Professional Documents
Culture Documents
Ніхто не забуде голодного году, що бог послав нам за гріхи наші. І як забути біду
таку, що й діди наші не терпіли, та не дай боже і унукам та і усьому роду і чути
про таку лиху годину! А розсудимо ще й так: за гріхи наші постигла нас кара божа?
Еге! Так і тут же бачимо, що наш отець, цар небесний, не до кінця прогнівляється на
нас, а усе жде, щоб ми схаменулися, покаялися і вернулися до закону його святого і
робили його волю. Яку? Може, дуже важку? може, трудну? Може, повеліва самотужки
гори з місця на місце перетягати? Може, велить жменями море виливати? Не знаю!
Тільки і є його повелініє: люби його, як создателя свого, що від нього усе маєш: і
світ, і хліб, і худобу, і сім’ю, і усе, усе, і що добрості і милосердно його і міри
нема; та люби усякого чоловіка, як щирого свого брата і сина божого, бо він,
господь наш, повелів себе у молитві звати отцем, як щодня читаєте: «Отче наш, іже
єси на небеси». Так ми вже усі йому такі люб’язні, як діти батькові; а затим-то
треба, щоб і ми любили один одного, як брата, у нужді помагали, один від одного
біду відводили і коли до чого приходиться, один за одного страждали і біду терпіли.
От тогді-то ми богу угодимо і царство від нього получимо. Так чи не для того лишень
біди він нам посила, щоб на ділі вчилися добро робити? Пожалуй: на словах ми усі
бойкі, усе робимо гаразд; «я сякий, – каже інший, – я такий, я милостивий, я
старцям подаю, я бідних обділяю…» Прийди ж до нього у нужді, проси голодний сухаря,
неімущий свитини – єй! і сухаря не дасть, і за руку виведе з хати, коли ще і у
потилицю не стукне. От тим-то біда вчить пізнавати людей і від доброго добро
переньмати. Через біду знаємо, який хто є, і по його ділові так його і шануємо. Чи
бачив хто зроду, щоб на добрій яблоні та родили реп’яхи?
Так і тут: щоб коли чоловік що добре робить, так щоб об нім недобра слава йшла?
Спершу б то й так: перш зашепотять, мов гадюки, далі загудуть, мов злії шершні, а
там загавкають, мов собаки, і кинуться, щоб зовсім чоловіка з’їсти… так же господь
милосердний не доведе до того, не доведе, оборонить і перед усіми явить такого, що,
не боячися пересудів, не дивився ні на кого, робив добро для свого брата, бо любив
і слухав закону отця нашого небесного!
Тогді такому і станеться: добре роби, добре і буде! і хоч і не на сім світі – бо що
тут є вішнє? – так вже, певно, там, там у царстві святім, де буде так гаразд, так
хороше, що й святі не вміли розказати, а тільки написали нам: що ні око не бачило,
ні ухо не чуло, і здумати так не можна, як хороше і гарно буде тим, що любили бога
милосердного, сполняли його святий закон, люблячи кожного чоловіка, і помагали
бідним у нужді.
Тихон Брус був старий чоловік, розумний на усе те село, де жив, та розум мав про
себе, не дуже з ним вихвачувався. Треба пильно було його просити, щоб дав яку
пораду; коли ж що, було, скаже, то вже воно так і є і так і буде. Коли бачить, що у
іншого батька сини чи піднялися на ноги, чи ні, а мерщій женитися; поженившись, чи
огляділися, чи ні, а вже мерщій від батька з двора, на своє господарство, то Брус і
каже: «Не буде, діти, з таких хазяїнів добра; переведуться ні на се ні на те; одним
волом небагато вробиш; і цілину хіба орють парою? ну, ну! Так і у господарстві: чим
більше рук, то і швидче діло поспіє; а одними руками небагато вробиш». То, гляди,
так якраз і є: був у нового хазяїна свій плуг, а то вже у супруги йде, а дальш,
дальш вже й піший; була своя хата, а то вже пішов у сусіди і звівся нінащо.
Коли, було, побачить, що чоловік без посудини йде у шинок (бо се вже звісно, що не
дома, з кунпанією та з добрими людьми, а у шинку сам собі питиме), то Тихон і
скаже: «Туди ледачому і дорога! Ось побачите, що отсе сам ходить, а далі і усю
худобу переносить». То так і буде: розіп’ється, попропивається, попід плотами
валяється, а жінка з діточками пішли попідвіконню миркати.
Оттакий-то був Тихон Брус. І теперечки він усе сумує, усе сидить та дума; то піде
оглядати свій хлібець на току і у коморі по закромах та по діжках. Обглядить у
себе, піде і по вулиці, розгляда на токи, де є заможненькі люди, та, ідучи додому,
усе щось по пальцям лічить.
3. Сильна засуха
Аж ось: зарання стало сонечко припікати, неначе о правій середі, а ще тільки
середохрестя. Яка була мерзла земля, зараз уся порозтавала, та усе ж то – уранці
туманцем, удень сонечком, а увечері морозцем – повитягувало з неї усю сирість, усю
влагу; от висохла зараз земля, що аж пил іде.
Вербу побрали, святки відгуляли… а дощику ніхто й крапелинки не бачив. Ніщо робити!
не склавши ж руки сидіти?.. Жінки покопали вгороди, пообсівались люди яриною… а
дощу нема.
Тільки й чути промеж людей, як зійдуться або до ратуші, або до шинку беседовати:
«Не дає нам бог дощу! Прогнівили господа милосердного!.. Се лихо нам буде!..» Що у
бога служба, то панотець і звелить усім навколішки припасти, чита молитви, а сам аж
плаче… Де були колодязі, і на ставку, усюди воду посвятили… Вже і права середа, а
дощу нема та й нема!
