Шевцов Сергій Павлович

65026 Одеса, вул. Софіївська, 16, кв. 16. Тел (048) 723 14 50
Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії природничих факультетів
Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (65026 Одеса, вул.
Дворянська, 2)
Філософія свідомості, філософія права, історія філософії
Shevtsov Sergii

Відправним пунктом даної статті є сформована традиція розділяти державний і

індивідуальний терор (терор і тероризм). Проводиться логічний аналіз ряду найбільш
відомих визначень терору та робиться попередній висновок про незадовільність наявних
визначень. Подалі на основі поєднання структурного методу з методом логічного аналізу і
методом історичної реконструкції виділяється притаманний терору зв’язок із
трансцендентним. На цій підставі пропонується загальна картина та визначення терору як
насилля, що виходить за межі правових норм і спрямоване на здійснення найвищої істини.
Крім того пропонується історична (діахронічна) картина терору в загальних рисах. Це
дозволяє розкрити механізм впливу терору на суспільство як форми легітимації – виявити
причини прийняття явно терористичних мір правління. Терор, тероризм, легітимація,
насилля, трансцендентність, синхронія, діахронія, право, агресія.

This article was derived from the tradition of distinction between the state terror and the
individual terror (terror and terrorism). The most common definitions of terror are logically
analyzed in the article, and it is preliminarily concluded that the existing definitions are not
sufficient. Then, based on the combination of the structural method, the method of logical
analysis, and the method of the historical reconstruction, a correlation between the terror and the
transcendent is revealed. Grounded on this, the general concept of terror is suggested, reflected
in the suggested definition of terror as the violence that is beyond the law and is directed towards
the accomplishment of the highest truth. Also, a historical (diachronic) notion of terror in outline
is suggested. It allows discovering the mechanism of the influence of terror as a form of
legitimation the society, or uncovering the reasons of the acceptance of the government which is
known to be terroristic.
Терор як форма легітимації

Que la terreur soit à l’ordre du jour!1

Серед незчисленних міркувань щодо терору та описів його видів та фактів легко
помітити дивну триєдність (точніше, три єдності, єдність за трьома пунктами, за трьома
лініями розбіжності) – триєдність розбіжностей, триєдність відсутності єдності. По-перше,
це розгубленість через труднощі з об’єднанням різних форм терору в одному визначенні.
Дві основних форми терору – індивідуальний та державний – не поєднуються. Іноді
намагаються провести цю відмінність в термінології: терор та тероризм. Терор –
«застосування сили чи загроза її застосування сильнішої сторони щодо слабшої».

1
«Нехай терор буде в порядку денному!»
 Тероризм – «єдиний засіб боротьби слабкого з сильним» 2. Це сумнівне розділення
приживається погано. «Внаслідок не можна не бачити парадокса: надзвичайно небезпечне
явище існує, а єдиного розуміння його суті нема не тільки на рівні наукового визначення,
але й на рівні інтуїції та здорового глузду» [Бій з тінню, 2008].
По-друге, неясність існує і в тлумаченні цілей терору. З одного боку, цілі визнаються
політичними, з іншого боку, вони відносяться до соціальної психології (страхання,
залякування) або близьким до неї дисциплінам. Зв’язок між ними вважається очевидним,
але ніхто не ризикує розкрити цю анатомію. Ніхто, за виключенням, мабуть, З. Фройда,
який знаходить зовсім інший характер зв’язку та своєрідно розглядає цілепокладання
[Фройд, 1998а]. У цієї позиції є прихильники (наприклад, С. Московічи [Московічи,
1998]), але більшість спеціалістів ставляться до неї дуже стримано.
Нарешті, по-третє, сама природа та джерело терору викликають ту саму
розгубленість. Терор, як правило, визнається явищем соціальним, що коріниться в умовах
соціального буття (в яких саме – зазвичай не вказують), але вся відповідальність за нього
падає на ініціаторів та проводирів – Ірода, Васко да Гаму, Робесп’єра, народовольців,
Леніна, Троцького, Сталіна, Пол Пота.
У цій дивній картині дисонує лише правова сфера – тут спостерігається абсолютна
єдність без жодних розбіжностей: усі види терору протиправні. Злочинні. З етичної точки
зору – жахливі. Загалом: сутність неясна, природа неясна, причини неясні, цілі
протиречні, але звинувачувальний вирок підписаний та затверджений, оскарженню не
підлягає і сумнівів не викликає.
Безперечно, дуже хотілося б, щоб тероризм (а тим більше – терор, коли прийняти їх
розмеження) залишався тільки теорією і фактом минулого. Але для цього не обійтися без
виділення умов його вкорінення в соціальному бутті, що єдино дозволило б протистояти
його зародженню не силами правоохоронних органів (тим більше, що в разі терору вони
самі стають його інструментом), а соціальними механізмами, тобто не хірургічним
втручанням, а терапією.
Але перш за все необхідно розглянути винайдені визначення терору. Визначення,
приведені вище, що побудовані на опозиції сильний/слабкий і категорії «боротьба» чи
«насилля» не придатні, тому що занадто широкі. Арешт злочинця – теж застосування
насилля з боку сильнішого (держави), але все ж не терор. У слабкої сторони також є різні
засоби боротьби – головним чином поза відкритим протистоянням, - але далеко не всі з
них пов’язані з насиллям і не можуть бути віднесені до терор(изм)у. По відношенню до
держави приватні особи та невеликі групи (тому вже слабкіші) діяли різними методами – з
історії СРСР, наприклад, можна зібрати цілу колекцію засобів протистояння державі: від
вбивства лідерів до крадіжок, «внутрішньої еміграції» та розповсюдження анекдотів, але
лише невелика частина цієї колекції може вважатися терором.
Більшість інших визначень теж занадто широкі. М. Мерло-Понті вважав, що історія
сама є терором, а будь-який революційний рух буде вдаватися до хитрощів, обману та
насилля [Merleau-Ponty, 1969: р. 96]. Часто наводять визначення дане директором
лондонського інституту з вивчення конфліктів Б. Крозьє як «мотивованого насилля з
політичними цілями» 3. Але під таке визначення підпадають відкриті воєнні дії та інші, що
не мають нічого спільного з терором. Крім того, поняття «політичні цілі» також дуже

