1. Скелет тулуба, його функції. Будова та відділи хребта.

2. Відділи хребта. Особливості будови хребців різних відділів хребта. Рухи в

хребті. 5

3. Скелет верхньої кінцівки: відділи, кістки, що його утворюють. Будова

плечового суглоба, рухи в суглобі. 7

4. Скелет нижньої кінцівки: відділи, кістки, що його утворюють. Будова

кульшового суглоба, рухи в суглобі. 11

5. Скелет нижньої кінцівки: відділи, кістки, що його утворюють. Будова

колінного суглоба, рухи в суглобі. 11

6. Поверхневі м’язи спини, їх топографія та функції. 14

7. Глибокі м’язи спини, їх топографія та функції. 15

8. М’язи стегна та гомілки, їх топографія та функції. 17

9. М’язи плеча та передпліччя, їх топографія та функції. 21

10. Анатомічна будова серця. Мале та велике коло кровообігу. 25

11. Органи дихальної системи. Будова легень. Поняття про бронхіальне та

альвеолярне дерево. 28

12. Черепні нерви, їх кількість, місця виходу від мозку та виходу з черепа, зони
інервації. 32

13. Будова спинного мозку. Оболонки спинного мозку. 32

14. Будова головного мозку. Оболонки головного мозку. 32

15. Ендокринна система. Склад, властивості гормонів. 33

II Фізіологія з основами патофізіології 38

1. Електричні явища в збудливих тканинах: механізм виникнення потенціалу

спокою та потенціалу дії (фаза деполяризації та деполяризації). 38

2. Властивості м`язової тканини. Одиночне м’язове скорочення та тетанус.

38

3. Порушення трофічної функції нервової системи. 38

4. Фізичний розвиток, методи його дослідження. 38

5. Спинний мозок, функції. Висхідні та низхідні провідні шляхи. Дослідження

функціонального стану спинного мозку. 39
6. Запалення: класифікація, його значення для організму. 39

7. Соматометричні методи дослідження та їх дослідження. Відхилення від

норми. 39

8. Соматоскопічні методи дослідження та їх дослідження. Відхилення від

норми. 39

9. Фізіологія системи крові. Склад, кількість і фізико-хімічні властивості

крові. Вчення про групи крові й резус-фактор. Формені елементи крові.
Лейкоцитарна формула. 39

10. Робота серця, фізіологічні показники роботи серця. 39

11. Фізіологія дихання. Етапи дихання та їх характеристика. 39

12. Методи фізіологічних досліджень. Оцінка показників зовнішнього дихання.

39

13. Фізіологія ендокринної системи. Загальна характеристика залоз

внутрішньої секреції. Гуморальна регуляція функцій організму. 39

14. Функції парасимпатичної нервової системи. Нервові центри. 39

15. Методи фізіологічних досліджень. Динамометрія. 39

 ПИТАННЯ НА ДЕРЖАВНІ ІСПИТИ
Анатомія
1. Скелет тулуба, його функції. Будова та відділи
хребта.
Скелет тулуба людини складається з хребтового стовпа (хребта), ребер та
грудини.

Хребтовий стовп (columna vertebralis) розташований на задній поверхні тулуба,

його положення та форма визначаються прямоходінням людини.

Функції хребта:

– опорна – він є основним жорстким стрижнем, що утримує вагу тіла людини;

– захисна – захищає органи грудної, черевної, тазової порожнин та спинний

мозок, який знаходиться в спинномозковому каналі;

– ресорна – пом’якшує поштовхи під час рухів;

– локомоторна – бере участь у рухах тіла і голови.

Хребтовий стовп складається з 33-34 окремих кісток – хребців, які послідовно

накладаються один на одного. Розрізняють шийний (СI-СVII), грудний

(ThI-ThXII), поперековий (LI-LV), крижовий (SI-SV) та куприковий (CoI-CoIV-V)

відділи хребта. Крижові кістки зростаються, утворюючи крижову кістку, або крижі;
куприкові також зростаються, утворюючи куприкову кістку, або куприк. Хребет у
сагітальній площині має фізіологічні викривлення вперед (лордози) і назад (кіфози).
Розрізняють шийний і поперековий лордози та грудний і крижовий кіфози.
Трапляються також патологічні вигини хребта, найчастіше у фронтальній площині;
такий вигин хребтового стовпа вбік називають сколіозом.

Хребтовий стовп рухомий – можливі рухи навколо трьох осей обертання:

навколо фронтальної (поперечної) осі відбувається згинання (нахил тулуба вперед) та
розгинання (повернення у вихідне положення та нахил тулуба назад), навколо
сагітальної осі – нахили в сторони; навколо вертикальної осі – обертання.

З віком фізіологічні викривлення зникають. Внаслідок зменшення висоти

міжхребцевих дисків і хребців та втрати еластичності хребтовий стовп згинається
вперед, утворюється грудне викривлення (горб), довжина хребтового стовпа
зменшується.

Типовим за будовою є поперековий хребець. Наймасивнішою частиною хребця є

передня його частина - тіло хребця, яке має губчасту структуру з тонким щільним
покриттям. Позаду до тіла приєднується дуга хребця, яка обмежує разом

З тілом хребцевий отвір. При накладенні хребців один на другий хребцеві отвори
утворюють хребтовий канал, у якому міститься спинний мозок, його оболони й
корінці спинномозкових нервів. У місці з'єднання дуги хребця з його тілом є верхня та
нижня хребцеві вирізки, які формують міжхребцеві отвори між парою сусідніх
хребців. Через ці отвори виходять спинномозкові нерви та кровоносні судини.

Від дуги хребця відходить сім відростків. По серединній лінії від дуги відходить
назад непарний остистий відросток, в сторони – парні поперечні відростки, вгору і
вниз – парні верхні та парні нижні суглобові відростки. Суглобові відростки слугують
для утворення міжхребцевих суглобів, в яких відбуваються рухи хребців, поперечні та
остистий відростки – для прикріплення м’язів та зв’язок.

Шийні хребці (крім першого) мають менше, ніж інші хребці, тіло й більший
хребцевий отвір. На поперечному відростку є невеликі передній горбок і задній горбок.
У поперечних відростках шийних хребців є отвори. Остистий відросток у більшості
шийних хребців розщеплений.

Перший шийний хребець - атлант, не має тіла. Має дві дуги - передня та задня, а
також бічні маси. Остистий відросток відсутній. На бічних масах є верхні суглобові
поверхні для з'єднання з потиличною кісткою та нижні суглобові поверхні для
зчленування з другим шийним хребцем. На передній дузі є суглобова поверхня (ямка
зуба) для сполучення із зубом другого шийного хребця.

Другий шийний хребець - осьовий. На його тілі є виріст – зуб для зчленування з
першим хребцем.

Передній горбок на шостому шийному хребці розвинутий краще, ніж на інших

хребцях, і дістав назву «сонного горбка» завдяки близькості розташування загальної
сонної артерії. До нього можна притиснути сонну артерію під час кровотечі в ділянці
голови та шиї.
 Сьомий шийний хребець - виступний - має виразний остистий відросток, який
легко промацується під шкірою і служить орієнтиром для підрахунку хребців.

Грудні хребці мають на тілі по дві реброві ямки (реброві пів'ямки), верхню та
нижню. Реброві ямки сусідніх хребців формують повну реброву суглобову поверхню
(реброву ямку) для сполучення з головкою ребра. Винятком є перший, одинадцятий та
дванадцятий грудні хребці, на тілі яких є повні реброві ямки. На поперечних
відростках грудні хребці містять реброві ямки поперечного відростка (реброві
суглобові поверхні) для зчленування з горбиком ребра. Остистий відросток грудного
хребця, на відміну від хребців шийного відділу, виразний і спрямований донизу.
Хребцеві отвори грудних хребців округлої форми й менших розмірів, ніж у шийному
та поперековому відділах.

Поперекові хребці мають масивне тіло й добре розвинені відростки. Суглобові

відростки поперекових хребців масивні, розміщуються в сагітальній площині й
вертикально. Остисті відростки цих хребців - широкі та плоскі.

Крижова кістка утворилась у результаті зростання п'яти крижових хребців.

Кістка має трикутну увігнуту форму; верхня розширена її частина називається
основою, а нижня, звужена - верхівкою. Розрізняють тазову (передню) та спинну
(задню) поверхні кістки. На спинній поверхні є серединний крижовий, два проміжні та
два бічні крижові гребені, які утворилися при зростанні відростків крижових хребців.
На тазовій поверхні – поперечні лінії – сліди зрощення тіл крижових хребців, а також
важливий кістковий орієнтир - мис крижів.

На обох поверхнях є крижові отвори. Всередині крижової кістки знаходиться

крижовий канал, у нижній частині якого є розщелина - крижовий розтвір. На бічних
частинах крижів є вушкоподібні поверхні — суглобові поверхні для зчленування з
однойменними поверхнями кульшових кісток. Від основи вгору відходить парний
верхній суглобовий відросток, яким крижова кістка з'єднується з останнім
поперековим хребцем.

2. Відділи хребта. Особливості будови хребців

різних відділів хребта. Рухи в хребті.
 Хребці з'єднуються між собою за допомогою всіх відомих видів з'єднань кісток.
До неперервних з'єднань хребців належать міжхребцеві диски, зв'язки хребта й
синостози крижової та куприкової кісток.

Між хребцями – синовіальні з'єднання - дуговідросткові (міжхребцеві) суглоби,

у яких відбуваються рухи хребта.

Міжхребцеві диски з'єднують тіла сусідніх хребців, крім тих, що зрослися.

Товщина їх зверху донизу збільшується у зв'язку із збільшенням навантаження на
нижні хребці.

Диск утворюється хрящовою тканиною і складається з двох частин: всередині

розміщується драглисте ядро, а навколо – волокнисте (фіброзне) кільце. Тіла хребців
зростаються за допомогою фіброзного кільця – синхондроз. Драглисте ядро часто має
всередині щілину, тому його з'єднання з тілом хребця зараховують до симфізів.

Драглисте ядро дуже пружне й відштовхує сусідні хребці один від одного.
Міжхребцеві диски не тільки амортизують поштовхи, які виникають при ходьбі, бігу
та інших рухах, а й збільшують амплітуду рухів між хребцями.

Зв'язки хребта належать до синдесмозів. Утворені волокнистою сполучною

тканиною і забезпечують з'єднання тіл, дуг і відростків хребців. Зв'язки об'єднують
хребці в одне ціле та обмежують амплітуду руху хребта.

Зв'язки хребтового стовпа:

– передня поздовжня зв 'язка хребта проходить передньою поверхнею тіл

хребців і передньою поверхнею міжхребцевих дисків від потиличної кістки й атланта
до крижів. Обмежує розгинання хребта. Від її еластичності залежить амплітуда цього
руху;

– задня поздовжня зв'язка проходить задньою поверхнею тіл хребців, всередині

хребтового каналу, від другого шийного хребця до крижової і куприкової кістки;

– жовті зв 'язки – між дугами хребців, міцні короткі, обмежують згинання

хребта;

– міжпоперечні (у шийному відділі відсутні) – між поперечними відростками

хребців;

– міжостьові зв'язки – між остистими відростками хребців;

 – надостьова зв'язка – поверх остистих відростків хребців тягнеться довга, яка
на шиї називається корковою зв 'язкою.

Міжхребцеві суглоби. Суглобові відростки сусідніх хребців утворюють

дуговідросткові суглоби. Кожен суглоб простий, комбінований, оскільки рухи в
правому і в лівому суглобах між кожною парою хребців відбуваються одночасно. За
формою суглобових поверхонь міжхребцеві суглоби плоскі, тому в них можливі рухи
навколо трьох осей обертання: фронтальної, сагітальної та вертикальної. Рухомими є
шийний і поперековий відділи хребта. Грудний відділ малорухомий, крижовий і
куприковий -нерухомі.

Атланто-потиличний суглоб сполучає хребтовий стовп із черепом. Утворюється

виростками потиличної кістки й верхніми суглобовими поверхнями атланта. Суглоб
простий, комбінований, виростковий, двоосьовий. У ньому відбуваються рухи голови
навколо фронтальної осі - нахил вперед і назад, а також навколо сагітальної осі -
нахили в боки.

Атланто-осьовий суглоб. Між першим та другим шийними хребцями

утворюється атланто-осьовий суглоб. Це комбінований суглоб, до складу якого
належать два бічні та серединний атланто-осьовий суглоби. Бічний атланто-осьовий
суглоб утворений нижньою суглобовою поверхнею атланта та верхньою суглобовою
поверхнею осьового хребця. Суглоб плоский. Серединний атланто-осьовий суглоб
складаються з зуба осьового хребця і ямки зуба на передній дузі атланта. Суглоб
циліндричний і визначає рухи, можливі в цілому атланто-осьовому суглобі: навколо
вертикальної осі - обертання вправо і вліво.

Між останнім поперековим хребцем і крижовою кісткою є попереково-крижовий

суглоб. Крижову кістку та куприк сполучає крижово-куприковий суглоб.

3. Скелет верхньої кінцівки: відділи, кістки, що

його утворюють. Будова плечового суглоба, рухи в
суглобі.
Скелет верхньої кінцівки поділяється на кістки пояса верхньої кінцівки та
кістки вільної верхньої кінцівки.

Пояс верхньої кінцівки розташований у верхній частині грудної клітки; до нього

прикріплюються кістки вільної верхньої кінцівки, пояс верхньої кінцівки сприяє
збереженню вертикального положення тіла і збільшує в різних площинах розмах рухів
всієї верхньої кінцівки та її частин. До кісток пояса верхніх кінцівок відносяться
лопатки та ключиці.

Ключиця з’єднує верхню кінцівку зі скелетом тулуба, відсуває плечовий суглоб

на потрібну відстань від грудної клітки, що обумовлює більшу свободу руху вільній
кінцівці. Ключиця є парною кісткою, відноситься до довгих трубчастих кісток, має S-
подібну форму, складається з тіла, медіального та латерального кінців. Ключиця
розміщується на передній поверхні грудної клітки вздовж фронтальної осі, трохи
прикриває перше ребро. Медіальний, або грудинний кінець з’єднується з грудиною.
Латеральний, або акроміальний кінець з’єднується з лопаткою.

Лопатка знаходиться на задній поверхні грудної клітки біля хребтового стовпа,

в області 2–7-го ребер. Лопатка з’єднується з хребтовим стовпом м’язами і легко
зміщується при їх скороченні. У лопатці розрізняють реберну і задню (дорсальну)
поверхні, латеральний, медіальний і верхній краї, латеральний, нижній і верхній кути.
Реберна поверхня ввігнута, утворює підлопаткову ямку, де розміщується
підлопатковий м’яз. На дорсальній поверхні є виступ – ость лопатки, вона поділяє
лопатку на надостну та підостну ямки, де розташовуються надостний та підостний
м’язи. Ость лопатки переходить в акроміальний відросток, який з’єднується з
ключицею. Латеральний кут лопатки потовщений і закінчується суглобовою
впадиною, яка слугує для з’єднання з головкою плечової кістки. Медіальний край
лопатки повернений до хребетного стовпа, розташований між верхнім і нижнім
кутами, латеральний край – між нижнім і латеральним кутами. Верхній край,
найкоротший, з’єднує верхній і латеральний кути, він має вирізку, де проходять
судини і нерви; від верхнього краю відходить добре виражений дзьобоподібний
відросток.

Скелет вільної верхньої кінцівки поділяється на відділи: плече, передпліччя,

кисть.

До кісток плеча відноситься плечова кістка – довга трубчаста кістка,

розрізняють тіло і два кінці – епіфізи. Своїм верхнім кінцем плечова кістка з’єднується
з лопаткою, нижнім – з кістками передпліччя. Цей верхній кінець закінчується
головкою плечової кістки, яка входить до плечового суглоба. Донизу головка
звужується – це звуження називається анатомічною шийкою; нижче, між головкою та
тілом, знаходиться місце, яке зветься «хірургічна шийка» – у цьому місці відбувається
близько 53 % усіх переломів плечової кістки. Нижній, дистальний кінець плечової
кістки розширений і трохи зігнутий вперед, він закінчується виростком плечової
кістки. Медіальна частина виростка має форму блока і з’єднується з ліктьовою
кісткою. Збоку від блоковидної частини розташована кулеподібна головка виростка,
яка зчленовується з променевою кісткою.

Ліктьова кістка розміщена ззовні, з боку мізинця. Верхній її кінець

потовщений, на ньому міститься блоковидна вирізка, цією вирізкою ліктьова кістка
з’єднується з блоком плечової кістки. На нижньому кінці ліктьової кістки є головка,
яка зчленовується з ліктьовою вирізкою променевої кістки. Від головки з медіальної
сторони відходить шилоподібний відросток.

Променева кістка розташована з боку великого пальця; на її проксимальному

кінці є циліндричної форми головка з суглобовою ямкою для зчленування з блоком
плечової кістки. Нижче від головки розташована шийка та горбистість променевої
кістки, до якої прикріплюється двоголовий м’яз плеча. Нижній кінець променевої
кістки потовщений, на ньому з зовнішньої сторони є шилоподібний відросток, з
внутрішньої – ліктьова вирізка для з’єднання з головкою ліктьової кістки. Променева
кістка з першим рядом кісток зап’ястка з’єднується зап’ястковою суглобовою
поверхнею.

Кисть складається з кісток зап’ястка, п’ястка та кісток (фаланг) пальців.

Зап’ясток має 8 невеликих кісток, які розміщені у два ряди по чотири кістки в
кожному. Проксимальний ряд з’єднується з передпліччям, дистальний – з кістками
п’ястка. З тильної сторони кістки зап’ястка утворюють випуклість, з долонної –
ввігнутість, де проходять сухожилки м’язів-згиначів пальців кисті. П’ясток має 5
трубчастих кісток, які проксимальним кінцем з’єднуються з кістками зап’ястка, а
дистальним – з фалангами пальців. Фаланг пальців всього у першому (великому)
пальці 2 фаланги і по 3 у інших чотирьох пальцях.

З’єднання кісток верхньої кінцівки

Грудинно-ключичний суглоб з’єднує ключицю з грудиною, утворений грудинним

кінцем ключиці та ключичною вирізкою грудини. Суглоб простий, сідлоподібний, але
функціонує як кулеподібний завдяки наявності суглобового диска усередині суглоба,
який поділяє його на дві камери і цим збільшує розмах рухів у суглобі та пом’якшує
поштовхи. Рухи в цьому суглобі відбуваються: навколо вертикальної осі – рухи
ключиці (разом з нею і лопатки) вперед та назад, навколо сагітальної осі – рухи
ключиці (разом з нею і лопатки) вверх і вниз, навколо поперечної осі – обертання
ключиці вперед і назад.

Акроміально-ключичний суглоб з’єднує ключицю з лопаткою.

Плечовий суглоб з’єднує плечову кістку і лопатку, утворений суглобовою

западиною лопатки та суглобовою поверхнею головки плечової кістки. Це простий
суглоб, кулеподібний, у ньому можливі рухи навколо трьох осей обертання: навколо
поперечної осі – згинання (рух плеча вперед) і розгинання (рух плеча назад), навколо
сагітальної осі – відведення плеча вбік до горизонтального рівня і приведення до
тулуба, навколо вертикальної осі – пронація (поворот до тулуба) та супінація (поворот
назовні, від тулуба). У плечовому суглобі можливий також круговий рух.

Ліктьовий суглоб з’єднує плечову кістку з кістками передпліччя. Це складний

суглоб, утворений плечовою, ліктьовою та променевою кістками. При з’єднанні цих
кісток утворюються три самостійних суглоба, що вміщені в одну суглобову сумку:
плече-ліктьовий, плече-променевий та променево-ліктьовий. Ліктьовий суглоб у
цілому забезпечує передпліччю рухи: згинання і розгинання навколо поперечної осі та
пронація і супінація навколо вертикальної осі.

Плече-ліктьовий суглоб утворений плечовою та ліктьовою кістками, має одну

поперечну вісь обертання, навколо якої можливе згинання і розгинання ліктьової
кістки.

Плече-променевий суглоб утворений головкою плечової кістки та головкою

променевої кістки. Суглоб кулеподібний, але рухи навколо сагітальної осі неможливі,
тому що між плечовою та ліктьовою кістками міцні зв’язки та кісткова перетинка.
Рухи (оберти) можливі навколо вертикальної осі – пронація і супінація променевої
кістки та з’єднаної з нею кисті. Рухи навколо поперечної осі ті ж самі, що і в
ліктьовому суглобі (згинання і розгинання).

Променево-ліктьовий суглоб утворений головкою променевої та променевою

вирізкою ліктьової кісток. Суглоб циліндричний, з однією вертикальною віссю
обертання (оберти) променевої кістки навколо ліктьової).
 Променево-зап’ястний суглоб з’єднує кисть з передпліччям, це складний,
еліпсоподібний суглоб, з двома осями обертання: навколо фронтальної осі – згинання
(у бік долонної поверхні) і розгинання (рух у бік тильної поверхні) кисті, навколо
сагітальної осі – приведення (рух до ліктьової кістки) і відведення (рух до променевої
кістки) кисті.

4. Скелет нижньої кінцівки: відділи, кістки, що

його утворюють. Будова кульшового суглоба, рухи в
суглобі.
5. Скелет нижньої кінцівки: відділи, кістки, що
його утворюють. Будова колінного суглоба, рухи в
суглобі.
Скелет нижньої кінцівки поділяється на кістки пояса нижньої кінцівки та
кістки вільної нижньої кінцівки.

Кістки пояса нижньої кінцівки: парні тазові кістки, які разом з крижем та
куприком утворюють замкнене кісткове кільце – таз, через який вага тіла передається
на нижні кінцівки.

Тазова кістка складається з 3 окремих кісток: клубової, лобкової та сідничної,

які до 14–16 років з’єднані між собою прошарком хряща, потім цей прошарок
замінюється кістковою тканиною і утворюється одна тазова кістка. На зовнішній
поверхні тазової кістки є заглиблення – вертлюжна западина, в якій є суглобова
поверхня для з’єднання зі стегновою кісткою, і ямка вертлюжної западини, де
фіксується зв’язка головки стегна.

Клубова кістка спрямована вверх від вертлюжної западини. Складається з тіла

клубової кістки та крила клубової кістки. Крило зверху обмежується клубовим
гребенем. На клубовому гребені виразно помітні три лінії: зовнішня губа, внутрішня
губа та проміжна лінія. Спереду клубовий гребінь закінчується верхньою передньою
клубовою остю, нижче від якої розміщується нижня передня клубова ость. Ззаду
клубовий гребінь закінчується верхньою задньою клубовою остю, під якою є ще один
виступ - нижня задня клубова ость. Клубовий гребінь і названі клубові ості служать
місцями прикріплення м'язів живота, таза та стегна.
 На внутрішній, тазовій поверхні крила клубової кістки розміщується клубова
ямка, яку знизу обмежує дугоподібна лінія. На зовнішній поверхні крила видно
сідничні лінії. Однією з найважливіших структур клубової кістки є вушкоподібна
поверхня. Це суглобова поверхня, яка бере участь у з'єднанні клубової кістки з
однойменною суглобовою поверхнею крижової кістки.

Лобкова кістка розташована попереду вертлюжної западини. Вона має тіло, що

входить до складу вертлюжної западини, і дві гілки – верхню, розташовану майже
горизонтально і спрямовану вперед, і нижню, що йде від верхньої гілки вниз майже під
прямим кутом. У місці сходження верхньої і нижньої гілок є шорстка поверхня для
з’єднання з лобковою кісткою протилежної сторони.

Сіднична кістка розташована вниз від вертлюжної западини, складається з тіла,

що бере участь в утворенні нижньої частини вертлюжної западини і гілки, яка
розташована вверх від тіла і зростається з нижньою гілкою лобкової кістки,
утворюючи разом з нею затульний отвір. На з’єднанні тіла і гілки утворюється
сідничний горб, на який тіло людини спирається при сидінні.

Вільна нижня кінцівка починається від кульшового суглоба і складаєтьс з 3

відділів: стегно (проксимальний відділ кінцівки), гомілка і стопа (дистальний відділ).

Стегнова кістка є основою стегна, це найбільша кістка скелета. Ця кістка

належить до довгих трубчастих кісток, її проксимальний епіфіз закінчується головкою,
яка переходить у шийку. Біля переходу головки в тіло є 2 виступи – великий і малий
вертлюги. Дистальний кінець кістки потовщений, там є 2 великі виступи з
суглобовими поверхнями – медіальний та латеральний виростки, між якими
утворюється глибока міжвиросткова ямка.

Надколінник – плоска сесамовидна кістка, розташована попереду колінного

суглоба у сухожилку чотириголового м’яза стегна, широкою частиною обернена
вверх, вужчою (верхівка) – вниз. Надколінник захищає колінний суглоб, збільшує силу
чотириголового м’яза стегна.

До кісток гомілки належать великогомілкова і малогомілкова кістки.

Великогомілкова кістка товстіша, розташована медіально, з боку

великогопальця. Тіло великогомілкової кістки тригранної форми, гострий передній
край вкритий тільки шкірою і тому часто травмується. Проксимальний кінець
великогомілкової кістки потовщений, має медіальний і латеральний виростки та
суглобову поверхню для з’єднання зі стегновою кісткою. Між суглобовими
поверхнями виростків великогомілкової та стегнової кісток є два хрящі – меніски, що
часто травмуються. Дистальний епіфіз великогомілкової кістки зчленовується з
надп’ятковою кісткою заплесна стопи і закінчується спрямованим донизу відростком –
присередньою кісточкою, яка добре помітна і прощупується під шкірою.

Малогомілкова кістка розташована з латеральної сторони гомілки (з боку

мізинця). Проксимальний кінець її потовщений і називається головкою, на ній є
суглобова поверхня для з’єднання з латеральним виростком великогомілкової кістки.
Дистальний епіфіз витягнутий і утворює латеральну кісточку, довшу за присередню
кісточку великогомілкової кісточки.