Оповістив батюшка, щоб от у неділю, та щоб усі скільки є у селі людей, щоб і старе
і мале, щоб усі зібралися до церкви: «Відправивши, каже, божу службу, підемо,
скільки нас є, у поле; старого й немощного ведіть, малу дитину несіть, а щоб усі
йшли; підемо скрізь по полю, будемо воду святити, будемо лани окропляти, будемо
молитися, щоб нас помилував отець наш милосердний, господь праведний!»
Так і зробили. Що ж то зібралося народу, так господи твоя воля! Вже справді, що
нікого по хатам не зосталося. Дітвора которе біжить, котрого на руках несуть;
престарих і болящих під руки ведуть… усі, усі пішли зо хрести у поле. А у полі ж
що? господи милостивий! Аж сумно… Ріллі, куди не глянь, усюди чорніють. Озиме
увосени через засуху не сходило, коли ж яке і зійшло, так що на ниві можна
перелічити, так і те покарявіло і під ногами хрустить. Видно, вже дуже видно було,
що коли не помилує господь милосердний, то не буде з нього пуття. А яровини і не
питай!..
– Отсе так! – загула громада. – Коли чоловікові біда, так тут з нього останню шкуру
дери! Хоч і є у кого хлібця, так і останній віддати? Оттак ти вигадай! Чим
віддавати хліб у гамазію, так він і собі пригодиться.
– Та не можна сьому статися, – стали щонадужч гомоніти такі, що більш опрочих винні
були у гамазію борошна. – Віддам своє та піду до зборщиків кланятись та із-за свого
добра прохати; та ще чи дадуть, чи ні, хто його зна? – і усе проче клекотіла
громада, і заговорили усі, нічого і не розбереш.
Чуючи сеє, старий Брус махнув рукою, відійшов собі від них, сів на приспі біля
волосного правленія, похилив голову і усе щось по піску паличкою копирса.
Радились люди, радились довгенько усе об однім: що їм у такій біді робити? Радяться
і ума не зберуть. Без хліба жити не можна, а хліба нема; живим у яму лягати не
хочеться, а не придумають нічого, що робити, щоб пропитатись. Далі – нічого робити!
– вп’ять до Тихона: «Ну-бо, дядьку! – кажуть йому, – Скажи-бо, що нам робити? Чим
біду відвести?»
– Що я знаю? – каже він. – Молітесь богу! коли наш отець небесний не змилосердиться
над нами, то що ми можемо зробити? Без його святої волі і маненька комашка ні
народиться, ні вмре, а ще пуще чоловік, що, як читають у церкві боже слово: «і
волос твій не паде без його веління». Так що тут і робити більш, як тільки
молитись.
– Так отсе так, руки поскладавши та ями покопавши, так і дожидати голодної смерті?
– казала громада.
– Ні, панове громада! – каже Тихон. – По моїй думці не так. Чуєте, що у церкві
читають: «не пожалкуй нічого для свого брата»; а брат наш усяк чоловік, хоч з
нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, – усе чоловік, усе
боже созданіє. А що найприятніш богу, коли за кого не тільки що худоби рішишся та й
душу положиш. От тепер прийшла така година, чим можемо умилосердити господа, отця
нашого, за наші гріхи і відвести біду від себе й від усіх. От що зробим: скільки у
кого є хліба, знесім увесь до зерна і до пилиночки укупу; приставимо стариків, щоб
вони його сохраняли і кожної неділі або місяця щоб давали на кожну сім’ю, по чім
там прийдеться на душу, тільки щоб пропитатись, а не залишнє. Як я дивлюся, так в
нас де в кого, слава тобі господи! стільки хліба буде, що, зібравши докупи та з
порядком, можна буде пропитатися до нового. Кому треба на насіння, щоб увосени
посіяти, попросимо, щоб з гамазії відпустили, та й то тільки біднішим, а
багатенький і на стороні собі добуде. А ви, пане голова! попереписуйте, у кого
скільки хліба озьметься, а як уродить бог нового, тогді розщитаєте, по скільки
прийдеться з душі, то зберемо у гурт і віддамо жодному. Послухайте мене, зробимо
так: от я поперед усіх віддаю усе, що є у закромах і що тільки знайдеться в мене;
усе знесу, тільки пособеріть, кому віддати.
– Потурати йому, – заклекотіли які заможні, – щоб то своє віддати навіщо і провіщо,
а далі й ходи за своїм добром. Сказано: віддай руками, та не виходиш і ногами… Не
треба сього… самі себе пропитаємо…
– Але! пропитаємо! – вп’ять таки каже Тихон. – Дякуйте богу милосердному, у кого є
чим пропитатися; та у таку годину згляньтеся і на неимущих: відкіля вони озьмуть?
чим пропитають манюсіньких діточок та старих і немошних родителів?.. Ей, люди
добрі, не забувайте, що ви є православні християни! Думайте, як лучче. Будьте
милосердні, щоб і господь був до нас милосердний.
От трошки згодом вернулись до Бруса дехто і посідали край його. От один з них і
каже: «А що, Степановичу! як ми розпитались промеж себе, так от що зробим: от нас
тутечка сім хозяїнів; зложимося, скільки у кого є грошей, щоб можна було купити
четвертів – на малу міру – сот зо три з залишком. Давай нам порядок: купимо і
позсипаємо, а як нужда людям прийде, от ми й станемо продавати, глядячи на ціну,
яка по сторонам буде, та накинемо злишку по копі чи й по рублю, то єй! розберуть
дочиста. Бо лихо усякому припаде, – не пожалкує рубля, щоб тільки не їздити далеко.
А ми, як виручимо свою їсту, та й мотнемось, купимо у Росії подешевш та вп’ять з
баришем будемо продавати. Отакечки копійчину добру заробимо.
Довгенько ще сидів наш Тихон біля ратуші й щось усе думав; далі устав, тяжко, від
серця здихнув і пішов собі тихою ступою додому.
