МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

В. І. ВЕРНАДСЬКОГО
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА ІСТОРІЇ

Реферат з дисципліни

«Порівняльна етнологія»

На тему:

Сучасна етнологічна наука в Україні.

Підготувала:
студентка 2 курсу
культурологія 034-21
Гельгер Олена Ігорівна
Перевірив:
к. іст. н., Чирко Богдан Володимирович

1
Київ 2020

2
 Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………….3

2.Становлення й розвиток української етнології……………….….4-6

3. Предмет і завдання етнології україни як науки………………...6-10

4.Сучасний стан етнології в Україні ……………………………….10-12

5. Висновок……………………………………………………………..12-14

3
1.Вступ

Етнографія — наука про народи (етноси) світу, що вивчає проблеми етно

– та націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин,
етнонаціональних процесів, особливостей духовної і матеріальної
культури (народних вірувань, знань, побуту, мистецтва). Зародженню
етнографії як науки передував значний період накопичення
етнографічних знань, починаючи з часу існування Давньоруської
держави, що визначений хронологічно добою середньовіччя. Першим
свідченням зародження української етнографії стала «Програма» для
опису України Ф.Туманського та спеціальна народознавча розвідка
Г.Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів».
Українська етнографія зароджувалася на народознавчій основі, на ґрунті
фольклору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні
духовної культури. Біля своїх витоків вона формувалася переважно як
описова дисципліна, яка ґрунтувалася на базі трьох народознавчих
центрів: Харківського і Київського університетів та Львова. Нині
українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівні досліджень:
описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного
осмислення накопиченого матеріалу.

4
2. Становлення й розвиток української етнології.
Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни
відбулося в середині XIX ст. Її розвиток тісно пов'язаний з іменами
Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського,
Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра
Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури.
Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили
письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-
Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін.
Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове
товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена
Етнографічна комісія, яка видавала «Етнографічний вісник», «Матеріали
до українсько-руської етнології»  та ін.

Зародженню етнографії як науки передувало накопичення

етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У
славнозвісній пам'ятці «Повісті временних літ» вперше було
сформульовано принципово важливе для етнографії як науки положення
про своєріднсть усіх племен і народів: «Имяхуть бо обичаї свої, і закони
отець своїх и преданія, кождо свої нрави». Інші, не менш важливі для
становлення етнографії положення,— про походження народів, їх
розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та
духовний світ — згадуються у таких пам'ятках: «Слово о полку ІгоревЪ»,
«Слово о погібелі Руськія землі», у Густинському літописі, «Роксоланії»
С.Кльоновича, «Хроніці» Феодосія Сафоновича, старшинських літописах
Самовидця, С.Величка, Г.Гребінки та ін.

По мірі накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як

наука. Першим свідченням зародження української етнографії
стала «Програма» для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна
народознавча розвідка Г.Калиновського «Опис весільних українських
простонародних обрядів». До речі, українська етнографія має своєрідну
природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на
ґрунті фольклору і літератури, концентруючи головну увагу на
дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української
етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України —
напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція
намагалася через осмислення духовності українського народу виявити
його потенції для визволення й здобуття волі.

5
Українська етнографія біля своїх витоків формувалася переважно як
описова дисципліна. Вона ґрунтувалася на базі трьох народознавчих
центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського
університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.).
Харківська «романтична» школа (І.Срезневський,
А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.)
зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології;
київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-
Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і
культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши
«Етнографічно-статистичну експедицію»; львівська
(М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на
розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого
спеціального друкованого органа «Етнографічний вісник» та «Матеріали
до українсько-руської етнології».

Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень:

описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного
осмислення емпіричного матеріалу.

Як самостійна галузь науки етнографія оформилась у середині XIX ст. з

виникненням еволюційної школи, появою досліджень Л. Генрі Моргана і
праці Ф. Енгельса «Походження родини, приватної власності та
держави» (1884 р.), в якій сформульовано основні положення про
первіснообщинний лад.

