Professional Documents
Culture Documents
Wandermezerrr
Wandermezerrr
Джефф Вандермеер
«Мороз по шкірі».
— Воррен Елліс
ПІВДЕННИЙ ОКРУГ
Присвячується Енн
X. ДИРЕКТОРКА, ДВАНАДЦЯТА
ЕКСПЕДИЦІЯ
От не дістати, бо ж воно задалеко від тебе, оте шаління,
шумовиння буруна, отой гострий дух моря, шугання чайок
навперехресне, їхні зненацькі різкі крики. Звичайний-пересічний день
у Нуль-зоні, надзвичайно-непересічний день — день твоєї смерті — й
ось ти стоїш, приперта до піщаного валу, напівзахищеного облупленим
муром. Тепле сонце світить тобі у вічі, а згори нависає запаморочливе
видиво маяка, що дедалі нижче перехняблюється у свою власну тінь.
Небо таке потужно-яскраве, що ніяк не прозирнути, а що там, за тією
блакитною його тюрмою. Липучий пісок блискоче навхрест через рану
на твоєму чолі; ядуче глотто-голосо-щілинне щось заповнює тобі рот і
дрипцяє назовні.
Почуваєшся німою і розбитою, але зринає в тобі й чудне
полегшення, впереміш із жалем: пройти такий довгий шлях,
зупинитися отут, не відаючи, як воно все обернеться, і все ж таки… до
спочинку. Дійти до спочинку. Нарешті. Усе, що тобі планувалося там,
іще поза межами Південного Округу, болісний, постійний страх
невдачі а чи й гіршого чогось, його ціна… і все це скрапує в пісок
поруч тебе жорствоподібними багряними перлинами.
Довколишній краєвид накочується на тебе, кучерявиться й ззаду,
зусебіч розглядаючи тебе; місцями він то розбухає, то скручується, то
маліє до розмірів вістря шпильки, а тоді візьме та й знову повернеться
у фокус. Та й слух у тебе вже не той, що був: ослаб, як і вся твоя
рівновага. І все-таки до тебе прибуває оця неможлива річ: чарівницька
штука голосу, що зринає з краєвиду, та ще навіяність якихось очей,
котрі дивляться на тебе. Вишіптується знайоме запитання: «Є лад у
твоєму домі?» Але ти гадаєш: хоч би хто отак-о випитував щось у тебе,
то є незнайома тобі людина, і ти нехтуєш те запитання — тобі не до
вподоби: чого це хтось має стукати в мої двері?
Плече, після тієї сутички у вежі, пульсує все гірше. Та рана
виказала тебе, змусила вискочити у той палючий блакитний простір,
хоч як тобі туди не хотілося. Якесь спілкування, якийсь спусковий
гачок поміж раною і тим полум’ям, що протанцювало до тебе понад
очеретами, ось що зрадило твою суверенність. Твій дім рідко бував у
такому безладді, одначе ти знаєш: хоч би чим воно було, оте, що
залишить тебе за кілька хвилин, за ним іще зволікатиме-чигатиме й
щось інше. Твоє розчинення у цьому небі, в цій землі, у цих водах тут
аж ніяк не забезпечить тобі смерті.
Якась тінь уливається в тінь маяка.
Небавом до тебе долинає хрусь-хрусь черевиків по жорстві, і ти,
не втямивши, що воно таке, кричиш: «Я тебе знищу! Знищу!» — і на
всі боки роздаєш удари, аж поки до тебе доходить, що ота проява, яка
вклякла перед тобою навколінці, є зовсім не та особа, якій можна
приписати агресивність.
— Це ж я, біолог!
«Це ж ти». Просто біолог. Просто твоя зброя, яку ти жбурнула,
мов виклик, супроти мурів Нуль-зони.
Вона тебе підтримує, вливає воду тобі в рот і витирає кров, яку ти
викашлюєш.
— А де топограф? — питаєш ти.
— Там, в основному таборі, — відповідає вона тобі.
— Побоялася прийти сюди з тобою? (Боїться біологині, боїться
пелюсток полум’я, достоту, як і ти.) Таке собі забарне полум’я, вогник-
блукалець, що пливе понад болотами, понад дюнами, пливе та й пливе,
мов щось геть не людське, а вільне й плавуче.
Гіпнотична сугестія мала б заспокоїти її, навіть якби допомагала
ніскілечки не краще за приємну колискову.
Розмова розмотується-сотається клубочком, а ти знай затинаєшся
й губиш її нитку. Бовкаєш щось таке, чого й не думала казати,
силкуючись лишатися в рямцях офіційної своєї характеристики — тієї
особи, якою знає тебе біологиня, такої креатури, котру ти сама й
створила для неї. Можливо, нині воно й не до дотримання
розподілених ролей, але ж роль залишається, і її якось та треба грати.
Вона тебе гудить, а ти її засуджувати не смієш.
