Похвала спортивній красі

Ганс Ульріх Ґумбрехт

 Крістоферу і нашому майбутньому в його руках,
Марко, який завжди веде нас до межі,
у пам'ять Ханні, чиї ніколи не зникаючі розігрування відкрили нам світ,
та всім футбольним командам «Стенфорд Кардинал»,
від сезону 1989 по сезон 2048,
з (уперше) невимовною вдячністю.
 Зміст

Щовболівальник 5

Визначення 10

Похвала 10
Краса 16
Спорт 23

Розриви 32

Напівбоги 33
Гладіатори 36
Лицарі 38
Розбишаки 41
Спортсмени 42
Олімпійці 45
Покупці 49

Причарування 52

Тіла 53
Страждання 54
Грація 57
Знаряддя 59
Форми 61
Розігрування 62
Вчасність 66

Вдячність 69

Глядачі 69
Марнота 77

Слово подяки 86

Словник спортивних термінів 88

 Щовболівальник

Іноді до нього повертаються спогади з найпершого матчу Національної хокейної

ліги, за яким він спостерігав тоді, у 1988, коли він усе ще вважав себе молодим чоловіком.
Подія проходила в Монреалі у «Форумі», на перший погляд непоказній споруді десь між
центром та околицею міста, споруді, яку справжні вболівальники цього виду спорту
називали «храмом хокею». Міцний тютюновий запах від доекологічних часів ніколи не
полишав схожого на лабіринт інтер'єру «Форуму», з його ескалаторами, звичними
кіосками фаст-фудів, звивистими сходами та химерно просторими площами, що здавалися
порожніми навіть під час перерви, коли були переповнені людьми. Довколо, скільки
бачить око, були виставлені фотографії, більшість такі ж брунатні, як стіни, на яких вони
висіли, деякі вицвілі чорно-білі – фотографії, що звеличували давно забуті склади команд
та окремих героїв «Монреаль Канадієнс». Усі гравці були вдягнуті в просякнуті хокейною
славою светри-джерсі, що їх монреальці звуть la flanell tricolore – білі або червоні, з
червоною або синьою смужкою довколо грудей та великою літерою «С» посередині. Чим
старші фотографії, тим більше джерсі виглядали, наче вони зроблені з вовни, і він став
одержимий думками про те, на що схоже паритися чи бути змерзлим та мокрим у цих
вовняних спортивних формах.
Деякі з гравців на зображеннях початку двадцятого сторіччя позують із гордістю
мисливців, думав він, мисливців, трофеї яких раптом стали невидимими, а рушниці
перетворилися на хокейні ключки. І, звичайно, він бачив безліч фотографій уболівальників
та гравців, святкуючих на вулицях навколо «Форуму» багаторазові тріумфи «Канадієнс» у
Кубках Стенлі та влаштовуючих паради на машинах з відкритим верхом, інколи поруч із
жінками, які намагалися виглядати по-голлівудськи шикарно, інколи в оточенні чоловіків,
які нагадували йому Аль Капоне. Були там також знімки вуличних бійок, але тоді він ще не
знав, що вони документували ніч бурхливих протестів проти суддівського рішення, ніч
заворушень, що була частиною міфології «Канадієнс».
Але цього вечора «Монреаль Канадієнс» грали проти свого принципового
суперника, «Бостон Брюїнс». Він пам'ятає фінальний рахунок – нічия 3:3, після запеклої та
кривавої битви між захисниками. Роками пізніше, в спортивному розділі газети «Нью-
Йорк Таймс» він помітить хорватське ім'я одного з них у заголовку, і прочитає, що через
кілька місяців після переведення до нижчої ліги цей гравець вчинив самогубство в мотелі
Північної Дакоти.
Той єдиний квиток, що він зміг придбати на вулиці біля стадіону, – певна річ
нелегально, бо ж ігри «Канадієнс» у ті роки завжди розпродавались – був тільки на стояче
місце, що на хокейному стадіоні вже тоді вважалося надзвичайним винятком, і не просто
так. Адже з того місця, де він нарешті стояв, подолавши в темряві кілька прольотів східців,
було майже неможливо слідкувати за блискавичними переміщеннями шайби по льоду.
Тому він зосередився на голкіпері Монреаля, який був, як йому сказали, дуже молодим
(хоча ніхто не здогадався б про це за шоломом та гротескними підкладками форми),
безмежно талановитим і, очевидно, улюбленцем того галасливого натовпу.
Його одразу причарувала дивна звичка кіпера: раз у раз той висовував свою голову
з наплічника, як це роблять черепахи, коли вони прокидаються від сну. Та не схоже на
жодну коли-небудь бачену ним черепаху, молодий кіпер разом з тим ритмічно піднімав
догори підборріддя, а потім всю голову, ніби намагаючись вправити якусь зміщену кістку
в її природне положення. Хоча цей рух робив його схожим на нервозного новачка, легку
здобич для форвардів «Бостон Брюїнс», його реакція була справді вражаючою,
перевершуючи будь-чиї сподівання. Із майже зневажливим спокоєм, який на кілька секунд
призупиняв його рухи головою, він ловив у свою рукавицю шайби, вистрілені зі всієї сили
з відстані шести чи семи метрів. Неначе він чекав на них ще з першого вкидання.
Здавалося, жодний швидкий прорив – а швидкі прориви на льоду є дійсно блискавичними
– не справляв на нього ніякого враження, а його пронизливий погляд примушував
форвардів сумніватися в собі. За необхідності, він робив так, щоб шайба зникала, ховаючи
її під своїм кремезним підкладеним тілом.
Ім'я голкіпера було Патрік Руа, і цей молодий герой монреальского «Форуму» піде
далі, щоб стати в дев'яностих одним з найвидатніших (і найбільш неоднозначних)
хокеїстів усіх часів. Але тоді, протягом довгої монреальської зими, де діти не грали б у
хокей, на замерзлих ставках чи переповнених закритих ковзанках, принаймні один
хлопець, стоячи стійко біля сітки, спробує повторити той черепашачий рух.

***

Рухи, які спочатку виглядали незнайомими, навіть гротескними, зрештою стали

здаватися настільки привабливими, що він проводив години, прикипівши до екрану
телевізора. Ніщо так не суперечило західним канонам краси, як сотні надмірних
кілограмів ваги, збережених під шкірою та з великою гордістю виставлених на показ
японськими борцями сумо. Але в ті хвилини, що передували сутичкам, ритуальна
хореографія, виконувана цими атлетами, полонила його настільки, що примушувала
забути про збентеження і сором, викликані їхньою відразливою величністю. Коли борці
починали штовхати і пресувати один одного, коли раптові спалахи насильства порушували
їхню рівновагу, коли їхні колоссальні тіла затинались і падали поза межами рингу, тоді
йому ставало зрозумілим, чому в минулі сторіччя, щоб привернути увагу богів, у
синтоїстських храмах влаштовували турніри з сумо. І він знав, що саме тоді, коли
траплялася нагода дивитися сумо досхочу, один поєдинок за іншим, щоразу лише секунди
боротьби, амортизовані довгими хвилинами напруженого очікування, він поволі потрапив
у залежність від спостереження за нею.
Ніколи не забуде він могутності гіганта Акебоно, майстра з Гавайських островів,
володаря Японії, ідола найстильніших японських панянок, котрого жоден борець у свій
час не зміг ані зрушити, ані зупинити. Він досі пам'ятає вечір в аеропорту Кансай, як
очікував появи Акебоно на екрані: раптом, наче пробуджуючи його з найглибшого сну,
працівник японського аеропорту сказав йому, панібратськи підморгнувши на знак
солідарності, що це останній шанс, якщо він не передумає летіти до Сіднея. Він більше не
побачить, як Акебоно бореться на рингу-дохьо. Адже коли він повернувся до Японії,
гавайський йокодзуна, великий майстер над великими майстрами, вже залишив сумо і
розпочав доволі успішну нову кар'єру в рекламному бізнесі.
Так, звичайно, він усвідомлює, що захоплення сумо є набутим смаком, невластивим
західній людині, настільки, що дехто плутає його з проявом несмаку. Певною мірою, це є
слушним і по відношенню до хокею, особливо по відношенню до тих бійок, які в наш час
кожен на словах поспішає засудити, і які жоден традиційний хокейний уболівальник не
захоче проґавити (до пуття не розуміючи, в чому полягає їх причарування). Але хто зміг
би, зі Сходу чи Заходу, протистояти плавній грації бігу Джессі Оуенса, як її збережено під
час зйомок Олімпіади 1936 року у відомому фільмі Лені Ріфеншталь? Упродовж кількох
секунд перед кожним стартом зосередженість Оуенса здавалась йому такою інтенсивною,
що в нього поставало питання: чи не було б найвизначнішим з усіх людських досягнень
повернення до одновимірної спрямованості полюючого лева за прикладом деяких
сучасних митців, які знайшли свій шлях назад до могутності первинних, архаїчних жестів.
Але хоча Джессі Оуенс біг і вигравав з такою легкістю, замість того, щоб сяяти гордою
усмішкою, його обличчя виглядало ледь не приголомшеним, може навіть трішки
перепрошуючим, через ту екстраординарну силу, що, здавалося, несла його повз
суперників. Справді, Оуенс був безмежно чарівним, з привабливістю, що не зважала на
статеві відмінності.
Він переглядав той епізод сотні разів, і хоча відкривати нічого нового не
залишилося, він мріяв бути фізично присутнім на тих Олімпійських іграх у Берліні. Не
було ще такого, щоб він дивився ті кадри й не помічав (із повсякчасним збентеженням та
соромом), що на його очі навертаються сльози, сльози, які не мали жодного відношення до
можливого смутку з приводу не завжди щасливого життя історичного Джессі. Напевно, ті
сьози свідчили про нього, як про вболівальника старого ґатунку, який сьогодні стає так
само історичним, як і кінофільм Ріфеншталь.

***

Але не обов'язково це мають бути такі зірки, як Джессі Оуенс, Акебоно чи Патрік
Руа. Не обов'язково це мають бути тільки об'єктивно найвидатніші та найкращі
спортсмени всіх часів та народів, для того, щоб в очах пристрасних глядачів спорт
преображав своїх героїв. Для того, щоб потрапити у залежність від спорту, потрібна лише
дистанція між спортсменом та глядачем, відстань достатньо велика, щоб глядач повірив,
що його герої належать до іншого світу. Саме за цієї умови спортсмени перетворюються
на об'єкти захоплення і бажання.
Кілька разів у дитинстві батько брав його із собою на футбольні матчі, що
проходили далеко від рідного міста (котре, на сором, не мало жодної команди, яка грала б
у двох найвищих національних лігах), і деякі міста, до яких вони приїздили, були такими
ж невидатними як і їхні назви: Фюрт, або Швайнфурт. Проте футбольний клуб Фюрта
(улюблена команда Генрі Кіссінджера) мав футбольну ауру, яку він заслужив ще на
початку двадцятого сторіччя, під час участі в трьох національних чемпіонатах. До інших
причарувань можна було віднести дивну абревіатуру назви клубу (SpVgg), трилисник
конюшини, так схожий на ірландський, що був їхньою емблемою, неясне й непоясненне
табу, що, здавалось, огортало назву міста (тепер він гадає, що подібне ставлення походило
від її водночас «дуже єврейської» та «дуже пролетарської» репутації), та, понад усе,
прогноз його батька, що принаймні один з їхніх гравців, його ім'я було Ґоттінґер, певно
матиме велике майбутнє, можливо, навіть місце у німецькій національній збірній.
Швайнфуртський клуб, натомість, не мав ні минулого, ні майбутнього, в якості
команди. Два знаменитих півзахисника клубу, чиї співзвучні імена наштовхували на думку
про братів-близнюків, Андерль Купфер та Альбін Кітцінґер, грали за клуб і за Німеччину
від кінця тридцятих, упродовж усієї Другої світової, і до початку п'ятдесятих, але їхні
особисті здобутки тільки підкреслювали посередність швайнфуртської команди його
юності. Та «Швайнфурт» грав у першій лізі, а отже, регулярно приймав у себе деякі по-
справжньому значущі команди. Одного разу, близько 1960 року, «Айнтрахт Франкфурт»
грав у фіналі Чемпіонату Європи і був розчавлений (3:7) спортивною могутністю та
естетичною величчю тоді вже немолодих героїв мадридського «Реалу»: Пушкашем, ді
Стефано, Копа та Хенто, котрі були найпомітнішими гравцями однієї з найкращіх
футбольних команд усіх часів. Скромний, у порівнянні з «королівським» клубом Мадрида,
«Франкфурт» мав воротаря, доволі лаконічне на слух ім'я котрого було Еґон Лой. Лой був
високим та не дуже пластичним у своїх рухах, і навіть коли призахідне сонце ще не
світило йому в обличчя, він носив кепку, на вигляд зроблену з вовни, козирок якої був
схожим на забрало, разом (байдуже, дощ чи спека) із сірим вовняним светром та
захисними наколінниками, кожен завбільшки з ортопедичний гіпс.
Ніхто, наскільки йому відомо, не складав похвали героїчним сейвам Еґона Лоя (ні
пасам Ґоттінґера, коли вже про те йдеться). Найімовірніше, Еґон Лой був гравцем «нижче
середнього» в загалом дуже гідного рівня франкфуртській команді. Але для хлопця він був
героєм. Ніколи він не забуде той момент, коли, повертаючись з матчу в Швайнфурті, батько
й син зупинилися пообідати в тамтешньому трактирі містечка Вернек та, поки він їв свою
смажену сардельку, думками полинувши назад у гру, до закусочної зайшли переможні
гравці «Франкфурту», і високий Еґон Лой проминув повз його стіл, незграбно і так
близько, що в якусь мить хлопець міг би потиснути йому руку. Скоріш за все, Лой
прийшов у компанії з елегантним капітаном команди, півзахисником Альфредом
Пфаффом, котрий виглядав як інтелектуал, перевтілений у бізнесмена, та з поплічником
Пфаффа Ріхардом Крессом, правим форвардом, чиє доволі огрядне тіло приховувало
таємницю швидкості, з якою він пробігав перші десять ярдів ривка за м'ячем. Але хлопець
не бачив ні Кресса, ні Пфаффа. Для нього існував тільки Еґон Лой, воротар, наступником і
реінкарнацією якого він мріяв бути.

***

Це все відбулося за декілька років після першої перемоги Німецької національної

футбольної збірної на Чемпіонаті світу в Берні 4 липня 1954-го. В історії той успіх стане
символічною подією (варто лише подивитися класичний фільм Райнера Вернера
Фасбіндера «Заміжжя Марії Браун», щоб у цьому переконатися), що позначатиме для
Німеччини кінець післявоєнного періоду, так само як Олімпійські ігри 1964-го – для
Японії. Але для хлопця це була перша спортивна подія, яку він запам'ятає, і це було краще
ніж символічно. Як робили всі дорослі, не пояснюючи навіщо, того похмурого недільного
дня він слухав радіокоментатора, голос якого справляв враження, що його власник випив
забагато вина (саме вина, а не пива, здавалося, наполегливо промовляв голос). За той час,
поки хлопець сидів перед величезним радіоприймачем «Сіменс», з його зеленим
«магічним оком», він дізнався, що ім'я воротаря німецької збірної було Тоні Турек, що
брата капітана Фріца Вальтера звали Оттмар, що Гельмут Ран, правий нападник, забив
двічі та здобув перемогу Німеччині, і що по закінченню того матчу щось фундаментальне
змінилось у світі навколо нього. Дорослі попідхоплювались і заспівали урочисту пісню,
повну слів, яких він ніколи раніше не чув – певно, то був національний гімн, може навіть
включно з першим куплетом, забороненим союзниками по антигітлерівській коаліції через
проголошуваний в ньому теріторіальний імперіалізм Німеччини. Здавалося, настрій його
батьків та їхніх друзів кардинально змінився з постійно пригніченого на ейфоричний за
лічені хвилини.
Через кілька років після того, як він ледь не потиснув руку Еґону Лою і, можливо, з
добрий десяток років після першого футбольного Кубка світу Німеччини (тепер
канонізованого як «Чудо Берна»), він дивився з дистанції не більше п'ятнадцяти метрів як
великий Уве Зеелер, гамбурзький центральний нападник у складі німецької національної
збірної, забив легендарний гол у ворота до болю безпорадного Лоя. У горизонтальному
польоті Зеелер ударив по м'ячу, розриваючи ахіллесове сухожилля з низьким уривчастим
звуком, що (вже не такий маленький) хлопець ніколи раніше не чув. Усе це відбулося в
Німеччині, що давно залишила позаду тіні програної війни, можливо, занадто успішно,
хоча франкфуртський стадіон усе ще стояв, уособлюючи обтяжливий архітектурний
монументалізм, який він скоро привчиться асоціювати з темним минулим своєї країни.
Тоді, на початку шістдесятих, він взявся слухати на своєму новенькому
транзисторному приймачі трансляції радіомережі американських збройних сил (після
опівночі та під ковдрою, щоб уникнути викриття батьками) кожного разу, як Кассіус Клей
– ще не здійснивший метаморфозу в Мухаммеда Алі – захищав свій титул чемпіона світу з
боксу в надважкій вазі. Раз у раз Клей задовольняв потребу радіокоментаторів у дотепних
крилатих висловах несподіваними римами, схожих на ту, що хлопець із такою гордістю
зрозумів (і ніколи не забуде) у прямому включенні з Майамі, одразу після однієї з
фірмових перемог Клея, коли той нокаутував Соні Лістона: «Він занадто до раю хотів
полетіти – за сім раундів зміг я йому услужити». Щось нове увійшло в його спортивний
світ протягом тих утаємничених ночей, щось, що він хотів (і досі хоче) пов'язувати із
чорношкірими військовими, яких він бачив недільними вечорами в промислових районах
міста, і які приходили до його початкової школи, щоб на перервах побачити своїх доньок
чи синів, котрих німецькі матері намагалися приховати від їхніх американських татусів.

***
 Для хлопця спостереження за спортивною подією було, безумовно, не тим, що
інтелектуали згодом називатимуть прустівським типом задоволення; тут йшлося не про
пригадування минулого. Спогади були, в кращому випадку, другорядними і бачене ним у
переживанні (lived experience) не ставало кращим завдяки дистанції ретроспективного
погляду. Спорт полягав у бутті там, де і коли події відбувалися і форми поставали крізь
тіла, тобто в реальній присутності та реальному часі. Звичайно, деякі спортивні спогади
були глибоко закарбовані в його свідомості, та навіть висічені на його тілі, бо з'являлися
разом з імпульсом повторити виконання деяких рухів, яких він раніше ніколи не
виконував. І хоча більшість часу його спогади залишалися на задньому плані, інколи вони
виринали з несподіваною силою, своєю радісною ностальгією переконуючи його в тому,
що ніколи ніщо не було настільки інтенсивним та сповненим напруги, ніж ті моменти
реальної присутності на спортивній події. Ці спогади віддавалися луною в кожному
новому досвіді, роблячи кожну подію трохи складнішою, більш поліфонічною і
поліритмічною та, незбагненим чином, яскравішою, чим старший він ставав.
Разом з тим, теперішні події підживлюють його спогади. Кожний хокейний кіпер, за
яким він спостерігає і яким захоплюється, допомагає відполірувати до блиску ікону
Патріка Руа в його свідомості, натомість сяюча аура Руа дає шанс наступникам хокеїста
стати частиною його особистого постійно зростаючого пантеону. Спогади про
божественну легкість Джессі Оуенса роблять граційнішим майже будь-яке молоде
чоловіче тіло, що він бачить рухаючимся крізь простір, а іншим разом ті спогади
нагадують йому, майже спричиняючи біль, про те, яким насправді незвичайним був Джессі
Оуенс. Ускладнення теперішнього та підживлювання минулого уславлючою, а іноді
протвережуючою, аурою – це два аспекти преображення, які може створювати тільки
спорт.
Разом з тим, він не знає (та, можливо, йому навіть не потрібно знати) чому
спостереження за спортивною подією захоплює увагу і уяву стількох людей, як він. Це
причарування в буквальному розумінні цього слова – явище, яке паралізує очі, щось, що
безмежно вабить, жодним натяком не виказуючи відгадку своєї привабливості. Завдяки цій
здатності причаровувати, спорт реалізує свою силу преображення, притягуючи його
погляд до речей, котрі він зазвичай не оцінив би, таких як гротескно повнотілі борці,
вовняні кепки з козирками чи напівоголені тіла, які не викликають сексуальний інтерес.
Чи стане ця привабливість сильнішою, якщо він знатиме її причини? Можливо;
хоча задоволення, як правило, не потребують подібних легітимізацій, що так легко можуть
деградувати до благонамірено велеречивих, а тому пустих, слів. Спорт не потребує такого
роду пишномовних благословень. А втім, він не хотів би виключати можливість, що
спроби зрозуміти це причарування можуть збільшити його задоволення, і допомогти йому
навчитися висловлювати похвалу досягненням своїх героїв, тоді і тепер.
 1

Визначення

Твій герой – квотербек під натиском захисту команди супротивника. В останню

долю секунди перед тим, як бути збитим з ніг, буквально лице в лице з гравцем лінії
оборони іншої команди, він запускає м'яч у відкрите повітря. Світ перед тобою переходить
в уповільнений режим відтворення, і хоча м'яч може летіти в напрямку твого сектора
стадіону, ти не здатний передбачити, куди точно він потрапить та хто буде там, щоб його
зловити. Отож, ти непокоїшся, з нервовою пристрастю азартного гравця, котрий поставив
усі свої гроші на один номер, що захисник іншої команди перехопить цей пас.
Але поки перед твоїми очима кручений м'яч описує неймовірну криву та поступово
починає знижуватися, гравець твоєї команди, хтось, кого ти не помічав до цього часу,
раптово виникає поруч із місцем, куди м'яч зрештою має приземлитися. Ці два рухи – м'яч
у повітрі та гравець, що біжить по землі, з'являючись із периферійного поля зору, –
сходяться в єдину форму, яка розкриває себе, вже починаючи зникати. Приймаючий ловить
пас, заледве, але все таки ловить, і, захищаючи м'яч своїми ліктями, уникає блокування
команди супротивників та починає бігти в напрямку, який ніхто (включно з тобою, звісно)
ніколи б не передбачив. На якусь мить ти впевнений, що вогонь з його очей пронизує твої
очі.
Поміж цих рухів, між швидким поглядом гравця і твоїм сприйняттям, світ
повертається до звичної швидкості, і ти починаєш дихати дуже глибоко, твої груди готові
розрірватися, таке полегшення, і таку гордість, і таке піднесення ти відчуваєш після цього
прекрасного розігрування, яке тепер уже проминуло, та ніколи не повториться знову в
реальному часі. Стадіон реве, немає іншого слова, п'ятдесятьма тисячами голосів і твоїм
також, у наростаючому органному крещендо радості. В захваті зриваючись на ноги, ти
почуваєш, ніби тебе підхопила хвиля громадського щастя. Пізніше, коли, виснажений як
ніколи за тиждень, ти йдеш від стадіону назад до свого автомобіля крізь свіже повітря
осіннього вечора, ти згадуєш те прекрасне розігрування і знову, тепер уже без напруги та
хвилювання за результат матчу, це примушує твої груди здійматися, а твоє серце битися
швидше. У спогадах ти можеш відтворити його форму і, утримуючи її в своїй пам'яті, ти
відчуваєш, як імпульс біжить по твоїх м'язах, наче спонукаючи втілити те, що здійснив
твій герой.
Тепер подумай про інших своїх героїв: Майкла Джордана чи Меджика Джонсона,
Пеле, Дієґо Марадону, Мію Хемм чи Зінадіна Зідана, подумай про Теда Вільямса, Джо
Дімаджіо чи Роберто Клементе. Якщо ти готовий визнати, що ти пересічний спортивний
уболівальник нашого часу, лише один серед мільйонів тих, хто спостерігає за своїми
улюбленими командами тиждень за тижнем, численні години протягом років, тоді тобі
знайомі ці переживання, і ти, певно, знаєш, які інтенсивні почуття можуть викликати
подібні образи. І, скоріше за все, ти колись замислювався чому.

Похвала

Чому любителі спорту повинні вчитися, як висловлювати похвалу спортсменам та

їхнім досягненням? Це питання розгалуджується на два різні напрями. Чи існує потреба
висловлювати похвалу спортсменам, чи не досить того, що ми отримуємо насолоду,
спостерігаючи за тим, що вони можуть робити? До цієї проблеми я повернуся пізніше.
Тепер же – припустивши, що ми все-таки змогли знайти вагому причину складати похвалу
спортсменам – розглянемо, чому так важко підібрати вірні слова, а, тим більше, вірний
тон?
 Справді, кожен день у спортивних секціях газет можна знайти кілька позитивних, а
часто і сповнених ентузіазму дописів. Справжня проблема виникає, коли ми шукаємо
похвалу спортивній красі в світі «елітарної культури». Тут Сполучені Штати здаються
оазою посеред того, що в іншому випадку залишалося б голою пустелею. Знамениті
американські автори, майстри художнього слова – Норман Мейлер, Джойс Керол Оутс,
Джон Апдайк і Том Вулф – присвятили блискучі есе зіркам, подіям та атмосфері спорту.
Інші, такі як Ред Сміт та Джордж Плімптон, розпочинали свої кар'єри з висвітлення
боксерських матчів та хокейних ігор, а потім здобули літературне визнання (включно з
Пулітцерівською премією, як засвідчив випадок Сміта, котрий став першим спортивним
письменником, що її отримав). Можливо, жанр спортивного коментаря став
американською спеціальністю внаслідок безпрецедентної важливості спорту для освітньої
системі США, особливо на рівні університету.
Картина видається набагато менш обнадійливою, коли ми поглянемо на інші
країни. А якщо ми зосередимося виключно на академічних публікаціях, то тут хащі в обох
півкулях. У світовій академічній спільноті спорт як соціальний або культурний феномен є,
в кращому випадку, маргінальною тематикою. І хоча треба визнати, що протягом останніх
двох десятиліть для типового західного інтелектуала стало навіть модним додавати
«спортивний фан(атик)» до свого резюме та публічного іміджу; проте, типове ставлення
важко відрізнити від нарцисичного типу зневаги. Європейські інтелектуали, зокрема,
майже ніколи не підтримують команди, що володіють мріями тих, кого вони позначають як
«маси». Вболіваючи за гнаних і голодних, вони перетворюють свою роль у якості
спортивних фанів на ще одну стратегію зі створення культурного капіталу у вигляді
соціальної відповідальності, – та з відчуття задоволення від самих себе.
Інтелектуали, Сходу і Заходу, втратили не тільки вірний тон написання тексту, а й
емоційне налаштування, та їх важко відшукати знову. Саме втратили, тому що не буде
перебільшенням (можливо, невеликим спрощенням) стверджувати, що європейська поезія
бере свій початок з похвали атлетам в одах Піндара. Звичайно, як тільки ми намагаємося
зрозуміти ці розлогі натхненням поеми, ми усвідомлюємо, що атлети, яким вони
висловлюють похвалу, в дійсності ніколи не стають їхнім фокусом, принаймі, не так, як
цього звикли очікувати ми, люди нового часу (we moderns)*. [* Автор посилається на
суперечку давніх і нових (англ. the quarrel of the ancients and the moderns). – Прим. перекл.]
Їхні імена та виграні ними змагання в Олімпії чи Дельфах ледве згадуються серед тих
назв, що ми знаходимо в учених виданнях. Матерія текстів Піндара складається із
заплутаних, часом непрохідних конструкцій, заснованих на міфології та теології,
генеологіях родин атлетів та історіях міст-держав, які вони представляли – тією мірою, що
деякі вчені почали розглядати ці вірші як найавтентичніші документи, наявні в нас для
тлумачення давньогрецької космології. Справжні досягнення атлетів на стадіонах чи в
гімнасіях з'являються, якщо взагалі з'являються, лише побіжно та в дуже загальних рисах.
Візьмімо, наприклад, такі рядки з «Олімпійської оди», присвяченої Ферону
Акрагантському, переможцю перегонів на колісницях:
Їм доручив свої змагання, що дивують
Звитягами та колісницями стрімкими.
І дух мій кличе славу оповісти...
Замість деталізованих, яскравих описів тих стрімких колісниць та звитяг, ми читаємо в
першу чергу про прагнення поета висловлювати похвалу.
Ще більш розповсюдженими – і без жодної образотворчої фривольності – є списки,
що тільки перелічують, із скрупульозністю, багаторазові тріумфи спортивних героїв
Піндара. Діагор Родоський, наприклад, не тільки перевершив усіх на боксерському турнірі
в Олімпії, але й
Чотири рази успіх здобув на славному Істмі
І знову і знов – у Немеї та кам'янистих Афінах.
Знала його і в Аргосі мідь,
 І в Аркадії винагороди,
Також у Фівах,
І ритуальні змагання в Беотії,
І у Пеллені.
Він переможцем став шестикратним Егіни,
Не інше посвідчить
І у Мегарах скрижаль кам'яна.
Релігійний ентузіазм та культурне самозвеличення є панівними темами складеної
Піндаром похвали атлетам п'ятого сторіччя до н. е. Подібний виклад, що настільки
несхожий на ті емоції, з якими ми переживаємо спортивні події сьогодні, роблять його
гімни важкими для розуміння. Проте немає сумніву, що поет прагнув створити найповніше
зображення, на яке його мова тільки була здатна, тих незрівнянних бігунів та наїзників
колісниць, тих непереможних борців та боксерів. Цю непохитну рішучість бачити та
цінувати спортивну красу як утілення найвищих цінностей культури, саме її я хочу
називати похвалою. Ця здатність висловлювати похвалу і є тим, що ми втратили, – тією
мірою, коли сама ідея починає видаватися нам химерною.
Сьогодні, замість того, щоб висловлювати похвалу спортивній красі, більшість
інтелектуальних дискурсів применшують, а іноді категорично відмовляються визнавати
той факт, що феномен «славетних спортсменів» має під собою реальну основу.
Трактування спорту як «найпрекраснішої маргінальності життя», що давно стало
популярним у Німеччині (die schönste Nebensache der Welt) є, ймовірно, найбільш
позитивною та співчутливою характеристикою, яку ми зможемо знайти серед
представників елітарної культури. «Маргінальність» у даному випадку стосується не лише
відсутності в спорту практичних функцій у посякденному житті. Література, класична
музика та образотворчі мистецтва поділяють цю нестачу зі спортом, хоча симфонії
Бетховена, оди Кітса чи фрески Джотто ніхто не посмів би назвати маргінальними.
Швидше, наголошення маргінальності спорту виступає доброзичливим застереженням не
сприймати запропоновані ним задоволення занадто серйозно. Може це й «круто», коли
інтелектуал виставляє себе фаном колись проклятого «Бостон Ред Сокс» чи колись
легендарної футбольної команди «Нотр-Дам», та якщо він зізнається, що спостереження за
спортивними подіями є центральною складовою його життя, то в очах своїх колег
виглядатиме він доволі жалюгідно.
Але ситуація стає набагато гіршою, коли професори відкривають свої лаптопи, щоб
написати про спорт. Коли вчені спеціалісти, навіть ті з них, хто любить спорт,
застосовують знаряддя своєї професії до спортивних подій, то вони часто опиняються в
становищі, де відчувають себе зобов'язаними тлумачити спорт як симптом надзвичайно
небажаних тенденцій. У деяких випадках академічна критика дійшла до викриття спорту
як біополітичної змови, що виникає внаслідок делегування повноважень державної влади
саморефлексійним мікровладам. Згідно з цим поглядом, за допомогою заняття спортом та
спостереження за спортивними подіями ми регулюємо та стримуємо наші тіла від
зосередження на своїх індивідуальних інтересах. І майже ніколи безпрецедентна
популярність професійного спорту не згадуєтся професорами без її негайної інтерпретації
як ознаки гедонізму або, щонайменше, відчуження від гаданої, але ніколи чітко не
сформульованої, спортивної «автентичності». Навіть ті історики та представники
суспільних наук, які спроможні утриматися від подібного агресивного тону, рідко
нехтують шансом охарактеризувати спорт як такий, що виконує тільки підпорядковану
функцію в межах більшої та потужнішої системи.
Наприклад, видатний історик культури Норберт Еліас пояснив піднесення спорту
на почаку Нового часу як етап західної цивілізації, що сприяв контролю та підкоренню
людських тіл – мета, до якої західна культура проявила непохитну відданість, як ми знаємо
з робіт Мішеля Фуко та інших. В аналізі французького соціолога П'єра Бурдьє спорт
слугує причиною соціальної диференціації та розподілу; в нього ми з вдячністю
дізнаємося про те, що було нам відомо від самого початку, що заняття тенісом чи гольфом
є корисними інструментами для прискорення висхідної соціальної мобільності. Хоча,
викладена холодною мовою статистики, економічна вага спорту є мало не мізерною
(радник одного з клубів Головної бейсбольної ліги колись мені розповів, що річний
прибуток цих найвідоміших організацій професійного спорту менший, ніж у
спередньостатистичного супермаркету), ми всі чули – безліч разів, та вірили, – що за
продукуванням спортивних подій не стоїть нічого, окрім фінансового інтересу.
А скільки разів заклинали Олімпіадою 1936 року, що проходила в нацистській
Німеччині, для того, щоб навести беззаперечний аргумент на підтримку концепції спорту
як інструменту політичної маніпуляції – не додаючи найцікавішого факту, що саме Адольф
Гітлер почувався переможеним, коли афроамериканські атлети піднялися на п'єдестал
міжнародної першості й усезагального визнання в його власній столиці. За іронією,
інверсія цього погляду – перетворення спорту на засіб для ототожнення себе з
пригнобленими, як деякі інтелектуали та вчені мужі схильні робити, – не є таким вже й
величезним удосконаленням нашої здатності цінувати спортивну красу та висловлювати їй
похвалу, адже це ще один випадок того, коли про спорт пишуть в ім'я неспортивної мети.
Проявляючи особливу помірність у деяких (в інших відношеннях цікавих) книжках,
гуманітарії та представники суспільних наук намагаються просвітити нас своїм поглядом
на спорт, як на щось інше, ніж те, чим він видається. Починаючи з 1930-х, французький
антрополог Роже Кайуа здобув високе визнання критиків, за свій погляд, що спорт
належить до виміру «сакрального», – теза, основний зміст якої зводиться до того, що
спорт є специфічним різновидом гри, а оскільки гра, як усі сакральні церемонії,
відбувається на дистанції від повсякденного життя, то спорт, таким чином, має бути
виміром сакрального. У землі обітованій академічних медіа досліджень – Німеччині –
протягом кількох останніх десятиріч стало все важче переконати будь-якого поважаючого
себе представника інтелегенції в тому, що спортивні події наділені власною «твердою»
первинною реальністю поза (або під) їх представленням у якості медіатрансляцій. Розмити
границі між грою «Нінтендо» та Бундеслігою, професійною футбольною лігою
Німеччини, – це довести свою прогресивність. І якщо академічний автор проявить
великодушність і поступиться спорту невеликим клаптиком реальності та, можливо, навіть
часточкою інтелекту, то, зазвичай, він це робитиме з тими помпезними жестами
поблажливої зневаги, про яку я вже згадував. Очевидно, не таку проблематику та
інтелектуальний стиль я розшукую.
Чому ж тоді докучливі нарікання та зневага переважають у текстах про спорт, коли
за написання беруться інтелектуали? Чому їм так важко висловлювати похвалу спорту? Чи
не свідчить це про нездатність учених авторів утримувати увагу на рухах, що за ними
деякі з нас із такою пристрастю спостерігають по ТБ чи на стадіоні? Не може проблема
полягати в тому, що всі потенційні об'єкти опису – це рухомі об'єкти (або, використовуючи
філософську термінологію, «часові об'єкти у власному сенсі»). Музична критика і
музикознавство стикаються з тими самими складнощами відносно подій у часі та долають
їх доволі успішно, сягаючи найвищих рівнів похвали. На цій підставі Теодор Адорно, один
з тих видатних філософів двадцятого сторіччя, котрі намагалися розмірковувати на тему
музики, зміг призначити висловленню похвали музиці політичну функцію – і, на цей раз,
доволі переконливо.
Спадають на думку декілька інших пояснень тих складнощів, що стоять на заваді
висловленню похвали спорту. Ми маємо зважати на те, що, внаслідок складних історичних
передумов, спорт у сучасній західній культурі вже не є канонізованим явищем, як це було
хоча б у Стародавній Греції. Ця втрата статусу робить недоречним для кураторів високої
культури висловлювати похвалу спорту; або, говорячи більш прозоро, – це просто не їхня
робота. Більш широкою (і переконливою) причиною нездатності інтелектуалів
висловлювати похвалу спорту можна назвати те, що ми відчуваємо зобов'язання бути
критичними – завжди і тільки критичними. Цей спадок Просвітництва, коли наші
попередники бачили своєю винятковою місією неослабну атаку феодального суспільства,
значно звузив коло припустимих дискурсів та завдань, за які ми готові взятися. Безумовно,
це важко, і мабуть, навіть неможливо бачити спорт як знаряддя критики, а не як її мішень.
Утім, я вважаю, що проблеми, які ми зустрічаємо, намагаючись утримати фокус
наших робіт саме на спортивних подіях, зв'язані, насамперед, з традицією західної
метафізики та спорідненою з нею одержимістю сучасної західної культури дивитися «за
межі» того, що вона розглядає як всього лише матеріальні (чи всього лише тілесні)
аспекти нашого існування. Метафізичний світогляд не тільки силує нас проводити чітке
розмежування між тим, що ми бачимо як матеріальне, та тим, що ми розуміємо як духовне
в наших світах. Бути метафізичним також означає послідовно наголошувати та обирати
духовний бік цього розподілу як більш істотну реальність. Форми, народжені рухами тіла,
та присутність цих тіл – наче зауважує авторитетний голос – просто не можуть бути
настільки важливими, щоб ними перейматися, а тим більше, щоб про них писати. Ми
відчайдушно хочемо, щоб тіла спортсменів були «тільки» позначеннями чогось духовного,
у всякому випадку, психічного чи інтелектуального, чи, в крайньому випадку,
соціополітичного – класовою змовою, або чимось у такому дусі.
Тож було б дуже легко припустити, що писати про спорт як спорт є ефективним
способом протидії таким інтелектуальним та дискурсивним звичкам. Адже, що взагалі
може означати – писати про «спорт як спорт»? Хіба не є вірним, що жоден цікавий опис не
обходиться без використання таких повторюваних тропів, як абстракція, метонімія чи
метафора? На мою думку – це не обов'язково так, і тому те, що я зобов'язуюсь утілити в
цій книзі буде цілком відмінним та, разом з тим, простішим: я намагатимуся тримати свої
очі та свій ум зосередженими на тілах спортсменів, замість того, щоб відходити від теми
спорту, «прочитуючи» в цьому явищі «функції» чи «вираження» чогось іншого. При
втіленні цього наміру, багато чого можна навчитися з безвісних текстів повсякденної
спортивної журналістики.
Якщо я все-таки встою перед потужними авторитетними голосами (чи, краще
сказати, потужними стимулами) культурного канону, критичною налаштованістю та
метафізикою, то я ще мушу зробити елементарний, але важкий, вибір предмета. Чи
повинен я зосередитися на тому, що таке займатися спортом (practice sports) та бути
спортсменом, або, що таке спостерігати за спортивними подіями (watch sports) та бути
вболівальником? Через те, що мені просто бракує компетентності в активних видах спорту,
хоча все життя з пристрастю за ними спостерігав, я доволі розважливо роблю вибір на
користь останнього. Тож книга, котру ви зараз читаєте, є, в односторонньому порядку,
книгою про задоволення, які приносить спортивне глядацтво, хоча в подальшому розгляді
я коротко окреслю різницю, що вбачаю між тим, як спостерігають за спортивними подіями
простий уболівальник та досвідчений спортсмен.
Починаючи, я хотів би наголосити, що в той момент, коли я спостерігаю за
спортивною подією, я не переслідую жодних – інтелектуальних чи етичних – дидактичних
цілей. Я просто насолоджуюсь моментами інтенсивності, що такі події забезпечують, і за
це я безмежно вдячний усім тим спортсменам, з якими я ніколи особисто не
познайомлюсь. Але, разом з тим, я плекаю надію, що відчуття сопричастя, яке охоплює
мене, коли я вболіваю за свої улюблені команди та за найдорожчих мені героїв, є чимось
більшим, ніж можливість заново пережити дитячі фантазії. Іноді дистанція між мною та
моїми спортивними героями стає меншою, ніж переважна більшість з нас із нашою
повсякденною раціональністю звикли допускати. Може, ми не повинні виключати
можливості, що спостереження за спортивними подіями може дозволити нам бути раптом,
якимось чином, одним з тими прекрасними, прекрасно преображеними тілами. Вже багато
років я свідомий того, яку велику насолоду приносить мені це неясне і, разом з тим,
потужне відчуття. Я мирюся з ризиком, що це може виявитись ілюзією, але я хочу,
принаймні, з'ясувати, як саме спортивний виступ (athletic performance)* [* Одним з
ключових понять книги є «performance», що в англійській мові поєднує кілька смислових
значень, тому для єдності викладу поруч із українським відповідником у дужках
наводитиметься оригінал. – Прим. перекл.] може викликати це відчуття – або цю ілюзію –
єдності.
На початку цього розділу я поставив питання, на яке ще не дав відповіді, чому
взагалі ми повинні піклуватися про висловлення похвали спорту? Ми, безумовно, не
поділяємо релігійну, політичну та економічну мотивацію, які спонукали до цього Піндара.
У своєму блискучому романі «Людина без властивостей» австрійський письменник Роберт
Музіль був одержимий питанням, чи можна використовувати іменник «геній» для опису
скакового коня. Всупереч висновкам більшості фахівців, які спеціалізуються на творчості
Музіля, я був завжди переконаний, що за цією одержимістю приховується щось
делікатніше, ніж легко впізнавана філософська проблема (тут легко визначеною
традиційною проблемою виступає питання, чи можемо і чи повинні ми чітко
відокремлювати поняття інтелекту від усього фізичного). Що, на мій погляд, є цікавішим,
ніж ця проблема, так це враження (і, як я казав, воно може бути тільки моїм враженням –
існують компетентні читачі, на думку яких питання письменника є суто іронічним), що
Музіль вважав ідею називати скакового коня «генієм» спокусливою, бо завдяки цьому він
здобував законний привід висловлювати похвалу красі витончених рухів коня без потреби
трансформувати ці рухи у щось, що має значення. Ця можливість причаровувала і
декотрих великих містиків (не тільки в європейській традиції), які зосереджувалися на
фізичних об'єктах та фізичних відчуттях, так повністю і не трансформуючи їх у значення.
Моє тлумачення мотивацій Музіля узгоджується з тим фактом, що він був великим
шанувальником саме містичного різновиду духовності.
Також показовим є те, що єдиним жанром промови, якому в своїй «Риториці»
Арістотель не призначив специфічної функції, був епідейктичний жанр, жанр похвали (чи,
за необхідності, осуду). Роблячи хід, який ми можемо сьогодні описати як
антиметафізичний, він наголосив на тому, що ми не повинні складати похвалу тільки
чеснотам тих, ким захоплюємося, але також, і насамперед, їхнім досягненням. У цьому
явному застереженні проти тенденції дозволяти нашій увазі виходити за межі суто
матеріального світу я бачу бажання зосередитися на речах, що нас оточують, та
опрацьовувати саме наше відношення до них – і більше ніщо. Далі Арістотель зауважує,
що за допомогою похвали ми приписуємо об'єктам похвали «велич» та «красу», і закінчує
уривок про епідейктичні промови вказівкою на те, що для цього роду промов будуть
доречними тропи перебільшення – тобто, більше слів та більше варіацій тих чи тих описів
були найкращим способом висловити похвалу тому, що ми любимо.
Безумовно, спортсмени не навчаться багато чого (і не вдосконалять майстерності
своїх виступів) з наших проявів ентузіазму відносно їхніх досягнень – майже так само
мало, як ті покійні, чиє завчасно минуле життя ми вшановуємо в панегіриках. Через це так
спокусливо думати, що бажання висловлювати похвалу спортивній красі виникає
всередині тих, хто дивиться, з чистої вдячності. Хоча мої улюблені спортсмени ніколи не
прочитають, як сильно я захоплююсь їхньою майстерністю, і хоча я не вірю, як Піндар, у
богів, подарувавших мені спроможність отримувати задоволення, спостерігаючи за моїми
героями, я все-таки відчуваю вдячність – вдячність, що є невід'ємною частиною мого
ентузіазму – за задоволення від спостереження за спортивними подіями. Висловлення
похвали спорту дозволить мені виразити цю вдячність. Схоже, тут має місце щось
важливе, пов'язане з тим, як ми бачимо власне існування у відношенні до світу, який ми
населяємо, – щось, що опирається моїй першій спробі знайти чітку відповідь.
Але питання, чому ми повинні, беззастережно, висловлювати похвалу тому, що ми
любимо, залишається не єдиним відкритим питанням. Інше – як ми повинні це робити. Які
слова будуть належними та прийнятними для цієї задачі? Всупереч Арістотелю, я не
думаю, що безладне використання гіперболізації сьогодні все ще стане нам у пригоді. З
початком дев'ятнадцятого сторіччя західні читачі почали відчувати недовіру до похвальних
од та гімнів. Зважаючи на культуру нашого сьогодення, я зроблю свою ставку на
аналітичний підхід. Потай мені чомусь здається, що аналіз породив новий епідейктичний
жанр. Найкращі критичні оцінки образотворчого мистецтва, літератури та музики
розкривають, якою складною на багатьох різних рівнях є кожна окремо взята робота, та
яким чином їхня функція та ефект залежать від цієї багаторівневої складності. Саме таким
буде мій підхід до висловлення похвали різним типам спорту, спостереженням за якими ми
насолоджуємося. Це зобов'яже мене залишатися зосередженим на формах спортивної
краси, в усій їхній складності, замість того, щоб піддаватися метафізичному потягу їх
інтерпретувати, і, можливо, приведе до філософських висновків, що сягатимуть за межі
спорту. Чи зможу я висловити похвалу спортивній красі за допомогою аналізу – оголюючи
її, щоб усі могли побачити її складність? Відповідь на це запитання буде одним з критеріїв
мого успіху в цьому інтелектуальному експерименті.
Розпочну я зі спроби пояснити рішення, яке було (дотепер невиписаною явно)
відправною точкою моєї роботи: я викладу, що саме маю на увазі, коли – на відміну від
багатьох інших людей, на відміну, навіть, од багатьох інших спортивних уболівальників –
я називаю спорт прекрасним. Це нове питання ставить перед нами задачу нового
визначення. Адже розуміння того, яке значення краса має по відношенню до спорту,
повинне бути, але не завжди є, неодмінноюю умовою для похвали спорту. На противагу, та
невелика доля похвали спорту, зокрема університетського спорту, яку ми можемо
відшукати в сучасному суспільстві, йде упакованою в пласку банальність, що «прекрасний
дух населятиме прекрасне тіло». Дуже мало шанувальників спорту приймають цей
принцип близько до серця, бо разом з його невисловленим (але відчутним) наголосом на
«прекрасний дух», він є просто-таки очевидно метафізичним. Як одного разу доречно
висловився стенфордський тренер із стрибків у воду стосовно спорту – заняття, якому він
присвятив значну частину свого дорослого життя: «Якщо ти хочеш сформувати характер,
спробуй щось інше».

