Частина 1

«Як важко просинатися на нормальному ліжку, не усипаному розгніваними вошами і не покритому

дивними плямами токсичних кольорів.» — Я подумав про це якраз під час просинання. Навколо мене
висів запах лаванди, а на лівій руці розклалось голе жіноче тіло, через що саму руку я не відчував
— лише легкий холод від безсніжної зими. Три десятки хвилин я переконував себе, що мені
необхідно піднятися з ліжка, и стільки ж намагався переконати себе в протилежному. Переміг
перший я, і під злісне бурмотіння я скинув товсте одіяло з себе и спритно звільнив кусок м’яса, раніше
названий рукою. Вправно перестрибнув через білявку з краю ліжка, я опинився ногами на холодному
металі, і приємне відчуття холоду дрижаками пробіглось мною до кінцівок довгого волосся. Останнє
представляло із себе густі джунглі переплетених ліан темно-русого кольору, зв’язаних між собою
щільними вузлами, які ще належало декілька хвилин випрямляти перед дзеркалом. Саме так почався
мій ранок в номері готелю «Надія», де я і очутився, здавалося б, по чистій випадковості.

Взявшись за дешевий гребінець, що виплавив хтось на заводі із куска пластику, я знайшов в собі сили
пустити ліву руку великими обертами, щоб підняти її із мертвих. З часом холод змінив ще сильніший
холод, і вже він символізував життя для моєї кінцівки. Тому, коли я був повністю цільний, настала
пора зробити ще один вранішній подвиг — глянути в дзеркало. Я набрав побільше повітря в легені,
ввійшов в невеличку кімнату і нащупав пальцями кнопку включення. Світло осліпило мене різкою
біллю, але я витримав і її. Ступив крок в сторону дзеркала, моє лице опинилося в відображенні
гладкої поверхні.

— Ух, красень… — іронічно витягнув із себе пару слів хриплим голосом. Я оглянув в дзеркалі овальне
фігуристе лице з широкими вилицями і по червоним слідам на молочній шкірі я потрапив до
широкого лобу, частково укритого неслухняним довгим волоссям. Прийшлось відкинути декілька
русявих грон, щоб помітити червоний прищик, якого вчора ще не було. Я притиснув його фалангою, і
гостра біль маленькою блискавкою пробіглась до моїх висків — ті напружились. — Чому відмінили
моду на настінні килими? Вже набридло просинатись з оцим  —, я на секунду оглянув мініатюрний
дефект на лобі, — через холодні стіни. — Проте, мій скептичний настрій швидко змінився на щось
безпристрасне, що було помітно в очах, які стали більш круглими, повіки — глибокими, а зіниці
опустились трішки вниз під тиском верхньої повіки. Очі в мене були зелені, а якщо точніше
— болотного кольору, в чому я знову переконався коли протер з силою очі, а потім окропив їх
льодяною водою із крана. Далі я розпрямив волосся, розвіяв його за плечами і зібрав в міцний
колос, закріплюючи в такому положенні двома мотками зеленої резинки. Кінець «хвоста» я підігнув
до затилка, і закріпив волосся таким чином, що мій хвіст перетворився в широке віяло, під яким
виглядало декілька пасм волосся. І перед тим як піти з ванної, я розчесав негусту кучеряву бороду, і
вперше за весь ранок посміхнувся — тепер я виглядав не як болотне чудовисько.

Снідати ніколи не входило в мої плани, але тепер я був не в рідному гуртожитку, а в дорогому готелі,
де їжу давали безплатно, і хоча на годинах була шоста, я все одно міг отримати свій чай з якоюсь
випічкою, назви якої мені ні про що не говорили. На щастя, для цього не потрібно було говорити з
персоналом, і я лише підійшов до вхідних дверей, і на цифровому екрані ввів потрібний заказ. Екран
засвітився зеленим і менше чим через хвилину класичні мелодії оповістили мене про те, що їжа
приїхала. Я відкрив двері, і в залитому срібним кольором коридорі на руці статного чоловіка стояла
таця з заказаною їжею. Пам’ятаєте, я говорив, що дуже зрадів, що мені не потрібно було говорити з
людьми для отримання їжі? Цей чоловік в дверях з веселим голосом сказав:

— Доброго ранку, пан Лаврін! Виглядаєте чудово. Ось Ваш сніданок. — голос дійсно був веселий, але
в мене від нього мурашки бігли по шкірі, бо він належав не живій людині, а нежиті — так ми називали
тих, кого зазвичай називають андроїдами, або сінтами. Іншими словами, це була металева
шкарабанка, наповнена електросхемами і, що найдивніше для мене — справжнім людським серцем.
Шкіра теж колись належала справжнім людям, хоча франківський народ переконують до цих пір, що
вона синтезована із органічних речовин. Брехня. Я вихопив свою тацю із рук немертвого працівника і
захлопнув перед ними дверима — той лише попрощався своїм занадто реалістичним голосом.

Видно, саме цей звук і розбудив ту, через кого я і пішов на такі великі зміни і проснувся в цьому
готелі.

— Ти не спиш, любий? — солодкий і дзвінкий, голос білявки нагадував спів соловейка. Я ніколи не чув
спів справжнього солов’я, але впевнений, шо він звучить саме так.

