Новаторська творчість

Олександра Архипенка
Виконала учениця 11А класу Проців Вікторія
Знайдене Архипенком підхопили, розвинули, втілили його численні послідовники у всьому світі, і
поступово, з роками, так, як це було з живописом імпресіоністів, незвичні і дивовижні спочатку
образи стали загальнохудожньою, загальнолюдською мовою.
Він не любив викладати учням ази скульптурної майстерності, проте на його творах вчилися такі
знані у світі митці, як Генрі Мур, Альберто Джакометті, Джакомо Манцу. Сучасні художники
використовують знайдене Архипенком, навіть не здогадуючись про це.
Архипенкові доводилося привчати людський зір до нового просторового виміру, посилаючись
навіть на те, що це не його власна вигадка – таке поняття було добре відоме стародавнім
китайським філософам. Так само людство давно звикло і нарешті цілком прийняло узагальнені
скульптурні образи-символи, використання у скульптурі різних матеріалів та кольору, рухомі
композиції, названі «архипентурою», скульптуру, освітлену зсередини. Все це – винаходи
Архипенка, і кожного разу йому треба було доводити їхню доцільність.
«Ідеї в повітрі», – сказав Платон. -- Їх можна брати звідусіль. Одним словом, на світі є все. Ідіть і
беріть, якщо зможете».

Та й справді – «ідеї в повітрі»! Одночасно з Архипенком до мудрих примітивів, що збереглися у

давніх народів, звертається Пабло Пікассо і теж намагається використати цю виразну,
лаконічну, але таку дикунську, з точки зору сучасників, мову в своїх творах. І його теж спочатку
не розуміють найближчі друзі й поплічники.

На початку ХХ ст. Архипенко та Пікассо вдвох торували стежки в мистецтві, й у самому

характері їхньої творчості було багато спільного. Пікассо в живописі, Архипенко в скульптурі
були, насамперед, винахідниками, першовідкривачами. За ними, після деякого збентеження,
йшли й інші, часто перевершуючи лідерів на прокладеному вже шляху. А лідер у цей час уже
винаходив щось інше та йшов далі, шукав нове, знову залишав намічене послідовникам та
учням і знову був попереду. Тому так багато періодів налічують дослідники у творчості Пікассо,
тому й Архипенко все життя переходив від однієї ідеї до іншої, від одного винаходу до
наступного, не зупиняючись довго на досягнутому. Думка його весь час сягала незвіданого.
Крім архаїчних образів, двадцятирічного скульптора з Києва надзвичайно хвилювала проблема
простору: «В той час, тобто 1908 року, говорили, що поняття простору міняється вже майже
протягом ста років. Але в пластиці не було нічого нового. Отже, це нове, чого бракувало, приносив
у пластику я. Я винаходив нові форми й головне – займався простором.»
Роль порожнього простору Олександр Архипенко цілком усвідомив уже дорослим, але ця ідея не
давала йому спокою ще з дитинства. В одній із київських крамниць батьки купили дві однакові вази
для квітів. Поставивши обидві вази поруч, хлопець несподівано побачив… «нематеріальну, прозору
третю вазу, яку утворював простір між двома справжніми». Так виникла Архипенкова теорія
порожнього простору, який символізує неіснуючий предмет.
Трохи іронізуючи, Архипенко зауважував: «Після цього відкриття я раптом почав скрізь бачити
порожній простір, який нагадував мені різні предмети. Я вжахнувся, що відкриваю їх стільки, і це
привело мене до того, що я почав використовувати ці предмети у своїх пластиках. Випукле в них я
замінював увігнутим, повне – порожнім, створював символи постатей чи предметів, яких не було
поруч».
З українськими художниками Архипенко почав контактувати ще 1920 року, охоче беручи участь у
спільних українських виставках у різних країнах світу. Так, наприклад, Ковжун зазначає, що у 1934
році на міжнародній виставці в Чикаго Архипенко, який тоді був у зеніті своєї слави, виставив
твори в українському павільйоні «і тим самим підніс значення українського мистецтва в очах
багатьох мільйонів відвідувачів». Як розповідав інший дослідник, Святослав Гординський, в
мистецькій школі Архипенка в Америці було багато художниківукраїнців, які приїздили до нього з
віддалених країв.

У каталогах скульптор зазначав: «Олександр Архипенко, українець», хоч мав американське

громадянство. Він не втручався в політику, не підтримував і не засуджував політичні події в Україні,
але радо відгукувався на всі ініціативи, що виходили з батьківщини, і у 1920-х – на початку 1930-х
років брав участь у виставках на українській землі. Київському музею він подарував бюст
диригента Менцельберга і, за чутками, прагнув передати Києву свою мистецьку спадщину, але за
радянських часів саме ім’я Архипенка було небезпечно згадувати, тому рідне місто митця на
довгий час лишилося з єдиною його роботою.

Всесвітньо відомий скульптор помер у Нью-Йорку, на порозі майстерні, 24 лютого 1964 року. Ті,
хто відвідував Архипенка в останні роки його життя, зазначали, що розмовляв він українською та
англійською мовами. Його англійська здавалося жорст кою і акцентованою, а українська була
мовою Східної України початку ХХ століття… Мистецька мова Архипенка стала у цьому столітті
мовою всього людства, а відтак і України, яка дала йому життя.
Дякую за увагу!