіткого силуету, що крався
вздовж стін. З другого поверху промінь спустився на перший і довго
блукав там із кімнати до кімнати.
— Кого це о першій ночі носить по хаті, де вбили барона
д’Отрека? — зацікавився Герлок Шолмс.
Дізнатися про це можна було, лише самому пробравшись до будинку.
Він ані хвилини не вагався. Однак, поки детектив проходив до ґанку
по освітленому газовим ліхтарем місцю, з дому його, мабуть,
помітили, бо світло раптово згасло, і більше Герлок Шолмс його не
бачив.
Він тихенько натиснув на вхідні двері. Виявилося, що ті теж не зам-
кнули. Не почувши ні звуку, він наважився ступити в темряву,
намацав перила та піднявся на другий поверх. І тут тихо й темно.
Дібравшись до сходового майданчика, пройшов далі, до кімнати, й
ступнув до вікна, що трохи біліло в темряві ночі. І тоді помітив зовні
людину. Мабуть, незнайомець спустився іншими сходами, вийшов
через інші двері й тепер пробирався вліво, уздовж кущів, що росли
біля стіни, за якою починався сусідній садок.
«Дідько, — подумав Шолмс, — він може вислизнути!»
Збігши униз сходами, англієць вискочив на ґанок, щоб відрізати
незнайомцю шлях до відступу. Але нікого не побачив і лише за кілька
секунд зміг розрізнити в кущах якусь рухливу тінь.
Він замислився. Чому цей тип не спробував утекти, коли випала така
зручна нагода? Можливо, вирішив залишитися спостерігати за
непроханим гостем, який завадив йому виконати тишком-нишком
задумане?
— У всякому разі, — вирішив Шолмс, — це не Люпен. Люпен діяв би
спритніше. Це хтось із його банди.
Потяглися довгі хвилини. Герлок не рухався, спрямувавши погляд на
противника, який спостерігав за ним. Позаяк і той не рухався з місця,
а англієць був не з тих, хто може довго справляти посиденьки, то він,
перевіривши, як працює барабан револьвера і витягнувши кинджал,
пішов просто на ворога з тією холодною відвагою та зневагою до
небезпеки, через які всі його боялися.
 Пролунало сухе клацання: той набивав револьвер. Герлок раптом
кинувся в кущі. Не встиг противник озирнутись, як англієць насів на
нього. Почалася люта, відчайдушна боротьба, і Герлок зрозумів, що
той намагається видобути ніж. Але Шолмс, якого підігрівала надія на
близьку перемогу, одержимий шаленим бажанням з першої ж години
захопити одного зі спільників Арсена Люпена, відчув у собі
незвичайну силу. Він перекинув супротивника, натиснув на нього
всією своєю вагою і, вп’явшись пальцями, наче яструб кігтями, в горло
нещасного, іншою, вільною рукою намацав ліхтарик, натиснув на
кнопку і висвітлив обличчя свого бранця.
— Вільсон! — ошелешено заволав він тієї ж миті.
— Герлок Шолмс! — придушено, глухо простогнав той.
На якийсь час вони завмерли, не кажучи ні слова, спустошені,
пригнічені тим, що сталося. Тишу прорізав автомобільний ріжок. Від
легкого вітерцю заворушилося на деревах листя. А Шолмс
продовжував незрушно, як і раніше, стискати п’ятірнею горло
Вільсона, стогін якого дедалі слабшав.
Але раптом Герлок, охоплений гнівом, розтиснув хватку і,
вчепившись другові в плечі, затрусив ним.
— Що ви тут робите? Відповідайте... Що? Хіба я наказував вам лізти
в кущі та шпигувати за мною?
— Шпигувати за вами, — промимрив Вільсон, — та я й не знав, що
це ви.
— То в чому ж річ? Що вам тут треба? Ви мали лягти спати!
— Я й ліг.
— Треба було заснути!
— Я й заснув.
— Не треба було прокидатися!
— А ваш лист?
— Мій лист?
— Так, побігач приніс від вас листа в готель.
— Від мене? Ви що, з глузду з’їхали?
— Клянуся.
— Де цей лист?
 Друг простягнув йому аркуш паперу. При світлі ліхтаря Шолмс із
подивом прочитав:
«Вільсоне, геть із ліжка, бігом на авеню Анрі-Мартен. У хаті нікого
нема. Увійдіть, огляньте, складіть докладний план і повертайтеся
спати.
Герлок Шолмс».
— Я саме міряв кімнати, — додав Вільсон, — коли помітив у саду
тінь. Й одразу подумав...
— Подумав: треба було би схопити цю тінь... Чудова думка... Тільки,
бачите, — зауважив Шолмс, допомагаючи товаришу підвестися і
захоплюючи його за собою, — іншого разу, Вільсоне, якщо отримаєте
від мене листа, спочатку переконайтеся, що руку не підмінили.
— То цей лист не від вас? — сказав Вільсон, починаючи розуміти,
в чому справа.
— На жаль, ні!
— А від кого?
— Від Арсена Люпена.
— Навіщо він його написав?
— От про це я нічого не знаю, і саме це мене турбує. Чому, чорт
забирай, він наважився потурбувати вас? Якби ще йшлося про мене,
тоді можна було б зрозуміти, але тут йдеться лише про вас. Не
розумію, який йому сенс.
— Краще мені скоріше повернутися до готелю.
— Мені теж, Вільсоне.
Вони підійшли до огорожі. Вільсон крокував попереду, він узявся за
хвіртку і потягнув на себе.
— Що таке, ви замкнули?
— Звичайно, ні, я залишив її відчиненою.
— Ти ба...
Шолмс смикнув хвіртку, потім у тривозі нахилився до замка. І
вилаявся:
— Щоб воно йому запалося! Замкнута! На ключ замкнута!
Він почав щосили смикати хвіртку, але, усвідомивши всю марність
своїх зусиль, незабаром у розпачі відступився і, задихаючись, мовив:
— Тепер мені зрозуміло, це він! Він здогадався, що я зійду в Крейї, і
приготував тут гарну пастку на той випадок, якщо я вирішу сьогодні
увечері розпочати розслідування. До того ж був аж такий люб’язний,
що відправив до мене у бранці товариша. І все це для того, щоб я
згаяв день, а заразом і зрозумів, що краще б не пхати носа в чужі
справи.
— Отже, ми його бранці?
— Правильно зауважили. Герлок Шолмс та Вільсон — бранці Арсена
Люпена. Чудовий початок ... Ні, неможливо, не можна з цим
змиритися...
На плече його раптом опустилася Вільсонова рука.
— Там, нагорі, подивіться... нагорі світло...
І справді, одне з вікон другого поверху було освітлене.
Обидва одночасно кинулися вгору кожен своїми сходами й
одночасно опинилися на порозі освітленої кімнати. У самому центрі
стояла свічка. Поруч із нею — кошик, а звідти стирчала шийка
пляшки, курячі ніжки та пів буханки хліба.
— Чудово, — розреготався Шолмс, — нам пропонують повечеряти.
Якийсь двір чудес! Справжня феєрія! Ну, Вільсоне, що ви стоїте з
похоронним виглядом. Усе це дуже кумедно.
— Ви впевнені, що це кумедно? — похмуро запитав Вільсон.
— Не тільки впевнений, — закричав Шолмс, надто голосно,
неприродно зареготавши, — ніколи не бачив нічого смішнішого. Ну й
комедія! Справжній майстер іронії ваш Арсен Люпен! Водить вас за
носа, але як тонко! Ні на що на світі не проміняю його бенкет!
Вільсон, старий друже, ви мене засмучуєте. Невже я у вас помилявся,
невже не вистачає у вас душевної шляхетності, що помагає долати
негаразди? На що ви скаржитеся? У цей час ви цілком могли б лежати
з моїм кинджалом у горлянці... а я — з вашим... адже ви постійно
лізли за ножем, поганий друже.
Так, гумором і жартами йому вдалося трохи підживити бідолаху
Вільсона і змусити його проковтнути курячу ніжку, запивши її
склянкою вина. Але коли догоріла свічка й довелося укладатися спати
просто на підлозі, де за подушку правила стіна, неприємна принизлива
сторона пригоди виникла перед ними знову. І, засумувавши, обоє
нарешті заснули.
Уранці Вільсон прокинувся, виснажений пронизливим холодом. Усе
тіло оніміло. Раптом його увагу привернув якийсь шум: виявилося, це
Герлок Шолмс, стоячи навколішки і зігнувшись у дугу, розглядав
у лупу порошинки і вивчав ледь помітні сліди крейди на підлозі, якісь
цифри, які він одразу ж записував у свій блокнот.
У супроводі Вільсона, який надзвичайно зацікавився цією роботою,
він обстежив кожну кімнату, скрізь знаходячи крейдяні записи. На
дубових панелях було намальовано два кола, на ліпній прикрасі стояла
стрілка, а на всіх чотирьох сходових прогонах були написані числа.
Після години роботи Вільсон поцікавився:
— Цифри точні, еге ж?
— Точні? Поняття не маю, — відповів Герлок Шолмс, який
повеселішав від нових відкриттів, — у всякому разі, ці числа щось
позначають.
— Щось цілком певне, — сказав раптом Вільсон. — Тут позначено
точну кількість паркетин.
— Та невже?
— Авжеж. Круги показують, що ці панелі, як ви самі можете
переконатися, знімні, а стрілка вказує напрямок, в якому вони
рухаються.
Герлок Шолмс дивився на нього як зачарований.
— Що ви говорите! Мій любий друже, яким чином ви про це
дізналися? Ви такі проникливі, аж мені соромно.
— О, нема нічого простішого, — відповів Вільсон, надувшись од
задоволення, — я сам учора за вашою вказівкою залишив тут ці
знаки... точніше, за вказівкою Люпена, бо ж ваш лист насправді був
від нього.
Напевно, цієї хвилини Вільсон наражався на значно страшнішу
небезпеку, ніж тоді, під час битви з Шолмсом у кущах. Герлокові
раптом закортіло накинутися на нього і задушити. Однак,
стримавшись, він скривився у гримасі, що дуже віддалено нагадувала
посмішку, і сказав:
— О’кей, о’кей, чудова робота, все це нам дуже допоможе. Чи ви
доклали свій незрівнянний аналітичний розум і спостережливість до
чогось іще? Цікаво було б дізнатися про результати.
— Ні, я саме на цьому зупинився.
— Шкода! Перспективний початок. Однак, якщо справа йде в такий
спосіб, нам залишається тільки звіяти.
 — Звіяти? Але як?
— Як роблять, ідучи, всі чесні люди: через двері.
— Вони замкнуті.
— Їх відчинять.
— Хто?
— Будь ласка, гукніть тих двох поліцейських з авеню.
— Але...
— Але що?
— Це так принизливо... Що скажуть люди, коли дізнаються, що ви,
Герлок Шолмс, і я, Вільсон, попалися в лихі руки Арсенові Люпену?
— Нічого не вдієш, мій любий, усі помиратимуть зо сміху, — сухо,
скривившись, відказав Шолмс. — Але ж не можемо ми залишатися
жити в цьому домі.
— І ви не хочете нічого зробити?
— Нічого.
— А той, хто приніс сюди кошик із припасами, навіть не з’являвся
в саду, ні коли ми входили, ні коли ми виходили. Отже, є інший вихід.
Спробуймо віднайти його, і нам не доведеться звертатися за
допомогою до поліцейських.
— Пропозиція на диво розумна. Тільки ви забуваєте, що цей другий
вихід уже пів року марно розшукує вся паризька поліція, та й я сам,
поки ви спали, облазив увесь будинок з гори до низу. Ах, любий
Вільсоне, Арсен Люпен — зовсім не звична для нас дичина. Не
залишає жодних слідів.
Годині об одинадцятій Герлока Шолмса та Вільсона нарешті
звільнили й відправили до найближчої поліцейської дільниці, де
комісар, суворо допитавши обох, причепив їм на прощання латку:
— Мені дуже шкода, панове, що з вами так усе вийшло. Як би у вас
не склалося несприятливого враження щодо гостинності французів...
Боже, яку ніч вам довелося провести! Справді, ґречності цьому
Люпенові бракує.
Екіпаж привіз їх до «Єлисейського палацу». Вільсон попросив
у портьє ключ від номера.
Пошукавши, той здивовано відповів:
— Але ж, мосьє, ви ж перебралися вранці.
— Я? Це ж як?
 — Ваш друг передав нам листа від вас.
— Який ще друг?
— Той, пане, що приніс вашого листа... Дивіться, тут якраз вкладено
вашу візитку. Прошу...
Вільсон узяв листа. Справді, це були його візитка і почерк.
— Боже мій, — прошепотів він, — ще одна мерзотна витівка.
І стурбовано спитав:
— А багаж?
— Ваш друг забрав і валізи.
— І... ви їх віддали?
— Звичайно, бо ж у листі ви якраз про це й просили.
— Авжеж, ніде правди діти...
Вони мовчки побрели навмання Єлисейськими полями. Приємне
осіннє сонце освітлювало проспект. Стояла тепла погода, віяв легкий
вітерець.
На Рон-Пуан Герлок зупинився запалити люльку, потім пішов далі.
Вільсон не витримав:
— Не розумію вас, Шолмсе, звідки такий спокій? Над вами
потішаються, з вами граються, мов кішка з мишкою... А ви слова
у відповідь сказати не можете!
Шолмс зупинився і мовив:
— Вільсоне, я все думаю про вашу візитку.
— І що?
— А те, що ви тільки уявіть собі, ця людина, готуючись до війни з
нами, заздалегідь призапаслася зразками мого і вашого письма,
а в гаманці її лежить напоготові ваша візитка. Подумайте, які
застережні заходи, яка прозорливість і воля, які методи та яка
організація!
— Тобто...
— Тобто, Вільсоне, для того, щоби боротися з так добре
підготовленим, таким чудово озброєним ворогом, щоб його
перемогти, треба... треба бути мною. І ще, бачите, Вільсоне, перша
риба не ловиться.
О шостій годині вечірній випуск «Écho de France» опублікував таку
замітку:
 «Сьогодні вранці комісар поліції 16-го округу пан Тенар звільнив панів
Герлока Шолмса та Вільсона, замкнених з ласки Арсена Люпена
в будинку покійного барона д’Отрека, де вони провели чудову ніч.
Окрім того, втративши свої валізи, обидва заклали позови на
Арсена Люпена.
Арсен Люпен, задовольнившись цього разу тим, що дав їм невелику
науку, благає не змушувати його вдаватися до значно серйозніших
заходів».
— Ба! — заявив Герлок Шолмс, жмакаючи газету, — яке дитинство!
Єдиний мій закид Арсенові Люпену — він надто захоплюється
дитячими витівками. Захоплення натовпу для нього — все! Ну просто
якийсь вуличний хлопчисько!
— Значить, Герлоку, ви й далі зберігатимете спокій?
— Спокій, завжди спокій, — відповів Шолмс тоном, у якому так і
клекотіла страшна лють. — Навіщо дратуватись? АДЖЕ Я
ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ОСТАННЄ СЛОВО БУДЕ ЗА МНОЮ!

в
 Розділ четвертий
Дещо починає прояснюватися
Яким би твердокам’яним не здавався Герлок Шолмс, а він був із тих,
на кого невдачі не мають жодного впливу, все ж таки бувають
обставини, коли й найвідважнішим доводиться збиратися із силою,
перш ніж спробувати щастя в новому поєдинкові.
— Сьогодні в мене вихідний, — сказав він.
— А я?
— Ви, Вільсоне, підете купувати одяг та білизну, щоб відновити наш
гардероб. А я наразі відпочину.
— Відпочивайте, Шолмсе. Я пильную.
Ці слова були сказані неабияк поважно, ніби Вільсон
перетворювався на вартового, який охороняє аванпости, і тому
наражався на найстрашнішу небезпеку. Він випнув груди, напружив
м’язи й обвів гострим поглядом маленький готельний номер, де вони
влаштувалися.
— Пильнуйте, Вільсоне. А я тим часом намагатимуся розробити
план кампанії, цього разу з урахуванням сили та спритності ворога.
Бачите, Вільсоне, ми недооцінили Люпена. Доведеться почати все
спочатку.
— А краще ще раніше. Але чи вистачить часу?
— Дев’ять днів, мій старий друже! П’ять із них зайві.
Усю другу половину дня англієць курив і спав. І лише наступного
ранку відновив військові дії.
— Я готовий, Вільсоне, сьогодні ходити нам доведеться довго.
— Ходімо! — з войовничим запалом вигукнув Вільсон. — Ноги
в мене так і сверблять!
Шолмсу треба було провести три довгі бесіди: спочатку з метром
Детіньяном, помешкання котрого він досконало обстежив, потім із
Сюзанною Жербуа, яку він викликав телеграмою, щоб розпитати про
Біляву даму, і, нарешті, зі сестрою Авґустою, котра після вбивства
барона д’Отрека пішла у монастир візитандінок 8.
 Щоразу Вільсон, який чекав на вулиці, запитував:
— Задоволені?
— Дуже.
— Я так і знав, ми на правдивому шляху. Вперед!
Ходили вони і справді довго. Вирушили на огляд двох будинків, які
стояли обабіч особняка на авеню Анрі-Мартен. Потім дійшли до
Клайперон і, поки вивчали фасад будинку 25, Шолмс міркував уголос:
— Цілком зрозуміло, що між усіма цими будинками є таємні
переходи... Але незрозуміло...
Уперше у глибині душі Вільсон засумнівався у всемогутності свого
геніального побратима. Навіщо стільки слів і так мало діла?
— Навіщо? — вигукнув Шолмс, ніби відповідаючи на потаємні
думки Вільсона. — Та тому, що коли маєш справу з цим чортовим
Люпеном, доводиться працювати наосліп, навмання і замість
виводити істину з точних фактів, треба витягати її зі своїх власних
мізків, а потім перевіряти, чи підходять твої висновки до подій, які
відбулися насправді.
— А що ж це за таємні переходи?
— Та який із них пожиток! Навіть якщо і виявиш, яким чином
Люпен потрапив у квартиру адвоката і як вийшла з дому Білява дама
після вбивства барона д’Отрека, все одно ні на йоту не просунешся!
Чи дасть мені це зброю для нападу?
— Нападати, завжди нападати! — вигукнув Вільсон, але не встиг він
договорити, як із криком підстрибнув. Прямо до їхніх ніг щось упало,
це був мішок, наполовину наповнений піском. Він мало їх не скалічив.
Шолмс підвів голову: над ними, на рівні шостого поверху, на
риштованнях виднілись якісь робітники.
— Нам пощастило! — вигукнув він. — Ще крок — і мішок тих
попсуй-майстрів упав би якраз на наші голови. Можна навіть
подумати...
Осікшись, він кинувся до будинку, пролетів шість поверхів, увірвався
у квартиру і, на превеликий жах лакея, вибіг на балкон. Нікого.
— Де робітники, які щойно були тут? — накинувся він на лакея.
— Пішли.
— Як пішли?
— Чорними сходами, звичайно.
 Шолмс перехилився через перила. Із будинку виходили з
велосипедами двоє невідомих. Ось вони скочили у сідло і поїхали.
— Давно вони тут працюють на риштованнях?
— Ось ці? Лише від сьогодні. Вони новенькі.
Шолмс повернувся до Вільсона.
Вони понуро поплелися назад, і цей другий день закінчився
похмурим мовчанням.
Наступного ранку — те саме. Вони сіли на ту саму лавку на авеню
Анрі-Мартен і, на превелике розчарування Вільсона, якого все це ніяк
не тішило, просиділи багато годин, дивлячись на три будинки
потойбіч вулиці.
— На що ви сподіваєтеся, Шолмсе? Думаєте, ось-ось із цих будинків
вийде Люпен?
— Ні.
— Чи, може, розраховуєте, що тут з’явиться Білява дама?
— Ні.
— То що?
— Просто чекаю, аби щось сталося, бодай якась подія, за котру
можна було б учепитися.
— А якщо нічого не станеться?
— Тоді щось станеться зі мною самим, спалахне іскра, здатна
розпалити полум’я.
Тишу того ранку перервала лише одна подія, та й то неприємним
чином.
Кінь якогось пана, що гарцював по спеціально відведеній для цього
доріжці між двома смугами бруківки, раптом різко взяв ліворуч і
зачепив лаву, на якій вони сиділи, тож крижі тварини навіть
торкнулися плеча Шолмса.
— Ей-ей, — зі сміхом вигукнув він, — ще трохи, і ваш кінь зламав би
мені плече!
Пан ніяк не міг дати раду коневі. Англієць тим часом витягнув
револьвер і прицілився. Але Вільсон схопив його за руку.
— Ви збожеволіли, Герлоку! Та нащо! Ви ж легко можете
пристрелити цього джентльмена!
— Залишіть мене, Вільсоне... залишіть мене.
 Між ними почалася боротьба, а пан, не чекаючи, чим усе це
закінчиться, нарешті впорався з конем і здимів.
— Ну, ось тепер можете стріляти, — переможно вигукнув Вільсон,
переконавшись, що той від’їхав далеченько.
— Тричі бовдуре, ви не розумієте, що він із банди Арсена Люпена?
Шолмс увесь тремтів од люті. Вільсон забурмотів зі жалюгідним
виглядом:
— Що таке? Чи цей джентльмен?
— Послугач Люпена, як і ті робітники, які скинули нам на голову
мішок із піском.
— Ну, чи можна в таке повірити?
— Можна чи ні, якраз це ми й могли б з’ясувати.
— Убивши цього джентльмена?
— Та просто вистріливши в коня. Якби не ви, один зі спільників
Люпена був би вже у мене в руках. Тепер розумієте всю свою дурість?
Друга половина дня минула у похмурому мовчанні. Вони не
розмовляли один з одним. О п’ятій годині, міряючи кроками вулицю
Клайперон, намагаючись триматися подалі від будинків, вони
зустрілися з трьома робітниками. Ті співали і йшли, взявшись за руки,
а тоді, не бажаючи розходитися, буквально налетіли на Шолмса. А що
той був не в гуморі, то розпалився, мов оса. Зав’язалася бійка. Шолмс
став у боксерську позицію, одного збив з ніг ударом у груди, іншого
влупив по писку і, таким чином, вивів з ладу двох із трьох молодиків.
Ті, зрозумівши, що продовжувати бійку марно, втекли разом зі своїм
дружком.
— Ух! — зітхнув Шолмс, — попустило... Бо ніяк не міг
розслабитися... Чудова робота...
Але раптом, помітивши біля стіни Вільсона, запитав:
— Що з вами, старий друже, ви білий, як молоко.
У відповідь старий друг показав йому нерухому руку і пробурмотів:
— Не знаю, що зі мною... якийсь біль у руці.
— Біль у руці? Сильний біль?
— Так... так... у правій руці...
Попри всі зусилля, йому ніяк не вдавалося поворухнути рукою.
Герлок узявся її обмацувати, спочатку потихеньку, потім натискаючи
чимраз сильніше, щоб визначити, як він сказав, ступінь болю.
З’ясували, що ступінь болю аж такий, що стурбований Шолмс
потягнув друга в сусідню аптеку, де той волів знепритомніти.
До них підскочив аптекар із помічниками. Виявили, що рука
зламана, і відразу ж постало питання про хірурга, операцію, клініку.
А коли хворого почали роздягати, він, отямившись від болю,
закричав, мов несамовитий.
— Добре... добре... чудово, — примовляв Шолмс, якому доручили
тримати зламану руку, — трохи терпіння, мій старий друже, не мине й
п’яти-шести тижнів, як усе буде гаразд... Вони мені за все заплатять,
мерзотники... чуєте... особливо він... бо клятий Люпен знову підсунув
свиню... Ох! Клянусь, якщо колись...
Він раптом осікся і випустив руку. Вільсон од болю навіть
підстрибнув і знову знепритомнів... А Герлок Шолмс, ляснувши себе
по лобі, мовив:
— Вільсоне, є одна ідея... А випадково не...
Він став із непорушним поглядом, бурмотячи якісь уривки фраз:
— Так... звичайно... це все пояснює... Навіщо далеко ходити? Ах,
чорт, я так і знав, що досить лише подумати... О, мій любий Вільсоне,
мені здається, тепер ви будете задоволені.
І, кинувши старого товариша напризволяще, Герлок вискочив надвір
і побіг до будинку 25.
Ліворуч од дверей угорі на одному з каменів було викарбувано:
«Архітектор Дестанж, 1875».
На будинку 23 — такий самий напис.
Поки що нічого особливого. Треба перевірити і на авеню Анрі-
Мартен.
Аж тут під’їхав фіакр.
— Кучере, авеню Анрі-Мартен, будинок 134, і чвалом!
Шолмс їхав стоячи, підганяв коня, обіцяв візникові щедрі чайові.
— Швидше! Ще швидше!
Як він хвилювався на розі вулиці Помп! Невже нарешті бодай дрібка
істини?
На особнякові було вирізьблено: «Архітектор Дестанж, 1874».
На сусідніх будинках — той самий напис: «Архітектор Дестанж,
1874».
 Вибух емоцій змусив його відкинутися на сидіння фіакра, і так,
тремтячи від радості й хвилювання, просидів він кілька хвилин.
Нарешті в густих сутінках майнула смужка світла! У темному густому
лісі, прорізаному мережею стежок, удалося розрізнити перший слід
ворога!
Зайшовши на пошту, він попросив з’єднати його із замком Крозон.
Слухавку підняла сама графиня.
— Алло! Це ви, мадам?
— Пане Шолмсе, чи не так? Усе гаразд?
— Дуже добре, мадам, я вельми поспішаю, хочу тільки з’ясувати...
алло... одне слово...
— Слухаю.
— А коли збудовано замок Крозон?
— Тридцять років тому він згорів, а потім його перебудували.
— Хто саме виконував роботи? І в якому році?
— У нас над ґанком написано: «Архітектор Люсьєн Дестанж, 1877».
— Дякую, мадам, бувайте здорові.
І вийшов надвір, шепочучи:
— Дестанж... Люсьєн Дестанж... якесь знайоме ім’я.
Помітивши поблизу читальню, він попросив довідник і виписав
звідти такі відомості: «Люсьєн Дестанж, народився 1840 року, лавреат
Ґран-прі у Римі, кавалер ордена Почесного легіону, автор розголосних
архітектурних проєктів і т. д.».
Звідти Шолмс пішов до аптеки, а потім у клініку, куди перевезли
Вільсона. Старий товариш лежав розпластаний на ложі тортур, під
крапельницею, весь тремтячи у гарячці.
— Перемога! Перемога! — заволав Шолмс. — Мені вдалося
вхопитисяь за кінець нитки!
— Якої ще нитки?
— Тієї, що приведе нас до успіху! Тепер ступаю на твердий ґрунт, де
є і відбитки, і докази.
— А сліди сигаретного попелу? — ожив Вільсон.
— І багато іншого! Ви тільки подумайте, Вільсоне, я виявив таємний
зв’язок між пригодами Білявої дами! Чому Люпен для своїх дій обрав
саме ці три будинки?
— Атож, чому?
 — А тому, що всі вони, Вільсоне, були побудовані за проєктами
одного архітектора. Чи легко здогадатися, скажете ви? Як на долоні.
Однак ніхто про це не подумав.
— Ніхто, крім вас.
— Окрім мене, і тепер я знаю, що архітектор склав проєкти, завдяки
яким стало можливим здійснення всіх трьох акцій. Люди думають, це
якесь чаклунство, а насправді все просто та зрозуміло.
— Яке щастя!
— Так, час був, час, старий, бо я вже почав утрачати терпіння...
Адже сьогодні четвертий день.
— Із десяти.
— Але відтепер...
Йому не сиділося на місці, він здавався проти звичаю веселим і
балакучим. Тільки подумайте, тоді, на вулиці, ці мерзотники могли й
мені руку зламати, як вам. Ну що ви скажете, Вільсоне?
Вільсон лише здригнувся, уявивши собі такий кошмар.
А Шолмс правив далі:
— Буде нам наука! Бачите, Вільсоне, найбільша наша помилка
в тому, що ми почали відкрито боротися з Люпеном і люб’язно
підставлялися під його удари. Але зло не таке вже й велике, бо ж
об’єктом атаки виявилися ви.
— І тепер лежу зі зламаною рукою, — пожалівся Вільсон.
— Ми ж обоє могли б тут опинитися. Досить самохвальби. Поки я
дію серед білого дня, під їхнім наглядом, мені не пощастить. Але
працюючи в тіні, здобувши свободу дій, я отримаю величезний козир,
попри переважаючі сили противника.
— Може, Ґанімар допоможе?
— Ніколи! Лише того дня, коли я зможу сказати: «От Арсен Люпен,
ось його нора, й ось як треба його ловити», лише тоді я пошлю по
Ґанімара або до нього додому, на вулицю Перґолез, або, як він сказав,
у швейцарську корчму на площу Шатле. А наразі працюватиму один.
Він підійшов до ліжка, поклав руку Вільсону на плече (звісно, на
хворе плече) і сказав ласкаво:
— Одужуйте, старий. Тепер ваша роль полягає в тому, щоб
відволікти на себе двох-трьох спільників Люпена, нехай собі чекають
у надії відшукати мій слід, що я зайду вас провідати. Наділяю вас
особливою довірою.
— Особливою довірою... ось за це мій респект, — вдячно відповів
Вільсон. — Намагатимуся докласти всіх зусиль, щоб її виправдати. Але
ви, як я зрозумів, більше не прийдете?
— Навіщо це? — холодно заперечив Шолмс.
— Справді... їй-бо... мені набагато краще. Тільки прошу вас, Герлоку,
зробіть мені останню послугу. Чи не могли б ви дати мені попити?
— Попити?
— Авжеж, я вмираю від спраги, бо ж у мене жар.
— Ну звичайно! Зараз, зараз...
Він узяв пляшку, але, помітивши поблизу кисет із тютюном,
розпалив люльку і раптом, ніби й не чув прохання товариша, швидко
вийшов геть, а старий друг провів його поглядом, благаючи про
недоступну склянку води.
— Мені потрібен пан Дестанж!
Лакей обміряв очима незнайомця, котрому щойно відчинив двері
особняка, чудового будинку на розі площі Малерб і вулиці Моншанен.
Відвідувачем виявився маленький сивий чоловік із погано поголеним
обличчям. Довгий чорний рединґот 9 сумнівної чистоти якнайкраще
пасував до незграбної фігури, явно обділеної природою. Як і слід було
очікувати, лакей зарозуміло відповів:
— Може, пан Дестанж вдома, а може, й ні. Залежить. Месьє має
візитку?
У мосьє не було візитки, але виявився рекомендаційний лист, який
лакей і відніс панові Дестанжу, а цей пан Дестанж наказав провести
відвідувача до нього.
Того провели у величезну ротонду в крилі будинку, де вздовж стін
стояло безліч книг. Архітектор запитав:
— Ви пан Стікман?
— Так, мосьє.
— Секретар пише мені, що захворів і відрядив вас продовжити
складання розпочатого під моїм керівництвом загального каталогу
книг, зокрема німецьких. Ви ознайомлені з такою роботою?
 — Так, мосьє, давно ознайомлений, — відповів Стікман із
грубуватим тевтонським акцентом.
Таким чином, договір було укладено, і пан Дестанж одразу ж
розпочав роботу з новим секретарем.
Герлок Шолмс прибув на місце.