— Так, ти ж знаєш, скоро на роботу. Вибач, що розбудив, лягай далі спати. — Окрикнув я її з світлої
кухоньки, но було вже пізно — висока жінка с широкими стегнами застигла в дверному отворі на
кухню. Вона так вправно вигнула свої боки, що ноги тали ще більш виразними, а щось в середині мені
запалилось сильним вогнищем. — Ти виглядаєш чудово, Марія. — Я широко посміхнувся, і не на
секунду не відвернув очей від її яскравих зіниць, і вона опустила їх вниз, теж посміхаючись.

— Як і завжди, Лава! — оголена білявка махнула долонею і на секунду зникла в кімнаті, після чого
з’явилась в м’якому халаті синього кольору з жовтими зірками. І хоч це була одежа, Марія навіть не
намагалася прикрити більшість частин свого тіла, і навіть плече нагло оголила, немов хотіла завести
мене навіть з самого ранку. Але я не здався, швидко висьорбав свій чай, жалісно залишив на тарілці
сирний мус, викладений в формі куба, і поцілував красуню в щічку, зникаючи в головній кімнаті
номеру.

— Може, подзвониш в деканат і скажеш, що сьогодні в тебе не вийде прийти? Ну, ти ж захворів,
пам’ятаєш? — хитрий, але все ще дзвінкий і надихаючий голос дурманив мою голову. Тільки вона
могла заставити мене сумніватися так сильно, щоб декілька хвилин замирати на місці в пошуках
правильного рішення. Но сьогодні я був непереконливий.

— Ні. Я ні за що не признаю, що захворів. Я…

— Я не хворію! — трішки роздратовано перебила мене Марія, все ще сидячи на кухні, і я постарався
швидко натягнути на себе штани, щоб вона не придумала ще якийсь спосіб зупинити мене. Я не часто
пропускав свою роботу в університеті, але коли пропускав, то тільки через неї. Не те щоб я був проти,
бо коли я робив цей злочин, то проводив чи не найкращі дні в своєму житті, але після цього я
ненавидів себе за такий вчинок. Совість так сильно кочегарила моє серце, що я виконував подвійні, а
то і потрійні норми на роботі, аби виправдати себе в своїх ж очах.

Марія мовчала. А я накинув на свій міцний торс чорну пом’яту футболку, натягнув пару кросівок і
нирнув в широченний плащ болотного кольору. Саме нирнув в нього, так як через зламаний замочок,
він не розстібався, і мені приходилось заповзати в нього. На щастя, він був на два розміри більший від
мене, тому я відчув проблем з цим.

— Хорошого тобі дня. — в дверях знову опинилась красуня, і я посміхнувся, кидаючись на неї з
обіймами. Точніше, я доволі стримано обійняв її однією рукою, і швидко поцілував в щоку.

— І тобі хорошого! Карточку залишаю тобі, щоб ти заплатила за номер. Як вирішиш при виході взяти
декілька сувенірів, прошу, залиш шампунь з ароматом яблук для мене, домовились?

— Домовились, аполоне. А ти не забудь залетіти в сільпо і купити якогось вина для зустрічі з моїми
батьками. — Я махнув рукою на прощання і висковзнув на коридор. Лише тоді я згадав, що сьогодні в
нас запланована зустріч з її батьками. Від цього моя щелепа відвисла, і голова важко похилилась.
«Чорт, це мав бути прекрасний день», — я настільки тихо прошипів це собі під ніс, що сам ледве
почув, однак, за дверима пронісся голос білявки.

— Гей, я все чую. — І я побіг до ліфту, спускаючись з вісімдесятого поверху на хол буквально за дві
секунди. Все ж, 2088-й рік досяг таких стрімких ритмів в всіх сферах, яких не досягав ще ніколи, тому я
міг не боятися гнів своєї красуні.

— Вже йдете, пане Лаврін? Хорошого Вам ранку! — Проскрипів чоловік з пишними вусами біля ліфту,
і ті ж слова повторила жінка з ресепшеном, але я не відповів ні слова, лише махнув рукою і опинився
на вулиці. Декілька секунд я простояв на місці щоб знайти по промінню сонце, яке сховалося за
сотнями хмарочосів, які чесали, здавалось, не тільки хмари, але й саму космічну гладь над ними
— настільки високими вони здавались. Сонце виблискувало між ратушою і одним із сотень офісів,
усипаних рекламою побутових товарів, автомобілів і, найголовніше, повністю органічних продуктів
харчування, вибудованих в п’ять сотень поверхів нудної роботи-за-комп’ютером. Мене ж очікував
рідний ПНУ, де я мався відбути три пари філософії, зробити кілька безглуздих справ з важливим
виглядом, і: «О чорт, сьогодні ж ще й нарада…», — я вдарив себе по лобі за забудькуватість і кинувся
по сходах на площу готелю, а далі до свого «гравітанка» — велосипеда з гравітаційними подушками і
зламаними тормозами (через що я весь час врізаюсь в щось). Транспорт повільно піднявся над
повітрям на дистанції шести метрів, і я почав крутити педалі, від чого труба біля заднього колеса
затрусилась, а сильна хвиля концентрованого повітря здвинула мій «гравітанк» вперед.

Частина 2

Я влетів на площу університету з такою швидкістю, що ледве не збив «щоглу» енергетичного поля,
яке не дозволяє виробляти транспортним засобам енергії більше, ніж встановлено десь там, з
верхівки управління цим містом-державою. Взагалі, тільки завдяки роботі цього поля я і не влетів в
«щоглу», з тормозами в мене великі проблеми, і це був єдиний спосіб зупинити мій транспорт.
«Гравітанк» повільно опустився за землю і я закріпив його магнітами до стійки, щоб ніхто із чортових
першокурсників не міг його вкрасти. Я знову оглянув вранішній університет, і наді мною нависла
метафорична хмара спокою, тому що навколо не було ні душі, лише нежить повільно перетягувала
свої ноги біля лавок і вправно орудувала ручним порохотягом, всмоктуючи, правда, пляшки і
обгортки з-під тауку, або чогось подібного.

