Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу.

1927
року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім.
Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував
свою виховну систему. 1935 року залишив комуну, його призначили
заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в
НКВС. З 1937 р. переїхав до Москви, де займався літературною роботою та
читанням лекцій на педагогічні теми для вчителів, батьків і громадськості.
Помер видатний педагог 1 квітня 1939 р. Макаренко залишив багату
педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті,
оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив
спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи
"Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика
організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського
виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до
спілки письменників.

Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести

тільки з педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог

повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст
особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне
виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну"
частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та
індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів,
таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом,
Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього
треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути,
дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості
господаря і організатора.

Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він

розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного
розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а
таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю
по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та
існують відносини відповідальної залежності.

Важливою структурною ланкою загального колективу Макаренко називав

первинний колектив. Первинний колектив – це соціальне мікросередовище,
яке створюється спеціально для зв’язку між окремою особою і колективом, у
якому окремі його члени перебувають у постійному діловому, товариському,
побутовому та ідеологічному об’єднанні. Саме первинний колектив, на думку
Макаренка, повинен першим представляти і захищати інтереси особи,
першим реагувати на її вчинки і поведінку.
До організації первинного колективу Макаренко ставив певні вимоги: повна
керованість (вміщувати не більше 15 членів, щоб не виникали більш дрібніші
об’єднання неформального характеру), соціальна нейтральність (бути не
меншим 7 чоловік, щоб не перетворитися у групу друзів-приятелів),
наступність поколінь і можливість нагромадження традицій (організація
тісної взаємодії дітей різного віку).
Педагогічна спадщина Г.Ващенка
Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – один із творців української
освітньо-виховної системи.
1917 року викладав у Полтавському вчительському інституті. З 1918 р. –
доцент в Українському Полтавському університеті, що згодом став
педагогічним, а з 1927 р. – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж
закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів "Загальні методи
навчання" (1928 р.), що став головним твором педагога. 1933 року Ващенка
звинуватили у буржуазному націоналізмі, книгу було вилучено з усіх
бібліотек, а його самого звільнили з інституту. Ващенко є творцем української
національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його
історичній місії і потребам державного будівництва України. Цьому
передувала кропітка довготривала понад 30 років робота з вивчення історії
світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного
досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця
(1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в
Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став
підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні
роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання",
"Організаційні форми навчання". Далі ідуть роботи з проблем виховання:
"Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного
виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". Все це
творить повний курс педагогіки.

Глибоко вивчивши історію та педагогічний досвід українського народу,

Ващенко вибрав звідти все найкраще і створив у творі "Виховний ідеал"
яскравий образ виховного ідеалу української людини. Цей ідеал побудований
на двох головних принципах: християнської моралі та української духовності,
і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в
основу виховання загальнолюдські вартості: закон творення добра і боротьби
зі злом, шукання правди і побудова справедливого суспільства, що
спирається на закони краси і любові. Українська духовність відображає
національні цінності, які виплекані упродовж віків і входять до традицій
українського народу.
Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с.
Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної
школи навчався в Кременчуцькому педагогічному інституті, але через
хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні
Полтавського учительського інституту, одержавши диплом учителя
української мови і літератури.

У застійні часи Сухомлинський удостоївся найвищих нагород соціаліс-

тичного суспільства. Сьогодні при перегляді подій того часу ставлення до
діяльності та ідей Сухомлинського не змінилося. Його педагогічна концепція
високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну
педагогіку. Найголовнішим у його житті була любов до дітей. У записних
книжках Сухомлинського, які він вів все своє життя, 3700 сторінок, кожна з
яких присвячена одній людині – його учневі: "Три тисячі сімсот людських
доль... Кожна дитина була світом – цілком особливим, унікальним".
Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська
середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження
громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію,
понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема

проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку
особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове,
фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного
не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою
керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати,
перш за все, духовну повноту і насиченість життя.
Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де
панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може
досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального
виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є
ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у
роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок
перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і
незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних

моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити
погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".

Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей

вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він
складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі
розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся
Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у
пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно
обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу.
При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця
вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.
Виховання естетичних цінностей і формування вміння створювати прекрасне.
Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою,
виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську
народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна
на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням
естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку,
або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.

Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи,

де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям
пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми
руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати
красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській
середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд,
хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис,
краса образів художніх творів та казки.

Досягнення гармонії здорового тіла і духу. На думку Сухомлинського,

фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя,
інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської
особистості. Під його керівництвом фізичне виховання у Павлиській школі
спрямовувалось, перш за все, на зміцнення здоров’я дітей, досягнення
гармонії здорового тіла і духу.

3, Винекнення перщих університетів .

Визначне місце у розвитку освіти, науки і культури на українських землях
посідали університети. Одним з найстаріших наукових і культурних осередків
України є Львівський університет, якому 20 січня 1661 року польським
королем було надано "статус академії і титул університету" із правом
викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених
ступенів. За іншими даними Львівський університет було започатковано
цісарським декретом від 21 жовтня 1784 року. І хоча існують такі протиріччя,
більшість дослідників зупиняється на даті - 1661 рік. Львівський університет
пройшов складний шлях розвитку і боротьби проти полонізації і онімечення в
умовах Речі Посполитої (до 1772), Австрійської і Австро-угорської монархій
(до 1918), польської держави (до 1939 p.). В університеті викладали видатні
історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський.
Вихованець Львівського університету І. Могильницький підготував першу в
Галичині граматику української мови.