Щоб вийти з-під опіки Люпена і добутися в будинок, який разом із
дочкою Клотильдою займав Люсьєн Дестанж, знаменитому
детективові довелося, використавши всі свої хитрощі, стати незнаним,
заручитися довірою і прихильністю безлічі людей, одне слово, сорок
вісім годин жити складним, наповненим життям.
Йому стало відомо таке: кволий пан Дестанж, прагнучи спокою,
відійшов од справ і самотньо жив в оточенні своєї колекції книг з
архітектури. Єдиною втіхою його було перебирати запорошені старі
томи.
Що ж до Клотильди, вона була ще більшою оригіналкою. Мешкала
замкнуто, як і батько, але в іншому крилі особняка, й ніколи ніде не
з’являлася.
«Усе це, — думав Герлок, з голосу пана Дестанжа заносячи до
журналу назви книг, — усе це ще нічого не пояснює, але хоч якийсь
рух уперед. Просто неможливо, щоб я не розгадав ці хитромудрі
загадки: чи є спільником Люпена пан Дестанж? Чи зустрічається він з
ним далі? Чи збереглися креслення, проєкти трьох будинків? Чи
вдасться дізнатися, де розташовані ще й інші будинки з таким самим
секретом, які Люпен, можливо, зберігає для себе та своєї банди?»
Пан Дестанж — спільник Арсена Люпена! Цей шановний чоловік,
кавалер ордена Почесного легіону, був разом із вломником? Гіпотеза
зовсім не здавалася прийнятною. До того ж, навіть якщо припустити
таке, як міг пан Дестанж, тоді як Арсен Люпен був іще немовлям,
передбачити, що за тридцять років йому знадобиться зникати з цих
будинків?
Дарма! Працював англієць завзято. Його чудовий нюх, тільки йому
властивий інстинкт підказував, що тут захована якась таємниця.
Таємниця витала в повітрі, і хоча він не міг точно визначити, у чому
саме вона полягає, відчуття таємниці не полишало його з того самого
моменту, як він увійшов до будинку.
 На ранок наступного дня йому все ще не вдалося зробити жодних
цікавих відкриттів. О другій годині він уперше побачив Клотильду
Дестанж, яка прийшла до бібліотеки за якоюсь книгою. Це була
чорнявка років тридцяти, рухалася вона тихо й повільно, а на обличчі
дочки Дестанжа застиг той байдужий вираз, який буває в усіх, хто
живе, заглибившись у самого себе. Вона обмінялася кількома словами
з батьком і вийшла, навіть не глянувши на Шолмса.
Після обіду день тягнувся так само сумно. О п’ятій годині пан
Дестанж сказав, що йому треба піти. Шолмс залишився сам у круглій
галереї, на рівні середини стін ротонди. Вечоріло. Шолмс якраз
збирався йти, але раптом до його вуха долинув якийсь скрип. У нього
виникло відчуття, що у кімнаті хтось є. Потекли, змінюючи одна одну,
нескінченні хвилини. І тут Шолмс здригнувся: зовсім поруч із
напівтемряви тераси виступила якась тінь. Неймовірно! А може, це
невидимець стояв тут уже давно? І звідки він з’явився?
Незнайомець спустився сходами і попрямував до великої дубової
шафи. Стоячи навколішки, сховавшись за фіранкою, що звисала з
поручнів галереї, Шолмс почав спостерігати. Людина порпалася
в паперах, якими була завалена шафа. Що шукав цей тип?
Раптом двері відчинились, і до кімнати швидко увійшла мадемуазель
Дестанж. Вона розмовляла з кимось, хто йшов позаду:
— Значить, не підеш, тату?.. Ну, тоді запалю світло... Хвилинку...
стривай...
Невідомий швидко причинив дверцята шафи і сховався у широкому
отворі вікна за портьєрою. Як могла мадемуазель Дестанж його не
помітити? І не почути? Вона спокійно повернула вимикач і
пропустила батька вперед. Вони посідали одне навпроти одного.
Клотильда розкрила принесену зі собою книгу і почала читати.
— Твій секретар уже пішов? — спитала через за кілька хвилин.
— Ну... ти ж бачиш...
— Ти так само ним задоволений? — поцікавилася, ніби не знаючи
про хворобу справжнього секретаря і те, що його замінив Стікман.
— Так само... так само...
Голова пана Дестанжа хилилася то в один, то в інший бік. Він
закуняв.
 Минув ще деякий час. Дівчина читала. Але ось, відсунувши віконну
портьєру, людина ковзнула вздовж стіни до дверей. Незнайомець
рухався позаду пана Дестанжа, але саме перед Клотильдою. Шолмсу
вдалося розглянути його добре. То був Арсен Люпен.
Англієць затремтів од радості. Його розрахунки виявилися
правильними, він проник у серце таємничої історії та, як і припускав,
виявив тут Люпена.
Однак Клотильда не рухалася, хоча було зрозуміло, що з її місця
неможливо не побачити, що робила ця людина. Люпен уже дістався
до дверей і простягнув правицю до ручки, як раптом необережно
змахнув полою піджака зі столу якийсь предмет. Шум розбудив пана
Дестанжа. Проте Арсен Люпен уже стояв перед ним, посміхаючись, із
капелюхом у руці.
— Максим Бермон! — зрадів пан Дестанж. — Мій любий Максиме?
Яким побитом?
— Захотілося побачитися з вами та з мадемуазель Дестанж.
— То ви вже повернулися з подорожі?
— Тільки вчора.
— Чи залишитеся повечеряти з нами?
— Ні, я сьогодні вечеряю з друзями в ресторані.
— Ну, тоді завтра? Клотильдо, вмов його прийти завтра. Ах, любий
Максиме... Я у ці дні якраз думав про вас.
— Справді?
— Так, розбирав старі папери ось у цій шафі й знайшов останній
рахунок.
— Який?
— Той, що з авеню Анрі-Мартен.
— Як? Ви зберігаєте всі ці папірці? Навіщо вони вам?
Усі троє сіли в маленькій вітальні, з якої на галерею вели широкі
двері.
— Чи Люпен це? — раптом завагався Шолмс.
Так, мабуть, це був він, але водночас здавалося, що у вітальні сидить
якась інша людина, схожа на Люпена, проте зі своєю, особливою
індивідуальністю, власними рисами, з іншим поглядом, кольором
волосся...
 Одягнений у фрак, з білою краваткою, в обтислій тонкій сорочці, він
весело балакав, розповідав усілякі історії, від яких лягав од сміху пан
Дестанж, і навіть зумів викликати усмішку на вустах Клотильди.
Кожна така усмішка підбадьорювала Арсена Люпена, і, радіючи, що
вдалося її завоювати, він ніби подвоював дотепність. Потроху,
слухаючи цей ясний і щасливий голос, Клотильда пожвавлювалась, її
обличчя втрачало холодний вираз, який робив дівчину не надто
симпатичною.
«Вони кохають одне одного, — подумав Шолмс, — але, чорт забирай,
що спільного може бути у Клотильди Дестанж із Максимом
Бермоном? Чи відомо їй, що цей самий Максим не хто інший, як
Арсен Люпен?»
Так, прислухаючись, у тривозі просидів він до сьомої години,
ловлячи в надії бодай щось дізнатися кожне слово. Потім з
нескінченними обережностями спустився і перетнув кімнату в тій її
частині, що її з вітальні було не побачити.
На вулиці Шолмс, переконавшись, що біля будинку не чекав ані
автомобіль, ані фіакр, рушив геть, накульгуючи, бульваром Малерб.
Проте, опинившись на сусідній вулиці, накинув на плечі пальто, що
ніс на руці, по-іншому насунув капелюх і, змінивши в такий спосіб
вигляд, повернувся до площі, щоби почекати Люпена біля будинку
Дестанжа.
Той вийшов майже відразу і попрямував Константинопольською та
Лондонською вулицями до центру Парижа. Позаду, за сотні кроків од
нього, крокував Герлок.
Ах, ці щасливі миті! Англієць жадібно вдихав повітря подібно до
гончака, який винюхав свіжий слід. Справді, з якою нескінченною
насолодою ішов Герлок за ворогом! Тепер уже стежили не за ним, а за
самим Арсеном Люпеном, за невидимкою Арсеном Люпеном! Шолмс
ніби тримав його поглядом на припоні, й зв’язки, що їх з’єднали, не
розірвати нічим! І детектив млів од захоплення, розрізняючи серед
погуляльників віддану йому у владу жертву.
Але незабаром сталося щось, що дуже здивувало Шолмса: між ним і
Арсеном Люпеном у той самий бік ішли ще якісь люди; він помітив
ліворуч на тротуарі двох дужих хлопців у круглих капелюхах,
а праворуч двох інших, у кепках і з сигаретою в зубах.
Можливо, це було випадково? Але Шолмс здивувався ще більше,
побачивши, що коли Люпен зайшов у тютюнову крамницю, всі
четверо зупинились, а потім знову пішли за ним, кожен — зі свого
боку шосе д’Антен.
«Прокляття, — подумав Шолмс, — за ним стеження!»
На думку про те, що по п’ятах за Арсеном Люпеном ішли також інші
й забирали в такий спосіб у нього, ні, не славу, на неї йому було
начхати, а величезну радість, пекуче бажання знищити
найстрашнішого ворога з усіх, що коли-небудь зустрічалися в нього на
шляху, Шолмс мов чемериці наївся. Проте помилки бути не могло, ті
йшли з навмисне відсутнім виглядом, надто природним виглядом
людей, які, пристосовуючись до ходи того, котрий іде попереду,
намагаються водночас лишатися непоміченими.
«Можливо, Ґанімар чогось не договорює? — подумав Шолмс. — Він
що, веде зі мною подвійну гру?»
Йому захотілося зупинити одного з тих чотирьох і зажадати
пояснень. Одначе поблизу бульварів натовп погуляльників
погустішав, він побоявся втратити Люпена і набавив ходи. Шолмс
з’явився на розі якраз того моменту, коли Люпен брався на ґанок
угорського ресторану, що на розі вулиці Елдер. Двері ресторану
залишалися прочиненими, і Шолмс з лави на протилежному боці
бульвару зміг побачити, як той сідав за розкішно накритий, прибраний
квітами стіл, за яким уже сиділи троє чоловіків у фраках і дві
елегантно зодягнені дами, котрі радісно його вітали.
Герлок пошукав очима тих чотирьох і відразу помітив їх у натовпі,
який слухав циганський оркестр біля сусіднього кафе. Але, дивна річ,
вони, здавалося, більше не звертали уваги на Арсена Люпена, перем-
кнувшись на людей довкола.
Раптом один із них вийняв з кишені сигарету й підійшов до якогось
пана у рединґоті та високому циліндрі. Той, своєю чергою, дістав
сигару, і Шолмсу здалося, що вони розмовляли набагато довше, ніж
потрібно, щоби дати прикурити. Нарешті пан у рединґоті піднявся
сходами ґанку й окинув поглядом ресторанну залу. Помітивши
Люпена, він підійшов, про щось із ним порадився і вмостився за
сусідній столик. Тут Шолмс виявив, що це був не хто інший, як
вершник з авеню Анрі-Мартен.
Він зрозумів: ніякого стеження за Люпеном не було, а ці люди — з
його банди! Вони пильнували його безпеку! Правили за тілоохоронців,
сателітів, уважний ескорт. Скрізь, де господареві загрожувала
небезпека, спільники були тут як тут, готові попередити, захистити. І
ті четверо — спільники! І пан у рединґоті — спільник!
Англійця всипало морозом. Чи вдасться колись узагалі дістатися до
цієї недоступної людини? Якою ж сильною має бути організація, коли
нею керує такий ватажок?
Він вирвав з блокнота аркушик, скоренько накреслив кілька слів і,
засунувши записку в конверт, покликав хлопчика років п’ятнадцяти,
який лежав на лаві.
— Тримай, хлопче, найми екіпаж, вирушай на площу Шатле,
у швейцарську корчму. Передаси це касирці. І мерщій...
І додав п’ятифранкову монету. Хлопчик миттю звіяв.
Минуло близько пів години. Натовп усе збільшувався, і тепер
Шолмсу час од часу вдавалося помітити помічників Люпена. Хтось
торкнувся його плеча, і чийсь голос на вухо прошепотів:
— То що ж сталося, пане Шолмсе?
— Це ви, пане Ґанімаре?
— Авжеж, мені в корчму принесли вашу записку. Що сталося?
— Він там.
— Що ви кажете?
— Онде... у ресторані... нахиляється праворуч... Бачите?
— Ні.
— Підливає сусідці шампанського.
— Але ж це не він.
— Він.
— Та кажу вам... Ой, справді... цілком можливо... От погань, як на
себе схожий! — наївно прошепотів Ґанімар. — А ті, інші, спільники?
— Та ні, його сусідка — леді Клівден, друга — герцогиня Кліт,
а напроти — посол Іспанії у Лондоні.
Ґанімар зробив крок уперед, але Герлок утримав його.
— Яка необережність! Ви ж самі!
— Він теж.
 — Ні, на бульварі вартують його люди... Та й у самому ресторані,
отой пан...
— Але як тільки я схоплю Арсена Люпена за комір, голосно
назвавши його ім’я, вся зала, усі офіціанти кинуться мені на допомогу.
— Я волів би мати кількох поліцейських.
— Якщо друзі Люпена його не попередять. Ні, погодьтеся, пане
Шолмсе, у нас нема вибору.
Він мав слушність, Шолмс відчував це. Найкраще поспитати щастя
та скористатися такими винятковими обставинами. І він лише дав
Ґанімару останню пораду:
— Подбайте, щоб він дізнався про вас якнайпізніше.
А сам сховався за газетним кіоском, не випускаючи Люпена з виду.
Той саме, схилившись до сусідки, щось усміхаючись, говорив їй.
Засунувши руки в кишені, інспектор рушив через вулицю з виглядом
людини, яка добре знає, куди вона йде. Та, тільки-но ступивши на
протилежний тротуар, він різко повернувся й одним стрибком скочив
на ґанок.
Пролунав різкий свист... Раптом Ґанімар натрапив на метрдотеля
перед дверима: той з обуренням заходився виштовхувати його, як
непроханого гостя, вигляд якого міг би зашкодити репутації
розкішного ресторану. Ґанімар похитнувся. Цієї миті вийшов пан
у рединґоті. Він негайно став на бік інспектора, й обидва, він та
метрдотель, вступили у запеклу суперечку, не відпускаючи при цьому
Ґанімара, оскільки один хотів будь-що-будь виштовхнути інспектора
геть, а інший заштовхував його назад, отож, попри всі свої зусилля,
а також бурхливі протести, нещасного Ґанімара відтіснили до нижніх
сходів ґанку.
Тут же зібрався натовп. Двоє поліціянтів, приваблені шумом,
спробували прокласти собі дорогу в натовпі, але їм не вдалося
пробитися крізь твердо стиснуті плечі, широкі спини, що виросли на
дорозі...
І раптом, наче з єдиного маху чарівної палички, шлях звільнився!
Метрдотель, зрозумівши свою помилку, просячи вибачення,
відступив, пан у рединґоті облишив нарешті захищати інспектора,
натовп розступився, пропустивши поліцянтів, а Ґанімар кинувся до
столу, за яким сиділи шестеро... Але там залишилося тільки п’ять осіб!
Він озирнувся... вийти можна було лише через двері!
— Де той, хто сидів на цьому місці? — крикнув Ґанімар решті
п’ятьом, які завмерли з подиву. — Вас було шестеро... Де шостий?
— Пан Дестро?
— Та ні! Арсен Люпен!
— Цей пан піднявся нагору, — втрутився, підійшовши офіціант.
Ґанімар кинувся слідом. На верхньому поверсі містилися кабінети, і
звідти був вихід на бульвар.
— Шукай його тепер, — зітхнув Ґанімар. — Він далеко!
Але він не був так далеко, лишень за дві сотні метрів, їхав собі
в омнібусі «Площа Мадлен–Бастилія», запряженому трійкою коней,
які бігли підтюпцем.
Ось омнібус перетнув площу Опери і покотив бульваром Капуцинів.
На майданчикові розмовляли двоє високих хлопців у габіках. А на
імперіалі, вгорі на драбинці, дрімав маленький чоловічок: Герлок
Шолмс.
Голова його погойдувалася з боку на бік, і, заколисаний розміреним
рухом екіпажу, він сам із собою вів розмову:
— Якби лише славний Вільсон міг зараз мене бачити, як би він
пишався своїм колегою... Ба!.. Щойно пролунав свист, одразу стало
зрозуміло, що партію програно. Залишалося тільки стежити за
виходами з ресторану. Ні, справді, коли маєш справу з цим чортовим
Люпеном, життя стає таким цікавим!
На кінцевій зупинці Герлок визирнув у віконце і побачив, як Арсен
Люпен виходить у супроводі охоронців. Він навіть почув, як той
шепнув: «На площу Зірки».
«На площу Зірки, чудово, там і зустрінемось. Я вже не запізнюся.
Нехай собі сідає у фіакр, а я в екіпажі поїду за цими двома».
Ці двоє пішки попрямували на площу Зірки й задзвонили біля
дверей будиночка під номером сорок на вулиці Шальґрен. Вуличка
була безлюдною, звивистою, і Шолмсу вдалося сховатися на повороті
у тіні заглиблення.
Одне з двох вікон на першому поверсі відчинилося; чоловік у габіку
закрив віконниці. Над ними негайно засвітилася фрамуга.
 За хвилин десять у ті самі двері задзвонив іще один чоловік, а за
ним — наступний. І, нарешті, біля будинку зупинився найманий
автомобіль. Шолмс побачив, як з нього вийшли двоє: Арсен Люпен і
дама в густій вуалі, закутана у манто.
«Певна річ, Білява дама», — подумав Шолмс, коли автомобіль
від’їздив.
Він почекав ще трохи, потім підійшов до будинку, взявся за край
віконної рами і, ставши навшпиньки, крізь фрамугу зазирнув
у кімнату.
Спершись на коминок, Арсен Люпен жваво про щось говорив. Решта
уважно слухали, оточивши його. Серед них Шолмс одразу впізнав
пана у рединґоті й ресторанного метрдотеля. Щодо Білявої дами, то
вона сиділа у фотелі до нього спиною.
«Радять раду, — вирішив він. — Їх схвилювали події сьогодення, і
тепер треба висловитися. Ех, схопити б їх усіх одразу!»
Хтось із спільників повернувся до вікна — детектив швидко
стрибнув униз і відбіг у тінь. Із хати вийшли пан у рединґоті та
метрдотель. Тієї миті вікна другого поверху засвітилися, потім хтось
зачинив віконниці. Й нагорі, як і внизу, стало темно, мов у печері.
«Він із нею залишився внизу. А двоє спільників живуть на другому
поверсі».
Майже всю ніч він, не ворухнувшись, простояв на сторожі,
побоюючись, що коли піде, Арсен Люпен знову зникне. О четвертій
ранку, помітивши наприкінці вулиці двох поліціянтів, він пояснив їм,
у чому річ, і наказав далі стежити за будинком.
А сам подався до Ґанімара додому на вулицю Перґолез та розбудив
його.
— Я знову його вистежив.
— Арсена Люпена?
— Так.
— Якщо це буде так само, як і ввечері, краще вже я ляжу знов
у ліжко. А все-таки — пішли до комісаріату.
Вони дійшли до вулиці Мезніль, а звідти вирушили додому до
комісара пана Декуантра. Потім у супроводі шістьох агентів
повернулися на вулицю Шальґрен.
— Що нового? — звернувся Шолмс до поліціянтів, які вартували.
 — Нічого.
Світанкове небо вже посвітлішало, коли, давши всі розпорядження,
комісар подзвонив у двері й попрямував до будки консьєржки.
Налякана його вторгненням, тремтячи усім тілом, жінка відповіла, що
на першому поверсі не було жодних постояльників.
— Як це — жодних постояльників? — вигукнув Ґанімар.
— Так. А ці постояльники — з другого поверху, пани Леру... Вони
поставили внизу меблі для родичів із провінції...
— Пана й пані?
— Так.
— Вони ж прийшли всі разом учора ввечері?
— Можливо... я спала... І все ж якось не віриться, ось ключ... вони
його не попросили...
Цим ключем комісар відчинив двері з протилежного боку
вестибюля. На першому поверсі було лише дві кімнати: обидві вони
порожнювали.
— Неможливо! — заревів Шолмс. — Я їх бачив: і його, і її.
— Не сумніваюся, — гигикнув комісар, — але їх нема.
— Пішли на другий поверх. Вони, мабуть, там.
— На другому поверсі живуть пани Леру.
— От і допитаємо цих Леру.
Усі разом піднялися сходами. Комісар зателефонував. Після другого
дзвінка двері відчинив лютий на вигляд чоловік у сорочці без піджака.
Це був не хто інший, як один із охоронців.
— У чому річ? Що за гуркіт? Нащо людей будити?
Але раптом осікся:
— Хай бог простить... Я не сплю? Пане Декуантре! І ви, пане
Ґанімаре? Для чого я можу знадобитися?
Почувся оглушливий вибух сміху. Ґанімар, зігнувшись навпіл,
затремтів у приступі нестримного сміху, аж лице йому почервоніло.
— Це ви, Леру, — повторював він. — От кумедія! Леру, спільник
Арсена Люпена... Ой, помру! А ваш брат, Леру, він також тут?
— Едмоне, де ти? До нас прийшов пан Ґанімар...
Підійшов другий чоловік. Коли Ґанімар побачив його, у нього знову
стався напад сміху.
 — Чи це можливо? А я й не думав... Ах, друзі, обидва ви ускочили
в халепу... Хто б міг подумати! На щастя, є на світі старий Ґанімар,
а в нього — вірні друзі та помічники... які приїхали здалеку!
І, повернувшись до Шолмса, відрекомендував обох:
— Віктор Леру, інспектор Сюрте, один із найкращих у залізній
бригаді. Едмон Леру, головний спеціаліст антропометричної служби.

’
 Розділ п’ятий
Викрадення
Герлок Шолмс бровою не поворухнув. Заперечувати? Звинувачувати
цих двох? Марно. Він не мав жодних доказів, і навіть якби,
пожертвувавши своїм часом, він зібрав їх, ніхто б не повірив.
Напружившись, стиснувши до болю кулаки, він думав тільки про те,
як би не показати переможному Ґанімарові свою злість, не дати
відчути гіркоту розчарування. Він шанобливо вклонився цим опорам
суспільства, братам Леру, і пішов собі.
У вестибюлі Шолмс завернув до низеньких дверцят, які вели
у підвал, нахилився й підібрав якийсь червоний камінчик. То був
гранат.
Надворі, підійшовши до фасаду, біля номера сорок він прочитав:
«Архітектор Люсьєн Дестанж, 1877».
Такий самий напис був і на будинку 42.
«То, отже, знову подвійний вихід. Будинки 40 та 42 з’єднані між
собою. Як я про це не подумав! Треба було залишитися на ніч разом із
поліціянтами».
І звернувся до них:
— Із цих дверей, коли я пішов, виходили двоє, еге ж? — указав
Шолмс на двері сусіднього будинку.
— Так, якийсь пан із дамою.
Герлок узяв під руку головного інспектора і відвів його набік:
— Пане Ґанімаре, ви від душі повеселилися і, мабуть, не гніваєтеся
на мене за клопіт...
— Та анітрохи!
— Правда? Коли почав орати, так у сопілку не грати, тепер пора
перейти до серйозних речей.
— Я теж так вважаю.
— Сьогодні сьомий день. За три дні мені треба повернутися до
Лондона.
— Ай, ай, ай!
 — Так і буде, мосьє, й попросив би вас бути напоготові в ніч із
вівторка на середу.
— Очікуєте схожого вибрику? — знущався Ґанімар.
— Так, мосьє, такого самого.
— А чим він скінчиться?
— Захопленням Люпена.
— Ви так думаєте?
— Честю присягаюся.
Шолмс відкланявся й пішов у найближчий готель відпочити, після
чого, знову сповнений бадьорості, повіривши у себе, повернувся на
вулицю Шальґрен, тицьнув у руку консьєржці два луїдори,
переконався, що братів Леру нема вдома, дізнався, що будівля
належить панові Арменжу, і зі свічкою спустився до підвалу через
маленькі двері, біля яких знайшов уранці гранат.
Унизу попід сходами лежав такий самий.
«Якщо не помиляюся, — думав він, — перехід починається тут.
Подивимося, чи підійде мій ключ до льохів мешканців першого
поверху? Так... чудово... Оглянемо винні льохи... Ага! Ось тут хтось
стер пилюку... а на землі видно сліди...»
Раптом щось зашаруділо. Він прислухався. Швидким рухом детектив
зачинив двері, загасив свічку і сховався за горою порожніх ящиків. За
кілька секунд він побачив, як одна із залізних шафок поволі поповзла
вперед, а разом з нею і стіна, до якої вона була прикріплена. З отвору
заясніло світло ліхтаря. Потім стало видно руку. А тоді увійшла
людина.
Незнайомець ішов, зігнувшись удвічі, наче щось шукав. Нишпорив
у пилюці й, раз по раз випростуючись, кидав щось у тектурну коробку,
яку тримав у лівій руці. Потім стер свої сліди, а також відбитки, що
залишили Люпен та Білява дама, і підійшов до залізної шафки.
Але тут же захрипів і гепнувся додолу. Це Шолмс підбив його під
себе. Усе забрало лише хвилину, і ось уже людина лежала на підлозі зі
зв’язаними ногами та перетягнутими шнурком зап’ястями.
Англієць схилився над ним.
— Скільки візьмеш за те, що говоритимеш? Розкажеш усе, що
знаєш?
 У відповідь чоловік лише всміхнувся, і то так глузливо, що Шолмс
вирішив більше не гаяти часу на запитання.
Він обмежився тим, що обшукав кишені бранця, але виявив тільки
зв’язку ключів, хустку і маленьку шабатурку, в яку той складав
коштовності. Це були гранати, точнісінько такі, як і ті, що детектив
знайшов біля дверей — їх виявилось уже кільканадцять. Жалюгідна
здобич та й годі!
Та й що тепер робити з цим типом? Чекати, доки за ним прийдуть
друзі, щоб усіх одразу здати в поліцію? Для чого? Що йому це дасть
у боротьбі з Люпеном?
Він не міг ні на що зважитися, але потім, розглядаючи шабатурку,
зрозумів, нарешті, що робити. На ній була адреса: «Ювелір Леонар,
вулиця Миру».
Шолмс вирішив, що краще просто кинути бранця тут. Він засунув
назад залізну шафку, замкнув підвал і вийшов із дому. Забігши до
поштового відділення, послав пану Дестанжеві телеграму,
попереджаючи його про те, що зможе прийти лише завтра. Потім
подався до ювеліра, перед яким виклав гранати.
— Мадам послала мене з цими камінцями. Вони випали з речі, яку
вона тут замовляла.
Шолмс угадав.
— Правда ваша, — відказав ювелір. — Саме ця дама мені
телефонувала. Вона незабаром зайде.
Лише десь о п’ятій Шолмс, який сторожував на тротуарі, помітив
даму в густій вуалі. Її хода здалася йому чимось знайомою. Крізь скло
вітрини англієць міг бачити, як вона клала на прилавок оздоблену
гранатами старовинну коштовність.
Жінка майже відразу вийшла, походила крамницями, попрямувала
в бік Кліші та звернула на вулицю, назви якої детектив не знав. Уже
в сутінках він, непомітно для консьєржки, увійшов слідом за нею до
шестиповерхового будинку з двома крилами, в якому жила сила-
силенна мешканців. Дама дійшла до третього поверху і зникла за
одними з дверей. За дві хвилини англієць вирішив, своєю чергою,
поспитати щастя і заходився обережно, один по одному перевіряти
ключі із прихопленої зі собою зв’язки. Четвертий підійшов.
 У темряві він угледів зовсім порожні кімнати нежитлової квартири;
всі двері були відчинені. Наблизившись навшпиньки, він побачив
у дзеркалі без рами, що відокремлювало вітальню від суміжної з нею
кімнати, як дама у вуалі зняла пальто і капелюх, повісила їх на єдиний
стілець, який стояв у кімнаті, й закуталася в оксамитовий пеньюар.
Потім вона пройшла до коминка і натиснула кнопку електричного
дзвінка. Тієї ж миті панно з правого боку коминка пішло в рух та,
ковзнувши вниз просто по стіні, сховалося за сусіднім панно.
Щойно прохід трохи звільнився, дама зробила крок туди... і зникла,
несучи зі собою лампу.
Система була нескладною, і Шолмс зробив те саме.
Він рушив навпомацки в темряві й одразу ж уткнувся обличчям
у щось м’яке. При світлі сірника детектив виявив, що потрапив
у невелике приміщення, забите сукнями й іншими речами,
підвішеними до металевого карниза. Ступивши вперед, він опинився
перед дверною проймою, завішеною гобеленом. Коли сірник догорів,
стало видно, що крізь витерту, витончену тканину пробивається
світло.
Він придивився.
Просто перед ним сиділа Білява дама, достатньо було лише
простягнути руку.
Вона погасила лампу й увімкнула електрику. Вперше Шолмсу при
яскравому світлі відкрилось її обличчя. Він здригнувся. Жінка, яку
після стількох поневірянь і хитрощів він нарешті наздогнав, виявилася
не ким іншим, як Клотильдою Дестанж!
Отже, Клотильда Дестанж вбила барона д’Отрека і викрала
блакитний діамант! Клотильда Дестанж, таємнича подруга Арсена
Люпена! Білява жінка, нарешті!
«Так, чорт забирай, — думав він, — я дурний, як пень. Лише тому,
що Клотильда — брюнетка, а подруга Люпена — білявка, не збагнув,
що обидві — це одне й те саме. Ніби Білява жінка могла залишатися
білявкою по тому, як відправила на той світ барона й украла діамант!»
Шолмсу видно було лише частину кімнати, елегантного дамського
будуара зі світлими шпалерами і всілякими дорогоцінними
дрібничками. Клотильда сіла на низький диван з магоні та завмерла,
закривши руками обличчя. Придивившись, він зрозумів, що вона
плаче. Великі сльози стікали блідими щоками і крапля за краплею
падали на оксамитовий корсаж. А слідом за ними, немов із
невичерпного джерела, лилися чимраз нові й нові струмочки. Важко
було бачити такий глибокий розпач, який виливався у цей повільний
потік сліз.
Позаду неї відчинилися двері. Увійшов Арсен Люпен.
Спочатку вони довго, мовчки дивилися одне на одного, потім він
опустився перед нею навколішки, поклав їй голову на груди й обійняв:
в цих обіймах відчувалася глибока ніжність і безмежний жаль. Обоє
завмерли, не рухаючись. Ласкаве мовчання ніби об’єднало їх, сльози
не текли так рясно.
— Я дуже хотів би зробити вас щасливою! — прошепотів він.
— Я щаслива.
— Ні, ви ж плачете. Ваші сльози так мене засмучують, Клотильдо.
Мимоволі її зворушував звук цього ніжного голосу, і вона жадібно
вслухалася, сподіваючись на щастя. Обличчя її осяяла усмішка, проте
усмішка така ще сумна! Він благав:
— Не сумуйте, Клотильдо, ви не повинні сумувати. Ви просто не
маєте на це права.
Вона глянула на свої тонкі білі руки і серйозно сказала:
— Поки ці руки будуть моїми, я сумуватиму, Максиме.
— Це ж чому?