Краса

Усі ми знаємо спортивних уболівальників, котрі з ентузіазмом називають

«прекрасним» показовий виступ фігуристів, хоумран, чи розігрування в баскетболі. Проте
більшість людей, що використовують це слово по відношенню до спорту, принципово не
наважаться асоціювати свій «мовленевий акт» з естетичним переживанням; навіть якщо
вони визнають, що називання чогось іншого, ніж спорт, «прекрасним» (квітки, скажімо,
чи красивої жінки) є естетичним переживанням*. [* У своїй попередній книзі
«Продукування присутності» (Production of Presence, 2004) автор зазначає, що віддає
перевагу «естетичним переживанням» (äesthetisches Erleben) замість «естетичного
досвіду» (äesthetische Erfahrung), бо більшість філософських традицій асоціюють поняття
«досвіду» з інтерпретацією, тобто актами приписування значення, в той час як для нього
«переживання» передбачає те, що, з одного боку, чисто фізичне сприйняття
(Wahrnehmung) вже відбулося, а з другого – за ним ще тільки слідує досвід (Erfahrung), як
результат актів інтерпретації. – Прим. перекл.] Якщо спитати інтелектуалів, чому, на їхню
думку, спортивні події приваблюють тисячі глядачів, то, замість того, щоб звернутися до
естетики, вони, скоріше за все, знайдуть прихисток у зневажливих трюїзмах поп-
психології. «Невдахи в житті люблять ідентифікувати себе з переможцями на стадіоні», чи
«Гучно вболівати за команду – це легкий спосіб випустити пару», чи «Змагальність
властива нашому капіталістичному суспільству споживання». Схоже, нам не лише важко
висловлювати похвалу спорту; нам так само важко визнати, що причарування спортом
може мати респектабельний фундамент у царині естетичної привабливості.
Більшість людей, які вважають себе культурними, схильні вірити, що естетичні
переживання можуть бути викликані тільки обмеженим набором канонізованих предметів
та ситуацій: книжками, що позиціонуються як «літературні», музикою, виконуваною в
концертних залах, картинами, виставленими в музеях, чи драмами, поставленими на сцені.
Збереження консервативного погляду на канон дозволяє цій елітарній групі
використовувати естетичне переживання як інструмент соціального розподілу та
привілейованості – інструмент розподілу, між іншим, що його самопроголошений
культурним середній клас останнім часом усе більше любить застосовувати як знаряддя
соціальної агресії проти «всього лише багатих» (принаймні, більшою мірою, ніж проти
неосвічених, бідних та пригноблених). З цієї позиції, спортивні команди, якими мільйони
звичайних людей захоплюються, а поодинокі мультимільйонери фактично володіють,
просто не можуть вважатися достатньо витонченими для того, щоб зійти за предмет
естетичного переживання. Хтось може заперечити: чи не було б це утопією, втіленою в
реальність, побачити, як багатомільйонна маса простих людей разом із жменькою
мультимільйонерів поділяють естетичне переживання? Коли інтелектуали відповідають на
це запитання, в більшості випадків є неминучим трагікомічне зіткнення широко
розповсюдженої пропаганди соціальної відповідальності та інстинктивного прагнення
зберегти недоторканою соціальну дистанцію. По інший бік культурного рубежу,
спортивним уболівальникам так само ніколи не спаде на думку, що спостереження за тим,
як сходяться віч-на-віч у протиборстві їхні улюблені команди, може бути формою
естетичного переживання. Вони також інтеріоризували цей культурний розподіл.
Спроба зрозуміти підвалини повсякденного застосування слова «прекрасне» стала
відправною точкою аналізу естетичного переживання у «Критиці здатності судження»
Іммануїла Канта, одній з визначальних робіт західної філософії. І якщо, спираючись на
дану роботу Канта, я наполягатиму, що спостереження за спортивними подіями таки
дійсно відповідає найкласичнішому з визначень «естетичного переживання», то я
робитиму це не для того, щоб надати нового блиску неканонізованим формам задоволення.
Як я зазначав раніше, спорт не потребує такої почесної відзнаки – він уже відкритий для
потенційної насолоди кожного, і це є однією з найбільш позитивних (та найчастіше
зауважуваних) його особливостей. Більше того, я буду останнім, хто заперечуватиме, що
спостереження за спортивними подіями може культивувати стрес, агресію, залежність та
шкідливі для здоров'я звички – що не назви. Тільки я переконаний, що ці принади (чи
принадливі джерела небезпеки, залежно від вашої точки зору) не повинні відволікати нас
від головного та концептуально найочевиднішого обгрунтування широко розповсюдженої
популярності спорту – його естетичної привабливості.
Для Канта слово «прекрасне» походить від «судження смаку» здійсненого в ситуації
«чистої, незацікавленої задоволеності»* [ * Тут і далі цитати з «Критики здатності
судження» наводяться за виданням: Кант І. Естетика / Пер. з нім. Б. Гавришкова. – Львів:
Аверс, 2007. – 360 с. – Прим. перекл.]. Чинне слово тут «незацікавлений», у його
неспотвореному значенні, тобто «який не має інтересу, пов'язаного з особистими
вигодами». Сьогодні деякі люди розуміють цей прикметник у значенні просто
«байдужий», але не це Кант мав на увазі. Бачити блискучу гру своєї команди чи
спостерігати за тим, як твій улюблений спортсмен б'є рекорд – це те, що ніколи не матиме
жодного об'єктивного зиску в твоєму повсякденному житті. Коли ти полишаєш стадіон
після хвилюючого матчу, ти можеш почуватися сп'янілим від піднесення, ти навіть можеш
відчувати позитивний вплив на свою самооцінку, але за той час, поки ти дійдеш до своєї
машини чи до станції метро, ти достатньо охолонеш для усвідомлення того, що, як і всі
минулі рази, ти жодним чином не зможеш отримати «на руки» те переживання, коли
бачиш, як твоя команда здобуває перемогу. На шляху до дому і весь наступний день тебе,
напевно, грітиме незрівняне щастя від того, що ти бачив, але ти не плекатимеш жодних
ілюзій, що ці почуття матимуть сприятливі наслідки для твого соціального статусу чи
твого ощадного рахунку.
Ця відокремленість од повсякденного життя і є тим, що, починаючи з кінця XVIII
сторіччя, деякі філософи характеризували, як автономність або «острівність» естетичного
досвіду. Я піду далі та стверджуватиму, що навіть спортсмени, які очевидно мають на кону
щось об'єктивне, – учень-спортсмен середньої школи, який сподівається на запрошення до
команди університету, чи учасники олімпійських змагань, котрі сподіваються отримати
пропозиції участі в рекламі, чи професійні гравці, цінність яких у певному виді спорту
залежить від майстерності їхнього виступу (performance) – всі вони в запалі змагання
забувають про сторонні інтереси. Хоча гроші можуть слугувати сильною мотивацією, та
під час напруженого інінґу, намагаючись відбити м'яч за межі бейсбольного стадіону
«Фенвей-парк», Менні Рамірес думає зовсім не про свій багатомільйонний контракт.
Видатні африканські бігуни, ринуть до фінішу з такою незрівняною наполегливістю та
елегантністю також не тому, що вони прагнуть залишити бідність позаду. Навпаки, ми
знаємо, що здатність на час спортивного виступу (athletic performance) винести за дужки –
відкласти в сторону – такі об'єктивні вигоди, є важливою складовою компетентності
спортсменів та становить ключову передумову їхнього успіху. В тенісі кажуть, що саме
здатність відсторонитися від зовнішнього тиску дозволяє їм вигравати найважливіші
подачі.
У другому спостереженні Кант наголошує на тому, що естетичне судження «не
ґрунтується на поняттях і також не має їх на меті». Замість того, наше відчування, що
щось є «прекрасним», або ні, залежить виключно від внутрішнього «почуття задоволення
чи незадоволення». Нам не потрібні поняття, які обґрунтовували би правомірність цього
естетичного судження, оскільки, як правило, нічого не поставлено на кін у повсякденному
світі, а отже, нам не потрібно тлумачити своє особисте задоволення для розуміння
сторонніх. І оскільки саме світ повсякденності створює відмінності та ієрархії серед
індивідів, з цього випливає, що – на дистанції від цих відмінностей та ієрархій – ми
можемо очікувати, що інші люди поділятимуть наші власні судження смаку. Це третє
положення Кант називає «суб'єктивною загальністю». Він не намагається наперед
стверджувати, що кожен прийде до того самого естетичного судження про певну книгу,
концерт чи футбольний матч. По суті, він хоче зробити наголос на тому, що наші особисті
акти естетичного судження завжди вказують на очікування, можливо навіть запрошення,
всім дійти спільної згоди. Справді, зазвичай з плином часу думки мають тенденцію
сходитися навколо того, що є прекрасним, а що – не дуже; але це вже виходить за межі
того, що хотів зазначити Кант.
Схоже, саме це і відбувається у випадку зі спортом. З тією багатоманітністю
спортивних подій, доступних сьогодні, вражає, якою мірою та як часто спортивні
вболівальники дійсно сходяться в ентузіазмі та інтенсивності, з якими вони переживають,
а пізніше і пригадують, деякі ключові події – і це відбувається незалежно від того, хто де-
факто виграв або програв змагання. Спитайте, наприклад, у будь-кого з німецьких
уболівальників віком за п'ятдесят, який найвидатніший матч був зіграний німецькою
національною збірною по футболу, і лише окремі з них не згадають (як пригадають і всі
італійські вболівальники) хвилюючий півфінал Кубка світу 1970 року в Мексиці, який в
додатковий час з рахунком 3:4 Німеччина програла Італії. Подібно до цього, істинні знавці
легкої атлетики неодмінно оцінять забіг, в якому спортсмен Роджер Банністер побив
легендарний чотирихвилинний світовий рекорд у бігу на одну милю, як один з
найславетніших моментів їхнього виду спорту – попри той факт, що з тих пір багато хто
перевершив його досягнення. Шанувальники боксу ніколи не забудуть драму на три бої,
що розігралася між Мухаммедом Алі та Джо Фрейзером, незалежно від того, за котрого з
боксерів вони вболівали (якщо хтось взагалі вболівав за «Паруючого Джо»). В усякому
разі, схоже на те, що за критерієм суб'єктивної загальності спорт усе ж можна
кваліфікувати як естетичне переживання.
Довівши до завершення аналіз судження смаку, Кант переходить до питання, на що
саме ми реагуємо з внутрішнім почуттям задоволення – що ж це таке, що ми називаємо
«красою»? «Краса – це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому
без уявлення про ціль». У цій дескрипції є навмисний парадокс. З одного боку, предмет не
повинен мати цілі для того, щоб бути прекрасним. Проте, з другого боку, хоч що би ми
вважали прекрасним, воно виглядає таким, що має ціль (воно має форму доцільності,
стверджує Кант). Ідеально виконаний четверний аксель у показовому виступі фігуриста
очевидно не має жодного призначення в повсякденному житті, проте ця багатоманітність
окремих рухів тіла сходиться воєдино, створюючи враження доцільності. Це
спостереження є підґрунтям, на якому Кант далі проводить паралель між мистецтвом та
природою. «Красне мистецтво є мистецтво, що одночасно видається нам природою».
Адже природа також створює враження доцільності, не маючи це на меті. Принаймні, так
ми можемо витлумачити кантівський аргумент сьогодні – цілком можливо, що сам Кант
пояснив би свою тезу дещо по-іншому, адже мислителі вісімнадцятого сторіччя були
більше схильними, ніж ми, приписувати цілі природі.
Коли ми спостерігаємо за спортивною подією, в нас часто виникає враження, що
прекрасне розігрування чи рух з природною легкістю даються спортсмену, який його
виконує. Але чи повинні ми через це називати потужну подачу в тенісному матчі твором
мистецтва? Стверджувати це було б перебільшенням, певно сказав би Кант. Адже твори
мистецтва, на його погляд, створюють з тим наміром, щоб вони ставали довговічними
предметами, що можуть бути впізнаваними як твори мистецтва. Очевидно, більшість
спортсменів не мають такого наміру, коли вони виступають, навіть якщо для нас
спостереження за їхнім виступом (performance) зв'язане з естетичним переживанням. Як
колись підтвердив один мій дорогий друг та видатний історик мистецтва, динаміка Джессі
Оуенса під час завершальної частини 400 метрів естафетного бігу на Олімпіаді 1936 року,
схоплена і збережена на плівці Лені Ріфеншталь, є так само прекрасною, як найкращі зі
скульптур Мікеланджело. Але при цьому не можна казати, що рухи тіла Джессі Оуенса
були – і досі є для тих, хто дивиться цей фільм, – витвором мистецтва. Призначити рухам
Оуенса місце в нашому уявному музеї мистецтва – це муміфікувати його грацію,
позбавити її незбагненної свіжості, збереженої фільмом Ріфеншталь, – і саме це є
причиною, за якою я пропоную тримати спортивний виступ (athletic performance), у якості
номінанта на естетичне переживання, окремо від поняття твору мистецтва.
Останнім розрізненням «Критики здатності судження», яке допоможе нам дати
визначення спортивній красі, є широко обговорюване протиставлення між прекрасним та
піднесеним. Якщо прекрасне, як пише Кант, «стосується форми предмета, яка полягає в
обмеженні; натомість піднесене можна знаходити і в безформному предметі оскільки в
ньому чи завдяки йому уявляється безмежність». Далі він зазначає, що задоволеність,
породжена прекрасним, завжди зв'язана з якістю, тоді як задоволеність, породжена
піднесеним, зв'язана з кількістю. Піднесене – це «те, що є безумовно великим... у
порівнянні з чим усе інше є малим». Кант зіставляє поняття піднесеного з природою «саме
у своєму хаосі або у своєму найдикішому й позбавленому всяких правил безладі і
спустошеності». Піднесене є тим, що загрожує приголомшити нас, і здатно, таким чином,
спричинити почуття «миттєвого гальмування життєвих сил», тоді як прекрасне «прямо
веде до почуття посилення життя».
Чи багато спортивних подій ми могли б назвати піднесеними за цими критеріями, в
тому розумінні, що вони несуть загрозу приголомшити нас? Як на мене, більшість
жаданих глядачами моментів скоріше підпадають під визначення прекрасного, ніж
піднесеного. Незважаючи на свою кількісну природу, піднесене має невелике (якщо
взагалі якесь) відношення до рекордів та їх побиття, адже рекорди, за визначенням,
належать до того, що є відносно, а не абсолютно великим. Але при цьому всі спортивні
вболівальники тримають у пам'яті досягнення, що, на їхнє переконання, ніколи не
матимуть собі рівних. Не вражаюча статистика із життя Бейба Рута зробила його –
принаймні, в очах численних фанів – найвидатнішим бейсболістом усіх часів, але,
скоріше, той єдиний момент у 1932-му, під час гри проти «Чикаґо Кабс», коли він
«анонсував» певний хоумран, вказавши в тому напрямку, де м'яч, який він мав незабаром
відбити, вийде за межі стадіону. Саме так це і відбулося.
 Хоча Тоні Сейлер, триразовий золотий медаліст гірськолижних змагань зі
швидкісного спуску зимової Олімпіади 1956 року в Кортіна-д'Ампеццо, не зміг би на
рівних змагатися зі своїми нинішніми наступниками, жоден з тих, хто бачив його виступ
(performance), не зможе забути довершеної грації рухів, що ознаменували новий стиль і,
насправді, нову еру в його виді спорту. Та, нарешті, тріумф американської хокейної
команди, до складу якої входили переважно студенти університету, над професійними
спортсменами радянської команди-супротивника на зимових Олімпійських іграх 1980 року
в Лейк-Плесід, штат Нью-Йорк, зберігся в пам'яті більшості людей, як момент, який не
матиме більше рівних. Ці студенти були далекі від того, щоб стати однією з
найвизначніших хокейних команд всіх часів, але саме тому їхню золоту медаль і досі
пам'ятають як таку, що є «поза всяким порівнянням». Отже, ми повинні приберегти
поняття піднесеного для захоплюючої дух унікальності подібних подій і досягнень. І
взагалі, я переконаний, що піднесене має меншу спорідненість зі спортом, ніж поняття
краси – хоч яким модним останнім часом стало серед професійних інтелектуалів
піднесене.
Утім, навіть якщо я, за допомогою Іммануїла Канта, переконав вас у тому, що
спостереження за спортивними подіями може бути тим явищем, яке філософи називають
естетичним переживанням, то суха скрупульозність аргументів Канта вам може здатися
занадто сухою для висловлення похвали спортивній красі. (Кант, з усією ймовірністю,
погодився б з вами; поки я це пишу, так мимоволі й уявляється як цей сухорлявий
чоловічок вражено, з суворим осудом, хитає головою з приводу подібного використання
його філософії.) Тож тепер спробую застосувати іншу тактику, що, можливо, дозволить
нам наблизитися до розуміння специфічної краси спорту, поміж усіх інших різновидів
естетичних переживань.
Я хотів би викласти опис переживання спорту очима спортсмена світового класу
Пабло Моралеса, триразового чемпіона з плавання Олімпійських ігор 1984 і 1992 років та
колишнього студента Стенфордського і Корнелльського університетів, який згодом став
успішним юристом. Під час фахового обговорення в межах колоквіуму на тему «Тіло
спортсмена», що проходив 1995 року в Стенфорді, Моралеса запитали, чому він вирішив
повернутися до спортивних змагань, що привело до здобуття його єдиної золотої медалі в
одиночному розряді, після того, як він пішов зі спорту та пропустив Олімпіаду 1988 року.
Ось його спонтанна відповідь:

1988 року я не потрапив до олімпійської команди, хоча і брав участь у

попередній та наступній Олімпіадах. Той рік приніс стільки розчарувань, що
це спонукало мене залишити спорт. Отож, коли я дивився ігри по телевізору, я
не відчував ніякого особливого потягу – аж поки не відбулося щось дивне.
Коли почався репортаж змагання зі стометрівки батерфляєм, дисципліни, що
була моєю спеціальністю, і в якій я мав би шанс вибороти золоту медаль, я був
змушений залишити кімнату. Я просто не міг дивитися той заплив. Моя
прив'язаність до цього змагання була настільки всепоглинаючою, що
переглядати спортивну подію виявилося неможливим.
Значення того, що я пережив, стало мені яснішим, коли я побачив
спринтерську естафету на 400 метрів серед жінок. Я ніколи не забуду, як
дивився забіг блискучої спринтерки Евелін Ешфорд, як на завершальному
етапі естафети вона вирвалась уперед, щоб виграти золоту медаль для
Сполучених Штатів. Забіг транслювали повністю до самого кінця, після чого
поставили повтор, але цього разу фокусом камери було обличчя Ешфорд – до,
під час та після її спринту. Спочатку її очі охопили весь овал, потім
зосередились на естафетній паличці, потім – на поворті попереду. Вона не
помічала натовпу, не помічала навіть своїх суперниць, я бачив її загубленою в
зосередженій інтенсивності. Ефект не забарився. Я знову був змушений
 покинути кімнату. Я пішов на кухню та почав ридати, і не міг зрозуміти чому.
Я не мав жодного емоційного спалаху відтоді, як провалив спробу потрапити в
олімпійську команду. Та коли впродовж кількох наступних годин я обдумав
свою реакцію, то усвідомив, що втратив; те особливе відчуття, коли губишся в
зосередженій інтенсивності. Чотирма роками пізніше я повернувся на
Олімпійські ігри.

У цій зворушливій оповіді Моралес не проводить чіткої лінії між своїм

переживанням як глядача та своїм переживанням як спортсмена. Навпаки, побачене ним з
екрана телевізора допомогло йому вперше осягнути, що саме мотивувало його займатися
спортом на найвищому рівні. Бути загубленим в зосередженій інтенсивності – за
допомогою цієї приголомшуючої, складної, точної формули, він зв'язує причарування
спостереження за спортивною подією з мотивацією виступу (performance).
«Загублений», перше слово даної формули, я розумію як еквівалент кантівського
наголосу на незацікавленості. Подібно до того, як людина, що здійснює естетичне
судження, відчуває відсторонення від оцінок світу навколо неї, так і спортсменка Евелін
Ешфорд, схоже, «не помічала натовпу, не помічала навіть своїх суперниць». Вона була
наодинці з собою, загублена для світу, відсторонена від усіх цілей, з яких складалося її
повсякденне життя, навіть од тих, що – безпосередньо чи опосередковано – стосувалися
спортивної події, в якій вона брала участь.
Для опису того, що він ідентифікує як відчуття Ешфорд, а саме, одночасно її емоції
та її сприйняття власного тіла, Моралес використовує слово «інтенсивність» – посилення
якостей та вражень, які завжди вже існують для нас. З цього ми можемо дійти висновку, за
яким спортивне переживання – та естетичне переживання загалом – якісно не
відрізняються від наших переживань у інших, менш визначних, ситуаціях. Що
відрізняється – так це те, що наш фізичний та емоційний потенціал задіяний майже на
максимальному рівні.
«Зосереджена» інтенсивність охоплює не тільки здатність виключити
багатоманітність потенційних відволікань, а й зібрану відкритість тому, що може відбутися
щось неочікуване. Щось, наставання чого знаходиться поза нашим контролем, і тому
завжди здається раптовим. Щось, що як тільки воно неочікувано з'являється, одразу
починає зникати, безповоротно та, часто, болісно, адже ми бажаємо утримати те
задоволення і ту можливість, яку воно пропонує.
Деякі гравці, схоже, вигідно використовують свою відкритість до раптових
маневрів, що виникають, здавалося б, нізвідки. Згадайте знамениті спринти Дієґо
Марадони крізь лінію оборони команди супротивника та як їм передували довгі хвилини,
впродовж яких він, здавалося, взагалі зникав з поля. Пригадайте незрівняного бомбардира
Ґерда Мюллера 1970-х, який по-справжньому був у грі тільки коли забивав один із своїх
незліченних голів (найціннішим внеском Мюллера було його раптове виникнення в зоні
пенальті, завдяки чому безнадійно посередня німецька збірна змогла побити Нідерланди у
фіналі Чемпіонату світу 1974 року). Подумайте про те, як величезне тіло Шакіла О'Ніла
стає невидиме лише секунди перед тим, як він підноситься, щоб іще раз закинути слем-
данк. Ситуація під час бейсбольної гри, коли гравець команди супротивника перебігає на
наступну базу та «викрадає» її, втілює та, хоч як парадоксально, інституціаналізує цю
взаємодію між невидимістю та раптовою загрозою. Розігрування з ранером на базі робить
пітчера нервовим, бо раптовість можливих дій ранера знаходиться поза його контролем та
є практично невидимою. Кожен раз, коли гравець намагається «викрасти» базу, він
з'являється, майже буквально, нізвідки.
Цю неочікувану появу тіла в просторі, раптово набираючого прекрасну форму, яка,
в свою чергу, так само швидко та безповоротно розчиняється, можна мислити як свого
роду одкровення, епіфанію. Я переконаний, що такі епіфанії є джерелом радості, яку ми
відчуваємо, спостерігаючи за спортивною подією, і відмічають силу нашої естетичної
реакції. Вони кидають нас у коливання між нашим сприйняттям чистої краси фізичної
форми та нашим зобов'язанням тлумачити цю форму згідно з правилами конкретної гри.
Кожен, хто з глядацького місця слідкував за грою в американський футбол, знає –
неможливо зарадити відчуттю, що тіла гравців, які зіштовхуються, розкриваючи повною
мірою потенційний елемент насильства, становлять фізичну загрозу. Але, разом з тим,
неможливо уникнути того, щоб не приписувати значення їхнім рухам: ми кажемо, що
приймаючий утримував м'яч задля захоплення 35-ярдової лінії та здобуття першого
тачдауну. Проте значення, яке ми приписуємо тілам та рухам ніколи не зможе повністю
пояснити емоційного ефекту їхньої фізичної присутності.
Коротка, лаконічна оповідь Пабло Моралеса наводить на думку, що переживання
спортивної події та «загубленість у зосередженій інтенсивності», як з позиції спортсмена,
так і з позиції глядача, можуть призвести до залежності. Саме з цієї причини йому
довелося повернутися в професійний спорт. Але Моралес не говорить, який компонент,
який саме предмет мотивує цю залежність, і спроби Канта дати опис предмета естетичного
задоволення є однією з найменш вдалих частин його аналізу. Оскільки, схоже на те, що ми
не маємо ні філософських, ні спортивних авторитетів, до яких ми могли б звернутися для
того, щоб відповісти на питання, що саме в спортивній красі викликає залежність, то я
повинен буду звернутися до власних, вищою мірою суб'єктивних, спогадів та очікувань.
Моменти, коли я гублюсь у зосередженій інтенсивності, спостерігаючи за
спортивними подіями, коли моя увага загострюється, а мої емоції стають
приголомшливими, завжди супроводжуються відчуттям витриманості (цікаво, що
німецьким аналогом «витриманості» є слово «Gelassenheit» – «здатність дозволяти бути як
є»). Ейфорія зосередженої інтенсивності, здається, йде пліч-о-пліч з особливим видом
спокійності. Я мирюся з відчуттям, що я не можу контролювати та маніпулювати світом
навколо мене. Настільки інтенсивно спокійним я стаю та настільки спокійно впевненим
(принаймні впродовж тих секунд, коли моя улюблена команда з американського футболу в
купі обговорює стратегію наступного розігрування), що відчуваю в собі силу поступитися
контролем і дозволити бажаному статися (або ні). Я відкритий наступному переживанню,
хоч яким воно буде. Великі спортсмени поділяють цю настанову витриманості з найбільш
зосередженими глядачами. Але у випадку спортсменів, витриманість є передумовою
їхньої здатності робити так, щоб події відбувалися, на відміну від того, щоб дозволяти
подіям відбуватися. Можливо, цю умову найкраще виразити у формі парадокса: великі
спортсмени роблять так, щоб події відбувалися, дозволяючи їм відбуватися з ними.
Те що я намагаюсь описати з позиції глядача, не є жодним чином набутою реакцією
на неминучі розчарування, які переживають усі вболівальники. Я не намагаюся сказати,
що гіркі поразки моїх улюблених команд навчили мене стійко витримувати удар. Скоріше,
я почуваю себе втягнутим у відкритість до матеріального світу навколо мене, відкритість,
що змушує мою власну волю та мої претензії на дієвість (agency) здаватися
маргінальними, неясними, та майже випадковими. Адже я не тільки свідомий того, що не
маю ніякого впливу на спритність та витривалість боксера, за якого вболіваю, поза моїм
контролем навіть інтенсивність, з якою я відреагую на його виступ (performance).
Тепер, коли ми спробували пояснити, за яких суб'єктивних умов ми називаємо
спорт прекрасним, питанням залишається, чи є щось питомо специфічне в спортивному
виступі (performance), як об'єкті естетичного переживання. Щось специфічне, що могло би
бути «об'єктивною» причиною його нездоланої привабливості та його приголомшливого
ефекту. Іншими словами: чи продукує специфічна форма спортивного виступу
(performance) специфічну форму естетичного ефекту?