— Якщо це катастрофа, то саме ти посприяла, щоб вона скоїлася.
Ти просто запанікувала — й здалася! (Неправда! Ти ніколи не
здавалася, але все одно киваєш згідливо головою, пригадуючи безліч
помилок, яких ти тільки припустилася.) Так, так, я це завважила.
Тільки мала б з’ясувати це ще раніше — що ти змінилася. (Таки
правда.) Я мала б відіслати тебе назад, до кордону. (Брехня.) Я не
повинна була спускатися туди разом з антропологинею. (Ні, не так,
зовсім ні. Ти ж не мала вибору, відколи та вислизнула з базового
табору, заповзявшись випробувати себе.)
Ти викашлюєш більше й більше крові, але наразі навряд чи це
щось важить.
— Який вигляд має той кордон?
Дитяче запитання. Запитання, на яке безглуздою була б хоч би й
яка відповідь. Не існує ж бо нічого, крім кордону. Але й кордону
немає.
Я скажу тобі, коли дістанусь туди.
— Що ж насправді станеться, коли ми його перетнемо?
Зовсім не те, чого б ти могла сподіватися.
— Що ти приховала від нас про Нуль-зону?
Нічого такого, що вам посприяло б. Анічого такого.
Сонце розпливлося бляклим кружалом, а біологинин голос
ниткою то висотується назовні, то ховається, пісок холодний і водночас
гарячий у твоїй зціпленій правиці. Біль, що знай повертається
нападами, атакує кожну пару мікросекунд, такий присутній, що його
там навіть уже й немає.
Зрештою визнаєш, що ти втратила здатність розмовляти. Але ти
все так само там стовбичиш, притлумлена й далека, от ніби ти
дитинка, що простяглася на ковдрі, серед оцього самого пляжу,
насунувши капелюшка собі на очі. Уколисана в дрімоту невгавним
наростанням шуму води й морських леготів, урівноважуючи спеку, що
брижами перехлюпується по тобі, заповнює твої руки-ноги. Вітер у
твоїх косах є відчуттям, таким віддаленим, як шелест рослин, що
попробивалися з головоподібної скелі.
— Вибач, але я мушу зробити оце, — каже тобі біологиня, от ніби
вона певна, що ти й досі спроможна її чути. — Іншого вибору немає.
Ти відчуваєш, як тягнуть-сіпають твою шкіру, бачиш коротку рису
надрізу: то біологиня бере пробу з твого інфікованого плеча. Із якоїсь
далекої-далекої та неподоланної відстані тебе сягають, обшукуючи,
руки: то так біологиня перебирає кишені твоєї куртки. Знаходить твого
щоденника. Натрапляє на твого патетичного листа. Що ж вона зробить
із цими речами? Можливо, взагалі нічого.
Мо’, просто викине листа в море, а з ним і стрілячку. А решту
свого життя збуде, чого доброго, вивчаючи твої записи.
Вона все ще говорить.
— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла
нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не
зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» —
але навряд чи ти цього захочеш.
І тоді вона зникла, й ти за нею тужиш, за тією ваготою людської
істоти поруч тебе, за перекрученим благословенням тих слів, але довго
тобі за нею не тужиться, бо ти й далі блякнеш, зливаєшся з
ландшафтом, мов який нескірливий привид, і ти спроможна розчути
ніжну, тиху музику вдалині, й щось таке, що шепотіло до тебе досі,
зашепотіло знову, й ось ти вже розчиняєшся у вітрі. Якийсь
нетутешній погляд приблизнючився до тебе, і ти залюбки сплутала б
його з атомами повітря, коли б не видавався він якимсь зосередженим,
цілеспрямованим. І ще й радісним?
Тебе підносить угору, несе понад тихомирними озерами, ще вище
понад болотами, що мерехтять зелено-блискотливими відбитками
супроти моря й узбережжя, залитих призахідним сонцем… аби тільки
обкрутнути й пригнати до материка з його кипарисами й темноводдям.
А тоді різко круть! І знову в небо, цілячи мною в сонце з його
вихилясами й кружляннями, а потім штовх у вільне падіння,
обернувши тобі голову до землі: повитріщайся, як вона, туго нап’ята
понад тими прудкими блискітками та забарною хвилею очеретів,
мчить на тебе! А що, як ти уздриш там зраненого Лоурі, єдиного, хто
вижив у першій експедиції, як він повзе до безпеки кордону? Але
замість нього бачиш лише біологиню, що плуганить назад стежкою,
яку вже сповивають сутінки… а ген далі дожидає, пригнічена та
зарюмсана, змінена психологиня з попередньої, одинадцятої
експедиції. Твоя провина велика, як і будь-чия, твоя вина… неспокутна
— й непростима.
