Драгомвнівка

Драгома́нівка — правопис, що поширювався в Україні в кінці XIX століття. Одним з головних

авторів драгоманівки наприкінці 70-х років того ж століття був Михайло Драгоманов. Через
це правопис і отримав таку назву.
Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук.
Драгоманівка проста у використанні та легко й швидко запам'ятовується. Головні розбіжності
між сучасним правописом та драгоманівкою можна звести до кількох пунктів:
Замість літери й вживається ј.
Замість щ використовується шч.
а) на початку слова та після голосних чи апострофу замість я — ја, є — је, ю — ју, ї —
јі.
б) після приголосних замість я — ьа, є — ье, ю — ьу.
Дієслова з - ться драгоманівкою були записані - тцьа.
Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група культурних діячів, до
якої входив і знаний громадсько-політичний діяч М. Драгоманов. Вони полягали в подальшій
фонетизації правопису за принципом «один звук — одна буква». З огляду на це з алфавіту
усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ. Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську
літеру j (очевидно, за зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати
йотацію голосних, тобто писати јасла «ясла» тощо. М'якість приголосних передавано за
допомогою букви ь: синьа «синя». М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у
своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою. Її
частково використовувано у Галичині в друкованих органах тих суспільних сил, які були
прихильниками його політичних ідей. На території України, окупованої Російською імперією,
де український правопис було заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення. Та й
теоретичне її обґрунтування ніколи не було опубліковане.
Приклади:
шчука (щука)
јаблуко (яблуко)
свьатиј (святий)
сподівајетцьа (сподівається)
Також:
Роман П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли јак јасла повні?» було вперше видано в
Женеві саме драгоманівкою.
Сучасний український музичний гурт Іншиј день (Інший день) також використовує у своїй
назві драгоманівку.
 Кулішівка
Куліші́вка, або Система Куліша — український фонетичний правопис, застосований
Пантелеймоном Кулішем наприкінці 1850-х років.
Цей правопис був застосований Кулішем у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в
«Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали у 1861–1862
роках у Петербурзі Василь Білозерський, Микола Костомаров і П. Куліш.
Згідно з цією орфографічною системою:
Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь), на
місці давніх о, є у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна,
моіх, тихоі).
Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и
(синь, лисиця)
У ролі апострофа в середині слів, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять,
розвъязав, вітеръ, сміхъ).
Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише
після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних —
літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в
попередніх правописах уже була.
Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в
давнішій орфографічній практиці.
Вибуховий ґ передавала латинська літера g (дзиga, gуля)
У правописі приголосних на стиках морфем П. Куліш намагався послідовно запровадити
фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-
Артемовського та ін. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаютьця,
всміхнетця), а -шся — через -шся і -сся (одібьешся, вітаєсся). Паралельно вживалися префікси
рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).
На думку українсько-американського дослідника Кулішової мови Андрія Даниленка, вплив
«кулішівки» на сучасний український правопис був мінімальний
Деякі особливості кулішівки значною мірою усунено в правописі «Південно-Західного відділу
Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були Павло Житецький та
Костянтин Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки внесено такі зміни:

йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, а йотований [е] — літерою є
в кінці слова перестав вживатися ъ
вибуховий ґ передавала не латинська літера g, а буквосполучення кг.
В Російській імперії кулішівку вживали до Емського акту 1876 року. Натомість запроваджено
правопис, що «не одступав би од російської вимови букв». Цей правопис дістав назву
«єрижка» (від запровадженої в ньому букви ы — єри), згодом його назвали «ярижкою». Цю
зміну в назві пояснював Кримський: «…слово „ярижка“ мало б визначати щось чиновницьке,
казенне, силоміццю накинене».
У 1890-х желехівку, котру розроблено за схожим принципом (але вона спиралася на місцеві
особливості мовлення), заведено в школах Галичини. Натомість у Великій Україні після
втрати чинності Емського указу в 1905–1914 роках стали послуговуватися грінчевичівкою, що
була трохи зміненою желехівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б.
Грінченка.