Питання для підсумкового семестрового контролю

1. Мовознавство як частина філології. Мовознавство загальне, часткове

(конкретне) і прикладне.
Мовознавство, або лінгвістика – це наука про природну людську мову, її структуру, функціонування та
розвиток.

Розрізняють:

 Загальне мовознавство – вивчає загальні особливості мови: суть та природа, походження та

розвиток тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

- У межах загального мовознавства виділяютьзіставне мовознавство– шляхом порівняння

мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

 Часткове або конкретне мовознавство – вивчає окремі мови (наприклад: українську,

англійську, російську) або групу споріднених мов (германські, романські)

 Прикладне мовознавство – вивчає застосування теорії на практиці (наприклад: у викладанні

рідної та іноземної мов, у практиці перекладу тощо).

2. Розділи мовознавства. Зв’язок мовознавства з іншими науками.

Міждисциплінарні напрями мовознавства.
Розділи мовознавства:

 Фонетика – вивчаєзвуковий склад мови.

 Фонологія– вивчає структуру звукового складу мови.
 Граматика– вивчаєбудовумови.
 Морфологія– вивчаєявища, щохарактеризуютьграматичну природу слова.
 Синтаксис– вивчаєсловосполучення та речення, їх об'єднання в надфразніодиниці.
 Лексикологія – вивчає лексику.
 Фразеологія– вивчаєлексичнонеподільніпоєднанняслів.
 Лексикографія – наука про укладаннясловників
 Ономастика– наука про власніназви.
 Етимологія– вивчаєпоходження і історіюслів.
 Семантика– вивчаєзначенняслів.

Зв'язок мовознавства з іншими науками:

- Історія– мова є частиною історії та розвитку кожного народу.

- Археологія – постачає мовознавству пам’ятки писемності.
- Етнографія – через побут народів, мовознавство вивчає стародавні говірки древніх племен.
- Соціологія– мова впливає на суспільство.
- Психологія – мова відображає психічний склад.
- Фізіологія – артикуляція звуків.
- Антропологія – походження мови.
- Математика– мовознавство використовує математичні методи.
- Філософія– дає мовознавство методику, системний підхід до вивчення мов.

1
 Міждисциплінарні напрями мовознавства:

- Психолінгвістика – вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності

людини.

- Соціолінгвістика – вивчає вплив соціальних явищ на розвиток, появу та зміну мов.

- Комунікативна лінгвістика – вивчає живу природну мову, її зв'язок з знаковою системою мови.

3. Мова як об’єкт лінгвістичної теорії. Традиційні лінгвістичні парадигми.

Об'єкт мовознавства – це мова в усіх її проявах, властивостях та функцій, будові, функціонуванні та в
історичному розвитку.
Традиційні лінгвістичні парадигми (або три погляди на природу мови):
 Натуралістичний – пов'язане з ім'ям дослідника Августа Шлейхера. Шлейхер вважав, що мова
– природний організм, який народжується, розвивається, старіє і вмирає. Помилковим в
концепції є занадто прямолінійне перенесення на мову законів, властивим біологічним
організмам.

 Психічний – мова – це явище психічне. ГейманШтейнталь вважав, шо мова розвивається на

основі законів психології. Він виключав роль мислення в становленні мови, надаючи значення
психіці. Таким чином, Штейнталь категорично заперечував участь мислення у розвитку мови.

 Мова – явище соціальне. Мова окремої людини залежить від навколишнього середовища і
перебуває під впливом мови колективу.

4. Мова і мозоклюдини. Обробкамовноїінформації. Мова і мислення.

Знаннямови і знання про мову.
Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Спершу мова лише включалась в процеси
мислення, але з часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення. Це
виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена,
закріплена й збережена думка.
Проте ці поняття не є тотожними. Метою мислення є:
 Отримання нових знань
 Систематизація отриманих знань
Метою мови:
 Виконувати пізнавальну діяльність
 Оформлення думки
 Закріплення знань
Варто зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це абстрактні поняття.
Мова – явище матеріальне. Вона втілюється у матеріальних елементах – звуках.

5. Провідні і другорядні функції мови. Універсальні властивості мови.

Універсальні властивості мови:
2
  В усіхмовахіснуютьголосні і приголосні звуки.
 В усіхмовахмінімальноюкомунікативноюодиницею є речення (тобтоусі люди
говорятьреченнями).
 В усіх мовах є власні назви.
 Якщо в мові існує відмінювання за граматичним родом, то обов’язково існує відмінювання за
числом.
Провідні функції мови:

 Комунікативна –спілкування.
 Когнітивна – спогади, роздуми, творча діяльність та формування письмового тексту.
 Мислеоформлювальна – оформлення думки.
 Репрезентативна – позначення світу речей.
 Емоційна – вираження почуттів та емоцій.
 Експресивна – самовираження, створення образу мовця або автора.
 Імпресивна – дія мовлення на адресата.
Другорядні функції мови:
o Магічна – обряди, пісні, ритуали

o Констатуюча – тлумачення фактів

o Питальна – питання

o Фатична, - неінформативний обмін інформацією

o Метамовна– опис іншої мови.

6. Семіотика і лінгвосеміотика. Специфікамови як знаковоїсистеми. Природні і

штучнізнаковісистеми. Типизнаків.
Семіотика – наука, що вивчає різні системи знаків.
Лінгвосеміотика – наука, що вивчає знаковий склад мови.
Мова є однією зі знакових систем, бо будь-який знак іншої системи можна передати словом чи якимось
іншим мовним виразом.
Специфіка мови як знакової системи:

 Мова виникає природним шляхом.

 Мова є універсальним засобом спілкування.
 Мова є поліфункціональною знаковою системою.
 Мова багаторівнева і складна ієрархічна система.
Знакові системи:

 Природні – в яких є елементи природної мови:слова, вислови, жести, міміка, рухи тіла.Мають
високий ступінь варіативності та національну специфіку, динаміки розвитку, репрезентують різні
рівні комунікації.
 Штучні – використовуютьсконструйованіабовзяті з різнихгалузейзнаньсимволи, формули, ноти,
графи, знаки на позначеннязв'язківміжелементами.Вони створені
назабезпеченняпевноїкомунікації на міжнародномурівні, тому позбавленінаціональноїспецифіки.
Типи знаків:

3
  Знаки-індекси (або знаки-прикметиізнаки-симптоми) – пов'язані з позначуваними
предметами, як дії зі своїми причинами (наприклад: димякзнаквогню,
низькічорніхмариякзнакдощу)

 Знаки-ікони(або знаки-копії) – відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. До

них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

 Знаки-символи – використовують для передачі абстрактного змісту. Вони характеризуються

відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами (наприклад: тризуб і синьо-жовтий
прапор як символ України, голуб як символ миру, маска як символ театру).

 Знаки-сигнали – потребують певних дій, реакцій. Вони завжди прив'язані до ситуації. Таким
знаком може бути: звук сирени як знак повітряної тривоги, свисток як знак дозволу ввести м'яч у
гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо.
З погляду фізичної природи знаки поділяють на 5 видів:
- Акустичні (слухові, вокально-інструментальні);
- Оптичні (зорові);
- Дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих);
- Нюхові;
- Cмакові;

7. Конститутивнірисимови. Відмінностіприродноїмовивідіншихзнакових
систем.
Відмінність природної мови від інших знакових систем за Фердинандом де Соссюром(в
любойнепонятнойситуации – Фердинанд де Соссюр. Фердинанд де Соссюр – залог вашегоуспеха на
этомблядскомзачете, удалите потом это, пожалуйста):
Мова – полі функціональна система. Вона природна, надзвичайно складна та універсальна. Будь-яку
іншу знакову систему можна передати мовою, але не навпаки.
В знаку розрізняються дві сторони:

 Позначуване– значення;
 Позначувальне – вираження;
 Особливостімови як знаковоїсистеми:
 - мова - природназнакова система. Всіінші є штучними.
 - будь-яку іншузнакову систему можнапередатимовою, навпаки - неможливо.
 - мова є найпотужнішимзасобомформування думки.
Конститутивні риси мови за ЧaрльзомХоккетом:
 Довільність – передбачаєвідсутністьорганічного, внутрішньогозв'язкуміж предметом і
йогопозначенням.
 Структурна подвійність (подвійнечленування) – одиницімовиподіляться на незначущі (фонеми)
тазначущі (слова, речення).
 Відкритість (продуктивність) – мовапостійнопоповнюєтьсяновими знаками (наприклад,
словами), людинапостійнобудуєновіречення, якихніколираніше не будувала.
 Дискретність – здатністьпередаватиінформацію, яка не маєвідношеннядо моменту і
місцямовлення.
4
8. Мовні знаки. Підходи до їхвивчення. Рисизнаків.
Мовнийзнак — цеодиницямови, тобтобукви, якіскладаютьсяякіззвуковихзнаків (фонем), так і з
відповіднихїмдрукарських, графічнихзнаків.
Підходи до вивчення мовних знаків або три основні аспекти семіотики (відповідно до концепції
знакової ситуації Ч. Морріса):

 Семантика – вивчає закономірності побудови знакових систем, тобто співвідношення знаків один
з одним;
 Синтактика – вивчає відношення між знаком та його смислом;

 Прагматика – вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової

діяльності.

Риси знаків:
- Матеріальність;
- Позначаєщось, щоперебуває поза ним;
- Умовність – не пов’язаний з позначеним предметом природнимабопричиннимзв’язком;
- Інформативність;
- Системність – знак отримуєсвоєзначеннялише за умовивходження до певноїзнаковоїсистеми);
- Знакскладається з позначувального та плану змісту;
- Асиметричність знаку – одиниця плану вираження – декількаодиниць плану змісту і навпаки.

9. Ієрархічна будова мови. Основні й проміжні рівні мови та їх емічні одиниці.

Системні відношення в мові: парадигматичні і синтагматичні відношення.
Моваскладається з мовниходиниць. Сукупністьоднотипниходиницьутворюємовнийрівень,
аборівеньмови.
Ієрархічна будова мови.
Виділяють такі основні рівні мови:

 Фонологічний – емічноюодиницеюякого є фонема, а наука, яка займаєтьсявивченням – фонологія.

 Морфологічний – емічна одиниця – морфема, наука, що вивчає – морфологія.

 Лексико-семантичний – емічна одиниця – лексема, наука, що вивчає – лексикологія.

 Синтаксичний – емічна одиниця – речення, наука, що вивчає – синтаксис.

Проміжними рівнями мови є:

o Морфонологічний – розділ мовознавства, що вивчає фонологічну структуру морфем:
(/б/→[б]баба,[б′]бійка,[бо]була)
o Словотвірний
o Фразеологічний рівні

Особливістю проміжних рівнів є те, що їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в
одному рівні, а функціонують, як одиниці іншого рівня.

5
 Одиницімовипов’язаніміж собою різними типами відношень. Основнівиди:

 Парадигматичні– об’єднуютьодиницімови в групи, тобтопарадигми (наприклад, синонімічний ряд;

частинимови; тверді, м’якіприголосні).
- Парадигма – це ряд протиставленихмовниходиниць, кожна з якихвизначаєтьсявідношенням до
інших; об’єднаннямовниходиниць у певнікласи (тверді, м’якіприголосні; довгі та
короткіголосні).

 Синтагматичнівідношення – виникаютьміжпослідовнорозташованимиодиницямимови в
їхньомусполученні одна з одною в мовленнєвомуланцюжку;
цездатністьмовниходиницьпоєднуватись.
Цівідношенняназиваютьщелінійнимиабогоризонтальними..
Якщопарадигматичні та синтагматичнівідношенняохоплюютьодиниці одного рівня, то
ієрархічнівідношення – різнихрівнів.

10. Лінгвістичні антиномії. Мова і мовлення. Синхронія і діахронія.

Фердинанд де Соссюр
• Мова і мовлення
• Синхронія і діахронія
• Зовнішня і внутрішня лінгвістика
Вільгельм фон Гумбольдт
* Антиномія мови і мислення
Антиномія – є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в
однаковій мірі істинними (однаково доказовим логічним шляхом).
Лінгвістичні антиномії:
o Антиномія мови і мислення
o Антиномія довільності знаку і вмотивованості елементів мови
o Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові
o Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності
o Антиномія стійкості і руху в мові
o Антиномія цілого і одиничного в мові
o Антиномія індивідуального і колективного в мові
o Антиномія мови і мовлення
o Антиномія розуміння і нерозуміння

Відмінності між мовою та мовленням:

• Мова – явищезагальне, абстрактне;
• Мовлення – конкретне.
- Конкретністьмовленнявиявляється в тому, щойогоможначути, записати на магнітнустрічку,
бачити і прочитати (якщойдеться про текст). Мовубезпосередньоспостерігатинеможливо.
• Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
• Мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.

