Основи теорії права

1. Право та його основні ознаки

2. Види соціальних норм
3. Функції права
4. Джерела права та їх класифікація

Теми рефератів:
1. Загальна характеристика ознак права.
2. Поняття та структура норми права.
3. Загальна характеристика правовідносин.

1. Право та його основні ознаки

Право, як вид соціальних норм, виникає тільки з появою держави, саме
вона створює ці соціальні норми з метою врегулювання найважливіших
суспільних відносин.
Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених
правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою з метою
врегулювання найважливіших суспільних відносин і які забезпечуються
різними засобами державного впливу, в тому числі державним примусом.
Ознаками, що характеризують право є:
1) право встановлюється чи санкціонується державою:
- від імені держави правові норми встановлює Верховна Рада України (ст.
92 Конституції України підкреслює, що виключно законами України
визначаються і встановлюються правила поведінки, визначені в цій статті), або
народ шляхом референдуму;
- правові норми санкціонуються в підзаконних нормативних актах
уповноваженими державними органами (відповідно до ст. 106 Конституції
України Президент України має санкцію видавати укази, а відповідно до ст. 117
Конституції України Кабінет Міністрів - постанови, в яких містяться
санкціоновані норми);
2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні
виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;
3) право є формально визначеним:
- з формальної сторони кожна правова норма е тільки письмовою;
- з визначеної сторони в нормі права закріплюється тільки один зміст,
який не допускає подвійного тлумачення;
4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм,
які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів
(Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);
5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які
потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані
правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали
відносини дружби, кохання та інші;
6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних,
юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;
 7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери
суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові,
сімейні, кримінальні та інші відносини);
8) право діє у часі, просторі та по колу осіб:
- дія права у часі означає, що правові норми набувають чинності
одночасно із нормативно - правовим актом, змістом якого вони є. Так, "Закон
набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо
інше не передбачено самим законом, але не раніше його опублікування" (ст. 94
Конституції України). Припинення дії правових норм відбувається одночасно з
припиненням дії нормативно-правового акту або заміни його іншим актом. За
загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи (ст. 58 Конституції України);
- дія права у просторі означає, що воно здійснює свій вплив на території
держави;
- дія права по колу осіб означає, що воно регулює відносини всіх осіб,
перебуваючих на її території, а громадян України і за її межами. В той же час
окремі особи усуваються від дії норми права у певних випадках. Так, ст. 80
Конституції України закріплює положення про те, що народним депутатам
гарантується депутатська недоторканність, вони не можуть бути без згоди
Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності,
затримані чи заарештовані, аналогічно не є підсудними у кримінальних справах
судам України дипломатичні представники іноземних держав у разі вчинення
ними злочину на території України, їхня відповідальність вирішується
дипломатичним шляхом (ст. 6 Кримінального кодексу України).
Вищевідзначене свідчить про те, що загальні норми поширюють свою дію на
все населення, спеціальні - на певне коло осіб (державних службовців,
військовослужбовців, пенсіонерів тощо), а виняткові усувають певних осіб від
дії загальних і спеціальних норм;
9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність,
єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих
закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі
права та правові інститути. Правова система має велике значення для
полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;
10) право характеризується відносною стабільністю, воно регулює
суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя
суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому
правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають
вимогам нового часу, тобто право є динамічним;
11) право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в
необхідних випадках примусовою силою державного апарату.