— Вони вбили людину.
— Замовкніть! — вигукнув Максим. — Не думайте про це... Минуле
померло, його більше нема...
І заходився виціловувати тонкі бліді руки, а усмішка її все
світлішала, начебто з кожним поцілунком переривався жахливий
спогад.
— Ви повинні кохати мене, Максиме, ви повинні, бо жодна жінка не
кохатиме вас так, як я. Щоб вас потішити, я йшла на все, й піду ще на
що завгодно, підкоряючись не вашим наказам, а лише вашим таємним
бажанням. Я роблю вчинки, проти яких повстає совість і все моє
єство, але чинити інакше не можу... все, що я роблю, робиться
несвідомо, тільки тому, що це може бути вам корисно, тому що ви
цього хочете... і я готова зробити це і завтра... і завжди.
 — Ах, Клотильдо, — гірко вигукнув він, — навіщо я вплутав вас
у своє непросте життя? Треба було залишатися Максимом Бермоном,
якого ви п’ять років тому покохали, і не постати перед вами тією,
іншою людиною... якою я насправді є.
— Я кохаю і ту, іншу людину, і ні про що не шкодую, — дуже тихо
промовила вона.
— Ні, шкодуєте про своє минуле життя, чесне й відкрите.
— Коли ви тут, я не шкодую ні про що, — палко заперечила дів-
чина. — Нема більше ні провини, ні злочинів, коли мої очі вас бачать.
І нехай далеко від вас я буду нещасною, страждатиму і жахатимуся з
того, що наробила! Ваше кохання замінить усе! Я на все згодна! Але
ви повинні кохати мене.
— Я вас кохаю не тому, що маю, Клотильдо, а тільки тому, що кохаю.
— А ви певні? — простосердо спитала вона.
— Я впевнений у собі так, як і у вас. Хіба що життя моє таке
бурхливе та стрімке, що не завжди вдається уділяти вам стільки часу,
скільки б хотілося.
Ці слова схвилювали її.
— А що таке? Нова небезпека? Кажіть мерщій.
— О, наразі нічого страшного. А проте...
— Що проте?
— Ну, загалом він напав на наш слід.
— Шолмс?
— Атож. Це ж він втягнув Ґанімара в історію в угорському ресторані.
Він же сьогодні вночі поставив двох поліціянтів біля будинку на
вулиці Шальґрен. Я це знаю точно. Сьогодні вранці Ґанімар прийшов
обшукувати будинок, а Шолмс йому товаришив. Крім того...
— Окрім того?
— Є ще одне: бракує нашої людини, такого собі Жанійо.
— Консьєржа?
— Так.
— Але ж я сама послала його вранці на вулицю Шальґрен зібрати
гранати, що повипадали в мене з брошки.
— Безперечно, він піймався у Шолмсову пастку.
— Де там. Гранати принесли до ювеліра на вулицю Миру.
— То що з ним сталося потім?
 — О, Максиме, мені страшно.
— Наразі боятися нічого. Але не приховую, становище
ускладнюється. Що йому відомо? Де він ховається? Його сила в тому,
що він один. Ніхто не може його виказати.
— На що ж ви наважитеся?
— Насамперед, Клотильдо, необхідна крайня обережність. Я вже
давно вирішив змінити місце проживання і перенести своє
помешкання туди, у неприступне сховище, про яке ви вже знаєте.
Втручання Шолмса лише прискорить події. Коли слідом йде така
людина, як він, доводиться визнати, що рано чи пізно він неодмінно
досягне своєї мети. Отож, я все підготував. Переїзд призначено на
післязавтра, на середу. До полудня все вже буде закінчено. О другій
дня я й сам зможу залишити квартиру, попередньо знищивши всі
сліди нашого там перебування, що само собою також забере чимало
часу. А наразі...
— Що наразі?
— Ми не повинні бачитися, і ніхто не повинен бачити вас,
Клотильдо. Нікуди не ходіть. За себе я не боюсь. Але відразу ж
починаю турбуватися, тільки-но діло доходить до вас.
— Цей англієць дістанеться до мене? Швидше бабак свисне...
— Із ним усе можливо, прошу вас, стережіться. Вчора, коли ваш
батько мало не заскочив мене зненацька, я приходив пошпортатися
в паперах, які зберігаються у шафі, де пан Дестанж тримає свої старі
журнали. Можливо, в них є небезпека. Вона чигає всюди. Я так і
відчуваю, що ворог блукає десь у тіні, підбирається до нас дедалі
ближче, стежить за нами, розставляє довкола сіті. Інтуїція ще ніколи
мене не підводила.
— У такому разі, — відказала вона, — їдьте, Максиме, і не думайте
більше про мої сльози. Я буду сильною і почекаю, доки зникне
небезпека. Прощайте, Максиме.
Вона довго цілувала його. А тоді відштовхнула. Шолмс почув, як
даленіє від нього звук їхніх голосів.
Набравшись сміливості, опанований жагою діяльності, що з учора
змушувала його йти проти всіх, Шолмс вступив у передпокій,
у дальньому кінці якого маячіли сходи. Але коли вже збирався ними
спуститися, з нижнього поверху почулися голоси, і він вирішив, що
краще піти круговим коридором, який веде до інших сходів.
Спустившись ними, детектив дуже здивувався, впізнавши
меблювання кімнати, в якій опинився. Через прочинені двері він
пройшов до іншої кімнати, округлої форми. Це була бібліотека пана
Дестанжа.
— Прекрасно! Чудово! — бурмотів він. — Тепер усе стає зрозумілим.
Будуар Клотильди, тобто Білявої дами, з’єднаний з однією з квартир
у сусідньому будинку, а будинок той виходить не на площу Малерб,
а на вулицю, що притикається, наскільки пам’ятаю, до вулиці
Моншанен. Чудово! Стало зрозуміло, як Клотильда Дестанж бігала до
коханого, зберігаючи свою репутацію дівчини, яка ніколи нікуди не
ходить. І тим більше зрозуміло, як учора ввечері Арсен Люпен
опинився поряд зі мною на галереї: мабуть, між цією бібліотекою та
сусідньою квартирою є і другий перехід.
— Ну ось, ще один будинок із секретом, — сказав він. — І звичайно,
цього разу архітектором також був Дестанж. Треба скористатися тим,
що я тут, і перевірити вміст шафи, можливо, вдасться щось дізнатися і
про решту будинків зі секретами.
Шолмс піднявся на галерею і сховався за портьєрою, де й простояв
до пізнього вечора. Увійшов слуга повимикати лампи. За годину
англієць, натиснувши на пружинку електричного ліхтарика,
попрямував до шафи.
Йому було відомо, що там зберігалися старі документи: досьє,
кошториси, бухгалтерські книги. Позаду на полиці височіла купа
старих журналів, складених за роками; найновіші лежали згори.
Він вирішив спочатку переглянути журнали за останні роки й,
відкривши зміст, почав шукати прізвища на літеру «А». Виявивши
у списку ім’я «Армінжа» та число 63 поруч, Шолмс знайшов сторінку
63 і прочитав:
«Армінжа, вулиця Шальґрен, 40».
Далі був опис виконаних на замовлення цього клієнта робіт із
встановлення опалення у будівлі. На берегах позначка: «Див. досьє
М.».
«Ага, — зрадів він, — досьє М. Б. Це саме те, що мені потрібне. Тут
я, можливо, дізнаюся, де тепер мешкає пан Люпен».
 Лише над ранок в кінці одного із журналів Шолмс виявив потрібне
досьє.
У ньому було п’ятнадцять сторінок. На одній — усе, що стосується
пана Армінжа з вулиці Шальґрен. На іншій — опис робіт, виконаних
на замовлення домовласника пана Ватінеля з вулиці Клапейрон, 25.
Наступна сторінка присвячена баронові д’Отреку, який мешкає на
авеню Анрі-Мартен, 134, ще одна — власникам замку Крозон, і ще
одинадцять сторінок були заповнені замовленнями від різних
паризьких домовласників.
Шолмс переписав увесь список з одинадцяти імен і адрес, потім
поклав усе на місце та, відчинивши вікно, зістрибнув на пустельну
площу, не забувши при цьому причинити віконниці.
Повернувшись до себе в номер, він урочисто, як завжди, розкурив
люльку та, занурившись у хмару диму, став розуміти, що можна
видобути з досьє М. Б., іншими словами — Максима Бермона, він же
Арсен Люпен.
О восьмій ранку Шолмс відправив Ґанімарові телеграму
пневматичною поштою 10:
«Сьогодні вранці обов’язково зайду на вулицю Перґолез і повідомлю
вам ім’я людини, заарештувати яку вкрай важливо. Нікуди не йдіть
увечері й завтра, в середу, до полудня. Влаштуйте так, щоб у вашому
розпорядженні було близько тридцяти людей».
Потім він вибрав на бульварі найманий автомобіль, шофер якого, з
радісною і не надто розумною фізіономією, сподобався детективу, і
загадав відвезти себе на площу Малерб. Зупинивши машину за
п’ятдесят кроків від будинку Дестанжа, Шолмс наказав:
— Закрийте машину, голубе, вийдіть, підніміть комір пальта, бо
сьогодні холодний вітер, і терпляче чекайте. Години за півтори
заведете двигун. А тільки-но я повернуся, помчимо стрілою на
вулицю Перґолез.
Уже вступивши на поріг особняка, він завагався. Чи це не буде
помилковим займатися тільки Білявою жінкою, тоді як Люпен
спокійно готується до від’їзду? Чи не краще було б, звірившись із
адресами, зазначеними у списку, пошукати спочатку місце
проживання ворога?
 «Добре, — зважився Шолмс, — коли Білява дама буде вже моєю
бранкою, я відчую міцний ґрунт під ногами».
І подзвонив у двері.
Пан Дестанж уже чекав на нього в бібліотеці. Вони почали
працювати. Шолмс шукав приводу сходити на половину Клотильди,
як раптом вона сама зайшла в бібліотеку і, привітавшись із батьком,
влаштувалася в маленькій вітальні й заходилася щось писати.
Зі свого місця англійцю було видно, як вона сидить, схилившись над
столом, і час од часу замислюється із застиглим у повітрі пером. Він
трохи почекав, потім, узявши навмання якийсь том, звернувся до пана
Дестанжа:
— Ось якраз книга, що її мадемуазель Дестанж просила мене їй
принести, коли вона нам потрапить.
Шолмс попрямував у маленьку вітальню і зупинився навпроти
Клотильди, вставши з того боку, де Дестанж його не бачив.
— Я — Стікман, новий секретар пана Дестанжа.
— А-а, — мовила вона на-розтяг, не переймаючись. — Значить,
у батька новий секретар?
— Так, мадемуазель, я хотів би поговорити з вами.
— Сідайте, будь ласка, я вже закінчила.
Вона дописала ще кілька слів, підписала текст, заклеїла конверт та
відсунула папери. Потім узялася за телефон, зв’язалась із кравчинею,
попросивши ту поквапитися з дорожнім пальтом, яке їй незабаром
терміново знадобиться, і нарешті повернулася до Шолмса.
— До ваших послуг, мосьє. Втім, чому б нам не поговорити з
батьком?
— Ні, мадемуазель, і благаю вас навіть голосу не підвищувати.
Краще, щоб пан Дестанж нічого не чув.
— Для кого краще?
— Для вас, мадемуазель.
— Я не згодна на розмову, якщо її не чутиме батько.
— А проте доведеться погодитися.
Обоє підвелися, погляди їх зустрілися.
— Говоріть, мосьє, — сказала вона.
Не бажаючи сідати, він почав:
 — Сподіваюся, ви мені подаруєте, якщо помилюся в деяких
другорядних речах. Однак я відповідаю за повну точність усіх фактів,
що викладаю.
— Не до слів, прошу вас. До діла.
Через це різке зауваження він зрозумів, що молода жінка
насторожилась, і повів далі:
— Гаразд, перейдемо до діла. П’ять років тому вашому батькові
довелося зустрітися з таким собі паном Максимом Бермоном, якого
рекомендували йому як підприємця... або архітектора, точно не скажу.
Але пан Дестанж пройнявся до цього молодика щирою симпатією, і
позаяк стан здоров’я не дозволяв йому самому займатися проєктами,
то доручив Бермонові виконати кілька замовлень від старих клієнтів,
замовлень, із котрими, як йому здавалося, його помічник цілком міг
упоратися.
Герлок замовк. Йому здалося, що Клотильда пополотніла. Проте,
зберігаючи повний спокій, вона сказала:
— Я нічого не знаю про те, що ви розказуєте, і не розумію, чим усе
це могло б мене зацікавити.
— А ось чим, мадемуазель. Пана Максима Бермона по-справжньому
звуть, як вам відомо, Арсен Люпен.
Вона засміялася.
— Неможливо! Арсен Люпен? Пана Максима Бермона звуть Арсен
Люпен?
— Саме так, як я мав честь доповісти вам, мадемуазель, а що ви
відмовляєтеся зрозуміти мене з півслова, то додам, що Арсен Люпен
знайшов у цьому будинку для здійснення своїх планів вірну подругу,
ба, більше ніж подругу, спільницю, сліпе знаряддя його волі... віддане
йому неподільно.
Вона піднялася й, анітрохи не хвилюючись або принаймні
хвилюючись настільки мало, що Шолмс був вражений подібним
самовладанням, заявила:
— Не знаю про те, з якою метою ви так тримаєтеся, мосьє, і нічого
не хочу про неї знати. Прошу без зайвих слів покинути цей будинок.
— У мої наміри ніколи не входило нескінченно нав’язувати вам свою
присутність, — так само спокійно, як і вона, відказав Шолмс. — Ось
тільки я вирішив не йти звідси сам.
 — Хто ж піде з вами?
— Ви!
— Я?
— Так, мадемуазель, ми вийдемо разом із будинку, і ви без
заперечень, без жодного слова підете за мною.
Найдивнішим у всій цій сцені був крижаний спокій обох. Їхня
розмова була схожа не на поєдинок двох супротивників, які мають
сильну волю, а за тоном і манерою нагадувала радше світську бесіду,
в якій співрозмовники просто висловлюють різні погляди.
У широко відчинені двері можна було бачити, як у ротонді пан
Дестанж повільно, розміреними рухами переставляв книги.
Клотильда сіла на місце, легенько знизавши плечима. Герлок
витягнув годинник.
— Зараз пів на одинадцяту. Ідемо через п’ять хвилин.
— А якщо ні?
— Інакше я піду за паном Дестанжем і розповім йому...
— Що?
— Усю правду. Про брехню Максима Бермона і подвійне життя його
спільниці.
— Спільниці?
— Так, саме тієї, яку називають Білявою дамою, тією, що була
білявкою.
— А чим ви це доведете?
— Відведу його на вулицю Шальґрен і покажу перехід, що спорудив
Арсен Люпен, коли він нібито займався там будівельними роботами,
між будинками за номерами 40 та 42, той перехід, яким ви обоє
скористалися позавчора вночі.
— А потім?
— Потім поїду з паном Дестанжем до метра Детіньяна і спущуся
чорними сходами, як зробили ви з Арсеном Люпеном, ідучи від
Ґанімара. Ми разом шукаємо такий самий перехід, який, напевно, є
між будинком адвоката і сусіднім, що виходить не на вулицю
Клапейрон, а на бульвар Батіньйоль.
— А далі?
 — А далі я поведу пана Дестанжа в замок Крозон, а що йому добре
відомо, які саме роботи виконував там Максим Бермон під час
реставрації будівлі, то не важко знайти таємні переходи, що їх Люпен
наказав прокласти своїм людям. Пан Дестанж сам переконається, що,
скориставшись ними, вночі Білява дама прокралася до кімнати
графині й забрала з коминка блакитний діамант, а потім, за два тижні,
пробралася до апартаментів консула Бляйхена, щоби сховати камінь
у флакон... Дивний якийсь учинок, еге ж? Я поясню це, найімовірніше,
жіночою помстою, але загалом мета не відіграє особливої ролі...
— Потім?
— Потім, — споважнів Герлок, — вирушимо разом із паном
Дестанжем на авеню Анрі-Мартен, 134 і візьмемося з’ясовувати, яким
чином барон д’Отрек...
— Замовчіть, замовчіть, — раптом пробурмотіла Клотильда, спов-
нившись жаху. — Забороняю вам! Як ви наважилися сказати, що я...
звинувачуєте мене...
— Я звинувачую вас у вбивстві барона д’Отрека.
— Ні, ні, це наклеп.
— Ви вбили барона д’Отрека, мадемуазель. Ви найнялися до нього
на службу під ім’ям Антуанетти Бреа, щоб викрасти блакитний
діамант, і ви його вбили.
Зламана, вона прошепотіла майже благально:
— Замовчіть, мосьє, благаю вас. Якщо ви стільки всього знаєте,
мусили б зрозуміти, що я не вбивала барона д’Отрека.
— Я не сказав, що це було навмисне вбивство, мадемуазель. Барон
д’Отрек був схильний до нападів божевілля, і тоді впоратися з ним
могла тільки сестра Авґуста. Вона мені сама сказала про це. За її
відсутності він, мабуть, на вас накинувся і в боротьбі, захищаючи своє
життя, ви його ударили. А згодом, жахнувшись, подзвонили лакею і
втекли, навіть забувши зірвати з пальця жертви обручку з блакитним
діамантом, за яким ви полювали. Трохи згодом привели одного зі
спільників Люпена, який служив у сусідньому будинку, разом
перенесли барона на ліжко і прибрали кімнату... все ще не
наважуючись забрати блакитний діамант. Ось що сталося. Отже, я
повторюю, ви не хотіли вбивати барона. Але удару завдали саме ці
руки.
 Вона сплела їх на лобі, свої тонкі бліді руки, і довго сиділа так, не
рухаючись. Нарешті, розчепивши пальці, підняла до детектива
скорботне обличчя і мовила:
— І все це ви збираєтеся розповісти батькові?
— Так, і додам, що я маю свідка, мадемуазель Жербуа, яка впізнає
Біляву даму, а крім того, сестру Авґусту, яка впізнає Антуанетту Бреа,
і графиню де Крозон, яка впізнає мадам де Реаль. Ось що я скажу.
— Ви не наважитеся, — заявила вона, опанувавши себе перед
небезпекою, що їй загрожувала.
Він підвівся і зробив крок у напрямку бібліотеки. Клотильда
зупинила його:
— Хвилиночку, мосьє.
Потім подумала і, вже повністю опанувавши себе, спокійно
запитала:
— Ви ж Герлок Шолмс?
— Так.
— Що вам від мене треба?
— Що мені треба? Я вступив у поєдинок із Арсеном Люпеном,
в якому, кров з носа, маю перемогти. В очікуванні розв’язки, яка
незабаром настане, вважаю, що захоплення такого цінного заручника,
як ви, дасть мені значну перевагу перед моїм супротивником. Тож ви
підете зі мною, мадемуазель, і я доручу попіклуватися про вас одному
з друзів. Щойно вдасться досягнути мети, ви опинитеся на волі.
— Це все?
— Усе. Я не маю жодного стосунку до поліції цієї країни й, отже, не
відчуваю права бути... вершителем правосуддя.
Схоже, ці слова її переконали. Однак знадобився ще перепочинок.
Очі її заплющилися. Шолмс дивився на неї, таку вмить спокійну,
майже байдужу до небезпеки, що на неї чатувала.
«І взагалі, — думав англієць, — чи вважала вона, що їй загрожує
небезпека? Ні, адже її захищав сам Люпен. Із Люпеном нічого не
страшно. Люпен всемогутній, він не може помилятися».
— Мадемуазель, — нагадав Герлок, — я говорив про п’ять хвилин,
а минуло аж тридцять.
— Дозвольте мені піднятися, щоб забрати речі?
 — Коли ваша ласка, мадемуазель, я зачекаю на вулиці Моншанен.
Консьєрж Жанійо — мій найкращий друг.
— Ах, то ви знаєте, — жахнулася вона.
— Я багато чого знаю.
— Добре. Зараз подзвоню.
Їй принесли пальто і капелюх. Шолмс сказав:
— Треба якось пояснити панові Дестанжу наш від’їзд і назвати
причину, через яку вас може не бути кілька днів.
— Це ні до чого. Повернусь я скоро.
Їхні погляди знову зустрілись, обоє дивилися, саркастично
посміхаючись.
— Як ви у ньому впевнені! — зауважив Шолмс.
— Сліпо йому вірю.
— Усе, що він робить, добре, чи не так? Усе, що хоче, виходить. І ви
все схвалюєте, і самі готові на все заради нього.
— Я кохаю його, — затремтівши, сказала вона.
— І думаєте, він вас урятує?
Знизавши плечима, вона попрямувала до батька.
— Забираю в тебе пана Стікмана, — попередила вона. — Ми поїдемо
до Національної бібліотеки.
— Повернешся до обіду?
— Можливо, хоча, ймовірно, ні. Не турбуйся.
І твердо заявила Шолмсу:
— Іду, мосьє.
— Без задніх думок?
— Із заплющеними очима.
— Якщо спробуєте втекти, я покличу на допомогу, закричу, вас
схоплять і посадять до в’язниці. Не забувайте, є ордер на арешт
Білявої дами.
— Присягаюсь честю, що не спробую втекти.
— Я вірю вам. Ходімо.
І вдвох, як і казав, вони залишили особняк.
На майдані, розвернувшись проти руху, стояла машина. Видно було
спину водія і кепку, напівприховану піднятим коміром. Підійшовши,
Шолмс почув бурчання двигуна. Він одчинив дверцята, запросив
Клотильду сідати і сам сів поруч із нею.
 Автомобіль рвонув з місця і, промчавши зовнішніми бульварами,
вискочив на авеню Ош, а потім на авеню Ґран-Арме.
Герлок замислився, розробляючи план подальших дій.
«Ґанімар у себе... Залишу під його опікою дівчину... А сказати, хто
вона? Та ні, бо, дізнавшись, одразу ж потягне її до слідчої в’язниці й
порушить усі мої задуми.
Упоравшись із цим, я візьмуся за список із досьє М. Б. та вийду на
полювання. І вже цієї ночі, чи, найпізніше, завтра вранці заїду, як
домовилися, за Ґанімаром і видам йому Арсена Люпена та його
банду».
Він потирав руки, радіючи, що нарешті мета близька й жодна
перешкода не може його зупинити. Не годен протистояти бажанню
поділитися з кимось своїм щастям, хоч це і суперечило його натурі,
він вигукнув:
— Вибачте, мадемуазель, за мій веселий настрій. Бій був тяжким, і
саме тому мені такий приємний успіх.
— Законний успіх, мосьє, ви маєте повне право бути задоволеним.
— Дякую. Однак, що за дивною дорогою ми їдемо! Шофер що, не
чув?
Цієї миті машина виїжджала через Нейї за межі Парижа. Що за біс!
Не може ж бути вулиця Перґолез за межею міста!
Шолмс опустив скло, що відокремлювало їх від водія.
— Агов, шофере, ви не туди поїхали. Перґолез!
Той не відповів. Шолмс крикнув знову:
— Кажу вам, їдьте на вулицю Перґолез!
Той знову не відповів.
— Стривайте! Вуха вам позакладало, чи як, друже? Чи ви робите це
навмисне ... Нам не сюди... Вулиця Перґолез!.. Давайте назад, і
мерщій!
Той наче води в рот набрав. Англієць не на жарт стривожився. Він
глянув на Клотильду: на її губах грала помітна усмішка.
— Чому ви посміхаєтеся? — пробурчав він. — Ця подія не має
жодного стосунку... від цього нічого не зміниться...
— Нічогісінько, — відповіла вона.
І раптом йому сяйнула думка. Підвівшись, він уважніше глянув на
людину, яка сидить за кермом. Наче той був ширший у плечах, цей
тримається вільніше... Він увесь покрився холодним потом, руки так і
стискалися в кулаки, Шолмс чимраз більше переконувався в страшній
речі: ця людина — Арсен Люпен.
— Ну, що скажете, пане Шолмсе, про нашу маленьку прогулянку?
— Чудово, любий мосьє, просто чудово, — відрубав Шолмс.
Ніколи в житті не доводилося йому так неймовірно напружуватися,
щоби без тремтіння у голосі вимовити ці слова, не виказати, які
в ньому тієї миті вирували пристрасті. Але вже наступної хвилі
настала бурхлива реакція, ненависть і сказ прорвалися, несучи останні
залишки волі, й, вихопивши револьвер, Шолмс наставив його на
мадемуазель Дестанж.
— Зараз же зупиніться, Люпене, інакше я вистрілю в мадемуазель.
— Порадив би вам цілитися в щоку, якщо хочете потрапити
у скроню, — не повертаючи голови, відповів Люпен.
А Клотильда сказала:
— Максиме, не женіть, дорога слизька, мені так страшно.
Вона так само усміхалася, не зводячи очей з дороги, що розстилалася
перед автомобілем.
— Нехай зупиняє! Нехай зараз же зупинить! — прокричав їй Шолмс,
оскаженівши. — Ви що, не бачите, я здатний на все!
Цівка револьвера торкнулося кучериків Клотильди. Вона
прошепотіла:
— Максим такий необережний! На цій швидкості нас обов’язково
занесе.
Шолмс запхав зброю назад у кишеню і схопився за ручку дверей,
готовий викинутися з машини, попри всю безглуздість такого вчинку.
— Обережніше, мосьє, — попередила Клотильда, — там за нами їде
машина.
Він висунувся у вікно. Справді, за ними йшла величезна, кривавого
кольору, з подовженим носом, моторошного вигляду машина,
а всередині сиділо четверо чоловіків у шкіряних куртках.
«Добре, — подумав він, — я під охороною, доведеться потерпіти».
І склав на грудях руки з виглядом людини гордої, але змушеної
підкоритися обставинам та чекати, коли удача повернеться до неї
обличчям. І поки вони перетинали Сену, проскакуючи Сюрен, Рюей,
Шату, він сидів нерухомо, замкнувшись у собі. Придушивши злість та
гіркоту, Шолмс думав лише про те, як дізнатись, яким дивом Арсен
Люпен зумів зайняти місце шофера. Якось не вірилося в те, що
славний хлопець, якого він вибрав на бульварі, був підставною
особою, спільником. А проте хтось попередив Люпена, і саме після
того, як він, Шолмс, став загрожувати Клотильді, адже ніхто не міг
знати заздалегідь про його плани. А сама Клотильда весь цей час була
поряд із ним.
Раптом він згадав: а телефонна розмова, що її вона вела з
кравчинею? Шолмс зрозумів: ще до того, як він почав говорити, варто
було лише вступити в бесіду новому секретареві пана Дестанжа, як
вона почула небезпеку, здогадалася про ім’я відвідувача і мету його
приходу. Тоді холоднокровно і природно, ніби справді телефонувала
кравчині, покликала Люпена на допомогу, можливо, через
посередника, користуючись заздалегідь заготовленими умовними
фразами.
Як потім прибіг Люпен, як зрозумів, що на них чекав саме цей
автомобіль із заведеним двигуном, як підкупив механіка — все це не
мало вже жодного значення. Найбільше вражало Шолмса, так що
навіть гнів його трохи вщух, — як ця звичайна жінка, хай і закохана,
придушивши хвилювання, відкинувши свій інстинкт, зуміла тієї миті
не виказати себе ні виразом очей, ані найменшим спотворенням рис
обличчя і тим самим дала фори самому Герлокові Шолмсу.
Як боротися з людиною, яка має таких помічників? Лише одним
своїм авторитетом зміг він навіяти жінці величезну енергію й відвагу.
Переїхавши Сену, вони рушили вгору Сен-Жерменським
узбережжям, але за п’ятсот метрів від міста пригальмували. Їх
наздогнала друга машина, й обидві зупинилися. Навколо не було
жодної душі.
— Пане Шолмсе, — сказав Люпен, — пересядьте, будьте ласкаві,
в іншу машину. А то наша повзе, як той слимак.
— Залюбки, — поквапився Шолмс, розуміючи, що не має вибору.
— Дозвольте також позичити вам це хутряне пальто, адже
їхатимемо швидко, і запропонувати пару канапок. Беріть, беріть, хто
знає, коли вам удасться повечеряти.
Із машини вийшли четверо. Один із них підійшов ближче, і, коли
зняв окуляри, що закривали обличчя, Шолмс упізнав пана в рединґоті
з угорського ресторану.
— Відвезете машину водієві, в якого я її найняв, — наказав
Люпен. — Він чекає у першій пивничці праворуч на вулиці Лежондр.
Заплатіть другу половину обіцяної тисячі франків. До речі, геть забув,
віддайте пану Шолмсу свої окуляри.
І, переговоривши з мадемуазель Дестанж, сів за кермо поряд із
Шолмсом, посадивши ззаду одного зі своїх людей. Вони рушили.
Люпен не перебільшував, кажучи, що «тепер поїдемо швидше». Зі
самого початку вони рухались із запаморочливою швидкістю. Ніби під
впливом таємничої привабливої сили, стрімко наближався обрій і
тієї ж миті наче провалювався в безодню, а разом з ним летіли дерева,
будинки, рівнини та ліси; все мчало зі жахливою швидкістю потоку,
що спадав у прірву.
Шолмс і Люпен не обмінялися жодним словом. Просто над їхніми
головами раз у раз пролітали і шелестіли листям, гойдаючись, як
морські хвилі, крони тополь. Повз шугали міста: Мант, Вернон, Ґайон.
З пагорба на пагорб від Бон-Скур до Кантло, зрештою, Руан, його
околиці, порт, багатокілометрова набережна — все це ніби
перетворилося на вуличку маленького містечка. А за ним Дюклер,
Кодебек. Ось на шляху їхнього стрімкого польоту опинився звивистий
краєвид Ко, а за ним Лільбон, Кільбер. Раптом машина вилетіла до
берега Сени, на край маленької набережної, біля якої чекала
звичайнісінька, міцна на вигляд яхта. З димаря виривалися клубки
чорного диму.
Авто зупинилося. Лише за дві години вони проїхали понад сорок
льє.
До них підійшов, вітаючись, чоловік у блакитній блузі й гаптованому
золотом кашкеті.
— Добре, капітане! — схвалив Люпен. — Ви отримали телеграму?
— Отримав.
— «Ластівка» готова?
— Готова.
— У такому разі прошу вас, пане Шолмсе.
Англієць озирнувся довкола і, помітивши неподалік на терасі кафе
групу людей, а зовсім поруч — ще кілька осіб, на секунду завагався,
проте, зрозумівши, що, перш ніж щось устигне зробити, його зв’яжуть
і запхнуть у трюм, зійшов по трапу і слідом за Люпеном ступив
у каюту капітана.
Вона виявилася просторою, сяяла бездоганною чистотою і вся
виблискувала лаковими панелями та до блиску начищеною міддю.
Люпен прикрив двері й без жодних зусиль, майже грубо кинув
Шолмсу:
— Що вам, власне, відомо!
— Усе.
— Усе? Детальніше.
У голосі не було й натяку на ту насмішкувату ввічливість, з якою він
зазвичай розмовляв з англійцем. Звучали владні нотки господаря,
котрий звик командувати і не визнавав заперечень від якогось Герлока
Шолмса.
Вони обмінялися поглядами, як двоє ворогів, що не приховують
злість. І Люпен зло заговорив:
— Месьє, вже кілька разів ви зустрічаєтеся на моєму шляху. Вже
досить, мені набридло гаяти час на те, щоб уникати пасток, які ви
розставляєте. Попереджаю: моє ставлення до вас залежатиме від
вашої відповіді. Що вам відомо?