6
 - У мовінемаєпомилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можутьприпускатисяпомилок.
Унікальність же мовленняполягає у своєрідномувикористаннімовнихзасобів, у
вживанніоказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполученьтощо.

• Мова– явищепсихічне,
• Мовлення– психофізичне.
- Моваіснує в індивідуальнихмозках, у душах, у психіці людей,
якістановлятьпевнумовнуспільність. Мовлення, крімпсихічного, маєщефізичний (фізіологічний)
аспект, пов'язанийізйогопородженням і сприйманням. Мовленняможнахарактеризувати за
темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційноючіткістю, акцентом тощо.

• На відмінувідмовлення, мовамаєієрархічнубудову.
• Мова – нелінійна.
• Мовлення – лінійне.
- Мовленнярозгортається в часі. Для того щобвимовитиякусь фразу,
потрібенпевнийчасовийпроміжок, бо слова вимовляютьсяпослідовноодне за одним. А в мовівсі
звуки, слова, словоформитощоіснуютьодночасно.

Синхронія – (горизонтальний переріз; мова, яка є нині; або в певній епосі) стан мови в певний момент її
розвитку, в певну епоху або вивчення мови в цьому стані.
Діахронія– (вертикальний переріз; вивчення історичного процесу становлення мови) історичний
розвиток мови або дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

11. Фонетика як галузьмовознавства та їїрозділи. Акустика мовлення і

фізіологіямовлення.
Фонетика – галузьмовознавства, в якійвивчаєтьсязвукова система мови.
Фонетикаподіляється на:

 Описову або синхронічну– займається вивченням звукової системи певної мови на певному етапі
її розвитку
 Історичну або діахронічну – вивчаєрозвитокзвуковоїсторонимовипротягом ряду епох, вивчає
процес становлення сучасної фонетичної системи певних мов.
Також розрізняють:
o Загальну – вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов.
o Конкретну – вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
o Зіставну –виявляє і характеризуєспільне й відмінне в звукових системах в двох чи більше мов.
o Експериментальну – вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів.

Три аспекти вивчення звуків:

 Фізичний аспект звука – цейогозвучання, акустика.

 Фізіологічний – творенняйогомовленнєвимапаратом.
 Лінгвістичний – йогофункція в мові.

7
Акустика та фізіологія мовлення:

 Тони і шуми – акустичніознаки.

 Голосні – це звуки, в основіякихлежить тон.
 Приголосні – звуки, в основіяких – шум.
 З акустичногопогляду звуки (тони і шуми) розділяються за:

 Силою – залежитьвідамплітудиколиваньголосовихзв’язок. Чим

більшаамплітудаколивання, тимбільша сила звука.

 Висотою– визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницеювисоти є Герц

(Гц), якийдорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більшакількістьколивань за одиницю
часу, тимвищий звук.

 Тривалістю –визначаєтьсяйогопротяжністю в часі, яка вимірюєтьсямілісекундами.

 Тембром – у звукахлюдськоїмовирозрізняютьосновні тони і додаткові. Сукупність

усіхтонівнадаютьмовному звуку певногозабарвлення, утворюють тембр звучання.
Найбільшу роль відіграєротовапорожнина.

12. Структура мовленнєвогоапарату. Активні та пасивніорганимовлення.

Фазиартикуляції. Артикуляційнабазамови.
Структура мовленнєвого апарату:

 Нижній поверх – легені, бронхи, трахея та діафрагма,

 Середній поверх – гортань.
 Верхній поверх – порожнини глотки (фаринкс), рота і носа.
Активні – голосовізв'язки, заднястінка глотки, язик, губи, нижня щелепа.
Пасивні,нерухомі – твердепіднебіння, зуби, носовапорожнина.
Артикуляція – цеутворення звука, тобто робота апаратамовлення, необхідна для одержання звука.
В артикуляції розрізняють три етапи:

 Екскурсія – полягає в підготовціапаратамовлення для вимови звука.

 Витримка– збереження того положенняорганівмовлення, яке потрібне для вимови.

 Рекурсія – закінчення звука, при якомуорганимовленняперебудовуються для вимовинаступного

звука або ж переводяться в стан спокою.
Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови.
Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика.
В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення (губи,
передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як
українське [р] є передньоязиковим.

8
13. Принципикласифікаціїзвуківмови. Класифікаціяголосних.
Відмінностіміжокремимиголосними звуками полягають в особливостях тембру. Голосніподіляються на:

 голосніпереднього, середнього тазадньогорядів

 низького, середнього та високогопіднесення.
Більшістьголосних – цеголосніпереднього і задньогорядів.
o Голоснихсереднього ряду мало. Так, в укр. та тюркськіймовахнемаєжодного.
o Високепідняттямають: укр.[и], рос. та казах.[ы]; [у];
o Середнєпідняття: [е],[о], нім.,фр. [ö];
o Низькепідняття – рос. та укр. [а], англ. [æ].

За положенням губ під час артикуляціїзвуківрозрізняють:

 Лабіалізовані– вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [у],[о],

німецькі [ö], [ü].
 Нелабіалізовані – [і], [и], [е], [а].
 Ротові– при творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при
творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.
 Носові– є в польській, португальській та іншихмовах. Особливо багатоносових у мовігінді, де
кожному чистому голосномувідповідаєносовий: наприклад, [а] – [ã].
 Відкриті– у французькій мові є відкритий [ε].
 Закриті– франц. закритий [е].
 Довгі– були в латинській мові, а зараз існують в англійській (ship «судно» – sheep «вівця») та
німецькій.
 Короткіголосні – в естонськіймовірозрізняютькороткі голосні (sada "сто" - saada "прийшли" -
saaada "отримати").

14. Класифікаціяприголосних. Додатковаартикуляціяприголосних.

За акустичноюознакоюприголосніподіляють на:

 Сонорні – тон переважає над шумом.До них належать л, р, м, н, j, укр. [в], англ. [w] [η], нім.[η].

 Шумні – шум переважає над голосом абонаявнийлише шум. Шумніприголосніподіляються на:

- Дзвінкі – шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð].
-Глухі – творятьсятільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].
За місцемтвореннярозрізняють:

 Губні (лабіальні):
 губно-губні (білабіальні) – б,п,м, анг. [w];
 губно-губні (лабіодентальні) – ф, в.

 Язикові – поділяються на:

 передньоязикові – д, т, ж, з, с, ш, р, л, н, ц, ч, дж, дз, анг.[ð];
 середньоязикові – [й], фр.,італ., ісп.,[η];
 задньоязикові – ґ, к, х, англ.[η].

9
  Язичкові (увулярні) – приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького язичка.
Таким є французький гаркавий звук [r].

 Глоткові (фарингальні) – творяться в порожнині глотки. До них належать укр. [г], нім. [h].

 Гортанні (ларингальні)–утворюються при зімкненніабозближенніголосовихзв'язок.

Ларингальним є англ. [h].

За способом творенняприголосніподіляють на:

 Проривніабо вибухові – утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду.

До них належать б, п, д, т, ґ, к.

 Щілинніабо спіранти – До них належать: в, з, ж, г, ф, с, ш, х, англ.[ð], англ. і нім.[h].

 Зімкнено-прохідні– утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини).

Зімкнено-прохідними є р, л, м, н, французький увулярний [r].

 Африкати.–зімкненіприголосні, вимоваякихзакінчуєтьсящілинною фазою. До них належать [ц],

якийпочинаєвимовлятись, як проривний [т], щозгодом переходить у фрикативний [с], і [ч],
початок вимовиякогонагадує [т], а кінець [ш], також звуки дз, дж. (че, бля?)
Існуютьтакіопозиціїприголосних:

 Глухі– творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].

 Дзвінкі – переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð].
 М’які– при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння.
Саме тому всі середньоязикові є м’якими: т', с', л', н', та інші.
 Тверді – до них належать: [б] [в] [г] [ґ] [д] [ж] [з] [дж] [дз]
 Довгі – українських словах знання і життядовгими є приголосні [н:'], [т:']. . У російській мові
довгим є [ж:] – изжога.
 Короткі – [есликтонайдет пример, то вставьтесюда, спасиб]
Додаткова артикуляція при вимові приголосних:
Палаталізація – пом’якшення приголосних, що з’явлється в результаті підняття передньої чи
середньої частини спини язика до твердого піднебіння.
Веляризація – додаткова артикуляція, в результаті якої частина спинки язика піднімається до м’якого
піднебіння.
Аспірація – акустичний шум (ефект) під час вимови звука, що з’являється при проходженні струменя
повітря в проміжку між вибухом приголосного і початком наступного голосного.
Глоталізація – форма артикуляції, при якій звуки утворюються в основному звуженням чи закриттям
голосової щілини.
Назалізація – набуття звуком носового тембра, вихід голосу через ніс і рот.
15. Фонологія та об’єкт її вивчення. Фонема, їїосновніфункції й ознаки.
Фонематичніопозиції. Інваріантфонеми та їїалофони.
Фонологія – розділ мовознавства, що вивчає лінгвістичні функції. У 70-80-ті роки XIX ст. Бодуен де
Куртене започаткував учення про фонему як відмінну від звука величину.
Фонема – найменша звукова одиниця мови, що служить для творення і розрізнення слів та їх форм
Фонемі властиві диференційні(розрізнювальні) і недиференційні(нерозрізнювальні) ознаки:

10
  Диференційні(розрізнювальні) – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи
морфем. (твердість/м'якість,дзвінкість/глухість,шумний/фонаційний,губність/передньоязиковість
тощо). Так фонема [д] характиризуєтьсяпередньоязиковістю, проривністю, дзвінкістю і
твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем.

 Недиференційні(нерозрізнювальні) – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.

Без нерозрізнювальних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому
ця фонема втілюється. У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами(рак і
лак), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] змінюється
звуком [р]: Лондон-Рондон.

Функції фонем:

 Смисло- і форморозрізнювальнуфункції

 Так, у словах так, лак, фонеми [т],[л] виконуютьсясмислорозрізнювальнуфункцію.

 А в словах рука, рукифонеми [а], [и] маютьформорозрізнювальнуфункцію,
оскількирозрізняютьіменниковіформиназивного і родового відмінків.

 Делімітативнафункція – вказує на межіслівчи морфем. Так в англ. мові фонема [n](н с

хвостиком) не можезнаходитись на початку слова чиморфеми.

Фонематичніопозиції:

 Приватнаопозиція – опозиція, в якійодинчленмаєякусьознаку, а іншийїїнемає.(опозиція [д]-

[т].Фонема [д] маєознакудзвінкості, якоїнемаєфонема [т].)

 Градуальнаопозиція – опозиція, в якійчленихарактеризуютьсярізнимступенем, градацієюоднієї й

тієїсамоїознаки.(фонеми [е] і [і] характеризуютьсярізнимступенемрозкриттярота.)

 Еквіполентнаопозиція – опозиція, в якійобидвачленирівноправні.(фонеми [п] і [т] –

обидвімаютьтакіознаки, якглухість, проривність, твердість, алекожна з нихщемаєпооднійознаці,
якоїнемаєінша:фонема [п] маєознакугубність, а [т] – передньоязиковість.)

 Корелятивнаопозиція – опозиція, члениякоїрізнятьсятількиоднієюознакою, а

заіншимиознакамизбігаються.([б] і [п] – спільніознаки – губність, проривність, твердість, а
розрізняютьсяознакоюдзвінкість/глухість.

Алофони– звуковірізновидифонеми, якіреалізуються у їїваріаціях і варіантах.

Алофонинаявні в таких випадках:

 коли різні звуки взаємозамінні при збереженнізначення слова;

 коли різні звуки не є взаємозамінними;
 коли взаємозамінністьзвуків теоретично можлива, але на практицінемає пари слів, де б
вона реалізувалася.
Алофониз'являютьсявнаслідокрізних причин, які, однак, підлягаютьвідповіднимзакономірностям,
наприклад: розум - /розум/ - [розум] і зозуля - Ізозул'а/ -[зоузул'а].
Інваріант – абстрактнепоняття, щоозначаєматеріальнеузагальненнясуттєвих для фонемиознак.
Наприклад, інваріантфонеми /ті - цетакаодиниця, яка є приголосною, шумною, глухою, зімкненою,
твердою, неносовою.

11
16. Взаємодіязвуків у мовленнєвомупотоці. Комбінаторніфонетичніпроцеси.
Позиційнізміни фонем у потоцімовлення.

Комбінаторні зміни – вплив одного звука на інший.