4. Тихон закладає своє майно
– Ану, стара! – так казав він, прийшовши до жінки. – Яку тобі і дочкам треба одежу,
саму найнужнішу, те собі відбери і доглядайте як ока, щоб на год і більш стало, бо
не буду вам нічого нового справляти, аж поки нас господь не помилує, а залишнє усе
подай.
Ще Тихон і не договорив, а вже Стеха, його жінка, і рвонула ключ від пояса, і
кинула йому під ноги, а сама й вибігла до дочок, щоб їм пожалітись; бо вже знала
натуру свого старого, що коли що надумав, то хоч спор, хоч лайся, а вже він від
свого не відступиться. І вже не буде багато говорити та намагатись, а мовчки зробе,
як хотів.
Підняв Тихон, не кажучи ні слова, ключ, відомкнув скриню і усе-таки мовчки став
розбирати. Що їм відклала, що особе відбира; а як докінчив зовсім, підняв своє та,
йдучи у кімнату, каже жінці і дочкам: «Поскладайте ж любенько, що вам зосталося».
А він мовчки своє зна. Поскладав жіноче і дівоче усе докупи, зібрав і хлоп’ячі, які
луччі, і пояси, і шапки, і юпки та й поїхав по селам, де чув і де знав багатеньких
людців, та кому хрести, кому плахту, кому шапку, кому що прочеє, усе ж то
позакладував, хоч і не з так за велику ціну, та усе-таки роздобув тих грошенят
чимало.
Не вспів вернутись додому, вже й біжить за ним десяцький, щоб ішов у ратушу до
голови. Тільки що побачив його голова, так і напустивсь: «Як ти, сякий-такий сину,
переводиш худобу та збираєшся на слободу?» Се-то усе так жіночки йому у вуха
налящали. О! До сього торгу вони пішки.
Сяде, сердека, де-небудь собі на вулиці, куди шлях іде, і коли побачить чумака або
так проїжджающих, то зараз у розпрос: і розпитує, з яких місців і як там
поводиться? Якові хліба, яка ціна на нього і чого сподіватися дальш?
Аж сльози його озьмуть; бо відкіля б хто не їхав, так усе одно, усе біда І Не було
дощу з самої весни, усе у полі повигорювало; народ сумує і не зна, що робити;
тільки й чути, що є хліб у Курській та у Орловській губернії, та й то ціна на нього
усюди піднімається.
Стеха зараз за своє, уголос: «Зроду, каже, сього не було, щоб хліб важити на душу…
неначе колодникам, так і нам по твоїй дурній голові прийшло…»
– Зроду ж бо і біди такої не було, – каже їй Тихон, та усе так стиха, думаючи, що
чи не зопинить він її хоч трохи. – Он і старіші мене люди є, а й самі не бачили і
від батьків не чули такої біди. Їж, стара! та дякуй бога і за те. Господь
милосердний зна, що дальш буде!..
– А щоб ніхто не діждав, щоб я важений хліб їла! попідвіконням піду, а не хочу
твого хліба, що ти даєш і трусишся.
– Щоб ти і рід твій не діждав, щоб я їла! Не хочу, не хочу і не їстиму… – Та з сим
словом шасть з хати (а таки калитку не забула ухопити), та до жінок, та перш усім
розказала, який-то Тихон став скупий, що вже і хліб вагом дає; а далі туди ж з
жіночками давай складатися на горілочку; бач, треба гуляти: празник. Який же то
празник? Розигри. От так-то баби повигадували! Бач, то усе були празники, то
святки, а як вже треба за діло приньматися, так от в них і розигри… Чого-то вони не
вигадають, аби б гуляти та горілочку смоктати!..
Тихон не дуже їй потурав. Уранці вп’ять повідважував кожному і каже жінці: «Хоч їж,
хоч на вечір сховай». Не коренила ж вона його ні трохи! Куди! на всі заставки. Було
й йому, було і усьому родові; було далі й тому, хто й безмін вигадав і хто його
продає… а таки, нігде дітись, свій пайок відбирала справно.
Еге! Хоч же і сама бачила, що добре вигадав її мужик: бо хліб, було, в них печуть
тричі на тиждень, а вже за Тихоновим порядком вже тільки двічі, і борошна менш іде;
бо Тихон так усе розщитав, щоб якраз на їх сім’ю становилося і нігде щоб ні
пилиночки не дівалося; а усе-таки була йому добра молитва, як з комори вагом бере,
муку, як випечений хліб йому віддає і як від нього хвунтами на день получа. А Тихон
чує усе, та й байдуже: дума об своїм.
6. Тихон купує хліб
Хто позичав у нього гроші, до усіх кинувся; в кого озьме грішми, саму вже їсту, а
росту і не пита, і не бере, хоч хто і дає. «Нехай, каже, коли-небудь віддаси;
теперечки усякому нужда». Коли ж хто не спроможеться грішми, то він бере усячиною,
по согласію; озьме і одежу, і віз, і ярмо, не цурається і важниці, аби б що-небудь
узяти, бо в нього щось було на думці. Бере, коли до чого чоловікові приходиться, що
не здужа визимувати, бере, кажу, і скотину, і коли за неї яка ціна, що довгу менш,
то ще хазяїну і доплатить. Та такечки і зібравсь: то своїх було воликів десять
парок, а тепер вже в нього двадцятеро пар; є й вози і вся справа, його два сини, а
то узяв п’ять хлопців-сиріт, таких, що ще до якої пори, а вже їм прийшлося
попідвіконню шлятися, а він їх узяв і на свою одежу, і на харч і каже: «Як
підростуть, наділю їх усячиною і хазяїнами зроблю, – коли-то ще жив буду!»
От тогді вже Брус прийнявсь за своє. Полагодивши, що треба було, пішов з синами і з
батраками до церкви, найняв молебень, помоливсь богу і попрохав панотця до себе. Що
бог дав, пообідали, позапрягали вози, батюшка одсвятив воду, покропив Тихона,
синів, батраків і вози, та й рушили з божою поміччю.