— Повторюю: все.
Арсен Люпен, утримавшись, уривчасто промовив:
— Я сам вам можу сказати, що саме ви дізналися. Ви дізналися, що я
під ім’ям Максима Бермона... е-е... трохи підправив п’ятнадцять
будинків, зведених за проєктом архітектора Дестанжа.
— Так.
— Із п’ятнадцяти будинків ви знайшли чотири.
— Так.
— Але у вас є список із адресами одинадцяти інших.
— Авжеж.
— Ви забрали цей список із дому пана Дестанжа, найімовірніше, цієї
ночі.
— Так.
— А що ви припускаєте, що з одинадцяти будинків, напевно,
знайдеться один, який я обрав для своїх потреб і потреб моїх друзів,
то доручили Ґанімару перейти в наступ і знайти місце, де я ховаюся.
— Ні.
 –— Що це означає?
— Це означає, що я дію сам і збирався перейти в наступ наодинці.
— У такому разі мені нема чого побоюватися, бо ви у мене в руках.
— Боятися вам нема чого, поки я у вас у руках.
— Ви хочете сказати, що довго тут не залишитеся?
— Ні.
Арсен Люпен підійшов до англійця ближче і м’яко поклав йому руку
на плече.
— Послухайте, мосьє, мені щось не хочеться сперечатися, а ви, на
жаль, не в змозі взяти наді мною гору. Отже, закінчимо на цьому.
— Закінчимо.
— Ви дасте мені слово честі, що не намагатиметеся втекти з
корабля, поки він не досягне англійських територіальних вод.
— Даю вам слово честі, що за всяку ціну намагатимуся звідси
втекти, — невгамовно заперечив Шолмс.
— Але, чорт забирай, ви ж знаєте, що мені варто сказати одне-єдине
слово, щоб вас геть придавити. Усі ці люди сліпо підкоряються мені.
Один мій знак, і вам накинуть на шию ланцюг.
— Ланцюги часом рвуться.
— Вони кинуть вас за борт за десять миль од берега.
— Я вмію плавати.
— Гарна відповідь! — засміявся Люпен. — Пробач мені, Господи, я
був у гніві. Вибачте і ви, метре... і перейдемо до справи. Адже ви
розумієте, що мені необхідно вжити заходів, які гарантують безпеку
мою та моїх друзів?
— Будь-які заходи. Але вони виявляться марними.
— Гаразд. То ви не сердитиметесь, якщо я все-таки до них удамся?
— Ви просто мусите це зробити.
— Тоді почнемо.
Люпен відчинив двері та покликав капітана і двох матросів. Ті
схопили англійця й, обшукавши його кишені, зі зв’язаними ногами
припнули бранця до капітанового ліжка.
— Досить! — наказав Люпен. — Справді, мосьє, лише через вашу
впертість і виняткову серйозність становища я змушений був піти на...
Матроси вийшли. Люпен звернувся до капітана:
 — Нехай хтось із екіпажу залишиться тут у розпорядженні пана
Шолмса, а вас попрошу, тільки-но зможете, теж скласти йому
компанію. Будьте до нього особливо уважні. Це не бранець, а гість.
Котра година на вашому годинникові, капітане?
— П’ять хвилин на третю.
Люпен глянув на свій годинник, потім на стінний годинник у каюті.
— П’ять хвилин на третю? На моєму те саме. Скільки часу потрібно,
щоб дійти до Саутгемптона?
— Якщо не поспішаючи, годин дев’ять.
— Хай буде одинадцять. Вам не можна наближатися до землі до
опівночі, до того часу, як із Саутгемптона відійде пароплав, котрий
прибуває до Гавра о восьмій ранку. Зрозуміло, капітане? Повторюю:
що для нас усіх було б надзвичайно небезпечно, якби мосьє
повернувся до Франції з цим пароплавом, отож ви не повинні до
першої ночі потрапити до Саутгемптона.
— Зрозумів.
— Бувайте здорові, метре. До зустрічі наступного разу в цьому світі
чи в іншому.
— До завтра.
За кілька хвилин Шолмс почув, як від’їздить авто, і водночас десь
у надрах «Ластівки» голосно зачахкав двигун. Яхта відпливла.
До третьої години дня вони вийшли з гирла Сени й опинилися
у чистому морі. В цей час, розтягнувшись на ліжку, до якого був
прив’язаний, Герлок Шолмс міцно спав.
Вранці наступного дня, десятого, останнього дня війни двох великих
противників, «Écho de France» опублікувала симпатичну замітку:
«Учора Арсен Люпен видав декрет про висилання англійського
детектива Герлока Шолмса. Декрет було підписано опівдні й виконано
того ж дня. О першій годині ночі Шолмс уже ступив на землю
у Саутгемптоні».
 Розділ шостий
Другий арешт Арсена Люпена
Із восьмої ранку вулиця Крево, що між проспектом Булонського лісу
й авеню Бюжо, була забита дванадцятьма фургонами, які перевозили
речі. Пан Фелікс Деві виїздив із займаної ним квартири на п’ятому
поверсі будинку № 8. А експерт пан Дюбрей, який об’єднав в одну
квартиру шостий поверх цього ж будинку і шості поверхи будинків,
що стояли поруч, суто випадково — ці-бо пани між собою були
незнайомі, — цього ж дня відправляв колекції меблів, заради яких
його щодня відвідували закордонні партнери.
Жителі кварталу помітили цікаву деталь, хоча заговорили про неї
лише багато пізніше: на жодному з дванадцяти фургонів не стояло
імені й адреси відправника, і жоден із вантажників, які їх
супроводжували, не затримався в сусідній кнайпі. Вони працювали
так моторно, що до одинадцятої години все було закінчено.
У квартирах залишалися тільки клаптики паперу та якісь ганчірки, що
завжди після від’їзду мешканців валяються по кутках порожніх кімнат.
Пан Фелікс Деві, елегантний молодик, модно й зі смаком одягнений,
тримаючи в руках ціпка, вага якого свідчила про неабиякі м’язи її
власника, мирно вийшов з дому і вмостився на лавці в поперечній
алеї, що перетинає проспект навпроти вулиць. Поруч із ним на лаві
читала газету по-простому одягнена жінка, а біля неї малюк колупався
лопаткою у піску.
За якусь хвилю пан Фелікс Деві, не повертаючи голови, поцікавився
у жінки:
— Що Ґанімар?
— Подався з дев’ятої ранку.
— Куди?
— У префектуру.
— Сам?
— Сам.
— Уночі не приходили телеграми?
 — Жодної.
— Вам у домі так само довіряють?
— Як завжди. Роблю дрібні послуги пані Ґанімар, а вона мені
розповідає, що робить чоловік... Ми весь ранок провели разом.
— Гаразд. До нової вказівки приходьте сюди і далі щодня об
одинадцятій.
Він підвівся і вирушив до «Китайського павільйону» біля воріт
Дофін, де з’їв скромний сніданок із двох яєць, овочів і фруктів. Потім
повернувся на вулицю Крево і сказав консьєржці:
— Піднімуся на хвилинку нагору і віддам вам ключі.
Огляд квартири закінчився у кімнаті, яка правила за робочий
кабінет. Там він узявся за газову трубу з гнучким наконечником, який
звисав уздовж коминка, вийняв мідну затичку і, прикріпивши туди
маленький пристрій у вигляді ріжка, подув усередину.
У відповідь почулося легке свистіння. Піднісши трубу до рота, він
прошепотів:
— Нікого, Дюбрею?
— Нікого.
— Мені можна підвестися?
— Так.
Поклавши трубу на місце, мовив уголос:
«Нема меж для прогресу. Наше століття буквально рясніє дрібними
винаходами, що роблять життя і справді чарівним та прекрасним. І
таким кумедним!.. Особливо якщо вмієш грати ним так, як я».
Він узявся за мармурову ліпнину коминка. Ціла мармурова пластина
зрушила з місця, а дзеркало, що висіло над нею, ковзнуло вниз по
невидимих рейках, відкриваючи зяючий отвір, в якому бовваніли
перші щаблі сходів, споруджених усередині коминка. Були вони
напрочуд чистими, з ретельно відполірованого чавуну, а стіни навколо
викладені білою порцеляновою плиткою.
Він рушив нагору. На шостому поверсі був такий самий отвір над
коминком. Біля нього чекав пан Дюбрей.
— У вас усе закінчено?
— Усе.
— Усе вивезли?
— Абсолютно.
 — А персонал?
— Залишилося тільки троє сторожів.
— Ходімо.
Один по одному вони тим самим шляхом піднялися на поверх
служби і вийшли в мансарду, де було троє людей, один із яких дивився
у вікно.
— Нічого нового?
— Нічого, шефе.
— На вулиці спокійно?
— Так.
— Ще десять хвилин, і поїду звідси назовсім... Ви теж підете. А якщо
на вулиці, боронь боже, буде якийсь підозрілий рух, дайте мені знати.
— Я не знімаю пальця з тривожного дзвінка, шефе.
— Дюбрею, ви попередили вантажників, щоб не чіпали дроти цього
дзвінка?
— Звісно, все працює чудово.
— Ну, тоді я спокійний.
Обидва спустилися назад у квартиру Фелікса Деві. Поставивши на
місце мармурову плиту, він радісно вигукнув:
— Дюбрею, як хотілося б подивитися на їхні фізіономії, коли вони
знайдуть усі ці чудові фокуси, застережні дзвінки, мережу
електричних дротів, акустичні труби, невидимі переходи, рухомі
паркетини, заховані в стінах сходи... Хмара-хмарою спритних трюків!
— Яка реклама для Арсена Люпена!
— Реклама, без якої можна було б обійтися. Шкода залишати таке
житло. Доведеться починати все з початку, Дюбрею, все робити по-
іншому, звичайно, адже ніколи не можна повторюватися. Щоб воно
йому запалося, тому Шолмсу!
— А він випадком не повернувся назад?
— Яким чином? Єдиний пароплав із Саутгемптона відходить
опівночі. З Гавра є один поїзд, який вирушає о восьмій ранку і
прибуває до Парижа об одинадцять на дванадцяту. Оскільки він не сів
на дванадцятигодинний пароплав, а він на нього не сів, адже я дав
капітанові абсолютно точні вказівки, то у Францію він зможе
потрапити лише сьогодні надвечір, проїхавши через Ньюгевен і Дьєп.
— Якщо захоче повернутися.
 — Шолмс ніколи не здається. Він повернеться, але на потрушені
груші. Ми будемо вже далеко.
— А мадемуазель Дестанж?
— Ми з нею зустрічаємося за годину.
— У неї?
— Ні, до себе вона повернеться лише за кілька днів, коли вляжуться
пристрасті... й мені не доведеться більше нею займатися. Але вам,
Дюбрею, треба поквапитися. Завантаження всіх наших речей займе
багато часу, вам краще бути на набережній.
— Ви впевнені, що за нами не стежать?
— Хто? Я боявся лише Шолмса.
Дюбрей вийшов. Фелікс Деві востаннє обійшов кімнату, підібрав
пару розірваних аркушиків, помітивши шматочок крейди, намалював
на темних шпалерах їдальні велику рамку і написав усередині, як на
меморіальній дошці: «Тут протягом п’яти років на початку ХХ століття
жив Арсен Люпен, джентльмен-зломник».
Цей маленький жарт неабияк його потішив. Весело насвистуючи, він
дивився на напис і думав: «Тепер, коли підготовлений матеріал для
істориків майбутніх поколінь, пора дати драла. Поспішайте, метре
Герлок Шолмс, за три хвилини я випурхну з гніздечка і ваша поразка
буде повною... Ще дві хвилини! Ви змушуєте себе чекати, метре!.. Ще
хвилина! Досі не прийшли? Ну гаразд, оголошую про ваш програш і
свій тріумф. І на цьому прощаюсь. Прощай, королівство Арсена
Люпена! Я тебе більше не побачу. Прощайте п’ятдесят п’ять кімнат
шести квартир, над якими я панував нероздільно! Прощавай, моя
кімнатка, моя скромна кімнатка!
Цей ліричний відступ перервали два різкі, пронизливі дзвінки. Вони
означали сигнал тривоги.
«Що там трапилося? Яка могла виникнути непередбачена небезпека?
Можливо, Ґанімар? Ні, неможливо...»
Він кинувся до кабінету, щоб одразу ж утікати, але, передумавши,
спочатку підійшов до вікна. Надворі нікого не було. Значить, ворог
уже в будинку? Прислухавшись, він, здавалося, відчув якийсь
невиразний шум.
Вирішивши більше не затримуватися, пробіг у кабінет і вже на
порозі почув, як у вхідні двері хтось спробував устромити ключа.
 — Чорт, — пробурмотів він, — саме пора йти. Будинок, мабуть,
оточений... Хід на чорні сходи зачинений. Слава богу, є коминок!
Він ухопився за ліпнину — та не рухалася. Натиснув сильніше —
плита не зрушила з місця.
Тієї ж миті йому здалося, що двері внизу відчинилися, і з вестибюля
долинули чиїсь кроки.
— Трясця його матері! — вилаявся він. — Я пропав, якщо триклятий
механізм...
Гарячково стискаючи пальцями ліпнину, він натиснув на неї своєю
вагою. Ніщо не зрушило з місця. Ніщо! Через якусь неймовірну
халепу, справді жахливу насмішку долі, механізм, який ще кілька
хвилин тому діяв безвідмовно, тепер зламався?
Натужившись, він смикнув на себе обшивку каміна. Але мармурова
плита не піддавалася. Чортівня! Чи можливо, щоб така дурна
перешкода стала на його шляху? Він стукнув по мармуру, заходився
гамселити по ньому кулаками, лаючись.
— У чому річ, пане Люпене, мабуть, у вас щось зіпсувалося?
Люпен зі жахом обернувся. Перед ним стояв Герлок Шолмс.
Герлок Шолмс! Він дивився на нього, моргаючи, ніби засліплений
страшною марою. Герлок Шолмс у Парижі! Герлок Шолмс, якого він
сам відправив напередодні до Англії, наче вибухонебезпечну
бандероль! Тепер він, вільний та звитяжний, височів перед Люпеном!
О, для того, щоби сталося таке неймовірне диво всупереч волі Арсена
Люпена, потрібна була щонайменше аварія всіх природних законів. Це
означало перемогу всього, що суперечить логіці й нормальному стану
речей. Герлок Шолмс тут!
І, своєю чергою, англієць насмішкувато, з тією ж зарозумілою
ввічливістю, якою, мов ударами батога, не раз шмагав його
противник, мовив:
— Пане Люпене, попереджаю вас, що з цієї хвилини назавжди
забуду про ніч, яку ви змусили мене провести у будинку барона
д’Отрека, не згадуватиму про пригоди мого друга Вільсона, ніколи не
згадаю про моє викрадення в автомобілі, ні про подорож, яку мені
довелося відбути, лежачи прив’язаним за вашим наказом до
незручного ліжка. Ця хвилина стирає все. Я більше нічого не
пам’ятаю. Ми розрахувались. Я отримав королівську винагороду.
 І оскільки Люпен мовчав, англієць запитав:
— А ви як гадаєте?
Здавалося, він наполягав, ба, вимагав визнання своїх заслуг, певної
компенсації за минуле.
Після хвилинних роздумів, давши англійцю відчути свій погляд,
який сягав аж до потаємних глибин душі, Люпен заявив:
— Гадаю, мосьє, ваша теперішня поведінка має серйозні підстави?
— Аж надто серйозні.
— Те, що ви втекли від мого капітана і від моїх матросів, не має
першорядного значення в нашій боротьбі. Але той факт, що ви тут,
переді мною, один, чуєте, віч-на-віч з Арсеном Люпеном, змушує мене
вважати ваш реванш настільки повним, наскільки це тільки можливо.
— Наскільки це можливо.
— Що з будинком?
— Оточений.
— А два сусідні?
— Теж.
— Верхня квартира?
— Усі три квартири на шостому поверсі, які займає пан Дюбрей,
оточені.
— Таким чином...
— Таким чином, ви вклепалися, пане Люпене, вклепалися, та й годі.
Люпен пережив того моменту ті самі почуття, що хвилювали
Шолмса, коли він їхав у автомобілі, той же стримуваний гнів, той-таки
сказ.
І та сама сила обставин змусила його зрештою підкоритися. Обидва
однаково могутні противники, вони мусили, кожен своєю чергою,
приймати поразку як тимчасове зло, з котрим доводилося змиритися.
— Ми квити, мосьє, — чітко промовив Арсен.
Здавалося, англієць неабияк зрадів цьому визнанню. Вони
помовчали. Потім Люпен, уже опанувавши себе, з посмішкою
заговорив:
— Я нітрохи не ображаюся. Якось набридло весь час перемагати.
Достатньо було лише руку простягнути — і ви у нокауті. Цього разу я
на вашому місці. Туш, метре!
Він весело засміявся.
 — То всі зрадіють! Люпен у пастці! Як йому вдасться вийти звідти?
У мишоловці! Ну й пригода! О метре, я вам завдячую такими
сильними відчуттями! Таке життя!
Стиснувши кулаки, він приставив їх до скронь, ніби хотів
погамувати нестримні веселощі, що вирували в ньому: так регоче
дитина, і їй не до снаги утриматися.
І нарешті наблизився до англійця.
— Чого ж ви чекаєте?
— Чого чекаю?
— Так, тут Ґанімар зі своїми людьми. Чому ж він не входить?
— Це я так просив.
— А він погодився?
— Я вдаюся до його послуг лише за категоричної умови
підпорядкування моїм наказам. Утім, він вважає, що пан Фелікс
Деві — лише один зі спільників Арсена Люпена.
— Тоді поставлю питання по-іншому. Чому ви один?
— Мені хотілося спершу поговорити з вами.
— Ай-ай-ай! Він хоче поговорити!
Ця думка припала Люпенові до смаку. За деяких умов слово
виявляється кращим за справу.
— Пане Шолмсе, шкодую, що не можу запропонувати вам крісла.
А може, вам припаде до смаку ця наполовину зламана стара скриня?
Чи підвіконня? Упевнений, склянка пива зовсім не зашкодить. То
темного чи світлого? Сідайте ж, прошу вас.
— Нема сенсу. Поговоримо так.
— Слухаю.
— Скажу коротко. Мета мого перебування у Франції — аж ніяк не
ваш арешт. І якщо довелося переслідувати вас, то лише тому, що
тільки так можна було досягти мети.
— У чому вона?
— Знайти блакитний діамант.
— Ах, блакитний діамант!
— Звичайно, адже той, що знайшли у флаконі консула Бляйхена, був
несправжній.
— Правильно. Справжній Білява дама відіслала мені, я виготовив
точну його копію, а що цілив на інші коштовності графині, а консул
Блейхен і так викликав її підозри, то ця сама Білява дама, аби, своєю
чергою, відвести підозри від себе, заховала фальшивий діамант у речі
того самого консула.
— А справжній лишився у вас.
— Звісно!
— Мені потрібен цей діамант.
— Ніяк неможливо. Тисяча вибачень.
— Я обіцяв його графині де Крозон. І за всяку ціну отримаю.
— Як ви його отримаєте, якщо він у мене?
— Я його отримаю саме тому, що він у вас.
— То я вам його віддам?
— Авжеж.
— Самохіть?
— Я куплю його у вас.
Люпен знову розвеселився.
— Ви справжній мешканець своєї країни. Усе перетворюєте на угоду.
— Це і є угода.
— А що ви можете запропонувати?
— Свободу мадемуазель Дестанж.
— Її свободу? Але, як на мене, вона не під арештом?
— Я надам панові Ґанімару необхідні докази. Без вашої підтримки
вона теж попадеться.
Люпен засміявся.
— Мій любий, ви пропонуєте мені те, чого у вас нема. Мадемуазель
Дестанж у надійному місці, їй нема чого боятися. Придумайте щось
інше.
Англієць трохи розгубився, на вилицях його виступили червоні
плями. Раптом він поклав руку на плече супротивника.
— А якщо я вам запропоную...
— Мою свободу?
— Ні... але зрештою я можу й вийти звідси, щоби порадитися з
паном Ґанімаром...
— І дати час подумати?
— Так.
— О Господи, та нащо мені це! Чортовий механізм заїло, — відповів
Люпен, злісно стукнувши по ліпнині коминка.
 І мало не скрикнув з подиву: цього разу за якоюсь примхою долі
несподівано успіх повернувся до нього, й мармурова плита хитнулася
під його рукою.
Це був порятунок, можлива втеча. У такому разі навіщо приставати
на умови Шолмса?
Він заходив по кімнаті, ніби розмірковуючи, що відповісти. Потім,
своєю чергою, поклав руку Шолмсу на плече.
— Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив, що краще самому робити
свої справи.
— Але ж...
— Ні, я жодної допомоги не потребую.
— Коли Ґанімар вас схопить, усе буде скінчено. Він вас уже не
відпустить.
— Хто знає!
— Зрозумійте, це безумство. Усі виходи — під охороною.
— Є ще один.
— Який?
— Той, що я виберу!
— Це лише слова. Ваш арешт можна вважати доконаним.
— Я іншої думки.
— І що?
— Залишу блакитний діамант собі.
Шолмс витягнув годинник.
— За десять третя. Рівно о третій покличу Ґанімара.
— Отже, залишається десять хвилин на те, щоби побалакати.
Скористайтеся цим, пане Шолмсе, і щоб задовольнити цікавість, з якої
я аж палав, поясніть, як роздобули мою адресу й дізналися ім’я Фелікс
Деві?
Не зводячи з Люпена очей, переймаючись його гарним настроєм,
Шолмс охоче вдався в пояснення, що лестили його марнославству.
— Адреса? Мені дала її Білява дама.
— Клотильда?
— Cаме вона. Згадайте... вчора вранці... коли я хотів відвезти її на
автомобілі, вона телефонувала кравчині.
— Правда.
 — Так ось, згодом я второпав, що кравчинею були ви. І вночі на
кораблі, покликавши на допомогу свою пам’ять, якою по праву можу
похвалитися, я спромігся відновити дві останні цифри номера, який
вона набирала... 73. Таким чином, маючи список «направлених» вами
будинків, я, прибувши до Парижа сьогодні вранці об одинадцятій
годині, легко знайшов у телефонному довідникові ім’я й адресу пана
Фелікса Деві. А дізнавшись ім’я та адресу, звернувся за допомогою до
пана Ґанімара.
— Пречудово! Першокласна робота! Залишається тільки зняти перед
вами капелюха. Однак незрозуміло, як це вам удалося сісти на
гаврський поїзд. Ви що, втекли з «Ластівки»?
— Не втік.
— Але...
— Ви наказали капітанові пришвартуватися в Саутгемптоні не
раніше першої години ночі. А вони висадили мене опівночі.
— Значить, капітан мені зрадив? Але це неможливо!
— Він вас не зраджував.
— У чому ж річ?
— У всьому винен його годинник.
— Годинник?
— Авжеж, я перевів його на годину вперед.
— Але як?
— Як завжди переводять стрілки, повернувши коліщатко. Ми
розмовляли, він сидів поруч, я розповідав цікаві історії. Присягаюся
вам, він навіть нічого не помітив.
— Браво, браво, придумано незле, запам’ятаю на майбутнє. Але як
же годинник, який висів на стіні в каюті?
— О, з ним було набагато складніше, бо ж я лежав зі зв’язаними
ногами, але матрос, який охороняв мене, коли був відсутній капітан,
не відмовився трохи підштовхнути стрілки.
— Він? Годі-бо вам! Він погодився?
— Адже він не розумів усієї ваги свого вчинку! Я сказав, що мені за
всяку ціну потрібно встигнути до першого поїзда на Лондон, ну і... він
дав себе умовити.
— За що отримав...
 — За що отримав маленький подарунок... який, до речі, ця чудова
людина збиралася чесно передати вам.
— Який ще подарунок?
— Дурничку.
— Що саме?
— Блакитний діамант.
— Блакитний діамант?
— Так, фальшивий, той, на який ви підмінили діамант графині, вона
сама дала його мені.
У відповідь раптом вибухнув бурхливий сміх. Люпен навіть
зайшовся, на очах виступили сльози.
— Боже, як смішно! Мій фальшивий діамант віддали матросу!
А капітанський годинник! А стрілки настінного!
Ніколи ще Шолмсу не здавалося, що боротьба між ними сягнула
такого напруження. Могутній інстинкт підказував йому, що за цією
удаваною веселістю ховається інтенсивна робота думки, надзвичайне
напруження всіх сил і можливостей.
Потроху Люпен підходив дедалі ближче. Англієць відступив і ніби
ненароком опустив руку в жилетну кишеню.
— Третя, пане Люпене.
— Уже третя? Дуже шкода! А ми так повеселилися!
— Я чекаю на вашу відповідь.
— Відповідь? Боже, який ви вибагливий! Отже, партія наближається
до кінця. А ставка в ній — моя свобода?
— Або блакитний діамант.
— Згода... Ваш перший хід. Що зробите?
— Піду королем, — відповів Шолмс, вихопивши револьвер і
стріляючи.
— А в мене очко! — відрубав Арсен і змахнув кулаком.
Шолмс вистрілив у повітря, вирішивши, що слід конче покликати на
допомогу Ґанімара. Проте удар припав йому просто в живіт — Шолмс
пополотнів і захитався. Одним стрибком Люпен опинився біля
коминка, мармурова плита зрушила... Але пізно! Двері відчинилися.
— Здавайтеся, Люпене... А то...
Ґанімар, який, очевидно, виявився набагато ближче, ніж уявляв
Люпен, стояв на порозі, націливши револьвер, а за ним десять,
двадцять чоловіків штовхалися, поспішаючи на допомогу; то були
міцні й безпринципні хлопці, і, побачивши, що він якось опирається,
не роздумуючи, убили б його, як собаку.
Спокійний, він махнув рукою.
— Заберіть свої лапи. Я здаюся.
І скрижував руки на грудях.
Дійшло до хвилинного шоку. В спорожнілій кімнаті з відірваними
шпалерами слова Арсена Люпена ширились якоюсь луною.
«Я здаюся!» Немислимі слова! Всі чекали, що ось-ось він
випарується, вискочивши східцями, або розкриється стіна, і він укотре
втече від переслідувачів. Однак Люпен здавався!
Ґанімар підійшов і, схвильовано, з усією урочистістю, властивою
цьому дійству, повільно витягнув руку в бік супротивника, з великою
радістю кажучи:
— Ви заарештовані, Люпене.
— Брр! — зіщулився той. — Дорогий Ґанімаре, ви наводите на мене
тугу! Що за похмурий вигляд? Можна подумати, що збираєтеся
виголосити промову на могилі друга. Годі-бо вам, до чого такий
похоронний вираз?
— Ви заарештовані.
— І через це ви так розхвилювалися? Ім’ям закону його вірний
служитель головний інспектор Ґанімар заарештовує злого Люпена.
Історичний момент, ви, звичайно, розумієте всю його вагу. І більше,
відбувається подібне вже вдруге. Браво, Ґанімаре, ви далеко підете!
І простягнув руки.
Усе це відбувалося з якоюсь навіть урочистістю. Агенти, попри свою
звичайну грубість і ненависть до Люпена, поводилися стримано, ніби
дивуючись, що їм дозволено доторкнутися до цієї недоторканної
особи.
— Бідолашний Люпен, — мовила особа, — що скажуть твої шляхетні
друзі, побачивши, що тебе так принизили!
Напружуючи м’язи, він зі силою розвів руки вбік. Здулися вени на
лобі. Кільця ланцюга вп’ялися в шкіру.
— Та де! — сказав Люпен.
Розірваний ланцюг полетів на підлогу.
— Давай інший, друже, цей нікудишній.
 Принесли цілих два.
— На добрий час! — схвалив він. — Зайві застереження не
зашкодять.
І заходився рахувати агентів.
— Скільки ж вас, друзі? Двадцять п’ять? Тридцять? Багато... Нічого
не вдієш. Ех, було б вас лише п’ятнадцять!
Так, умів він триматися, це були манери великого актора, який
самою лише силою таланту легко і натхненно виконував свою роль.
Шолмс дивився на нього, і йому здавалося, ніби був присутній на
чудовому спектаклі, всю красу та найменші нюанси якого гідно міг
оцінити тільки він. Навіть подумав, що боротьба була б рівна між
цими тридцятьма, які мали за плечима весь налагоджений апарат
правосуддя, та ним одним, беззбройним і закутим у ланцюг. Він один
міг помірятися силою з рештою.
— Дивіться, метре, — звернувся до нього Люпен, — це ваша робота.
Завдяки вам Люпен гнитиме на мокрій соломі карцера. Зізнайтеся,
адже ваше сумління нечисте, воно вас, мабуть, гризе?
Мимоволі англієць знизав плечима, ніби говорячи: «Все залежало
тільки від вас».
— Ніколи! Ніколи! — вигукнув Люпен. — Віддати вам блакитний
діамант? О ні, я й так через нього настраждався. І ним дорожу.
Першого ж свого приїзду до Лондона, думаю, наступного місяця, при
зустрічі розповім вам, чому... Але чи будете ви в Лондоні наступного
місяця? Може, краще зустрінемося у Відні? Чи у Санкт-Петербурзі?
Аж раптом він так і підскочив. Десь під стелею задзвенів дзвінок. Це
вже був не сигнал тривоги, а звичайний телефонний дзвінок. Провід
тягнувся до кабінету, в проймищі між двома вікнами, а сам апарат так
і не зняли.
Телефон! О, хто ж мав потрапити в пастку, розставлену підступною
долею? Арсен Люпен, розлютувавшись, обернувся до апарата, ніби
хотів його розбити, розтерти на порох і заглушити в такий спосіб
таємничий голос, який збирався з ним поговорити. Але Ґанімар уже
зняв слухавку.
— Алло? Алло? Номер 648–73? Так, це він.
Підбігши, Шолмс владно відсторонив його і, схопивши слухавку,
прикрив мембрану хусткою, щоб не впізнали його голосу.
 Цієї миті він глянув на Люпена. І, спіймавши його погляд,
переконався, що обидва раптом подумали про одне й те саме,
розуміючи всі можливі наслідки того, що здавалося цілком імовірним,
навіть майже безперечним: телефонувала Білява дама. Вона думала,
що розмовлятиме з Феліксом Деві, або, ймовірніше, з Максимом
Бермоном, а тим часом слухав її Шолмс!
Англієць закричав у слухавку:
— Алло! Алло!
Пауза, потім Шолмс сказав:
— Авжеж, це я, Максим.
І почала з усією трагічністю вимальовуватися драма. Люпен,
неприборканий глузівник Люпен, не думав приховувати своєї тривоги.
Пополотнівши, він вслухався, намагаючись здогадатися, про що
йдеться. А Шолмс і далі відповідав невидимій співрозмовниці:
— Алло! Алло! Так, усе закінчилось, і я збирався їхати до вас, як ми
домовилися. Куди? Та ж до вас. А що, гадаєте, що туди не варто?
Він вагався, підбираючи слова, потім зовсім замовк. Було зрозуміло,
що він, намагаючись розпитати дівчину, не надто доп’яв успіху
в цьому; крім того, не знав ані сном ані духом, де вона тепер. І при
Ґанімарі він соромився. Ах, якби якимось дивом можна було
перервати нитку цієї диявольської бесіди! Люпен закликáв диво всіма
силами душі, усіма напнутими, як струни, нервами.
