Ірен

Роздобудько

РОМАН

ХАРКІВ
2015
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Р64
Жодну з частин цього видання
не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва
Художник Андрій Печенізький
© Роздобудько І., 2014
© DepositPhotos.com / rudall30, об-
кладинка, 2014
© Shutterstock.com / photocreative,
обкладинка, 2014
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного
Дозвілля», видання українською
мовою, 2014
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного
Дозвілля», художнє оформлення,
ISBN 978-966-14-8438-1 (PDF) 2014
Гра в десять рук
Як на мене, всі твори Ірен Роздобудько — кінематографічні.
З кожної книги міг би вийти не тільки непоганий фільм,
а й потужний блокбастер. Недарма ж іще 2008 року на між-
народному кінофестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Оли-
ва», який проходив у місті Бар у Чорногорії, Роздобудько отри­
мала першу премію в номінації «Кращий сценарій» за фільм
режисера Володимира Тихого «Ґудзик», знятий за одноймен-
ним романом автора.
Взагалі за книгами Роздобудько (і її ж сценаріями) знято
кілька фільмів. Крім уже згаданого «Ґудзика» — «Осінні квіти»
(роман «Зів’ялі квіти викидають», реж. А. Сейтаблаєв); «Паст-
ка» (роман «Пастка для жар-птиці», реж. С. Лисенко), а також
за оригінальними сценаріями — «Таємничий острів» (реж.
В. Тихий), «Почати з початку. Марта» (реж. О. Копилов), «Пово-
дир» Олеся Саніна, де Ірен була одним зі співавторів і який ни-
ні номінується на «Оскар». Роботу в кінематографі вона не при-
пиняє, має безліч замовлень і синопсисів, котрі — до певного
часу! — ще лежать у неї «в шухляді».
Кінороман «Подвійна гра в чотири руки» — один із таких
«завтрашніх фільмів».
Тому жанр, обраний автором, — не випадковий. Певно,
по-справжньому оцінити його можуть ті, хто має професійні
стосунки з кіно. Адже в цьому пригодницькому, авантюрному
детективі автор навмисно уникає того стилю, за яким можна
впізнати будь-який твір Ірен Роздобудько.
Саме в цій книзі надається перевага візуалізації дії, а не
метафорі. І саме тому кожну «сцену» — себто розділ — можна
не тільки прочитати, а й побачити у власній уяві.
Гадаю, що якби такий фільм було знято — і знято на гідно-
му рівні, — він зацікавив би будь-якого глядача. Адже тема,
як кажуть кінематографісти, «смачненька»: Київ початку
ХХ століття, кілька загадкових убивств — у Санкт-Петербурзі
і на пароплаві, що здійснює розважальний рейс уздовж бе-
регів Дніпра. Убивства тісно пов’язані з політикою, а розслі-
дування — з коханням.
6
Автор водночас ненав’язливо зачіпає і цікаві історичні
факти: саме на початку ХХ століття було задумано перші мор-
ські лайнери, з борту яких міг злітати військовий літак. І нази-
ває забуті імена. Скажімо, мало хто знає, що саме в Києві жив
і працював конструктор перших в Україні дирижаблів інже-
нер Федір Фердинандович Андерс, доля якого потребує окре-
мого дослідження, що в Києві існував потужний авіаційний
гурток, із якого вийшло багато відомих винахідників і пілотів.
Саме з їхньої майстерні, за романом, було викрадено крес-
лення потужної повітряної зброї. І це викрадення потягнуло
за собою низку злочинів. Їх, як і належить у класичному детек-
тиві, розслідує доволі чудернацька парочка головних героїв:
усунутий від справ слідчий-невдаха Олексій Крапка з Києва
і норовлива генеральська донька з Санкт-Петербурга Муся
Гурчик. Головні, та й другорядні герої виписані жваво і вираз-
но, що завжди імпонує кінорежисерові й додає «кінематогра-
фічності» роману. І ще раз хочу наголосити: мене, як кінема-
тографіста, у цій книзі перш за все захоплюють блискуче
побудовані сцени і діалоги.
А ще вражає нова несподівана іпостась письменниці, ко-
тра не втомлюється дивувати читача своєю багатогранністю.
І завжди «грає в десять рук».
Валентин Марченко, кінорежисер
вищої категорії, заслужений діяч
мистецтв України
Київ. Газета «Відомості», 5 січня, 1911 рік
«Світське життя»
«…Учора в новому приміщенні публічної
біб­
ліотеки відбувся зимовий благодійний
аеробал.
На балу були присутні: його світлість
генерал-губернатор київський, подільський
та волинський Федір Федорович Трепов, го-
лова міської Думи, кавалер ордена По­
чесного легіону його світлість Іполит
Миколайо­вич Дьяков із дружиною, всі пред-
ставники міської думи з дружинами, а та-
кож повноважні посли, купці вищої гіль-
дії, професура, відомі адвокати, лікарі,
літератори, інші представники еліти та
іноземні гості.
Публіку розважали три оркестри і балет
міського театру.
На запрошення його світлості пана Дьяко-
ва, за сприяння якого, як відомо, було
створено понад тридцять п’ять моделей
аеро­планів, свою надзвичайну доповідь зро-
бив мало відомий у світському товаристві
інженер Федір Фердинандович Андерс. Він
закликав поважне товариство зробити внес­
ки в асигнаціях на будівництво повіт­ря­ного
судна, котре, за його словами, «прославить
наше рідне місто», і натякнув, що «надзви-
чайний летючий корабель», котрий нині роз-
робляється авіаторами-ама­ торами в май-
стернях механічного гуртка Київського
політехнічного інституту на секції повіт­
8 9
ряного плавання, може надати імперії знач-
ні переваги у будь-яких бойових діях…»
Київ. Газета «Відомості», травень, 1911 рік
«Кримінальна хроніка»
«Розбійницький напад на майстерню Київ-
ського товариства повітряного плавання
Уночі невідомі розгромили майстерню авіа­
торів, розташовану в самому центрі міста —
на розі Хрещатика та Прорізної. За перши-
ми повідомленнями поліції, напад, швидше
за все, було вчинено нігілістами або ра-
дикально налаштованими представниками
неканонічних сект і буде трактований як
хуліганство.
У майстерні розтрощені меблі й моделі
аеропланів, розбитий посуд та інше майно.
Оскільки погром було вчинено вночі,
жертв і постраждалих немає. Поліція ве-
де розслідування…»
***
…Віктор Передері грав на роялі.
Віктор грав на роялі і думав про те, що це була б
непогана фраза для початку роману.
Любовного.
Адже любовний роман був для нього новинкою, чи-
мось забороненим для його прагматичного розуму,
чимось соромітним та недоступним.
Жадібними ніздрями (і всіма, звісно, фібрами ду-
ші) він відчував терпкий аромат парфумів «Жасмин».
Це було диво — наскільки збігаються смаки!
У всьому.
Навіть у виборі аромату. Його улюбленого.
А ця музика!
Нетривіальна.
Не який-небудь заспіваний бульварний романс,
а — надзвичайна, яку він ретельно видобував зі ста-
ровинного нотного сувою, немов розгадував ма-
нускрипт.
А цей глибинний зміст давньої пасторалі, котру
треба співати мовою оригіналу — з дивними слова-
ми, які здатен збагнути лише справжній поціновувач!
Нетривіальний зміст…
Те, що він любить, те, на що очікував усе життя.
І нарешті знайшов.
Дивним було й те, що ніяких передумов до такого
блаженства не було.
І не могло бути!
Адже він ніколи не сподівався, що когось може
привабити його рябе від дитинства обличчя, широкі
вуста з ненависною перетинкою посередині і тонка
червона, мов у гиндика, шия з гострим кадиком. І те,
що він — звичайний інженер, хоча й зі званням офі-
цера морського флоту.
Беручи черговий акорд, Віктор ще раз жадібно
вдихнув повітря.
Аромат жасмину ледь чутно відгонив гнилизною рі-
ки: Нева текла прямо під вікнами його апартаментів.
Але зараз його не дратувала ця виснажлива воло-
гість, що зазвичай провокувала алергію і нежить.
Легкий рух за спиною і другий стілець, який стояв
з лівого боку від нього, перед роялем, чітко говори-
ли йому про те, що це не сон.
10
Що віднині він не сам-один, що гра в чотири руки
не предмет його хворобливої уяви, а дійсність. Варто
лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим,
нестерпним вогнем у передчутті ночі…
Мріючи про наступні кілька годин, котрі — о див-
ні колізії долі! — можливо, триватимуть до ранку,
Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати
свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене
вікно.
Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзе-
ленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.
І — грав, грав…
Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до
шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло.
А далі перейшло у палкий жар.
Він пробіг пальцями по клавішах і…
…впав на них головою, зробивши останній акорд,
не прописаний у пожовклому нотному сувої…
Санкт-Петербург, 13 травня, 1911 рік
…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і про-
кидатися.
Засинати — бо вважала, що сон марнує час, від-
бирає частину життя, а прокидатися — тому що її сни
зазвичай були кольоровими та насичені подіями.
У таких протиріччях Мусі завжди було важко знай-
ти золоту середину.
Вона її і не шукала, адже завжди була максима­
лісткою.
Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блі-
дий промінець все ж таки прокрався до спальні і про-
холодною указкою, мов учителька гімназії, безцере-
11
монно вказував на суцільний безлад, який Муся
полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.
Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!
На килимі — капці, панчохи з підв’язками, спідни-
ця, трохи далі від неї — нижня, корсаж, сорочка. Ні-
би хтось речами прокладав шлях до ліжка.
Довкола ліжка було не краще: купами і стосами ва-
лялися книжки і брошурки з круглими жовтими сліда-
ми на сторінках від кухлика з чаєм.
Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притруше-
но різного штибу газетами і журнальчиками — «Віс-
ник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с.-пе-
тербургського градоначальства і с.-петербургської
міської поліції».
Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька
обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшуко-
вого департаменту, генерала Матвія Івановича Гур-
чика, була справжньою книгоманкою.
Проте коло її уподобань торкалося досить дивного
і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.
«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і ана-
ліз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та
техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації
людини» — ось чим був усіяний перський килим до­
вкола ліжка.
Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загну-
ті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт напо-
леон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі
цього нічного книжкового натюрморту знаходилася
досить нова брошура понурого сірого кольору, типо-
во белетристична, з красномовною назвою «Ескорт
у смерть» під авторством такого собі «писайла», від-
рекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.
12
Сама ж панянка перебувала під жмутками цього
листя, мов лисиця в норі.
Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита по-
душкою — зверху виднілася лише рука.
Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену
хвіртку линуть голоси юних газетярів:
— Останні новини! Вранішній випуск! Небезпеч-
ний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!
— Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: зло-
дій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці — тіль-
ки у нас!
— Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочин-
ця поліцейським буде безжальною!
— Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!
— Вранішній випуск! Останні новини!!!
Під подушкою ж панували тиша і темрява.
І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої
спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.
Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вра-
нішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагаду-
вав Зевса-громовержця Критського.
За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх
і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить
підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного
нападу.
З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета
з пляшечкою нашатирного спирту в руках.
Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.
Але це не призвело до жодного зрушення.
— Догралася?! Дострибалася?! — гнівно вигук-
нув він.
У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого
кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похи-
13
тався у повітрі — мовляв, тихо, я мушу додивитися
сон — і рука міцніше притисла до голови пухову ме-
реживну подушку.
Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайво-
го, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на за-
гальний огляд ніжне дівоче плече.
З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око
чистого блакитного кольору.
— Ось! — генерал знову потрусив над оком жмут-
ком газет. — Я так і знав: догралася.
Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, поси-
палися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі
шпальти:
— «…психічно неврівноважений злодій на прі­
звисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу
по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають екс-
перти, цей звір у людській подобі одержимий жагою
кривавої помсти, котру під час суду привселюдно
­пообіцяв здійснити над донькою нашого славетно-
го… — на цьому місці генерал задоволено гмикнув
і повів далі: — …славетного обер-поліцмейстера
санкт-петербургської поліції, його високості генера-
ла М. І. Гурчика»!
Славетний генерал відкинув подушку і суворо зирк­
нув на улюблене чадо:
— Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так
і знав!
— Котра година? — почулося з-під знову натягну-
тої на голову подушки.
Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно
знадобиться пляшина з нашатирем.
Так і сталося.
Генерал схопився за серце і заковтав повітря.
14

— Що? Що?! Яка година?!

Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукот-
ський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену
в бою) ногу.
— Тут смертю погрожують — а їй кохфій подавай!
Він знову затрусив газетами над милою білявою
голівкою, що нарешті визирнула зі свого схови-
ща і жалісно спостерігала за зворушливими рухами
татуся.
— Казав же, попереджав: не лізь не в свої спра-
ви! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!
Його погляд упав на стоси журналів і книжок, роз-
сипаних довкола ліжка.
Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ні-
би бродив в осінньому лісі.
— Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що те-
пер з тобою робити?!
Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для
дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картин-
но зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи
заклав праву руку за вилогу оксамитового турецько-
го халата.
Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака,
нападу не буде.
Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально
виголосив:
— До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!
— Чому не до Саратова? — визирнуло нарешті
з-під мережива нахабне сонне личко.
Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе
в руках.
— Потяг за дві години, — спокійним голосом про-
мовив він. — Усе. Жарти скінчилися.
16
Він знову присів на край ліжка і був неабияк за-
доволений побачити нарешті дійсно схвильоване
­обличчя доньки.
— Татусю… — благально промовила вона.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись вира-
зом світлих очей, що так нагадували йому давно по-
мерлу дружину Полінку.
— Не сперечайся, душе моя, — миролюбно промо-
вив він. — Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти
в розслідування даремно втрутилася. І на суді дарем-
но свідчила. Не послухалась мене — от тепер і маємо…
— Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович йо-
го б і досі шукав…
— О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі
справи? — тяжко зітхнув Матвій Іванович. — Заміж
тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови виві-
тряться. Була б жива Поліночка…
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух — дзеньк-
нув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швей-
цара.
Генерал кивнув Аристарху — піди поглянь, що там
іще — і знову повернувся до принишклої доньки.
— Була б жива мати, — продовжував він, — дала б
тобі належне виховання. А так — бідна моя голова! —
на повідку в тебе йшов: хочеш книжки — ось тобі
книжки, коней хочеш — на тобі коней, фехтування —
ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті —
будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим
твоїм проханням! Та нудна.. та дурна… та вишивати
навчає… А що вийшло?!
— Що вийшло? — підхопилася Муся, обняла Гур-
чика за шию, обеззброїла переможно — зливою
­поцілунків.
17
Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
— Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параске-
ви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені бу-
де спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся.
Відвезу тебе на вокзал.
Муся закопилила губи.
Хотіла щось сказати — не встигла: до кімнати увій-
шов Аристарх.
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, по-
глянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шано-
бливо:
— Пробачте, панночко, — і до генерала: — Там…
— Ну? — зморщився Гурчик, прикриваючи доньку
ковдрою.
Пожувавши повітря і втупившись очима в пер-
ський килим, Аристарх видихнув:
— Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, не-
відкладна справа. Я їх до кабінету завів.
— Що там іще? — пробурмотів Гурчик, підводячись
і киваючи Мусі — мовляв, збирайся негайно: рішен-
ня прийнято і оскарженню не підлягає.
Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:
— Смертовбивство…
Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.
Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзи-
ки, вискочила слідом за батьком.
Ну дійсно: справжня нишпорка!
***
Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.
Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе
мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши пан-
ночку, зашарівся, але пост не покинув.
18
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо — на
кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину,
вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше —
ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися
в цьому домі з панночкою — собі дорожче. Тим паче
що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б
поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого
лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся
припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зе-
леним сукном, читав якусь депешу. Перед ним пересту-
пав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних
штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович
Калєтніков, а по-Мусьчиному — «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався
доповнити читання своїми коментарями і нервово по-
глядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
— Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав об-
личчям на клавішах…
— Що? — відірвав погляд від аркушу генерал.
— Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або
ножових поранень немає. Слідів удару тупими пред-
метами — також.
— А чого ви вирішили, що його вбито?
— Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоко-
лад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свід-
ченням медика, дивний отвір синюшного кольору.
Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
— Пограбували?
— Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто ні-
чого не забрали…
19
— А креслення? — скинув погляд на підлеглого
Гурчик. — Креслення в сейфі є?
— Креслення? — розгублено повторив Іполит, ро-
зуміючи, що питання поставлене не просто так, клац­
нув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: —
Ніякого креслення не знайдено!
Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови
з донькою ледве набув свого звичайного кольору
­обличчя, знову покрився червоними плямами.
Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подума-
ла Муся.
Той вічний залізний сірник, який вона бачила на
балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув —
і горить вічним вогнем.
— «Нічого не взято»? — ядуче перепитав він під-
леглого. — Та у цих кресленнях уся наша стратегія!
Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти
цього… цього Віктора Передері під посилену охоро-
ну. Охорона була?
— Відпустив він її увечері… — розгублено сказав
Іполит.
— Профукали секрет державного значення! «Нічо-
го не взято»!!! — знову зарепетував генерал.
Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само,
як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-ки-
док Мусиною спочивальнею.
Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись
поворухнутися.
Однак вставив слово:
— Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті
креслення вдома тримає.
— «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому
і охорону велів поставити…
20
Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, по-
валився у своє високе крісло.
Муся не витримала.
Розчахнула двері, швиденько налила в склянку во-
ди з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.
— Випийте, таточку!
Генерал поглянув на неї крізь примружене око,
скривився.
— А ти тут чому? — промовив слабким голосом. —
Підслуховувала?
— Пийте, пийте. До дна! — наказала Муся, трима-
ючи склянку біля його тремтячого підборіддя.
Матвій Іванович слухняно ковтнув останню кра-
плю, втупився очима в доньку.
— Речі зібрала? — тяжко зітхнув. — Прийшла бі-
да — відчиняй ворота…
Залізний сірник погас.
Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя гене-
рала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнув-
шись, мов чапля.
— А від чого він помер? — запитала.
Іполит набрав поважного вигляду, вклонився ге-
неральській дочці:
— Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт
отруєний безпосередньо через вживання алкоголь-
ного напою, а саме шампанського вина «Blanc de
blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з ви-
нограду сорту «шардоне».
Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв
виглядати освіченим.
— Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь роби-
те?! — підстрибнув врятований від серцевого напа-
ду генерал Гурчик.
21
Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця ді-
вчина такий вплив на всіх має…
— Так Мар’я ж Матвєвна запитали, — ніяковіючи,
пояснив він.
— От через таких добродіїв, як ви, вона зараз
у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона
і рада!
І до Мусі:
— Зібралась? Їдьмо на вокзал!
І у двері, де вже маячив вірний лакей:
— Аристарху! Закладай фаетон — панночка після
сніданку від’їжджає!
— Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чека-
ють, — наважився нагадати Іполит.
— Знаю. Дорогою заїдемо, — сердито буркнув той
і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-ар-
мійському дзвінко видала Муся, заплескавши при
цьому в долоні.
І вискочила з кабінету — переодягатися. Тільки за-
раз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійови-
чем в самому пеньюарі.
Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:
— Вимучила мене… Слідчим хоче бути…
— Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Ма­
твєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впійма-
ти. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці —
ми б інших доказів і не мали…
— Авжеж, — не без гордощів відповів генерал Гур-
чик, — розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлоп-
цем народитися…
І, згадавши недавню розмову, насупив брови:
— Але якщо ти дівицею на світ прийшла — будь ла-
ска, йди заміж. І — ніяких фанаберій!
22
Іполит почервонів, клацнув затісними штиблетами
і поспішив відкланятись: мусив чекати внизу, доки ге-
нерал з донькою зберуться в дорогу.
***
Зібралися десь по десятій.
Могло бути й раніше, якби Матвій Іванович не
вдався до ретельної перевірки Мусиного багажу: до
тітки треба їхати «в людському» вигляді.
Тому її пошита Лизаветою за останнім словом па-
ризького кутюр’є Поля Пуаре спідниця-брюки негай-
но була замінена на довгу чорну «дзиґу» і сувору білу
блузу з високим коміром. Вміст усієї валізи генерал
перевірив під гнівне сопіння Мусі, яка не зронила ані
слова. Навіть коли, червоніючи і пирхаючи, генерал
жмутком вкинув туди кілька ненависних корсажів
і купу іншого непотребу, що повинні носити панянки
вісімнадцяти років. Проте викинув помаду і пудру «По-
мпадур».
А от «ручну поклажу» перевірити не вдалося —
спішив.
А дарма!
Адже, крім великої валізи, Марія Матвіївна Гурчик
мала й те, що погодилася б віддати хіба що ціною
власного життя.
По-перше, зв’язала охайною купкою з десяток кни-
жок свого улюбленого доктора Шерла, ретельно за-
маскувавши зверху і знизу романами Жорж Санд
і мадам Убліє.
По-друге, зібрала «лікарський саквояж», де, за її
«чесним словом», мали бути ліки й інші медично не-
обхідні для дівчини речі.
Ніяких ліків там, звісно, не було.
23
А були зовсім інші речі.
Скажімо, скляна колбочка з графітом, власноруч
наструганим з олівців, віхтик з дрібним піском, пен-
злики різного калібру, пляшечка з сірчаною кисло-
тою і ще купа пробірок і реторточок, наповнених не-
відомою рідиною різного кольору, медичні щипці,
скальпель, обценьки.
Окремо варто було б розповісти про набір збіль-
шувальних скелець, пінцетів і ланцетів, охайно нарі-
заний стосиками м’який папір, що ним промокають
чорнила, і насамкінець — коробка театрального
гриму (таємно придбана у клоуна за два рублі асиг-
націями в пересувному цирку-шапіто), який конче
необхідний кожному порядному шпигуну для зміни
зовнішності!
Промахнувся Матвій Іванович і з супроводом: взя-
ти з собою Лізу Марія Матвіївна навідріз відмови-
лась, мовляв, вона тут татусеві згодиться. А наймати
компаньйонку не було часу, адже генерал квапився
на місце злочину.
Муся побожилася, що сидітиме у вагоні тихо і мирно
до самого Глобино і ніяка наглядачка їй не потрібна.
Вийшли до фаетону, кожен у своїх думках.
Повантажились.
Іполит подав Мусі руку — довелося спертися, хоча
Муся не любила таких м’яких вологих рук, підштовх­
нув під ліктик генерала.
З метою безпеки панночки підняв верх, сів поруч.
Фаетон гойднувся, мов човен.
— Рушай! — наказав генерал. — Спочатку на на-
бережну. Там зачекаєш — і потім на вокзал!
Іполит назвав адресу.
Фаетон рушив…
24
У ту ж мить з темної арки, що трималася на плечах
групи оголених каріатид і атлантів, вистрибнула чор-
на тінь і, ставши на закорки екіпажу, приєдналася до
від’їжджаючих…
***
Біля під’їзду на набережній уже крутився цікавий люд.
Довелося кучеру трохи попрацювати пужалном,
щоб розігнати загату роззяв.
— Почекаєш тут, — наказав доньці Гурчик.
Але Муся зі своїм саквояжем уже стояла в юрмі біля
під’їзду і, як усі, витягувала шию вбік санітарів, що саме
виносили з темряви ноші, накриті білим простирадлом.
Під ним вгадувалися обриси худого видовженого тіла.
Генерал з Іполитом, що розчищав дорогу началь-
нику гострим ліктем і криком «Поліція!», поквапились
зупинити процесію.
Санітари стали.
Натовп (серед гультяїв, прикажчиків із сусідніх яток
та інших роззяв товклися тут навіть бонни з дітьми і да-
ми під мереживними парасольками) хитнувся вперед.
Іполит, широко розвівши руки, відтіснив цікавих,
пропустив генерала, відкинув край простирадла, крадь-
кома кидаючи погляд на Мусю: чи не в захопленні во-
на від таких його рішучих дій.
Муся дійсно була в захопленні, адже через плече
татуся жадібно оглядала смутне видиво, що відкрило-
ся її очам.
Небіжчику було років тридцять.
На його посинілому обличчі (Муся відзначила, що
синява розливалася від шиї) застигла блаженна
­по­сміш­ка, пальці обох рук розчепірені, ніби нещас-
ний усе ще брав свій останній акорд.
25
Гнівно зиркнувши на доньку, генерал почав підій-
матися на третій поверх апартаментів.
На сходах так само товклися цікаві — покоївки, ла-
кеї, кухарки.
Схлипували, накладали на себе хресні знамення
і коливалися, мов водорості, шанобливо пропускаю-
чи генерала до високих прочинених дверей, звідки
долинали тихі голоси поліцейських.
Генералу стало не до Мусі.
А вона, перетворившись на тінь чи, краще сказа-
ти, мишу, тихо почала орієнтуватися на місцевості,
вловлюючи кожне слово з доповіді околоточного.
У просторому залі-приймальні (Муся відзначила, що
померлий інженер жив досить заможно) стояв круглий
дубовий стіл на лакованих гнутих ніжках у формі ого-
лених сирен, що здіймаються з хвилі морської (претен-
зійно і недешево, подумала Муся), десять стільців
у стилі бароко (протертим виявився лише один, з чого
Муся зробила висновок, що небіжчик не вельми часто
приймав гостей), на вікнах висіли щільні подвійні што-
ри (певно, захист від вологості, вирішила Муся, небіж-
чик був теплолюбним), біля вікна — канапе, точніше,
досить кокетлива козетка з різьбленими позолочени-
ми бильцями і високою спинкою, оббита ніжно-роже-
вим шовком. Теж жодним чином не протерта.
Постріляла очима і по різних предметах та пред­
метиках.
Позолочені канделябри з викрутасами, картини
у важких рамах з морськими пейзажами, швидше за
все копії.
Усе начищене, усе блищить.
У кутку, ближче до штор, майже за ними — висо-
кий сейф зі шпариною у формі лев’ячої пащеки.
26
Підробка, подумала Муся, у таких сейфах хіба що
вино витримувати.
Наставила вуха, дослухаючись до тихого бурмотін-
ня генерала, який оглядав сейф.
— Зламу не було… — бурмотів той. — Відімкнено
ключем. Певно, на довірі спрацювали.
І обернувся до околоточного:
— А чи правда, що на клавішах головою лежав?
Околоточний підтягнув черево:
— Чиста правда, ваша світлість! Ось — там. Ми ту-
ди нікого не пускаємо.
Муся помітила, що вхід до сусідньої кімнати пере-
городжений білою стрічкою.
От молодці, подумала вона, а то, бува, затопчуть
геть усе, руками замацають та ще й попелом із влас-
них папіросок притрусять — як тоді сліди шукати?!
А доктор Шерл писав, що…
Муся не встигла подумати про те, що писав про ­такі
випадки невідомий белетрист, як біля неї схлипнула
покоївка.
Генерал нервово відгукнувся на звук:
— Виведіть зайвих!
Іполит швидесенько відтіснив покоївку до коридору.
На мить завагався лише щодо Мусі — зайва вона тут
чи ні — і обпікся об її суворий погляд, вирішив — ні, не
зайва, ліпше не чіпати, і повернувся до місця дислокації.
— Крім убивці чи вбивць треба шукати те, що тут збе-
рігалося, — сказав генерал Гурчик, з досадою в черго-
вий раз обмацуючи стінки і навіть покришку сейфа.
— Що шукати треба, ваше світлосте?
— Креслення на цигарковому папері, — тихо ска-
зав генерал і кивнув на запечатану залу. — Що там
знайшли?
27
— Труп…
— Невже?
— Вибачте, ваше світлосте, — виструнчився чере-
ватий околоточний і почав доповідати по-формі: —
Нічого надто особливого, пане генерале. Певно, пан
інженер мав рандеву. На столі увесь джентльмен-
ський набір: цукерки, шампанське, квіти. Два бока-
ли… А ось ще — запрошення.
— Запрошення? Що за запрошення?
— Пан інженер у відпустку збирався. Запрошення
на судно «Цариця Дніпра».
Околоточний простягнув генералу цупку картонку.
Перед тим як прочитати, генерал обнюхав її, мов
собака, підніс до очей:
— «Цариця Дніпра», перший круїзний рейс із Києва…
Відплиття… Відплиття післязавтра… Не густо. Що ще?
— За попередніми даними, смерть настала між де­
в’ятою та дванадцятою годинами ночі. При огляді ті-
ла нічого надзвичайного не виявлено. Усе чисто. По-
передні версії: серцевий напад, отруєння їжею або
напоями. Слідів пограбування немає. Крім… як ви
зараз повідомили — креслення. Але про те нам відо-
мо не було. Якщо судити з розташування тіла…
***
Але продовження нудної доповіді Муся вже не чула,
а, непомітно прослизнувши за білу стрічку, жадібно
всотувала кожну деталь у затишному алькові, що став,
за її беззаперечним судженням, місцем хоч і не кри-
вавого, але від того не менш цікавого злочину.
Блискавично відзначила деталі: стілець, на якому
знайшли небіжчика, стоїть не по центру рояля. Гра
в чотири руки?
28
Озирнулася: другий стілець надто показово присуну-
тий до ломберного столика, ніби каже: я тут ні до чого.
Так само із бокалами. Один стоїть на покришці роя-
лю, навпроти стільця небіжчика, — це його недопитий
останній трунок. Другий — на столику, порожній і сухий.
Ноти на роялі!
Швиденько сховала — за пазуху, потім розберемось.
Помітила: пожовклий сувій, списаний дрібними «до-
ре-мі» вручну — музика для гурманів.
Що ще?
Хуткіше! Доки не урвалася нудна доповідь «по всій
формі» в сусідній кімнаті…
Пробіглася по корінцях полиці з нотами, що висі-
ла над роялем.
Підчепила нігтиком якийсь картонний краєчок, за-
сунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, ніби
саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як ни-
ні кажуть, фотографія. Певно, схована нещодавно.
Ух ти! Одна з тих фривольних світлинок, котрі та-
тусь забороняє дивитися в модних журналах: оголе-
на спина, тінь від капелюха з широкими крисами па-
дає на гострі лопатки, вузенькі бретельки натякають,
що сукня на панянці (а, власне, чому саме панянці,
якщо спина худа, майже підліткова?) все ж таки є.
Перевернула. Прочитала підпис: «Цариця Дніпра»
возз’єднає нас навіки…»
Заверещати б від радості, але часу немає.
Доповідь спливає, годинник безбожно відраховує
секунди.
Як там у доктора Шерла написано?
«…Мсьє Фуке дістав із саквояжа коробку з чорним
порошком і м’який пензлик з білячого хвоста. Розси-
пав порошок по поверхні… Помахав пензликом…
29
І перед його очима постав чіткий обрис широкої чо-
ловічої долоні…»
Ну, пензлик, припустімо, не з білячого хвоста, але
який є — такий є.
Муся швиденько дістала зі свого саквояжа коро-
бочку з графітом, притрусила порошком край бокалу,
що стояв на столику, і знову ледь не застрибала від
радості: як і вчив доктор Шерл, цей геній криміналь-
ної белетристики — дай йому бог натхнення на на-
ступні брошурки! — на прозорому тонкому склі вима-
лювався досить чіткий відбиток кількох пальців!
Що там далі у генія?
«…Мсьє Фуке дістав папір, що призначався для зо­
всім інших, побутових цілей, про мету яких автор вва-
жає за потрібне промовчати (ох, який же він делікат-
ний, цей доктор Шерл, просто душка!), намастив
його власноруч приготовленим розчином на основі
яєчних білків (нічого, обійдемося звичайним канце-
лярським клеєм!) і обережно промокнув проявлений
відбиток…»
Стримуючи биття серця, Муся проробила те ж саме:
намастила аркушик рідиною з пляшечки (відкривала
зубами, адже взялася клеєм добряче!) і, немов до ра-
ни, приклала до візерунку.
От скажіть мені, любий татусю, двадцяте сторіччя на
дворі, а ви все сперечаєтесь, чи має значення в антро-
пометричному методі розслідувань таке беззапереч-
но цінне відкриття сера Вільяма Гершеля про незмін-
ність папілярного малюнка на поверхні шкіри?!
Ну і сперечайтесь далі!
А нам із доктором Шерлом своє робить!
У! Язик сам висунувся убік кімнати, де все раптом
стихло.
30
Муся, озираючись на двері, обережно вклала ар-
куш між сторінками брошурки «Ескорт у смерть» (її,
цю улюблену останню книжку свого кумира, вона но-
сила в саквояжі саме з метою зберігання в ній най-
сокровеннішого), вкинула до саквояжу інше зна-
ряддя нещодавньої праці і завмерла біля рояля
в невимушеній позі святої Агнеси якраз у ту мить, ко-
ли генерал Матвій Іванович Гурчик з’явився на по­
розі перед білою стрічкою і, як годиться, помітивши
доньку, почав набиратися соком, як помідор у липне-
ву спеку.
— Ти знову за своє? — насупився, підозріло зир-
каючи на Мусю.
— Так цікаво ж, та-а-а-аточку-у-у-у! — безневинно
проспівала Муся, округлюючи і без того великі очі.
— Цікаво тобі, душе моя, буде у тітоньки грибочки
солити. А сестриця моя в цій справі велика майстри-
ня, — посміхнувся Гурчик, відхиляючи білу стрічку. —
Ну, вилазь звідси — потяг чекати не буде!
Тяжко зітхаючи, Муся вибралася зі страшного міс-
ця і покірно пішла за татусем, стискаючи в руці запо-
вітний саквояж…
***
…Потяг із Санкт-Петербурга до Кременчука з зупин-
кою на вузловій станції Глобино, де мешкала рідна
тітка Мусі, вже пускав клуби пари і бив залізними вуз-
луватими колінцями, мов кінь.
Аристарх, несучи валізу, ледь встигав за несподі-
вано стрімкою ходою Мусі.
За нею бігли генерал Гурчик і вірний Іполит, який
на ходу розмахував щойно придбаним квитком у ва-
гон номер 9.
31
— То їхати не хотіла, а то біжить мов навіжена… —
бурчав генерал Гурчик, витираючи хусткою спітні-
ле чоло.
Муся вихопила квиток з рук Іполита, цмокнула та-
туся в розпашілу щоку, скочила до вагону:
— Adieu, papa, бережи себе!
І зникла в темряві купе.
Аристарх поспішив занести за панночкою валізу
і був випханий з вагона так само блискавично.
Муся визирнула у вікно, помахала ручкою:
— Ідіть! Не люблю довгих прощань.
Генерал гучно чхнув у носовичок, протер ним усе-
редині форменого картуза, одягнув, ховаючи під ко-
зирком скупу батьківську сльозу, покивав доньці вка-
зівним пальцем:
— Ти там… дивись… Не пустуй! На станціях не
сходь, особливо в Києві: заблукаєш! Їдь аж до Глоби-
на — там тебе тітонька зустріне!
І, аби уникнути зайвих сентиментів, заклавши ру-
ку за лацкан френча, кульгаючи, поважно рушив до
виходу з вокзалу.
За ним дріботіли Іполит з Аристархом.
Озирнувшись востаннє на білу руку, що махала йо-
му хусточкою з вікна купе, генерал Гурчик зробив
крок у темряву вокзального приміщення.
За дві-три хвилини потяг видав трубний звук, пу-
стив пару і — чух-чух! — почав важко набирати по-
трібну швидкість.
Зник, як не було.
Зникли і проводжаючі.
Якби пан генерал озирнувся, побачив би, що до
­останнього вагону на ходу вскочив невідомий чо-
лов’яга.
32
Той самий, що їхав на закорках генеральського
фаетону…
Травень, 1911 рік, Київ
…Близько десятої години вечора з дверей майстерні,
що належала секції КТПп, себто Київське товариство
повітряного плавання, була обережно підчеплена ніг-
тем і знята сургучева печатка поліцейського відділку.
Висока постать у чорному габардиновому макінто-
ші, в касторовому капелюсі фасону «Пушкін» темно-сі-
рого кольору вільно і без наявних перешкод увійшла
до майстерні і тихо причинила за собою двері.
Два-три кроки уперед — і під ногами заскреготіло
розбите скло, уламки кераміки та інший мотлох, яким
була всіяна підлога розгромленої майстерні.
Чоловік зморщився, немов від зубного болю, і пі-
шов обережніше, широкими кроками ступаючи по за-
пиленому промені місячного світла.
Дістав із правої кишені невеличку баклажку, скру-
тив їй срібне горлечко, зробив ковток. Але не про-
ковтнув, а здійснив кілька характерних рухів щока-
ми, прополіскуючи хворий зуб.
Зупинився над дивом уцілілим горщиком з декора-
тивною пальмою, постояв у глибокій і сумній заду-
мі — і з невимовним жалем виплюнув цілющу рідину
прямо в горщик.
— Пияк — знахідка для шпигунів… — пробурмо-
тів він.
І почав крок за кроком вивчати приміщення і той
безлад, що панував у ньому.
Здіймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхо-
тів у них паперами.
33
Витягнувши збільшувальне скельце і підсвічуючи
собі кишеньковим ліхтариком, ретельно вивчив пля-
ми на підвіконні, потім, опустившись на підлогу, ви-
нюхав кожен слід і там. Роздивився, помацав і про-
стукав стіни, принюхався до повітря.
Зітхнув.
Помітив у кутку старе крісло. Підштовхнув до ньо-
го високий ящик.
Сів у крісло, зручно вмостившись між високими,
протертими до сивини шкіряними бильцями, відки-
нувся назад, простягнув кінцівки на ящик, глибше на-
сунув на чоло касторовий капелюх. І, здається, задрі-
мав, увіткнувши ніс у комір макінтоша.
Хвилин за п’ять зі стану глибокої медитації його ви-
вів легкий поворот дверної ручки. Чоловік розплю-
щив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила
його непомітним.
Двері нечутно прочинилися.
У них увійшов хтось із ядучим шлейфом запахів Сін-
ного ринку.
Ця друга тінь була менша і спритніша за іншу. Пер-
ші ж кроки по битому склу змусили її нашорошитися.
Тінь вхопила перше, що трапилося під руку — а був
це самовар, що лежав у безладі на підлозі, як і бага-
то інших речей, — і нумо драла!
І дала би драла, якби її, цю надто ароматизовану
пахощами міського базару тінь, не зупинив спокій-
ний голос, що несподівано пролунав з темного кутка:
— Поцупив — поділись з ближнім!
Тінь завмерла як стояла — спиною до нічного
­голосу.
З її рук із неймовірним дзвоном випав самовар.
Перечекавши кілька секунд, тінь повернулася фаса-
34