2
Ця звичайна формула розмножена в більшості визначень терору. В даному випадку цитата взята з Вікіпедії
[Тероризм] як найбільш спільного (хоч і зовсім не наукового) джерела інформації.
3
Цит. за: [Лєкарев, 2001: с. 7]
розпливчасте, адже більшість дій по відношенню до суспільства прямо або непрямо
спрямовані на цілі, що можуть бути кваліфіковані як політичні4.
«Терор» - формулюють автори деяких робіт з історичних і теоретичних аспектів
терору, - засіб керування соціумом через превентивне страхання» [Одесський, Фельдман,
1997: с. 8]. Саме останнє словосполучення підкреслюється авторами як найважливіше.
Нема можливості та потрібності наводити усі багаточисленні визначення. Вони
неодноразово ставали об’єктами розглядання, а розбіжності між ними не торкаються суті
справи. Визначення Денікера, Александера5, визначення Дж. Хардмана6, що було ним
винайдене в 1943 році та стало майже класичним визначеням терору, - всі вони мало чим
відрізняються одне від одного і по суті зібрані докупи в визначенні Б. Крозьє, з тією
відмінністю, що в Денікера та Александера присутній психологічний момент: насилля –
для «залякування», «страху» - заради політичних цілей. Виділяються серед цієї кількості
лише визначення дещо курйозного характеру. Наприклад, В. Вітюк і С. Ефіров у своїй уже
давній роботі (1987 року) наполегливо пропонують таке визначення: «Тероризм – це
політична тактика, пов’язана з використанням та висуненням на перший план тих форм
озброєної боротьби, які визначаються як терористичні акти» [Вітюк, Ефіров, 1987: сс. 222-
223]. Це визначення, звісно, не є широким, але воно не прояснює суті справи, оскільки
їхня робота не дає чіткого уявлення, що таке «терористичні акти».
Всі вищевказані визначення будуються за класичною аристотелівсько-
порфірієвською схемою: proximus genus плюс differentia. Феномен сам по собі виділити
нескладно – насилля позаісторичне у тому сенсі, що без нього історії немає. Але
визначення дає можливість відділити частину феноменів насилля від решти. Таким чином,
самі диверсії, вбивства, захоплювання заручників і т.д. під визначення не підпадають.
Найближчим родом виявляються: сама історія (Мерло-Понті), агресія чи насилля саме по
собі (Крозьє), керування соціумом (Одесський, Фельдман). Відповідно буде змінюватись і
видова відмінність: революція, свідома направленість на політичні цілі, метод
превентивного залякування. І все ж критерій виділення саме цих понять як складових
елементів визначення залишається неясним. Немає сумнівів у їхній присутності чи
важливості, але це саме ще не виправдовує їхнього статусу. Терор – це «средство
убеждения и воздействия», - писав Ленін [Ленін, 1981: с. 405], і, можливо, він саме так
його і оцінював. Його підхід важко назвати психологічним, скоріше практичним, але й
таке ставлення аж ніяк не допомагає розкрити суть справи. Чому терор переконує? Чому
відбувається страхання суспільства (та чи відбувається?) і чому страхання надає привід
суспільству віддати себе в руки терористів? Чому терор як огидна форма беззаконного
насилля не зустрічає рішучого опору з боку суспільства?
Окрім слабкості психологічного аспекту (завжди мало пов’язаного в теорії та дуже
тісно пов’язаного практично з соціологічним, політичним і правовим) потрібно відмітити
сумнівність і інших моментів у запропонованих вище підходах. Один і той самий факт
може то поставати терором, то виходити за його рамки. Іноді вказують, що поняття
«терор» виникає лише під час Французької революції, іноді терор як явище сучасного
світу відносять до кінця XIX сторіччя, ці точки зору мають вагомі підстави, тому візьмемо
приклад з зовсім іншої області – майже теоретичної. Плутарх у біографії Олександра
4
К. Шмітт при розгляданні «політичного» як особливого поняття виділяє притаманну йому опозицію
основних категорій друг/ворог – у зв’язку з цим велика частина дій в соціумі, крім досить рідких,
нейтральних, виявляється пов’язана з поняттям «політичне». Див.: [Шмітт, 1992].
5
Див.: [Terrorism, 1974: р. 4].
6
Цит. за: [Hardman : р. 223].
пише, що, розгніваний повстанням фіванців, македонський цар наказав стерти місто з
лиця землі (Олександр, XI). Майже всі жителі були продані в рабство. Якщо виходити з
правового підходу, то ці дії цілком законні, хоч і нещадні: Олександр не перевищував
своїх прав. В цьому відношенні це не терор, а репресивні дії, що, на думку ряду
дослідників, слід відділяти від терору [Ємельянов, 2006: с. 28]. З іншого боку, Плутарх
пише там же: «Олександр розраховував, що греки, приголомшені таким лихом, у
майбутньому будуть зберігати спокій» (Олександр, XI). При такому підході ці дії
постають як терор.
Соціальний бік терору теж досить загадковий. Терор, як визнає більшість авторів,
викликає в мас тваринний жах, але при цьому «масова свідомість відчуває спорідненість із
перманентною стихійністю теракту» [Суворов, 2004: с. 222]. Цей другий бік відмічають
уже далеко не всі автори, але все ж її ніяк не можна визнати плодом уяви. Це видно хоча б
із винесеної в якості епіграфа вимоги паризьких секцій Національному Конвенту 5
вересня 1793 року (22 фруктидора I року республіки). Про це пише Ж. Бодрійяр [Бодрійяр,
2002: с. 62] і деякі інші. Пояснюється це, в основному, близькістю терору (частіше –
індивідуального тероризму) до ідеї перманентного бунту та прагненням анархізму. Інакше
кажучи, виклик усталеній правовій та державній системі сприймається позитивно. Але
вразлива і така точка зору – адже такого роду близькість не розповсюджується на сферу
кримінальних злочинів і зовнішньої (наприклад, воєнної) загрози державі.
Існують визначення терору, що носять, так би мовити, не науковий, а практичний
характер, вони представлені у різного роду кодексах, законодавчих актах і т.д. Серед них
найменш вразливим здається визначення, дане держдепартаментом США: «Заздалегідь
продумане, політично мотивоване насилля, що застосовується проти мішеней, які не
приймають участі у воєнних діях (noncombatant targets), субнаціональними групами або
підпільними державними агентами» 7. Але й ці визначення не змінюють загальної
картини. У. Лакер навіть висловлює думку, що загальне визначення і єдина теорія такого
складного явища a priori неможливі [Laqueur, 1977: р. 3], що даний феномен надто
залежить від простору й часу, на нього впливають культурні традиції, соціальна структура
і багато інших факторів, що і не дозволяє створити його «загальну наукову теорію»
[Terrorism, 1983: р. 183]. Терор досі складно визначити.
Звернемось до інших його аспектів. Існує декілька теорій, що пояснюють цілі та
причини терору.
1. Прямі репресивні міри уряду, направлені на усунення опозиційних чи
ворожих сил.
2. Превентивне страхання населення з метою досягнути (повного) керування
соціумом.
3. Прагнення малих груп протистояти тиску уряду на соціум.
4. Через тимчасове послаблення ідеологічної (релігійної) єдності зростає
прагнення усунути інакодумство як причину втраченої цілісності (ця точка зору
бере свій початок у Фройда).
5. Виплеск довго стримуваної агресії (насилля) як помсти за час приниження
та безправності.