Шолмс крикнув:
— Алло! Алло! Не чути? Я теж дуже погано чую... ледве розумію...
Алло! Знаєте, по добрій розвазі вирішив я, що вам краще повернутися
до себе. Небезпека? Жодної... Але ж він в Англії! Я отримав із
Саутгемптона телеграму, що підтверджує його приїзд.
В останніх словах ховалась якась насмішка. І Шолмс вимовив їх із
особливою втіхою. А потім додав:
— Та не гайте часу, моя люба, я скоро буду у вас.
І повісив слухавку.
— Пане Ґанімаре, прошу вас дати мені трьох людей.
— Це пов’язано з Білявою дамою, чи не так?
— Так.
— Вам відомо, хто вона і де перебуває?
— Авжеж.
 — Чорт забирай! Здобич нівроку... Разом із Люпеном... Який вдалий
день! Фоленфан, візьміть ще двох і вирушайте за мосьє.
Англієць зібрався йти в супроводі трьох поліціянтів.
Усе було скінчено. Незабаром Білява жінка теж буде під Шолмсовою
орудою. Завдяки його чудовій завзятості та щасливому збігові
обставин битва закінчувалася для нього перемогою, а для Люпена —
цілковитою поразкою.
— Пане Шолмсе!
Англієць зупинився.
— Щось сталося, пане Люпене?
Останній удар, здавалося, вразив Люпена. Лоб його вкрили
зморшки, вигляд він мав похмурий і пригнічений. А проте
випростався і знову, попри невдачі, вигукнув радісно й невимушено:
— Погодьтеся, успіх від мене відвернувся. Ось зараз не вдалося
втекти через коминок — і я у ваших руках. А тоді доля скористалася
телефоном, щоби зробити вам подарунок в особі Білявої дами.
Підкоряюся вашим наказам.
— Що це означає?
— Це означає, що я готовий поновити перемовини.
Шолмс відвів убік інспектора і випросив (утім, тоном, що не
допускав заперечень) дозволу перемовитися віч-на-віч з Арсеном
Люпеном. Нарада у верхах! Почалася вона досить сухо: обоє
нервувалися.
— Що ви хочете?
— Свободу мадемуазель Дестанж.
— А ви знаєте ціну?
— Так.
— То ви згодні?
— Я пристаю на всі ваші умови.
— Та невже? — здивувався англієць. — Але ж ви відмовилися, коли
йшлося про вас...
— Ішлося про мене, пане Шолмсе. А тепер справа стосується жінки,
жінки, яку я кохаю. Бачите, ми, французи, відрізняємось особливим
поглядом на таке. І не робитиму ж я по-іншому, лише тому, що звуся
Люпеном?.. Навпаки!
 Тепер він здавався спокійнісіньким. Шолмс мимоволі ледь помітно
кивнув головою і прошепотів:
— Де блакитний діамант?
— Візьміть ціпка, що стоїть у кутку біля коминка. Тримаючись за
маківку, іншою рукою поверніть кільце з протилежного кінця.
Шолмс узяв ціпка і, повернувши кільце, виявив, що маківка
відґвинчується. Усередині була кулька із замазки. А в ній — блакитний
діамант.
Він втопив у нього очі. Камінь був справжнім.
— Мадемуазель Дестанж вільна, пане Люпене.
— У майбутньому так само, як і тепер? Їй нема чого вас боятися?
— Ні мене, ні когось іншого.
— Хоч би там що?
— Хоч би там що. Я вже забув її ім’я та адресу.
— Спасибі. І до побачення. Адже ми ще зустрінемося, чи не так,
пане Шолмсе?
— У цьому не сумніваюся.
Між англійцем і Ґанімаром зав’язалася жвава балачка, якій
незабаром Шолмс грубо поклав край:
— Мені дуже шкода, пане Ґанімаре, але я іншої думки. Просто нема
часу переконувати вас. За годину я їду в Англію.
— Але... як же з Білявою дамою?
— Я не знаю цієї особи.
— Але ж ви щойно...
— Як хочете. Я вже вручив вам Люпена. А ось і блакитний
діамант — поступаюся вам втіхою самому повернути його графині де
Крозон. Мені здається, вам нема на що поскаржитися.
— Але Білява дама...
— Знайдіть її самі.
Насунувши на голову капелюха, він швидко вийшов, як людина,
котра не затримується після закінчення всіх своїх справ.
— Щасливої дороги, метре, — крикнув навздогін Люпен. — Повірте,
я ніколи не забуду наших щирих стосунків! Перекажіть привіт панові
Вільсону!
Не отримавши відповіді, Люпен посміхнувся.
 — Оце називається піти по-англійському. Ет, нашому гідному
остров’янинові бракує куртуазності, якою вирізняємося ми. Ви тільки
подумайте, Ґанімаре, як би повівся за таких умов француз! Як би
медом мастив, прикриваючи ввічливими фразами свій тріумф! Але,
хай бог простить, що це ви робите, Ґанімаре. Ах, обшук! Але ж, друже,
більше нічого не залишилося, жодного папірця! Мої архіви
у надійному місці.
— Хто знає... Хто знає...
Люпенові довелося скоритися. Між двома інспекторами, поміж
іншими, він терпляче витримав усе, що від нього вимагали. Але
хвилин за двадцять зітхнув:
— Швидше, Ґанімаре, може, ви скінчите нарешті!?
— А вам що, нíколи?
— Час припирає. У мене призначена термінова зустріч.
— У слідчій в’язниці?
— Ні, в місті.
— Отакої? О котрій годині?
— О другій.
— А зараз третя.
— Отож-бо, я й кажу, що запізнився. Страшенно не люблю
запізнюватися.
— Може, хоч п’ять хвилин мені дасте?
— Ні хвилиною більше.
— Які ви люб’язні... постараюся...
— Щось ви багато розмовляєте... Ах, ще й ця шафа? Але вона
порожня!
— Однак тут лежать три листи.
— Старі рахунки!
— Ні, пакунок, перев’язаний шовковою стрічкою.
— Рожевого кольору? О, Ґанімаре, Христа ради, не розв’язуйте!
— Листи від жінки?
— Атож.
— Що належить до світу?
— До вищого.
— А як її звати?
— Мадам Ґанімар.
 — Дивно! Дуже кумедно! — парирував Ґанімар манірно.
У цей час поліцейські, яким було доручено обшукати решту кімнат,
зайшли доповісти, що не досягли жодного результату. Люпен
розреготався.
— Ах, чорт забирай! Ви що, думали знайти тут список моїх друзів чи
доказ того, що я пов’язаний із прусським імператором? Краще б ви,
Ґанімаре, пошукали маленькі секрети цієї квартири. Ось, наприклад,
ця газова труба насправді акустична. У коминку сходи. Стіна кімнати
порожня. А скільки усіляких дзвінків! Дивіться, Ґанімаре, натисніть
ось цю кнопку.
Той слухався.
— Нічого не почули? — поцікавився Люпен.
— Ні.
— Я теж. Адже ви щойно попередили командира мого аеродрому,
щоб приготував дирижабль, який незабаром підніме нас у повітря.
— Гаразд, — пробурчав Ґанімар, закінчуючи огляд квартири, —
вистачить дурниць, треба вибиратися.
Він рушив до виходу в супроводі своїх людей.
Люпен залишався на місці.
Поліцейські хотіли його підштовхнути, але нічого не вийшло.
— У чому справа? — спитав Ґанімар. — Ви відмовляєтесь іти?
— Аж ніяк.
— У такому випадку...
— Залежно куди...
— Куди?
— Куди ви мене поведете.
— Та в слідчу в’язницю, звичайно!
— Тоді не піду. Мені нічого робити у слідчій в’язниці.
— Ви що, збожеволіли?
— Хіба я не мав честі попередити вас, що мені призначено термінове
побачення?
— Люпене!
— Послухайте, Ґанімаре, на мене чекає Білява дама. Не думаєте ж
ви, що я можу вчинити так брутально і просто кинути її у тривозі? Це
було б недостойно галантного чоловіка.
 — Слухайте, ви, Люпене, — розлютився Ґанімар, якому вже почало
набридати це смішкування, — поки що я з вами дуже добре
поводився. Але всьому є межа. Йдіть за мною.
— Неможливо. У мене побачення, і я піду на нього.
— Кажу востаннє!
— Не-мож-ли-во.
Ґанімар зробив знак своїм людям. Двоє поліціянтів підхопили
Люпена під руки. Але тут же, скрикнувши від болю, відпустили: обома
руками Арсен Люпен устромив їм у тіло дві голки.
Збожеволівши від люті, інші накинулися на нього, давши нарешті
волю своїй ненависті, аж лускаючи з бажання помститися за
товаришів, та й за себе самих, адже стільки разів Люпен обводив їх
навколо пальця. Вони били, били де попадуть. Від сильного удару
в скроню він упав.
— Якщо ви його покалічите, — люто крикнув Ґанімар, — матимете
справу зі мною!
І нахилився, готовий допомогти. Але переконавшись, що той дихає
вільно, наказав узяти його за ноги й за голову, а сам підтримував
тулуб.
— Давайте тільки обережно! Не трусіть його! Ах, звірі, мало його не
вбили! Гей, Люпене, як справи?
Люпен розплющив очі й промимрив:
— Негоже, Ґанімаре... Дали їм мене побити.
— Самі винні, чорт забирай, зі своєю впертістю, — засмучено
відповів Ґанімар. — Вам не боляче?
Вони наближалися до сходового майданчика. Люпен простогнав:
— Ґанімаре... на ліфті... Вони мені всі кістки переламають...
— Гарна думка, чудова думка, — схвалив Ґанімар. — До того ж сходи
такі вузькі... ми просто не зможемо...
Він викликав ліфт. Люпена з усіма можливими застереженнями
посадили на сидіння. Ґанімар сів поруч і сказав своїм людям:
— Спускайтеся вниз. Чекатимете мене біля вікна консьєржа.
Домовилися?
І взявся за ручку дверей. Але не встиг він їх зачинити, як пролунав
пронизливий зойк. Подібно до повітряної кульки, що зірвалася з
ниточки, ліфт несподівано злетів угору. Його політ супроводжувався
сардонічним сміхом.
— Ах ти, чорт! — заревів Ґанімар, намагаючись у темряві намацати
кнопку спуску.
І, не знайшовши її, крикнув поліціянтам:
— На шостий! Тримайте двері на шостому поверсі!
Перескакуючи через сходи, агенти помчали вгору. Але тут сталася
дивна річ: ліфт, ніби проломивши стелю останнього поверху, раптом
зник з очей і враз з’явився на верхньому поверсі, де розміщувалася
прислуга. Там він нарешті зупинився. Біля дверцят чекали троє. Один
із них відчинив ліфт, і, поки двоє тримали Ґанімара, хоча він,
приголомшений, обмежений у своїх рухах, навіть і не думав
опиратися, третій виніс Люпена.
— Я вас попереджав, Ґанімаре... Викрадення на повітряній кулі... й
усе це завдяки вам! Іншим разом не будете таким перейнятливим. І,
крім того, ви забули, що Арсен Люпен ніколи не дасть себе побити і
завдати собі болю без серйозних причин. Прощайте...
Двері кабіни зачинились, і ліфт, забираючи Ґанімара, посунув униз.
Усе сталося так швидко, що старий поліціянт прибув на нижній
поверх одночасно зі своїми агентами.
Не встигнувши перекинутися і словом, усі метнулися через двір до
чорних сходів. Лише ними можна було дістатися поверху прислуги,
звідки й утік Люпен.
Довгий звивистий коридор з безліччю маленьких пронумерованих
кімнаток вів до нещільно зачинених дверей. За ними вже в сусідньому
будинку починався такий самий коридор зі скошеними рогами і
схожими кімнатами. Наприкінці його — чорні сходи. Ґанімар
спустився ними, перетнув двір, вестибюль і вискочив на вулицю Піко.
І тоді зрозумів: два довгі будинки, йдучи в глибину, стикалися між
собою, а їхні причілки виходили на дві різні вулиці, але не
перпендикулярні, а паралельні, і відстань між ними була шістдесят з
гаком метрів.
Він зайшов до консьєржки і показав своє посвідчення:
— Тут проходили четверо чоловіків?
— Так, двоє слуг із п’ятого та шостого поверху і двоє їхніх друзів.
— А хто живе на п’ятому та на шостому поверхах?
 — Панове Фовель та їхні кузени Провост. Вони сьогодні
перебралися. Залишалися тільки двоє слуг. Але й ті щойно пішли.
«Так, — подумав Ґанімар, звалившись на канапу в закутку
консьєржки, — яку ж дичину ми проґавили! У цьому кварталі жила
вся банда».
За сорок хвилин двоє чоловіків під’їхали у повозі до Північного
вокзалу і поквапилися до експреса на Калі. За ними несли їхні валізи.
В одного з них рука була на черезплічнику, а бліде обличчя свідчило
про нездоров’я. Другий же, здавалося, був у доброму гуморі.
— Галопом, Вільсоне, бракувало ще запізнитися на потяг. Ах,
Вільсоне, я ніколи не забуду ці десять днів!
— Я теж.
— Які чудові битви!
— Пречудові.
— Ну, звісно, не обійшлось і без дрібних неприємностей.
— Геть дрібних.
— А зрештою, перемога на всіх фронтах. Люпен під арештом!
Блакитний діамант знайдено!
— Моя рука зламана!
— Коли йдеться про таку удачу, що за важниця зламана рука!
— Особливо моя.
— Авжеж! Адже згадайте, Вільсоне, саме того моменту, коли ви
були в аптекаря і там страждали, як герой, я виявив дороговказ.
— Вам просто пощастило!
Двері вагонів уже зачинялися.
— По місцях, панове. Будь ласка, покваптеся.
Носильник заліз по східцях у порожнє купе і поскладав на сітку
валізи, а Шолмс тим часом затягував у вагон невдачливого Вільсона.
— Та що з вами, Вільсоне! Ніяк не впораєтеся... Енергійніше, старий
приятелю!
— Річ зовсім не в енергії.
— А в чому?
— Просто в мене діє лише одна рука.
— Ну то й що! — весело озвався Шолмс. — Теж мені біда! Можна
подумати, що ви один на всьому світі у такому становищі. А як
однорукі? Справжні каліки? Ну, як, залізли? Слава богу.
 Він простяг носильникові монету — п’ятдесят сантимів.
— Дякую, лебедику. Тримайте.
— Дякую, пане Шолмсе.
Англієць підвів очі: перед ним стояв Арсен Люпен.
— Ви... ви... — приголомшено забурмотів він.
А Вільсон замимрив, трясучи своєю єдиною рукою, тицяючи в нього
пальцем:
— Ви! Ви! Вас же заарештували! Шолмс сам мені про це сказав. Коли
він пішов, вас оточували Ґанімар зі своїми тридцятьма поліцейськими.
Люпен, скрижувавши руки на грудях, обурено промовив:
— Ви що, думали, я дам вам поїхати, не попрощавшись? Після таких
приємних дружніх стосунків, які у нас із вами склалися? Та це було б
просто неввічливо. За кого ви мене маєте?
Поїзд засвистів.
— Гаразд, прощаю вам. Нічого не потребуєте? Тютюн, сірники... Є?
А вечірні газети? Там ви знайдете всі подробиці мого арешту і вашого
останнього подвигу, метре. А тепер до побачення, щасливий, що з
вами познайомився... справді, щасливий! Якщо я колись вам
знадоблюся, то буду радий...
Він стрибнув на перон і зачинив дверцята.
— Прощайте! — Люпен помахав за вікном хусткою. — Прощайте! Я
напишу вам... І ви теж пишіть, гаразд? Як ваша зламана рука, пане
Вільсоне? Чекатиму від вас обох звісток ... Ну хоча листівки посилайте
час од часу! Моя адреса: Париж, Люпену... Цього достатньо... Марка
не потрібна... Прощайте... До швидкого...
 Частина друга
Єврейська лампа
Розділ перший
Герлок Шолмс і Вільсон влаштувалися праворуч та ліворуч од
великого коминка, простягнувши ноги до затишного вогню.
Коротка вересова люлька Шолмса зі срібним кільцем згасла.
Він вичистив залишки попелу, набив люльку знову, прикурив і,
прикривши коліна полами халата, почав випускати до стелі кільця
диму.
Вільсон дивився на нього. Він дивився, наче собака, згорнувшись
клубком на килимі, дивиться на господаря круглими очима, не
блимаючи, тим поглядом, в якому криється лише одна надія: не
пропустити довгоочікуваного жесту. Чи перерве мовчання господар?
Чи відкриє секрет своїх роздумів, чи пустить у царство висновків,
куди, як здавалося Вільсону, шлях йому було заказано?
Шолмс мовчав.
Вільсон наважився розпочати розмову:
— Настали спокійні часи. Жодної справи, яку ми могли б розкусити.
Мовчання Шолмса ставало дедалі затятішим, а кільця диму —
чимраз круглішими та круглішими, і якби на місці Вільсона виявився б
хтось інший, то давно б здогадався, що друг його має глибоку
насолоду від таких хоч і дрібних, але все одно приємних успіхів,
у хвилини, коли мозок звільняється від будь-яких думок.
Зневірившись, Вільсон підвівся та ступнув до вікна.
Вигляд вулиці, що пливла повз похмурі фасади будинків під чорним
небом, з якого люто струменіли неприємні потоки дощу, наганяв
смуток. Проїхав кеб, за ним другий. Вільсон про всяк випадок записав
у блокнот їхні номери. Хтозна, може, і знадобиться колись.
— Дивіться! — раптом вигукнув він. — До нас іде листоноша!
Слуга провів його до кімнати.
— Два рекомендовані листи, мосьє. Розпишіться, будь ласка.
 Шолмс розписався в книзі та, провівши листоношу до дверей,
повернувся, розпечатуючи один із листів.
— У вас дуже задоволений вигляд, — по хвилі зауважив Вільсон.
— У цьому листі є цікава пропозиція. Ви так просили про якусь
справу, ось вона. Читайте.
Вільсон почав читати:
«Месьє, знаючи про Ваш досвід, прошу Вас про допомогу. Я виявився
жертвою дуже великої крадіжки, і всі пошуки досі не привели до
очікуваного результату.
Надсилаю Вам з цією поштою газети, з яких Ви дізнаєтеся все про
цю справу, і якщо зробите ласку взятися за розслідування, віддаю
у Ваше розпорядження свій будинок. Додаю за своїм підписом чек,
у який на власний розсуд прошу Вас уписати суму, необхідну Вам на
дорожні витрати.
Коли Ваша ласка, телеграфуйте свою відповідь і прийміть, мосьє,
запевнення в моїй глибокій до Вас повазі.
Барон Віктор д’Імблеваль.
Вулиця Мюрільйо, 18».
— Ха-ха! — захихотів Шолмс. — Усе складається якнайкраще...
маленька подорож до Парижа, а чому б і ні? З того самого поєдинку з
Арсеном Люпеном у мене так і не було нагоди з’їздити туди. Не
відмовлюся подивитися на столицю світу в дещо спокійніших умовах.
Він розірвав чек на чотири частини, і поки Вільсон, рука якого не
набула ще колишньої гнучкості, різкувато висловлювався з приводу
Парижа, надірвав другий конверт.
Тієї ж миті Герлок, не стримавшись, роздратовано хмикнув, чоло
його прорізала зморшка, що не зникала весь час, поки він читав листа,
а потім, зім’явши, згорнув його в кульку і закинув у куток.
— Що? Що таке? — зі жахом вигукнув Вільсон.
Він підібрав кульку, розгорнув її і з дедалі більшим подивом
заходився читати:
«Мій дорогий метре,
Вам відомо, з яким захопленням я до Вас ставлюся і наскільки
шаную Вашу репутацію. Прошу Вас повірити мені й не займатися
справою, про участь у якій Вас проситимуть.
 Ваше втручання завдасть великих неприємностей, усі зусилля
приведуть лише до жалюгідного результату, і доведеться публічно
заявити про свою неспроможність.
Щиро бажаючи позбавити Вас такого приниження, заклинаю, —
в ім’я дружби, що зв’язує нас, спокійно залишатися біля Вашого
коминка.
Мої найкращі побажання панові Вільсону, а ви, любий метре,
прийміть запевнення у повазі від цілком відданого Вам
Арсена Люпена».
— Арсен Люпен, — збентежено повторив Вільсон.
Шолмс заходився гамселити по столу кулаком.
— Воно уже починає мені набридати, це звірятко! Потішається з
мене, як із якогось хлопчика! Публічно заявити про свою
неспроможність! Чи не я змусив його віддати блакитний діамант?
— Він боїться, та й годі, — сказав Вільсон.
— Дурне ви балакаєте! Арсен Люпен ніколи нічого не боїться, і
доказом того є ця провокація.
— Як же він дізнався про лист до нас від барона д’Імблеваля?
— Звідки мені знати? Ви ставите безглузді запитання, мій любий!
— Я думав... припускав...
— Що? Що я чаклун?
— Ні, але я живовидячки бачив, як ви творили такі дива...
— Ніхто не може творити чудеса... ні я, ні будь-хто інший. Я
розмірковую, роблю висновки, підсумовую, але не можу
здогадуватися. Тільки дурні здогадуються.
Вільсон погодився зі скромною роллю побитого собаки і постарався,
щоб не бути бовдуром, не здогадатися, чому Шолмс раптом
роздратовано забігав кімнатою. Але коли той, зателефонувавши,
наказав слузі принести його валізу, Вільсон вирішив, що має право
поміркувати, зробити висновки і дійти думки, що господар
лаштувався в подорож.
Унаслідок тієї ж роботи думки він і дозволив собі стверджувати, не
боячись припуститися помилки:
— Герлоку, ви їдете до Парижа.
— Можливо.
 — Ви їдете туди, радше, щоби прийняти виклик Люпена, ніж
зробити ласку барону д’Імблевалю.
— Можливо.
— Герлоку, я їду з вами.
— Ах, старий друже, — вигукнув Шолмс, покинувши своє
никання, — а ви не боїтеся, що ліва рука розділить долю правої?
— Що може статися зі мною? Ви ж будете поряд.
— Час добрий вам, мій сміливцю! Покажемо цьому панові, що він
вельми помиляється, вважаючи, що можна безкарно з таким
нахабством кинути мені рукавичку. Мерщій, Вільсоне, зустрічаємося
біля першого ж поїзда.
— А ви не чекатимете газет, які посилає вам барон?
— Навіщо?
— Тоді, може, надіслати йому телеграму?
— Не треба. Арсен Люпен дізнається про мій приїзд. Я такого не
хочу. Цього разу, Вільсоне, ми будемо обачнішими.
Пополудні друзі сіли в Дуврі на пароплав. Поїздка виявилася вельми
приємною. В експресі Кале-Париж Шолмс дозволив собі три години
міцно поспати, а Вільсон тим часом, на сторожі біля дверей купе,
замислився, розгублено дивлячись перед собою.
Прокинувся Шолмс у доброму гуморі. У захваті від перспективи
нового поєдинку з Арсеном Люпеном він задоволено потирав руки,
ніби готувався до нових і нових утіх.
— Нарешті, — вигукнув Вільсон, — випадає нагода розім’ятися!
І теж заходився потирати руки з таким самим задоволеним
виглядом.
На вокзалі Шолмс узяв пледи й у супроводі Вільсона, який тягнув
валізи (кожному — своя ноша), подав квитки і радісно зійшов з поїзда.
— Чудова погода, Вільсоне! Яке сонце! Париж святкує наш приїзд.
— Ну і натовп!
— Тим краще, Вільсоне! Тож нас не зможуть помітити. Ніхто не
впізнає мене серед такої сили-силенної людей.
— Пане Шолмс, якщо не помиляюся?
Біля них стояла жінка, навіть радше дівчина, простий костюм якої
підкреслював витончену постать. Обличчя її виражало тривогу і
страждання.
 — Ви ж пан Шолмс? — повторила вона своє запитання.
А що він не відповідав, швидше розгубившись, аніж через звичайну
обережність, то вона втретє запитала:
— Я маю честь говорити з паном Шолмсом?
— Що вам від мене треба? — розсердився він, побоюючись цієї
сумнівної зустрічі.
Вона заступила йому шлях.
— Послухайте, мосьє, це дуже важливо, я знаю, ви збираєтесь їхати
на вулицю Мюрільйо.
— Що ви кажете?
— Я знаю... знаю... на вулицю Мюрільйо... будинок 18. Так-от, не
треба... ні, ви не повинні туди їхати... Запевняю вас, потім дуже
шкодуватимете. І якщо я вам це говорю, не думайте, що мені від
цього якийсь зиск. Просто так буде розумніше, щиро.
Він спробував відсунути її, але вона не піддавалася.
— О, прошу вас, не опирайтеся! Якби я могла вас переконати!
Подивіться на мене, погляньте прямо мені в очі... я не обманюю... не
брешу.
Вона підняла на нього серйозний погляд ясних гарних очей, у якому,
здавалося, відбивалася сама душа. Вільсон похитав головою:
— Мабуть, мадемуазель каже щиро.
— Так, так, — почала вона, — повірте мені...
— Я вірю, мадемуазель, — відповів Вільсон.
— Ах, яка я щаслива! І ваш друг теж, чи не так? Я відчуваю... Я
впевнена у цьому! Яке щастя! Все владнається. Ну, просто чудова
думка — мені приїхати сюди! Послухайте, мосьє, за двадцять хвилин
відходить поїзд на Кале. Ви ще встигнете. Швидше, ходімо зі мною,
перон із цього боку, будемо там якраз вчасно.
Вона спробувала взяти його за руку, щоб відвести за собою. Але
Шолмс, не відпускаючи її руки, тільки міг м’яко вимовити:
— Вибачте, мадемуазель, але я ніколи не кидаю розпочатої справи.
— Благаю... благаю... О, якби ви могли зрозуміти!
Але він, обійшовши її, був уже далеко.
Вільсон спробував утішити дівчину:
— Не втрачайте надії. Він доведе справу до кінця. Ще не було
випадку, щоб ми спіймали облизня.
 І кинувся бігцем навздогін.
ГЕРЛОК ШОЛМС ПРОТИ АРСЕНА ЛЮПЕНА!
На ці слова, написані величезними чорними літерами, вони
натрапили з перших кроків. Друзі підійшли ближче і побачили низку
людей, які йшли один за одним. Кожен тримав у руці по товстому
залізному ціпкові, якими вони рівномірно стукали по асфальту, а на
спинах у них були величезні афіші з написами:
«Матч між Герлоком Шолмсом і Арсеном Люпеном. Прибуття
англійського чемпіона. Знаменитий детектив намагається розгадати
таємницю історії на вулиці Мюрільйо. Подробиці читайте у «Écho de
France».
Вільсон похитав головою:
— Ви тільки подумайте, Герлоку, ми вважали, що вдасться зберегти
інкогніто! Не здивуюсь, якщо на вулиці Мюрільйо нас зустрічатимуть
гвардійці або влаштують офіційне прийняття з тостами та
шампанським.
— Коли ви намагаєтеся здаватися дотепним, то вартуєте цілих двох
помічників, — процідив крізь зуби Шолмс.
Він наблизився до одного з газетярів із явним наміром схопити того
своїми залізними руками і разом із плакатом зім’яти на табаку. Але
біля них уже почала збиратися юрба. Люди жартували та сміялися.
Придушивши дикий напад люті, він спитав:
— Коли вас найняли?
— Сьогодні вранці.
— А коли ви вийшли на вулиці?
— Годину тому.
— Отже, афіші вже були готові?
— Так, пане, звичайно... Коли ми вранці прийшли до агенції, вони
вже там були.
Отже, Арсен Люпен передбачав, що він, Шолмс, прийме бій. Ба
більше, його лист свідчив про те, що Люпен сам хотів цього бою,
у його плани входило ще раз помірятися силою з противником.
Навіщо? Яка причина спонукала його знову розпочати боротьбу?
Герлок на секунду завагався. Мабуть, Люпен був цілком упевнений
у перемозі, коли поводився так нахабно. Чи не потрапили вони, бува,
в пастку, прибувши на перший поклик?
— Ходімо, Вільсоне. Кучере, вулиця Мюрільйо, 18! — знову
зазнавши припливу енергії, крикнув Герлок.
І до болю стиснувши кулаки, так що навіть виступили вени,
напружившись, як боксер перед сутичкою, він стрибнув у екіпаж.
Уздовж вулиці Мюрільйо височіли шикарні приватні особняки,
затильною стороною звернені до парку Монсо. На одному з
найошатніших будинків стояв номер 18. Замешкував його барон
д’Імблеваль із дружиною та дітьми, який умеблював оселю з
пишністю, властивою його артистичній натурі мільйонера. Перед
будинком лежало парадне подвір’я, праворуч та ліворуч
розташовувалися господарські будівлі, а позаду, в саду, дерева сплітали
свої гілки з гілками дерев із парку Монсо.
Задзвонивши, англійці перетнули двір, а тоді приїжджих зустрів
лакей, який провів їх у маленьку вітальню.
Вони посідали, окинувши швидким поглядом безліч дорогих
дрібничок, що заповнювали цей будуар.
— Гарні речі, — прошепотів Вільсон, — зі смаком та великою
фантазією. Можна зробити висновок, що ті, хто спромігся їх
відкопати, люди вже у віці... років так п’ятдесяти...
Але не встиг він закінчити, як двері відчинилися й увійшли барон
д’Імблеваль із дружиною.
Усупереч висновкам Вільсона, обоє виявилися елегантними
молодими людьми, надзвичайно жвавими в рухах і словах. Вони аж
розпливалися в солодких словах удячності:
— Як це люб’язно з вашого боку! Клопіт та й годі! Ми майже раді,
що з нами трапилася ця неприємність, адже завдячуємо їй втіху...
— Ну, що за чарівні люди, ці французи, — глибокодумно зауважив
Вільсон.
— Але час — гроші, — вигукнув барон, — надто ж ваш час, пане
Шолмсе. Перейдімо до справи! Що ви думаєте про всю цю історію? Чи
сподіваєтесь у ній все з’ясувати?
— Щоб у ній розібратися, треба спочатку дізнатися, про що йдеться.
— А ви не знаєте?
— Ні, й попросив би вас докладно, нічого не оминаючи, викласти всі
факти. То що сталося?
 — Нас обікрали.
— Коли це трапилося?
— У суботу на тому тижні, — відповів барон, — точніше, уночі зі
суботи на неділю.
— Значить, шість днів тому. Тепер слухаю вас.
— Насамперед, мосьє, хочу сказати, що, тримаючись того побиту,
якого вимагає наше становище, ми з дружиною все ж таки рідко
кудись виходимо. Виховання дітей, кілька прийняттів, упорядкування
будинку — ось і всі наші справи, і майже завжди вечорами ми сидимо
в цій кімнаті, в будуарі моєї дружини, де є кілька творів мистецтва, що
ми зібрали. Тому минулої суботи, годині так об одинадцятій, я
вимкнув світло, і ми з дружиною, як завжди, пішли до своєї кімнати.
— Де вона міститься?
— Поруч, ось за цими дверима. Наступного дня, тобто в неділю, я
прокинувся рано. Сюзанна (моя дружина) ще спала, і я, намагаючись
не шуміти, щоб не розбудити її, пройшов у цей будуар. І яким же був
мій подив, коли побачив, що вікно відчинене нарозтвір, хоча
напередодні увечері, перш ніж вийти, ми його зачинили.