дом до витоку страшного голосу і напружено вдивля-

лася в куток.
Там чиркнув і загорівся сірник, шкваркнула папіро-
ска, освітлюючи ніс і верхню губу нічного незнайомця.
Мисливець за самоваром напружено думав, чи
варто втекти, адже з таким же успіхом, як сірник, міг
клацнути і курок револьвера.
Вирішив: не варто.
Далі той, хто сидів у кутку, зняв свої довгі ноги з ящи-
ка і з гуркотом посунув його до нещасного злодюжки.
— Сідай, поговоримо.
Той покірно присів на самий краєчок, вивернувши
ноги в обрізаних чоботах носаками до дверей — аби
в разі чого таки чкурнути.
Завів печальну собачу пісню, дотримуючись двох нот:
— Я, дядечку, тільки пошакалити зайшо-о-ов — свя-
тий істиний хрест! — і осенив себе широким щедрим
жестом. — Щоб мене роздуло через чотири коромис-
ла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала!
Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!
Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу
цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубли-
ком біля його носа.
— Пошакалити — це святе, — зауважив з розу­
мінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш
сказати?
Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом,
вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.
Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу
посмішку.
Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:
— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш
небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу.
36
Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лиши-
лися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду не-
праведного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…
— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота
дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто
майстерню бомбив?
— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю —
не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаю-
ся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!
— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси
креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбо­
ванець.
— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хре-
щення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. —
І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку
Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!
— Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знамен-
ням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше:
крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому
братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували —
прошу лише повернути. По-доброму.
— Креслення? — розгубився самоварник, чоло на-
пружив: — Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми
люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо
вам потрібно — землю урию!
— Уриєш, не сумнівайся, — кивнув страшний чо-
ловік. — А завтра увечері скажеш, хто тут порядок на-
водив, ваші чи заброди.
— Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, —
тяжко зітхнув самоварник. — Можете самі пересвід-
читись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як
один. Зуб даю: не наші то були.
— Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.
37
Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопив-
ся з незручного ящика:
— Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?
Страшний чоловік кивнув на пощерблений са­
мовар:
— І це забери!
Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом ки-
нувся у двері.
Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на сві-
жому весняному протязі.
Олексій Богданович Крапка, колишній перший по-
мічник обер-поліцмейстера департаменту, улюбле-
ний учень завідувача розшукового відділення, ко-
лезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого
(до слова, засновника науково-технічного підходу
в боротьбі зі злочинним світом), а нині — околоточ-
ний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову по-
клав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на
чоло і поринув у медитацію…
***
…Що не кажіть, а військові оркестри — видовище
урочисте і навіть зворушливе.
А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед
відплиттям судна, то душа починає злітати над хвиля-
ми разом із чайками!
Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку,
змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих
тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в не-
бо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил ра-
зом із небесним музичним військом.
Позаду оркестру — Дніпрові схили, не зелені, а бі-
лі від цвіту.
38
Попереду — спалахують відблисками хвилі, не си-
ні, а з золотавими і срібними загравами.
Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипа-
лубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі
на язики репортери вже охрестили «монстром», піддав-
ши критиці намагання міської влади вдихнути життя
в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.
Але нехай балакають газетярі, а відремонтова-
ний — саме під «круїзний»! — пароплав відпливає за
годину. І поважних гостей на нім — хоч греблю гати.
Щоправда, не знають репортери, що високі гості —
а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся
світська богема з усіх куточків імперії — квитки не
купували.
А на запрошення Київського судноплавства — без-
коштовно провести «п’ять пречудових днів» — відгук-
нулися залюбки.
І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: як-
що перший круїз удасться на славу — на другий від-
бою не буде. І вже за великі кошти.
Тому каюти першого класу червоним оксамитом
оббиті, палуби — білі, циганський хор та балет на­й­
няті, офіціанти — з кращих ресторацій. Навіть цируль-
ня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти
і танців, посуд — з Китаю, напої — французькі, ко-
ров’ячих туш в льодовні — мов дерев у лісі.
Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут
і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні май­стри,
що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Па­нянки смі-
ються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки бі-
лі в глину занурюють — одне задоволення ди­витися!
Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вий­шли
подивитися на відплиття, купують карамельних півників.
39
Червоний килим стелиться від корми аж до бру­
ківки — пані та панове з авто та екіпажів вихо-
дять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачи-
ти змогли.
Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають
голубів. Діти з батьками чи боннами — в матроських
костюмчиках.
Сновигають продавці марципанів, квіткарки, с­ амі
схожі на букети (спеціально переодягали в костюми
епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.
А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношни-
ків у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.
Усе як годиться, все солідно!
Пані та панове кофієм пригощаються за білими сто-
ликами. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!
Свято!
Але не для всіх…
Принаймні для Мусі остання доба — мука пекель-
на. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася,
їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося,
квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!
На касі про це свідчить красномовний напис. Сер-
дешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так
і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І ві-
концем — клац!
От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без
сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці
проходять. На ній щільно застебнута блузка з висо-
ким ­коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-ка-
напе ­голова непристойно свербить від спеки, чере-
вички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому
тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно
­витирає.
40
Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою хо-
вається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять
годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спо-
стерігає — що вона робитиме.
А робити їй немає чого. Хіба що також спостеріга-
ти за поважною публікою.
Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна,
і не дуже.
Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею — че-
реватий дядько в картатих брюках, сперечаються про
щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.
— Фаїночко, голубонько, — досить голосно репе-
тує «картатий», — та стійте ж заради Христа! Це ж
усього на чотири дні!
— Та хоча б і на годину — не поїду! — ледь озир-
нувшись, відказує пані і різко зупиняється. — Ви що
мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати!
Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як
потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, — не
засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товсту-
на. — Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на паропла-
ві розважає! До того ж у ролі дружини якогось неві-
домого акторчика!
Пішла далі.
Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт
з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито:
— Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде пред-
ставляти, клишонога! Та лише через мій труп!
І знову доганяє розлючену пані:
— Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без
ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, най-
веселіша актриса!
Фаїночка зупинилася.
41
— Я що, на клоуна схожа? — запитала грізно і з пе-
реможним виглядом вийняла з пухнастого ридикю-
ля кольорову картонку, пішла на наступ — прямо на
Мусю, пройшла повз — до білої урни у вигляді лев’я-
чої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиді-
ла). — Ось вам! — і вкинула картонку в пащеку.
Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.
Картатий товстун сумно закляк.
— Вбили… Зарізали…
Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» — і по-
нуро побрів убік буфету рану душевну заливати.
Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої мор-
ди косує — все їй цікаво.
Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як
панянці інститутського вигляду до урни руку засунути!
Повагалася — засунула.
Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.
А вона така сама, як в убієнного пітерського інже-
нера — «Запрошення…».
Час відплиття, номер каюти…
Хотіла Муся про Бога кілька добрих слів подумати,
та часу на те немає: вхопила валізу — і на червоний
килим. Як повноправна.
А тінь, що за афішею-діжкою причаїлась, — в обхід,
навпростець, за адміністративну будівлю, де людей
менше. На ходу чоботи скидає.
Чи не плавати зібрався?..
***
— Сонце, сонце лови! Знімай зліва!
Оператор, що крутив ручку кіноапарату, не випуска-
ючи з зубів папіроси, гнівно зиркнув убік режисера —
мовляв, сам знаю, як знімати!
42
Обидва стояли на нижній палубі, неподалік від ка-
пітана, і завзято знімали «документальну фільму» на
замовлення Київського пароплавства.
— Зліва — в контражурі вийде… — відказав опе-
ратор і забуркотів крізь зуби: — Теж мені — Люм’єр…
«Прихід потяга — відхід потяга» — тьху! На що час ви-
трачаємо?
І голосно промовив:
— Мене, між іншим, на знімальному майданчику
з мадам Холодною чекають!
— Не сумуй, брате, — поплескав його по плечі
кудлатий режисер. — Тут роботи на чотири дні. Гро-
ші добрі платять. Харч — за вищим розрядом. Ла­
бораторія прямо в каюті: проявимо плівку, пока­
жемо товстосумам — і тю-тю! Справжнє мистецтво
творити!
Оператор незадоволено похитав головою і закру-
тив ручку.
— Цього павича відзніми… Крупняком! — шепнув
режисер і гукнув до капітана: — Активніше вітайте
гостей, пане капітане! Вас побачить світ!
Улещений такою перспективою капітан підніс ру-
ку до козирка, вклонився і замахав поважному
панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи
знімає.
Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору
сходами, віталася з капітаном.
Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажи-
рів до кают.
На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша
обслуга.
Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж
можна побачити стільки поважних людей разом!
43
Але дідько розбере, хто є хто.
Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, мод-
ного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх!
І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля ньо-
го, дослухаючись до влучних коментарів знавця ви-
щого світу.
— Мій папаша половину Хрещатика перестриг! —
між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо
і наліво гостям. — А я далі пішов: усе київське висо-
ке панство стрижу. Вони без мене — нікуди! Я їм —
і перманент, і зачіски по-французькому.
Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:
— Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман!
Гранд шарман!
«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагу-
вало, але хіба то важливо?
Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знав-
ця світського товариства:
— А це хто?
І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо
відповідав:
— Міністр фінансів, пан.. м-м-м… «еспаньйолка» —
мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «са-
харет» мені замовила — дві години вовтузився!
— А то? — знову питали офіціанти.
— Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це ма-
дам Зінаїда Гі, — і знову взявся до поклонів. — Моє
шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! —
і до офіціантів: — Стригтися хотіла — відмовив. Вони
зараз усі стрижуться, бо емансипе…
— Хто? Що?
— Одне слово — вільного поводження… Це ни-
ні в моді.
44
Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кож-
ного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним
мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.
Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось
з якою людиною доводиться спілкуватися.
— А ось ті — хто? З папугою?
— «Бобрик» — то мосьє Шток — найкращий київ-
ський ювелір, козяча ти морда невчена!
— Сам ти морда! А поруч — хто?
— Тут усе сімейство: синок — це той, що з папугою.
І дружина — ваше-сте, ваше-сте! — закланявся опа-
систій матроні, — Фіра Гераклівна. Перманент —
крупний шарман!
— А то, певно, поважний птах…
— Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ва-
ше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!
І все далі — у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє
Очінь.
А по-простому — Сидір Очкуренко, цирульня якого на
Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…
Сходиться на палубі публіка.
Крутить ручку оператор.
Кланяється капітан.
Сновигають матроси.
Гримить військовий оркестр.
Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких
краще помовчати, адже ані слова про них не зможе
повідомити.
Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерун-
ками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…
Уся з себе немов скрипка — така ж лискуча. За
панною йшла служниця, тримаючи під пахвою лису
білу левретку.
45
Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потуж-
но пливла по червоному килиму в оточенні трьох чер-
ниць і чотирьох приживалок.
І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фа-
сону «Пушкін».
Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов ци-
ганський хор — зі співами і танцями.
Посадка закінчувалася.
Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи
поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний
медичний саквояж.
Оркестр гримнув туш.
Проводжаючі замахали хустками.
Пароплав видав потужний гудок…
***
…Обійшовши сірий адміністративний будинок, пере-
слідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув
на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріб­
лясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт па-
роплава, де його не могла бачити ані поважна публі-
ка, ані пан капітан із матросами.
Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахаб-
но намагалися клюнути його в голову, вхопився за
канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на роз-
печену палубу.
Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мо-
кру пляму, заповз під рятувальний баркас.
Пароплав повільно відійшов від берега…
***
Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали
добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на
46
валізі на спекотному київському сонечку на набе-
режній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи
та ще й корсета, фільдеперсових панчішок з тісними
ненависними підв’язками і капелюха-канотьє, ко-
трий не захищає від сонця, а, швидше, приховує до-
бу немите спітніле волосся, і блузон ваш білий, а не
сірий від пилу, і замшеві чобітки не в сивих залиси-
нах бруду — ви навряд чи зрозумієте, з яким ша­
леним почуттям щастя і насолоди Муся, Марія Мат-
віївна Гурчик, зачинила за собою двері каюти під
номером 23.
Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу ски-
даючи черевички — та так, що один полетів управо —
прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому
боці від саф’янового крісла, а другий — вліво, влу-
чивши у дзеркало.
І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різ-
ні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним ру-
хом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна
панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на хо-
ду блузки ненависний корсет.
О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука
індійська богиня Калі — навіть вона не могла б роз-
дягнутися швидше!
Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказа-
ти — звичка!
Мить — і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи
з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкі-
ру» — фільдеперсову панчішку.
Уже хотіла приступати до другої, як трапилася при-
кра несподіванка.
Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’яви­
лася чоловіча постать.
47
Оголений торс, рушник на голові — та ще й зі сви-
стом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.
Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори
ніжкою, невідомий пан — з присвистом, що застряг
у горлі.
Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей
чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».
Випросталась, блузку почала нервово застібати, ки-
нуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.
Невідомий пан першим отямився.
Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його сто-
яла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зо­
всім зневажливо) — до Мусі:
— О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спіз-
нюєтесь, рибонько!
— Що? Яка ще «супружниця»?! — розгнівалася Му-
ся такому дурному жарту. — Я, певно, каютою поми-
лилася.
Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у на-
хаби корсаж і панчішки підбирати.
— Навряд чи, — відказав той спокійно. — Який
у вас номер?
— Двадцять третій, — сердито буркнула Муся, шу-
каючи чобіток.
— Ну то ніякої помилки немає! Так що — прошу до
сімейного гніздечка! Як мені вас називати — рибонь-
кою підійде?
— Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! —
скинулася Муся. — Ніяка я вам не рибонька! Чи ви
при своєму глузді?
А сама тишком-нишком до дверей відступає і мір-
кує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля две-
рей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.
48
Можна — кошиком, можна — парасолем.
Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.
Зупинився навпроти і сам очі вирячив:
— Як? Хіба вас не попередили?
— Це ж про що? — обережно питає Муся, а сама
вже й за ручку парасоля взялася — важкенький, го-
строносий — цілком підійде для захисту.
— Як про що? — своєю чергою здивувався той. —
Ну ви ж — актриса?
Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхли-
ва Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.
Порахувала до десяти, перед тим як відповісти:
завжди так робила, як колись батько навчив, промо-
вила невпевнено:
— Актриса? А… Ну, так… Нібито…
— Ну і я — актор! — зрадів нахаба, витираючи го-
лову рушником.
І закривлявся огидно, переходячи на театральний
басок:
— Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як
вийду на сцену…
І заволав гидотно, ніби розспівування робив пе-
ред роялем:
— О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…
Сказати до слова, Муся театру не любила.
Усі п’єси, що на сценах йшли, перечитала, а от як
люди перед людьми кривляються — терпіти не могла.
Тому скривилася, немов почула скрегіт монети по
склу — від цього звуку у неї завжди печінки перевер-
талися. А той, помітивши таку зневагу, заволав ще
огидніше:
— А ось ще: «Бить іль не бить»?! Ви як гадаєте, до ре-
чі? Або: «Молілась лі ти на ночь, Дездемона?»… — і до-
49
дав нормальним голосом: — Ну і все таке інше… Тепер
ось будемо з вами на пару шановну публіку розважати!
І знову дав басові ноти:
— О врємена! О нрави!!! О! О! Мі! Мі — до!
І без жодного переходу:
— Дозвольте відрекомендуватися — Олексій! Прі­
звища не називаю — надто воно відоме…
— Муся, — розгублено промовила Муся, — точні-
ше — Марія. Марія Матвіївна. Тільки я все одно нічого
не розумію. Що ви там про шановну публіку говорили?
Той Олексій аж по колінках себе вдарив.
— Вас, певно, погано проінструктували, рибонько?
— Ніяка я вам не… — не встигла вставити Муся,
як повідомив нахаба наступне: що «з метою розваги
високих гостей пароплаву — чисто конфіденційно! —
найняті вони сюди, аби утворювати невимушену ат-
мосферу, танці та ігрища заводити, спонукати до гри
в карти, до замовлення напоїв у шинквасі та збадьо-
рювати пристрасті».
І додав:
— Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-ту-
журах» та справах державних і купецьких геть закосте-
ніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей
спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішува-
ти, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!
Про моркву з буряком Муся мало що второпала,
але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні
до чого.
Насупилась:
— Так ми що — тут разом мусимо жити? В одній ка-
юті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…
— …і нас обох на берег відішлють! — сказав він.
— Це чому ж?
50
— Яка нетямуща напарниця мені дісталася! — обу-
рився. — А умови контракту? А харч як відпрацьо­
вувати?
Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б,
але не втрималась — свиснула:
— Оце так…
Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:
— Ну, якщо вам на берег треба — можете йти до
капітана.
— Не треба! — скрикнула Муся і безпомічно роз-
дивилася довкола: ліжко ж тут одне.
— Не хвилюйтеся, — зрозумів він. — Я на тім ка-
напе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви ме-
ні не до смаку. Ну як — згода?
— Згода, — шморгнула носиком Муся.
— От і добре, — зрадів акторчук. — Попереджаю
одразу: хроплю, димлю, зловживаю!
І демонстративно дістав звідкись баклажку, від­
крутив срібну голівку — ковток зробив.
Муся лише зітхнула тяжко.
Блузку і зачіску поправила, валізу відкрила — тре-
ба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній зми-
ти, переодягтися.
Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, обере-
мок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:
— Любовні романчики почитуєте?
Тут уже Муся не витримала, руки його погані з кни-
жок скинула:
— Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш
клопіт!
— Добре, добре, — заспокоїв він. — Приведіть се-
бе до ладу — і підемо працювати. Вечеря наближа-
ється. А нас тут задарма годувати не будуть!
51
І влігся на своє канапе з мерзенним співом:
— Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!
Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб
його нескромне око не побачило ані краєчка білиз-
ни) — і прожогом кинулася до вбиральні.
Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!
***
Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана
генерала Параскева Іванівна, власниця парового
млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла —
Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте ти-
хій і мальовничій.
За переписом від 1910 року в Глобиному нараху-
вали близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять
тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких прожива-
ли в маєтку пані Гурчик-Магденко.
Пані генеральська сестра і удова поміщика Маг-
денка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж
перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм
щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умов-
ляння брата продати помешкання і перебратися до
сирої «північної столиці».
До того ж як чиста і добра душа приймала «на до-
вічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем
Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який
заснував біля старого Ромодановського шляху маєт-
ність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».
Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало лю-
дей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила
Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходи-
ла місце і заняття — прилаштовувала до праці на це-
гельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких»
52
на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно
скошував одне око) залишала на своєму паровому мли-
ні з непоганою платнею у два срібних карбованці на мі-
сяць з повним забезпеченням харчами і житлом.
Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обож-
нювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта
намагалася відгодувати її своїми варениками, до
яких мала неабиякий хист.
От і в цей день на галявинці перед маєтком варила
Параскева Іванівна варення з вишень — заготовки
робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої пів-
ночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.
На галявині кипіли й пінились кілька мідних ка­
занів.
Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки
збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже
готове варення в слоїки, тихо наспівували.
Одне слово, ідилія — тиха сонячна днина, ті золоті
хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подиви-
тися, який лад панує на землі.
Але так тривало недовго.
На веранду мов ошпарений вискочив лакей Ан-
дрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, три-
мала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і за-
волав на всю околицю:
— Параскево Іванівно!
Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-
простому, так, як пані любила.
Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася
і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний
­казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.
— Тьху, лихоманець, налякав! — скрикнула пані, з жа-
лем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах мо­нокль. —
53
Ну що в тебе, Андрійку, за голос такий, мов у сурми
єрихонської? Тобі б на кліросі співати. Що сталося?!
Андрійко махнув рукою вбік розчинених дверей
і промовив шанобливо:
— Там братчик ваш, Матвій Іванович, — на дроті…
Цю фразу він навчився вимовляти недавно, коли
минулої зими його світлість генерал Гурчик подарував
сестриці телефонний апарат, схожий на голову оленя.
Не любила Параскева Іванівна новітніх витребе-
ньок! Куди краще розсильного послати або поштово-
го голуба…
Витерла руки об фартух, жестом наказала дівчин-
ці-служниці монокль врятувати і пішла за Андрійком
до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай
йому грець!
У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті
біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках,
чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.
А як долинув, то одразу ж і запитав:
— Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподо-
балась? Виросла?
Щось забулькало в слухавці.
Що саме — не розібрав, адже увійшов до кабіне-
ту Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в ру-
ках, з пантелику збив.
Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, поче-
кай, не до тебе — з сестрою розмову маю! — і знову
дослухався до булькання з самого Глобина.
Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає
поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роз-
дмухуються, мов паруси у вітрильника.
— Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг са­
джав! — закричав немов скажений.
54
А потім тихо так, з хрипом:
— Стривай… Не волай… Позавчора… Як це — не
було?..
І рукою за серце схопився.
Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, — під-
сунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку
його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.
Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп,
але генерал уже не слухав — дочитував стрічку.
Потім ледь вимовив слабким голосом:
— Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.
І впав у крісло мов підкошений…
Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його
славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи че-
лядь, бормочучи до рогатої слухавки:
— Казала ж — віддай мені дитину на виховання!
Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив!
Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…
Закаруселили слуги довкола пані.
Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений
монокль подає.
Реве та стогне пані:
— Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!
Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані за-
спокоїти, руку відштовхнула:
— Що це ти мені пхаєш? Мотузку несіть, щоб пові-
ситись і гризоти не знати!
Упала на крісло:
— Краплі давай! Анісові! Зарізали…
А генерал у своєму Бурзі теж в кріслі напівпритом-
ний сидить, усе стрічку телеграфну перечитує:
— «Таточку. Не хвилюйся. Я в Києві зійшла…»
І в крик до ні в чому не повинного Іполита:
55
— У Києві зійшла! Ти чув?
Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.
Читає далі генерал:
— «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре.
Розважаюсь…»
І знову з криком до підлеглого:
— Роз-ва-жаюсь!!!
З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за
звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:
— «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»!
«Розва…»
Зупинився — на Іполита зиркнув.
Страшним спокійним голосом, від якого в того
кров в судинах закрижаніла, прошепотів:
— Негайно — до Києва. Знайти — і сюди допра­
вити.
— Так я ж… — розгубився Іполит Вікентійович, —
так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю
інженера Віктора Передері…
— Знаю, як ви шукаєте, — бурмоче сердито гене-
рал Гурчик. — Цим і без тебе є кому зайнятися.
Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:
— Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слі-
дом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я те-
бе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам,
щоб зустріли та прийняли по всій формі. Мар’ю Мат-
віївну умов повернутися.
— Але ж… — знітився Іполит, думаючи про те, що
краще б йому з десятьма вбивцями один на один у бій
вступити, ніж генеральську доньку до рідної домівки
навернути.
— Знаю, знаю, — ще улесливіше каже генерал, —
справа не з легких. Але якщо зробиш — обіцяю в сва-
56
танні посприяти. Адже бачу, що ти не проти був би.
Убережеш її від біди — то й вона твою пропозицію
цього разу не відкине… До того ж…
І замислився, зібгавши в долоні телеграму:
— До того ж пароплавчик цей мене цікавить… Не-
біжчик наш теж туди збирався…
І як гаркне:
— Подвигів хочеш?
Іполит Вікентійович упевнено головою кивнув.
— Отже, двадцять хвилин тобі на збори! Кругом —
марш!
***
…У вечірньому серпанку пароплав, що повільно пли-
ве посеред ріки, схожий на ялинку новорічну — весь
у гірляндах вогнів.
Вікна салону світяться м’яким жовтогарячим світлом.
На верхній палубі циганський хор тиху пісню заво-
дить — багатоголосу.
Призахідне сонце осідає краплями в золотому і чер-
воному намисті.
За скляними дверима салону, що на палубу ведуть,
видно, як збирається в залі панство на вечерю.
Режисер з оператором знайшли гарний хід: крутять
ручку свого апарата на палубі, крізь скло знімають
«чарівний акваріум». Шукають нового слова у сине-
матографі.
Потім змінюють ракурс — заходять до салону, аби
гарненько гостей з порогу познімати.
У кадрі — весь цвіт поважного панства.
Княжна Анастасія з собачкою і служницею — та са-
ма «скрипка», з тонкою талією, що в муаровій сукні бу-
ла. Нині вона в червоній, схожа на тривожну троянду.
57
Пан, стрижений «еспаньйолкою», котрого мосьє
Очінь міністром фінансів назвав (ну, то нехай так і бу-
де!), з мадам Софі з «сахаретом» на голові.
Пані в чорній оксамитовій сукні, оточена служни-
цями та черницями, — Лизавета Павлівна, удова цу-
крового магната з Житомира.
Сімейство ювеліра: Соломон Шток з дружиною Фі-
рою Гераклівною, синком Жоржем та папугою в клітці.
Князь Кальнінь, граф Цимлянський, промисловець
Іван Копито.
Модний письменник — інкогніто, якого тут усі па-
нянки знають.
Емансипована поетеса, та, що стригтися хотіла, —
з «тюрбаном», у брюках і краватці чоловічій — пані
Зінаїда.
— Знімай усіх підряд, — шепоче режисер. — Плів-
ку вночі проявимо, завтра панству показувати буде-
мо — всім себе приємно буде побачити.
А знімати дійсно є що!
Пані та панянки — усі в модному вбранні, пахтять,
мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих
панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припа-
дають, мов підкошені. Фільма гарна виходить.
Ось упливла, мов ландо, Ванда Такіхасі — красу-
ня, якої світ не бачив, викликаючи шквал заздрісно-
го шепоту, в шовковій сукні, що китайське кімоно на-
гадує, — вся розшита білим квітом, мов сакура.
Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квіт-
ки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пи-
лок солодкий потрусять — і до іншої летять, цокаючи
підборами модних штиблет.
А пані та панянки довкола загадкового письмен-
ника кружляють, листівки підписують з його портре-
58
том, дарма що він тут «інкогніто», усі його знають, усі
обожнюють. Він, блідий, зверхній, одним розчерком
серця крає.
А потім зграйкою прямують панянки до роялю.
За ним теж неабияка знаменитість — шансоньє,
що, подейкують, в Метрополітен-опера співав! Може,
і брешуть…
Фокусник-мім салоном сновигає: з рукавів букети-
ки дістає, дрібні дива демонструє. Комусь годинник
золотий повертає під оплески, у когось із нагрудної
кишені зв’язку різнобарвних носовичків дістає.
Офіціанти напої носять, поки панство за столи
не сіло: до урочистої вечері хвилин сорок, тож не-
хай гості познайомляться, знайдуть собі розваги
на смак.
У салоні столик для бриджу, дошки шахові — за ни-
ми вже якийсь найнятий «гросмейстер» чекає всіх
охочих.
Капітан із золотими ґудзиками на мундирі, в біло-
му кашкеті, на сходах майорить, мов прапор.
Посеред зали заводить танок парочка: юна особа
в блакитній сукні і високий незграбний пан в сурдуті
з ледь помітними залисинами на ліктях. Юна особа
на всі боки головою крутить, пан — позіхає…
***
Заряджає оператор нову плівку.
І от вже нова мізансцена на підході.
Пані та панянки біля роялю рояться. Підспівують.
Романси замовляють «на біс».
За картярським столом засіли намертво і князь,
і граф, і промисловець, і міністр фінансів, і інші, хто
дурні звички і гроші має.
59
Чоловіче картярське товариство хіба що прекрас-
на Ванда Такіхасі розбавила.
У кутку, в фотелі зеленому, похмуро сидить не менш
прекрасна княжна Анастасія, в собачку персти опус-
тила, пестить її так, що величезний діамантовий пер-
стень бісики по всьому залі пускає.
За спинкою фотелю непорушно служниця стоїть —
красою хазяйці не поступається.
А сімейство ювеліра Штока вже за своїм столиком
вмостилося, меню роздивляються, носами крутять.
Купчиха Лизавета Павлівна взагалі нічим незадо-
волена — теж сидить у кутку, у своєму воронячому
оточенні — черниці і приживалки лимонад п’ють,
хустками обмахуються. Не подобається їм тут. Суціль-
не богохульство!
Парочка посеред зали все витанцьовує, з сил ви-
бивається, а танцювати ніхто більше не виходить.
Та й шансоньє весь час співи змінює — не розбереш,
який танець танцювати. Плюнув чоловік (звісно, по-
думки) — і до шинквасу, де мадеру наливають.
Юна дружина його самотньо постояла-постояла
і до картярів подалася. Очевидно, як сказав мосьє
Очінь, — з тих, з «емансипе» виявилася.
Чоловічі розмови їй цікавіші за романси.
А розмови дійсно цікаві — про війну…
— …От я і кажу: війни не уникнути, — каже князь,
підсуваючи прекрасній Ванді асигнації. — Красивим
жінкам завжди таланить!
— Але дозвольте, вельмишановний, — заперечує
міністр фінансів. — Здається, пан Столипін іншої дум-
ки: мир за будь-яку ціну!
— Краще поганий мир, ніж добра війна, — підхоп­
лює купець.
60
— А вам, батечку, «поганий мир» не світить, — по-
сміхається князь. — Ви зі своїми миловарними заво-
диками завжди собі раду дасте, не програєте.
— Кому війна, кому — мати рідна… — з усміхом хи-
тає головою купець.
— Це підступно, підступно, пане Кривошапко! —
скрикує Ванда і тривожно — до князя: — А хіба ви…
Хіба ми готові до війни?
— Так! — каже князь.
— Ні! — каже міністр.
— То «так» чи «ні»? — цікавиться власник миловар-
них заводиків.
— Війна може стабілізувати внутрішні проблеми
країни! — пояснює князь. — Давно треба відволікти
суспільство від внутрішніх соціальних і економічних
негараздів!
— Клин клином вибивають? — не припиняє сипа-
ти прислів’ями купець.
— Саме так. Війна — кращий спосіб угамувати
внутрішні пристрасті. А ви що, революції захотіли?
— Звісно, ні, — каже міністр. — Але в технічному
військовому розвитку ми значно програємо, скажі-
мо, тій же Німеччині.
— Ну… — каже князь. — Ще є час для технічно-
го розвитку, запевняю вас. От, скажімо, ми у Пе-
тербурзі почали розробку таких морських лайне-
рів, котрі…
І на оператора незадоволено скосився: хоч філь-
ма й без звуку, але є такі умільці, що й по губах про-
читають, тому закричав голосно:
— Офіціант, шампанського! Ну що, робимо ставоч-
ки, панове?..
Зробили. Шампанським запили.
61
***
А за столиком сімейство Штоків вечеряє, ні на кого не
зважаючи: голод, як кажуть, не тітка!
Пан Шток головою крутить туди-сюди, все на пер-
стень княжни Анастасії зиркає.
— Соломоне, дивись в тарілку! Жора, не годуй па-
пугу печінкою, у нього срачка буде! — роздає заува-
ження мадам Шток.
— Фу, маман! Ми ж її їмо! — відказує Жорж, просо-
вуючи в клітку шматок свинячої печінки.
— Але ж ми не папуги, — відказує мадам Шток
і ревниво — до чоловіка: — Соломошо, голову звер-
неш!
— Соломошо, дай червінця! — на всю залу кричить
папуга людським рипучим голосом.
Аж офіціант тацю ледь з рук не випустив прямо на
зачіску мадам а-ля Пізанська башта.
Фокусник-мім йому на допомогу поспішив, виймає
з рукава букетик фіалок — простягає мадам Шток.
— Геть пішов! — відмахується мадам.
Біле обличчя міма скривилося, немов він на как-
тус сів, і з обох очей водночас фонтанчики вихлюпну-
лись — прямо в її декольте.
Жорж із папугою зайшлися реготом.
***
Високий пан в сурдуті від шинквасу відійшов, розкла-
нявся з іншими любителями перед вечерею мадерою
розважитись — і знову юну дружину в блакитному
(що, до слова, немов прикипіла до картярів) до тан-
цю змусив стати.
Якраз шансоньє почав вальс награвати.
62

Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева

в оазі, ледь ногами ворушать.
Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:
— Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натан­
цювати…
І далі пішов — ручки паням цілувати, панам вкло-
нятися, про погоду теревенити та про те про се…
— Якщо ви й на сцені так поводитесь, — сердито
шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, — то
зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…
— Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу на-
ступили, — шипить Олексій. — Вас, певно, і в корде-
балет не беруть!
— Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! — відказує
Муся. — Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо вико-
нувати?! Піду за стіл сяду — он якась трійця вже пе-
ченю доїдає!
— Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Піде-
те їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розпи-
сані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть.
Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять —
ваш обов’язок їх на це спонукати.
— А ви, певно, вже добряче начастувалися? —
єхидно каже Муся і носика морщить.
— …і натанцювався з вами, незграбою, досхо-
чу… — додає партнер.
Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї
сили нахабі на ногу, повернулася — попливла до
князя.
Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де
­рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда.
У руці — довга пахітоска в кістяному мундштуці
шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.
64
Зробила знак шансоньє, той грати припинив.
Усі завмерли.
Давно на це чекали — на модну нині декламацію.
Пані Зінаїда виструнчилась, похитується, немов
заворожена змія в кошику індійського факіра.
Починає читати макабричним голосом, яким спі-
ритичний сеанс проводять:
— О, нічній годині не вірте!
У ній прихована зла краса…
У цю годину смертельні хвіртки
Відчиняються в небеса!
«Смачного…» — подумалося Мусі, котра стояла на-
впроти князя, дякуючи модній поетесі, що зупинила
ці танталові танцювальні муки і, можливо, наблизи-
ла час вечері.
Нехай собі трохи подекламує під захоплені схлипи
панянок.
І поетеса повела далі:
— А небіжчик не має вади!
У зіницях згасли вогні.
Тільки смерть не пізнає зради —
Уже чекає тебе в труні!
І що вони всі знаходять в таких віршах, подумало-
ся Мусі, маячня суцільна. Не встигла додумати до
кінця, як у шанобливій і моторошній тиші рипнули
двері.
Усі голови повернулися, ніби на примару чекали.
А то не примара, а запізнілий гість — посол німець-
кий гер Вільгельм фон Айзен власною персоною.
Красень неймовірний: нордичний блондин з бла-
китними очима, тонкі вуста скривлені презирливо,
65
немов кислої капусти об’ївся, але від того ще гарні-
ший, неприступний, наче Монблан.
Дзенькнула і покотилася на підлогу виделка пана
Штока, дзявкнула собачка Анастасії — то вона пер-
стами в її вовну кудлату вп’ялась, перехрестилися
черниці з оточення Лізавети Павлівни.
А гер Айзен зробив царський жест, мовляв, про-
довжуйте, не зважайте, і біля дверей зупинився, пуб­
ліку окидаючи гострим поглядом.
Мадам Зінаїда ще більше підібралася і дужче за-
волала прямо в його безсоромні очі:
— Проти ночі всі квіти — гинуть!
Ти єдиний, хто чує їх!
І тебе на порозі стрінуть
Смертна слава і смертний гріх!
— Браво! Браво! — несамовито заволала пу­бліка.
— Бррраво! Бррраво! — зарепетував Штоків па-
пуга.
Усі заплескали в долоні, зітхаючи з полегшенням.
Зінаїда вклонилася низько, свічку, що на роялі го-
ріла, загасила картинним подихом червоних вуст.
— Прошу сідати до вечері, шановні пані та пано-
ве! — сказав капітан.
Усі зарухались, загомоніли.
Усі, крім гера Айзена. Той лишився стояти біля две-
рей, свердлячи очима присутніх.
Муся помітила, як собачка княжни, спущена з рук,
від того погляду вмить калюжу напудила біля ніж-
ки столу.
Почула, як гер посол сказав офіціанту, що хотів
­його до столика відвести:
— Вечерю до каюти подаси!
66
Розвернувся і пішов усе з тою ж зневажливою на-
півпосмішкою.
Княжна кивком наказала служниці собачку з-під
столу витягти і, ніяковіючи від такого конфузу, по­
спішила вийти.
Лизавета Павлівна — теж оказія! — шампанське
на себе вилила — повний келих.
Заохкала, побігла переодягатися в супроводі сво-
го воронячого війська.
Зацокали прибори, задзеленчали бокали, в пові-
трі розлилися пахощі м’ясні і рибні.
Тільки пану Штоку не поталанило м’ясного відвіда-
ти — за шлунок ухопився, каже мадам Штоковій:
— Бач, матінко, накаркала: папузі від печінки —
нічого, а мене — припекло!
І швидесенько втік, щоби на публіці не оконфу­
зитись…
За їжею та розмовами не помітили, як причалив
пароплав у Каневі — харчів, напоїв набрати. Та й ще
одного поважного пасажира підібрати за указом
з самого Санкт-Петербургу.
Але тим помічник капітана і сам капітан перей­
малися.
А публіка вже знову танцювати пішла.
Короткої зупинки не помітила…
***
Ніч оксамитовим крилом накрила сріблясті хвилі Дні-
пра — тихо-тихо стало на воді.
Тихо й на нижній палубі.
Лише матросик незграбний бильця ганчіркою по-
лірує — наказ капітана перед кінцем вахти виконує.
67
Полірував з плювками, щоби краще блищали.
А останній плювок так в горлі і застряг! Адже наки-
нув на те горло канат злочинець, що на борт незакон-
ним чином проник — той самий Пєтька Шнур. І — не-
має матросика.
Раз-два — він уже голий і убієнний в пучину по­
ринув.
А за ним — куфайка і сорочка брудна арештант-
ська полетіли.
І знову тихо-тихо стало.
…Стоїть собі на нижній палубі матрос, бильця ста-
ранно драїть.
Трохи закороткі у нього штани та й кительок на ньо-
му, мов дитяча сорочка на кавуні, затісний. Але кому
і яке до того діло?
Головне, що роботу свою старанно виконує…
***
…Натанцювалася Мусенька досхочу, можна сказа-
ти — на все життя.
Побожилася, що більше ніколи такого неподобства
не буде! Ніколи і нізащо. По-перше, зганьбилася не
тільки перед цим ненависним партнером, але й кня-
зю з графом по тричі на ноги наступала!
Ну не вміє вона танцювати — і все тут!
Проте відтанцювала.
Але не в тому річ. Адже, танцюючи, публіку роздив-
лялася, міркувала, хто ж із присутніх тут пані та паня-
нок міг ту фотокартку з квартири убієнного інженера
зробити?
Та ще й таку фривольну! А хіба впізнаєш, якщо на
ній — лише оголена спина?
68
Що за ракурс такий дивний? Як по спині можна
людину упізнати?
Усі пані — з вищого світу. У такому вигляді їм фо-
тографуватися — ганьба.
На ній, певно, якась субретка. Може, з обслуги?
Отже, треба дізнатися, хто тут з молодих (а може,
не дуже) жінок працює — у пральні, наприклад.
Чи посудомийками. Але чи буде морський інже-
нер-винахідник із посудомийкою знатися? А якщо
це взагалі не жінка?! Адже обстановка в кварти-
рі небіжчика якась… жіночна — меблі з викрута­
сами, штори грайливого кольору, не чоловіча обста­
новка.
Одне слово, роботи — непочатий край, а ще тре-
ба з себе дружину цього невігласа вдавати!
Опівночі почали гості з салону поволі по каютах
розтікатися.
Чоловік липовий завіявся десь — і слава богу!
Офіціанти світло приглушили, прибирати почали.
Розкланялася Муся з графом та князем, які до шин-
квасу запрошували, та й пішла собі спати.
У довгих коридорах світло теж тьмяним стало, за
дверима — тиша.
Йде Муся коридором по м’якому килиму і бачить,
що навпроти якоїсь каюти стоять двоє.
Капітан з офіціантом.
Дослухалась.
— …Пан посол наказав вечерю до каюти пода-
ти, — каже офіціант. — Двічі приносив! Стукаю-сту-
каю — марно… Ось третій раз прийшов, пане ка­
пітане…
— Може, заснув? — схвильовано каже капітан. —
Але погано, що не повечеряв.
69
Побачив Мусю, питає:
— А чи немає в залі пана Айзена?
— Ані в залі, ані на палубі не бачила, — відка-
зує Муся.
Їй той типчик, що на порозі з’явився, мов хмара,
одразу не сподобався.
Посмішка холодна, зневажлива. Красень. Одразу
подумала: «Вбила б!»
А тут аж затремтіла: а що, коли не одній їй така
думка до голови впала?
Пройшла між капітаном та офіціантом, за ручку
дверей узялася, натисла.
І двері відчинилися!
Озирнулася на капітана — і сміливо до темряви
ступила.
У каюті один гасовий ріжок горів, тьмяно освітлю-
вав ліжко.
На ліжку — спиною догори — лежить той самий гер
посол, але без сурдута — в самій білій сорочці. А в спи-
ні у нього ніж стирчить.
— О господи! Та він убитий! — картинно скрикну-
ла Муся, як і годиться кожній юній і слабкодухій пан-
ночці, а сама думає: ну недаремно вона на цей па-
роплав потрапила! Можна сказати, їй справжня
справа сама до рук попливла.
Убігли капітан з офіціантом — ледь не знепритом-
ніли, руками замахали, повітря ротами захапали,
слова мовити не можуть.
Поки до тями приходили, Муся обстановку розди-
вилася і, як писав її улюблений доктор Шерл, шви-
десенько на місцевості зорієнтувалася: довкола но-
жа майже немає крові — отже, встромлений він
в уже мертве тіло. Це по-перше.
70

По-друге: на шиї видніється ледь помітний слід —

такий самий, про який Іполит Вікентійович доповідав
щодо вбитого інженера.
На столі (так само!) — відкоркована пляшка з ви-
ном і два бокали. Один — з надколотою ніжкою, ніби
його хтось спересердя поставив.
На спинці крісла — сюртук. А що там біля ніжки ди-
ванчика-канапе?
Пляма якась…
Не встигла роздивитися, як офіціант першим опам’я­
тався, заквоктав:
— Ой, біда яка! Як же це?! Що тепер робити?
Капітан до дверей кинувся — аби зачинити, щоби
раптом пасажири нічого не побачили, а в дверях уже
Мусин напарник топчеться.
Принесли чорти!
Певно, теж уже спати йшов.
Входить нахабно, мов хазяїн.
— Що тут відбувається, панове?
Побачив мертвого посла, підбіг, схилився, на шиї
артерію намацав і каже:
— Та він мертвий! — і до Мусі обернувся: — А ви,
рибонько, тут яким чином?
— Я вам не ри… — було розгнівалася Муся та
вчасно язичка, прикусила, питає: — А ви?
— Я вас шукав, — каже напарник. — А що тут ста-
лося, капітане?
Капітан увесь біліший за біле, шепоче:
— Панове, благаю, не треба галас вчиняти! Пер-
ший розважальний круїз! Гості не повинні дізнатися!
Благаю!
— А що ви пропонуєте? — питає Олексій, роздив-
ляючись небіжчика.
72
— У нас тут один… поважний пан на причалі під-
сів — якраз у цих справах: слідчий з розшукового від-
ділу. Я йому доповідь представлю! А гостям, благаю,
ані слова. А не то всі на наступній зупинці ж повтіка-
ють! Компанія і без того у боргах…
— Що ж, — поважно відказує Олексій, — у цьому
є сенс. Тільки тіло треба звідси винести — чотири дні
воно не витримає на спеці…
— Так, так, — киває капітан, — ми його до льодов-
ні віднесемо — там у нас м’ясо, ох, вибачте, зберіга-
ється…
— Добре, — каже акторчук і тим огидним тоном,
котрим із Мусею розмовляв, додає: — Тільки ви вже,
пане капітане: послуга за послугу!
— Що ви хочете? — нашорошився той.
— Супружниці моїй — кожен вечір пляшчину шам-
панського до каюти. Раз. А мені — горілочки… Два.
Муся презирливо чмихнула, от же ж хамло!
— Як скажете, пане акторе! — каже капітан і до офі-
ціанта: — Чув? Щоб так і було! І нікому — ані гу-гу!
Офіціант закивав і почав пляшки і бокали зі столу
збирати.
Муся аж скрикнула:
— Нічого не чіпати!
Усі троє так і завмерли від несподіванки. А Муся
зніяковіла і додає спокійно:
— Ну… От я у доктора Шерла вичитала, що… що на
місці злочину треба залишати все як є. До… до з’ясу-
вання обставин.
— Це вона модного письменника начиталася, —
поблажливо пояснює Олексій капітану. — Але в цьо-
му сенс є! Ви маєте рацію, рибонько. Краще залиши-
ти все як є.
73
Ручку в лікті зігнув — Мусі подає.
Нічого їй не залишилось — просунула туди свою,
як і годиться порядній дружині.
Вийшла, мов голодна після ситної вечері: багато
чого розгледіти не встигла.
Тут би по килиму з лупою поповзати та з колбочки
графіт на бокали та стіл посипати, ех…
Але нічого не поробиш — пішла покірно.
***
…Стоїть «Цариця» посеред Дніпра, майже не ворух-
неться — на ніч двигуни вимикають, щоб гостям гар-
ніше спалося.
Вікна згасли.
У каютах тиша.
Лише в одній робота кипить: режисер з операто-
ром плівку проявляють. Адже до їхніх обов’язків вхо-
дить пасажирів фільмою розважати. Треба прояви-
ти, до ладу привести.
А так усе тихо.
Хіба що нечутно прочиняються двері до каюти по-
сла Вільгельма фон Айзена, на яких табличка висить:
«Не турбувати!».
Хтось заходить.
Свічку запалює.
Небіжчика вже немає: «в кризі» спочиває з миром.
Тільки шовкове покривало зібгане там, де тіло лежало.
Пірнають чиїсь руки по кишенях його сурдута —
і опа! — виринають з уловом: перснем діамантовим.
Тим самим, яким княжна Анастасія увечері хизу­
валася…
І — опа! — вмикається з порогу кишеньковий лі-
хтарик.
74
Перед ним свічка безсила.
Освітлює ліхтарик перелякане Мусине обличчя.
Ледь перстень не зронила.
Руками затулилась від нестерпного спалаху.
Чує:
— Так ось ви куди прямо зі шлюбного ложа втекли,
рибонько!
Він! Ненависний!
Убивця?
Крадій?
— Я… Я тут… — белькоче перелякана Муся, тягне
паузу: що б таке вигадати.
Вигадала!
Нахиляється, непомітно шпильку з волосся вий-
має і тримає її переможно перед очима страшного
напарника:
— Я тут шпильку свою загубила. Ось!
І йде в наступ своєю чергою:
— А ви тут, вельмишановний, навіщо?!
Той теж розгубився не на жарт.
— Так я… Прокинувся — бачу: вас немає. Шукати
пішов! Так і подумав: певно, рибонька моя щось у цій
каюті загубила…
— Я вам не ри… — не може вгамуватись Муся,
надто прозивалка ця солодка їй не подобається.
— Не спиться? — уїдливо продовжує напарник. —
І що це за вигляд для заміжньої пані, га?
Муся спам’яталася, що стоїть у пеньюарі, засо­
ромилась.
— А ви… ви, до речі, дійсно огидно хропите, — від-
казує. — От і не спиться!
— Прекрасно! І ви по каюті убієнного вирішили
прогулятися. Дивне хобі у такої юної особи.
75
— А ви, певно, у пана посла щось поцупити при-
йшли, — парирує Муся і непомітно перстеник до ме-
реживної кишені кладе. — Похвальне заняття, па-
не акторе!
— Ну то — на вихід? — каже той і знову їй руку
­бубликом складає.
Чмихнула Муся, сама з каюти прожогом виско-
чила.
Олексій — за нею.
— Неправда ваша, — каже ображено. — Хроплю,
лише коли вип’ю…
— Так ви ж не просихаєте! — відказує та.
— Це я зуб полощу — лікуюсь…
— А до дантиста — не намагалися?..
— Горілочкою ж надійніше!
— Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться.
­Боягуз!
— А ваш дорогоцінний доктор — як там його,
Шерл? — також?
— Доктора Шерла прошу не чіпати! — аж звива-
ється від зазіхання на святе Муся. — Якби всі чо-
ловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа!
Акторчук!
— То — що б?! — не вгаває той.
…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору
взяти.
Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає
перед ким подружню пару вдавати.
Але — помилилася: якийсь дідько несе прямо на
них двох запізнілих пияків — князя з купцем. Пев-
но, за чаркою в салоні засиділись.
Ідуть, попід руки один одного тримають, наспі­
вують.
76
Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах,
що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати
нахабі добрячого відкоша.
Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди
добрі!
А той вже її цілує.
Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.
А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихень-
ко повз проходять.
Пройшли нарешті.
Вирвалася Муся — і давай негідника кулачками
молотити.
Ще й ногою копнула.
Доки той оговтувався, помчала до каюти і пара-
сольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз
спробує посягнути — вб’ю!
***
…Ранок видався рожевим.
Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в пові-
трі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойда-
лися чорні, мов ієрогліфи, чайки.
А на верхній палубі стояла чарівна жінка в черво-
ному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на бо-
су ногу.
І саме такий пейзаж — золоте море з чайками —
малювала аквареллю на тонкому рисовому папері,
припасованому до мольберта.
— Прегарна картинка… — замріяно прошепотів
режисер оператору.
Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському
мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.
77
— Звичайна стилізація. Я краще можу… — бурк-
нув оператор.
— Я не про аркуш — про жінку! Зніми крупним
планом.
А жінка вже вмочила пензлик в чорне — і по вер-
тикалі малюнка попливли, трохи розтікаючись, хи-
мерні ієрогліфи.
До речі, не тільки кіношники поїдали пані Ванду
­Такіхасі вічком своєї «чарівної машини».
За скляними стінами салону вже поволі збирала-
ся на сніданок публіка — з тих, хто виспався, не вжи-
ваючи на ніч зайвого.
Муся сиділа біля самого скла і теж спостерігала, як
Ванда виводить на папері закарлючки.
А ще більше за тим, як розвивається довкола її ні-
жок червоне кімоно, як розсипається по плечах до-
вге чорне волосся, не підібране в зачіску.
Чарівна пані нагадувала чайку: здавалося, ще
мить — і вона злетить в рожево-золотий світанок.
Уперше Муся пошкодувала, що немає в неї подруг.
А якби була вона, Муся, здатна на легке жіноче
спілкування, то обрала б для себе саме таку, як ця ма-
лярка, що без усіляких умовностей капці на босу но-
гу одягає.
Тільки так подумала, як насупилась і відвернулась:
до Ванди підходив її клятий напарник. Коли Муся до
сніданку виходила, він ще спав, накривши голову ко­
вдрою і підібгавши під себе свої довгі противні ноги.
А тепер вийшов, немов кіт на полювання.
Поглянув на сонце, чхнув.
Підбирається до художниці котячою ходою.
Муся презирливо губи скривила — про що може
з нею розмовляти? Хіба що про погоду…
78