Скелет стопи поділяється на три відділи: заплесно, плесно,фаланги пальців і

утворений 26 кістками: 7 губчастих кісток заплесна (надп’яткова, п’яткова,
човноподібна, кубоподібна і 3 клиноподібних), 5 коротких трубчастих кісток плесна,
14 кісток фаланг пальців. Фаланг пальців на всіх пальцях по три, на великому пальці –
дві. Кістки стопи з’єднуються зв’язками і утворюють склепіння стопи, яке допомагає
рівномірному розподілу навантаження та забезпечує пружність і еластичність при
ходьбі.

З’єднання кісток нижньої кінцівки поділяються на з’єднання кісток пояса

нижньої кінцівки і вільної нижньої кінцівки.

Клубово-крижовий суглоб утворений вушкоподібними поверхнями клубової і

крижової кісток. Суглоб простий, плоский, малорухомий.

Лобковий симфіз знаходиться між лобковими кістками, це напівперервне

з’єднання за допомогою хряща.

Кульшовий суглоб утворений головкою стегнової кістки та вертлюжною

западиною клубової кістки. Суглобова капсула охоплює більшу частину стегнової
кістки і прикріплюється до клубової і стегнової кісток так, що значна частина шийки
стегнової кістки розташована всередині суглобової порожнини. Всередині суглоба
міститься також зв’язка головки стегнової кістки, через яку проходять судини і нерви.
Суглоб простий, горіхоподібний (чашоподібний), різновид кулеподібного і
відноситься до багатоосевих суглобів. Рухи можливі навколо трьох осей: навколо
поперечної осі – згинання і розгинання (рух стегна вперед і назад), навколо сагітальної
осі – відведення стегна від тулуба і приведення, навколо вертикальної осі – супінація і
пронація. У цьому суглобі можливий коловий рух.

Колінний суглоб утворений суглобовими поверхнями виростків стегнової і

великогомілкової кісток. До його передньої поверхні прилягає надколінник –
найбільша сесамовидна кістка, що розташована у сухожилку чотириголового м’яза.
Надколінник сприяє плавному ковзанню сухожилка цього м’яза і збільшенню обсягу
рухів у суглобі. Суглоб складний, малоконгруентний, тому його суглобові поверхні
доповнені внутрішньосуглобовими хрящами: медіальним і латеральним меніском.
Меніски поглиблюють суглобову поверхню великогомілкової кістки, тим самим
сприяють рівномірному розподілу тиску на великогомілкову кістку, вони також є
амортизаторами і збільшують діапазон рухів у суглобі. Суглоб блоковидно-
кулеподібний, рухи можливі навколо двох осей обертання: навколо поперечної осі –
згинання і розгинання (рух гомілки вперед і назад), навколо вертикальної осі –
супінація і пронація. У проксимальному відділі малогомілкова та великогомілкова
кістки з’єднуються суглобом плоскої форми з обмеженою рухливістю. Дистальні кінці
кісток гомілки з’єднуються суглобом плоскої форми або сполучною тканиною
(синдесмоз). Колінний суглоб зміцнений зв’язками, які розташовані у порожнині
суглоба і поза нею; ці зв’язки з’єднані з менісками, суглобовою сумкою, виростками і
надвиростками стегнової та великогомілкової кісток. Колінний суглоб має декілька
синовіальних сумок, в яких при пошкодженні і захворюваннях колінного суглоба
скупчується рідина, розвивається запалювальний процес.

Гомілковостопний суглоб утворений дистальними епіфізами кісток гомілки

таранною кісткою (кістка заплесна). З’єднані разом малогомілкова та великогомілкова
кістки дистальними кінцями (медіальною або присередньою, та латеральною
кісточками подібно до виделки щільно охоплюють блок таранної кістки. Це з’єднання
закріплене міцними зв’язками. Гомілковостопний суглоб належить до складних
блокоподібних суглобів, має тільки поперечну вісь обертання, навколо якої можливе
згинання і розгинання.

6. Поверхневі м’язи спини, їх топографія та

функції.
 М`язи спини (парні, розташовуються шарами)
ПОВЕРХНЕВІ

починаються на хребтовому стовпі, закінчуються на ребрах, кістках грудного поясу або на

плечовій кістці та виконують рухи ребер, грудного поясу або плеча

№ Назва Початок Прикріплення Функція

1. Трапецієподібний від потиличної до надплечового верхні пучки піднімають

м`яз кістки, каркової (акроміального) грудний пояс, нижні пучки
зв'язки і від кінця ключиці, його опускають, а при
остистих над плечового одночасному скороченні
відростків усіх відростка відбувається приведення
грудних хребців (акроміона) та лопатки до хребта, тобто
ості лопатки рух грудного поясу назад.
При фіксованому поясі
верхньої кінцівки м'яз
розгинає шийний відділ
хребта і відхиляє голову
назад, зменшує грудний
кіфоз
2. Найширший м`яз від остистих до малого горбка розгинає і пронує плече,
спини відростків плечової кістки бере участь у його
нижніх грудних, приведенні; при
усіх фіксованих кінцівках
поперекових підтягує тулуб
хребців,
крижової кістки,
клубової кістки
та нижніх ребер
3. Великий і малий від двох нижніх до приводять лопатки до
ромбоподібні шийних і присереднього хребта і піднімають їх,
м'язи чотирьох краю лопатки тобто рухають грудний
верхніх грудних пояс назад і вгору
хребців
4. М'яз-підіймач від чотирьох до верхнього піднімає лопатку, а при
лопатки верхніх шийних кута лопатки фіксованій лопатці виконує
хребців нахил вбік у шийному
відділі хребта
5. Верхній задній від остистих до чотирьох піднімає II-V ребра, беручи
зубчастий м'яз відростків двох ребер (II-V) участь у диханні
(під нижніх шийних і
ромбоподібними двох верхніх
м'язами) грудних хребців.
6. Нижній задній від остистих до чотирьох опускає ІХ-ХІІ ребра,
зубчастий м'яз відростків двох нижніх ребер беручи участь у диханні
(під найширшим нижніх (ІХ-ХІІ)
м'язом спини) грудних і двох * – фіксованих
верхніх ребрах 5 та 6 м'язи беруть
поперекових участь у розгинанні
хребців хребта

7. Глибокі м’язи спини, їх топографія та функції.

 починаються, і закінчуються на хребцях, тому виконують рухи хребтового стовпа

№ Назва Початок Прикріплення Функція

1. Ремінний м'яз від нижніх на кістках при односторонньому

голови шийних і черепа (на скороченні скручують
верхніх грудних верхній карковій шийний відділ хребта, а
хребців лінії потиличної при двосторонньому
кістки та на розгинають його, тобто
соскоподібному тягнуть голову та шию
відростку назад
скроневої
кістки)
2. Ремінний м'яз від грудних на верхніх при односторонньому
шиї хребців шийних хребцях скороченні скручують
шийний відділ хребта, а
при двосторонньому
розгинають його, тобто
тягнуть голову та шию
назад
3. М'яз-випрямляч від клубового 3.1. Клубово- увесь м'яз-випрямляч
хребта гребеня, ребровий м'яз хребта при
крижової кістки прикріплюється двосторонньому
Залежно від й нижніх до ребер скороченні розгинає
місця грудних хребців 3.2. Найдовший хребет і підтримує тулуб у
прикріплення, і розміщується м'яз вертикальному положенні.
ділиться на три вздовж хребта прикріплюється При односторонньому
частини між остистими до поперечних скороченні виконує нахил
відростками відростків у відповідний бік.
хребців і кутами хребців і Частина м'яза бере участь в
ребер аж до простягається до опусканні ребер
потиличної соскоподібного
кістки відростка
скроневої кістки
3.3. Остьовий
м'яз на своєму
шляху
прикріплюється
до остистих
відростків
хребців.
4. Поперечно- перекидаються залежно від поперечно-остьові м'язи
остьові м'язи від поперечних того, через при двобічному скороченні
(під м'язом- відростків скільки хребців розгинають хребет, а при
випрямлячем нижче перекидаються односторонньому
хребта) розміщених поперсчно- виконують скручування
хребців до остьові м'язи, їх
остистих ділять на три
відростків групи:
хребців, що 4.1. півостьовий
лежать вище м'яз – найбільш
поверхневий,
перекидається
через 5 і більше
хребців;
4.2.
багатороздільні
 м'язи –
перекидаються
через 2-4 хребці
та розташовані
глибше;
4.3 м'язи-
обертачі (тт.
гоїаі–
знаходяться
найглибше,
перекидаються
через 1 хребець.
5. Міжостьові м'язи між остистими відростками розгинання хребта
сусідніх хребців
6. Міжпоперечні між поперечними відростками при двосторонньому
м'язи сусідніх шийних і поперекових скороченні підтримують
хребців вертикальне положення
тулуба, а при
односторонньому
нахиляють його вбік
7. М'язи-підіймачі від грудних до кутів ребер, піднімають ребра
ребер (тільки хребців що
грудний відділ розміщуються
хребта) нижче хребця,
де починається

8. М’язи стегна та гомілки, їх топографія та

функції.
М'язи стегна поділяють на передню, задню та присередню групи. Вони беруть
участь у рухах стегна в кульшовому суглобі, а більшість – ще й у рухах гомілки в
колінному суглобі.

Передня група містить чотириголовий м'яз стегна та кравецький м'яз.

Чотириголовий м'яз стегна складається з чотирьох головок: прямого м'яза

стегна, бічного широкого м'яза, присереднього широкого м'яза і проміжного широкого
м'яза. Кожна з чотирьох головок має свій початок. Прямий м'яз стегна починається від
нижньої передньої клубової ості, а три широкі м'язи – від різних ділянок стегнової
кістки. У нижній частині стегна чотири м'язи сходяться у спільний сухожилок, який
прикріплюється до наколінка і до горбистості великогомілкової кістки. Функція –
цілий м'яз розгинає гомілку, а прямий м'яз стегна ще й згинає стегно.

Кравецький м'яз починається від верхньої передньої клубової ості, а

прикріплюється до горбистості великогомілкової кістки. Функція – згинає та супінує
стегно, згинає і пронує гомілку.
 До задньої групи належать три м'язи: двоголовий м'яз стегна, півсухожилковий
м'яз і півперетинчастий. Усі три м'язи починаються від сідничного горба сідничної
кістки і проходять позаду фронтальної осі кульшового суглоба, тому всім трьом
властива спільна функція щодо кульшового суглоба – вони розгинають стегно.
Прикріплюються ці м'язи до кісток гомілки, тобто перекидаються через колінний
суглоб позаду від його фронтальної осі, і всі три згинають гомілку.

Двоголовий м'яз стегна має довгу та коротку головки. Довга головка

починається від сідничного горба, а коротка – від шорсткої лінії стегнової кістки.
Зливаючись у одне черевце, м'яз спільним сухожилком прикріплюється до головки
малогомілкової кістки. Функція – розгинає стегно, згинає гомілку та супінує її.

Півсухожилковий м'яз починається від сідничного горба та закінчується на

присередній поверхні верхньої частини великогомілкової кістки. Функція – розгинає
стегно, згинає гомілку і пронує її.

Півперетинчастий м'яз починається на сідничному горбі та закінчується на

великогомілковій кістці, на задній поверхні її бічного виростка. Функція – синергіст
півсухожилкового м'яза, тобто розгинає стегно, згинає та пронує гомілку.

Присередня група

До складу присередньої групи м'язів стегна належать гребінний м'яз, короткий,

довгий та великий привідні м'язи, а також тонкий м'яз. Основною функцією всіх
вказаних м'язів є приведення стегна.

Гребінний м'яз починається від гребеня та верхньої гілки лобкової кістки.

Прикріплюється до гребінної лінії стегнової кістки. Функція – приводить стегно й бере
участь у його згинанні.

Довгии привідний м'яз починається від зовнішньої поверхні лобкової кістки між
гребенем і лобковим симфізом та закінчується на присередній губі шорсткої лінії.
Функція – приводить стегно й бере участь у його згинанні.

Короткий привідний м'яз розміщений позаду гребінного та довгого привідного

м'яза. Він починається від тіла й нижньої гілки лобкової кістки і прикріплюється до
верхньої частини шорсткої лінії. Функція – приводить стегно й бере участь у його
згинанні.
 Великий привідний м'яз починається від сідничного горба та гілки сідничної
кістки і прикріплюється до при середньої губи шорсткої лінії по всій її довжині.
Функція – приводить стегно й бере участь у його розгинанні. Функцію розгинання
стегна м'яз виконує тому, що на відміну від інших м'язів присередньої групи,
проходить позаду фронтальної осі кульшового суглоба.

Тонкий м'яз починається від лобкового симфізу й нижньої гілки лобкової кістки
та закінчується на присередній поверхні верхньої частини тіла великогомілкової
кістки. М'яз двосуглобовий. Функція – приводить стегно, згинає стегно й гомілку.

Топографія та функції м’язів гомілки

Серед м'язів гомілки розрізняють передню, задню та бічну групи. Усі м'язи
гомілки перекидаються через гомілково-стопний суглоб і виконують рухи стопи, що є
їхньою основною функцією. Деякі з м’язів гомілки, крім того, беруть участь у рухах
гомілки, інші виконують рухи пальців стопи.

Передня група

Передню групу становлять три м'язи: передній великогомілковий м'яз, довгий

м'яз-розгинач пальців стопи та довгий м'яз-розгинач великого пальця стопи. Усім
названим м'язам властива функція розгинання стопи.

Передній великогомілковий м'яз починається від бічного виростка та тіла

великогомілкової кістки, частково й від міжкісткової перетинки. Прикріплюється м'яз
на тильній поверхні стопи до присередньої клиноподібної кістки і до першої плеснової
кістки. Функція – розгинає стопу, а також бере участь у її приведенні та супінації.

Довгий м'яз-розгинач пальців починається від бічного виростка й тіла

великогомілкової кістки та від міжкісткової перетинки. У нижній частині гомілки
м'язове черевце переходить у чотири сухожилки, які прикріплюються до середніх і
дистальних фаланг II-V пальців. Функція – м'яз розгинає пальці та стопу.

Довгий м'яз-розгинач великого пальця стопи починається від малогомілкової

кістки й міжкісткової перетинки та закінчується на дистальній фаланзі великого
пальця стопи. Функція – розгинає великий палець і стопу.

Задня група
 Задню групу утворюють триголовий м'яз литки, довгий м'яз-згинач пальців
стопи, довгий м'яз-згинач великого пальця стопи, задній великогомілковий м'яз,
підошвовий м'яз та підколінний м'яз. Усі м'язи задньої групи забезпечують підошвове
згинання стопи, тобто є основними м'язами, які відштовхують стопу від опорної
поверхні при ходьбі, бігу, стрибках.

Триголовий м'яз литки складається з литкового м'яза та камбалоподібного м'яза.

Литковий м'яз розміщується на задній поверхні гомілки найбільш поверхнево.

Він має дві головки: бічну й присередню. Бічна головка починається від бічного
виростка стегнової кістки, а присередня – від присереднього виростка цієї кістки. Дві
головки об'єднуються в одне спільне черевце, яке спільним п'ятковим (Ахіллесовим)
сухожилком прикріплюється до п'яткового горба п’яткової кістки. Функція – м'яз
згинає стопу в бік підошви, згинає гомілку, бічна головка м'яза супінує гомілку, а
присередня головка гомілку пронує.

Камбалоподібний м'яз розміщується під литковим м'язом. Починається від

задньої поверхні кісток гомілки, а прикріплюється разом з литковим м'язом п'ятковим
сухожилком до п'яткового горба. Функція –згинає стопу.

Підошвовий м'яз – невеликий непостійний м'яз із маленьким м'язовим черевцем і

тонким довгим сухожилком. Початком м'яза є бічний надвиросток стегнової кістки.
Сухожилок м'яза разом із п'ятковим сухожилком прикріплюється до п'яткового горба.
Функція – згинання гомілки та підошвове згинання стопи.

Підколінний м'яз починається від бічного виростка стегнової кістки і

прикріплюється до великогомілкової кістки у її верхній частині. Функція – згинає і
пронує гомілку. Це єдиний м'яз гомілки, який не приводить у рух стопу.

Довгий м'яз-згинач пальців стопи починається на задній поверхні тіла

великогомілкової кістки і на міжкістковій перетинці. Сухожилок м'яза проходить на
підошву позаду присередньої кісточки і прикріплюється на підошвовій поверхні стопи
до дистальних фаланг II-V пальців. Функція – згинає пальці стопи і саму стопу, бере
участь у супінації стопи.

Довгий м'яз-згинач великого пальця починається від задньої поверхні

малогомілкової кістки та від міжкісткової перетинки, переходить на підошву позаду
присередньої кісточки і прикріплюється на підошвовій поверхні стопи до дистальної
фаланги великого пальця. Функція – згинає великий палець і стопу; бере участь у
приведенні й супінації стопи.

Задній великогомілковий м'яз розміщується на задній поверхні гомілки

найглибше. Він починається від обох кісток гомілки і від міжкісткової перетинки,
проходить позаду присередньої кісточки на підошву стопи й закінчується на
човноподібній, трьох клиноподібних кістках і на основах перших чотирьох плеснових
кісток. Функція – згинає стопу, а також бере участь у її приведенні й супінації.

Бічна група

Бічна група складається з довгого та короткого малогомілкових м'язів, які

починаються від малогомілкової кістки. Обидва м'язи відводять стопу і, проходячи на
підошву стопи позаду фронтальної осі надп'ятково-гомілкового суглоба, беруть участь
у згинанні стопи.

Довгий малогомілковий м'яз починається від головки і верхньої частини тіла

малогомілкової кістки, опускається донизу, огинає ззаду бічну кісточку, переходить на
підошву стопи, пересікає підошву та закінчується на основах першої і другої
плеснових кісток і на присередній клиноподібній кістці. Функція – відводить стопу,
пронує її (піднімає бічний край стопи), а також виконує підошвовс згинання стопи.

Короткий малогомілковий м'яз починається від нижньої частини тіла

малогомілкової кістки, опускається донизу, огинає ззаду бічну кісточку, переходить на
підошву стопи і прикріплюється до основи п'ятої плеснової кістки. Функція –
синергіст довгого малогомілкового м'яза, тобто також відводить стопу, пронує її та
виконує підошвове згинання стопи.

9. М’язи плеча та передпліччя, їх топографія та

функції.
М'язи плеча

М'язи плеча ділять на передню й задню групи.

М'язи передньої групи за функцією є згиначами, які діють на плечовий або

на ліктьовий суглоби. М'язи задньої групи - розгиначі.
 До передньої групи м'язів належать двоголовий м'яз плеча, плечовий м'яз і
дзьобо-плечовий м'яз.

Двоголовий м'яз плеча складається з двох головок. Довга головка

починається від надсуглобового горбка лопатки, коротка – від дзьобоподібного
відростка лопатки. Прикріплюється м'яз до горбистості променевої кістки. М'яз
двосуглобовий, проходить через плечовий і ліктьовий суглоби. Функція - згинає та
супінує передпліччя, бере участь у згинанні плеча.

Дзьобо-плечовий м'яз починається від дзьобоподібного відростка лопатки і

прикріплюється до плечової кістки. Функція - згинає плече.

Плечовий м'яз починається від плечової кістки і прикріплюється до

горбистості ліктьової кістки. Функція - згинає передпліччя.

Двоголовий м'яз плеча і дзьобо-плечовий м'яз беруть участь у приведенні

плеча.

До задньої групи м'язів належать триголовий м'яз плеча та ліктьовий м'яз.

Триголовий м'яз плеча має три головки: довгу, присередню (медіальну) й

бічну (латеральну). Довга головка починається від підсуглобового горбка лопатки,
бічна й присередня - від плечової кістки. М'яз прикріплюється до ліктьового відростка.
Функція - розгинає передпліччя; довга головка, яка проходить і через плечовий суглоб,
розгинає плече та бере участь у його приведенні.

Ліктьовий м'яз починається від бічного надвиростка плечової кістки і

прикріплюється до ліктьової кістки. Функція розгинає передпліччя.

М'язи передпліччя

М'язи передпліччя поділяють на передню та задню групи. М'язи передньої

групи - згиначі і пронатори, м'язи задньої групи – розгиначі й супінатори.

Передня група ділиться на поверхневі та глибокі м'язи.

Поверхневі м'язи починаються від присереднього надвиростка плечової

кістки, перекидаються через ліктьовий суглоб і, крім основної своєї функції, беруть
участь у згинанні передпліччя. До поверхневих м'язів передньої групи належать такі:
круглий м'яз-привертач, променевий м'яз-згинач зап'ястка, ліктьовий м'яз-згинач
зап'ястка, довгий долонний м'яз і поверхневий м'яз-згинач пальців.
 Круглий м'яз-привертач починається від присереднього надвиростка
плечової кістки і прикріплюється до променевої кістки. Функція - пронує і згинає
передпліччя.

Променевий м'яз-згинач зап'ястка починається від присереднього

надвиростка плечової кістки. Прикріплюється на долонній поверхні кисті до основи
другої п'ясткової кістки. Функція – згинає кисть і бере участь у її відведенні, згинає
передпліччя.

Ліктьовий м'яз-згинач зап'ястка починається від присереднього

надвиростка плечової кістки. Прикріплюється на долонній поверхні кисті до
гачкуватої та до п'ятої п'ясткової кістки. Функція – згинає кисть і бере участь у її
приведенні, згинає передпліччя.

Довгий долонний м'яз починається від присереднього надвиростка

плечової кістки і на кисті переходить у долонний апоневроз. Функція - натягує
долонний апоневроз і згинає кисть, згинає передпліччя.

Поверхневий м'яз-згинач пальців починається від присереднього

надвиростка плечової кістки й кісток передпліччя. Закінчується чотирма сухожилками,
які прикріплюються до середніх фаланг II - V пальців. Функція -згинає середні
фаланги, а також проксимальні фаланги та кисть, згинає передпліччя.

Плечо-променевий м'яз займає проміжне положення між передньою і

задньою групами м'язів. Починається від бічного надвиростка плечової кістки.
Прикріплюється до шилоподібного відростка променевої кістки. Функція - проноване
передпліччя супінус, а супіноване - пронує; бере участь у згинанні передпліччя.

Глибокі м'язи починаються на кістках передпліччя та не діють на ліктьовий

суглоб. Належать: глибокий м'яз-згинач пальців, довгий м'яз-згинач великого пальця
кисті та квадратний м'яз-привертач.

Глибокий м'яз-згинач пальців починається від ліктьової кістки й

міжкісткової перетинки. Прикріплюється чотирма сухожилками до дистальних фаланг
II - V пальців. Функція - згинає дистальні, а також середні і проксимальні фаланги та
кисть.

Довгий м'яз-згииач великого пальця кисті починається від променевої

кістки, міжкісткової перетинки і частково від присереднього надвиростка плечової
кістки. Прикріплюється до дистальної фаланги великого пальця. Функція - згинає
великий палець і кисть.

Квадратний м'яз-привертач починається від ліктьової кістки і

прикріплюється до променевої кістки. Функція - пронує передпліччя.

Задня група м'язів, як і передня група, поділяється на поверхневі м'язи та

глибокі.

Поверхневі м'язи починаються від бічного надвиростка плечової кістки. До

цієї групи належать такі м'язи: довгий променевий розгинач зап'ястка, короткий
променевий розгинач зап'ястка, ліктьовий розгинач зап'ястка, розгинач пальців і
розгинач мізинця.

Довгий променевий м'яз-розгинач зап'ястка починається від бічного

надвиростка плечової кістки. Прикріплюється на тильній поверхні кисті до основи
другої п'ясткової кістки. Функція - розгинає кисть і відводить її.

Короткий променевий м'яз-розгинач зап'ястка починається від бічного

надвиростка плечової кістки і прикріплюється на тильній поверхні кисті до основи
третьої п'ясткової кістки. Функція — розгинає та відводить кисть.

Ліктьовий м'яз-розгинач зап'ястка починається від бічного надвиростка

плечової кістки і прикріплюється до основи п'ятої п'ясткової кістки. Функція -
розгинає і приводить кисть.

М'яз-розгинач пальців починається від бічного надвиростка плечової

кістки, розділяється на чотири сухожилки, які прикріплюються до середніх і
дистальних фаланг другого - п'ятого пальців. Функція _ розгинає пальці і кисть.

М'яз-розгинач мізинця починається від бічного надвиростка плечової

кістки і прикріплюється до дистальної фаланги п'ятого пальця. Функція - розгинає
мізинець, а також розгинає та частково приводить кисть.

Глибокі м 'язи починаються на кістках передпліччя. До них належать такі

м'язи: м'яз-відвертач, довгий відвідний м'яз великого пальця кисті, короткий м'яз-
розгинач великого пальця кисті, довгий м'яз-розгинач великого пальця кисті та м'яз-
розгинач вказівного пальця.
 М'яз - відвертач починається від ліктьової кістки і прикріплюється до
променевої. Функція - супінує передпліччя.

Довгий відвідний м'яз великого пальця кисті починається від кісток

передпліччя й міжкісткової перетинки. Прикріплюється до основи першої п'ясткової
кістки. Функція - відводить великий палець і кисть.

Короткий м'яз-розгинач великого пальця кисті починається від кісток

передпліччя й міжкісткової перетинки поряд із попереднім м'язом. Прикріплюється до
проксимальної фаланги великого пальця кисті. Функція - розгинає проксимальну
фалангу великого пальця, бере участь у розгинанні та відведенні кисті.

Довгий м'яз-розгинач великого пальця кисті починається від ліктьової

кістки і прикріплюється до дистальної фаланги великого пальця. Функція - розгинає
великий палець і кисть, відводить кисть.

М'яз-розгинач вказівного пальця починається від ліктьової кістки і

міжкісткової перетинки, прикріплюється до середньої і дистальної фаланг вказівного
пальця. Функція - розгинає вказівний палець і кисть.