Вертаючись назад, описуєш дугу, й маяк швидко зближується з
тобою. Повітря тремтить, пробиваючись обабіч, з-поза маяка, а тоді
перетворюється, знай дошукуючись, вічно збираючи зразки, злітаючи
високо вгору, аби тільки знову шугонути додолу, й зрештою
вигинаючись подобою знака запитання, щоб ти спромоглася
усвідкувати свої власні жертвоприносини: сповита отам примара, з
якої витікає світло. Що за печальна постать отам заснула,
розчиняючись — отам? Зелене полум’я, знак жалю, шанс. Ти все ще
ширяєш? Досі ще помираєш — чи вже й померла? Тобі вже не
сказати…
Але те шепотіння ще не впоралося з тобою.
Ти не там, долі.
Ти тут, нагорі.
І допит усе ще триває.
Знов і знов повторюючись, аж поки даси відповідь на кожне
запитання.
Частина I
СВІТЛО НА МЕЖІ
1. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
2. ЖАР-ПТАХА
3. ДИРЕКТОРКА
4. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
5. КЕРМАНИЧ
6. ДИРЕКТОРКА
7. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
8. ЖАР-ПТАХА
9. ДИРЕКТОРКА
10. КЕРМАНИЧ
1. СЯЙВО
2. СТОГНУЧА ІСТОТА
Звільню вас від пошуків цієї істоти, від якої я колись дременула;
це були абсурдні спроби відрізнити очерет, який коливався від вітру,
від того очерету, який здригався від деякої більш визначеної сили, коли
я продиралася крізь багно, ґлей і мочар, не зламавши собі при цьому
кісточки та не застрягнувши у драговині.
Урешті-решт я опинилася на якомусь розчищеному місці, острівці
з бруду, вкритому прілим листям і відгородженому звідусіль
очеретами. В його далекому кінці щось бліде, подібне до гусені та
моторошне, здригалося та стогнало, а його кінцівки молотили по
очеретяних тростинах з іншою швидкістю — та, яку я спостерігала
раніше, була цій істоті недоступна. Досить скоро я збагнула, що це
створіння спить.
Голова була маленька порівняно з тулубом, але відвернулась
обличчям від мене, тож усе, що я побачила, було грубою
зморшкуватою шиєю, умонтованою в череп. У мене ще був шанс піти.
У мене були всі підстави піти. Я відчула тремтіння, а рішучість, яка
примусила мене звернути з головної стежки, випарувалася. Але щось у
цьому забутті примусило мене лишитися.
Я просунулася вперед, тримаючи рушницю, наставлену на звіра.
Ці близькі стогони були оглушливі, дивне горлове калатання, подзвін
живого кафедрального собору. Не було жодної змоги наблизитися
таємно — земля була всипана висушеним очеретом, брудом і травою,
що лускотіла у мене під чобітьми, — але ця істота таки спала. Я
спрямувала ліхтарик на її тушу. Цей організм мав щільність і форму як
у гігантської свині або річного бичка, але в суміші зі слимаком; бліда
шкіра була покрита коростявими плямами ясно-зеленого моху. Руки й
ноги нагадували свинячі кінцівки, проте з трьома товстими пальцями.
Посередині розмістилося те, що, на мою думку, було шлунком,
теліпалися ще два доважки, які нагадували м’ясисті псевдопудії. Ця
істота користувалася ними, щоб допомагати своїй хиткій ході, нести
основний тягар тіла, але вони часто патетично рухалися та били
землю, ніби не повністю контрольовані хазяїном.
Я освітила ліхтариком голову цієї істоти, цей маленький рожевий
овал, який тримався на затовстій шиї. Коли злиняла маска, яку я
виявила під час нашого попереднього зіткнення, вона мала обличчя
психолога з експедиції мого чоловіка. І це обличчя у стані дрімоти
являло собою маску, на якій застиг вираз абсолютно непримиренної
муки, рот був розтулений у вічній формі літери «О», стогоном
висловлюючи свою гризоту, коли кінцівки цього створіння длубали
землю, от ніби воно поранене й тому припиняє просуватися колами. На
очах була біла плівка, що підказала мені: ця істота сліпа.
Я мала щось відчувати. Я мала б відчути зворушення чи огиду від
цього зіткнення. Але після мого спуску до вежі, після знищення
Збирачем, я нічого не відчувала. Узагалі жодної емоції, навіть простої,
буденної жалості, незважаючи на разючу виразність цієї травми, якоїсь
агонії, що була понад моє розуміння.
Ця звірюка могла бути урікливим дельфіном, диким кабаном, який
поводився так, ніби йому дісталося нове тіло. А може, це було
частиною спеціальної схеми, і я просто не могла бачити її деталей? Та
це виглядало як помилка, як осічка Нуль-зони, що назагал
асимілювалася так гарно і без проблем. Це змусило мене замислитися:
чи не є моє сяйво теж провісником певної зміни форми, як отут? Щоб
зникнути в узбережній смузі, у безіменній широчіні пляжу, чи вітру, чи
боліт — мене насправді не обходило, та й, мабуть, ніколи не обходило.