— Доброго ранку, професоре Лаврін! — прошипів прибиральник, але я мовчки пробіг повз нього до
вхідних дверей в царину знань. Це був невисокий будинок, викладений новітніми
складноструктурними матеріалами під старий лад в вигляді фальшцегли, всіляких балюстрад,
карнізів, пілястр і всього того, що було колись, але тепер з добавлянням приставки фальш-. Так ось
сталось, що сучасна мода диктувалась спогадами про далеке минуле, але з сучасним серцем. І навіть
класичні колони при вході тепер були покриті суцільним цифровим дисплеєм, який зазвичай
демонстрував структуру ребристого білого мармуру, але інколи показував якусь рекламу, як і
повсюди. Я приклав до терміналу на дверях свою єдину картку, вона покрилася легким голубим
відтінком і під короткий звуковий сигнал двері розпахнулися. Завжди любив цю безглузду помпу,
тому і зараз я ввійшов в хол університету не просто, а широко розмахуючи руками, і широко
розставляючи ноги, щоб наповнити себе впевненістю в тій роботі, що мене очікувала.

Ліфтом я піднявся на п’ятий поверх, і швидко опинився в своєму власному кабінеті, де вже лежав
планшет з планом лекційних і семінарських занять на сьогодні, а при вході включились ритми
італійського дум металу, від чого і я понурився в ще більшу безтурботність, сів на крісло і нарешті
видохнув токсичне повітря сучасного «Франику».
Так і пройшла година перед тим, як поверх почав наповнюватись студентами, а кабінети
— викладачами. Перша пара — антична філософія на факультеті Івано-Франківської сучасної мови,
тому я поспішив дібратися потрібної аудиторії раніше за сотню дівчат, які почали б неприкрито
сміятись, коли б я зайшов після них.

Мені вдалось провести пару швидко і легко — як і завжди, тому вже під кінець я змахнув широко
рукою, ніби відрубав щось, і сказав:

— Навряд чи ви щось підготуєте, мені все одно, але наступного разу будуть тести по натурфілософії.
Ніяких поблажок. — Я засміявся від своїх ж слів. Нас заставляли говорити студентам, що не буде
ніяких поблажок в тому, що стосується оцінок. Але це завжди були фрази настільки беззмістовні, що
зараз вони отримали прямо протилежний сенс, і всі студенти, чуючи це, спокійно видихають, знаючи,
що нічого страшного з ними не трапиться. А зараз вони навіть не дозволили мені договорити, бо
почули необхідну для спокою фразу, і своїми розмовами подавили любий інший звук, поки повністю
не зникли.

Ідентично пройшли дві інші пари, і коли б я уже мався готуватись до походу додому, мене зупинив
Олексій Андрійович — логік, який був прямою протилежністю свого головного предмету, і своїм
невпевненим високим голосом прошептав, протягуючи кістляву руку для древнього ритуалу
рукостискання.

— Лаврін, сьогодні нарада, Ви не забули? На цій парі збираємось в 516-й. — Мені весь час підсилали
когось із викладачів, тому що інакше я знаходив би відмазки від цих нудних зустрічей, тому я
вирішив відсидіти її подібно воїну — без каплі ниття.

Вирішивши свої буденні викладацькі справи в кабінеті, перерва закінчилась свистом акустичної
системи, і я направився з планшетом на нараду, де вже було близько десяти викладачів з факультету.
Серед всіх я швидко знайшов свого друга Мішку, що викладає все те, що зв’язано з релігіями, і
махнувши йому долонею, сів біля нього за стіл.

— Вау, ти не встиг відмазатись від наради? — саркастично підмітив Міша. Пальцями він заховав
пасма білого волосся за вухом і через сціплені зуби «загигикав» неголосно. Я не відповів, тому що
декан почав свою промову.

— Любі товариші, вітаю на нараді. Обіцяю не зайняти сьогодні багато часу питаннями, які
підіймаються на кожній подібній зустрічі. Натомість, в мене буде всього одне питання для
обговорення. — Я дуже зрадів від почутого і широко роззявив рот в посмішці, а декан відразу
перейшов до справи: — Як Ви всі знаєте, успіх нашого університету дуже невеликий. Це не наша
провина, а провина світу, в якому ми опинилися. Ніхто не хоче навчатися в закладах, бо для цього
давно придумали інтернет-навчання. Проте, цей університет — це місце, де твориться наука. І це
місце для науки в першу чергу, а вже потім для викладання. Тому, я вирішив підняти питання, яке
з’явилося в мене вчора, завдяки Олександру Олександровичу із корпорації «ІФТех». — Він зробив
паузу, і більшість присутніх почали переговорюватись голосно. Я ж мовчав, але щось в середині мене
кричало голосніше за всіх. ІФТех — це корпорація по виготовленню нежиті, а її мало хто любив, по
безлічі причин.

— У, схоже на те, що Судний день прийде швидше, ніж очікувалось. — Міша розкинув руками, а лице
його, не дивлячись на слова, здавалось веселим. Я ж веселим не був, але нічого не сказав, і коли
рівень розмов зменшився, декан продовжив.