До комбінаторнихзмін належать:

 Акомодація (пристосування) – зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове
пристосування сусідніх звуків. Акомодація може бути двобічною: няня.
 Асиміляція – уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або
словосполучення.(боротьба – дзвінкий б впливає на т і уподібнює його собі).
 Дисиміляція – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова,
втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.
 Діереза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(корисний-корисний, згибнути-
згинути).
 Епентеза – поява у словах додаткового звука.(страм і срам «сором».пощирене в говірках –
радійо, окіян).
 Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(суворийвиникло із суровий,
намисто із монисто).
 Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних
складів. (мінералологія-мінералогія,трагікокомедія-трагікомедія).
 Стяжіння – злиття двох суміжних звуків в один(дочка-дочці /доц ´:і/)
Позиційні зміни – вплив загальних умов вимови.
До позиційних змін належать:

 Редукціяголосних – ослабленняартикуляціїненаголошенихзвуків і змінаїхньогозвучання.(кленок-

клинок). Редукціяголоснихбуваєкількісною та якісною.

 Кількісна – редукція, за якоїголосніненаголошенихскладівутрачають силу і довготу, але зберігаютьхар-

ний для них тембр.(дуб-дубок-дубовик).

 Якісна – редукція, за якоїголосніненаголошенихскладівстають не тількислабшими і коротшими, але й

утрачаютьдеякіознакисвоготембру,тобто свою якість.(воді (о),вода (а), водяной (ы)).

!!Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для СУМ не характерна.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова.
Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.
(острий-гострий, улица-вулиця).!!

17. Принципичленуваннямовленнєвого потоку. Сегментні ланки

мовленнєвоголанцюга та суперсегментніявища.
Сегментні одиниці – це звуки (фонеми), склади, слова, тощо. Довші мовні одиниці діляться на коротші
сегменти.

12
 Сегментні ланки:
Фраза – відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною
цілісністю й інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами.
Синтагма – інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення, що виражає у
певному контексті одне поняття і може складатися із одного слова, словосполучення і цілого речення.
Фонетичне слово– цевідрізокмовленнєвого потоку, об’єднаний одним словеснимнаголосом. У фонетичне
слово, абоакцентнігрупизвичайнооб’єднуються на основізміступовнозначні слова разом ізслужбовим.
Такт– цечастинасинтагми, об’єднана одним наголосом. Такт можезбігатисязі словом і
можевключатикількаслів. Короткі, неповнозначні слова не маютьсвогонаголосу й приєднуються до
наголошеного слова.
Склад– ісегментна, і суперсегментнаодиниця.
 Склад як сегментнаодиниця – цепослідовністьзвуків
 Як суперсегментна – єдністьскладового і нескладовогозвуків.
Завдяки словесному наголосовіскладиоб'єднуються у фонетичні слова. Синтагматичнийнаголос та
інтонаціяоб'єднуютьфонетичні слова в синтагми (такти). Інтонація і
фразовийнаголоссприяютьоб'єднанню синтагм у фрази.
Суперсегментні одиниці нашаровуються на ланцюжок сегментів - складів, слів, фраз, речень. Типові
суперсегментні одиниці - наголос і інтонація.
Суперсегментні явища:
Наголос – виділення яким-небудь акустичним засобом одного з компонентів мови. Зокрема, такими
акустичними засобами:

 Висота звуку – тонічний наголос;

 Сила звуку – силовий наголос;
 Тривалість звучання – кількісний наголос;
 Відсутність редукції – якісний наголос.
Різновиди наголосу:
 Складовий – зміна сили звучання і тону складоутворюючого звуку

 Словесний – виділення одного із складів в слові шляхом посилення звучності, зміни тону,
довготи.
Роль словесного наголосу:
 організовує слово
 з'єднує звуки в єдиний звуковий комплекс
 сприяє розмежуванню слів в мовному потоці
 розмежовує різні граматичні форми одного слова: ́ноги - но ́ги

 Фразовий – виділяє слово в групі слів, які утворюють смислову єдність.

Інтонацією називаються всі просодичні (від грецьк. prosodia - приспів, наголос) явища в синтаксичних
одиницях – словосполученнях і словах. Це зміна динаміки тону, що забарвлює висловлювання.

18. Склад, видискладів.

13
 Склад складаєтьсязізвуків – мінімальнихфонетичниходиниць.
Вершина – момент найвищоїзвучності.
Периферія – складається з ініціалі(наростаннязвучності до вершини) і
фіналі(затуханнязвучностіпіслявершини).
Складибувають:
 Відкритийнеприкритий (V):
 і, у, о, англ. eye, ear, are;

 Закритийприкритий (CVC):
 сад, кіт; англ. hat, top, look;

 Відкритийприкритий (CV):
 на, те, до; англ. day [dej], know, far;
 Закритийнеприкритий (VC):
 ар, ось, от, ум; англ. is, ice, arm.
Складотворчим звуком є голосний.
Види складів:
 Монофтонг – простий голосний звук.

 Дифтонг– поєднання складотворних і нескладотворних голосних звуків в одному складі. –

o Висхідний дифтонг – звукова сполука із складотворним другим голосним.(фр. [іе] (pied “нога”),
[ui] (nuit “ніч”), ісп. [ие] (bиепо “добрий”, nuevo “новий”, pueblo “народ”, puerta “двері”).

o Низхідний дифтонг– звукова сполука із складотворним першим голосним. (ісп. [аі] (аіrе
“повітря”), [eu] (deuda “борг”).
 Трифтонг– три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність.
Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Наприклад: англ. our “наш”, flower
“квітка.

19. Наголос та його види. Словесний наголос. Фразовий наголос. Основний та

другорядний наголос.
Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних
засобів.
Виділяють такі словесні наголоси:
 Силовий (динамічний або експіраторний) – виділення одного складу із складів слова більшою
силою, тобто сильнішим видихом повітря(присутній в український, іспанський, французький,
англійський та чеський): буває вільний та фіксований.

 Музичний (тоновий або мелодичний) – виділення наголошеного складу інтонацією, підвищенням

тону (характерний для норвезької, швецької, литовської, хорватської, японської тощо).

 Кількісний (квантитативний) – виділення складу більшою тривалістю звучання (присутній лише

у новогрецькій мові).

14
Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

 Вільний – на будь-якому складі в межах слова, виконує смислорозрізнювальну і

форморозрізнювальну функції (українська, англійська, хорватська тощо).

 Рухомий наголос – у формах одного й того ж самого слова падає на один і той самий склад.
(українська мова)

 Нерухомий – у будь-яких формах падає на один й той самий склад. (англійська мова)

 Постійний (або фіксований) – на певному складі в межах слова. (польська, французька, чеська
тощо)
В українській мові наголос вільний, рухомий. Також присутній побічний.
Залежно від значення розрізняють:

 Логічний наголос – особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

 Емфатичний наголос – емоційне виділення сегменту мовлення.
Фразовий наголос – виділення певного слова у фразі. Наприклад: Що ви читали | сьогодні вранці?
Фразовий наголос – посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.
Побічний наголос – додатковий наголос у багатоскладовому слові. Відносна слабкість головного
наголосу слова приводить до виділення побічного наголосу у тому самому слові.
Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика.

20. Інтонація, її функції та компоненти.

Інтонація – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок
мовлення.
Інтонація складається з:
 Мелодика мовлення – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і
понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

 Інтенсивність – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

 Пауза – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення,
сприяють виділенню певного змісту

 Темп мовлення – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів.

Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше,
неважливе - швидше.

 Тембр мовлення – емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо).

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз.
У фразах розрізняють:
 Висхідний – показує, що речення не закінчене.
15
  Низхідний – вказує, що речення закінчене.

У кожній мові інтонація має свої особливості.

В англійській мові тон, який виражає запитання, не досягає висоти першого наголошеного складу, а в
українській має місце різке підвищення тону.

Інтонація виконує такі функції:

 Розрізняє розповідь, запитання чи спонукання.

 Розрізняє частини висловлювання за їх смисловою важливістю.

 Оформлює висловлювання в єдине ціле.

 Одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи.

 Виражає конкретні емоції.

 Розкриває підтекст висловлювання.

 Характеризує мовця та ситуацію спілкування.

21. Граматика, її розділи. Об’єкт граматики.

Граматика – будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і
конструкцій) та наука, яка вивчає будову мови.
Розділи граматики:
Морфологія – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із
ними граматичних значень.
Синтаксис – розділграматики, якийвивчаєзасоби і правила побудовивисловлювань, тобтойого
предметом є речення.
Словотвір (або дериватологія)– творенняпохіднихслів за певнимизразками та моделями за
допомогоюафіксації та іншихформальнихзасобів.

22. Граматичнийустріймови. Основніодиниціграматичноїбудовимови.

Основніодиниціграматики:
 Морфема – це найменша неподільна значуща частина слова. Морфеми існують тільки в складі слова
і є його найменшою частиною.

 Слово – найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови
висловлювань.

 Словосполучення – це синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох і більше повнозначних слів,

пов’язаних між собою за змістом і граматично.

 Речення– це синтаксична одиниця, яка слугує для формування повідомлення і передачі думки.

16
  Надфразова єдність – відрізок мовлення, що формується з двох і більше речень, об'єднаних за
спільністю теми в конструкцію, якій властива певна змістова завершеність і структурна єдність.

23. Граматична форма і граматичне значення.

Граматичне значення – абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне формальне
вираження.
Весна, літо, парк - значення ознаки;
Йти, летіти, співати, їсти - значення процесуальності;
Дороги, книжки, стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка;
Читав, думала, кричало, любили - значення минулого часу і т.д
Значення: роду, числа, особи, предикативності, суб'єкта, об'єкта, ознаки, процесуальності, часу.
Граматичне значення відрізняється від лексичного:

 Відношенням до слова і будови мови.

Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні значення
роду, числа, відмінка тощо). Оскільки граматичне значення характерне для багатьох слів, конструкцій
тощо, то воно є значно частотнішим від лексичного.

 Характером узагальнення.
Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то
граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного значення..

 Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності.

Якщо лексичне значення співвідноситься з об'єктивною дійсністю, то граматичне значення може не
співвідноситися з позамовним референтом. Чому, наприклад, ліс чоловічого роду, а діброва, яка є тим же
лісом, жіночого роду, обґрунтувати позамовними фактами неможливо.

 Способом вираження.
Граматичне значення має регулярне (стандартне) вираження. Про наявність граматичного значення в
мові можна говорити лише в тому випадку, коли воно формально виражене в мові.

24. Типи граматичних значень. Способи і своєрідність їх виявлення у різних

мовах світу.
Граматичні значення бувають трьох типів:

 Дериваційні значення – це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну граматичну
класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є дериваційними.

 Реляційні значення – є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Реляційні
значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення роду
прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.

 Модальні значення – виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного світу -

ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.
17
25. Морфема як мінімальна значеннєва мовна одиниця. Типи морфем.
Морфема – найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.
 Корінь – сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром слова,
носієм речового (лексичного) значення.
 Афікси (дериваційні, реляційні) – службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає
граматичне і словотвірне значення.
- Мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, виручити)
- Граматичне, реляційне значення (рука, руки, рукою).
Види афіксів:
o Флексія (або закінчення) – зміннийафікс,
щостоїтьукінцісловаівиражаєсинтаксичнівідношенняміжсловамиусловосполученнійреченні.
Наприклад: село.

o Суфікc – афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням: баб-уся.

o Постфікс – афікс, щостоїтьпіслякореня. До постфіксів належать суфікси і флексії.

o Префікс – афікс, якийстоїть перед коренем. Наприклад: ви-їхати, un-known.

o Інтерфікс – афікс, щостоїтьміждвомакоренями і служить для зв'язкуцихкоренів у одному

складному слові. Наприклад:земл-е-мір.

o Інфікс – афікс, вставлений у середину кореня. Наприклад: лат. pigment-um – фарба (коріньpig-).

o Трансфікс – перерванийафікс, вставлений у перерванийкорінь. Трансфіксинаявні в арабськіймові:

bank – банк – bunuk – банки (трансфікси а, и-и).

o Конфікс (або циркумфікс) – перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як приклад
такоїморфемиможнаназватинім. ge-t, ge-en.

26. Морфологічна будова слова. Основні способи словотворення.

Корінь – спільна частина споріднених слів, яка виражає їх загальне значення. Наприклад, для
споріднених слів водяний, водяник, підводний, заводнити, водянистий коренем є морфема вод-.
Суфікс – частина похідної основи, яка стоїть після кореня і служить для утворення слів з новим
значенням або новим відтінком у значенні. Суфіксів може бути кілька в одній основі.
Префікс – частина похідної основи, яка стоїть перед коренем і служить для утворення слів з новим
значенням або відтінком значення.
Способи словотворення:

 Префіксальний спосіб – спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити -

ходити, перенавантаження - навантаження, прехороший - хороший, безвідповільно - відповідально.