10. Анатомічна будова серця. Мале та велике коло

кровообігу.
Серне – це порожнистий м'язовий орган конусоподібної форми масою 250-300 г,
розміщений у передньому середостінні між правим і лівим плевральними мішками на
сухожильному центрі діафрагми, за грудиною і зліва від неї, з другого по п'ятий
міжреброві проміжки, у навколосерцевій сумці – перикарді.

Розрізняють основу серця – це розширена задньо-верхня частина серця, і

верхівку – звужену передньо-нижню частину серця.

Серце на 2/3 розташовується в лівій частині грудної порожнини, а 1/3 – справа.

Займає косе положення – верхівка серця звернена вперед, вниз і вліво, а основа –
вгору, назад і вправо. Верхівка серця проектується в п'ятому міжребровому проміжку,
на 1,5 см до середини від лівої ссредньоключичної лінії. Тут при скороченні ссрця
можна вислухати серцевий поштовх.
 Поверхні серця: задньо-нижня – діафрагмова, передньо-верхня – грудинно-
реброва та 2 бічні поверхні, звернені до легень, – легеневими. На рентгенограмах їх
називають правим і лівим краями серця.

Стінка серця складається з трьох шарів:

• зовнішній – епікард;

• середній – міокард ;

• внутрішній – ендокард.

Міокард являє собою сітку одноядерних клітин – кардіоміоцитів.

Зовні серце вкрите перикардом – це навколосерцева сумка, що являє собою

замкнений серозний мішок Між листками перикарда є щілиноподібна серозна
перикардіальна порожнина, заповнена невеликою кількістю серозної рідини, яка
зменшує тертя при роботі серця.

Серце людини поздовжньою перетинкою поділено на ліву і праву половини. У

праву надходить венозна кров, у ліву – артеріальна; ця перетинка не має отворів, і у
нормі артеріальна кров не змішується з венозною. Кожна половина поділяється на
передсердя (верхня камера) і шлуночок (нижня). Передсердя і шлуночок кожної
половини серця сполучаються між собою передсердно-шлуночковим отвором.
Ендокард у ділянці цих отворів утворює складки, які називаються клапанами. Правий
передсердно-шлуночковий клапан має три стулки (тристулковий), лівий передсердно-
шлуночковий клапан має дві стулки, цей клапан називається мітральним.

У праве передсердя впадають верхня порожниста вена, нижня порожниста вена,

венозний синус, що збирає кров від стінки серця, і невеликі вени серця. На його
передньоверхній стінці є додаткова порожнина – праве вушко. Під час систоли кров з
правого передсердя через передсердно-шлуночковий отвір надходить у правий
шлуночок. Тристулковий (правий) передсердно-шлуночковий клапан забезпечує
напрямок руху крові і перешкоджає її зворотній течії під час систоли шлуночка.

На внутрішній поверхні правого шлуночка є конусоподібні виступи – сосочкові

м’язи, до яких прикріплюється вільний край тристулкового клапана, що не дозволяє
йому вивертатися під час систоли у бік передсердя.
 З правого шлуночка виходить легеневий стовбур, по якому до легенів від серця
надходить венозна кров. У місці відходження легеневого стовбура є півмісяцевий
тристулковий клапан у вигляді кишеньок, який перешкоджає зворотному рухові крові
у шлуночок.

У ліве передсердя впадають чотири легеневі вени, по яких надходить артеріальна

кров з легенів. На його передньоверхній стінці є додаткова порожнина – ліве вушко.

Будова лівого шлуночка подібна до будови правого, у ньому теж є сосочкові

м’язи, до яких прикріплюється вільний край двостулкового клапана, що не дозволяє
йому вивертатися під час систоли у бік передсердя.

З лівого шлуночка виходить аорта, отвір у неї теж закривається півмісяцевим

тристулковим клапаном.

Провідна система серця

Важливу роль у ритмічній роботі серця відіграє провідна система серця, яка
виробляє ритм роботи серця і розповсюджує його по всьому серцю; вона складається з
двох вузлів та двох пучків. Вузли: синусно-передсердний, розміщений між верхньою
порожнистою веною і правим вушком, відповідає за синхронне скорочення
передсердь; передсердно-шлуночковий, розміщений біля перегородкової стулки,
відповідає за синхронне скорочення шлуночків. Пучки: синусно-передсердний пучок –
передає подразнення з однойменного вузла на передсердно-шлуночковий вузол;
передсердно-шлуночковий пучок Гіса йде по міжшлуночковій перегородці, ділиться
на дві ніжки: праву і ліву, які йдуть під ендокардом в міокард шлуночків,
забезпечуючи їх ритмічне скорочення.

Кровозабезпечення серця здійснюється гілками правої і лівої коронарних

артерій, що відходять від аорти відразу за півмісяцевим клапаном.

Шлях, по якому кров йде від серця по артеріальних судинах і по венозних

судинах повертається до серця, називається колом кровообігу. Розрізняють:

 велике коло кровообігу, яке забезпечує кров’ю всі органи і тканини

організму. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка серця, звідти кров
надходить в аорту, яка галузиться на артерії, артеріоли, капіляри. Через стінки
капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю і тканинами організму – кисень та
поживні речовини надходять у тканини, а вуглекислий газ і продукти обміну – у кров;
  мале коло кровообігу, у якому відбувається газообмін між повітрям
альвеол і венозною кров’ю. Мале коло кровообігу починається у правому шлуночку;
венозна кров з нього надходить у легеневий стовбур, який поділяється на праву і ліву
легеневі артерії, і кожна з них несе кров відповідно у праву і ліву легеню, галузиться
на артеріоли, капіляри, які густою сіткою обплітають легені; між венозною кров’ю
капілярів та повітрям альвеол відбувається газообмін: вуглекислий газ з легеневих
капілярів переходить в альвеоли, а кисень з альвеол – у кров; легеневі капіляри
збираються у вени – з кожної легені виходить по дві легеневі вени, які впадають у ліве
передсердя.

11. Органи дихальної системи. Будова легень.

Поняття про бронхіальне та альвеолярне дерево.
Дихальна система. Дихальні шляхи

Дихальна система здійснює функцію зовнішнього дихання та

голосоутворення. Вона складається з дихальних шляхів і парних дихальних органів –
легень.

Дихальні шляхи

Дихальні шляхи поділяються на верхні й нижні. До верхніх дихальних

шляхів належить носова порожнина, носова частина глотки. Нижні дихальні шляхи –
це гортань, трахея і бронхи.

Дихальні шляхи – це порожнисті органи трубчастої форми, просвіт яких

ніколи не спадається завдяки наявності в їх стінках кісткового (у порожнині носа) або
хрящового (в інших органах) скелету. Тому при будь-яких положеннях тіла дихальні
шляхи можуть виконувати свою функцію – проводити повітря до легень і виводити
його з легень назовні. Внутрішня поверхня дихальних шляхів вкрита слизовою
оболонкою з війковим епітелієм та містить багато залоз, які виділяють слиз.
Проходячи через дихальні шляхи, повітря очищається, зігрівається і зволожується.

Носова порожнина

Носова порожнина є початковим відділом дихальної системи. Вона має

верхню, нижню та дві бічні стінки. На бічних стінках порожнини носа є три носові
раковини (верхня, середня та нижня), проміжки між цими раковинами називаються
відповідно верхнім, середнім та нижнім носовими ходами. Зсередини носова
порожнина вкрита слизовою оболонкою. У верхньому носовому ході у слизовій
оболонці розміщуються рецептори нюху (нюхова частина). Середній і нижній носові
ходи виконують функцію дихання.

Вертикальна носова перегородка розділяє носову порожнину на праву та

ліву частини, які спереду сполучаються зі зовнішнім середовищем через зовнішній ніс
за допомогою ніздрів, а ззаду – з глоткою через хоани.

З порожнину носа відкриваються отвори приносових пазух, які розміщені в

сусідніх кістках черепа та призначені для вентиляції повітря. До приносових пазух
належать такі: верхньощелепна (гайморова), лобова, клиноподібна та решітчаста (вона
складається з передніх, середніх та задніх решітчастих комірок). У верхній носовий хід
відкривається клиноподібна пазуха, задні й середні решітчасті комірки; у середній –
верхньощелепна та лобова пазухи й передні решітчасті комірки; в нижній –
нососльозовий канал, за допомогою якого сльозовий мішок сполучається з
порожниною носа.

Порожнину носа та приносових пазух зсередини вистеляє тонка слизова

оболонкою, яка вкрита війковим епітелієм і має велику кількість слизових залоз і
судин. Із порожнини носа вдихуване повітря через хоани потрапляє в носову частину
глотки, потім – у ротову частину глотки й гортань.

Гортань розміщується в передній частині шиї на рівні від четвертого-

шостого шийних хребців, під під'язиковою кісткою. З боків до неї прилягають
щитоподібна залоза, великі кровоносні судини шиї, а ззаду – глотка.

Гортань – це порожнистий орган, що має складну будову, оскільки виконує

функцію не тільки проведення повітря, а й голосоутворення. В основі стінки гортані є
хрящовий скелет, утворений парними та непарними хрящами.

Непарні хрящі – щитоподібний і перснеподібний, парні – черпакуватий,

ріжкуватий та клиноподібний. У верхньому відділі гортані розміщується хрящ
надгортанник, який при ковтанні закриває вхід у гортань захищає дихальні шляхи від
потрапляння їжі.

З кожного боку на стінці гортані є дві складки: присінкова та голосова

складки. Між цими складками є заглибина – шлуночок гортані. Права й ліва голосові
складки утворюють голосову щілину. Присінкова складка відмежовує знизу присінок
гортані від міжшлуночкового відділу. У товщі цих складок розміщуються дві зв'язки:
голосова та присінкова зв'язки. Голосова зв'язка натягнута від щитоподібного хряща
до кінців черпакуватих хрящів.

Звук виникає внаслідок коливання голосових зв'язок при проходженні

повітря через голосову щілину.

Слизова оболонка верхнього відділу гортані дуже чутлива, і незначні

подразнення її (їжею, хімічними речовинами та ін.) рефлекторно викликають кашель.

Крім функції голосоутворення, в гортані відбуваються очищення,

зволоження та підігрівання вдихуваного повітря перед проходженням його в дихальні
шляхи, які розташовані нижче.

Трахея

Трахея є безпосереднім продовженням гортані й починається на рівні межі

шостого-сьомого шийних хребців, а закінчується в грудній порожнині на рівні
четвертого-п'ятого грудних хребців. У цьому місці трахея поділяється на два головні
бронхи – правий та лівий. Місце цього поділу називається роздвоєнням (біфуркацією)
трахеї. За розміщенням у трахеї розрізняють шийну та грудну частини.

Трахея – це порожнистий трубчастий орган, завдовжки 9-10 см. Скелет

трахеї складають 16-20 трахейних хрящів, що не дають спадатись її стінкам і
забезпечують безперервний потік повітря. Хрящі трахеї мають вигляд нсповних
кілець, обернених своєю опуклістю вперед, а кінцями назад. Суміжні хрящі трахеї
з'єднані між собою за допомогою кільцевих зв'язок. Слизова оболонка трахеї вкрита
миготливим (війчастим) епітелієм, багата на лімфоїдну тканину і слизові залози.

Трахея прилягає до стравоходу своєю розтяжною перетинчастою стінкою,

яка може трохи вгинатися грудкою їжі, що проходить стравоходом, неперешкоджаючи
її просуванню.

Спереду до трахеї прилягають м'язи, розташовані нижче, ніж під'язикова

кістка, а у верхньому її відділі – щитоподібна залоза. З боків до шийної частини трахеї
прилягають правий і лівий судинно-нервові пучки, у складі яких проходять сонна
артерія, внутрішня яремна вена, блукаючий нерв.
 Бронхи

На рівні чствсртого-п'ятого грудних хребців трахея роздвоюється під кутом

у середньому 70° на два головні бронхи, які йдуть убік і вниз та заглиблюються в
легені через їхні ворота. Бронхи мають будову, подібну до трахеї.

Правий головний бронх товстіший, але коротший від лівого, і розміщений

більш вертикально. Тому в нього частіше потрапляють сторонні тіла. Головні бронхи,
занурюючись у легені, галузяться на часткові бронхи. Правий головний бронх ділиться
на 3 часткові бронхи відповідно до часток правої легені. Лівий головний бронх дає 2
часткові бронхи. У межах кожного бронхо-легеневого сегмента легені часткові бронхи
діляться на сегментарні бронхи, які дають 8-10 порядків галужень і закінчуються
бронхіолами. Таке розгалуження називається бронховим деревом. Бронхіоли – це
бронхи з діаметром меншим за 1мм, у стінках яких немає хрящів.

Легені. Плевра

Легеня – це парний паренхіматозний орган, що бере участь у газообміні.

Легені розміщуються в грудній порожнині по обидва боки від середостіння, до складу
якого належить серце, великі судини, стравохід і деякі інші органи.

За формою легені нагадують зрізаний конус. Права легеня коротша і ширша,

ніж ліва. Ліва легеня має серцеву вирізку.

Легеня має звужену верхівку, яка виступає над ключицею в ділянці шиї, і
розширену основу, що прилягає до діафрагми. На кожній із легень розрізняють три
поверхні: реброву, діафрагмову й середостінну. Опукла реброва поверхня прилягає до
ребер, увігнута нижня – діафрагмова – розміщується над діафрагмою, середостінна
(присередня) поверхня обернена до серединної площини тіла.

На присередній поверхні легені знаходяться ворота легені – заглиблення,

через яке проходить корінь легені. Корінь легені містить головний бронх, кровоносні й
лімфатичні судини та нерви.

Легені поділяють на частки: права – на верхню, середню та нижню, ліва – на

верхню й нижню, а кожна частка – на бронхо-легеневі сегменти (по у кожній легені).

Бронхо-легеневі сегменти своєю чергою й собі діляться на численні

часточки, діаметр яких не перевищує 12 мм. У середині кожної часточки бронх
ділиться на кінцеві бронхіоли. Кожна кінцева бронхіола дихотомічно розділяється на
дві дихальні бронхіоли, від яких відходять альвеолярні ходи, що закінчуються
альвеолярними мішечками. На стінках альвеолярних ходів і альвеолярних мішечків
розміщені альвеоли легень. Поодинокі альвеоли є і на стінках дихальних бронхіол.

Одна кінцева бронхіола та її розгалуження, дві дихальні бронхіоли з

системою альвеолярних ходів, альвеолярних мішечків і альвеол утворюють
структурно-функціональну одиницю легень – легеневий ацинус (альвеолярне дерево).

Альвеоли оплітає густа сітка капілярів; ці капіляри беруть початок від

легеневої артерії і вливаються в легеневу вену. В альвеолах відбувається газообмін
між повітрям і кров'ю шляхом дифузії кисню й вуглекислого газу через стінки
легеневих альвеол і кровоносних капілярів, які їх оточують. Кількість ацинусів в
обидвох легенях досягає 800000, а альвеол – 300-500 млн. Площа дихальної поверхні
легень при глибокому вдиху досягає 100 м2.

Плевра

Легені вкриває серозна оболонка, яка називається плеврою. Має два листки:
пристінкова плевра й нутрощева (легенева) плевра. Поверхню легень вкриває легенева
плевра. У воротах легені, при корені легені, легенева плевра переходить у
пристінковий листок, який вкриває зсередини стінки грудної порожнини. Таким чином
навколо кожної легені утворюється окремий плевральний мішок.

Між двома листками плеври міститься плевральна порожнина з невеликою

кількістю серозної рідини, що змащує листки плеври і відповідно зменшує їх тертя
один об одного при диханні.

12. Черепні нерви, їх кількість, місця виходу від

мозку та виходу з черепа, зони інервації.
Черепні нерви, черепно-мозкові нерви (лат. nervi craniales) — нерви, що починаються
безпосередньо у головному мозку. Більшість підручників з анатомії вказують на те, що в людини
дванадцять пар черепних нервів, хоча, враховуючи і термінальний нерв, у людини наявні тринадцять
пар черепних нервів: перші три відходять від переднього мозку, решта десять — від стовбура.  У
різних хребетних кількість черепних нервів може різнитися.
12 пар черепних нервів разом з парою термінальних нервів та 31 парою спінальних нервів
складають периферичну нервову систему.
Черепні нерви позначаються римськими цифрами починаючи із найбільш рострального до
найбільш каудального, крім того, кожен із них має власну назву, що відбиває його розміщення або
функцію.
 Всі черепні нерви, крім блукаючого, іннервують голову та шию. Блукаючий нерв іннервує ще й органи
грудної та черевної порожнин. При пошкодженні черепних нервів функції, які вони забезпечують,
погіршуються або зникають

Назва нерва Чутливі/Ру Хід нерва Функція

хові
волокна[ком
ент. 1]

0, Чутливі Починається від Функція до кінця не з'ясована. Серед можливих

N Термінальний носової перегородки та функцій — відчуття феромонів. Відіграє
(лат. nervus прямує до термінальної важливу роль в розвитку гіпоталамуса та
terminalis) пластинки головного статевої системи[4]
мозку (кінцеве
галуження нерва є
варіабельною ознакою
для різних класів)[4].

I Нюховий Чутливі Починається із нюхових Забезпечує відчуття нюху.[7]

(лат. nervus рецепторів носа,
olfactorius) нервові волокна через
отвори в решітчастій
кістці прямують
до нюхових цибулин.[5][6]

II Зоровий Чутливі Починається Передача інформації від паличок та колбочок,

(лат. nervus у сітківці ока, пучки тобто забезпечення функції зору[10]
opticus) волокон від кожного ока
прямують до головного
мозку, де частково
перетинаються,
утворюючи зорове
перехрестя, і
продовжуються як
зорові шляхи
до таламуса.[8][9]

III Окоруховий Рухові Починається у Соматичні рухові волокна іннервують чотири

(лат. nervus вентральній м'язи, що забезпечують рух очей: нижній
oculomotorius) частині середнього косий, нижній, медіальний і верхній прямі. Пара
мозку, проходить симпатичні рухові волокна іннервують м'яз-
через верхню звужувач зіниці та війковий м'яз, який регулює
очноямкову щілину, опуклість кришталика.[12]
після чого
розгалужується на
кілька гілок, що
іннервують окорухові
(окрім верхнього косого
та бічного прямого)
м'язи.[11]

IV Блоковий Рухові Починається у Соматичні рухові волокна іннервують верхній

(лат. nervus дорсальній частині косий м'яз ока.[14]
trochlearis) (єдиний нерв, який
виходить з дорсальної
 поверхні стовбура
мозку) середнього
мозку, прямує вперед
до верхньої
очноямкової щілини,
через який проходить
разом із окоруховим
нервом.[13]

V Трійчастий Чутливі та Нерв виходить двома

(лат. nervus рухові корінцями спереду
trigeminus) середньої
ніжки мозочка; прямує
до чутливого
трійчастого вузла, який
власне утворює
чутливий корінець
своїми аксонами; рухові
та пропріоцептивні
волокна проходять
транзитом вузол; перед
виходом з черепа
стовбур ділиться на три
гілки:[13]

Очний нерв (V1) Передає сенсорну інформацію від верхньої

(лат. nervus частини обличчя, верхніх повік, носа, слизової
ophthalmicus) — оболонки носової порожнини, рогівки та слізних
проходить через залоз.[16]
верхню очну щілину та
прямує до лобної
ділянки, очного яблука,
слізної залози,
решітчастої кістки і
частини її комірок,
частини носової
порожнини.[15]

Верхньощелепний Передає сенсорну інформацію від слизової

нерв (V2) (лат. nervus оболонки носової порожнини, піднебіння,
maxillaris) — проходить верхніх зубів, верхньої губи, щік, нижніх повік.[16]
через круглий отвір та
виходять в
крилопіднебінну ямку.[15]

Нижньощелепний Передає сенсорну інформацію від нижньої

нерв (V3) (лат. nervus третини обличчя, підборіддя, передньої
mandibularis) — частини язика (крім смакових цибулин), нижніх
проходить зубів. Рухові волокна іннервують жувальні
через овальний м'язи.[18]
отвір клиноподібної
кістки, віддає рухові
гілочки певним м'язам
та розгалужується у
нижній третині обличчя.
[17]
VI Відвідний (лат.  Рухові Виходить з нижньої Містить соматичні рухові волокна, що
nervus abducens) частини мосту (на межі іннервують бічний прямий м'яз ока.[20]
з пірамідою довгастого
мозку) до ока через
верхню очноямкову
щілину.[19]

VII Лицевий Чутливі та Виходить з мосто- Рухові волокна іннервують мімічні м'язи, рухові

(лат. nervus рухові мозочкового кута, волокна парасимпатичної нервової системи
facialis) (до його входить до скроневої іннервують слізні залози, залози носової
складу входить кістки через внутрішній порожнини та
проміжний нерв
(лат. nervus intermedius)) слуховий прохід, деяку піднебіння, підщелепні та під'язикові слинні
відстань проходить залози. Чутливі волокна передають інформацію
всередині кістки, де від від смакових бруньок двох передніх третин
нього поступово язика.[22]
відходять великий
кам'янистий, стремінцев
ий нерви та барабанна
струна. Гілочки до
мімічний м'язів
виходять через шило-
соскоподібний отвір.[21]

VIII Присінково- Чутливі Присінковий та Передає сенсорну інформацію від органів слуху

завитковий завитковий нерви та рівноваги.[24]
(лат. nervus починаються
vestibulocochleari від волоскових
s) клітин апарату
рівноваги та слухового
апарату внутрішнього
вуха відповідно,
проходять через
внутрішній слуховий
прохід, зливаються в
один присінково-
завитковий нерв, що
входить до мозку на
межі між мостом та
довгастим мозком.[23]

IX Язико- Чутливі і Починається в Рухові волокна іннервують верхні м'язи глотки,

глотковий рухові довгастому мозку, парасимпатичні еферентні волокна — привушні
(лат. nervus через яремний слинні залози. Чутливі волокна передають
glossopharyngeus отвір прямує до горла, інформацію від смакових рецепторів та
) задньої третини відчуття дотику, тиску, болю від глотки і задньої
язика, каротидного третини язика, хеморецепторів каротидного
синуса та слинної тільця і барорецепторів каротидного синусу.[26]
залози.[25]

X Блукаючий Чутливі і Починається в Рухові волокна іннервують м'язи глотки

(лат. nervus рухові довгастому мозку, та гортані. Більшість еферентних волокон є
vagus) виходить із черепа парасимпатичними, вони передають нервові
через яремний отвір, імпульси до серця, легень та органів черевної
після чого його гілки порожнини. Чутливі волокна доносять
розгалужуються в інформацію від органів черевної та грудної
область шиї, горла, порожнини, барорецепторів дуги аорти,
та тулуба. Єдиний із хеморецепторів каротидного та аортального
 черепних нервів, що тілець, смакових рецепторів задньої частини
виходить за межі голови язика.[28]
і шиї.[27]

XI Додатковий Рухові Утворений двома Черепномозкова гілка іннервує м'язи глотки,

(лат. nervus корінцями: гортані та м'якого піднебіння,
accessorius) черепномозковим, що спинномозкова — трапецієподібний та грудинн
відходить від о-ключично-сосцеподібний м'язи.[29][30]
довгастого мозку, та
спинномозковим, що
відходить від верхньої
частини (C1—
C5) спинного мозку.
Спинномозковий
корінець входить у
череп через великий
отвір, об'єднується із
черепномозковим у
єдиний додатковий
нерв, який після виходу
із черепа через
яремний отвір знову
ділиться на дві гілки:
черепномозкова
приєднується до
блукаючого нерва, а
спинномозкова іннервує
м'язи шиї.[29]

XII Під'язиковий Рухові Починається рядом Іннервує м'язи язика, котрі забезпечують

(лат. nervus корінців у довгастому перемішування їжі, ковтання та
hypoglossus) мозку, виходить із утворення звуків під час мовлення.
черепа через канал
під'язикового нерва і
прямує до язика.[31]

13. Будова спинного мозку. Оболонки спинного

мозку.
Спинни́й мо́зок (лат. medulla spinalis) — відділ центральної нервової системи,
що розміщений у хребтовому каналі, та виконує рефлекторну й провідникову функції.
Він починається на рівні нижнього краю отвору потиличної кістки та є безпосереднім
продовженням довгастого мозку (нижньої частини головного мозку), а внизу (на рівні
І-ІІ поперекових хребців) закінчується конусоподібним звуженням (conus medullaris),
від якого вниз відходить кінцева нитка, сформована із сполучної тканини. Ця нитка
спускається в крижовий канал і прикріплюється до його стінки. Спинний мозок у
дорослої людини являє собою тяж довжиною 41-45 см, дещо сплющений спереду
назад, діаметром — 1 см, масою близько 35 грамів.
 Спинний мозок людини міститься у каналі хребта. Він починається від краю
потиличного отвору і закінчується на рівні першого або другого поперекових хребців.
У дорослої людини спинний мозок являє собою циліндричний тяж (канат)
довжиною 43 - 45 см, діаметром 0,8 - 1,4 см і масою близько 35 - 40 г.

У центрі спинного мозку проходить центральний спинномозковий канал,

заповнений спинномозковою рідиною. Навколо нього зосереджена сіра речовина,
утворена тілами нейронів. На поперечному зрізі сіра речовина має форму метелика.
Сіра речовина спинного мозку складається з 3 % тіл рухових нейронів та 97 %
вставних нейронів.

Зовнішній шар спинного мозку утворений білою речовиною, що складається з

відростків нейронів, які утворюють провідні шляхи. Задні
корінці — аксони чутливих нейронів, передні корінці — аксони рухових
нейронів.

Спинномозкові нерви утворюються внаслідок злиття переднього і заднього

корінців спинного мозку. Нерви виходять через міжхребцеві отвори.