Спорт
 Цього разу завдання видається доволі простим та зрозумілим. Для того, щоб
сказати, що спільного мають різні види спорту та як у своєму багатоманітті кожен з них
може бути прекрасний на свій лад, ми спочатку маємо дати визначення спорту. Але хоча це
завдання може видаватися легким на перший погляд, зрештою воно виявиться незвичайно
важким. Хай там як, я сподіваюсь, ви залишитеся зі мною, і ми разом опрацюємо це
останнє з трьох моїх визначень, адже загальні терміни, що я тут пропоную – перформанс
та присутність, агон (змагання) та арете (прагнення до досконалості), трагедія та
преображення – будуть вирішальними для нашого дослідження більш вузьких та знайомих
тем у наступних розділах.
В англійській мові проблема визначення починається з використання форм
множини (sports, athletics) *. [* В американській англійській слово «athletics» позначає
види спорту та ігор, в яких задіяне тіло і які потребують фізичої вправності, такі,
наприклад, як важка та легка атлетика, але також футбол, бокс, теніс та под. Автор
взаємозамінно вживає слова «sports» і «athletics», проте з авторського викладу можна
зробити висновок, що він має на увазі спорт саме в значенні «athletics». На жаль, в
українській мові немає точного аналога, і тому в цьому перекладі воно передається як
«спорт», або як історичне «атлетика», у випадку давньогрецьких змагань. – Прим. перекл.]
За тлумаченням «Оксфордського універсального словника», sports – це «участь в іграх чи
вправах, особливо тих, якими займаються на відкритому повітрі»; або «такі ігри гуртом».
Той же словник описує значення слова «sport» в однині, як «приємне заняття на дозвіллі,
забава». Але, зазвичай, ми й без того схильні вважати всі види спорту потенційно
приємними та забавними, а обмеження заняттями на відкритому повітрі, якщо його
прийняти серйозно, виключить деякі форми забавляння, що є частиною світу спорту, такі,
наприклад, як сумо, ба навіть шахи. Проте, якщо ми задумаємося на мить над такими
заняттями, як виїздка коней, футбол, регбі та боротьба, то ми зможемо тільки поспівчувати
авторам визначення в Оксфордському словнику. Справді, дуже важко підібрати більш ніж
дві чи три (якщо взагалі якісь) дуже загальні властивості, що їх поділяють ці чотичи види
спорту.
Замість того, щоб розглядати спорт як набір явищ, що вони всі вкорінені у
спільному знаменнику, з нашого боку, ймовірно, було б розумніше уявляти спорт як
розгалужену мережу практик, які співвідносяться між собою завдяки тому, що Людвиґ
Вітґенштейн назвав «родинною схожістю». За родинною схожістю, елемент А поділяє
деякі характерні ознаки з елементом В, а елемент В поділяє певні ознаки з елементом С. І
хоча А та С можуть навіть не мати жодної спільної ознаки, схожість, яку вони поділяють з
В, тримає їх всіх у родині. Боротьба та регбі, безумовно, мають деякі споріднені
властивості, а регбі та футбол розвинулися з однієї й тієї ж групи ігор. Проте боротьба та
футбол зовнішньо не поділяють багато спільних ознак, а схожість кінної виїздки та
футболу побачити ще складніше. Однак усі вони підпадають під рубрику «спорт». Отже
те, що ми розшукуємо, буде не всеохоплюючим збірним визначенням спорту, але таким,
що просто дозволить нам побачити взаємозв'язок усіх його видів.
Щоб іще більше ускладнити справу, я також наполягатиму на тому, що нам
необхідне робоче визначення спорту, яке віддавало би належне його естетичній
привабливості з позиції глядача. Схоже з оперою, симфонією чи балетом, глядачі на
стадіоні переживають спортивну подію як перформанс, – але особливий тип перформансу,
що відрізняється від інших подібних естетичних переживань. Як багато хто з інтелектуалів
не забариться зауважити, останнім часом слово «перформанс» привернуло значну увагу
одночасно суспільних та гуманітарних наук, і навколо цього поняття виросло ґрунтовне й
різностороннє зібрання літератури. Проте визначення, знайдені мною в ряді новітніх
енциклопедій та спеціалізованих словників, були, м'яко кажучи, непослідовними.
Більшість з них згадують ті самі три компоненти перформансу: його «залучення тіла»
(body investment), його «подійний характер» (який призначений вирізнити перформанс від
усього, що виникає шляхом письменництва) та його використання «матеріальних
об'єктів». Але чи всі види перформансу насправді мають справу з матеріальними
об'єктами? Звичайно ж, ні. І чи є суттєвим (або навіть припустимим) вилучати
письменництво з перформансу? Аж ніяк.
Висунувши такі принципово незадовільні поняттєві пропозиції, деякі словникові
статті про перформанс з поспіхом беруться проілюструвати на прикладі те, що їм не
вдалося визначити, вказуючи на якнайбіш канонізовані зразки сучасного мистецтва.
Експерименти Джона Кейджа зі звуком та музикою, або живопис дії Джексона Поллока
стають замінниками (непереконливими, на мою думку) визначень, що їх згадані статті
забувають запропонувати. Якщо ви полюбляєте працювати зі словниками та
енциклопедіями, то вам певно знайома моя зневіра: між понятійними рішеннями, що
виявляються занадто загальними, та прикладами, що є занадто конкретними, їхні
визначення часто залишають порожнім семантичне місце, яке ми сподівалися ними
заповнити.
Розчарований у своїх спробах прояснити, що ж таке перформанс, я зацікавився
поняттям «присутність», у якості можливої відправної точки або підходу до цієї проблеми
(проблема полягає, якщо пригадаєте, в тому, щоб дати визначення спорту, беручи до уваги
його естетичну привабливість). Отже, що таке присутність? Що ми маємо на увазі, коли
говоримо, що відчуваємо чиюсь впливову присутність? Може для когось це буде
несподіванкою, але присутність представляє простір набагато більше ніж час (латинське
слово prae-esse буквально значить «бути попереду»). Щось присутнє – це щось у межах
досяжності, щось, до чого ми можемо доторкнутись, і безпосереднє чуттєве сприйняття
чого ми маємо. Присутність, у цьому сенсі, не виключає час, проте вона завжди прив'язує
час до конкретного місця.
Але я забігаю наперед. Для кращого розуміння того, що я маю на увазі під
присутністю, доцільно було б протиставити її іншому виміру, який я називатиму виміром
значення. Для мене є очевидними принаймні сім полярних відмінностей між присутністю
та значенням. Мабуть, розпочнемо з нашого, вслід за Рене Декартом, повсякденного
переконання в тому, що «я мислю, отже я існую» (cogito ergo sum). Цей принцип, що
відповідає виміру значення, встановлює ум (mind) у якості ексклюзивного гаранта
реальності людського існування; тіло (як його називав Декарт, res extensa, річ, яка займає
простір) не відіграє жодної ролі в цьому самореференційному світогляді. За контрастом, у
вимірі присутності, хоча самореференція людини і не виключає ум, вона завжди приписує
первісну значущість тому, що знає тіло. Коли Пабло Моралес описував спринтерку Евелін
Ешфорд, він опосередковано посилався на те, що в момент передачі естафетної палички її
увага була повністю зосереджена на її тілі та його сприйняттях, а не на «вищих»
аналітичних та вербальних функціях, які ми зазвичай характеризуємо як думки.
По-друге, коли люди мають уявлення про себе в першу чергу як про ум, вони з
необхідністю бачать світ фізичних об'єктів з позиції дистанції. І тоді, в якості
дистанційованих спостерігачів, вони беруться інтерпретувати ті об'єкти, приписуючи їм
різні значення. За контрастом, у вимірі присутності, люди відчувають, що вони є
частиною, є дотичними до об'єктів фізичного світу. Футбольному гравцю не спаде на
думку питати в себе, що м'яч взагалі може «значити». Він просто торкається м'яча, пестить
його, як інколи кажуть з ласкавою симпатією вболівальники, та завдяки цьому лагідному
руху м'яч, зрештою, опиняється на полі в несподіваних місцях. Метафора «м'яч,
приклеєний до ноги», яку ми полюбляємо використовувати стосовно таких гравців як
Зідан чи Беккенбауер, промовляє сама за себе.
Третє протиставлення походить з того факту, що у вимірі значення, після того як
люди інтерпретували об'єкти, вони намагаються трансформувати їх та світ, в якому вони
знаходяться. Коли люди втілюють подібні проекти, ми називаємо їхню поведінку
«діяльністю» (action). І хоча, на перший погляд, це може здатися контрінтуїтивним, вимір
присутності не має місця для «дії» (action) в цьому розумінні. Оперуючи у вимірі
присутності, люди не ставлять іншої цілі, окрім як вписати свої тіла та свою поведінку в
певні регулярності, що на їх переконання притаманні світу об'єктів. Подібні вписування
іноді ще називають ритуалом, а у випадку зі спортом ми називаємо цей ритуал грою.
Визначні спортсмени не стають визначними за рахунок того, що змінюють правила
дисципліни, в якій вони переважають. Скоріше, вони передусім намагаються досягнути – а
іноді й відсунути – межі того, що є можливим у рамках усталеної системи правил та
запису рекордів. Такі організації як Міжнародна федерація футболу (ФІФА) не
помиляються, коли продовжують зберігати консервативний підхід до правил своїх ігор. А
стероїдний скандал в американському бейсболі викликає занепокоєння головним чином
тому, що унеможливлює порівняння рекордів спортсменів різних часів.
Четверте протиставлення припаде не до смаку тим спортивним ентузіастам, які з
гордістю називають себе пуристами. Воно стосується проявів насильства – моментів
зайняття чи блокування простору тілами, попри протидію інших тіл. Вимір присутності
допускає, а часом і заохочує, насильство, тоді як вимір значення віддає перевагу владі
(соціальній, політичній, економічній, психологічній владі, як усього лише потенціалу
насильства) перед фактичним насильством. Але багато які з видів спорту не можуть
існувати без фізичного насильства, або, принаймні, загрози насильства. Я говорю не тільки
про бокс та американський футбол, чиї ключові рухи – і чия слава – засновуються на
силовому зіткненні. Елегантність найвизначніших гравців баскетболу чи футболу також
залежить від здатності майстерно уникати чи оминати насильство тих, хто хоче їх
зупинити. Ким би був Мане Ґаррінча, найкращий за всю історію футболу гравець на
правий фланг, без сотень захисників, які дуже явно та відчайдушно, навіть ризикуючи
заробити фол, намагалися його зупинити, проте зазнавали невдачі, а отже, насильство яких
ніколи не досягало своєї цілі? Знаменитий девіз Мухаммеда Алі «Літай як метелик, жаль
як бджола», ілюструє рухи необхідні для того, щоб ухилятися від насильства суперника та,
завдяки цьому, відкрити можливість повною мірою використати свій власний
насильницький потенціал.
Розрізнення номер п'ять може бути описане як два різні типи подійності. У
площині значення ми розглядаємо подію як інцидент, що позначає початок нової та,
більшою або меншою мірою, глибокої трансформації. Однак, у вимірі присутності кожний
початок, навіть той, що нескінчено повторюється або був давно передбачений, має статус
події. Ми знаємо, що в більшості ігор Національної хокейної ліги в першому вкиданні
шайба впаде рівно о 19-й годині 35 хвилин. Така відсутність новизни не робить початкове
вкидання менш хвилюючим. Навпаки, у вимірі присутності ми цінуємо напругу та
хвилювання, що закладені в цьому передбачуваному моменті розриву континуальності
(discontinuity), коли обіцяне та очікуване нарешті стає реальною подією. Подійність у
цьому вимірі може передбачати певні нововведення або трансформації, проте вона не
спирається на них.
У шостому розрізненні ключовим є поняття гри. Деякі класики соціології
визначають гру – за контрастом до діяльності – як інтеракцію із взаємно адаптованою
поведінкою учасників, які мають тільки неясні мотивації, або не мають їх узагалі.
Оскільки мотивація в згаданому визначенні віповідає наміру трансформувати світ за
допомогою цілеспрямованої поведінки, то брак подібних мотивацій робить гру менш
серйозною, якщо розглядати її з позиції виміру значення. Але цей контраст між
грайливістю та серйозністю не має ніякого сенсу у вимірі присутності, який нейтралізує
це розрізнення, бо не містить діяльності. Хоча ми називаємо тих, хто бере участь у
спортивній події гравцями, ми знаємо, що якість їхнього виконання постраждала б, якби
вони не ставилися до гри серйозно. Справді, якщо хтось із них не вкладав би всі свої сили
в гру, це одразу призвело би до її кінця.
«Це лише гра» – цей вислів ми можемо вжити тільки по завершенню спортивної
події, але не раніше. Ніщо у вимірі присутності ніколи не є фікційним, навіть така
спортивна подія як «боротьба» Халка Хоґана. Хоча при розгляді з позіції виміру значення,
його поведінка є очевидною фікцією, безпосередньо під час самих подій Халк, як і
театральні виконавці, має уникати всіх імовірних натяків на фікційний характер його боїв
та гнівних спалахів. Це відчуття впливової присутності Халка робить його фанів готовими
тимчасово відкласти в сторону свою недовіру. У спорті, як і в драматичному мистецтві,
все є реальним, під час виступу (performance), ніщо не є всього лише грою чи удаванням –
адже, яке значення могло би мати твердження про те, наприклад, що спортсмени, котрі
беруть участь у запливі, всього лише грають, або те, що вони лише вдають, що швидко
рухатися у воді є важливим?
Останній пункт мого переліку протиставляє способи, в які у вимірі значення та у
вимірі присутності визначається і використовується знак. За програмою, яку вивчають
сьогодні більшість студентів університетів, знак поєднує матеріальне позначення
(послідовність звуків чи графічних символів) зі значенням, та зазвичай виносить за дужки
фізичний об'єкт («референт»), до якого позначення може відноситися опосередковано
через значення. Саме тому ми говоримо, що позначення несуть, або виражають значення.
Звичайно, в цьому розумінні, як послідовість звуків або рисок на папері, що вказують на
значення, кожне слово кожної мови є позначенням – навіть якщо воно не зв'язане з
конкретним референтом поза межами вищезгаданої мови (що в багатьох випадках і
відбувається). Але виключення матеріальних референтів світу не має чинності у вимірі
присутності. Тут нам потрібне інше поняття знаку – наприклад, запропоноване
арістотелівською традицією. Ця концепція знаку зв'язує матерію чи субстанцію (те, що
займає простір) з формою (тим, що, в кожний окремо взятий момент, робить можливим
сприйняття будь-чого, що займає простір). У цьому випадку не відбувається роз'єднання
на чисто матеріальну та чисто нематеріальну сторони, і, таким чином, ми не приходимо до
акуратного розрізнення на значення та матеріальні об'єкти, що артикульовано виражають
значення. Вода, тією мірою, як вона адаптує себе до форми того чи того вмістилища,
зберігаючи при цьому свій об'єм, була б найелементарнішою ілюстрацією цього феномена.
Усупереч багатьом академічним (і вкрай некомпетентним) «прочитанням» спорту,
спортивні змагання нічого не виражають, а отже нічого не пропонують до прочитання.
Вони причаровують нас тілами, «що важать» * [* Посилання автора на книгу Дж. Батлер
«Bodies That Matter: On the Discursive Limits of "Sex"», в назві якої використовується
дієслово «matter», що в даному випадку може бути зрозумілим і в своєму звичному
значенні – «бути важливим, мати значення», і як похідне від іменника «матерія» – в
значенні «матеріалізуватися». – Прим. перекл.] (корисний каламбур, винайдений
філософом Джудіт Батлер), тілами, що адаптують себе до численних форм та функцій.
Інтерпретуючи ці тілесні форми та функції і трансформуючи їх у значення, ми ризикуємо
применшити, якщо не знищити, те унікальне задоволення, котре ми одержуємо від
спортивних подій.
Запозичуючи з переліку розрізнень між присутністю та значенням, я пропоную нам
називати будь-який рух людського тіла перформансом, за умови, якщо ми його бачимо,
принаймні головним чином, у вимірі присутності. Адже я переконаний у тому, що ми
майже ніколи не спостерігаємо за спортивними подіями з якогось іншого кута зору. Таке
визначення перформансу, певна річ, не означає, що на футбольному полі не має місце
«діям» (actions); це лише значить, що бачення рухів спортсмена як трансформації його
світу – тобто, здогадування, який же намір має гравець у той момент, коли він б'є по м'ячу
– це не те, чим ми здебільшого займаємося, коли стаємо спортивними глядачами.
Звичайно, таке визначення не свідчить про те, що тепер ми можемо підвести будь-
який з різноманітних видів перформансу під поняття спорту. Перформанс та спорт не є
взаємно вичерпними. А отже, ми маємо продовжити наше дослідження та запитати про те,
що вирізняє спорт поміж, здавалося б, нескінченості модусів перформансу? Для цього я
хочу взяти до розгляду два поняття, що їх західна інтелектуальна традиція пропонує в
якості потенційних інструментів для цього наступного кроку на шляху до визначення
спорту. Обидва вони походять зі Стародавньої Греції, але важко сказати наскільки на їх
теперішнє використання вплинули хвилі етузіазму викликані інтелектуальною модою XIX
сторіччя на Філеллінізм. Поняттями, про які йде мова, є агон та арете.
Мабуть, краще за все агон перекладається просто як «змагання». Окрім усього
іншого, ми асоціюємо змагання з одомашненням потенційно насильницьких сутичок та
напруженостей за допомогою інституційних фреймів усталених правил. За контрастом,
арете значить «прагнення до досконалості», наслідком якого (скоріше наслідком, ніж
метою) є доведення деяких типів виступів (performance) до їхніх індивідуальних чи
колективних меж. (Гасло армії Сполучених Штатів «Будь усім, чим ти міг би бути»
використовує ідею арете.) Так, я добре усвідомлюю, що більшість людей – фахівців,
етузіастів, а також невтаємничених – визнають скоріше саме агон, а не арете в якості
превалюючого компоненту спортивного виступу (athletic performance). Як на мене, то я
вибираю арете, – хоча не виключаю, звичайно, і всі елементи агону, – та роблю це з двох
дуже різних підстав. Головним чином, я віддаю перевагу арете, бо вважаю, що прагнення
до досконалості завжди передбачає змагання, тоді як змагання не обов'язково передбачає
прагнення до досконалості. Таким чином, арете є більш широким поняттям. Адже навіть
якщо ми прагнемо досконалості в абсолютному всамітненні, ми не можемо це робити без
того, щоб не змагатися з майстерністю виконання (performance) інших.
Пааво Нурмі, світовий лідер бігу на довгі дистанції 1920-х, став відомим завдяки
побиттю світових рекордів в одиночних забігах проти секундоміра, а це означало,
принаймні, коли спортсмен був на вершині своєї кар'єри, що він біг проти своїх
попередніх рекордів. На треку Оксфордського університету, весною 1954 року, коли
Роджер Банністер став першим спортсменом, котрий побив чотирихвилинний бар'єр на
дистанції в одну милю, єдиними людьми поруч з ним були два пейсмейкери; але, у
дійсності, він біг проти існуючих та потенційних рекордів своїх суперників, що
знаходилися за тисячі кілометрів од нього, в Австралії та Сполучених Штатах. З другого
боку, це можлива і, насправді, доволі розповсюджена річ – змагатися проти інших, не
піддаючи випробуванню межі власних можливостей. У кожній лізі та на будь-якому
легкоатлетичному пробігу відбуваються матчі та спортивні заходи, в яких перед
переможцями не постає жодного серйозного виклику. Це змагання, але вони не
спонукають наймайстерніших спортсменів чи найкращі команди випробовувати межі
своїх можливостей.
Друга підстава, чому я надаю перевагу арете перед агоном, не має нічого спільного
з проблемою визначення спорту як такою, але скоріше стосується моєї мети висловлення
похвали спортивній красі. Якби я складав похвалу змаганню, а не досконалості, я
підтвердив би образ спорту, завдяки якому він заробив свою погану репутацію в стількох
інтелектуалів. А саме, зображення спортсменів та їхніх уболівальників, як купки гризучих
нігті, керованих тривогою невротиків, залежних од виплодженого капіталізмом духу
змагальності, і покручених стресом, що цей дух нібито повинен культивувати. Втім,
прагнення до досконалості та випробування власних можливостей наочно спростовують
усі ці негативні асоціації і представляють набагато шляхетніший – або, принаймні,
набагато менш заплямований поблажливою зневагою – образ спорту.
Дозвольте мені наголосити, що я не зацікавлений у ліквідації, ба навіть
тимчасовому усуненні змагання. Арете і агон йдуть пліч-о-пліч на більшості спортивних
подій – і, безсумнівно, на всіх світських. Я всього лише хочу закріпити, всупереч певній
дискурсивній традиції, достатньо помірковане та уважне ставлення до арете. Де агон та
арете збігаються, так це в спортивній спонуці сягнути далі, сягнути того, чого ніхто ще не
зміг досягти. Такий агресивний стимул не береже чутливостей потенційного невдахи, ні
емоційно, ні фізично. В спорті чесна гра (fair play) ніколи не означатиме надання переваги
своєму супернику. Скоріше, це здатність та великодушність симпатизувати болю і трагедії
людини, котру ти переміг у чесній боротьбі. Це повага, яку Ахіллес виказав зазнавшому
поразки Гектору, а не Ісусів припис підставити іншу щоку.
 Глядачам подобається спостерігати за спортсменами, за тим, як вони випробовують
– і докладають максимальних зусиль, щоб відсунути – найграничніші з меж можливостей
людського тіла (limits of human performance). І в більшості видів спорту це бажання
бачити, як виступають саме якнайкращі спортсмени, становить проблему для менших ліг
та, на жаль, для деяких жіночих дисциплін. Жіночий футбол часто може бути більш
прекрасним, ніж чоловічий, а жіночий баскетбол іноді може сягати вищих рівнів
стратегічної витонченості. Проте, багато глядачів (і я визнаю себе одним з них) просто не
можуть викинути з голови те, що найкращі чоловічі команди перевершили б найкращі з
жіночіх команд. Тут ми досягаємо границі арете як головного причарування спорту та
вимушені поступитися привабливості агону.
У деяких видах спорту, таких, наприклад, як гімнастика чи фігурне катання, жіноче
виконання (performance) не зустрічає подібних обмежень. Для мене в цьому контексті
найцікавішою дисципліною є жіночій теніс, з точки зору його розвитку за останні два
десятиліття. Хоча не викликає сумніву те, що в межах турнірної боротьби навіть найкращі
тенісистки не мають шансу перемогти чемпіонів чоловічої статі, в жіночому тенісі я бачу
грацію, швидкість та наполегливість, які дозволяють мені уявити зміну розкладу сил у
майбутньому. А може, я просто хочу уявляти собі таке майбутнє, бо мені незручно
визнавати, що асиметрія статей у спорті вказує на неможливість чесної гри в деяких інших
ситуаціях.
Тоді чому, спитаєте ви, університетський американський футбол та баскетбол
зажили такої великої популярності, якщо ми знаємо, що ті команди не мають шансу
перегмогти своїх колег у професійному спорті? Справді, за жодним іншим видом спорту я
не спостерігаю з такою пристрастю, як за університетським американським футболом. У
відповіді на це питання легше за все було б знову послатися на популярність
університетського спорту як на суто американський виняток з правил. Але, на мою думку,
понад усе тут важливе знання, що найкращі університетські гравці в американський
футбол та баскетбол будуть завтрашніми зірками професійного спорту. Через те, що це є
набагато менш імовірним у випадку з університетським бейсболом, чисельність глядачів
цього виду спорту не витримує порівняння з цифрами університетського баскетболу чи
американського футболу.
Проблема чесної гри ставить перед нами питання, чи може трагедія програвшого
взагалі бути втіленою в естетично привабливу форму. Найдорожчій для серця бейсбольний
спогад мого друга з Осаки, Ейко Фудзіоки, якраз про шляхетність трагічно програвшого, і
це знову дає мені надію на те, що існує рівень – і він у дійсності може бути найвищим
рівнем спортивних досягнень – де арете, дуже явно, домінує над агоном:

Я досі пам'ятаю, коли, приблизно п'ятнадцять років тому, я став фаном Кодзі
Акіями, який тоді грав за бейсбольний клуб «Сейбу Лайонс». Я дивився по
телевізору один з матчів фінальної серії чемпіонату Японії. Акіяма підійшов
до зони відбиваючого з двома чи трьома гравцями на базах та двома поза
грою. Це був великий шанс збільшити рахунок. Пітчер узяв два страйки. Тоді,
при наступній подачі, у справді напруженій ситуації, Акіяма не поворухнув
битою – і це був страйк. Він заробив страйк-аут. У цій дуже важливій грі він
упустив можливість покращити рахунок своєї команди. Стадіон глибоко
зітхнув од розчарування вболівальників «Лайонс». У цій ситуації Акіяма
залишився в зоні відбиваючого на секунду довше, ніж це було потрібно, і
подарував пітчеру по-справжньому прекрасну усмішку.

Посмішка Акіями, на моє переконання, була викликана відчуттям, що, принаймні

на коротку мить, пітчер команди суперників підніс гру в бейсбол на її найвищий рівень,
роблячи його, чоловіка з битою, який програв змагання, частиною цього досягнення. Вона
була наче усмішка янголів, котрих ми бачимо закарбованими в камені середньовічних
соборів – на думку істориків мистецтва, ці усмішки позначають щастя янголів з приводу
того, що вони мають можливість відігравати роль у Божому довершеному творінні. Щастя
Акіями через те, що йому дозволили відіграти роль у блискучій ситуації арете, зрештою
виявилося більшим, ніж розчарування від його власної поразки, може навіть більшою, ніж
була би його радість у випадку перемоги.
Правила різних видів спорту визначають, експліцитно та імпліцитно, шляхи
котрими спортсмен може спробувати змагатися та здобувати першість, і, відповідно, які
рухи глядач може вважати прекрасними. Чим довше правила певного виду спорту
залишалися незмінними, тим більш вражаючими будуть найостанніші рекордні виступи
(performance). Під час сезону 2003-2004 Англійської прем'єр-ліги, команда лондонського
футбольного клубу «Арсенал» була непереможною. Найкращим чином велич цього
майстерного виконання (performancе) можна підкреслити, вказавши на те, що жодна інша
команда не досягла подібного успіху з часів «Престон Норт-Енд» у 1888-1889 роках.
Очевидно, спортивні правила та положення існують не тільки для того, щоб робити
можливими подібні порівняння. А для чого вони потрібні? У повсякденному житті, якщо я
хочу переконати торгівця зробити знижку, мені для цього не потрібний усталений набір
правил, яких я мав би дотримуватися – форма моєї дії буде природно випливати з моїх
намірів. Але як молоді люди, котрі належать до однієї групи, змогли би порівняти свою
фізичну вправність один проти одного, якби вони не мали правил регбі чи баскетболу чи
австралійського футболу, щоб стримувати та направляти їхню гру? Уможливлюючи як
агон так і арете, правила різних видів спорту підтверджують та зміцюють «острівність»,
що відокремлює спорт від повсякденного світу. Кожний набір правил не має значення,
окрім як у реальному змаганні. За межами виступу з легкої атлетики немає сенсу штовхати
важкі металеві ядра в порожній простір – навіть під час війни. Для спортсмена та його
глядачів недоцільність цих правил у повсякденному світі слугує передумовою для
загубленості в зосередженій інтенсивності протягом виступу.
Шанс виграти та ризик програти породжують наратив, епос та драму. І хоча
інтенсивне бажання насолодитися перемогою безумовно мотивує спортсменів вступити в
змагання, а глядачів за них уболівати, я переконаний у тому, що мотивацію до виграшу
занадто переоцінюють, особливо в порівнянні з тим впливом, котрий має драматичний
вимір на те, яким чином ми бачимо і пам'ятаємо спортивні події. Але що саме в цьому
випадку означає «драма»? Запозичуючи поняття з мови християнської теології, ми, мабуть,
могли би сказати, що драма змагання відповідальна за преображення великих спортсменів
у нашому безпосередньому сприйнятті, та, пізніше, у нашій пам'яті. Особа, яка була
преображена, здається на відстані від його чи її початкового місця. У Новому Завіті, коли
апостоли послідували за Ісусом «на гору високу», вони побачили перед собою сяючі тіла
Ісуса, Мойсея та Ілії. Так само, спортивне змагання може преобразити тіла та їхні рухи,
примушуючи їх сяяти особливим світлом звитяжної перемоги чи трагічної поразки.
Замість того, щоб призначати специфічні значення тілам та їхнім рухам, перемога чи
поразка наділяє їх чимось схожим на те, що християнська традиція колись називала
німбом – і що сьогодні ми назвали б аурою.
Або, використовуючи слово, яке було в пошані серед митців та критиків на початку
двадцятого сторіччя, ми можемо сказати, що крізь трансфігуруючу лінзу перемоги чи
поразки ми запам'ятовуємо певні спортивні рухи як драматичні жести. Більшою мірою,
ніж німб чи аура, жест схоплює, у виразному лаконічному русі, критичний момент
драматичного наративу. Жести, з їхнім ефектом стоп-кадру, роблять пафос, зв'язаний із
цими драматичними моментами, більш помітним та більш запам'ятовуваним. Вони як
матеріальні позначення, що видаються насиченими специфічними значеннями, і,
відповідно, стають позначеннями, чия матеріальність виходить за межі функції простого
носія значення. Часто ми пам'ятаємо видатних спортсменів минулого та сьогодення в
такий преображений спосіб. Роже Федерер, видатний вімблдонський чемпіон початку
двадцять першого сторіччя зі Швейцарії, є прикладом цього. Ми асоціюємо елегантність
та легкість з його плавними рухами на корті, які, здається, ніколи не зосереджуються лише
на одному розігруванні. Але форма та ритм цих рухів, як об'єкта нашого сприйняття та
нашої пам'яті, мають тенденцію ставати незалежними від того, що ми могли б у них
«прочитати». Вони унікальні, і вони символізують – завдяки преображенню – те, що ми
називаємо «класичний Федерер».
Преображення огортає світлом не тільки тих, хто перемагає. Я ніколи не забуду
глибокий сум, що охопив мене, коли я спостерігав за тим, як гравці моєї улюбленої
університетської команди з американського футболу, «Стенфорд Кардінал», покидають
стадіон після найгіршої домашньої поразки за всю їхню більше ніж сторічну історію в
листопадовому матчі проти «Нотр-Дам». Ритм їхніх кроків здавався незвично похмурим та
урочистим, їхні очі дивилися вдалечінь, шукаючи якнайдальший горизонт, піт домалював
сиві тіні їхньому волоссю. Один з моїх улюблених гравців, Майкл Лавледі, був схожим на
короля, котрий полишає свою країну для життя в принизливому засланні. Не посоромлюсь
сказати, що для мене це був шекспірівський момент. Наступного сезону Майкл Лавледі не
повернувся до своєї багатообіцяючої футбольної кар'єри.
Є багато спортсменів, а також команд, чия харизма залежить від того, що вони
зазнавали невдачі – трагічної невдачі – при спробі перемогти в тому чи тому великому
змаганні, на фоні довгих років беззаперечної першості. Раймон Пулідор, французський
велогонщик 1960-х, так ніколи і не спромігся виграти «Тур де Франс», але фани любили та
шанували його більше, ніж його антагоніста Жака Анкетіля, який, впродовж тих самих
років, тріумфував у «Турі» тоді рекордні п'ять разів. А влітку 2004-го ніякий інший
бейсбольний клуб, навіть легендарні «Нью-Йорк Янкіз», не міг би змагатися з
популярністю «Бостон Ред Сокс», – команди, яка не вигравала жодної Світової серії,
починаючи з 1918 року.
Трагічний міф цієї команди народився 1919-го, тільки через рік після їх першої
перемоги у Світовій серії, коли «Ред Сокс» продали свого найкращого гравця,
двадцятип'ятирічного Бейба Рута, «Нью-Йорк Янкіз», що в подальшому став
найуспішнішим бейсбольним клубом в історії. За бейсбольною легендою, Бейб прокляв
«Ред Сокс», бо вони не захотіли миритися з його вибуховим темпераментом. Рік за роком,
блискучі склади команди «Ред Сокс» були, здавалося, нездатними – чи може неохочими –
розірвати «Прокляття Бамбіно». Восени 2003-го, коли вони зустрілися з «Янкіз» у
післясезонному плей-оф Американської ліги, їхній на тоді найкращій пітчер – і,
безперечно, один з кращіх пітчерів нашого часу – Педро Мартінес, незбагнено втратив
водночас витриманість та контроль над своїми пітчерськими навичками, що зрештою
призвело до перемоги «Янкіз» у Світовій серії.
Зізнаюсь, наступного літа, за кілька місяців перед тим як «Ред Сокс» поб'є «Янкіз»,
щоб здобути вимпел Американської ліги, а потім і перемогу в Світовій серії, імена
найвизначніших гравців «Ред Сокс» 2004-го – Джонні Деймона, Девіда Ортіца, Манні
Раміреса та Педро Мартінеса – лунали для мене строфами грецької трагедії. Схоже, навіть
поворотна подія, їхня переможна відповідь «Янкіз», повністю користується потенціалом
преображення трагічної історії. «Ред Сокс» програла перші три матчі з сіми ігор серії
плей-оф, сягнувши, як тоді здавалося, крайнього ступеня приниження (в результаті
розгромної домашньої поразки на бостонському стадіоні «Фенвей-Парк»). Усі очікували,
що наступна гра в Нью-Йорку остаточно закріпить виграш «Янкіз». «Ред Сокс» та їхні
вболівальники входили на «Янкі Стедіум» зі слабкою надією повернути собі часточку
втраченої гідності, хоча б цією єдиною перемогою. Проте вони виграли чотири матчі
підряд, і, залишивши минуле позаду, продовжуючи в тому ж дусі, взяли чотири гри в
«Сент-Луїс Кардіналс» на шляху до перемоги в чемпіонаті Світової серії.
Залишивши минуле позаду, справді? Хіба чемпіонат 2004 року змінив «Бостон Ред
Сокс» назавжди? Це важке запитання, яке, напевно, зарано ставити, та на яке, без сумніву,
зарано давати відповідь. Не можна виключати можливості, що в майбутньому «Ред Сокс»
зуміють стати потужною командою, але, на мою думку, це маловірогідно. Легше собі
уявити, що чемпіонат 2004 був необхідною подією в межах економії наративу (narrative
economy) окремо взятої міфології, яка розповідає нам про те, як програвати з драматизмом
та гідністю, і що поразка «Янкіз» була необхідною умовою майбутніх тріумфів цієї
команди – які, якби діставалися занадто легко, насправді й не були б тріумфами взагалі.
На початку 1950-х угорська національна команда домінувала в європейському
футболі не тільки в довгих серіях непереможних матчів, але завдяки потужній
елегантності їхнього ігрового стилю та сузір'ю незабутніх гравців. Виправдовуючи
найвищі сподівання, вони побили Німеччину в першому етапі Кубка світу 1954 року в
Швейцарії з гіперболічною різницею 8:3. Тоді, з незбагненим везінням, Німеччина
пережила відбірний етап та вже через два тижні знову грала з Угорщиною в матчі за
звання чемпіону, завдавши всіма улюбленій команді поразки з рахунком 3:2. Це була
перемога, що її німці вітали як символ кінця післявоєнного періоду. Угорський футбол так
ніколи й не повернув собі колишньої слави, і для багатьох – в Угорщині та за її межами –
епічна поразка 1954-го обернулася на ретроспективне передбачення (парадокс є
навмисним) звірств 1956-го, коли радянські танки придушили рух за національну
незалежність на вулицях Будапешта.
Безумовно, звичка програвати вирішальні ігри чи програвати з великим рахунком
сама по собі не гарантує той тип харизми, якою хизувалися «Бостон Ред Сокс» чи
легендарна футбольна команда Угорщини. Німецький футбольний клуб «Байєр
Леверкузен», спромігся, декілька разів за лічені роки, програвати чемпіонати буквально
під час останніх хвилин сезону. Але замість того, щоб здобути популярність, «Байєр
Леверкузен» став посміховищем усієї нації – разом з цим майже ніхто, навіть серед
уболівальників «Нью-Йорк Янкіз», ніколи б не наважився висміювати «Бостон Ред Сокс».
І ніхто з тих, які пам'ятають поразку угорців 1954-го, ніколи не озивається про неї без
поваги, чи навіть жалю.
 2

Розриви

Багато вболівальників гадають, що історія спорту триває вже понад два з

половиною тисячоліття, від античної Олімпіади, крізь її відродження в 1896-му, до мега-
подій сьогоднішнього університетського, аматорського та професійного спорту. Єдиною
істотною зміною в цій історії, за переконанням більшості людей, є відчуття занепаду –
враження, що первісна автентичність була поступово виснажена, або навіть загублена.
Коли барон де Кубертен дав поштовх ідеї відродження Олімпійських ігор, він зробив це,
бо був так само переконаний в існуванні континууму між античним та сучасним спортом –
улюблена ілюзія європейців наприкінці XIX ст. Хоча сліди цього романтичного уявлення
все ще можна відшукати сьогодні, насправді, історія спорту, і я спробую це показати,
сповнена вражаючими розривами континуальності.
У попередньому розділі я запропонував визначення спорту, засновуючись на трьох
компонентах. Насамперед, хоч що би ми називали спортом, на мій погляд, – це особлива
форма перформансу, під яким я розумію будь-який рух тіла, розглянутий з перспективи
присутності. Поміж багатьох явищ, що кваліфікуються як перформанс, форми спортивного
перформансу є специфічними, бо вони насичені цінностями агона (змагання) та арете
(прагнення досконалості). І нарешті, те, що я називаю спортом, буде завжди видаватися
далеким од інтересів та стратегій, які є складовою частиною повсякденного світу. Кожна з
цих характерних ознак спорту в різні часи ставала на заваді його історичній
континуальності.
Передусім, якщо важливість перформансу та присутності варіюється в залежності
від історичної культури, то з цього випливає, що ймовірність того, що рухи тіла будуть
переживатися як спорт, також мала постійно варіюватися з плином часу. Не тільки (і
навіть, можливо, не в першу чергу) в тому розумінні, що культури із сильними
компонентами присутності повинні мати більшу схильність до спорту. Також існує
зворотня можливість (цілком імовірно, наш час і є прикладом цього): що нестача в
повсякденному житті компонентів присутності може викликати приголомшливо сильне
бажання бачити світ з перспективи присутності. Адже те, чого ми бажаємо над усе, майже
завжди виявляється тим, що отримати найскладніше.
Стосовно агону та арете, я погоджуюсь з видатним істориком XIX сторіччя Якобом
Буркгардтом, який написав у своїй «Історії грецької культури», що в певні історичні
моменти індивіди мають більшу тенденцію до змагання та прагнення досконалості, ніж у
інші. Можливо, ми так ніколи повністю і не зрозуміємо, чому дух арете і агону проступає
в одному культурному контексті та зникає в другому, але те, що це є насправді так, як мені
здається, не викликає жодного сумніву.
Нарешті, здатність спорту встановлювати дистанцію з повсякденним життям
обумовлюється соціокультурними обставинами, які підлягають безмежній кількості
варіацій. Складно собі уявити, що селянин у Середньовіччі, коли тяжка фізична праця була
щоденною насущною потребою, поділяв би нашу сьогоднішню фіксацію на активному
відпочинку і заняттях спортом. За контрастом, у сучасних суспільствах спорт має високий
ступінь присутнісно-орієнтованої «острівності» по відношенню до повсякденного світу –
«острівності», яка є життєво важливою для зосередженних досягнень спортсменів та
естетичної насолоди вболівальників. Але, в той же час, ця автономія знаходиться в
складній напрузі з програмами, орієнтованими на значення, від яких залежать клуби вищіх
ліг, університетські відділи гуманітарного розвитку та соціальних зв'язків, інститути
муніципального управління, спортивні ЗМІ, індустрії спортивного одягу та спорядження,
та навіть медичні/фармацевтичні установи. В культурах менш обтяжених значенням, не
був би можливим точний еквівалент нашого сучасного переживання спорту, як
відокремленого від (і в той же час прив'язаного до) повсякденного життя.
 Багато видів спорту минулого, схоже, виникали раптово, у виверженні
інституційних структур, і відходили в небуття так само швидко. Чим більше ми дізнаємося
про контексти кулачних боїв Стародавньої Греції чи кальчіо італійського Відродження, тим
менше ми стаємо переконаними в тому, що вони є предтечею сучасного боксу та футболу.
Важливо усвідомлювати такі розриви в історичному вимірі, бо це дозволяє нам поставити
питання: як є можливим – історично можливим, я маю на увазі, – те, що спорт став
настільки поширеним та настільки важливим у наш час? Іншими словами, та розглядаючи
це питання з позиції історичної перервності, спорт сьогодення вже не є кінцевим пунктом
однієї з тих довгих саг прогресу чи занепаду, які всі ми читали так багато разів. Адже для
того, щоб зрозуміти традицію, що лежить в основі сучасного спорту, на ділі нам не
потрібно йти далі, ніж перша половина XIX сторіччя.
Ця прогалина між спортивними світами віддаленішого минулого та початком нашої
власної спортивної традиції повинна враховуватися під час прочитання наступної серії
коротких нарисів. Ці нариси грецького, римського, середньовічного та ренесансного
«спорту» ідіосинкратичні в тому плані, що вони зосереджуються на ряді тем, які є
ключовими для мого пошуку адекватного способу висловити похвалу спортивній красі. А
також тому, що вони не торкаються питання спорту поза межами європейської традиції. І
хоча було б надзвичайно цікаво одержати краще розуміння тих на вигляд спортивних
хореографій, що супроводжували ритуали людських жертвоприношень у деяких
доколоніальних культурах Південної Америки, нам більш ніж достатньо тієї роботи, яку
нам потрібно провести, здійснюючи переоцінку спорту в межах західної традиції. Слідом
за сценами з цих ізольованих світів минулого, я продовжу свій виклад оповіддю про
розгортання сучасного спорту від початку XIX сторіччя як континуального (але
безперечно не лінійного) розвитку. Не схоже, щоб цей лавиноподібний процес показував
багато прикмет уповільнення і в XXI сторіччі.
У минулому, як і сьогодні, тексти, які розповідають про спорт, майже ніколи не
ведуть опис з позиції його фізичної реальності, хоча немає нестачі в документах про
властиві йому організацію та соціальний контроль. Буквально, у випадку деяких
історичних видів спорту ми навіть не можемо бути впевнені в тому, який вони мали
вигляд. Більшість книг та есе про історію спорту переповнені біографічними епізодами чи
хронологічними даними, але рідко пропонують матеріали чи навіть натяки для нашої
образної уяви. В той же час, численні авторитетні представники цієї сфери, здається,
мають нав'язливу ідею викрити (та засудити) використання спорту для неспортивних цілей
та фунцій. Якщо я не беру участь у подібній критиці, так це, одверто кажучи, тому, що не
бачу реальної альтернативи тим явищам, які вона головним чином засуджує. Усі історичні
інститути «використовувались» іншими інститутами і залишили на них свій слід. На
початку XIX сторіччя, наприклад, заняття спортом несподівано стали центральним
фокусом англійської освітньої системи і наслідком цього було встановлення чесності
(fairness), у якості етичної цінності. Подібний тип привласнення просто є тим, як
функціонують інститути, – і навіщо нам з цього приводу скаржитися? Спорт не є
винятком, за винятком, можливо, нашого переконання, що він якимось чином повинен
бути винятковим.

Напівбоги

Якщо автомобілем подолати шлях з Афін до Коринфського Істму, а потім їхати

звивистими горними дорогами Пелопоннеського півострова до далекого селища Олімпія,
десь за п'ятдесят кілометрів від узбережжя Іонійського моря, то ви скоро відчуєте, яку
наснагу треба було мати для того, щоб іти чи подорожувати верхи на античні Олімпійські
ігри. І все-таки, сотні атлетів та десятки тисяч глядачів під захистом священного
перемир'я, що оголошувалося на час проведення ігор, здійснювали цю подорож кожні
чотири роки, протягом тисячолітнього періоду, чи навіть довше, – з 776 року до н. е. по
394 рік н. е. (загальноприйнятих дат стародавніх Олімпійських ігор). Якщо ви спробуєте
уявити ці фізичні зусилля, яким просто немає еквівалента в сучасному світі, то у вас може
виникнути запитання: в чому ж власне могла полягати привабливість тих п'яти днів,
проведених у цьому найзнаменитішому святилищі Зевса?
Коли ти прибуваєш в цю тінисту зелену долину, де річки Кладей та Алфей
єднаються під соковитою листвою, в місце, що так відрізняється від безплідного
кам'янистого пейзажу, яким ти, із зростаючим нетерпінням, продорожував не одну годину,
на думку спадає єдина відповідь, сучасна відповідь, проте не менш влучна. В античних
гостей, котрі йшли днями, та навіть тижнями, цей контраст по прибуттю, скоріше за все,
викликав почуття інтенсивного фізичного задоволення та полегшення. На відміну від
сучасних туристів, які вночі мають розкіш повернутися до своїх кондиціонованих
готельних номерів, юрби античної Олімпії (всі чоловіки, за винятком жриці Деметри та її
дів) повинні були терпіти тісні приміщення, нестачу води та нестримну спеку. І все-таки, в
їхньому житті не існувало нічого чудеснішого чи бажанішого ніж змога бути саме там, у
цьому місці, спостерігаючи за тим, як змагаються атлети.
Олімпія була тільки одним з традиційних місць, разом з Дельфами, Істмією та
Немеєю, де заради панеллінських ігор збиралися вільні люди різних грецьких держав та
колоній, проте вона була найдавнішим та найхаризматичнішим. Слава Олімпії була
настільки великою, що чотирирічний ритм її ігор став найрозповсюдженішою системою
відліку часу в античній Греції. Кожній Олімпіаді (чотирирічному періоду) давали ім'я
переможця першої спортивної події в рамках п'ятиденних змагань. На відміну від глядачів
(а також художників, музикантів та ораторів, котрі приходили продемонструвати свій
талант на задвірках спортивних подій), атлети проводили щонайменше місяць перед
початком ігор в Еліді, за п'ятдесят шість кілометрів від Олімпії, де вони тренувалися, щоб
досягти піку фізичної форми.
П'ять днів Олімпійського фестивалю були організовані як складна послідовність
спортивних подій та релігійних ритуалів (хоча ми упустимо специфічну привабливість
Олімпії, якщо будемо наполягати на розмежуванні цих двох явищ). Перший день
віддавався глашатаям, музикам та спортивним змаганням підлітків. На другий день були
представлені кінні перегони, перегони на колісницях (включно з колісницями,
запряженими мулами) та головна подія на U-подібному стадіоні довжиною в 182 метри –
пентатлон, до складу якого входили: біг, стрибки в довжину, метання диска, списа та
боротьба. Всі перегони, що мали проходити на стадіоні, але не були частиною пентатлону,
проводилися на третій день. Четвертий день присвячувався боротьбі, кулачному бою та
панкратіону (дуже агресивному, майже садистському різновиду боротьби чи кікбоксингу),
що зазвичай відбувалися на палестрі – прямокутному майданчику, оточеному аркадами. І
нарешті, повернувшись на стадіон, глядачі могли насолодитися забігом гоплітів, бігом на
середню дистанцію чоловіків у повному обладунку.
Атлети, які брали участь в панеллінських іграх, виступали оголеними, і оскільки
оголеність стала обов'язковою умовою тільки через кілька сторіч після започаткування цієї
спортивної традиції, ми знаємо, що виступати оголеним було культурною нормою, а не
симптомом архаїчного стану суспільства. Перед змаганнями атлети вкривали своє тіло
олією, і деякі історики пояснюють цю практику, особливо в поєдинках з боротьби, як
змагальну стратегію чи допоміжний засіб для поліпшення виступу (performance
enhancement). Однак я не переконаний, що стратегічна перевага була найважливішою
причиною. Олія змушувала оголені тіла атлетів виблискувати відображенням сонячного
світла, і ця ледь не на дотик відчутна аура вирізняла їх від звичайних чоловіків.
Окрім оголеності спортсменів, з точки зору сучасного вболівальника,
найдивнішими особливостями цієї програми були цілковита відсутність командних видів
спорту та правило, за яким власники переможних коней, мулів та колісниць, також ставали
олімпійськими переможцями. Набагато менший подив викликає очевидний зв'язок з
військовими навиками. Він допомагає нам зрозуміти, яким незвичним для грецької
культури був би розподіл між заняттями спортом та іншими видами тілесного
перформансу з повсякденного життя. Таким чином, давньогрецькі глядачі спостерігали та
цінили більшість змагань як експерти, спираючись на знання, здобуті в їхньому
щоденному досвіді.
Серед релігійних ритуалів, виконуваних в Олімпії, найважливішими були:
жертвоприношення мертвим, яке здійснювали на другий день, жертвоприношення Зевсу,
за яким слідувала трапеза для всіх атлетів, – на третій день, та заключний бенкет після
проголошення переможців – на п'ятий день фестивалю. В оді Ферону Акрагантському
Піндар спробував упіймати ці фінальні моменти безмежної радості та гордості і зробити
так, щоб вони лунали славою, якою можуть наділити тільки боги:

Перемога
звільняє від смутку того, хто спробував себе в змаганні.
Справді, багатство прикрашене досконалістю
приносить знову і знову
нагоди сприятливі та невгамовні турботи.
Це зірка осяйна,
істинне світло для чоловіка.

Оди Піндара, з їхнім (для нас надмірним) фокусом на радості та гордості,

супроводжуючі спортивні тріумфи, пропонують деякі відповіді на наше питання про те,
що приваблювало водночас глядачів та атлетів на панеллінські ігри. Я вважаю, що для
глядачів привабливість полягала, перш за все, у бутті в присутності – в фізичній
присутності – сяючих тіл атлетів у момент їхнього найкращого перформансу. Роль глядача
як свідка величі підкріплювалася тим фактом, що Олімпійські ігри були змаганням з
надзвичайно високими ставками. У жодній іншій західній культурі перемога не була
настільки ж важливою, як у Стародавній Греції. Тільки переможець здобував право
ностити вінок з дикої оливи. Будь-яке заохочення за друге місце було нечуваним – не
існувало еквівалента наших срібних чи золотих медалей, не велися записи індивідуальних
досягнень атлетів. Той самий принцип «переможець отримує все» стосувався, до речі, й
багатьох неатлетичних інститутів Стародавньої Греції, таких як створення та постановки
трагедій чи комедій в Афінах (що виглядали як змагання між окремими драматургами) та
публічних виступів (на грецьких судах, наприклад, питання провини чи невинуватості
вирішувалося на підставі досконалості ораторського мистецтва). Перемога та увічнення
звитяг на Олімпії давали атлетам, їхнім сім'ям та їхнім містам право на хвастощі, що вони
використовували з безсоромністю, яку нам важко примирити з нашим ідеалізованим
поглядом на культуру Стародавньої Греції.
Існували також більш практичні винагороди для самих атлетів. Алківіад, також
відомий нам за діалогами Платона як прекрасний молодий чоловік та шанувальник
Сократа, проводить чітку лінію між своїми олімпійськими тріумфами та заявами про
політичний вплив: «Я залучив до участі в перегонах сім колісниць, число, яке досі жоден
громадянин самостійно не виставляв, та виграв перший приз, і другий, і четвертий
[мається на увазі три перші призи], та забезпечив усе інше, в спосіб достойний моєї
перемоги. Адже за загальноприйнятим звичаєм це є, справді, ознакою честі, і по тому, що
зроблено чоловіком, судять про його владну могутність». Найвищий привілей,
запропонований олімпійському переможцю, – право на те, щоб скульптура його тіла була
створена та виставлена на показ у межах Олімпії – так високо цінився греками, що рідне
місто атлета часто утримувало своїх переможців на довічній пенсії. Оскільки перемога на
панеллінських іграх забезпечувала доволі велике число атлетів таким постійним джерелом
прибутку, ми можемо сказати, що специфічна версія професіоналізму була відома задовго
до ідеалу «аматора» сучасної олімпійської традиції.
 Але насамперед з гімну Піндара стає зрозуміло, що бути в безпосередній
присутності атлетичної величі в Олімпії значило бути близько до богів. На відміну від
всюдиприсутнього та здебільшого нематеріального Бога монотеїзму, всесильні атрибути
якого нам добре знайомі, грецькі боги, задовго до того, як вони почали приймати різні
людські (та нелюдські) втілення, населяли, з більшою чи меншою інтенсивністю, лише
деякі особливі місця в світі. Бути в Олімпії значило бути в присутності самого Зевса. Та
попри це, на мою думку, було б занадто однобічним уявляти, що панеллінські ігри були
суто релігійною подією. Адже з рівним успіхом ми могли б обернути все навпаки та
розглядати грецьких богів як божественні інкарнації атлетів. У грецькій уяві боги були
швидкими та могутніми, потужно еротичними та нестримно привабливими, вічно п'яними
чи непереборно тверезими, приголомшливо прекрасними чи відразливо потворними. І,
хизуючись такими гіперболічними рисами, вони постійно змагалися один з одним, зовсім
як їхні людські двійники. Саме цю спонуку до змагання, як богів так і людей, більше за
будь-який інший вимір звеличує та оспівує «Іліада». Гомер представляв епічні битви між
Ахіллесом та Гектором, Агамемноном та Пріамом, греками та троянцями не просто як
людські конфлікти, але як відтворення божественно змагального духу.
Саме тому, що межі, які відділяли грецьких богів од людей були такими
проникними, націленість на найвищі рівні фізичної довершеності та перемога в
Олімпійських змаганнях дійсно підносила звитяжця до статусу напівбога (античне слово
«герой» означало «напівбог»). Для глядачів цієї події буття в місці, де божественна та
героїчна присутність сходилися в перформансі атлета, посеред неймовірно прекрасного
пейзажу, ставало найбільш екстатичним та трансцендентним досвідом, який їхнє життя
могло запропонувати. Ті, хто збиралися в олімпійському святилищі Зевса, напевно
відчували себе не просто добре, а безмежно добре – по відношенню до себе, по
відношенню до атлетів та по відношенню до насиченого божественним світу, інтимно
невід'ємною частиною якого вони були. Кожні чотири роки, на недовгий період часу, саме
в цьому особливому місці релігійний та атлетичний екстаз ставали єдиним цілим.