— Може, хтось із слуг...
— Уранці сюди ніхто не заходить, допоки ми не задзвонимо. До
того ж я завжди з обережності зачиняю ось ці другі двері, що виходять
у передпокій, на гачок. Значить, вікно відчинили саме зовні. Є й іще
один доказ: хтось розпиляв другу рамину праворуч од шпінгалета.
— Куди виходить це вікно?
— Воно виходить, як ви можете переконатися, на маленьку галерею
з кам’яною огорожею. Звідси, з другого поверху, видно сад за
будинком і ґрати, що відділяють його від парку Монсо. Зрозуміло, що
злодій прийшов із парку Монсо, за допомогою драбини подолав
огорожу і заліз на галерею.
— Зрозуміло, кажете ви?
— Із того й з іншого боку ґрат виявили на вологій землі газону дві
ямки, залишені ніжками драбини. Такі ж заглиблення є і внизу, біля
будинку. І нарешті, на кам’яній огорожі впадають ув око дві
подряпини, мабуть, у тих місцях, де драбину приставляли до галереї.
— То парк Монсо на ніч не зачиняють?
 — Звичайно, ні. Та ще й поряд, під номером 14, зводять якийсь
будинок. Звідти теж зовсім не важко потрапити до нас.
Герлок Шолмс на хвилю замислився і мовив:
— Повернемося до самої крадіжки. Скоїли її в тій кімнаті, де ми
зараз перебуваємо, чи не так?
— Так. Між цією Дівою XII століття і дарохранильницею з
карбованого срібла стояла маленька єврейська лампа. Вона пропала.
— І це все?
— Все.
— Ага! А що ви називаєте єврейською лампою?
— Це такі мідні лампи, ними користувалися за старих часів. На ніжці
тримається посудина, куди наливали олію. А від неї відходять два або
кілька ріжків із ґнотами.
— Загалом, річ не надто цінна.
— Справді, їй гріш ціна. Але наша лампа служила сховком, куди ми
зазвичай ховали чудову старовинну прикрасу, золоту химеру з
рубінами й смарагдами. Саме ця річ і мала неабияку цінність.
— А звідки у вас така звичка?
— Та я і сам не знаю, мосьє. Просто нам здавалося кумедним
використовувати таку схованку.
— І ніхто про неї не знав?
— Ніхто.
— Окрім, звичайно, злодія, котрий поцупив химеру, — зауважив
Шолмс. — Інакше він не задався би клопотом тягнути єврейську
лампу.
— Звісно. Але як він міг про це дізнатись, адже ми й самі випадком
виявили секретний механізм у лампі.
— Так само випадково міг дізнатися про це і хтось ще, наприклад
слуга... чи друг дому... Проте продовжимо: ви викликáли поліцію?
— Звичайно. Слідчий провів розслідування. Кожен із репортерів
великих газет, які займаються кримінальною хронікою, брався
розслідувати випадок. Але, як я вам уже казав, несхоже, щоб у цієї
загадки були шанси на те, що її колись розгадають.
Шолмс підвівся, підійшов до вікна, оглянув рамину, галерею,
огорожу, з лупою досліджував дві подряпини на камені й попросив
пана д’Імблеваля провести його в сад.
 Там Шолмс любісінько сів у плетене крісло і мрійливим поглядом
дивився на дах будинку. Потім, скочивши, раптом попрямував до двох
дерев’яних скриньок, якими, щоби зберегти сліди, накрили дві
заглибини під галереєю, залишені ніжками драбини. Він підняв
скриньки, став на коліна і, весь зігнувшись, мало не закопавшись
носом у землю, почав вдивлятися, щось обмірюючи. Потім зробив те
саме і біля ґрат саду, тільки там це забрало менше часу.
На цьому огляд закінчився.
Обидва повернулися в будуар, де на них чекала пані д’Імблеваль.
Шолмс ще деякий час помовчав, а потім вимовив такі слова:
— Із самого початку вашої розповіді, пане бароне, я був здивований
видимою простотою скоєної крадіжки. Приставили драбину,
розпиляли рамину, забрали річ і пішли. Ні, так зазвичай ці справи не
відбуваються. У вас усе дуже чітко, прозоро...
— Це означає...
— Це означає, що крадіжка єврейської лампи відбувалася під орудою
Арсена Люпена.
— Арсена Люпена? — здивувався барон.
— Але сам він у ній участі не брав, у будинок навіть ніхто не влазив.
Лампу, можливо, взяв слуга, який спустився з мансарди на галерею по
ринві, котру я помітив зі саду.
— Але як це ви можете довести?
— Арсен Люпен не пішов би з будуару, вхопивши шилом патоки.
— Ухопивши шилом патоки? А лампа?
— Це не завадило б йому прихопити ще й ту табакерку з діамантами
чи ось це кольє зі старовинних опалів. Достатньо було би простягнути
руку. І якщо він цього не зробив, отже, він не бачив цих речей.
— Але виявлені сліди?
— Фарс! Інсценування, щоб відвести підозру!
— А подряпини на балюстраді?
— Теж несправжні! Їх зробили шмерґельованим папером. Дивіться,
ось його частинки, які я там зібрав.
— А ямки від ніжок драбини?
— Просто жарт! Подивіться на прямокутні заглиблення під галереєю
та порівняйте їх із тими, що біля ґрат. За формою вони однакові, але
тут виїмки йдуть паралельно, а там ні. Виміряйте відстань між ними,
вона теж неоднакова. Під галереєю одна ямка лежить від іншої за 23
сантиметри. А біля ґрат між ними цілих 28 сантиметрів.
— І які ж ваші висновки?
— Гадаю, що форма їхня ідентична, тож усі чотири заглиблення були
зроблені одним і тим самим прикладним шматком дерева.
— Найкращим аргументом був би цей шматок дерева.
— Ось він, — відповів Шолмс, — я підібрав його в саду, під діжкою з
лавром.
Барону довелося признати його слушність. Не минуло й сорока
хвилин відтоді, як англієць переступив поріг цього будинку, а від
усього, що вважали безперечним і ґрунтували на очевидних фактах,
уже нічого не залишилося. Почала вимальовуватися істина, зовсім
інша істина, базована на чомусь набагато вагомішому, а саме — на
міркуваннях Герлока Шолмса.
— Звинувачення, котре ви висловлюєте проти нашого персоналу,
дуже серйозне, мосьє, — зауважила баронеса. — Ті, хто живе тут,
служать у нашій сім’ї вже давно. Зрадливих серед них нема.
— Якщо ніхто з них вас не зрадив, то як пояснити, що я одержав
одночасно з вашим ще й цього листа?
І він простягнув баронесі листа, котрого надіслав Арсен Люпен.
Здавалося, мадам д’Імблеваль була вражена.
— Арсен Люпен? Як він дізнався?
— Ви нікому не говорили про лист?
— Нікому, — відповів барон. — Це рішення цілком випадково
раптом спало на думку, коли ми сиділи за столом.
— А слуги були при цьому?
— Ні, лише двоє наших дітей. І ще... ні, Софі й Анрієтта вже вийшли
з-за столу, чи не так, Сюзанно?
Мадам д’Імблеваль, подумавши, підтвердила:
— Авжеж, вони пішли до мадемуазель.
— Мадемуазель? — зацікавився Шолмс.
— Їхня гувернантка, мадемуазель Аліса Демен.
— Ця особа не обідає разом із вами?
— Ні, їй приносять у кімнату.
Вільсона пройняла блискуча думка:
 — Але ж вашого листа до мого друга Герлока Шолмса ще треба було
віднести на пошту.
— Звичайно.
— І хто його туди відніс?
— Домінік, мій камердинер, він служить у нас уже двадцять років.
Запевняю вас, шукати в цьому напрямку означає лише марнувати час.
— Коли людина шукає, вона ніяк не може марнувати час, —
наполегливо зауважив Вільсон.
На цьому попереднє слідство закінчилося. Шолмс попросив дозволу
вийти.
За годину, на вечері, він уперше побачив дітей д’Імблеваля, Софі й
Анрієтту, двох гарненьких дівчаток восьми та шести років. За столом
говорили мало. На всі люб’язності барона та його дружини Шолмс
відповідав з таким сердитим виглядом, що вони воліли тримати язик
на прив’язі. Подали каву. Перехиливши свою філіжанку, Шолмс
підвівся.
Цієї миті слуга, який увійшов до кімнати, приніс адресоване Шолмсу
повідомлення, передане телефоном. Розгорнувши аркуш паперу,
детектив прочитав:
«Прийміть мої гарячі вітання. Результати, яких ви досягли за
такий короткий час, просто вражають. Я спантеличений.
Арсен Люпен».
Роздратовано сплеснувши руками, Шолмс простягнув записку
баронові:
— Чи не здається вам, мосьє, що в цьому будинку стіни мають очі й
вуха?
— Нічого не розумію, — здивовано пробурмотів пан д’Імблеваль.
— Я теж. Зрозуміло одне: що б тут не робилося, він про все
відразу ж дізнається. Не можна сказати жодного слова, щоб він не
почув.
Цього вечора Вільсон ліг спати з чистим сумлінням людини, яка
виконала свій обов’язок і в якої залишився тільки один клопіт —
заснути. Що він швиденько і зробив. Йому наснився чудовий сон, ніби
він переслідував Люпена і ось-ось збирався заарештувати його.
Відчуття гонитви було аж таким сильним, що він навіть прокинувся.
 Хтось сидів на ліжку. Вільсон схопився за револьвер.
— Не рухатися, Люпене, бо стрілятиму!
— Он, які ви спритні, старий друже!
— Як, це ви, Шолмсе? Вам щось від мене знадобилося?
— Мені знадобилися ваші очі. Вставайте...
Він підвів його до вікна.
— Дивіться... По той бік ґрат...
— У парку?
— Так. Ви там нічого не помітили?
— Нічого.
— Е ні, вам щось видно.
— Ах, так, справді, якась тінь, навіть дві.
— Ну, онде, бачите? Біля самих ґрат. Дивіться, заворушилися. Не
гаятимемо часу.
Напомацки, тримаючись за перила, вони сходами спустилися
в кімнату, з якої був вихід на ґанок у сад. Крізь скляні двері було
видно, що ті два силуети досі там.
— Дивна річ, — прошепотів Шолмс, — схоже, в будинку якийсь
шум...
— В будинку? Не може бути! Усі сплять.
— А ви прислухайтеся...
Цього моменту з боку ґрат почувся слабкий свист, і вони побачили
неясне світло, що ніби виходило з дому.
— Мабуть, д’Імблевалі запалили свічку, — пробурмотів Шолмс. —
Їхня кімната якраз над нами.
— І чули ми, звичайно, також їх, — додав Вільсон. — Напевно, як і
ми, спостерігають за ґратами.
Пролунав другий, ще слабший свист.
— Нічого не розумію, нічого не розумію, — роздратовано бурмотів
Шолмс.
— Я теж, — зізнався Вільсон.
Шолмс повернув у дверях ключ, скинув гачок і взявся потихеньку
прочиняти стулку.
Аж тут свиснули втретє, але тепер голосніше і якось інакше. А над
їхніми головами тієї самої хвилини виник, посилюючись, шум.
— Це не в спальні, а на галереї будуару, — прошипів Шолмс.
 Він висунув голову назовні, але тієї ж миті відскочив, вилаявшись.
Вільсон теж виглянув. Зовсім поруч із ними до галереї хтось
приставив драбину.
— Ет, чорт забирай! — почувся голос Шолмса. — У будуарі хтось є! Їх
ми і чули. Швидше, приберемо драбину.
Проте цієї миті якась постать ковзнула вниз, драбину відставили, і
людина, схопивши її під пахву, помчала до ґрат, туди, де чекали його
спільники. Шолмс із Вільсоном, не роздумуючи, кинулися слідом.
Вони наздогнали грабіжника, коли той уже приставляв драбину до
ґрат. Звідти раптом прогриміли два постріли.
— Ви поранені? — крикнув Шолмс.
— Ні, — відповів Вільсон і, обхопивши втікача, спробував зупинити
його. Однак той, розвернувшись, затиснув Вільсона однією рукою,
а другою завдав йому в груди удару ножем. Вільсон із зусиллям
видихнув, захитався і впав.
— А щоб ти на осиці повісився, — прогарчав Шолмс, — якщо ви
його вбили, я теж убиватиму!
Поклавши Вільсона на галявині, він кинувся до сходів. Але пізно...
нападник уже видерся вгору й, зіскочивши на руки своїх товаришів,
дременув у кущі.
— Вільсоне, Вільсоне, нічого серйозного, правда? Звичайна
подряпина.
Двері особняка відчинилися. Першим вискочив пан д’Імблеваль, за
ним слуги зі свічками.
— Що? Що таке? — вигукнув барон. — Пан Вільсон поранений?
— Нічого особливого, проста подряпина, — повторював Шолмс,
заспокоюючи сам себе.
Але кров так і юшила, й обличчя пораненого зблідло.
За двадцять хвилин лікар констатував, що вістря ножа зупинилося
за чотири міліметри від серця.
— За чотири міліметри від серця? Цьому Вільсонові завжди
щастило, — позаздрив Шолмс.
— Пощастило... пощастило... — пробурчав лікар.
— Це ж треба! А як гадаєте, з його міцною статурою він видужає...
— За шість тижнів у ліжку плюс два місяці на одужання.
— Не більше?
 — Ну, якщо не буде ускладнень.
— А чому це, в біса, у нього мають бути ускладнення?
Остаточно заспокоївшись, Шолмс вирушив у будуар до барона.
Цього разу таємничий гість виявився не надто скромним. Він без
сорому прибрав до рук табакерку з діамантами, опалеве кольє, та й
узагалі — все, що заслуговує на увагу чесного злодія.
Вікно так і залишилося відчиненим, рамину вправно розпиляли, і
слідство, проведене вдосвіта, встановило, що драбину брали із
сусіднього будівництва, а отже, прийшли саме звідти.
— Значить, — не без іронії зауважив пан д’Імблеваль, — точне
повторення крадіжки єврейської лампи.
— Так, якщо погодитись із першою версією поліцейських.
— А ви й досі не погоджуєтеся з нею? Друга крадіжка так і не
похитнула вашої думки про першу?
— Навпаки, утвердила її.
— Неймовірно! У вас є незаперечні докази того, що сьогоднішній
нічний напад був скоєний ззовні, а ви вперто наполягаєте на тому, що
єврейську лампу потягнув хтось із нашого середовища?
— Хтось, хто живе у самому будинку.
— Як же ви це все пояснюєте?
— Нічого я не пояснюю, мосьє, просто констатую два факти, які
мають між собою видимий зв’язок. Розглядаючи їх окремо, намагаюся
з’ясувати, що саме їх об’єднує.
Сила його переконання була настільки велика, а дії ґрунтувалися на
таких логічних міркуваннях, що барон зрештою вирішив не
наполягати.
— Гаразд. Ми просто попередимо комісара.
— Нізащо у світі! — жваво заперечив англієць. — Нізащо! До цих
людей я звернуся лише тоді, коли це знадобиться.
— Але ж постріли...
— Пусте!
— А ваш друг?
— Мій друг лише поранений. Вимагайте, щоб лікар нікому не
розповідав. За все, що стосується законності, я відповідатиму
особисто.
 Наступні два дні спливали без жодних подій, утім, Шолмс украй
ретельно займався своєю справою, діючи найбільше зі самолюбства,
що його дратувала згадка про зухвалий напад, скоєний просто в нього
на очах, попри його присутність, коли він не зміг цьому завадити.
Англієць невпинно обшукував будинок і сад, розпитував слуг та довго
залишався на кухні й на стайні. І хоча йому досі не вдалося виявити
жодного доказу, що проливав би світло на цю справу, він не втрачав
надії.
«Зрештою, знайду що-небудь, — думав він, — і саме тут. Добре, що
не доводиться, як в історії з Білявою дамою, діяти навмання та
невідомими шляхами йти до невідомої мети. Цього разу я на самому
бойовищі. Ворог — це вже не є невидимий і невловимий Люпен,
тепер це людина з плоті та крові, яка діє в межах цього особняка.
Досить однієї крихітної деталі, й за неї я вчеплюся».
Наприкінці третього дня, зайшовши у приміщення, розташоване над
будуаром, яке правило за класну кімнату для дівчаток, він застав
молодшу зі сестер — Анрієтту. Та всюди шукала ножиці.
— Знаєш, — сказала дівчинка Шолмсу, — я ще хочу вирізати такі
папірці, як ти отримав позавчора ввечері.
— Позавчора ввечері?
— Так, наприкінці вечері. Тобі принесли папір із такими наклеєними
смужками... ну телеграму... от я й хочу зробити такий самий.
Вона вийшла. Якби на його місці був інший, він подумав би, що це
просто дитячі забави. Та і сам Шолмс спочатку злегковажив дитячими
словами, знову повернувшись до огляду. Але раптом, пригадавши
останню фразу Анрієтти, він кинувся за нею і наздогнав дівчинку вже
нагорі.
— Отже, ти теж наклеюєш на папір смужки?
Горда собою, Анрієтта заявила:
— Так, вирізую літери і приклеюю.
— А хто тобі показав, як це робити?
— Мадемуазель... моя гувернантка... я бачила, як вона їх клеїла.
Вирізує з газет слова та приклеює.
— Що потім із ними робить?
— Надсилає як телеграми та листи.
 Неабияк зацікавившись зізнанням Анрієтти, Герлок Шолмс
повернувся до класної кімнати, розуміючи, які з цього можна зробити
висновки.
На коминку височів стосик газет. Він розгорнув їх і побачив, що
подекуди справді бракує слів та цілих рядків. Їх хтось акуратно
повирізав. Однак достатньо було прочитати попередні слова чи рядки
за ними, аби переконатися, що вирізки були зроблені випадково,
швидше за все — руками Анрієтти. Можливо, у стосику були й інші
газети, з яких літери вирізала сама мадемуазель, але як їх знайти?
Герлок машинально перегорнув підручники, що лежали на столі, й ті,
що стояли на полицях. Раптом він скрикнув від радості: у кутку, під
купою старих зошитів, валявся старий дитячий буквар — абетка з
картинками, і на одній із сторінок зяяла дірка.
Він почав читати. У цьому розділі наводили назви днів тижня:
понеділок, вівторок, середа... Слова «субота» не було. Тим часом
єврейську лампу вкрали саме в суботу вночі.
Герлок відчув, як у нього на хвилину стиснулося серце. Це було
правильною ознакою того, що він намацав вузол інтриги. Шолмс
торкнувся істини, відчув деяку впевненість, а це відчуття ще ніколи
його не обманювало.
Розпалений, сподіваючись на успіх, він заходився гортати буквар. І
незабаром натрапив на новий сюрприз.
Розкрив сторінку із великими літерами. А внизу йшла низка цифр.
Одинадцять літер і три цифри були ретельно вирізані.
Шолмс записав їх у блокнот в тому порядку, як вони наведені
у букварі. Ось що в нього вийшло:
ІВЕДОПІВАЙД 237
— А бодай тебе! — пробурмотів він. — Одразу й не розбереш.
Чи можна було, використавши всі ці літери, переставивши їх,
скласти одне, два чи три повні слова?
Шолмс спробував це зробити, але марно.
Тоді він подумав, що єдине правильне рішення — те, що його без
кінця він писав у блокноті олівцем, і зрештою воно здалося йому
безперечним, бо відповідало логіці подій і до того ж чудово
узгоджувалося з певними обставинами.
 Що на сторінці букваря кожна з букв алфавіту була відтворена лише
раз, то логічно зробити висновок, що літери з цієї сторінки складали
неповні слова, які потім доповнили, вирізавши літери з інших
сторінок. Узявши це міркування за основу, можна було відтворити
слово так:
ВІДПОВІДАЙ — ЕК 237
Перше слово здавалося цілком зрозумілим: «ВІДПОВІДАЙТЕ»,
бракувало «Т» і «Е», бо ж ці літери вже були задіяні в слові 11.
Що ж до другого незакінченого слова, воно, разом з числом 237,
безперечно, становило адресу, що її повідомляє адресатові відправник
листа. Спочатку передбачали призначити справу на суботу, а потім
просили відповісти на адресу ЕК 237.
Або ЕК 237 означали індекс поштового відділення, куди потрібно
було надіслати листа до запитання, або літери ЕК були частиною
якогось слова. Шолмс знову перегорнув буквар — на інших сторінках
вирізок не було. Отже, доводилося, доки вдасться дізнатися щось,
дотримуватися вищеописаних висновків.
Надійшла Анрієтта. Герлок запитав:
— А чи нема ще й інших паперів? Чи вирізаних слів, які можна
було б наклеїти?
— Паперів? Ні. І потім... мадемуазель буде незадоволена.
— Мадемуазель?
— Так, вона мене вже сварила.
— Чому?
— Тому, що я вам дещо розповіла... а вона каже: ніколи не можна
розповідати таке про людей, яких любиш.
— Ти маєш слушність.
Анрієтта втішилася його схваленням і витягла з маленького
полотняного мішечка, приколотого до сукні, якісь клаптики, три
ґудзики, два шматочки цукру і, нарешті, квадратик паперу, який і
простягнула Шолмсу.
— На, ось таки даю.
То був номер фіакра: 8279.
— Звідки ти маєш цей номер?
— Випав у неї з гаманця.
 — Коли?
— У неділю після служби, коли вона збиралася подати милостиню.
— Чудово! А тепер я пораджу, як зробити, щоб тебе більше не
сварили. Не кажи мадемуазель, що ти бачилася зі мною.
Шолмс вирушив до пана д’Імблеваля і взявся прискіпливо
розпитувати його про мадемуазель.
Той навіть відскочив обурено.
— Аліса Демен? Ви що, думаєте... Цього не може бути!
— Відколи вона у вас служить?
— Тільки рік, але я не знаю людину спокійнішу. Нікому б не довіряв
так, як їй.
— Як вийшло, що я й досі її не бачив?
— Її не було два дні.
— А зараз?
— Вона, як приїхала, побажала бути доглядальницею у вашого
хворого. Аліса має для цього всі риси доброї санітарки: м’яка,
слухняна. Пан Вільсон від неї у захваті.
— Ага! — протягнув Шолмс, який досі не думав цікавитися
здоров’ям товариша.
І, поміркувавши, запитав:
— У неділю вранці вона кудись ходила?
— Так.
— Це було наступного дня після крадіжки.
Барон покликав дружину і запитав її. Та відповіла:
— Мадемуазель, як завжди, ходила з дітьми до одинадцятигодинної
служби.
— А раніше?
— Раніше? Ні... Або, можливо... Ах, я так була схвильована через
крадіжку... Тепер пригадую, що напередодні вона просила дозволу
відлучитися вранці в неділю, аби побачитися з кузиною. Та, здається,
була у Парижі переїздом. Але, гадаю, ви не будете її підозрювати?
— Звісно, ні... Проте хотів би побачитися з нею.
Він піднявся у кімнату Вільсона. Над ліжком хворого, подаючи йому
напитися, схилилася жінка, одягнена, як усі доглядальниці, у довгу
сіру полотняну сукню. Коли вона випросталася, Шолмс упізнав
дівчину, яка заговорила з ним на Північному вокзалі.
 Пояснення не було. Аліса Демен, анітрохи не зніяковівши, лагідно
усміхнулася, дивлячись на нього чарівними, серйозними очима.
Англієць хотів заговорити, але щось пробелькотів і замовк. Тоді вона
знову почала поратися коло своїх справ, спокійно походжаючи під
здивованим поглядом Шолмса, переставляла на тумбочці флакони,
розмотала та змотала бинти і знову подивилася на нього зі світлою
усмішкою.
Англієць повернувся на підборах, вийшов і, помітивши у дворі
автомобіль пана д’Імблеваля, сів у нього та наказав відвезти себе
в Леваллуа, до стоянки фіакрів, адреса якої була на бланку, що
підібрала дівчинка.
Кучер Дюпре, який працював у неділю вранці на фіакрі № 8279, ще
не повернувся, і, відіславши автомобіль, Шолмс залишився чекати до
кінця зміни.
Кучер розповів, що справді «взяв» якусь даму неподалік парку
Монсо — молоду дівчину в чорному, в густій вуалі. Здавалося, вона
неабияк хвилювалася.
— А був у неї в руках якийсь пакунок?
— Так, довгастий такий пакунок.
— Куди ви її повезли?
— На авеню Терн, що на розі площі Сен-Фердінан. Там вона
відійшла на десять хвилин, а потім знову поїхали до парку Монсо.
— Ви могли б упізнати будинок на авеню Терн?
— Ще б пак! Завезти вас туди?
— Трохи згодом. Спочатку відвезіть мене на набережну Орфевр до
будинку 36.
У поліцейській префектурі йому пощастило: він одразу зустрівся з
головним інспектором Ґанімаром.
— Пане Ґанімаре, ви зараз вільні?
— Якщо знову йтиметься про Люпена, то ні.
— Ідеться про Люпена.
— У такому разі не зрушу з місця.
— Як? Ви відмовляєтеся...
— Я відмовляюся від неможливого! Втомився від нерівної боротьби,
в якій ми можемо бути певні, що програємо. Це вияв боягузтва,
безглуздя, думайте, як хочете... мені наплювати! Люпен сильніший за
нас. Отже, треба змиритись із цим.
— Я ніколи не впокорюся.
— Він сам змусить до цього вас, як і багатьох інших.
— Нехай так, але споглядання моєї поразки може подарувати вам
неабияку втіху!
— Що правда, то правда, — хитро посміхнувся Ґанімар. — Гаразд,
якщо ви так хочете дістати пам’яткового, їдемо.
Обидва сіли у фіакр. Загадали кучерові зупинитися з протилежного
боку авеню, не доїжджаючи потрібного будинку, і влаштувалися на
терасі маленького кафе, сховавшись за бруслиною і лавровим деревом.
Вечоріло.
— Хлопче, — покликав Шолмс, — принесіть перо і папір.
Написавши щось, він знову покликав офіціанта.
— Віднесіть записку консьєржу в будинку навпроти. Он він стоїть
у картузі, смалить біля парадного.
Консьєрж, прочитавши записку з вимогою прийти у кафе, одразу ж
зробив це. Після того як Ґанімар показав йому своє посвідчення
головного інспектора, Шолмс поцікавився, чи не приходила в той
будинок у неділю вранці жінка в чорному.
— У чорному! Так, приходила десь о дев’ятій... піднялася на другий
поверх.
— А часто вона приходить?
— Ні, лише кілька разів... але ось останні два тижні бувала мало не
щодня.
— А з тієї неділі?
— Один-єдиний раз... окрім нинішнього дня.
— Ах, значить, вона й сьогодні приходила?
— Вона й зараз іще там.
— Іще там?!
— Та вже хвилин десять, як увійшла. Екіпаж, як завжди, очікує на
площі Сен-Фердінан. А на неї я натрапив біля під’їзду.
— Хто живе на другому поверсі?
— Там двоє мешканців — мадемуазель Ланже, модистка, та ще один
пан. Того місяця він винайняв дві мебльовані кімнати, назвавшись
Брессоном.
 — Чому ви кажете «назвавшись Брессоном»?
— Я просто подумав, що це не справжнє ім’я. Дружина там
прибирає і бачила, що в нього нема і двох сорочок з однаковими
ініціалами.
— Яке життя він провадить?
— О, його майже ніколи не буває вдома. Три дні про нього ні
звістки, ні чутки.
— А вночі зі суботи на неділю його теж не було?
— Уночі зі суботи на неділю? Стривайте, дайте згадаю. Так, мабуть,
у суботу ввечері він прийшов і більше не виходив.
— А яка вона зовні, ця людина?
— Навіть не знаю, що сказати. Вигляд він завжди має різний. То
високий, то маленький, то товстий, то худий, то брюнет, то блондин.
Я щоразу його не впізнаю.
Шолмс із Ґанімаром перезирнулися.
— Це він, — шепнув інспектор, — це, звісно, він.
Старий поліцейський раптом не на жарт розхвилювався, навіть
нервово позіхнув і гарячково стиснув кулаки.
Та й сам Шолмс, хоч і незле панував над собою, відчув, як його
шпигнуло в серце.
— Дивіться, — сказав консьєрж, — онде ця дівчина.
Справді, з дверей виходила якась панянка. Вона пішла через площу.
— А ось і пан Брессон.
— Пан Брессон? Кого ви маєте на увазі?
— Он того, з пакунком під пахвою.
— Але ж він і не дивиться на дівчину. Вона сама йде до екіпажу.
— Та я їх ніколи й не бачив разом.
Обидва поліцейські одночасно схопилися. У світлі ліхтарів їм
здалося, що вони впізнали силует Люпена, який чимчикував
у протилежний від площі бік.
— За ким підете? — спитав Ґанімар.
— За ним, чорт забирай! Це велика дичина.
— Ну, то я піду за дівчиною, — запропонував Ґанімар.
— Ні, ні, — жваво відгукнувся англієць, ні в якому разі не бажаючи
розкривати Ґанімарові свої карти, — я знаю, де її знайти. Ходімо зі
мною.
 На відстані, ховаючись за спинами перехожих і позаду кіосків,
кралися вони слідом за Люпеном. Вести стеження, втім, було легко,
бо ж ішов він швидко, злегка тягнучи праву ногу, що, проте, можна
було помітити, лише напружено вдивляючись набитим оком. Ґанімар
сказав:
— Вдає, що шкутильгає.
І докинув:
— Ет, якби можна було дістати двох-трьох поліціянтів і спробувати з
ними прихопити нашого лебедика! Бо ж звіє!
Однак біля Тернських воріт не було видно жодного поліцейського, і,
опинившись за межею міста, вони вже більше не могли сподіватися на
допомогу.
— Розділимося, — запропонував Шолмс, — місце тут безлюдне.
Вони йшли бульваром Віктора Гюґо, кожен по своєму боці,
рухаючись уздовж рядів дерев.
Так вони прошкували хвилин двадцять, доки Люпен не повернув
ліворуч і вийшов до Сени. Їм було видно, як берегом він почав
спускатися до води. Якусь хвилю Арсен побув унизу, але розгледіти,
що він там робив, їм не вдалося. Потім почав дертися нагору і рушив
назад. Обидва поліціянти втиснулися поміж ґрати якоїсь огорожі.
Люпен пройшов перед ними. Пакунка в його руках тепер не було.
Коли він відійшов на якусь відстань, з-за рогу сусіднього будинку
вигулькнула якась тінь і ковзнула між дерев.
— Схоже, ще хтось стежить за ним, — тихо сказав Шолмс.
— Так, мені здається, коли ми йшли туди, я його вже бачив.
Полювання відновилося, але тепер, через наявність третього, діяти
стало важче. Люпен пішов тією ж дорогою, увійшов назад через
Тернські ворота і попрямував до будинку на площі Сен-Фердинан.
Консьєрж уже замикав двері, коли з’явився Ґанімар.
— Ви зараз його бачили?
— Так, саме гасив світло на сходах, коли він заходився відчиняти
двері.
— Із ним нікого?
— Нікого, навіть слуг нема... Він тут ніколи не обідає.
— А чорні сходи в будинку є?
— Ні.
 Ґанімар обернувся до Шолмса:
— Найпростіше зробити так — я постережу біля дверей Люпена,
поки ви сходите за комісаром поліції з вулиці Демур. Я зараз дам вам
до нього записку.