У процесі розширення знань про культуру народів та їхню діяльність

виникали різні школи і напрями в етнографічній науці.

Розвиток етнографії в Україні проходив у постійних зв'язках з російською

та білоруською етнографією. Перші свідчення про українців як окремий
народ відносяться до XVI — першої половини XVII ст. Вони містяться в
різних світських і церковних актах, творах Івана Вишенського, Климентія
Зіновіїва, літописах Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки,
записках зарубіжних авторів (Б. де Віженера, Є. Лясоти, Г. Л. Боплана, С.
Герберштейна та ін.).

У XIX — на початку XX ст. центрами етнографії в Україні

стають Харківський, Київський, Новоросійський (Одеський) і Львівський
університети, а також Комісія по описанню губерній Київського
навчального округу, Південно-західний відділ Російського Географічного
товариства. Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові,
6
Етнографічна комісія Українського наукового товариства в Києві.
Розвиток передової етнографічної думки в Україні тісно пов'язаний з
іменами Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського, Лесі
Українки, П. А. Грабовського, С. А. Подолинського. Цінний фактичний
матеріал міститься також у дослідженнях з етнографії М. Ф. Сумцова,
В. Д. Шухевича, Я. Ф. Головацького, П. П. Чубинського і особливо —
Ф. К. Вовка (Волкова). Важливе значення для етнографії України мають
публікації Д. І. Яворницького, згодом академіка АН України.

Останніми роками в Україні створено ряд етнографічних музеїв просто

неба (у Переяславі, Ужгороді, Львові, Києві), етнографічні експозиції в
інших музеях. У відкритому в 1976 р. у Києві Музеї народної архітектури
та побуту України представлено особливості культури та побуту усіх
історико-етнографічних районів. Нині дослідженнями з етнографії
займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї,
навчальні заклади, які видають наукові записки, монографії, науково-
популярні журнали, методичні посібники тощо. Народознавчі студії
друкують журнали «Народна творчість та етнографія», «Родовід»,
«Берегиня», «Український світ», «Пам'ятки України», «Українська
культура», інші видання, серед них і регіональні.

3. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТНОЛОГІЇ УКРАЇНИ ЯК НАУКИ

 Історіялюдства є насамперед історією етносів. Сьогодні, як зрештою і

завжди, спостерігаємо значні суперечності між глобалізацією
(інтернаціоналізацією) суспільно-економічного і культурного життя з
одного боку, та локалізацією (етнізацією) - з другого.

      Глобалізація життя (від лат. globus - куля) - всеземне об´єднання, що

призводить до змішування і злиття етносів із дуже відмінними
ментальністю й культурами. Це спонукає до етнічного і культурного
змішування і переродження на цьому ґрунті природніх етносистем та
етнокультур на великий штучний конгломерат (суміш) народів. Такі
процеси у світі ще називають інтеґрацією і знаходять їм виправдання: в
культурній гомогенності (однорідності) народів, їхній економічній
взаємозалежності або територіальній близькості. Для цього написано
цілий ряд праць, наукових досліджень. Головним ефективним засобом,
7
який сприяє інтеґрації, є уніфікація суспільно-політичного, культурного і
правового життя народів. Однак, на думку американського соціолога А.
Етціоні, найкращим засобом уніфікації може бути тільки сила: контроль
над засобами примусу і насилля - армія, поліція, судова система, а також
єдиний центр прийняття рішень. Глобалізація найчастіше є штучним
процесом, що підігрівається певними колами, які прагнуть до світового
панування. Прикладом примусової інтеґрації народів був Радянський
Союз. Виправданням своїх примусових заходів у таких держав
найчастіше виступає декларація підтримання миру у всьому світі.     

      Процеси акультурації (культурного злиття) та асиміляції (етнічного

поглинення народів) у цьому контексті розглядалися як позитивні явища
(наприклад, намагання КПРС створити "єдиний радянський народ",
"радянську культуру" та ін.).