Гладіатори

Хоча руїни Колізею, будівництво якого розпочалося 72 року н. е. за правління

імператора Веспасіана, лежать не в самому центрі сучасного Рима, ми можемо з легкістю
уявити, наскільки діловими та енергійними були його околиці за часів імперії. Цей стадіон
був розташований між Римським форумом, що продовжував бути осередком публічної
політичної діяльності, Золотим домом (Domus Aurea), розкішим палацом зведеним
Нероном десятиліттям раніше, та Великим цирком (Circus Maximus), гігантським
іподромом, який вміщав близько 300,000 глядачів (ми «знаємо» його з фільму «Бен Гур»,
так само як ми всі «знаємо» Колізей з «Гладіатора»). Але сам Колізей був навмисно
спроектований як замкнуте коло острівності посеред усієї цієї кипучої активності. Тоді як
стадіон в Олімпії був відкритий у бік до Храма Зевса та інших атлетичних споруд, котрі
знаходилися в межах святилища, окремо побудоване, ідеальне коло Колізею (можливе
завдяки міцності римського бетону) накладало межі, відділяючи його від оточення, зовсім
як у випадку з більшістю сучасних стадіонів.
Усередині можна було посадовити від шести до сімдесяти тисяч глядачів,
розділених на різні сектори відповідно до їхнього соціального статусу, з ложею імператора
в якості фокальної точки, до якої відносилися всі події. Колізей відзначався підземною
системою коридорів, підйомних механізмів та люків, крізь які гладіатори, тварини та
декорації могли з'являтися на поверхні, а також веларієм – схожими на вітрила навісами,
облаштованими системою канатів, функціонування якої забезпечували моряки – для
захисту публіки від сонця та дощу. Іноді, в спекотні дні, на маси, що зібралися в Колізеї,
розприскували ароматизовану воду.
 На відміну від Олімпійського стадіону, в Колізеї не існувало заздалегідь
встановленого, повторюваного розкладу подій. Організація ігор залежала від щедрості та
політичних інтересів спонсорів – переважно членів імператорського дому або багатих
громадян. Завдяки фінансуванню ігор у Колізеї можна було схилити симпатію натовпу до
своїх політичних цілей, і схоже, із цим фактом не було пов'язано сорому чи зніяковілості.
Знамените гасло «Хліба та видовищ!» (panem et circenses) точно передає ситуацію. Тільки-
но спонсор вирішував запропонувати публіці ігри в Колізеї, він наймав антрепренера (так
званого «едитора»), який спеціалізувався на влаштуванні масових вистав – сьогодні ми
його б назвали професійним організатором подій. Едитор складав програму, що мала
тривати декілька днів (на початку II сторіччя н. е. найдовший цикл такого типу
продовжувався 123 дні), і рекламував її по всій столиці за допомогою рукописних листівок
та глашатаїв.
День у Колізеї зазвичай складався з цілої низки різноманітних вистав (усі в
музичному супроводі), починаючи зі спортивних заходів у грецькому стилі та удаваних
полювань на екзотичних тварин і закінчуючи головною подією – поєдинками між
окремими гладіаторами, чи боями між великими командами гладіаторів. На додаток до
їхньої знаної пристрасті до перегонів на колісницях, римським натовпам полюбилися
реконструкції історичних битв, особливо морських баталій, для яких необхідно було
розбирати підлогу арени та затоплювати її водою. І хоча криваві страти не були незвичним
явищем, сучасні дослідження поставили під сумнів уявлення про те, що християни, або
інші релігійні нонконформісти, регулярно позбавлялися життя заради розваги глядачів.
Не зважаючи на те, що більшість гладіаторів були рабами, які жили та тренувалися
у схожих на бараки приміщеннях поблизу Колізея, чимало хто з них були вільними
громадянами. І навіть раб, здобувши перемогу в декількох битвах, міг сподіватися на
щедру винагороду, що її він мав можливість вкласти в придбання собі громадянства.
Рахунок перемог та програшів кожного окремого гладіатора оголошувався, коли той
з'являвся на арені, і це може свідчити про те, що в тому брутальному світі існувала аура,
сумірна із зірковим статусом сучасних спортсменів. Аби вижити, потрібно було мати
високий рівень спортивної майстерності (ідентичній військовій майстерності того часу);
проте, за контрастом до нашої сучасної концепції чесної гри, на арені, як і на справжньому
полі бою, не існувало рівних умов для всіх учасників. Передусім, гладіатори з'являлися з
безкінечно різноманітними типами спорядження. Звичайного піхотинця з його списом та
щитом часто виставляли проти фракійця, який мав менший щит та шаблю. Ретіарія,
озброєного тризубом та сіткою, ставили в парі з понтарієм, чия зброя була пристосована
для боротьби з підвищення. Там були секутори, скісори, провокатори, сагітарії та багато
інших ролей, назв і типів спорядження. Єдиним принципом, якого послідовно
дотримувалися при складанні пар гладіаторів, схоже, був принцип асиметрії між бійцями.
Опонентів не тільки споряджали в різні обладунки, але вони майже ніколи не були
збалансовані в ефективності їхньої зброї, захисній міці їхньої броні, чи навіть чистій
фізичній силі.
На відміну від багатьох інших філософів та письменників, Сенека, який помер за
кілька років до початку будівництва Колізею, не був прихильником гладіаторських ігор.
Для нього той факт, що багато заможних римлян вкладали значні кошти та пристрасть в
успіх команд добірних професійних бійців, був симптомом етичної кризи імперї. Сенека
наблизився до середньостатистичної інтелектуальної позиції нашого часу, описуючи бої
гладіаторів як «чисте вбивство», що потурає найнижчим інстинктам натовпу. Однак,
викликає подив те, що він не помітив інше, дуже центральне причарування, яке мали для
римлян гладіаторські ігри, причарування, вражаюче споріднене з деякими мотивами його
власної стоїчної філософії.
Сенека був здатний досить чітко бачити цю спорідненість, коли він використав
гладіаторські ігри в якості метафори людського існування. Та, схоже, вона ставала для
нього невидимою кожного разу, коли самі гладіаторські ігри опинялися в центрі його
доводів. Причарування, яке він не помітив, і на яке багато інших авторів (серед них
Цицерон та навіть деякі отці церкви) звернули увагу, зосереджувалося навколо того, що
римляни називали «моментом істини», тобто того моменту, коли один з бійців програвав
поєдинок і на очах у публіки опинявся перед лицем смерті. За багатьма голлівудськими
фільмами нам усім знайома канонічна сцена, в якій імператор вирішує чи переможений
гладіатор залишиться в живих, чи прийме смертельний удар од руки свого супротивника.
Цей ритуал дійсно відповідає історичним фактам, хоча жестом імператора був не піднятий
догори або опущений донизу великий палець. Проте всупереч кінематорграфічній версії, а
також упередженню Сенеки, статистичне дослідження показує, що переважна більшість
двобоїв (приблизно в пропорції 10 до 1) закінчувалася звільненням скореного бійця.
Отже, якщо спонсори потурали не жаданню крові натовпу, тоді в чому полягала
привабливість цієї ритуалізованої сцени, форма якої слугувала для того, щоб інсценувати
навислу загрозу смерті та, в той же час, продовжити її агонізуючу тривалість? Разом з
початковою асиметрією між супротивниками, момент істини повинен був привертати
цілковиту увагу натовпу не до переможця, але до зазнавшого поразки, котрий – принаймні,
на кілька миттєвостей – жив публічно перед лицем смерті. У цьому скрутному становищі
скорений боєць мав показати витриманість, обличчя «холодне, як лід», «тверде, як
камінь», непроникне, як маска. Вважається, що маска була первинним значенням
латинського слова «persona», і не було б таким уже надуманим уявити, що для римської
культури подібне збереження обличчя в присутності потенційної загибелі сформувало та,
насправді, створило би «персону». У цій інтерпретації ігор гладіаторів сам двобій, з
притаманною йому нечесністю, був лише розігрівом – необхідною передумовою для
народження моменту істини. Прояв витриманості перед лицем цієї смертельної непевності
міг преобразити переможеного гладіатора в істинного героя вистави – не героя як
напівбога, але героя як ікони моральної сили, необхідної для того, щоб одважно дивитися
в очі людській вразливості. Таке джерело причарування, скоріш за все, не було частиною
свідомості пересічного римського глядача, але, незважаючи на це, напевно, посилювало
інтенсивність його переживання.
Із сучасної точки зору, ця теза (яка, схоже, є широко визнаною серед сьогоднішніх
спеціалістів з історії культури Риму) не трансформує видовища Колізея в людяні ритуали,
якими ми часто уявляємо собі античні Олімпійські ігри. Однак, призначаючи головну роль
скореному гладіатору, а не переможцю, та висуваючи на перший план хореографію
протистояння між агонією та самоконтролем, така інтерпретація гладіаторських ігор
допомагає нам уявити, як римляни могли бачити своє існування та виживання. Найкраще,
що громадянин міг удіяти в тому непевному світі – це зносити свої страждання зі стоїчною
витриманістю.

Лицарі

Навряд чи були інші періоди західної історії, які пропонували більш неспрятливі
умови для виникнення спортивних подій, ніж Середні віки. Культура, в якій всесильна
Церква вимагала від людей шість днів на тиждень служити Богу своїм трудом та
прославляти Його в неділю, не залишала багато часу, чи психологічного простору, для
розвитку ігор та спорту. До того ж, фізичні заняття, зусилля та біль були всюдисущими та
неминучими для представників усіх соціальних груп, а отже малою була вірогідність того,
що вони стануть об'єктами бажання. З цієї причини та інших, наявні в нас описи
лицарських турнірів – єдиного ритуалу середньовічної культури, що міг би претендувати
на спорідненість зі спортом – цілком можуть бути нічим іншим, ніж продуктом
протолітературної уяви. Ми можемо так ніколи і не дізнатися, чи мали місце в реальному
середньовічному житті турніри, подібні до тих, про які оповідають куртуазні романи XII
та XIII сторіч. Якщо ми все-таки наполягатимемо на тому, що ці літературні сцени були
свідченням чогось схожого на заняття спортом, тоді, на мою думку, нам необхідно обрати
такий кут зору, під яким ми розглядали б середньовічну куртуазну культуру як
контркультуру, відокремлену від мейнстриму повсякденного життя, як його переживали
більшість чоловіків та жінок Середньовіччя.
Любовні пісні, які ми називаємо поезією трубадурів, були найпершими проявами
цієї куртуазної контркультури, а історичним протагоністом, канонізованим у якості
першого трубадура, був Ґійом IX Аквітанський, феодальний володар земель на південному
заході Франції, котрий народився в 1071-му та помер у 1127 році. Ґійом провів усе своє
життя в конфлікті з теологічним авторитетом та політичною владою католицького кліру.
Хоча зрештою він зазнав поразки в цьому нерівному двобої, він вирізнявся і, можливо,
навіть був унікальним у тому, що відповідав на заходи клерикальної репресії численними
провокаційними жестами – жестами, що історики того часу документували з явним осудом
та прихованою симпатією. Це, мабуть, і було причиною, чому ім'я Ґійома стало відомим у
зв'язку з низкою пісень, в яких недвозначними словами розповідається про еротичні
звитяги та адюльтерні стосунки. Одна із цих пісень оповідає історію аристократа, котрий,
переодягнувшись у пілігрима та вдаючи німоту, робить так, щоб дві пані запросили його
до себе в покої, де вони займаються сексом «вісім днів, сто і вісімдесят вісім разів» до
повного (чоловічого) знесилення – тоді, своєю чергою, пані відновлюють сили
фальшивого пілігрима, провівши по його спині кігтями рудої кішки.
Попри вражаючу, ба справді перевершуючу всі рекорди, статистику Ґійома, я не
пропоную інтерпретувати його двоактний фізичний перформанс (поєднання співу пісень
та нездоланої еротичної звитяги), як середньовічний еквівалент спорту. Скоріше, я хотів би
привернути увагу до дистанції куртуазної культури від етичної серйозності та
клерикального контролю. Ця дистанція була структурним еквівалентом автономії, що
оточує сучасне мистецтво. І така контркультурна перспектива може насправді виявитися
тим кутом зору, який нам потрібно обрати, якщо ми хочемо розуміти та цінувати ті
прекрасні описи лицарських турнірів у романах, котрим через багато десятиліть після
подвигів Ґійома IX дав життя Кретьєн де Труа, гаданий автор найперших відомих версій
легенди про короля Артура.
Художній опис Ланселота, в якому Кретьєн зображає лицаря перемагаючим двобій
за двобоєм на очах та на честь Гвіневри, його дами серця та перелюбної дружини короля
Артура, свідчить про те, що сучасники, які читали його тексти, або слухали їх
декламування, принаймні мріяли про середовище, де фізична міць та військова
майстерність силою пристрасного кохання могли бути преображені в те, що було би
еквівалентом спорту:

Поки королеви не було в країні, я гадаю, не знаючи, що робити, юні дами, які
залишилися, влаштували між собою раду. Вони хотіли чимшвидше взяти
шлюб. Рішенням ради було провести турнір... Вони оприлюднили цю новину
та розголосили її по всіх сусідніх і дальніх землях; для того, щоб привернути
більше людей, вони заздалегідь сповістили дату турніру. І королева
повернулася до обраної дати... Зібралася публіка, королева і всі дами, лицарі
та інші. Ліворуч та праворуч розмістився численний почет. На турнірному
полі встановили велику дерев'яну трибуну, адже там була королева, і дами, і
служниці; ніхто ще не бачив такої прекрасної, такої великої і так майстерно
зробленої... Учасники двобоїв розійшлися, щоб розпочати боротьбу, легко
знаходячи партнерів, котрі прийшли за тим самим; решта розминалися для
інших лицарських занять. Поля і лани, і галяви, були такими переповненими,
що не можна було навіть здогадатися про число лицарів, так їх було багато.
Коли Ланселот дістався турніру, він був вартий двадцяти найкращих із них, і
бився так добре, що ніхто не міг відвести від нього очей, куди б він не
спрямував свого коня... Королева відвела вбік обачну та розважливу служницю
 і сказала: «Дівиця, ти маєш доправити вісточку, й швидко; вона коротка.
Спустися з трибуни до того лицаря з червоним щитом.»

Якби подібні двобої між кінними лицарями проводилися в якості спортивних

змагань, то необхідний рівень фізичної сили та контролю над своїм тілом напевно був би
надзвичайним. Таке протистояння потребувало би злагодженого поєднання швидкості,
влучності, вчасності, сили, витривалості та, над усе, відчуття рівноваги. Але незважаючи
на це, в найцікавіших описах середньовічних турнірів головну роль у події відіграють
дами на трибуні. Вони є не тільки глядачами, але, водночас, і призами, запропонованими
переможцям. «Радість двору», яку неодноразово згадує Кретьєн де Труа, радість, як можна
припустити, викликана турнірами та іншими придворними торжествами, скоріше за все,
була поєднанням гордості за спортивні досягнення та очікування еротичного екстазу. Крім
того, вона могла походити від піднесення, яке відчував учасник цих торжеств, з приводу
незвичної, хоча й тимчасової, свободи, вирваної з лещат клерикального контролю. За цих
специфічних і виняткових обставин фізичні заняття могли би обернутися на джерело
радості, навіть у середньовічному світі.
Але історична реальність середньовічних турнірів була, ймовірно, дещо менш
радісною. Наявні в нас нечисленні тверді факти свідчать про те, що протягом другої
половини XII сторіччя в північно-західних регіонах нинішньої Франції аристократичні
союзники регулярно влаштовували дружні поєдинки на конях. Однак, призначення та
стиль цих занять, напевно, більше нагадували військові польові навчання, ніж чарівні
сцени, які викликає в уяві література тих часів. Від серйозних бойових дій устрій тих
поєдинків відрізняло правило, за яким заборонялося використовувати зброю за межами
лінії, проведеної по обидва боки встановленого поля битви, а також правило, яке
дозволяло звитяжному лицарю залишити собі коней та обладунки переможених
супротивників. Наскільки ми знаємо, обидва положення цілком могли збігатися з
правилами справжніх військових польових тренувань. Ми точно знаємо, що Ґійом ле
Марешаль, один з найуславленіших лицарів свого часу, зміг накопичити значний статок
завдяки своїм перемогам на цих турнірах. Та чи повинні ми через це називати його
професійним спортсменом? Історики бачать його просто як представника дрібного
дворянства, який, завдяки винятковій майстерності, одержав можливість покращити свій
економічний та соціальний статус, змагаючись на турнірах.
Хоч яким би далеким такий історичний протагоніст як Ґійом ле Марешаль був од
статусу спортсмена, але, починаючи з XIII сторіччя, спогади про лицарські турніри –
можливо, хибні спогади про ритуали, яких ніколи не існувало, – почали надихати та
посилювати, особливо в нововиниклих містах, ностальгійну пристрасть до інсценованих
турнірів, що мали форму дорогих, пишних та все більшою мірою вишуканих урочистих
церемоній. Сяючі обладунки, що сьогодні займають так багато простору в стількох
європейських та навіть американських музеях, були виготовлені для цих урочистих
церемоній. Вони ніколи не мали військового призначення, і, безумовно, були занадто
важкими, щоб використовувати їх для участі в хоч якійсь формі спортивних змагань.
Проте, в деяких рідких випадках, ностальгійні образи пізнього Середньовіччя
перетворювали те, що було по суті церемоніальною хореографією, на фізичну реальність
дещо більш замагального характеру. Нам відомий не один так званий лицар (переважно в
Іспанії та Франції XIV та XV сторіч), котрий публічно проголошував свій намір
«захищати» обраний міст чи браму, зазвичай на честь дами, від усіх, хто насмілиться
кинути йому виклик – і ці лицарі, як не дивно, зрештою таки вступали у справжні двобої з
іншими лицарями, які заради забави викликали їх на герць.
Можливо, навіть існувала віддалена спорідненість між цією одержимістю захистом
мостів та брам та імовірним праобразом гри під назвою jeu de paume, яку деякі історики
спорту вважають предтечею тенісу. Першими гравцями в неї могли бути ченці, котрі
забивали м'яча в арки монастирських галерей своїми долонями (звідси і назва «гра
долонею»), поки інші ченці «захищали» цю браму.

Розбишаки

Дублювання уявних (чи реальних) змагань хореографіями, що копіювали основні

форми змагання, але не передбачали справжніх фізичних конфронтацій, регулярно
продовжує зустрічатися ще на початку Нового часу. Більшість того, що ми сьогодні
включаємо до розпливчастого поняття «урочистої церемонії» виникло як результат цього
дублювання. І хоча ми не можемо простежити безперервну інституційну континуальність,
яка з'єднувала б структуру цих ігор із сучасними командними видами спорту, деякі риси
наших командних видів спорту, схоже, з'явилися вперше саме в цьому контексті.
Типовим випадком є гра кальчіо (calcio), що була популярною серед
флорентійських аристократів протягом сторіч правління династії Медічі. В неї грали під
час сезону карнавалів на п'яццах Флоренції дві команди по двадцять сім чоловіків.
Зрештою в грі відбувся розподіл на змагальну версію (calcio diviso) та церемоніальну
версію (calcio a livrea), і, скоріше за все, вони обидві були певним чином схожими на
сучасне регбі. Принаймні, на це вказують флорентійські тексти, у вражаюче образних
подробицях: «Зловивши м'яч у руки, він біг через поле з такою наснагою та швидкістю, що
всі, хто мав честь спостерігати за цим славним молодим чоловіком, були в захваті. А потім
він ударив по м'ячу з такою силою, що той приземлився всього лише на відстані руки до
воріт».
У той час як кальчіо була заняттям на дозвіллі та джерелом розваги для дворян та
інших заможних учасників, існували подібні форми фізичних змагань (деякі передбачали
захист і штурм мостів або брам), в яких кожна команда представляла певний квартал,
соціальну групу чи ремесло. Завдання завжди полягало в тому, щоби бігти гуртом та
буквально «протаранювати» еквівалент сьогоднішнього футбольного чи регбійного м'яча
до мети, попри фізичну протидію іншої групи чоловічих тіл. Замість того, щоб активно
брати участь у цих більш насильницьких змаганнях, багато хто з аристократів виступали в
ролі покровителів команд, або окремих спортсменів, – а також ставили солідні суми
грошей на своїх фаворитів.
Двоїста роль аристократів, які були глядачами цих розбишацьких ігор, і чиє
незацікавлене захоплення перформансами гравців мусило подекуди конфліктувати з їхніми
нерідко істотними фінансовими вигодами, зав'язаними на результаті поєдинку, стане
ключовим чинником виникнення боксу в Англії, як першого усталеного професійного
спорту Нового часу (і єдиним значимим винятком з положення про те, що витоки
сучасного спорту сягають не раніше першої половини XIX сторіччя). Версія боксу XVIII
сторіччя була незрівняно брутальнішою, ніж навіть найагресиніші професійні матчі
сьогодні. Бійці наносили удари та захищалися голими кулаками, і порізи та ушкодження
їхніх рук часто ставали причиною поразки. Передусім, матчі закінчувалися тільки
рішучим нокаутом, або повним виснаженням одного з бійців (а іноді навіть обох бійців).
Не були чимось незвичним двобої, що тривали більше, ніж п'ятдесят раундів, упродовж
багатьох годин. Великий архів зображень того періоду в нещадних деталях висвітлює
наслідки тих довгих боїв. Не зважаючи на це, вражають соціальні та культурні подібності
із сьогоднішнім світом боксу.
Від самих його витоків за Нового часу бокс ніс особливе причарування для обох
полюсів соціального спектру – для заможних та культурних так само, як і для злочинців та
маргіналів. І від самих його витоків сучасний бокс був об'єктом найрізноманітніших видів
незаконної маніпуляції. Донині неможливо з певністю знати, чи не був результат бою
визначений заздалегідь – і ця непевність, як не дивно, додає до причарування боксу.
Зображення з ранніх років сучасного боксу відображають це напруження та двоїстість у
вражаючих деталях, схоплюючи для нашої уяви соціальну та просторову близькість, в якій
бокс, проституція та злочинність з вибуховою енергією сходилися разом. Вони
підкреслюють контраст між соціальними станами глядачів, яким, що одним, що другим,
явно були більше до смаку побиті та скривавлені тіла наприкінці бою, ніж охайні учасники
на його початку.
Бокс також викликав у глядачів майже непереборне прагнення самим займатися
спортом. «Джентльмен-боксер», з його інтелектуальною манерою, став усталеним образом
уже впродовж першого сторіччя існування боксу. Першим утіленням цього образу був
Джем Белчер, який на початку XIX сторіччя з перервами утримував титул чемпіона у
важкій вазі. Згідно з «Боксіаною» Пірса Іґана 1813 року:

Белчер мав привабливу зовнішність і був за характером шляхетно вихованою

та на диво миролюбною людиною. Ніщо не вказувало на його неперевершену
фізичну силу; проте, коли оголена, його форма була м'язистою та елегантною.
Наука, майстром якої він був, схоже, була притаманна тільки йому – і його
супротивники навіть не здогадувалися про унікальні переваги, що вона давала
йому над тими, хто навчався та бився, слідуючи традиційним принципам
кулачного бою; вона була повністю інтуїтивною; тренування робили її ще
дієвішою, і завдяки замішанню своїх суперників він здобував достатньо часу
для того, щоб посилити свою вроджену перевагу спритністю та рішучістю... В
спілкуванні Джем був доброзичливим, скромним та непретензійним. А в ролі
власника паба вирізнявся відчуттям такту та бездоганними манерами.

Цікавим є те, як моральні якості, котрі в цьому та інших текстах неодмінню

супроводжують фізичну вправність бійця, нагадують чесноти, які римські глядачі хотіли
бачити у своїх гладіаторах. З самого початку сучасного боксу поразки та трагедії великих
протагоністів причаровували вболівальників набагато більше, ніж їхні перемоги. Не став
винятком і Джем Белчер. Рано залишивши спорт і втративши око в не пов'язаному з
боксом нещасному випадку, він спробував повернутися, але зазнав вирішальної поразки.
Однак його фани, здавалося, переживали останній бій Белчера як його зоряну годину:
«Хоча в декількох моментах глядачам стала очевидною недосконалість техніки Белчера –
він не був здатен захищатися від атак, як раніше, та його голова та обличчя зазнали в
двобої тяжких ушкоджень; його болісна ситуація справила глибоке враження не тільки на
його друзів, а й на товариство загалом, і можна було бачити, як мимовільна мовчазна
сльоза крадькома котилася по залізним щокам багатьох присутніх, через утрату згасаючої
величі в особі їхнього улюбленого героя».
З огляду на те, що ці події влаштовувалися здебільшого на відкритому повітрі, деякі
з видатних боксерських матчів у Лондоні першої половини XIX сторіччя зібрали натовпи,
які нараховували від двадцяти до тридцяти тисяч глядачів. Такі цифри підтверджують те,
що розвиток боксу на багатьох рівнях випереджав та провіщав виникнення інших
сучасних видів спорту за добре століття до їхньої появи.

Спортсмени

Щодо культурніших уболівальників боксу вісімнадцятого сторіччя, то головним

поясненням їхнього причарування цим жорстоким протиборством міг бути ефект «гумової
нитки» – реакція на затвердження культурою Просвітництва пріоритету ума (mind) та
розуму (reason) над тілом та відчуттями. Спортивні рухи дев'ятнадцятого сторіччя часто
зверталися за легітимацією до біографій та книжок письменників, які навіть за епохи
Просвітництва виражали бажання повернутися до більш чуттєвих аспектів життя. Одним з
них був Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете, котрий вважав регулярні фізичні вправи, особливо
плавання та катання на ковзанах, необхідною умовою для збереження найвищого рівня
власної дотепності та письменницької продуктивності. Другим був Жан-Жак Руссо, який
стверджував, що активно насолоджується правдивістю незайманої природи, і чий
педагогічний трактат «Еміль» схвалював фізичне виховання. Те, що протягом XVIII
сторіччя багато знаменитих альпійських гір були вперше підкорені забезпеченими
молодими джентельменами, можна розглядати як ранній сигнал культурного зрушення в
бік відчуттів та тілесних переживань.
Але тільки на початку XIX сторіччя бажання повернутися до природи та виправити
дисбаланс між тілом і умом знайшло соціальний контекст для виникнення того, що ми
могли би назвати сучасним спортом. Як наслідок революцій та реформ попереднього
століття, вільний час – колись привілей вищих класів – став обіцянкою, даною всім
громадянам. Тоді, коли багато інших соціальних обіцянок нових держав залишалися
невиконаними, вільний час та заняття на дозвіллі набули функції медіатора, дозволяючи
членам середнього класу повірити, що вони стали тим, чим вони завжди хотіли (і чим їм
обіцяли) бути – рівноправними членами суспільства, вільними у виборі професій та ролей
і, що найважливіше, успішними, незалежно від їхнього соціального походження.
Епізодичне задоволення преромантичного бажання (Лорд відчуває ностальгію,
подорожує до Швейцарії, захоплено споглядає Маттергорн) поступово трансформується в
інституціоналізовану практику, засновану на правилах і докладно описаних навичках, що
допускає набагато ширший контингент учасників – та в усе ясніше усвідомлення дистанції
між цією практикою та повсякденною сферою праці та роботи (під час своєї щорічної
відпустки члени альпіністського клубу спільно подорожують до Французьких Альп, щоб
зійти на Монблан).
Також у XIX сторіччі дозвільні заняття стали центральними компонентами
виникаючих програм національної та індивідуальної освіти. В Німеччині, особливо в
Пруссії, це нове явище отримало практичний та дисциплінарний ухил. У Берліні, Фрідріх-
Людвіґ Ян розробив програму гімнастики з конкретною метою – зміцнення німецької
молоді для визвольних воєн проти Наполеона. Таким чином, вправи на коні, наприклад, у
якості гімнастичної дисципліни мають дуже реальні історичні та політичні витоки. Строга
форма і воєнізована функція кожного руху, разом з надією повернутися до легендарної міці
німецьких прабатьків, були ключовими елементами відданості учасників. Турнен (Turnen),
слово, яке Ян винайшов для свого нового спорту, повинно було воскресити звуки архаїчної
германської мови.
У ширшому європейському та північноамериканському контексті внесок Яна в
сучасний спорт вважався ексцентричним (і треба додати, на щастя). Більш популярними та
успішними, ніж гімнастика, були бокс, боротьба, фехтування, теніс та гольф, кінні
перегони та веслування, альпінізм та піший туризм. Звичайно, всі ці заняття існували до
XIX сторіччя, але тепер їх стало підтримувати більше підлітків з більшою енергією,
переконаністю та сподіванням, ніж будь-коли раніше. Жоден інший інститут не посприяв
цьому процесу більше, ніж британські школи та університети. Натхненні такими
німецькими інтелектуалами, як археолог Йоганн-Йоахім Вінкельман та поет Фрідріх
Гельдерлін, які у XVIII та на початку XIX сторіччя наново відкрили та засвоїли
давньогрецьку культуру тіла, британські школи зробили цей уявний ідеал моделлю
виховання космополітичних англійських джентельменів. Випереджаючи концепцію
аматорства, в 1829 році університети Оксфорда та Кембриджа не дозволили професійним
човнярям взяти участь у перших перегонах між їхніми командами. До 1859-го цей
веслувальний турнір проводитився на щорічній основі. Інші командні види спорту також
могли похизуватися зростанням популярності серед британських студентів. Приблизно в
цей час, після існування в якості джентльменської гри протягом усього XVIII сторіччя,
крикет проторував собі шлях до університетів. З'явилися ранні та ще не до кінця
розмежовані форми регбі та футболу.
 Педагоги особливо вітали нові командні види спорту, як засіб сприяння розвитку
нового соціального етосу, котрий тоді тільки починали називати «спортивним духом». Він
повинен був об'єднати відданість власній команді з повагою та чесністю по відношенню
до своїх опонентів. Це було одним засадничим принципом часто цитованого прислів'я «в
здоровому тілі здоровий дух» (mens sana in corpore sano), який ніколи не мав такої же
значимості в період класичної античності. Тим часом, анітрішки не пом'якшуючи
пронизливих патріотичних тонів, з якими вона починала, німецька гімнастика-турнен
переросла в масовий рух, який мав тісніше відношення до політичних сил, пропагуючих
німецьку національну державу, ніж до фізичного виховання зі шкільних програм. До
середини дев'ятнадцятого сторіччя щорічний гімнастичний фестиваль «Турнфест» став
потужним виразом німецького націоналізму, приваблюючи більше тридцяти тисяч
учасників.
В англомовних країнах професійні види спорту, такі як кінні перегони та бокс, з
притаманною їм букмекерською гарячкою, привертали великі натовпи і залишалися
незмінними у світлі зародження аматорського спортивного етосу. Легкоатлетичні змагання
з бігу також усе ще належали до світу професіоналізму (і букмекерства) під назвою піших
видів спорту (pedestrian sports), й не були інтегровані у зростаючий рух університетського
спорту. Бейсбол, за контрастом, на початку своєї історії не був ні професійним, ні
академічним, та, мабуть, це і є одним із чинників, що роблять його таким по-особливому
американським. Незважаючи на несподівано наполегливе бажання багатьох бейсбольних
ентузіастів нашого часу винайти сільське (якщо не буколічне) минуле для своєї улюбленої
гри, заснування першого бейсбольного клубу не могло відбутися в більш міському,
середньокласовому оточенні.
23 вересня 1845 року група молодих джентельменів з Нью-Йорка, котрі, починаючи
з весни 1842-го регулярно зустрічалися по вихідних для того, щоб пограти в м'яч на розі
Медісон-авеню та 27-ї стрит, заснували бейсбольний клуб «Нью-Йорк Нікербокерс».
Невдовзі вони почали один чи два рази на тиждень подорожувати поромом через Гудзон
до міста Хобокена, штат Нью-Джерсі, де вони грали на трав'янистих галявах
рекреаційного парку з якнайдоречнішою назвою «Єлисейські Поля». Першим
президентом «Нікербокерс» був лікар, і їхній статут наголошував на тому, що вони грали
для «всього лише здоров'я та відпочинку». Але тон цих зустрічей, схоже, був дещо менш
одухотворений та ідеалістичний. Протягом ранніх років існування клубу за іграми
«Нікербокерс» регулярно слідували веречі з шампанським.
До 1869-го доба бейсболу як суто буржуазної розваги відійшла в минуле, витіснена
водночас університетськими та професійними командами. За десять років до того два
коледжа західного Массачусетсу – Амхерст та Вільямс, – зустрілися один на один у
першій міжуніверситетській бейсбольній грі, урочисто відзначаючи вступ у близькому
майбутньому найулюбленішого способу проведення дозвілля американців у
високоенергійний світ університетського спорту. Тоді, 1869-го, група інвесторів з Огайо
профінансувала першу професійну бейсбольну команду, «Цинциннаті Ред Стокінґс», та
найняла Гаррі Райта, народженого у Великій Британії сина професійного гравця в крикет,
на посаду їхнього менеджера. 1871-го, на День святого Патрика, Національна асоціація
професійних гравців у бейсбол оголосила свою незалежність од старої бейсбольної
асоціації, місія якої полягала в збереженні джентельменської версії гри. Була сформована
професійна ліга, до складу якої входили дев'ять команд, три клуби з яких – «Бостон Ред
Стокінґс», «Чикаґо Вайт Стокінґс» та «Філадельфія Атлетікс» (тепер «Окленд Ейз») – й
досі грають у вищих лігах. У 1876-му професійний бейсбол уразила перша фінансова
криза, даючи власникам довгоочікувану нагоду скоротити заробітні платні до 800 доларів,
постановивши, що «безглуздо платити гравцям у м'яч 2,000 доларів на рік».
Одночасне виникнення дозвільного, університетського та професійного спорту
мотивувало заснування національних (а скоро й міжнародних) спортивних асоціацій,
найголовнішим досягненням котрих було затвердження правил та положеннь гри. Ця
гомогенізація йшла разом з процесом розподілу, передусім в Англії, між іграми, що
дозволяли гравцям утримувати м'яч у руках (і таким чином захищати його від того чи того
стилю агресивного перехоплення) та іншими версіями, які не допускали гру руками (і
скорочували ймовірність жорстких тілесних атак). Цей розподіл зрештою створить регбі
(яке в американських університетах стане називатися футболом) та футбол (відомого в
Сполучених Штатах як сокер). Таке стрімке розмежування між більш силовими та більш
текучими формами ігор з м'ячем відображає революцію смаку, якій ще ніхто не знайшов
переконливого пояснення.
Футфольна асоціація Англії, заснована 1863-го, продовжувала вдосконалювати та
стабілізувати гру в наступних виданнях своїх збірок правил, поки не досягла (майже)
кінцевої версії у 1892 році. З тих пір футбол був дуже схожим на гру, яку ми знаємо
сьогодні, за винятком, звичайно, вищого рівня фізичної вправності (performance) та
більших натовпів. Фотографії, зроблені в період зародження професійного футболу,
створюють враження того, що колись це була гра кількох поодиноких ентузіастів. Але до
1888-го Футбольна асоціація затвердилась як професійна ліга, ігри якої слідували
правилам Асоціації та гравці якої набиралися переважно серед молодих заводських
робітників. Міжнародна федерація футболу (ФІФА) була заснована 1904 року в Парижі, в
той час, коли по всій Європі впевнено виникали національні футбольні організації.
Безсумнівно, як наслідок унікальної популярності в Сполучених Штатах
університетського спорту, відповідне розрізнення між аматорським та професійним
американським футболом відбулося значно пізніше, аж у 1920-х. І тільки в третій чверті
XX сторіччя професійний американський футбол спромігся протиставити хоч якусь
серйозну конкуренцію університетському американському футболу за серця та уми
вболівальників.

Олімпійці

Аматорський спорт сягнув свого апофеозу в сучасному олімпійському русі. Цей

тріумф організованого аматорства був майже одноосібним здобутком П'єра Фреді, барона
де Кубертена, начитаного французького аристократа з вражаючим хистом до дипломатії.
Народжений 1863 року, Кубертен виріс у нації, яка намагалася подолати травму своєї
поразки у війні проти Пруссії, поразки, що призвела водночас до падіння Другої
французької імперії та до заснування Другої ґерманської. Проте не схоже, що Кубертен
надто переймався підйомом німецького націоналізму чи грізною майстерністю німецьких
гімнастів-турнерів. Проявивши виняткову інтелектуальну великодушність, він захопився
досягненнями німецьких класицистів та археологів, розкопки яких відкрили світу руїни
стародавньої Олімпії. Але вітати завоювання сучасної археології – це одна справа; досягти
ж історично адекватного розуміння античної атлетики виявилося зовсім іншою.
Кубертен ототожнював панеллінські ігри з аматорством та позицією, за якою просто
участь цінувалася вище, ніж перемога. Ці два хибні прочитання античної Олімпіади
стануть вирішальними для становлення сучасного спорту. Проте ми не повинні занадто
драматизувати наслідки хибного тлумачення Кубертена. Скоріше за все, концепція,
співзвучна аматорству, з'явилася б як реакція на розповсюдження професійного спорту
навіть без його олімпійської ідеології. Свідченням цього слугують давно забуті робочі
олімпіади ініційовані Радянським Союзом після Жовтневої революції 1917 року. Так само,
як і починання Кубертена, робочий спортивний рух був офіційно водночас
антинаціоналістичним та антипрофесійним (однак його представники подбали про те, щоб
відмежуватися від фундаментально буржуазної, навіть аристократичної, Олімпійської
організації Кубертена).
Можливо, завдяки його аристократичній схильності до їзди верхи та фехтування
(поруч з таким дуже французьким додатком, як велосипедні гонки), засновника сучасного
олімпійського руху непереборно приваблювали цінності та стиль британського
університетського спорту. Але британці прохолодно поставилися до пропозиції Кубертена
про участь французької команди в щорічних змаганнях з веслування між Оксфордом та
Кембриджем, і британський інтернаціоналізм, як його собі уявляв Кубертен, виявився
ілюзією. Аристократи та представники вищого середнього класу в інших частинах Європи
та Північній Америці зустріли ентузіазм Кубертена тепліше. Його неприязнь до
націоналізму та показної видовищності професійного спорту була співзвучною з їхніми
власними цінностями, і після його виступу на Паризькому конгресі влітку 1894-го з
приводу інтернаціонального аматорства, події розгорталися так швидко, що загрожували
вислизнути з-під контролю Кубертена. Прагнучи вдосконалити його пропозицію провести
перші сучасні Олімпійські ігри під час Всесвітньої виставки 1900 року в Парижі, грецька
делегація внесла ідею про проведення установчих ігор в Афінах протягом пасхального
тижня 1896-го. Щоб не пасти задніх на дипломатичному фронті, Кубертен одразу ж радо
приймає ідею повернення Олімпійських ігор «назад» до Греції.
На подив усіх, незважаючи на катастрофічний стан національних фінансів, йому
вдалося переконати грецьку королівську сім'ю також підтримати цей план. В останній
момент справу врятувала пожертва патріотичного мільйонера, що зробила можливим
будівництво футуристичного стадіону. Він був побудований в Афінах на місці нещодавніх
розкопок руїн античного стадіону, і його обриси та багато архітектурних деталей інтер'єру
копіювали, як тоді видавалося, античну традицію. Але той факт, що він уміщав 70 тисяч
посадочних місць – нечуваний з часів Стародавнього Риму, – робила його першим по-
справжньому сучасним стадіоном. З історичної точки зору його відкриття цілком можна
розглядати як найважливішу подію перших сучасних Олімпійських ігор.
Фотографії, які зображають величезні натовпи присутніх на святкуванні відкриття,
під час фінішування марафонських бігунів та на церемонії закриття (в місті, яке
налічувало тільки двісті людей), примушують нас із легкістю забувати, що самі спортивні
змагання були організовані нашвидкуруч і виступи (performances) перших олімпійців були
посередніми навіть для свого часу. Запрошення до різноманітних національних
олімпійських комітетів, більшість яких були ще в зародковому стані, розіслали дуже пізно,
і запрошені країни зіткнулися з фінансовими та організаційними проблемами, пов'язаними
з делегуванням учасників до Афін. Незважаючи на центральну роль Кубертена в цьому
починанні, жодний інститут чи фізична особа у Франції не вважали за необхідне
спонсорувати французьких спортсменів (за чутками, французькі велогонщики, які виграли
олімпійські почесті, на той час опинилися в Греції просто у професійних справах).
Прибуттю американської делегації – переважно студентів з Принстона та Гарварда –
посприяло рішення, зроблене в останню хвилину Вільямом Слоаном, другом Кубертена і
професором Принстонського університету, скасувати поїздку до Афін свою та своєї
дружини для того, щоб пожертвувати кошти в анонімний фонд, який фінансував подорож
американської команди. Не пощастило (принаймні, я так собі уявляю) капітану
американської команди з легкої атлетики Роберту Ґарретту: його овдовіла мати вирішила
супроводжувати свого сина та його друзів замість Слоана.
Двадцять один німецький учасник одержав фінансову підтримку імператорської
сім'ї (яка хотіла вшанувати своїх грецьких побратимів), але після їхнього повернення на
них очікувала довічна заборона брати участь у заходах антиінтернаціоналістичного союзу
гімнастів «Турнербунд», безумовно, на той час найвпливовішої спортивної організації
Німеччини. Поміж європейських держав Угорщина єдина проявила хоч якісь добрі наміри
стосовно підтримки своєї делегації на першій Олімпіаді. Зважаючи на всі ці перепони, не
викликає подиву те, що статистика учасників виглядала посередньо. 262 спортсмени, які
змагалися в Афінах, приїхали з тринадцяти країн, але тільки 76 з них не були греками.
Самі спортивні змагання були подвигами імпровізації з очікувано
непередбачуваними результатами. Всі командні перегони, наприклад, мусили скасувати
через несприятливу погоду. Під схвальними поглядом своєї матері Роберт Ґарретт з
Принстона переміг у змаганнях з метання диска, хоча він, ніколи не займавшись цим
видом спорту, розпочав свої тренування всього за кілька днів до самої події. В дусі
доморобної олімпійської ідеології Кубертена, програма змагань виглядала як компроміс
між фантазіями кінця XIX сторіччя про Стародавню Грецію та вимушеними поступками
сучасним смакам. Такі дисципліни, як легка атлетика, а також боротьба, плавання та,
мабуть, навіть фехтування і піднімання ваги – тобто види спорту, засновані на самих
елемантарних рухах тіла, – ймовіно, були обрані як натяк на змагання далекого минулого,
тоді як стрільба, велоспорт, теніс і (на знак благоговіння перед Німеччиною) гімнастика та
лазання по канату, певно, розглядалися як більш сучасні складові. Цікаво, що на першій
Олімпіаді не було ігор з м'ячем.
Дисципліною, котра більше за будь-які інші уособлювала спортивний дух 1896-го,
був марафон, винайдений на непевних історіографічних засадах Мішелем Бреалем,
філологом та другом Кубертена. Він відтворював легендарний біг від поля битви поблизу
селища Марафон до міста Афіни; вважають, що оригінальним марафонським бігуном був
посильний, котрий помер одразу після того, як сповістив громадянам Афін про перемогу
над персами 490 року до н. е. Подія 1896-го звела разом тогочасні картини засушливого
грецького пейзажу, історичну уяву кінця XIX сторіччя та саме спортивне змагання. Хоча
перший марафонський забіг сучасної Олімпіади мав місце не в день закриття, як це
відбувається сьогодні, прибуття грецького переможця Спиридона Луїса на сучасний
олімпійський стадіон в Афінах, який стоїть на місці давньогрецького, було, без сумніву,
кульмінаційним моментом ігор. Ось як Бартон Холмс, американський глядач та плідний
автор подорожніх заміток, бачив тріумфальний вхід переможця – суміш
загальноприйнятих ідей про Стародавню Грецію та тогочасну монархію:

Поки лавини аплодисментів скочуються, гуркочучи спадистими трибунами

стадіону; поки монарх Греції настільки забуває про своє королівське
достоїнство, що рве козирок зі своєї королівської кепки, розмахуючи нею, наче
скажений; поки статечні та пристойні горожани несамовито обіймають один
одного; поки ллються сльози радості; поки випускають голубів, до яких
прикріплені довгі білі стрічки, поки всі Афіни підхоплюють тріумфальний
вигук, Луїс, простий селянин, фермер з невеликого поселення Амарусі,
супроводжується двома принцами та російським великим князем – усі троє
обіймають і навіть цілують переможця – від входу до дального кінця стадіону,
де він привітаний королевською рукою, посеред сцени, якої Афіни не бачили
вже тисячу років.