У цих теоріях відмінність стосується головним чином того, що береться як основна

причина: вихідний поштовх (4, 5) або кінцева мета (1, 2, 3, 4). Треба мати на увазі, що
7
Цит. за: [Мирський, 2002: с. 36].
цілком можливе поєднання одного та іншого, як використовують природні сили за
допомогою навмисне створених знарядь чи механізмів. Терор, таким чином, може
поставати як соціально зумовлена необхідність в різних аспектах: з точки зору масової
психології, з точки зору логіки соціального розвитку (особливо в моменти перетворень та
ламання сформованого стану речей), нарешті, з точки зору політичних цілей тієї чи іншої
групи людей (як влади, так і опозиції). Але нема механізму, який би перешкоджав,
скажімо, тій чи іншій групі використовувати біологічно зумовлений виплеск насилля й
агресії для особистих політичних прагнень. В цьому ракурсі терор уподібнюється до
корабля з вітрилами, де співіснують декілька причин: сила вітру (стихійна, природна
сила), механізм перетворення цієї сили (від рангоуту і такелажу до мистецтва
кораблеводіння) та економічно-політичні потреби суспільства.
Можна припустити, що будь-яка форма терору передбачає не один, а декілька
джерел причин – і постає вмілим пристосуванням певного роду стихійних сил для
політичних (в найширшому сенсі) цілей. Але зв’язок між цими родами причин все ж
далеко більш тісний, ніж між вітром і кораблем, силою тиску газу і водінням автомобіля.
«Вбий одного – залякаєш сто тисяч» - каже давня китайська приказка. Але терор і
насилля встановлюють свою владу не лише шляхом страху, залякування супротивника і
притиснення його волі. Так, часто відмічають, що покірність формується як механізм
захисту при повторюваних поразках8. Можливо, формування цього механізму
відбувається на біологічному рівні, і в значній мірі саме на ньому базувалась доместикація
(приручення) тварин [Лоренц, 1981: Гл. 1 – 3]. Але разом з цим, люди (чи суспільства),
коли поставлені перед прямою загрозою знищення, але ще мають шанси на порятунок,
можуть як покірно прийняти таку долю, так і вчинити опір і боротися з несамовитістю
приречених. Тому терор ніколи не спрямований на все суспільство повністю. Він ділить
його на підгрупи (шари, страти), погрожуючи тільки одній (або небагатьом) з них. Щодо
такої групи можливі також два варіанти: поголовне знищення або винищення найбільш
активної частини з метою досягти повного підкорення. При цьому мотивація поголовного
знищення може бути дуже різною: релігійною, національною, расовою, класовою, навіть
етичною. Так Сен-Жюст проголошує «для встановлення республіки необхідно повне
знищення того, що є ворожим до неї» [Сен-Жюст, 1995: с. 111]. Тієї ж позиції трималися
більшовики, коли вважали за необхідне нищення всіх елементів, ворожих до нового
укладу (в тому числі, наприклад, поголовне винищування козацтва [Циркулярний лист]).
Цікаво, що Робесп’єр вельми оригінально розумів, хто є ворожим до Республіки – не в
соціальних і не в економічних термінах, а в етичних. Мають бути знищені всі, хто не має
достатнього рівня моральності, в тому числі атеїсти (Шометт, Клоотс), оскільки атеїзм, на
його думку, був видом дворянської розбещеності [Ямпольський, 2004: с. 486].
Інший характер носять репресії, спрямовані на підкорення групи (як правило, в тих
випадках, коли вона складає більшість населення). Тут знищенню підлягають випадкові
жертви, при цьому це знищення проводиться демонстративно. Так діяв Іван IV Грозний
щодо бояр. Саме такого роду цілями були викликані страхітливі звірства Васко да Гами в
Індії, про що з дивною холоднокровністю оповідує їхній свідок Гаспар Кореа [Correa,
1869]. Неймовірні форми жорстокості – своєрідний насміх і прагнення викликати реакцію
у відповідь, щоб придушити виявлені вогнища та лідерів опору. У воєнній справі це
8
Але по відношенню до людини цей тезис, мабуть, завжди буде залишатися спірним. З певною мірою
впевненості його можна відносити лише до тварин. Гінзбург та Еллі показали це стосовно мишей [Ginsburg,
Allee, 1942], а Скотт та Марстон – собак. [Scott, Marston, 1977].
відповідає «розвідці боєм». В обох випадках – і при повному знищенні, і при частковому
заради підкорення решти, дії терору мають свідчити про силу. Те ж стосується й
індивідуального терору. В терор(изм)і немає слабких, це діалог двох сторін, кожна з яких
визнає силу іншої. Слабкою може бути признана лише безвільна жертва, коли вона
ремствує. Жертва, що не нарікає на образника, подібна то толстовського Платона
Каратаєва, має силу і волю покірності долі, її сила відрізняється, це не сила дії, а сила
прийняття, але це й не слабкість. Звісно, у всіх указаних випадках рівняння таких різних
сил часто виявляється не дійсним, а гаданим. Але саме ця гадана сила примушує діяти
впорядника терору, незалежно від того, чи є вона дійсною. Терор спрямований проти
сильного (ворога), його безвідповідальність може сприяти росту насилля і розмаху терору,
оскільки в цьому випадку є підозра, що супротивник приховує свою силу. Мета
насильницьких дій завжди одна й та сама – показати власну перевагу, затвердитися як
сильніша сторона. Іноді власна перевага існує первісно – так діяв Васко да Гама,
керований вірою в Бога та владою католицького короля плюс силою технічної
(інтелектуальної) вищості західної цивілізації. Але можливий також інший випадок, коли
терор опиняється засобом самоідентифікації, затвердження у своїй силі: такими були
терористи «Народної волі», Робесп’єр, більшовики та ін. В цьому випадку усвідомлення
власної переваги відбувається в процесі боротьби, що пояснює парадоксальне явище
«сповзання в терор» 9, коли він самими ж терористами розглядається як щось негативне,
іноді навіть огидне10, але при цьому якась залізна логіка подій вимушує їх все сильніше
роздмухувати його вогонь майже супроти їхнього бажання. «На чому ж збудована вся ця
огидна система терору і наклепу?» - викликує Робесп’єр у своїй найбільш відомій промові
[Робесп’єр, 1965: т.3, с. 205], і нема підстав відносити це лише на рахунок його
лицемірства. В тих випадках, коли віднайдення власної сили відбувається шляхом
насилля, завжди важко встановити хронологічні рамки терору.11 Ініціатором такого
насилля може виступати навіть одна людина, але реально з ним поділяє відповідальність
уся група, так уся група віднаходить нову свідомість, отримує новий статус.
В інших груп терор викликає жах перш за все через опаску опинитися зачисленим до
тих, проти кого він спрямований. А при певності у своїй власній безпеці чи згоді накласти
собою, як не дивно, таке насилля може викликати захват саме через усвідомлення власної
сили. Так хижаки вчать своїх дитинчат полювати – не в плані навчання технічним
заходам, а в плані захвата від сили при придушенні опору жертви, так солдати і
кримінальники вчать новачків-новобранців, примушують їх діяти, а самі спостерігають,
наскільки ті здатні відчути радість переваги власної сили над жертвою. Навіть коли вони
зустрічають повну покірність, такі «вчителі» часто вимушують «учнів» застосовувати
абсолютно немотивовану на перший погляд агресію по відношенню до жертви заради
закріплення їхнього нового «Я». Так Гітлер вирощував своїх штурмовиків, а радянська
влада – чекістів, а потім співробітників НКВС. Емоційна напруга обох груп помітна для
стороннього спостерігача (історика), але зрозумілий перш за все страх, а захват