А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки

і милувався легкими розчерками пензлика, а ще
більше — як вітерець з тонкої шийки змійки чорного
волосся здмухує.
— Не золотом багатий небосхил… — пробурмотів
тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.
Ванда обернулася, посміхнулась приязно:
— О! Ви вмієте читати ієрогліфи? — і лукаво тиць-
нула пензликом у другий рядок: — А тут що?
Олексій напружився, мов учень на уроці:
— Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвили-
ночку… — і продекламував далі: — «А світлом, що ве-
де за обрій вічності…» Гм… Незле.
— Ви знаєте китайську? — з цікавістю озвалася
Ванда.
— Я люблю китайську поезію, довелося дещо ви-
вчити, — скромно вклонився Олексій.
Ванда простягнула йому руку:
— Ванда Такіхасі.
З вікна салону Муся побачила, як той схилився над
ручкою малярки, і подумала: «Фу!»
Знову відвернулася, розглядаючи гостей.
По салону снували офіціанти, розносячи чайники
і таці зі сніданком.
Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки
вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби ді­
зналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.
Певно, шматок до горла б не поліз.
Узялася за чайник, налила собі кави в білу порце-
лянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити — за
ніж узялася.
І — о Господи! — ніж такий самий, як в спині Айзе-
на, стирчав — тупуватий, сервірувальний.
80
Цікаво…
Почала ніж розглядати, а її напарник вже тут як тут.
У чоло її привселюдно цмокає, сідає навпроти. На
ніж в її руках іронічно дивиться.
— Не помітив, як ви встали, — каже. — Сподіва-
юсь, сни гарні бачили?
— Не ваше діло, — відказує Муся.
І так енергійно почала хліб мастити, аж крихти по-
летіли. Намастила, хотіла вже до рота нести.
— Спочатку чоловікові варто подати, — тихо підка-
зує нахаба.
Муся розлютилася, але згодилась: так, вони ж
тут — пара.
Кинула бутерброд на його тарілку.
Каву налила.
Він жує. Добре, що каву з блюдечка не сьорбає,
а то від такого безкультурного всього можна чекати,
манер ніяких.
— Так що ж все-таки, — каже, жуючи, — ви, ри-
бонько, робили вночі в тій каюті?
— Я ж вам казала: за шпилькою ходила!
— Золота, певно, шпилька, — посміхається він, —
якщо не побоялися…
Була б Муся менше вихована, плюнула б йому на
той бутерброд!
Відвернулася, помітила, як до шинквасу Ванда Та-
кіхасі йде, як на неї всі дивляться.
Ще б пак! Тут пані в кімоно не ходять. Та ще й у кап-
цях на босу ногу!
Князь ледь шию не скручує. Купець язиком цокає,
мов кучер який-небудь.
Фу, думає Муся, я завтра теж панчохи не одягну
і корсет — ну їх до біса!
81
Олексій теж вбік красуні дивиться, каже нудним го-
лосом:
— Піду, горілочки вип’ю…
І прожогом — до шинквасу, де Ванда лікер п’є зі
скляного наперстка — теж неабиякий виклик зран-
ку порядному товариству.
— Мартопляс… — тільки і встигла кинути йому
вслід Муся.
І опам’яталася: дідько лисий з ним! Вона ж тут для
іншої справи, а не хліб маслом мастити цьому неві­
гласу. Знову очима пробіглася — чи не помітить щось
цікавого.
Помітила!
Княжна Анастасія теж білу булку маслом мастить.
І нічого дивного в тому немає, крім одного: відсут-
ність персня! Отже, перстень, що Муся з кишені убі-
єнного витягла — той самий.
Чудово. А що ще?
А ще бачить Муся, як входить до салону зграя чер-
ниць та приживалок — як і вчора, усі в чорному, ли-
ше пані їхня, Лизавета Павлівна, свій траур змінила
на синю лискучу сукню та ще й бурякового кольору
хустину, всю в квітах, на плечі накинула. Світиться
вся. Замовляє наливочку, чарочки всім розставляє.
Може, добре виспалась, настрій змінився?!
Шансоньє, як і вчора, на роялі награє — вальс
Штрауса.
Зінаїда (сьогодні вона в білих брюках) пахітоску
розкурює, перемовляється з модним письменником.
Князь, граф, промисловець…
Пані і панянки, поважні родини в цілому складі.
Хоча ні, не в цілому: за столиком Штоків відсутній
голова сімейства.
82
Усіх Муся роздивилася уважно, роблячи вигляд, що
лише за «чоловіком» спостерігає, як і годиться. Шко-
да, що розмов не може розчути!
Якби могла, то почула б, як мадам Шток гнівно си-
ну каже:
— Татусь твій зовсім совість втратив. З вечора за-
віявся, негідник!
Жорж, що папугу ситно годує, ліниво, крізь зуби,
процідив:
— Може, уплав пішов…
— Що? У яку ще «плав»?
— Та запиляли ви його зовсім, маман, — відказує
Жорж, — от він і втік.
— Та він же сам нас на цей пароплав затягнув! —
обурюється маман і шепоче: — То він собі тут з лю-
баскою зустрічається. Точно! Тому і затягнув! Ну, Со-
ломошо…
— Соломошо, дай червінець! — на всю залу по­
вторює знайоме ім’я папуга.
— Стули йому пельку. А то придушу! — сердиться
мадам Шток, на зал озираючись.
І, помітивши, як біля шинквасу вчорашній танцю-
рист подає руку «тій шльондрі, що в халаті до столу
вийшла», співчутливо Мусі киває, як товаришці по не-
щастю.
А Олексій дійсно веде чарівну Ванду через зал,
сміються.
Мусі нічого не лишається, як нещасну з себе вда-
вати.
Аж шансоньє не витримав, підійшов, схилився над
світлою голівкою і картаво каже:
— Чарівнице, не будьте такі печальні…
Муся подякувала, руку простягнула для поцілунку.
83
А сама знову думає: фу, яке ж нудне це світське то-
вариство, добре, що вона від балів навідріз відмови-
лась, куди татусь намагався її возити, вона б там від
нудьги сконала!
Краще з поліцейськими сперечатися та криміналь-
ні романи читати, ніж таку ганьбу переживати в усіх
на очах.
Замислилась про перстень, про ніж сервіруваль-
ний, про…
А це що таке?! Цього ще бракувало!
Аж каву на себе вихлюпнула!
Прямує до неї ніхто інший, як… Іполит Вікентійович
власною персоною!
Муся очима закліпала: може, привиділось? Але ні.
Знайомі риси: волосся бріоліном намащене, мов
у Рудольфо Валентино, комір сорочки накрохмалено
стирчить аж до щік, виголених мов яйце.
Аромат «Стріла Амура» за сто кроків чути.
Спохмурніла Муся. Ще одна перешкода на її нелег-
кому розшуковому шляху.
Іполит Вікентійович Мусю помітив, засяяв, мов
срібний карбованець, — і до неї.
Схилився, аж вдвічі в попереку склався.
Ще не вистачало, аби публіка подумала, що вони
знайомі!
— Сідайте і мовчіть! — крізь зуби мовила Муся.
Іполит покірно присів навпроти.
— А вас як сюди занесло? — не ворушачи губами,
пробурмотіла Муся, мов факір-черевомовець.
І, посміхаючись фальшивою посмішкою, голосно
додала, щоб усі чули:
— Прошу, прошу, тут одне вільне місце! Дуже при-
ємно. Кави?
84
Накидала йому в тарілку все впереміж, що на сто-
лі було, — цілу гору.
— Мар’є Матвєвно… — розгублено каже Іполит.
— Мовчіть і жуйте! — наказує «Мар’я Матвєвна».
— А-а-а-а, розумію, — нарешті змовницькі каже
Іполит. — Конспірація?
— Саме так. Так навіщо ви тут? Тільки голосно не
кажіть.
— Мене, Мар’є Матвєвно, тато ваш шановний сю-
ди відкомандирував, — тихо каже Іполит, — з метою
повернення вас до родинних пенатів.
— Як же ви викрутаси у словах полюбляєте, Іполи-
те Вікентійовичу, — посміхається Муся. — Сказали б
просто: вистежити і… і — до клітки!
Насупилась, серветку зібгала.
— Але знайте: не вийде!
Іполит поважно покашляв у кулачок.
— Можливо, — каже, — адже нині обставини зміни-
лися. Маю тут перебувати. За службовим обов’язком!
І все ж таки, з вашого дозволу і за велінням татуся ва-
шого, попильную, аби з вами лиха ніякого не сталося.
— Якого ще лиха? Я сама собі раду дам, — зневаж-
ливо скривилася генеральська донька.
А потім із цікавістю зиркнула:
— А «за службовим обов’язком» — це що означає?
Одразу помітила, що Іполиту Вікентійовичу і само-
му кортить розумній панянці, яка не раз добрі пора-
ди давала, поділитися.
Але завагався.
— Та кажіть уже! — нетерпляче наказує Муся.
Набрав Іполит таємничого вигляду і поважно каже:
— Розслідування треба провести. Сам капітан до
мене звернувся, та й з берега наказ надійшов.
85
— Яке розслідування?
Інокентій губи серветкою витер, але не опускає її,
так и тримає біля обличчя, щоб іншим не чути і не вид-
но було.
Каже страшним голосом:
— Учора вночі тут убито німецького посла Вільгель-
ма фон Айзена!
— Ой, — скрикнула Муся, — невже? Та що ви ка-
жете?!
Зрадів Іполит, що вогник в очах панянки помітив,
любив він цей вогник до нестями.
— Так. Убитий. Ножем у спину! У власній каюті!
— І що ви збираєтесь робити? — не згасає вогник
в очах чарівниці.
— Ох, Мар’є Матвєвно, не спокушайте! — благає
Іполит.
— Ну, Іполите Вікентійовичу, ну, голубчику, — про-
сить Муся, згадавши, що вона тут ще й в якості актри-
си харчі відпрацьовує. — Ви ж мене знаєте — я лише
на користь справи питаю!
— Знаю, Мар’є Матвєвно. І ваш розум високо
­ціную. І якби долі було б завгодно… об’єднати наші
серця…
Але все те Мар’я Матвєвна повз вуха пускає, лише
нетерпляче питає:
— Ну?!
Певно, ще не час свататись, печально понурився
Іполит: вогник в очах панянки згасає, треба його зно-
ву розпалити. Каже:
— Ну, оглянув я місце злочину. Складно все. Ніж —
столовий… — Покрутив у руках свій. — Тут їх хоч
греб­лю гати, всі однакові. Слідів — ніяких. Каю­та
як ­каюта…
86
— Ну, за це тато вас по голівці не погладить, —
співчуває Муся.
— Це точно, — сумно зітхає Іполит і промовляє
з надією: — А ви ж, Мар’є Матвєвно, тут від самого
початку були. Може, щось цікавеньке помітили. Мо-
же, небіжчика ще при доброму гуморі бачили? Або
ще щось таке, що ви завжди помічати вміли?
— Може, і помітила, — загадково посміхається Му-
ся. — Та тільки нечесно це!
— Що саме?
— Ви сюди, Іполите Вікентійовичу, мене пильнува-
ти приїхали, аби до таточка повернути, а я вам так все
і викласти мушу?
Хотів було Іполит Вікентійович відповісти, як над
їхнім столиком голос пролунав:
— А ви, панове, куафюр зробити не бажаєте?
Це по залі мосьє Очінь ходить — до себе в ци-
рульню, що на пароплаві облаштована, панство за­
кликає.
— Скільки берете? — по-діловому запитала Муся.
— П’ятнадцять карбованців асигнаціями!
— Дорого… — каже Муся.
Образився мосьє Очінь, відійшов, бурмочучи:
— Я на Хрещатику більше беру…
— Та що ж ви бажаєте, Мар’є Матвєвно? — про-
довжує розмову Іполит.
— Зробимо так, — відказує розумниця. — Ви ме-
не лишаєте у спокої до самого кінця подорожі. А я вам
дещо підкажу, якщо ви мене на місце злочину зводи-
те і дасте час, щоби я там усе добре огля­нула.
— Я ж сказав: немає там нічого. Тільки простирад-
ло зібгане. А небіжчик уже давно в «льодах» лежить.
Що там роздивлятися?
87
Муся аж спалахнула від гніву. Ну точно як та-
тусь її!
— Та скільки ж я разів і вам, і татусеві говорила!
Слідство має починатися за всією хронологією: до-
пит свідків — передусім, огляд місця злочину — два,
збір речових доказів — три.
А ще принцип «Те-Те-Е»: тактика, техніка, експер-
тиза!
Насупився Іполит:
— От недарма ваш тато вельмишановний казав,
що ви поведені на романах того шарлатана!
— Та це ж не просто романи! — ледь не кричить
Муся, незважаючи на конспірацію, котру сама ж ого-
лосила. — Це нове слово в криміналістиці! А відбит-
ки пальців! А методи знаходження! А слідчі експери-
менти! А антропометрія! Ох…
І стишила голос, адже не можна ж так розмов-
ляти з малознайомою людиною! Ще подумають,
що вона собі замість чоловіка, мартопляса і пия-
ка, втіху знайшла. А таке Муся про себе думати не
дозволить.
І мовить тихенько, з посмішкою, ніби про погоду
мова йде:
— Одне слово, чи хочете, аби я вам допомогла,
чи мені піти?
Іполит Вікентійович теж розчервонівся, надима-
ється від гордощів.
— Я вас не тримаю… — каже ображено.
Муся тут же вигляд зробила, що хоче встати та піти.
Тільки, звісно, нікуди не пішла, адже Іполит Ві-
кентійович свою руку благально на її поклав.
Здолав таки гордість.
А Муся саме на те і розраховувала!
88
***
Нарешті трапилась нагода все спокійно розди­витися!
З Іполитом Вікентійовичем зробити це найпро-
стіше. Він тут — офіційний представник поліції, ні-
хто не заважатиме.
Навіть нахаба напарник десь по палубі гуляє ра-
зом з усією публікою.
У коридорах тиша, така, яка вночі була.
Іполит відчинив двері каюти ключем, котрий йо-
му капітан дав, чемно пропустив Мусю вперед.
А тій тепер багато не треба — лише дещо пере-
вірити, те, що під наглядом «чоловіка» не встигла.
Перевірити — і те, що вважає за потрібне, Іполиту
повідомити.
Нехай собі веде це слідство як може. Тільки б не
заважав.
Оглянувши каюту при денному світлі, розпочала
Муся свою «лекцію» (а сама, варто сказати, себе док-
тором Шерлом уявила — і збоку собою ж замилува-
лась, адже все відбувалося майже по-книжному!).
— Отже… Бачите ту характерну пляму біля ніж-
ки? — показує пальчиком.
— Від вина? — питає Іполит.
— Можливо… — каже.
А сама думає: від вина вона червоною або бурою
була б.
Але нехай пан слідчий допетрає, що то за пляма.
А сама згадала, як песик княжни таку саму вчора
на килимі в салоні напудив.
— А це що — бачите? Шерсть!
Ага, цих ворсинок вона вчора не помітила. Узя-
ла кілька з підлоги, до носа Іполита піднесла — той
аж чхнув: у нього алергія на собачу шерсть.
89
— Не інакше як собака тут був… — ніби міркує вго-
лос Муся.
— Собака? — дивується Іполит Вікентійович.
— Ну не сам же собака! — каже Муся і на стіл вка-
зує. — До того ж навряд чи став би він з собакою на
брудершафт пити.
Усілася в крісло, вмостилася зручненько, ніжки на
банкетку поклала (так само у доктора Шерла ­його ге-
рой-слідчий любив сидіти), продовжує, але так, щоби
вельмишановний Іполит Вікентійович потім ­нібито
сам до всього дійшов.
— Тут із собакою одна лише пані подорожує… Хо-
ча собаку того зазвичай служниця на руках носить…
Але зі служницею він теж навряд чи пити б став…
Ви ж бачили, який він, царство йому небесне, пиха-
тий красень…
А про перстень, звісно, промовчала — цю «зачіпку»
собі лишила.
Іполит аж засяяв:
— Здається, щось починає вимальовуватись! З княж­
ною треба поговорити.
— З княжною, точно! — радісно каже Муся і враз
смутнішає: — А може, все ж таки зі служницею? Во-
на не гірша за саму княжну…
— Точно… — згоджується Іполит, — спершу зі служ-
ницею!
— Ага, зі служницею, — киває Муся і знову ви-
дає: — А ще здивувало мене таке: вчора пані купчи-
ха Лизавета Павлівна вся в траурі ходила, похмуріша
за хмару, нічого її не тішило. А сьогодні цвіте, як трав-
нева ружа… До чого б це?
— У траурі? Купчиха? — перепитує Іполит. — Ціка-
во, цікаво. А якщо це вбивство на ґрунті ревнощів?
90
— Ревнощів? — дивується Муся і брівки скидає,
мовляв, вона у цих справах не фахівець.
— Там, де жінки, — там завжди ревнощі… — по-
важно киває Іполит Вікентійович.
— Який ви глибокий знавець! — хвалить Муся. —
Точно: ревнощі! Кажу ж вам: він такий красень, що
ніхто не встоїть. Тобто був красень…
— Піду з купчихою говорити.
— Бог у поміч! — каже Муся і лукаво очками зир-
кає: — Ну так що — домовились?
— Про що?
— Як — про що? Ви мене в спокої лишаєте і татусе-
ві ані слова, а я вам у разі нових колізій допомагаю
чим зможу.
Вагається Іполит.
Йому б висадити Мусеньку на першій же зупинці —
і під охороною до місця проживання доправити.
— Що ж я батькові вашому скажу, якщо запитає?
У мене ж з ним телеграфний зв’язок!
— Ну, можете сказати так: «Знайшлася і пере­
буває під моєю особистою охороною»! Вас це вла-
штовує?
— Головне, щоби його це влаштувало, — зітхнув
Іполит.
— Так він же далеко. Його все влаштує, якщо ді­
знається, що я під вашим невсипущим наглядом. До-
мовились?
І ніжно так по щоці його чисто виголеній пер-
стом провела, аж зомлів. Кивнув, спробував вхопи-
ти за той пальчик, а Муся вже за порогом, цілком за-
доволена.
Обернулася:
— Ну, ви звертайтеся… в разі чого…
91
***
Верхня палуба після сніданку гуде, мов рій бджіл, і вся
майорить жіночими різнобарвними шаликами. Ніби
квітучий сад, по якому павичі з куріпками гуляють.
Дехто в білих шезлонгах ніжиться на сонечку, за
столиками, під тентами, картярі зібралися, біля пере-
сувного шинквасу панянки лимонад і морозиво з ті-
стечками замовляють, чоловіки — мадеру чи щось
міцніше.
Хор циганський, розімлівши на сонці, веде щось
задушевне, побрязкує намистом.
Капітан на своєму місці — на узвишші.
Біля нього, як і вчора, свою фільму знімає режи-
сер, оператором керує, куди краще вічко направля-
ти. Той сердито дим пускає з довгої сигарети, але руч-
ку крутить.
То на групу наведе, посеред якої Зінаїда вірші чи-
тає, то на шансоньє, що його ані на мить прихиль­
ники з поля зору не випускають, то нескромно ви-
ловлює з юрми модного письменника з черговою
пасією.
Лише княжна Анастасія в шезлонзі сидить непо-
рушно, мов біла статуя, обличчя мереживом накри-
ла, на колінах собачка дрімає, за спиною служниця
стоїть, заздрісно на панство дивиться. Видно, що хо-
четься і їй морозива з тістечком скуштувати.
Лізавета Павлівна весела, до картярської гри при-
стала, грошима сипле направо-наліво.
Але не шкода — виграє.
Таланить їй сьогодні.
Дарма, що її свита весь час з-за спини шепоче: «Ох,
матінко… Подалі б від гріха!»
Дзижчить палуба розмовами, піснями, сміхом.
92
Модний цирульник мосьє Очінь поміж панянками
снує, на куафюр запрошує, ціну знизив до десяти кар-
бованців — записує охочих.
Тільки шкода, що ззаду у «чарівної машинки» вічка
немає, адже закарбувала б і матроса в закоротких
штанях, що з тилу на публіку виглядає і час від часу
ялозить ганчіркою на довгій палиці по підлозі, стара-
ється. Зиркає з-під кашкета матроського пильним
оком, ніби шукає в цій юрмі когось.
А в салоні — порожньо.
Крізь скляні двері видно, як кілька офіціантів ліни-
во зі столиків посуд прибирають.
Побачили пані в блакитній сукні — вклонилися.
Певно, щось тут забула.
А юна панянка дійсно ходить в задумі довкола сто-
ликів з великим тканим ридикюлем, ніби щось шукає.
Дочекалася, доки офіціанти з тацями вийдуть, —
і прожогом до столів. З того, де княжна Анастасія сиді-
ла, взяла ложку двома пальчиками — і до ридикюлю су-
нула, потім ще й чашку туди ж — з якої служниця пила.
Озирнулась і до столика Лизавети Павлівни, звід-
ти блюдце, з якого та чай сьорбала за купецькою
звичкою, поцупила.
Поклала і… здригнулася від голосу, що звалився
на неї зненацька:
— О, та ви ще, виявляється, клептоманка!
Випросталась Муся, мов стріла.
Ридикюль за спину сховала. Що тут скажеш?
— А ви… Ви… — задихається від сорому і гніву. —
Мартопляс!
Зморщився Олексій, немов оцту ковтнув.
— Ну от, — каже, — у мене від вашого голосу зно-
ву зуб розболівся!
93
За порожній шинквас зайшов, чарку собі налив.
Добре, що в салоні ніхто того не бачив.
— Пияк! Боягуз! — продовжує йти у наступ Муся. —
Бабій!
Аби тільки не дати йому оговтатись.
— Звідки такі висновки? — спокійно каже не­
гідник.
— Усі бачать, як ви біля мадам Такіхасі в’єтесь!
— А ви мені що, дружина, щоби ревнувати? — по-
сміюється той.
— Та мені на вас… тьху! — каже Муся. — Але пе-
ред людьми ж незручно!
— Так ми ж тут для того і є, щоби людей підбадьо-
рювати різними сімейними сценками!
— Це огидно, огидно! — фукає Муся.
— Огидно зі столів посуд красти!
Сказав і пішов собі.
Ніби холодної води Мусі за комір вилив.
***
Поки гості на верхній палубі розважалися, присором-
лена Муся зі своєю здобиччю побігла до каюти.
Намагалася тихо прослизнути, щоби її ніхто не по-
бачив. Але не вийшло. Адже назустріч їй викотилася,
сувора мов фурія, мадам Шток. За нею — Жорж із
кліткою, умовляє не ганьбитися.
Але мадам Шток біля кожної каюти зупиняється
і шепоче страшним голосом:
— Соломоне! Соломошо…
— Маман, припиніть, незручно… — зупиняє її Жорж.
А підступний папуга цього разу — на боці маман,
кричить на весь коридор:
— Соломошо, дай червінець!
94
— Незручно на стелі спати! — відказує мадам Шток
і знову в кожні двері стукає: — Соломоне, гаспиде,
все одно ж знайду!
Зі своєї каюти-цирульні мосьє Очінь визирнув:
— Ви на куафюр, мадам?
— Згинь, сатано! — лається мадам Шток.
І далі побігла.
Ледь Мусю з ніг не збила. А пробігаючи, жалісним
оком в її бік скосилась і патетично руки заломила:
— Ось, голубонько, затямте, що таке шлюб з таки-
ми зрадниками, як мій і ваш!
Муся одразу і затямила.
Хоч і дуже кортіло їй сказати, що до того зрадника
не має жодного стосунку. Але втрималась, подумав-
ши, що своїм «сумним прикладом» мадам Шток ніби-
то підтримує, жіночу солідарність проявляє, а зна-
чить — недаремно тут хліб споживає.
Промчали Штоки повз неї, нарешті настала тиша.
Обережно відчинила Муся каюту — дякувати бого-
ві, там нікого не було.
Певно, «співмешканець» чарівну мадам Такіхасі
впольовує.
Але все одно треба підстрахуватися.
Муся взяла свій саквояж і у вбиральні зачи­ни­
лася. Про всяк випадок воду пустила і взялася до
справи.
Робила все так само, як і в апартаментах вбитого
інженера. Тільки тепер не квапилася. Розставила на
мармурі всі свої скляночки і колбочки, пензлики ро-
зіклала. Обережно з ридикюлю поцуплені прибори
дістала — двома пальчиками, щоби сліди не стерти.
Графітом посипала — є відбитки!
Перезняла їх на папірці.
95
Кожен охайно підписала — «Лизавета Павлівна
Копито», «Княжна Анастасія», «Ольга (служниця)».
Просушила. А тепер — найважливіше: треба звіри-
ти ці відбитки з тими, які знайшла в кімнаті Віктора
Передері.
Щойно порозкладала папірці — той, з Петербурга,
і ці, з салону, щойно лупу дістала, як почула, як хтось
до каюти увійшов. За ручку вбиральні смикнув.
Дідько б забрав цього напарника — працювати
заважає, розсердилася Муся. Швидко папірці між
сторінками брошури Шерла поскладала, саквояж за-
клацнула і під ванну сховала.
Голову під кран сунула, рушником замоталась.
Воду вимкнула. І до дверей вухом припала.
У каюті нібито тихо. Може, спати завалився?
Відчинила Муся двері і бачить картину, огидніше
від якої ще не бачила.
Адже дійсно, де вона таке бачити могла?
Стоїть над її розкиданими на ліжку речами Олексій
і розглядає увесь натюрморт, котрий Муся прибира-
ти не звикла: панчохи, підв’язки, корсет, шовкова
комбінація. Очі вирячив, немов абориген, що впер-
ше вітрильник на горизонті свого безлюдного остро-
ва побачив.
Потім — о жах! — двома пальцями підв’язку перед
очима здійняв, роздивляється, як дитина брязкальце.
Муся гнівно дверима клацнула.
Гаспид так і завмер.
Зашарівся, каже здушеним голосом, хоч і намага-
ється все на жарт повернути:
— Скільки у вас, у жінок, перепрошую, амуніції…
Як ви тільки з усім цим пораєтесь? Це ж професором
треба бути…
96
Муся підскочила, підв’язку з його рук висмикнула,
розкидані речі ковдрою накрила.
І пішло-поїхало:
— Маніяк!
— Дякую…
— Фетишист!
— О, це щось новеньке! Щиро дякую!
— Акце… акцентуйована особистість!!!
— Ого! А про це прошу докладніше…
— Віднині, вельмишановний, — гнівно каже Му-
ся, — будемо спілкуватися лише на публіці! Не хочу
вас ані бачити, ані чути!
І демонстративно до стіни відвернулася.
— Через ваш нестерпний характер, — зморщив-
ся Олексій, — мені доведеться до вбиральні пере-
братися!
Розвернувся — і до ванної кімнати.
Дверима грюкнув, аж картина зі стіни впала.
Залишившись на самоті, Муся зітхнула з полег-
шенням.
Дослухалась. У вбиральні шуміла вода — напар-
ник душ приймав. А отже, є у неї не менше ніж пів-
години на…
На що?
Саквояж її, на жаль, у вбиральні схований. От-
же, співставити відбитки пальчиків доведеться не­
скоро.
Тому можна зробити інше — те, що давно хотіла,
але нагоди не випадало. А саме — обшук!
Адже і цей типчик почав здаватися їй підозрілим.
Чому до каюти вбитого несподівано завітав? Чому
і вночі слідом за нею туди ж прокрався? Невже тіль-
ки через її, Мусину, неймовірну вроду?
97
Муся озирнулася ще раз на двері — вода шумить —
і витягла з-під кушетки валізу свого напарника, від-
крила. Засоромилася спочатку, а потім підбадьорила
себе: якщо він, нахаба, її речі безсоромно роздивляв-
ся, то чим вона гірша? Тобто… краща?
Почала білизну перевертати.
Подивувалася тому, як чоловікові мало треба у по-
рівнянні з жінками. Єдине, чого було багато, так це
шкарпеток. Що, до речі, Мусю потішило: хоч у цьому
він охайний.
Сорочок небагато, всі білі, але…
Муся навіть розчулилась — не нові, видно, що сто
разів випрані, хоч і накрохмалені. Наштовхнулась на
щось тверде, в хустину загорнуте.
Вийняла, розмотала похапцем.
Револьвер!
Далі — більше.
На дні — дві вирізки з газет.
Пробіглась очима: «…Учора в новому приміщенні
публічної бібліотеки відбувся зимовий благодійний
аеро­бал. На балу були присутні… — абзац пропусти-
ла, адже там звичайна світська хроніка, читає далі: —
На запрошення його світлості пана Дьякова, за спри­
яння якого, як відомо, було створено понад тридцять
п’ять моделей аеропланів, свою надзвичайну допо­
відь зробив мало відомий у світському товаристві ін­
женер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав
поважне товариство зробити внески в асигнаціях на
будівництво повітряного судна, котре, за його сло­
вами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що
«надзвичайний летючий корабель», котрий нині роз­
робляється авіаторами-аматорами в майстернях ме­
ханічного гуртка Київського політехнічного інституту
98
на секції повітряного плавання, може надати імперії
значні переваги у будь-яких бойових діях…»
Відірвалася, знову до звуків дослухалась: вода
ллється.
Узялася до другого аркушика, вирваного з іншої
газети. Тут уже цікавіше — кримінальна хроніка:
«Розбійницький напад на майстерню Київського то­
вариства повітряного плавання.
Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів,
що розташовувалася в самому центрі міста — на ро­
зі Хрещатика та Прорізної… У майстерні розтрощені
меблі і моделі аеропланів, розбитий посуд та інше
майно. Оскільки погром було вчинено вночі, жертв
і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»
Так-так, думає Муся, певно, якимось чином дві ці
замітки пов’язані між собою, якщо він їх разом склав.
Але — хто ж він сам? Акторисько чи…
Чи — вбивця, аж здригнулася Муся.
І ще один картонний аркушик намацала, витягну-
ла і заклякла, роздивляючись.
Це — фотокартка, або, як ще кажуть — дагеротип.
А на ньому…
Холодна посмішка, холодні очі, світлий чуб, вуста
правильної форми, немов намальовані, прямий ніс,
зворушлива ямка на підборідді, широкі плечі, тонка
талія. Усе те, що нині десь у підвальному приміщенні
обкладене брилами льоду лежить. Тіло. Мусю ледве
не знудило.
Так ось воно що! Аж пошкодувала, що так швидко
на слід вийшла! Ось хто на пана посла полював!
Що тепер робити?
Підсунула до дверей вбиральні тумбочку, всілася
на неї зверху, щоби надійніше було.
99
Треба б одразу до капітана бігти, а ще краще —
Іполита Вікентійовича покликати (ех, хоча і шкода йо-
му свої лаври віддавати!), але небезпечно те все —
а раптом втече?
Варто дочекатися зупинки і здати злодія поліції
з рук до рук.
А перед тим краще тут самій допитати, прямо тут!
Трішки моторошно Мусі.
Майже так само, як колись вона ще гімназисткою
перед судом стояла і свідчення свої щодо вбивці Пе-
тра Шнура давала. Якби не її спостереження (вона
тоді його сліди з підошов зі слідами в хаті вбитої ро-
дини колезького асесора порівняла), вийшов би він
сухим з тієї каламутної води.
Ну і цей не вийде, думає Муся.
І з завмиранням серця чує, як загрюкали двері об
тумбочку.
Голос почувся:
— Що за ч-ч-чортівня?!
— Ви будете сидіти тут доти, доки не скажете, хто
ви такий! І навіщо ви пливете на цьому пароплаві, —
спокійно каже Муся.
У ванній запала тиша.
Ага, зловтішно зраділа Муся, нарешті у жартівни-
ка жарти скінчилися!
***
Поки Муся на тумбочці злодія стереже, а мадам Шток
чоловіка-зрадника шукає, життя на «Цариці Дніпра»
не припиняється ані на мить!
Звісно, окрім того, про що шановна публіка не здо-
гадується. Тому і веселиться на всю котушку.
100
Сонце на палубі гріє, чайки літають, хвилі погойду-
ють пароплав і несуть його пасажирів в солодке не-
робство, котре щасливцям на ці дні випало.
Пані і панове бавляться наче діти.
Панянки черевички поскидали, стали колом і одна
одній згорнуту м’ячиком серветку кидають: кому во-
на до рук потрапляє, той назву квітки каже, хто не
скаже — той програв!
— Неймовірне видовище, — шепоче князь до куп-
ця. — Парадиз!
Потоваришували вони тут не на жарт, разом до ма-
дери прикладаються, разом за карти сідають, разом
від дружин ховаються. А дружинам і не до них!
Пані то за шансоньє табуном ходять, то мліють від
літературного читання письменника-інкогніто, то об-
ступають дивовижну Ванду — дивляться, як вона ки-
тайські пейзажі з Дніпрових круч виробляє.
Усім весело.
Крім княжни Анастасії. А, можливо, їй теж не сум-
но, просто сидить у шезлонзі, дрімає і теж життям на-
солоджується.
Лише режисер з оператором тут працюють: ручку
накручують, цікаві сюжети виловлюють.
— А ну вийдіть з кадру! — сердиться режисер, по-
мітивши, як хтось спиною прямо перед вічком став.
Усю красу кадру зіпсував!
А це — Іполит Вікентійович власною персоною.
Та ще й у супроводі капітана. Про щось перешіптують-
ся, дивлячись на пасажирів.
Капітан спочатку головою заперечливо похитав,
а потім кивнув нарешті.
Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не зні-
майте!
101
І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому пре-
красна княжна спала і за яким її служниця нудьгува-
ла, за розвагами панів спостерігаючи.
Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну
розбудити.
— Пані Вілінська, — каже з шанобливим остра-
хом, — ось цей пан… Він… слідчий з розшукового від-
ділу. З Петербургу…
— І що? — з-під мереживної парасолі, що служни-
ця тримає, питає княжна.
Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила
і довкола Іполитових ніг застрибала.
Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не мож-
на через алергію, котра до нестримного чихання при-
зводить!
Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:
— Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива.
Будьте ласкаві…
І наполегливо руку їй подає.
— Нічого не розумію, — холодно каже княжна. —
Про що йдеться?
Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусли-
вим він був у своїй крижаній холодності — майже та-
кий, як у Мар’ї Матвіївни, — і вирішив на емоції не
піддаватися.
Звернувся до служниці:
— Вас я також попрошу пройти з нами!
Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит,
перша вірна реакція.
Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякую-
чи Мусі.
— Не будемо зчиняти галасу, панове, — благає ка-
пітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою
102
посмішкою. — Благаю, ваше світлосте, послухатись.
Це швидко, ненадовго…
Зневажливо княжна плечиками пересмикнула,
підвелася.
Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.
Пішла.
Служниця за нею.
— Пане капітане, проведіть, будь ласка, шановних
пані до кают-кампанії, — каже Іполит. — А я ще піду
третю пошукаю…
***
— Ти що-небудь розумієш? — приговорювала, нер-
вово курсуючи з кутка в куток, княжна Анастасія.
Хоча на відповідь не чекала.
Ольга сиділа за столом, голову схиливши, пальця-
ми перебираючи китиці скатертини. Зіщулилась уся,
мов їжак перед хортом.
Княжна двері посмикала, обурилася:
— Та вони ж нас зачинили!
Віяло дістала, обмахуватися почала.
Аж тут двері відчинилися і в них влетіла купчиха
Лизавета Павлівна, ніби її хтось ззаду штовхнув, —
і знову двері зачинилися.
За ними лише виття черниць та приживалок чутно.
А Лизавета Павлівна в зчинені двері продовжує
криком кричати:
— Я вам покажу, бузувіри! Безбожники! Антихри-
сти! Що вам від мене треба?
Почала в двері ногою гатити:
— Я удова купця третьої гільдії Савелія Копито!
Я вам так цього не подарую! Посеред білого дня! Як
смієте?!
103
Собачка княжни гавкає, за ноги її чіпає, в подолі
сукні плутається.
Княжна тонкими перстами за скроні взялася — мі-
грень.
За дверима теж хтось стукати почав. Певно, чер-
ниці з приживалками свою пані виручати взялися.
Аж раптом відчинилися двері.
Входить у них Іполит Вікентійович, чемно кланя­
ється:
— Шановні пані…
Лизавета Павлівна не розгубилася, наступає на
нього з кулаками:
— Я тобі покажу! Песиголовець! Супостат! Гаспид!
Почекай, я тобі сала за комір заллю!
Задкує від неї Іполит Вікентійович, втрачає присут-
ність бойового духу, надто велика ця пані — і вшир,
і в вишину, мов каріатида.
Але опанував себе, набрав поважного вигляду, по-
серед кімнати став і у своїй звичній манері, за яку над
ним генеральська донька насміхалася, промовляє:
— Шановні пані! Прошу дуже заспокоїтись! Маю
до вас важливе повідомлення. Отже… Прошу вас
усіх залишатися тут до з’ясування факту звинува­
чення у… У підозрі на… На замах, точніше ска­зати —
на скоєний замах, що мав тяжкий наслідок щодо
життя пана німецького посла гера Вільгельма фон
Айзена!
Запала глибока тиша.
Навіть собачка не гавкнула.
— А що з ним? — скрикнула княжна Анастасія.
Задоволений тишею і увагою, Іполит ще більшою
пихою налився.
— Минулої ночі його вбито.
104
Сказав коротко, без зайвих слів. І на реакцію па-
ні дивиться.
Зойкнула Ольга, осяяла себе хресним знаменням,
взялася долонями за щоки, на княжну з острахом по-
глянула.
А та головою хитає, рукою замахала, мовляв, ні, ні,
не може такого бути.
Лизавета губи підібгала, насупилась, але мовчить —
і на тому спасибі.
— Але… — першою прийшла до тями княжна. — Але
я не розумію ваших дій, пане слідчий! До чого тут ми?
— Я ж сказав, ваше світлосте, вас затримано з ме-
тою встановлення обставин! — сміливо каже слідчий
розшукового відділу. — Проведемо допит. Складемо
протокол…
— На підставі чого, дозвольте вас запитати, вель-
мишановний? — скинула брови прекрасна княж-
на. — Попрошу вас пояснити!
— Усі пояснення будемо робити, так би мовити,
конфіденційно, — не здається Іполит Вікентійович. —
Як кажуть, у приватному порядку. Тобто — тет-а-тет…
— Що?! — знову пішла в наступ Лизавета Павлів-
на. — Ах ти, сатрап! Шельма поліцейська! Будяк за-
сохлий!
Наступає рішуче, а за нею і княжна з Ольгою під-
бираються, аби вискочити з мишоловки.
Швиденько крутнувся Іполит Вікентійович на під-
борах, щодуху до дверей і — за двері.
Пані всі разом в них кулачками замолотили.
Дарма.
Двері для «Цариці Дніпра» дубові замовляли на лі-
сопильні під Яготином — такі й сокира не з першого
разу візьме!
105
***
А в «акторській каюті» своя драма розгортається!
— Ну, і довго ви збираєтесь так сидіти? — крізь
двері питає Мусю ув’язнений.
— До першого причалу! Потім поліцію викличу!
— Це ж навіщо?
— Щоби вас заарештувати!
— На яких таких підставах?
— А чому у вас у валізі фотокартка вбитого лежить?
Взагалі, хто ви такий? Ось це з’ясуємо в дільниці!
— Та не можна мені в дільницю, — каже Олексій.
— Звісно! — відказує Муся.
— Ну, добре. Я вам скажу… — смиренно промов-
ляє напарник. — Тільки відчиніть!
— Я вас і так добре чую, — каже Муся.
— О господи, — зітхає той. — І звідки ви на мою го-
лову звалились? Пообіцяйте, що нікому ані слова…
— Ще чого!
— Добре, — змирився ув’язнений і в шпарку ше-
поче: — Познайомимось заново. Олексій Крапка.
Околоточний наглядач…
Муся аж за боки вхопилася від сміху, а Олексій
обра­жено каже крізь двері:
— Розумію вашу іронію. Але до того я сім років був
першим помічником обер-поліцмейстера розшуково-
го департаменту.
І додає:
— Пошукайте у верхній кишені плаща — там по-
свідчення…
Муся з тумбочки злізти боїться, щоби негідник
не вискочив. Ледве дотяглася до вішалки, де його
плащ висів.
Висмикнула його з гачка, в кишені порилася.
106
Дійсно, лежить там папірець.
Розгорнула, прочитала уважно, печатку на світлі
роздивилася.
— Дійсно… — каже розгублено. — А навіщо ви тут?
— Випустите — скажу.
Муся з острахом тумбочку відсунула.
А той вийшов з переможним виглядом та ще й з її
саквояжем у руці.
Муся на нього так і кинулася, але він високий, ру-
ку зі своєю здобиччю вгору підняв — не дотягнутися!
Трясе саквояжем — і в наступ:
— А от ви, мадемуазель, хто така? Ви ж не ак-
триса, чи не так? Ви тут навіщо? Може, ви актри-
су вбили, в річку вкинули — а тепер гостей будете по
одному туди ж відправляти? Га? Зараз я вас за-
арештую — у мене на це повне право є. Поміняємось
ролями!
Тут уже Мусі довелося скиснути.
— Я… Я… — бурмоче, — я донька начальника
санкт-петербурзької поліції генерала Гурчика!
— Гурчика? — чомусь зрадів посіпака. — Матвія
Івановича? Знаю такого. А тут що робите?
— Я, бачите, батькові допомагаю…
— Тобто?
— Ну… веду розслідування, — белькоче розгуб­
лена таким поворотом подій Муся. — Так би мови-
ти — неофіційно…
— Цікаво, — посміхається Олексій. — Це у вас
що, хобі таке?
І як зарегоче:
— Вперше бачу дамочку-нишпорку!
— Я, між іншим, — розлютилася Муся, — багато
чого можу! Мені тато часто вдячним буває!
107
Але Олексій не вгаває, регоче все дужче, аж сльо-
зи на очах виступили:
— Приватний детектив? Бувають же такі оказії!
Ляльками давно припинили гратися? Яка від вас мо-
же бути допомога?! Один лише біль зубний.
Як загадав про свій зуб, так одразу ж і скривився.
Сміятися припинив.
Не знав, що зачепив Мусю за живе.
А вона в атаку пішла, мов дика пантера:
— Ось ви всі такі — солдафони! Ані наукового під-
ходу до справи! Ані логіки! Ані аналізу! Одразу — під
арешт і давай тиснути. Як у часи інквізиції! Дакти-
лоскопію досі не визнаєте. Антропоніміку також!
Книжок розумних не читаєте — працюєте, мов оп-
ричники. Один перед одним хизуєтесь та чини набу-
ваєте. Ох… — рукою махнула. — Та про що з вами
розмовляти…
Принишк нишпорка.
— Я чини не здобував, я їх навпаки — втратив, —
засопів ображено і смиренно питає: — А дозвольте
запитати, що-що, ви кажете, ми не визнаємо? Що за
слово таке?
— Дактилоскопію! — поважно відповідає Муся.
— О! Ви й про це відаєте?! — іронізує. — А що во-
но таке, можете пояснити?
Муся навіть зраділа, що може про улюблене вго-
лос сказати, і з захватом пояснювати взялася:
— Це метод ідентифікації людини за відбитками
пальців. Його, між іншим, англійський антрополог
Френсіс Гальтон започаткував ще в тисяча вісім-
сот дев’яносто п’ятому році! А наша поліція ще ніби
в кам’яному віці перебуває. Ось і доводиться за все
самій братися…
108
Сказала і насупилась: навіщо перед цим нікчемою
бісер метати!
А той дійсно здувся, мов індик, котрого общипали.
Дивиться зацікавлено, ніби вперше Мусю поба-
чив, руку з саквояжем опустив.
— А ви все це звідки знаєте? — питає.
Гордо знизала Муся плечиками, саквояж свій віді-
брала, під ліжко засунула, дух перевела.
— З книжок, — відповідає.
І думає: зараз я цього околоточного геть у калюжу
посаджу!
— Скажімо, — поважно продовжує, мов на лек-
ції, — з монографії повітового поліцейського чино-
вника пана Снєгірьова «Про розшук», а ще з праць
генерала Лебедєва «Мистецтво розкриття злочи-
нів» — ще в рукописі прочитала, коли він татові його
давав. За ніч!
Уже не кажучи, що і сера Гершеля читала, і мсьє
Бартильйона, і Гросса… І, до речі, земляка вашого,
пана Рудого, теж опанувала.
— Гм… — розгубився напарничок, — Георгія Ми-
хайловича я добре знаю.
— Так отож! — зраділа Муся, побачивши, що пере-
магає горе-напарника.
Витягла з-під подушки брошурку доктора Шерла
і нею переможно в повітрі помахала:
— А найбільший мій учитель — ось! Тут усе так лег-
ко і ясно прописано, не гірше ніж у містера Конан
Дойла! Тут і аналіз. І методи. І весь науковий підхід.
А ви… — і перекривила: — «Романчики любовні»!
Зовсім як мій татусь кажете.
— Ну, про ці брошурки нічого не можу сказати, —
з повагою відповів Олексій, — а по всіх інших пара-
109
метрах бачу, що ви дівчина серйозна. Прошу виба-
чення, якщо образив. Мир?
Виструнчився, комір застібнув, простягнув Мусі
руку.
Муся, для годиться, якусь мить подумала і потисла
простягнуту руку.
— Мир, — згодилась. — Тільки ви, вельмиша-
новний пане Крапко, більше ніякого неподобства не
чиніть, як учора в коридорі…
— Так це ж я не з власної волі, — зашарівся той. —
Це ж для людей було, для конспірації…
— … І рибонькою мене більше не називайте!
— Слухаюсь! — посміхнувся і серйозно додав: —
Ну що — звіримо наші карти?
…Щойно всілися разом за скляний столик біля вік-
на, щоби нараду провести, тобто — «карти звірити»,
як у двері офіціант постукав.
Олексій відчинив — той зі срібною тацею стоїть.
— Шампанське, — кланяється, — для пані, горі-
лочку — для пана. Як домовлялися.
— Ну, ставте, — зрадів Олексій.
Офіціант невидимий пил зі столика змахнув, бокал
і чарочку поставив, блюдечко з лимоном і тістечком
посередині примостив, вклонився і пішов геть.
Муся докірливо на чарку глянула і зітхнула:
— Пияк — знахідка для шпигунів…
— Я теж так вважаю, — радо кивнув Олексій і по-
дав їй бокал. — Але за нове знайомство не гріх!
Це правда, подумала Муся, беручи до рук бокал.
Цокнулись, випили.
І голови над столиком зсунули, мов змовники…
110
***
— Отже, який пасьянс у нас виходить? — хвилиною
пізніше говорив Олексій Крапка, — Я потрапив сю-
ди, маючи дві підозри: посол Айзен займається, тоб-
то займався, промисловим шпигунством. Кілька років
тому я це майже довів. І докази мої були беззапереч-
ні. Але дещо сталося… Дещо таке, що змусило мене
відступитися. Айзен викрутився. А мене з розшуково-
го департаменту в околоточні розжалували і від усіх
справ відсторонили.
— Через що таке сталося? — запитала Муся.
— Це довга історія, — спохмурнів Олексій. — До-
вга і надто особиста…
Помовчав, і Муся помовчала, спостерігаючи, як по
обличчі Олексія тінь пробігла — ледь помітна, але Му-
ся спостережлива.
— Ну от, — продовжував Крапка, — тепер тут, у Ки-
єві, сталося таке. До речі, ви про це замітку читали,
якщо в моїх речах порпались…
— Але ж і ви мої роздивлялися! — не втерпіла по-
дати репліку Муся.
Олексій зморщився, але вирішив ніяких зайвих
слів не говорити — адже з таким напарником тільки
зачепись! — і продовжував міркувати вголос:
— …Сталося таке. Було розгромлено авіаційну
майстерню, в якій інженери-авіатори на чолі з про-
фесором політехнічного інституту Миколою Артем’є­
вим та інженером Федором Фердинандовичем Ан-
дерсом займалися розробкою аеропланів. У газеті
написано, що це було звичайне хуліганство. Але Ан-
дерс, котрий, до речі, в моєму околотку живе, на Фун-
дуклєєвській, сам мені повідомив по-секрету, що та-
ки пропало звідти щось важливе. Ну от. Я зі служби
111
звільнився і тепер тут у приватному, так би мовити,
порядку…
Муся аж дихання зачаїла!
А потім не витримала, скрикнула:
— Креслення пропало?!
— А ви звідки знаєте? — підозріло глянув на неї
Олексій.
— Здогадуюсь… — забурмотіла Муся, скроні поти-
раючи. — Вирвалося… Будь ласка, продовжуйте!
Я більше ані слова не скажу!
І про всяк випадок обома руками затулила рота.
— Це було креслення, зроблене в одному примір-
нику — особливого типу аероплана, — продовжував
Крапка, — котрий здатен злітати з палуби корабля…
Муся своїм розумом, що його б, як тато дорогий їй
не раз казав, приставити б до чоловічої голови, ро-
зуміла, що треба їй чемно поводитись, адже вперше
з серйозним слідчим розмову вела — але натура над
ним гору взяла: знову скрикнула несамовито:
— А у нас, у Петербурзі, вбито морського інженера,
котрий розробляв якісь секретні воєнні кораблі! І слід
від того вбивства сюди, на «Царицю Дніпра», веде!!!
Зірвались обоє зі своїх місць.
Один одному в очі дивляться, мов два хорти, що
слід узяли.
Але не встигли і слова промовити, як почули з па-
луби, де публіка розважалася, несамовитий лемент.
Довелося «карти» скласти — і прожогом обоє на
палубу кинулись.
***
— Це удача! Удача! Візьми крупним планом! — пошеп­
ки кричав режисер оператору.
112