З віддаленої перспективи сьогоднішнього дня ми можемо назвати першу афінську

Олімпіаду провісницею спорту першої третини XX століття. Величезні натовпи на
сучасних стадіонах, постійне примноження міжнародних спортивних подій, стабільно
зростаюча напруженість між аматорством та професіоналізмом – це було сценарієм, який
зумовлював сучасний спорт між 1896-м та Берлінськими іграми 1936-го. Але з точки зору
організаторів другої та третьої Олімпіад, майбутній успіх ігор був не таким уже й певним.
Без збільшення глядацького причарування Олімпійський рух міг не пережити Париж 1900-
го або Сент-Луїс 1904 року, де його змагання були маргінальними інтермедіями
надзвичайно популярних Всесвітніх виставок. Тільки на Олімпіаді 1908-го в Лондоні та
іграх 1912-го у Стокгольмі обіцянка, втілена афінським марафоном, була сердечно
прийнята міжнародними вболівальниками.
Подальші олімпійські програми адаптувалися до трансформацій політики та смаку.
1912 року до участі стали допускати жінок, а 1924-го популярність лижних перегонів та
гірськолижного спорту сприяла появі першої Зимової Олімпіади. 1920-і роки виявили
інтенсивне причарування дисциплінами, які, тим чи іншим чином, інсценували
протистояння небезпеці, крайньому виснаженню та смерті. То були золоті роки боксу, бігу
на довгі дистанції, альпінізму (за який, звертаючись до перемог попередніх років, у 1936-
му були роздані олімпійські медалі). Найголовніше, до центру уваги перемістилися ігри з
м'ячем, усупереч тому, що вони перебували під сильною (та доволі виправданою)
підозрою в професіоналізмі. Хокей, керлінг, поло, водне поло, регбі та пелота (pelote
basque) були в програмі Олімпіади 1924 в Шамоні та Парижі. Але найбільш популярними
подіями 1924-го та, знову, 1928-го в Амстердамі були футбольні турніри, виграні обидва
рази «сенсаційною» командою з Уруґваю, елегантний та ритмічний стиль гри якої
надихнув усю Європу. Безпрецедентний успіх футболу на цих іграх та його триваючий
конфлікт з Олімпійською аматорською ідеологією привели до створення футбольного
турніру Кубка світу, який швидко перетворився на другу за величиною подію у світі
спорту. Перший турнір відбувся в Монтевідео 1930 року, на честь сотої річниці
незалежності Уруґваю.
Багато чого, можливо, занадто багато, було написано про Берлінські ігри, які
відбулися шістьма роками пізніше під керівництвом націонал-соціалістів. Багато чого було
сказано і про тепер канонізований фільм режисерки Лені Ріфеншталь, що документує ці
події. Отже, я використаю цю можливість і буду лаконічним, обмежуючи свої зауваження
тільки двома пунктами. По-перше, гітлерівська Олімпіада довела ідеологію аматорства, з її
ідеалістичними викривленнями та надмірними урочистими церемоніями, до гротескної
доверешеності. Як показують вступні кадри фільма Ріфеншталь (де давньогрецькі статуї,
представлені акторами в скупій спідній білизні, трансформуються в живих спортсменів) та
підтверджує архітектура берлінського стадіону (який вирізняється великими
Марафонськими воротами, в якості компромісу між U-подібним стадіоном в Олімпії та
замкнутим колом Колізею в Римі), ніхто ніколи не пішов так далеко в поєднанні грецьких
традицій із сучасними націоналістичними вимогами, ніж керівні організатори заходів
Берлінської олімпіади. Багаторазове повторення набору ідеологічних рівнянь мусило
наштовхнути на думку про те, що сучасний спорт є спортом Стародавньої Греції, що
німецька культура є спадкоємицею давньогрецької культури, а отже, спорт є чимось
суттєво грецьким та суттєво німецьким водночас. Для втілення цієї троїстої концепції
Карл Дієм, університетський учитель класики, котрий був чільним спортивним ідеологом
Гітлера, винайшов новий олімпійський ритуал, який живий і сьогодні, та в положення про
архаїчну автентичність якого ми досі хочемо вірити, хоча він, без жодного сумніву, до
1936-го ніколи не виконувався. Саме факельна естафета олімпійського вогню поєднує
місце святилища Зевса в Олімпії з кожним новим олімпійським містом. У ретроспекції ми
бачимо, що той момент, коли Німеччина штовхнула свою олімпійську ідеологію до такої
крайності, позначив початок кінця аматорства. Адже наскільки серйозними є ідеалізовані
положення та ритуали цього культу, з приписуваним йому інтернаціоналізмом, якщо його
так легко можна позичити для використання в інтересах держави, яка уособлювала
найрадикальніший расизм та націоналізм, що коли-небудь бачило людство?
Другим пунктом є те, що Берлінські ігри ознаменували початок взаємної залежності
спорту та комунікаційних технологій, які до сьогоднішнього дня все більше і більше
визначають наш глядацький досвід. Олімпіада 1936 не тільки створила один з
найуспішніших спортивних фільмів в історії, не тільки забезпечила міжнародну
радіотрансляцію детального виcвітлення ігор, але також була першою великою подією в
світовій історії (а не тільки першою спортивною подією), яка була майже повністю
висвітлена на телебаченні. Проте цей факт мало знаний, бо телевізійні кадри, зняті на
берлінському стадіоні, демонстрували на екранах кінотеатрів лише декількох німецьких
міст, і тільки для обраної публіки.
Що побачили ці обрані німецькі глядачі (і що ті з них, хто ще живий сьогодні,
пам'ятають найяскравіше) так це, хоч як парадоксально, прорив на чільне місце в
світовому спорті афро-американських спортсменів. Більшість досі живих глядачів
особливо пригадують чотири вибухові перемоги Джессі Оуенса та легку елегантність, з
якою він скорив своїх суперників з інших країн. У післявоєнні роки деякі люди також
будуть «пригадувати» момент, коли, після того як в стрибках у довжину Оуенс переміг
німецького улюбленця Лутца Лонґа, два молоді чоловіки сіли на траві олімпійського
стадіону та спробували зав'язати розмову. Але цей міф (який я чув від свого батька та
інших безліч разів) не має документальних підтверджень.

Покупці

Якщо телевізійна трансляція Берлінської олімпіади уособлювала майбутнє

сучасного спорту, то яким це майбутнє – зараз наше сьогодення – стало тепер? Розпочнемо
відповідати на поставлене запитання, привернувши увагу до статистичного факту.
Протягом другої половини ХХ сторіччя заняття спортом стало улюбленим способом
проведення дозвілля – та навіть формою раціональної поведінки – для більшого, ніж коли-
небудь раніше, процента світового населення. Оперативне втручання індустрії медичного
страхування допомогло піднести фізичну активність до статусу етичного та економічного
обов'язку. Як покупці послуг наших страхових компаній, ми всі покликані допомагати
утримувати їхні видатки на низькому рівні, підвищуючи функціональну здатність своєї
серцево-судинної системи та знижуючи індекс маси тіла. Тож, ми слухняно записуємося в
спортзал чи оздоровчий центр, де, знову в якості покупців послуг, ми інвестуємо свої
гроші в обіцянку довголіття та професійного (не згадуючи вже соціального) успіху.
Тим часом, концепція аматорства зникла майже без сліду. Сьогодні більшість
провідних спортсменів, які здатні виступати на змаганнях національного чи міжнародного
рівня, стають професіоналами за першої можливості, іноді одразу ж по закінченню школи.
Остаточний крок у цій економічній трансформації спорту було зроблено між
Олімпійськими іграми 1984-го в Лос-Анджелесі та іграми 1988 року в Сеулі. Це були
перші Олімпіади, що принесли рівень доходів (переважно з телетрансляцій та реклами),
який перевищив зазнані витрати – примітний поворот, якщо зважати на те, що Олімпіада
1976 в Монреалі принесла місту-господарю фінансові проблеми, наслідки яких
відчуваються й досі.
Слідом за економічним успіхом транслювання Олімпіади кінця 1980-х, постала
практична ідея, згідно з якою розподіл прибутку повинен був включати спортсменів, чиї
види спорту, взяті окремо, не приносили б ніякого доходу. Важко уявити, що десятки тисяч
глядачів платили б за дорогі квитки, щоб побачити, як учасники змагання зі спортивної
ходьби виконують свої чудернацько вихлясті рухи. Але телевізійні глядачі – це зовсім
інший ринок. У контексті ширшої телетрансляції легкоатлетичних змагань, з її
переключеннями між різними дисциплінами (та емоційними вставками коротких життєвих
історій), спортивна ходьба може стати цікавим додатком – і потенційним джерелом
натхнення для сотень тисяч глядачів, котрі дотримуються здорового способу життя.
Телевізійні трансляції, фінансовані рекламною індустрією (яка розглядає кожного з тих
телеглядачів як потенційного покупця), таким чином, налагодили механізм зворотнього
зв'язку між багатьма мільйонами тих, хто займається спортом заради власного здоров'я та
відпочинку, і кількома тисячами тих, хто вершить спорт у змаганнях найвищого рівня.
Можливо, це викличе посмішку, але є підстава думати, що чимало вранішніх бігунів з
надлишковою вагою в Європі чи Північній Америці уявляють свій образ у світлі великих
ефіопських бігунів на довгу дистанцію. І хоча було б невеликим перебільшенням сказати,
що форми життя професійних спортсменів та пересічних покупців спортивних брендів і
послуг збігаються, сьогодні розмежування між ними є, безумовно, набагато менш чітким,
ніж це було століття тому.
Друге перетворення було менш сенсаційним, ніж телетрансляція, але для
формування картини сьогодення та майбутнього спорту його обов'язково потрібно згадати.
Переважно як результат економічних, політичних та культурних змін, що ми називаємо
глобалізацією, у сприйнятті вболівальниками окремих спортсменів та команд (а також
ідентифікації з ними) національна належність, схоже, стає все менш важливою. Часто
кажуть, що такі відомі на весь світ спортсмени як сестри Вільямс, Девід Бекхем, Тайґер
Вудс чи Міхаель Шумахер мають статус зірок глобального масштабу. Але, як наслідок
цього, чи може також бути вірним і те, що національність, як ідентифікатор спортсменів,
нині замінюється брендами, які ці зірки рекламують? Чи глобалізація стала причиною
того, що спортсмени стиха проміняли свій національний капітал на більш індивідуальний і
чисто економічний? У деяких випадках саме це, безперечно, й відбувається. По всьому
світу образ Міхаеля Шумахера набагато тісніше пов'язують з торговою маркою Феррарі,
ніж із його рідною Німеччиною; а сотням тисяч уболівальників Майкла Джордана у всіх
куточках земної кулі, коли вони чують його ім'я, слово «Найк», певно, спаде на думку
швидше, ніж слово «американець».
Звичайно, тривалість та стабільність ділових відносин між «Найк» та Джорданом,
або «Феррарі» та Шумахером й досі залишаються винятками. Набагато типовішою є зірка
футболу, яка, зрештою, так ніколи й не буде асоціюватися з якоюсь єдиною маркою взуття,
бо її рекламні контракти змінюються кожного разу, як вона міняє команду. Але, якщо в
нашому сприйнятті прославлених спортсменів назви торговельних марок коли-небудь таки
замінять національні ідентичності – якщо вболівальники стануть, передусім,
потенційними покупцями кросівок, машин та інших атрибутів статусу спортивної зірки –
щось фундаментальне зрушиться у відношенні вболівальників до їхніх героїв.
Розглядаючи комерціалізацію спорту з іншого боку, мені цікаво, чи може бути коли-
небудь досягнута точка, де спорт вийде за межі (або навіть зруйнує кордони) своєї
традиційної острівності від повсякденного життя спортивних уболівальників. Я маю на
увазі не економічний вплив спорту, але, наприклад, кількість годин на тиждень, яку
юристи, дантисти та інженери в Сполучених Штатах проводять на полі для гольфу чи
тенісному корті, порівняно з тією кількістю годин, що вони вкладають у свою роботу, чи
добровільну громадську діяльність, чи сімейне життя. Я так точно можу собі дорікнути за
весь той час, який провів, дивлячись спортивні події по телевізору чи на стадіоні, не
згадуючи вже про мої щорічні витрати на сезонні квитки. Проте я веду мову не з якоїсь
особливо моральної чи політичної (та навіть меншою мірою критичної чи самокритичної)
точки зору.
Дозвольте мені спробувати виразити те, що я вважаю вартим уваги, в маленькій
алегорії з повсякденного життя. Кілька років тому, під час екскурсії в Кіото, коли я возив
групу з тридцяти студентів відвідати традиційні японські будинки, ми всі дотримувалися
японського звичаю знімати взуття перед входом у приватний чи релігійний простір.
Дивлячись на купу «адідасів», «найків» та «рібуків», я усвідомив, що тільки я єдиний у цій
групі, котра складалася з тридцяти одного американця, не був одягнутий у спортивне
взуття. Цей маленький соціальний феномен видався мені ймовірним індикатором того, що
спорт, під прикриттям культури дозвілля, вислизає із своїх традиційних меж та захоплює
решту нашого життя, нав'язуючи нам ролі не вболівальників, але повсякчасних
спортивних споживачів.
Не за горами, також, й інші інновації. Сьогодні в багатьох видах спорту провідні
спортсмени досягли рівня, близького до фізичної межі можливостей людського тіла
(human performance). Це є особливо очевидним у легкоатлетичних дисциплінах, де
останнім часом не було зареєстровано жодного прориву, що міг би зрівнятися з рекордом
Боба Бімона в стрибках у довжину на Олімпіаді 1968, і де світовий рекорд забігу на 100
метрів, без сумніву, ніколи не опуститься нижче дев'яти секунд. Тією мірою, як
спортсмени досягають меж людських можливостей, стає відчутнішою проблема
медикаментозно (чи навіть генетично) стимулюваного виступу (performance). Можливо,
види спорту, які не виявили жодних безпосередньо мислимих меж людських можливостей,
поки що здатні продовжувати опиратися використанню допінгу. Але, що стосується інших
видів спорту, чи не можливо те, що стимулятори (performance enhancers) стануть всього
лише одним з найменувань у наборі спортивних знарядь, яке вболівальники прийматимуть
за належне, так само, як ми приймаємо ключку для гольфа чи сані у бобслеї? Не так уже й
важко собі уявити, що в не такому вже й далекому прекрасному новому світі майбутнього,
торговельні марки стимуляторів стануть асоціюватися з іменами прославлених
спортсменів, зовсім як це відбувається сьогодні з назвами автовиробників або
представників взуттєвої промисловості. Чи коли-небудь стане реальністю світовий
чемпіонат для індустрії стимуляторів, за аналогією з уже існуючими чемпіонатами для
виробників гоночних автомобілів? Це не поза межами уявного.
Тоді як я опираюся спокусі судити ці питання з моралістичної точки зору,
запитання, яке мені видається найцікавішим по відношенню до майбутнього, є разом з тим
темою, що в наступному розділі підведе нас до дискусії про спортивні причарування. Коли
постійно зростаюча кількість одиночних видів спорту досягне меж можливостей
людського тіла (human performance), хоч де цей обрій знаходився б, чи зможе утримати
наш інтерес як уболівальників естетична привабливість перформансу спортсменів, а не
кількісні рекорди, яких вони більше не здатні будуть побити?
 3

Причарування

Що ж це таке, що причаровує глядачів спортивних подій, окрім перемог, поразок та

побитих рекордів? Що приносить їм насолоду та за що, можливо несвідомо, вони хочуть
триматися, коли не зосереджуються на статистиці? Ці запитання, фокусом яких
виступають предмети естетичного переживання, є одними з вирішальних питань для
книги, котра хоче висловити похвалу спорту, як джерелу радості для тих, хто його
дивиться.
Перш ніж я спробую відповісти, дозвольте мені виокремити деякі ймовірні теми,
які можуть правомірно асоціюватися з глядацьким задоволенням. Заявляючи, що я не
говоритиму про перемоги, програші та іншу статистику, я, на перший погляд, залишаю
відкритою можливість, щоби принаймні арете відігравала роль у продукуванні того, чим
ми насолоджуємося в спорті. Але достоїнства прагнення досконалості не будуть на
передньому плані цього розділу. Так само, я не повернуся до структури та актів
естетичного судження. Адже те, чим ми насолоджуємося в спорті, та те, що я
розглядатиму як предмети цього переживання, належить до ряду явищ, які знаходяться
десь поміж перформансом та актом судження про нього. Це рухи тіла, завжди вже
сформовані очікуваннями, смаками та оцінками, які приносять з собою на гру глядачі.
Унаслідок проміжного статусу цих рухів тіла, при виборі поняття я зупинився на
слові «причарування» (fascination). Воно відсилає нас до очей, які привертає, вірніше,
паралізує привабливість того, що ними сприймається (у нашому випадку спортивний
перформанс). Також це поняття схоплює додатковий вимір, що привноситься глядачем. Усі
різновиди налаштування, що має той чи той глядач, відіграють роль у формуванні різних
причарувань. Якщо досвідчений тренер з гімнастики та глядач-початківець дивляться
вправи на перекладині, то вони обидва можуть насолоджуватися тим, що вони бачать, але
їх причарування не будуть однаковими, просто тому, що їхнє знання та супінь залучення є
надто розбіжними.
Ось, тоді, сім відмінних спортивних причарувань, які я спробую описати і
доповнити сучасними та історичними ілюстраціями: скульптування тіла; грація; знаряддя,
що підвищують потенціал тіла; втілені форми; розігрування як епіфанії; та вчасність. Одне
певне причарування часто стає вирішальним для нашого насолодження певною
спортивною подією. Наприклад, у легкоатлетичних дисциплінах ми над усе захоплюємося
грацією, в той час як для гімнастики головним є втілення набору заданих форм. Однак,
скоріше за все, не існує жодного виду спорту, привабливість якого ми можемо повністю
охопити, асоціюючи його тільки з одним причаруванням. Декілька причарувань можуть
сходитися разом, та зазвичай так і відбувається, коли ми спостерігаємо за змаганнями
якогось одного виду спорту. Біг на довгі дистанції, окрім того, що привертає увагу до
грації учасників змагання, також змушує глядачів гостро усвідомлювати виснаження,
агонію та страждання, яких вони зазнають. Під час бейсбольного матчу ми захоплюємося
виконанням стратегічного розігрування на домашній базі, але при цьому ми також цінуємо
вміння бути вчасним, коли шорт-стоп дотягується до лайн-драйву та, в єдиному русі
продовжуючи поворот, кидає м'яч на першу базу для дабл-плей.
Моя типологія причарувань призначена допомогти нам осягнути ті складні рухи,
якими ми насолождуємося, спостерігаючи за спортивними подіями. Крім цього, вона не
містить ні уніфікуючого принципу, ні матриці значень, ні «граматики», що приписує
способи, в які зазначені причарування можуть бути комбіновані (як того прагнули б
інтелектуали, коли великий Пеле ще правив футбольним світом). Задачею цієї типології не
є, принаймні не в першу чергу, репрезентація – а ще меншою мірою копіювання –
реальностей. Вона покликана встановити різницю між поняттями, щоб ми могли, на більш
складному рівні, з точністю назвати, що саме в спорті нам вбачається прекрасним. І, може,
саме в цьому полягає сутність акту висловлення похвали.

Тіла

Дозвольте тепер вашій уяві перенести вас до оточеного колонами простору

давньогрецького гімнасію, куди громадяни та їхні сини приходили, щоб привести свої тіла
в форму за допомогою вправ, і де оголеність була умовою цих тренувань. Гімнасій, крім
того, надихав також до інтелектуальних розмов, і це, напевно, пояснює, чому Академія
Платона та Лікей Арістотеля виросли по сусідству зі спортивною залою. Але, як ми знаємо
з діалогів Платона, інтелектуальні дискусії ніколи не відбувалися окремо, але велися
одночасно з милуванням прекрасною скульптурою тіл.
Які цілі переслідували ті молоді (і не такі вже й молоді) чоловіки Стародавньої
Греції, котрі проводили стільки часу за скульптуванням своїх тіл, і з якими обмеженнями
вони стикалися по дорозі до досягнення цих цілей? Оскільки подібні питання, схоже, не
дуже й хвилювали давніх греків, давайте спробуємо відповісти на них, звернувшись до
тренажерної зали у спортивному клубі сучасного Лос-Анджелеса. Якщо ми залишимо
осторонь збереження здоров'я та фізичного тонусу, як дві, може статистично переважаючі,
але естетично несуттєві мотивації для членства в цьому клубі, тоді нам на розгляд
залишаються два типи тілесних трансформацій, які відбуваються у спортзалі, – та які,
відповідно, могли відбуватися в стародавньому гімнасії. Ми можемо навіть асоціювати їх з
іменами двох видатних каліфорнійців нашого часу. Одна модальність скульптування тіла
втілена колишнім «містером Всесвіт», зіркою кіно та нинішнім губернатором Каліфорнії,
Арнольдом Шварценеґґером. Принцип, з яким ми асоціюємо Шварценеґґера, полягає в
безмежному нарощуванні кожного м'яза. Бодібілдери, котрі орієнтуються на цей принцип
(в кращому випадку) зрештою стають схожими на анатомічні моделі. Проте найкраща
анатомічна модель – це не обов'язково модель людини з найбільшими м'язами. Це форма, в
якій розвиток кожного окремого мускула не псує, але, швидше, підсилює відчуття
гармонії, яке так важко виразити словами.
Якщо модальність скульптування тіла за Шварценеґґером передбачає поступову
прогресію до ідеалу (ідеалу, що, як не дивно, збігається з формулою Ніцше «стати самим
собою»), то другу модальність скульптування тіла я хочу пов'язати з ім'ям філософа
Джудіт Батлер, професора риторики та порівняльного літературознавства Каліфонійського
університету в Берклі. Батлер присвятила «Тіла, що важать», її найвпливовішу книгу,
питанню трансформації тіла. Вона розмірковує і пише про тілесні трансформації, як про
повільний (і часом болісний) процес, заснований на щоденному перформансі. Те, що вона
також говорить про межі цього процесу, про той факт, що мініатюрна жінка, яка хоче
набути певного типу атлетичного тіла, не завжди досягає своєї мети, спровокувало
жорстку критику з боку колег Батлер по фемінізму, котрі обстоюють ідею про безмежний
гендерний конструктивізм – крім усього іншого, переконання, що тіла можуть
адаптуватися до будь-якої мети трансформації.
Протилежна позиція – що наполягає на неусувних межах – є точкою відліку
новаторської естетичної інтуіції Батлер. Замість того, щоб уявляти мету трансформації
тіла, як таку, що припасовується до вже існуючих форм, згідно з Батлер, скульптування
тіла має потенціал створювати нескінченну кількість нових та прекрасно гібридних форм,
які виносять тіла за межі традиційних чоловічих-жіночих типів. Замість того, щоб
продовжувати уявляти чоловічий тип жіночого тіла, жінка, яка трансформує своє тіло,
займаючись метанням диску чи штовханням ядра, може вдосконалюватися та
насолоджуватися відкриттям нових тілесних форм, що в традиційному розумінні не будуть
ані жіночими, ані чоловічими.
 Але чи мають хоч якесь відношення оголені чоловічі тіла в грецькому гімнасії та
заледве прикриті тіла обох статей у нинішніх тренажерних залах до того типу
задоволення, що передусім нас цікавить – задоволення, одержуване глядачами? Сучасна
тренажерна зала, як і стародавній гімнасіон, відкритий тільки для людей, котрі самі беруть
активну участь в тренуваннях, і яких через це не можна назвати глядачами в найточнішому
значенні цього слова. З іншого боку, давньогрецькі атлети та сучасні бодібілдери
поділяють пристрасть робити свої тіла сяючими, наносячи олії та інші рідини на свою
шкіру, а отже, ця практика підштовхує нас до думки, що бодібілдери сприймають інших
бодібілдерів як потенційних глядачів. Можна сказати, що той, хто відвідує спортивний
клуб для тренування, є водночас і спортсменом, і глядачем.
Таке рефлексійне дублювання є причиною еротично зарядженої атмосфери, яка
завжди панувала у світі скульптування тіла. Воно також пояснює, чому, починаючи з
шостого сторіччя до н. е., гімнасій став одним з тих місць, де грецькі чоловіки з вищіх
класів переживали дві стадії гомосексуальної любові, спочатку як еротично пасивні
підлітки, а пізніше, як еротично активні молоді чоловіки. На чаші початку VI сторіччя до
н. е. змальовано залицяння чотирьох гомосексуальних пар у гімнасії. Всі вони загорнуті в
прозорі тоги; чотири трохи старших та трохи вищих чоловіка обіймають молодших
чоловіків, риси обличчя яких виглядають по підлітковому тендітними, а волосся укладене
у витіюваті зачіски. Руки трьох старших чоловіків наближаються до геніталій юнаків. Як
один з юнаків піднімає очі до коханця, лице якого повертається до нього, ми відчуваємо
сором'язливість, довіру і, можливо, іскру зароджуваної пристрасті на обличчі підлітка. У
правій руці юнак тримає маленьку пляшечку, наповнену олією, що зробить його тіло
сяючим.

Страждання

Ніщо не може бути дальшим від атмосфери давньогрецького гімнасію, ніж

сучасний боксерський ринг. Якщо під покровом сором'язливості, остороги і первинної
стриманості гімнасій збуджував та задовольняв еротичні бажання, то канати, що оточують
боксерський ринг, обмежують та ледве удержують пристрасті одверто нищівного
характеру. Разючі наслідки неприборканого насильства для атлетів і глядачів є другим
причаруванням, яке я хочу дослідити. Починаючи принаймні з XVIII сторіччя, бокс завжди
приваблював культурних та заможних, але при цьому немає глядачів, які дістали б гіршу
репутацію, ніж відвідувачі боксерських поєдинків. Однак домисел, на якому заснована ця
сумнівна репутація, є настільки поверховим, що може претендувати на наївність. Усупереч
переконанням їхніх огудників, уболівальники боксу не ідентифікують себе беззастережно
з проявом фізичного насилля в лиці сильнішого боксера, коли той гамселить свого
опонента до втрати свідомості. Що такий спорт, як бокс, інсценує в рингу, так це,
звичайно, з певними обмеженнями, конфронтацію бійців з можливою смертю. Як і
римські гладіатори, боксери виграють захоплення та любов натовпу, тільки якщо вони
пережили драматичну ситуацію, в якій сміливо постали перед лицем особистого фізичного
знищення.
Жодна інша кар'єра в історії боксу не ілюструє це причарування наочніше, ніж
життя Джека Демпсі, одного з найвидатніших чемпіонів у важкій вазі. Як сам Демпсі
написав у передмові до біографії, опублікованій 1929 року, незадовго після того, як
спортсмен залишив боксерський ринг, він «може, й не був найкращім важковаговиком усіх
часів», але він панував у своєму виді спорту на початку 1920-х – золотої доби сучасного
боксу. Головною його перевагою була не техніка або елегантність (якими він володів
достатньою мірою), Демпсі персоніфікував грубу фізичну енергію та силу волі. Він
народився у 1895 році, і був дев'ятою дитиною в родині мормонів з Манасси, маленької
вугільнодобувної общини штату Колорадо. На шляху до титулу чемпіона світу Демпсі
отримав прізвисько Манасський Мордоворот, в якому поєдналися його соціальне
походження та спортивний стиль. У 1920-х та 1930-х він зібрав не один «сенсаційний»
натовп, нараховувавший понад сотню тисяч глядачів, та був зіркою першого боксерського
матчу, прибуток від вхідної плати якого перевищив один мільйон долларів. Але, хоча він
успішно приваблював натовпи глядачів, протягом довгого часу Демпсі не був популярним
чемпіоном-важковаговиком. Його статус можна порівняти зі статусом молодого Майка
Тайсона: багато людей хотіли бачити, як він б'ється, але лише одиниці хотіли бачити, як
він перемагає.
Після тривалої перерви, дозволивши Демпсі відпочити від рингу, його промоутери
організували поєдинок за титул з молодим та багатообіцяючим відставним солдатом
морської піхоти, Джином Танні. Бій відбувся 23 вересня 1926 року у Філадельфії на
відкритому стадіоні під проливним дощем. Нарахувавши 144,468 глядачів, цей матч зібрав
безперечно найбільший натовп за всю історію боксу, і один із самих великих натовпів за
всю історію спорту. Відпочатку, від першого з десяти виснажливих раундів, Демпсі не мав
жодного шансу виграти бій, і, схоже, натовпу це було до вподоби. Ось як описували
перший раунд в «Нью-Йорк Таймс:

Танні виконує ковзний удар правою по підборіддю Джека, але Джека це

аж ніяк не бентежить. Вони в центрі рингу. Джек відступає під напором Танні та
пропускає легкий правий в обличчя. Він відступає до канатів. Джек не показує
своєї звичної швидкості. Це зовсім не той Джек, до якого ми звикли... Всі
волають: «Демпсі – грогі!», але мені так не здається. Це просто не той Джек
Демпсі, якого ми звикли бачити... Танні влучив у обличчя принаймні шість разів
лівою і правою, та Джек отримує ще один в око із дзвоником гонга. Перший
раунд – без сумніву, за Танні.

Після дев'яти раундів, коли Танні, загорнутий у білі рушники, був проголошений
беззаперечним переможцем по очках, глядачі аплодували новому чемпіону, але не більше.
За контрастом, Демпсі був «сумним, жалюгідним видовищем. З його носа та рота
струменіла кров, його ліве око, розбите та синякове, геть закрилося і кровоточило. А під
оком виднівся поріз десь три сантиметри довжиною». Але коли він залишав ринг, сталося
щось неймовірне. «На диво притишклий та позбавлений ентузіазму натовп» раптом почав
вигукувати та скандувати ім'я Демпсі. В ході своєї загрожуючої життю поразки Джек
Демпсі був преображений в героя.
Багато років пізніше, у ще одній біографії Джек Демпсі зробив правильний
висновок про цю зміну настрою серед глядачів бою 1926 року: «На мій подив, коли я
крокував з рингу, мене голосно вітали – з більшим ентузіазмом, ніж коли-небудь за всю
мою кар'єру. Люди кричали, „Чемпіон, Чемпіон!“ Чи може бути так, що програш насправді
був перемогою?» Джин Танні пішов зі спорту кількома роками пізніше, залишаючись
непереможеним чемпіоном світу у важкій вазі, але за всю свою бездоганну кар'єру він так
ніколи і не став популярним. За контрастом, Джо Луїс, котрий на початку своєї кар'єри
програв бій нокаутом старіючому німецькому чемпіону Максу Шмелінґу, розпочав друге
сходження в кінці 1930-х, і на шляху до вершини здобув любов уболівальників. Схоже, що
для багатьох боксерів вистраждана драматична поразка стала необхідною умовою для
входження до пантеону їхнього виду спорту.
Але хоча головна привабливість боксу в тому, щоби поставити бійця в ситуацію
безпосередньої близькості до смерті, це не означає, що стратегічний інтелект, досконала
техніка і, особливо, грація рухів виключаються з переліку характеристик, які в сприйнятті
вболівальників примушують тіла боксерів сяяти. Природний спортивний талант разом з
іще унікальнішим хистом знаходити вірні слова для популяризації своїх досягнень,
здобули Кассіусові Клею, молодому золотому медалісту римської Олімпіади 1960 року,
ауру ексцентричного чемпіона. Але боями, за які будуть завжди пам'ятати
«Найвеличнішого на всі часи», боями, що створили незрівнянний статус Мухаммеда Алі в
історії боксу, стали бої, що він вистраждав, знаходячися на межі фізичного знищення.
Я маю на увазі три матчі з Джо Фрейзером та, насамперед, епічний бій старіючого
Алі проти молодого та фізично сильнішого світового чемпіона Джорджа Формана, що
відбувся у столиці Заїру* [* Республіка Заїр є історичною (1971 – 1997 рр.) назвою
сучасної Демократичної Республіки Конґо. – Прим. перекл.] Кіншасі 30 жовтня 1974 року
(цей бій став центральним епізодом кінофільму «Алі»). Добровільно притуляючись до
канатів, вислизаючи та відступаючи з усіх сил (Алі пізніше назвав цю стратегію «канатним
допінгом»), та одержуючи жорсткі удари, здебільшого в грудну клітку, протягом сіми
раундів, Мухаммед Алі повністю перевернув димаміку бою у восьмому раунді, коли, як
грім серед ясного неба, він рішуче вдарив Формана лівим хуком, правим в щелепу та знову
лівим хуком. У цьому матчі та в його наступному поєдинку – заледве здобутій перемозі
над Джо Фрейзером, котру Алі описав як таку, що була «найближче до смерті з усього, що
я знаю» – стало зрозуміло раз і назавжди, в чому полягає причарування боксу. Його зміст –
в стражданні, доведеному до стану близького до смерті, а потім, якщо можливо,
повернення від цього колосмертного досвіду до рішучого фізичного панування.
На відміну від бою биків, що так само, як і бокс, інсценує та звеличує зіткнення зі
смертю, бокс не пропонує можливість славної смерті в самих межах рингу, на очах у
вболівальників. Смерть боксера – це завжди випадковість, і не є частиною матчу. Але в тих
рідкісних випадках, коли вона трапляється, симпатія зазвичай лине до жертви. Коли в 564
році до н. е. Арахіон з Фігалії змагався за свою третю маловірогідну перемогу в
безжалісному Олімпійському панкратіоні, його набагато молодший суперник удушив
атлета під час бою. Шанований в момент своєї загибелі більше, ніж коли-небудь за життя,
Арахіон був проголошений переможцем посмертно, не зважаючи на те, що матч він не
виграв.
У якості об'єкта глядацького причарування стражданням, бокс не є ні винятковим,
ні унікальним, хоча в інших видах спорту страждання можуть бути такою ж мірою
психологічними, як і фізичними. Всі види спорту, в яких головне місце посідає
безпосередня конфронтація між двома опонентами – дуель у найбуквальнішому розумінні
цього слова – інсценують сюжет, де витриманість перед лицем знищення є найважливішим
моментом постановки. Це безперечно справджується по відношенню до боротьби, в якій
уникнення захвату ледь не дорівнює грі внічию. Це є справедливим і по відношенню до
фехтування, хоч наскільки меншою була би допустима сфера проявів фізичного насилля. З
меншою очевидністю, той самий базовий сценарій породжує напружене збудження під час
великих шахових матчів, і слугує поясненням, чому чемпіони з шахів потребують
вражаючого рівня фізичної загартованості. Як пояснив одного разу Гаррі Каспаров,
колишній чемпіон світу з шахів і один з найвидатніших шахістів усіх часів, без такої
витривалості сучасні шахісти не змогли би залишатися психологічно сфокусованими
протягом їхніх виснажливих змагань. Чи може так бути, що стрес від цих протистоянь
один на один, якимось чином відповідальний за психічні хвороби, які вражають багато
великих чемпіонів з шахів, таких, наприклад, як невловимий американський геній Боббі
Фішер?
Витриманість, спокій та стійкість під час поєдинку один на один також входить до
списку вимог до тенісистів, які змагаються в одиночному розряді. Мета кожної подачі,
кожного гейма, сета, чи матчпойнта – зруйнувати концентрацію опонента. Як і боксери,
найкращі тенісисти мають бойовий вираз обличчя, що примушує хвилюватись їхніх
противників. Подумайте про лице Мартіни Навратілової та Джона Макінроя, коли вони під
час подачі підкидають м'яч у повітря і пронизливо дивиляться на своїх суперників. І
згадайте, яким холодним може бути ритуал рукостискання через сітку в кінці великого
тенісного матчу, особливо, якщо переможцем знову стає Вінус чи Серена Вільямс. Усі
тенісисти переживають поразки разом із перемогами, але ті, хто піддається психологічним
стражданням, не досягають вершини свого виду спорту. Трикратний Вімблдонський
чемпіон Борис Беккер по закінченню своїх безстрашних юнацьких років набув звичку
проголошувати самокритичні монологи перед вирішальними моментами поєдинку. Перед
лицем потенційного знищення він просто «розклеювався».
У деяких видах спорту близкість до смерті є швидше наслідком надзвичайного
фізичного виснаження, а не фізичної чи психологічної атаки опонента. Саме це можна
спостерігати у випадку з бігом на довгі дистанції та альпінізмом. Такі велогонки, як
«Джиро д'Італія» чи «Тур де Франс» також причаровують глядачів саме цим. Ян Ульріх
був другим найсильнішим велогонщиком ери Ленса Армстронґа і, можливо,
найрізнобічнішим спортсменом свого виду спорту. Однак, за межами Німеччини Ульріх не
міг привернути захоплення вболівальників до тих пір, поки його тяжкі поразки на гірських
етапах «Тур де Франс» не почали висікати незгладні сліди на його тілі. Медичні
дослідження довели, що велогонки спричиняють вищий рівень фізичного виснаження, ніж
будь-який інший вид спорту. Але більшу частину часу супротивник, загроза наближення
якого мотивує це самонищівне зусилля, знаходиться поза полем зору.