9
«Складається враження, що діючі на політичній арені персонажі не увійшли до Терору у деякий єдиний
момент часу, а сповзали до нього поступово» [Бачко].
10
Див., напр.: [Hardman, 1999: 124].
11
Датування початку терору під час Великої французької революції – складна проблема. Див.: [Aulard, 1905:
р. 357], [Тарле, 1918: с. 3]. Закінчення набагато більш очевидне, але той же Олар пише про «білий» терор
також у період панування термідоріанців. [Aulard, 1905: р. 529].
пояснюють запамороченням та пробудженням тваринних інстинктів (що по-своєму вірно,
але не розкриває суті справи).
Терор задає нове розподілення суспільства на групи та ламає усталену структуру. У
випадку індивідуального тероризму механізм залишається тим самим, але на перший план
виступає заявка про існування нової сили. Тому індивідуальний тероризм особливо
потребує сповіщення про себе – для нього насилля іноді залишається єдиною можливістю
заявити про з’явлення нової сили всередині старого політичного поля. Будь-яка агресія
привертає до себе увагу [Майєрс, 1999: с. 499], але масовий терор цілком
«задовольняється» повторюваною інформацією про загальний стан справ (про розділення
свої/чужі), тоді як індивідуальний терор, не маючи доступу до засобів інформації,
використовує самі дії як трибуну для проголошення своїх принципів. «Народна воля»
включала кілька тисяч людей і займалась широким спектром діяльності, але набула слави
як терористична організація при тому, що в організації терактів безпосередньо було
задіяно кілька десятків людей [Троїцький]. Члени «Народної волі» використовували будь-
яку можливість для широкої агітації своїх поглядів, але знадобилось майже сторіччя, щоб
історики врешті усвідомили той факт, що судові процеси теж розглядались
народовольцями як простір боротьби [Троїцький, 1978: с. 7].
Особливу увагу при аналізі терору слід приділити теорії насилля в соціумі. Тут треба
відмітити думку Р. Жирара, згідно якої насилля певним чином завжди присутнє в будь-
якій общині, і при відсутності можливості вдоволення, накопичується [Жирар, 2000: с.
86], погрожуючи існуванню всього суспільства (тут Р. Жирар близький до концепції К.
Лоренца [Лоренц, 1998]). Тому жертвоприношення в архаїчних суспільствах Жирар
розглядає як перенаправлення насильства; жертва була й залишається неповинною, але
своєю смертю вона позбавляє общину від чвар [Жирар, 2000: с. 10]. Жертвоприношення –
процес винесення насилля за рамки соціуму, оскільки інакше воно відтворює себе (як
помста) і стрімко розростається [Жирар, 2000: с. 86]. Верньо, один з лідерів жирондистів і
майбутня жертва монтаньярів, показуючи на королівський палац, казав: «Жах і терор в
минулі часи часто виходили в ім’я деспотизму з цього палацу, то хай вони тепер
повернуться туди в ім’я закону!» [Aulard, 1906; V. 1: р. 323].
Але найважливіший момент в теорії Жирара – це зазначення зв’язку між насиллям і
трансцендентністю. Законне насилля виходить з трансцендентності – релігійної,
гуманістичної чи будь-якої іншої, і цей факт відділяв його від незаконного насилля
[Жирар, 2000: с. 34]. З послабленням трансцендентності відбувається розпад опозиції
законне/незаконне. Але разом із трансцендентністю зникає також і повнота людського
буття (а ще більшою мірою – повнота буття соціуму як правомірного джерела насилля).
Відповіддю на це буде тяжкий пошук нової (оновленої) трансцендентності, та насилля при
цьому виступає як інструмент та водночас як універсальний об’єкт усіх бажань [Жирар,
2000: с. 178]. Насилля постає як здійснення трансцендентності в соціумі, і законність Бога
впізнається по відновленню миру, що і виправдовує його попереднє порушення (часто –
ним самим) [Жирар, 2000: сс. 166 - 167]. Жертвоприношення – наказ Бога [Жирар, 2000: с.
22]. Тому для відновлення порядку зрештою необхідно принести в жертву всіх, хто раніше
здійснював насилля. Той самий Верньо це виразив славнозвісною фразою: «Революція як
Сатурн – вона пожирає власних дітей».
Першою реакцією на послаблення попередньої трансцендентності зазвичай
виявляється «очисне» насилля-терор: в жертву приносяться ті, хто постають як
руйнівники-вбивці трансцендентного [Фройд, 1998а; с. 306]12. Цей терор виходить від
уряду, але часто підтримується масами, занепокоєними загрозою для звичних цінностей та
острахом змін. Але цими мірами врятувати-повернути трансцендентне, що тане на очах,
часто виявляється неможливим. Терор по відношенню до цих «відщепенців» тільки з
більшою силою виявляє факт послаблення минулого зв’язку соціуму з вищим началом
(Гегель прекрасно розкриває це на прикладі Сократа в момент переходу афінського полісу
від доброчесності до моралі) [Гегель, 2001: т. 2, c. 66 - 67]. Крім того, терор висвічує перед
усіма існування таких «відступників», чим привертає до них певний інтерес, а їх самих