— Знаю про ваше відношення до андроїдів, але ніхто не зможе засумніватися в їх ефективності. Тому,
я продовжу. Компанія виділила для нашого факультету шістьох андроїдів типу «ВР-3.1», а також по
шість для кожного факультету гуманітарного корпусу — цілком безплатно. Саме тому, я хочу підняти
голосування за рішення назначити андроїдів на викладацькі місця. Але перед тим як відкрити
голосування, я хочу сказати, що така зміна, якщо вона відбудеться, принесе нам більше добра ніж
просто шість висококласних «викладачів». По-перше, ми нарешті зможемо поставити науковців на
дослідження, які вже кілька років лежать заморожені, а це значить гранти. До того ж, так як андроїди
не потребують зарплат, їх отримаєте ви в збільшеному вигляді. По-третє, робочий день для тих, хто
більше не буде викладати, зменшиться дуже сильно, що має свої очевидні плюси. А також інші
плюси, які ви зможете знайти на сторінці з голосуванням. Через десять хвилин голосування буде
закрите, тому поспішіть. — Перед тим як викладачі знову почали гудіти і шептатись, декан зник за
дверима, а екран мого планшету засвітився м’ягким сяйвом, і на панелі з’явилась вкладка з
голосуванням. Я відкрив її і вже навис пальцем над варіантом залишити все як є, але щось в середині
мене не дозволило зробити цей вибір, і це помітив Міша, що вже його зробив.

— Ти чого задумався?! — він спросив злякано, бо добре відчув мій миттєвий сумнів. Я повернув на
нього очі, і закусив губу.

— Блін, я подумав, мене вже дістала ця викладацька робота. Студенти не хочуть вчитися, що тут
поробиш. А ця нежить, не дивлячись на те, що воно таке, вміє знаходити ефективний підхід до всіх
одночасно. До того ж, яка нам різниця? Ми нарешті зможемо зайнятися науковою роботою, і не
будемо пересікатися з ними. — я розвів руками і підняв високо плечі, демонструючи свої аргументи
тому, хто звик працювати з голосними тезами.

— Ця нежить порушує всі норми моралі! Впустивши її сюди, вона тільки почне розповсюджуватись як
чума по всьому Франику. Ні, Лаврін, не можна цього робити! До того ж, ніхто не проголосує за те,
щоб залишити цих істот, тому хоча б не ганьби себе… ще більше. — Я мовчки посміхнувся йому,
закивавши іронічно головою, і очима прикувався до тексту голосування. Ніщо не могло вплинути на
мене, окрім мене самого. І я почув свій власний голос, який буквально благав мене відмовитись від
того, про що я потім пожалію. Він переміг, і я проголосував проти цього. Проте, відразу ж показало
результати інших із тих, хто голосує, і вони були майже рівні. А коли пройшло 10 хвилин, я вже шість
хвилин як перестав слідкувати за голосуванням, тому вихід декана був для мене дійсно важливою
подією, бо я нарешті дізнався би про те, що ж буде з моїм університетом. Тепер він не був таким
багатослівним як зазвичай. Обмовився парочкою формальних слів і величезний екран за його спиною
висвітив результати. Міша матюкнувся, а я повторив його матюк з моїм власним акцентом — за
нежить проголосувало більше: із 22-х голосуючих, 14 проголосувало «за», і я відчув гостре бажання
поглянути в обличчя цим сміливцям, ось тільки голосування було анонімним, а декан, витримавши
недовгу паузу бурних переговорів, весело хлопнув в долоні.

— Любі товариші, я дуже радий, що ми змогли прийняти це рішення… — далі я його не слухав, бо ті
думки, що лізли в мою голову, були набагато голоснішими за урочисту промову декана. Я ледве не
став одним із тих, хто впустив нежить в університет, і навіть те, що я проголосував проти — не сильно
обрадувало мене. Я засумнівався, як і більшість інших. Гостре бажання проклинати все і всіх підлізло
комком до горла. Я піднявся і непомітно вислизнув із аудиторії, а через дві хвилини до мене вийшов
Міша, який знову матюкнувся, але вже голосніше. Ми не обмовились ні одним словом, лише швидко
спустились на, сіли на лавку, що на площі закладу, і одночасно видали незрозуміле хрипіння, що
лунало із середини нас. Міша дістав сигарету и запалив її мініатюрною запальничкою, і після першої
затяжки сказав те, що я і очікував від нього.

— Блять…
Частина 3

Ось так ми і просиділи з годину на вулиці, намагаючись витримати тиск в голові від того, що
трапилось. Тепер, після того як наші голови добре провітрились зимовими потоками, ідея з нежитю
здавалась не такою і жахливою. Тобто, вона була жахливою, але в чомусь я був правий, коли мій
палець маятником виляв над пунктами голосування — це не сильно торкатиметься нас. Ніхто в цьому
університеті не любить викладати. Студенти цього не хочуть, вони лише відбирають нас час. Я
повторяв це як мантру, і Міша сам почав вірити в це. Але я не вірив. Все ж, мені подобалось виступати
перед кучею дівчат, подобалось малювати гігантські схеми і графіки на дошці і робити вигляд ніби це
дійсно має значення. І хоча це не обов’язково значило, що я не буду більше викладати, мені не була
приємна ідея викладати разом з тими, в середині кого куча проводів, під’єднаних до справжнього
серця.

— Навіщо зробив таке задумливе лице? — повільно промямлив Міша. Його голос завжди був
хрипким і тонким, а в подібні моменти здавався гіперболізовано повільним, неприємним.