 Суфіксальний спосіб – спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький --

холодний, дубок - дуб, вітерець - вітер, читання - читати, молодість - молодий.

18
  Префіксально-суфіксальний спосіб – спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до
твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний - брова, безмежний - межа, затишок -
тиша.

 Постфіксальний спосіб – спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих
постфіксів: битися - бити, миритися - мирити.

 Безафіксний спосіб (відкидання значущих чаcтин) – це спосіб творення слів шляхом укорочення
(усічення) твірного слова: відхід - відходити, закид - закидати, зелень - зелений.

 Основоскладання – спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що
входять до базової сполуки - підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос - хмари чесати, життєпис
- життя писати, хвилеріз - хвилі різати, лісостеп - ліс і степ, синьо-жовтий - синій і жовтий, кисло-
солодкий -- кислий і солодкий.

 Абревіація. Вони можуть утворюватися:

- складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг -

завідуючий магазином.
- складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація – державна
адміністрація, медсестра - медична сестра.
- складанням назв початкових букв твірних слів: УТН - Українські телевізійні новини, ЛПУ -
Ліберальна партія України,
- складанням початкових звуків твірних слів: загс - запис актів громадянського стану, ДЕК -
державна екзаменаційна комісія;
- складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно - обласний відділ народної освіти,
СУ-15 (Сухий - прізвище конструктора).

 Морфолого-синтаксичний спосіб – це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється
внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна – перехід прикметника в
іменник, завідуючий – перехід дієприкметника в іменник, коло хати – перехід іменника в прийменник.

27. Граматична категорія. Типи і види граматичних категорій.

Граматична категорія – це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень
і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм.
Граматичні категорії поділяють на:

 Морфологічні– категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи

 Синтаксичні – категорія активності/пасивності, розповідність, питальність, спонукальність,
стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.
Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на:

 Класифікаційні– ступають як рубрики класифікаціїслів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія

роду іменників і категорія виду дієслова, боіменники не відмінюються, а класифікуються за родами
(коженіменникналежить до одного певного роду).

 Cловозмінні – граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким
воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо

19
 прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить
від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження).

28. Питання частиномовної приналежності слів.

Частини мови – великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і
його формальних показників.
Повнозначні частини мови:
• Іменник
• Прикметник
• Дієслово
• Прислівник
• Числівник
• Займенник
До службовихчастинмови належать прийменники (в деякихмовахїмвідповідаютьпісляйменники),
артиклі, частки і сполучники, модальні слова, вигуки.
Критерії частиномовної приналежності слів:

 Семантичнийкритерій – критерій, якийпередбачаєвіднесення до

однієїчастинимовислівізспільнимзагальнимграматичнимзначенням, як, наприклад, предметність, дія,
якістьтощо. Так, зокрема, слова зізначеннямпредметностіутворюютькласіменників, хоча до такого
класу, як іменники, в українськіймові належать слова, якіпозначають предмет (стіл, книжка), якість
(краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але
більшістьнепохіднихіменниківпозначаєсамепредмети. Щобпояснитицеявище, потрібновиходити з
того, щомова не тількивідображаєдійсність, а й інтерпретуєїї.

 Формально-граматичний (морфологічний) критерій – критерій, за яким до

увагиберетьсясвоєрідністьзмінюванняслів, тобтоінвентарїх форм і парадигм, які є
виразникамипевнихморфологічнихкатегорій. Так, наприклад, іменникизмінюються за відмінками і
числами, дієслова - за особами і часами, прислівники не змінюються. Форми слова
репрезентуютьморфологічнікатегоріїчастинмови. Кожначастинамовихарактеризується особливою
системою граматичнихкатегорій. Так, в українськіймовііменникувластивікатегорії роду, числа й
відмінка, прикметнику - категоріїступеняпорівняння (для якіснихприкметників) роду, числа та
відмінка, дієслову - категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо.

 Синтаксичнийкритерій – критерій, за яким до однієїчастинимовивідносять слова, здатністояти в

реченні в однаковихсинтаксичнихпозиціях і виконуватиоднаковісинтаксичніфункції
(йдетьсяголовним чином про первиннісинтаксичніфункції). Наприклад, однією з ознак, за
якоюрозрізняютьіменник і дієслово в українськіймові, є здатність бути головним компонентом
атрибутивної.

 Словотвірнийкритерій – критерій, за яким для

кожноїчастинимовивиділяютьвластивийтількиїйнабірсловотвірних моделей та
інвентарсловотвірнихзасобів. В українськіймовіможнаназвати ряд словотвірнихафіксів,
наявністьякихзасвідчуєналежність слова до групиіменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. В
англійськіймовііменниковими є суфікси -ship (friendship "дружба", kinship, relationship

20
 "споріднений"), -ment (movement "pyx", nourishment "харчування", statement "висловлювання,
твердження") та ін.

29. Синтаксичнізв’язкислів. Типи і видисинтаксичнихзв’язків.

Синтаксис – розділграматики, щовивчаєбудовуречень і словосполучень та способипоєднання в них слів,
а також правила творення й функціонуванняречень і словосполучень.
Типисинтаксичногозв’язкуслів:

 Узгодження – граматичнізначеннястрижневого слова повторюються в залежному слові.Напр: В

англ.. узгодженнярідкісне,хібащо в вказівнихзайменниках та іменниках: thisbook;

 Керування – одніграматичнізначеннястрижневого слова викликають у залежному словіінші, але

конкретно вираженіграматичнізначення, тобто форма залежного слова
повністюзумовлюєтьсястрижневим словом. Напр:читаю книжку.

 Кординація– взаємнасупідрядністьпідмета і присудка, їхвзаємнаузгодженість. Підмет і присудок

формально уподібнюються один одному.Напр:у роді та числі:соловейко щебетав.

 Прилягання – зв'язокміж словами в словосполученні, якийвиражаєтьсяпозиційноабоінтонаційно.

Прилягають до стрижневого слова незмінні слова(присл, дієприслівники). Для
англ.мовиценайпоширенішийзв'язок. Напр.:wonderfulsong – чудовапісня. – позиційнеприлягання.

 Тяжіння – узгодження предикативного означення з підметом. Означаєяким є предмет,

вираженийприсудкому
моментздійсненняпозначуваноїприсудкомдії.Напр.:батькоповернувсязадоволений.

 Інкорпорація– поєднанняслів-коренів, сукупністьякихоформляєтьсяслужбовимиелементами.

 Замикання– синтаксичнапобудова, яка вимагаєдистантногорозташуваннянайтіснішепов’язанихслів.

Наявна у нім.мові.

 Ізафет – атрибутивнесловосполучення, яке складається з двохіменників, перший з яких є

означенням, але показникзв’язкузнаходиться у другому слові. Ізафетхарактерний для тюркськихмов.
Трохиіншийрізновидізафетуспостерігається в іранських та арабськихмовах.

30. Словосполучення і речення. Основніознакиречення. Структура речень.

Типиречень.
Речення – мінімальнакомунікативнаодиниця, яка про щосьповідомляє й розрахована на
слуховеабозоровесприйняття.
Реченняхарактеризується:

 Комунікативністю – передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до

будь-яких форм спілкування.
 Відносною самостійністю – виражає відносно закінчену думку і виділяється від інших речень
паузами.
 Структурною цілісністю – будується за певною структурною моделлю.
 Предикативністю – співвіднесеність змісту речення з об’єктивною дійсністю.
21
  Інтонацією
Типи речень:

 Залежновід мети повідомленняреченнябуваютьрозповідними, питальними і спонукальними.

 За структурою реченнябуваютьскладні й прості.
 Простіреченняможуть бути поширеними і непоширеними.
 Реченняможуть бути двоскладними і односкладними, щозалежитьвіднаявностіпідмета та
присудка.
 Елементарнийабстрактнийзв'язок, за якимбудуєтьсяпростеречення, становить йогоструктурну
схему.
Словосполучення – це два чибільшеповнозначнихслів, об’єднанихсинтаксичнимзв’язком.
Словосполучення є предметом синтагматичного синтаксису, якийвивчаєвалентність слова,
способиїїреалізації та вираженні в словосполученняхсинтаксичнівідношення.
Валентність – здатність слова вступати в синтаксичнізв’язки з іншими словами.
- Синтаксичнісловосполучення – зберігаютьлексичнізначеннявсіхповнозначнихслів, щовходять до
нього.
- Фразеологічне словосполучення – це лексична самостійність одного чи обох його компонентів
ослаблена, або зовсім утрачена, що призводить до наближення значення до одного слова.

31. Лексикологія як галузьмовознавства та їїрозділи. Об’єктлексикології.

Лексикологія – розділмовознавства, щовивчаєсловниковий склад мови (лексику). Об’єктом лексикології
є слово.
Розділи:

 Загальна лексикологія – встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку

лексики.

 Конкретна лексикологія – вивчає словниковий склад однієї мови.

 Історична лексикологія – займається історією словникового складу, причинами й

закономірностями його зміни.

 Зіставна лексикологія – досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення
структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.

 Прикладна лексикологія – вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й

культури мовлення.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

 Cемасіологія – наука про значення слів.

 Ономасіологія – наука, яка вивчає процеси найменування.
 Етимологія – наука, яка досліджує походження слів.
 Фразеологія – наука про стійкі словосполучення.
 Ономастика - наука про власні назви, яка складається:
- антропоніміки – науки про імена людей
- топоніміки – науки про географічні назви та ін.
22
  Лексикографія – наука про укладання словників.

32. Поняття словесного знака. Структура словесного знака (план вираження

і план змісту).
Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:
- матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);
- значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці; Референт
- предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.
Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому:
o предмет позамовної дійсності (референт);
Форма Знак
o форма вираження; Значення
o значення

Компоненти даної структури мають термінологічні назви: Зовнішня Внутрішня

o Предмет дійсності – денотат – це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за найбільш
загальними критеріальними ознаками. У зв’язку з денотатом виділяють загальну предметну
віднесеність словесного знака, в основі якої – уявлення про клас предметів.

Функції слова:

 Декйтична: вказує, але не називає (he/she/it/one/here/now)

 Номінативна: називає референта (a boy/ a girl/ a dog)
 Граничні випадки
 називає, але не вказує ( athing/An action)
 Референт= сукупність уявного або реального світу (одиниця = стілець)

Значення словесного знака– відношення, засноване на взаємозв'язку між матеріальним вираженням

знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.
Номінація денотата може бути:
· немотивованою (вода);
· мотивованою (подорожник);
Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.
За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об'єктивної дійсності виділяють власне номінативні
знаки (імена).
Номінативні знаки (імена) поділяються на:
o Загальні імена (апелятиви)

- предметні (відро);
- ознакові (зелений, іти, швидкість).
o Власні (Київ).
o Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).

23
 33. Характерні риси слова. Проблеми визначення меж слова у різних мовах.
Лексема, її відмінності від словоформи.
Слово – найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови
висловлювань.
Ознаки слова:

 Фонетичнаоформленість, тобто вираженість звуком абопоєднаннямзвуків;

 Cемантичнавалентність, тобтонаявністьзначення (чим слово відрізняєтьсявід звуку);

 Недвонаголошеність, тобтонеможливістьматибільш одного основного словесного наголосу (чим

слово відрізняєтьсявідсловосполучення, у тому числі і фразеологізму);

 Лексико-граматичнавіднесеність, тобтоналежність до певного лексико-граматичногорозряду,

абочастинимови (чим слово відрізняєтьсявідморфеми);

 Лексичнанепроникність, тобтонеможливість «вставки» всередину слова

іншихсловесниходиниць (чим слово відрізняється, наприклад,
відвільнихсловосполучень, прийменниково-відмінникових конструкцій.

Навіть для однієїмови важкодативизначення слова, яке можнабуло б застосувати до усіхслів, тому що
структура слова в усіхмовахрізноманітна.
У лексикології прийнято розрізняти поняття «слово» і «лексема».

 Слово є конкретною одиницею.

- Лексема – слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.
Лексема – це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Так,
у реченні:«Людина людині друг» – є три слова і дві лексеми, бо слова «людина» і «людині» є формами
(варіантами) однієї лексеми.
Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту.
- Формальними варіантами (варіантами у плані вираження) є, наприклад: співати і співать,
сміятися і сміятись, би і б.
- Варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-
семантичними варіантами.