спонукає згуртуватися в силу – вони теж знаходять одне одного в цій протиставленості
общині. Слабкі та боязкі з їхнього числа біжать на іншу сторону більшості, решта
«піднімають очі до неба» і черпають силу прямо звідти. Їх буквально вимушують відчути
себе силою (достатньо згадати перших християн). У відповідь на репресії вони висувають
нове трансцендентне і строго дотримуються тільки його, демонструючи згоду
пожертвувати всім заради нього. Це переконує людей навколо у володінні ними істиною.
На цьому етапі вони можуть удатися до індивідуального терор(изм)у, якщо насилля не
суперечить їхнім принципам. Їхня кількість зростає і в якийсь момент вони перемагають
та привносять новий терор, що випалює всіх носіїв старого трансцендентного.
Індивідуальний терор невеликої групи обертається масовим терором, що прокладає шлях
новому соціальному буттю. Звісно, не всі терористи досягають перемоги, але всі
розраховують на неї и жертвують собою заради майбутнього.
Саме через трансцендентне здійснюється вихід терору до правової сфери. Він
починається як антиправовий і незаконний, а потім, досягаючи своєї вершини, змітає
стару законність і з часом породжує нову, також прив’язуючи її до нового
трансцендентного начала.
Саме тут розкривається природа терору як форми і механізму легітимації.
Трансцендентне впізнають по насиллю. Саме трансцендентне, втілене в ідеології, надає
рішучості носіям терору. Терор заявляє про себе як про силу, ця сила вказує на
трансцендентне, трансцендентне опиняється прийнятим – це одна з форм легітимації. По
суті своїй легітимація здійснюється у двох формах: 1) визнання владних структур як в тій
чи іншій мірі прийнятними (через ототожнення – «наш цар», «мій уряд») та 2) визнання
сили і підлеглість її владі (так діє Бог, поражаючи єгипетських немовлят, так діє будь-який
агресор). Але при цьому внутрішній механізм обох цих форм залишається одним і тим
самим – це визнання правочинності чиєїсь претензії на керування мною. І в цьому сенсі
ототожнення відбувається також в обох випадках, але в першому воно базується на
певних властивостях чи категоріях (спільності національної, станової, расової, кровної,
укладу життя, укладу мислення і т.д.), а в другому випадку – на визнанні переваги (сили,
рішучості, енергійності, розуму, культури і т.д.). В цьому відношенні терор – заявка на
визнання переваги в силі і привертання уваги для можливості задіяти інші форми
переконування мас.
В остаточному підсумку, чим сильніше терор, тим сильніше впевненість та сила
ототожнення з ним. Тому Ленін, Троцький, Сталін та інші вважали за головну слабкість
Робесп’єра його вагання у проведенні терору, і самі не вагались. Тому дії Гітлера і Сталіна
не відштовхнули населення, а лише закріпили їхню владу, що з жалем і тривогою
вимушені констатувати теоретики «гуманістичного» напрямку [Московічи, 1998: с. 219;
Arend, 1973: р. 302].
12
Пор. також: [Фройд, 1998б: с. 53 і наст.]
 Таким чином, ми зараз можемо визначити терор як насилля, що виходить за межі
правових норм13 і спрямоване на здійснення найвищої істини. Можна сказати і так, що
терор – це насилля, що підносить себе безпосередньо до найвищої істини, минаючи
правові установлення як перешкоди на шляху здійснення цієї істини.
Якщо ми займемо позицію об’єктивного спостерігача, то слід було б казати не про
«найвищу істину», а про істину «більш високу» або просто «вищу» чи «іншу істину». Це
виправдано, коли враховувати той факт, що жодне з відомих на сьогоднішній день
суспільств не могло (і не може) претендувати на повноту володіння найвищою істиною і
найвищою справедливістю. Але в теорії такі суспільства існують (платонівська держава,
«Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Утопія» Т. Мора та ін.), хоча їхня життєздатність
викликає законні сумніви. Але треба також визнати, що подібна заміна терміна з
абсолютного ступеня на порівняльний буде неправомірна і неточна. Тільки абсолют
здатний виправдати і насилля, і жертовність. Навіть у тих випадках жертва приноситься
заради певного етапу – наприклад, заради прогресу науки (можна згадати лікарів, що
прищеплювали собі віспу заради повноти дослідження), сам прогрес в цьому випадку
мається на увазі як абсолют. Тобто в цьому випадку абсолют мислиться динамічно, як рух,
але самий рух сприймається абсолютно. Відносне покращення саме по собі, у відриві від
загального процесу вдосконалення не може (мені невідомі такі випадки) надати твердої
рішучості вбивати чи бути вбитим. Можливо, це пов’язано з тим, що такий підхід носить
занадто обмежуючий та інтелектуальний характер, і тому не торкається базових
механізмів сенсопокладання життя. Померти можна за віру чи за переконання, чи просто
так, але віддати життя заради можливої умоглядної конструкції виглядає непорозумінням.