Але те, що тут робилося, — це сліпий, невблаганний пошук. Що, коли
я обманювала себе думкою, що сяйво, коли я дозволю йому себе
заполонити, буде безболісним, навіть красивим процесом? Нічого
красивого не було в Стогнучій Істоті, нічого, що не здавалося б
жахливим, примарним насильством.
У цьому контексті я не могла втручатися, навіть коли спостерігала
за судомами цього нескінченного горя. Я не припинила б його нещастя
— до певної міри тому, що працювала з неповними даними. Я не була
впевнена у тому, що воно насправді є тим, чим здається, через що воно
пройшло. У тому, що здається болем, може ховатися екстаз — те, що
лишається від людських сновидінь, і в цьому — сон, мрія, комфорт.
Також у мене спалахнула думка, що, може, цей член експедиції щось
приніс до Нуль-зони, і це щось унесло свою лепту до його
теперішнього стану.
Ось що я пригадую тепер, коли спогади переплітаються з багатьма
іншими міркуваннями. Урешті-решт я взяла волосинку, що виявилася
безглуздою, як і будь-що інше — послідовність, якою я мала б
захоплюватися, але не стала, — і повернулася до свого жалюгідного
багаттячка всередині нічого, яке було скрізь.
Але це зіткнення вплинуло на мене ось яким чином. Я знову
вирішила не дозволяти сяйву захопити себе, не дозволяти втратити
свою особистість — не зараз. Я не могла змиритися з можливістю, що
одного дня втрачу свою пильність і перетворюся на Стогнучу Істоту в
очереті.
Можливо, це була слабкість. Можливо, це був просто страх.
3. ОСТРІВ
4. ПУГАЧ
11. ЖАР-ПТАХА
13. КЕРМАНИЧ
14. ДИРЕКТОРКА
16. ЖАР-ПТАХА
17. ДИРЕКТОРКА
Доки Сол дістався сільського бару, там уже всі були, повно
завсідників набилося всередину, смакуючи, очікуючи на виступ
кількох місцевих мешканців, які називали свій музичний гурт
«Мавпячий лікоть». Причал, звідки відкривався чудовий краєвид на
темний океан, був порожній — було занадто холодно, з одного боку, а з
іншого — він поквапився зайти досередини, чекаючи на концерт. Від
того дня з галюцинаціями на пляжі Солові дедалі кращало, і ніхто з
Легкої Бригади не повернувся, аби зіпсувати йому настрій.
Температура у нього знизилася, та й тиск у голові спав, а з цим — і
жадання обтяжити Чарлі своїми проблемами. Йому нічого не снилося
вже три ночі. Навіть зі слухом стало все чудово, от наче йому гарно
струсонуло вуха, наче був поштовх усьому тілу: в кожному русі стало
більше енергії. Отже, усе здавалося нормальним, начебто нічого його
не турбувало, і все, за чим він сумував, — це за спостереженнями
Ґлорії, яка спускається з пляжу до маяка, або видирається на скелі, або
швенді справляє біля повітки.
Чарлі навіть пообіцяв зустрітися в барі, на короткий час, а тоді й
знову поїде на нічну риболовлю; попри жорсткий графік, він здавався
задоволеним, що заробляє гроші, але останні кілька днів Сол із Чарлі
бачилися лише мигцем.
Старий Джим, зі своїм червонястим обличчям, схожим на шматок
бекону, і розпатланими білими баками, наказав перемістити розхитане
та розладнане піаніно в далекий кут головної кімнати. Навколо
Старого Джима розігрівався ансамбль «Мавпячий лікоть»: невлад, хто
в луг, а хто в плуг, грали скрипка, акордеон, акустична гітара й
тамбурин. Піаніно, врятоване з моря, відновили та причепурили, і воно
постало у колишньому незатьмареному блиску — на кришці
збереглася перламутрова інкрустація, проте все ж таки інструмент не
позбувся хрипкості та верескливого звучання після своїх митарств, а
деякі клавіші, за визначенням Старого Джима, «провисали та
западали».
У цьому місці приємно пахло сигаретами та жирною смаженою
рибою, а також трохи відгонило надто солодким медом. Устриці щойно
виловлені, а пиво з кулера — дешеве. Сол тут швидко забував про всі
свої прикрощі. Його тут радісно вітали, хай подеколи й грубувато.
Будь-які його молитви призводили до того, що жоден інспектор
охорони здоров’я не поткне й носа до тутешньої крихітної кухоньки чи
до грилю, біля якого збиралися з невимовною надією чайки.
Чарлі вже був там, замовивши невеличкий круглий столик з двома
ослонами, притулившись до стіни біля піаніно. Сол проштовхався
крізь лещата тіл — мабуть, шістдесятьох осіб, майже натовпу, із
забутого узбережжя — і, перш ніж сісти, стиснув Чарлі плече.