Від стінок каналу спинний мозок відділяє епідуральний простір, який містить

нерви, кровоносні судини, жирову та сполучну тканини, і який захищає його від
пошкоджень, та три мозкові оболонки: внутрішня — м'яка, середня — павутинна і
зовнішня — тверда. 

Термінологія

З початку 2000-х років рекомендують для використання в українській медичній

термінології термін «мозкові оболони», для означення всіх інших (райдужної,
слизових тощо) і надалі пропонують використовувати термін «оболонки».[2][3][4][5]

У спинному мозку налічують три оболони:

 Тверда оболона (лат. dura mater)

 Павутинна оболона (лат. tunica arachnoidea)

 М'яка оболона (лат. pia mater)

Спинний і головний мозок вкриті трьома сполучнотканинними оболонами, які

розвиваються з оточуючої мозкову трубку мезодерми. Ззовні розташована тверда
оболона (лат. dura mater), яка утворена щільною волокнистою сполучною тканиною.
Глибше знаходиться павутинна оболона (лат. tunica arachnoidea), яка є тонким,
безсудинним листком пухкої волокнистої сполучної тканини. Безпосередньо до
речовини мозку прилягає м'яка (судинна) оболона (лат. pia mater), яка утворена також
волокнистою сполучною тканиною, але на відміну від павутинової оболонки містить
мережі кровоносних судин мозку. Всі три оболонки у вигляді єдиного, безперервного
футляра покривають спинний і головний мозок.

Тверда оболона спинного мозку[ред. | ред. код]

 Тверда оболона (dura mater spinalis) являє собою мішок циліндрової форми, який
вільно покриває спинний мозок. В ділянці великого потиличного отвору вона щільно
зрощена з його краєм, а на рівні II поперекового хребця загострюється і переходить в
кінцеву нитку твердої оболони спинного мозку (filum terminale dura mater medulla
spinalis). Вона доходить до II поперекового хребця, де і прикріпляється. Між твердою
оболоною і окістям хребтового каналу, яке називають зовнішнім листком твердої
оболони, є значний за об'ємом надтвердооболонний (епідуральний) простір (cavum
epidurale), який заповнений жировою клітковиною і венозним сплетенням. У
епідуральному просторі також проходять покриті відрогами твердої оболони корінці
спинномозкових нервів. Ці відроги мають вид рукава і зазвичай містять обидва
корінці. Відроги твердої оболони, її нитка і фіброзні пучки волокон, які сполучають її
передню поверхню із задньою поздовжньою зв'язкою хребта, фіксують тверду оболону
в хребтовому каналі. Між внутрішньою поверхнею твердої оболони, яка покрита
ендотелієм, і глибше розташованою павутиновою оболоною є вузький субдуральний
простір (cavum subdurale).

Павутинна оболона спинного мозку[ред. | ред. код]

Павутинна оболона (arachnoidea spinalis) повторює форму твердої оболони і

місцями міцно з нею зв'язана сполучнотканинними волокнами. Створюючий її тонкий,
прозорий листок з обох боків покритий ендотелієм. Між павутинною і судинною
оболонами є широкий підпавутиновий простір (cavum subarachnoidale) заповнений
спинномозковою рідиною (liquor cerebrospinalis). Цей простір особливо широкий в
ділянці «кінського хвоста» спинного мозку. Краніально підпавутинний простір
спинного мозку безпосередньо продовжується в однойменний простір головного
мозку.

М'яка оболона спинного мозку[ред. | ред. код]

М'яка оболона (pia mater spinalis) безпосередньо прилягає до мозкової речовини

і утворює розташовану в передній серединній щілині передню поздовжню
перегородку (septum longitudinale anterior). М'яка оболона разом з мозковими
судинами проникає в мозкову тканину.

Павутинна і м'яка оболони сполучені між собою тонкими сполучнотканинними

нитками, які пронизують підпавутинний простір. Спинний мозок зв'язаний з твердою
оболоною симетрично розташованими з боків зубчастими зв'язками (ligamentum
denticulatum).

Спинний мозок має сегментарну будову: відповідно до кількості хребців у

спинному мозку є 31 сегмент. Від кожного сегмента відходять спинномозкові нерви.
Всього від спинного мозку відходить 31 пара змішаних спинномозкових нервів, кожен
з яких починається двома корінцями: переднім (руховим) і заднім (чутливим). У складі
передніх корінців містяться також вегетативні нервові волокна. На задніх корінцях
розташовані нервові вузли — скупчення тіл чутливих нейронів. З'єднуючись, корінці
утворюють змішані нерви.

Кожна пара спинномозкових нервів іннервує певну ділянку тіла:

 шийні і перший груднийсегмент по чутливих нейронів одержують

інформацію від шкіри, м'язів голови, шиї і передніх кінцівок та контролюють роботу
цих органів;

 грудні сегменти приймають сигнали та регулюють функції м'язів тулуба,

внутрішніх органів черевної і грудної порожнини. Нейрони цих сегментів беруть
участь у регуляції роботи серця, стану всіх судин, органів дихання, шлунково-
кишкового тракту, тощо;
  поперековий і крижовий сегменти відповідають за чутливі й рухові
функції поясу нижніх кінцівок,  керують роботою м'язів нижніх кінцівок і органами,
розташованими в тазової області, беруть участь у регуляції сечовипускання і
дефекації.

14. Будова головного мозку. Оболонки головного

мозку.
Головний мозок людини (лат. cerebrum hominis) — головний орган центральної
нервової системи (ЦНС), що складається з маси взаємозалежних нервових клітин.

Будова головного мозку[ред. | ред. код]

Людський мозок становить 91-95 % ємності черепа, він складається з трьох

відділів: мозкового стовбура, підкоркового відділу та кори великого мозку.

Стовбурова частина головного мозку складається з довгастого мозку, моста,

середнього мозку і проміжного мозку.

 Довгастий мозок є продовженням догори спинного мозку, форму якого він

зберігає.

 Середній мозок лежить ще вище. На його верхній поверхні добре видно дві

пари горбиків чотиригорбкового тіла.

 Проміжний мозок розташований найвище у стовбурі. Від нижньої його

поверхні відходить гіпофіз.

Всередині стовбура проходить канал, що подекуди розширяється. Він є

продовженням спинномозкового каналу.

Більша частина поверхні стовбура мозку вкрита білою речовиною. Сіра

речовина утворює ядра всередині стовбура. Від ядер починаються дванадцять
пар черепномозкових нервів.

Функції стовбура[ред. | ред. код]

У сірій речовині мозкового стовбура знаходиться дихальний центр. Тут же

лежать серцевий і судиноруховий центри, в яких відбувається перехід збудження з
різних доцентрових нервів на відцентрові нерви серця і кровоносних судин.
 У стовбурі мозку розташовані центри, які регулюють скорочення м'язів, від яких
залежать поза людини і всі її рухи.

Оболони головного мозку[ред. | ред. код]

Докладніше: Мозкові оболони

Головний мозок, як і спинний, покритий трьома мозковими

оболонами: м'якою, павутинною і твердою.

Термінологія[ред. | ред. код]

З початку 2000-х років рекомендують для використання в українській медичній

термінології термін «мозкові оболони», для означення всіх інших (райдужної,
слизових тощо) і надалі рекомендують використовувати термін «оболонки»[2][3][4][5].

М'яка оболона[ред. | ред. код]

М'яка, або судинна, оболона головного мозку (лат. ріа mater encephali)

безпосередньо прилягає до речовини мозку, заходить у всі борозни, покриває
всі звивини. Складається вона з пухкої сполучної тканини, в якій розгалужуються
численні судини, що живлять мозок. Від судинної оболони відходять тоненькі
відростки сполучної тканини, які заглиблюються в масу мозку.

Павутинна оболона[ред. | ред. код]

Павутинна оболона головного мозку (лат. arachnoidea encephali) — тоненька,

напівпрозора, не має судин. Вона щільно прилягає до звивин мозку, але не заходить у
борозни, внаслідок чого між судинною й павутинною оболонами утворюються
підпавутинні цистерни, заповнені спинномозковою рідиною, за рахунок якої й
відбувається живлення павутинної оболони. Найбільша мозочково-довгаста цистерна
розміщена позаду четвертого шлуночка, в неї відкривається серединний отвір
четвертого шлуночка; цистерна бічної ямки лежить у бічній борозні великого мозку;
міжніжкова — між ніжками мозку; цистерна перехрестя — у місці зорової хіазми
(перехрестя).
 Долі великих півкуль головного мозку

Тверда оболона[ред. | ред. код]

Тверда мозкова оболона (лат. dura mater encephali) — окістя для внутрішньої

мозкової поверхні кісток черепа. У цій оболоні спостерігається найвища концентрація
больових рецепторів в організмі людини, в той час як в самому мозку больові
рецептори відсутні.

Тверда мозкова оболона побудована із щільної сполучної тканини, вистеленої

зсередини пласкими зволоженими клітинами, що щільно зростаються з кістками
черепа в ділянці його внутрішньої основи. Між твердою й павутинною оболонами є
субдуральний простір, заповнений серозною рідиною.

Структурні частини мозку[ред. | ред. код]

Довгастий мозок (лат. medulla oblongata) розвивається із п'ятого мозкового

пухирця (додаткового). Довгастий мозок є продовженням спинного мозку з
порушеною сегментальністю. Сіра речовина довгастого мозку складається з окремих
ядер черепних нервів. Біла речовина — це провідні шляхи головного і спинного мозку,
що тягнуться догори в мозковий стовбур, а звідти до спинного мозку.

На передній поверхні довгастого мозку міститься передня серединна щілина, з

обох боків якої лежать потовщені білі тяжі, які
називають пірамідами. Піраміди донизу звужуються в зв'язку з тим, що частина їхніх
волокон переходить на протилежний бік, утворюючи перехрестя пірамід, котрі
утворюють бічний пірамідний шлях. Частина білих волокон, що не перехрещуються,
утворюють прямий пірамідний шлях.

Міст (лат. pons) лежить вище довгастого мозку. Це потовщений валик із

поперечно розміщеними волокнами. Центром його проходить
основна борозна (лат. sulcus basilaris), в якій лежить основна артерія (лат. arteria
basilaris). По обидва боки борозни є значні підвищення, утворені пірамідними
шляхами. Міст складається з великої кількості поперечних волокон, які утворюють
його білу речовину — нервові волокна. Між волокнами чимало скупчень сірої
речовини, яка утворює ядра мосту. Продовжуючись до мозочка, нервові волокна
утворюють його середні ніжки.

Мозочок (лат. cerebellum) лежить на задній поверхні мосту й довгастого мозку в

задній черепній ямці. Складається із двох півкуль і черв'яка, який з'єднує півкулі між
собою. Маса мозочку 120—150 грамів.

Мозочок відокремлюється від великого мозку горизонтальною щілиною, в

якій тверда мозкова оболона утворює намет мозочка (tentorium cerebelli), натягнутий
над задньою ямкою черепа. Кожна півкуля мозочка складається з сірої та білої
речовини.

Сіра речовина мозочка міститься поверх білої у вигляді кори. Нервові ядра

лежать усередині півкуль мозочку, що складаються переважно з білої речовини. Кора
півкуль утворює паралельно розташовані борозни, між якими є звивини такої ж
форми. Борозни поділяють кожну півкулю мозочка на декілька часток. Одна з
часток — клаптик, що прилягає до середніх ніжок мозочка, виділяється більше за
інших. Вона філогенетично найдавніша. Клаптик і вузлик черв'яка з'являються вже у
нижчих хребетних і пов'язані з функціонуванням вестибулярного апарату.

Кора півкуль мозочку складається з двох шарів нервових клітин: зовнішнього

молекулярного й зернистого. Товщина кори 1-2,5 мм.

Сіра речовина мозочка розгалужується в білій (на серединному розрізі мозочка

видно ніби гілочку вічнозеленої туї), тому її називають деревом життя мозочка.

Мозочок трьома парами ніжок з'єднується із стовбуром мозку. Ніжки

представлені пучками волокон. Нижні (хвостові) ніжки мозочка йдуть до довгастого
мозку, їх називають ще вірьовчастими тілами. До їхнього складу входить задній
спинномозково-мозочковий шлях.

Фронтальний переріз — 1

Середні (мостові) ніжки мозочку з'єднуються з мостом, у них проходять

поперечні волокна до нейронів кори півкуль. Через середні ніжки проходить кірково-
мостовий шлях, завдяки якому кора великого мозку впливає на мозочок.

Верхні ніжки мозочку у вигляді білих волокон ідуть у напрямку до середнього

мозку, де розміщуються поздовж ніжок середнього мозку й тісно до них прилягають.
Верхні (черепні) ніжки мозочка складаються переважно з волокон його ядер і служать
основними шляхами, що проводять імпульси до зорових бугрів, підзоровобугрової
ділянки та червоних ядер.

Ніжки розташовані спереду, а покришка (лат. operculum) — ззаду. Між

покришкою та ніжками пролягає водопровід середнього мозку (водопровід Сільвія).
Він з'єднує четвертий шлуночок із третім.

Головна функція мозочку — рефлекторна координація рухів і розподіл м'язового

тонусу.

Покрив середнього мозку (або лат. mesencephalon-у) лежить над його

покришкою й прикриває зверху водопровід середнього мозку. На покришці міститься
пластинка покришки (чотиригорбкове тіло). Два верхні горбки пов'язані з
функцією зорового аналізатора, виступають центрами орієнтовних рефлексів на зорові
подразники, а тому називаються зоровими. Два нижні горбки — слухові, пов'язані з
орієнтовними рефлексами на звукові подразники. Верхні горбки пов'язані
з латеральними колінчастими тілами проміжного мозку за допомогою верхніх ручок,
нижні горбки — нижніми ручками з медіальними колінчастими тілами.

Від пластинки покришки починається покришко-спинномозковий шлях, який

зв'язує головний мозок із спинним. Ним проходять еферентні імпульси у відповідь на
зорові та і слухові подразнення.

Великі півкулі головного мозку. До них належать частки півкуль (лобова

частка, скронева частка, тім'яна частка й потилична частка), кора головного
мозку (плащ), базальні ганглії, нюховий мозок і бічні шлуночки. Півкулі мозку
розділені поздовжньою щілиною, в заглибині якої міститься мозолисте тіло, що їх
з'єднує. На кожній півкулі розрізняють такі поверхні:

1. верхньобічну, опуклу, обернену до внутрішньої поверхні склепіння черепа;

2. нижню поверхню, розміщену на внутрішній поверхні основи черепа;

3. медіальну поверхню, якою півкулі з'єднуються між собою.

У кожній півкулі є частини, що найбільше виступають: спереду, — лобовий

полюс, позаду — потиличний полюс, збоку — скроневий полюс. Окрім того, кожна
півкуля великого мозку розділяється на чотири великі
частки: лобову, тім'яну, потиличну та скроневу. У заглибині бічної ямки-мозку лежить
невеличка частка — острівець. Півкуля поділена на частки борознами і щілинами.
Найглибша з них — бічна, або латеральна, ще вона називається Сільвієвою борозною.
Бічна борозна відділяє скроневу частку від лобової та тім'яної. Від верхнього краю
півкуль опускається вниз центральна борозна, або борозна Роланда. Вона відділяє
лобову частку мозку від тім'яної. Потилична частка відділяється від тім'яної лише з
боку медіальної поверхні півкуль — тім'яно-потиличною борозною.

Півкулі великого мозку ззовні вкриті сірою речовиною, що утворює кору

великого мозку, або плащ. У корі налічується 16 млрд клітин, а якщо взяти до уваги,
що кожна з них має від 7 до 10 тисяч зв'язків із сусідніми клітинами, то можна зробити
висновок про гнучкість, стійкість і надійність функцій кори. Поверхня кори значно
збільшується за рахунок борозен і звивин. Кора філогенетична є найновішою
структурою мозку, її площа приблизно 220 тисяч мм².
 За оцінками, дорослий людський мозок містить 86 ± 8 мільярдів нейронів з
приблизно рівною кількістю (85 ± 10 мільярдів) ненейрональних клітин. З цих
нейронів 16 мільярдів (19 %) знаходяться в корі головного мозку, а 69 мільярдів (80 %)
знаходяться в мозочку.

15. Ендокринна система. Склад, властивості

гормонів.
Залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози, – це залози, які не мають
вивідних протоків і виділяють фізіологічно активні речовини – гормони безпосередньо
у внутрішнє середовище організму – кров.
Гормони, що надходять в кров, разом з нервовою системою забезпечують
регуляцію та контроль важливих функцій організму, підтримуючи його внутрішню
рівновагу – гомеостаз, нормальний ріст та розвиток.

Залози організму

Залози Залози внутрішньої Залози

зовнішньої секреції змішаної
секреції секреції

• Слізні • Гіпофіз; • Підшлу

залози; • Гіпоталамус; нкова залоза;
• Слинні • Епіфіз; • Статеві
залози; • Шитоподібна залоза; залози;
• Травні • Паращитовидна
залози; залоза;
• Потові • Тимус – вилочкова
залози; залоза
• Сальні • Підшлункова залоза;
залози; • Наднирники;
• Молочні • Статеві залози
залози. (яєчники та сім’яники)
 Гормони – це речовини різних класів (амінокислоти та їх похідні: пептиди,
білки, стероїди та ін..), які, як правило, виробляються та виділяються спеціальними
залозами.
Одні гормони здійснюють безпосередньо регуляторну дію на який-небудь орган,
а інші можуть володіти програмуючим ефектом, тобто в певний момент змінюють
клітини яких-небудь тканин на весь наступний час їх існування, деякі (нейрогормони),
можуть впливати на діяльність нервової системи провокуючи, або блокуючи нервові
імпульси.
Існують морфологічна, хімічна, фізіологічна класифікації гормонів.
За хімічною природою гормони поділяються на такі групи:
1) білково-пептидні (прості білки, складні білки, пептиди);
2) стероїдні;
3) похідні амінокислот (непептидні).
Більшість гормонів відноситься до білково-пептидних
За біологічними функціями гормони ділять на такі групи:
1. Гормони, що регулюють обмін вуглеводів, жирів, амінокислот: інсулін,
глюкагон, глюкокортикоїди, адреналін.
2. Гормони, що регулюють водно-сольовий обмін: альдостерон, вазопресин,
ангіотензин, натрійуретичний фактор передсердя.
3. Гормони, що регулюють обмін кальцію і фосфатів: паратгормон, кальцитонін,
активні форми вітаміну D.
4. Гормони, що відповідають за репродуктивну функцію організму: андрогени,
естрогени, прогестерон, гонадотропні гормони, пролактин.
5. Гормони, що регулюють функції периферичних ендокринних залоз: гормони
гіпоталамуса, тропні гормони гіпофіза.
У цій класифікації не враховується поліфункціональність ряду гормонів

Ендокри́нна систе́ма — сукупність органів, частин органів та окремих клітин,

які секретують у кров і лімфу гормони (речовини з високою біологічною активністю,
що регулюють ріст і діяльність клітин різноманітних тканин). Ендокринна система
разом з нервовою системою регулює і координує важливі функції організму
людини: репродукцію, обмін речовин, ріст, процеси адаптації.
 На відміну від залоз зовнішньої секреції, у складі ендокринних залоз відсутні
вивідні протоки, вони мають добре розвинуту судинну сітку, особливо
мікроциркуляторне русло, в яке виділяють свій секрет. Клітини ендокринних органів
утворюють характерні скупчення у вигляді фолікулів чи трабекул. Ендокриноцити
характеризуються високою секреторною активністю і значним розвитком
синтетичного апарату. Їх цитоплазма містить специфічні гранули, в яких
нагромаджуються біологічно активні речовини.

Функції ендокринної системи[ред. | ред. код]

Ендокринна система бере участь в гуморальній регуляції функцій організму і

координує діяльність усіх органів та систем, а також забезпечує
підтримання гомеостазу організму при мінливих умовах зовнішнього середовища.
Разом з нервовою та імунною системами регулює:

 зростання та розвиток організму;

 його статеве диференціювання та репродуктивну функцію;

 бере участь у процесах утворення, використання та збереження енергії.

Разом з нервовою системою гормони беруть участь у забезпеченні емоційних

реакцій та психічній діяльності людини.

Класифікація[ред. | ред. код]

В ендокринній системі розрізняють центральний і периферійний відділи, які

взаємодіють між собою і утворюють єдину систему. Органи центрального відділу
тісно пов'язані з органами центральної нервової системи і координують діяльність усіх
інших ланок ендокринної системи. Органи периферійного відділу здійснюють
багатоплановий вплив на організм, посилюють чи послаблюють обмінні процеси.
Розрізняють також органи, які поєднують виконання ендокринної функції з
екзокринною та окрему дисоційовану ендокринну систему, яка утворена великою
групою ізольованих ендокриноцитів, розсіяних по органах і системах організму.

Центральні органи ендокринної системи

 Гіпоталамус

 Гіпофіз
  Епіфіз

Периферійні органи ендокринної системи

 Щитоподібна залоза

 Паращитоподібні залози

 Надниркові залози

 Передміхурова залоза

Органи, які виконують ендокринну і екзокринну функції

 Сім'яники

 Яєчники

 Підшлункова залоза

 Плацента

Дисоційована ендокринна система[ред. | ред. код]

Дисоційована ендокринна система — система ізольованих ендокриноцитів, які

розсіяні по всьому організму.

Класифікація гормонів[ред. | ред. код]

Клас
Гормон Основне джерело
хімічних сполук

Аміни

Мозковий
Адреналін «
шар надниркових залоз

ЦНС, мозковий шар

Норадреналін »
надниркових залоз

Дофамін « ЦНС

Мелатонін » Епіфіз

Тироксин « Щитоподібна залоза

 Трийодтиронін » Щитоподібна залоза

Невеликі пе
птиди

Задня
Вазопресин «
частка гіпофіза, гіпоталамус

Окситоцин » Гіпофіз

Меланоцитостимулюючий Проміжна частка

«
гормон гіпофіза

Тиреотропін-рилізинг-
» Гіпоталамус, ЦНС
гормон

Гонадотропін-рилізінг-
« Гіпоталамус, ЦНС
гормон

Гіпоталамус, ЦНС,
Соматостатин »
острівці підшлункової залози

Кортикотропін-рилізінг-
« Гіпоталамус, ЦНС
гормон

Соматокринін » Гіпоталамус, ЦНС

Кров (із попередника),
Ангіотензини (А ІІ, А ІІІ) «
ЦНС

Білки

β-клітини
Інсулін » острівців підшлункової
залози

α-клітини острівців
Глюкагон «
підшлункової залози

Гормон росту, або Передня частка

»
соматотропін гіпофіза
 Плацентарний лактоген « Плацента

Передня частка
Пролактин »
гіпофіза

Паратиреоїдний гормон,
« Прищитоподібні залози
або паратгормон

β-ліпотропін і енкефаліни » Гіпофіз, ЦНС

С-клітини,
Кальцитонін «
щитоподібна залоза

Адренокортикотропний
Передня частка
гормон, »
гіпофіза
або адренокортикотропін

Секретин « Органи травлення

Холецистокінін » Органи травлення

Гастрин « Органи травлення

Шлунковий інгібуючий
» Органи травлення
пептид

Глікопротеї
ни

Фолікулостимулюючий Передня частка

«
гормон гіпофіза

Лютеїнстимулюючий Передня частка

»
гормон гіпофіза

Хоріонічний гонадотропін « Плацента

Передня частка
Тиреотропний гормон »
гіпофіза

Стероїди
 Естрогени (Е2, Е3) « Яєчники, плацента

Прогестерон » Жовте тіло, плацента

Тестостерон « Сім'яні залози

Чутливі до
Дигідротестостерон »
тестостерону тканини

Кора надниркових
Глюкокортикоїди «
залоз

Кора надниркових
Альдостерон »
залоз

Метаболіти холекальцифе
" Печінка, нирки
ролу (вітамін D)

Гормони - біологічно активні речовини, що виділяються залозами внутрішньої

секреції і спеціальними групами клітин в різних тканинах безпосередньо в кров. Ці
речовини відіграють дуже важливу роль в гуморальній регуляції різних функцій
організму; крім того, деякі гормони є нейромодуляторов.

На сьогоднішній день єдина класифікація гормонів відсутня. За хімічною

будовою їх можна розділити на три групи:

 білки і пептиди - гормони гіпофіза і гіпоталамуса, підшлункової залози,

паращитовидних залоз, кальцитонін;
 похідні амінокислот - гормони щитовидної залози, мозкового речовини
надниркових залоз;
 стероидной структури - гормони кори надниркових і статевих залоз.
Анатомічна класифікація гормонів (по органному походженням) виявилася
недосконалою, оскільки деякі гормони синтезуються відразу в декількох органах.
Наприклад, статеві гормони виробляються не тільки в статевих залозах, але і в корі
надниркових залоз. Спроби класифікувати гормони відповідно до їх метаболічними
ефектами також зіткнулися з певними труднощами. Наприклад, кортизол в
фізіологічних концентраціях може володіти таким же впливом на сольовий обмін, що і
альдостерон і т. Д.