Все сказане вище розглядає легітимаційний аспект терору поза історично, в плані
синхронії. Це важливий момент, про який не слід забувати, як і про той факт, що без
плану діахронії картина принципово не може бути повною. Історичні приклади взяті саме
як позаісторичні, як позачасові і наведені саме в цій якості. В межах цієї роботи не можна
розраховувати представити план діахронії чи легітимаційний аспект терора у розвитку,
оскільки діахронія значно перевищує синхронію в синтагматиці (за обсягом). Навіть
найкоротший і схематичний нарис історичного метаморфозу легітимації і терору
перевищив би всі припустимі розміри статті. Ми тут можемо лише намітити
найзагальніші контури цього розвитку.
Легітимація визначається відношенням трьох «інстанцій»: людини (особистості),
соціуму і трансцендентного. Соціум при цьому не змінює своїх обрисів, він то
наближується до держави, то віддаляється від неї, але ніколи не зливається з нею цілком.
Тому у відношенні до Нового часу можна говорити про чотири складові, але держава в цій
системі відношень буде займати особливу позицію – як визначний момент для особистості
та соціуму. А істинною підставою людини і соціуму виступає трансцендентне. Такий
характер легітимації змінює її історичні форми при трансформації будь-якого з елементів,
але при цьому він не торкається тієї її суті, про яку йшла мова вище. Якщо почати з
класичної античності, то ми побачимо досить складне трансцендентне: пантеон
олімпійських богів поступово втрачає свою минулу значність, а над ним стає деякий
вищий безособистий порядок - Доля, Закон. Навіть олімпійці обмежені ним і не гадають
опиратися. Водночас із цим все більш вагомо по себе заявляє деяке вчення про