— Вітаю у наших пенатах, незнайомцю, — сказав Сол, інтонацією
надаючи цій фразі ще більшої банальності.
— Хтось у кращому гуморі, хлопче, — сказав Чарлі. А тоді
похопився: — Тобто я…
— Не знаю ніякого хлопчика, якщо ти не маєш на увазі
пуцьвірінків, — озвався Сол. — Ні, я розумію, що ти маєш на увазі.
Розумію. Почуваюся набагато ліпше. — Перше свідчення від Чарлі, що
він переймається Соловим станом, і воно тільки поглибило його
прихильність до Чарлі. Той ніколи не скаржився, коли Сол нарікав на
летаргію та симптоми, а лише намагався якось зарадити. Можливо,
вони зуміють повернутися до нормального життя, щойно ця нічна
рибальська експедиція добіжить кінця.
— Добре, добре, — промовив Чарлі, трохи знічено усміхаючись і
роздивляючись довкола, — незграбність, яку він виявляв на публіці.
— Як у вівторок порибалили? — Тоді Чарлі сказав щось про
добрий улов, але вони не говорили довго.
— Поки що якнайкраще, — сказав Чарлі, аж засяявши. — Багато
скатів усяких та камбали. Трохи кефалі й окунів. — Чарлі платили
фіксований оклад за годину, але він отримував і бонуси, якщо йому
траплялася рибина більшої ваги.
— Щось дивне було? — Це Сол завжди питав. Він любив слухати
про чудернацьких морських істот. Останнім часом, розмірковуючи над
розповіддю Генрі, він особливо зацікавився відповіддю на своє
питання.
— Лише кілька химородних рибин. Кинув їх назад до води, бо
такі поторочі були. Якась дивоглядна риба — що воно за різновид? —
морський бризкун, із вигляду такий, ніби крові напився.
— То й слушно ти зробив.
— Знаєш, вигляд у тебе куди кращий. Як там на маяку, спокійно?
Це Чарлі таким чином питав: «Скажи мені, чому тоді по телефону
ти скаржився, що не дуже весело навкруги?» Сол саме хотів повідати
йому цілу сагу своєї боротьби не на життя, а на смерть із Генрі та його
Легкою Бригадою, коли зненацька піаніно змовкло, а Старий Джим
звівся на ноги й відрекомендував «Мавпячий лікоть», хоча їх усі й так
знали. До складу музичної групи входили Сейді Доукінз, Бетсі Піпін і
колишній волонтер на маяку — Бред. Усі вони іноді працювали у
сільському барі. Труді, мати Ґлорії, грала на тамбурині, сиділа на місці
для гостей. Ну, колись настане й Солова черга.
«Мавпячий лікоть» заграв якусь сумовиту, низьку за тональністю
пісню про морські скарби, які замальовувались соковитими словами
цього наспіву, та про двох нещасливих закоханих, а ще — про
трагічний пагорб, який видно над таємною бухтою. Як зазвичай, але не
вельми, це нагадувало хорову матроську пісню, а швидше те, що Чарлі
зве «морськими гіпі, усі в піску», популяризаторів незмінного
приємного для слуху стилю фольк-поп. Сол це вподобав, хай навіть
Бред і надто бив на дешевий ефект, намагаючись потрафити публіці.
Але Чарлі пильно вдивлявся у напій, нахилившись над своєю порцією
трунку, зітхаючи, спохмурнілий, потім крадькома зиркнув на Сола, а
Сол схвально похитував головою, смакуючи музику. Звісно, виконання
не дуже, бо музиканти так собі, але ж кожен виступ вимагає витримки
і забирає нерви. Зазвичай його самого аж усього сіпало перед
виголошенням казань, що, можливо, було Божим знаком, коли він
тепер про це згадував. Найгірші бували ті вечори, коли Сол заздалегідь
відтискався від землі та стрибав на місці, аби позбутися страху перед
виступом.
Марлі нахилився, Сол теж підсунувся. Марлі шепнув йому на
вухо:
— Знаєш про ту пожежу на острові?
— Ну?
— Один мій товариш тоді вудив рибу — і побачив багаття. Якісь
люди палили папери — годинами, як ти сказав би. Але коли він
одвернувся, а потім озирнувся, то побачив, що вони вантажать стоси
коробок на моторні човни. А хочеш знати, куди попливли ці човни?
— У відкрите море?
— Ні. На захід, огинаючи узбережжя.
— Цікаво. — Єдине, що розташовувалося на захід від острова
Провалу, окрім перенаселених москітами фіордів, були тільки пара
невеличких містечок і військова база.
