Стефан

Малларме
(1842-1898) -
французький поет,
визнаний "ідеолог і
законодавець"
символістського
руху, одна з
ключових постатей
поезії межі XIX-
XX ст.
 Народився 18 березня 1842 р. у Парижі в
родині дрібного службовця. У п'ятирічному
віці втратив матір. Зростав мрійливою
дитиною. У віці 10 років його віддали у
пансіон, а потім у ліцей м. Санса, де й почав
писати перші вірші.
 1862 року, вже будучи студентом, надрукував деякі зі
своїх ранніх поезій у паризьких газетах та часописах. Того
самого року поет разом зі своєю нареченою Марі виїхав до
Лондона, де вивчав англійську мову та літературу. У 1863
році він одружився з Марі, а потім, повернувшись до
Франції, отримав посаду викладача англійської мови.
Наступного року в місцевій газеті були надруковані кілька
його віршів у прозі. На середину 1860-х років припало
зближення Малларме з гуртком "Парнасців".
 У 1866 р. у першому номері альманаху "Сучасний Парнас"
було вміщено одинадцять його віршів ("Вікна", "Блакить",
"Морський вітер" та ін.). Ці твори викликали різке
неприйняття, зокрема й у батьків учнів ліцею, в якому викладав
Малларме. Внаслідок їхніх протестів поета перевели спочатку
до ліцею містечка Безансон, а наступного року - до Авіньйона.
Невдовзі він пережив масштабну духовну кризу, яка справила
значний вплив на його світогляд.
На межі 60-70-х років відбулися значні зміни у поетичній
техніці Малларме. Ускладненість фрази, словесна гра,
закритість символу - її характерні риси. Символізм поета тяжів
до "герметизму". Першими зразками його "герметичної поезії"
стали вірші "Похоронний тост", "Надгробок Едгара По". У цих
творах автор прагнув "відобразити не саму річ, а справлені нею
враження".
«Вікна»
До світанковим вікнам я кличу про захист,
Від життя захистити прозорою смугою,
Благословення іншого не шукайте!
…
«Les Fenкtres»
Je fuis et je m'accroche а toutes les
croisйes
D'oщ l'on tourne l'йpaule а la vie, et,
bйni,
Dans leur verre, lavй d'йternelles rosйes,
У даному вірші вікна виступають символом притулку, захисту від
Que dore le matin chaste de l'Infini
навколишнього
… ворожого світу. Поет прагне сховатися, втекти «від грубих і
бездушних калік, що в ситості встигли заскніти» («de l 'homme а l' в
me dure vautr ї dans le bonheur »). Малларме звертається у вірші до теми
віддаленості поета від звичайних людей. Ті, хто оточує поета, -
це «жадібних пси», які «збирають в комірках задушливих для подруг гнилу
харч» («ses seuls app ї tits mangent, et qui s 'ent до te а
chercher cette ordure pour l 'offrir а la femme allaitant ses petits »). Для цих
людей головне в житті - матеріальна  сторона. Поет порівнює себе з хворим,
який вже не може лежати в ліжку і приймати ліки, йому необхідно підійти до
вікна - не для того, щоб зігріти тіло, але щоб «світло побачити на
камені» - «pour voir du soleil sur les pierres », вдихнути« західний теплий дим
»-« les ti і des carreaux d 'or ». Це дає йому відчуття життя: «він живий!»
«Le tombeau d'Edgar Poe»
Tel qu'en Lui-mкme enfin l'йternitй le change,
Le poиte suscite avec un glaive nu
Son siіcle йpouvantй de n'avoir pas connu
Que la mort triomphait dans cette voix йtrange!

«Надгробок Едгара По»

Ти в самого себе перетворюючись вперше!
Поріг переступивши, Поет, заніс ти меч
Над століттям суєтним, який наважився знехтувати
Віршем, де голоси гриміли гробові.