Хоч Тихон і не казав нікому, куди і за чим він їде, хоч йому дехто знов сміялись і
докладали – один скаже: «Зібравсь наш Брус на Дон за рибою замість весни та посеред
літа; рішиться і волів і усього, сам з батіжком вернеться, бо у саму голодну
сторону поїхав»; другий скаже: «Тихон баче, що біда, та покинув жінку з дочками, а
сам пішов на слободу»; інший ще що приложить, так що зовсім чоловіка осміяли,
одначе були й такі, що догадалися, що то Тихон надумав і куди і за чим поїхав.
«Бач, кажуть, що він вигадав. Отсе так: тепер заробить копійку. А кете, приньмемося
і ми за те ж».
Отті-то люди, що підбивали Тихона хлібом торговати, так вони-то се так радились. От
і зложилися сумою, зібралися, поїхали. Та коли б же то ськали, де хліб дешевший, а
то у першім місці, де трапилося, аби швидше, там і набрали, не розбираючи ціни, та
аж по п’ятнадцять удрали і понавозили додому, а тут вже і біда настигла! Вже в кого
що було, поїли, а нового дасть бог! Нігде дітись, треба куповати. От вони і
установили ціну, аж сімнадцать… бачите, захотіли зараз бариш учистити і разом
розбагатіти…
Так тут їм якраз Тихон з хурою і насунув. Він ходив не на Дон, і не у Чорноморію, і
нікуди на слободу, а пішов у Росію, прямісінько у Курську губернію, де вже він
добре чув, що бог благословив хлібом і на все добрим урожаєм і що, хоч і там ціна
піднімається, та ще таки можна вміючи захватити дешевш проти людей. Оттам-то Тихон
кидавсь сюди-туди, їздить, розпитує, і напавсь на доброго чоловічка, що йому
вступив хліба по дванадцять на усю суму; а у нього було грошенят таки чимало,
тисячі так що, мабуть, три; та ще з таким уговором, що, «коли потребується тобі ще
скільки хліба, то я, каже, проти ціни озьму двома нижче».
– Яка ціна? Як се можна, щоб я хліб, що мені господь без усього послав, та став би
я свому брату продавати? Ні, не буде сього. Беріть на пропитаніє із мого
домашнього, а купований будемо сіяти, як прийде пора.
– А от як: держи свій оклунок… от насипав… от і йди собі; тут тобі на місяць, в
тебе чотири душі; гляди ж, щоб стало. Приходь через місяць, вп’ять стільки насиплю;
а коли нестане, то і не приходь; до місяця не дам.
– А гроші?
– Гроші неси додому. Чи продає хто божий світ? так і тут. Бог послав хліб святий
усім людям, а не мені одному; за що я буду з тебе гроші брати?
Інший скаже: «Одже, дядьку, ти мені на п’ять душ дав, а в мене воно ще мале,
четвертий годок…»
– Говори, голово, що четвертий годок! Хіба ж воно не хоче їсти? Таке з’їсть більш
великого. Ти знаєш біду і бачиш наше лихо, так ти і їси потроху і перетерплюєш
роблячи; а воно, що зна? Схопилося уранці: «Дай, мамо, хліба». Чи побігало там
трохи, знов «дай, мамо, хліба»; та усе хліба та хліба, рот його не вгаває; неначе
як та – прости, боже, гріха! – сарана. Ще ж було у добрий год запхнеш йому рот або
огірком, або грушами, або картохлями; тепер же того нічого нема, а воно того не зна
і не може вважити, та знай просить. Як таки на його долю не дати?.. Беріть, беріть!
7. Тихон роздає хліб голодним
Багато було роботи нашому Тихонові! Народ як плав пливе; його сини і батраки знай
відважують, а він тільки роздає… та не усім же без розбору і дає: іншого за руку
сіп! та й каже: «Тривай-бо, синку! Але й ти за хлібом? Ти ще парень молодий і жінка
теж, діточок дасть бог; йдіте заробляйте, а від неімущого не віднімайте». А іншому
говорить: «У тебе, куме, і у самого хліба – дякуй богу! так зачим ти у бідного долю
хочеш відняти? Ти й сам здужаєш йому часточку подати». Еге! та й відучив, кому не
треба, щоб приходили до нього, а роздавав тільки бідним, та в кого при недостатках
велика сім’я, та батько й мати старі, а дітки малесенькі, та ще коли є хто у сім’ї
недужий. А що малих дітей привчив, так із усього села! Тільки що дасть бог ранок,
то усі до нього, аж лопотять!
Се ж так Тихон порається, а там вороги на нього, так чого б то не видумали, чого б
то не робили, щоб його втопити, зовсім з’їсти! Кріпко ж бо їм досадно було, що вони
потратились, накупили хліба дорогою ціною, щоб при людській нужді та хоч би удвоє
його продати, а тут сей, такий-сякий старий дідько, не дає ні пилини продати: там
роздавав, нехай вже свій, усім даром; а то вже і купований, що вже знаємо, що
іменно по дорогій ціні куповав, і той роздає без грошей, ніби у позичку… «Те, те,
те, те! Тривайте лишень! – каже з них один. – Я його підцькую. Не буде бришкати.
Зведу його на те, що й сам попідвіконню піде і сухареві рад буде…»
А тут зверху жінка напада, так що бідному Тихонові і просвітку нема: «Сякий-такий,
лисий дідуга! ум відстарів. Пооббірав діточок і мене на старості та все ж
попроцвиндрював на той хліб… Тут би у такий голодний год і заробити копійчину, а
він людям його дурно роздає… Тю-тю, дурний! Чи бачив хто такого дурня? Чортзна кому
роздає і уранці, і увечері, а ми, уся його сім’я, та голодуємо, та їмо відважений
пай, мов рештанти… Оттак ти одурів на старості…» То Тихон, було, слуха, слуха, далі
схопить себе за голову та: «А вже ж мені сяя морква!» – скаже та мерщій з хати, до
терезів, де його хлопці роздають людям хліб. Там йому тільки і весело, бо сам
бачить, з якої нужди бог йому дав людей викупати.