      Альтернативою глобалізації є локалізація, як суто етнічне явище, що

розвивається в певному місці (реґіоні), яка в науці отримала назву
дезінтеґрації, але майже ніколи ґрунтовно не досліджувалась. Як
правило, такі явища спостерігаються в країнах, що мають виразні
реґіональні відмінності, які дають поштовх найрозвинутішим верствам
населення до протесту, незадоволення діями центрального уряду,
нерівноправністю громадян за їхніми етнічними ознаками тощо. Як
констатує ряд учених, на сьогодні людство ще не створило такої
системи, яка б повністю задовольняла потреби й інтереси кожного
народу. Та даремно сумувати з цього приводу, можливо такої системи й
не існує. Адже розвиток суспільства - це природній процес, в якому
необхідна не тільки єдність, але й боротьба протилежностей. Там, де всі
задоволені, нема руху вперед. Тому й точиться вічна боротьба етносів
проти світових процесів глобалізації, за здобуття своєї свободи,
збереження самобутності на своїх локальних територіях.

 Зупинимось докладніше на класичних вітчизняних поняттях і

визначеннях етносу та нації, враховуючи також і сучасний стан
етнонаціонального відродження в Україні.

      Етнос - це кровноспоріднена спільнота людей, яка має: 1) спільну

територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спільні родові
легенди про походження свого етносу, спільну історичну пам´ять, звичаї
та обряди, тобто те, що є його етнічною релігією (рідною вірою).

      Бувають часи в історії етносів, коли та чи інша складова втрачається

народом (іноді на певний час, іноді й назавжди). Так, приміром, давні
8
євреї втратили землю й мову, але в розсіянні між іншими народами
зберегли свою етнічну релігію, яка виявилась тією рятівною соломинкою,
що повернула цьому етносу "обітовану" землю і національну мову. З
Україною сталося навпаки - саме втрата (насильницьке знищення)
етнорелігії спричинила відчуження народу і від рідної мови, і від рідного
звичаю, і, частково, від споконвічно українських територій. Все це стало
причиною довготривалого поневолення народу і "духовної руїни".     

      Сьогодні ми все ж маємо рідну землю, відроджуємо рідну мову і

виробляємо власне українську національну ідеологію, яка неможлива
без повернення до рідних духовних основ. Національна ідеологія навіть
найсучасніших націй сьогодні немислима без врахування традиції,
народного світогляду, етнічних стереотипів, вироблених народом
впродовж століть.

Отже, етнос - це кровноспоріднена географічна та культурно-історична

спільнота людей на будь-якому етапі його етногенези. Терміном етнікос
нині прийнято позначати всю сукупність розселених у всьому світі
представників того, чи іншого етносу.

      Етнос - явище природне. Кожен етнос має свою структуру - ієрархічну
супідрядність субетнічних груп, які не порушують його єдності (напр.,
гуцули, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни та ін. як субетнічні групи
українського етносу).

      А група споріднених етносів утворює так званий суперетнос

( українці, поляки, росіяни, чехи, словени та ін. є водночас слов´янами).
Велике розмаїття субетнічних груп і етнічних спільнот, що складають
суперетноси є ознакою етнічної сили і живучості великої етнічної
спільноти. І навпаки, спрощення етнічної системи свідчить про занепад
етносу (наприклад, коли з багатьох етнографічних груп залишається
одна).

      Слово і поняття нація в своєму розвитку перетерпіло багато різних

перетворень. Його історія заслуговує хоча б на коротеньке знайомство.

      Нація - в перекладі на українську народ, латинське populus,

англійське people, французьке pepl, германське volk [фольк]. Слово нація
означає рід, народ, народження, від лат. nasci - народжуватися. В давні
часи це слово застосовувалося як до людей, так і до тварин, бо воно
означало ще й расу, породу, плем´я. Римляни вживали слово нація на
позначення аборигенів сусідніх країн, наприклад "варварів", що в ті часи
9
означало "тубільці" - місцеве населення тієї чи іншої країни (наприклад,
Салюст згадує "націю скіфів"). Себе ж римляни воліли називати словом
populus, яке застосовувалось особливо до панівної верстви, патриціїв, у
протилежність до нижчого стану плебеїв. Перекладаючи біблійні тексти з
грецької, римляни акцентували увагу на розрізненні юдо-християнських
народів від інших "нехристиян і неюдеїв". Так грецьке слово laos -
єврейський і християнський народ, переклали на латину словом populus,
а грецьке etnos - народ неюдейський, язичницький, "невірний",
переклали словом nacio. За цією аналогією у церковнослов´янському
перекладі Біблії щодо християн і юдеїв вживається слово "людіє", а щодо
язичників - "языци".