Сол усівся навпроти, просто вп’явшись очима у Марлі, а той
кивнув йому, мовляв, «Я ж тобі казав», хоча що саме він мав на увазі,
Сол не знав. «Казав тобі, що це незвичайні, чужі люди? Казав тобі, що
вони недобрі?»
Другу пісню грали більше в традиційній народній манері,
повільну та глибоку, що ледь пленталася під тягарем попередніх
варіацій зо століття, а то й два. Третьою була хвацька, завзята, але
дурна: ще одна оригінальна народна, цього разу — про краба, який
загубив панцира й поневірявся по всьому світу, щоб його знайти. Деякі
з пар тепер пустилися в танець. Його парафія була не з тих, де
забороняються танці чи інші «мирські втіхи», але сам він так ніколи й
не навчився танцювати. Танці були прихованою фантазією Сола, іноді
він подумував, що це принесе йому насолоду, якщо навчиться
танцювати, але знай відмовлявся під приводом «та вже запізно». Чарлі
на вечірках ніколи не танцював, то, можливо, навіть приватно не буде?
Сейді підійшла під час короткої перерви між піснями. Улітку вона
підробляла у барі в Гедлі, і їй ніколи не бракувало веселих оповідок
про клієнтів: багато хто з них поверталися з річки «п’яні, як скунси».
Ще підійшла Труді, і якийсь час вони побалакали, хоча не
безпосередньо про Ґлорію. Більше — про батька Ґлорії, і під час цієї
розмови Сол дізнався, що Ґлорія з татом уже повернулися на місце.
Тож усе було добре.
Потім вони переважно просто слухали музикантів, ухоплюючи
моменти між піснями, щоб перекинутися словом або замовити ще
пива. Роздивляючись помешкання, людей, яких він знав, тих, кому
може кивнути головою, підтримуючи спілкування, Сол уже певний час
відчував, що якраз не схоже, аби це він спостерігав — це якраз його
розглядають. Він приписав це якомусь рецидиву чи залишковому
явищу своєї недуги, чи тому, що Чарлі вряди-годи його під’юджував.
Але потім, у непевній метушні тіл, наростанні гучних розмов,
безжально-гучній грі музичного гурту, він вихопив зором небажану
постать біля дверей.
Генрі.
Той стояв геть непорушно, споглядаючи зібрання, навіть не
відпиваючи трунку в руці. Убраний був у ту саму сміховинну шовкову
сорочку та претензійні широкі штани, усе щойно випрасуване, проте,
як це не дивно, він неначе зіллявся зі стіною, мовби вріс у неї. Ніхто,
окрім Сола, його й не помітив. Те, що з ним не було Сьюзен, чомусь
сильно вразило Сола. Це викликало у нього ледь стримуване бажання
озирнутися до Чарлі та показати йому Генрі: «Ось той тип, який
вломився до мене на маяк кілька ночей тому».
Сол весь час пильно дивився на Генрі, а кутки помешкання
темнішали й темнішали, і нудотний солодкий сопух підсилювався, і
все навколо Генрі робилося дедалі незрозумілішим — розпливчасті,
невпізнавані силуети, а все світло немов зібралося довкруж Генрі й
променилося з нього.
Якесь запаморочення охопило Сола, нібито просто під ним
розверзлася глибока безодня, а він сам завис над нею та ось-ось упаде.
Одразу повернулися всі колишні симптоми, які, на його думку, зникли,
а, виявляється, просто зачаїлися. З голови у нього вилетіла комета,
вивергаючи полум’я, яке лизало спину.
Доки гурт і далі грав потемки, звуки у протяглій пісні зависали,
здавалися надто повільними, і доки все не встигло зануритись у
померхлу, з тьмяним блиском, спіраль, доки не зникли в небуття, —
але ж Генрі не міг зникнути! — Сол ухопився обома руками за стіл і
відвернувся.
Повернулися балаканина, метушня, відновилися бесіди, і світло
знов засяяло, і знову зазвучали пісні музичного гурту, й Чарлі до нього
промовляв, буцімто нічого не сталося, і відчуття полегшення аж
осяяло Сола, так що кров бурхнула йому в скроні, і сили покинули
його.
Коли, отямившись за хвилину, він скоса глянув туди, де стояв
Генрі, той зник, а замість нього стояв хтось інший. Хтось, незнайомий
Солові, зробив у його бік незграбний тостожест, піднявши свого
келиха з пивом, помітивши, певне, що Сол занадто довго вдивляється у
нього.
— Ти чув, що я сказав? — втрутився Чарлі, досить голосно, щоб
перекричати гру музикантів. — 3 тобою все гаразд? — Він намагався
торкнутися Солового зап’ястя: цей жест означав хвилювання та що
Сол незрозуміло поводиться. Сол усміхнувся й підтакнув.
Пісня скінчилася, і Чарлі сказав:
— Це ж не через ту маячню з човнами та островом, правда? Я не
хотів тебе тривожити.