У фармакологічній практиці прийнята змішана класифікація, яка враховує

природне походження гормонів (гормони гіпофіза, щитовидної залози та ін.) І їх
фізіологічна дія (андрогени, естрогени і ін.). Таким чином, за місцем синтезу та
біологічної активності виділяють:
гормони гіпофіза
Гормони передньої долі гіпофіза (аденогіпофіза):

 адренокортикотропний гормон (АКТГ, кортикотропін) - стимулює синтез

глюкокортикоїдів і (меншою мірою) минералокортикоидов, підвищує секрецію
інсуліну підшлунковою залозою, підсилює синтез соматотропіну, стимулює ліполіз;
 гонадотропіни: лютенизирующего і фолікулостимулюючий гормони - регулюють
розвиток і функції статевих залоз, секрецію статевих гормонів;
 лактотропного гормон (ЛГ, проактін) - підсилює гормональну функцію жовтого
тіла і активність прогестерону, регулює ріст і розвиток молочних залоз, стимулює
утворення молока в післяпологовому періоді, бере участь в регуляції водно-
сольового обміну;
 соматотропний гормон (соматотропін, гормон росту) - стимулює ріст кісток
скелета, надає анаболічну (підсилює біосинтез білка) і гіперглікемічний (пригнічує
вивільнення інсуліну) дію;
 тиреотропний гормон (ТТГ, тиреотропин) - регулює функцію щитовидної залози,
підсилює захоплення йоду і синтез тиреоїдних гормонів.
Гормони задньої частки гіпофіза (нейрогипофиза):

 антидіуретичний гормон (АДГ, вазопресин) - підсилює реабсорбцію води в

ниркових канальцях, зменшуючи сечовиділення і підвищуючи осмотичну
концентрацію сечі, бере участь у формуванні почуття спраги, регуляції
артеріального тиску;
 окситоцин - стимулює скорочення мускулатури матки під час пологів, викликає
скорочення міоепітеліальних клітин, прилеглих до альвеол грудної залози,
покращуючи виділення грудного молока.
Гормони проміжної частки гіпофіза:

 міланоцітостімулірующій гормон (меланотропін, інтермедін) - стимулює

синтез меланіну і тим самим визначає пегментацію.
 гормони надниркових залоз
Гормони кори надниркових залоз (кортикостероїди):

 глюкокортикоїди (глюкокортикостероїди): кортизол, кортизон і ін. - регулюють

обмін вуглеводів, білків і жирів (підсилюють глюконеогенез, ліполіз, розпад білків),
забезпечують реакцію організму на дію стресових факторів, мають протизапальну і
антиалергічну дію;
 мінералокортикоїди: альдостерон, дезоксикортикостерону - регулюють водно-
сольовий обмін шляхом посилення реабсорбції натрію з первинної сечі і зниження
реабсорбції калію;
 статеві гормони: дегідроепіандростерон-сульфат, андростендіон - беруть участь у
розвитку статевих органів, мають анаболічним і гіпохолестеринемічною дією.
Гормони мозкової речовини надниркових залоз:

 адреналін (адреналін) - α, β-адреноміметик, має виражену кардіотонічну,

вазопресорних і гіперглікемічних дією: стимулює серцеву діяльність, викликає
звуження кровоносних судин органів черевної порожнини, шкіри і слизових
оболонок, підвищує артеріальний тиск, розслаблює гладкі м'язи бронхів і органів
шлунково-кишкового тракту, підвищує вміст глюкози в крові;
 норадреналін (норепінефрин) - надає пряму стимулюючу дію на α- і β1-
адренорецептори, має сильну судинозвужувальну дію, підвищує артеріальний тиск,
посилює коронарний кровотік.
Гормони паращитовидних (паращитовидних) залоз
 паратгормон (паратирин) - регулює мінеральний обмін: підвищує вміст кальцію і
знижує вміст фосфору в крові, володіє вазоактивним і кардіотропних дією.
 Гормони підшлункової залози
 глюкагон - є антагоністом інсуліну, активує глікогеноліз і підвищує концентрацію
глюкози в крові;
 інсулін - має виражену гіпоглікемічних дією, впливає на всі види обміну речовин:
стимулює транспорт речовин через клітинні мембрани, підсилює синтез глікогену,
жирів і білків, пригнічує глюконеогенез, гальмує ліполіз.
Гормони статевих залоз
 андрогени: тестостерон, андростендіон і ін. - регулюють розвиток чоловічих
вторинних статевих ознак (тип оволосіння, тембр голосу, розподіл підшкірного
жиру та ін.), роблять сильний анаболічний і антикатаболическое дію, підвищують
утилізацію глюкози клітинами, сприяють збільшенню м'язової маси, регулюють
статевий потяг ;
 естрогени: естрадіол, естріол, естрон - регулюють розвиток жіночих статевих
органів, вторинних статевих ознак, функції молочних залоз, сприяють виникненню
і збереженню вагітності;
гормони жовтого тіла (гестагени) - забезпечують можливість настання і
підтримки вагітності: забезпечують перехід слизової оболонки матки з фази
проліферації в фазу секреції, забезпечуючи умови для нормальної імплантації
яйцеклітини, беруть участь в регуляції жіночого статевого циклу, підсилюють
проліферацію епітелію молочних ходів, знижують збудливість і скоротливість
мускулатури матки і маткових труб.
Гормони щитовидної залози
 кальцитонін (тиреокальцитонин) - володіє гипокальциемическим дією, пригнічує
процес декальцификации кісток, реабсорбції кальцію в нирках, в результаті чого
знижується вміст кальцію в плазмі крові;
 тиреоїднігормони: тироксин і трийодтиронін - підсилюють поглинання кисню
клітинами і мітохондріями, забезпечують нормальні процеси росту і
диференціювання тканин, підвищують скоротливість міокарда, підвищують
збудливість ЦНС і активують психічні процеси, сприяють гіперглікемії, мають
ліполітичних ефектом і ін.
Лікар, який перевіряє гормони, називається ендокринолог. Саме він займається
нашої ендокринною системою, діагностикою та лікуванням патологій залоз
внутрішньої секреції, розпізнає гормональний збій. А також видає рекомендації по
профілактичним заходам для запобігання або недопущення захворювань, пов'язаних з
ендокринною системою.

II Фізіологія з основами патофізіології

1. Електричні явища в збудливих тканинах:
механізм виникнення потенціалу спокою та потенціалу
дії (фаза деполяризації та деполяризації).
Загальні властивості збудливих тканин

Організм людини складається зі ста трильйонів клітин, які здатні до

самоорганізації (утворюють складні системи) та різнобічної взаємодії. Всі системи, які
утворюють клітини, являються досить упорядкованими, але таке існування можливе
тільки при одній умові – безперервний обмін інформації за рахунок біопотенціалів.

Утворювати біопотенціали можуть лише нервова тканина, м’язова тканина

та залозистий епітелій. Вивчення електричних потенціалів необхідне для загального
розуміння процесів, які протікають в організмі людини.

багатокліткових організмів, враховуючи складність їх будови, поступово

розвивалася спеціальна система, яка здатна забезпечити сприйняття, передачу,
зберігання, переробку, відтворення інформації, закодовану в електричних сигналах. Це
нервова система.

Щоб зрозуміти, як нервова система передає сигнали необхідно розглянути

питання загальної фізіології – збудливі тканини, до яких відноситься нервова, м’язова
та залозистий епітелій.

Здатність клітин відповідати на подразнення зміною своєї життєдіяльності –

називається подразливістю. Тканини, які здатні відповідати на дію подразника
називаються збудливими. Збудливість має надзвичайно велике значення для організму,
оскільки забезпечує його діяльність.

Наприклад, якщо серцевий м'яз втратить збудливість – серце перестане

скорочуватись і настане смерть, міокард збуджується 60-80 раз за хв. Якщо результаті
крововиливу у мозок нейрони, що іннервують скелетні м’язи, втрачають здатність
збуджуватися і не посилають імпульсів до відповідних м язів, настає параліч. Дихання
зберігається до тих пір, доки клітини дихального центру, що посіпають нервові
імпульси до дихального м’язу, здатні збуджуватися.

Збудження – складний фізіологічний процес, що виникає в збудливій

тканині внаслідок дії подразника.

Характеризується ознаками:

– специфічними – проявляються у виникненні діяльності, яка характерна

для даної тканини (м’язової – скорочення, залозистої – виділення секрету, нервової –
утворення і проведення нервового імпульсу);

– загальними – властиві для всіх збудливих тканин - підвищення обміну

речовин (підвищене споживання О2, виділення СО2), виділення теплової енергії, зміна
електричного стану клітинної мембрани.

Термін «збудливість» у фізіології використовують по відношенню лише до

нервової, м’язової та залозистої тканин, оскільки тільки ці тканини здатні генерувати
електричний імпульс.

Провідність – здатність живої тканини проводити електричні струми, які

називаються біопотенціалами, або імпульси.

Таким чином, ми говоримо про електричний струм, який генерує організм.

Рефрактерність — це зниження збудливості тканини. Є рефрактерність:

– відносна

– абсолютна, коли не відповідає навіть на надпороговий подразник.

Лабільність – кількість збуджень за хвилину. Наприклад, міокард

збуджується 60-80/хв.

Повторимо, що згідно сучасних уявлень, нервова і м’язова тканини можуть

знаходитися у трьох станах: у фізіологічному спокої, збудженні та гальмуванні.
Перехід з одного стану в інший відбувається швидко, стрибкоподібно в результаті
поступових кількісних змін.

Фізіологічний спокій – це такий стан, коли тканина чи орган не проявляють

притаманної їм діяльності. Наприклад, якщо м’яз не скорочується, то вважають, що він
знаходиться в стані спокою. Хоча такий стан є умовний, оскільки в м'язах, інших
органах постійно здійснюються складні хімічні процеси обміну речовин, а під дією
постійних слабих впливів зі сторони нервової системи ці процеси весь час змінюються.

У м’язах і нервах діяльний стан протікає в двох формах: збудження і гальмування.

Збудження – це такий стан живої тканини (м’язової, нервової, секреторної), який
виникає під впливом подразнення. Це стан складних біологічних реакцій, в
основі яких лежать фізико-хімічні, фізичні і функціональні зміни. Для збудження
характерні неспецифічні і специфічні ознаки. Найбільш виражені неспецифічні
ознаки. До них відносять: посилення обміну речовин, енергії, кількісні та якісні
зміни складу тканин у м’язах і нервах; при збудженні виникає електричний
струм, що поширюється вздовж клітинної мембрани. Тому обов’язковою
ознакою збудження є зміна електричного заряду на поверхні клітинної
мембрани.

Специфічні ознаки характеризуються діяльністю, яка притаманна даній

тканині, наприклад, збуджена м’язова тканина скорочується, секреторна тканина
виділяє секрет. Збудження, що виникло в одній клітині чи в якійсь її ділянці
переходить на сусідні клітини або на інші ділянки цієї ж клітини. Проведення
збудження в м’язах і нервах здійснюється електричним шляхом – за допомогою
потенціалу дії.

Гальмування – це такий стан живих тканин, клітин, який є активною

формою реакції на дію подразника, що забезпечує пристосування живих організмів до
зовнішнього середовища.

Подразники

Для виникнення збудження необхідне подразнення збудливої тканини.

Подразнення – це процес впливу на живу тканину подразника.

Подразник – це агент внутрішнього чи зовнішнього середовища, який діючи

на клітини, тканини, органи і організм в цілому, викликає збудження.

Класифікація подразників

За енергетичною природою подразники діляться на:

– фізичні (механічні, температурні, електричні, світові, звукові,

радіоактивні),
 – хімічні (гормони, кислоти, луги, солі, отрути).

За біологічним значенням для тканин і організму в цілому всі подразники

бувають адекватними і неадекватними. До адекватних відносять подразники, які діють
на тканини в звичайних умовах її існування. Наприклад, для м’яза це буде нервовий
імпульс, для сітківки – світло, для вуха – звук. Неадекватні подразники – це такі, які в
звичайних умовах на дану тканину не впливають. Наприклад, якщо викликати
скорочення м’яза механічним уколом, електричним струмом, кислотою. Найбільш
поширений неадекватний подразник – це електричний струм.

Електричний струм можна дозувати по силі, тривалості, так, щоб не

травмувати тканин і не викликати в ній незворотніх змін. Крім того, електричний
струм за своєю природою близький до того струму, що виникає при збудженні тканин.

М’язи і нерви проводять електричний струм. При накладанні на м’яз чи

нерв двох електродів, з'єднаних з джерелом постійного струму, відбувається
переміщення іонів. До анода направляються аніони, а до катода – катіони.

Е.Пфлюгер встановив закономірність, яка отримала назву “полярний закон

подразнення”. Постійний струм подразнює тканини тільки в момент замикання або
розмикання електричного ланцюга. Подразнення виникає лише під електродами. При
замиканні збудження виникає на катоді, а при розмиканні – на аноді.

Всі подразники за своєю силою поділяють на підпорогові, порогові і

надпорогові. Підпорогові – це подразники, сила яких менша порогових і не
викликають збудження. Надпорогові – подразники більш сильніші, ніж порогові.

Для виникнення збудження поряд із силою, часом дії подразника велике

значення має швидкість наростання сили подразника. Наприклад, швидкий удар по
нерву викличе його збудження, а повільне надавлювання на нерв збудження не
викликає. Швидкість наростання сили подразника називається градієнтом
подразнення. Якщо градієнт збудження знижується, то поріг збудливості зростає,
тобто збудливість даної тканини знижується.

5. Мембранний потенціал спокою, потенціал дії. Механізм виникнення місцевого

струму.

Однією з перших теорій походження біоелектричних потенціалів була

теорія вітчизняного фізіолога В.Ю.Чаговця (1896 р.), яка базувалась на теорії
електролітичної дисоціації Арреніуса. Ю.Бернштейн (1902 р.) запропонував
мембранну теорію виникнення електричного потенціалу живих тканин. Вона
базувалася тільки на різниці зарядів всередині і назовні клітини. Але ця теорія не
повністю відображає походження біоелектричних потенціалів.

Вкінці 50-х рр. А.Ходжкін і А.Хакслі, Б. Катц запропонували нову теорію

виникнення біоелектричних потенціалів, яка називається сучасна мембранна теорія
або теорія натрій-калієвого насосу.

Потенціал спокою

Згідно сучасних уявлень, а саме, згідно рідинно-мозаїчної моделі будови

мембрани клітини, мембрана утворена двома шарами фосфоліпідних молекул, в які
занурені молекули білків. Частина білків глибоко пронизує фосфоліпідний бішар,
навіть проникає наскрізь, а частина лише частково торкається глобули. Виділені
особливі білки, які пронизують мембрану і утворюють пори або канали. Канал
складається із власне транспортної системи і так званих "воріт", які можуть бути
закриті або відкриті. Іонні канали нервових і м’язових клітин поділяють на натрієві,
калієві, кальцієві, і хлорні. У стані спокою проникливість клітинної мембрани для
різних іонів різна. Добре проникна для іонів К +, для Nа+ в 25 раз менша, а для Сl
менша в і рази.

Між внутрішньою і зовнішньою поверхнями клітинної мембрани завжди

існує різниця електричних потенціалів. Зовнішня поверхня мембрани заряджена
позитивно, а внутрішня – негативно. Різниця зарядів між зовнішньою і внутрішньою
поверхнями клітинної мембрани в стані спокою клітини називається потенціалом
спокою (ПС). Його величина в нервових клітинах становить 60-90 мВ. Згідно сучасної
мембранної теорії потенціал спокою виникає за рахунок пасивного і активного руху
іонів через мембрану. Пасивний рух іонів здійснюється за градієнтом концентрацій і
не вимагає затрат енергії. Клітинна мембрана в стані спокою більш проникна для іонів
К+. Цитоплазма м’язових і нервових клітин містить в 30-50 раз більше іонів К +, ніж
позаклітинна рідина. Іони К+ в цитоплазмі знаходяться у вільному стані і за градієнтом
концентрацій дифундують через клітинну мембрану в позаклітинний простір і
утримуються на зовнішній поверхні внутріклітинними аніонами. У клітині містяться
аніони органічних кислот: аспарагінової, оцтової, піровиноградної та ін. Вміст
неорганічних аніонів невеликий. Аніони не можуть проникати через мембрану і
залишаються в клітині на внутрішній поверхні мембрани. Тому зовнішня поверхня
мембрани заряджена позитивно, а внутрішня – негативно.

Іонів Na+ в 8-10 раз більше в позаклітинному середовищі, ніж у клітині,

проникливість їх через мембрану незначна. Проникнення іонів Na + всередину клітини
призводить до деякого зниження потенціалу спокою. Дифузія іонів Сl - , вміст яких у
позаклітинній рідині в 15-30 раз вищий, викликає деяке зростання потенціалу спокою.
В результаті пасивного руху іонів Na+ і К+ мав би наступити момент, коли їх
концентрації в клітині і поза клітиною вирівнялися і різниця потенціалів зникла. Але
такого не відбувається, так як у мембрані існує спеціальний механізм, який забезпечує
активний перенос іонів Na+ і К+ в сторону їх підвищеної концентрації і підтримує
іонну асиметрію.

Активний перенос іонів здійснюється за рахунок натрій-калієвого насосу,

який за допомогою спеціальних молекул-переносників білкової природи захоплює із
цитоплазми іони Na+ і переносять їх на зовнішню поверхню мембрани, тобто виводить
з клітини. Тут іони Na + відщеплюються, а до переносника приєднуються іони К+. У
результаті дій натрій-калієвого насоса на кожні три іона Na +, що виводяться з клітини,
в клітину поступає тільки два іони К +. Джерелом енергії для роботи К+ - Na+ помпи є
АТФ.

Натрій-калієва помпа виконує двояку функцію: по-перше, він створює і

підтримує трансмембранний градієнт концентрацій натрію і калію і, по-друге, генерує
різницю потенціалів, що відповідає потенціалу спокою.

Потенціал дії

Всі клітини збудливих тканин при дії різних подразників порогової сили
здатні переходити в стан збудження. При цьому змінюється електричний стан
клітинної мембрани. Заряд мембрани починає швидко зменшуватися до нуля, а потім
з’являється із зворотнім знаком. Відбувається перезарядка, або реверсія, заряду
мембрани. Потім знову відновлюється заряд мембрани. Потенціал дії (ПД) – швидке
коливання мембранного потенціалу, що виникає при збудженні нервових, м’язових та
деяких інших клітин. У його основі лежать зміни іонної проникності мембрани. Під
час висхідної фази – деполяризації – зникає вихідна полярність мембрани, потім
змінюється знак потенціалу – фаза інверсії. Під час низхідної фази заряд мембрани
повертається до рівня спокою – фаза реполяризація, після чого настає слідова
гіперполяризація.

Сучасна мембранна теорія пояснює ПД таким чином. При дії подразників

порогової величини наступає деполяризація мембрани, оскільки змінюється
проникливість мембрани. Коли деполяризація досягає критичного рівня, одночасно
відкривається максимальна кількість натрієвих каналів, проникливість мембрани для
Na+ зростає в 500 раз. Іони Na+ лавиноподібно проникають в клітину і виносять із
зовнішньої поверхні мембрани позитивні заряди, значно збільшуючи їх концентрацію
в клітині, внутрішня поверхня мембрани набуває позитивного заряду. Внаслідок
зменшення позитивних зарядів зовнішня поверхня мембрани за рахунок
внутріклітинних аніонів заряджається негативно. Збільшення натрієвої проникливості
дуже короткочасне і триває 0,5-1,5 мс, після чого проникливість мембрани для Na +
знову знижується до вихідного рівня в результаті зменшення кількості відкритих
натрієвих каналів. Припускають, що в натрієвих каналах є два типи "воріт": швидкі
активаційні і повільні інактиваційні. Різке підвищення проникливості мембрани для
Na+ пов’язане з відкриттям активаційних "воріт". При досягненні певного значення ПД
(І20 мВ) рух Na+ раптово припиняється, але продовжується значний вихід К+. Вони
починають посилено виходити з клітини і виносять позитивні заряди, відновлюючи
різницю потенціалів. Закінчується пік ПД, наступає реполяризація. У продовженні
процесу реполяризації беруть участь натрієві і калієві помпи. Спочатку натрієва
викачує Na+ назовні, відновлюючи початкову різницю концентрації. Потім
включається калієва помпа, а повертає К+ всередину клітини з міжклітинного
простору. Але К+ входить всередину клітини більше, ніж вийшло під час збудження.
Це спричиняє збільшення різниці потенціалу між внутрішньою і зовнішньою
поверхнями мембрани (-90 – -95 мв). Цей період називається гіперполяризацією і
триває 50-330 мс.

При дії підпорогових подразників проникливість мембрани для іонів Na +

збільшується в незначній мірі і деполяризація не досягає критичного рівня. Виникає
місцевий або локальний потенціал, який не поширюється, а згасає поблизу місця
виникнення. При повторних подразненнях вони можуть сумуватися, досягати
критичного рівня деполяризації і викликати ПД.
 Величина ПД нейрона коливається в межах 80-110 мв, тривалість піка ПД
нервового волокна становить 0,5-1 мс. Амплітуда та характер тимчасових змін ПД
мало залежить від сили подразника, що його викликав, важливо лише, щоб ця сила
була не менша від деякої критичної величини, що називається порогом подразнення.
ПД існує під законом «Все або нічого».

Виникнувши у місці подразнення, ПД поширюється уздовж нервового

волокна не змінюючи своєї амплітуди. Наявність порога та незалежність амплітуди ПД
від сили стимулу, що його викликав, описується законом: «Все або нічого».

Проведення збудження

ПД поширюється внаслідок формування так званих локальних або колових

струмів. Якщо в якійсь ділянці нервового або м’язового волокна виникає збудження і
з’являється ПД, між збудженою і не збудженою ділянками виникає різниця
потенціалів, що призводить до появи колових струмів. Всередині волокна струм іде від
збудженої ділянки до незбудженої, на зовнішній стороні – від ділянки (незбудженої)
спокою до збудженої.

При віддаленні від збудженої ділянки подразнююча дія колових струмів

знижується і вони не здатні викликати збудження. У мієлінових нервових волокнах
збудження передається стрибкоподібно (сальтаторно) по перехватах Ранв’є.
Швидкість проведення збудження у волокнах скелетних м’язів дорівнює 12-15 м/с,
гладеньких м’язах – 2-15м/с, в без мієлінових нервових волокнах – 0,5-3 м/с, а в
мієлінових нервових волокнах – 70-120 м/с.

Зміна збудливості при проходженні циклу збудження

Для порівняння збудливості окремих клітин, нервових волокон або

збудливих тканин використовують такі показники: поріг сили, хронаксія, лабільність.

Поріг сили – це найменша сила подразника, яка викликає критичний рівень

деполяризації мембрани і перехід локальної відповіді у ПД.

Реобаза – це найменша сила постійного струму, яка здатна викликати

збудження (поріг подразнення).

Хронаксія – це мінімальний час, протягом якого повинен діяти струм,

рівний у дві реобази, щоб викликати збудження.
 Лабільність або функціональна рухливість – поняття відображає здатність
нервових клітин, синапсів, тканин проводити певну кількість імпульсів і залежить від
швидкості руху ПД.

При подразненні нервового чи м’язового волокна відповідь на подразнення

залежить від проміжку часу, через який його буде нанесено. При збудженні
збудливість змінюється. Під час піку ПД збудливість зменшується до нуля. Цей період
називається фазою абсолютної рефрактерності, абсолютної незбудливості (0,5мс).
Вона змінюється фазою відносної рефрактерності (4,8 мс), тобто поступового
відновлення збудливості. Після цієї фази збудливість тканин на деякий час
підвищується. Цей період називається супернормальною фазою (15-30 мс), в основі
якої лежить слідова деполяризація мембрани.

Проведення збудження по нервових волокнах

Нервові волокна поділяють на мієлінізовані та немієлінізовані.

Мієлінізоване волокно утворюється, коли гліоцит спірально закручується навколо
осьового циліндру. Внаслідок цього аксон покривається багатошаровою мембраною
гліоциту, яка містить білок мієлін. Не вся поверхня волокна покривається мієліновою
оболонкою: ділянки без оболонки шириною близько 1 мкм називають перетяжками
Ранв`є. Саме на цих ділянках плазмалема аксона містить найбільше число іонних
каналів. Відстань між перетяжками Ранв`є залежить від товщини нервового стовбура і
коливається в межах 0,2-2 міліметрів.

Немієлінізовані волокна утворюються, коли один чи декілька осьових

циліндрів прогинають мембрану гліоцита.

Залежно від розташування та концентрації іонних каналів у мембрані

нервового волокна можливі два типи проведення потенціалу дії: безперервний та
стрибкоподібний (сальтаторний).

Безперервне проведення нервового імпульсу здійснюється в безмієлінових

волокнах, що пояснюється рівномірним розподілом потенціалчутливих іонних каналів,
які беруть участь у генерації ПД.

Передача потенціалу дії у мієлізованих волокнах відбувається

стрибкоподібно (сальтаторно) — від однієї перетяжки Ранв`є до наступної за
рахунок виникнення вихрового струму між деполяризованою перетяжкою і сусідніми
незбудженими перетяжками.

Унемієлінізованих волокнах вихровий струм виникає між сусідніми

ділянками плазмалеми аксона, тому швидкість поширення потенціалу дії в
таких волокнах набагато менша. За швидкістю проведення збудження
нервові волокна поділяють на три групи:

А – мієлінізовані волокна, які поділяють на: Аα зі швидкістю передачі імпульсів 70-

120 м/с (наприклад, аксони мотонейронів передніх рогів

спинного мозку), Аβ 40-70 м/с, Аγ 15-40 м/с, Аδ 5-15 м/с;

В – мієлінізованї волокна (наприклад, прегангліонарні волокна автономної

нервової системи) зі швидкістю передачі імпульсів 3-14 м/с;

С – немієлінізовані волокна (наприклад, постгангліонарні волокна

автономної нервової системи) зі швидкістю передачі імпульсів 0,5-2 м/с.

Для всіх нервових волокон характерне незатухаюче (бездекрементне)

проведення збудження, яке здійснюється за трьома законами (закон проведення
нервового імпульсу):

1) закон анатомічної та фізіологічної безперервності нервового волокна: волокно

повинно зберігати не тільки анатомічну, але й фізіологічну цілісність, яку може
порушити вплив новокаїну, перев’язування нерву, охолодження нерву;

2) закон двобічного проведення збудження: збудження поширюється в обидва боки

від місця його нанесення;

3) закон ізольованого проведення збудження: у нервовому стовбурі збудження не

передається на сусідні нервові волокна;

4) відносна невтомлюваність – нервове волокно проводить ПД значно довше, ніж

на нього може відповідати орган, який інервується цим волокном.