8. Допомога від царя
Поки сеє діялося, дійшла через начальників така чутка до самісінького царя, що у
такій і у такій губернії великий неврожай, що хліба овсі нема і що зовсім голод…
Господи милостивий, як-то тут пішло! Зараз наїхав справник з панами і
попереписували, скільки в кого у сім’ї душ, скільки є у кожного хазяїна хліба, і
розщитали, на скільки його стане, та й дали на усяку сім’ю бамагу, щоб як у кого не
стане свого хліба, так вольно йому брати з гамазії по стільки і по стільки на
місяць. У кого ж не було вже нічого, тим приказано зараз давати. Настановили до
гамазіїв начальних, та усе з панів, та письменних, щоб і щот знав, і товк дав.
Так бо по гамазіях не дуже-то повно було хліба, бо у добру годину хто його і думав
зносити? Хоч, було, і голова приказує, і десяцькі загадують, так ніхто ж то й не
подумав. «А зачим зносить? – кажуть було. – Щоб погнив по закромах? Неначе біда
йде, абощо. Слава тобі господи! голодовати не будемо». То-то і є! поки чоловік у
добрі та у щасті, так він дума, що вже йому і усе так буде, і не журиться ні об
чім, і не готує собі нічого; як же постигне біда, так тогді і об поли б’ється, і
волосся скубе, та вже не поможеш, хоч усю голову обірви. Так і тут було: що б
робили, якби поповнити гамазію, та ба! Тогді згадали, що й Тихон раяв, щоб
позбирати увесь хліб, хто винен був, так не послухали-бо.
Про покупний же хліб як спитали його, нащо він, і для чого, і по якій ціні він має
його продавати, так Тихон такий одвіт дав: «Побачу ще, що дальш буде, тогді й
скажу». Як же його ворогів, тих, що понакуплювали попереду хліба, та за Тихоном не
доводилося їм продавати, спитали, так ті сказали: «Кому нужда буде, тому
продаватимемо по двадцять і по п’ять». Справник махнув рукою та й списав їх,
скільки його в них було, і те записав, що вони, маючи свій хліб, просили з гамазії,
бо то, бач, вони не своїм щитали, а купованим.
І хіба ж тільки у нього і є, що ми? Еге! Слава тобі господи! Є нашого народу
чимало, а тож ще і російського, і німецького, і татарського, і калмицького… і
якого-то народу нема! І усі ж то ідуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити!
І усе ж то наш милосердний цар об усіх убивається і жалкує, як отець діточок своїх.
Хіба ж хто в нас чув таке, що розказував Демко Плескач, як вернувся з служби: де то
вже він не ходив у походах, у яких землях не побував, так, каже, був і в аглицьких
німців, а город такий, як наш Петербург, і сам цар їх там живе. Так, каже, ідеш по
вулиці, валяється чоловік… Чого-то він! – з голоду вмира! А усі ж то ходять і
дивляться і всім нужди мало. Оттаке-то начальство! І дивляться, і бачать, і своєму
цареві не докладають, і цар з них не взиськує. Ну, ну! якби в нас так? Коли наш цар
дозна, що одного нашого братчика хто зобидить і не дадуть йому помочі, то десятьох
начальників змінить; а якби одна душа від недосмотру вмерла? Не знаю, що б тут
було! Подержи ж його, господи, і з царицею і на наш вік, і дітей, і унуків наших,
щоб і ті хвалили бога за такого царя і, встаючи і лягаючи, молили за нього бога, як
ми робимо!
Начальство, прийнявши казну, зараз мотнулося прослухати, де хоч мало дешевший хліб,
і порозсилало, щоб якомога його накупити і швидч по селам поставляти. Поки ж його
понавозили і наддали, Тихон знай порається з своїм, знай роздає… Аж ось прийшов до
нього чоловічок з добрим словом: «Що, дядьку Степановичу! роздаєш ти хліб, а чим
його вернеш?»
– Хто добрий буде, віддасть, як споможеться; а ні, так і ні. Що за нужда? – Так
казав Тихон, насипаючи удові оклунок мукою.
– Так інший позабува, скільки озьме. Коли би ти списував, кому скільки даєш.
– Та я тобі без наньма буду писати; я трошки цихвіру знаю. Хоч не затим, щоб опісля
з них збирати, а так, щоб і для себе знати, скільки розійдеться хліба. Подозволь
лишень, дядьку; я зараз усе спишу.
От той чоловік і списує крейдою на стіні у коморі… Спита Бруса: «Хведьку давав?» –
«Давав». То він і пише скільки хоче хрестиків, себто четвертей, та паличок замість
мірок. «Прудкогляду давав?» – «Ні». А чоловік таки пише… Та так у день і у два
списав по Тихонових коморах усі стіни, а далі і щез, і не йде писати. А Тихон ще й
рад, що вже він не йде і не міша йому порядковати.