34. Лексичне, словотворче та граматичне значення слова. Структура

лексичного значення словесного знака (семантичний, синтаксичний,
прагматичний аспекти).
Граматичне значення – абстрактне мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних
конструкцій і яке має в мові стандартне вираження. Граматичне значення властиве цілому класу слів.
Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем
дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям. Лексичне значення є продуктом мисленнєвої
діяльності людини. Лексичне значення слова виражається його основою. Лексичне значення
індивідуальне.

24
Словотвірне значення – це семантичне співвідношення між похідним і його твірним, яке проявляється
у вигляді різниці між їх лексичними значеннями: комбайн — комбайнер (- той, що працює на комбайні,
обслуговує комбайн). Словотвірне значення виражається формантом, який входить до складу похідного
слова. Словотвірне значення належить усім словам, що мають однаковий словотворчий засіб.

Семантична структура слова.

Cлово є не тільки «ярликом», що позначає окремий предмет, дію чи якість.
Семантична структура слова набагато складніша. Багато слів мають не одне, а декілька значень.
Явище багатозначності слів – широке, і точна «предметна віднесеність» чи найближче значення слова є
по суті вибором потрібного значення з низки можливих.
Факт багатозначності слів не вичерпується тільки явищем полісемії слова. Найбільш істотним є те, що
поряд з прямим «референтним» («денотативним») значенням слова ще є «асоціативне» значення. Таким
чином, слово стає центром для цілої сітки образів, які мовець чи слухач затримує, щоб вибрати потрібне
значення.

В семантиці знакових систем розрізняють значення знаку (денотат – те, що даний знак позначає в
конкретній знаковій ситуації) і його сенс (десигнат, концепт, інформація, яку знак несе про той, що
позначається.
Прагматика пов'язана з вивченням категорії корисності, цінності, зрозумілості знаку, а також з
дослідженням семантичної інформації, де істотну роль грає питання про оцінку інформації, витягуваної
даним адресатом з тексту. Одне з важливих досягнень семіотики — встановлення принципової
несводімості семантики до синтаксису.

35. Моносемія. Полісемія. Омонімія. Пряме та переносне значення слова.

Метафора. Метонімія.
Моносемія – слова з одним значенням.
Полісемія – наявністьрізнихлексичнихзначень у одного й того ж слова відповідно до різнихконтекстів.
Омоніми – це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми
часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в українській мові
слова пишуться та читаються однаково.
Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається прямим, оскільки прямо називає
позначуваний предмет.
Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове
значення є завжди переносним, похідним від первинного, мотивованим через пряме. Пор.: хлопчик
біжить і час біжить; ніс дитини і ніс човна.
Метафора– за своєюсуттю є прихованимпорівнянням (скороченимпорівнянням). Так, за подібністю
з'явилися значення «кулястий плід окремих рослин на кінці стебла» в слові головка (головка маку,
головка капусти).
Метонімія – перенесення за суміжністю. Суміжністьможе бути просторовою (уважнааудиторія, школа
на канікулах), часовою (літературнийвечір), причиново-наслідковою (чудовий переклад,
вивченнясловотвору).

25
 36. Мотивація слова (зображальна, описова). Відмінності між мотивацією і
значенням слова; мотивацією і етимологією.
Мовне мотивування слова – семантичне (змістове) і структурне співвіднесення словоутворюючих
морфем з іншими морфемами певної мови.
Можна виділити наступні типи мотивування :
o звукове (звуконаслідування, onomatopoeia) e.g.: ку-ку, roar, splash, click
o морфологічне (є корінь-основа) e.g.: рука - ручний, рукав
o семантичне – тобто переносне значення, мотивоване прямим e.g.: fat-farm – курорт для охочих
схуднути, хоча в даному випадку слово мотивоване як морфологічно, так і семантично.
Семантичні зміни, що відбуваються в лексичному значенні, також відбиваються на внутрішній формі.
Так, слово росс. город колись співвідносилося із словом городить, оскільки в давнину міста
огороджувалися частоколом або кріпосною стіною. Поступово із зміною реалій лексичне значення
російського слова город втратило ознаку "той, має огорожу", і семантичні зв'язки між цими словами були
порушені.
У деяких слів мотивованість значення дещо «затушована», оскільки не завжди вдається виділити їх
історичний корінь. Проте етимологічних аналіз встановлює древні родинні зв'язки слова з іншими
словами, дає можливість пояснити походження його значення. Наприклад, етимологічний аналіз
дозволяє виділити історичне коріння артикля «a» і встановити його зв'язок із числівником «one», а також
означеного артиклю «the» та демонстративного прикметнику “that”, тим самим полегшити розуміння та
засвоєння знань з граматики англійської мови під час вивчення означеного та неозначеного артиклю.
Тобто значення слова може здаватися мотивированим людині з філологічною підготовкою, тоді як не
спеціалісту смислові зв'язки цього слова представляються втраченими.

37. Лексико-семантична система мови. Парадигматичні відношення:

семантичні відношення подібності, полярності, включення, відношення
частини і цілого.
Лексико-семантична система – є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона
має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що
необхідно для постійної комунікативної придатності.
Деякі з лексико-семантичних об'єднань мають дуже чітку, строгу системну організацію. Так, скажімо,
дієслова, що означають переміщення (рух) - це струнка система, елементи якої розрізняються за трьома
ознаками:
1) спосіб руху (йти, їхати, плисти, летіти тощо);
2) характер руху - самостійний, незалежний і несамостійний, залежний (йти, їхати і везти, нести, тягти
тощо);
3) напрямок руху (в'їхати, заїхати, з'їхати, виїхати, від'їхати тощо).
Парадигматичні відношення – це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх
значень. Зокрема, тут можна виділити:
o відношення смислової подібності (синонімія);
o відношення смислового протиставлення (антонімія);
o відношення смислового включення (гіпонімія);
o відношення супідрядності (наприклад: ялина, сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен, явір
перебувають між собою в сурядних відношеннях і в підрядному відношенні щодо гіпероніма
26
 дерево) і партитивності, тобто цілого та його частини (сосна - шишка, людина - рука, кінь -
грива, лисиця - хвіст).
Синтагматичні відношення – лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово
поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова гайнувати'!
розтринькувати поєднуються тільки з одним словом - відповідно час і гроші, слово безпробудний - із
двома лексемами - сон і п'яниця.

38. Шляхи збагачення лексики: морфологічне та семантичне

словотворення, запозичення.
Є чотиритипизмін у лексико-семантичнійсистемі:
- зникненняслів;
- зникненнязначеньслів;
- появановихслів;
- появановихзначень.
Ці лексико-семантичнізмінивідображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і
запозичення.
Морфологічне словотворення:
- Конверсія - безаффіксальний спосіб словотворення, в результаті дії якого
утворюється категоріально відмінне слово, що збігається в деяких формах з вихідним.
- Аффіксація - це спосіб утворення нових слів шляхом приєднання до основи слова словотворчих
афіксів.
- Компресія - утворення складних слів на базі словосполучень і пропозицій в результаті зниження
рівня компонентів вихідного словосполучення чи речення.
- Основоскладання - утворення складних слів з'єднанням основ чи основи і слова (що здобуває в
останньому випадку ранг морфеми і розглянутого теж як основа).
- Абревіація - утворення нових слів шляхом скорочення (усічення основи). У результаті -
створюються слова з неповною, усіченою основою (або основами), так звані абревіатурами.
- Дезаффіксація - спосіб словотворення, при якому слова утворюються шляхом відкидання суфікса
або елемента, зовні схожого з суфіксом.
Лексико-семантичний спосіб словотворення – неморфологічний спосіб словотворення, що полягає в
семантичному розщепленні багатозначного слова з подальшим поступовим утворенням омонімів.
Наприклад, унаслідок розщеплення полісемантичного слова поганка утворилося два омоніміми: 1)
поганка як нехристиянка; 2) поганка як неїстівний отруйний гриб.
Семантичні запозичення – такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його
іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий, які мали значення відповідно "розташований
праворуч" і "розташований ліворуч" під упливомфр. droit і gauche отримали значення "консервативний" і
"революційний" (на засіданнях конвенту партія жирондистів сиділа справа, а партія монтаньярів - зліва).
Словотвірнізапозичення – такізапозичення, коли власнийзмістпередається морфемами іншихмов. Так,
наприклад, слово телефон складене з давньогрецькихелементівtele "далеко" і phone "звук" у США. У
давньогрецькіймові такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія, агробіологія, телетайп
тощо.
Матеріальне (лексичне) запозичення– запозичення, за якого з іноземної в ріднумову входить
лексичнаодиницяповністю. (лазер –laser )

27
Калькування – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу;
поморфемний переклад іншомовного слова. (skyscraper – небоскреб)

39. Історичні зміни словникового складу мови (позамовні, внутрішньомовні).

Зміни в лексицізумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

 Позамовні (позалінгвальні) причини - цезміни в навколишньомусвіті. Таким чином, мова в

своєму словнику віддзеркалюєвсісуспільнізміни.

 Внутрішньомовні – причини змінисловникового складу представленітенденціями до економії,

уніфікації, системностімовнихзасобів, варіюванняномінаційізрізнимимотивацією, походженням,
завданнямиекспресивно-емоційної та стилістичноївиразності.

40. Стилістичнерозшарування лексики мови: книжна і розмовна лексика.

Табу, евфемізми.
 Висока лексика:

 Книжна – лексика, яку використовують передусім у літературно-писемному і піднесеному

усному мовленні - науковому й публіцистичному, в ділових документах, в художній
літературі.
 низька лексика

 Розмовно-побутова – насичена виразними експресивно-оцінними позитивними й

негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі слова): матінка, матуся, донечка,
сонечко, близенько, хлопчисько, бурмило, витріщитися; словами, які часто перебувають за
межами літературної норми: математика, зубрій, служака, діляга, злигатися, стовбичити,
банькатий.
Табу – полінезійське слово, яке стосується етнографії: означає заборону на вживання тих чи інших слів,
виразів або власних імен через забобони, вірування, з цензурних і етичних міркувань. У сучасних мовах
до табу можна віднести тенденцію не говорити прямо про смерть, тяжку хворобу, уникати згадок про
«непристойні» предмети тощо.
Евфемізми – слова або вислови, які вживають замість заборонених слів. Це переважно
нейтральні слова або вирази, що вживаються замість синонімічних слів, які, на думку мовця, є
непристойними, грубими або нетактовними. Так, замість умер в українській мові вживають упокоївся,
спочив (у Возі), відійшов у вічність; в російській мові - скончался, преставился, отправился к праотцам,
отдал Богу душу, приказалдолгожить.

41. Фразеологія. Фразеологічна одиниця, її властивості, відмінності від

вільного словосполучення.
Фразеологія – розділ мовознавства, який досліджує фразеологізми; сукупність фразеологізмів
конкретної мови.
Основними завданнями фразеології є з’ясування складу фразеологічної системи, класифікування стійких
сполучень слів.
28
Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається – лексико-граматична єдність двох і більше
компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне
значення. Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати).
Фразеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

 семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення фразеологічної

одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які входять до неї);
 стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;
 автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;
 кількакомпонентний склад
 можуть вступати в синонімічні й антонімічні відношення: теревені правити - ляси
точити - дурниці молотити; хоч греблю гати - кіт наплакав;
 характеризуються образністю.
У реченні фразеологізми завжди виступають одним членом. Найчастіше ними послуговуються у
розмовному та художньому стилях мовлення. Вони надають мовленню виразності, влучності та
емоційності.

42. Основні поняття лексикографії. Типи словників. Лексикографічні ресурси

в інтернеті.
Лексикографія – розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.
Лексикографія тісно пов'язана з лексикологією. Укладання словників вимагає великих теоретичних знань
і доброго чуття мови, тобто розуміння відтінків значення слова, особливостей його вживання,
сполучуваності з іншими словами тощо.
Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

 Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору

лексики, розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті.
 Практична лексикографія забезпечує навчання мови - як рідної, так і іноземної, описує й
нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.