2. Види соцiальних норм

Соціа́льна но́рма — система уявлень, що становить певний шаблон
поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідна для
здійснення сумісних узгоджених дій. Соціальні норми — це правила,
 вироблені суспільством, чи групою людей у процесі
їхньої життєдіяльності.
За способом встановлення і забезпечення прийнято розрізняти:
- норми моралі – правила, що складаються відповідно до уявлень людей
про добро і зло, справедливість та несправедливість, честь і безчестя тощо,
тобто відповідно до моральних уявлень
- звичаї (традиції, обряди, ритуали, ділові звичаї) – правила, що
складаються історично і внаслідок їх багаторазового застосування людьми.
Звичаї колись були моральними або релігійними нормами, але з часом їх
справжнє значення було забуте. Люди, дотримуючись звичаїв, уже не говорять,
гарний чи поганий той чи інший варіант поведінки, а поводяться певним чином
через звичку
- корпоративні норми (норми організацій) – правила поведінки, що
видають організації, або які склались в організаціях і поширюються на їх
членів; корпоративні норми регулюють відносини усередині даної організації,
порядок її діяльності, взаємини осіб, що входять до її складу; вони можуть бути
виражені у статутах, положеннях, рішеннях таких організацій
- норми права – правила поведінки, встановлені й забезпечувані
державним примусом.
За змістом або сферами відносин, соціальні норми поділяють на:
– політичні норми (правила, що регулюють відносини з приводу
здійснення політичної влади, управління суспільством);
– економічні норми (правила, що регулюють відносини з приводу
виробництва й розподілу матеріальних благ);
– культурні норми (правила, що регулюють поведінку людей у
невиробничій сфері суспільства: тут насамперед мова йде про норми, що
регулюють творчу, спортивну та іншу діяльність стосовно реалізації потреб
індивіда);
– естетичні норми (правила, пов’язані з уявленнями про красу людських
вчинків);
– релігійні норми (правила, що регулюють відносини віруючих один з
одним, з релігійними організаціями, релігійні обряди);
– техніко-соціальні норми (правила необхідного чи доцільного
поводження людей із природними об’єктами, знаряддями праці, різними
технічними пристроями, вибухівкою, отрутохімікатами).
Правова (юридична) норма —це загальнообов'язкове, формально
визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило
поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство
шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків,
охороняється та гарантується державою, можливістю примусового впливу.
Специфічними ознаками норми права є:
– Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний
припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю.
Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи
делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне
затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного
ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати,
змінювати та скасовувати норми права. З іншого боку, норми права визначають
межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень
державних структур. У демократичному суспільстві правова норма
приймається державою від імені суспільства (народу), однак і в цьому випадку
вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів
суспільних відносин.
– Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та
суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що
вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути
перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної
соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.
– Це правило поведінки,що визначає модель можливої та необхідної
поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки
нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї
поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії
для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання
необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій
певного роду.
– Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер,
поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число
суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який
перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує
виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від
відповідальності у випадку її порушення.
– Формальна визначеністьнорми виявляється у її зовнішньому прояві
шляхом закріплення у тексті певного правового документа. Формальна
визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки
письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє
певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому
основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової
системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-
американська правова система характеризується формальним виразом норм у
судовому прецеденті.
– Гарантованість державою означає можливість створення системи
гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного
виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до
суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно
зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та
вміщуватися у правових приписах.