— Ні, зовсім не тому. Анітрохи. Зі мною все гаразд. —
Зворушений, бо найчастіше Чарлі приховував свою турботливість, а
тепер вони мов помінялися ролями.
— І ти кажи мені, якщо раптом знову відчуєш, що тобі зле.
— Аякже, скажу. — Наполовину брешучи, наполовину
намагаючись перетравити щойно пережите. І, до краю вражений
певним передчуттям: — Але, Чарлі, огидно мені це казати… тобі
доведеться піти просто зараз, а то спізнишся.
Чарлі стерпів це, уже наполовину відсуваючи свого стільця, бо все
одно незлюбив цю музику.
— Тоді стрінемося завтра, знайдемо час, бувай, — сказав Чарлі,
підморгнувши йому та обдарувавши ласкавим поглядом.
Чомусь Чарлі цієї миті, вдягаючи куртку, здавався таким добрим,
що Сол міцно притиснув його до себе, доки той не встиг піти.
Чоловічий тягар в обіймах. Відчуття шорсткої неголеної щоки Чарлі,
що Солу особливо було до душі. Терпкий сюрприз уст Чарлі, як
бальзам, у себе на щоці. Сол утримував його якусь мить, намагаючись
зберегти все це, як твердиню супроти того, що допіру відбулося. А
потім, занадто швидко, Чарлі вийшов у розчинені двері, у ніч,
прямуючи до човна.
19. КЕРМАНИЧ
22. ЖАР-ПТАХА
23. ДИРЕКТОРКА
25. КЕРМАНИЧ
26. ДИРЕКТОРКА
28. ЖАР-ПТАХА
Збирач опинився за ними. Слова опинилися за ними. Теплого дня
це був просто глибокий тунель. Це був просто ліс. Просто місце для
прогулянок.
Дорогою Жар-птаха і Ґрейс багато не перемовлялися. Небагато
було сказати, бо тепер між ними проліг цілий світ. Вона знала, що
Ґрейс не вважає її до кінця людиною, але ж щось переконало цю жінку
піти з нею, довіритись їй, коли Жар-птаха сказала, що змінився не
тільки клімат, і щоб вони рушили на межу та й подивилися, що там
таке. Аромат соснового пилку висів у повітрі, насичений, золотавий і
достиглий. Волові очка та жовті співочі пташки ганялись одне за
одним у гущавині кущів і дерев.
Вони нікого не зустріли, а побачені тварини, хай і не свійські,
здавались якимись безтурботними, необачними. Принаймні в їхній
поведінці не було настороженості щодо людей. Жар-птаха думала про
Керманича, залишеного там, у тунелі. Що він знайшов унизу? Чи
знайшов він справжню Нуль-зону? Чи стала його смерть каталізатором
тих змін, які відчувала Жар-птаха, тих змін, які проявлялися навколо
них? Навіть цієї хвилини вона не могла чітко уявити собі Керманича,
лише знала, що його відсутність спричиняє їй тугу, горе від утрати. Він
був тут майже все її життя — справжнє, відчутне життя, теперішнє, яке
було в неї тепер, а не набуте нею. Це ж щось та означало.
Того моменту, коли він пройшов у ті нижні двері, вона відчула, що
мацаки Збирача відриваються від неї, цілий механізм одступає в
темряву слідом за ним. Там почулося здригання від маленького
землетрусу, бо стіни тунелю затремтіли раз, два, а потім знову
завмерли. Знаючи, що нічого не можна змінити, що директорка мала
рацію: Його можна змінити, Воно може змінюватися, і Керманич щось
додав або вирахував з рівняння, занадто складного, щоб його можна
було побачити цілим. Може, директорка мала рацію і щодо біологині,
просто не в тому сенсі, про який гадала. Слова на мурі ще палахкотіли
у неї в свідомості, наче щитом огортаючи думки.
Жар-птаха підвелася на світло, щоб знайти Ґрейс — а та
невідривно дивилася на неї, зі страхом, підозріливо — і всміхнулася
Ґрейс, мовляв, не бійся. А Ґрейс і не боялася. Навіщо боятися того,
чому не можна зарадити? Не хочеш зарадити. Хіба вони не свідчення
виживання тут? Хіба вони не доказ? Обидві вони. Нікого про це не
треба попереджати. Світ існує й надалі, стоїть, навіть розвалившись,
безповоротно змінений, ставши таким незбагненним і розмаїтим.
Вони йшли. Отаборилися на ніч. Тоді знову пішли далі,
пробудившись із першими сонячними променями, а світ пломенів на
світанні, коли сонце встало зі сходу, і пейзаж навколо них прокинувся.
Не було жодного солдата, жодного натяку на стрічку, що прошиває
небо. Зимова погода дійшла свого краю, і стало спекотно, бо тепер у
Нуль-зоні вже було літо.