Грація

Якби слово «грація» мало тільки поверхове значення, яке спадає на думку в
посякденному вжитку (а сьогодні воно й так нечасто трапляється), то я, скоріше за все, не
обрав би його для опису боксерського стилю Мухаммеда Алі. Але грація чи граціозний
можуть бути більше ніж просто декоративними словами, які використовують для того, щоб
зауважити чарівність підлітка чи рухи балерини. Грація належить до тих понять, котрі,
якщо дослідити ретельніше та додумати до кінця, виявляють дивовижний глибинний зміст
і неочікувану складність. У своєму есе «Ueber das Marionetten theater» («Про театр
маріонеток»), написаному в 1810 році, Генріх фон Клейст, один з найвидатніших авторів
німецької літературної традиції, розробляє розуміння грації (він використовує німецьке
слово Anmut), яке допоможе нам гідно оцінити те причарування, що має ця якість для
кожного справжнього спортивного вболівальника.
Вимишлений діалог Клейста розпочинається тим, що відомий танцівник балету
зізнається в тому, що завжди з великою насолодою спостерігає за маріонетками та бачить у
їхніх рухах модель для свого власного виступу (performance). Ця заява, з її невисловленим
захопленням простонародною формою розваги, напевно була набагато провокаційнішою у
світі Клейста, ніж вона є сьогодні. Але за часів, коли найвищою метою літератури та
мистецтва було вираження найінтимніших помислів людської душі, вістря провокації
Клейста полягає в тих парадоксальних причинах, котрі наводить танцівник,
обґрунтовуючи своє причарування ляльками. Замість робити наголос на формі та рухах,
що їх маріонетки поділяють з людським тілом, танцівник висловлює їм похвалу за
приналежність до «царини механічних мистецтв». Клейст дає нам зрозуміти, що грація –
це функція, яка описує те, наскільки віддаленими тіло та його рухи, схоже, є від
свідомості, суб'єктивності та їхніх виражень. Граціозність ляльок полягає в їхній
неспроможності бути саморефлексійними, а отже, соромитися себе, або бути
самовдоволеними. Грація перевертає з ніг на голову все загальноприйняте знання про
відношення між людським тілом та людським умом. Це дозволяє маріонеткам, як з
ентузіазмом оповідає танцівник Клейста, мати їхню «душу в ліктеві» та торкатися землі з
легкістю, що долає закони тяжіння. Грація, в якості предмета естетичного переживання,
нагадує нам про те, як ми часом нездатні – на щастя, нездатні, я мушу зауважити, –
асоціювати тілесні рухи, що ми бачимо, з намірами та думками тих, хто їх здійснює.
Саме це складне, дегуманізуюче враження і є тим, що зробило виступи
(performances) Джессі Оуенса та Вільми Рудольф, двох найвеличніших бігунів XX
сторіччя на короткі дистанції, такими незрівняно прекрасними. Їхні тіла та ноги, замість
того, щоб слідувати інструкціям мозку, здавалось, були наче під контролем якоїсь вищої
сили, чи, може, якоїсь математичної формули. Адже, хоча ноги Рудольф були неймовірно
довгими, ніколи не траплялось такого моменту, коли її рухи видавалися б гротескними або
неприродними. На відміну від її суперників по Олімпіаді 1960, котрі були зосереджені на
фінішній лінії 100-, 200- та 400-метрової естафет, Рудольф виглядала здивованою кожного
разу, коли наближалась до фінішу, неначе їй було складно, ледь не прикро, уповільнювати
ритм своїх кроків. А під час Олімпіади 1936-го Оуенс, попри свою чарівну посмішку,
видається ледь не перепрошуючим за подолання світового рекорду в стрибках у довжину,
не маючи при цьому відповідної технічної майстерності – здавалося, він ніяковіє через те,
що просто кращий за своїх суперників.
Унаслідок своєї структури та правил більшість дисциплін легкої атлетики
призначені створювати й винагороджувати грацію як на тренуваннях, так і, більшою
мірою, в моменти змагань. Подумайте про метання диска, списа, молота, чи ядра – або ж
усі різновиди бігу та ходьби, від стометрівки до марафону. Серед зимових видів спорту
зважте швидкість ритмічного плину ковзанярів по льоду, наче в уповільненому режимі
відтворення (настільки вишукане видовище, що я сподіваюся коли-небудь, хоча б один раз,
подивитись на власні очі все змагання, від початку до кінця), або уявіть собі стрімку
м'якість рухів лижників, коли вони здійснюють свої карколомні швидкісні спуски. Задача в
кожному з випадків полягає в тому, щоб штовхати далі, швидше, вище у специфічній
послідовності рухів тіла (біг, стрибки, метання), що виконуються та формуються в рамках
деталізованих обмежень. Виконуючи ці рухи безліч разів, спортсмени програмують свої
тіла так, що знання рухається з їхнього мозку до нервів та м'язів рук і ніг («душа в
ліктеві») – та, завдяки нещодавнним дослідженням когнітивної науки, це скоріше стає
емпіричним описом, аніж просто метафорою. Виступ (performance) спортсмена може
справді покращуватися пропорційно тій відстані, що він досягає від свідомості та царини
намірів.
Ймовірно, відсутність у багатьох легкоатлетичних дисциплінах прямої, лице в лице,
конфронтації пояснює, чому, за незначними винятками, подібні змагання ніколи не
збирають великого натовпу, та чому ті глядачі, котрі все-таки спостерігають з пристрастю,
в переважній своїй більшості самі виявляються практикуючими спортсменами. Можливо,
для цієї обраної групи вболівальників грація, що демонструється їхніми героями,
символізує повернення людських тіл до природного стану, визволеного із залежності від
ума та мозку для виживання. Може, плавці йдуть ще далі, втілюючи фантазію повного
занурення в природну стихію. І, попри все вишукане спорядження необхідне для гри в
гольф, прекрасний змах ключкою причащається до грації, і це, більше за будь-що інше,
може пояснити причарування, яке викликає звикання до цього спорту. Як показала кар'єра
незрівняного Тайґера Вудса, знайти чи загубити свій ідеальний удар може кожен гольфіст,
він не здатен цього повністю контролювати. Навіть поступ веслового човна, або величний
плин вітрильника можуть демонструвати грацію в цьому елементарному сенсі – що тільки
підтверджує те, що грація меншою мірою зв'язана з якоюсь окремою спортивною
дисципліною, на відміну від більшості інших спортивних причарувань.
Грація та насильство часто йдуть пліч-о-пліч. Рухи Мухаммеда Алі не втратили б
своєї грації, навіть якби його боксерський стиль був жорсткішим. Єдиним боксером,
котрий міг би зрівнятися з Алі елегантністю та, мабуть, перевершував його за силою свого
удару, був Теофіло Стівенсон, трикратний золотий медаліст у важкій вазі з Куби,
переможець Олімпіад 1927, 1976 та 1980 років, однак з очевидних політичних причин
вони ніколи не протистояли один одному в рингу. Незважаючи на те, що тіла знаменитих
важкоатлетів так схожі на обриси сумоїстів (принаймні у вищих вагових категоріях), я
можу знайти грацію і у вирішальних моментах цих поєдинків, коли концентрація,
приголомшуюча м'язова сила та майже рівноцінно приголомшуючі, наче викувані з заліза,
кілограми наростають у момент істини – зроби або помри. Здатність складати ці елементи
в швидкоплинну гармонію і є тим, що робить спортсмена справжнім чемпіоном з важкої
атлетики.
 Особливо прекрасним видом спорту, що сплавляє грацію з насильством, є японське
бойове мистецтво кендо. Спортсмени, котрі займаються кендо, носять вбрання (я нізащо
не наважився б назвати його формою), яке для західної людини виглядає архаїчно, а також
використовують дворучний дерев'яний меч. Строго кажучи, кендо є ненасильницьким
видом спорту, адже зброя фехтувальника не повинна торкатися зброї його опонента, а тим
більше тіла, окрім як у чітко прописаних винятках. Напевно, саме це правило (правило, що
допускає безкінечні інтерпретації, засновані на дзен-буддистському уявленні про просвіти
між речами, крізь які може виходити енергія) наділяє хльосткі рухи атак кендо – раптові
наступи та відходи спортсменів – по-справжньому захоплюючою швидкістю, легкою та
енергійною, як пружина. Генріх фон Клейст, якби він знав про кендо, скоріше за все,
схвалив би.

Знаряддя

З часів грецької і римської античності змагання за участю коней привертали увагу

велелюдних натовпів. Хоча немає генеалогічної лінії, що вела б од колісничних перегонів у
Олімпії та у Великому цирку до сьогоднішніх NASCAR* [* Національна асоціація
перегонів серійних автомобілів. – Прим. перекл.] та «Формули-1», можна з великою
вірогідністю припустити, що в межах своїх історичних контекстів ці спортивні події були
функціонально рівноцінними – ймовірний виклик нашій концепції розривів в історії
спорту. Кінні змагання ставлять під питання й інше припущення, зроблене нами стосовно
спорту: що спорт народжується тільки зі специфічних рухів людського тіла. Автомобільні
гонки, які сьогодні є одним з найпопулярніших та фінансово найуспішніших видовищних
видів спорту, представляють ту саму проблему визначення. На відміну від симуляторів у
комп'ютерних іграх, ці дисципліни вимагають чітко вираженого зв'язку людського тіла з
допоміжним устаткуванням чи знаряддям, однак відношення тіла до автомобіля чи коня
відрізняється від його відношення до диска, бейсбольної рукавички, чи пари лиж. Адже
тварини та машини – це не лише об'єкти, керування якими демонструє силу та вміння тіла,
що ними керує. * [* Тут в оригіналі слова «керування» та «керує» є формами англ. дієслова
«handle», що походить від іменника «hand» – рука, і також вживається в значенні
маніпулювати. – Прим. перекл.] Спортивне причарування, яке має стосунок до тварин і
машин, засноване на відчутті, що ці нелюдські елементи якимось чином спаровані з
людським тілом. Симбіотичні відносини між людиною та знаряддям є четвертим
спортивним причаруванням, яке я хочу дослідити.
Ми можемо розглядати такі «знаряддя», як кінь та автомобіль, в якості
продовження, чи то ускладнення, людського тіла в подвійному сенсі. По-перше, вони
роблять можливим подолання меж суто людського виконання (human performance),
наприклад, помножуючи максимальну швидкість, з якою тіло може рухатися крізь простір.
Другий аспект описати важче, але він вказує на специфічну проблему, перед якою подібні
парування ставлять спортсменів, та допомагає пояснити, чому деякі виступи
(performances) перевершують інші. Ніж наголошувати на здатності знарядь посилювати
людські можливості, цей другий аспект скоріше підкреслює здатність людини адаптувати
своє тіло до форми, рухів чи функції знаряддя. Мова йде про механізм взаємодії, за
допомогою якого з'єднуються тіла та їхні знаряддя. Його успішність обумовлена
внутрішнім парадоксом: чим повніше спортсмен зуміє адаптувати своє тіло до форми та
рухів коня чи автомобіля, тим краще він буде контролювати їх і тим більше зможе
максимізувати ефективність свого власного тіла.
Не потрібно бути наїзником для того, щоб знати, що жокей, котрий постійно
використовує хлист, зрештою здобуде менше перемог, ніж жокей, котрий дозволяє кроку
коня направляти та формувати рухи його тіла. На останніх хвилинах заїзду, коли коні
йдуть «голова в голову», тіло жокея, схилене паралельно шиї коня, здається, стає все
довшим і довшим, адаптуючись до ритму скакуна. Саме за цим динамічним образом
пам'ятають уболівальники видатних коней та їхніх наїзників: Едді Аркаро та Цитату,
наприклад, або Реда Полларда та Сухаря (на диво прозаїчні імена багатьох знаменитих
скакових коней видаються поетичним феноменом, який було би цікаво проаналізувати). В
змаганнях з виїздки єднання коня та наїзника і гармонія, якої вони спільно досягають, стає
осердям виступу (performance) – саме від нього залежить присудження перемоги або
поразки. З шістьма золотими та двома бронзовими олімпійськими медалями, а також
численними світовими першостями в 1970-х та 1980-х роках, доктор Рейнер Клімке та
його кінь Алеріх були не тільки одними з найкращих представників свого виду спорту, а й
заробили особливу пошану за їхнє бездоганне взаємне розуміння (розуміння тут виступає
метафорою гармонії, яку неможливо побудувати за допомогою понять).
«Налаштування» (set-up) є еквівалентним терміном для тих видів спорту, де
людське тіло спарене з двигуном. У залежності від типу траси, суперників по змаганню,
погодних умов і команди механіків, водії витрачають декілька днів на скрупульозне
налаштування своїх автомобілей, щоб максимізувати присущі їм сильні сторони, та
нейтралізувати вразливі місця відповідно до заданих обставин. Траса, на якій багато
поворотів вимагає іншого налаштування, ніж траса з довгими прямими проміжками шляху.
Такі по-справжньому блискучі гонщики як Таціо Нуволарі та Хуан Мануель Фанхіо, Нікі
Лауда та Йохен Ріндт, Айртон Сенна та Міхаель Шумахер є вирішальним компонентом
налаштування, завдяки поєднанню в них технічного ноу-хау та інтуїції тіла. Провідні
гонщики повинні також переважати за низкою наступних критеріїв перформансу, що їх
автоперегони поділяють з іншими видами спорту. Вони повинні мати здатність годинами
бути загубленими в зосередженій інтенсивності. Вони мають бути витриманими всупереч
постійній загрози смерті – напруження, що спадає тільки, коли вони перетинають фінішну
лінію. Та, нарешті, вони повинні мати феноменальну фізичну витривалість. Перелічені
численні задачі напевно можуть слугувати поясненням, чому такі події як «Формула-1» та
NASCAR приваблюють величезну кількість людей – однак те, що пропонують кожному
індивідуальному глядачеві в якості трансляції спортивної події в прямому ефірі, є тільки
фрагментом триваючого змагання. Бути в присутності величі, для глядачів на
автоперегонах, – значить на пару коротких секунд упіймати кентавроподібний силует
водія, коли той кілька разів за вечір проминає повз на повній швидкості. Цей силует
втрачає своє причарування, як тільки він уповільнюється.
Цікавим запитанням буде: чи широке розмаїття змагань зі стрільби належить до цієї
категорії «знарядь». Чи відрізняється вогнепальна зброя від метального списа або диска? Я
думаю, що так. Адже замість того, щоб робити очевидною силу всього тіла, вогнепальна
зброя дозволяє цьому тілу покращити одну певну функцію – функцію влучати в ціль. Але
чи можемо ми при цьому казати, що вогнепальна зброя спарована з людським тілом так
само, як коні та гоночні автомобілі? Чи не є вона просто інструментом? Ті, хто займаються
стрільбою, беззаперечно мають майже особисті відносини зі своєю зброєю. Вони можуть
розповісти нам довгі історії про те, як їхні тіла призвичаїлися до форми тої чи тої
вогнепальної зброї. Найбільш переконливим доказом на підтримку подібних історій,
скоріше за все, стануть спортсмени-біатлоністи, які, після довгих кілометрів напруженого
кросу на лижах, повинні відновити спокійний ритм дихання перед тим, як розпочинати
свої вправи зі стрільби.
На відміну від більшості інших видів спорту, ці гібридні перформанси людей та
тварин або машин можна з певнішою очевидністю прослідкувати до їхніх джерел у
повсякденному житті. І хоча це дозволяє деяким власникам автомобілей почувати себе
колегами Міхаеля Шумахера, відстань між повсякденним водінням та автомобільними
перегонами потрібна не тільки з практичних причин (іноземці часто скаржаться, що стиль
водіння на німецьких автострадах нагадує перегони «Формули-1»), а й з естетичних.
Німецьке прислів'я «все земне щастя лежить на спині коней», може, й не відображає
якийсь реальний досвід; але воно навіює фантазію, в якій ти є ідеальним наїзником,
першим і єдиним наїзником ідеального коня, в плавній синхронії з ритмами природи.
Причарування скакової доріжки і траси полягає в цьому злитті екстраординарного
людського тіла з найкращою тваринною або механічною силами.

Форми

У таких видах спорту, як фігурне катання, стрибки на лижах з трампліна,

гімнастика і стрибки у воду, поведінка суддів стає всіма ненависною побічною виставою.
Замість поваги глядачів та спортсменів, суддей на цих спортивних подіях заледве
терплять, приймаючи їх за необхідне зло. Однією з практичних підстав для цього
негативного ставлення є відсутність об'єктивних критеріїв для визначення переможця, та,
відповідно, сприятливий ґрунт для вторгнення упереджень. Шанувальники гімнастики чи
фігурного катання доволі часто переконані, що судді є ганебно націоналістичними, чи,
принаймні, упередженими – ба, ймовірно, навіть підкупленими, – коли ті виставляють
низькі оцінки улюбленим уболівальниками учасникам змагання. Ця загроза упередженості
властива тій ролі, що її відіграє суддя, а отже, важко собі уявити, як саме у даній системі
можуть бути зроблені слушні вдосконалення.
Більш цікавою підставою незадоволення суддями є те, що вони перешкоджають
здатності великих спортсменів дозволяти відбуватися новим і цікавим речам в їхньому
виді спорту. Досягати неможливого, «відриватися», бути в зоні* [* Зона (англ. zone) –
психічний стан, що характеризується повним зануренням людини в інтенсивну
зосередженість на теперішньому моменті, на виконанні поставленої задачі, в психології
також відомий завдяки концепції «потоку» (flow), запропонованої Міхаєм Чиксентміхайї
(Mihaly Csikszentmihalyi). – Прим. перекл.] – ці фрази схоплюють наше бажання дивитися
спортивні виступи (athletic performances), не обтяжені обмеженнями та контролем. Щось
відбувається з тілами у визначні моменти спортивної події, щось, до чого тіла не були
призначені. Дозвіл цьому відбуватися несумісний з актом суддівства, що має своєю метою
оцінити здатність спортсмена (чи її брак) бездоганно виповнити передбачену форму. Чи
існує вихід з цієї дилеми? Доки змагання та перемоги будуть частиною цих видів спорту, я
думаю, – навряд чи. А без цих компонентів, такі дисципліни перестали би бути спортом.
Можна, звичайно, сподіватися, що судді доростуть до усвідомлення тієї ролі, яку
відіграє смак (на противагу сталим, вимірюваним критеріям) в історії спорту, та стануть
гнучкішими в своїй суддівській практиці. Це вже відбулося у випадку зі стрибками на
лижах з трампліна, де на зміну старому прийшов новий та більш динамічний стиль.
Ідеальна форма, якої спортсмен має набути, коли виконує свій стрибок, стала набагато
плавнішою. За контрастом, фігурне катання і, принаймні, деякі комплекси вправ у
гімнастиці, схоже, постраждали від прагнення суддів дотримуватися застарілого стандарту
краси, запозиченого з класичного балету. Незважаючи на старомодні смаки, щонайменше,
декого з суддів, готовність по-справжньому виняткових спортсменів відкинути ці одверто
естетичні критерії свого виду спорту та ризикнути заради досягнення чогось, що не було
визначено наперед жодною нормою, є тим, що продовжує утримувати гострий інтерес
глядачів до фігурного катання, стрибків на лижах, стрибків у воду та гімнастики. Але
перед тим, як ми зможемо сказати, яким чином ці вийняткові спортсмени вирішують
проблеми із суддями, ми маємо пояснити чіткіше, в чому полягає причарування їхніх видів
спорту.
Причарування фігурного катання можна описати як задачу пристосувати певне тіло,
в конкретний момент та в межах заданого часового ліміту, до послідовності наперед
визначених складних форм. Щоб вразити суддів, потрібно, передусім, виправдати їхні
сподівання на те, що ці форми будуть виконані з точністю. За контрастом, для того, щоб
розширити межі спорту, потрібно вибирати все вищі рівні складності виконуваних форм.
Саме це роблять кращі серед кращіх гімнастів, стрибунів у воду, стрибунів на лижах з
трампліна та ковзанярів, замість просто адаптувати свої тіла, з нескінченим
удосконаленням, до застояних критеріїв суддівського смаку.
Японські гімнасти, серед них і незабутній Такасі Оно, протягом 1950-х та 1960-х
років революціонізували свій вид спорту за допомогою вправ, форми яких були такою ж
мірою несподіваними та прекрасними, як і зухвалими. Таким чином, ці гімнасти
встановили шанобливу відстань між собою та доволі деспотичною німецькою традицією
«Турнен», що робила наголос на більш мілітаристських цінностях тілесної симетрії та
контролю в межах переважно незмінного канону форм. Але найгострішою зміною в історії
гімнастики стала поява на монреальській Олімпіаді 1976 чотирнадцятирічної Наді
Команечі з Румунії. В час, коли стиль, розроблений радянською командою під впливом
класичного російського балету, здавалося, став беззаперечною міжнародною нормою, вона
змінила жіночу гімнастику назавжди. Команечі не тільки зачарувала суддів та глядачів
грацією, яку, напевно, можуть утілювати тільки юні дівчата, але її комплекси вправ були
об'єктивно складнішими, крім того, виконувала вона їх на більшій швидкості та з більшим
атлетизмом, ніж будь-яка гімнастка, котра колись виступала до неї. Повернувши свій вид
спорту до цінності агону (хоча, скоріш за все, не дуже й роздумуючи про естетичну теорію
чи грецькі прецеденти), Надя Команечі винайшла і втілила новий, засліплююче складний,
ідеал гімнастичної краси, що полонив глядачів по всьому світу.
Протягом наступного десятиріччя американець Ґреґ Луґаніс став діючою силою
подібного перевороту в змаганнях зі стрибків у воду. На перший погляд, здавалося, що
Луґаніс був у невигідному становищі: його тіло було більш м'язистим і, безперечно,
важчим за тіла його китайських суперників, і через це йому було складніше адаптуватися
до затверджених форм найбільш вимогливих стрибків. Але у вирішальні моменти своєї
кар'єри Луґаніс наважувався на більший ризик щодо складності, інноваційності та
зухвалості, ніж інші стрибуни у воду (за що він часом платив поразками та травмами, одна
з яких стала відомою, бо призвела до публічного оголошення ним про те, що він хворий на
ВІЛ). Іноді, завдяки цим амбіційним ризикованим рішенням, Луганіс був здатний виконати
перехоплюючі подих стрибки, що спонукали глядачів проголошувати його переможцем ще
до того, як судді повідомляли свої оцінки. Під час Олімпіади 1988-го – де, змагаючись
проти спортсменів уполовину його молодше, він став першим стрибуном у воду, який
поспіль виграв золоті медалі на двох Олімпіадах – виступ (performance) Луґаніса став
моментом піднесення. Подібно до дуже небагатьох інших спортсменів в історії сучасного
спорту, він подарував своїм уболівальникам упевненість, що вони були в присутності
величі.

Розігрування

Ось уже майже століття по всьому світу ігри з м'ячем причаровують велелюдніші
натовпи, ніж будь-який інший вид спорту. Їхня популярність стала по-справжньому
глобальним явищем. Звичайно, регіональні вподобання відрізняються – у південній півкулі
регбі змагається з футболом; Сполучені Штати, Кариби, Японія та Корея є землями
обітованими бейсболу; а за крикетом з пристрастю слідкують в усіх країнах, що раніше
належали до Британської імперії, – але, наскільки я знаю, нині не залишилося жодної
країни, в якій хоч якийсь варіант гри з м'ячем не був би широко розповсюдженим
популярним серед глядачів видом спорту. Історики пропонують правдоподібні пояснення
більшості регіональних уподобань, але деякі різновиди так і залишаються загадкою, а
отже, ще цікавішими. Одне з моїх улюблених відкритих питань про спорт – чому регбі,
сфера домінування команд Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії, так міцно
вкорінилося у Східній півкулі.
З іншого боку, як про це свідчить наш короткий огляд історії спорту, в причаруванні
іграми з м'ячем прослідковується не тільки георграфічна, а й історична специфіка. У перші
десятиріччя XX сторіччя, вперше, спостереження за іграми з м'ячем досягло гребеня
припливної хвилі популярності. Можливо, саме ці десятиріччя приховують відповідь на
питання, чому за останні 120 років спорт у цілому став настільки важливим – і, можливо,
допоможуть нам зрозуміти, які вищі сили скеровують людські почуття в бік спортивного
виступу (athletic performance) сьогодні. Хоч якими спокусливими були б ці великі питання,
я вважаю за краще повернути свою увагу до досвіду та упереджень мого власного
післявоєнного покоління.
Подібно до багатьох інших людей мого віку, я відчуваю майже непереборний потяг
канонізувати середину двадцятого сторіччя, як найблискучіші роки в історії ігор з м'ячем.
Або, висловлюючись обачніше, хоча я не сумніваюся, що найсильніші команди сьогодення
перевершили би найкращі команди того великого минулого, хоч в якому уявному змаганні,
мабуть, мало хто із сьогоднішніх уболівальників скаже, що їхній найулюбленіший
різновид гри з м'ячем тепер переживає свою золоту добу – як це казали, наприклад,
уболівальники боксу або бігу на довгі дистанції в 1920-х роках. Золотою добою бейсболу,
без всякого сумніву, була друга чверть XX сторіччя, коли Бейб Рут, Лу Ґеріґ та молодий
Джо Дімаджіо грали за найвеличнішу бейсбольну команду всіх часів, їхню «Нью-Йорк
Янкіз». Саме спадщина того періоду, навіть більше, ніж щорічний рекордний бюджет
цього клубу, є головною причиною, чому й досьогодні «Янкіз» користуються таким
винятковим статусом. В американському футболі моєю кандидатурою на найдовершенішу
та найінноваційнішу професійну команду на всі віки є «Сан-Франциско Форті Найнерс»
80-х, коли королями поля були Джо Монтана, Джеррі Райс та Роджер Крейґ. Що ж до
баскетболу та хокею, то кінець їхньої золотої доби прийшовся ближче до нашого часу, і
позначений уходом зі спорту Майкла Джордана та Вейна Ґрецкі. На відміну від інших ігор
з м'ячем, квазіміфічну золоту добу футболу можна з більшою чіткістю виокремити як
період між 1950-ми та початком 1980-х років, коли Едсон Арантіс ду Насіменту, прозваний
Пеле, бразильський король світового футболу (якого бразильці звуть O Re, Король, навіть
сьогодні) був на вершині своєї кар'єри. Його професійний шлях збігся з часом Мане
Ґаррінчи, Альфредо ді Стефано, Ференца Пушкаша, Джанні Рівери, Сандро Маццоли, а
також майстерного Еусебіу з Лісабона, бездоганного Джорджа Беста з Манчестера,
голландського бунтаря Йоханна Крейфа, баварського «Імператора» Франца Беккенбауера
та вибухового Дієґо Марадони з Буенос-Айреса.
Ті десятиріччя також подарували довго-непереможну угорську національну збірну,
що трагічно програла фінал Кубка світу 1954 року доволі таки посердній збірній
Німеччини і так уже ніколи й не отямилася від того шоку та приниження; мадридський
«Реал», перемоги якої зробили титул чемпіона Європи так само бажаним як і Кубок світу;
та бразильську національну збірну, що виборола свій перший з п'ятьох світових
чемпіонатів у 1958-му році в Стокгольмі у збірної Швеції з рахунком 5:2, афішуючи
сімнадцятирічного Пеле як свою нову багатообіцяючу зірку. Зізнання, яке я зараз зроблю,
мабуть, буде проявом несмаку (правда іноді буває банальною), але імена п'яти гравців
нападу бразильської збірної 1958 року мені й досі звучать, наче слова прекрасної пісні
самба: Ґаррінча, Діді, Вава, Пеле, Заґалло. (Для тих з вас, хто не може пригадати ті часи,
наче це сталося вчора, – були колись у футболі п'ятеро гравців, котрі грали виключно в
нападі.)
Та годі ностальгії. Можливо, причина того, що ми якось менше цінуємо великих
гравців і команди сьогодення – просто в тому, що їх так багато. Може, це своєрідний
парадокс: маючи такий асортимент довершених спортсменів, навіть найкращім серед них
стає складно сяяти так само яскраво, як великим гравцям минулого. Але хоча я сам
пропоную цей аргумент, якщо одверто, він мене не переконує. У футболі, всупереч усім
розмовам про нові стилі, нові стратегії та вищу продуктивність, найшанованішими та
найуспішнішими гравцями продовжують бути ті, хто нагадує нам про найкращих
спортсменів золотої доби. Бразильська національна збірна та десятки бразильських
футболістів, які грають в усіх вищих лігах світу, незважаючи на те, що вони майже ніколи
не задовольняють дещо абстрактні, прагматичні та «сучасні» вимоги тренерів і критиків у
європейських професійних лігах, затьмарили будь-яку іншу групу спортсменів у історії
футболу. Грайливим і не завжди дуже ефективним Роналдінью (якого в 2004 році обрали
гравцем року ФІФА) захоплюються більше, ніж зібраним бразильським бомбардиром
мадридського «Реалу», Роналду. Зінадін Зідан, мабуть найвидатніший футболіст минулого
десятиріччя, не є найшвидшим спортсменом своєї команди та не забиває стільки ж голів,
як Роналду. Але елегантність його рухів і його пасів усе одно приносить таку втіху.
У визначні моменти ігор з м'ячем ми насолоджуємося не тільки голом, тачдауном
хоумраном чи слем-данком. Нам приносить насолоду кожне прекрасне розігрування, що
набирає форму перед голом. Що таке форма, ми інтуїтивно знаємо. Соціолог і філософ
Ніклас Луманн визначив її як парадоксальну єдність диференції між самореференцією та
інореференцією. Це просто означає, що форма є будь-яким явищем із здатністю
представити себе нашим відчуттям і досвіду в чіткому розрізненні від усього, що не є його
частиною.
Але прекрасне розігрування – це більше, ніж просто форма, це епіфанія форми.
Прекрасне розігрування народжується, коли декілька тіл спортсменів раптово, несподівано
сходяться в часі та просторі. Прекрасні розігрування є несподіваними з двох причин.
Навіть якщо певна форма виявиться тим, що спеціалісти називають розігруванням
стандартних положень (set play) – розігрування сплановане та відпрацьоване безліч разів –
воно буде новим і несподіваним для пересічного глядача, необізнаного зі стратегією гри
команди. Але, окрім того, розігрування, які постають у реальному часі гри з м'ячем, є
несподіваними навіть для тренерів та гравців, котрі їх здійснюють, адже вони мають бути
реалізовані всупереч непередбачуваному опору захистників іншої команди. В той час, коли
команда, що володіє м'ячем, намагається створити розігрування та уникнути хаосу,
команда суперників на позиції захисту намагається знищити форму, що постає, і сприяти
безладдю. (Нападаючі, можна сказати, втілюють принцип негентропії, тоді як лінія захисту
втілює принцип ентропії.)
На додачу до того, що прекрасне розігрування є складним, утіленим та
несподіваним, воно також є темпоралізованою формою. Це значить, що розігрування
починає зникати тієї самої миті, як воно починає поставати. Як тільки квотербек кидає
м'яч у бік приймаючого, інтуїтивно знаючи в момент пасу, де приймаючий буде секундою
чи двома пізніше, розігрування – включаючи всі складні ходи, які гравці мають здійснити,
щоб зробити це розігрування можливим – починає зникати. Жоден застиглий фотознімок
не зможе упіймати красу цієї темпоралізованої реальності. Мало які переживання
змушують моє серце битися так само швидко, як прекрасне розігрування. В залежності від
того, чи його створює моя команда, чи команда супротивника, я почуватимуся
надзвичайно щасливим або надзвичайно сумним, коли воно зникне. Але пізніше,
озираючись назад, через години, дні, або роки, я часто стаю свідомим того, що прекрасне
розігрування, навіть створене командою супротивника, перетворилося на щасливий
спогад.
Правила різних ігор з м'ячем дозволяють постановку приголомшуючого розмаїття
розігрувань, що їх можна аналізувати та описувати безкінечно. Я обмежу себе декількома
найбільш очевидними та елементарними принципами. Ігри, що дозволяють гравцям
утримувати м'яч у своїх руках, а отже, роблять розігрування, здійснювані командою, що
володіє м'ячем, передбачуванішими (такі як баскетбол, американський футбол, або регбі),
мають тенденцію розробляти деталізовані репертуари розігрувань стандартних положень,
котрі тренери протиставляють стратегам на іншому боці, у схожих на шахові поєдинках.
За контрастом, такі ігри, як футбол чи хокей, з нижчим рівнем контролю над м'ячем чи
шайбою, є менш передбачуваними й більше покладаються на інтуїцію та ініціативу
індивідуальних гравців. Також ігри з вищим рівнем контролю над м'ячем мають тенденцію
дозволяти агресивне блокування з боку захисту, тоді як ігри з меншим контролем –
дозволяють менше. Бейсбол слугує крайнім прикладом останнього. Кажуть, що немає
жодного руху ні в одному виді спорту, що потребував би вищої технічної майстерності –
чи був би небезпечнішим, – ніж використання бити для того, щоб ударити по маленькому
твердому м'ячу, котрий несеться тобі назустріч зі швидкістю, близькою до півтораста
кілометрів на годину. Це пояснює, чому відбиваючому дозволяють сконцентруватися на
своєму ударі, не хвилюючись про втручання з боку гравців захисту.
Цікаво, що це рівняння між ступінем контролю над м'ячем та інтенсивністю
блокування в деяких видах спорту було перевернуте з ніг на голову. У баскетболі,
наприклад, незважаючи на високий рівень контролю над м'ячем, захисникам не
дозволяється вступати у фізичний контакт. Цей факт, разом з порівняно маленькою
площою баскетбольного майданчика, призводить до високих рахунків, швидкого темпу й
артистичного присмаку гри – та, передусім, до тих чарівних митей, коли гравці на
майданчику раптово припиняють рухатися, неначе у стоп-кадрі. Хокей, за контрастом,
дозволяє захисту проводити розігрування з прямими фізичними зіткненнями, всупереч
тому, що ковзаючу по льоду шайбу контролювати дуже важко. Ці два чинники утримують
рахунок порівняно низьким, але допускають високий рівень непередбачуваності, включно
з частою зміною ситуацій та несподіваними проривами.
Чи ігри з м'ячем досягли сьогодні межі можливостей людського тіла (human
performance), як це відбулося з такими видами спорту як бодібілдінг, гімнастика, фігурне
катання, стрибки у воду та стількома іншими легкоатлетичними дисциплінами? За
великим рахунком, відповіддю буде – ні, хоча зорово-рухова координація та сила удару в
бейсболі можуть слугувати винятками. Вболівальники завжди думатимуть, що їхні герої
можуть грати трішки енергійніше, кидати трішки швидше, стрибати трішки вище і,
безумовно, успішно виконувати більший відсоток штрафних кидків, ніж той, що вони
закидають зараз. Отже, справжнє питання полягає в тому, чи не стане зрештою завжди
зростаючий рівень фізичного перформансу (а також, можливо, і стратегічної складності)
естетично контрпродуктивним, принаймні, у випадку деяких ігор з м'ячем. Якщо, всупереч
переконанням більшості тренерів і спеціалістів, я правий, кажучи, що вболівальників
причаровують не тільки голи та перемоги, то чи може так бути, що протягом останніх
десятиріч деякі ігри з м'ячем, перетнули небезпечну межу оптимізації, де ефективність
починає заважати естетичній насолоді?
Хоча жодна африканська команда ніколи навіть близько не підішла до того, щоб
виграти футбольний Кубок світу, багато вболівальників, таких, як я, мріють про те, що
старомодний на вигляд африканський футбол коли-небудь стане футболом майбутнього.
Схожа ностальгія притаманна професійному футболу і бейсболу в Сполучених Штатах. У
своїй боротбі за стратегічну перевагу та спортивну підготованість, ці популярні види
спорту можуть потроху втратити те причарування, що тримало в полоні незліченні
покоління вболівальників. Адже не випадково Національна хокейна ліга воювала з
правилами офсайду, котрі збільшують ефективність захисту за рахунок перформансу
нападу, який головним чином і створює красу на льоду. Може, зрештою виявиться, що
ностальгія цього старіючого вболівальника за тим, що він називає золотою добою
командних видів спорту, має підґрунтя в емпіричних фактах.
Я багато казав про прекрасні розігрування. Але як виглядало би потворне
розігрування в спорті? В якому випадку ми сказали би, що розігрування – не прекрасне? Ці
запитання були поставлені моїм другом Тосі Хаясі наприкінці дискусії в Кіото – одного з
тих небагатьох великих міст світу, в якому немає єдиного домінуючого клубу якогось
певного командного виду спорту. Одна проста відповідь одразу спадає на думку: часто те,
що ми називаємо потворним, є випадками розігрування з порушенням правил (foul play).
Але це, строго кажучи, не буде справжньою відповіддю, адже фоли переривають гру, а
отже, не є її частиною. Більш важливим спостереженням, що народилося за допомогою
запитань Хаясі, є те, що естетика спорту, схоже, не передбачає негативних понять. Ми
можемо називати деякі надмірні результати бодибілдингу потворними, і ми можемо
застосовувати це слово до стрибка в змаганні з фігурного катання, або до руху в
гімнастиці, що гротескно провалить спробу виповнити форму, якою він повинен був стати.
Але навіть у такому випадку використання власне слова «потворний» було би досить
незвичним. Загалом, і в більш популярних видах спорту ми відчуваємо тільки нестачу –
нестачу хвилюючих розігрувань в іграх з м'ячем, нестачу драми в боксі, нестачу грації в
легкій атлетиці. Щойно в грі з м'ячем постає розігрування, як ми в полоні того, що ми
бачимо. Але коли ці моменти не настають, ми не називаємо цей брак потворним.

Вчасність

Усі знають, що час є важливим у багатьох спортивних подіях. Безліч рекордів

зафіксовано та виражено в мірах часу, і багато критичних моментів у командних видах
спорту загострюються в залежності від того, скільки часу залишилося на годиннику.
Наприклад, доданий час у футболі, так званий компенсований час, нещодавно набув
епічної аури (в усякому разі, у вирішальних іграх), бо впродовж коротких хвилин доданого
часу значно збільшується можливість того, що заб'ють вирішальний гол.* [* Оригінал цієї
книги було надруковано в 2006 році, в період, коли Міжнародна рада футбольних
асоціацій експериментувала з правилами золотого та срібного голів, за якими у випадку
нічиєї в матчах плей-оф переможець визначався під час додаткового часу. – Прим. перекл.]
Але спостереження за годинником та рахування хвилин не видається вірним підходом до
дискусії про час, як про джерело причарування спортом, адже це обмежує нас цілковито
кількісним виміром. Більш перспективною темою є вміння бути вчасним – здатності
робити вірні рухи у вірний час.
Уміння бути вчасним, напевно, краще пояснити, вдаючись до особистого досвіду
спортсмена. Спортсмени знають, що у вирішальні моменти змагання, плин часу наче
призупиняється – або, принаймні, надзвичайно розтягується. Саме це значення має (що
цікаво) просторова метафора «бути в зоні», котру деякі спортсмени використовують по
відношенню до специфічного часово-орієнтованого виміру досвіду. От як його описав
блискучий гравець університетського американського футболу:

Коли гравець входить у зону, його опановує стан надчутливості та

напруги. Це пояснює ту позірну легкість з якою я біжу до залікової зони. Не те,
щоб я не працював так само тяжко, як інші гравці на полі. Просто в цьому стані
надчутливості все рухається набагато повільніше, ніж для решти гравців на
полі. Мої відчуття набагато більше налаштовані на те, що відбувається навколо
мене, і це дозволяє всім важелям всередині мене реагувати трішки швидше, ніж
іншим гравцям, саме тому я видаюся спритнішим.

Хоча стенфордський ранінг-бек Джей-Ар Лемон, в якого я позичив цей прекрасний

параграф, не уникнув застосування часово-орієнтованих дескрипторів, він ясно описує
рішучу трансформацію того, що ми маємо на увазі, коли говоримо про час у спорті. Він
зосереджується на просторовій метафорі («зоні») для того, щоб передати обставини своєї
вчасності. Коли він «у зоні», він не усвідомлює те, як швидко він біжить. Він не відчуває
тиск. Рухи, які раніше, до того, як він увійшов у зону, здавалося так складно було
виконати, тепер даються легко, спокійно і природньо. Хоч як парадоксально, але саме
послаблення тиску часу робить можливою вчасність, дозволяє знайти вірний момент, що
відповідає кожному руху тіла в заданому просторовому контексті.
Тільки-но він входить «у зону» й бачить гру наче в уповільненому режимі
відтворення, такий ранніг-бек, як Лемон, примітить прогалини в лінії захисту суперників і
віритиме, що має (і насправді матиме) достатньо часу прослизнути в ті прогалини, доки
вони ще залишаються відкритими. Цей опис так само підходить і до вміння бути вчасним
блискучих тенісистів, які повертають на свою користь кожний недоречний рух, зроблений
їхніми опонентами. Або до бігунів на довгі дистанції, які знаходять вірний момент для
прискорення, коли їхні суперники не очікують зміни темпу. Вчасність (good timing) –
темпоральний феномен, ключовий для всіх видів спорту, а не тільки для тих, що
регулюються показаннями годинника, – позначає випадки ідеального злиття сприйняття
простору та ініціювання руху. Вміння бути вчасним (timing) – це інтуїтивна здатність
розташовувати своє тіло в певному місці в той самий момент, коли важливо там бути. Це
вміння, між іншим, яке можна опанувати за допомогою тренувань, хоча тільки до певної
міри.
Якщо вчасність є ключовою для глядацької насолоди спортом, тоді з цього
випливає, що принаймні в більшості випадків, насильство – або, точніше, потенціал
насильства – стає центральним компонентом нашого естетичного поціновування спорту.
Насильство є актом зайняття простору, або блокування його зайняття іншими, шляхом
опору власного тіла. Вміння бути вчасним і насильство нерозривно пов'язані, адже вміння
бути вчасним, принаймні в іграх з м'ячем, передбачає, що якесь певне місце на полі є
одним-єдиним вірним місцем, де спортсмен, зі своїм тілом, має бути у відповідний
момент. Залежно від специфіки правил своєї гри, учасник буде на вірному місці за однією
з двох можливих причин: або тому, що вищезазначена точка в той момент буде не
зайнятою (не прикритою) тілом іншого гравця, або якраз тому, що тіло іншого гравця буде
її займати.
Уміння бути вчасним, таким чином, завжди полягяє в уникненні або створенні
насильства. В таких контактних видах спорту, як хокей, регбі та американський футбол (а
за суддівською спиною у футболі й баскетболі також), спортсмен хоче бути в певному
місці в певний момент, тому що тоді він зможе атакувати тіло гравця команди суперника. В
кращому випадку, це створює особливу форму насильства, котру глядачі деяких
вищезгаданих видів спорту цінують як чистий силовий прийом (clean hit). При чистому
силовому прийомі тіло спортсмена стикається з тілом іншого у вірній точці, у вірний
момент та з негайним ефектом. Ціль його опонента, за контрастом, полягає в тому, щоб
відкритися, зайняти стратегічно важливе місце, що мало бути, але не прикрите гравцем
іншої команди.
«Здійснити чистий силовий прийом» і «відкритися» становлять, так би мовити,
опуклу та увігнуту версії тієї самої форми. Обидві є продуктом вміння бути вчасним, та
сприйматимуться як форми навіть у повному діяльності середовищі. Розглядаючи чистий
силовий прийом з точки зору вміння бути вчасним, його красу важко заперечити – навіть
тим, кому внаслідок якоїсь певної моральної позиції не подобається таке використання
поняття краси. Але, знову-таки, я ніколи не стверджував, що насолоджування спортом –
або ж насолоджування красою взагалі – має хоч якесь відношення до морального
вдосконалення.
Оглядаючись на сім причарувань цієї типології спорту та попередні історичні
нариси, можна з легкістю уявити собі цілу книгу, присвячену історичному розподілу цих
(та інших) причарувань, як окремого складного тому історії культури. Тут не місце для
такого детального дослідження, але я все-таки хочу підкреслити деякі найбільш прикметні
спостереження нашого розгляду. Зважаючи на розриви, котрі ми побачили в історії спорту,
привертає увагу те, що один жанр спортивних подій не втрачав свого причарування
протягом тисячоліть. Йдеться про види спорту, що сплавляють людське тіло з твариною чи
машиною, і, таким чином, підвищують можливості перформансу людського тіла. По-
друге, ми знайшли щонайменше два примітних випадки, коли причарування повернулося
через тисячі років. Бодибілдинг, мабуть, ніколи не був більш популярним, ніж сьогодні,
окрім як за століть грецької античності. Це повернення є тим цікавішим, бо містить
схожість до форм та прихованих змістів поведінки, які можна було знайти у гімнасіоні
Стародавньої Греції. Іншим причаруванням, що одержало повторний ангажемент у наш
час, є витриманість у присутності смерті. Воно було конститутивним для поєдинків
римських гладіаторів, і знов набрало популярності в боксі та різноманітних видах спорту
на витривалість в 20-х роках XX сторіччя. Але найбільше інтелектуальне завдання – це
зрозуміти порівняно нещодавну появу ігор з м'ячем у якості головного спортивного
причарування нашого часу, причарування настільки екзистенційно важливого для багатьох
з нас, що нам складно навіть уявити наш світ без нього.
 4

Вдячність

Ти бачив такі знімки в газетах, і, якщо спорт має для тебе хоч якусь вагу, ти бачив їх
із надзвичайно змішаними почуттями. На цих знімках зображено відомого колишнього
спортсмена, десь років за тридцять, досі підтягнутого й зібраного, наче готового зловити
кручений м'яч, або відбити вирішальний хоумран. Але ті талановиті руки тепер бездіяльні,
як спортсмен стоїть у залі суду, вислуховуючи свій вирок. З одного боку, твоєю реакцією є
обурення і здивування. Як міг цей герой змарнувати свою репутацію та своє майбутнє на
наркотичну залежність? Як він міг стати чоловіком, котрий кривдить свою дружину, або
недбалим батьком, коли життя було до нього таким ласкавим, наділивши його унікальним
спортивним талантом, чарівною усмішкою та захопленням безлічі вболівальників? Як
чоловік, котрий за свою десятирічну професійну кар'єру підписав не один
багатомільйонний контракт, міг дійти до такого? Розвінчаний герой виглядає зібраним і
свідомим, але ти здогадуєшся, що він не краще за тебе розуміє, що з ним відбулося. У тебе
враження, що думками він насправді не в залі суду, де його колись славетне життя
опустилося на саме дно. Чи він пригадує той осінній вечір, коли він майже власноруч
виграв для своєї команди Світові серії? Коли він був улюбленцем нації, і телеведучі
заплатили би цілий статок за двохвилинне інтерв'ю, коли його батьки, дружина та діти так
пишалися бути його родиною? Це тільки деякі з менш гострих запитань, що викликає те
безжалісне фото в газеті.
В інших яскравіших кольорах ти пригадуєш той незабутній момент, коли
теперішній підсудний одним незрівнянно напруженим та енергійним рухом усього тіла
відбив кручений м'яч, що його пітчер противників метнув з похвальною майстерністю та
вкрай агресивними намірами. Як бейсбольний м'яч піднімається все вище й вище у твоїй
пам'яті, пролітаючи над перчаткою аутфілдера і, залишаючи стадіон у районі правого поля,
ти починаєш усвідомлювати з тривожною моральною амбівалентністю, що ти не можеш
щиросердо засудити ту шкоду, яку він спричинив собі та тим, хто його любив, – у тому
числі і його вболівальникам. Те, чого ти так сильно бажаєш, суперечить справедливості:
якби ти тільки міг, сам заплатив би цілий статок, щоб подарувати йому ще один шанс. На
тій сірій фотографії незвичайного злочинця ти бачиш лише колишнього блискучого
відбиваючого, до якого ти так прив'язався.
Це емоційна дилема, з якою може зіткнутися тільки вболівальник. Ти – глядач, і
часом життя примушує тебе бачити не лише чудо, але й марноту.