У даному вірші, присвяченому пам'яті поета і письменника

Едгара По, Стефан Малларме повертається до теми
взаємовідносин суспільства і поета. Малларме вдається до
символу меча для позначення творчості По, який викривав у своїх
творах пороки суспільства, його недоліки.
 У 1871 році він отримав призначення у Париж. У цьому
самому році у другому випуску "Сучасного Парнасу" було
опубліковано кілька фрагментів поеми "Іродіада", яку
Малларме писав середини 1860-х років аж до самої смерті
(вона залишилася незавершеною). Упродовж кількох наступних
років поет заприятелював із багатьма митцями свого покоління,
зокрема із художником Едуардом Мане, одним із представників
імпресіонізму.
З 1874 р. митець видавав газету "Остання мода", для якої під
різними псевдонімами писав більшість матеріалів. Наступного
року він випустив свій прозовий переклад "Крука" Е.А. По,
ілюстрований
Е. Мане. Тоді ж письменник став оглядачем французької
літератури у лондонському часописі "Атенеум".
 У 1876 р. вийшла друком поема Малларме "Полудень Фавна", після чого
він майже втратив інтерес до оприлюднення власних творів. Однак поет
невтомно працював, що й засвідчила збірка "Поезії Стефана Малларме" (1887,
наклад - сорок сім примірників), яка була видана друзями поета й містила
літографії його рукописів.
З 1880 року митець влаштував "літературні вівторки", на яких були
присутніми Е.Мане, Ш.Ж.Гюїсманс, Дебюсі і гурт молодих поетів, що створили
згодом символістську школу: Р.Гіль, Г.Кан, Ж.Лафорг, А. де Раньє, М.Баррес,
П.Клодель, А.Жід, П Валері.
 До 1884 року поет зоставався
маловідомим для вибраних. Після
виходу у світ у 1884 р. збірки
літературних портретів П.Верлена
"Прокляті поети" читацький загал
відкрив для себе Малларме. Молоді
поети-символісти визнали Малларме
своїм метром, лідером школи.
Лише на початку 1890-х років
письменник наважився випустити
кілька збірок власних поезій
("Сторінки", 1891; "Вірші та проза" у
двох книжках - 1892 та 1893). У 90-х
роках вів рубрику "Варіації на тему"
у популярному паризькому виданні
"Ревю ант", де розміщував власні
статті на актуальні теми життя й
мистецтва.
 У 1896 р., після смерті П Верлена, Малларме був проголошений "королем
поетів". Логічним завершенням його творчого шляху стала поема "Кинутий
жереб ніколи не скасує випадку" (1897 р.). Поема, що являла собою ніби одну
довжелезну фразу, написану без розділових знаків, надруковану різними
шрифтами і "східцями", стала граничним вираженням "герметизму" поезій
митця, закономірним наслідком його пошуків.

9 вересня 1898 р. С. Малларме помер у дачному передмісті Парижа. Місце

поета у французькій літературі визначене ще й тією обставиною, що в його
творчості "була здійснена спроба злютувати в одно літературу та думку про
 Тема сумної, але, безперечно, прекрасної долі поета найповніше осмислена в одному з
найкращих сонетів пізнього періоду творчості «Лебідь». У розкритті теми автор вдається
до дивовижних за своєю інтелектуальною насиченістю і образністю узагальнених
символів. Створює вірш метафора, яка не декламується, а ніби співається. Сфери
об'єктивного (лебідь, який вмерз у прозорий лід покинутого озера) і суб'єктивного (поет)
переплітаються, утворюючи символічну двоєдність. Приречена на страждання душа поета
«запозичує» із зовнішнього світу явища, які спроможні передати її стан. Страшна,
безмежна туга звучить у кожному слові вірша. «Тремтяча шия» лебедя «снить у білій
агонії», надій більше немає, щоб «заспівати про край омріяний і прибраний у шати», бо
«навкруги нудьга і крижані світи». Трагізм, характерний для героїв ранньої лірики поета,
змінюється тут на м'який, мудрий смуток.
Переклад Миколи Терещенка майстерно передає атмосферу вірша, його образність та логіку
структури:
Безсмертний, чарівний, скажи, невинний, ти
Ударами крила чи зможеш розламати
Це озеро міцне, де мріє крізь загати
Прозорих зльотів лід, у сяйві красоти?
Як лебедю в житті цей сон перемогти?
Немає більш йому надії заспівати
Про край омріяний і прибраний у шати,
Коли кругом нудьга і крижані світи.
Тремтяча шия снить у білій агонії,
Розбити б простір той, що в інеї завії!
Але гнітить земля, і падає крило.
Мов привид, що застиг в блискучім пориванні,
Самотній лебідь вкрив своє ясне чоло
Презирства гордим сном у марному вигнанні.

Володіючи особливою духовною енергією, Малларме прагне надати поезії

магічної значущості, гідної світобудови. Самотність пробуджує у поета уражену
гордість. Хоча лебедя, скували «крижані світи», він «вкрив своє ясне чоло
презирства гордим сном у марному вигнанні». Малларме проголошує не презирство
до оточення, а незворотність духовного сходження і культури. Сама поезія
французького метра символізму — це постійне утвердження пріоритету культури,
доказ знищення матерії силою духу.
Поетичний світ С. Малларме характеризують:
 уявлення про існування невловимого виміру, що зафіксований поза фізичними
оболонками речей і лексичними значеннями слів та з огляду на умовність
позначення речей у мові не фіксувався нею; звідси - піднесення стану
"мовчання" як природного стану, в якому перебував світ;
 осмислення поезії як єдиної поєднуючі ланки, спроможної через відповідне
перетворення мови відкривати глибини речей, слів і душевних станів,
виявляючи їхню приховану єдність, яка була універсальним та незмінним
законом світового буття;
 інтелектуалізм, "сконструйованість" поезій, "зашифрованість" сюжетів
(завдяки чому його твори нерідко перетворювалися на своєрідні вірші-ребуси,
вірші-головоломки);
 наскрізні мотиви Чистоти та Блакиті, які символізували Ідеал-Абсолют;
 символічне відтворення стану душевної скутості, зумовленого, з одного боку,
бажанням вирватися з буденної дійсності, а з іншого - неможливістю досягти
вершин Абсолютного;
 символ, через який пізнавалося невимовне; широке вживання натяку,
настанова на навіювання читачеві певних емоційних станів;
 підкорення змісту вірша його формі, акцентування уваги на тих смислах, що
випливали із взаємного розташування слів у поетичних фразах, які нерідко
зовні здавалися позбавленими прямих значень;