9. Вороги брешуть на Тихона
Оттут вороги його і підлізли під справничого письмоводителя. Хитрі з біса! Знають,
з якого кінця діло почати. Той вислухав їх і зчистив з них, що йому треба було, та
і став справникові натуркувати, що, каже, у такім-то селі є великий мошенник, Тихон
Брус; той попереводив усю худобу, і свою, і жіночу, на гроші, та накупив хліба, та
продає дуже непомірною ціною; а як люди у нужді, то усе збувають та хліб купують; а
Тихон в них позабирав і скотинку, і вози, і що то! із мазницею не розминувсь,
пообголював увесь мир; як же вже нічого брати, так набор роздає, та тільки кому
дасть четверть, а запише три; кому мірку, а запише два мішки; і дума, що як отсе
пройде біда, стануть люди обживатися, то Тихон дума усіх обібрати, щоб тільки
самому розбагатіти, а усіх у старці пустити. «Так, – казав письмоводитель, – треба
неодмінно слідствіє учинити; от би я, ваше благородіє, поїхав би туди та усе б
розиськав за один день, і тогді б тільки, що б ви веліли з таким мошенником
робити…»
От тогді вже справник прямісінько пішов до Тихона. Увійшовши у хату, помоливсь богу
і зараз спитав хазяїна. Тихон, не мавши за собою ніякої вини, не боячись, вийшов до
нього, поклонивсь… аж справник до нього, узяв його за голову, поціловав і каже:
«Поштенний старичок, через таких людей і нас бог милує!», – а далі – от єй-богу, що
правда, – поклонивсь йому низесенько і каже: «Благодарю тебе, старик, що ти у такую
нещасливую годину ділаєш так, як богу приятно, і бідним людям у нужді помагаєш».
Далі сів, і Бруса посадив біля себе, і став списувати: скільки у Тихона було своїх
грошей, скільки позичив і кому що позакладав, скільки хліба купив, скільки роздав і
скільки його зосталося (а вже сама малість зоставалася); як ще дума старатися, щоб
пропитовати, який буде неимущий, бо вже усім казенний хліб роздавали; як дума
розданий на сійбу хліб зібрати… усе, усе посписовав; так на останнє Тихон каже: «А
як зібрати? коли віддадуть, озьму; а ні, так ні. Се таке».
– Один бог багат, ваше благородіє. Треба тут заробляти, щоб там від нього милость
получити. Добре роби, добре і буде.
– Не було в них наперед нічого; робили, трудилися, і бог нам дав. Вп’ять треба
робити, трудитися, і нас бог не оставить, коли й комарика і манюсіньку комашечку
догляда…
Справник писав щось довго, далі і каже: «Старик! Бог тебе не оставить і на сім
світі: пошлеть тобі милость свою через нашого государя. Роби, как робиш, і не бойся
нікого, і я тобі скажу: добре роби, добре й буде. Прощай!»
От від Тихона справник прямо до тих людей, що мали утопити Бруса. Порозпитовав їх,
де і почім хліб куповали і зачим не продають? Вони так і розказали, що через сякого
та такого Бруса не можна їм було ні зерна продати, а теперечки ждуть весни, як ціна
ще вище буде…
Батечку мій! Як піднялися на Тихона сі його вороги! «Він, – кажуть, – оббрехав нас
справникові, він йому що-небудь підніс, щоб нашим хлібом орудовати…» – та там
такого говорили на нього, що і крий боже! Так що ж бо зробили? Нічогісінько. Як
вітер у полі віяв, так і їх брехня! Ніхто їм не вірив і не слухав.
10. Генерал доручає Тихону царську казну
Аж ось незабаром набіг вп’ять у село справник, та не до волості, а прямісінько до
старого Тихона, а за ним у колясі генерал, з золотими китицями на плечах, на грудях
золота звізда, а на шиї усе хрести, та аж сяє. Старий Тихон, як побачив таких
гостей, та аж затрусився, не злякавшись, а дивуючись, що такий великий пан до нього
приїхав, і за чим би то?
От, увішедши у хату, справник зараз і сказав, що се генерал приїхав від самого
царя; що цар, таки пославши усюди гроші на хліб і повелівши усім порядком
роздавати, ще таки послав і генералів і кожному дав по великій сумі, щоб так, якого
вздрять бідного, старого, немощного, каліку, щоб по рукам на їх бідність роздавали,
щоб швидче, кому нужда, поміч подати. Так отсе генерал Сей заїхав у наш уїзд і,
прочувши про Тихона, хоче йому скільки тисячів віддати, щоб він, як почав бідних
обділяти, так щоб тим же порядком і царські гроші на милостину роздавав або, хліб
купуючи, хлібом обділяв.
Тихон і вдруге впав було до його ніг, як вислухав усе, і каже: «Чи я ж достоїн
такої честі, щоб царську казну…»
А генерал і перебив йому, і вдарив його рукою по плечам, і став казати, що він чув,
що Тихон чоловік розсудливий і знає, кому як у нужді помагати. Повелівав, щоб узяв
у справника скільки там суми, та й прошукував яких бідніших, та зараз би їм і поміч
подавав. Далі питавсь у нього, як він дума лучче: чи хлібом роздавати, чи грошами
по рукам роздавати, і скільки йому треба на перший случай суми відлічити.
От Тихон, не рябіючи нічого, так прямо і став казати: «Подозвольте мені, ваше…
благо… родіє… сиятельство, звиніть, ми мужики прості, не вміємо, як такого пана і
величати, не тільки з ними говорити, так нехай буде по-нашому, не во гнів вам,
добродію!» – та й уклонивсь перед ним.
Тихон вп’ять уклонивсь і став своє казати: «Моя думка, добродію, така, що усякі
просять помочі: інший від нужди, а інший, щоб бездільничати. Коли ж хто просить від
нужди, той радніш буде хлібові святому, бо за гроші ще йому треба йти, щоб
куповати, а він може вже третій день, як хліб бачив. Коли ж який мошенник, так той
хлібові і не рад буде: йому давай грошей, щоб п’янствовати або що друге такеє ж
лихеє робити. Так лучче усього будемо давати хлібом; а через те усі, хто біду
терпить, усі до нас зберуться, а ті, що плутують, почувши, що в нас грошей не
роздають, шарахнуть від нас геть».
– Правда, правда твоя, – сказав генерал, – дєлай, как сам знаєш. А сколько ж тобі
суми одпустить? Я дал справнику п’ять тисяч. Хоч усі бери, я тобі вірю.