Нині моменти тяглися довго, поки обидві минали стоячі ставки та
проходили останні милі. Вона жила у теперішньому часі, відчуваючи
пухирі на стертих кісточках та мушині укуси: мухи зліталися,
приваблені запахом поту на вухах або чолі; у горлі пекло та дерло, хоча
Жар-птаха й ковтала воду з фляги. Сонце вирішило оселитись у неї в
очах та пекло так, що в голові у неї просто горіло. Кожна красива річ,
побачена на шляху, лишала у Жар-птахи відчуття: вона це вже бачила,
таке лишалось у неї за спиною. Вічність бачилась у повторюванні
кроків Ґрейс, ці кроки іноді перепинялися, і долали шлях далі
невпинно, коли світло охоплювало землю та огрівало Ґрейс жаром.
— Як ти гадаєш: чи контрольно-пропускні пункти ще
працюють? — спитала Ґрейс.
Жар-птаха не відповіла. Це питання не мало сенсу, але в ній
залишилося достатньо людського, щоб не сперечатися. Перевага
реального змінилась або назавжди зруйнувалася. Жар-птаха завжди
знала, де тепер біологиня, близько чи далеко, маяк і сигнальний вогонь
десь у її свідомості, зв’язок, який ніколи не розірветься.
На останніх милях наближення до старого посту сонце було таким
сліпучим і палючим, що Жар-птаха відчувала легке марення, хоч і
знала: це міраж. У неї ж була вода. Досі поболювали пухирі та садна.
Як сонце може так чавити, а пейзаж — так нестерпно тішити зір
красою?
— Якщо ми дійдемо, то що їм скажемо?
Жар-птаха сумнівалася, що вони зможуть «їм» розповісти. Вона
хотіла зараз побачити Скелясту затоку, бажала побачити її очима Нуль-
зони, її цікавило, як ця затока могла змінитися, що в ній лишилося
незмінним. Це було справжньою метою Жар-птахи: повернутися на те
місце, яке було для неї тим самим, чим острів — для біологині.
Вони опинилися там, де була стара межа, на краю гігантської
карстової вирви. Білі намети Південного Округу поросли темно-
зеленою цвіллю та іншими мікроорганізмами. Цеглини, з яких було
складено форпост, наполовину порозвалювалися та загрузли в землю,
наче на споруду напало яке гігантське створіння. Не було ні солдатів,
ні контрольних пунктів.
Вона нахилилася зав’язати шнурки на черевиках; біля її ступні був
оксамитовий мурах. Здавалося, з великої відстані вона почула шерех,
який долинав із порослої гущавиною карстової вирви. На мить якийсь
незвичайний, плечистий байбак висунув писок із комишів. Потім,
побачивши Жар-птаху, негайно плюснувся у річкове гирло позаду — а
вона звелася, задоволена і розвеселена.
— Що це? — запитала Ґрейс у неї за спиною.
— Нічого. Анічогісінько.
Потім вона знову пішла далі, трохи сміючись, і нічого на неї не
чавило, окрім спраги та бажання надягти чисту сорочку. Незрозуміло,
незбагненно щаслива, навіть трохи вишкіряючись.
Дорогий Соле!
Я сумніваюся, чи ти коли-небудь прочитаєш цього
листа. Я не знаю, якими шляхами він може потрапити до
тебе, або навіть чи зрозумієш ти його тепер. Але я хотіла
це написати. Щоб усе пояснити, і щоб ти знав, що значив
ти для мене, навіть за такий короткий час.
Щоб ти знав, як я цінувала твої сердитість, грубувате
мовлення, і твою вірність, і твою турботливість. Що я
розуміла їхнє значення і їхню важливість для себе. Це було б
важливо, навіть якби нічого такого не сталося.
Щоб ти знав: це не твоя провина. Це не твої дії
спричинили. Це було просто нещастя, коли ти опинився не в
тому місці й не в той час — так завжди буває, як казав мій
тато. І я знаю, що це правда, бо те ж саме сталося зі
мною, хоча я відтоді багато чого обирала сама у
майбутньому.
Хай там що тоді сталося, я знаю: ти намагався
зробити якнайкраще, бо завжди намагався зробити все
можливе. І я також намагаюся зробити все можливе.
Навіть якщо ми не завжди знаємо, що це означає, або як
воно відбуватиметься. Ти можеш потрапити у щось поза
межами твого розуміння, і ніколи не збагнеш чому.
Світ, чиєю часткою ми зараз є, важко прийняти,
надзвичайно важко. Я не знаю, чи можу це прийняти навіть
тепер. Не знаю, як зможу. Але прийняття означає рух із
минулого відторгнення, і, може, в цьому теж є свої виклик,
непокора.
Я пам'ятаю тебе, Соле. Я пам’ятаю доглядача маяка. Я
ніколи не забувала про тебе — я просто дуже довго
поверталася.
З любов’ю,
Ґлорія