Глядачі

Бути загубленим у зосередженій інтенсивності – формула, вирахувана золотим

медалістом з плавання Пабло Моралесом, – передує, супроводжує та вінчає спортивний
виступ (athletic performance). Вона є його передумовою, його реальністю та його зиском.
Вона описує водночас спортсменів та глядачів, і, таким чином, допомагає нам зрозуміти
принципову (й часто нехтувану) схожість, що має місце попри різні типи залучення тіла з
боку спортсмена та з боку глядача. Однак як тільки ми намагаємося виокремити
специфічні модальності переживань глядачів та спортсменів, стає явною принципова
асиметрія. У випадку зі спортсменами різні види спорту надають різних форм
переживанню «загубленості в зосередженій інтенсивності». І хоча ми можемо подібним
способом ідентифікувати й різноманітні форми спостереження та участі, які спорт
накладає на глядачів, я хочу виділити тільки два основні модуси глядацтва, котрі можна
знайти в усіх видах спорту, – звичайно, із сильнішою чи слабшою спорідненістю. Я
називаю їх аналізом та сопричастям.
 Уявіть собі матч у професійному хокеї. Всі гравці, крім воротарів, чергуються на
льоду в зміни, що рідко тривають довше, ніж дві-три хвилини. Доки лавка штрафників
порожня, на льоду повсякчас перебувають дванадцять спортсменів, і щонайменше дюжина
гравців кожної команди сидить у запасі, спостерігаючи за тим, як розгортається гра.
Гравці, які спостерігають, намагаються зібрати якомога більше інформації про стратегію,
сильні та слабкі сторони команди супротивника. В цей час їхній модус глядацтва є
переважно аналітичним, і оскільки вони завжди повертаються на лід для чергової зміни,
межа між цими аналітичними глядачами та гравцями, що переслідують шайбу,
виявляється доволі прозорою.
Тепер зверніть вашу увагу на натовп, що спостерігає за тим самим хокейним
матчем. Ми схильні вважати цих глядачів, які слідкують за розгортанням подій,
галасливими, емоційними, часом несамовитими від захвату. Але понад усе ми переконані,
що натовп має дуже низький, якщо взагалі якийсь, аналітичний фокус. Схоже, на
хокейному стадіоні вболівальники найбільше насолоджуються буттям в сопричасті з
іншими, такими ж, як вони, сповненими ентузіазму вболівальниками. Вони не аналітичні в
тому плані, в якому гравець, чекаючи своєї черги на льоду, є аналітичним, і межа між
гравцями та цими вболівальниками видається, принаймні на перший погляд,
непроникною. Огорожі, що колись оточували більшість футбольних полів у Європі та
Великій Британії можно вважати матеріалізацією цієї розбіжності. Як глядач з натовпу,
зізнаюсь, що, незважаючи на багатство своєї фантазії, я не можу собі уявити жодного виду
спорту, хоч якими помірними були би його вимоги до фізичної підготовки, в якому я міг би
брати активну участь. Як і безліч інших глядачів у натовпі, я сиджу на фізичній і
категоріальній відстані від тих, хто змагається.
Отже виходить, що поведінка такого, як я, глядача схожа, певним чином, на
залучення (investment) людини, яка робить ставки на коня, або завтрашню погоду, або
результат матчу з американського футболу. Азартний гравець ставить щось на кін, але він
не може впливати на результат цієї події – він може тільки сподіватися, що результат
винагородить та примножить його внесок. І хоча натовп, може, й не має фінансової вигоди
з результату спортивної події, ці глядачі інвестують свої емоції. Вони ризикують
розчаруванням, можливо, навіть депресією, в обмін на шанс бути присутніми на
драматичному виступі (performance). Хоча ті, хто вкладають гроші у ф'ючерсні ринки,
часто не слідкують за подробицями коливання цін – вони тільки хочуть знати наприкінці
дня, чи вони виграли, чи програли свою ставку – емоційний внесок глядачів під час
спортивної події приклеює їх до їхніх стільців на стадіоні, або ж до їхніх крісел перед
телевізором, бо кожна секунда дії містить у своїй інтенсивності потенційну винагороду.
Спортивні глядачі в натовпі сподіваються, що їхня улюблена команда виграє, але
вони не вважають свою емоційну інвестицію, або витрачений час, цілковито
змарнованими, якщо гра є захопливою. Більш ніж програш, уболівальників розчаровує
нудьга – брак активності та зусиль. Немає нічого гіршого, ніж спостерігати за грою, яку
жодна з команд насправді не хоче виграти. Деякі зіркові ігри, що проводяться посеред
сезону, в яких гравці спрямовують усі зусилля на уникнення ситуацій, що можуть
спричинити травму, буває смертельно нудно дивитися (і, скоріше за все, грати).
Незалежно від того, чи ми вважаємо іспанські бої з биками спортом, чи ні (а можна
навести багато аргументів на захист обох позицій), вони виразно ілюструють те, що емоції
натовпу можуть існувати незалежно від виграшу чи програшу. Немає невизначеності
стосовно того, як закінчиться бій биків. Тварину буде вбито. Таким чином, якість виступу
залежить виключно від насильницької краси тієї драми, що спільно виконують бик і
тореадор; мірою цієї краси є емоція – alegría – яку вона викликає в натовпу. Під час
найкращих моментів бою з биками, музики, що грають paso doble, резонують з
напруженою і текучою емоцією глядачів – наче синхронізуючи шляхетні чутливості з
примітивною інтенсивністю ритуального вбивства. Ніщо не може бути дальшим від
колективної тривоги з приводу виграшу чи програшу хокейного матчу, ніж це
багатошарове глядацьке причарування.
Будь-який вид спорту може народжувати обидва типи глядачів – з аналітичним
поглядом та з емоційним залученням. Але кожний окремий вид спорту має більшу чи
меншу спорідненість з тим чи тим модусом глядацтва. Наприклад, за нормальних
обставин дуже незначна частина людей серед глядачів змагання з плавання (може, за
винятком членів родин учасників) самі не були активними плавцями або тренерами з
плавання в якийсь період свого життя. Ці глядачі спостерігають за запливами аналітичним
оком. І хоча не кожен шанувальник змагань «Формули-1» та їхніх модних автомобілей
виявляється колишнім водієм автогоночної машини, більшість з них є чоловіками (а
подекуди й жінками), які гордяться своїм спортивним водінням. З іншого боку, складно –
ба навіть гнітюче – уявляти собі університетський баскетбольний матч, де на трибунах
сиділи б тільки колишні гравці та тренери.
У різних культурних контекстах серед уболівальників різних видів спорту
розвинулися різні стилі сопричастя. Так, єдиними глядачами, котрі виглядають навіть
розслабленішими за вболівальників, що спостерігають за тестовим матчем з крикету,
скажімо, між Вест-Індією та Пакистаном є ті щасливі американські родини, які по
декілька днів сидять на газонах, спостерігаючи за іграми плей-оф Малої бейсбольної ліги,
поділяючи свою увагу порівну між грою та якістю хот-догів, куплених у кіосках фаст-
фуду. І хоча під час ігор «Сан-Франциско Джайєнтс» моїй дружині постійно нещастить, і
вирішальні розігрування, здається, завжди відбуваються якраз тоді, коли вона купує їжу та
напої, попри це вона, все-таки, залишається відданою вболівальницею. В Японії, за
контрастом, бейсбольні глядачі такі ж пристрасні та гучні, як натовпи вболівальників
університетського американського футболу (кажуть, що японці перейняли свою поведінку
саме від цього виду спорту), або як прихильники футбольного клубу «Ліверпуль», що
входить до англійської Прем'єр-ліги, котрі на підтримку своїх героїв у один могутній голос
співають «Ти ніколи не будеш один» («You'll Never Walk Alone»). Але, на відміну від
бейсбольних глядачів, уболіваючих за команду супротивника, які тебе можуть добродушно
піддражнити, якщо твоє місце випадково виявиться в чужому секторі стадіону, якщо ти
підтримуєш «Манчестер Юнайтед», то серед ліверпульських футбольних уболівальників
тобі буде небезпечно знаходитися. Ті, хто можуть дозволити собі купувати квитки на
боксерське гала в найпрестижнішому готелі Лас-Веґаса, зобов'язані вдягати смокінг та
метелик. Але існують інші боксерські заходи (і я бував не на одному з них), де я почував
би себе гротескно вдягнутим навіть у простому піджаку. Та незважаючи на всі ці яскраві
приклади глядацької культури, базова альтернатива між слідкуванням за спортивними
подіями з аналітичною налаштованістю або ж із високим рівнем емоційного залучення
залишається дійсною.
Хоча філософи та поети майже ніколи не приділяли уваги спортивним глядачам,
протягом десятиріч вони акумулювали багатий репертуар концепцій, які відповідають
двом сторонам цього розрізнення між глядачами. Спадає на думку ідеал відстороненого
глядача драматуга Бертольда Брехта, глядача, який куритиме (та подекуди навіть
обмінюватиметься враженнями з іншими глядачами), уважно слідкуючи, аналізуючи, і,
зрештою, роблячи політичні висновки з перегляду п'єси «епічного театру». Ви зможете
вловити гадану слушність цього опису, якщо візмете до уваги протилежну концепцію, на
фоні якої його було зроблено, – небажаний (для Брехта) тип глядача, що в нього
асоціювався з катарсисом та іншими, можливо, невірно витлумаченими, ідеями з
«Поетики» Арістотеля. Для Брехта цей інший арістотелівський глядач утілює те, що він
вважав найтяжчим гріхом проти інтелектуальної пильності, а саме – бажання
ідентифікуватися з героями на сцені.
Набагато відомішим та, справді, набагато багатшим є розрізнення Фрідріха Ніцше
між аполлонівською та діонісійською позиціями. Аполлонівський глядач – це тип, який, з
дистанції, сприймає та цінує красу кожної окремої форми. Він не обов'язково аналітичний
у сенсі брехтовського ідеального глядача, або хокеїстів, які спостерігають за соратниками
по команді з лави, але очевидно, що аполонівський глядач має більшу спорідненість з
поняттям аналізу, ніж з поняттям сопричастя. Діонісійські глядачі, за контрастом, мають
тенденцію цілком полишати індивідуальність і дистанцію та упиватися сопричастям з
іншими глядачами та з енергією, що виходить від дії, за якою вони слідкують. Ніцше
схарактеризував своє власне бачення діонісійського натовпу за допомогою слів
«екстатичний захват» і «сп'яніння», та вважав, що інтенсивність цієї участі зрештою
природньо приведе до сну глибокого щастя.
Якщо ми будемо підходити до цих полярних розрізнень з позиції «кращий» чи
«гірший», «задовільний» чи «незадовільний», «більше» чи «менш інтенсивний», то ми
потрапимо в пастку «критичного» погляду на спорт, якого я хочу уникнути. Адже,
насправді, різні модуси слідкування за спортом настільки відрізняються один від одного,
що їх не можна порівнювати навіть якісно. Наприклад, напруга, яка виникає під час
спостереження за тенісом аналітичним оком, цілком відрізняється від трепету, який
охоплює вболівальників, коли їхня футбольна команда от-от виграє національну першість,
але ні перша, ні другий не будуть вищим (чи нижчим) модусом глядацтва. Порівнюючи
моє власне розрізнення між аналізом і сопричастям з двома ніцшеанськими типами, я бачу,
що мої поняття, замість того, щоб описувати дві унікальні форми участі, позначають два
полюси широкого спектра можливих глядацьких позицій. Посередині цього спектра, на
мою думку, має знаходитися відсторонена насолода рухами та формами, яка є менш
гострою, ніж аналіз, і віддаленішою від виступаючих спортсменів, ніж натовп, що жадає
сопричастя.
За останні десятиріччя стало очевидним, що діонісійський стиль виявився
цікавішим для філософів та фахівців інших гуманітарних дисциплін, ніж аполонівський,
можливо, через те, що цей модус глядацтва має буремну репутацію. Діонісійський екстаз –
точно не те ставлення до світу, яке нам рекомендували наші батьки та вчителі. В той час як
примари фашизму ще не давали спокою Заходу наші наставники очікували на те, що ми
станемо раціональними, аналітичними індивідуумами – формула соціального схвалення та
професійного успіху в усіх мислимих контекстах. На противагу, буття частиною натовпу і
втрата контролю над своїми емоціями та поведінкою є тим, від чого нас застерігали з
дитинства. Як наслідок, більшість із нас забули (або ніколи не знали), якою це може бути
радістю – бути частиною натовпу. Скоріше, ми відчуваємо себе морально зобов'язаними
асоціювати шал натовпу виключно з тими хуліганами, які перетворюють міжнародні
футбольні події на місця, де перебувати фізично небезпечно.
Але для тисячів уболівальників минулих літ буття частиною натовпу на спортивній
події давало можливість зануритися в царину присутності. Уявіть собі римські ігри
гладіаторів та перегони на колісницях, що відбувалися в Колізеї чи Великому цирку в
першому сторіччі до н. е., уявіть галасливих глядачів битв з кальчіо в Тоскані епохи
Відродження, уявіть боксерські поєдинки вісімнадцятого сторіччя в Лондоні, які в
культурному середовищі, в інших відношеннях не схильному до причарування спортом,
могли зібрати багатотисячну публіку. Ті натовпи були попередниками мас уболівальників,
які з початком двадцятого сторіччя почали заповнювати монументальні стадіони для того,
щоб дивитися змагання з командних видів спорту – натовпи, що продовжують рости
досьогодні.
Ключем до феноменології цих натовпів на спортивних подіях є те ревіння, яке
десятки тисяч глядачів можуть створювати разом. Воно не тільки надихає їхні улюблені
команди, воно є фізичною точкою самореференції, за допомогою якої натовп сприймає та
трансформує себе в єдине об'єднане тіло. За останні десятиріччя натовпи також показали
тенденцію робити себе не лише чутними, а й видимими як об'єднані тіла – від носіння
кольорів своєї команди і розфарбовування своїх облич до участі в «хвилі», що часом
стихійно проноситься довколо стадіону. В університетському американському футболі є
типовий (і для мене улюблений) момент, коли перед вирішальним розігруванням члени
команди на краю поля повертаються до натовпу і розмахують руками, щоб отримати
голосну підтримку вболівальників. Стандартним, раціональним поясненням цього жесту є
те, що гамір натовпу перешкоджає коммунікації між гравцями команди суперника. Однак,
я переконаний, що тут діє дещо більш первобутне. Поки шум натовпу перешкоджає тільки
вербальній комунікації іншої команди, він функціонує в межах інтерактивного виміру. Але
чим голосна підтримка подобається багатьом гравцям і вболівальникам, так це станом
свідомості, що поглинає і трансформує індивідуальність у сопричастя, в якому
комунікативна інтеракція більше не потрібна.
Натовпи пагнуть того моменту, коли їхня сукупна фізична енергія з'єднується з
енергією гравців і примушує енергію гравців зростати. Адже в той момент відстань між
натовпом та гравцями зникає. Подібне сопричастя, зовсім не будучи чисто духовним, може
складати фізичну реальність. Воно навіть може мати цілком реальну біологічну основу в
нещодавно відкритих дзеркальних нейронах у премоторній області кори головного мозку.
Дзеркальні нейрони активуються не тільки, коли людина сама виконує дію, а й коли вона
бачить, як хтось інший її виконує. Ці нейрони, або інші, подібні до них, можуть зрештою
надати фізіологічну основу для обґрунтування емпатії – емоційному зв'язку, що робить
так, що переживання іншої людини здається твоїм власним.
Хоч якою була би поведінка натовпу, фізичною чи культурною, вихід її енергії
всередині та навколо наших індивідуальних тіл, і в натовпі в цілому, загалом не залежить
од виграшу чи програшу. Поза сумнівом, натовпи прагнуть, щоб їхня енергія допомогла
привести їхні команди до перемоги. Але ті самі справжні вболівальники залишатимуться
на стадіоні, емоційно поєднані з їхньою командою, до гіркого кінця розгромної поразки, ба
навіть після неї. Коли 1950 року Бразилія програла фінальний матч Чемпіонату світу з
футболу, що грався на її теренах, проти крихітної сусідньої республіки Уруґвай, більше,
ніж п'ятдесят тисяч, з двох сотень тисяч глядачів, які прийшли на гру, до самого ранку
залишалися на стадіоні «Маракана», що знаходиться в Ріо-де-Жанейро, оплакуючи
поразку. Колекціювання футболок, напульсників або перчаток, що вдягалися гравцями під
час гри, є лише одним з багатьох ритуалів, котрі виросли з бажання фізичної єдності.
Протягом перших декад XX сторіччя, багато які з тоді нещодавно побудованих
стадіонів використовувалися також і для зборів політичних партій та інших, уважно
схореографованих масових спектаклів. Але ми маємо водночас документальні свідчення
та філософські підстави сумніватися, що учасники подібних масових спектаклів
переживали той шал, що регулярно спричиняють спортивні події. Я не кажу про натовпи,
що стихійно збираються в моменти політичної напруги і часто вибухають з
неконтрольованою енергією та насильством, – найвідомішою подією такого штибу був
штурм Бастилії 14 липня 1789 року. Я маю на увазі політичні збори, або паради в пам'ятні
дні, такі як Перше травня, або 4 липня, коли рівень енергії зазвичай залишається низьким
– певно тому, що всі поділяють ту саму ідеологію. У цих політичних хореографіях немає ні
примордіальної прірви, що її протрібно подолати, ні розбіжності чи розколу поглядів, що
живлять натовпи енергією. Ці партійні збори в переважній своїй більшості виявляються
мирними заходами, тоді як навіяна подією поведінка футбольних натовпів часто стає
непередбачуваню, сповненою насильства та небезпеки.
Після футбольного Кубка світу 1998 року у Франції ми знаємо зі свідчень
підкріплених дослідженнями, що традиційні психо-соціологічні пояснення агресії
вболівальників не витримують критики. Так звані хулігани, котрі сіють безлад, несучи
загрозу водночас своєму життю, та життям людей, яких вони б'ють у своєму шалі, не є, як
правило, пригнобленими пролетаріями, котрі вивільняють своє невдоволення. Вони навіть
не обов'язково мають підтримувати команду, що програла. Вони – колективні тіла в
екстазі, об'єднані та сп'янілі спільним переживанням, що вийшло з під контролю. Ті, хто
складають такі неконтрольовані натовпи, переважно належать до багатших та краще
освічених соціальних прошарків. І, мушу сказати, я розумію це відчуття. Щасливий за
перемогу чи засмучений поразкою, я ніколи не почуваюся повністю тверезим, коли
полишаю Стенфордський стадіон після гри з американського футболу, і неважливо, що не
було вжито жодного алкогольного напою. Я, може, не завжди бажаю це робити, але я знаю,
що мені потрібно охолонути перед тим, як сідати за кермо автомобіля. Ось чому я
обов'язково паркуюся за десять чи п'ятнадцять хвилин пішки від воріт стадіону.
Але, знову ж таки, хіба ця ідея сопричастя не є застарілим і безнадійно
романтичним змалюванням спортивного глядацтва? Сучасна реальність така, що більшість
спортивних уболівальників дивляться матчі своїх улюблених команд по телевізору з
кількома друзями чи членами сім'ї, а не на стадіоні разом з натовпом. Навіть у Бразилії,
хоч як дивно, дієслово для «бути фізично присутнім на спортивні події», assisstir, стало
дієсловом, що також позначає спостереження за спортивною подією на екрані. Чи не
потрібно замінити мій опис глядацтва як аналізу або сопричастя на трохи іншу концепцію,
за якою ці два модуси об'єднуються всередині більш складної «медіа системи» глядацтва?
Я, безумовно, можу очікувати це заперечення зі сторони медіа досліджень (вчорашньої
академічної сенсації), і одразу ж хочу погодитися, що медіа-фахівці наводять ряд слушних
аргументів. Вірно, що економічна життєздатність сьогоднішнього професійного спорту
залежить значною мірою від телерадіотрансляцій, а не від прибутку за квитки. Також
вірно, що сучасні медіа технології та глядацькі звички, які формуються під їхнім впливом,
виробили нові способи насолоджуватися спортом у реальному часі. І, нарешті, є вірним,
що DVD, переповнені безкінечними нарізками найкращих моментів, стали настільки
популярними, що впливають на ігровий стиль різних командних видів спорту.
Але, хоч як наївно чи банально це прозвучить, я переконаний, що для оцінки ESPN*
у рейтингу Нільсена** вирішальною й досі залишається якість ігор, зіграних на стадіоні.
[* Американський спортивний телеканал. – Прим. перекл.] [** Система, яка вимірює
кількість глядацької аудиторії каналу в зв'язку з його програмою телепередач. – Прим.
перекл.] Навіть DVD-колекція найвражаючих слем-данків усіх часів не буде такою
цікавою, якщо ті, хто її дивитимуться, не зможуть у своїй уяві доповнити ті числені слем-
данки зображеннями та наративами з реальних баскетбольних ігор. Звичайно, деякі види
спорту більш надаються фрагментації, ніж інші (баскетбол більше, ніж футбол, фігурне
катання навіть ще більше, ніж баскетбол), але я переконаний, що відокремлення
прекрасного розігрування або ідеально виконаного акселю від ширшого конексту змагання
та спортивної події має ефект розчаклування.
Більш реалістичним запитанням про зв'язок між спортом та сучасною медіа
технологією буде те, як вона змінила глядацькі звички – і відповідь на це запитання аж
ніяк не дивує. Неминуче, переживання радіослухачів та телеглядачів зрушилося в бік
аналітичного кінця спектру. Головною причиною цього зрушення стали коментарі
дикторів та телеведучих, які висвітлюють та інтерпретують гру, використовуючи сітку
понять. Ця сітка забезпечує шар значення, наслідком якого є те, що слухачі та глядачі
знаходяться на дистанції (або, скоріше, на півдистанції) від присутності гравців. Стадіонні
натовпи, за контрастом, можуть бути галасливими чи мовчазними, але, в принципі, вони
не просякнуті актами комунікації – хоча в найновіших сучасних технологічно
облаштованих стадіонах величезні екрани наближають переживання натовпу ближче до
модусу телетрансляції. Навіть більшою мірою, ніж коментарі телеведучих, такі електронні
засоби, як повторне відтворення та уповільнений режим відтворення, створюють
враження аналізу. Трансляція чи повторне відтворення на великому екрані стадіону
дарують уболівальникам ілюзію, що вони мають ту саму інформацію, яку тренер
використовує для аналізу розігрування, що тільки-но відбулося, або для ревізії своєї
ігрової стратегії.
Але що телерадіотрансляція полишає і не може замінити, так це фізичну со-
присутність глядачів та спортсменів, яка є найпершою умовою сопричастя. Подібно до
тренерів у їхньому аналітичному зосередженні, глядачі перед екранами телевізорів,
спостерігаючи за грою, залишаються здебільшого на самоті – навіть якщо вони сидять
разом зі своїми сім'ями чи друзями і їм вдається частково відтворити в своїй вітальні
схожу на стадіон атмосферу. За винятком унікальних моментів – передусім, коли їхня
улюблена команда виграє чемпіонат світу, чи коли їхній улюблений спортсмен б'є світовий
рекорд – глядачі перед телевізорами не єднаються разом у маленький натовп. Поки їхньою
реальністю є телевізійний екран, розігрування на полі не наближаються до їхніх тіл та
нічого з них не одержують, і це неминуче веде до досить фундаментальних змін у
динаміці енегетичного обміну.
Але, мабуть, мені не слід іти на поводу своєї прихильності до стадіонного простору.
Спостереження за спортивною подією по телевізору та спостереження за спортивною
подією на стадіоні – це просто дві різні та, звичайно, рівною мірою легітимні форми
дозвілля. Вони різні настільки, що професійні клуби та медіа-менеджери припинили
хвилюватися через те, що телерадіотранслювання спортивних подій зменшить кількість
глядачів, які відвідують стадіони. Навпаки, спостереження за спортивною подією вдома, з
більш аналітичною налаштованістю, може привернути інтерес глядачів, які не мали
попереднього причарування спортом, і вони вже точно побачать більше та зрозуміють гру
краще через ТВ-трансляцію. В свою чергу, відвідування час від часу стадіону може
посилювати бажання слідкувати за командою чи видом спорту на екрані з більшою
регулярністю.
Моє власне захоплення стадіонами та закритими аренами настільки велике, що не
зникає навіть упродовж тих днів і ночей, коли вони пустують. Хоч як незручно в цьому
зізнаватися, але моє серце завжди б'ється швидше, коли двічі на день я проїжджаю повз
грандіозну й чарівно декадентну споруду старого Стенфордсього стадіону. Чомусь мені
полюбилися його дивні обриси, які загубилися по дорозі між ідеальним стадіоном давньої
Греції та загородженим простором арени, і так ніколи й не стали достатньо замкнутими
для того, щоб глядачі почувалися як щільний натовп. Як я подорожую до Мадрида і
прогулююсь по Ла-Кастеллана, найелегантнішому проспекту міста, я почуваю себе
щасливим, передчуваючи момент, коли побачу монументальний «Естадіо Сантьяго
Бернабеу», з якого горді команди мадридського «Реалу» правили світом міжнародного
футболу протягом більшої частини минулого півсторіччя. Я пам'ятаю свій захват, більше
ніж тридцять років тому, коли вперше поглянув на загадково асиметричні обриси дуже
старого домашнього стадіону футбольного клубу «Челсі» в Лондоні, «Хаммерсміт
Бридж»* [* Назва домашнього стадіону футбольного клубу «Челсі» – «Стемфорд Бридж»
– Прим. перекл.], де я побачив, як Пітер Озґуд, тоді високо шанований центральний
нападник «Челсі», з дивовижною влучністю забиває гол з тридцяти шести метрів, і де
сьогодні російський мільйонер проводить експеримент, призначений підвердити те, що
необмежений бюджет може створити спортивну велич. Мене охоплює сум кожного разу, як
у своїй ранковій газеті я читаю про наміри покинути «дім, що збудував собі Рут» у
Бронксі, на користь більш сучасного «Янкі Стедіум» (хоча називатися він буде інакше,
якщо будуть продані права на назву)* [* Продажа прав на назву (англ. naming rights) – це
транзакція, за якою юридичне лице на обмежений період часу купує право, зазвичай в
рекламних цілях, змінити назву споруди або події. – Прим. перекл.] І тому я був щасливий
дізнатися, що «Бостон Ред Сокс» вирішив не залишати «Фенвей-Парк», хоча дивна стіна,
яку фани називають «Зеленим монстром», завжи триматиме кількість придатних місць
проблематично низькою. Але навіть ентузіазм непохитних фенвейських натовпів не може
змагатися з уболівальниками, котрі збираються на стадіоні «Косієн», найстаршому
спортивному комплексі в Азії, побудованому 1924 року напівшляху між Осакою та Кобе.
Ці вболівальники «Хансін Тайґерс», команди, статистика якої ще донедавна була набагато
сумнішою за історію «Ред Сокс» до 2004 року, святкують дев'ятиінінгові завоювання,
котрі, гра за грою, розбавляють та поглинають тривожні спогади про попередні поразки.
Наодинці я провів чудове підвечір'я, сидячи біля відкритої сторони матері всіх стадіонів у
Олімпії, на тому самому місці, де грецькі спортсмени починали та закінчували свої забіги
дві з половиною тисячі років тому. А в припортовому районі Буенос-Айреса, я підкупив
сторожа «Ла-Бомбонера», стадіону футбольно клубу «Бока Хуніорс», щоб той дозволив
мені посидіти спокійну самотню годину на тих знаменитих обривистих трибунах. Однак,
понад усе, я хотів би кожен рік повертатися до «Маракана», до цього, тепер майже
зруйнованого, святилища бразильського футболу, до місця, де творив свою магію Король
Пеле, наче проводячи екзорсизм спогадів про поразку Бразилії у фіналі Кубка світу 1950
року.
Але як можуть пусті стадіони так мене приваблювати, якщо вони – ніщо без
спортивної події, що править емоціями натовпу? Дозвольте мені поставити ще одне
парадоксальне запитання, що наблизить нас до відповіді. З чисто економічної точки зору,
чому найдорожчі земельні учаски в місті ексклюзивно присвячують подіям, що мають
місце не частіше, ніж двічі на тиждень, тривають лише кілька годин, і притримуються
сезонного розкладу? Навіть якщо, згідно з ганебною (як на мене) тенденцією, ці стадіони
час від часу заповнюються фанами Брюса Спрінґстіна чи послідовниками превелебного
Муна, ці доходи не так уже й поліпшують їхній бухгалтерський баланс. Якщо команди
навіть не проводять свої тренування в цих закладах, то чи не буде з боку власників
мудріше замінити ці будівлі хмарочосами, що приноситимуть більший зиск, а нові сучасні
стадіони будувати на периферії міста, де повітря й умови дорожнього руху набагато
кращі? До такого висновку декілька десятиріч тому дійшло багато клубів, проте сьогодні
їм не терпиться повернутися до центрів великих міст. Тож запитання наступне: що є такого
в цих порожніх стадіонах, що не тільки причаровує мене, а й робить власників клубів та
муніципальне правління схильними утримувати ці переважно порожні споруди за такі
величезні кошти?
Хоч як надумано це сперше прозвучить, я підозрюю, що стадіони «інсценують» або
«оприсутнюють» те, що Мартін Гайдеґґер колись визначив як найелементарніше
філософське питання: чому взагалі є щось, а не, навпаки, ніщо. На багатьох рівнях та в
багатьох контекстах стадіони матеріалізують цей фундаментальний онтологічній контраст
та роблять нас його частиною. Протягом тижня, коли вони стоять закриті й тихі, великі
стадіони стають одним місцем у метушливому місті, де ніщо не відбувається. Але в день
гри ми ринемо у стадіон, заповнюючи місця й захоплено гомонячи, та зосереджуємо нашу
колективну увагу на поки що порожньому полі. Потім, перед самим початком гри, в одну
неповторну та хвиллючу мить з'являються атлети і «займають поле». З тріпечучими
серцями, ми піднімаємося, щоб приєднатися до інших глядачів у ревучому привітанні
наших героїв. Цей особливий момент стає ще насиченішим від складних ритуалів
відкриття – хоча, напевно, немає жодного, що був би витіюватішим за той, що ми бачимо,
в університетському американському футболі.
Чи уявіть собі знервовані посіпування останніх секунд перед стартом кінного
забігу, чи наче з каменя висічену сцену, за мить до того, як суддя відпустить шайбу для
першого вкидання; або момент, коли фігуристка, прийнявши початкову стійку, чекає, щоб
розпочалася музика. Сказане про музику – що тиша так само важлива, як і звуки, – також
спрацьовує і для нерухомості та рухів у спортивному виступі (athletic performance). Жоден
спорт не підняв цю напругу до вищого рівня, ніж американський футбол, з його двадцяти
п'яти секундами перед кожним розігруванням, коли двічі по одинадцять спортсменів
вишикуються в лінії лицем до лиця, та утримують свої положення, наче в стоп-кадрі.
Стримуючи дію на ці нескінчені секунди, гра представляє в чіткому контрасті
насильницьке зіткнення тіл та складні розігрування, що закінчуються майже так само
швидко, як вони можуть бути сприйняті. Найменший рух гравця лінії нападу чи захисту
може трансформувати ці виникаючі форми назад у ніщо, в тому разі, якщо суддя назве цей
рух офсайдом. Як уболівальники, ми стаємо учасниками цієї примордіальної напруги між
щось та ніщо – хоча зазвичай і не розуміємо ту роль, яку ми відіграємо. Такі миті
наповнюють нас енергією та радісним почуттям задоволення, що цілком можуть
викликати звикання.
 Марнота