— Нічого. Піду я. Ще куча справ. — я вже піднявся з лавочки, випрямив глибокі складки свого плаща і
зсипав з плеч невидиму пилюку — до чорта! Міша теж піднявся і протягнув руку, як саме в цей
момент із вхідних дверей, важливою ходою до нас направився Олексій Андрійович, він тримав під
руками невеличкий планшет, який придавав йому важливого вигляду, не дивлячись на те, що погляд
в нього був пустий і бездушний.

— Вибачте! — крикнув разом з видихом і опущеною головою, його вузьке черево трішки округлилось.
Ми зупинились. — Викладачі зібрались в 516-й для технічних питань, пов’язаних з андроїдами.

— З нежитю, Льоша, це нежить. — Перебив логіка Міша, і я піджав губи в знак згоди.

— Кинеш мені список піднятих питань вечором. — Я поспішив відвернутися і хотів швидко
направитись до свого «гравітанку», але не зміг це зробити. Я просто не міг порушити правила, навіть
якщо вони порушували мої правила. Тому я знову повернувся, і трішки приклонив голову, а руки
склав на боках. — То довго буде?

— Не знаю, але вже все почалось. — Сказав він, і я в відчутті жахливого програшу направився назад в
університет. Ми з Мішкою пішли слідом.

***

Підняті питання в 90% випадків проходили повз мене, а на ті, що були направлені тільки на мене — я
на 90% не звертав уваги. Короткі відповіді влаштовували старого декана, а мене влаштовувало те, що
питання в більшості були формальні. Всі, окрім одного.

— Ще одне, Лавріне.— прошипів змією декан, і очі його, весь час заховані в впадинах, тепер
викотились страшно. — Ви найуспішніший викладач серед нас. — єхидно хлопнув смальцевими
губами, і я напружився, а руки зв’язав в міцний вузол на грудях.

— Да невже? — скептично підмітив, і кучка інших викладачів закивали головами. Всі ті, кого я б краще
не зустрічав в своєму житті: трійка філософів, що займаються історією філософії, парочка психологів, і
відбитий від зграї культуролог — нині викладач історії Івано-Франківської культури. Він ж, потерши
свою лисину на маківці, сказав.

— Нам потрібен хтось, хто зміг би перевірити роботу андроїдів і переконатися, що навчання з ними
буде ефективніше. — Тепер я був уважний на 90%, інші 10% складала злість, вона швидко наростала.
— Ви це вирішили без мене?! — Я ще не був злий настільки, щоб кричати на інших, але я вирішив
кричати, щоб не тягнути з цим. Міша усміхнувся, а купка викладачів біля декана напружились.

— Просто розумієте, Лаврін, якби Ви прийшли раніше, то встигли б підписатися за оформлення

наукової роботи. А так… але це ж не проблема насправді. Нелюбов до андроїдів — це признак
ригідності, Ви це знаєте. Майбутнє за ними, а якщо ми не рухаємось в майбутнє, то або рухаємось
назад, або ж стоїмо на місці. — Я взагалі не розумів сенсу цих мовних викрутасів, і натягнутий до межі
вузол із рук прекрасно демонстрував це, однак я не перебивав декана, тому що мама навчила мене
бути ввічливим, а доросле життя навчили тому правилу, що люба дія має протидію.

— Так, я це розумію. Але це все одно не значить, що я… — мене перебили. Почувши мою кров,
голодні гієни знайшли в собі наглість перебити мене. Це була Олена Василівна, єдина хто з самого
початку хотіла заповнити університет нежитю, бо веде вона філософію техніки, а також теорію
штучного інтелекту.

— Це всього лише пару ключових днів в навчальному році. Тобі навіть не прийдеться говорити з
ними, просто спостерігати за роботою. — її голос був владний і єхидно-солодкий одночасно. Вона
була впевнена, що зі своєю маніпуляцією зможе добиватися необхідної реакції. Я вже давно розкусив
її, але чомусь легше мені не стало, так як знову її маніпуляція вдалась. Я промовчав, але навіть мовчки
прокляв цю жінку, тричі. Мені нічого було сказати: якщо я продовжу давити на жалість за те, що мене
вибрали без голосування, це буде програшним варіантом, так як ці гієни прекрасно
продемонстрували, що їм все одно. Якщо ж я постараюсь знайти ще дещо, щоб відкосити, то втрачу
власну гідність, і авторитет перед Мішою, і ще більше — перед самим собою. В якийсь момент я
закрив очі, опустив голову і розв’язав руки. Вони несвідомо опустились по швах плаща і я видихнув
гаряче від пекельних язиків повітря.

— Добре. Завтра складу план дослідження. — Мені кивнули, а я скелею направився до вікна, сів на
м’яке крісло і закинув ноги на підвіконня. За вікном з цієї сторони було менше всього хмарочосів,
лише декілька обступало міське озеро яке залишилось чи не єдиним місцем де не виросли гігантські
будівлі. Не те щоб я дуже любив природу, але іноді мені хотілось очутитись десь там, де ти зможеш
знайти такий кут зору, щоб не бачити металеві фасади, літаючі автомобілі і неонові вивіски, що
рекламують знижки на продукти в «Сільпо». Я дістав планшет і пальцем зарядив по ультратонкому
екрану. Він миттєво осяяв, і я побачив, що час рухається до п’яти. Раптово я згадав, що на сьому ми
домовлялись з Марією піти до її батьків, щоб обговорити сімейні фінанси, баскетбольну команду, яку
я паралельно просував в «ІФірі» — головній соц. мережі нашого міста-держави, а також вислухати
всілякі сентименти про немолоде життя в швидко розвиненому світі.