А той, звісившись за борт, несамовито накручував

ручку кіноапарата.
Пасажири, зокрема їхня чоловіча частина, так са-
мо висіли на перилах, вказуючи пальцями вниз, жін-
ки репетували і голосили, матроси безтямно снували
серед них, вхопивши хто багор, хто — канат.
Галас стояв неймовірний.
Розштовхавши юрму, Олексій і Муся прорвалися
вперед і теж перегнулися через перила.
Побачили страшну картину: у хвилях, зачепившись
краваткою за якірний ланцюг, погойдувалося тіло
ювеліра Соломона Штока…
Пані, оточивши колом мадам Шток, бризкали їй
в обличчя тим, що було під рукою, — лимонадом.
Жорж розгублено стояв поруч, притискаючи до гру-
дей клітку з папугою.
Крізь натовп пробивався до перил Іполит Вікен-
тійович, за ним біг капітан.
— Усім розійтись! Пропустіть! Посуньтесь!
— Тіло треба дістати! — командував капітан. — За-
спокойтесь, панове, з нами поліція!
— Знімай, знімай! — шепотів режисер. — Зараз
ця морда — в самий раз!
— Соломон! Соломошо! — басом волала мадам Шток.
— Соломошо, дай червінця! — вторив за нею сха-
рапуджений папуга.
Мадам Шток рвалася до перил, звісилась — і від-
кинулася назад, на руки панства.
— О! О! Соломошо, на кого ж ти нас покинув? —
волала мадам Шток і, обернувшись до сина, заува-
жила: — А краватку нову нап’яв…
Іполит із капітаном за допомогою матросів нареш-
ті змогли відтіснити публіку від перил.
114
Пані повели мадам Шток. Аби вона не бачила, як
її нещасного чоловіка витягатимуть з води.
Помітивши в натовпі Мусю, Іполит поважно кивнув
їй: нарешті у нього в руках була справжня справа!
Петро Шнур, що метушився серед матросів, майже
впритул підійшов до Мусі, втягнув ніздрями запах її
волосся.
Посміхнувся і зник серед юрми.
***
Обід, який накрили в салоні, вже не був таким без-
хмарним, як сніданок.
Публіка тихо працювала ложками і виделками, по-
шепки обговорюючи несподівану біду.
Але ж голод не тітка, всі чемно сиділи і жували.
Усе ж таки і апетит не «в Києві дядько».
Нагуляли.
Муся, котра прийшла раніше за Олексія, сіла за
столик, вдихаючи шалений аромат густого червоно-
го борщу, в якому білосніжною хмарою висіла, не роз-
тікаючись, сметана.
Тільки серветку на колінах розіклала, як до неї під-
сів Іполит Вікентійович.
Муся зніяковіла: а що як зараз і Крапка підійде, що
Іполиту пояснювати?
Але, вирішила, нехай буде як буде, усе одно назад
дороги немає — лише через вдале розслідування.
А для цього їй і цей, і той знадобляться.
— Такі ось справи, Мар’є Матвєвно… — ніби про-
довжуючи розмову, збуджено почав говорити слід-
чий. — Оце так-так… Ваші передбачення, як завжди,
слушними виявилися. Красно дякую. Поведінка у цих
пані, котрих ви мені порекомендували, дійсно неадек-
115
ватна… — і потер шишку, що йому на чолі Лізавета
Павлівна кулачком своїм семипудовим закарбува-
ла. — Я їх у каюті зачинив. Нехай поміркують. Так би
мовити — психологічна атака…
— Ой, який же ви розумник, Іполите Вікентійови-
чу! — похвалила Муся.
Той поважно кивнув, серветку за комір заклав.
А Муся, поки його борщ у свій полон не взяв, запи-
тання швиденько підсунула:
— А зі Штоком що сталося?
— Випав за борт, бідака. Зачепився краваткою за
колесо. Жахлива смерть…
— А свідків опитали?
— Та які там свідки, — зітхнув Іполит. — Це вночі
сталося.
Хотіла Муся змовчати, аби собі ласий шматок за-
лишити, але не втерпіла, сказала, стримуючи гнів до
такого невігластва:
— А хоча б ті свідки, що бачили його останнім!
— Нічого цікавого! — заспокоїв її слідчий. — Дру-
жина каже, що за вечерею скрутило його — от він «до
вітру» прямо з-за столу зірвався. Вона його більше
й не бачила. Вона впевнена, що… вибачте, небіжчик
у полюбовниці ночував.
— Ай-яй-яй, — картинно захитала головою Муся. —
Як же він так швидко тут полюбовницю тут завів?
Напружився Іполит:
— А що, у вас інше припущення?
— Ні-ні, що ви, — поспішила заспокоїти Муся і улес-
ливо поглянула. — А чи не дозволите ви, шановний
Іполите Вікентійовичу, мені з тими дамами самій по-
гомоніти? Так би мовити, по-жіночому. Усе ж таки лег-
ше їм буде зі мною порозумітися…
116
— Навіть не знаю… — з сумнівом промовив Іпо-
лит. — Я б сам хотів… дотиснути…
— Ну, дорогенький, ну, люб’язний друже… — по-
чала пускати бісики Муся. — Ви ж мене знаєте…
— Знаю. По-вашому все одно буде… — зітхнув Іпо-
лит Вікентійович тяжко. — О, якби ж то ви, Мар’є
Матвєвно, до мене хоч мізерну прихильність виявили…
Муся ніжно свою долоню на його руку поклала, ду-
має — я тебе дотисну.
Але дотиснути не встигла: до салону зайшов Олексій.
Здивовано зиркнув на парочку і поглядом у Мусі
запитав, хто це такий тут розсівся, чи не потрібна до-
помога.
Та ледь помітно головою хитнула, Олексій одразу
до шинквасу подався.
— Який же ви пустун, Іполите Вікентійовичу, — ко-
кетливо відказала Муся. — Вам би про користь спра-
ви думати…
І продовжила натиск:
— То дасте мені добро на допит?
Іполит накрив її руку своєю — теплою і вологою,
дістав з кишені ключ від каюти ув’язнених пані, про-
стягнув Мусі:
— Ну як вам відмовити?
Муся хотіла було одразу ж свою ручку з його ви­
смикнути. Та Іполит Вікентійович неабияку сміливість
проявив, упіймав Мусину ручку, затиснув у своїй до-
лоні, каже наполегливо:
— Тільки і ви це на мою користь зарахуйте…
І ручку її не відпускає, як Муся не смикається.
Уже і гості почали на них увагу звертати та на Олек-
сія зиркати, мовляв, он дружина твоя нового кавале-
ра знайшла. Що робитимеш?
117
Олексій від шинквасу неквапливо відійшов, став
над обома, грізний, мов Зевс.
З подивом глянув на це «ручкання» і каже до «дру-
жини» хмільним голосом, так щоби усі чули:
— Дозвольте! Це як же розуміти, ри… — гикнув
прямо в обличчя здивованого Іполита і слово нена-
висне для Мусі проковтнув. — Хто це такий?
Муся зробила переляканий вигляд і прошепотіла
Іполиту:
— Він дуже ревнивий…
— Хто? — не зрозумів Іполит, оглядаючи нахабно-
го пияка.
— Наречений мій, — кивнула на того Муся. — Із
Києва. Тільки, благаю, татусеві нічого не кажіть!
Олексій зробив страшні очі, навис над ними, мов
тінь ведмедя над пораненим мисливцем, гості аж ви-
делками стукати припинили. Ох і цікавий же колен-
кор виходить!
— Це що, жарти? — не зрозумів Іполит Вікентійо-
вич. — Звідки він тут узявся?
— Ми таємно обвінчалися ще минулої зими! Пам’я-
таєте, коли я до тітки в Глобине їздила. Тепер лише
зійшлися, щоби тут, у круїзі, відсвяткувати! А потім
уже, як годиться, татусеві до ніг! Нехай карає, але
справу зроблено.
— Ось воно як… — пробурмотів Іполит розгубле-
но. — Справу зроблено… Не очікував.
— Саме так, вельмишановний! — підтвердив «на-
речений».
Та як заволав на всю їдальню:
— Па-пра-шу!!!
І погрозив пальцем перед носом розгубленого
слідчого.
118
Іполит Вікентійович розчервонівся — ще ніколи та-
кого неподобства щодо себе не відчував, — підвівся,
зібгану серветку на стіл кинув і прожогом кинувся
з салону.
Так і не скуштував борщу…
***
— Дякую. Урятували, він такий зануда, — посміхнула-
ся Муся.
— Хто це?
Муся зітхнула.
— Тато послав його за мною пильнувати. Іполит
Вікентійович — слідчий з татового відділу. Жодної
справи не розкрив… Але, здається, тепер почуває
себе на коні: тут він один за офіційну особу. Заважа-
тиме…
— Хто нам заважає — той нам і допоможе! — зра-
дів Олексій, подумки відзначивши, що непогану фра-
зу видав. — Принаймні як офіційна особа він нам іще
знадобиться.
— Та яким чином? — спалахнула Муся. — Він вва-
жає, що ювелір утопився. Нещасний випадок.
— А ви не так вважаєте? — лукаво поглянув на неї
Олексій.
Муся знову завагалася: чи варто своїми думками
ділитися.
Помовчала, амбітно міркуючи про те, що лаври
слідчого у разі перемоги доведеться таки розділити
з цим зухвальцем із Києва.
Але все ж таки вирішила, що поки з неї вистачить
і половини вінка, сказала:
— Справа в тім, що тоді вночі я знайшла в каюті
вбитого посла Айзена дещо цікаве…
119
— Що саме? — зблиснули очі Олексія.
— У сурдуті, що висів на кріслі, в лівій кишені, був…
перстень.
— І що в тому незвичайного?
Муся, ледь стримуючи тремтіння, вирішила, що,
сказавши «а», треба продовжувати, тяжко зітхнула,
все ще думаючи про те, що втрачає лаври першого
слідчого, і розповіла все як є:
— Справа в тім, що цей перстень увечері був на ру-
ці княжни Анастасії Вілінської!
Сказавши, зробила паузу, насолоджуючись заці-
кавленим і серйозним поглядом свого співбесідни-
ка — ох, як же довго вона мріяла про такий погляд
бодай від одного поліцейського! А ті лише на татуся зир­
кали і до неї туркотіли: «Ваше-ство… Ваше-ство…» —
і кивали, мов бовванчики китайські.
— Продовжуйте, будь ласка, — поквапив її Олексій.
І Муся повела далі:
— …А вночі він уже лежав у кишені вбитого. Але це
ще не все! На персні, всередині обідка, чітко видно
клеймо виробника. Дві переплетені літери…
Муся налила собі склянку води і повільно зробила
кілька ковтків: нехай трохи помучиться, нехай розтяг-
не її задоволення!
Але він — ох і пройдисвіт! — терпляче мовчав.
Ніби знав, що Мусі самій не терпиться похвалити-
ся своєю спостережливістю.
І вона похвалилася:
— …літери ці — «С» і «Ш»!
— «Соломон Шток»… — в задумі мовив Олексій
Крапка.
— Саме так. Я попросила Іполита Вікентійовича
право на допит. Але про перстень — ані пари з вуст!
120
— Сподіваюсь, ви не кинули цей перстень на своє
ліжко без нагляду? — уїдливо зауважив Олексій.
Муся почервоніла, згадавши, який безлад звикла
залишати в місцях свого перебування.
— Звісно, ні! Він у мене в саквояжі! — образилась
вона.
— Еге, — засміявся Крапка. — Я туди, вибачте, за-
зирнув, перебуваючи під вашим арештом. У ньому
чорт ногу зламає!
— Чорт не зламає! Хіба що ви зламали свій ціка-
вий ніс!
— Майже, — згодився Крапка. — А що там у вас?
Якийсь набір юного маніяка: обценьки, скальпелі,
пензлики, склянки…
— Це знаряддя для слідчих дій! — обурилася Му-
ся. — Усе за Шерлом!
— Он воно як… — промовив Олексій. — Ваш улюб­
лений писайло доктор Шерл може вами пишатися!
— А Шерла попрошу не чіпати, вельмишанов­
ний! — спалахнула гнівом Муся. — Ви його мізинця
не варті!
На тому і розійшлися.
Сперечатися з Мусею Крапка не бачив сенсу…
***
…Княжна Анастасія Вілінська непевним рухом з тре-
тьої спроби вставила пахітоску в довгий бамбуковий
мундштук.
Олексій підніс сірник.
Княжна пихнула вишневим димом йому в облич-
чя і занурилась в читання поданого їй посвідчення.
Випустивши ще одне кубельце диму, повернула
­аркуш.
121
— Ваші повноваження мені зрозумілі, — сказала
вона, — але за яким правом нас тут тримають? По-
переджаю: це скандал!
Муся поглянула за перегородку: чи не бачать їх
дві інші «заарештовані» за її наводкою нещасні па-
ні в очікуванні на свою чергу, — і виклала на стіл пе-
ред очима княжни перстень.
Він яскраво зблиснув, ніби давно очікував на та-
ку можливість — довести, хто тут головний.
— Ваш? — запитала Муся. — Здається, в перший
вечір він привернув до себе неабияку увагу. Рідкіс-
на річ…
А далі Муся уявила себе героїнею улюблених де-
тективів свого кумира.
Вона знала, що за текстом улюблених романів
так і мусить бути: чарівна жінка, що сиділа навпро-
ти, відкинула пахітоску і затулила своє прекрасне
обличчя руками.
«…Речовий доказ варто пред’являти несподіва-
но, — пронеслись в її голові рядки кумира. — У кра-
щому випадку фігурант відреагує миттєво, але якщо
цього не сталося — зверніть увагу бодай на кінчики
його вій».
Княжна нарешті відсторонила тонкі персти від
лиця — кінчики її вій були вологими.
— Це так… принизливо… — прошепотіла пані
Вілінська. — Це таємниця, про яку в світському то-
варистві не знає ніхто! Крім… — вона кивну-
ла вбік ­перегородки, де сиділа її служниця Ольга,
і додала з жахом: — Але я його не вбивала, прися-
гаюся…
Муся підсіла ближче і поглянула на жінку співчут-
ливими очима:
122
— Щоби ми змогли допомогти, вам доведеться по-
ділитися цією таємницею з нами.
Анастасія стурбовано поглянула вбік Олексія.
— Це моя помічниця! — поквапився запевнити
той, і Муся спалахнула від гордості.
Анастасія дістала з рукава крихітний білий носови-
чок і, час від часу прикладаючи його до очей, уривча-
сто провадила:
— …Два роки тому ми приїхали до Парижа, аби об-
вінчатися… Напередодні він подарував мені цей пер-
стень… Митіньці тоді вже піврочку було… А на ранок
він щез…
Олексій незрозуміло затряс головою:
— Стривайте! Хто щез? Хто куди і до кого при-
їхав?
Муся гнівно зиркнула на нього, мовляв, от дурні чо-
ловіки — нічого не можуть зрозуміти, і переклала
Крапці почуте:
— Її світлість каже про те, що у неї з паном по-
слом Вільгельмом фон Айзеном був… було… кохан-
ня. Від якого у її світлості народилася дитина — хлоп-
чик Митя. Роман… тобто кохання, мало завершитись
законним шлюбом два роки тому в Парижі. Через
цю урочисту подію вбитий… Ой, вибачте, тобто —
пан посол подарував нареченій цей діамантовий
перстень. А на ранок — виїхав у невідомому напрям-
ку. Вірно?
Анастасія печально кивнула.
— Тепер зрозуміло. Продовжуйте, — сказав Олек-
сій, повністю покладаючись на Мусю.
— …Шукала його… Але, самі розумієте… У моєму
становищі… Я не хотіла скандалу… Дізналася, що
згодом опинився в Києві… Уникав… Тепер дізнала-
123
ся з газет, що він у числі пасажирів… Це був шанс
з’ясувати стосунки…
— Це зрозуміло? — запитала Муся в Олексія.
Той ствердно кивнув, Муся кивнула княжні, і та по-
вела далі:
— …Так! Я заходила до нього увечері! Вимагала
лише одного: аби він узаконив сина! Самі розуміє-
те — моє становище в світі зобов’язує… Він… Він… —
княжна схлипнула, знову прикрила обличчя руками
і здушено вигукнула: — Він висловив сумнів щодо
свого батьківства! Негідник!
Її прекрасні очі гнівно зблиснули.
— Тоді я кинула перстень йому в обличчя і пішла
геть! Але я не вбивала…
Вона розридалася, повторюючи:
— Це так… так принизливо, так жахливо… Я цьо-
го не витримаю!
Муся співчутливо захитала головою, ледь не кида-
ючись обіймати нещасну.
Олексій звів очі до стелі: о загадкова жіноча душа!
Ще пару годин тому одна запроторила іншу під
цей сумнівний арешт, а нині готова кинутися їй на
груди.
Можливо, я чогось не розумію, подумав Олексій
і вирішив не втручатися в сентиментальну сцену, а тер-
пляче чекав, доки на лаві «підсудних» опиниться на-
ступна учасниця подій — служниця княжни, Ольга…
***
…Люди швидко забувають про погане.
Тим паче що нещасний потопельник-ювелір нічим
не встиг відзначитись серед світського товариства.
124
Капітан, стоячи на своєму місці — на узвишші ка-
пітанського мостика, — із задоволенням спостерігав,
як після обіду на палубі знову встановлюється мир
і злагода. Цього разу гості, утворивши коло, розважа-
лися грою в «крокодила».
До середини виштовхали купця Кривошапка, він
надимав щоки, зображуючи загадане слово, яке тре-
ба було розгадати.
— Паровоз! — вигукнула дружина князя.
Купець захитав головою, мовляв — не вгадали.
Прекрасна Ванда і юна донька промисловця одно-
голосно закричали:
— Жаба!
Знову — ні.
Хор голосів хвацьки підхопив гру:
— Бегемот!
— Слон!
— Снігова баба!
Сміх, оплески, веселий святковий ґвалт.
Купець хитав головою і ще кумедніше пиндючив-
ся, присідаючи і роздуваючи черево.
— Це теж знімати? — нудним голосом запитав опе-
ратор у режисера, пихкаючи своєю цигаркою в чисте
блакитне небо.
Той, захоплений грою, кивнув, додаючи до загаль-
ного лементу і свій голос:
— Броненосець «Потьомкін»!!! — і в захваті від спів-
звуччя слів шепнув оператору: — До речі, непогана
назва для фільми…
— Самовар!!! — нарешті вигукнув, втративши тер-
пець і акторські можливості, купець.
Усі заплескали в долоні, зарухались, виштовхуючи
в коло нового «крокодила».
125
Гра продовжилась.
Власне, як і допит у кают-кампанії…
***
— Святий істинний хрест! — казала в той час Ольга,
с острахом позираючи вбік перегородки, де Лизаве-
та Павлівна відпоювала водою зомлілу княжну. —
Я ні в чому не винна, присягаюся, панове-добродії!
Він сам прийшов!
— Хто? — не зрозумів Крапка.
— Вільгельм фон Айзен! — пояснила Муся, ледь
стримуючись, аби не додати: «Тупа ви головешка!»
Але стрималась.
— День — з пані, два — зі мною… — продовжува-
ла, схлипуючи, Ольга. — Я йому: мовляв, що ж ви це,
ваше світлосте, робите? Що я пані скажу? А він — мов-
ляв, та ти гарніша за будь-яку пані! Розпусник! Гроші
обіцяв… Великі гроші. Мовляв, сама заживеш як пані.
«Це ж треба! Загадкова жіноча душа…» — знову
промайнуло в голові Олексія.
Скосив очі на Мусю. Та слухала незворушно.
— Ну і не встояла я… — зашморгала носом служни-
ця, — спокусилася… Нечистий поплутав, прости Госпо-
ди! А вчора як побачила, що пані моя від нього вся
в сльозах повернулась, дай, думаю, і я піду, в його очі
безсоромні погляну. Та свої гроші стребую. Сказала
пані, що я з Тобі палубою погуляю, а сама — до нього.
— Тобі — це хто? — втрутився Крапка.
— Песик! — вигукнула Муся, в черговий раз диву-
ючись його недолугості.
Песик одразу застрибав біля її ніг, ніби зрозумів,
що згадали і його.
Ольга заридала.
126
Та так, що за перегородкою, де її пані займалася
тією ж справою, запала тиша.
Муся дала Ользі склянку, змусила випити і поква-
пила продовжувати.
— Вина наливав… До гріха схиляв, окаянний.
Потім тицьнув сто червінців — і за двері випхав!
Мовляв, змовчиш — стільки ж щомісяця отримува­
тимеш.
Ольга обтерла обличчя хусткою і закінчила свою
промову так:
— А мені що?.. Узяла. Оскільки хочу я свою швей-
ну майстерню відкрити — зайвою копійкою не по-
гребую. Прости, Господи… Але я його не вбивала!!!
Не мій це гріх!!!
Крикнула так голосно, що з-за перегородки, мов
крук, вилетіла Лизавета Павлівна Копито, удова куп-
ця третьої гільдії.
Вилетіла, підперла руки в боки і вигукнула так, що
на столі склянки дзенькнули:
— Це я!!! Я його, покидька, порішила!!!
***
На палубі шансоньє заспівав «Очі чорні»…
Циганський хор відповів мелодійним багатого-
лоссям…
***
— Я! Я!!! — продовжувала викрикувати Лизавета
Павлівна.
Олексій щосили тер скроні, намагаючись зрозумі-
ти, чи варто йому залишатися в цьому жіночому цар-
стві, в якому панують такі шекспірівські пристрасті,
чи краще кинути їх на Мусю.
127
Муся ж мужньо пішла на грозову хмару, котра роз-
повсюджувала грім і блискавки, всадовила на стілець.
І доки Олексій Крапка змагався з нападом зубно-
го болю і спокусою сполоснути гортань живильною
рідиною, що пропікала його праву нагрудну кишеню,
Лизавета Павлівна була на середині своєї історії.
— …Доньку мою, царство їй небесне, збезчестив,
біс клятий! Обіцяв одружитися. Ми вже й посаг зібра-
ли — дві мануфактури в Пирятині та без малого мільйон
на додачу. Чого не зробиш для щастя єдиної дитини…
Лизавета Павлівна завила і голосно просурмила
носом у край своєї квітчастої хустки.
Княжна Анастасія і служниця Ольга вийшли з-за
перегородки і, забувши про свої носовички, у чотири
розширених ока дивилися на нову фігурантку цієї не-
сподіваної драми.
— …а він лише понасміхався. Гроші взяв, обіцяв
на них палац родинний у своїй германщині побудува-
ти. Поїхав до весілля готуватися. І як у воду канув. До-
нечка моя після того рученята на себе й наклала!
Батько з горя запив та так, що одну з мануфактурок
пропив до останньої нитки, а потім і сам віддав богу
душу. Поклялася я тоді: знайду — порішу диявола ока-
янного! Вистежувала два роки. Тільки тепер натрапи-
ла! Пішла до нього. Увійшла, а він, вовкулака, лежить
п’яний, носом у подушку. Навіть мешти не скинув! Ну,
тут я його, тепленького, і…
Лизавета Павлівна задоволено перехрестилася
і з викликом глянула на Мусю і Олексія:
— Я, я його вбила! І царства небесного йому не
сягнути!
— Мушу вас засмутити, — сказала Муся, — ви йо-
го не вбили…
128
— Тобто?.. — закліпала очима Лізавета.
— Коли ви встромили йому ножа в спину, — всту-
пив до розмови Олексій, — він уже мертвий був.
— І ви це помітили? — радісно звернулася до ньо-
го Муся.
— Звісно: кров довкола ножа не розтеклася!
Усі три жінки дивилися на них з острахом.
— Що тепер із нами буде? — запитала княжна.
— А тепер — ідіть собі, відпочивайте, розважай-
тесь, — сказав Олексій. — І попрошу про нашу роз-
мову нікому не говорити. Ну і… — він поглянув на
Мусю, — що там іще кажуть у таких випадках?..
— Вибачаються… — підказала та.
— Точно! — зрадів Крапка. — Отже, прийміть ви-
бачення за тимчасові незручності.
Лизавета Павлівна важко підвелася зі стільця, по-
сунула до дверей нетвердою ходою.
І була підхоплена під руки своїм вірним почтом, що
не припиняв вити в коридорі.
Анастасія й Ольга вийшли слідом.
У них під ногами весело крутився звільнений Тобі…
Муся і Олексій залишилися самі.
— Те-е-ек-с… Цікавий у нас портрет пана посла ви-
мальовується, — сказав Крапка, подумавши про те,
що міг би додати до повної картини і свій штрих.
Але кому розповісти?
Кому вилити давній біль?
Невже цій «рибоньці», що дивиться на нього зне-
важливими очима?
Не дочекається!
…А якби, з ласки Крапчиної, дочекалася рибонька на
відверту розмову, могла б почути таке.
129
***
…Стрімка кар’єра Олексія Богдановича Крапки май-
же нікого не здивувала в його рідному селі Тупчиві,
що в Чернігівській губернії.
Хіба що викликала заздрість колишніх однокашни-
ків по церковно-парафіяльній школі і співчуття тих
старших, хто шкодував, що сімейство Крапок — бать-
ко й мати — пішли у кращий світ раніше, ніж їхній син
«вибився в люди».
А він таки вибився!
Після закінчення школи одразу, мов у яблучко, по-
трапив на «чисту роботу» — помічником писаря. А за
рік і сам став писарем та навіть діловодом у волосно-
му правлінні Київської губернії.
Не сягнувши і двадцяти двох років, старанний кан-
целярист отримав пропозицію від пристава містечка
Фастів, царство йому небесне, Миколи Сироп’ятка,
стати його помічником. Надто грамотним і допитли-
вим виявився.
Три вбивства розкрив пан Сироп’ятко протягом та-
кого часу, що навіть столичні колеги позаздрили.
І ані пари з вуст не зронив, що завдячує в цьому
успіхові жовторотому канцеляристові, котрий ті роз-
слідування і провів. Проте посаду запропонував і на-
віть дозволив екстерном скласти іспити за повний
курс гімназії!
Офіційна освіта — то справа потрібна.
Але юний сищик пішов набагато далі за свого началь-
ника. Вивчив англійську і французьку, аби начитатися
родоначальників розшукової науки в оригіналі, і з го-
ловою поринув у всі тонкощі новітньої криміналістики.
Наштовхнувся і на трактати пана Рудого, тодішньо-
го начальника київського розшукового відділення,
130
великого поборника дактилоскопії та службового со-
баківництва.
Його інструкцію чинам розшукової поліції щодо
експертно-криміналіс­тичної служби вивчив напам’ять
і з усім нахабством молодості поїхав на прийом —
знайомитись.
Познайомився, на подив, просто: зайшов за адре-
сою, де кумир мешкав, та з порогу про антропометрію
все, що знав, так і видав.
— А як щодо чаю поганяти? — запитав вельми­
шановний Георгій Михайлович, оглядаючи потерті
мешти провінційного візитера. — З медом та ци-
тринкою?
…І так вони чаїв у той вечір наганялися за друж-
ньою бесідою, що наступного місяця став двадця-
тип’ятирічний п. О. Б. Крапка помічником обер-по-
ліцмейстера київського департаменту.
Благословив його Сироп’ятко і вмер наступного
дня — чи то від віку, адже мав поважні роки, чи то
не витримав такої вдачі жовторотого помічника, ко-
лишнього канцеляриста.
Через рік вірної поліцейської служби пан Крапка
отримав подяку «за видатну поліцейську діяльність»
від київського повітового справника і 85 рублів пре-
мії, котра пішла на… оплату весілля і дві мебльова-
ні кімнати в будинку пана Якименка, що вікнами на
Дніпро і кручі дивилися.
Але і це ще не все!
Адже йшов Олексій Крапка сходинками кар’єри
нестримними семиверстовими кроками. Власне, про
кар’єру дбав не дуже, проте, крім розслідувань по-
бутових злочинів, зацікавився темою антидержав-
ного тероризму.
131
А почалося усе з такого собі «чоловічка», зовсім не-
показного, проте полум’яного патріота, що мав неве-
лику, але вірну посаду в німецькій амбасаді посла
Вільгельма фон Айзена.
Потрапив тому клерку на очі дивний документик,
що свідчив про неправомірну діяльність патрона.
Приніс його Олексію Крапці, що вже мав добру репу-
тацію і навіть опублікував пару статей про світовий шпіо­
наж і необхідність приділити більшу увагу спецслужбам.
Статейки, власне, пройшли поза увагою високого
начальства.
Проте «чоловічок» їх опанував и прийшов саме до
молодого сищика.
І почав Олексій Богданович рити, так би мовити,
у приватному порядку.
І таки дещо нарив.
Зібрав теку і пішов з нею до начальства — допо-
відь робити.
Похвалили.
Дали день на те, аби весілля відгуляв.
І пообіцяли включити в таємну роботу, набагато ви-
щу за діяльність звичайного сищика.
Про весілля що ж сказати?
Весілля — свято.
Справа почекає.
Певно, про весілля тобі, рибонько, було б цікавіше
послухати.
…Ольга Сироп’ятко, донька колишнього Крапчиного
начальника, давно на Олексія оком накинула.
Ще у Фастові, коли приходив юний красень до бать-
ка, Миколи Панасовича, чаю посьорбати та про справи
132
погомоніти. Та й він, досвіду любовного не маючи,
­милувався ніжною дівчиною. І, як сирота, що давно хат-
нього затишку не мав, мріяв про надійний свій тил, де б
вистеляла стіл білим обрусом вірна дружина, зустрі-
чала б на порозі після служби. Покохалися, одне слово.
І все як у романах: батько проти!
Чи задля канцеляриста він доньку виховував?
Але як пішов Олексій угору по службі та ще й до сто-
лиці перебрався, то на смертному одрі дав таки бла-
гословення.
Весілля тихе було.
Обвінчалися в Михайлівському.
Невеликою компанією прогулялися по Дніпру та
й проводили молодят до щойно знятих мебльованих
апартаментів.
А те, що біля дверей з ночі якийсь чолов’яга кру-
тився — хіба таке помітиш у доленосний день?..
На ранок прокинувся Олексій уже не хлопчиком —
мужем.
Помилувався, як юна дружина в подушку носиком
вткнулась, накрив оголене плечико ковдрою, поцілу-
вав краєчок світлого пасма, щоби, не дай боже, не
розбудити.
Узяв свою теку, комір під саме підборіддя застіб-
нув, волосся пригладив — і до роботи.
Не терпілося на горло державному злочину насту-
пити.
На порозі озирнувся.
Кімната вся сонцем залита, біла весільна сукня
розкинулася на кріслі аж до самої підлоги, ніби мор-
ська хвиля або хмара небесна.
Пташки у прочинене вікно цвірінькають, сон золо-
тий навіюють.
133
Ех, можна було б іще поніжитися біля молодої дру-
жини. Власне, він саме так і вчинив би, але кликав
Олексія борг честі.
Тихо-тихо вислизнув за двері, радіючи, що увечері
чекатиме на нього тут медова казка. Досить, набув-
ся сиротою, тепер усе інакше піде.
А хвилин зо п’ять чи, може, десять — якби ж то зна-
ти! — у шпарину, що між підлогою та дверима була,
коричнева змійка полізла…
Доповзла до краю білої сукні, посунула під ліжко.
І вже не змійка — а ціле коричневе озеро підлогу
вкрило.
У ньому і сукня, і звішене з ліжка подружнього про-
стирадло, і краї портьєр вимокли.
А по тому озеру за мить запалали заграви.
Спочатку теж — змійками золотими, а потім уже
цілим морем смертельного швидкого вогню.
У цей час Олексій у кабінеті начальства стояв і сумно
слухав, як вичитує його обер-поліцмейстер. Мов-
ляв, не лізьте, пане Крапко, не у свої справи, не чі-
пайте доброго імені славетного посла Вільгельма
фон Айзена. Вивчені ваші доповіді, нічого в них слуш-
ного немає!
Сам пан німецький посол, з яким погомоніли «по
душах», добряче посміявся.
Звісно, про добрий прийом, на якому посол по-
дружньому подарував обер-поліцмейстеру дещо в кон-
верті — так, «на розвиток» поліції, — Крапці знати не
обов’язково. Та й про соколине полювання, де вони
так гарно час провели, також.
Тож нехай пан посол краще над одним невігла-
сом-сищиком сміється, ніж над усім департаментом!
134
«Можете бути вільним! І більше — ні-ні! Не тицяй-
те ніс у державні справи — крадіжками займайтеся!»
Так, рибонько, закінчилося те затишне життя, що один
день та одну ніч усього і тривало.
Попіл лишився.
Попіл у серці…
І так очі запорошив, що наступного ж дня, взявши
револьвер, попрямував Олексій Богданович Крапка,
удівець і нещасливець, прямо на світський прийом
до маєтку губернатора.
Проскочив повз лакеїв, що за поли його намагали-
ся хапати: надто підозрілим їм здався цей молодик —
з чорною, не відмитою від сажі щокою, у розстебнутому
мундирі, без брильянтину на скуйовдженому волоссі.
Схопили було — та не втримали.
Пробіг цей навіжений крізь залу, туди, де в оточен-
ні пані і панянок височив, мов Ейфелева вежа, по-
важний німецький посол, руку з кишені вийняв —
а в ній револьвер.
Пан посол за панянками сховався.
Крик.
Ґвалт.
Як Олексію в панянок стріляти?
Скрутили його.
Повели.
Бал продовжився. Хоча настрій усе ж таки у бага-
тьох було зіпсовано.
«То він від горя розум втратив…» — шепотіли сер-
дешні пані і переказували страшну історію нещасно-
го випадку, що стався вчора в мебльованих апарта-
ментах пана Якименка…
135
Подейкували, що пан посол вимагав суворого по-
карання вбивці-невдасі.
Але завдяки друзям-адвокатам та проханню «на
високе ім’я» Рудого Георгія Михайловича знайшлися
пом’якшувальні обставини: стан афекту, нервовий зрив.
Та й заслуги Олексія враховано було.
Ну, і що там казати, сам обер-поліцмейстер по-
сприяв, аби справу закрили, адже той конверт-пода-
рунок від поважного посла вже на будівництво ново-
го маєтку пішов.
Розжалували успішного сищика в околоточні.
Живи собі, кишенькових злодюжок впольовуй —
така твоя доля.
Отака, рибонько, історія…
***
…Коротко і навіть у деяких епізодах не без гумору по-
відав Олексій Мусі цю історію семирічної давності.
Звісно, без «рибоньки» таки обійшовся. Та без зай­
вих подробиць.
А так, між іншим, ніби про когось чужого переповідав.
Вони на нижній палубі стояли, повітрям дихали.
Розповів із тих міркувань, що якщо разом вирішили
за справу взятися, мусять знати одне одного краще.
Надовго замовкла Муся, вдивляючись у синю во-
ду з білими баранцями на гребенях.
Розчулив її Крапка до сліз.
Хотіла було сказати йому щось добре, щось таке, що
мусить чуйна дівчина чоловікові сказати в такі хвилини.
А до голови усяка дурня полізла. Про Айзена, про
пожежу, про теку з документами і трохи — про ту жін-
ку, що такою страшною смертю загинула ні за що ні
про що. Через любов!
136

Поглянула на Крапку — чи вартий він того. Гмикнула.

Поплескав її по плечі Олексій і пішов собі до каюти.
Замислилась рибонька.
Ну і нехай подумає.
Може, подорослішає.
Та й самому наодинці лишитися хотілося, адже від-
чув, що вперше ніби попустило його, ніби легше стало
на душі. Ні з ким же про це не говорив. А тут — на то-
бі! — розчулився.
Нижня палуба темна, гірше освітлена.
Проте більш затишна, більш придатна для роздумів,
котрі вода народжує.
Але й для злочину — саме те місце!

Петро Шнур давно чекав ось так Мусю заскочити —

саму-самісіньку, без жодного свідка.
Вийшов з-за рогу, мотузку на обидві руки накрутив.
Тихо-тихо почав підкрадатися до закляклої над
бильцями перил Мусі.
Згадав, як ця дівка у шкільній сукні з білим комірцем
перед судом свідчила: показувала відбитки з його ме­
штів, котрі в квартирі убієнного ним товстосума знайшла.
Якби не це, гуляв би собі далі, панство ножичком би
лоскотав.
Прийшов твій останній час, паскуднице!
Три кроки лишалося до тонкої шийки.
Та не судилося їх зробити.
Зненацька вискочив до неї якийсь покидьок, на ча-
плю схожий.
Вискочив, кричить:
— Це як же, Мар’є Матвєвно, розуміти?! Дозвольте
поцікавитись, чому ви підозрюваних без мого відома
відпустили?
138
Шнур мов миша шмигонув за ріг, плюнув, чорта
пом’янув і розтанув у темряві.
— Хто тут головний?! — не вгаває Іполит Вікентійович.
— Звісно, ви… — потупила очі Муся. — Але я вас
від жахливої помилки врятувала. Так би мовити, взя-
ла відповідальність на себе! Мені то що? А от вами
татусь був би дуже незадоволений.
— Це ж чому? — стишив натиск Іполит.
— Ох, Іполите Вікентійовичу, — докірливо захита-
ла голівкою Муся, — ви мені, нерозумній, на слово
повірили і трьох невинних заарештували. Шерсть со-
бача, котра вовною з пледа виявилась, — маячня су-
цільна. А купчиха взагалі тут ні до чого! Усі вони пані
поважні. Я вас від скандалу вберегла! Та ще й виба-
чилася — за вас.
— Знущаєтесь, Мар’є Матвєвно?
— Та що ви, голубчику мій! — лагідно і невинно ка-
же Муся. — Бувають і в мене помилки. Але я вам за-
раз щось більш важливе скажу…
— І слухати не буду! — насупився Іполит.
— Шкода… — каже Муся.
Тиша запала.
Тільки чутно, як колесо по воді лопатями б’є, хви-
лі жене.
— Ну, кажіть уже, — сердито каже Іполит.
Муся зраділа, що може ще раз його по сліду пусти-
ти — аби лише подалі від головної лінії слідства.
А може, і користь від його паралельної дії теж буде.
— Так от, — каже Муся. — На княжні Анастасії Ві-
лінській ви перстень побачите. Коли я з нею розмов-
ляла, вона розповіла, що цей перстень їй пан убитий
посол подарував…
— Та ви що!!! — не повірив Іполит.
139
— Саме так! Я ж із нею по-своєму, по-жіночому го-
ворила — вона й зізналася.
І дуже серйозно повела далі:
— Але попереджаю вас, шановний Іполите Вікентійо-
вичу, це інформація конфіденційна і ніяких доказів під
собою не має, крім нашої приватної з княжною розмо-
ви, від якої вона відректися може. Тож княжну більше
не турбуйте, а мені на слово повірте. Я той перстень
попросила роздивитися. І побачила дещо цікаве.
— Що ж саме?
— Усередині персня, як годиться, є клеймо ювелі-
ра — дві літери… Знаєте, хто цей перстень зробив?
— Хто?! — аж обличчя у Іполита витягнулося.
З досадою Муся знизала плечима:
— Ну хто? Ну?.. Думайте!
Іполит ледь по чолу себе не стукнув, вигукнув, мов
навіжений:
— Шток?
— Геніально! — заплескала в долоні Муся.
— Так що ж це виходить… — напружився Іполит. —
У пана Штока могли бути з цього приводу якісь пре-
тензії?..
— Цілком можливо, — підтвердила Муся. — Скажі-
мо, боргові… Перстень бо шалених грошей коштує…
— Не інакше! — зрадів Іполит і замимрив собі під
ніс: — Отже, Шток міг убити пана посла, аби перстень
свій повернути… Або — гроші. Або і те, й інше… Цікаво,
цікаво. А чи розплатився пан посол за перстень сповна?
Певно, мадам Шток щось мусить знати. Піду поспілкуюсь.
— Ідіть, мій друже, — лагідно кивнула Муся.
Натхненний таким напучуванням Іполит Вікентійо-
вич розкланявся і зробив кілька кроків до дверей,
що до коридору вели.
140
Зупинився в задумі, обернувся.
— Але ж… — мовив розгублено. — Що ж тоді зі
Штоком сталося?..
— Ви ж самі сказали — нещасний випадок, — лу-
каво примружилась Муся і звела очі догори. — Чудо-
во на Дніпрі сонце заходить, чи не так? Але стає про-
холодно… Піду і я: наречений, певно, чекає…
Іполит Вікентійович чемно притримав перед нею
двері.
Муся розчинилася в напівтемряві довгого кори­дору.
— «Наречений»! — зневажливо повторив Іполит
і знизав плечима. — Жах… Не розумію!
***
— Ну що? Продовжимо розкладати наш пасьянс? —
зустрів Мусю запитанням Олексій Крапка.
Муся увійшла до каюти тиха, мов вода у склянці.
Кивнула покірно.
І виклала на стіл свої «козирні карти», знайдені
в апартаментах убитого інженера в Санкт-Петербур-
зі: фотокартку, аркуш із нотами.
Почали з цупкого дагеротипу.
Олексій із цікавістю розглядав фотокартку.
— «Цариця Дніпра возз’єднає нас навіки»… — про-
читав на звороті зображення оголеної спини. — От-
же, ваш убитий інженер збирався саме сюди. І не
один. Тобто його вбивця і викрадач креслення, віро-
гідніше, знаходиться тут.
Муся впевнено кивнула і висунула наступний «ко-
зир»: аркуші з відбитками пальців.
— Це — з клавішів і бокалу в квартирі вбитого.
За розстановкою стільців біля роялю я одразу помі-
тила, що вони грали в чотири руки.
141
Розіклала перед Олексієм і інші аркуші:
— А це — звідси, з пароплава.
— Ого! — посміхнувся Олексій, роздивляючись арку-
ші. — Кримінальна технологія в домашніх умовах. Але
відбитки досить непогані. Та ви просто молодчина!
Муся не втрималася, докорила:
— У-у… А ви мене клептоманкою обізвали…
— Уклінно прошу вибачити! Але ж ви поводились як…
— Що? — скинула брови Муся.
— Мовчу, мовчу. І рибонькою більше не називаю,
як ви помітили.
— Так отож! Продовжую. Ці відбитки — лише те, що
встигла. Усі вони підписані. Але… — Муся зашарі­
лася, боячись виказати свою некомпетентність. —
Але я ще не дуже добре знаю, як правильно звіряти.
О, хвилинку!
Вона кинулася до тумбочки, дістала звідти книжку
і почала гортати, бурмочучи собі під ніс:
— Десь тут було… Так-с… Здається, це там, де док-
тор Шерл… знаходить украдену амфору. Зараз, зараз…
Муся зашурхотіла сторінками детективу.
— Там якраз є сцена, де Міхрютку звинувачують,
що він графиню пограбував. А то був її коханець, про-
йдисвіт Арнольд. І доктор Шерл якраз у цій сцені зві-
ряв капіляри… Ой, тобто папіляри… І… і…
— Який іще Міхрютка? Яка графиня?! — зморщив-
ся Олексій. — Чим у вас голова набита, рибонько?!
Олексій вихопив у неї брошурку, кинув на ліжко
і чим скоріш, аби дівчина не отямилась, почав пояс-
нювати, тицяючи олівцем у Мусині аркуші:
— Ось дивіться. Папілярний візерунок мусить пов-
ністю співпасти на двох об’єктах. Тобто відбиток з кла-
вішів та бокалу має співпасти з відбитком, який ви
142
взяли тут. Як бачите, у вас тут їх з десяток. Звіряти тре-
ба всі. І дуже уважно. До речі, по першоджерельному
відбитку можна судити про стать, вік і навіть особли-
вості поведінки клієнта!
Муся підсунулась так близько, що торкнулася голо-
вою його плеча.
— Невже?!
— Так, — сказав Олексій, ніяковіючи від цього до-
тику. — А ще якою рукою і з яким натиском він торкав-
ся предмету, яка їхня локалізація і чи має він якісь
­фізичні особливості. Але нині досить важко просунути
це вчення в практику. Хоча Георгій Михайлович Рудий
писав про це сім років тому… — додав він, відчуваю-
чи на своєму обличчі її пухнасте волосся. — Власне, то
так… Вам це не потрібно. Ви ж свого Шерла обожню-
єте з його Мі… Міхрютками.
І одразу зрозумів, що зайве ляпнув.
Адже Муся стрепенулася, мов укушена змією:
— Так! Він не гірше вашого про це говорить. Але
в художній формі!
Олексій зморщився, дістав з кишені флягу.
— От-от! — злорадно закивала Муся. — І, запев-
няю вас, не п’є!
— Та це — настій календули, запевняю вас, — зні-
яковів Олексій. — Можете покуштувати. Зуб замучив…
— І не такий боягуз, як ви! — не здалася Муся.
А потім зробила несподіване: міцно вхопила голо-
ву Олексія, розвернула до світла.
— Та ви що? — запручався він. — Задушите!
— І правильно зроблю… — сказала Муся. — Не кру-
тіться! Дайте-но гляну… Зараз я вам його висмикну!
Олексій хотів було підвестися, але дівчина суворим
поглядом наказала сидіти і полізла до свого саквояжу.
143
На подив Олексія, дістала звідти медичні обценьки.
Той зафиркав, мов кінь.
Але Муся не розгубилася і досить міцним рухом
­коліна притисла Олексія Богдановича Крапку до
стільця.
Б-о-о-оляче, до речі…
***
…У цю саму неурочну мить Іполит Вікентійович, абсо-
лютно незаслужено посланий мадам Шток подалі то-
го місця, де чорти ночують, проходив повз каюту.
Зупинився і аж прикипів вухами до заповітних
дверей.
— Так… Так… Ще трошки… — почув голос Мар’ї
Матвєвни Гурчик.
Їй у відповідь залунав здушений стогін клятого на-
реченого:
— О! О! О! А! А! А! Що ви зі мною робите?!
І суворий наказ генеральської доньки:
— Приберіть язик! Так мені незручно!
Плюнув спересердя Іполит Вікентійович, почерво-
нів мов рак і, докірливо хитаючи головою, пішов з го-
ря пропустити чарочку до салону.
***
— Та це одна секунда, страхопуде! — продовжувала
боротися з Олексієм Муся.
Нарешті той змирився, затих і покірно роззявив
рота.
Муся з полегшенням зітхнула і почала розглядати
наданий їй плацдарм.
А скориставшись мовчанкою пацієнта, нарешті
змогла і сама взяти слово:
144
— Отже, що у нас виходить? — заговорювала зуби
пану околоточному, нишпорячи в його роті обценька-
ми. — А виходить наступне: Айзен, за вашими ж сло-
вами, — не крутіться! — шпигун і має відношення до
крадіжки креслення в Києві.
Олексій відчайдушно затрусив головою.
— Хвилиночку — знайшла, зараз підчеплю! Далі:
петербурзький убивця теж поцупив креслення. І обоє
вони опинилися на цьому пароплаві…
Олексій відштовхнув її руку і гаряче додав своє:
— Ми маємо справу не просто з убивствами. А з дер-
жавним шпіонажем! Два креслення мали «возз’єдна-
тися» тут і…
Муся, і бровою не повівши, знову запхала обценьки
йому до рота — надто дуже їй кортіло самій висловитись:
— …і передані якійсь третій особі! Інакше — наві-
що сюди їхати? Сидіть смирно!!!
І рішуче смикнула обценьки.
Олексій скрикнув, скочив зі стільця, схопився за
щоку, пробурмотів:
— А Шток… Певно, він теж заходив до Айзена…
Він задоволено намацав язиком порожнє місце
і додав:
— Але вбивця не він. Він лише кредитор. Дякую!
Здається, попустило…
— Прошу! — весело відгукнулася Муся, перемож-
но тримаючи зуб в обценьках. — Знайдемо вбивцю
Штока — знайдемо і креслення!
Олексій кивнув і взявся за свою фляжку.
Яку, власне, Муся одразу ж і відібрала:
— А це вам більше не знадобиться!
— Для дезінфекції, лікарю! — благально мовив
Крапка.
145
— Зараз розпочинається вечеря — там і продезін-
фікуєтесь. Але не більше ніж п’ятдесят грам! І — вос-
таннє! Обіцяєте?
— Обіцяю, лікарю… — похмуро пробурмотів Крапка.
І сумним поглядом простежив, як Муся, відчинив-
ши віконце, рішуче кинула фляжку в безодню.
***
На вечерю до салону вони увійшли разом.
Усе як годиться: «чоловік» ніжно підтримував «дру-
жину» під ліктик. Відсунув стілець, дочекався, поки во-
на сяде, поцілував руку і сів сам.
Любо-дорого дивитись!
Муся огляділа публіку. Усе було як і минулого разу.
Тихо награвав на роялі шансоньє, в кутку сиділи
картярі.
Серед присутніх були навіть княжна Анастасія, очі
якої ще червоніли від недавніх сліз, і Ольга з розпух-
лим з тих же причин носиком. Тобі, спущений з рук,
тихо гриз ніжку стола.
Гості поволі стікалися до зали.
Режисер з оператором продовжували фіксува-
ти події.
Поетеса Зінаїда пихкала димом в обличчя модно-
го письменника.
Прекрасна Ванда вчила дам вирізати орігамі.
— Тільки-но уявіть… — шепнула Муся Олексію. —
Десь там унизу, в льодовні, лежать два небіжчики.
А тут — музика, сміх…
— Ну, для них, — Олексій кивнув на присутніх, —
не два, а один небіжчик! Смерть якого вважається
нещасним випадком. І, до речі, погляньте: мадам
146
Шток та її синок за своїм спорожнілим на один сті-
лець столиком досить вправно орудують видел­
ками…
— Так, працюють закони самозбереження, — зго-
дилася Муся, поглядаючи, як мадам розправляється
з біфштексом, із якого сочиться червона рідина. —
Як писав Огюст Конт: природні закони суспільства
треба вивчати на наукових засадах…
Олексій здивовано скинув брови.
— Це ще один ваш кумир?
— Це французький філософ-позитивіст! — сказа-
ла Муся, радіючи, що може взяти у Крапки інтелекту-
альний реванш. — До речі, у нашому розслідуванні
він теж міг би згодитися.
— Це ж яким чином?
— А таким, що мсьє Конт уважав, що всі ми, — во-
на обвела рукою залу, — знаходимось в одній соці-
альній системі, кожен елемент якої є певною части-
ною цієї системи. А це означає, що всі ми тим чи
іншим чином пов’язані між собою. Усі! Варто лише
систематизувати ланцюг явищ! У даному випадку до
такого ланцюга входять три відпущені нами пані, юве-
лір Шток і Вільгельм фон Айзен. Однак, гадаю, тут
обов’язково знайдуться й інші ланки.
— Згоден! — сказав Крапка. — Але звідки стільки
знань? Щось вони не схожі на бульварні романчики
вашого белетриста.
— Я, між іншим, ще й фізику з хімією вивчала, —
насупилась Муся. — А ще медичні курси при універ-
ситеті відвідувала!
Вона ледь язика йому не показала, так її розпира-
ло від його здивованого погляду.
— Гм… — пробурмотів він. — Вражаюче…
147
Він хотів щось запитати, але над їхніми голова-
ми несподівано виросла постать Іполита Вікентійо­
вича.
І Муся змушена була голосно промовити дзвінким
вередливим голоском:
— …уявляєш, любий, пані Пєтушкова в Парижі їла
жаб’ячі стегенця! Фі!
Олексій не встиг нічого відповісти, адже Іполит Ві-
кентійович, схилившись над Мусею, вимовив зне-
важливу тираду, до якої, певно, довго готувався, пе-
ребуваючи за стійкою шинквасу:
— Ех, Мар’є Матвєвно, за вами такі посадовці впа-
дали, такі гідні партії вам татусь готував! Що я тепер
йому повідомлю? Що, мовляв, пропала Мар’я Матвєв-
на… Була панянка благородної крові, а стала…
— Здається, ви хочете образити мою наречену? —
повільно підвівся зі свого стільця Олексій. — На скан-
дал наражаєтесь?!
Зал завмер.
Навіть шансоньє припинив свою музику.
— Скандал? — зневажливо оглядаючи того, вимо-
вив Іполит. — Скандал — це для вашої базарної пи-
ки саме те!
І вигукнув так, що гості повставали зі своїх місць:
— Дуель!!!
Режисер задоволено потер руки:
— Ого! Це не пароплав, а справжній прорив у си-
нематографі!
У перших рядах юрми, яка оточила скандалістів,
оператор шалено крутив ручку кіноапарату.
— Яким же знаряддям бажаєте скористатися? —
спокійно мовив Олексій, витираючи руки сервет-
кою, і кивнув на стіну салону, прикрашену оленячими
148