У тому випадку, коли ви, спираючись на власний глядацький досвід (або, якщо ви
не глядач, покладаючись на саму щедрість своєї уяви), погоджуєтеся зі мною в тому, що,
слідкуючи за спортивними подіями та відчуваючи єднання зі спортсменами та натовпом,
можна пережити одні з найп'янкіше піднесених моментів нашого життя, то чи існує, на
вашу думку, в спостереженні за спортивною подією щось особливе, що сягає за межі цих
моментів? Чи є щось, що залишається, щось, що можна забрати із собою додому чи
отримати «на руки», після того, як ущухне інтенсивність спортивної події? Впродовж цієї
книги я наголошував на тому, що вважаю гідними похвали спортивні моменти самі по
собі, що вони не потребують легітимації словами чи практичною користю. Але одна
справа бути переконаним у позиції, яку ти обстоюєш, і зовсім друга – наївно очікувати, що
інші з тобою погодяться. Тож, граючи на випередження, я хочу звернутися до очікуваного
заперечення – що спостереження за спортивними подіями є цілковитим та даремним
гедонізмом – і відреагувати на нього зі спокоєм тих, хто впевнений у цінності, яку вони,
можливо, ніколи не будуть здатні повністю пояснити комусь іншому.
Щоб відповісти на це заперечення, зупинімося на хвилину і розгляньмо це питання,
але з позиції того, який зиск для повсякденного життя мають власне заняття спортом.
Коли ми запитаємо, чому займатися спортом – добре, і відкладемо на даний момент
підтримку здорового способу життя в якості відповіді, то, скоріше за все, ми почуємо,
принаймні в світі англо-американського університетського спорту, що заняття спортом
«формують характер». Але, хоч яким правдоподібним може здаватися зв'язок між тяготами
спортивних тренувань та, скажімо, виробленням корисних трудових навичок, особисте
залучення і жертви, необхідні для цього, виявляються просто непомірно великими, а
результати занадто неоднозначними, щоб зробити заняття спортом з ціллю формування
характеру оптимальним рішенням. І, до того ж, навіть якщо це працювало би для
спортсменів, це не спрацьовує для глядачів, фізичні жертви яких є мінімальними – якщо їх
взагалі можна називати жертвами.
Отже ми знову повертаємося до запитання, чи є щось, окрім чистого задоволення,
що ми, глядачі, ненавмисно та несвідомо одержуємо, спостерігаючи за спортивними
подіями. В цих заключних ремарках я хотів би дослідити таку відповідь: від довгої кар'єри
спостереження за спортивними подіями я «одержав» сильне, хоча й не дуже чітко
спрямоване, почуття вдячності до спортсменів, які подарували мені так багато особливих
моментів інтенсивності. Мою вдячність можна описати як «неперехідну», бо я точно не
знаю, за що саме з боку спортсмена, я повинен і міг би бути особисто вдячним. Звичайно,
мої улюблені спортсмени не виступали спеціально для мене, або для якихось інших,
незнайомих їм, глядачів. Вони слідували своїй власній спонуці змагатися та досягати
досконалості, і, може, навіть якимось своїм практичним міркуванням. Тож як мені
пояснити це почуття вдячності до спортсменів? За що я вдячний?
Ось моя щира, хоча й неостаточна відповідь. За сьогоднішніх обставин у культурі,
яка гостріше, ніж будь-яка інша до неї, усвідомлює межі можливостей людського тіла
(human performance) та має більше ефективних шляхів використання отриманого знання
для досягнення цих меж, спостереження за спортивною подією стає способом очікувати
те, що може часом відбутися, але ніколи не гарантоване, бо лежить поза наперед
вирахованими межами людських можливостей. Дозволити відбутися та бачити, як
відбувається те, на що ми не маємо жодного права очікувати – це справді може бути тим
різновидом переживання, до якого ми, вболівальники, відкриті, коли дивимося спорт.
Давньогрецька культура мала (на той час надзвичайно переконливе) пояснення, як
те, що не повинно було трапитися, часом усе-таки траплялося. Для греків несподівані
подвиги відбувалися в присутності богів, шляхом божественного втручання, і саме тому
грецькі атлети, котрі досягали неочікуваного та приголомшливо величного, інколи
здавалися преображеними в напівбогів. Але для тих, хто не вірить у можливість подібного
божественного заступництва, прославляння спортивних подій, як того, що відбувається і
перевищує наші сподівання, може перетворитися на дещо парадоксальне прославляння
меж можливостей людського тіла (human performance), а може, навіть на звеличення самої
випадковості, що іноді переборює ці межі. Це прославляння є парадоксальним, бо, на
відміну від інших моментів подібного типу, святкування подолання межі не передбачає,
що ця межа припинить існувати в майбутньому. Навпаки, звеличення винятку з обмеження
зрештою стає його ствердженням. І, все-таки, ми цінуємо випадковість, що робить такі
винятки можливими. На олімпійських іграх або чемпіонатах світу небагато радостей
можуть перевершити те, коли стаєш свідком «неможливого» апсету спортсмена-
аутсайдера чи команди-темної конячки, що ні в якому разі не повинні були виграти, і,
більше того, мабуть, уже ніколи не зможуть виступити на тому ж рівні знову.
Ця ідея – неспроможність виступати на тому ж рівні знову – веде до другого
пояснення мого почуття вдячності до спортсменів. Здатність робити так, щоб відбулося
неможливе, може мати разючі (вживаю це слово без перебільшень) наслідки для
спортсменів після того, як вони залишають спорт. Але чому провідним спортсменам так
важко піти зі свого виду спорту? Чому Майкл Джордан, напевно, найвеличніший
баскетболіст усіх часів, закінчив свою кар'єру, а потім знову вдягав форму (не один раз, а
двічі), ігноруючи неминуче негативний ефект, який це мало на його легендарний статус, ба
навіть на його статки? Чому Маріо Лем'є, один з найкращіх гравців у історії хокею, не
пішов з «Піттсбурґ Пінґвінс» раніше, до того, як розчаровані вболівальники були змушені
порівнювати тепер занадто вже присутнього старіючого Лем'є з їхніми спогадами про його
минулу славу? Однією з відповідей може бути та, що сучасне суспільство не має гарного
вирішення або переконливої стратегії для розв'язання проблеми післякар'єрного існування
великих спортсменів. Більшість спортсменів світового класу по закінченню своїх кар'єр
перетворюються на марноту. Використовуючи слово «марноту», я маю на увазі не тільки
плачевно часті, але завжи поодинокі випадки непоправної фізичної шкоди, так зворушливо
змальовані в «Крихітці на мільйон доларів» Клінта Іствуда. Передусім я говорю про
марноту в психологічному або культурному сенсі.
З'явилася ціла низка самопроголошених вирішень для колишніх спортсменів, але
жодне з них не звертається до наявної ключової проблеми – як зробити плавним перехід
від напівбога до нормальної людини. Відповідь Джордана й Лем'є – спроба уникнути
неможливий перехід, відкладаючи його на невизначений час – є нічим іншим, як
помиранням заживо. Бейб Рут пішов цим шляхом. Після того, як 1935 року «Нью-Йорк
Янкіз», чиє ім'я він майже власноручно створив, безжально ясно дали зрозуміти, що він їм
більше не потрібен, гравець приєднався до «Бостон Брейвз», але його виконання
(performance) було всього лише жалюгідною тінню минулих днів його слави. Рут провів
останні роки свого життя, очікуючи, день за днем, запрошення на посаду менеджера
бейсбольного клубу, але дзвінок так і не пролунав. Навіть ті колишні спортсмени, котрі
зрештою стають тренерами, – часто такими граючими тренерами, як Джордан і Лем'є –
дуже рідко почуваються щасливими у своєму новому статусі. Життя на задньому плані, у
світі, в якому вони колись домінували, робить ще болісніше очевидним те, наскільки
нормальними вони стали, і наскільки неможливою є ситуація, за якої вони повинні
передати той унікальний талант, якого вони більше не мають, слабшим спортсменам, яких
вони зобов'язані тепер виховувати.
Найчистіше та найважче вирішення, обране Джо Дімаджіо, дається протилежною
ціною, – ціною самовидалення. По закінченню своєї професійної кар'єри Дімаджіо
повністю зник з поля зору. Він став невидимим, проводячи своє життя, відсторонившись
від світу, ховаючись за рядами агентів, які управляють активами, що залишилися від його
публічного життя. Сьогодні цим шляхом продовжує слідувати Сенді Коуфакс.
Іноді спортсмен світового класу стає надзвичайно успішним в якійсь іншій царині
діяльності. Роджер Банністер, перший спортсмен, котрий пробіг одну милю за менше ніж
чотири хвилини, став видатним неврологом. А Дайана Найад, яка у 1970-х була
найкращою в світі плавчинею на довгі дистанції, розпочала блискучу кар'єру
телевізійного, радіо- та друкованого репортажу. Декотрим колишнім спортсменам не лише
вдається зберегти статок, який вони накопичили протягом своїх активних років, але навіть
примножити його, в процесі зійшовши кількома сходинками вверх у соціальній ієрархії.
Джордж Форман, після того, як залишив бокс, втративши титул чемпіона світу у важкій
вазі, став пастором, а згодом спрямував свою енергію на заробіток мільйонів доларів
завдяки «Грилю Джорджа Формана»* [* George Foreman Grill – торгова марка популярного
в США побутового пристрою, винайденого Майклом Боемом, рекламованого Джорджом
Форманом та названого на його честь. – Прим. перекл.]
Тед Вільямс, гравець «Бостон Ред Сокс», мабуть, найкращий відбиваючий за всю
історію бейсболу, який у 1941 році мав середньостатистичний сезонний показник 0,406,
двічі звільнявся, щоб записатися добровольцем для участі в Другій світовій та Корейській
війнах, на яких він відзначився в якості пілота. Але вершини й низини у посткар'єрному
житті цього американського героя війни – його розлучення і сімейні сварки, його невдачі в
ролі бейсбольного менеджера і його дивні хвороби – залишалися болісно публічними до
самої його смерті в 2002-му, включно з химерними обставинами навколо неї та кріогенним
збереженням тіла спортсмена.
Франц Беккенбауер, без жодного сумніву найблискучіший та найпрославленіший
гравець в історії німецького футболу, досягнув ще вищого рівня пошани, успішно
тренуючи національну збірну на здобуття титулів віце-чемпіонів та чемпіонів світу. Він
відіграв провідну роль у проведенні Кубка світу 2006 в Німеччині, і не один німецький
політик може з гордістю заявити, що пишається дружбою з ним. Але Беккенбауер, колись
гравець, ненімецька елегантність якого увійшла в приказку, тепер перетворився на
пересічного німецького мультимільйонера, котрий відвідує щорічний оперний фестиваль у
Байройті (одна з найексклюзивніших культурних подій в його країні) так само ревно та
погордо, як і всякий інший культурний буржуа. Порівнюючи ці успіхи з незабутніми
матчами, що їх він колись грав, я чомусь не можу, всупереч здоровому глузду, не відчувати
неприязнь до його післяспортивних досягнень. Насправді, я думаю, що посткар'єрні
плани, які зазнають найбільшої невдачі, дуже часто вітаються журналістами та гордими
вболівальнимками як «гарні вирішення».
Але чи філістерське життя стількох колишніх зірок футболу на теренах Європи є
кращім вирішенням цієї проблеми? Впродовж славентних футбольних декад середини
двадцятого сторіччя колишнім провідним гравцям могли ввіряти табачні кіоски або
бензоколонки, а в деяких більш видатних випадках придорожній ресторан чи кінотеатр.
Сьогодні їхні послідовники стають менеджерами з продажу, а згодом, може, й
регіональними директорами таких компаній, як «Адідас», «Пума» чи «Найк». Іноді вони
позичають свої імена заміткам у жовтій пресі, чи то стають телевізійними коментаторами
свого колишнього виду спорту, завжди або занадто мовчазними, або безпомічно
багатослівними. Багато кому з уболівальників подобається бачити своїх зірок у подібній
реінкарнації, бо їх втішає усвідомлення того, що колишні напівбоги стали «людьми як ти і
я»*. [* «People like you and me» – назва та рядок приспіву пісні з американського
кінофільму 1942 року «Дружини оркестрантів» – Прим. перекл.] Як на мене, то я краще
зберігав би свої спогади про незрівняно загрозливого нападника Ференца Пушкаша на
стратегічній відстані від образу огрядного спітнілого виробника угорських сосисок у
Мадриді, в який він перевтілився.
Дехто скаже, що такі респектабельні середньокласові рішення є досить
обнадійливими, особливо, якщо порівняти їх з численними зірками, чиї життя, різного
ступеня скандальності, просто на очах розвалилися, або закінчилися занадто рано. Багато
хто з цих спортсменів залишаються з надзвичайно зіпсованим здоров'ям, з підспудною
підозрою, що фізичний занепад був ціною, яку вони заплатили за роки тілесного
перенавантаження. Коли Бейб Рут під час сезону 1948 року востаннє з'явився на «Янкі
Стедіум» з голосом, зруйнованим від раку горла, всі винуватили в цьому горезвісну звичку
бейсболіста жувати табак.
Якщо смерть Джессі Оуенса в 1980-му від раку легень була всього лише долею
пресічного курця, то сорок чотири роки, що залишалися йому після тріумфів на Олімпіаді
1936 позначилися довгими серіями невдач. Ці невдачі тим більше засмучують, бо на
більшості етапів його життя робилися благонамірені публічні жести підтримки, які мали
йому допомогти. Сподіваючися підзаробити на своєму олімпійському успіхові, та
отримавши суми грошей, що сьогодні виглядають просто жалюгідно, Оуенс утратив свій
аматорський статус і повинен був оголосити банкрутство вже в 1939 році. Доведений до
розпачу, щоб заробити собі на хліб, він без розбору погоджувався на найрізноманітніші
пропозиції, що обіцяли фінансову вигоду. Він біг проти скакових коней, підтримував
республіканську партію під час передвиборчої кампанії, і, коли б його не запрошували (та
оплачували), надавав великодушну підтримку політичним справам афроамериканського
населення. На початку 1950-х, після розслідування та виправдання ФБР за звинуваченнями
в комунізмі, Оуенс став офіційним посланцем американського президента на
Олімпійських іграх 1956 року в Мельбурні. Він розпочав декілька комерційних
підприємств, але, зрештою, на початку 1960-х знову опинився у фінансовій скруті. Все це
не перешкоджало офіційній Америці осипати Джессі Оуенса почесними відзнаками. У
1972 році він одержав почесного доктора наук від Державного університету штату Огайо,
його альма-матер; у 1976-му президент Джеральд Форд нагородив його медаллю Свободи;
а у 1979-му президент Джиммі Картер назвав його живою легендою Сполучених Штатів.
«Легендарні» досягнення Оуенса були занадто цінним інструментом просування, щоб
політики його ігнорували, але за межами світла прожекторів його пост-олімпійське життя
майже завжди було у тій чи іншій скруті.
Слово «трагічна» не буде занадто сильним, щоб схарактеризувати долю Мухаммеда
Алі, котрий, напевно, був правий коли називав себе найвеличнішим боксером усіх часів.
Неврологічний розлад, на який він страждає сьогодні, швидше за все, є прямим наслідком
його боксерської кар'єри. Дехто з фахівців навіть стверджує, що його травму можна
напряму прослідкувати до побоїв, що їх Алі одержав у трьох епічних поєдинках проти
Джо Фрейзера у 1970-х. Уся повчальна література, опублікована про Алі після того, як він
пішов з рингу, не переконає тих, хто бачив його протистояння з владою Сполучених
Штатів у молоді роки, що тепер він веде щасливе та безконфліктне життя. Щоб
забезпечити собі та своїй сім'ї безпроблемне існування, Алі, здається, постійно
зобов'язаний іти на поступки. На церемонії відкриття в усіх інших відношеннях
непоказних ігор 1996 року в Атланті, коли Алі, з його болісно повільним рухами та його
безвиразним обличчям, запалював Олімпійський вогонь, мені на думку спали два
суперечливі тлумачення цієї події. Оптимістичне трактування полягало в тому, що жодна
інша людина в світі не була би спроможна так, як це зробив Алі, привернути увагу
мільйонів уболівальників до проблем осіб з інвалідністю, та навчити цих уболівальників
того, що навіть незначні рухи, здійснені тілом з обмеженнями працездатності, можуть бути
дивовижним спортивним досягненням. Але ніхто не наважився сказати вголос, що
насправді Алі, скоріше за все, не мав ніякого вибору. Чоловік, фізична вправність якого
причаровувала не одне покоління глядачів, розплачувався за свою велич не тільки
існуванням у тілі, яке його спорт зробив непрацездатним, а й згодою – ба, скоріше за все,
переконанням, що він має погодитися заради безпеки своєї родини, – виставити напоказ
усьому світу це слабнуче тіло так, як він колись виставляв напоказ молошого себе.
Расизм, проти якого Алі був сповнений рішучості боротися – і таки боровся, з
великим особистим ризиком та гідним захвату успіхом, – був згубою багатьох інших
спортсменів. Джим Торп, син батька-ірландця та матері американської індіанки, в 1912-му
виграв п'ятиборство та десятиборство на Олімпійських іграх у Стокгольмі, й ходила
історія про те, що шведський король привітав його, як «найвеличнішого спортсмена на
світі». Менш ніж рік потому, Олімпійський комітет США засудив Торпа за те, що багато
білих олімпійців робили безкарно: він отримав невелику суму грошей за участь у
бейсбольній грі. Спортсмен був змушений повернути свої олімпійські медалі, і провів
решту свого життя алкоголіком, никаючися між резервацією та дешевими розвагами
міського «дна». Біографія Торпа закінчилася на гротескній ноті: в 1953 році його вдова
продала його тіло поселенню в Пенсільванії (де він ніколи не проживав), щоб його
останки могли бути там поховані, а містечко могло би перейменувати себе на честь
великого спортсмена.
Але типовішими, ніж історії болісної віктимізації, є життя колишніх спортсменів
світового класу, котрі не встояли перед власними саморуйнівними імпульсами. Ми живемо
сьогодні в присутності сотень з них, а іноді навіть читаємо про їхню долю. Майк Тайсон,
колишній чемпіон світу у важкій вазі, є особливо відомим випадком. Тепер середнього
віку та з поганим менеджметом, Майк Тайсон, загрозливі спалахи якого було так цікаво
дивитися з телевізійної дистанції у 1980-і, ймовірно, вже ніколи не буде здатним
виплатити мільйони доларів боргу, які він винен, бо вже немає більше нікого, хто був би
особливо зацікавленим спостерігати за тим, як він програє черговий поєдинок. Так само й
Дерріл Строберрі, один з найталановитіших бейсболістів свого покоління, який нещодавно
завершив свою кар'єру, мабуть, уже ніколи не звільниться від низхідної спіралі умовних
термінів покарання, наркотичної залежності, курсів лікування від раку та непідйомного
боргу, з якого він, схоже, не зможе вибратися.
Дієґо Марадона, найвибуховіший футбольний нападник, який тільки грав за мого
життя, переборов кокаїнову залежність і тепер веде телешоу в Арґентині, проте його
важкий перехід до менше ніж героїчного існування заледве його не вбив. Ґерд Мюллер,
який пішов зі спорту 1982-го, закінчивши кар'єру, протягом якої він забив більше
неймовірних голів за Західну Німеччину, ніж будь-який інший гравець, скоріше за все, вже
ніколи не зможе жити без постійного догляду. Серйозна проблема з алкоголем залишила
його життя в руїнах, і він загинув би, якби не милосердя його колишніх соратників по
команді, які тепер заробляють мільйони, порядкуючи мюнхенською «Баварією»,
командою, котру Мюллер пробив на вершину європейського футболу.
Схожа доля спіткала і Вернера Кольмайєра. Цей лівий захисник, котрий зупинив
простріл на лінії воріт в останню хвилину фінальної гри, яку Німеччина виграла,
завоювавши 1954 року перший футбольний Кубок світу, часто був об'єктом практичних
розіграшів своїх соратників по команді. Капітан Фріц Вальтер оповідає в своїй
автобіографії, як під час перельоту з найпершого міжнародного матчу на території
Радянського Союзу він та інші гравці примудрилися втиснути у валізу Кольмайєра всіх
морських свинок, що команда отримала в якості подарунків приймаючої комуністичної
сторони. Прикро, але гра в Москві була однією з останніх, у якій Кольмайєр виступав у
складі національної збірної. Кількома місяцями пізніше його пересилили власні проблеми
з алкоголем; проте, на відміну від Мюллера, він відмовився від щедрих пропозицій
допомоги своїх колишніх соратників і тренерів. В 1974 році, у віці п'ятдесяти років,
працюючи паркувальником на автостоянці місцевої газети, Кольмайєр помер од серцевої
недостатності незадовго до того, як Німеччина виграла свій другий Кубок світу з футболу.
Життєвий шлях Кольмайєра видається мені скромною німецькою паралеллю до
нещасної долі Мануеля Франсіско дус Сантус, знаного як Мане Ґаррінча, який грав у
збірних, що вибороли для Бразилії перші два Кубки світу в 1958-му та 1962 роках, і був
просто найкращім правим нападником усіх часів. Він народився в нетрях Пау-Ґранде на
задвірках Ріо-де-Жанейро. В дитинстві, як і Вільма Рудольф, він чудесним чином
переборов проблеми, що перешкоджали росту та здатності ходити, і залишили його з
викривленими ногами. Ґаррінча, його стадіонне ім'я, стосувалося цього дуже помітного
дефекту та його гробчиної статури – але воно також несло побічну конотацію,
характеризуючи його поступливість і наївність. Ніщо не викликало в Ґаррінчи такої
гордості, як можливість похизуватися своїм «Фольксваґеном-жуком» в Пау-Ґранде, що
свідчить про те, наскільки ганебно мало йому платили, навіть за бразильськими мірками
другої половини 1950-х.
Футбольний репертуар Ґаррінчи складався лише з одного швидкого й не дуже
складного трюку. Він дозволяв своєму тілу нахилитися в один бік, а потім раптово
прослизав з м'ячем іншою стороною, так дурячи всіх великих захисників свого віку. Вони
знали ґаррінчин трюк, так само як і глядачі всіх футбольних країн світу, але зупинити його
було неможливо. Ґаррінча так зосереджувався на тому, щоб знову й знову дурити своїх
опонентів, що часто забував у вірний момент передати пас чи прострілити по воротах.
Ставши алкоголіком до того, як йому виповнилося тридцять років, Ґаррінча грав за
нескінченну низку команд по всій Південній Америці, іноді беручи участь всього лише в
одній грі перед тим як його перепродавали іншій команді за те, що він був у стані
алкогольного сп'яніння. Як і Кольмайєр, якому, напевно, доручили би прикривати Ґаррінча,
якби в ті роки Бразилія грала з Німеччиною, він помер у злиднях, у віці п'ятдесяти років
від спровокованої алкоголем серцевої недостатності.
Зіркою футбольної збірної Уруґваю, що виграла олімпійські турніри 1924 року в
Парижі та 1928-го в Амстердамі, а пізніше в 1930-му тріумфувала на першому Кубку світу
з футболу в Монтевідео, був Хосе Леандро Андраде. Зайдіть на будь-який веб-сайт з
переліком перших двадцяти найвидатніших футболістів усіх часів, і ви знайдете серед них
ім'я Хосе Леандро Андраде. Хоча про це ніколи офіційно не згадувалося (бо ж футбол
любить себе представляти незалежним від історії), Андраде, більше за будь-якого іншого
гравця 1920-х, відповідальний за те, що футбол засяяв на карті міжнародного спорту.
Нечисленні фотографії – переважно на колективних портретах ведучої уруґвайської
збірної – показують його як єдиного чорного гравця, котрий стояв трішки вище за
більшість соратників по команді (ми знаємо, що його зріст був понад шість футів, що було
дуже незвично за футбольними мірками, ба за будь-якими мірками того часу). Він завжди
вдягав захисні наколінники на обидві ноги, мав ідеальну форму тіла, і, на відміну від
більшості інших гравців, ніколи не посміхався. Андраде виглядає дуже серйозним та
впевненим на тих фотографіях.
Більшість документів про його футбольну кар'єру, що зберіглися, стосуються
Олімпійських ігор 1924 року в Парижі, де завдяки гравцям Уруґваю, які побили
Швейцарію з рахунком 3:0 у фіналі, футбол став, мабуть, уперше за історію, головною
принадою важливої міжнародної спортивної події. Ніхто на стадіоні «Коломб» не
причаровував глядачів більше, ніж Хосе Леандро Андраде, – як гордо повідомила щоденна
газета Монтевідео «Ель Діа» у статті від 11 червня: «Леандро – „герой“, бард, „чоловік
неймовірних ніг“, „людина-фантастика“. Ти думаєш, дорогий читачу, що ті, хто описують
його такими словами, насправді перебільшують? Якщо ти так гадаєш, то ти просто
помиляєшся. Андраде заслужено надихає на всі ці вирази. Неможливо говорити або
писати про нього без того, щоб подібні гіперболізовані слова не сипалися з ручки».
Після прибуття його команди в Європу за кілька тижнів до відкриття Олімпіади та
протягом турне, розклад якого включав кілька матчів проти клубів Вищої ліги Іспанії, всі в
його команді або захоплювалися, або ревнували з приводу численних любовних листів та
залицянь, що їх адресатом був Андраде. То були роки, коли не тільки європейські
інтелектуали, а й уся Європа відкрила для себе африканську красу та грацію. Андраде до
того ж був доволі вправним танцівником популярних арґентинських та уруґвайських
танго, щоб чутки про те, що він отримував запрошення виступати на сценах паризьких
кабаре, виглядали правдоподібними.
Та як же, власне, виглядав футбол Андраде? Відповідь на це запитання примушує
задуматися, адже ми не знаємо – і, скоріше за все, ніколи вже не дізнаємося. Існує
кіноплівка фіналу Олімпіади 1924, але вона не дає змогу одержати чітке враження про
його спортивний стиль. Усі письмові зображення гри Андраде занадто захоплені та
загальні, щоб мати хоч якусь цінність для нашої уяви. Наше уявлення про Андраде-
спортсмена подібне до нашої картини походження всесвіту: ми досі можемо вловити хвилі
того прадавнього космічного вибуху, але коли ми вдивляємося в простір та назад у час,
сама подія вічно залишається трохи за межею нашого горизонту. Подібним чином, ми
бачимо сліди сенсаційної спортивної енергії, випромінюваної перформансом Андраде, але
не те, що ми назвали б візуальною пам'яттю. Від його гри залишилися тільки затихаючі
хвилі гіперболічного захвату та інтенсивного жадання, а також нечисленні сухі факти. Ми
знаємо, що Андраде грав у півзахисті на позиції, подібній до тої, на якій грають Зідан та
Роналдінью (котрий має певну фізичну схожість з Андраде). Разом з тим, як і всі хороші
півзахисники сьогодення, Андраде брав на себе й деякі захисні функції. Типово для цієї
позиції, він забивав голи тільки зрідка, але всі очевидці були причаровані легкою
елегантністю його рухів. Андраде відомий тим, що ніколи не святкував забиті голи на полі,
та тим, що майже ніколи не брав участі в командних тренуваннях. Часто він не з'являвся
навіть на саму гру, чим можна пояснити те, чому він брав участь десь лише в половині
ігор, в яких грала його національна збірна між 1923 та 1930 роками.
Майже все інше, що ми знаємо про життя Андраде, є частиною його міфології. Він
народився 1 жовтня 1901 року в Сальто, маленькому містечку Північного Уруґваю,
поблизу бразильського кордону. Його мати була арґентинкою. Хосе Іґнасіо Андрадові, чиє
ім'я з'являється в якості свідка на свідоцтві про народження спортсмена, і хто, скоріше за
все, був його батьком, тоді, коли народився Леандро, було дев'яносто вісім років; з усією
ймовірністю, він прибув до Бразилії в юності, рабом із Західної Африки, а пізніше втік з
плантації на півдні Бразилії. Цей батько заробляв на життя як експерт з магічних ритуалів
африканського походження, особливо любовних чарів.
Коли напевно його син переїхав із Сальто в Монтевідео, і з якої дати він розпочинає
грати у футбол за гроші, більшою чи меншою мірою неофіційно, залишається невідомим.
Також, за чутками, він іноді працював жиголо в припортовому кварталі міста. Однак у
1923 році він уже був у складі уруґвайської збірної, що здобула перемогу на чемпіонаті
Південної Америки. Після великого олімпійського тріумфу 1924-го Андраде декілька
місяців залишався в Парижі, а в 1925-му приєднався до «Насьйональ Монтевідео», що й
досьогодні (разом з «Пеньяроль») залишається одним з двох найвідоміших футбольних
клубів Уруґваю, заради ще одного туру по Європі. Саме під час цього турне в травні 1923-
го в Брюсселі в нього діагнозували сифіліс. Андраде повернувся до Монтевідео попереду
своїх нових соратників по команді, й 22 липня, одразу по прибуттю в гавань Мотевідео,
серед чуток про його занападаюче здоров'я, він дав одне з нечисленних інтерв'ю свого
життя репортеру, який описав його ось як:

На перший погляд, Хосе Леандро Андраде, з яким нам випала нагода

провести коротку бесіду, не виглядає тим, хто страждає на серйозну недугу.
Помітно, що він трохи втратив у вазі, порівняно з його від'їздом з Монтевідео,
але він точно не виглядає хворим. Однак після того, як ми з ним поговорили,
наше враження змінилося. Андраде став скупий на слова, і ті, хто знає його не
один день, гадають, що на його обличчі можна побачити тінь депресії. Ми
запитали про його здоров'я, і Андраде відповідає: «Я повернувся, бо
почуваюся трохи хворим, і лікуватимуся тут, щоб якомога швидше повністю
оправитися. Тут, в Монтевідео, я впевнений, що справи підуть набагато легше.
Я довіряю нашим місцевим лікарям більше, ніж закордонним».

Справи більше ніколи не йтимуть легко для Андраде. Відчуваючи постійну втому,
він заледве потрапив до складу уруґвайської збірної, що виграла свою другу золоту медаль
у 1928-му, в Голландії. Те, що він таки потрапив до складу збірної, яка в 1930 році грала на
першому Чемпіонаті світу, було напевне більшою заслугою очікувань журналістів та
глядачів, ніж якості його гри. Ми знаємо достеменно тільки те, що футбольні натовпи тих
років, чисельність яких постійно зростала, й досі хотіли бачити світову чорну зірку
Андраде. Однак після Кубка світу, що проходив у Монтевідео, його гра та його здоров'я
зруйнувалися остаточно. Хоча Хосе Леандро Андраде прожив ще майже три десятиліття,
він не зміг утриматися довго на жодному робочому місці, і, схоже, пройшов крізь усі
безжалісні стадії сифілітичного занепаду. Він помер 4 жовтня 1958 року, за три дні після
свого п'ятдесят сьомого дня народження. Мертве тіло Андраде виставили для прощяння в
домі його сестри, Нікасії, матері Віктора Родріґеса Андраде, який гратиме у команді, що в
1950-му, попри все, виграє другий уруґвайський Кубок світу в поєдинку проти Бразилії на
стадіоні «Маракана» в Ріо-де-Жанейро.
Дотепер ця заключна частина мала форму літанії. Безперервним рефреном у ній
згадуються імена з минулого, паралельні долі яких всі викликають розчарування, багато з
них межуючи на грані трагедії. Але хоча головним мотивом цієї збірки міні-біографій став
показ того, як дуже часто життя провідних спортсменів стають марнотою, я маю надію, що
вони викликали у вас імпульс вдячності, принаймні в тих серед вас, хто так само, як я, з
насолодою дивиться спортивні події, а значить, могли бачити деяких з тих спортсменів у
той час, коли вони ще були у зеніті своєї кар'єри. Як я вже говорив на початку, я вважаю
цю вдячність, принаймні, мою власну вдячність до спортсменів, про яку я тут згадував, на
диво неперехідною. У деяких історично віддалених випадках, як у ситуації з Хосе Леандро
Андраде, вона є неперехідною, бо ми не знаємо – і ніколи не дізнаємося, – яким був
перформанс, що пробудив такі сильні хвилі майже еротичного бажання. Але вона
залишається так само неперехідною, навіть у випадку Мане Ґаррінча, мого
найулюбленішого футболіста, чиї рухи та трюки я гордий пам'ятати з майже
документальною точністю. Звісно, я хотів би, щоб Ґаррінча мав краще життя та менш
нещасну смерть – але навіть якби він продовжував жити, в якості підтягнутої сімидесяти
років з копійками національної ікони Бразилії, якою була би вірогідність того, що я міг би
йому потиснути руку на вдячність та сказати йому, до речі, правдиво, що існує дуже мало
речей у моєму житті, які приносили би мені таке ж задоволення, як і його вражаюче
прекрасні розігрування? І якби я міг, то чи був би в цьому сенс?
Дуже довгий час мені не вдавалося знайти відповідь на це запитання, що зрештою
збігається із запитанням, чому ми взагалі висловлюємо похвалу спортивній красі. Тоді, з
причин абсолютно не пов'язаних з моїм зацікавленням спортом, я перечитав інтерв'ю з
колишнім колегою, яким я захоплювався як інтелектуалом, новелістом і поетом. Це було
інтерв'ю з видатним медієвістом Полем Зюмтором, присутності та мудрості якого мені
часто бракувало після його смерті у 1995 році. На запитання про особисту мотивацію того
нечуваного вибуху інтелектуальної продуктивності, який можна було спостерігати в його
пенсійні роки, Зюмтор дав наступну відповідь:

Я намагаюсь переконати себе, що це не моя відповідальність і навіть не

моя проблема, якщо одного дня стан мого здоров'я, якісь випадкові обставини,
чи моя доля, призведуть до того, що я не зможу продовжувати працювати – і
стануть у кінцевому рахунку моєю смертю. Своєю відповідальністю я визнаю
абсолютно інше – вона полягає у вигадуванні проектів для моєї роботи, щоб
крізь них я міг тримати себе у житті; також ця відповідальність полягає в тому,
щоб спробувати по можливості закінчити ці проекти й у такий спосіб показати
життю, що я його люблю.

Поль Зюмтор допоміг мені зрозуміти, що згадування про Джессі Оуенса, Вільму
Рудольф та Мане Ґаррінча, висловлення похвали минулій грації Мухаммеда Алі,
намагання зробити знову присутнім перформанс Акебоно та Дієґо Марадони, були
способом виразити вдячність за життя, яке я маю, і яким я насолоджуюся. Висловлення
похвали спортивній красі є відповіддю на цей імпульс вдячності – але воно повинно
залишатися неперехідним, без конкретних адресатів. Оскільки мої слова ніколи не
досягнуть вух моїх минулих героїв, й оскільки я не маю богів, яким би молився, – те, що я
пишу, може дійсно претворитися на «вдячність життю». Воно може перетворитися на
щось таке ж особисте – і дехто скаже таке ж даремне – як ідея «показати життю, що я його
люблю».
За такі емоційні твердження мене впродовж останніх років вітали та критикували,
як «мимовільного релігійного мислителя» та як проповідника «дивного різновиду
віталізму». Гаразд, чому б і ні, – проте, знову ж таки, чому? Хоча я активно її не уникаю, я
так вже точно не бачу в собі схильності долучитися до будь чого, що можна назвати
релігією. Разом з тим, є правдою й те, що я вже давно впав у меланхолію та іноді навіть
засмучувався з приводу занадто раціоналістичного тону мовлення та письма в колі
професорів (хоча, безперечно, я й сам є найтиповішим представником цієї форми життя).
Чи може бути так, що я спостерігаю за спортсменами – і люблю ними захоплюватися – у
сенсі тієї найвідомішої концепції любові з платонівського «Бенкету»? Чи спортсмени для
мене, з їхньою грацією та елегантністю, з їхнім насильством та їхньою непристосованістю
до нормального життя, є тією «іншою половинкою» мене самого, що її я не зміг віднайти,
якою не зміг стати?
Це була фантазія, котрою я мав намір закінчити свою книгу, коли мій друг, філософ
Мартін Зель написав мені, що він вважає «смішною ідеєю» те, що ми закохуємося, бо
хочемо виповнити себе, і нагадав мені про те, наскільки це було б дивним, закічити книгу
про похвалу спортивній красі посиланням на Платона – абсолютну ікону філософського
ідеалізму. Тоді Мартін дав мені слова для заключення, що я сам мав би відшукати:
«Дивлячись спортивні події, ми можемо насолоджуватися, в нашій уяві, тими життями, які
ми не маємо ні таланту, ні часу жити». А вдячність за такі можливості, як того ж дня,
тільки кількома хвилинами пізніше за Зеля написав мені Міґель Тамен: «іноді говорить
про те, що з нами все в порядку, що наша земна подорож відмічена не прикрощами, але
ентузіазмом та захопленням, а також відчуттям, що те, що відбувається, є більш важливим,
ніж відчуття, що це відбувалося з нами». Я радий закінчити мій гімн на похвалу
спортивної краси цими позиченими нотами, і вдячний, у дуже перехідний спосіб, моїм
друзям за те, що вони так великодушно надали свої слова, коли мої почали сходити
нанівець.
 Слово подяки

На своїх останніх сторінках ця книга говорить про вдячність, яку я відчуваю до

стількох колишніх і тепершніх спортсменів – вдячність за те, що вони «тримають мене у
житті», яку я, скоріш за все, ніколи не зможу довести до відома тих, за ким я спостерігаю
та ким захоплюються з такою пристрастю. На щастя, вдячність не обов'язково завжди
перехідна. Я хотів би використати цю нагоду, щоб висловити більш прехідне почуття
подяки друзям і колегам, які впродовж багатьох років терпляче, великодушно
підтримували мою роботу зі спортом та допомагали мені поділилися своїм ентузіазмом у
спосіб, що був таким же життєдайним, як вечір на стадіоні.
Я хочу розпочати з подяки тим вченим, зі статей та книг яких я так багато навчився,
жодного разу не згадуючи їх на ім'я. З причин, що я маю надію, є самоочевидними,
«Похвала спортивній красі» була задумана без приміток, але я ніколи не зміг би її
написати без знань Аллена Ґуттмана, який є просто королем усіх істориків спорту; Ґленна
Моста, який, сам не будучи вболіваником, написав про давньогрецьких атлетів
натхненніше, ніж це могли зробити б менш компетентні; та Ґюнтера Ґебауера, з яким я
майже завжди розходжусь у поглядах на спорт, але чиїми думками я захоплююся, і чиїх
гострих аргументів я часто мав підставу побоюватися. Ще я хотів би згадати покійного
Йозефа Ґелера, чиї вправи на перекладині дарували моїм однокласникам та мені відчуття,
що навіть учений може любити перформанс прекрасних тіл.
Серед численних друзів, які вступали зі мною в напружені дискусії під час
написання, двоє великодушно поділилися зі мною стількома ідеями, що в мене навіть не
вистачить місця за них усіх тут подякувати: надзвичайно кмітливий Мартін Зель та
надзвичайно інтуїтивний Міґель Тамен. Я хочу долучити до цього Légion d'honner
інтелектуального спонсорства мого сусіда по бібліотечній кабінці Блісса Карнохана за те,
що примусив мене переписати не один завершений розділ (що мені спочатку анітрішки не
подобалося робити); Фелісітас Неске за те, що була авторитетною, але ніколи не
авторитарною; Ніко Петеса за те, що не дозволив мені бути нетеоретичним; Лючію
Праушелло за те, що турбувалася про те, чи достатньо я виспався (в «Зеленій» бібліотеці
та вдома); Геннінґа Ріттера за те, що підказав мені більше книжок, ніж я, як повільний
читач, міг би коли-небудь засвоїти; та Мішеля Зінка за вказівку, що число гравців у
футбольній команді не таке вже й самоочевидне.
Деякі інші друзі втрутилися з інтелектуальним еквівалентом «чистого силового
прийому»: я дякую Карлу Хайнцу Бореру за те, що не дав мені втекти зі скороспілими
поглядами на естетику; Хорсту Бредекампу за те, що врятував мене від самовдоволення,
заявивши поважній німецькій асамблеї, що Мікеланджело захоплювався би Джессі
Оуенсом); Моніці Фік за турботу про пристрасті свого друга; Ніні Буре за те, що
продемонструвала компетенцію, своєчасність якої переважає наочність; Рубену Ґалло за
те, що показав мені стільки стадіонів, коли це дійсно важило; Крісу за роботу над моїм
стилем; Марко за «налаштування» (як поняття і майже як річ); Ясусі Ісії за коментарі, що
підтримували мене (хоча я ніколи їх насправді не розумів); Йоахіму Кюпперу й Андреасу
Кабліцу за пречудові бесіди (не про спорт) якраз у потрібний момент; Уллі Лінк-Хеєр за
зливу, коли я говорив; Альдо Мацукеллі за, ні багато ні мало, життя Андраде та прекрасні
іспанські слова; Томасу Павелу за цирк (за те, що був цирком); Людвіґу Пфайфферу за те,
що погодився непогоджуватися, здебільшого в думках (бо в спортивному змаганні я все
одно за ним не встиг би); Ірині Прохоровій за те, що сміялася з моїх дуже вже академічних
жартів; Медсу Розендалю за те, що допоміг мені побачити стенфордський баскетбол з
точки зору Копенгаґена; Віолеті Санчес за пару бойових биків; Сарі за те, що була
Sternchen; Бернгарду Зіґерту за Weimarer Kulturtechnik; Еллен Тодд за те, що вказала мені
на «жести» Федерера; Майклу Уолтеру за його діловий підхід; Девіду Уеллбері за
безжалісно люб'язну гостроту думки та Вольфґанґу Вельшу за поєднання пристрасті з
екстраординарною витриманістю.
 Деякі люди допомагають письменнику писати, просто дозволяючи йому вірити, що
вони хотіли би прочитати його слова, навіть якщо письменник знає, в глибині душі, що в
них є набагато цікавіші справи, якими вони могли би займатися. Чемпіонами в цьому
складному та значно недооціненому мистецтві стали Чі Елліотт, яка розгледіла в моєму
стилі мінімалізм; Петра Хардт, яка зуміла примусити мене пам'ятати (а потім знову
дозволила забути), що книги є також речами на продаж; Бріґітт Ландес, яка повинна
залишатися такою, як вона є, – дороговказною зіркою натхненої магії; та Арнольду
Рамперсаду, гідністю якого я захоплююсь навіть більше, ніж його біографіями. Також я
хочу подякувати Бернду Штіґлеру за його інтенсивно легкі очікування; Марґарет Томпкінс
за, серед усього іншого, її переконання, що Сем може грати за Стенфорд чи університет
Південної Каліфорнії; та Райнеру Вейссу, який, з усіх найкращих міркувань, поклався
скоріше на Еґона Лоя, ніж на Різдвяний базар.
Сьюзан Уоллес Бемер, розсікаючи наскрізь професійний нарцисизм з елегантністю
хірурга та шармом інтелектуального аристократа, примусила мене повірити в те, що мій
манускрипт був вартий інвестування ще одного літа, і допомогла мені полюбити його
менш академічні «моменти». Але вона не мала б нагоди цього зробити, якби Ліндсей
Уотерс спершу не унюхала би недбалість (жодна інша людська істота не унюхує
недбалість краще!). Також я хочу висловити подяку моїм студентам і колегам зі Школи
критичної теорії при Корнелльському університеті, котрі влітку 2005 терпляче витримали
переписування книги, зміст якої вони не мали жодного шансу зрозуміти. З Роббі
Гаррісоном (який навчив мене як це важливо знати про вмирання) я майже зовсім не
говорив про цю книгу до того, як її дописав; але знання, що він на неї ставив, було
достатньою компенсацією за релігійний обов'язок.
Як і університет, що її спонсорував, (вже не існуюча) будівля Стенфорду в Кіото
була ідеальним місцем, щоб губитися в письменництві. Під час мого перебування там,
Ейко Фудзіока познайомив мене з «Ханьсін Тайґерс»; Ерін Ґарденер вдавалося мене
обдурювати кожного ранку; Кенні Ґандл курив на патіо, попри свою відданість екології;
Ліза Хонда обирала якнайкраще саке; а Анджу Чень була просто в усьому чудовою, хоча й
поїхала до Гарварда.
Але, знову ж таки, в усьому світі не було кращого місця для написання (принаймні,
як на мене), ніж Стенфордський університет, бо жодне інше місце не може побити
Стародавню Грецію (і я кажу це з усією відповідальністю) у поєднанні спорту та
академічних занять в єдине ціле. Це чудо відбувається кожен день упродовж року завдяки
таким людям, як Сейї Аболеджі, чиї паси такі ж гладкі, як його ум – гострий, наче бритва;
Метту Дойлу, який втілює найкраще, що є в цьому університеті; Джошу Ленді, який
ніколи не дозволяє мені забувати про футбол; Теду Ліланду, який своєю геніальністю та
схожістю на футбольного тренера тримав справи під контролем; Тріні Мармареллі, яка
поєднує ритм ігор з м'ячем із ритмами поезії; Пабло Моралесу, який подарував німим
гуманітаріям язик спортсменів; Ріку Скавоне, який ніколи не припиняє пробувати щось
нове; Меттью Тьюзу, який повернувся; Біллу Уолшу, який на перельотах в Аннаполіс
говорив про європейських та американських уболівальників; тренеру Уолту Гаррісу, який
знає (як і я), наскільки це по-чоловічому – любити запахи; і тренеру Тайрону Віллінгему,
чия велич залишилася і назавжди буде присутньою з нами.
Ріккі, Сара і Лаура прекрасніші й більш хвилюючі для мене, ніж найвеличніші
розігрування, розгортання яких я коли-небудь бачив, – і, на відміну від розігрувань, вони
ніколи не зникнуть.
 Словник спортивних термінів

Апсет (англ. upset) – неочікувана перемога спортсмена, поразку якого всі передбачали.

Аутфілдер (англ. outfielder) – у бейсболі загальний термін, яким позначаються три гравці
захисту, які розташовані в зовнішньому полі (outfield), найдалі від домашньої бази; їхня
задача полягає в тому, щоб ловити далекі м'ячі до того, як ті впадуть на землю, і швидко
переправляти їх на середину поля.

Відбиваючий, бетер (англ. batter) – у бейсболі гравець нападу, який намагається відбити
м'яч, кинутий пітчером; якщо він відбиває м'яч, він повинен кинути биту, оббігти три бази
та повернутися на домашню базу («дім»), для того, щоб заробити очко своїй команді;
відбиваючий, який зайняв першу базу, отримує статус ранера.

Граючий тренер – член команди, який досягнув висого рівня майстерності, й одночасно
виконує обов'язки гравця та тренера, або помічника тренера.

Грогі (від англ. groggy – п'яний, нетвердий на ногах) – у боксі скороминущий стан
запаморочення, після отриманого удару в голову, який ще називають «нокдаун стоячи».

Дабл-плей (англ. double play) – у бейсболі ситуація, коли одним неперервним

розігруванням з гри виводяться одразу два гравці (ранери) нападу.

Залікова зона (англ. end zone) – в американському футболі ділянки на протилежних

кінцях поля, що знаходяться між гольовою лінією та границею поля; занести м'яч у
залікову зону супротивника означає заробити тачдаун.

Інінг (англ. inning) – у бейсболі фіксований за тривалістю сегмент гри, що ділиться на дві
частини, протягом яких одна команда намагається заробити очки (нападає), а інша –
завадити цьому (захищається).

Квотербек, розігруючий (англ. quarterback) – в американському футболі гравець команди

нападу, який несе відповідальність за вибір стратегії та відіграє головну роль у переважній
більшості розігрувань нападу; зазвичай розташовується в центрі лінії нападу.

Лайн-драйв (англ. line drive) – у бейсболі відбитий м'яч, який летить безпосередньо від
бити до гравця на полі по прямій траекторії, не торкаючись землі.

Офсайд (англ. offside) – в американському футболі ситуація, коли під час початку
розігрування гравець знаходиться не на своїй стороні уявної лінії розігрування (line of
scrimmage), яка проводиться наскрізно по ширині поля, через ту точку, де встановлюють
м'яч після попереднього розігрування.

Пейсмейкер (англ. pacemaker) – бігун, задача якого задавати темп кроків на певних
відрізках середніх чи довгих дистанцій у змаганнях з бігу.

Пітчер (англ. pitcher) – у бейсболі гравець захисту, який виконує подачу м'яча і таким
чином вводить його в гру; його головна мета – кинути м'яч так, щоб відбиваючий не зміг
його відбити.
Приймаючий, ресивер (англ. wide receiver, або receiver) – в американському футболі
гравець команди нападу, головною задачею якого є ловити паси вперед; зазвичай
розташовується на краю лінії нападу, блище до границь поля.

Ранер (англ. runner) – у бейсболі гравець нападу, який по черзі перебігає від бази до бази з
метою дістатися до «дому»; статус ранера отримує відбиваючий, який відбив м'яч (не був
виведений в аут) і зміг зайняти першу базу.

Ранінг-бек (англ. running back) – в американському футболі гравець команди нападу,

головною задачею якого є приймання пасів від квотербека, забіг з м'ячем та блокування;
зазвичай розташовується позаду квотербека.

Слем-данк (англ. slamdunk) – у баскетболі різновид кидка, коли гравець беспосередньо

під кільцем підстрибує і однією чи двома руками заганяє м'яч до кошика.

Страйк (англ. strike) – у бейсболі ситуація, коли відбиваючий: 1) махнув битою, але не
влучив по м'ячу; 2) не поворухнув битою, але суддя визначив, що м'яч пролетів у зоні
страйку (тобто на висоті від колін до грудей відбиваючого); 3) торкається битою м'яча, але
не відбиває його в поле.

Страйк-аут (англ. strike-out) – у бейсболі ситуація, коли відбиваючий набирає три

страйки.

Тачдаун (англ. touchdown) – в американському футболі ситуація, за якої м'яч заносять до

залікової зони команди-супротивника, завдяки чому набирають шість очок.

Тестовий матч (англ. test match) – у крикеті гра тривалістю до п'яти днів, в якій беруть
участь команди з тест-статусом, що надається за правилами Міжнародної ради з крикету.

Хоумран (англ. home run) – у бейсболі удар відбиваючого, коли м'яч улітає за межі поля не
торкаючись землі, і виникає можливість оббігти всі бази.

Шорт-стоп (англ. shortstop) – у бейсболі гравець захисту, який приймає відбиті м'ячі між
другою та третьою базами, а також захищає другу базу.