  Етнологія - це теоретична і водночас природнича наука про

походження, розвиток та сучасне життя етносів, їх взаємодію,
закономірності історичного та культурного розвитку. Етнологія
користується здобутками біології, географії, біофізики, біохімії; а також
гуманітарних наук: історії, філософії, лінґвістики, суспільствознавства,
етноґрафії, фольклористики та ін. для теоретичного узагальнення знань
про етнос.

      Всі ці науки, безперечно, пов´язані між собою. Про це знали вже
древні мудреці. Відомий також вислів М. Т. Ціцерона: "Всі науки, що
виховують освічену людину, ніби зв´язані між собою спільними
ланцюгами і до певної міри споріднені одна з одною". Нині, справді,
відбувається своєрідне взаємозаглиблення (взаємопроникнення) наук,
яке називають інтеґрацією наук.   

      Етнологія близька до етноґрафії, але має свої особливості.

Відмінність між етноґрафією і етнологією полягає насамперед у тому, що
етноґрафія лише накопичує відомості та описує знання про етноси, а
етнологія теоретично узагальнює ці знання і виробляє методику їх
вивчення.

      Етнологія як наука, звичайно, не може змінити закономірностей

етногенезу, але може застерегти людство від бід, яким можна зарадити.

 Предметом етнології України є наукові знання про етногенетичні та

етнокультурні процеси в їхньому зв´язку з теорією етносу та історією
народів України.

      Завдання етнології України:

10
      1. Вироблення теоретичних засад науки про етнічні спільноти, їхній
взаємозв´язок і взаємодію.

      2. Осмислення сутності та тенденцій сучасної науки про етнос.     

      3. Систематизація знань з дотичних до етнології наук: історії,

філософії, естетики, теорії етносу, історії культури, фольклористики,
етноґрафії та ін.

      4. Перегляд деяких стереотипних положень етнології (націології)

через призму сучасних наукових знань та процесів світового етнічного
ренесансу.

      5. Вивчення етнічної історії народів (національних меншин) у

контексті загальної етнічної історії України.

      6. З´ясування ролі й місця українського етносу в європейському та

світовому контексті.