13
Война в звичному сенсі (за Клаузевіцем) розглядається як підлегле області права. Див.: [Шмітт, 2007: сс.
19 - 20].
трансцендентне – Єдине (Парменід), Розум (Анаксагор), Благо (Платон), Бога
(Арістотель). Можливо, що цілком припустимо тлумачення цих теорій як спроб
раціонального пояснення Вищого Закону чи Долі.
Еллінізм фіксує зміну розуміння людини і соціуму – це невідворотно накладає
відбиток на характер легітимації, що нескладно помітити. Уже в третьому столітті цілком
можлива ситуація, коли афінянин не знає, хто на даний момент править (для четвертого
століття вона була б неймовірною). Пізніше християнство змінить розуміння
трансцендентного – і ця зміна також неминуче спричинить новий характер легітимації.
Нема сумнівів, що християнство представило поряд із цим ще й нові образи людини й
соціуму, але новий образ соціуму виникає пізніше, а образ людини в перші віки
християнства не зазнав значних змін в аспекті легітимації – зберігалась та ж сама
зосередженість на внутрішньому світі (і світі трансцендентного) і досить пасивне
ставлення до соціального життя.
Наступний етап – зміна поняття соціуму, і відноситься вона до пізнього
середньовіччя. Боротьба королів з папами виявляє давно жевріючу тенденцію представити
королів як рівноправних зі священиками представників трансцендентного. Тенденція
міцніє і знаходить своє проявлення в багатьох рисах: помазання на царство14, право
призначати єпископів та ін. Зрештою, приблизно к XIII століттю народжується новий тип
держави, близький до сучасного [Берман, 1998: с. 118]. Ця нова держава у свою чергу
свідчить про нову людину (тут ми не розглядаємо питання про те, що виникло раніше, і
про механізм взаємовідносин між цими двома новоутвореннями), поява якого дає початок
епосі гуманізму. В найзагальнішому виді поява нової людини може бути виражена так:
людина може і повинна, ані трохи не поступаючись спасінням душі, приймати участь у
соціальному житті та здійснювати в її межах свої (що в кінці все ще сходять до Бога) цілі.
Віднині соціальне життя не протистоїть християнському, а опиняється нерозривно
зв’язаним з ним, так само як і сама держава, і соціум сприймаються як божественні
установлення. Більш нема характерного для Августина розриву між християнським
життям та життям державним. Можна сказати і так, що минулу роль християнської
общини (соціуму) все більш перетягує на себе держава.
Нове розуміння (чи нове буття) людини отримує своє категоричне закріплення –
попереднє поняття «особистість» перетворюється на близьке до сучасного. Людина
опиняється не просто носієм природних прав, а скоріше їхнім джерелом (що сходить до
створеної Богом природи людини), а держава – формою їхньої реалізації. Стає можливим
говорити про змінення державного устрою як підвищення рівня організації прав членів
соціуму. Тепер не право пристосовується до держави, а держава до права. Першою
ознакою формування цієї нової парадигми, мабуть, була Велика хартія вольностей (Magna
Charta 1215), в повну силу цей процес заявляє про себе в «Левіафані» Т. Гоббса.
Наступний етап знову відмічений зміною трансцендентного. (Звісно, воно
змінюється не само по собі, але ми відмічаємо його лише як елемент вищевказаного
трійкового відношення легітимації.) Особистісний християнський триєдиний Бог
поступово замінюється все менш особистісним Розумом. Цей процес явно заявляє про

14
Помазання на царство виникає на Заході при Карлі Великому і вже звідти приходить у Візантію. Спочатку
воно покликане підкреслити перевагу духовної влади над мирською, але в подальшому, оскільки король
уподібнюється через помазання до Христа, сприяє протистоянню влади папи з боку короля. Див. про це:
[Успенський, 2000: сс. 15 - 26].
себе в Декарта, але вершини сягає у французькому Просвітництві і революції як спробі
втілити ідеї просвітників (в першу чергу - Руссо) в реальність.
Подальша тенденція, очевидно, ще не досягла своєї вершини і продовжує пошук
своїх форм реалізації. Трансцендентне стає все більш абстрактним і перестає мислитися
навіть як Розум. Одночасно з цим воно стає все більш трансцендентним і іманентним
світові – дещо на зразок гейдеггерівського «Буття», про яке мало що можна сказати. Знову
намічується розрив особистості та держави, кожне з цих понять так само зазнає мутацій. В
особистості «по той бік» сукупності прав викривається ще деяка не зовсім ясна глибина,
багато в чому ірраціональна (отака достоєвщина-позасвідоме-екзістенція). Друга половина
XX сторіччя відзначена відкритою атакою філософії на минуле розуміння особистості й
людини (постмодернистська «смерть людини»). Держава, навпаки, все більше набуває
риси самодостатнього складного механізму, який підкорює і підминає людей. Ці процеси
неминуче змінюють характер легітимації, але її нова історична форма потребує
докладного аналізу, що не може бути проведений в межах цієї роботи.
Відмітимо тільки, що подібний історичний план (діахронія) не є універсальним, і ні в
якій мірі не може бути застосований як міра всього і для всіх. Скажімо, в країнах, де
традиційно культура пов’язана з православ’ям або з ісламом (наприклад, для України,
Росії і Туреччини) історична тенденція буде суттєво іншою, оскільки держава і
особистість в межах таких культур сприймались зовсім інакше (крім, можливо,
початкового етапу). Іншими будуть і форми розуміння трансцендентного. Для того, щоб
дослідити форми легітимації в країнах традиційно православної культури, необхідно перш
виділити специфіку розуміння особистості і держави їхньому відношенні до
трансцендентного15 в цій парадигмі, що зовсім не просто. Можливо також, що легітимація
в таких культурах взагалі визначається багато в чому іншими категоріями, які ще треба
буде виявити (лише через які буде можливим специфічне розуміння «держави» і
«особистості»).

Бачко - Бачко Б. Робеспьер и террор. http://liberte.newmail.ru/Baczko.html

Берман, 1998 - Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. М.:
Издательство Московского университета: Издательская группа ИНФРА·М – НОРМА,
1998.
Бодрійяр, 2002 – Бодрийар Ж. В тени безмолвствующего большинства или конец
социального. Екатеринбург, 2002.
Бій з тінню - Бой с тенью: с кем теперь воюют армии? http://vlasti.net/news/29219
Вітюк, Ефіров, 1987 - Витюк В.В.,Эфиров С.А. "Левый" терроризм на Западе: история и
современность. М. 1987.
Гегель, 2001 - Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Т. 2. СПб: Наука, 2001.
Ємельянов, 2006 - Емельянов Ю. Н. О книге С. П. Мельгунова «Красный террор в России»
/ Мельгунов С. П. Красный террор в России (1918 - 1923). Чекистский Олимп. М.:
Айрис-пресс, 2006. С. 5 – 32.
Жирар, 2000 - Жирар Р. Насилие и священное. М.: Новое литературное обозрение, 2000.
Лєкарев, 2001 - Лекарев С. Разведка мирового сообщества // Независимое военное
обозрение. № 37. 2001. С. 3 - 12.