Типи словників:

 Енциклопедичні словники – описують світ, пояснюють явища, поняття, дають бібліографічні

довідки про знаменитих (інколи й одіозних) людей, відомості про країни й міста, про видатні
події тощо
 Лінгвістичні словники – це словники слів. Вони дають інформацію не про речі, явища, поняття,
а про слова.
 Ідеографічні словники – в ідеографічних словниках слова розташовано не за алфавітом, а за
групами, які виділяють на основі спільних значень, тем.
 Словники-тезауруси – словник, у якому слова, які належать до певних галузей знань,
розташовані за тематичною ознакою і зазвичай мають приклади їх правильного використання в
тексті

43. Національнамова, їїлітературна форма. Мовна норма і мовний

узус. Мовнаполітика

29
 Національна мова- мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з
іншими ознаками(спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну
націю. Форми існування національної мови – різні іпостасі існування однієї і тієї ж мови(етномови).
До основних форм існування мови належать:1)літературна мова; 2)народно-розмовна мова;
3)койне(наддіалектна спільність, інтердіалект); 4)просторіччя; 5)мова-піджин; 6)креольська мова;
7)територіальні діалекти; 8) деякі типи соціальних діалектів.
1) Літературна мова- загальнонародна , унормована і регламентована, культурно оброблена форма
існування мови, що здебільшого отримує широку стилістичну диференціацію.
Основні ознаки: 1)унормованість, наявність кодифікованої письмової форми;
2)загальнообов’язковість; 3)поліфункціональність, універсальність, тобто використання у всіх сферах
життя суспільства, а тому наявність функціональниих стилів, стилістична диференційованість;
4)обробленість; 5)стабільність; 6)наявність усного і письмового різновиду.
2)Просторіччя: 1)загальнонародні( не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною
мовою ( це позалітературне просторіччя).Ознаками просторіччя визначено:1)ненормованість мови;
2)стилістична недиференційованість(іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3)факультативність
вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4)безписьменність; 5) функціональна
монотонність одиниць, поширеність повних синонімів-дублетів(вештатися-бігати).
3)Койне (наприклад: експерантностворено на основі романських германських і слов’янських
мов, є найбільш відомим сучасним койне світового рівня)- засіб міждіалектного, а іноді й
міжнаціонального спілкування, що виникає спочатку з торгівельною, військовою або культурною метою
на базі однієї з груп близьких діалектів(іноді мов).Історично койне може передувати виникненню
письмової мови. Нерідко воно стає базою літ. мови.
4)Піджин (наприклад: руссенорськ– створена на основі слов’янських мов; TokPisin–
неомеланезійсьий; )- редукована допоміжна мова, створена в результаті змішування мов на різномовній
території, виконує обмежені функції(торговельні, бізнесові) і не є рідною для тих, хто нею користується.
5)Креольська мова (гаїтянська, гвіанська креольські мови; Реюньйон; Маврикій) схожа на
піджин. У креольських мовах відбувається спрощення граматики(зникають категорії роду,числа,
відмінка, але з’являються аналітичні (лексичні) способи вираження цих значень, особливо велика роль у
вираженні таких значень належить прийменникам).
Відмінності між піджином і креольською мовою:піджин має тільки «соціальний
субстрат»(контингент носіїв, пов’язаний з торгівлею, урбанізацією, міграцією), але не має етнічного,
тобто для жодного народу він не є рідним. Креольська мова ,навпаки, має в першу чергу етнічний
субстрат в особі нового етносу, що формується в результаті інтеграції етносів. Креольська мова- це в
принципі повноцінна мова, що має в своєму розпорядженні широку лексику й самостійно вироблену
граматику, здатна розвиватися за своїми внутрішніми законами, подібно до будь-якої природної мови.
6)Діалект: характеризується наявністю своєї власної мовної системи, яка може протиставлятися
мовній системі іншого місцевого діалекту цієї самої мови.
Говірка-найдрібніша діалектна одиниця, що охоплює звичайно мову одного, а іноді й кількох цілком
однотипних з мовного погляду населених пунктів.
Говір – група однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак.
Наріччя- найбільша діалектна одиниця, об’єднує однотипні діалекти мови.
Другорядні форми існування мови – це деякі типи соціальних діалектів(зокрема, таємні арго
торговців і робітників, групові жаргони), ритуальні мови, кастові мови, статеві варіанти «мови» (чоловічі
й жіночі «потайні» мови) тощо.
Мовна норма: уніфіковані, свідомо і найбільш поширені традиційні зразки(стандарти) репрезентації
системи мови(засоби мови і правила їхнього вживання) (О.О.Селіванова).
Е.Косеріу:ідеальні форми реалізації певної мови, техніка й еталони для відповідної мовної діяльності.
Виявляється в шкалі оцінок правильності, доречності і естетичної гармонійності. Характеризується
вибірковістю(селективністю), стійкістю(традиційністю), обов’язковістю(правильністю).
Визначення нормативності мовних одиниць здійснюється на підставі таких критеріїв: відповідності
структурі мови, уживаності, суспільного схвалення. Наслідком визнання мовної норми є кодифікація у
граматиках і словниках. Протиставлена узусу як аспекту реалізації мовної системи, сукупності всіх
реальних вживань мови.

30
 Мовна політика - свідомий і цілеспрямований влив, який має на меті сприяти ефективному
функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних
заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; надання мовному розвитку бажаного
спрямування.Два значення:1)мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний
розвиток( уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних
форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо); 2) мовна політика як частина національної
політики певної держави ( зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовноу
суспільстві), національно-мовна політика.

44. Мова як суспільнеявище. Мовнаситуація, критеріїїїопису та види.

Диглосія, білінгвізм, мультилінгвізм.
Мовна ситуація- взаємопов’язані форми існування однієї мови або сукупності мов або мовних
варіантів та їх соціально-територіальному відношенні в межах певних географічних регіонів. Поділяють
на прості(одномовні) і складні(багатомовні), збалансовані і незбалансовані.
Критерії опису:кількісні, якісні, оцінні.
Диглосія - нерівноправне становище двох мов, одна з яких доповнює функції іншої.
Білінгвізм(соціальний):мовний колектив користується двома мовами в різних комунікативних
сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту.
45. Світові (міжнародні) мови та мовиміжнаціональногоспілкування.
Деякі мови є мовами міжнаціонального спілкування(російська на території РФ).Існують і
міжнародні(світові мови), зокрема англійська, арабська, іспанська, китайська, французька і російська. Це
офіційні робочі мови міжнародних організацій(ООН та ЮНЕСКО), конференцій, з’їздів. Їх вивчають у
загальноосвітніх і ВНЗ різних країн як іноземні мови.
46. Загальна характеристика мовсвіту. Порівняльневивченнямов.
Загальна характеристика мовсвіту
Нині у світі за різнимиданиминараховуєтьсявід 2,5 до 7 тис. мов. Мовисвітурозрізняють за
структурою, кількістюїхносіїв, наявністюписемності, ступенемїхвивчення, суспільнимифункціями.
Якщопорівняти, наприклад, українську і китайськумови, то виявиться, що в них дужевідміннабудова.
В українськіймовізмінні слова маютьзакінчення, якимивиражаютьсязначення роду, числа, відмінка, часу,
особи тощо. Вони можутьматирізнісуфікси та префікси, якітакожвиражаютьграматичні та лексико-
граматичнізначення. У китайськіймові слова складаються з одного кореня, вони не змінюються.
Зіставившиукраїнську та англійськумови, ми такожпобачимовідмінності в їх структурах. Функція, яку
виконують в українськіймовізакінчення, в англійськіймовіпередаєтьсяприйменниками (книжка студента
- thebookofthestudent).
Є мови з давньоюписемністю (санскрит, хетська, грецька, італійська, німецька, болгарська,
українськатощо); молодописемні (киргизька з 1924 р., гагаузька з 1957 р., сомалі з 1973 р., карагаська з
1988 р.). Існують й такімови, що не маютьписемності (мовитубільногонаселення Африки, Австралії та
Америки; селькупська, карельська, рутульська, енецька, нганасанська, чулимська, ульчська в Росії;
сокотрійська в Ємені; солонська в Монголії; мегрельська, сванська і бацбійська в Грузії; ягнобська в
Таджикистані; талиська в Азербайджані та ін.).
Різнятьсямови й ступенемїхвивчення. Цестосується і живих, і мертвихмов.
Покищонедостатньовивченімови автохтонного населення Африки, Австралії та Америки. Не
розшифрованіщепам'яткинещодавновідкритих (1964 р.) етруської та пунічноїмов.
Неоднаковим є й функціональненавантаженнямов. Деякімовивиконуютьлишефункціюрозмовно-
побутовогоспілкування (племіннімови Африки, Австралії, Америки, хіналузькамова в Азербайджані,
дунганська в Киргизії, мансійська в російськомуЗаураллі та ін.). Є мовинаціональні,
щообслуговуютьусісферидіяльностінації (чеська, словацька, польська, болгарська, литовська, українська
та ін.). Є мови, якіобслуговуютьдекільканацій. Наприклад, німецькоюкористуютьсянімці, австрійці та
швейцарці; іспанськаобслуговуєіспанськунацію і 20 наційЦентральної та Південної Америки. Деякімови
є мовамиміжнаціональногоспілкування (російська на територіїРосійськоїФедерації). Існують і
міжнародні (світові) мови, зокремаанглійська, арабська, іспанська, китайська, французька і російська.
Цеофіційніробочімовиміжнароднихорганізацій (ООН, ЮНЕСКО та ін.), конференцій, з'їздівтощо.
їхвивчають у загальноосвітніх і вищихнавчальних закладах різнихкраїн як іноземнімови.
31
 Порівняльне вивчення мов
Порівнюючиокремімови, можнапомітити, щоміждеякими з них є подібність. Так, зокрема,
всіслов'янськімовимаютьдуже велику кількістьспільнихслів. Наприклад:
укр. ворона, рос. ворона, серб. врана, болг. врана, польськ. wrona, чеськ. urana, словацьк. vrana,
Надзвичайнаблизькістьслов'янськихмов навела вчених на думку про спільністьїхпоходження, тобто
вони малиспільного предка - мову-основу, абопрамову, яка існувала до V-VI ст. н.е.
Таким же чином булавиявленаблизькістьнімецької та англійськоїмов. Пор. нім. Mutter "мама", Vater
"батько", Blut "кров", fallen "падати", gut "добрий" і відповідні англ. mother, father, blood, fall, good.
Багатоспільного є в словникуслов'янських і деякихєвропейських та азійськихмов. Пор.: укр. брат, лит.
Broterëlis; гр. фратер, лат. fräter; укр. ніч, д.-інд. nak( t ), лит. Naktis;укр. живий, лит. gyvas, д.-інд. Jïvàs.
Однаквикористаннясловниковихподібностей для обґрунтуванняспорідненостімов і їхкласифікації за
ступенемспорідненості не є надійнимкритерієм. Річ у тому, що слова легко запозичуються і в такому
разіблизькістьсловникового складу є наслідкомконтактуваннямов. Так, скажімо, в
японськіймовічислівникивід 1 до 6 такісамі, як у тибетській. З'ясувалося, що вони запозичені з
тибетськоїмови 1000 років тому. Пор. ще: слово комбайн зараз є майже в усіхмовах, тоді як у
близькихмовахможнавіднайтирізні слова на означенняпредметів та понять, щоздавна є в усіх культурах,
як, наприклад, укр. осінь і чеськ. podzim, укр. підлога і рос. пол.
Найдостовірнішідані про спорідненістьмовможуть бути отримані при порівнянні морфем, особливо
закінчень. Набірїх невеликий, щопояснюєтьсяобмеженістю набору граматичнихзначень у всіхмовахсвіту.
Вони є відносностійкими (з усіхзвуківкожноїмови в закінченняхвикористовуєтьсянезначнакількість,
щополегшуєвстановленнявідповідниківміжмовами). Наприклад: д.-укр. кс-мь, д.-інд. as-mi, хет. es-mi "я
є", щодаєможливістьреконструюватиспільну праформу es-mi; д.-укр. кс-ть (вживається і в
сучаснійукраїнськіймові), д.-інд. as-ti, хет. es-ti "він є", щодаєможливістьтрактуватиїх як
похіднівіддавнішогоes-ti. На ційосновіможнаприпускати, щоще в більшдалекуепоху (2-3 тис. років до
н.е.) існуваласпільнамова-основа (індоєвропейськапрамова).
47. Генеалогічнакласифікаціямов та порівняльно-історичний метод у
мовознавстві.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) - сукупністьприйомів і процедур
історико-генетичногодослідженнямовнихсімей і груп, а такожокремихмов для
встановленнязакономірностейїхрозвитку.
Основоположниками цього методу є німецьківчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датськиймовознавець Р. Раск і
росіянин О. X. Востоков. Порівняльно-історичномуметодовівідповідаєпевнатеоріямови,
основнийзмістякоїзводиться до таких чотирьохположень:
1) порівняннямоввиявляєїхспорідненість, тобтопоходженнявід одного джерела - мови-
основи(прамови);
2) за рівнемспорідненостімовиоб'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи;
3) відмінностіспорідненихмовможуть бути поясненітількибезперервнимїхрозвитком;
4) змінизвуків у спорідненихмовахмаютьчіткийзакономірний характер, через щокорені та флексії є
стійкимивпродовжтисячоліть, щодаєможливістьвстановити (реконструювати) архетипи.
Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкціязвуків і
морфологічнихархетипів, яка здійснюється за допомогоювстановленнявідповідників на всіхрівняхмови.
Техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних
явищ (тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Генеалогічнакласифікаціямов - вивчення і групуваннямовсвіту на основіспорідненихзв'язківміж

ними (на основіспільногопоходженнявідякоїсьпрамови).
Генеалогічнакласифікаціябазується на порівняльно-історичному методі.
48.Типологічна класифікаціямов. Характеристика основнихтипівмов.
Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й
відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не
в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).