Мені розказували, що до мого народження, що в 2026-му році не було ні одного хмарочоса в

Франику. Ратуша була настільки низькою, що там не збиралися навіть ворони — птахи, які давно
зникли разом з ще одними, що колись були символом миру. Все почалося в 30-х, і аж не віриться, що
за 50 років місцевому меру вдалося зробити таке. Це була та сучасність, яку описували класичні
письменники в жанрі «кіберпанк», ось тільки ніхто не вірив, що таке майбутнє буде десь в глибинці
підгірського містечка, посеред корумпованої України, яка так і не зрушила з місця після геніальних
маніпуляцій мера. Хмарочоси, кожен з яких міг вміщати мінімум 1600 сімей, замінили дерева, тільки
замість кисню вони давали вай-фай. Місто збільшилось в три рази по території, захопили значну
частину Чорного лісу, а також перетворили в сучасний ліс значну частину колишніх полів. А гектари
чорнозему, який і стали головною причиною реактивного поштовху в прекрасне майбутнє,
перенеслись на дахи будинків, а також на балкони, в парки і взагалі всюди, куди тільки можна. І
тепер кожен місцевий тепер вважає благочестивою справою вирощувати петрушку і кріп, а то і більш
м’ясисті овочі і дерева. Їжа тут стала настільки дешевою, що навіть ціла орда бездомних, що
заполонили індустріальний район біля Ж/Д вокзалу, перестали бути бездомними, а стали жителями
нижчого класу. І навіть так, вони проживали в теплих підвалах хмарочосів, влаштували там свою
окрему, автономну республіку, де їм випала можливість почати нове життя. Проте, коли з’явилась
нежить, це місце стало занадто хорошим. Це важке відчуття, і пояснити його в точності — неможливо.
Воно схоже на ті славнозвісні утопії, коли ти виходиш на вулицю під веселу пісню і розумієш, що ніхто
навколо не сумує. І в якийсь момент утопія каменюкою звалюється вниз, і з тріском перетворюється
на повну протилежність собі, де вже немає людини, а любі емоції крім радості — заборонені
законом. Ось так і відчувається життя в Івано-Франківську, коли ти бачиш привітливих істот, і більше
не впевнений: чи нежить це, чи жива людина.

Коли я оглянув всіх своїх знайомих, то і тепер засумнівався: чи достатньо добре я їх знаю? І я не знав.
Я не знав ким вони були до приходу в університет, чи є в них сім’ї, і яке пиво вони люблять по
п’ятницям. Розглядаючи їх сторінки на ІФірі, я не розумів, чи їм дійсно подобаються сучасні
національні іф-поп групи, чи вони хочуть здаватися сучасними, чи ж то вони випадково вони
вподобали ці записи. Я дивився на потилицю Олени Василівни, і в формальному, зализаному по
формі мотоциклетного шолома чорному волоссі я вбачав щось мертве, таке ж саме, що з’являлось
при розмові з нею. А коли я перевів погляд на старого декана, знайомий голос гукнув мене.

— Йдемо покуримо. — Це був Міша. Він кивнув головою в сторону дверей і я повільно піднявся із
зручного крісла. Після представленої задачі я був певен, що питань до мене більше не було, тому
йшов на вихід сміливо і впевнено, і ніхто не посмів зупинити мене після того цирку, який вони
влаштували з нежитю. В коридорі було пусто, і я помітив лише пару дорослих, які стояли біля вікна.
Мені здалося, що всі викладачі сиділи на зібранні, але видно не тільки я з Мішкою не міг витерпіти те
пекло.

Ми знову опинились на вулиці, і я знову згадав про зустріч з батьками Марії. Час швидко рухався в
сторону назначеного, але я знайшов ще пів годинки на те, щоб посидіти на лавочці біля університету.
Я мовчки сидів і вдихав неприємний запах тютюну, що іноді вилітав з вуст мого друга (бо сам я не
палив). А коли ми попрощались, я взяв свій «гравітанк» і подзвонив до Марії. Вона була в себе на
квартирі, а я направився до себе в кімнату гуртожитку, де вже повинні були прорідити ряди орд
тарганів — єдиного зла, з яким не могли боротись сучасні технології. «Кожна дія має протидію», —
іронічно підмітив про себе, поглянув на університет, і ногами опустив вниз педалі свого транспорту, а
ручки закрутив до себе. Ніс велосипеда стрімко піднявся вверх, і транспорт почав повільно рухатись
над повітрям, поки я не досяг третього рівня дорожньої смуги. По ній я і направився в до себе в
кімнату, а потім «залетів в сільпо», тобто зайшов на сайт головного гіпермаркету, де і купив якийсь
дешманський напій за 30 іфів, а також упаковку вівсяного печива, любов до якого передалась мені від
батьків.