— А якщо він за цей час утече? — заперечив Шолмс.
— Але ж я тут!
— Сам на сам? Це буде нерівна боротьба.
— Не можемо ж ми силоміць увійти до його оселі, просто не маємо
права, надто ж серед ночі.
Шолмс стенув плечима.
— Коли ви спіймаєте Люпена, вам ніхто не дорікатиме за порушення
правил арешту. Велике диво опеньки! Ну давайте просто задзвонимо.
І побачимо, що станеться.
Вони піднялися на поверх. Ліворуч від сходів містилися двопільні
двері. Ґанімар подзвонив.
У відповідь ні звуку. Він знову натиснув на кнопку дзвінка. Нікого.
— Увійдемо, — прошепотів Шолмс.
— Авжеж, давайте.
Жоден із них, однак, не зрушив з місця. В останній момент
злякавшись, вони не наважувалися вжити рішучих дій. Здавалося
неможливим, щоб Арсен Люпен опинився тут, за цими тонкими
дверима, що не витримали би й удару кулаком. Обидва добре його
знали, цього диявола во плоті, аби припустити, що він так легко дасть
себе спіймати. Ні, ні, тисячу разів ні, його там уже не було. Мабуть,
устиг втекти, скориставшись потайним ходом у сусідній будинок, чи
пройшовши по дахах, чи ще якось, але зрозуміло одне — у них в руках
вкотре залишиться тільки його тінь.
Обидва здригнулися. Потойбіч дверей у тиші раптом ледь чутно
щось зашаруділо. І їм здалося, так, сумнівів бути не могло, він таки
тут, за цим тонким аркушем фанери, прислухається, намагаючись
дізнатися, що вони замишляють.
Що робити? Становище було відчайдушним. Попри всю
холоднокровність старих поліцейських лисів, обох охопило таке
хвилювання, що, здавалося, було чутно, як б’ються їхні серця.
Краєм ока Ґанімар запитливо глянув на Шолмса і тієї ж миті зі силою
грюкнув у двері кулаком.
 Почулися кроки, за дверима тепер уже ніхто вважав за потрібне
ховатися...
Ґанімар затрусив двері. Шолмс, виставивши плече, одним потужним
кидком вибив пілку, й обоє кинулися на штурм.
Але раптово завмерли на місці. Із сусідньої кімнати пролунав
постріл. За ним — другий, а потім звалилося на долівку тіло...
Увійшовши, вони побачили людину, яка лежала обличчям до
мармурового коминка. Остання конвульсія, і револьвер випав з його
руки.
Ґанімар нахилився й підняв голову померлого. З двох великих ран на
скроні та на щоці дзюрила кров, заливаючи обличчя.
— Його не впізнати, — прошепотів він.
— А бодай тобі! — вилаявся Шолмс. — Це не він.
— Звідки ви знаєте? Ви ж його навіть не оглянули.
— Ви що, думаєте, Арсен Люпен може накласти на себе руки? —
посміхнувся англієць.
— Але ж на вулиці ми його впізнали.
— Ми вирішили, що це він, адже нам так хотілося. Ця людина не
виходить нам з голови.
— Значить, це хтось із спільників.
— Спільники Арсена Люпена теж не здатні застрелитися.
— То хто ж він?
Вони взялись обшукувати труп. В одній із кишень Герлок Шолмс
виявив порожній гаманець, а в іншій Ґанімар знайшов кілька монет.
На білизні жодних міток, на одязі теж.
У валізах (великій і двох маленьких) — лише особисті речі. На
коминку — стос газет. Ґанімар розгорнув їх. У всіх йшлося про
крадіжку єврейської лампи.
За годину Ґанімар із Шолмсом вийшли на вулицю, так нічого й не
дізнавшись про загадкову людину, яка через їхнє вторгнення
вкоротила собі віку.
Хто він був такий? Чому наважився на самогубство? Який стосунок
мав до викрадення єврейської лампи? Хто стежив за ним уночі? Безліч
загадок, одна важча за іншу. Знову якісь таємниці...
Того дня Герлок Шолмс ліг спати в поганому гуморі. А коли
прокинувся, йому принесли таку телеграму:
 «Арсен Люпен має честь повідомити Вас про свою трагічну кончину
в особі пана Брессона і покірно просить взяти участь у кортежі,
панахиді й похороні, який відбудеться коштом держави у четвер, 25
червня».
 Розділ другий
— Бачите, старий, — казав Вільсону Шолмс, трясучи
«пневматичкою» Арсена Люпена, — найбільше мене в цій справі
дратує те, що я постійно відчуваю на собі погляд цього чортового
джентльмена. Від нього не може сховатися жодна моя найпотаємніша
думка. І виходить, що я — мов актор, дії котрого заздалегідь суворо
визначені. Я йду туди і говорю тільки тому, що так хоче якась вища
воля. Ви розумієте мене, Вільсоне?
Вільсон, звичайно ж, усе зрозумів би, якби не спав глибоким сном
людини, температура якої тримається між сорока та сорока одним
градусом. Але чув він чи ні, для Шолмса це не мало жодного значення.
— Потрібно закликати на допомогу всю мою енергію, мобілізувати
всі ресурси, — вів той далі, — щоб не впасти у відчай. Але, на щастя,
для такої людини, як я, всі ці удари — щонайбільше комарині укуси.
Вони навіть мене спонукають. Тільки-но вщухне біль від уколу і
затягнеться рана, завдана самолюбству, я кажу собі: «Веселися наразі,
лебедику. Одного разу ти сам себе викажеш». Тому що, Вільсоне, саме
Люпен, чи не так, своєю першою телеграмою і тим, що сказала з цього
приводу мала Анрієтта, сам видав мені секрет свого листування з
Алісою Демен! Не забувайте про це, старий друже.
Він, гучно тупаючи, ходив кімнатою, ризикуючи розбудити «старого
друга».
— Зрештою, справи не такі уже й погані, і якщо я ще не бачу чітко
перед собою дороги, то принаймні вже починаю орієнтуватися.
Насамперед займуся цим Брессоном. Ми з Ґанімаром призначили
зустріч на березі Сени, де Брессон кинув свій пакунок. Незабаром роль
цього пана цілком проясниться. Залишиться тільки закінчити партію
між мною і Алісою Демен. Цього разу противниця не дуже сильна,
правда ж, Вільсоне? Чи не здається вам, що невдовзі мені стане відома
вся фраза з букваря, а заразом і те, що означають літери «Е» та «К»?
Адже головна загадка — у них.
У цей час увійшла мадемуазель і, побачивши Шолмса, який
розмахував руками, м’яко зауважила:
 — Пане Шолмсе, доведеться вас налаяти, якщо розбудите хворого.
Погано з вашого боку його турбувати. Лікар приписав повний спокій.
Герлок, не кажучи ні слова, пильно дивився на неї, як і першого дня,
вражений її незрозумілим спокоєм.
— Що це ви так на мене дивитеся, пане Шолмсе? Нічого? Ні-ні...
Ви ж про щось подумали? Скажіть, прошу вас.
Запитуючи, вона підняла до нього світле обличчя. Все в ньому:
невинні очі, усміхнений рот — чекало на відповідь; дівчина подалася
вперед, скрижувавши руки на грудях, і мала такий простодушний
вигляд, що англієць навіть розлютився. Підійшовши до неї, він тихо
сказав:
— Брессон учора наклав на себе руки.
Вона повторила, ніби не розуміючи, про що йдеться:
— Брессон учора наклав на себе руки?
На обличчі її не позначилося нічого, не лягла жодна зморшка, яка
свідчила б про те, що вона намагається збрехати.
— Ви це знали, — зло сказав він, — інакше б принаймні здригнулися.
Так, ви сильніші, ніж я думав. Однак навіщо приховувати?
І, взявшись за буквар, що лежав на сусідньому столикові, він
розкрив його на порізаній сторінці.
— Можете ви мені сказати, в якому порядку треба розмістити
літери, котрих тут бракує, щоби дізнатися справжній зміст записки,
яку ви відправили Брессону за чотири дні до крадіжки єврейської
лампи?
— В якому порядку? Брессон? Крадіжка єврейської лампи?
Вона повільно повторювала те, що він сказав, ніби намагаючись
зрозуміти, у чому річ.
Він наполягав:
— Так. Ось літери, щи використали ви. Подивіться на цей аркуш. Що
ви хотіли передати Брессону?
— Використані літери... що хотіла передати...
І раптом весело засміялася.
— Ага, зрозуміла! Я — спільниця злодія! Якийсь пан Брессон забрав
єврейську лампу, а потім наклав на себе руки. А я його подруга! Ой, як
смішно!
 — До кого ж ви ходили учора ввечері на другий поверх будинку на
авеню Терн?
— До кого? Та до модистки, мадемуазель Ланже. А що, модистка і
мій друг Брессон — одна й та сама особа?
Шолмс мимоволі засумнівався. Можна вдати, щоб уневиннити себе,
зобразити жах, радість, занепокоєння, будь-які почуття, але
неможливо симулювати байдужість і вже аж ніяк не вдаси такий
щасливий і безтурботний сміх.
А проте він сказав:
— Останнє: чому ви підійшли до мене того вечора на Північному
вокзалі? Чому благали негайно поїхати, не втручатися в цю справу про
крадіжку лампи?
— О, ви дуже цікаві, мосьє Шолмсе, — так само природно засміялася
вона. — Доведеться вас покарати: ви нічого не дізнаєтесь і до того ж
посидьте біля ліжка хворого, поки я збігаю в аптеку. Треба терміново
забрати ліки. Я скоро буду.
І вийшла.
— Мене пошили в дурні, — пробурмотів Шолмс. — Я не тільки
нічого не досягнув од неї, але й виказав себе.
Він згадав справу про блакитний діамант і допит, який влаштував
Клотильді Дестанж. Адже з такою ж безтурботністю відповідала йому
і Білява жінка! Можливо, перед ним знову одна з тих істот, що, будучи
під захистом Арсена Люпена та під прямим його впливом, вміють
зберегти, навіть усвідомлюючи близьку небезпеку, просто
неймовірний спокій?
— Шолмс ... Шолмс ...
Підійшовши до ліжка, він нахилився над Вільсоном.
— Що з вами, старий друже? Щось болить?
Вільсон поворушив губами, але сказати нічого не зміг. Потім,
щосили напружуючись, усе-таки пробурмотів:
— Ні... Шолмсе... це не вона... не може бути, щоб вона...
— Що це ви там верзете? Кажу ж вам, це вона! Тільки перед лицем
створеного з ініціативи Арсена Люпена характеру жінки, котру він
вимуштрував та підучив, я міг заморочитись і вчинити так безглуздо...
Тепер їй відомо все, що я знаю про буквар... Можу посперечатися, що
не мине й години, як Люпен буде попереджений. І години не мине!
Що я кажу! Зараз же! Цей аптекар, терміновий рецепт... дурня!
І, вилетівши на вулицю, він швидко спустився по авеню Мессін, де
побачив, як мадемуазель заходить в аптеку. За десять хвилин вона
знову вийшла на авеню з флаконами та пляшкою, загорнутими у білий
папір. Але поки Аліса йшла назад, до неї причепився якийсь тип. Він
щось казав їй, знявши кепку з проханням, ніби канючив милостиню.
Зупинившись на хвилину, вона подала йому монету, а потім пішла
далі.
— Вона розмовляла з ним, — вирішив англієць.
Навіть не певний цього, але, радше, підкоряючись інтуїції, він
вирішив змінити тактику і, давши спокій дівчині, пішов слідом за
гаданим жебраком.
Так, один за одним, дійшли вони до площі Сен-Фердінан;
незнайомець довго тинявся навколо будинку Брессона, час од часу
поглядаючи на вікна другого поверху і спостерігаючи за людьми, які
входять до будинку.
Майже за годину він заліз на імперіал 12 трамвая, що прямував у Неї.
Шолмс пішов за ним і сів позаду, обіч якогось пана, обличчя котрого
не було видно через розгорнуту газету. Біля виїзду з міста газета
опустилася, Шолмс упізнав Ґанімара, а той шепнув йому на вухо,
вказуючи на типа:
— Це той, який вчора увечері йшов за Брессоном. Ось уже годину
вештається на майдані.
— Про Брессона нічого нового? — поцікавився Шолмс.
— Є, йому вранці сьогодні прийшов лист.
— Сьогодні вранці? Значить, його віднесли на пошту вчора, до того,
як дізналися про смерть Брессона.
— Точно. Він тепер у слідчого. Але я добре запам’ятав зміст: «Він не
йде на жодні угоди. Хоче все: перше, як і те, що було потім. Інакше
почне діяти». Підпису не було, — докинув Ґанімар. — Як бачите, ці
кілька рядків нам нічим не допоможуть.
— А я думаю зовсім інакше, пане Ґанімаре, ці кілька рядків, навпаки,
здаються мені дуже цікавими.
— І чому ж, боже мій?
 — Це стосується тільки мене, — з безцеремонністю, властивою його
стосункам із колегою, відповів Шолмс.
Трамвай зупинився на вулиці Шато. То була кінцева зупинка.
Чоловік зійшов і неквапливо рушив уперед.
Шолмс крокував так близько від нього, що Ґанімар навіть злякався:
— Якщо обернеться, то нам кінець.
— Тепер не обернеться.
— Звідки ви знаєте?
— Це спільник Арсена Люпена, і якщо він іде так, тримаючи руки
в кишенях, значить, по-перше, що відчуває за собою стеження, і, по-
друге, нічого не боїться.
— Але ж ми від нього лише за два кроки!
— Це нічого не означає, він може за хвилину прослизнути між
пальцями. Надто вже він у собі впевнений.
— Побачимо! Побачимо! Можливо, ви і не маєте слушності. Он там,
біля дверей кафе, двоє поліціянтів із велосипедами. Якщо я покличу їх
та підійду до цього типа, цікаво, як йому вдасться вислизнути?
— Той тип, здається, чхати хотів на ваші плани. Він сам іде до
поліцейських.
— От чорт! — вилаявся Ґанімар. — Який нахабник!
Той справді підійшов до поліціянтів тієї миті, коли вони вже сідали
на велосипеди. Перекинувшись із ними кількома словами, він раптом
скочив на третій велосипед, спертий на стіну кафе, і поїхав разом із
двома агентами.
Англієць захихотів.
— Що я казав? Раз, два, три — і нема! А з ким утік? З вашими
колегами, пане Ґанімаре! Нічого собі, вміє влаштовуватись той Арсен
Люпен! У нього на зарплатні ваші велосипедисти! Я ж сказав, що той
тип щось надто спокійний.
— Ну, а що ми могли зробити? — образився Ґанімар. — Добрі мені
смішки з чужої лемішки.
— Гаразд, гаразд, не гнівайтеся. Ще помстимось. А поки що нам
потрібна підмога.
— Фоленфан чекає мене наприкінці авеню Неї.
— Заберіть його та повертайтеся назад.
 Ґанімар пішов, а Шолмс вирушив слідом велосипедів: відбитки коліс
були добре видно на курній дорозі. Незабаром він помітив, що
жолобчасті відбитки вели до берега Сени, отже, всі троє завернули до
річки у тому місці, де вчора пройшов Брессон. Шолмс дійшов до
огорожі, за якою ховався вчора разом із Ґанімаром, і трохи далі
побачив, що сліди велосипедних коліс перетинаються. Отже, тут
зробили зупинку. Навпроти виднівся язичок землі, який випинався
в річку і на краю котрого хтось припнув старого човна.
Саме тут Брессон кинув, а точніше, впустив у воду свій пакунок.
Шолмс спустився по камінню до води і побачив, що берег тут вельми
положистий. А що місце було неглибоке, то він зрозумів, що легко
знайде пакунок... якщо ті троє його не випередили.
«Ні, ні, — подумав він, — вони б не встигли... бо ж минуло лише
хвилин п’ятнадцять... а все-таки, чому вони прийшли саме сюди?»
У човні сидів якийсь рибалка. Шолмс підійшов до нього:
— Ви тут не бачили трійцю на велосипедах?
Той заперечно похитав головою.
Англієць не вгавав:
— Ну, згадайте... троє чоловіків... Вони зупинилися за два кроки від
вас...
Рибалка взяв вудку під пахву, витягнув з кишені блокнот, щось
написав і, вирвавши сторінку, простягнув Шолмсу.
Англієць увесь затремтів. Несподівано на аркушику, що опинився
в його руці, він побачив літери, вирізані з букваря:
ІВЕДОПІВАЙД 237
Над річкою висіло важке сонце. Рибалка повернувся до свого
заняття, вкривши голову під широким дзвоном бриля. Склавши поруч
куртку і жилет, він уважно дивився на поплавок, який нерухомо
стирчав над водою.
Минула хвилина, ціла хвилина урочистої, моторошної тиші.
«Чи він це?» — подумки запитував Шолмс, охоплений якоюсь
болісною тривогою.
І раптом йому зазоріла думка:
«Він! Він! Тільки йому до снаги сидіти, навіть не здригнувшись од
занепокоєння, нітрохи не боячись того, що станеться... Та й кому ще
може бути відома історія з букварем? А йому все розповів посланець
Аліси».
Англієць раптом відчув, що його рука, його власна рука взялася за
ручку револьвера, очі встромилися у спину незнайомця, трохи нижче
потилиці. Достатньо лише одного руху, і настане розв’язка, життя
цього незвичайного авантурника перерветься найжалюгіднішим
чином.
Рибалка не рухався.
Шолмс, сповнений шаленого бажання вистрілити і поквитуватися з
покривдником, нервово стискав револьвер, водночас розуміючи весь
жах подібного протиприродного вчинку. Смерть буде безумовною. Все
буде скінчено.
«О, — подумав він, — хоч би встав, почав захищатися... А так, тим
гірше для нього... ще секунда... і стріляю...»
Раптові кроки змусили його обернутися. У супроводі двох
інспекторів до них підходив Ґанімар.
Тоді, змінивши рішення, він, розбігшись, стрибнув у човен,
причальний трос якого урвався через такий струс, насів на
супротивника і кинувся врукопаш. Обоє скотилися на дно човна.
— Подумаєш! — хрипів Люпен, відбиваючися. — Що ви збираєтесь
цим довести? Ну поб’є один з нас іншого, чого ми цим досягнемо? Ви
не знаєте, що робити зі мною, а я — з вами. Побилися два лисих за
гребінь...
Весла ковзнули на воду. Човен віднесло убік. З берега долинали
крики. А Люпен не вгавав:
— Що ж це таке? Ви що, геть розгубили тяму? Такі дурниці у вашому
віці! Адже великий уже хлопчик! Тьху, як негарно!
Йому вдалося вирватися.
Зневірившись, зважившись на крайній захід, Шолмс засунув руку
в кишеню. Але тут не втримався від прокляття: Люпен відібрав
револьвер.
Ставши навколішки, він спробував дістатися до весла, щоби
причалити до берега, але Люпен наліг на друге весло з явним наміром
відплисти подалі.
— Вийде... Не вийде, — торохтів, як вітряк, Люпен. — До речі, це не
має ніякого значення... У вас весло, але я спробую завадити вам ним
скористатися... І ви так само... Так і в житті, намагаєшся щось
зробити... але це безглуздо, адже, зрештою, все вирішує доля. ... Ну
ось... бачите... доля прихилилася до старого Люпена... Перемога! Течія
теж за мене!
Справді, човен почав відпливати.
— Побережіться! — крикнув Люпен.
Хтось із берега цілився з револьвера. Він пригнувся, пролунав
постріл, за ними злетіли бризки. Люпен розреготався.
— Хай простить мені Господь, це мій друг Ґанімар! Погано робите,
Ґанімаре! Ви не маєте права стріляти, крім як у разі необхідної
оборони. Значить, бідолашний Арсен так розлютив вас, що ви й про
обов’язок забули? Ну, треба ж, знову починає! Нещасний, ви ж
влучите у мого дорогого метра!
Уставши в човні на повен зріст, загороджуючи собою Шолмса, він
повернувся обличчям до Ґанімара.
— Ось так! Тепер я спокійний! Цільтеся сюди, Ґанімаре, в саме
серце!.. Вище... Лівіше... Не влучив... От макуха ... Ще раз? Та не
тремтіть, Ґанімаре! Давайте за командою... холоднокровно... Один,
два, три, вогонь! Не влучив! От чорт, вам що, замість револьверів
видають дитячі іграшки?
Витягнувши довгий, важкий і плаский револьвер, він, не цілячись,
вистрілив.
Інспектор схопився за капелюх: куля пробила в ньому дірку.
— Що скажете, Ґанімаре? Ага! Оце зробили на совість! Зніміть
капелюхи, панове, це зброя мого шляхетного друга, метра Герлока
Шолмса!
І одним рухом викинув револьвер попід ноги Ґанімарові.
Шолмс не міг не усміхнутися і не захопитися ним. Життя в ньому
буяло. Яка юна, безпосередня життєрадісність! Він так бавився!
Можна було подумати, що відчуття небезпеки давало йому справді
фізичну втіху. Для цієї людини в житті не було іншої мети, аніж
невпинний пошук пригод, з яких він завжди намагався вийти
переможцем.
Проте на обох берегах уже почав збиратися натовп, люди Ґанімара і
він сам не зводили очей з човна, який гойдався на хвилях і який
лельом-полельом забирала течія. Арешт Люпена був неминучим.
 — Зізнайтеся, метре, — обернувся до англійця Люпен, — ви не
поступилися б своїм місцем навіть за все золото Трансваалю 13! Адже
ви перебуваєте в першому ряду глядацьких місць! Проте спочатку і
насамперед — пролог... потім з ходу перескочимо на п’ятий акт: пошук
чи втеча Арсена Люпена. Отже, мій дорогий метре, дозвольте
поставити вам одне запитання, благаю, щоб уникнути недомовок,
відповісти тільки так чи ні. Відмовтеся від цієї справи. Ще не все
втрачено, і мені вдасться виправити шкоду, що ви заподіяли. Згодом
уже нічого зробити не зможу. Тож домовилися?
— Ні.
Люпен скривився. Видно було, як дратувала його подібна завзятість.
Але він не здавався.
— І все-таки я наполягаю. Це потрібно радше для вас, ніж для мене,
адже, певен, ви згодом пошкодуєте про те, що вплуталися в цю
справу. Востаннє: так чи ні?
— Ні.
Люпен став навпочіпки, підняв одну з дощок на дні човна і почав
щось там робити — Шолмс так і не збагнув, що ж саме. Потім француз
підвівся й, сівши поруч із детективом, завів розмову:
— Мені здається, метре, що обидва ми з’явилися на цих берегах з
однією метою: виловити предмет, якого позбувся Брессон. Зі свого
боку, я призначив тут зустріч кільком друзям і збирався, як свідчить
мій костюм, зробити невелике занурення в глибини Сени. Але цього
моменту друзі попередили мене про вашу появу.
Скажу вам по секрету, я не надто здивувався, позаяк був у курсі,
наважуся доповісти, кожного кроку вашого розслідування. Це було
так просто! Тільки-но на вулиці Мюрільйо відбувається що-небудь
бодай трохи для мене цікаве, — відразу телефонний дзвінок — і я все
знаю. Ви, звичайно, розумієте, що за подібних умов...
Він замовк. Відірвана дошка піднялася, а довкола неї били
фонтанчики води.
— Хай йому ворог! Сам не знаю, як це вийшло, але є всі підстави
вважати, що в днищі цієї старої посудини виникла теча. Вам не
страшно, метре?
Шолмс знизав плечима, а Люпен продовжував:
 — Ви, звичайно, розумієте, що в подібних умовах, знаючи
заздалегідь, що ви шукаєте нагоди зі мною битися, тим більше
шалено, бо я зі свого боку намагався бою уникнути, мені дуже
приємно вступити з вами в гру, результат якої вирішено наперед, адже
у мене на руках усі козирі. І я вирішив надати нашому поєдинкові
якнайширшого розголосу, щоб усі дізналися про вашу поразку і
в майбутньому якась графиня де Крозон або інший барон д’Імблеваль
не відчували спокуси розраховувати на вашу допомогу в боротьбі зі
мною. Не вбачайте, втім, у цьому, дорогий метре...
Він знову осікся і, приставивши долоню козирком до чола, взявся
оглядати околиці.
— А біс їм у гомілку! Вони найняли чудове судно, справжній
військовий корабель, і тепер налягли на весла. Ще п’ять хвилин підуть
на абордаж, тоді я пропав. Пане Шолмсе, дозвольте дати вам одну
пораду: кидайтеся на мене, зв’яжіть і видайте владі моєї країни. Ну як,
підходить така програма? Хіба що до того часу ми зазнаємо
кораблетрощі, у такому разі залишається тільки підготувати наші
заповіти. То що ви про це думаєте?
Погляди їхні зустрілися. Шолмсу нарешті стало зрозуміло, що зробив
Люпен: він пробив у днищі дірку. Вода знай прибувала.
Ось вона дійшла до підошов їхніх черевиків. Покрила й ноги, але
обоє так і не зрушили з місця.
Коли води вже було по кісточки, англієць схопив кисет і, скрутивши
цигарку, закурив.
А Люпен усе говорив:
— І не вбачайте в цьому, мій любий метре, щось інше, ніж визнання
власної неспроможності порівняно з вами. Саме схиляючись перед
вами, я обираю лише ті битви, перемога в яких мені забезпечена,
уникаючи інших, які можуть статися в невигідних умовах.
Висловлюючи занепокоєння і бажаючи усунути Шолмса з мого шляху,
я тим самим визнаю, що ви — єдиний противник, якого слід боятись.
Усе це, любий метре, я хотів вам сказати, бо ж доля надала мені честь
зустрітися з вами. Шкодую лише про одне: про те, що наша бесіда
відбувається в той час, як обидва ми приймаємо ванну для ніг!
У всьому цьому якось бракує урочистості, еге ж? Та що там ванна для
ніг! Сидяча, якщо хочете!
 Справді, вода вже досягла лави, на якій вони сиділи. Човен
занурювався дедалі більше.
Шолмс, незворушно покурюючи цигарку, здавалося, повністю
поринув у споглядання небосхилу. Нізащо на світі перед цією
людиною, яка живе в постійній небезпеці, оточеною злим натовпом,
переслідуваною хмарою поліціянтів, і попри це, щонайменше, увесь
час у доброму гуморі, нізащо на світі він не погодився б виказати
бодай найменшу метушливість.
«Подумаєш! — своїм виглядом ніби заявляли обоє. — Чи варто
хвилюватися через такі дрібниці? Адже щодня у річці хтось тоне! Хіба
це можна вважати подією, вартою уваги?» Тож один балакав, другий
мріяв, і під удаваною безтурботністю вгадувалася неабияка гордість
обох, і жоден нею не поступався іншому.
Ще хвилина, і вони підуть на дно.
— Головне, — мовив Люпен, — дізнатися, чи потонемо ми до або
після прибуття поліцейських чемпіонів. У цьому вся річ. Тому що
питання про те, чи зазнаємо ми кораблетрощі, відпало само собою.
Метре, настає урочиста хвилина заповіту. Я залишаю все, що маю,
Герлокові Шолмсу, громадянинові Англії, і доручаю... Боже свідче, як
же вони поспішають, наші поліцейські чемпіони! Ну й молодці!
Приємно подивитись. Яка точність ударів веслами! А, то це ви, капрал
Фоленфан? Браво! Ідея найняти військовий корабель просто чудова. Я
змовлю про вас добре слово перед начальством, капрал Фоленфан.
Бажаєте медаль? Гаразд. Вона вже у вас у кишені. А де ваш товариш
Дьєзі? На лівому березі, еге ж, зі сотнею тубільців? Це для того, аби,
якщо мені вдасться врятуватися, мене підібрали б ліворуч Дьєзі та
його тубільці, а праворуч Ґанімар разом із населенням Неї. Нічого
собі, дилема.
Човен загойдало. Раптом він закрутився так, що Шолмсу довелося
вхопитися за кочет.
— Метре, — попросив Люпен, — благаю, зніміть куртку. Так вам
буде зручніше плисти. Ні? Не хочете? Ну, тоді я одягну свою.
І, натягнувши куртку, застебнувшись, як Шолмс, на всі ґудзики, він
зітхнув:
— От уже важка людина! Як прикро, що ви вперто лізете у справу...
в якій, звичайно, покажете всі свої здібності, та дарма! Слово честі,
просто марнуєте такий геніальний розум!
— Пане Люпене, — порушивши нарешті мовчання, промовив
Шолмс, — ви забагато балакаєте і нерідко хибуєте на чималий
надлишок довірливості й легковажності.
— Суворий закид.
— Через це, самі того не знаючи, ви тільки-но відкрили мені те, про
що я досі не міг здогадатися.
— Як! Ви хотіли про щось здогадатися і нічого мені не сказали?
— Мені ніхто не потрібен. Не мине й три години, як я звірюся панові
й пані д’Імблеваль з вашою таємницею. Ось моя єдина відповідь...
Закінчити він не встиг. Човен миттю пірнув, захоплюючи під воду
обох. І за мить виринув, перекинувшись дном догори. З обох берегів
пролунали крики, потім запала тривожна тиша, і раптом знову крики:
один із потопельників з’явився над водою.
То був Герлок Шолмс.
Чудовий плавець, він наввимашки поплив до шлюпки Фоленфана.
— Сміливіше, пане Шолмсе! — прокричав капрал. — Ми тут...
зберіться на силах... потім ми самі ним займемося... він у нас у руках...
ну ж бо... ще трохи, пане Шолмсе, тримайте мотузку.
Англієць схопився за канат, який йому кинули.
Але поки Шолмс залазив на борт, позаду його гукнули:
— Таємницю, чорт забирай, так, дорогий метре, ви їм відкриєте. Я
навіть здивований, як це ви й досі не здогадалися... Ну і що з цього?
Чим це допоможе? Адже саме тоді ви й програєте бій.
Верхи на дні перевернутого човна, на яке він щойно піднявся,
а тепер влаштувавшись зручніше, Арсен Люпен відновив свою
промову, урочисто розмахуючи руками, наче сподівався ще
переконати супротивника.
— Зрозумійте ж, мій любий метре, тут нічого не вдієш...
нічогісінько... Загналися ви на слизьке...
Фоленфан вирішив закликати його до порядку:
— Здавайтеся, Люпене.
— Ви — грубіян, капрале Фоленфане, перебили мене на півслові. Так
я казав...
— Здавайтеся, Люпене.
 — Але, чорт забирай, капрале Фоленфане, люди здаються, коли вони
в небезпеці. Не будете ж ви стверджувати, що я наражаюся хоча б на
мінімальну небезпеку?
— Востаннє, Люпене, кажу вам: здайтеся.
— Капрале Фоленфане, ви ж не збираєтеся мене вбивати, ну хіба що
поранити... Адже ви так боїтеся, що я втечу. А якщо рана випадково
виявиться смертельною? Ні, ви тільки подумайте, які у вас будуть
докори серця! Отруєна старість...
Пролунав постріл.
Люпен захитався, вхопився на мить за уламок човна і, випустивши
його з рук, зник під водою.
Дійшло до всіх цих подій о третій дня. Рівно о шостій, як і обіцяв,
Герлок Шолмс у позичених в одного шинкаря з Неї занадто коротких
штанах і вузькій куртці, у кепці на голові та фланелевій сорочці зі
шовковим шнуром увійшов у будуар на вулиці Мюрільйо, попросивши
переказати панові й пані д’Імблевалям, що хоче з ними поговорити.