рогами і різного роду холодною зброєю. — Револьве-

рів тут немає. Хіба що шаблі…
— Із задоволенням випущу з вас дух! — не вгавав
Іполит.
— Панове, панове! — розбороняючи руками су-
перників, вигукнув князь. — Що за дикість? Негайно
припиніть! Двадцяте сторіччя на дворі!
— А я б залюбки подивився… — пробурмотів купець,
проштовхуючись уперед.
Поетеса Зінаїда, котра очолювала купку переляка-
них дам, вимовила, випускаючи дим зі своєї пахітоски:
— Пароплавом гуляє смерть…
На мить запала тиша, в якій пролунав голос мод-
ного письменника:
— Дуель — це прекрасно, панове. Ми надто бага-
то балакаємо. У словах помирає істинна краса вчин-
ків і помислів. Ми припинили лазити у вікна до коха-
них жінок…
Публіка хитнулась і загомоніла.
— Дуель! — знову вигукнув Іполит, кидаючись до
стіни і хапаючи з гачка шаблю.
— Знімай! — штурхонув ногою оператора збудже-
ний режисер.
— Як забажаєте, — сказав Олексій, заспокійливо
киваючи Мусі і беручи до рук другу шаблю. — Але
я б не радив…
Він підійшов до закусочного столика, на якому було
мальовничо розставлено великий шоколадний торт
поруч із ананасом, прикрашеним паперовими квіта-
ми, і канделябри зі свічками.
Зробив у повітрі різкий рух.
Таке показне молодецтво викликало кілька зне-
важливих смішків.
150
Муся невдоволено глянула на Олексія: ну що за
дітвак…
Той посміхнувся.
Обережно взяв зі столику графин із горілкою, на-
лив собі чарочку, кивнув їй:
— Ось, люба, як і обіцяв — остання!
Залпом випив і зі стуком поставив на місце.
Одночасно на скляну поверхню столика впали шо-
коладний капелюшок торта, половина ідеально зрі-
заного ананасу і рівні обрубки білих свічок…
Охнули дами, плеснула в долоні Зінаїда.
Князь наполегливо вхопив Іполита за плечі:
— Пішли-но, батечку, краще кинемо карточку, від
гріха подалі. Ви ж бачите, яка в нього реакція: вмить
голову вам зріже…
Іполит зробив вигляд, що пручається.
Князь підморгнув графу, граф — купцю.
І так, усім миром, повели «дуелянта» до ломберно-
го столика.
Олексій кивнув шансоньє, той покірно сів за рояль.
— Тур вальсу? — звернувся Олексій до закляклої
Мусі і галантно подав їй руку.
І до гостей, як і не було нічого:
— Танцюйте, панове, танцюйте!
— Стоп: знято! — блаженно видихнув режисер.
***
— Вражаюче… — повернула Муся Олексієві його не-
давній комплімент щодо себе.
Вони танцювали посеред зали, забувши про свої
«службові обов’язки» спонукати до танців і весело-
щів інших.
151
Власне, вирішила Муся, нещодавно шановна пу-
бліка мала від них неабияку розвагу — і перемож-
ним поглядом дивилася вбік картярів, що всіляко
опікувалися переляканим Іполитом.
— Дивно, але… — сказала Муся. — Мені вперше
приємно з вами танцювати…
— Правда? — зрадів Олексій.
— Майже, — відповіла Муся, вирішуючи, що не-
ма через що переходити межу «професійних стосун-
ків». Завадить справі.
І тому продовжила розмову, перервану за сто­ликом
тієї миті, як до них підійшов Іполит Вікентійович:
— Так от: у вбитого в Петербурзі інженера на шиї був
такий ма-а-аленький круглий отвір, ніби від уколу…
— …як, до речі, і в Айзена, — додав Олексій. —
Ви помітили?
— Звісно. Але що це могло б бути?
— Отруйний дротик. Рідкісна зброя. Я б сказав, ек-
зотична, проте вірна. У рукаві поміщається. До то-
го ж — нечутна. Цей почерк, здається, мені вже зу-
стрічався.
І спересердя наступив партнерці на ногу:
— Ох, вибачте!
— Це вже, до речі, втретє, — насупилась Муся.
— Невже? — здивувався Олексій. — Але ж ви ска-
зали, що вам приємно зі мною танцювати.
— Збрехала, — відрубала Муся. — Краще ви­
йдемо на повітря. Тут задушливо. Та й дами на вас по-
глядають — ще з’їдять. Ви тепер для них ласий шма-
точок…
На Олексія дійсно поглядали дами.
І найприкріше було те, що серед них були і ті очі,
до яких Муся могла б мати певну претензію, якби
152
дійсно була дружиною Крапки, — очі прекрасної
Ванди…
Вони вийшли на палубу.
***
Вечір був тихий.
Вогні від вікон салону і спалахи кольорових ліхта-
риків на верхній палубі, мов зграйки риб, стрибали
довкола бортів пароплава.
У небі так само пірнали і виринали з хмар зірки. Лі-
нію обрію поглинула темрява — і здавалося, паро­
плав висить у небі.
Муся і Олексій стояли, зачаровані цим видовищем.
— І навіщо я тільки плисти згодився! — почувся го-
лос з нижньої палуби. — Суцільні збитки! Ніхто не хо-
че стригтися… П’ятнадцять карбованців асигнаціями!
Муся притисла пальчик до вуст і кивнула вниз.
Розмову вели цирульник і…
Муся і Олексій дослухались до відповіді:
— …а я йому кажу: ваша світлосте, ми, мовляв,
лобстерів тут не подаємо. Не наловили лобстерів!
А він мені: пішов під три чорти, дурень! А що я винен,
якщо лобстерів цих клятих не передбачили?!
…і офіціант.
— Усі хочуть бути як Мері Пікфорд, — продов­жував
скаржитись цирульник. — У нас на Хрещатику я «До-
рогу долі» десять разів дивився. Гарна кралечка…
— …і тим паштетом мені в пику… Мовляв, там тар-
ган сидить! — скаржився офіціант.
— …а як я їм «Мері Пікфорд» зроблю, якщо спочат-
ку їм носи та вуха треба вирівняти?! Га? Як? Я ж не
Господь Бог!
153
— …а то не тарган зовсім, то кмин був…
Муся і Олексій, затуляючи роти долонями, поква-
пилися перебратися на інший бік корми і тут уже роз-
рядилися шаленим реготом.
Зовсім, зовсім не аристократичним.
— Отже, ви казали, що почерк вам знайомий… —
відсміявшись, нагадала Муся.
— Нібито, — у задумі мовив Олексій; пробурмотів,
згадуючи своє: — Я тоді з розслідуванням до Лондо-
на потрапив…
— Ого! Непогано для простого околоточного!
Олексій потупив очі, ковтаючи незаслужену обра-
зу, і додав ніяково:
— Ну, так… Була там одна справа… Так от, такий
самий слід був на трупі однієї посадової особи, що
теж мала відношення до таємної документації. Силь-
но я тоді цим цікавився… До того ж іще така деталь:
вбивця лишив на дзеркалі підпис, зроблений бри-
льянтином небіжчика: «Лібо».
— Навіщо?
— Не знаю. Гадаю, через зухвалість. То була гучна
справа. Але вбивцю так і не знайшли. Адже тоді де­
які… бовдури з поліції класифікували це вбивство —
«з метою пограбування». А жодного вкраденого пред-
мету так і не виявили.
— А ви, певно, виявили? — лукаво примружила-
ся Муся.
Олексій промовчав, засопів і механічним ру-
хом поліз до правої кишені, забувши, що фляжка
вже давно пливе окремо — десь далеко у хвилях
Дніпра…
— Ви гадаєте, це його прізвище? — порушила мов-
чанку Муся.
154
— А чому ви кажете «його»? Може, це «вона»? Як-
що судити по фото.
— А що ми бачимо на фото? — заперечила Му-
ся. — Оголена спина. Майже хлоп’яча. Капелюх. Під
широкими крисами обличчя не роздивитися. Я такі
світлини на блошиному ринку бачила: їх з-під поли
продають, — почервоніла Муся і додала: — Для чоло-
віків певного штибу…
— Ось воно як, — замислився Олексій. — А цей
ваш інженер — як би це сказати?.. Він що, був схиль-
ний до… до одностатевого кохання?
— Про це мені не відомо, — зніяковіла Муся. —
Але такого факту не відкидаю.
— Спина на карточці дійсно якась безстатева, —
згодився Олексій. — А визначного в ній лише те, що
я роздивився в лупу: родимка нижче лівої ключиці.
Але, — Олексій кивнув на освітлені скляні стіни сало-
ну, де веселим хороводом кружляли дами, — не роз-
дягати ж їх усіх…
— Гадаю, ви б зробили це із задоволенням! — не
втрималася зловтішно гмикнути Муся.
Олексій лише звів очі до неба і промовчав.
Подав їй руку і повів до салону, за скляними стіна-
ми якого розгорталося нове дійство.
***
Капітан і матроси саме вносили до зали приладдя для
малювання: мольберти, папір, чорнила, пензлі.
Муся і Олексій здивовано спостерігали.
— Хвилиночку уваги, пані та панове! — між тим го-
ворив капітан. — За бажанням дам мадам Такіхасі
люб’язно погодилася надати всім бажаючим урок
­каліграфії!
155
Він уклонився прекрасній Ванді, і вона, вийшовши
вперед, до облаштованого для занять майданчику,
промовила наступне:
— Кращі каліграфічні малюнки пропоную вистави-
ти на благодійний аукціон на допомогу безпритульним
дітям Києва!
Панство шалено заплескало в долоні.
Дами оточили Ванду, яка вже стояла навпроти моль-
берту з пензликом в руках.
— Здається, вона відбирає наш хліб, — прошепо-
тіла Муся Олексію.
— От і добре, — відповів той. — Відпочинемо.
На нас і без того пішло багато уваги.
Ванда опустила пензлик у пляшечку з чорнилом.
— Отже, пані, перше правило: східна каліграфія —
це передусім живопис! А друге: «Хочеш перемогти во-
рога — вивчай письмо!» Почнемо?
Вона торкнулася пензликом аркуша, і по ньому звер-
ху до низу ніби самі по собі почали з’являтися неваго-
мі, легкі, мов пташки, ієрогліфи.
Дами зачаїли подих.
Муся глянула на свого напарника — той, підійшов-
ши до прекрасної Ванди майже впритул, захоплено ди-
вився на охайний чорний візерунок.
Муся, палаючи щоками, почула його шепіт:
— «На яшмових сходах біліє холодна роса. Промо-
кли панчохи. Пливуть мовчазні небеса…»
Цей околоточний дійсно якийсь дивний, не встигла по-
думати Муся, як Ванда, ледь торкаючись пензликом ар-
куша, легко посадила своїх чорнокрилих пташок у другий
рядок і обернулася до Олексія, прошепотівши у відповідь:
— «Дивлюсь крізь фіранку на місяць осінній печаль-
ний, — на тихій воді він тремтить і повільно згаса…»
156
І вималювала останній значок.
Дами, що стояли довкола мов статуї, заплескали
в долоні.
Муся сердито засопіла.
А між іншим подумала, що… Що ця сцена була…
була непристойна.
Точніше — прекрасна і непристойна, ніби справж-
ній поцілунок.
Хотіла зробити зауваження «непутящому чоловіко-
ві». А що? Має право!
Але нічого не встигла промовити, як пароплав до-
бряче гойднуло.
З ломберного столика посипалися карти, дами хит-
нулися, немов квіти у вазоні, що падав зі столу.
— Усе в порядку, панове! — вигукнув капітан. —
Входимо у море! Тимчасові незручності…
— Море! Море! — ожила зала.
— Море, панове!
— А ми не потонемо?
— Гайда на палубу!
Частина публіки посунула до своїх кают, тримаю-
чись за стіни і одне за одного.
Половина сміливців повалили у прочинені від кач-
ки двері салону.
Муся й Олексій опинилися серед останніх.
Причому Муся з гнівом побачила, як її «наречений»
другою рукою підтримує під ліктик прекрасну Ванду.
І — вирвала свою руку з його!
Публіка висипала з дверей салону на лівий бік па-
луби, мов горіхи.
На дамах тріпотіли шалики.
Сміх, оплески і вигуки заполонили тишу водного
простору.
157
Тримаючись за поручні, гості ніби розгойдували
пароплав.
— Чому радіють? — бурмотів оператор, перехилив-
шись через перила і тримаючи себе за горло, до яко-
го підступала нудота. — Дідько б їх усіх забрав!
Проте режисер натхненно дивився на чорну воду,
в якій хиталися зірки, і збуджено розмахував руками.
— От би зняти таку фільму! Про грандіозну ката-
строфу! Ну тільки уяви собі: ніч… лайнер… У залі —
танці-шманці. І раптом — айсберг! Велетенський та-
кий! Усім кришка! Лайнер — в рапіді! — уходить під
воду! Лишаються двоє… Закоханих! Він — бідний
­художник, вона…
— …вся зелена… — прохрипів нещасний опе­
ратор, звільняючись прямо в море від нещодавньої
вечері.
До речі, за його зразком цю нечемну й неаристо-
кратичну дію повторили інші присутні. Навіть поете-
са Зінаїда затулила червоні вуста краєм шифоново-
го коміра.
— Шановні гості! — прокричав у рупор капітан. —
Прошу всіх відійти від лівого борту і повернутися
до зали!
Качка стишилася.
Небо і вода знову замерехтіли вогниками й зірками.
Посміюючись і наступаючи на шлейфи дам, гості
поквапились зайти до затишного салону.
***
— Я банкую, панове!
— Я — пас!
Картярі, незважаючи на качку, так і не вийшли з-за
свого столу.
158
Море морем, а гроші й азарт іще ніхто не відміняв!
Муся потягла Олексія до ломберного столика.
Той із задоволенням присів на вільний стілець.
Муся поклала руку на його плече: не вистачало,
щоби її напарник програв тут свій останній костюм зі
шкарпетками на додачу!
— Фальшренонс! — повідомив князь і, продовжу-
ючи розмову, повів так: — Так ось… Про що я гово-
рив? Ага. Так ось цей Юджин Ілай, американець, ще
два роки тому здійснив злет із палуби крейсера «Бір-
мінгем»…
— Бути того не може! — вигукнула Муся, чим при-
вернула до себе увагу поважного чоловічого товари-
ства. — Прямо посеред моря? Він же міг впасти і по-
тонути!
— Розкриваюсь! — сказав купець.
— Прошу, прошу… — промугикав князь. — Три-
плет!
І лагідно посміхнувся до необізнаної панянки:
— Так, голубонько, так. З палуби в море. І призем-
лився туди ж — на палубу!
— Цирковий трюк… — пробурмотів купець, збира-
ючи карти.
— Помиляєтесь, пане Кривошапко, — сказав про-
мисловець. — Не трюк, а військова техніка майбут-
нього. До речі, панове, мене сам государ викликав,
мовляв, на моєму заводі будуть випускати саме такі
крейсери — нового зразка. Зі злітним покриттям.
Муся сильніше вчепилася в плече Олексія й округ-
лила очі:
— Ох, невже можливі такі аероплани і кораблі?!
— Звісно, — кивнув князь. — Аероплани з бомба-
ми на борту!
159
— Який жах! — знову вигукнула Муся і звернулася
до Олексія: — Любий, не грай більше. Тобі сьогодні
не поталанить!
Олексій, зображаючи незадоволення, скинув її ру-
ки зі свого плеча:
— Йди-но до дам, люба! І не говори під руку!
Чоловіки з розумінням захитали головами.
Муся ображено відійшла.
А шкода!
Адже вона могла б побачити, як її напарник повіль-
но виклав на зелене сукно чотири тузи…
***
Муся вийшла на палубу.
Як написали б у романах, там «ніч вступала у свої
права».
Качка стишилась. Палуба була порожньою.
Опершись спиною на перила, Муся дивилася на
вікна пароплаву.
За скляними стінами салону поетеса Зінаїда зно-
ву щось яро декламувала. Її рухи були схожі на рухи
хижого, до того ще й пораненого птаха. Макабрич-
на жінка!
Муся повільно пішла уздовж довгої палуби, зази-
раючи в інші віконця.
У залі, що розташовувався поруч із салоном, ре-
жисер з оператором крутили нову фільму. У тьмяній
темряві на білому екрані заламувала руки Віра Хо-
лодна.
Спалахи світла вихоплювали з тьмяної темряви об-
личчя панянок, залиті сльозами.
За не дуже добре завішеним шторами віконцем
«пароплавної цирульні» мосьє Очінь голив капітана…
160
Муся посміхнулася: бідний, немає у нього іншого
часу на таку важливу справу.
За віконцем кухні офіціант доїдав прямо з таці
шматок торта, запиваючи його шампанським із
пляшки…
…Два силуети злилися в поцілунку. Муся погано
роздивилася, хто це був, адже фіранку одразу ж і за-
смикнули.
Муся вирішила обійти всю палубу з кінця в кінець.
Йшла і думала про…
Звісно, жодної думки про напарника у неї і виник-
нути не могло!
І про те, як він блискавично впорався зі шпагою —
немов який-небудь Д’Артаньян з роману мсьє Дю-
ма-старшого, а волосся так гарно розлетілося дов-
кола обличчя, немов у Фанфан-тюльпана, і жоден
м’яз не ворухнувся на обличчі, коли він поставив
чарку на стіл: «Як і обіцяв, — останню, люба!»
І про те, як оксамитовим баритоном процитував
щось дивне, романтичне, в унісон з прекрасною ма-
ляркою мадам Такіхасі.
І про те, як узяв її під лікоть, а вона очі долу опус-
тила, ця манірна пані, фі!
Ні про що таке Муся не думала!
Дзуськи!
А думала Муся про почуте за картярським столом.
І про те, що людство поволі втрачає розум, якщо
готує такі от машини для знищення собі подібних.
І цілком вірила в те, що такі літаки й такі лайне-
ри можливі. І що її, Мусі, святий обов’язок — запо-
бігти цьому злочину. А це означає знайти ті крес-
лення!
Знайти і…
161
І — думка промайнула крамольна.
Така, яку і домислювати лячно, не те що хоч колись
озвучити: знайти і… знищити!
Адже скільки смертей і страждань приносить зброя!
А її, нової, все більше і більше. Працюють над нею
вчені, інженери, механіки. Працюють, не замислюю-
чись, що тією працею будуть примножувати смерть
на всій землі!
Працюють, збагачують тих, хто від війни матиме
зиск. Навіть той же купець Кривошапко, що буде ви-
роблятиме мило.
Дивно, думає Муся, мило і лайнери зі злітним май-
данчиком — як це поєднується?!
А виявилося, досить просто.
Мило, сіль, сірники і… новітні аероплани з гарма-
тами — одного поля ягідки: поля бою.
І навіть якщо ця техніка, креслення якої вони
шукають, послужить на користь імперії, то… чи по-
служить імперія на користь тим, кого пошле на
смерть?
Чи не затьмарить їм мозок фальшивими гасла-
ми? Чи не зробить звичайним гарматним м’ясом
заради своїх — імперських — амбіцій?!
А скільки зрадників наплодить!
Скільки засліплених тими гаслами невігласів!
Скільки тих монстрів, що їх місіс Мері Шеллі «фран-
кенштейнами» назвала!
Ох, знайти б і знищити!
Але — не можна ж. Якщо зараз не вийде такий
лайнер виготовити, то потім усе одно не один інже-
нер, то другий вигадає. І будуть вони злітати посе-
ред моря з велетенських човнів, аби бомбити узбе-
режжя…
162
А вона, Муся, нічим завадити не зможе…
За усіма цими роздумами не помітила, як за нею
крадеться чорна тінь.
Зупинилася.
Перехилилася через перила.
Срібні бурунчики окантовували корму, немов ме-
реживо.
Тінь наблизилась — і одразу відсахнулася в темря-
ву, лякаючись іншої тіні.
Муся здригнулася.
— Чарівна пані уночі блукає…
Чого вона шукає в самоті?
На що вона так гірко нарікає?
Хіба на те, що поруч — все не ті…
Муся озирнулася: перед нею стояв шансоньє.
Його біла сорочка світилася в темряві.
— Ох, це ви?!
— Вибачте, якщо налякав…
— Ну що ви, я саме думала про поезію, музику, —
поквапилася заспокоїти його Муся. — Тут так затиш-
но. І ці прекрасні рядки якраз до теми. Дякую.
— А хочете, я заспіваю лише для вас? — сказав
шансоньє і кивнув за вікна салону. — Там уже всі роз-
ходяться, запалимо свічки…
Він із надією поглянув на Мусю.
Муся не відмовилась, рішуче взяла його під руку.
— Добре, — сказала. — Тільки…
Замислилась, і чудова думка спала їй на розум.
— Тільки ви заспіваєте те, що я вас попрошу!
Шансоньє чемно вклонився і повів її до салону.
Там дійсно було вже порожньо, лишалися офіціан-
ти і прибиральники.
163
— Почекаєте мене?
Муся кинулася в каюту за… нотами. Відзначила,
що Олексія там ще немає, гнівно чмихнула…
Повернулася, коли шансоньє вже, очікуючи на неї,
сидів за роялем.
Муся розгорнула перед ним сувій з нотами, поста-
вила на пюпітр.
Шансоньє посміхнувся спокусливо і глянув у сувій.
— Що це?
— Це ноти, а під ними — слова, — пояснила Му-
ся. — Тільки я не сильна в нотній грамоті. Та й слова
трохи дивні. Можливо, ви розберете?
Шансоньє взяв аркуші до рук, наблизив до очей,
щось замугикав собі під ніс:
— Те-е-ек-с… Слова записані латиною. Та-та-та… —
проспівав перші такти і заглибився в текст: — «Пас-
ту-ше, пас-ту-ше… Люб-лю тя до душі»…
Проспівав ще раз, більш упевнено.
І раптом гострим поглядом окинув зацікавлену
Мусю:
— Де ви це взяли?!
Муся розгубилася:
— Не можу вам сказати… А що?
— Господи! Це шукали понад триста років! — га-
рячково заговорив співак. — Єдиний романс, що
зберігся від Гербурта Яна Щасного!
— Що? Кого?
У Мусі перехопило подих.
— Граф Ян Гербурт Щасний! Річпосполитський по-
літичний і літературний діяч, власник Добромильсько-
го замку! Шістнадцяте сторіччя!
Він закрутив аркуші в руках, погладив їх, навіть
­понюхав.
164 165