Повіє теплий вітерець, пригріє сонечко… «От-от на ніч вода в ставку прибуде!» –
кажуть люди, дожидаються, – нема води! Увесь сніг узявся водою, а вода нігде не
біжить і усе щодень води менш і снігу менш. Через неділю і снігу нема, і води нема,
і у полі кально, а сухісінько усюди. «Де се вода подівалася? – дивуються люди. –
Мабуть, у землю уся ввійшла?» – «Ніщо, – каже їм Брус, – молітесь тільки богу; від
нього одного уся милость».
Як же припече сонечко, як і торік! як хватила суша! Люди у журбу: «Не буде і сей
год хліба! – аж плачуть деякі, – нічого більш робити, покопаємо ями та й полягаємо
заздалегідь; нічого більш робити!» Дощу нема, сонечко припіка, по дорозі аж пил від
засухи… а хлібець росте, знай росте, і трава у полі, як там кажуть, аж шумить,
лізучи з землі… Люди дивуються, і бачачи, що хліби день від дня усе лучче, усе
краше, вже не журяться та знай з яриною поспішають. Вже й ту бог погодив: як щітка!
Тихон, і сам дивуючись на таку весну, каже людям: «Ніколи не треба гнівити
милосердного господа пересудами: зачим отте, зачим отсе? Чому те не так, а се не
сяк? Чи ми можемо знати, що і коли треба? Чи можемо розуміти, що і для чого
робиться? Чи чоловікове діло розсуждати про сили божі? Він старий хазяїн, він один
усе зна, що, коли і скільки чого послати. Нам тільки треба молитися йому, щоб нас
милував, щоб посилав благодать свою не по гріхам нашим, а по своєму милосердію; та
дяковати поусякчас і за те, що живемо і що світ божий бачимо, що пропитуємося, що
бог дав кому – жінку, діточок, кому – щирих приятелів…» Так усе твердив Тихон, а
сам робив своє.
Ще у кінці зими віддав йому справник усю суму царську і понаписував по усім містам,
де бог благословив хлібом: щоб Тихону усяку поміч давали, і чого йому треба буде,
щоб достачали, як такому, що за пильним казенним ділом посланий, і тії бамаги
віддав Тихону і послав його.
Так так-то й тут було. Іде хура, а назустріч друга. Цобе та цобе, а сам знай маха
батіжком і не дивиться, що є упереді, та й доцобкалися до містка. Один каже: «Верни
цобе і я озьму цобе, то й розійдемося». А зустрічний каже: «Як же ми розійдемося,
коли місточок узенький; вертай ти назад». – «Але! – перший вп’ять каже. – Як я
поверну, коли, бач, крутобережно; хіба на піч подерусь?» – «Так і є: що ж тут на
світі робити? Фіть, фіть!», – а той собі: «фіть, фіть!» Та так собі і
фітьфітькають, а далі за ріжки та похвалюють один одного кабаку; а далі розпитують,
хто з чим, і відкіля, і куди їде, і де зорьовали, і де вода краща; патя та патя, та
і розпатякались, неначе цілий вік їм укупі на сім місці жити; а що дзвоник лящить і
вже і недалеко, і що Тихонів погонич гукав на них, гукав, а то вже став і лаяти,
так вони того і не чують. Та вже підбіг комисар та з своїм козаком перш
поперехрещовали сього та того нагайками, а далі покликали усіх хурщиків,
повідкидали вози та й попереїжджали, а хури й покинули, нехай собі як знають, так і
справляються.
От при сім-то перевозі комисар і розпитовав Тихона, що він за чоловік і куди їде.
Як же йому Тихон розказав усе, і де, і у кого, і почім хліб купив, так комисар аж
здивовався, що й він у того ж у самого купця хліб купив, що й Тихон, так двома
рублями дорогше.
– А від того, пане! – казав Тихон. – Ви пани і усе хочете по-панськи робити. Не
прогнівайтесь за сеє слово. Ви як торгуєтесь, то мов приказуєте, щоб усі знали, що
ви суть пан; а ми просимо, та просимо, та молимо; і за тим рублем або за копою та
ми й день лишній живемо, і лишню чарку п’ємо, і усе робимо, якби підлеститися та
хоч що-небудь виторговати, бо нам царської суми жалко. Хоч і ми знаємо, що у царя
грошей багато, та так собі з простоти розсуждаємо, що і багато є, де йому і дівати;
так я тут виторгую якого рубля, а він у другім місці піде до діла; от я і вислужив,
і царській казні усе-таки легше. Я ж почім купив, так і щот веду і у книгу приказую
так записати, а не прищитую ні одної копійки; бо гріх смертельний казну красти і по
книгам брешучи записовати… Прощайте, пане комісарю! може вам ніколи?.. Паняй,
хлопче! – кахикнув собі Тихон та й поїхав дальш. І комісар же поїхав, та усе щось
ворчав та спльовував, аж поки геть-геть заїхав.
Дома ж то не надасть Тихон ніяк хліба. Народу, народу! Один за одним як плав
пливуть. Усі рушили з заробітків додому; пропитуючися ж так, стяглися, що вже не
тільки що дома зосталося, та й на плечах одежа туж-туж держиться; продати і
застановити овсі нічого; так усі до Тихона… там своєю рукою беруть і борошном, і
печеним. А як пройшла слава усюди, що у такім-то селі є царська сума і що з неї
роздають усім хліб, так зо всіх, місць народ так і хлинув.