32
 Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна
класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження й розташування
в просторі.
Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август
Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772-1829) в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у
якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають
флексії) і нефлективні (які не мають флексій). Його брат Август Шлегель (1767-1845) доопрацював цю
класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також
поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).Останню крапку над і в цій
класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості різноструктурних мов, у тому
числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний кругозір дали можливість
йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу класифікацію А. Шлегеля, В.
Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і
флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.
Ізолятивні (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом
прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів.У цих мовах немає різниці між
коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови. Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних
показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки
другий термін - ізолятивні мови. Основний синтаксичний спосіб зв'язку - прилягання. Речення, таким
чином, являє собою певну послідовність незмінних і неподільних на морфеми слів-коренів.Класичними
зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і тибетська,
бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамана, сучасна китайська мова та ін.
Аглютинативні мови (лат. agglutino — приклеюю) — мови, в яких граматичні форми й похідні
слова утворюються додаванням однозначних афіксів до незмінюваних основ слів. Афікси розташовані
переважно після основи або кореня слова, вони і характеризують окремі відмінки іменників або час,
спосіб, особу дієслова . До аглютинативних мов належать тюркські, фінно-угорські, монгольські,
іберійсько-кавказькі та окремі мови народів Азії, Африки, Океанії.
Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-
основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської
народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від
складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється
це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть
виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до
дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.
Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються
на:Синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки
словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких
відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська,
мертві: латинська, готська, давньогрецька.
Аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових
слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових
форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і
деякі інші індоєвропейські мови.
49. Ареальна класифікація мов.
Ареальна - заснована на вивченні мовної карти світу.Описує межі поширення.
Функціональна - заснована на дослідженні функцій і сфер використання мов (культурна,
дипломатична, мова освіти та ін.)
Займає проміжне положення між генеалогічної і типологічної класифікаціями, дана класифікація
застосовна до мов різної генетичної приналежності (карпатський ареал), а також застосовна всередині
однієї мови до його діалектів.
Ареальна лінгвістика (просторова лінгвістика) (від лат. area - Площа, простір) - розділ мовознавства,
що вивчає поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної (міждіалектного) взаємодії
на основі методів лінгвістичної географії. Ареальна лінгвістика виявляє ареали взаємодії діалектів, мов,
мовних союзів (ареальні спільнот) в результаті вивчення територіального поширення мовних
особливостей та інтерпретації ізоглос мовних явищ. Ареальна лінгвістика тісно пов'язана з лінгвістичної
33
географією і діалектологія. У становленні ареальної лінгвістики значну роль зіграло поява
Діалектологічної та лінгвістичних атласів як форм опису територіальних діалектів.
50. Основні донаукові і наукові гіпотези походження мови. Теорії
моногенезу і полігенезу. Ностратична теорія.
Глотогенез: походження і становленняя природної людської мови як конвенційної семіотичної
системи, відмінної від інших знакових систем. У широкому сенсі проблема глотогенезу включає гіпотези
походження мови, у вузькому сенсі - це пояснення еволюції різних мов світу, їхньої
різноманітності.Концепція полігенезу- інтеграції множини мов до їхньої єдності.
Теорія моногенезу- можливості єдиної прамови для всіх мов світу, від якої шляхом розщеплення на
діалекти утворилися інші прамови для сучасних мов.
Концепція ностратичних мов: розроблена датським лінгвістом Х. Педерсоном у 1903 році і
розвинута італійським лінгвістом АльфредоТромбетті і американським дослідником Морісом
Сводешом. У ностратичній теорії йдеться вже про зв’язки не лише між сім’ями, але й між макросім’ями,
про спорідненість урало-алтайської, індоєвропейської, семітохамітської та ін. сімей. Генетична
спорідненість ностратичних мов виявляється у наявності більше 1000 споріднених кореневих і
афіксальних морфем, насамперед, на позначення (кореневі) і головних елементарних понять ( частин
тіла, явищ природи, тварин, росли, назв дій і якостей тощо.)
Ступенева реконструкція:встановлюються регулярні звукові відповідності між мовами кожної
мовної сім’ї, реконструюється прамова кожної сім’ї, прамови порівнюються поміж собою і
встанвлюються звукові відповдності вже поміж ними, реконструюються прамови макрородин і т. д.Досі
такі процедури систематично застосовані до 4-х макрородин: ностратичної, афразійської, симокавказької
і австричної, що свідчить про схожість їх граматичних і лексичних елементів і дозволяє гіпотетично
об’єднати їх у «євразійську» родину. П’ята гілка цієї протомакрородини веде до шумерської
макросім’ї.Протолінгвогенез( термін, впроваджений О. Ю. Мілітаревим) – точка першого відгалуження,
поділу на світомумовному дереві, перший поділ гіпотетичного предку всіх відомих мов і прамов
встановлених макросімей.
Абсолютна хронологія- визначення часу мовного явища в межах століть і десятиліть на підставі
писемних пам’яток.Відносна хронологія- встановлення не точного часу появи мовних явищ, а лише
послідовності цих явищ у часі(яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших
слов’янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [г] , [к], [х], тобто переходу цих
звуків у певних умовах у звуки [ж],[ ч], [ш].
51. Закономірності розвитку мов. Специфіка розвитку різних рівнів мовної
структури.
Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична,
морфологічна і синтаксична системи.До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-
політичний розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.
Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову
звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер,
дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ та предметів.До
зовнішніх причин відносять і контактування мов —один із найсильніших чинників зміни і розвитку
мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної
артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.Внутрішньомовні причини закладені в самій
мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це — суперечності, що є в мові, боротьба
між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами
спілкування і мовними можливостями.
В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси — диференціація (поділ) та інтеграція
(злиття) мов.
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ — процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов.
ІНТЕГРАЦІЯ — протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає
одна мова.
Субстрат (від лат. sub "під" і stratum "шар, пласт", звідки substratum "підкладка") — елементи
переможеної мови автохтонного народу в мові-переможниці прийшлого народу-завойовника.

34
 Суперстрат (від лат. super "над" і stratum "шар, пласт", звідки superstratum "накладка") - елементи
переможеної прийшлої мови народу-завойовника в мові-переможниці місцевого населення.
Схрещення (субстрат і суперстрат) — це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в
морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніх законів розвитку мови. Тому в жодному
разі не можна факти лексичного запозичення тлумачити як явище схрещення.
Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які
стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що
словниковий склад мови змінюється щодня.
Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Це пояснюється тим, що
фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів.
Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад,
колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми
— аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою
формою.Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким
змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.
52.Теоріялінгвістичноївідносності.
Теоріялінгвістичноївідносності булла сформульована в 30-х роках 20 століття і отримала назву
«Sapir-Whorfhypothesis», утворене від прізвищ її авторів: Бенджаміна Лі Уорфа і Едварда Сепіра.
Сенс теорії лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа полягає в тому, що мовна структура формує
мислення людини і спосіб пізнання їм реального світу. Вважається, що народи, які розмовляють різними
мовами, мають відмінності в сприйнятті таких фундаментальних категорій навколишнього світу як час і
простір, число і кількість, поняття власності та ін. Дуже відчутна різниця в оцінці носіями різних мов
реальних явищ і подій. Особливістю гіпотези є судження про те, що люди, які говорять на декількох
мовах, використовують різні способи мислення.
Відповідно до теорії лінгвістичної відносності система мови визначає особливу класифікацію
навколишньої дійсності, світ представляється у вигляді калейдоскопічного потоку вражень і
образів.
Основними об’єктами вивчення гіпотези є:
*сприйняттяформи,
* сприйняттякольору,
*усвідомлення причинно-наслідковихзв’язків,
*усвідомлення часу,
*пізнавальні та розумовіздібності.
53.Загальне поняття про письмо, значення письма в історіїсуспільства.
Передумовивиникнення письма.
Письмо — штучно створена система фіксаціїмовлення, яка даєзмогуза допомогою графічних
елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.
Звуковамоваобмежена в просторі й часі. За допомогою звукової мови неможливо передати
інформацію на великі відстані, як і неможливо передати її безпосередньо майбутнім поколінням. Тому
цілком природно, що людство шукало допоміжний засіб передачі інформації, який би усунув названі
перешкоди. Таким засобом стало письмо. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. Люди
отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням, а нащадки отримали можливість
чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й
загаломусієїцивілізації. Досвідпоколінь став загальносвітовим набутком. Зросла й об'єднувальна роль
мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя, виробництва, торгівлі.
Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література згуртовували й етнос, який
користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.
Навітьу наш час, коли винайдені засобиз берігання й передачі на відстань звукового мовлення
(технічні засоби мовлення, радіо), роль письма в житті суспільства анітрохи не зменшилася. Письмо
виникло приблизно шість тисяч років тому.
Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати інформацію віддаленим членам
роду чи іншим племенам абощосьувіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.

35
Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань
інформації способами, які мало нагадували графічне письмо. Йдеться про так зване "предметнее
письмо", або протописьмо— оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього
мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення.
54.Основні етапи і формирозвитку письма: предметне, малюнкове
(піктографічне); ідеографічне (ієрогліфічне); фонографічне (звукове).
Власне письмо – графічне; пов’язано з використанням графічних знаків – малюнків, значків, букв,
цифр.
Основні етапи розвитку графічного письма:
1. Піктографія (малюнкове письмо) – відображення змісту повідомлення у вигляді
малюнка або послідовності малюнків.
2. Ідеографія (ієрогліфічне письмо) – письмо графічними знаками, що позначають поняття.
3. Фонографія (звукове письмо) – різновид письма, в якому графічні знаки позначають
звуки.
55.Первинні писемності Стародавнього Сходу. Єгипетське письмо.
Клинопис.
1.Фінікійська писемність — одна з перших зафіксованих в історії людства систем фонетичної
писемності. З’явилася близько 3500 р. тому та стала родоначальницею більшості сучасних алфавітних
і деяких інших систем писемності. Алфавітна писемність — це писемність, де один знак передає один
звук.Від фінікійського алфавіту походить грецький алфавіт, від візантійського варіанту якого
походить кирилиця, від якої походить український алфавіт.
Від грецького алфавіту походить також латинський алфавіт та арамейський алфавіт, а від останнього
походять єврейський алфавіт та арабський алфавіт.
2. Стародавні єгиптяни розмовляли особливою мовою, що входила до афразійської (семіто-
хамітської) групи мов. Її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену
синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена
Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс,
ебоніт, базальт, натр тощо.Найдавніше письмо з’явилося в Єгипті наприкінці IV тис. до н. е. Воно
мало малюнкову форму. Деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму
ідею письма в шумерів, проте більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо
має місцеве походження.
3. Клинопис — найдавніша система письма в світі, якою користувалися мешканці стародавнього
Межиріччя.
56.Типифонографічного письма: силабічне (складове); консонантне;
звукобуквене (алфавітне).
Фонографія (від гр. phone "звук" і g r a p h o "пишу") — різновид письма, в якому графічні знаки
позначають звуки.
Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні.
Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській
мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в
тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів.
Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення
нестандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для
сполучень приголосних.
У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо.
Складове, або силабічне (гр. syllabikos "той, що стосує- ться складу слова, складовий" від syllabe
"склад"), письмо — це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад
позначається окремим знаком.
Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до
нього — ассировавилонське.
Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі, яке існує з VII ст. Застосовувалося в санскриті,
нині ним пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, непалі, мунда, гонді та ін. Деванагарі
складається з 50 знаків: 13 для голосних і дифтонгів, 33 складових знаків і 4 допоміжних. Складовими є
також арабське та ефіопське письмо, японське письмо кана та корейське письмо кунмун.