3.Функції права
Функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини та
поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту.
Функції права можна класифікувати так: загально-соціальні і юридичні
(спеціально-соціальні).
Загально-соціальні функції права:
 інформаційно-пізнавальна - інформування громадян, тобто доведення до
відома адресатів про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні
права, обов'язки та відповідальність, пізнання сутності права (правова
інформація);
ціннісно-орієнтувальна - визначення критеріїв для правомірної поведінки;
орієнтація громадян на правомірні настанови, які пропонують оцінку права і
готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка);
ідеологічно-виховна - здійснення загально-правового впливу на духовну
сферу, виховання поваги до права, формування правового світогляду (правове
навчання);
культурно-історична - відображення культурних традицій, духовних
цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві (правова культура);
комунікативно-компромісна - встановлення зв'язків між учасниками
суспільних відносин; забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між
соціальними групами, підтримка стабільності соціальної системи
(правопорядок).
Основні юридичні функції права: регулятивна, охоронна і захисна.
Регулятивна (впорядковувальна) - функція упорядкування суспільних відносин,
визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та
обов'язками.
Охоронна (попереджально-обмежувальна) - це функція установлення і
гарантування державою профілактичних і запобіжних заходів, порядку їх
покладання і виконання, що мають на меті усунення (витіснення) шкідливих,
небажаних для суспільства відносин, їх обмеження, та охорону позитивних.
Охоронно-обмежувальний (попереджальний) вплив права здійснюється за
наявності конфліктів, спорів про право, не доведених до правопорушення, і
пов'язаний з установленням заборон, що спрямовані на охорону суб'єктивних
прав та забезпечення соціальної справедливості. Охоронна функція
виражається у фізичному і психічному примусі, іноді винятково у психічному
(переконанні), нерідко потребує обвинувальної діяльності (привід, арешт
майна, затримання як підозрюваного).
Захисна (відбудовна) - це функція установлення і гарантування державою
засобів юридичного впливу, пов'язаного із спричиненням шкоди суб'єктам
права, посяганням на їх правовий стан і "захисною" реалізацією права -
спрямованістю на захист суб'єктивних прав. Захисний вплив права виявляється
за наявності правопорушення, вчиненні шкоди суб'єктам права; іноді
виражається у застосуванні примусових заходів (фізичного примусу -
позбавлення волі особи, котра вчинила злочин) і, як правило, потребує
оборонної діяльності, діяльності з побудови, відновлення, порушених прав та
інтересів, правового стану (поновлення на роботі чи посаді незаконно
звільненого працівника; сплата аліментів; захист особи від необґрунтованого
обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо).
На рівні суб'єктів права слід розмежовувати поняття "охорона" і "захист".
Іноді один і той самий орган наділений правом охорони і захисту. Так, суд чи
інший юрисдикційний орган, а також його уповноважена посадова особа мають
право (правомірність) не тільки захищати суб'єктів права, але й охороняти їх за
допомогою установлених законом заходів правового впливу. Адвокати, а також
фізичні, посадові і юридичні особи, котрі не наділені законом юрисдикційними
повноваженнями, не мають права займатися "охороною". Вони можуть
здійснювати тільки правовий "захист". Правоохоронні органи, їх посадові
особи наділені правами (правомірностями) охорони і захисту прав та свобод
суб'єктів права. Отже, охоронна і захисна функції права не дублюють одна
одну, але вони взаємопов'язані і витікають одна з одної, бо немає об'єктів, які б
тільки охоронялися чи тільки захищалися.

4.Поняття та види джерела (форми) права

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і
закріплення норм права, що виходять від держави і які мають
загальнообов'язкове значення.
Основні джерела (форми) права:
1) правовий звичай;
2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;
3) нормативноправовий договір;
4) нормативноправовий акт.
Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало
відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він
походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний
звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи
людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і
санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто
перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.
Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно
сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки
багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і
забезпечується державою.
Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні
Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але
незважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст.
7 Цивільного Кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.
Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується,
надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає,
що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях,
не мають здебільшого текстуального закріплення в статтях відповідного закону.
Правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу
щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість
при вирішенні подібних справ у майбутньому.
Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у
правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних
обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.
Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.
Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так
званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада,
Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому
порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий
характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми
попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково
врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення.
Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня
одноманітності судової практики.
Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила
поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і
більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.
Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:
1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює
волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його
реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне
виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;
2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила
поведінки і не має персоніфікованого характеру;
3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відносин, і
перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт
договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим
вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;
4) змістом нормативноправового договору є норми права, що виникають
у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору
(нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст
договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;
5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він набирає
чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації,
підписання тощо);
6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага-
льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її
органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й
державним примусом;
7) нормативноправовий договір є частиною національного законодавства
і може бути підставою для укладання інших правових актів.
Нормативноправові договори, як джерело права, можуть належати до
різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право
тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних
відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.
Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ,
прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те
суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального
характеру, що забезпечується державою.
У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових
актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне
підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі
та просторі.
 Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами
права, для них характерні такі ознаки. Вони:
1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по-
ширюються на певний вид суспільних відносин;
2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єктами і в
межах їх компетенції;
3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;
4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для
кожного з них Конституцією і законами України;
5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою державних
гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юридичну
силу, просторі, на який поширюється чинність нормативноправового акту та за
колом осіб, які підпадають під вплив нормативноправового акту і на основі
його набирають суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
До нормативноправових актів, як офіційно письмового документа
ставляться відповідні вимоги, а саме:
1) структура нормативноправового акта повинна включати назву,
преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його
прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;
2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації
та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр
нормативноправових актів;
3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила
юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використання мови,
юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних
конструкцій тощо;
4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих
виданнях.