Вже туж-туж хліба стає, вже так, що по закромах міркою і дно черкається, та вже
Тихон і не тужить, хоч і царську суму усю рішив, і у самого не тільки коли б яка
копійчина, та й одежа старенька, тільки та, що на нім та на жінці і на дітях. І
нігде вже нічого і узяти: така бідність, така бідність, що крий мати божа!.. а
Тихон нічим і не вважа, і не слуха, як його Стеха і костить, і коренить; йому усе
дарма, бо бачить, як господь милосердний, отець наш небесний, послав благодать у
новому хлібові. Та й хліб же бог уродив! Старі люди, що літ по сімдесят живуть на
світі, не затямлять такого. Як же приспів, як кинулося усе, хто тільки здужа: і
чоловіки, і жіноцтво, і хлоп’яцтво, та й дітвора туди ж; хто жне, хто перевесла
крутить, хто зв’язує, а хто носить снопи, та такі, що здоровому чоловікові більш
двох не можна і підняти; а одного і погонець не донесе. Як же по токам вдарили у
ціпи… так що копа той четверть!.. От вже хвалили господа милосердного!..
Се було на самого прокіп’я. Як тільки настав день божий, так і повалив народ до
Тихона… Чоловік увійде, помолиться, хліб святий положить та Тихонові і припаде до
ніг, і скрізь сльози говорить: «Прийми, дядьку, хлібець святий, що через тебе бог
послав мені з сім’єю моєю, що ти їх пропитав у таку нещасливу годину». Там дитина
вбіжить, та теж хлібець несе, та лепече: «Отсе, дідусю, мама тобі прислала вже
нашого за те, що ти, спасибі тобі, нас через усю зиму прогодував. Я як і великий
буду, то усе тобі буду дяковати і тобі хлібець носити, що через тебе моя бабуся не
вмерла і я з голоду не пропав».
Там увійде дівча, та усе з хлібом, та з дякою, що їх, сиріт без батька і без матері
він прокормлював і не дав їм у нужді загинути. Там сей, там той, і усе дякують, усе
хліб несуть йому, як поперед сього від нього хліб брали. Приньмав він, приньмав тії
хліби, складав їх усе на стіл, – а сам знай тільки сльози втира, – поки наклав їх
повнісінький стіл; став над тим хлібом, зложив нахрест руки, підняв очі до бога, та
як заплаче, як кинеться навколішки і став тихесенько молитися… а далі устав, став
дяковати людям, що принесли кожен йому вже свого нового хліба, а далі і каже:
«Ні за що мені дяковати за пропитаніє ваше. Господь нас усіх по милосердно своєму
не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові,
хлопіт і старання об нас, що б з нас було? Пропали б ми усі. Гамазії, ті, що по
його повелінію нам давно треба було поповнити, а ми об тім і не думали, та увесь
хліб поїдали, чи могли б нас удовольнити, хоч би і зовсім повні були? Ні, не
надовго б стало і того хліба. Так він нам прислав свою казну, повелів по усім
усюдам куповати хліб і нас пропитати; повелів, щоб, хто хоче, розіходились у луччі
міста на заробітки, і за білети не повелів з нас грошей брати, і про подушне не
звелів дуже турбовати; так от хто нас від біди відвів! А я що? що я міг сам
зробити? Нічогісінько. Та й опісля я сполняв тільки волю царську і начальників:
кого б з вас не пристановили, усяк би те ж зробив. Так не мені треба дяковати; вже
ви мені і так багато помочі дали, убираючи хлібець. Тепер подякуймо перш усього
богу милосердному, отцю на небесі, а далі цареві нашому, щедрому отцю на землі, та
й будемо робити, що нам повелівають: господь велить любити і помагати один одному,
і цар те ж повеліва. А нам ще треба знати, що без грошей не можна нічого зробити,
як і самі при сій лихій годині бачили; так і цареві нашому без казни не можна ні
війська содержати і ніякого порядку дати. А казни багато потрачено у сей год, ні на
кого ж більше, як на нас, по усім губерніям, де голод був; так і нам тепер треба
якомога кинутись та заробляти, та подушне зносити, та недоїмку, на кому є,
уплачувати; тогді і цар нас пожалує, і господь помилує, і бачачи, що ми добрії і
покірнії діти, не пошле нам більш ніякої такої біди і царя нашого продержить на сім
світі, для нашого ж щастя, на многії літа!»
Тут увесь народ – а було їх таки чимало самих стариків – так і загули: «Подерж
його, господи, для нашого і дітського щастя на многії літа!..»
До самісінького царя дійшла чутка, що у сей голодний год Тихон робив, як старався,
як людей пропитовав і як за царську казну куповав справно хліб і на порядках його
усім роздавав; а що найбільш, що сам усієї своєї худоби рішився і все положив на
пропитаніє людей у свойому селі; так за усе сеє цар прислав йому медалю срібну,
велику, а на ній саме таки настояще царське лице, і повелівав тую медалю надіти на
Тихона на ленті широкій та червоній, як звичайно бува кавалерія. Та ще зверх того
повелів із своєї царської казни повикуповувати усю худобу, що позакладував Тихон, і
свою, і жіночу, і дітську, і поповнити йому усі гроші, скільки він потратив на
пропитаніє людське.
Зараз губернатор дістав з ящика тую царську медалю і повісив на ленті на шию
Тихонові, а той так і припав навколішки та плаче ж то так з радощів, як мала
дитина. А тут і Стеха з дочками теж припала до ніг губернатора та цілують їх,
тільки вже незвісно, чи вона рада була медалі, що мужику її наділи, чи тому, що
вернулися їй очіпки, і плахти, і намисто, і усе…
А народ же то увесь, поскидавши шапки і піднявши руки до бога, так ув один голос і
загули:
– Подержи його, господи, у щасті і у здоров’ї на сім світі і при нас, і при наших
дітях і унуках, що він нас у самую злую годину не покинув і пропитав нас, як отець
дітей, і того наградив, хто вбивався за нас. Пошли, господи милостивий! і цареві
нашому, і цариці усе, чого вони від тебе жалають і що ти знаєш за їх добрість їм
послати.
Оттак-то ми молимося поусякдень і дітей учимо за те добро, що він нам посила
поусякдень!