15
В. Н. Лосський признається, що не наважується дати визначення людській особистості з опорою на
традицію святих отців. [Лосський, 2000, 289].
Ленін, 1981 – Ленин В. И. Доклад на VII Всероссийском съезде Советов /Ленин В. И.
Полное собрание сочинений, 5 изд. Т.39. М.: Издательство политической литературы,
1981. С. 387 – 414.
Лоренц, 1981 - Лоренц К. Человек находит друга / Моуэт Ф. Не кричи: «Волки!». Дж. и Г.
Лавик-Гудолл. Невинные убийцы. К. Лоренц. Человек находит друга. М.: Мир, 1981. –
С. 271 – 407.
Лоренц, 1998 - Лоренц К. Так называемое зло. К естественной истории агрессии / Лоренц
К. Оборотная сторона зеркала. М.: Республика, 1998. С. 62 – 242.
Лосський, 2000 - Лосский В. Н. Богословское понятие человеческой личности / Лосский В.
Н. Богословие и Боговидение. М.: Издательство Свято-Владимирского Братства, 2000.
С. 289 – 302.
Майєрс, 1999 - Майерс Д. Социальная психология. СПб: ЗАО «Издательство Питер», 1999.
Мирський, 2002 - Мирский Г. Дракон встаёт на дыбы (О международном терроризме) //
Мировая экономика и международные отношения. 2002. № 3.
Московічи, 1998 - Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. М.:
Центр психологии и психотерапии, 1998.
Одесський, Фельдман, 1997 - Одесский М.П., Фельдман Д.М. Поэтика террора и новая
административная реальность: очерки истории формирования. М.: РГГУ, 1997, с. 8-63.
Робесп’єр, 1965 - Робеспьер М. Избранные произведения в 3-х тт. Т. 3. М.: Наука, 1965.
Сен-Жюст, 1995 - Сен-Жюст Л.-А. Речи. Трактаты. СПб.: Наука, 1995.
Суворов, 2004 - Суворов Н.Н. Элитарное и массовое сознание в культуре постмодернизма.
- СПб.: СПбГУКИ, 2004.
Тарле, 1918 - Тарле Е.В. Революционный трибунал в эпоху Великой французской
революции. Пг., 1918.
Тероризм - Терроризм http://ru.wikipedia.org/wiki
Троїцький, 1978 - Троицкий Н.А. Безумство храбрых. Русские революционеры и
карательная политика царизма 1866—1882 гг. — Москва: «Мысль», 1978.
Троїцький - Троицкий Н.А. «Народная воля» и её «красный террор»
http://scepsis.ru/library/id_744.html
Успенський, 2000 - Успенский Б. А. Царь и император: Помазание на царство и семантика
монарших титулов. М.: Языки русской культуры, 2000.
Фройд, 1998а - Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого Я / Фрейд З. Тотем и
табу. М.: Олимп; ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1998. С. 279 – 348.
Фройд, 1998б - Фрейд З. Тотем и табу / Фрейд З. Тотем и табу. М.: Олимп; ООО
«Издательство АСТ-ЛТД», 1998. С. 16 – 183.
Циркулярний лист - Циркулярное письмо ЦК РКП(б) от 24. 01. 1919 // Известия ЦК
КПСС. 1989, № 6. С. 177 – 178.
Шмітт, 1992 - Шмитт К. Понятие политического. Вопросы социологии, 1992, № 1. С. 37
– 67.
Шмітт, 2007 - Шмитт К. Теория партизана. М.: Праксис, 2007.
Ямпольський, 2004 - Ямпольский М. Физиология символического. Кн. 1. Возвращение
Левиафана. М.: Новое литературное обозрение, 2004.
Arend, 1973 - Arend H. The Origins of the Totalitarism. N.Y., 1973.
Aulard, 1905 - Aulard A. Histoire politique de la Revolution francaise. P., 1905.
Aulard, 1906 - Aulard A. Les orateurs de la Revolution: La Legislative el la Convention. V. 1. P.,
1906.
Correa, 1869 - Correa G. The three voyages of Vasco da Gama and his viceroyalty, from the
Landas da India. London, 1869.
Ginsburg, Allee, 1942 - Ginsburg B., Allee W.C. Some effects of conditioning on social
dominance and subordination in inbred strains of mice. Physiol Zool 15 (1942). Рр. 485–
506.
Hardman - Hardman J.B.S. Terrorism: A Summing Up in the 1930s // The Terrorism Reader.
Hardman, 1999 - Hardman J. Robespier. L&NY, 1999.
Laqueur, 1977 - Laqueur, W. Interpretations of Terrorism - Fact, Fiction and Political Science //
Journal of Contemporary History. January 1977.
Merleau-Ponty, 1969 - Merleau-Ponty M. Humanism and Terror. Boston: Beacon Press, 1969.
Scott, Marston, 1977 - Scott J.R., Marston M. V.. Critical periods affecting the development of
normal and mal-adjustive behavior in puppies. Journal of Genetics and Psychology 77. Рр.
22 – 56.
Terrorism - Terrorism: Theory and Practice. Boulder, 1979.
Terrorism, 1983 - The Terrorism Reader: A Historical Anthology. Ed. by Walter Laqueur.
Temple University Press. Philadelphia, 1983.