Щоки його палали. Черодийку маєш,

— Схоже, вам невимовно поталанило! Рядить їй не знаєш
Він поставив ноти на пюпітр. Тобі з нею лихо,
Їй з тобов не тихо.
Гарячково почав перебирати клавіші тонкими паль-
цями.
Бивав то дідойко,
Коли мелодія нарешті увійшла в потрібне русло, до- Мав ся хорошойко
дав до неї і слова: Вовки ся бояли,
Череду минали.
— Пастуше, пастуше,
люблю тя до душі.
Та що ж нам чинити!
А що мені болі,
Терпіти, терпіти.
скажу ти доволі…
З Богом ся не бити…1
Рипнули двері, Муся озирнулася.
До салону нечутно увійшов Олексій. Муся зробила Здавалося, що завмерли, дослухаючись, навіть
йому знак: мовчіть. язички свічок.
Але шансоньє продовжував награвати і наспі­­­ву­ — З Богом ся не бити… — луною повторив Олек-
вати: сій.
— Панове, — гаряче прошепотів шансоньє, — бла-
— Черодийку маєш,
гаю: я мушу це переписати! Я включу цей романс
рядить їй не знаєш,
Тобі з нею лихо —
до свого репертуару! Благаю! Ви не уявляєте, яка це
їй з тобов не тихо… унікальна річ!
Муся і Олексій перезирнулися.
Увірвав спів, захоплено обернувся до Муся і Олексія: — Чим це унікально? — запитала Муся.
— Відчуваєте подих сторіч?! Це давній прикарпат- — Унікальна сама людина, найвідоміший із роду
ський діалект… Неймовірно! Це — магія… Гербуртів! Ян Щасний, поляк за походженням, на-
Він знову занурився в сувій, знову взяв акорди. зивав себе русином. Був найосвіченішою людиною
Цього разу його голос залунав упевненіше, глибше. свого часу, закінчив університет, подорожував Єв-
Так, що у Мусі мурашки забігали вздовж хребта і до ропою, служив при цісарському дворі у Відні, знав ку-
самих п’ят: пу мов. Став дипломатом. Був секретарем у польсько-
— Пастуше, пастуше,
го короля Сигізмунда III Вази. Потім розчарувався
Люблю тя до душі.
А що мене болі, 1
Давній романс Яна Гербурта Щасного, знайдений Галиною
Скажу ти до волі. Пагутяк, в обробці Ігоря Жука.
166
в по­літиці, повернувся до свого замку в Доброми-
лі, зайнявся просвітою, філософією, літературою.
Зрештою перейшов до опозиції і виступив проти по-
літики свого колишнього господаря — Сигізмунда…
Сидів у в’язниці… Там і почав писати… Багато йо-
го творів вважаються загубленими. І про нього ма-
ло хто знає. Тому і благаю: дайте переписати ноти
і слова!
— Добре, — сказала Муся. — Тільки дуже прошу:
поки що не виконуйте цей романс саме тут, на паро-
плаві.
Співак схопив ноти, мов кіт мишу.
— Обіцяю! Присягаюся!
І кинувся до себе в каюту.
Муся і Олексій залишились в тиші і темряві.
Олексій сів за рояль, поглядаючи на Мусю.
Узяв кілька акордів, і вона знову почула, як в її
збентеженій душі залунало: «Пастуше, пастуше…»
Він ще й на роялі грає, подумала Муся, скидаючи
з себе чари, яким уже готова була скоритися…
***
…Якщо вам не доводилося спати в одній кімнаті з ма-
лознайомою людиною, та ще й протилежної статі, вам
ніколи не зрозуміти бідну Мусю!
По-перше, у ванній кімнаті, припавши вухом до
дверей, вона слухала, чи влігся її напарник, чи зари-
піла його койка, засвідчуючи, що він (як і було суво-
ро наказано!) повернувся «носом до стіни», і старан-
но закутувалася в пеньюар.
По-друге, вимикала світло і навпомацки простува-
ла до свого двомісного ліжка.
167
По-третє, закутувалась у ковдру з головою і дов-
го-довго чекала, доки дихання Олексія Крапки стане
рівним — навіть молилася, щоб він захропів.
Лише тоді можна було розслабитися.
До того ж Муся намагалася більше не розкидати
свої речі, до чого звикла вдома, а складала все най­
інтимніше під подушку, від чого та перетворювалась
на високу нерівну гору.
Але прокидатися було ще гірше!
Адже уві сні ніколи не знаєш, в якій позі прокинеш-
ся. А ще жахливіше було думати, прости Господи:
а раптом твій ніжний носик всю ніч видавав ті ж са-
мі звуки, що линули з сусідньої койки?
А якщо ти розмовляєш уві сні?
Або крутишся мов дзиґа (а Муся це полюбляла)
і скидаєш з себе все зайве, адже в каюті було до­
волі тепло.
Одне слово, перебування в одній кімнаті з випад-
ковим напарником навело Мусю на думку, що вона…
НІКОЛИ… НЕ ВИЙДЕ… ЗАМІЖ! Навіть якщо перетво-
риться на дух безтілесний!
Щоправда, вже другий ранок Муся прокидалася
так само щільно загорнутою в ковдру, як і засинала.
І дуже тому раділа. (Якби знала, що ненависний Крап­
ка щоранку піднімає цю ковдру з підлоги, точно на-
клала б на себе руки!)
А ще раділа тому, що Крапка — навіть не чекала
від нього такої делікатності! — завжди вставав ра-
ніше і чемно звільняв каюту до того, як вона мала
встати.
Тоді вона відчувала себе повною хазяйкою, сміли-
во йшла до ванної і навіть підкручувала своє і без то-
го пухнасте волосся паперовими папільйотками.
168
Цього ранку було так само.
Муся прокинулася з приємним відчуттям: у голо-
ві лунав прослуханий увечері романс. Крапки в каю­
ті не було.
Муся задоволено потягнулася і глянула за вікно.
На горизонті веселим каскадом вигулькували з хвиль
чорні спинки. Муся аж у долоні заплескала: дельфіни!
Ранок був пречудовим. Золотим, молочно-роже-
вим, окантованим легкою блакиттю — пану Айвазов-
ському на заздрість!
Опустивши очі нижче горизонту, Муся і тут не роз-
чарувалася: палуба сяяла чистотою, на майданчи-
ку перед вікнами салону матроси вже розставили бі-
лі стільці і столики — отже, буде гарна погода, їм
видніше.
На кормі, трохи далі від імпровізованого шинква-
су, побачила витончений чорний силует.
На тлі золотого і молочно-рожевого марева він
­виглядав фантасмагорично, нереально і… дуже-ду-
же гарно.
Муся придивилася.
Прекрасна Ванда в чорному трико і легкому шов-
ковому кімоно стояла на килимку в граційній позі.
­Одна її нога була високо піднята вгору. Ванда нагаду-
вала ебонітову статуетку…
Муся знала, що це — йога.
Але щоб ось так…
Прямо на кормі…
Коли на тебе з усіх щілин дивляться матроси…
І не тільки матроси!
Муся піднялася навшпиньки: хто це там вийшов
із салону?
Запитання було риторичним. Звісно!
169
…Олексій Крапка з кухликом кави в одній руці і си-
гарою в іншій повільно пішов до столика. Поглянув
на сонце, прикриваючи очі рукою.
Муся бачила, як він кивнув Ванді.
Та закінчила вправу.
Почала згортати килим.
Щось сказала…
Муся не могла чути, що саме, але мужньо продо-
вжувала спостереження.
Ось він відповів.
А відповідаючи, підійшов. Відклав сигару.
Зняв піджак, повісив на спинку стільця.
Краще не дивитися, подумала Муся, яке їй до того
діло, але дивилася уважно, аж язичок висолопила.
Знявши піджак, Олексій взявся обома руками за
бильця стільця і повільно здійняв догори обидві
­ноги. Потім так само повільно спустився з небес на
землю.
Муся побачила, як Ванда заплескала в долоні і за-
сміялася.
Вказала на килимок. Олексій узяв його в одну ру-
ку, другу підставив їй.
І вони пішли…
Яка гидота, подумала Муся, відчіпляючи пальці від
підвіконня, — вони аж побіліли!
Як добре, що вона зовсім не схожа на жодну з цих
манірних пані і панянок, які обсадили цей пароплав
немов мухи. Що вона ніколи не клюне ось на такі де-
шеві прийоми!
І що… ніколи, ніколи не вийде заміж.
А на честь цього рішення…
Муся озирнулася довкола: що б таке зробити, аби
закарбувати його на віки вічні?
170
Знайшла: ножиці!
Рішуче зайшла до ванної кімнати і, перед тим як
прийняти душ, відтяла свої локони аж по самісінь-
кі вуха.
Ось так! І цирульника не треба!
Нехай знає!
***
Зробивши свою чорну справу, Муся не втрималась:
визирнула з-за дверей каюти.
Так і є: парочка якраз прямувала до номера, що
розташовувався на протилежному боці довгого ко-
ридору. Почула уривки фраз.
— …Нунчаки — зброя справжніх чоловіків… — лу-
ною відбився у вухах мелодійний голос Ванди Такіхасі.
— Я лише чув про них… — голос Олексія.
— Бажаєте глянути?
— Не відмовлюсь!
Заскреготів ключ у шпарині.
Висунувши з-за дверей носика, Муся побачила, як
Ванда відчинила двері свого помешкання і відступи-
ла, даючи дорогу Олексію.
Двері зачинилися.
Муся вискочила до коридору, навіть не помічаючи,
що в пеньюарі і боса.
Прокралася до дверей. Зазирнула в шпарину.
І нічого не побачила.
І нічогісінько не почула…
***
— Сідайте, налийте собі щось, — сказала Ванда Олек-
сію, киваючи на стіл, де стояла пляшка шампансько-
го. — Мушу переодягнутися.
171
Вона зникла у ванній.
Олексій почув, як полилася вода.
За кілька хвилин жінка вийшла.
На ній був зелений шовковий халат з хутряним ко-
міром, що глибоким низьким трикутником спускався
ледь не до середини талії.
Витираючи чоло рушником, Ванда полізла до ша-
фи і кинула на ліжко дві чорні відполіровані палиці,
з’єднані між собою срібним ланцюгом.
— Ось. П’ятнадцяте сторіччя. Родинна реліквія.
Олексій узяв нунчаки.
Погладив відполіровану поверхню, розтягнув
ланцюг.
— Дивна річ… Родинна? Я думав, що ваше дивне
прізвище — по чоловіку…
— Я удова, — опустила очі долу Ванда. — Ношу
прізвище мого батька, китайського дипломата.
— Неймовірно… — видихнув Крапка.
Ванда печально зітхнула.
— Історія мого походження досить неординарна.
Але краще б вона була звичайною, як у всіх… Мож-
ливо, тоді мені жилося б простіше. Але, вибачте, пев-
но, вам це не цікаво. Краще вип’ємо.
Олексій відкоркував пляшку, розлив по бокалах
шампанське.
— Мені цікаво, — відповів, подаючи келих. — Ці-
каво все, що стосується вас, Вандо. Ви — дивна. Як
і ваше ім’я…
— О, так. Усі звертають на нього увагу. Але все про-
сто: моя мати польського походження. Китайський
дипломат і польська княжна — чи не дивне поєднан-
ня? — посміхнулася вона. — Але, попри все, це са-
ме так. У них була якась шалена історія, як у романах:
172
незгода батьків, втеча аж до Індії. До речі, я там і на-
родилася. Повернення. Кар’єра. Неабиякий спадок
з обох сторін. І — рання смерть…
Вона опустила голову, завісивши обличчя лиску-
чою чорною хвилею ще вологого волосся.
— Через усе це я ніде не почуваюся затишно. Ані
в Китаї, ані в Польщі. Батьки лишили мені великий
спадок, але не навчили жити. Через це я звикла бо-
ронитися…
Вона взяла з рук Олексія нунчаки і погладила їх
довгими нервовими перстами.
— … і нікому не довіряю. Надто багато довкола ли-
цемірства і жорстокості. Небезпеки для таких, як я.
Вона поглянула на Олексія і, провагавшись кілька
секунд, вимовила:
— Але у вас я небезпеки не відчуваю…
Поставила на стіл недопитий келих.
Підвелася з м’якого пуфа, відійшла до вікна.
Олексій змушений був підвестися.
Ванда обернулася до нього. Глянула дивним погля-
дом мигдалевих очей.
— Один мій друг сказав, що у мене немає навичок
соціальної поведінки. Ви теж так вважаєте?
Олексій підступив до неї:
— Я вважаю, що це те, що відрізняє вас від інших…
— Правда?
Олексій кивнув.
І відставив свій бокал.
***
Ну, повернемось до власноруч обскубаної Мусі!
Вона, здається, добре увійшла в роль обуреної дру-
жини і подумала, що має повнісіньке право втрутитися
173
в хід події, яка розгорталася за зачиненими дверима
ось уже не менше п’яти хвилин.
Згадала нещодавно побачені кадри з фільми, ті,
що підгледіла вночі у вікно кінозали. Мізансцена пе-
редбачала активні дії!
Муся рішуче розчахнула двері каюти, увірвалася
досередини, немов фурія.
І заклякла посеред кімнати, адже далі просто не
знала, як у такому випадку діяла б Віра Холодна: її на-
парник стискав в обіймах прекрасну Ванду, його ру-
ки красномовно знаходились під її хутряним коміром
нижче лопатки.
Оголене плече світилося в тьмяному світлі, немов
наливне яблуко.
Яка гидота, майнуло в голові у Мусі.
Але що вона повинна зробити? Певно, так само
і висловитись!
— Яка гидота! — висловилась Муся, картинно при-
тиснувши руки до чола: викапана Віра Холодна в ста-
дії крайнього розпачу.
На диво, мізансцена вдалася: Ванда перелякано
відстрибнула від Олексія.
Той гнівно чмихнув на Мусю, закрутив головою,
знизав плечима — і різко вийшов із каюти, клацнув-
ши дверима.
Увесь запал Мусі вмить зник.
Боса, в пеньюарі, з капелюшком стриженого волос-
ся, розпашіла, вона стояла перед чарівною суперни-
цею, відчуваючи себе не просто смішною — кумедною.
І жалюгідною до того ж.
Ситуацію врятувала не менш схвильована Ванда.
І зробила те, чого Муся аж ніяк не чекала від такої на
перший погляд сильної жінки.
174
Ванда закрила обличчя руками і немов підкошена
впала на ліжко.
— Вибачте, заради бога… — здушено пробурмоті-
ла вона. — Самотність — страшна річ. Мені сором-
но… Соромно…
Вона гірко заридала, зминаючи під собою шовко-
ве простирадло і насуваючи його на голову.
Мусі стало прикро. Як кажуть, сам не гам і іншому
не дам!
Олексій Крапка — вільна людина, і Муся тут ні
до чого!
Постоявши кілька секунд над Вандою, що не при-
пиняла схлипувати і вибачатись, Муся повернулася
і тихо пішла з каюти.
Ще раз остаточно вирішивши, що вона ніколи, ні-
коли не вийде заміж!
***
Як би там було, але, переодягнувшись і ледь пригла-
дивши волосся, Муся вискочила на верхню палубу
в пошуках напарника.
Так і є!
Він стояв там, сповнений праведного гніву.
— Тепер я розумію, чому вас татусь у село за-
слав! — одразу сказав він. — Ви ж тицяєте носа не
в свою справу!
— Справу? — аж підскочила Муся. — Чудова від-
мовка! Я ж сказала: мартопляс ви і бабій! Негідник!
Від вас немає ніякої користі!
Олексій зморщився.
— Та вгамуйтесь ви, кішко!
— Хто кішка? Я кішка?
175
— Саме так. Кішка! Дика і до того ж… — він огля-
нув її і додав з незворушною посмішкою: — До того ж
обскубана…
Муся накинулася на нього, розмахуючи кулач­
ками:
— Якщо я кішка, то ви… ви…
— І нерозумна до того ж… — додав Олексій, стри-
муючи її відчайдушний натиск.
— Та ви ж її цілували! — продовжувала пручатися
Муся, намагаючись висмикнути свої кулачки з його
долонь.
— Знову ревнуєте? — гмикнув Олексій. — А, між
іншим, це був звичайний слідчий експеримент! А ви
завадили…
— Що? Завадила?! Який іще експеримент? — при-
пинила смикатися в його руках Муся.
— Ну нам же потрібно… ту… родимку… знайти… —
трохи присоромлено вимовив Олексій.
Муся задихнулася від огиди і гніву — навіть не зна-
ла, яке почуття опанувало нею більше.
— А-а-а-а… — проспівала тоненьким голосом. —
Бідненький… То ви таким чином родимку шукали.
Співчуваю… А хто у вас на черзі наступна? Може, ма-
дам Шток?
Олексій відпустив її руки, поправив комір сорочки,
застебнув ґудзик: битва закінчилася.
— А я, до речі, ще вашого плечика не бачив, — ска-
зав з іронією. — Хоча ж я ваш чоловік…
Ох і даремно ґудзик застібав!
Адже наступної миті Муся випросталась, мов тя­
тива:
— Який іще чоловік? Ненавиджу! Жалюгідна ни­
шпорка! Бабій!
176
Викинула праву ручку наперед і…
…і обидва почули за собою веселе покашлю­
вання:
— Де любляться — там і чубляться.
Князь із купцем немов змовились підглядати!
Олексій скористався давнім прийомом, котрий
гарненько спрацював не далі як учора: притис Мусю
до себе, зображаючи шалену пристрасть.
Але цього разу не поцілував, адже Муся загрозли-
во клацнула зубками прямо перед його носом.
Вирвалась і побігла геть.
***
Муся спускалася нижче і нижче сходами палуб, до-
ки не опинилася на самому нижньому поверху пе-
ред металевими дверима з написом «Службовий
вхід».
Тут було тихо і, звісно, жодної душі з поважного то-
вариства, яке їй добряче набридло.
Муся сіла на сходи, дослухалась: звідкись лунали
звуки працюючого колеса і гудіння машин.
Сиділа і міркувала, що треба було б допитати ма-
дам Шток з приводу персня і можливого візиту її чо-
ловіка-небіжчика до каюти посла.
Рівномірне гудіння пароплава і дивний брязкіт,
що линув знизу, заколисував, навіював священний
трепет.
Цікаво, як працює серце цього плавучого звіра?
Муся уявила оголених і засмаглих до чорно-
ти ­кочегарів, що кидають у червону пащеку топки
вугілля.
А що там іще?
177
Певно, крутяться якісь колеса, чіпляючись одне за
одне, мов у механізмі годинника.
Цікавість узяла гору.
Муся відчинила металевий люк і почала спускати-
ся ще нижче.
Пішла вузьким темним коридором. Тут не було ані
червоних килимів, ані гасових ліхтариків.
Пошарпані металеві двері були зачинені на вели-
кі такі ж пошарпані гаки. Що за ними? Каюти матро-
сів? Машинне відділення?
По ще одних вузьких сходах спустилася нижче.
Повіяло холодом, світло згустилося до чорноти.
Одна з дверей завтовшки не менше як двадцять
сантиметрів виявилася прочиненою.
З неї повіяло крижаним холодом.
Муся зазирнула досередини.
Була б менш рішучою, то відсахнулася б! Адже по-
бачила те, що не бачила ніколи.
Це була простора льодовня.
На прикріплених під стелею гаках висіли коро­в’я­
чі туші…
Цілий ліс червоних коров’ячих туш погойдувався
перед її очима.
Підлога була брудною від засохлої крові. По всьо-
му периметру яскравіли в приглушеному світлі єди-
ного ліхтаря крижані гори.
У діжках, кошиках, тазах і казанах лежала риба,
зберігалися овочі і все те, що подається гостям на сні-
данок, обід і вечерю в їстівному та досить естетич-
ному вигляді.
Мусю знудило від скаженого аромату.
Прикриваючи ніс і рот хусткою, вона ступила
вперед.
178

У ту ж мить почула скрегіт металевих дверей.

Певно, їх заклацнуло протягом. Муся різко оберну­
лася і вперлася руками в двері.
І почула найжахливіше: з того боку хтось зачинив две-
рі на гак і почав прокручувати ключ у замковій шпарині.
Муся щосили закалатала в металеву стіну, захли-
нулась власним криком: «Не зачиняйте! Я тут! Випу-
стіть мене!»
Марно.
Металева крижана пастка поглинула всі звуки…

***
…Петька Шнур, зачувши за спиною кроки, миттєво
сунув ключ від морозильника в кишеню, і обернув-
шись, виструнчився: перед ним стояв боцман.
— Новенький? — запитав боцман.
— Так точно! — хвацьки відрапортував Шнур.
— Що тут робиш?
Петька вхопився за швабру, що стояла біля дверей
морозильника.
— Закінчив прибирання!
— Молодець! — похвалив боцман. — А палубу
надраїв?
— Так точно!
— Ідемо — перевірю. Якщо помічу непорядок —
шкуру спущу!
— Так точно! — гаркнув Шнур.
Боцман зробив знак прямувати за ним.
Петька озирнувся на металеві двері: що ж, з роз-
правою можна почекати.
М’яса на сьогодні вистачить, навряд чи хтось полі-
зе сюди до наступного ранку.
І пішов за боцманом.
180
***
Третій ранок на верхній палубі видався не таким ве-
селим, як попередній.
Пані не грали у квача, а ліниво погойдувались
у шезлонгах, дрімаючи і милуючись морем і чайками.
Картярі чортихалися, весь час підбираючи з па-
луби карти і через те починаючи гру заново. Тихо
і так само ліниво біля корми наспівував циган-
ський хор.
Капітан нервово сновигав між гостями, намага-
ючись вигадати якусь розвагу. І шукав очима «ар-
тистів», які погано справлялися зі своїми обов’яз-
ками.
Але ані Мусі, ані Олексія видно не було.
Проте за столиком, розважаючи публіку своїм ви-
глядом, сидів Жорж Шток.
Перед ним стояла клітка з Семеном.
Жорж, упершись ліктями в стіл, у глибокій задумі
дивився, як папуга чистить свої довгі сірі кігті.
— Бачиш, Семене, покинув нас татусь… — казав
Жорж, підсовуючи в клітку шматок пирога. — Маман
тепер ані копійки нам не дасть… Не те що червінець.
Почувши знайоме слово, папуга тричі вигукнув на
всю палубу:
— Соломошо, дай червінця!
І тим дуже засмутив шановну публіку.
Адже нагадування про загиблого було зовсім не-
доречним.
В іншому кутку палубою нервово проходжувалась
княжна Анастасія, за нею дріботіла служниця, за ни-
ми стрибав завжди веселий Тобі.
Наздогнала, накинула на плечі пані кашемірову
тальму.
181
— Бачити тебе не можу! — крізь зуби процідила
княжна. — Зійдемо на берег — отримаєш розрахунок!
— Нечистий поплутав, пані…
Пройшли далі, аби не привертати до себе увагу.
— …А він уже, ірод, мертвий лежав… — почули від
зграйки черниць, що щільним кільцем оточили свою
хазяйку, Лизавету Павлівну.
— От і добре, матінко, — зашелестіли черниці. —
Не взяли гріх на душу! Слава Ісусу… Помилував Го-
сподь…
…В іншому кутку палуби панянки і прогресивна мо-
лодь оточили режисера.
Усім хотілося говорити «про синема».
Режисер почувався мов риба у воді і задоволено
роздмухував щоки.
— …А ви і Віру Холодну знаєте?
— Звісно! Усіх знаю. І Вірочку, і Мозжухіна Івана,
і Йосипа Рунича, і Шаляпина Федір-Іванича. І Софоч-
ку Гославську!
— Ох, синематограф, — це, я вам скажу… — за­
хлинався в захваті молодик із зачіскою а-ля Рудоль­
фо Валентино від мсьє Очінь. — Я, панове, бачив
у Парижі «Руйнування стіни» — це вражаюче! Кадри
йдуть у зворотному напрямку: стіна постає з руїн, не-
мов нова!
Режисер зневажливо скривився, поглядаючи убік
знавця:
— Це вчорашній день, юначе! Та й знято нерухо-
мою камерою. Маячня! А справжній синематограф
себе покаже! Нічого не буде! Скрізь буде один сине-
матограф!
— Але… — нерішуче промовила сором’язлива па-
нянка, — театр, книги — це залишиться?
182
— Наряд! — авторитетно вимовив режисер. —
Синема­тограф замінить собою все!
— А ви і Рудольфо Валентино бачили? — запитав
захоплений молодик.
— Звісно, бачив, — не змигнувши оком, кивнув
кудлатий режисер.
Оператор сплюнув у море. Але не зронив ані пари
з вуст…
…У цей час у каюті мадам Шток відбувалася зовсім
інша розмова.
Не знаючи, як відрекомендуватися, аби дізнатись
необхідне, Олексій Крапка завітав до каюти удови як
один із тих небагатьох пасажирів, хто вважав за не-
обхідне висловити бідолашній жінці свої співчуття.
І завдяки цьому от уже хвилин сорок вислухову-
вав безперервну тираду мадам Шток про всі нега-
разди, котрі посипалися на її голову після весілля
з Соломошею.
Мадам Шток розгорнула повне батальне полотно
першого десятиліття подружнього життя і перейшла
до другого, все більше впадаючи в шаманський
транс.
— …Ви ж самі бачили, — казала вона, — крават-
ку нову надів! А казав, що срати пішов! От прямо-та-
ки вистрибнув з-за столу, мовляв, шлунок прихопило
від тієї печінки гусячої! Семену — нічого (Семен — це
наш папуга!), а йому — бачте! — прихопило! Знаю,
в якому місці йому прихопило! Побіг до каюти крават-
ку нову одягати!
І заридала на повний голос:
— Йой, Соломошо, на кого ж ти нас покинув? Я-я-як
тепер жити будемо?!
183
І без жодного логічного переходу додала спокій-
ним голосом:
— Боргів у нього як зірок на небі!
Олексій співчутливо закивав головою:
— Борги це погано… Дуже вам співчуваю…
— Зі співчуття шуби не пошиєш, — буркнула ма-
дам. — Доведеться самій у всьому розбиратися.
Адже­й у нього була боржників ціла купа. Чорт ногу
зломить! Багато виробів у кредит роздавав під від-
сотки.
— О, так, це вихід, — заспокоїв її Олексій. — Зібра-
ти борги з боржників — і роздати на борги!
Мадам втупилась у нього, міркуючи над почутим.
— Певно, так і варто робити. Зараз і піду!
— Куди? — здивувався Олексій.
— Так один же з тих негідників, що платити не лю-
бить, — тут, на пароплаві! Щоправда, вже добу його
не видно. Певно, помітив нас і ховається!
— Та невже?! — зацікавлено вигукнув Олексій
тільки через те, аби мадам продовжила свою ти­
раду.
— Так, точно! Ховається! Я його в перший вечір по-
бачила. Сунув ніс до зали — і одразу заднього дав!
Мабуть, злякався. Тепер не відкрутиться. Я його з-під
землі дістану!
— Хто ж цей негідник? — поставив цілком рито-
ричне запитання Олексій Крапка. — І за що він вам
заборгував?
— Так германець той, ірод! Рік тому я його в нашій
крамниці бачила. Прийшов перстень замовити, а роз-
платився лише чвертю від усієї суми. Я тоді ще Соло­
моші сказала, — мадам Шток красномовно стисла
перед носом Олексія кулак, — що не слід віддавати
184
такі коштовні речі за безцінь! А він: та то ж людина
поважна — сам посол, віддасть! А виявилося по-моє­
му: дзуськи віддав! Ну нічо, мені віддасть!
І мадам рішуче почала збивати перед люстер-
ком копну волосся, провела пуховкою по червоному
обличчі.
— А розписка у вас є? — запитав Олексій, боячись,
що пані Шток дійсно піде діставати Айзена, як вона
сказала, «з-під землі».
Не міг же він зізнатися, що той посол лежить в ку-
пі льоду разом із її бідолашним чоловіком.
— Розписка? — знітилася мадам. — Дійсно, тре-
ба розписку знайти. А вона, певно ж, удома лиши­
лася…
— Ну от і не поспішайте. Борг завжди за нею змо-
жете отримати. Або — через суд.
— Через суд? — зраділа мадам Шток. — Це ви вір-
но кажете. Я йому ще суд влаштую!
Вона заспокоїлась.
Олексій схилився над її рукою, цмокнув, зітхнув із
полегшенням і відкланявся.
Тепер він знав те, за чим приходив.
Треба було б негайно розшукати Мусю і продовжи-
ти звіряти відбитки пальців: чи лишилося в каюті Ай-
зена «вітання» від Соломоші. Тим більше що, вислухо-
вуючи мадам Шток, він непомітно поклав до своєї
кишені несесер небіжчика.
Зовсім як Муся!
Не даремно ж кажуть — з ким поведешся…
Задоволений собою, Олексій спустився до салону,
де гості вже сходилися на обід…
І почав виглядати Мусю.
Але на обід Муся не з’явилася.
185
Не було її і в каюті.
Певно, хоче показати всю глибину своєї образи,
вирішив Олексій.
Ну, то нехай походить голодна!
***
…Муся відліпила закрижанілі долоні від металевих
дверей, в які час від часу безнадійно стукала, і вирі-
шила обстежити місцевість.
Спочатку подумки налаштувалася на те, що видо-
вище буде зовсім неестетичним і досить моторош-
ним. Порахувала до десяти і обернулася.
У напівтемряві побачила ліс обдертих коров’ячих
туш, що коливалися від руху пароплаву. З голів на під-
логу скрапувала густа червона кров.
Муся підібрала спідницю і з острахом пішла в саму
гущу цього лісу смерті.
Він був рясний і смердючий.
Муся натрапила на найменшу тушу, підсунула під
неї ящик, встала на нього і, вже не дбаючи про чисто-
ту свого одягу, з усієї сили підсмикнула коров’ячий
труп догори. З горла туші висмикнувся великий гак,
туша з гуркотом впала на підлогу.
Муся зняла гак з металевого кронштейну. Він був
липкий від крові.
Але з такою зброєю в руках їй стало спокійніше.
Муся сіла на ящик. Дослухалась.
Рівно гудів мотор.
І більше — ані звуку.
Якщо хтось її зачинив, вирішила Муся, то рано чи
пізно прийде по неї.
А вона… не здасться без бою!
186

***
Уся географія круїзної подорожі була б не точною,
­якщо не звернути увагу на берег.
А від берега пароплав був надто далеко.
Берег якщо й виднівся, то такою собі зеленува-
то-синьою рельєфною смужкою — немов спина кро-
кодила, котрий спить, занурившись у воду.
Час від часу в хвилях поруч із цією «спиною» вигуль-
кували білі вітрила човнів чи коричневі черева шаланд.
А на самій «спині» зблискували тьмяними вогнями
віконця селищ і згасали в пустелі ще не обжитих при-
бережних урочищ.
Хвилі билися в чорні скелі, у кам’янисті узвишшя
і пінистими бурунами затікали у сховані від сторон-
нього погляду вузькі затоки.
В одній із таких заток двоє невідомих займалися
важливою справою: вантажились на невеличкий бар-
кас місцевого рибалки.
Один із них, старший, поглядав то на годинник, то
на горизонт.
— Здається, пора, — нарешті вимовив він, зверта-
ючись до свого молодшого товариша. — Проти ночі
пароплав має бути в точці зустрічі.
Він вийняв з-за пазухи карту, розправив її на лаві
и тицьнув пальцем у потрібні координати, позначені
хрестом, звернувся до провідника:
— Сюди довезеш?
Рибалка неохоче зазирнув через його плече.
— Надбавити варто, вельмишановний…
— Тобі що, мало заплатили? — гарячково сказав
молодший. — На новий човен вистачить!
— Е-е-е… — докірливо проспівав провідник. —
Ми так не домовлялися! Тут води небезпечні. Там
188
берегова охорона сновигає… Контрабандистів ви-
стежує.
— Що ж ви нам одразу, дорогенький, не сказа-
ли? — насупився старший.
— Та нема чого з ним церемонитись, Вітольде Ві-
кторовичу! — вигукнув молодший. — Я збігаю в се-
лище — інший не відмовиться!
— Втратимо час, Володю! Суб’єкт чекати не бу-
де! — суворо сказав той, кого назвали Вітольдом
­Вікторовичем, і дістав з кишені шкіряне портмоне,
вийняв кілька асигнацій, простягнув рибалці. — Стіль-
ки вистачить?
Рибалка сховав гроші під засмальцьований кар-
туз, щільно насунув його на голову, плюнув на руки
і веслом відштовхнув баркас від скелі…
***
…Заскреготів засув.
Муся стисла в руці гак, але залишилася сидіти на
ящику, опустивши руку донизу.
Можливо, нічого страшного не відбудеться, адже
її тут могли зачинити випадково, а тепер прийде ку-
хар чи матрос, аби взяти щось із продуктів, і вона бу-
де врятована.
Крізь ліс коров’ячих туш вона побачила, що хтось
увійшов до камери.
Почула тихі кроки і рипіння металевих гаків — хтось
наближався до неї, відсуваючи туші рукою.
Нарешті Муся побачила матроса.
Хотіла вже радісно зіскочити зі свого місця, але
за мить просто-таки приморозилась до нього ще
більше.
189
Чоловік видався їй знайомим.
Наблизився.
— Упізнаєш? — запитав він.
Холодні і прудкі змійки пробіглися по всьому Муси-
ному тілі і міцним кільцем скрутили серце — не про-
дихнути.
— Бачу, що впізнаєш, — промовив Шнур. — Отже,
не доведеться довго пояснювати. Пам’ятаєш, обіцяв-
ся тебе порішити? От і почнемо…
Муся скочила, ховаючи за спиною руку з гаком,
відступила.
Хоча відступати було нікуди.
Шнур наближався, розгрібаючи туші, котрі колива-
лися за його спиною.
Він посміхався.
— Почекай, птахо, — лагідно промовляв він. — Усе
будемо робити неспішно. Із задоволенням… Довго ж
я на тебе полював. Пам’ятаєш, як ти мене лягавим
здала, га? Я вже майже викрутився. Теперка — не гні-
вайся. Шкуру з тебе спущу, а тіло тут повішу! Не одра-
зу тебе, голубу, знайдуть…
Перспектива висіти оголеною серед коров’ячих
туш Мусі дуже не сподобалась.
Вона спересердя відстрибнула аж до стіни, під-
сковзнулася і впала на гору колотої криги.
Безпорадно замахала руками під зловтішний регіт
Шнура, який уже намотував на обидві руки удавку.
Намагаючись виборсатись, Муся перевернулася
на бік і…
…і опинилася — обличчям до обличчя! — із покій-
ним послом фон Айзеном!
З-під криги синіла його рука з відігнутим чорним
пальцем.
190
Заборсалась мов навіжена, ледь стримуючи крик,
скотилася нижче і…
…і наштовхнулася на задубіле тіло ювеліра Штока.
Одне його око було привідкрите і дивилося на Мусю
співчутливо.
Жах змусив її випростатись.
Ні, вона не хоче залишатися в цій компанії!
Зібравши всі сили, Муся кинулась на Шнура, міль-
йон разів подякувавши невідомому доктору Шерлу за
той рядок, де його герой, «склавшись удвічі, протара-
нив черево нападника власною головою».
Це була чудова порада!
Муся вчинила так само.
Та ще й ногою додала — прямо в коліно, за рецеп-
том того ж Шерла!
Від несподіванки Петька і сам склався удвічі, ох-
нув, ухопився за коліно.
А Муся кинулася до дверей, відмахуючись від ньо-
го все тими ж рятівними тушами.
Туші хиталися, немов у смертельному лісі здійня­
лася буря.
Ламаючи нігті, Муся відтягла важкі двері і стрім­
голов вискочила за них.
Але зачинити не встигла — Шнур був за три кроки
від неї.
І Муся помчала лабіринтами коридорів до сходів,
що вели нагору.
***
…Що думає миша, втікаючи від кота?
І чи думає взагалі, коли мчить, наштовхуючись на
стіни, де немає жодної рятівної шпарини, відчуваючи
лише одне: кроки смерті за спиною…
191
Десь на верхній палубі, в салоні, гупали сотні ніг
і ніжок, витанцьовуючи черговий тур краков’яку.
А Муся, мов плавець, що втратив відчуття дна, все
глибше занурювалась у лабіринти чорних і порожніх
коридорів у пошуках сходів, якими спустилася сюди
кілька годин тому.
За нею, кульгаючи і важко дихаючи, біг Шнур.
Нарешті Муся побачила залізні перетинки з пери-
лами, почала дряпатися наверх, шаленіючи від дум-
ки, що двері можуть бути зачиненими.
Відчула, як Шнур ухопився за поділ сукні і рве її,
стягуючи Мусю донизу.
З усієї сили Муся вдарила ногою в щось живе —
обличчя чи плече, вирвалася і штовхнула двері.
Вони відчинилися.
За ними були ще одні сходи.
І ще одні.
Муся дряпалася по них, ламаючи підбори, аж доки
не вистрибнула в пасажирський коридор зі знайо-
мою червоною доріжкою і тьмяними ліхтариками по
всій довжині.
Шалено закалатала в перші-ліпші двері.
В одні. У другі. У треті.
І — жодного відгуку!
Музика з салону лунала голосніше.
— Очі чорніє-є-є-є!!! — волав циганський хор.
Дихання Шнура наближалося.
Один стрибок, один кидок руки — і Муся опинить-
ся в його пащі.
Сили покидали її, вона ледве ворушила ногами,
безтямно штовхаючи зачинені двері кают.
Шнур теж стишив кроки, ішов за нею спокійно,
впевнено, заганяючи в самий куток коридору.
192
І — посміхався…
«Усе будемо робити неспішно, птахо…»
Усе ж таки є Бог на світі!
Одна з дверей несподівано відчинилася.
— Рятуйте! — прошепотіла Муся в темряву.
Чиясь рука втягнула знесилену дівчину досе­
редини.
Двері грюкнули, ключ провернувся у шпарині…
За ними пролунав удар кулака.
Муся здригнулася і повільно сповзла по стіні на
підлогу.
***
…І побачила перед собою знайомі вишиті бісером
капці.
Ванда Такіхасі підхопила Мусю, обняла за плечі
і допомогла лягти на канапу.
Погляд її був схвильованим.
Допомігши Мусі зручно влаштуватися на подуш-
ках, Ванда рушила до дверей.
— Не відчиняйте! — закричала Муся. — Він мене
вб’є!
— Хто? Ваш чоловік? — обернулася до неї здиво-
вана Ванда.
Муся щосили затрясла головою, замахала руками:
— Злочинець! Вистежив мене… Не відчиняйте!!!
Ванда недовірливо поглянула на неї, зробила за-
спокійливий жест і… вийшла в коридор.
Муся нагребла на себе простирадло і скрутилася
бубликом, піджавши під себе ноги.
Більше тікати було нікуди.
За кілька хвилин двері знову відчинилися.
Муся заплющила очі.
193
А коли наважилась розплющити, побачила, що
перед нею стоїть Ванда.
— Там нікого немає, — сказала вона і присіла по-
руч із майже непритомною від жаху Мусею. — Ви,
певно, чоловіка злякалися…
— Він мені не чоловік! — вигукнула Муся. — Але
то був не він, а інший!!!
— Усі ми грішні… — співчутливо зітхнула мадам
Такіхасі, певно, натякаючи на недавню ганебну сце-
ну в цій же каюті. — Заспокойтесь. Ви в безпеці.
Ми не дамо вас ображати! Я зараз викличу капі­
тана і…
— Ні! Не залишайте мене! — немов скажена за-
кричала Муся. — Він і вас уб’є! Тепер ми обидві у не-
безпеці. Він заховався за рогом, я в цьому певна!
Вибачте мене, накликала на вас біду!
Ванда обняла її і погладила по тремтячому плечі.
— Це ви мене вибачте. Не знала, що він у вас та-
кий тиран…
— Та ні! Кажу ж: ні! Це інший!
Муся розридалася, обіймаючи Ванду.
— Дорога сестро, — казала та, стискаючи її в обій-
мах. — У житті буває всяке. Знаю, на жаль, по собі.
Усе минеться. Усе владнається. Я вас нікуди не від-
пущу. Я сама поговорю з ним. Вас ніхто більше не
скривдить. Обіцяю. Вам треба відпочити, прийти до
тями. Усе буде добре…
Вона обережно огорнула Мусю ковдрою, гладила
по голові, мов дитину.
Муся розчулено схлипнула.
І несподівано з усією гостротою, котра вколола її
серце, подумала, що вона ніколи не знала і не відчу-
вала такого теплого материнського піклування.
194
***
…Олексій Крапка все ще бродив серед гостей, час
від часу поглядаючи то на годинник, то на двері са-
лону.
Звісно, від його навіженої напарниці можна було
очікувати всякого.
Цілком вірогідно, що вона все ж таки вициганила
у капітана іншу каюту і тепер спить собі спокійно, по-
лишивши його напризволяще.
Вона така!
Що ж, можна обійтися і без неї.
Олексій підійшов до столика, де сидів князь із дру-
жиною. Місце поруч із ними, де зазвичай вечеряла
мадам Такіхасі, було вільним.
Щоправда, рештки шоколадної плитки і порожня
філіжанка, що стояли на столі, красномовно говори-
ли про те, що прекрасна Ванда була тут.
Олексій чемно вклонився поважній парі.
— Дозвольте дізнатися, це ваше? — запитав він,
указуючи очима на шоколад.
— Це залишила мадам Такіхасі, — відповів князь. —
Послалася на головний біль. Навіть шоколад не
доїла…
— Можна мені забрати? — з глибоким хвилюван-
ням запитав Олексій.
— Зробіть милість… — знизав плечима князь, на-
магаючись нічим не виказати свого здивування.
Олексій обережно взяв залишок плитки зі столу
і відкланявся.
— Це ж треба! — презирливо прошепотіла йому
вслід княгиня. — Вже недоїдки за нею підбирає! Фі.
І що ви всі в ній знаходите, га? — суворо звернулася
до чоловіка. — Косоока і до того ж худа, мов тріска. Фі!
195
***
Думки про несподівано зниклу напарницю вмить ви-
вітрилися в Олексія з голови.
Він забіг до каюти (все ж таки сподіваючись, що
знайде в ній Мусю, але — марно!) і кинувся до її сак-
вояжу, котрий (і це було дивним!) усе ще стояв на міс-
ці — під Мусиним ліжком.
Розкрив його, ламаючи замок і сподіваючись, що ха-
зяйка саквояжа не застукає його в цю неприємну мить.
Витрусив із книжки папірці з купою відбитків, по-
шарудів, знайшов те, що шукав, — аркуш, підписа-
ний «Санкт-Петербург. З роялю», витягнув лупу, увімк-
нув лампу.
Обережно поклав поруч із аркушем плитку шо-
коладу.
***
…Жорж Шток, тримаючи клітку з Семеном на рівні
очей, аби папуга міг бачити хазяїна і не лякатися не-
відомої місцевості, прогулювався звивистими черво-
ними коридорами пароплаву, очікуючи того часу, ко-
ли маман вкладеться спати.
— Сутужно тепер нам буде, — скаржився він вір-
ному супутнику. — Маман зовсім оскаженіла. Просив
червінець — не дає. Не те що татусь…
— Дай червінця! — заволав Семен на весь ко­
ридор.
— Кажу ж тобі: немає ані копійки! — відповів
Жорж. — Дурень ти…
— Сам дурень! — не поліз за словом під крило
Семен.
Від такої образи від рідної душі Жоржу стало зов-
сім сумно.
196

Ані чарочки лікеру випити в шинквасі, ані панянку

тістечком пригостити.
Таке життя, що хоч…
Не додумав — перечепився об чиїсь ноги, що стир­
чали з підсобної кімнаті з написом «Чиста білизна».
Ноги були в грубих матроських чоботах.
Певно, п’яний матрос задрімав, подумав Жорж і тро-
хи прочинив двері, зацікавлений своєю знахідкою.
Придивився уважніше до сплячого і одразу відсах-
нувся: голова матроса була скручена на всі немож-
ливі сто вісімдесят градусів!
Притискаючи до себе клітку з переляканим Семе-
ном, Жорж прожогом кинувся до каюти слідчого, який
нещодавно розпитував їх із матір’ю про татуся.
Нехай розбирається!