3. Сучасний стан етнології в Україні

Із становленням незалежної України етнологія почала завойовувати своє

місце як академічна так і університетська наука, предмет викладання у
освітянських програмах вузів. Вже на початку 90-х років важливими і
доленосними прикладами розвитку етнологічних досліджень у науково-
дослідних установах України були створення відповідних закладів, як
Інституту народознавства НАНУ (м.Львів) та Інституту українознавства
Міністерства науки та освіти України (Київ) у 1992 р., входження терміну
„етнологія“ у назву відповідних інституцій, як Інститут мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського з 1994 р.. Окрема
велика ланка етнологічних студій та втілення етнологічних програм у
систему освіти пов’язана із діяльністю університетів. У 1993 р. в
Одеському національному університеті ім. І. І. Мечнікова була створена
кафедра археології та етнології під керівництвом проф. О. В. Сминтиної.
Одним з провідних напрямків кафедри постали дослідження
етнокультури балканських етнічних спільностей під керівництвом доц. А.
В. Шабашова, що є важливою передумовою розвитку співробітництва в
галузі етнології між Українськими і Сербськими колегами, і зокрема,
11
університетом Нишу. Знаменною подією розгортання процесу
етнологічних досліджень в країні постало створення кафедри етнології
та краєзнавства на історичному факультеті Київського державного
університету ім. Т. Г. Шевченка у 1995 р. під керівництвом видатного
фахівця в галузі української етнології проф. В. К. Борисенко, яка
очолювала кафедру у 1995‒2002 рр. Вона розпочала велику роботу із
відтворення етнологічної школи на нових теоретико-методологічних
засадах, залучення студентів та аспірантів до розробки широкого кола
питань з етнологічної проблематики. Надзвичайно важливою справою
цього періоду постало видання п’ятнадцяти випусків наукового збірника
„Етнічна історія народів Європи“ у 1999‒2003 рр. Також з 1995 р. почала
діяти як самостійна кафедра етнології у Львівському національному
університеті ім. І. Франка під керівництвом проф. С. А. Марчука.
Протягом 2006‒2009 рр. Інститути та кафедри етнологічного
спрямування були запроваджені у провідних університетах України, що
дозволяє здійснювати дослідження та освітянські програми з різних
аспектів проблематики практично по всіх регіонах від заходу до
південного сходу. Це відкриття кафедри етнології та археології у
Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаніка
(завідуючий кафедрою проф. М. Кугутяк) у Івано-Франківську, Інститут
історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного
університету ім. М. Коцюбинського, Інституту історії, етнології та
правознавства ім. О. М. Лазаревського у Чернігівському національному
педагогічному університеті ім. Т. Г. Шевченка та інших учбових закладах.
Почала набирати певних обертів підготовка спеціальних програм з
етнології, яка охоплює широкий спектр етнологічних знань: історіографії,
теоретичних проблем етнічного процесу, зокрема традицій та
життєдіяльності етносу, етнополітики, етнології релігії тощо. Підготовлені
та вийшли друком матеріали навчально-методичних комплексів та
програм з різних спрямувань, які зараз охоплюють великий спектр
етнологічної проблематики, культурологічних дисциплін, безпосередньо
пов’язаних із етнологією. Це викладання таких курсів, як „Основи
етнології“, „Етнологія“, „Культурологія“, „Історія української культури“,
„Історія української та зарубіжної культури“ тощо, із виданням
відповідних підручників та посібників багатьма авторами та авторськими
колективами. Дослідження розвитку суспільного руху в Україні та на
пострадянському просторі в цілому свідчать, що важлива роль етнології
на сучасному етапі розвитку науки та університетської освіти, зокрема у
системі гуманітарного знання, обумовлена наріжними потребами

12
розвитку кожного окремого суспільства, національного самовизначення
та процесами глобального значення. Як свідчить розвиток освітянської
справи на теренах України університетська наука сприйняла виклик часу,
і буде і надалі прирощувати етнологічні розробки. Це сприятиме
підвищенню самосвідомості молодого покоління незалежних країн, яке
по-новому сприймає основні людські цінності нації та її шлях у світовому
просторі, що засвідчують події українського Євро майдану.

13
ВИСНОВКИ
Наше покоління за свого життя вже пережило й відчуло на собі
радикальні зміни суспільної свідомості. Погляди, ще донедавна
формовані ідеологічно заанґажованими науковими інституціями та
засобами масової інформації (точніше було б назвати їх "засобами
масової дезинформації"), почали змінюватися у міру розкриття
замовчуваних фактів, нових історичних відомостей та їх філософського
осмислення. Такий стан суспільства на початку здобуття Україною
державної незалежності можна було б порівняти з якимось шоком, чи
холодним душем. Звичайно, такий стан витримують не всі, дехто і досі
ностальгічно сумує за зруйнованим "союзом", дехто, не в силі витримати
психологічного удару, інші ж, отримавши потужний духовний підйом, -
взялися за побудову нового суспільства і створення нових національних
цінностей. Проте, боротьба світу з антисвітом продовжується.

      Як пише український політик Євген Марчук, "Зруйнувати тенета, що

накинули на українське суспільство творці антисвіту, можливо... Треба
побачити велику облуду і цинізм, які огортають суспільство. Треба
знайти в собі мужність відкинути штучно створювані примари і побачити
весь трагізм того, що з нами відбувається" (П´ять років..., с. 153).