Коли ті увійшли, він ходив по кімнаті з кутка в куток. У своєму
дивному вбранні Шолмс мав такий кумедний вигляд, що обидва мало
не розреготалися. Зігнувшись те про щось задумавшись, він, як
автомат, крокував од вікна до дверей, потім од дверей до вікна,
щоразу роблячи однакову кількість кроків і повертаючись лише в один
бік.
Раптом зупинившись, Шолмс узявся за якусь дрібничку, машинально
покрутив її в руках і, поставивши на місце, знову заходив.
Підійшовши нарешті до них, він запитав:
— Мадемуазель тут?
— Авжеж, у саду з дітьми.
— Пане бароне, оскільки на нас чекає остаточне з’ясування, мені
хотілося б, щоб при розмові була присутня мадемуазель Демен.
— То ви все ще...
— Трохи терпіння, мосьє. З фактів, які я викладу вам із
максимальною точністю, легко буде виявити істину.
— Гаразд. Сюзанно, будь ласка...
Мадам д’Імблеваль швидко вийшла і майже відразу повернулася
в супроводі Аліси Демен. Мадемуазель, трохи блідіша, ніж звичайно,
залишилася стояти біля столу, навіть не запитавши, навіщо її
покликали.
Шолмс, здавалося, її не помічав і, різко обернувшись до пана
д’Імблеваля, тоном, що не допускає заперечень, проказав:
— Після кількаденного розслідування, під час якого, зізнаюся, мені
доводилося не раз змінювати свої погляди, все ж таки повторю те, що
казав вам першого дня: єврейську лампу вкрав той, хто живе в цьому
будинку.
— Його ім’я?
— Воно мені відоме.
— А докази?
— Їх буде цілком достатньо, щоб змусити винуватця зізнатися.
— Тільки зізнання мало. Потрібно ще, аби він повернув нам...
— Єврейську лампу? Вона у мене.
— А опалеве кольє? А табакерка?
— І опалеве кольє, і табакерка, коротше кажучи, все, що вкрали
у вас вдруге, у мене.
Шолмс так любив театральні прийоми, обожнюючи сухо та офіційно
оголошувати про свої перемоги.
І справді, барон та його дружина, здавалося, завмерли серцями від
подиву. Вони дивилися на Герлока з мовчазною цікавістю, і це було
для нього найкращим визнанням заслуг.
Отже, він у всіх подробицях узявся викладати те, що зробив за
минулі три дні. Розповів, як знайшов буквар, написав на папері слово,
що вийшло з вирізаних літер, розповів про похід Брессона до берегів
Сени та про самогубство цього шукача пригод і, нарешті, перейшов до
опису своєї битви з Люпеном, потоплення човна й зникнення самого
Люпена.
Коли він закінчив говорити, барон тихо сказав:
— Залишається лише назвати ім’я винуватця. Кого ж ви
звинувачуєте?
— Я звинувачую людину, яка вирізала літери з цієї азбуки, яка за
допомогою цих літер контактувала з Арсеном Люпеном.
— А як ви дізналися, що контактувала вона саме з Люпеном?
— Сам Арсен Люпен мені сказав.
 Він простяг баронові мокрий зім’ятий папірець. Це був той самий
аркушик, який Люпен у човні вирвав зі свого блокнота, написавши на
ньому таємниче слово.
— Зауважте, — самовдоволено додав Шолмс, — ніхто не змушував
його давати мені цей аркушик і таким чином себе виказувати. З його
боку це було звичайне дитинство, і мені воно допомогло.
— Вам допомогло... — здивовано зауважив барон. — Але мені не
зрозуміло чим...
Шолмс узяв олівець і переписав літери та цифри:
ІВЕОДОПІТВАЙД 237
— Ну і що? — не зрозумів пан д’Імблеваль. — Це слово ви вже нам
показували раніше.
— Ні. Якби ви вдивилися добре, то відразу побачили б, як побачив я,
що це слово відрізняється від того, що вам показував я.
— Чому ж?
— У ньому на дві літери більше, зайві «О» та «Т».
— Справді, а я й не помітив.
— Тепер об’єднайте літери, що залишилися після того, як ми
складемо слово «відповідайте», і ви матимете одне-єдине слово: «еко».
— А що це означає?
— Означає воно «Еко де Франс», тобто газета Люпена, його
офіційний орган, де він завжди друкує свої «комюніке». «Відповідайте
в «Еко де Франс», розділ оголошень, номер 237». Ось розгадка, яку я
так довго шукав. Люпен мені люб’язно її надав. А сьогодні я щойно
був у редакції «Еко де Франс».
— І що ви там знайшли?
— Знайшов докладний опис історії стосунків між Люпеном та його
спільницею.
Шолмс розклав на столі сім газет, розкритих на четвертій сторінці.
У кожній було виділено по рядку.
1. АРС. ЛЮП. Жінка благ. про зах. 540.
2. 540. Чекаю пояснень. А. Л.
3. А. Л. У вл. ворога. Гину.
4. 540. Напишіть адресу. Проведу слідство.
5. А. Л. Мюрільйо.
 6. 540. Парк третя година. Фіалки.
7. 237. Згоден суб. Буду неділ. вран. парк.
— І ви називаєте це докладним описом? — вигукнув пан
д’Імблеваль.
— Так, на бога, звичайно, і ви самі, глянувши уважніше, теж усе
зрозумієте. По-перше, жінка, яка підписується числом 540, благає
Арсена Люпена про захист, потім Люпен відповідає проханням дати
пояснення. Жінка відповідає, що перебуває у владі ворога, поза
сумнівом, Брессона. Вона загине, якщо їй не допоможуть.
Недовірливий Люпен наразі не наважується зв’язатися з
незнайомкою, він просить дати адресу та пропонує провести слідство.
Жінка сумнівається аж чотири дні — погляньте на дати, — але,
зрештою, спонукувана обставинами, налякана погрозами Брессона,
повідомляє назву вулиці, Мюрільйо. Наступного дня Арсен Люпен
оголошує, що о третій годині буде в парку Монсо і просить
незнайомку як умовний знак тримати в руках букетик фіалок. Потім
листування на вісім днів уривається. Арсенові Люпену та жінці нема
потреби контактувати через газету, бо ж вони зустрічаються або
листуються безпосередньо. Обоє підготували такий план: щоб
задовольнити Брессона, жінка має викрасти єврейську лампу.
Залишається тільки призначити день. Жінка, яка з оглядом
користується листами, складеними з вирізаних і наклеєних слів,
вирішує влаштувати усе в суботу і додає: «Відповідайте Еко — 237».
Люпен пише, що погоджується і буде в неділю вранці у парку. Отже,
уночі зі суботи на неділю було здійснено крадіжку.
— Справді, все сходиться, — визнав барон, — тепер усе зрозуміло.
— Загалом лампу вкрали, — продовжив Шолмс. — Жінка вранці
в неділю йде до парку, розповідає Люпенові, як усе сталося, і відносить
Брессонові єврейську лампу. Все йде так, як передбачав Люпен.
Поліціянти, спантеличені розчиненим вікном, чотирма ямками на
землі та подряпинами на огорожі, відразу ж схиляються до версії про
крадіжку зі зломом. Жінка може бути спокійна.
— Добре, — сказав барон, — я пристаю на ваше таке логічне
пояснення. Але друга крадіжка...
 — Другу крадіжку потягнула за собою перша. Що в газетах докладно
описано, як викрали єврейську лампу, то в когось виникла думка
повторити пограбування, аби забрати те, що залишилося. Цього разу
відбулося не інсценування, а справжня крадіжка, зі справжнім
зломом, драбиною та всім іншим.
— Звичайно, Люпен...
— Ні. Люпен не чинитиме так нерозумно. І Люпен ніколи не
стрілятиме в людей просто так.
— То хто це був?
— Звичайно, Брессон. Він заліз до вас без відома жінки, яку
шантажував. Саме з Брессоном я і зіткнувся тут, його переслідував. Це
він поранив мого бідолашного Вільсона.
— А ви певні?
— Цілком. Один із спільників Брессона написав йому вчора, ще до
самогубства, листа, що підтверджує перемовини між цим спільником і
Люпеном щодо повернення всіх речей, викрадених з вашого будинку.
Люпен вимагав усе, «перше», тобто єврейську лампу, «як і те, що було
потім». Люпен же й організував стеження за Брессоном. Коли той
учора ввечері ходив на берег Сени, разом із нами за ним спостерігав і
його клеврет 14.
— А що було робити Брессонові на березі?
— Попереджений про перебіг мого слідства...
— Хто це зробив?
— Та ж таки жінка, яка справедливо побоювалася, що пошуки
єврейської лампи врешті-решт розкриють її секрет... Отже,
попереджений Брессон зв’язав усі компрометовні для нього речі
в один пакунок і закинув у те місце, звідки потім, коли минеться
небезпека, можна було б його забрати. Але дорогою назад, коли його
переслідували Ґанімар і я, він злякався, а позаяк, мабуть, мав на
совісті й інші гріхи, то збився з плигу і вкоротив собі віку.
— А що було в пакунку?
— Єврейська лампа та інші ваші дрібнички.
— Ви ж казали, що вони у вас...
— Відразу після зникнення Люпена я вирішив скористатися тим, що
він змусив мене викупатись, і наказав веслувати до місця, яке ввечері
обрав Брессон, а там якраз і виявив загорнуті в ганчір’я та церату
вкрадені у вас речі. Ось вони на цьому столі.
Не кажучи ні слова, барон розрізав мотузки і, роздерши мокрі
ганчірки, витягнув лампу з пакунка. Відгвинтивши шрубку під
підставкою, він, повертаючи обома руками половинки посудини,
розкрив її і вийняв звідти золоту химеру, прикрашену рубінами і
смарагдами.
Вона була ціла.
У всій цій на вигляд звичайній бесіді, що полягала у простому
викладі фактів, було щось трагічне, жахливе. У кожному слові Шолмса
прозирало категоричне, пряме й незаперечне звинувачення на адресу
мадемуазель. А сама Аліса Демен затялася й гордо мовчала.
Увесь тривалий час, поки нанизувалися на невидиму нитку жорстокі
докази, жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, а в безтурботному
ясному погляді не промайнуло й тіні тривоги або страху. Що вона
думала? І головне, що збиралася сказати тієї урочистої хвилини, коли
доведеться відповідати, захищатись? Як розірвати залізне кільце, в яке
так спритно затиснув її Герлок Шолмс?
Пробігла година, але дівчина німувала й далі.
— Скажіть! Ну скажіть бодай щось! — вигукнув пан д’Імблеваль.
Але вона мовчала.
Він наполягав:
— Бодай слово на своє виправдання... Лише обуртесь — я повірю
вам...
Але вона не промовила жодного слова.
Барон пробігся кімнатою, повернувся назад, забігав знову і
звернувся до Шолмса:
— Ні і ні, мосьє! Не можу повірити, що це так! Такий злочин
неможливий! Він суперечить усьому, що я знаю, що бачу вже цілий
рік.
Він поклав руку англійцю на плече.
— А ви самі, мосьє, ви цілком і сповна певні в тому, що не
помиляєтеся?
Шолмс зніяковів, ніби його заскочили зненацька, а він тим часом
іще не мав певної думки. Проте з усмішкою відповів:
 — Тільки та особа, яку я звинувачую, могла, завдяки становищу, на
якому вона перебуває у вашому домі, знати, яка коштовність захована
в єврейській лампі.
— Не хочу, не хочу вірити, — шепотів барон.
— Запитайте в неї самої.
Справді, це був останній засіб, і, хоча він сліпо довіряв дівчині, тепер
уже не можна було не змиритися з очевидністю.
Підійшовши до неї, барон заглянув Алісі у вічі:
— Це ви зробили, мадемуазель? Ви взяли коштовність? Ви
листувалися з Арсеном Люпеном та інсценували крадіжку?
— Так, я, — відказала вона, не опускаючи голови. На обличчі
дівчини не відбилося ні збентеження, ні сорому.
— Не може бути, — прошепотів пан д’Імблеваль. — Ніколи не міг би
подумати... Ви — остання, кого можна було б запідозрити... Як же вам
це вдалося, нещасна?
— Я зробила так, як розповів пан Шолмс, — відказала вона. — Уночі
зі суботи на неділю спустилася в будуар, взяла лампу, а вранці...
віднесла її тій людині.
— Ні, що ви, — заперечив барон. — Це неможливо.
— Неможливо? Чому?
— Бо вранці, коли я вийшов, двері будуара були зачинені на гачок.
Вона зашарілася, ні в сих ні в тих, і глянула на Шолмса, ніби
питаючи в нього поради.
А той був вражений не так зауваженням барона, як збентеженням
Аліси Демен. Їй що, нема чого сказати у відповідь? Значить, зізнання,
що підтверджувало пояснення крадіжки єврейської лампи, яке дав їм
Шолмс, було помилковим, якщо могло зруйнуватися від такого
незначного заперечення?
А барон знай наполягав:
— Ці двері були зачинені. Я стверджую, що гачок був накинутий
саме так, як це роблю щодня ввечері. Якби ви, як кажете, пройшли
через ці двері, хтось зсередини мав би вам відчинити, з будуару чи зі
спальні. Але ні там, ні там нікого не було... крім мене та моєї дружини.
Шолмс раптом зігнувся, закривши обличчя руками, щоб ніхто не
помітив, як він почервонів. Наче промайнув якийсь яскравий спалах,
котрий засліпив його. Йому раптово стало ніяково. Вмить усе стало
ясно, так, щойно заходить день, разом прибирають чіткі контури
предмети, що бовваніли в темряві.
Аліса Демен була невинна. У цьому й полягала тверда, очевидна
правда. Ось чому з першого дня, тільки-но Шолмс почав вибудовувати
проти дівчини жахливе звинувачення, він відчував якусь незручність.
Тепер усе ставало зрозумілим. Він знав. Достатньо одного лише руху, і
він одразу отримає незаперечний доказ.
Шолмс підняв голову і, з хвилину побарившись, обернувся і глянув
на мадам д’Імблеваль.
Вона була бліда тією незвичною блідістю, що заливає обличчя
в найжорстокіші хвилини людського життя. Руки, які вона намагалася
кудись сховати, ледь помітно тремтіли.
«Ще мить, — подумав Шолмс, — і вона себе викаже».
Тоді він став між нею і чоловіком, охоплений бажанням відвести
страшну небезпеку, яка з його вини загрожувала цьому подружжю.
Але, глянувши на барона, весь здригнувся. Те ж раптове осяяння, яке
засліпило його хвилину тому, читалося тепер на обличчі пана
д’Імблеваля. Мозок його працював у тому самому напрямку. Він,
своєю чергою, теж почав розуміти! Він усе зрозумів...
У відчаї Аліса Демен спробувала боротися з очевидною істиною:
— Ви маєте рацію, мосьє, я просто забула... справді, я входила не
тут... Я пройшла через вестибюль, потім садом і за допомогою
драбини...
Найбільша самовідданість! Але вона була вже марна. Слова звучали
нещиро, голос був нетвердий, і погляд цієї милої істоти втратив
ясність та щирість. Убита, вона опустила очі.
Настало жахливе мовчання. Пані д’Імблеваль чекала, біла як крейда,
заціпенівши від жаху та тривоги. Барон, здавалося, досі боровся зі
собою, не наважуючись повірити у крах свого щастя.
Нарешті він пробурмотів:
— Говори!.. Поясни...
— Мені нічого сказати тобі, мій бідолашний друже, — сказала жінка
дуже тихо, й обличчя її спотворив біль.
— Але тоді... мадемуазель...
— Мадемуазель мене врятувала... з відданості... коханню... Вона
звела наклеп на себе...
 — Врятувала від чого? Від кого?
— Від цієї людини.
— Від Брессона?
— Так, це мені він погрожував... Я познайомилася з ним у однієї
подруги... і була така дурна, що його послухала... О, нічого такого, що
ти не міг би пробачити... але було два листи... ти їх побачиш... я
викупила їх... ти знаєш як... О, зглянься наді мною... я так страждала!
— Ти! Ти, Сюзанно!
Він підняв кулаки, немов був ладен її ударити, вбити. Але тієї ж миті
руки його опустилися, і він знову прошепотів:
— Ти, Сюзанно! Ти!.. Чи це можливо?
Затинаючись, вона заходилася розповідати звичайну сумну історію,
свою пригоду, а потім пробудження від ілюзій, мерзенність
шантажиста, гризоти сумління, шалену тривогу, сказала і про
прекрасну поведінку Аліси, як дівчина, здогадавшись про біду
господині, написала про неї Люпенові та влаштувала цю крадіжку,
щоб врятувати її з пазурів Брессона.
— Ти, Сюзанно, ти... — тільки й міг повторювати пан д’Імблеваль,
убитий, зігнувшись навпіл, наче від удару. — Як ти могла?
Увечері того ж дня пароплав «Місто Лондон», який курсує між Кале
та Дувром, тихо ковзав нерушним плесом води. Темна ніч випала
спокійною. Угорі, над кораблем у небі тихо-мирно пливли хмари,
а навколо легкі клуби туману відділяли його від неозорого простору,
яким ширилося бліде світло місяця та зірок.
Більшість пасажирів повернулися до кают і салонів. Тільки деякі,
найстійкіші, далі проходжувалися палубою або дрімали у глибоких
шезлонгах, накрившись товстими ковдрами. То тут, то там час од часу
блимав вогник сигари, а тихий подих вітерцю доносив шепіт голосів,
які не наважувалися в урочистій тиші заговорити голосно.
Один із пасажирів, який походжав широкими кроками вздовж
бортових сіток, зупинився біля дами, котра розтяглася в шезлонгу,
придивився і, помітивши, що вона ворушиться, тихо сказав:
— Я думав, що ви спите, мадемуазель Алісо.
— Ні, ні, пане Шолмсе, зовсім не хочеться спати. Я думаю.
— Про що? Чи не буде нескромним поставити вам таке запитання?
 — Я думала про пані д’Імблеваль. Мабуть, їй так сумно. Життя її
розбите.
— Ні, що ви, — заперечив детектив. — Її вина не з тих, що їх не
прощають. Пан д’Імблеваль забуде про цю слабкість. Коли ми йшли,
він уже дивився на неї менш суворо.
— Може... Але буде це так не скоро... а вона мучиться.
— Ви її дуже любите?
— Дуже. Це й дало мені сили посміхатися, коли я тремтіла від
страху, дивитися вам просто у вічі, коли краще було б відвести погляд.
— Жалієте, що доводиться її покидати?
— Дуже жалію. Адже я не маю ні рідних, ані друзів. У мене була
лише вона.
— У вас іще будуть друзі, — зворушений її горем, мовив Шолмс. —
Обіцяю вам. У мене є зв’язки... вплив... запевняю вас, ви не
жалітимете за тим, що мали.
— Може, та пані д’Імблеваль уже там не буде...
Більше вони нічого не говорили. Герлок Шолмс зробив ще два-три
кола по палубі, а потім сів біля своєї супутниці.
Заслона туману поволі розвіювалася, хмари в небі розступилися.
Засяяли зірки.
Шолмс витягнув з кишені плаща люльку, набив її і спробував
чиркнути сірником. Але один за одним усі чотири сірники погасли, й
він так і не зміг прикурити. Сірники закінчилися. Довелося йому
встати і звернутися до пана, який сидів поруч:
— Чи не знайдеться у вас вогника?
Той вийняв коробку, чиркнув. Затанцював язичок вогню. У світлі
його Шолмс упізнав Арсена Люпена.
Якби англійцю вдалося втриматися і не зробити непримітного руху,
не відступити трохи, Люпен міг би подумати, що Шолмсу заздалегідь
було відомо про його присутність на борту, та сищик чудово панував
над собою і з найприроднішим виглядом простягнув противникові
руку:
— Як завжди, добре маєтеся, пане Люпене?
— Браво! — вигукнув той, захоплюючись подібним самовладанням.
— Браво? Чому?
 — Як чому? Я раптом, подібно до примари, з’являюся перед вами,
після того як ви на власні очі бачили моє падіння в Сену, а ви з
гордості, я навіть сказав би, істинно британської, незвичайної гордості,
якимось дивом змогли ні словом, ані жестом не висловити свого
здивування. Їй-бо, повторюю, браво, це чудесно!
— Це не чудесно. Спостерігаючи ваше падіння з човна, я відразу
побачив, що ви це зробили навмисно, і куля капрала вас навіть не
зачепила.
— І все-таки поїхали, навіть не довідавшись, що зі мною сталося?
— Що з вами сталося? Я й так це знав. П’ятсот людей за кілометр
вартували на обох берегах. І якби ви уникнули смерті, то неминуче
попалися б їм у пазурі.
— І все-таки я тут.
— Пане Люпене, у світі є лише двоє людей, маючи справу з якими, я
не здивуюся нічому. По-перше, це я, а по-друге, ви.
Вони замирилися.
І якщо Шолмс, намисляючи щось проти Арсена Люпена, незмінно
зазнавав поразки, якщо Люпен і далі залишався надзвичайним
ворогом, від упіймання якого слід було остаточно відмовитись, коли з
усіх битв йому щоразу вдавалося вийти переможцем, то англієць,
однак, через свою чудову наполегливість зміг відшукати єврейську
лампу, а ще раніше — блакитний діамант. Можливо, цього разу
результати виявилися менш блискучими, надто з погляду широкої
публіки, адже Шолмсу довелося приховати обставини, за яких було
знайдено єврейську лампу, й заявити, що йому невідоме ім’я
викрадача. Але в поєдинку двох людей, Люпена та Шолмса, детектива
і вломника, годі було з упевненістю визначити, хто переможець, а хто
переможений. Кожен із них однаково міг претендувати на перемогу.
І ось вони люб’язно розмовляли, як вороги, котрі склали зброю,
віддаючи належне одне одному.
На прохання Шолмса Люпен розповів про свою втечу.
— Якщо це можна назвати втечею, — докинув він. — Усе було так
просто! Мої друзі були напоготові, адже ми домовилися зустрітися,
щоби спробувати виловити єврейську лампу. Так ось, чималих пів
години просидівши під перекинутим човном, я скористався нагодою,
коли Фоленфан зі своїми людьми вирушили шукати мій труп біля
берегів, і вибрався на поверхню. Друзям залишалося тільки підібрати
мене, поминаючи на моторовому човні, й заховатися на очах
у здивованих п’ятисот глядачів, Ґанімара і Фоленфана.
— Гарно, нічого не скажеш, — схвалив Шолмс. — Справжня удача!
А що ви збираєтеся робити в Англії?
— Залагодити деякі справи з оплатою рахунків... геть забув, а як там
пан д’Імблеваль?
— Тепер він знає усе.
— Ах, любий метре, що я вам казав? Зло вже не виправиш. Чи не
краще було б дозволити мені діяти на свій розсуд? Ще день чи два, і
я б відібрав у Брессона єврейську лампу та дрібнички, відправив би їх
д’Імблевалям, і ці славні люди зажили б одне з одним у добрій злагоді.
А натомість...
— А натомість, — усміхнувся Шолмс, — я сплутав усі карти і вніс
розбрат у сім’ю, якою ви опікуєтеся.
— Атож, Боже мій, опікувався! Не можна ж усе життя тільки красти,
дурити і заподіювати зло!
— Значить, ви не проти зробити щось добре?
— Коли є час. І до того ж мені це просто подобається. Досить
кумедно, чи не так, у цій справі я виступаю в ролі доброго генія, який
оберігає і боронить, а ви, навпаки, злий дух, який приносить лише
сльози та розпач.
— Сльози? Які ще сльози? — обурився англієць.
— Ну, як же? Сімейне життя д’Імблевалів розбите, Аліса Демен
плаче.
— Їй там не можна було залишатися. Ґанімар зрештою напав би на її
слід, а через неї вийшов би на мадам д’Імблеваль.
— Цілком погоджуюся з цим, метре, але хто тут винен?
Палубою повз них пройшли двоє, і Шолмс трохи зміненим голосом
запитав у Люпена:
— Ви знаєте, хто ці джентльмени?
— На мою думку, один із них — капітан корабля.
— А другий?
— Без поняття.
— Це містер Остін Жілетт. Він обіймає в Англії таку ж посаду, як
у вас пан Дюдуї, шеф Сюрте.
 — Овва, яке щастя! Зробіть ласку, відрекомендуйте мене. Пан
Дюдуї — один із моїх добрих друзів, буду щасливий, якщо серед них
опиниться і містер Остін Жілетт.
Обидва джентльмени вийшли знову.
— А якщо я піймаю вас на слові, пане Люпене? — мовив Шолмс,
підводячись.
І, схопивши Люпена за зап’ястя, стиснув руку ведмежою хваткою.
— Навіщо так, метре? Я готовий піти з вами.
Він справді слухняно, без найменшого опору пішов за ним. Двоє
джентльменів віддалялися.
Шолмс наліг на ноги, буквально впиваючись нігтями в руку Люпена.
— Ходімо... ходімо... — глухо гарчав він, як у маренні, поспішаючи
швидше покінчити з цим. — Ходімо... Мерщій!
Але раптом різко зупинився: за ними йшла Аліса Демен.
— Що вам тут треба, мадемуазель? Не йдіть за нами!
Йому відповів сам Люпен:
— Зауважте, метре, мадемуазель йде за нами не зовсім із власної
волі. Я стискаю їй руку майже так само, як ви тягнете мою.
— Але чому?
— Як чому? Адже я конче хочу теж її відрекомендувати. Роль
мадемуазель Демен у справі про єврейську лампу куди вагоміша за
мою. Спільниця Арсена Люпена, спільниця Брессона, вона має також
розповісти і про пригоду баронеси д’Імблеваль, адже це так зацікавить
правосуддя!.. І таким чином ви доведете свою добру справу до кінця,
добрий Шолмсе.
Англієць випустив руку свого бранця. Люпен відпустив мадемуазель.
Так, один проти одного, стояли вони мовчки кілька хвилин. Потім
Шолмс повернувся на своє місце. Люпен з дівчиною теж посідали
назад.
Запала тривала тиша. Потім Люпен сказав:
— Бачите, метре, хоч би що з нами було, ми завжди залишимося по
різні боки барикад. Ви — з одного боку, а я — потойбіч. Можна
вітатися, тиснути руки, навіть розмовляти, але між нами завжди
пролягатиме прірва. Ви назавжди залишитеся детективом Герлоком
Шолмсом, а я — Арсеном Люпеном, вломником. І щоразу Герлок
Шолмс, нехай і мимоволі, нехай і недоречно, проте невблаганно
скорятиметься інстинкту детектива, що змушує бігти слідом
вломника, й намагатиметься посадити його. І щоразу Арсен Люпен із
душею вломника намагатиметься уникнути пазурів детектива і
кепкуватиме з нього, наскільки дозволять обставини. А цього разу
обставини ще й як дозволяють! Ха-ха-ха!
Раптом пролунав знущальний, злий і жорстокий сміх.
Потім, споважнівши, Люпен схилився до дівчини:
— Повірте, мадемуазель, навіть доведений до краю, я вас не виказав
би. Арсен Люпен ніколи не зраджує, надто ж тих, кого любить і ким
захоплюється. І дозвольте сказати вам, що я люблю і захоплююся
такою хороброю і милою людиною, як ви.
Вийнявши з гаманця візитку, він розірвав її надвоє і, простягнувши
дівчині половинку, сказав шанобливо і з хвилюванням:
— Якщо панові Шолмсу не вдасться досягти успіху в тому, що він
збирається зробити, зайдіть до леді Стронґборо (адресу її ви знайдете
легко) і передайте цій жінці половину картки зі словами — «вірна
пам’яті». Леді Стронґборо буде вам віддана, як сестра.
— Дякую, — відказала дівчина, — завтра ж піду до неї.
— А тепер, метре, — задоволено вигукнув Люпен тоном людини, яка
виконала свій обов’язок, — кажу вам на добраніч. Плисти нам ще
годину. Спробую скористатися цим.
І, витягнувшись на лавці, скрижував руки під головою.
Небо розкрилося назустріч місяцю. Навколо зірок і біля краю моря
розливалося його бліде світло. Воно пливло у воді, і йому, здавалося,
належала нескінченна просторінь, в якій уже зникали останні хмари.
Від темного обрію відокремилася лінія берегів. На палубу піднялися
пасажири, й одразу зароїлося. Ось пройшов містер Остін Жілетт
у супроводі двох типів, у яких Шолмс упізнав агентів англійської
поліції.
А на лавці спав Люпен...
1
Червоне дерево.
2
Марія Валевська, у дівоцтві Лончинська (1786–1817) — польська шляхтянка, згодом графиня
д’Орнано, коханка Наполеона I, мати його сина — графа Александра Валевського (Тут і далі
примітки перекладача).
3
Скорочена розмовна назва різних спецслужб, які існували в минулому у Франції.
4
Ширма.
5
Дюпен — літературний персонаж, якого створив відомий американський письменник Едгар
Аллан По; Дюпен з’являється у трьох оповіданнях: «Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця
Марі Роже» і «Викрадений лист». Мсьє Лекок — герой творів французького письменника
XIX століття, одного із засновників детективного жанру Еміля Ґаборіо (1832–1873).
6
Спеціальний ящичок, скринька для зберігання різних речей туалету, шитва тощо.
7
Мова про битву біля Кресі 26 серпня 1346 року в ході Сторічної війни; у цій битві англійці
взяли гору над французами.
8
Черниці ордену об’яви Пресвятої Діви Марії.
9
Довгий і просторий чоловічий сурдут.
10
Пневматична пошта запрацювала в Парижі 1866 року і діяла аж до 1984-го; починаючи з 1934
року її довжина сягала 467 км.
11
Ідеться про англійську мову.
12
Місця згори в омнібусах чи поштових каретах.
13
Незалежна держава в Африці, яку Велика Британія завоювала в 1899–1902 роках.
14
Прибічник, спільник.

УДК 82-312.9
Л 33
Моріс Леблан
Л 33 Арсен Люпен проти Герлока Шолмса : роман / М. Леблан ; пер. з фран. І. Андрущенка. —
Тернопіль : Богдан, 2022. — 184 с.
УДК 82-312.9
ІSBN 978-966-10-6817-8
© І. Андрущенко, переклад, 2022
© Навчальна книга – Богдан,
виключна ліцензія на видання,
оригінал-макет, 2022
Літературно-художнє видання

МОРІС ЛЕБЛАН

АРСЕН ЛЮПЕН
ПРОТИ ГЕРЛОКА ШОЛМСА
Роман

Переклав з французької Ігор Андрущенко

Головний редактор Богдан Будний

Редактор Петро Ктитор
Обкладинка Олега Кіналя
Художнє редагування Володимира Басалиги
Технічна редакторка Неля Домарецька
Комп’ютерна верстка Андрія Кравчука
Підписано до друку 10.03.2022. Формат 60×90/16.
Папір офсетний. Гарнітура Minion Pro. Умовн. друк. арк. 11,5.
Умовн. фарбо-відб. 11,5. Накл. 1000 пр.
Термін придатності необмежений, зберігати в сухому місці.
Видавництво «Навчальна книга – Богдан»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК №4221 від 07.12.2011 р.

Видавництво «Навчальна книга – Богдан» у соцмережах:

bohdanbooks bohdan_books

c/NKBohdan t.me/bohdanbooks