В 1787-1808 роках при університеті функціонував Руський інститут (Stadium

ruthenum), у якому окремі навчальні предмети богослов'я та філософія
викладалися українською мовою. Інститут мав за мету підготовку освічених
священиків з числа молодих людей, які не володіли латиною. В 1918-1939
роках польський університет мав чотири факультети. За ініціативи
українського студентства було створено таємний український університет. З
1939 року Львівський університет став одним з провідних наукових центрів
України з викладанням українською мовою.

У XIX столітті завдяки боротьбі прогресивної громадськості і відповідно

соціально-економічним потребам відбувався подальший розвиток української
вищої школи. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів,
юристів стали. Харківський, Київський,

Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний

інститут (1875) та інші навчальні заклади.

Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський

ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний університет (1885),
Київський політехнічний інститут (1898), Львівський політехнічний інститут
(1844), Академія ветеринарної медицини у Львові(1897), Єкатиринословське
вище гірниче училище (1899) та ін.
Харківський університет - перший на території України, що входила до
складу Російської імперії, засновано у 1805р. за ініціативи відомого вченого,
винахідника, освітнього і громадського діяча Василя Каразіна. У складі
університету було 4 факультети: фізико-математичний, історико-
філологічний. медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна
обсерваторія, бібліотека. В університеті працювали видатні вчені, які своєю
працею сприяли розвитку науки і техніки, мови і літератури, української
культури. З діяльністю університету пов'язані імена М. В. Остроградського,
О.М. Ляпунова, І.І. Мечникова, М.І. Костомарова, М.В. Лисенка, П.П. Гулака-
Артемовського, М.П. Старицького, Г. Квітки-Основ'яненка та інших
видатних діячів науки і культури. Харківський університет був яскравим
джерелом розвитку національної культури українського народу, могутнім
осередком національно-демократичного руху. У 1816-1819 рр. в університеті
видавався журнал "Український вісник", у 1824-1825 рр. -"Український
журнал". У 1905 році рішенням Вченої ради університету І.Я. Франкові та
М .Грушевському були присвоєні вчені звання. На базі університету існувала
Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921-1930
рр.), Інститут професійної освіти і Фізико - хіміко-математичний інститут
(1930-1933 рр.). Згодом медичний та юридичний факультети було
реорганізовано у самостійні вищі навчальні заклади.

Становлення Київського університету, нині флагмана української науки, було

досить складним. Його діяльність розпочалася 15 липня 1834 року. Спочатку
функціонував тільки філософський факультет, який мав два відділення:
історичне та фізико - математичне. Ректором університету було призначено
Михайла Максимовича (1804-1873) визначного вченого, природознавця,
історика, фольклориста, письменника, автора збірок "Малоросійські пісні"
(1827р.), "Українські народні пісні" (1834 р.), "Збірника українських пісень"
(1849). До призначення ректором Київського університету М. Максимович
очолював кафедру ботаніки Московського університету. У 1835 році в
Київському університеті було відкрито юридичний факультет, а в 1841 -
медичний факультет. Такою була структура університету до 1920 року. З
історією Київського університету тісно пов'язані імена відомих вчених,
просвітителів, письменників. Так, в Київському університеті на посаді
викладача малювання працював Т.Г. Шевченко. В університеті викладали В.І.
Вернадський, М. Драгоманов. Постійними членами Ради університету були
І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М. Жуковський. Вихованцями університету
стали: Володимир Антонович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф,
засновник історичного товариства; Дмитро Баталій (1857-1932) - видатний
історик, М. Драгоманов (1841-1895) - дослідник творчості Т.Г. Шевченка, І.Я.
Франко - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ,
громадський і культурний діяч; М. Старицький (1840-1904) - український
письменник, культурний громадський діяч та багато інших.

1865 року в Одесі за ініціативи відомого педагога і лікаря М.І. Пирогова на

базі Рішельєвського ліцею було засновано Новоросійський університет, який
з 1933 року отримав назву Одеського університету. З початку своєї діяльності
університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і
медичний факультети. Серед випускників і викладачів університету багато
видатних вчених : Ілля Мечников (1845-1916) - біолог, професор зоології та
порівняльної анатомії; Данило Заболотний (1866-1929) - мікробіолог і
епідеміолог, один із засновників вітчизняної наукової епідеміології;
Олександр Богомолець (1881-1946) -патофізіолог, академік та президент (з
1930р.) Академії наук УРСР; Лев Писаржевський (1871-1938) - хімік,
академік, керівник створеного за його ініціативи Українського інституту
фізичної хімії. З Одеським університетом пов'язана діяльність І. Сєченова, О.
Ковалевського, М. Зелінського, Є. Щепкіна, В. Філатова. І на початку XXI
століття

Одеський університет ім. Іллі Мечникова залишається впливовим центром

освіти і науки Південного регіону України.

Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких

навчалося понад 35000 студентів. Напередодні війни 1941 року в Україні
функціонувала університетська система, до складу якої входило шість
класичних університетів - Київський, Харківський, Львівський, Одеський,
Дніпропетровський, Чернівецький, а після закінчення війни та приєднання
Закарпаття до України до університетської системи ввійшов Ужгородський
державний університет - перший вищий навчальний заклад на Закарпатті.
У 50-і роки минулого століття головними центрами вищої освіти в Україні
залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів. У 1958 році у цих містах
концентрувалося 70 вищих навчальних закладів із 140, а в них навчалося 59%
від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 ВНЗ, у Києві - 18, у
Одесі -16, у Львові -12 вищих навчальних закладів.