      Сьогодні поліетнічність України - незаперечний факт. Наявність

міжетнічних і міжконфесійних конфліктів викликає необхідність створення
такого законодавства, яке б регулювало міжнаціональні відносини.
Водночас не можна не розуміти і загрози з боку надмірного поліетнічного
змішування. Ми вже маємо сумний досвід створення "єдиного
радянського" народу, уроки якого маємо пам´ятати і робити належні
висновки.

      Сьогодні кращим вирішенням міжетнічних проблем може бути

надання етносам можливостей для вільного національно-культурного та
економічного розвитку, пам´ятаючи, що етнічна гігієна (підвищення рівня
моноетнічності кожного народу) може дати кращі наслідки, ніж будь-які
інтернаціональні щепленя, які в кінцевому підсумку, можуть призвести до
спрощення етносфери (зникнення етнічної різноманітності біосфери) і до
виродження людства загалом.   
      Oдначе, пріоритетами державної ідеології, насамперед, мусить бути
єдина державна мова титульної нації, формування в усіх громадян
поваги до своєї Батьківщини, розширення інформаційних можливостей
для всіх етносів, подолання економічних труднощів та ін.
14
      Сьогодні в етно-національній політиці вже є деякі зміни на краще,
однак, значна частина проблем залишається поза увагою наших
політиків. Оскільки етнос і етнорелігія, як уже доведено величезним
рядом наукових досліджень, - взаємообумовлені явища, то сьогодні
суспільство немислиме без релігійної культури, як його духовного й
морально-етичного регулятора. Однак, враховуючи, що досі пріоритети
віддавалися лише релігійним більшостям (християнській конфесії, іншим
світовим релігіям), то величезна кількість громадян досі залишаються
непоінформованими про власну українську етнічну релігію, мало того, -
досі інформація про етнорелігію подається в негативному освітленні
(через призму власне християнської заанґажованості). Саме цей факт
свідчить про переважання в сучасному суспільстві глобальних тенденцій,
інертність і не бажання наших урядових структур звернути свій погляд на
такий потужний етноформуючий і етнозберігаючий чинник, яким є
етнічна релігія власного народу.

      Використання чужої теоретичної бази в питаннях етносу сьогодні вже

не задовольняє українське суспільство, бо воно далеко не завжди
адекватно відображає дійсний стан етносфери і світової геополітики, що
не завжди може бути корисним для української державотворчості.

      Перегляд існуючих наукових і культурних стереотипів, повернення до

своїх витокових праджерел - є прогресивним явищем, особливо на
критичних межах історії етносів. Етнокультурний ренесанс у всьому світі
- характерний показник перехідного періоду світової спільноти до нових
етнополітичних цінностей. Українська етнологія вже робить перші
самостійні кроки до вирішення цих важливих проблем нашої вітчизняної
науково-теоретичної думки.

15
 Список використанної літератури
1. Борисенко, В.К., 2007. Українська етнологія : навч. посіб. для студ.
ВНЗ. Київ: Либідь.
2. Кафарський, В.І. та Савчук, Б.П., 2006. Етнологія. Підручник. Київ:
Центр навчальної літератури.
3. Лозко, Г.С., 2001. Етнологія України. Київ: АртЕк.
4. Савчук, Б., 2004. Українська етнологія. Івано-Франківськ: Лілея-НВ.
5. Садохин, А.П., 2008. Этнология: учебник для студ. вузов,
обучающихся по гуманит. спец. и направлениям подгот. Москва:
Гардарики.
6. Тавадов, Г.Т., 2004. Этнология: учебник. Москва: Проэкт.
7. Тиводар, М.П., 2010. Етнологія: навч. посіб. для студ. іст. спец.
вищ. навч. закл. Вид. 3-тє, виправл. і доповн. Ужгород: Гражда.
8. Хоптяр, Ю.А., 2008. Етнологія: Навчальний посібник. Кам'янець-
Подільський: ПП Медобори-2006.
9. Хрящевська, Л.М., 2012. Загальна та українська етнологія:
навчальний посібник. Миколаїв: Іліон.
10. Юрій, М., 2006. Етнологія: Навчальний посібник. Київ: Дакор.

16