***
…Іполит Вікентійович щойно закінчив вечірній туалет:
ретельно розчесав волосся, пригладив його і одягнув
нічну сіточку.
Став перед люстерком, роздивляючись своє облич­
чя. Висмикнув пінцетом волосинку з лівої ніздрі.
Скривився.
Чхнув.
І вже збирався зняти халат, готуючись до сну, як
у двері закалатали.
Іполит Вікентійович неспішно запахнув халат, по-
гладив скроні, провів пальцями по вусах і тільки тоді
провернув ключ у замковій шпарині.
До каюти увірвався Жорж Шток.
— Там!!! — закричав Жорж, махаючи вільною від
клітки рукою вбік коридору.
Іполит Вікентійович зморщився.
198
Хотів почути щось путнє, але Жорж сильніше зама-
хав руками і знову видихнув:
— Там!!!
Довелося Іполиту зняти сіточку з голови і попряму-
вати за цим навіженим, який, мов пес, вів його кори-
дором, оглядаючись і щосили розмахуючи кліткою…
***
— Накликала на вас біду… — говорила Муся, трима-
ючи Ванду за руку.
Та, закутавши дівчину ковдрою, сиділа на краю ліж-
ка і вологим рушником витирала сльози з її обличчя.
Муся важко дихала і тремтіла.
Перебування в крижаній камері давалося взнаки.
— А за «чоловіка», тобто Олексія Богдановича, я не
серджуся, — слабо посміхнулася Муся. — Ми зовсім
і не одружені…
— Тобто?
— Ну, не чоловік він мені, — залюбки почала пояс-
нювати Муся. — Просто звичайний сищик. З Києва.
Я його і не знала зовсім. А я з Санкт-Петербурга. Про-
сто нам треба було якось на цей пароплав потрапити.
А як потрапити, якщо місць немає? От і найнялися вас,
тобто гостей, розважати. Ролі виконувати. Аби веселі-
ше всім було їхати. Така вигадка капітана…
— Оце так новина! — не втрималася від вигуку
Ванда. — А навіщо ж вам це треба?
Мусі так приємно було розмовляти.
Тільки зараз вона відчула, як їй не вистачало до-
вірливого тихого жіночого спілкування — такого, яко-
го у неї ніколи не було.
А тут з’явилася подруга. І не просто подруга — ря-
тівниця…
199
— Та він за одним тут послом стежив. Якісь давні
в них рахунки…
— Послом? — здивувалася Ванда. — Хіба тут був
якийсь посол? Я вже з усіма познайомилась — і ні-
якого посла не бачила.
— І не могли бачити! — пошепки вигукнула Му-
ся, озираючись на двері. — Адже його у перший же
день убили.
— Убили? Боже мій! — стисла її руку Ванда. — Як
таке могло статися? Хто? Не можу повірити… Так, тут
дійсно небезпечно…
Мусі сподобався її переляк. Ще б пак! Зацікавити,
вразити таку жінку було не просто.
— Так, небезпечно, — сказала Муся. — Та й пан
Шток, гадаю, загинув не без чиєїсь допомоги.
— Благаю, не жартуйте так, — затремтіла сильні-
ше за Мусю чарівна Ванда. — Така приємна подо-
рож — і ось, на тобі! Навряд чи мої нерви зможуть та-
ке витримати. А у вас є хоч якісь докази?
— Гадаю, скоро будуть, — поважно сказала Му-
ся. — Ми спочатку думали, що те все на ґрунті рев-
нощів. Або помсти. Або шантажу. Але то все маячня,
побічний, так би мовити, ефект. Тут справи серйоз-
ніші. Політичні! Але про них я вам не можу розпо­
вісти.
— То й не треба! — ледь не благала перелякана
Ванда. — Але, гадаю, варто про це все сповістити на
берег, у поліцію! Вам удвох із цим не впоратись.
— Так, вірно… На берег… — кивнула Муся і хоті-
ла було підвестися. — І татусеві телеграфувати…
Але Ванда лагідно вклала її на ліжко.
— Ви вся горите, люба, — сказала вона, поклав-
ши Муся руку на чоло. — І вам потрібний новий
200
одяг — погляньте на сукню. Зараз пошукаю для вас
щось зі свого…
Муся лише зараз звернула увагу на те, що її сук-
ня розірвана і заплямована коров’ячою кров’ю.
Ванда вийняла з шафи зелене кімоно:
— Ось, переодягніться. А я сама сходжу до теле-
графіста: скажете, кому і що сповістити.
— Не залишайте мене! — вигукнула Муся.
— Не бійтесь, я скоро повернусь, — сказала Ван-
да. — А поки що випийте ось це.
Вона накрапала в склянку з водою краплі.
— Це вас заспокоїть.
Муся покірно випила ліки, з соромом помітивши,
що її зуби торохкотять об край склянки.
— От і добре, — сказала Ванда. — Я вам допомо-
жу, не хвилюйтеся. Я сходжу до радіорубки.
— Так, так… Дякую… Це треба зробити негай-
но… — впадаючи в теплу дрімоту, пробурмотіла Му-
ся. — Зараз скажу вам адреси…
І — зарилася головою в м’які пухові подушки…
***
…У радіорубці кипіла робота!
Іполит Вікентійович бадьоро ходив із кутка в ку-
ток маленького приміщення, диктуючи телеграфісту
текст телеграми.
За ними дріботів Жорж, вловлюючи кожне слово
відважного слідчого.
— Санкт-Петербург. Четверте поліцейське управ-
ління… — диктував Іполит Вікентійович. — Генера-
лу Гурчику. Так: Гур-чику. Пишіть так: мною впійма-
ний і знешкоджений небезпечний злочинець Петро
Шнур. Так: Пет-ро Шнур!
201
Телеграфіст вправно вистукував повідомлення.
Іполит гнівно озирнувся на Жоржа, що плутався
у нього під ногами.
І ще раз впевнено додав:
— Мною знешкоджений… Підпис: Іполит Ши-
ряєв.
***
У каюті Мусі, де, як звісно, Мусі не було, а був лише
Олексій Крапка, горіло кількох гасових ламп, під
якими сищик усе ще вивчав аркуші з Мусиного са­
квояжу.
Точніше, вже не вивчав, а, схилившись над білим
папірцем, тер утомлені очі.
— «На яшмових сходах біліє холодна роса. Промок­
ли панчохи. Пливуть мовчазні небеса…» — у глибо-
кій задумі промовив він.
І зачарувався мелодією рядків, від котрих по ка-
юті дійсно попливли урочисті важкі хмари, поглянув
у вікно, з жалем похитав головою і додав:
— «Дивлюсь крізь фіранку на місяць осінній пе-
чальний, — на тихій воді він тремтить і повільно
згаса…»
Місяць за вікном дійсно виглядав сумним.
— Лі Бо… — вимовив сищик.
Постукав пальцями по поверхні столу.
Пробурмотів:
— Ось ми й зустрілися, пане Лібо… Довго ж я вас
шукав…
У наступну мить він уже скочив зі стільця, з три-
вогою оглядаючи порожнє Мусине ліжко.
Накинув сурдут, порився в своїй валізі.
Знайшов на дні револьвер…
202
***
…У каюті запахло жасмином.
Крізь важкі примружені вії Муся побачила легку
запашну хмаринку, що вилітала з круглого флакону
з парфумами, який тримала в руках Ванда, і з задо-
воленням вдихнула приємний аромат.
Ванда сиділа в пелені цієї хмаринки, мов екзотич-
на пташка, повернута до Мусі спиною так, що дівчи-
на бачила її обличчя в дзеркалі трельяжу.
Поставивши флакон на місце, Ванда скинула шов-
ковий халатик, пройшлася до шафи, вийняла звідти
вішалку з білою чоловічою сорочкою.
Вона щось тихо наспівувала приємним мелодій-
ним голосом.
Муся чула його немов крізь повітряну подушку, ко-
тра несподівано утворилася довкола її голови, немов
крізь скло, ніби ця мелодія лунала звідкись із хвиль
морських, що тихо билися в борт пароплава…
— Пастуше, пастуше,
Люблю тя то душі.
А що мене болі,
Скажу ти до волі.
Черодийку маєш,
Рядить їй не знаєш.
Тобі з нею лихо,
Їй з тобов не тихо…
І немов через цю повітряну подушку, крізь скло,
крізь воду затьмареного зору Муся побачила чорного
метелика, що мерехтів на вузькій оголеній спині т­ ієї,
кого вона вже не могла упізнати. Адже в очах двоїло-
ся, дихання ставало уривчастим і не доносило ки-
сень за призначенням — туди, де пульсував мозок.
203
— Хто ви? — хрипло прошепотіла Муся.
Ванда повільно накинула на плечі білу чоловічу со-
рочку, неквапно підійшла до дівчини.
Муся смикнулася, спробувала підвестися, але
марно.
Побачила низько над собою біле обличчя з яскра-
во-червоними вустами.
— Тихо, тихо…
Біле обличчя було так близько, що Мусі здалося,
жінка зараз її поцілує і від того на чолі залишиться
червоний слід.
Але Ванда, схилившись, прошепотіла їй у саме вухо:
— Друге креслення в тебе, чи не так? Або, точніше,
у нього?
Муся зрозуміла, що ще кілька таких хвилин — і во-
на взагалі втратить можливість говорити: заспокійли-
ві краплі, певно, виявилися зовсім заспокійливими.
Зібравши всю волю на кінчику язика, вона виду-
шила з себе:
— За що ви вбили Штока?..
Ванда з посмішкою відсторонилася, відійшла, по-
чала застібати ґудзики, усе ще посміхаючись Мусі
крізь зелене марево.
— Побачив мене, дурень. Зайшов до Айзена борг
стягнути, — спокійно пояснила вона.
Муся могла стежити за нею, хіба що рухаючи зі­
ницями.
Ванда витягла з шафи креслення, згорнула його
і сунула за пазуху.
Накинула шкіряний жилет, щільно застібнула на всі
ґудзики, поправила вузькі чорні брюки.
Навіть у такому стані Муся зауважила, яка вона
гарна в цьому піратському вбранні.
204
Ванда підібрала волосся під капелюх.
А потім зробила ще один рух, котрий пояснив Му-
сі — але це вже було не суттєво — природу маленько-
го отвору в шиї вбитого інженера Віктора Передері:
дістала зі скриньки крихітний прилад, схожий на арба-
лет, заряджений ампулою, сунула його до кишені…
Помітивши розширені Мусині очі, посміхнулась:
— Чудовий винахід моїх пращурів. Але ти помреш
не скоро і не боляче. Не бійся. Спочатку побачиш чу-
дові сни. Тобі сняться кольорові сни? Певно, що так,
адже ти надто юна — молодим завжди сняться кольо-
рові… А ось за чоловіка твого липового я не пору­чусь.
Тут, — вона вказала на місце, куди поклала арбале-
тик, — засіб міцніший…
Муся шалено смикнулась, замукала крізь зціплені
судомою зуби.
— Ну-ну… — лагідно промовила Ванда. — Не ви-
трачай сили, дурненька…
І накрила її обличчя подушкою…
***
У чорній воді коливалися зірки і розчинялись, мов цу-
кор, у сяйві широкої місячної стежки.
Посеред неї так само коливався і потопав у світлі
рибальський баркас.
У ньому темними силуетами вимальовувалися
дві фігури.
Ледь помітною окантовкою мерехтів довкола бор-
тів баркасу червоно-водянистий слід.
Фігура, що належала ватажкові цієї команди, здій-
няла руку до очей, приглядаючись до годинника, що
сяйнув у темряві золотим ланцюжком.
Докірливо похитала головою, вдивляючись за борт.
205
— Не варто було, Володю… Ми не бандити. У нас —
місія, мета…
Молодший витягнув із кишені білу хустку, ретельно
витер руки, кинув у воду, відповів:
— Не ображайтеся, вельмишановний Вітольде Ві-
кторовичу, але ваше покоління завжди так: крок
­уперед — два кроки назад! Завтра ж цей пролетарій
міг нас здати!
Він простягнув старшому пачку зібганих асигнацій:
— І гроші зекономили. Візьміть для партійної ка-
си — ще згодяться.
Старший поморщився.
— Беріть, беріть. Вони не пахнуть. Самі ж казали —
висока місія, мета! Без крові не обійдешся.
— І все ж таки, Володю, це негуманно…
— Негуманно посилати нас за кресленнями саме
сюди! Можна було б якось простіше…
— Не можна, — суворо відрубав старший. — Тут
найбезпечніше. До того ж на березі креслення діста-
лося б німецькому резиденту. А ми їх візьмемо тут.
Добре, що суб’єкт повів подвійну гру і — на нашу
­користь.
Він знову поглянув на годинник:
— Він має бути тут за годину. Уночі пароплав став-
лять на якір — для зручності пасажирів.
— Суб’єкт нам потрібен?
Вітольд Вікторович зморщився і кивнув на воду:
— З ним, прошу, без подібних жартів!
— Милосердна ви людина, — посміхнувся молод-
ший и додав, серйозно дивлячись опоненту в очі: —
Ми підемо іншим шляхом! Терор, терор і ще раз терор!
Вітольд Вікторович докірливо похитав головою,
але нічого не відповів.
206

Море було тихим, далеко на чорному горизонті,

що зливався з ним, майоріли ледь помітні вогники
пароплава.

***
Олексій уже був на порозі, як з-за дверей почулися
кроки.
Вони прошелестіли, немов осіннє листя, що па-
дає на м’яку землю, але для його слуху цього було
­достатньо.
Він вимкнув гасову лампу, швидким рухом згріб
подушки на ліжку, накрив їх ковдрою.
Сам притиснувся до стіни, поклавши руку до кишені.
Двері, в яких коротко скреготнула відмичка, безгуч-
но відчинилися.
Жовте світло з коридору на мить висвітило тендіт-
ну чорну фігурку, що ковзнула досередини.
Фігурка завмерла, роздивляючись накрите ковд­
рою «тіло», підібралася ближче, схилилася.
Пролунав ледь чутний звук, схожий на коротке
дзижчання бджоли.
Олексій наставив на фігурку револьвер і увімкнув
світло:
— Сподіваюсь, наступну порцію отрути ви не встиг­
ли приготувати, мадам Лібо?
Ванда повільно обернулася.
— Де креслення? — захриплим голосом запитала
вона.
— Поспішаєте? — Олексій іронічним поглядом оки-
нув її дорожній костюм. — Власне, я також. Тому про-
поную вам негайно віддати мені те креслення, що ви
вкрали в убієнного вами ж морського інженера Вік­
тора Передері! Бачте, ми з вами тут у одній справі…
208
Ванда закусила губу, скривилася, поглядаючи на
наставлений на неї револьвер.
— Не дочекаєтесь!
Олексій звів курок.
— Тоді мені доведеться взяти його самому. По-
вірте, мені це буде прикро, — посміхнувся холодно
і зморщився. — Обшукувати небіжчиків — справа
неприємна і не зробить мені честі. Краще віддай-
те самі.
Ванда посміхнулась:
— Ви цього не зробите!
— Ви впевнені? — навзаєм посміхнувся Крапка.
— Так, — кивнула Ванда і додала значуще: — ­Адже
у вас тут є ще один інтерес…
Рука сищика затремтіла.
— Що ви з нею зробили?!
— О, як пристрасно! — засміялася Ванда. — А во-
на казала, що ви чужі! Не хвилюйтесь так: вона жи-
ва. Поки що… Але помре через пару годин, якщо не
прийме ось це.
Вона вийняла з декольте крихітну скляну пля-
шечку.
Олексій опустив револьвер.
— Ваші умови? — тихо вимовив він.
Ванда полегшено зітхнула:
— Так краще… Отже, я вам даю протиотруту, ви ме-
ні — друге креслення. І розходимось з миром. Ну як?
— Я не можу дати вам креслення, — сказав Крап-
ка. — У мене його немає!
— Немає? — скинула брови Ванда. — Не вірю.
Певно, ви ж обшукали всі речі Айзена — те, чого не
встигла зробити я через того дурнуватого ювеліра.
Креслення!
209
Вона простягнула руку.
Олексій з понурим виглядом пройшов повз неї вглиб
каюти, роблячи вигляд, що дійсно пішов по креслення.
Ванда з переможним виглядом спостерігала за йо-
го згорбленою спиною.
Але то була оманлива мить.
Зробивши кілька кроків, Олексій наблизився до
жінки і накинувся на неї, намагаючись видерти з її ру-
ки пляшечку.
Але Ванда, ніби очікуючи на подібний підступ, вмить
відстрибнула мов кішка і зробила те, на що не очіку-
вав навіть такий досвідчений у бойовому мистецтві
сищик Крапка!
Нога жінки злетіла високо вгору, і Крапка отримав
міцний і точний удар у чоло.
Від болю і несподіванки щодо можливостей тендіт-
ної жіночої ніжки Олексій відлетів у протилежний
бік каюти і крізь блискавки, що дощем посипалися
з очей, помітив, як прочинилися і зачинилися двері.
Кілька секунд приходив до тями, дивуючись, якого
прогресу досягло мистецтво кунг-фу, і намагаючись
пригадати свої знання в цьому виді східної боротьби.
Був би час, певно, пригадав би! Але часу не було.
І Олексій, усе ще похитуючись, ринувся навздогін.
Побіг порожнім коридором.
Ледь чутний шлейф жасминового аромату, мов пу-
тівник, вів на нижню палубу.
Вискочив у темряву і тишу.
Дослухався: крім плюскоту хвиль — жодного звуку.
Керуючись логікою, що мадам запланувала діста-
тися шлюпки, тихо почав прокрадатися до корми.
Аромат жасмину розчинився в морському повітрі.
Тиша заколисувала.
210
І заколисала б, якби кішка-Ванда не стрибнула
­йому прямо на спину, вп’ялася в горло гострими па-
зурами.
Олексій захрипів, закрутився, намагаючись ски­нути
зі спини наїзницю і десь у глибині єства радіючи, що цю
ганебну сцену не бачить Муся — от би посміялася…
Згадка про Мусю змусила його напружити всі си-
ли, втрачені ще під час нападу в каюті — і Крапка, на-
близившись до перил, повернувся спиною, намагаю-
чись скинути кляту «ніндзя» у воду.
Але та все ж таки встигла натиснути на його сон-
ну артерію, чим значно полегшила свою вдачу пото-
пельниці — і, скориставшись миттєвим запаморо-
ченням супротивника, з усієї сили вдарила його
головою о чавунні перила.
Це вже було занадто!
Олексій упав до ніг прекрасної Ванди, заливаючи
палубу кров’ю.
Цього було достатньо, аби Ванда вмілими і точни-
ми рухами спустила шлюпку в хвилі морські.
Учепившись за канат, ковзнула донизу.
І пропала в темряві.
Крізь шар вати, в котрому опинилася голова си-
щика, він почув, як заплюскотіла вода, підкоряю-
чись перевеслам.
Вічний сором або смерть, подумав Крапка і, зі-
бравши останні сили, перевалився через перила…
***
Усе ж таки велика сила — холодний душ!
Особливо якщо цим душем є холодні хвилі нічно-
го моря.
211
У воді Крапка ожив і збадьорився, мов молодий
поранений дельфін, і, високо скидаючи руки, поплив
за шлюпкою, не відчуваючи болю.
На диво, наздогнав підступну втікачку досить
швидко.
Якби міг у цю мить думати, то здогадався б, що
прекрасна Ванда, опустивши весла… очікувала на
ворога.
Підпустила ближче.
І ще один удар, сильніший за всі інші, зрушився
Олексію на голову.
Ванда посміхнулась і знову налягла на весла,
вдивляючись у місячну доріжку, по якій назустріч їй
плив баркас.
***
Коли між шлюпкою і баркасом лишалася відстань
простягнутої руки, а Вітольд Вікторович дійсно про-
стягнув руку, аби допомогти жінці перебратися до
більш надійного прихистку, над морем спалахнули
кілька прожекторів.
Вітольд Вікторович і його супутник Володя безтям-
но кліпали засліпленими очима.
— Наказую кинути зброю і здатися! Ви оточені! —
пролунав голос із гучномовця.
Голос, до речі, дуже схожий на рев генерала Мат-
вія Івановича Гурчика…
Прожектори спрямували перехресне світло вго-
ру — це дало змогу побачити картину, гідну пензля
Айвазовського, в цілому: біля баркасу і шлюпки сто-
яв великий поліцейський катер, на борту якого було
зо десять озброєних військових.
212
Вітольд Вікторович кивнув Володі — мовляв, іще
одна ходка на каторгу в цій клятій імперії їм забезпе-
чена — і обидва покірно підняли руки догори.
Ванда криво посміхнулася, охайно склала весла
уздовж човна і гордо схрестила на грудях руки…
***
За пару хвилин усе скінчилося.
Троє затриманих сиділи в каюті поліцейського ка-
теру під пильним наглядом охорони.
На палубі метушився власною персоною генерал
Гурчик, вдивляючись у воду, бідкався і ледь не рвав
на собі залишки пишної сивої шевелюри.
Поліцейські снували довкола з ліхтариками, освіт-
люючи поверхню води.
— Ох, загинув хлопець! — причитав Гурчик. — Ди-
віться краще! Це ж Крапка — наш агент із Києва!
Поліцейські безтямно забігали уздовж борту.
— Усім — пірнати! — втративши терпець, наказав
Гурчик. — Шкури спущу!!!
Поліцейські знехотя почали стягувати з себе чоботи.
І пірнули б таки, якби…
Якби за борт раптом не вхопилася рука — в син-
цях і подряпинах, але цілком жива чоловіча рука.
За рукою з’явилася голова — з раною на чолі і ма-
ківці, але теж цілком жива.
За рукою і головою, підтягнувшись, з’явилося ті-
ло — цілком живе тіло сищика Олексія Крапки.
Його втягнули на борт.
Гурчик було попрямував до сищика з розкритими
обіймами, але той, оминаючи генерала, кинувся до
каюти, де сиділи ув’язнені.
213
Підбіг до Ванди і зовсім нечемно сунув руку їй за
пазуху.
Вийняв звідти якийсь предмет, сунув його до рота
і… миттю кинувся туди, звідки його щойно витягли —
за борт.
Щосили замахав руками вбік пароплаву.
Генерал Гурчик тільки очима закліпав…
***
Добре, що заколисані хвилями і насичені свіжим по-
вітрям гості пароплава не мали звички блукати опів-
ночі коридорами круїзного лайнера.
Інакше вони б побачили досить дивну картину, як,
залишаючи по собі мокрі закривавлені сліди, по чер-
воному килиму, ледь пересуваючи ноги, йде той, хто
нещодавно вразив публіку своєю кмітливістю у фех-
туванні.
Так, Олексій Крапка прямував до каюти прекрас-
ної Ванди Такіхасі саме в такому непристойному ви-
гляді: мокрий, зі скуйовдженим волоссям, без чобіт
і краватки.
Дійшовши, віддихався і з острахом прочинив две-
рі, а потім увалився досередини, ледь утримуючи рів-
новагу.
Роззирнувся.
На ліжку лежало тіло, голова якого була накрита
подушкою.
Припавши до тіла, Олексій відкинув подушку.
Так, це було тіло Мусі, яке мало не кращий вигляд,
ніж він сам.
Олексій зірвав зі стіни дзеркало, підніс до вуст на-
парниці і завмер у тривожному очікуванні.
214
Відняв, роздивився ледь помітну хмаринку на без-
доганно чистій амальгамі.
Олексій підніс до вуст дівчини пляшчинку — влив
краплі.
Муся, захлинаючись, конвульсивно проковтнула
рідину.
Олексій вирішив почекати кілька хвилин.
За ці хвилини щоки Мусі порожевіли.
Крапка низько нахилився над обличчям Мусі, до-
слухаючись до того, як її уривчасте дихання поволі ви-
рівнюється.
Вирівнялося.
Більше не було до чого дослухатися!
Муся розплющила очі, каламутним поглядом оки-
нула Крапку і слабким голосом промовила:
— Довго ж ви змусили себе чекати…
***
О шостій ранку, поза розкладом, пароплав іще стояв
на якорі посеред моря.
Довкола його бортів мирно погойдувалася, ося­яна
рожевим сонцем, дивна трійця: рибальський баркас,
шлюпка і поліцейський катер.
Гості спали.
Проте в салоні зібралися нові гості — непрохані,
на чолі з генералом Матвієм Івановичем Гурчиком
і всім складом його поліцейського війська, що так
вдало провело сьогоднішню нічну операцію.
Капітан, здивований і вражений до сліз своєю не-
сподіваною місією із затримки і знешкодження шпи-
гунів державного значення, наказав принести шам-
панське за рахунок пароплавства.
215
Поліцейські радо розбирали бокали.
Муся, загорнута в плед, стояла за спиною батька,
намагаючись не потрапляти йому в очі.
Поруч скромно переступав з ноги на ногу Олек-
сій — голова його була забинтована, немов у справж-
нього героя.
Біля генерала маячив Іполит Вікентійович — сві-
жий після доброго нічного сну, підтягнутий і ретельно
зачесаний.
— Дозвольте доповісти, ваше високосте! — радо
звернувся він до генерала. — Злочинець Петро Шнур
знешкоджений!
— Так, так… — втомленим голосом промимрив ге-
нерал. — Я оглядав труп. Хвацько ви йому голову
скрутили. Одним рухом! Де навчилися?
Іполит Вікентійович кашлянув у кулачок.
Добре, що іронічне зауваження генерала не перед-
бачало пояснень.
Відійшов, позираючи вбік Мусі. Нехай вона підпа-
дає під гарячу батьківську руку, а з нього досить.
Муся дійсно сміливо підійшла до батька: якщо не
зараз, то потім складніше буде порозумітися.
— Таточку, я…
Але говорити з неслухняної донькою на людях ге-
нерал не схотів — знав, що все одно переконає.
Відказав суворо:
— З тобою, голубонько, я вдома розберуся.
І спрямував свій погляд на Олексія:
— А ви, Крапко, молодець, одначе. Давно ви його…
тобто її, цю Лібо, ведете? Ми було минулого року ви­
йшли на слід. Але хто ж знав, що це баба, тобто — жін-
ка… Дякую, що телеграму вчасно дали — інакше за-
гинули б. А германець би гарну зброю отримав…
216
— Ще з лондонської справи, пане генерале! —
виструнчився Олексій. — Тоді теж справа тісно
з політикою була пов’язана. Хоча на перший по-
гляд нібито на ґрунті ревнощів і кохання вбивство
відбулося.
— Ви мене, хлопче, добряче виручили, — тихо
промовив Гурчик. — За тими кресленнями дві сто-
рони полювали: мало, що німець, так іще наші, так
би мовити, новітні бомбісти — соціал-демократи,
що світ на вуха мріють поставити. А мадам Такіха-
сі, як виявилося, на ці два боки працювала: хто
більше заплатить. З Айзеном ділитися не схотіла.
Добре, що він, певно, це передбачив і з собою те
креслення не взяв. Удома у нього знайшли. Так що
подяка вам моя і низький уклін, хоча і не пристало
генералу кланятись!
— Дякую, пане генерале, — зашарівся Крапка.
А поглядаючи вбік принишклої напарниці, вирі-
шив додати:
— Але, ваше високосте, мушу сказати, що… що
без Марії Матвіївни я б не впорався. Вона відбитки
пальців зібрала, вона й на слід вивела, котрий іще
з Петербургу сюди вів. Її сварити не можна…
Муся застрибала на місці, заплескала в долоні
так, що вся компанія з подивом оглянулась: що там
ге­неральська донька виробляє. Ото вже дівчисько
нерозумне!
— А це вже не вам вирішувати… — зморщився
генерал. — Проте у мене до вас є пропозиція: пере-
ходьте, шановний, до мого відділку, в Санкт-Петер-
бург! Досить вам в околоточних Хрещатик підмітати!
Знаю всі ваші розробки, вітаю їх як нове слово
в криміналістиці і підтримаю чим зможу.
217
Шанобливо вклонився сищик Олексій Крапка,
відказав у своїй звичній манері, до якої Муся звик-
нути встигла:
— Дякую красно, пане генерале! Але у вас у Піте-
рі вогко. А я Київ люблю…
— Шкода, — насупився Гурчик, поплескав по пле-
чі: — Ну, вам видніше…
І власноруч розлив шампанське.
Хоч і не генеральська то справа.
— За успіх операції! — промовив і першим випив,
цокнувшись бокалом лише з опальним київським
слідчим.
***
Одеський причал зустрічав круїзний лайнер, ущент
забитий світської публікою, військовим оркестром,
морем квітів і зграями репортерів, що безперервно
пускали клуби диму з громіздких апаратів.
Режисер з оператором навзаєм зневажливо від-
повідали газетярам стрекотанням знімальної каме-
ри, фіксуючи урочисту ходу поважних гостей вниз, до
причалу.
Кожен із гостей потискав руку капітану, нахвалю-
ючи чудову розвагу.
Циганський хор, мов квітник, майорів червоними
сорочками і тріпотів різнобарвними хустинами.
Матроси виструнчилися на борту, мов шахматні
­фігурки.
Натовп зустрічаючих відгородив від поглядів ці­
кавої публіки те, що не мало потрапити на перші
шпальти газет.
Адже з лівого боку судна відбувалося зовсім інше
дійство!
218 219

Там стояв поліцейський фургон, в який швидко ви- — З якого часу ви просите дозволу зайти до своєї
вели трійцю ув’язнених шпигунів — це раз. каюти? — посміхнулася Муся.
Так само швидко санітари винесли три ноші з тіла- — Вона тепер нічийна, — посміхнувся Олексій. —
ми, що були щільно накриті білими простирадлами: Гадаю, вам буде неприємно згадувати, що ділили од-
фон Айзен, Шток, Шнур. ну кімнату з чоловіком? Обіцяю мовчати!
За ношами з тілом нещасного ювеліра йшли ма- Муся знизала плечима, мовляв, їй байдуже, що по-
дам Шток і Жорж із кліткою, в якій на все горло ве- думають про неї інші.
рещав переляканий Семен. — Ви тут щось забули?
— Забув попрощатися.
— Прощайтесь!
*** — До побачення…
У салоні і каютах пароплаву майже нікого не лиши­ — До побачення!
лося. Він уже розвернувся, аби піти, коли вона зупини-
Модний цирульник мсьє Очінь збирав свої інстру- ла його:
менти. — А скажіть, будь ласка, ви татусеві моєму правду
Мім витирав з обличчя білий грим і червону по- сказали?
смішку, під якими проявилося досить сумне і втомле- — Про що це?
не обличчя. — Як же? — розгубилася Муся. — Ну, про те, що
Муся теж іще лишалася в каюті, збираючи свої ре- я вам гарним помічником була…
чі, зв’язуючи в охайний оберемок книжки. Олексій зробив крок до неї, пильно поглянув:
Вона вже готова була вийти, адже на причалі на — Невже? Не пам’ятаю…
неї вже чекав ескорт у складі трьох офіцерів, призна- Муся аж підскочила:
чених батьком супроводжувати її на вокзал, як у две- — Ух, ви! Ну й забирайте!
рі тихо постукали. — Нестерпний у вас характер, Маріє Матвіївно, —
— Дозволите? похитав головою Крапка. — Ось пом’янете моє сло-
Муся здивовано скинула брови, оглядаючи Крапку. во: ніхто з вами не уживеться…
Він зійшов на берег раніше, зібравши всі свої речі. Муся від гніву аж зв’язку книг з рук зронила.
Навіть не попрощався. Засопіла.
Тепер він був поголений, у новому костюмі, котрий, Спиною повернулася: мовляв, більше вас не за-
певно, встиг купити у модному магазині на Дериба- тримую!
сівській, з новою чистою пов’язкою на голові, з-під З порогу почула тихе:
якої стирчав досить кумедний «їжачок» із зістрижено- — …але я б спробував…
го довкола рани волосся. Обернулася, палаючи щоками, мов варений рак:
220

— Це що, пропозиція?! — аж задихнулася. — Так

от знайте: якби я і змогла з кимось ужитися, як ви ви-
словилися, так це лише з доктором Шерлом!
Ухопила книжку з купи, затрясла нею перед носом
нахаби: Літературно-художнє видання
— Я б тільки йому все життя й служила!
Олексій звів очі вгору, мовляв, ох, вже цей розтри-
клятий Шерл!
Наблизився, висмикнув з її рук пелехату брошурку.
Натомість вийняв із кишені нову, що на причалі
РОЗДОБУДЬКО Ірен
вранці придбав. Подвійна гра в чотири руки
Узяв з трельяжу перо, макнув у чорнильницю і ви- Роман
вів на титульній сторінці автограф.
— Ось вам історія свіжіша. Від автора…
Муся…
А що Муся?
Як передати, що з нею сталося цієї самої миті?
Хіба що так: підстрибнула і… давай кулачками мо- Головний редактор С. С. Скляр
лотити по чім попало — в груди, по плечах. Завідувач редакції Г. В. Сологуб
Негідник! Зрадник! А вона ж усю дорогу… Відповідальний за випуск Т. М. Куксова
Редактор Г. В. Пагутяк
Але нічого вимовити не встигла, опинившись Художній редактор Т. О. Волошина
в обіймах. Технічний редактор І. О. Гнідая
Хоча ніхто за ними в цю мить і не спостерігав… Коректор І. Г. Веремій

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а
E-mail: cop@bookclub.ua
 www.trade.bookclub.ua
e-mail: trade@bookclub.ua
www. trade.bookclub.ua
e-mail: support@bookclub.ua
www.bookclub.ua
Від золотого письменника
України!
Книжка-сповідь, книжка-спогад, книжка-роздум…
Це книжка про життя. Радянське дитинство, студентська мо-
e-mail: kyiv@bookclub.ua
лодість, похмурий період «заробляння грошей» у 90-ті, дитячі
спогади про бабусине «абалдєнне» пальто і сукню, яку та ши-
ла для поїздки в Китай до дідуся. А ще про
те, що ніколи не треба здаватися, треба ма-
e-mail: odessa@bookclub.ua
ти власну думку й відстоювати її, допомага-
ти тому, кому гірше, і радіти життю.
Кожен знайде в ній щось для себе, про
себе. Вона і для молодих — аби вони зро-
зуміли, що життя прекрасне і… коротке.
І йшли по ньому без страху. І для старших,
аби вони пригадали своє — таке довге! —
життя. І зрозуміли, що воно — прекрасне.

Ідеальні дружини
чи ідеальні жертви?
Роздобудько І. Хто з чоловіків не мріяв про ідеальну дру-
Р64 Подвійна гра в чотири руки : роман / Ірен Роздобудь- жину? Дружину, яка буде слухняною, по­
кірною та щиро кохатиме свого обранця?
ко ; передм. В. Марченка ; худож. А. Печенізький — Хар-
Знайти таку дуже легко. Треба лише зверну-
ків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — тися до ліцею слухняних дружин…
224 с. : іл. Пат — вихованка ліцею, яку переконують:
ISBN 978-966-14-8438-1 (PDF) усе, що відбувається за межами закладу, не
варте уваги, а справжнє життя полягає у покірному служінні
Юна Марія Гурчик обожнює дві речі: детективи доктора Шерла та роз- своєму майбутньому чоловікові. Та випадкове знайомство
слідування загадкових злочинів. Ось і цього разу норовлива генераль-
ська дочка не може відмовитись від нової справи! Убито талановитого з саксофоністом, який завітав до їхньо­го закладу під час роз-
інже­нера, а з його дому викрадено креслення нової моделі аероплана. слідування вбивства однієї з вихованок, відкриває їй очі: те,
Ниточка розслідування приводить Мусю до пароплава «Цариця Дніпра». чого їх навчали, насправді омана і існує ще й інше життя — віль-
Десь на його палубі серед респектабельних пасажирів зачаївся вбивця…
Не вагаючись, відчайдушна дівчина вирушає у смертельно небезпечний не та прекрасне.
круїз. Під підозрою всі! Та не всі виживуть… Намагаючись відборонити свою свободу, вона втікає з за-
УДК 821.161.2 кладу й опиняється на вулиці, до якої зовсім не пристосова-
ББК 84.4УКР на. Чи зможе вона вижити у світі, про який нічого не знає?
 Від авторки понад 25 романів
і 6 кіносценаріїв!
Якби можна було повернутися в минуле
і щось змінити — хто про таке не мріяв? На-
віть успішній журналістці й начебто щасли-
вій дружині Ніці є що виправити. Є дівчин-
ка — та це ж сама Ніка, тільки на 30 років
молодша. І є хлопчик — її найкращий друг,
життя якого скінчиться зарано. Завтра він
загине в автокатастрофі, а Ніка помре для телебачення —
після страшного потрясіння почне затинатися. Щоб завадити
цьому, треба вирушити в минуле. І не обов’язково вигадувати
машину часу — досить просто увійти до свого старого під’їзду…
Ні, вона не з’їхала з глузду, то лікар порадив: вона ж хоче на-
решті припинити затинатися та почути свій голос у прямому
ефірі! Чи чого вона насправді хоче? Урятувати товариша своїх
дитячих ігор? Або у 80-х, у добу дефіциту, стати в чергу за
справжнім коханням?

Два твори в одній книжці!

Мирослава дізналася, що їй лишилося жити
лічені дні. Ця звістка перевернула її світ, і не-
сподівано до неї прийшло прозріння: «вда-
лий» шлюб насправді — суцільний фарс,
а «зразковий» чоловік планомірно вбиває
в ній особистість. Унормоване, «розкладене
по поличках» життя летить шкереберть, і те-
пер Мирослава готова на будь-які авантю-
ри. Та чи зможе вона в цей один-єдиний день стати такою лю-
диною, якою навіть не мріяла бути: зважитися на справжні
вчинки, сміливо подивитися в майбутнє й нарешті відчути ща-
стя? («Все, що я хотіла сьогодні»)
Ірен уже звикла до болю, але раптом їй випала можливість
ризикнути — або відновити можливість рухатися, або і далі
марнувати життя в ліжку. Розум диктував: обери своїм хірур-
гом світило науки, але інтуїція підказувала: довірся молодому
спеціалістові. Винагородою за сміливість стало розуміння, що
її оновлене життя — прекрасне, а попереду приємні несподі-
ванки… («Лікарняна повість»)