Передача збудження в синапсах

Синапси – називають контакти, які утворюють нейрони один з одним, з

м’язовими волокнами або клітинами секреторного епітелію для передачі збуджуючих
чи гальмівних впливів.
 Синапс складається з пресинаптичної частини (мембрани аксона),
синаптичної щілини і постсинаптичної частини. В пресинаптичній частині містяться
мітохондрії та міхурці з медіатором.

На відміну від проведення імпульсу по нервовим волокном, у синапсі

збудження проводиться лише в одному напрямку.

За способом передачі збудження синапси поділяють на:

 – електричні,

 – хімічні,

 – змішані.

За ефектом впливу синапси поділяються:

 – збуджуючі – запускають генерацію потенціалу дії;

 – гальмівні – перешкоджають виникненню ПД.

 За локалізацією:

 – аксондендритні;

 – аксонсоматичні;

 – аксонаксонні;

 – дендросоматичні;

 – дендродендритні.

В електричних синапсах передача збудження відбувається завдяки

зближенню мембран контактуючих клітин (до 0,15-0,2 нм), на деяких ділянках між
мембранами можуть існувати містки повного контакту. Електричні синапси мало
втомлюються, виявляють стійкість до змін зовнішнього і внутрішнього середовища,
мають високу швидкість передачі потенціалу дії.

В хімічних синапсах передача збудження відбувається за допомогою

медіаторів (трансмітерів): ацетилхоліну, норадреналіну, дофаміну, серотоніну, гліцину
та ін.

Пресинаптична частина хімічного синапсу являє собою розширену ділянку

аксона, яка містить велику кількість мітохондрій, гранули глікогену і пухирці з
медіатором. Внаслідок деполяризації пресинаптичної мембрани вміст пухирців
виливається у синаптичну щілину.

Постсинаптична мембрана – це стовщена частина клітинної мембрани

іннервованої клітини, містить білкові рецептори, що мають іонні канали і здатні
зв’язати молекули медіатора, внаслідок чого виникає активація іоннних каналів.
Важлива особливість рецепторів – їхня хімічна специфічність, тобто здатність
вступати у біохімічну взаємодію тільки з певним видом медіатора.

2. Властивості м`язової тканини. Одиночне м’язове

скорочення та тетанус.
Загальна характеристика м’язової тканини. Будова поперечно-
посмугованої скелетної мускулатури.

До збудливих тканин належить м’язова тканина. Види м’язової тканини:

– непосмугована (гладенька) складається з одноядерних веретеноподібних

клітин, вона розміщена у стінках порожнистих внутрішніх органів, кровоносних та
лімфатичних судин.

– посмугована скелетна (поперечно-посмугована) складаються з багатьох

окремих м’язових волокон, розташованих у спільному сполучнотканинному
(фібрилярні білки - колаген, еластин) футлярі.

– посмугована серцева

Фізіологічні властивості м’язової тканини:

– Збудливість – здатність відповідати на подразник зміною іонної

проникності та мембранного потенціалу;

– Провідність – здатність до проведення ПД уздовж всього волокна;

– Скоротливість – здатність скорочуватися чи змінювати напруження при

збудженні.

Серцевому м’язу ще притаманна властивість автоматизму.

 з природних умовах збудження та скорочення м’язів викликаються
нервовими імпульсами, які поступають з нервових центрів. В експерименті –
електрична стимуляція.

Основним структурним елементом поперечно-посмугованої скелетної

мускулатури є м’язове волокно. Кожне окреме м’язове волокно скелетних м’язів – це
багатоядерна клітина (міоцит) великих розмірів.

Кожне м’язове волокно зовні оточене оболонкою – сарколемою (зовнішня

мембрана). Вона є типовою клітинною мембраною, що являє собою ліпопротеїновий
комплекс. Мембрана є напівпроникною бо має пори, як ліпідні, так і білкові. За певних
умов її проникність може змінюватися.

Внутрішній вміст м’язового волокна – саркоплазма, складається з двох

частин: саркоплазматичного матриксу (СМ) та саркоплазматичного ретикулюму (СР).
СМ являє собою рідину, в якій містяться ядра, мітохондрії, скоротливі елементи
міофібріли, гранули глікогену, краплі жиру, розчинний білок міоглобін, сполуки, що
містять фосфатну групу (АТФ, креатинфосфат та інші), ферменти тощо. СР
представлений системою складно з’єднаних між собою повздовжніх трубочок, які
поблизу поперечних Т-трубочок зливаються і утворюють так звані цистерни.
Міофібріла являє собою пучок товстих і тонких білкових ниток (міофіламенти), які
розташовані вздовж м’язового волокна у певному порядку. Товсті міофіламенти
побудовані з молекул білка міозину. Головки міозинових молекул мають міозин-АТФ-
азну активність, вони містять фермент АТФ-азу. Тонкі міофіламенти являють собою
подвійну спіраль, утворену молекулами білка актину. До складу тонких міофіламентів
входять також білки інгібітори тропоміозин і тропонін, які з’єднані між собою у
комплекс. У стані спокою (розслаблений м’яз) комплекс тропоміозин-тропонін
знаходиться в активному стані. Тропоміозин блокує місце взаємодії головок
міозинових молекул з актновими нитками, а тропонін гальмує активність міозинових
головок. Білок міозин формує товсті міофіламенти, а білки актин, тропоміозин і
тропонін входять до складу тонких міофіламентів.

Міофібрили складаються із ланцюжка однакових елементів – саркомерів.

Саркомер – це ділянка міофібрили, обмежена тонкими Z-лініями. Саркомер є
основною структурною одиницею скорочення. Середня довжина одного саркомера –
2,5-3,0 мкм. Саркомер складається із розташованої всередині темної смуги – А-диску,
довжиною 1,5-1,6 мкм. Середню частину А-диску займає Н-зона (світла зона). Смуга Н
ділиться наполовину поперечною лінією М. По обидва боки від А-диску розташовані
світлі ізотропні смуги, або І-диски. Кожна із І-смуг розділена на дві рівні половини
лінією Z.

Нервово-м’язова передача збудження. Механізм скорочення та

розслаблення м’язового волокна.

Передача збудження з нерва на м'яз відбувається в нервово-м'язовому

синапсі за участю медіатора ацетилхоліну. Ацетилхолін зв'язується на
постсинаптичній мембрані з рецепторами ацетилхоліну (холінорецепторами). В
результаті відбувається деполяризація мембрани м'язового волокна та виникає
потенціал дії. Потенціал дії поширюється по трубках Т-системи всередину м'язового
волокна, де передається на мембрану саркоплазматичної сітки. Унаслідок цього
відбувається вихід із цистерн у саркоплазму Са 2+ збільшення концентрації якого
викликає скорочення м'яза.

Сучасна фізіологія пояснює скорочення м’язів з допомогою «теорії

ковзання», запропонованої Хакслі і Хансоном. Згідно із цією теорією, скорочення
м’язів чи розвиток ними напруження здійснюється за рахунок циклічного утворення
поперечних містків між товстими і тонкими міофіламентами, внаслідок чого вони
ковзають один відносно одного. Амплітуда рухів мостиків становить 20 нм, а частота
їхніх рухів – 5-50 Гц.

Отже, узагальнимо: коли ПД від тіла мотонейрона по аксону доходить до

нервово-м’язового синапсу відбуваються такі процеси:

– змінюється іонна проникність пресинаптичної мембрани;

– іони Са2+ входять у синаптичну бляшку;

– медіатор ацетилхолін (АХ) виділяється з синаптичної бляшки у

синаптичну щілину;

– ацетилхолін приєднується до білкових рецепторів на постсинаптичній

мембрані м’язового волокна і утворюються комплекс АХрецептор;

– збільшується проникність постсинаптичної мембрани для йонів Na + і

вона деполяризується;
 – коли деполяризація досягає критичного рівня (30-50 мВ), виникає ПД
м’язового волокна;

– ПД поширюється по сарколемі вздовж м’язового волокна, по Т-

трубочках входить у середину волокна і передається до мембран саркоплазматичного
ретикулома;

– проходження хвилі збудження по мембрані ретикулому супроводжується

виходом йонів Са2+ із цистерн СР у міжфібрілярний простір;

– Са2+ приєднується до тропоніну і усуває блокуючі властивості комплексу

тропоміозин-тропонін;

– на головках міозинових молекул починає розчіплюватися АТФ до АДФ

та ортофосфату, при цьому звільнюється енергія;

– тропоміозин переміщується у результаті конфірмаційних змін і звільняє

місце взаємодії головок міозинових молекул з актиновими нитками;

– головки міозинових молекул прикріплюються до актинових ниток і

повертаються у напрямку середини саркомера, при цьому тонкі нитки ковзають
вздовж товстих і довжина саркомера зменшується;

– продукти розщеплення АТФ видаляються з головок міозинових молекул,

вони випрямляються і за присутності йонів Са 2+ у міжфібрилярному просторі процеси
повторюються, у результаті чого м’язове волокно напружується.

Розслаблення м’яза відбувається внаслідок припинення імпульсації до

м’яза в результаті чого відбуваються такі процеси:

– медіатор ацетилхолін руйнується ацетилхоліностеразою і комплекс АХ-

рецептор розпадається;

– відновлюється іонна проникність постсинаптичної мембрани для натрію і

припиняється генерація ПД м’язового волокна;

– іони Са2+ за допомогою активних переносників повертаються у

порожнину саркоплазматичного ретикулому;

– активується комплекс тропоміозин-тропонін і м’яз розслаблюється. За

відсутності АТФ у міоплазмі розвивається безперервне скорочення контрактура.
 Форми, типи та режими скорочення

результаті скорочення м’язи розвивають певне зусилля. У залежності від

величини зовнішнього навантаження виділяють різні форми і типи м’язових
скорочень.

Динамічна форма скорочення – скорочення під час якого змінюється

довжина м’яза.

Статична форма скорочення – скорочення під час якого м’яз розвиває

зусилля, проте не змінює своєї довжини.

До динамічної форми скорочення належать два типи скорочення. Якщо

зовнішнє навантаження менше, ніж зусилля сила скорочення м’язу, відбувається
зменшення довжини м’язу. Це концентричний тип скорочення. Якщо зовнішнє
навантаження перевищує силу скорочення м’яза, він розтягується – ексцентричний
тип скорочень. Як правило, при такому скороченні сила м’язу залишається постійною,
тому такі скорочення називають також ізотонічними.

У випадку статичної форми скорочення м’яз не змінює довжини і таке

скорочення ще називається ізометричним.

У природних умовах мотонейрони надсилають до м'язових волокон не

поодинокий імпульс, а серію імпульсів. Від частоти імпульсів залежить режим
скорочення м'язових волокон. Якщо інтервали між імпульсами перевищують
тривалість поодинокого скорочення, волокна функціонують у режимі поодиноких
скорочень. Якщо інтервали між імпульсами стають коротшими за тривалість
поодинокого скорочення, м'язові волокна переходять у режим тетанічного
скорочення. У цьому випадку кожен наступний цикл скорочення накладається на
попередній, що призводить до зростання сумарної амплітуди (сили) скорочення та
утворення зубчатого (неповного) тетанусу, а за умови подальшого зростання частоти
подразнень – до гладенького (повного) тетанусу.

Рухова одиниця. Регуляція сили скорочення м’язів.

Кожне рухове нервове волокно є відростком нервової клітини –

мотонейрона (руховий нерв), що розташований в передньому розі спинного мозку чи в
руховому ядрі черепного нерва.
 Кожен м’яз звичайно іннервується великою кількістю відростків рухових
нейронів (мотонейронів). Кожний аксон, входячи в м’яз, розгалужується на багато
гілочок, які утворюють синапси із значною кількістю м’язових волокон. Таким чином,
один мотонейрон іннервує стільки м’язових волокон, скільки кінцевих гілочок має
його аксон.

Система, яка складається із мотонейрона, аксону і групи м’язових

волокон, які іннервуються даним мотонейроном, називається

нейромоторною одиницею (руховою одиницею, РО). Це основний структурно-
функціональний елемент нервово-м’язового апарату.

РО працює як єдине функціональне ціле, і в нормальних умовах

скорочуються всі м’язові волокна, що входять до її складу. Кожний м’яз складається з
багатьох функціональних одиниць і може працювати не всією своєю масою, а по
частинах.

РО не одинакові за будовою і властивостями. Вони відрізняються одна від

одної розмірами тіла мотонейронів, товщиною його аксона, числом і властивостями
м’язових волокон, що входять у склад рухової одиниці.

Мала рухова одиниця включає відносно маленький мотонейрон з тонким

аксоном, який має невелике число кінцевих гілочок і відповідно іннервує невелике
число м’язових волокон (найменша - до декількох десятків). Малі рухові одиниці
входять в склад всіх малих м’язів мімічної мускулатури, пальців рук і ніг (м’язи ока -
одна нейромоторна одиниця має 13-20 м’язових волокон). Це пов’язано із
необхідністю точної регуляції рухів ділянках тіла, де розташовані такі м’язи. У цьому
випадку говорять про високу щільність іннервації.

Велика рухова одиниця включає великі мотонейрони з відносно товстим

аксоном, який утворює велике число (до декількох тисяч) контактів із м’язовими
волокнами (медіальна головка литкового м’язу - 1500-2000 волокон). Великі рухові
одиниці входять переважно в склад великих м’язів тулуба і кінцівок.

функціональної точки зору РО розділяють на два основних типи – повільні

РО або 1 тип, і швидкі РО, або ІІ тип. В склад повільних РО входять
мотонейони і м’язові волокна, що відносяться до 1 повільного типу, а в
склад швидкої РО – мотонейрони і м’язові волокна, що відносяться до ІІ
 швидкого типу. Повільні волокна здатні до тривалого виконання роботи
невеликої потужності, у той час як швидкі волокна характеризуються
високою швидкістю і силою скорочення, проте невеликою витривалістю.
Слід зазначити, що для активації, а отже, і для тренування, великих
швидких рухових одиниць слід використовувати великі навантаження.

Сила м’язів визначається двома групами факторів:

– периферичні (залежать від морфо-функціональних властивостей м’язу);

– центральні (визначаються нервовою системою). До периферичних

факторів належать:

– площа фізіологічного перерізу м’язового волокна;

– довжина м’язу;

– плече важеля і кут прикладання зусилля;

– композиція м’язу, тобто вміст повільних і швидких волокон. До

центральних факторів належать:

– регуляція числа активних РО (мотонейонів) данного м’язу;

– регуляція режиму їх роботи (частоти імпульсації мотонейронів);

– регуляція зв’язку роботи РО в часі.

Число активних РО визначається інтенсивністю збуджуючих впливів, яких

зазнають мотонейрони даного м’язу зі сторони вищих моторних центрів (моторних зон
кори, підкоркових моторних центрів), вставних нейронів спинного мозку і
периферичних рецепторів (м’язових веретен і др.). Реакція мотонейронів на ці впливи
визначається їх збудливістю, яка в значній мірі залежить від розміру мотонейрону.
Слабкі напруження м’язу забезпечуються в основному активністю низькопорогових
малих мотонейронів (РО), а це в основному повільні РО. Для того щоб м’яз розвивав
велике напруження його мотонейрони повинні піддаватись більш інтенсивним
збуджуючим впливам. Таким чином, по мірі посилення збуджуючого впливу стають
активними все більші великі за розміром (високопорогові) мотонейрони (РО).
Описаний механізм включення (рекрутування) мотонейронів (РО) в відповідності з їх
розмірами називається “правилом розміру” (Е.Хеннеман). Згідно цього правила,
найменші РО м’язу активні при будь-якому його напруженні, у той час як його великі
РО активні лише при сильних м’язових напруженнях.

Відомо, що чим вища (в певних межах) частота імпульсації мотонейрону,

тим більше напруження розвиває РО і тим вагоміший її вклад в загальне напруження
м’язу. Тому регуляція частоти імпульсації мотонейронів є важливим механізмом, що
визначає напруження м’язу в цілому. Особливо значна роль цього механізму в
регуляції напруженя великих РО. Збільшення напруження м’язу виникає завдяки
підсиленню збуджуючого впливу на його мотонейрони. Таке підсилення приводить не
тільки до включення нових, більш високопорогових мотонейронів, але і до підвищення
частоти імпульсації відносно більш низькопорогових мотонейронів. Тому більш
низькопорогові РО працюють в режимі тетанічного скорочення, а найбільш
високопорогові - в режимі поодиноких скорочень. При дуже великих напруженнях
м’язу більшість РО працюють в тетанічному режимі (через високу частоту
імпульсації їх мотонейронів). Тому м’язи не можуть підтримувати великі напруження
тривалий час.

Напруження м’язу до певної міри залежить від того, як пов’язані в часі

імпульси, які посилають різні мотонейрони даного м’язу. У випадку, коли всі РО
скорочуються одночасно (синхронно), тобто їхні мотонейрони посилають імпульси
одночасно, загальне напруження м’язу значне, але спостерігаються значні коливання
напруження. Якщо РО працюють з різною частотою і неодночасно (асинхронно), фази
скорочення їх м’язових волокон не співпадають, загальне напруження м’язу менше,
ніж в першому випадку, але коливання напруження значно менше. В нормальних
умовах більшість РО одного м’язу працюють асинхронно, незалежно один від одного,
що і забезпечує нормальну плавність її скорочення. При втомі, яка викликана
м’язовою роботою, порушується нормальна діяльність РО і вони починають
збуджуватись одночасно (синхронно). В результаті рухи втрачають плавність,
порушується точність, виникає тремор втоми - великі розмашисті коливні рухи з
частотою блзько 6 коливань в 1 с. Якщо РО працюють в режимі повного (або майже
повного) тетанусу, характер зв’язку в часі їх активності практично не впливає на
величину максимального напруження, яке розвивається м’язом в цілому. Це
обумовлено тим, що при повному тетанусі рівень напруження кожної функціонуючої
РО постійний (гладенький тетанус). Тому при відносно тривалих і сильних
скороченнях м’язу характер зв’язку в часі імпульсної активності мотонейронів
практично не відображається на максимальному напруженні м’язу.

Під час свого скорочення м'язи виконують роботу, величина якої залежить
від сили, швидкості та тривалості скорочень м’язу. Встановлено, що максимальну
роботу м'яз виконує за умови, що сила та швидкість скорочення становлять близько
50% від максимальних. Це правило отримало назву закону середніх навантажень.

При тривалому ритмічному подразненні в м'язі розвивається втома.

Ознаками розвитку втоми є зниження амплітуди й сили скорочення, збільшення
тривалості латентних періодів розслаблення, зміни характеру ЕМГ. Причини втоми
можуть бути іншими - втома нервових центрів, виснаження запасів енергетичних
субстратів (АТФ, креатинфосфат, глікоген), сповільнення ресинтезу АТФ,
накопичення продуктів метаболізму (АДФ, цинічної кислоти).

Методи, що використовуються для дослідження сили –динамометрія

(ручний та становий динамометри), роботи – ергографія, тонусу – міотонометрія
(вимірювання тонусу м’язів у стані напруження, під час скорочення та після
розслаблення), електричної активності – електроміографія м'язів (вимірювання
біопотенціалів працюючих м’язів), мають важливе значення для характеристики
функціональних можливостей нервово-м'язового апарату людини.

3. Порушення трофічної функції нервової системи.

Порушення нейро-трофічної функції нервової системи

Надзвичайно важливим є виконання нервовою системою нейро-трофічної

функції, яка шляхом впливу на обмін речовин забезпечує нормальну життєдіяльність
інервованих органів і тканин.

Виділяють наступні механізми нервово-трофічних впливів:

1. Медіаторні – забезпечуються впливом медіаторів периферичних нервів на

постсинаптичних мембрани та метаболізм відповідних органів і тканин.

2. Немедіаторні (власне трофічна функція) пов’язані з аксоплазматичним

транспортом.
 3. Судинні – опосередковано реалізують нейрогенні впливи на інтенсивність
обміну речовин через зміни тонусу кровоносних судин

Нейродистрофічним називається комплексний процес, за якого внаслідок

випадіння чи порушення різних нервових впливів як соматичної, так і вегетативної
нервової системи виникають розлади її трофічної функції з наступним розвитком в
організмі складних змін, а саме:

1) структурних розладів — дистрофічні зміни, некроз і виразкування, атрофія;

2) функціональних змін - підвищення чутливості денервованих структур до дії

гуморальних факторів;

+3) метаболічні розлади — зміна інтенсивності, патологічне пригнічення чи

активація ферментних систем, поява біохімічних процесів ембріонального характеру.

В основі нейродистрофічного процесу – зміни синтезу, секреції чи дії

нейромедіаторів, комедіаторів, трофогенів, а також утворення патотрофогенів, тощо;
посилюється при розладах гемо- та лімфоциркуляції, енергетичного та пластичного
обмінів. Трофічні розлади виникають у будь-якому органі, якщо порушується його
іннервація.

4. Фізичний розвиток, методи його дослідження.

Фізичний розвиток – комплекс морфологічних та деяких функціональних
властивостей організму, що успадковані (генотип), а також придбані в процесі
індивідуального розвитку (фенотип), та відображають ступінь відповідності
біологічного і календарного віку людини, визначають запас фізичних сил,
витривалість та дієздатність.

Фізичний розвиток людини змінюється постійно протягом всього життя, але

нерівномірно. Найбільші кількісні зміни спостерігаються в дитячому, підлітковому та
юнацькому віці, особливо до 18 років. Зміни фізичного розвитку залежать від багатьох
причин. Серед них виділяють три основні групи чинників, що визначають напрямок
фізичного розвитку людини:

У Ендогенні чинники: спадковість, внутрішньоутробні впливи, уроджені вади,

недоношеність;
 У Природні (чинники природного середовища): клімат, рельєф місцевості,
наявність річок, морів, гір, лісів і т.д.;

У Соціально-економічні: суспільний лад, ступінь економічного розвитку,

умови праці, побуту, харчування, відпочинку, рівень культури, гігієнічні навички,
виховання, національні традиції та ін., а також рівень фізичної активності.

Всі ці чинники діють поєднано та взаємообумовлено. Однак вирішальне

значення мають соціально-економічні чинники, а понад усе – рівень рухової
активності. Систематичні заняття фізичними вправами, особливо спортом, призводять
до істотних змін фізичного розвитку і стану опорно-рухового апарату Саме рухова
активність, яка здійснюється відповідно до можливостей організму, є найголовнішим
чинником фізичного розвитку. Навіть перебіг вікових змін в організмі, що росте і
розвивається, багато в чому визначається рівнем та якісними особливостями рухового
режиму. Слід зазначити, що ці чинники також значною мірою формують тип старіння
(нормальне, фізіологічне, або передчасне, патологічне, пов’язане з хворобами). Ось
чому на сучасному етапі різні види оздоровчої фізичної культури та спорту можна
розглядати як емпірично знайдені специфічні інструменти, за допомогою яких можна
істотно і в різних напрямах поліпшити фізичний розвиток і стан опорно-рухового
апарату.

Особливого значення сприятливі впливи рухової активності на кістково-

м’язовий апарат набувають тоді, коли їх застосовують з метою профілактики або
усунення початкових стадій формування вад постави. Варто, проте, мати на увазі, що
рухова активність у формі занять певними видами спорту може (якщо ці заняття не
поєднують з елементами загальної фізичної підготовки або навіть з елементами
коригуючої гімнастики) призводити до порушень постави. Саме тому в практиці
спортивної медицини треба приділяти увагу дослідженню постави та будови тіла,
оцінюючи зміни, що відбуваються протягом занять. До того ж, особливості фізичного
розвитку та тілобудови є досить важливими критеріями під час спортивної орієнтації
та наступного відбору для занять певними видами спорту, оскільки при всіх рівних
інших умовах можуть сприяти досягненню більш високих спортивних результатів в
окремих видах спортивної діяльності.

Слід також зазначити, що фізичний розвиток не завжди співпадає зі станом

здоров’я. Характеристику фізичного розвитку часто пов’язують із завданнями, які
ставить перед собою дослідник. Саме тому, визначення фізичного розвитку не завжди
співпадає у різних спеціалістів. Так, лікарі, як правило, пов’язують фізичне здоров’я зі
здоров’ям, педагоги – з проявом певних психофізичних якостей, антропологи – з
морфологічною характеристикою індивідуума.

Фізичний розвиток – поняття комплексне, тому і ознаки, що його

характеризують, різноманітні (табл. 5.4.1):

Таблиця 5.4.1

Ознаки фізичного розвитку

соматоскопічні антропометричні

Шкіряні покрови Довжина тіла (стоячи та сидячи)

Ступінь жировідкладень Маса тіла

Розвиток м’язів Життєва ємність легенів (ЖЄЛ)

Окружності (шиї, грудної клітки,

Форма грудної клітки талії,

Форма спини живота, плеча, передпліччя, стегна,

Постава та стан хребта гомілки)

Діаметри (плеча, грудної клітки,

Форма ніг таза)

Стан склепіння стопи Сила м’язів кисті та станова

Товщина підшкірної жирової

Тип тілобудови клітковини

Склад маси тіла (жирового,

м’язового

та кісткового компонентів)

Дослідження фізичного розвитку дозволяє визначити форми, розміри та

пропорції частин тіла, а також деякі функціональні можливості організму.

Найбільш розповсюдженими і доступними методами дослідження фізичного

розвитку є методи соматоскопії (зовнішнього огляду тіла) і антропометрії (виміру
певних розмірів тіла). Під час проведення цих досліджень для отримання даних, які
були б придатні для наступної їх оцінки та порівняння в динаміці, необхідно
дотримуватися певних обов’язкових вимог:

5. дослідження повинні проводитися у відповідності до загальноприйнятих

методик, за допомогою стандартних інструментів і пристроїв, що пройшли
стандартизований метрологічний контроль;

6. дослідження (особливо вимірювання показників) виконуються в ранкові

часи, бажано натщесерце, в одні і ті ж години (при повторних дослідженнях);

7. оцінка фізичного розвитку проводиться відповідно до місцевих стандартів

(враховуючи територіальну належність);

8. досліджуваний повинен бути роздягнутий (до плавок).