36
Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило,
становить від декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно простіший від ідеографічного
алфавіт. У японському силабічному письмі, наприклад, всього 48 грамем. До речі, в
українськомуалфавіті також є деякі елементи силабічного письма. Це буквия,ї, ю, є, які позначають
склади [ja],[ji],[Jy],[Je].
Подальший крок у розвитку фонографії зробили фінікійці. Вони буквами позначали приголосні, які
виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в корені між приголосними для
вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками.
Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітськогофінікійського
буквеного консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині
та Карфагені з XIII ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які
фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введені в
алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви:
алеф "бик", бет "дім", далет "двері", вав "цвях", йод "рука", каф "долоня", мем "вода", нун "риба", пе
"рот", реш "голова", шін "зуб" та ін.
Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише приголосні, то цей тип письма називають
консонантним.
Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали
позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що
позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові. Це сталося в VIII ст. до н.е.
Грецьке письмо — велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він
став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е.(нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського
(кириличного), що виник у IX ст.
Кирилиця була розроблена на основі візантійського грецького письма, до якого було додано ще 13 букв
для специфічних слов'янських звуків — ц, ч, ш, щ, ъ, ы, ь, fc, А, ж, к, ю, іА. Букви ц і ш було взято з
єврейського так званого квадратного письма, а інші винайдено спеціально. На Русі кирилиця введена в X
ст. у зв'язку з прийняттям християнства.
До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма — глаголиці.
Повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, кирилиця і глаголиця різко різняться за
формою букв. Глаголиця була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії,
Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці XVIII ст.).
Графіка кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спершу писали уставом (кожну букву чітко виводили,
не допускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв собою спрощений устав і забезпечував
більшу швидкість написання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безперервний орнамент,
допускалися скорочення і зменшення деяких букв.
Сучасні слов'янські системи письма (українська, білоруська, російська, болгарська, сербська)
розвинулися на основі кирилиці, яка пережила кілька реформ (1708— 1710 pp., 1735 p., 1758 p., 1918 p.),
внаслідок яких графіка спростилася й наблизилася до латинської.
На основі фінікійського письма виникло й арамейське письмо, яке перейшло на схід до монголів і
маньчжурів та на південь до арабів.
Римляни переробили грецький алфавіт, а римський алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-
германські народи, фінни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та деякі слов'яни (поляки, чехи,
словаки, хорвати, словен- ці, лужичани).
Графічний аспект письма вивчає допоміжна наука — палеографія(від гр. palaios "древній" і grapho
"пишу").
57. Алфавіт. Походження і розвитокосновних (базових) алфавітів:
грецького, латинського, слов’янського. Типи письма у сучасномусвіті.
Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньогрецькій вимові віта) -
сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку. Нині
існує чотири сім'ї алфавітів:латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10
відсотків) та індійська (20 відсотків), До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20
азіатських і 20 африканських.
Латинська абетка - історично відгалуження етруської абетки, яка у свою чергу виникла з грецької.
Виникнення латинської абетки відносять до 7 ст. до н.е. Напрямок письма: спочатку справа наліво і,
через рядок, зліва направо, після 4 ст. до н.е. — зліва направо. Форма знаків в основному склалася в 1—5
ст. н.е.

37
 Грецька абетка — абетка, що використовується в грецькій мові для письма з 9 ст. до.н.е. Грецька
абетка є подальшим розвитком фінікійської абетки. Вона була найпершою абеткою у вузькому сенсі. На
основі грецької було створено латинську та кирилічну абетки. На сьогодні, грецька абетка складається із
24 літери.
Слав’янська\Кирилиця (біл. Кірыліца, болг. Кирилица, мак. Кирилица, рос. Кириллица, серб.
Ћирилица) — одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких
слов'янських алфавітів.
Типи письма у сучасному світі. Існує чотири типи письма:
• Піктографічне -піктограми/малюнки замінюють слова.
• Ідеографічне- письмо графічними знаками, що позначають поняття.
• Словесно-складове - в основу покладена багатозначна ідеограма, але з додаванням ребусних знаків
і знаків детермінаторів, які уточнюють коло понять. Такий тип письма виник у ранньокласовому
суспільстві. Це китайське письмо, критське, майя та ін.
• Звукове письмо, або фонографія — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або
окремі звуки.Існує три різновиди звукового письма: складове (силабічне), консонантне та звуко-
буквене

58.Графіка. Орфографія. Принципи орфографії: фонетичний,

морфологічний, історико-традиційний, ідеографічний.
Графіка- розділмовознавства, створений для вивченнязнаків, якимизаписуєтьсязвуковемовлення. Вона
досліджує форму літер,їхвзаєморозташування і напрямок письма. Графіка-
сукупністьусіхзасобівписьма(літер і допоміжнихзнаків), яківикористовуються для
предаваннязвуковоїмови; розділмовознавства, щовивчаєформилітер і співвідношенняїхзі звуками
мови. Графікаоб'єднуєвеликі і малілітери,яківідрізняються не тількирозмірами а й формою та
функцією.Засоби письма можнавідтворюватиписьмовим та друкованим способами,
щозумовлюєрозбіжності у формілітер.
Рукописнийзаписреалізується у різних почерках, якізазнаютьзмін у часі, маютьвікові, соціальні, статеві й
індивідуальніособливості. За почерком можнаідентифікуватилюдину, що точно
виконуєграфологічнаекспертиза.Аналізукраїнськоїграфікипоказує, що вона економно, чітко,
недвозначнопередає будь-яке звучання, притаманнеукраїнськіймові.
Завданнямграфіки є забезпеченнязручногозапису звукового мовлення.
Орфографія
Особливостіісторичносформованихграфічних систем зумовилирозроблення правил,
якірегулюютьвідношеннялітер і звуків, встановлюютьдобір букв для
передаванняконкретнихзначущиходиницьмови. Основою практичного застосуванняграфіки для
записутекстів є орфографія.
Орфографія- система правил відтворення звукового мовлення на письмі. Розділмовознавства,
якийрозробляє і досліджує систему правил написання. Правила орфографії єдині для мови і обов'язкові
для всіх, хто користується письмовою формою мови. Порушення їх призводить до помилкового
відтворення звукової мови.Орфографія, або правопис, ґрунтується на певних принципах —
закономірностях, які обумовлюють розроблення правил написання. Основними принципами орфографії є
фонетичний, морфологічний, історичний (традиційний) і диференційний.
1)Фонетичний принцип орфографії полягає в точному записі звучання мови. За цим принципом в
українській мові той самий префікс відповідно до його вимови передають перед приголосними [к],[п],
[т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити), а перед дзвінкими й сонорними — літерою з (збути, зробити).
2)Морфологічний принцип орфографії передбачає однакове написання морфем незалежно від їх
вимови в окремих формах слова або споріднених словах. За цим принципом в українській мові префікс
роз пишуть з кінцевим з в усіхвипадках. На відмінувідбілоруського та російськогоправописів, у яких
38
переважає один принцип, українська орфографія пирається майже однаковою мірою як на фонетичний,
так і на морфологічний принципи.
3)Історичний (традиційний) принципорфографії: відповідно до цього принципу
написанняобґрунтовують не вимовою і бажаннямзберегтиоднаковевідтворенняморфеми, а
давнімнаписанням слова чизвичкою.За історичним принципом пишутьукраїнськіеабо и,
щопозначаютьненаголошеніголосні в тих словах, у якихці звуки не можнаперевіритинаголосом: левада,
леміш, кишеня, лиман. У правописіфранцузькоїмовиісторичний принцип
зумовлюєзначнукількістьнаписань, а в правописіанглійськоїмовивін став провідним.
4)Диференційний принцип орфографії:його щеназиваютьсмисловим, символічним, ідеографічним,
ієрогліфічним, семантично-диференційним. Диференційний принцип
передбачаєграфічнерозрізненняслів, щомаютьоднаковезвучання. Вінреалізується у
перетворенніомонімівчиомоформ на омофони, щодаєзмогудиференціюватизначенняслів за їхграфічною
формою.Диференційний принцип орфографіїобумовлюєнаписаннявеликоїлітери.
Вонозабезпечуєрозрізненняоднозвучнихзагальних і власних назв.Реалізуєтьсядиференційний принцип
також у багатьохнаписанняхслівокремо і разом, наприклад до дому — додому, в гору — вгору.Отже,
правила написанняґрунтуються на чотирьох принципах орфографії, середякихнайпоширенішими
є фонетичний і морфологічний, а в деякихмовахпровідним став історичний. Диференційний
принцип характерний для правописувсіхмов, однаквиступає як допоміжний.

59.Транскрипція і транслітерація.
Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") — спосіб запису усного мовлення з метою
найточнішої передачі вимови, запис без урахуванняграфіки і правопису.
Букви не завждипередаютьреальнезвучання: одні й тісамі звуки передаютьсярізними буквами і,
навпаки, за одними й тими самими буквами можутьстоятирізні звуки.
Основніпринципитранскрипції — обов'язкова однозначна відповідність знака і звука:
1) кожен звук повинен матиокремий знак;
2) знаки повинні бути однозначними, тобтопозначатитількиданий звук;
3) кожен звук повинен матитількиоднепозначення.
Для того щобпередати на письміправильнувимову і зафіксуватиреальнезвучаннямовленняіндивіда,
використовуютьфонетичнутранскрипцію.
ФОНЕТИЧНУ ТРАНСКРИПЦІЮ використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати
норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не
збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графіка зовсім не
передає звучання (ієрогліфічне письмо); для запису безписемної мови і діалектного мовлення. Для
точного транскрибуваннявсіхфонетичнихособливостейвикористовують систему розрізнювальних знаків.
(далі просто описуєте знаки [:’] та ін.) правила транскрипції, (великі літери не використовують та ін.)
ФОНЕМАТИЧНА ТРАНСКРИПЦІЯ — запис, якийпередаєфонемний склад слів.
Фонематичнутранскрипціюберуть в косіаболамані дужки: /вода/ або . Вона не збігається з
фонетичноютранскрипцією, оскільки не передаєвимовленіреальні звуки, а їхінваріанти — фонеми.
Транслітерація (від лат. trans - "через" і littera - "буква") - побуквена передача текстів і окремих слів,
записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи.
Ґрунтуючись на певномуалфавіті, транслітераціядопускаєумовневикористання букв та
введеннядіакритичнихзнаків. Так, наприклад, широко
використовуєтьсятранслітераціягрецькихтермінівлатинськими буквами: брошурафіа — orthographia,
фСОУГ)тікг| — phonetike. Часто доводиться передаватиіншоюграфікоюпрізвища, назвимісттощо:
Щербак — Scerbak, Київ — Kyiv. Транслітераціювикористовуютьголовним чином у
міжнароднихтелеграмах і в бібліотечнійсправі.
Транслітерацією називають і практичну транскрипцію іншомовних слів засобами національного
алфавіту з урахуванням їх вимови. Вимога практичної транскрипції — якомога точніше передати
звучання і зберегти морфемну будову слова та графічні особливості.

39
60.Принципи і методи порівняльно-історичних досліджень: внутрішня і
зовнішня реконструкції, відносна і абсолютна хронологія.
Об’єктомпорівняльно-історичногомовознавства єсім'ї та груписпоріднених,
тобтогенетичнопов'язанихмов.
Метоюпорівняльно-історичногомовознавства євстановленнярегулярних,
закономірнихвідповідностейміжспорідненимимовами і описїхеволюції в часі і просторі на
основідоказуспільностіїхпоходження з однієїмови-основи (абопрамови).
Порівняльно-історичний методвиступає як основнийінструментдослідження при відтворенні моделей
прамовнихстанівокремих родин і групспорідненихмовсвіту, їхподальшогорозвитку та членування на
самостійнімови, а такожвикористовується з метою побудовипорівняльно-історичнихописівмов,
яківходять в ту чиіншугенетичнуспільність.
Головнимиприйомами методу єзовнішня і внутрішняреконструкції.
Першазалучаєматеріалиспорідненихмов, другаспіввідноситьявищаоднієїмови, представлені на
різнихетапахїїрозвитку. Застосовуються методики лінгвогеографії, лінгвостатистики.
Цей метод ґрунтується на науковихприйомахвідтворення (реконструкції)
незафіксованихписемністюнаявних у минуломумовнихфактів шляхом
планомірногопорівняннявідповіднихпізнішихфактівдвохчибільшеконкретнихмов, відомих за
писемнимипам'яткамиабобезпосередньо за їхуживанням у мовленні. Порівняльно-історичний метод
був і залишаєтьсянайважливішимінструментомустановленняспорідненостімов і
пізнанняїхісторії.Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є
реконструкціязвуків і морфологічнихархетипів, яка здійснюється за
допомогоювстановленнявідповідників на всіхрівняхмови.
Головне завданняцього методу -відкриттязаконів, за якимирозвивалисяспорідненімови в минулому.
За йогодопомогоюможнареконструювати (відтворити) звуки, слова, їхформи і значення. Наприклад,
праіндоєвропейське *bher, реконструйоване на основіпорівняння рос. Буря.
Відносна і абсолютна хронологія.
Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати прийом відносної
хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих
явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Абсолютнахронологія – визначення часу мовного
явища в межах століть і десятиліть на підставі писаних джерел.

40