Частина 4

Я направився на Каскад — один із найбільших житлових районів міста. Там жили батьки Марії. Часу
залишилось зовсім мало, але в мене був прихований талант — завжди приходити вчасно. Тому я
навіть не хвилювався, що можу запізнитись. І дійсно — не запізнився. Піднявшись на паркувальну
платформу шостого рівня, я прикріпив «гравітанк» до стійки, а сам зістрибнув на металевий балкон,
щоб приготувати вино і увійти в під’їзд. Було вже темно, і країв платформи не було видно, тому
здавалося, що я можу звалитися з неї кожної секунди, знаходячись більше ніж за 100 метрів над
землею. Та я не боявся. Сучасна людина втратила один із найстрашніших страхів, і висота
перетворилася щось настільки буденне, що ніхто на неї не звертав уваги. Я пройшовся по краю щоб
вдихнути більш-менш свіжого повітря, яке генерувалось в підземних станціях, і діставши із глибокої
кишені плаща пляшку вина — підійшов до дверей в під’їзд. Термінал на вході освітився, і на екрані
з’явився план хмарочосу. Я швидко ввів потрібну мені квартиру і натиснув на кнопку. Сигнал пішов
довгими гудками, і коли вони закінчились — ніхто не відповів. Я напружився і подзвонив знову. Ніхто
не відповідав, і я засумнівався в правильності своїх дій. «Квартира 64, будинок 110», — повторив під
ніс, і все сказане ввів в поле. Надпис освітилася зеленим і з’явилась іконка телефонної трубки. Я
прочекав дві хвилини, але ніхто не взяв її. Інакше ввійти в середину законними способами я не міг.
Тому я поставив пляшку біля дверей і дістав планшет. На іконці Марії стояв біла ведмедиця, тому що
коли вона гнівалась, то ревіла як цей звір, здатна погнути навіть балки хмарочосів. Я почав дзвонити
їй, впевнений, що тут якесь непорозуміння, проте і вона не взяла трубку. Тепер я хвилювався. Ефект
був однаковим після невдалих дзвінків батькам Марії, і всі наступні дзвінки я робив судомно, щоб
втамувати паніку, яка повільно підступала до горла. Моє серце стало битись так сильно, що я в якийсь
момент злякався, що воно вистрибне із грудей. Я подзвонив Міші.

— Ну давай… — сичав, немов імітував змію із зоопарку. Гудки обірвалися, і на екрані з’явилось
кістляве лице мого друга. На його фоні була куча людей, але всі вони були намальовані на графічній
дошці. Він відповів:

— Що? — коротка відповідь не була доброзичливою, але її я і очікував отримати. Ось тільки що
сказати в відповідь не знав, і навіть не розумів навіщо подзвонив йому.

— Та, подумав, чи може мій планшет зламався. Щось Марія не бере трубку, та я… — його лице
повернулось кудись в сторону, тому я обірвав свою промову, тому що Міша почав мовчки щось
говорити персоні в стороні. Скоріш за все це був його старший брат.

— Що ти говорив? Планшет зламався? Ти дурачок? Вони не зламаються навіть якщо ти метнеш їх зі
даху. Просто твоя тянка не хоче тебе бачити. Я її чудово розумію. Тому давай, я піду. — Не встиг я
придумати якусь гідну відповідь на його жартівливу токсичність, як лице Міши зникло, і я знову
опинився перед дверима. На щастя, дряхленький гравімобіль якось дядька зупинився на цій
платформі, і я вдав, що продовжую розмову, щоб він бува не подумав, що я хочу непомітно
пробратися в середину. Тому, коли він відкрив двері, я буквально влетів на сходи, і забувши про вино
— кинувся вниз на два поверхи, прямо до дверей батьків Марії. Я взагалі не розумів як саме треба
діяти: стукати, чи заходити відразу. Тому постукав, і відразу приклав планшет до дисплею — двері
розсунулись, і я опинився в темноті їхнього коридору. Пальцями я намацав вимикач, і по сенсорному
дисплею вивів червоний круг в верхній-правий кут, чим активував жовте, але дуже яскраве світло, яке
на секунду осліпило мене.

— Богдане, Людмило! — знайшов в своїй тривожній душі пару формальностей, але навіть вони
здались мені занадто лякливими. Я скинув свої кросівки і стримано вибіг в зал — квартира здавалась
пустою. — Ви тут? Я дзвонив… — якось я зрозумів, що говорю з собою. В залі не було нікого, в
спальній кімнаті і на кухні теж — тільки пара тарганів розбіглась під пароварку коли я включив світло.
Мої скроні ніби здавлювали електронні тиски, і пальцями я гнув стінку свого планшету, залишаючи на
дисплеї відбитки своїх пальців. Планшети ж батьків Марії лежали на столику, її планшету не було.

Саме в цей момент я почув якийсь шелест з залу і кулею кинувся туди. Там все ще не було ні душі, но
я був переконаний, що відчув якийсь звук. І він повторився. Джерело лунало десь за вікном, тому
коли я заставив дисплей скрутити жалюзі в рулони, то помітив це саме джерело.

— Боже! Люба, Богдане, чорт. — Долонями я втиснувся в панорамне вікно. За ним в темноті висіли
темні силуети, підвішені до горизонтальної антени прийому сигналу. Я відразу зрозумів, що це не
просто тіні, і з силою зарядив по вікну. Воно трішки прогнулось під ударом, і я відчув легкий потік
повітря. Скло трішки з’їхало з віконної рами, тому я зумів просунути пальці в щілину, і придавши ще
більше сили — відсунув скло трішки в сторону, аж поки не зрозумів безглуздість цих дій.
— Боже, ви живі?! — я часто повторяв ім’я Бога, але не знаходив в ньому спокою. Я метнувся через
коридор в під’їзд, по дорозі активував доступ на вхідні двері і вибіг на площадку. Піднявши свій
«гравітанк», я рвану за будинок, де опинився біля кучі антен. Так це були батьки Марії, вони були
зв’язані, без свідомості, мовчазним вантажем качались на тонкій антені. З самого краю висіла Марія в
такому ж стані. Я спустив її до себе на «гравітанк» і відвіз на площадку, а потім перевіз туди і її батьків.