Оцінка фізичного розвитку

Для отримання найбільш достовірної оцінки фізичного розвитку необхідно

аналізувати не окремі показники, що його характеризують, а їх співвідношення та
взаємозв’язок. Для цього існує ряд методів: метод стандартів; антропометричного
профілю, індексів; кореляції; перцентилей та ін.

Метод стандартів (середніх величин) дозволяє порівняти кожен виміряний

показник фізичного розвитку із середніми величинами цих показників, одержаними
під час обстеження тих груп населення, до яких належить обстежувана особа (за
статтю, віком, соціальним статусом, професією) і які прийняті за еталон (стандарт) в
даному регіоні (або країні). При цьому беруться стандарти за ростовими групами,
враховуючи, що ряд показників – маса тіла, окружність грудної клітки, спірометрія та
ін. залежать від росту.

Метод антропометричного профілю дозволяє отримати графічне зображення

гармонійності фізичного розвитку та його відхилень за даними антропометричних
стандартів.

Метод індексів є спрощеним варіантом визначення корелятивних зв’язків між

ознаками фізичного розвитку. Проте більшість цих індексів науково не обґрунтовано,
тому
 мають лише відносне значення і можуть бути використані тільки для орієнтовної
оцінки фізичного розвитку.

Метод кореляції, тобто взаємозв’язку, співвідношення, дає можливість оцінити

в об’єктивних кількісних показниках певні сторони організації людини. Чим більше
взаємозв’язані між собою показники фізичного розвитку в процесі розвитку організму,
тим досконаліша його біологічна організація.

Метод перцентилей дозволяє за допомогою перцентильної шкали виділити

осіб із середніми, високими і низькими показниками.

Під час проведення підсумків дослідження та оцінки фізичного розвитку слід

звернути увагу на те, що лікар повинен враховувати особливості фізичного розвитку,
рекомендуючи заняття тим чи іншим видом фізичних вправ. Два основних принципи
визначають такі рекомендації:

по-перше, використання природних переваг у фізичному розвитку, які

підвищують результативність занять за певним видом спорту;

по-друге, застосування таких занять фізичними вправами, які гармонізують

фізичний розвиток, усуваючи небезпеку надмірної спеціалізації або коригують
порушення у фізичному розвитку.

5. Спинний мозок, функції. Висхідні та низхідні

провідні шляхи. Дослідження функціонального стану
спинного мозку.
Спинни́й мо́зок (лат. medulla spinalis) — відділ центральної нервової системи, що розміщений у
хребтовому каналі, та виконує рефлекторну й провідникову функції. Він починається на рівні
нижнього краю отвору потиличної кістки та є безпосереднім продовженням довгастого
мозку (нижньої частини головного мозку), а внизу (на рівні І-ІІ поперекових хребців) закінчується
конусоподібним звуженням (conus medullaris), від якого вниз відходить кінцева нитка, сформована
із сполучної тканини. Ця нитка спускається в крижовий канал і прикріплюється до його стінки.
Спинний мозок у дорослої людини являє собою тяж довжиною 41-45 см, дещо сплющений спереду
назад, діаметром — 1 см, масою близько 35 грамів.

Функція[ред. | ред. код]
Спинний мозок виконує функцію каналу, яким передається інформація (вниз та вгору), а також є центром
координації деяких рефлексів.
Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу з нього нервів,
які йдуть до верхніх і нижніх кінцівок.
У центрі спинного мозку проходить вузький спинномозковий канал, заповнений спинномозковою рідиною,
який сполучається з системою шлуночків головного мозку. Спинний мозок вкритий трьома оболонами:
твердою, павутинною, м'якою, які також сполучаються з аналогічними оболонами, що вкривають головний
мозок.
Права і ліва частина спинного мозку спереду і ззаду розділені глибокими борознами. Навколо
центрального каналу розташована сіра речовина, яка складається з тіл вставних нейронів (інтернейронів,
95 %) і рухових (моторних) нейронів (5 %). На поперечному розрізі сіра речовина формує фігуру, схожу на
метелика.
Передній виступ сірої речовини називається вентральним рогом; в ньому розташовані тіла рухових
нейронів. З них виходять аксони, які, з'єднуючись між собою, утворюють вентральні нервові корінці.
Протилежний виступ — дорсальний ріг, від нього виходять дорсальні (задні) нервові корінці, що являють
собою відростки чутливих (сенсорних) нейронів; тіла цих нейронів лежать за межами спинного мозку в
дорсальних гангліях.
Передні та задні корінці поблизу від спинного мозку з'єднуються між собою, вкриваються єдиною
жироподібною оболонкою та утворюють спинномозковий змішаний нерв.
Від спинного мозку відходить 31 пара змішаних нервів, відповідно до яких виділяють 31 сегмент (8
шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових, 1 куприковий). Кожному сегменту спинного мозку
відповідає певна ділянка тіла, що пов'язана руховою та чутливою іннервацією з цим сегментом.

Про підозру на травму спинного мозку можна говорити, якщо ми бачимо, зокрема, в першу чергу параліч,
втрату чутливості або обидва ці симптоми на будь-якому рівні. Також може виникати нетримання сечі.[72]
Рентгенографічна оцінка за допомогою рентгенографії, КТ або МРТ може визначити, чи є пошкодження
хребта й де вони локалізуються. Найбільш доступними зазвичай є рентгенівські знімки [73] , які можуть
виявити нестабільність або нерівність спинного стовпа, але не дають дуже детальних зображень і можуть
пропустити травми спинного мозку або зміщення зв'язок або дисків. Таким чином, коли результати
рентгенографії є нормальними, але спинальну травму все ще підозрюють через біль або симптоми
випадіння чутливості чи рухів, використовують КТ або МРТ. [73] КТ дає більше деталей, ніж звичайна
рентгенографія, але більше опромінює пацієнта [74], й до того ж, усе ще не дає зображень спинного мозку
й міжхребцевих зв'язок. МРТ найбільш детально показує структури тіла і є стандартом при виявленому
неврологічному дефіциті. [75]
Неврологічні обстеження, що допомагають визначити ступінь порушення, проводяться спочатку та
повторно на ранніх стадіях лікування. Це визначає швидкість поліпшення або погіршення стану та
інформує про лікування та прогноз. [76] [77] Наведена вище шкала знецінення ASIA використовується для
визначення рівня та тяжкості травми.

6. Запалення: класифікація, його значення для

організму.
Запа́лення (лат. inflammatio) — типовий патологічний процес, складна захисна реакція організму
на дію шкідливих агентів, що виробилась протягом тривалої еволюції та є комплексом тканинно-
судинних змін. Це один з процесів, що лежить в основі багатьох захворювань, різних за своєю
природою. Біологічне значення запалення полягає в перешкоджанні розповсюдженню в організмі
хвороботворних агентів, інколи запальний процес сприяє їхньому знищенню.
Запалення — місцева пристосувальна реакція організму у відповідь на ушкодження. Ця циклічна
реакція завершується усуненням хвороботворної причини, регенерацією тканин та відновленням
функції органа (І. В. Давидовський)[1].
Запалення — комплексна місцева судинно-мезенхімальна реакція на пошкодження тканин,
спричинена діям різного роду агентів. Ця реакція спрямована на знищення агента, що спричинив
пошкодження, та на відновлення пошкодженої тканини. Запалення — реакція, вироблена в
ході філогегезу, має захисно-пристосувальний характер і містить у собі елементи не
тільки патології, але й фізіології[2].

Патофізіологічні та патоморфологічні аспекти

запалення[ред. | ред. код]
Причини виникнення запалення можуть бути як зовнішніми (бактерії, їхні токсини, механічні травми, дія
хімічних речовин тощо), так і внутрішніми (гематоми, відкладення солей, омертвіння тканин тощо). Також
розрізняють гостре, підгостре та хронічне запалення. Гостре запалення зовнішніх покривів тіла
проявляється в почервонінні, набряку, підвищенням температури в місці запалення та порушення функцій
уражених тканин. При хронічному запаленні, а також запаленні внутрішніх органів спостерігаються не всі
ці ознаки.
За морфогенезом виділяють:

1. Ексудативне запалення — характеризується переважанням судинної реакції й утворенням у

вогнищі запального ексудату;
2. Продуктивне (проліферативне) запалення — розвивається при тривалому ушкодженні тканин,
характеризується переважанням у вогнищі запалення тривалого розмноження клітин з
утворенням клітинного інфільтрату.[4]
Запалення складається з судинної реакції, альтерації, ексудації та проліферації.
Судинна реакція полягає в короткочасному звуженні артеріол та капілярів, а потім їхнім посиленим
розширенням та наповненням (судинна гіперемія). Такі судинні зміни обумовлюються накопиченням в
місці запалення речовин, що впливають на тонус судинної стінки (ацетилхолін, гістамін,
аденіннуклеотиди). Внаслідок підвищенню проникності стінки судин, в тканини, що їх оточують
виходить плазма та лейкоцити (ексудація).
Альтерація – пошкодження тканин при запаленні обумовлюється зміною їхньої функції та структури,
внаслідок чого розвиваються різноманітні процеси від дистрофії до некроза, є ініціальною (початковою)
фазою запалення. В цій фазі відбувається викидання біологічно активних речовин — медіаторів
запалення, які можуть бути плазмового (гуморального) і клітинного (тканинного) походження. Медіатори
плазмового походження — представники калікреїн-кінінової системи, згортаючої та протизгортаючої (XII
фактор, або фактор Хагемана, плазмін) і комплементарної (компоненти С3-С5) систем. Медіатори цих
систем підвищують проникність мікросудин, активізують хемотаксис поліморфно-ядерних лейкоцитів,
фагоцитоз і внутрішньосудинну коагуляцію.[5] Медіатори клітинного походження пов'язані з ефекторними
клітинами — базофілами, які викидають гістамін, серотонін, повільно реагуючу субстанцію анафілаксії та
ін.; тромбоцитами, які виділяють також лізосомні ферменти; поліморфно-ядерними лейкоцитами,
багатими на лейкокіни, лізосомні ферменти, катіонні білки та нейтральні протеази.[5] В такій тканині
відбувається прискорений обмін речовин, зокрема надлишкове споживання глюкози при недостачі кисню,
що призводить до ацидозу. Порушення обміну речовин викликають підвищення осмотичного та
онкотичного тиску.
Ексудація — це судинна реакція з утворенням ексудату та запального клітинного інфільтрату, яка
завершується очищенням вогнища запалення від збудників і зруйнованих клітин.[6] На характер
ексудативного процесу впливає характер збудника. Ексудат за характером може бути серозним (альбумін
плазми крові), фібринозним (багатий на фібриноген), гнійним (з переважанням лейкоцитів), гнильним
(гнильне перетворення ексудату), геморагічним (підвищена кількість еритроцитів), катаральним (багатий
на слиз). В залежності від характеру випоту розрізняють різні види ексудативного запалення (серозне,
гнійне тощо). Накопичення ексудату обумовлює набряк, внаслідок якого виникає здавлення нервових
закінчень та біль. В процесі судинних змін лейкоцити виходять з судинного русла та
здійснюють фагоцитоз. Порушення кровообігу в місці запалення призводить до утворення тромбів судин,
та стисканню маленьких судин набряком, внаслідок чого затримується розповсюдження шкідливих агентів
в організмі. Запалення локалізує інфекцію в зоні проникнення й обмежує її проникнення в організмі.
На фоні ексудації та альтерації починається проліферація – розмноження клітин, найбільш виражена в
кінцевих стадія процесу запалення. Потім починається регенерація тканин. У фазу клітинної проліферації
та репарації ушкодженої тканини мікроскопічно спостерігають розмноження клітин та утворення клітинних
проліфератів, у кінці відбувається відновлення початкової структури тканини або формування рубця та
репаративне ремоделювання ушкодженої тканини.[7]

Класифікація[ред. | ред. код]
 Ексудативне запалення (inflammatio exsudativa) — характеризується переважанням судинної
реакції й утворенням у вогнищі запального ексудату
o Катаральне запалення (inflammatio catarrhalis) — запалення слизових оболонок, воно
супроводжується рясним виділенням слизистого ексудату внаслідок гіперсекреції слизових залоз
o Гнійне запалення (inflammatio purulenta)
o Геморагічне запалення (inflammatio haemorrhagica)
o Серозне запалення (inflammatio serosa)
o Фібринозне запалення (inflammatio fibrinosa)
o Гнильне запалення, або гангренозне, іхорозне (inflammatio putrida) — розвивається як
продовження гнійного, фібринозного або серозного запалення.
o Мішане запалення
 Проліферативне запалення, або продуктивне (inflammatio productiva, inflammatio proliferativa) —
розвивається при тривалому ушкодженні тканин, характеризується переважанням у вогнищі
запалення тривалого розмноження клітин з утворенням клітинного інфільтрату.
До недавнього часу виділяли ще третю форму запалення — альтеративне. При ньому, як вважалося,
переважає альтерація, а ексудація і проліферація проявляються дуже слабо або взагалі не виражені.
Зараз існування альтеративного запалення більшість патологів заперечує: на тій підставі, що в таких
випадках нема судинно-мезенхімальної реакції (ексудації і проліферації), яка і складає сутність запальної
реакції, тому доречніше казати про некроз.

7. Соматометричні методи дослідження та їх

дослідження. Відхилення від норми.

8. Соматоскопічні методи дослідження та їх

дослідження. Відхилення від норми.
Соматоскопію проводять на фоні антропометричної сітки, за умов добре освітленоготіла
досліджуваного (при прямому або двосторонньому боковому освітленні), при цьому
дослідник перебуває на відстані 2-2,5 м.

Зовнішній огляд починають з оцінки стану шкіри.

Шкіра визначається як звичайного кольору (бліда; гіперімована; жовтушна), помірно волога
(надмірно волога; суха), еластична, пружна (в’яла), чиста (з наявністю висипань) тощо.
Особливо звертають увагу на наявність гнійничкових (піодермія, фурункульоз та ін.),
грибкових або вірусних захворювань шкіри, що само по собі може бути причиною
тимчасового звільнення від занять фізичними вправами. Визначають також наявність на шкірі
ушкоджень, рубців, набряків, варикозного розширення вен, грижових випинань тощо.
Ступень жировідкладень та рівномірність їх розподілу має суттєве значення для визначення
тілобудови (особливо у жінок). Товщина підшкірної жирової клітковини в різних частинах
тіла залежить від вікових, статевих та конституціональних особливостей, характеру
харчування, професійної діяльності, інтенсивності обмінних процесів. Під час візуального
визначення ступеню відкладення жиру застосовують формулювання: жировідкладення
виражено слабо, помірно або надмірно. Проте це не завжди є об’єктивно. Більш доцільно
вказувати на рівномірність розподілу жировідкладень, а також вказувати товщину жирових
складок в певних місцях. Для цього необхідно захватити двома пальцями ділянку шкіри
розміром 5 см (звичайно під кутом лопатки) і стиснути між пальцями. Якщо при стискуванні
складки шкіри вона настільки тонка, що через неї явно прощупуються пальці, то це свідчить
про слабкий розвиток жировідкладень. Якщо між пальцями складка шкіри приблизно 1-2 см,
то відкладення жиру вважається середнім. Якщо складка шкіри така, що пальці взагалі не
можна прощупати, це свідчить про надмірне жировідкладення.
Більш точно кількість відкладеного жиру та його топографію (розподіл) на тілі людини
визначають за допомогою каліперметрії, при цьому вимірюють товщину складок в декілька
місцях (див. антропометричні вимірювання). За середню прийнято вважати товщину шкіри
(зокрема під кутом лопатки) у чоловіків 0,8 см; у жінок – 1,8 см (В.В. Горіневська).
Ступінь розвитку м’язів оцінюється як добрий, середній та слабкий. При доброму ступеню
спостерігається великий об’єм та пружність м’язів, м’язовий рельєф чітко визначається навіть
у спокійному стані. При середньому ступеню відзначається середній об’єм та пружність
м’язів, рельєф їх в спокійному стані виражений слабо, але стає виразним при напруженні
м’язів. При слабкому розвитку об’єм та пружність м’язів знижені, а рельєф м’язів не
визначається навіть при їх напруженні.
 Форма грудної клітки вважається правильною, якщо вона симетрична та не має видимих
відхилень від норми. До нормальних форм грудної клітки відносять циліндричну (переважно у
жінок), конічну (переважно у чоловіків) та сплющену (переважно у астеніків) форми. Існує
також ряд перехідних форм: циліндро-сплющена , циліндро-конічна та ін. Головними ознаками,
які характеризують форму грудної клітки, є розташування ребер та величина надчеревного
кута. Останній утворюють нижні ребра з обох боків. При циліндричній формі грудної клітки
ребра розташовані горизонтально, надчеревний кут, як правило, прямий. При конічній формі –
ребра розташовані також горизонтально, надчеревний кут – тупий. Для сплющеної форми
притаманно деяке опущення ребер (вони знаходяться нібито у стані видиху) і гострий
надчеревний кут.
Патологічні форми грудної клітки пов’язані найчастіше всього з перенесеними
захворюваннями або травмами. До них відносяться наступні форми (рис. 1):

плоска: при цьому грудна клітка спереду сплющена, подовжена та звужена, надчеревний кут
гострий; основною причиною формування такої форми є м’язова слабкість;
куряча: нерідко має кілеподібну форму та характеризується значною випуклістю вперед
грудини, збільшенням переднє-заднього розміру, сплющенням бокових округлень ребер;
найчастіше зустрічається при кіфосколіотичних викривленнях хребта, в основному
рахітичних;
лійкоподібна (запала): частіше спостерігається у чоловіків і характеризується западанням
грудини та мечоподібного відростка; при цьому западання може бути значно виразним і
свідчити про значну аномалію розвитку;

емфізематозна: характеризується тим, що переднє-задній розмір грудної клітки збільшений,

ребра декілька підняті й нерідко приймають горизонтальне положення, над- та підключичні
ямки згладжені, надчеревний кут наближується до тупого, міжреберні проміжки розширені;
емфізематозна грудна клітка може бути циліндричною, коли розширена вся грудна клітка або
бочкоподібною, коли розширена переважно її верхня частина; зустрічається, як правило, при
захворюваннях органів дихання.

Рис. 1. Нормальна та патологічні форми грудної клітки

(1 – нормальна; 2 – плоска, 3 – куряча, 4 – лійкоподібна, 5 – емфізематозна)

Форма спини значною мірою залежить від стану хребта та його нормальних або патологічних
викривлень. Розрізняють нормальну і патологічні форми спини. Нормальна спина – це спина з
наявністю 4-х фізіологічних вигинань хребта у сагітальній площині: шийного та поперекового
лордозу (вигинання обернене випуклістю вперед), і грудного та крижово-копчиквового кіфозу
(вигинання обернене випуклістю назад). Глибина цих вигинань в нормі складає 3-4 см. Така форма
хребта необхідна для тобто захисту головного і спинного мозку, а також внутрішніх органів, від
надмірних струсів під час ходьби, бігу чи стрибків.

До патологічних форм спини відносять: круглу, круглозапалу та плоску форми (рис.2):

кругла спина – характеризується істотним збільшенням сагітального викривлення хребта в
області грудного відділу в дорсальному напрямку, тобто грудного кіфозу. Якщо кіфоз
виражений переважно у верхніх відділах хребта, така спина називається сутулою; якщо ж –
від шийних до поперекових хребців – круглою;
круглозапала спина – характеризується збільшенням грудного кіфозу та поперекового
лордозу;

плоска спина – визначається у випадках, коли всі фізіологічні вигинання хребта згладжені.

Рис. 2. Форми спини (а – нормальна; б – кругла; в – плоска; г – круглозапала) Стан

хребта також відіграє істотну роль у формуванні постави.
Постава – це звична поза людини (“манера триматися”) у положенні стоячи та сидячи.
Нормальна постава характеризується 3 ознаками:

1) симетричним положенням надпліч, плечей та лопаток;

2) вертикальним розташуванням хребта;
3) подібністю та симетрією трикутників талії, які формуються боковою поверхнею тіла і
вільно опущеними руками (рис.3).

а б
 Рис. 3. Нормальна (а) та патологічна постава (при сколіозі) (б).
Асиметрія надпліч і плечей (1), кутів лопаток (2) та
різна величина трикутників талії (3).

Наявність і виразність порушень постави. Патологічна постава може бути 2-х

типів:
при надмірному збільшенні фізіологічних викривлень хребта в сагітальній площині, тобто
кіфоз або лордоз;
при викривленнях хребта у фронтальній площині; цих викривлень – навіть
найменших – у нормі не буває, такі порушення постави називають сколіотичними.
Сколіотичні викривлення розподіляють на 3 ступені:

перший ступінь – характеризується невеликим викривленням, яке проявляється в основному

асиметрією надпліч і лопаток та минає при активному випрямленні спини вольовим зусиллям;
звичайно таке викривлення анатомічно та фізіологічно пов’язане з незначною

дисфункцією зв’язково-м’язового апарату, тобто зміни носять функціональний характер;

найчастіше воно має назву “сколіотична постава”;
другий ступінь (“сколіоз”) – характеризується більш виразними змінами, які не зникають

при активному випрямленні спини; в даних випадках, як правило, спостерігається

противикривлення та розвиток реберного горба і м’язового валику; викривлення можна
позбутися тільки (хоча і не завжди) шляхом витягання хребта вагою власного тіла (вис на
перекладині або витягання на спеціальній похилій дошці); при такому ступені мають місце
морфологічні зміни (скорочення зв’язок, зміни міжхребцевих дисків і т.д.);
третій ступінь – характеризується стійкими анатомічними змінами: наявністю вираженого
реберного горба, значної деформації грудної клітки і хребта; на даній стадії зміни
розповсюджуються вже і на кісткові тканини, в зоні викривлення формується нерухливість,
що свідчить про грубі структурні зміни хребців; викривлення не зникає при витяганні
(підвішуванні на петлі Гліссона); в таких випадках потрібне спеціальне лікування, навіть в
стаціонарі, часто із застосуванням оперативного втручання.

Сколіози поділяють на природжені (5%) та придбані (статичні або функціональні рахітичні;

звичні) (95%). Існує також класифікація сколіозів в залежності від характеру захворювань, що їх
викликають: травматичні;, паралітичні; рубцеві;, рефлекторно-больові; післяопераційні і т.д.
Сколіотичне викривлення, направлене випуклістю в правий бік, називають правобічним, у лівий бік –
лівобічним. Крім того, досить часто при виявленні сколіозу, спостерігають поряд з випуклістю,
оберненою в один бік, розвиток противикривлення, оберненого у зворотний бік; такий сколіоз
називають S-подібним (рис. 4).

і деяких хворих на сколіоз визначають елемент ротації різної вираженості – такі сколіози точніше
буде називати кіфо- або лордосколіозами. Розрізняють також сколіози в залежності від ураження
відділу хребта: грудний, поперековий або тотальний. Практичне значення для лікування має
поділення сколіозів на нефіксовані та фіксовані форми.

а б в
Рис. 4. Види сколіозів (а – правобічний; б – лівобічний; в - S-подібні)
Для виміру кривизни хребта застосовують скліозометри Під’япольскої, Мікуліча, Гамбурцева
та ін. Асиметрія положень плечей та лопаток, що спостерігаються при викривленнях хребта або з
інших причин, визначаються за допомогою антропометричної сітки (біофотометрія).

а б
Рис. 5. Вимірювання величини викривлень хребта в сагітальній (а) та фронтальній
(б) площині сколіозометром Під’япольскої

Однією з найбільш поширених причин формування деформацій хребта є гіпотонічний стан

м’язів та зв’язкового апарату в дитячому віці. Розвитку викривлень хребта також сприяють негативні
зовнішні фактори: неправильне сидіння за партою та столом, невідповідність меблів росту дітей,
звичне носіння тяжкостей в одній руці і т.п. Деякі з авторів основною причиною розвитку
викривлень хребта у дітей вважають, перш за все, ендокринні зміни в період статевого дозрівання. В
даному періоді відбувається швидке зростання тіла, що може супроводжуватися деякою дисоціацією
в розвитку кісток з одного боку, та зв’язково-м’язового апарату – з іншого. На користь таких
поглядів свідчить і те, що
А дітей шкільного віку досить часто виникають не тільки сколіотичні викривлення, а й неправильні
постави, які спостерігають як тимчасове явище, оскільки після пубертатного періоду вони, за умови
достатньої рухової активності та при зміцненні зв’язково-м’язового апарату, нормалізуються.
Слід відзначити, що порушення постави та деформації хребта можуть дуже швидко
призводити до серйозних негативних змін в нормальній діяльності внутрішніх органів, а також
навпаки, можуть бути наслідком деяких захворювань внутрішніх органів, особливо серцево-судинної
системи та шлунково-кишкового тракту.
 Форму ніг розрізняють таким чином: нормальні (прямі), Х-подібні та О-подібні. Прямими
вважають ноги, якщо поздовжні осі стегна і гомілки збігаються, а внутрішні поверхні ніг торкаються
як мінімум в 3-х точках: в верхній частини стегон, в області колінних та гомілковостопних суглобів.
Якщо ноги торкаються лише в верхній частини стегон та зоні колінних суглобів, а між
гомілковостопними суглобами зімкнутих ніг є деяка відстань, то такі ноги називають Х-подібними.
Якщо, навпаки, при зімкнутих гомілковостопних суглобах коліна розходяться, такі ноги вважають О-
подібними. Найчастіше патологічні форми ніг є наслідком перенесеної в дитинстві важкої форми
рахіту (рис.6).

1 2 3
Рис. 6 Форми ніг (1 – Х-подібна, 2 – О-подібна, 3 – нормальна)

Стан склепіння стопи має, поряд з нормальними, фізіологічними вигинаннями хребта,

важливе значення для запобігання надмірним струсам внутрішніх органів та головного і спинного
мозку під час рухів. Як відомо, склепіння стопи, разом з жировою подушкою на підошві та
хрящовими прокладками в суглобах нижніх кінцівок і хребті виконують роль амортизаторів, ресор.
Ресорна функція склепіння стопи, а також хребта здатна у 25-28 разів зменшити ці струси і тим
самим знешкодити їх. Залежно від стану склепіння стопа може бути нормальною чи правильною;
порожнистою, сплощеною та плоскою. При наявності плоскостопості необхідно визначити ступінь
його виразності.
нормальна стопа: дає відбиток (“слід”), на якому ділянка п’яти з’єднується з передньою
частиною вузьким перешийком (приблизно 1/3 всієї ширини);
порожниста стопа: ділянки відбитка зовсім не з’єднуються між собою;
сплощена стопа: на відбитку перешийок набагато ширший (більш ніж 1/3);
плоска стопа – майже не має перешийка, ділянка п’яти, не звужуючись переходить в передню
частину стопи (рис.7).

а б в г
 Рис. 7 Форми стопи (за плантограмою)
(а – порожниста; б- нормальна; в – сплощена; г – плоска).
Для отримання об’єктивної кількісної оцінки стану склепіння стопи існують більш точні методи – різні
методи телерентгенографії, подографія. Для спостереження в динаміці застосовують також аналіз
відбитків стопи за методом Чижина: досліджуваний стає на змочену 10% розчином півторахлориду
заліза тканину, а потім – на лист паперу, змащений 10% розчином таніну в спирті (або розчином
генсаціанфероату калію); на папері з’являється темний відбиток підошов – плантограма. На цьому
відбитку треба провести кілька ліній: дотичну до найбільш виступаючих точок внутрішньої частини
стопи (ВГ), лінію АБ, яка проходить через основу ІІ пальця до середини п’яти (поздовжня вісь стопи), і
лінію ДЖ, що проходить через середину поздовжньої вісі стопи перпендикулярно до цієї вісі
пересічення з дотичною (точка Ж) і зовнішнім краєм відбитку (рис. 8). Індекс стопи, тобто
відношення ширини опірної частини її до відрізку ЕЖ, у нормі коливається від 0 (порожниста стопа)
до 1. Індекс сплощених стоп коливається від 1 до 2, а плоскі стопи мають індекс понад 2.

Треба мати на увазі, що хоча заняття фізичними вправами та спортом загалом поліпшують
стан склепіння стопи, але деякі види спорту, особливо пов’язані з інтенсивними статичними
навантаженнями (важка атлетика, гребля, санний спорт тощо) призводять до сплощення стопи.
Запобігти цим порушенням можна, забезпечуючи різнобічну підготовку на певних етапах
тренування, а також вводячи у тренувальний процес спеціальні коригуючі вправи.

Рис. 8. Аналіз плантограми за Чижиним (пояснення в тексті).

При відхиленні від правильної форми стопи найчастіше зустрічаються різні види
природженої (5%) та придбаної (95%) плоскостопості. Придбані форми можуть бути рахітичного,
паралітичного, травматичного та статичного походження. З них перші три форми придбаної
плоскостопості є наслідком основного захворювання і зустрічаються не досить часто. В більшості
випадків висота склепіння знижується і стопа нібито “розпластується”, головним чином із-за
недостатності зв’язково-м’язового апарату, внаслідок чого формується так звана статична
плоскостопість. При цьому часто п’ята та передній відділ стопи відхилюються зовні.
Плоскостопість досить часто супроводжується больовими відчуттями, особливо, під час тривалої
ходьби або при виконанні фізичних вправ, які пов’язані зі значними навантаженнями на нижні
кінцівки (біг, стрибки). Болі при сплощеній стопі можуть виникати і після тренувань на жорсткому
ґрунті, при вправах з обтяженням та інших, внаслідок перенавантаження м’язів склепіння стопи. В
таких випадках рекомендується на деякий час, до зникнення больових відчуттів, відпочинок,
зменшення навантажень, а також вкладання в обув спеціальних прокладок (супінаторів), що
підтримують склепіння стопи.
Тип тілобудови представляє собою сукупність особливостей побудови, форми, величини і
співвідношення окремих частин тіла людини. Визначають його на основі всього комплексу описових
ознак фізичного розвитку, а також згідно даних розмірів і пропорцій тіла людини. Особливості
тілобудови в поєднанні з характером метаболізму та реактивністю організму, які притаманні даній
особі, визначають терміном «конституція». Тобто конституція – це сукупність всіх морфологічних
та функціональних особливостей організму, що склалися на основі спадкових та придбаних
властивостей, які визначають різноманітність реакцій організму на впливи зовнішнього середовища.
Конституція не представляє собою щось незмінне, вона може змінюватися від впливом зовнішнього
середовища, зокрема під впливом фізичних навантажень.
Серед різноманітних способів визначення типа конституції тіла людини найчастіше
використовуються три (С.Н. Кучкін, В.М. Ченегін, 1998):

 за даними соматоскопії (зовнішнього огляду);

 згідно співвідношення тотальних розмірів тіла (ТРТ);

 згідно співвідношення розвитку різних компонентів тіла.

Існують різні класифікації типів тілобудови. Найбільш поширеною серед них в клінічній медицині є
класифікація за М.В. Черноруцьким. Згідно даної класифікації розрізняють: нормостенічний,
астенічний та гіперстенічний типи тілобудови.

нормостенічний тип тілобудови характеризується пропорційністю форм тіла та

співвідношення між поздовжніми і поперечними розмірами тіла; для нього найчастіше
притаманна конічна або циліндрична форма грудної клітки, тупий або прямий надчеревний
кут, помірний розвиток кісткової, м’язової та жирової тканин; астенічний тип тілобудови
визначається, якщо спостерігається перевага поздовжніх розмірів тіла над поперечними –
довгі та тонкі кінцівки, довга і тонка шия, вузькі плечі, крилоподібні лопатки, вузька та
плоска грудна клітка, гострий надчеревний кут, “легкий кістяк”; тонка, суха і бліда шкіра;
слабко розвинуті м’язи
та незначні жировідкладення; гіперстенічний тип тілобудови характеризується перевагою
поперечних розмірів
над поздовжніми – короткі кінцівки, широкі кисті з короткими пальцями, коротка та товста
шия, широкі та прямі плечі, широка і коротка грудна клітка, майже горизонтальне
розташування ребер, тупий надчеревний кут, “важкий кістяк”, міцна, еластична шкіра, як
правило, добре розвинуті м’язи, помірні або надмірні жировідкладення.

Рис. 10. Типи тілобудови (за М.В. Черноруцьким)

 (а – астенічний; б – нормостенічний; в – гіперстенічний)

В спортивній медицині більш широко використовується визначення типа конституції за

схемою В.Т. Штефко і А.Д. Островського (1929) в модифікації С.С. Дарської (1975).
Згідно даної схеми виділяють 4 основних типа конституції: астеноїдний, торакальний
(грудний), м’язовий, дігестивний (черевний). Слід зазначити, що чітко виразні типи тілобудови
зустрічаються рідко. Частіше спостерігаються перехідні форми з перевагою ознак того чи іншого
типу. Знання особливостей тілобудови досить важливе для вибору найбільш придатного виду спорту.
Наприклад, довгі кінцівки та високий зріст вигідні для баскетболу, греблі, метання, та менш бажані
для важкої атлетики, гімнастики, фігурного катання, акробатики. Крім того, тип конституції може
свідчити про прихильність до тих чи інших захворювань. Зокрема, у осіб з астенічним типом
тілобудови частіше зустрічаються захворювання органів дихання та шлунково-кишкового тракту;
тоді як у осіб, що мають гіперстенічний тип тілобудови – захворювання серцево-судинної системи.
Ці особливості теж слід враховувати під час вибору занять фізичними вправами.
У чоловіків під час проведення соматоскопії також досліджують стан грижових воріт – для
виключення наявності пахової грижі. Грижові ворота, що пропускають 1-1,5 пальця, при добре
розвинутому черевному пресі, не є протипоказанням до занять спортом. Наявність грижового
випинання під час покашлювання та натужування вважається протипоказанням до занять спортом
(до його усунення хірургічним шляхом).
Антропометричні виміри дають можливість визначити рівень та особливості фізичного
розвитку, ступінь його відповідності віку та статі, відхилення в ньому, а також оцінити зміни у
фізичному розвитку людини, які відбуваються під впливом занять фізичними вправами і спортом. За
допомогою антропометрії досліджують наступні показники фізичного розвитку:
Довжину тіла (стоячи і сидячи) – вимірюють за допомогою ростоміра. При вимірюванні
довжини тіла стоячи досліджуваний становиться на площадку ростоміра спиною до стійки зі
шкалою і торкається її трьома точками – п’ятами, сідницями та міжлопатковою областю. Голова
не повинна торкатися ростоміра, а повинна бути злегка нахилена так, щоб верхній край зовнішнього
слухового проходу та зовнішній кут ока розміщувались на одній лінії, паралельній підлозі.
Вимірювання проводиться по показанням правої шкали з точністю до 0,5 см. При вимірюванні
довжини тіла сидячи досліджуваний
сідає на відкидне сидіння та торкається стійки двома точками – сідницями та міжлопатковою
областю, голова повинна бути розташована так, як і при вимірюванні стоячи, стегна повинні бути
горизонтальними до полу. Якщо ноги короткі (наприклад, при обстеженні дітей), під них
підкладають дерев’яні опори відповідної товщини. Вимірювання проводиться по показанням лівої
шкали (рис.10).
 Рис. 10. Вимірювання довжини тіла ростоміром.
Масу тіла вимірюють на звичайних десятинних медичних вагах, чутливістю до 50г, які перед
застосуванням необхідно вивірити та відрегулювати. Обстежуваний без одягу (крім нижньої білизни)
та взуття обережно стає на середину платформи вагів, під час зважування стоїть спокійно, не
рухається. Маса тіла виводиться із суми двох чисел, фіксованих при пересуванні великої гирі на
нижній планці та маленької гирі на верхній планці вагів (н а п р к л а д: на нижній планці 50 кг, на
верхній – 4,5 кг; маса тіла обстежуваного 50 + 4,5 = 54,5 кг).
Окружність грудної клітки та її екскурсію вимірюють сантиметровою стрічкою у
вертикальному положенні обстежуваного. Сантиметрову стрічку накладають ззаду, незалежно від
статі, під нижніми кутами лопаток, спереду у чоловіків та дітей обох статей до 12-13 років – під
нижнім сегментом білясоскових кругів, у жінок – над молочною залозою, на рівні прикріплення ІV
ребра до грудини (рис. 12). Під час накладання сантиметрової стрічки обстежуваний розводить руки
в боки; той хто досліджує однією рукою утримуючи стрічку, другою – перевіряє правильність її
накладення (для зручності рекомендується проводити вимірювання перед дзеркалом, до якого
обстежуваний повернутий спиною); вимірювання проводиться при опущених руках.

Окружність грудної клітки вимірюється (не відриваючи стрічки від обстежуваного) в трьох
положеннях: під час паузи, під час максимального вдиху і повного видиху. При цьому слід звертати
увагу на те, щоб обстежуваний під час вдиху не згинав спину і не піднімав плечей, а під час видиху –
не зводив їх уперед і не нахилявся. Різниця між величинами окружностей в фазі вдиху та видиху
визначає ступінь рухливості грудної клітки – екскурсію (розмах). Екскурсія грудної клітки в
залежності від довжини тіла і об’єму грудної клітки дорівнює у дорослих чоловіків – 6-8 см, у жінок
– 3-6 см. В результаті регулярних занять фізичними вправами та спортом, екскурсія грудної клітки
може значно збільшуватися і сягати 12-15 см. Окружність вимірюють 2-3 рази, записують найкращий
результат. Точність вимірювання до 1 см (рис.11).

Рис. 11. Вимірювання окружності грудної клітки

ЖЄЛ визначають за допомогою метода спірометрії. Вимірювання проводять спеціальними

пристроями – спірометром (водяним, повітряним) або спірографом. Спочатку обстежуваний робить 1-2
глибоких вдихів та видихів, потім швидко набирає максимальну кількість повітря в легені, захватує
губами мундштук спірометра та робить в нього повільний

і плавний видих до відмови. При проведенні вимірювання обстежуваний однією рукою утримує
мундштук спірометра, а іншою (або спеціальним зажимом) – стискає ніс. Виконується 3 спроби
підряд, зараховується найкращий результат. Середні показники ЖЄЛ для дорослих чоловіків
складають 3500-4000 мл, для жінок – 2500-3000 мл.
Силу м’язів кисті визначають ручним (кистьовим) динамометром. Обстежуваний в
положенні стоячи бере в руку динамометр, потім без напруження в плечовому суглобі витягує руку в
бік і стискує динамометр з максимальною силою (при цьому не дозволяється сходити з місця та
згинати руку в ліктьовому суглобі). Досліджування проводять 2-3 рази для кожної руки, фіксують
найкращий результат. Середні показники сили правої (робочої) кисті для дорослих чоловіків складає
40-45 кг, для жінок – 30-35 кг, середні показники лівої кисті звичайно на 5-10 кг менші.

Станову силу або силу м’язів спини (розгиначів) вимірюють становим динамометром. При
вимірюванні станової сили рукоятка динамометру повинна знаходитися на рівні колін, що
досягається регулюванням за допомогою спеціального ціпка станового динамометру. Обстежуваний
стає на дерев’яну платформу із вгвинченим в планку крюком, таким чином, щоб крюк знаходився на
середині стоп, потім, зігнувшись у попереку, бере обома руками рукоятку динамометру і поступово,
плавно, без ривків, не розгинаючи колін, із зусиллям випрямляє спину до відмови. Вимірювання
проводиться 2-3 рази, враховується найбільша величина. Точність виміру до 5 кг (рис.12).
Протипоказами для виміру станової сили є: менструація, вагітність, наявність гриж, відсутність
однієї кисті або декілька пальців, наявність грижі Шморля, захворювання хребта, виразний артоз.
Станова сила у дорослих чоловіків в середньому складає 130-150 кг, у жінок – 80-90 кг.

Рис. 13. Вимірювання станової сили.

За необхідністю, для більш поглибленого обстеження, обсяг досліджень може бути
розширений і включати додатково: вимірювання окружностей (шиї, талії, живота, плеча,
передпліччя, стегна і гомілки); діаметрів (плеча, грудної клітки, таза); ступеню відкладення
жиру (товщину підшкірної жирової клітковини); фракціонування маси тіла (а саме,
визначення жирового, м’язового та кісткового компонентів маси тіла); визначення рухомості
суглобів.
9. Фізіологія системи крові. Склад, кількість і
фізико-хімічні властивості крові. Вчення про групи крові
й резус-фактор. Формені елементи крові. Лейкоцитарна
формула.
Книжка1
10. Робота серця, фізіологічні показники роботи
серця.
Книжка 2
 11. Фізіологія дихання. Етапи дихання та їх
характеристика.
Книжка 2
12. Методи фізіологічних досліджень. Оцінка
показників зовнішнього дихання.
13. Фізіологія ендокринної системи. Загальна
характеристика залоз внутрішньої секреції. Гуморальна
регуляція функцій організму.
Книжка 2
14. Функції парасимпатичної нервової системи.
Нервові центри.
Парасимпатична нервова система іннервує райдужну оболонку, слізну
залозу, піднижньощелепну, під'язикову і привушну залози, легені і бронхи, серце (змен
шення частоти і сили серцевих скорочень), стравохід, шлунок, товсту і тонку кишку
(посилення секреції залозистих клітин).

Тобто парасимпатична нервова система активізується коли людині потрібно

відновити запаси енергії, на відміну від симпатичної.

Центральну частину рефлекторної дуги утворює нервовий центр.

   Нервовий центр - це сукупність нервових клітин, розташованих в різних відділах
ЦНС, необхідна для здійснення рефлексу і достатня для його регуляції.
   Кожний рефлекс має свою локалізацію в ЦНС, тобто ділянку, яка необхідна для його
здійснення. Наприклад, центр сечовипускання розташований в крижовому відділі
спинного мозку, центр колінного рефлексу -в поперековому.. При руйнуванні
відповідної ділянки рефлекс відсутній. Проте з’ясовано, що для регуляції рефлексу,
його точності недостатньо первинного, або головного центра, а необхідна участь і
вищих відділів ЦНС, включаючи кору великих півкуль. Наприклад, якщо у тварини
видалити кору великих півкуль, то дихання зберігається, оскільки первинний
дихальний центр розташований в довгастому мозку. Проте під час роботи не буде
точної відповідності вентиляції легень потребам організму, оскільки для тонкої
регуляції діяльності дихального центра необхідним є не лише довгастий мозок, але і
кора великих півкуль.
Основні властивості нервових центрів:
 - однобічне проведення збудження - обумовлене наявністю в нервових центрах
синапсів;
- затримка проведення збудження - пов’язана з наявністю великої кількості
синапсів;
- сумація збуджень - виникає або при нанесенні слабких подразнень, що
повторюються, або при одночасному нанесенні кількох підпорогових
подразнень. .Механізм цього явища пов’язаний з нагромадженням медіатора на
постсинаптичній мембрані і підвищенням збудливості клітин нервового центру.
Прикладом сумації збудження може бути рефлекс чхання;
- трансформація ритму збудження - здатність змінювати ритм імпульсів, що до
них надходять. Нервові центри можуть на поодиноке подразнення відповісти серією
імпульсів, а на подразнення невисокої частоти - більш частими імпульсами;
- рефлекторна післядія - рефлекторні акти закінчуються не одночасно з
припиненням дії подразника, а через деякий час. Вона може бути короткочасною (1-
3мс) і тривалою (кілька секунд);
- легка втомлюваність - при тривалому подразненні аферентних нервових
волокон втома нервового центра проявляється поступовим зниженням, а потім і
припиненням рефлекторного акту. Втома пов’язана з порушенням передачі збудження
у синапсах. Зменшуються запаси медіатора у нервових закінченнях та чутливість до
медіатора рецепторів постсинаптичної мембрани. Втома у нервових центрах дитини
розвивається швидше, працездатність нервової системи менша. ніж у дорослих;
- пластичність - функціональна мінливість і пристосованість нервових центрів. При
пошкодженні або виключенні окремих частин мозку виконання їхніх функцій
забезпечують інші центри.
- дуже високий обмін речовин, тобто висока потреба в кисні і поживних
речовинах, а також вибіркова чутливість до деяких фармакологічних речовин.
Наприклад, при зупинці серця і дихання більш як на 5-6хв. гинуть клітини кори
великих півкуль. Нікотин блокує проведення нервових імпульсів у збуджувальних
синапсах, що призводить до зниження збудливості, зменшення рухової активності.
Вікові особливості властивостей нервових центрів. У перші дні життя
збудливість нервової системи у новонароджених дітей понижена. Щоб викликати яку-
небудь рефлекторну реакцію у новонароджених необхідно, щоб сила подразнення була
у 20 разів більша, ніж для дорослих. У 12-денному віці збудливість нервових центрів
стає більшою, ніж у дорослих. На ранніх стадіях розвитку нервові центри володіють
більшою пластичністю і компенсаторною здатністю. Порушення у ранньому віці
окремих центрів може бути компенсована за рахунок розвитку інших. Наприклад,
зруйнування клітин центру мови у лівій півкулі великого мозку викликає формування
центру мови у правій півкулі.

15. Методи фізіологічних досліджень. Динамометрія.

Методами дослідження, що застосовуються у фізіології, є спостереження,
експеримент, моделювання.

Спостереження – це метод дослідження функцій та структур організму без

втручання в його діяльність.

Експеримент – це метод дослідження функцій організму та його структур із

втручанням в їх діяльність – створення певних умов. Експерименти поділяють на
гострі та хронічні.

Гострі експерименти передбачають дослідження функцій на ізольованих

клітинах, органах, тканинах, а також у цілісному організмі тварин, які перебувають під
наркозом.

Хронічні експерименти були введені у фізіологію Р. Гейденгайном та І. П.

Павловим, які запропонували і розробили методики проведення на тваринах
оперативних втручань, що дозволяють досліджувати функції в умовах, тривалий час
наближених до фізіологічних.

Хто ne .viae, свого минулого, тон не вартий свого майбутнього.

М. Рильський

Моделювання – це метод дослідження функцій за допомогою програм, що

описують діяльність систем організму, або пристроїв, які імітують діяльність системи і
мають однакові з нею вхідні та вихідні показники.

При вивченні фізіології студенти застосовують дослідження функцій здорової

людини – вимірювання артеріального тиску, реєстрація функціональних показників
(електрокардіографія, фонокардіографія, енцефалографія тощо). Методи дослідження,
які застосовуються, не повинні зашкодити людині.
 Динамометрія - методика вимірювання сили окремого м'яза або групи м'язів за
допомогою спеціальних приладів - динамометрів.

кистьова динамометрия

Кистьова динамометрия - вимір сили м'язів-згиначів пальців. Динамометрія

кисті виглядає як одномоментне максимальний вплив на прилад м'язових волокон. При
розігнутому передпліччя досліджуваний стискає ручної динамометр однієї пензлем.
Дослідження проводиться для обох кінцівок, після чого проводиться порівняння
отриманих даних. За допомогою реверсивного приладу проводять дослідження також
для розгиначів передпліччя, згиначів стегна і гомілки.

Станова динамометрія і динамограф

Станова динамометрія - вимір сили м'язових груп, що випрямляють тулуб.

Нижня планка станового динамометра повинна бути зафіксована під ступнями
випробуваного. Досліджуваний охоплює верхню планку кистями рук і тягне вгору.
При цьому він намагається випростатися при розігнути в колінах нижніх кінцівках.

Крім станових, реверсивних і ручних пружинних динамометрів існують ртутні

прилади, в яких м'язова сила визначається як рівнем тиску на датчик за допомогою
ртутного манометра.

Динамограф - вид дослідження, який дозволяє реєструвати м'язові скорочення у

вигляді серії кривих на графіку. Цей метод показує тривалий м'язове зусилля м'язи або
групи м'язів в динаміці. Динамограф використовується в курортології, неврології.

Висловлюються показники динамометрії абсолютними величинами або

відносними (по відношенню до чого-небудь, до маси, наприклад). Дані вимірювання
враховуються антропометрією, в фізіології, в гігієні спорту і спортивній медицині.
Також отримані результати використовують для оцінки ступеня фізичного розвитку
людини.

оцінка результатів

Розроблено різні шкали оцінки показників динамометрії. Існують усереднені

величини результатів динамометр, які приймаються за норму. Вони різняться в
залежності від зростання, статі та вікової категорії випробуваного. Однак слід
враховувати й інші індивідуальні особливості пацієнта.
Одними з основних показників фізичного розвитку у дітей, починаючи з віку восьми
років і до вісімнадцяти, є станова сила і сила правої кисті, виражені в кілограмах. У
неврології можуть використовуватися і вимірювання інших груп м'язів при
необхідності таких. Найчастіше дослідження виконуються при неврологічних
захворюваннях, що супроводжуються м'язовою слабкістю (міастенії, парези після
інсульту, оцінка ефективності лікування розсіяного склерозу зі слабкістю кінцівок і
т.д.).

Динамометрія у дітей різної статі і віку дає різні результати, незважаючи на

однакову методику проведення. Вимірювання проводиться два рази, через невелику
паузу для відпочинку.

Вікові показники і норма динамометр

Так, норми показників сили правої кисті у хлопчиків:

- від 8 до 11 років варіюються від 13,0 до 18, 5 кг;
- від 12 до 15 років - від 21, 6 до 37,6 кг;
- від 16 до 19 років - від 45,9 до 51,0 кг.

Для дівчаток ці норми мають набагато менші значення:

- від 8 до 11 років відповідно норма від 9,8 до 17,1 кг;
- від 12 до 15 років норма дорівнює від 19,9 до 28, 3;
- від 16 до 19 років - від 31, 3 до 33,8 кг.
 Протягом довгих років жителі всієї планети задаються питанням: «Які ж ідеальні
пропорції жіночого тіла? ». Виявляється, що не завжди звичні нам 90-60-90 були
зразком ідеальної фігури.

Пропорції тіла не повинні бути ідентичними для всіх особин прекрасної статі,
тому що існують різні типи конституції тіла, якими нагородила нас мати Природа.

Як показали дослідження, існує три основних типи жіночого тіла:

1. Астенічний, тобто тонкокостий.

Все власниці такого тіла, як правило, мають подовжені ноги і руки, тонку шию,
м'язова маса, практично, відсутня. Дівчата даного статури не схильні до повноти,
енергійні і дуже рухливі.

2. Нормостенический - нормокостний.
Цей тип вважається максимально наближеним до ідеального, тому як всі частини тіла
виглядають пропорційно і гармонійно.

3. Гиперстенический - ширококостий.
Дівчатам даної конституції властиві збільшені поперечні величини тіла: плечі,
тазобедренная кістка і грудна клітка мають зліг широкуватий вид. Кісткова система
потовщена, тому і важка. Про таких людей дуже часто говорять, що у них «рука
важка», але ж це насправді так і є. Зазвичай люди з таким статурою наділені злегка
короткуватими ногами. І вони схильні до зайвої ваги.

Якщо хочете дізнатися, до якого типу належите ви, то швиденько знайдіть мірну
стрічку і виміряйте окружність свого зап'ястя. Якщо ваш сантиметр показав цифру
менше 16 см, то ви ставитеся до астенікам, показник в межах від 16 до 18,5 см свідчить
про нормокостном типі, ну а якщо ж ви побачили на мірної стрічці число 18,5 см, то ви
стали володарем гіперстеніческог про статури. Іноді можна зустріти змішані види
конституції тіла.