Коли я кинувся їх розв’язувати, то помітив, що їх тіла були покриті синцями і різаними ранами. Вся
права щока Марії була покрита кров’ю, і я знайшов рвану рану на брові і вилиці. Я схопив її за плечі і
трусонув, а щелепа моя ніби в трансі виклацувала якісь заклинання, бо нормальні слова я більше не
міг виговорити.

Але вона була жива, як і всі інші. З часом вони прийшли в себе, і я подумав, що їх напоїли чимось, або
ж заставили вдихнути щось. І коли Марія відкрила очі, я обійняв її, намагаючись підібрати хоча б
парочку слів.

— Любий, ти в порядку?! — голос пронісся до моїх вух, і я на інстинкті промямлив щось, поки не
зрозумів, що голос належав Людмилі, а зверталась вона до кремезного татка Марії.

— Що з вами взагалі сталось?! — нарешті і я знайшов в собі слова, і декілька секунд ніхто не
відповідав, ніби не знав що сказати.

— Ми сиділи на кухні, поки в двері не постукали. Я… я не знаю як вони пройшли в під’їзд, і хто це
був… — голос Марії був зляканим, але я помітив як її батьки переглянулись. Я дозволив собі перебити
білявку, обійнявши її за плече.

— Можливо ви мені скажете. — ми зустрілись поглядами з Богданом. Здоровезний чоловік з

пишними вусами нагадував дитину, яка спішила сховати погляд в ногах, але щось її стримувало. Він
видохнув, розуміючи, що справа занадто серйозна, піднявся, і зціпив зуби від болю по всьому тілі.

— Зайдемо в середину. Я розкажу. — і ми направились в квартиру, а щоб бесіда йшла легше, я
захопив по дорозі вино, яке стояло на вході.

Частина 5

Ми сіли на дивані, він стояв навколо скляного журнального столика, на стіні висів здоровезний екран,
який самотньо потріскував віртуальним багаттям без звуку. Я розлив вино по трьох бокалах, тому що
сам не пив, але саме в цей момент я відчув гостре бажання знову залитись цією рідиною. На світлі їх
рани здавались жахливими, але я не хотів дзвонити у швидку, тому що не міг це зробити до того як
дізнаюсь про те, що сталось. Марія вмила лице, але різані і рвані рани знову покрились кров’ю, тому
вона швидко перев’язала їх, і накинулась на вино з найбільшою жадністю. Богдан робив
контрольовані ковтки, і говорив він спокійно, ніби нічого не сталось.

— Я хотів тобі сьогодні сказати. В нас проблеми з грошима.

— Що? — я здивовано оглянув на Людмилу, і вона заховала очі у швидкому жесті, ніби їй дійсно
необхідно було в цей момент поправляти волосся з лоба. Марія здивовано зімітувала мою реакцію, а
також добавила:

— Ти ж говорив, що все добре! Хто це був? — Я злякався, що справа може дійти до свіжої крові, тому
що саме такою була атмосфера в залі. Палахкотяща стіна лише збуджувала мій мозок червоними і
жовтими кольорами, тому я вимкнув екран, знаходячи момент для глибокого видиху. Я злісно
подивився в очі Богдану, і він схопився за свої вуса, придавив пальцями восковий кінчик і почав
закручувати, стримуючи тремтіння щелепи декількома словами.
— Це хлопці Таріка. Я позичав в них гроші для бізнесу, і… — Марія схопилась за пляшку, і від
голосного звуку Богдан зупинив розмову.

— Ти ж говорив, що з компанією все добре. Хіба ні? І хто такий Тарік? — Вона так сильно здавлювала
щелепу, що з-під зубів ледве не вилітали блискавки.

— Дійсно, все добре. І ти добре справляєшся, Лаврін, але цього все одно недостатньо. На рекламу
йде більше ніж ми отримуємо. — руку кремезного чолов’яги обхопила його жінка, і пані Людмила
жалісно поглянула на мене.

— Ми до цього мали кредит… справа не в рекламі. Просто, нам потрібна велика сума, а бізнес не
може її дати. До цієї неділі ми повинні були заплатити 3000 іфів, але ці падлюки прийшли раніше,
нагадали нам про борг. — Я мовчав, і після її слів все понурилось в мовчання. Тиша гробова, і від неї
здавлювалось серце. Я відкинув голову на диван і намагався згадати скільки в нас з Марією грошей.

— Який у вас борг? — Я навіть не опускав погляду.

— Ну, він дуже великий.

— Вкажіть мені цифри! — Мій голос став вищим і сильнішим, хтось ненароком штовхнув столик.

— 330.000 іфів. — батько осушив бокал, і ще секунди дві тримав його над ротом, щоб не бачити лице
Марії.

— Чому ти не сказав раніше?! Навіщо тобі були такі гроші? Чому ти не сказав? — Білявка піднялась на
ноги, я перехопив її руку і прижав до себе. Пластир на вилиці почорнішав від крові.

— Вибач! Ми взяли гроші тому… — Богдан знову приклав бокал до вуст, його рука затрусилась, і я
показав, що наллю йому.

— У твого тата рак, люба. — Люда і сама осушила бокал, тому я наповнив їх всім. Я поглянув на
здоров’яка і не повірив словам його жінки. Здавалось, ніби ніхто не повірив, аж поки Людмила не
відкрила на планшеті картку чоловіка, де висновок лікарів був вказаний прагматично чорною смугою
з синьою вотермаркою «Франківського янгола» — медичної організації. Дійсно, три роки назад йому
поставили діагноз — рак легень. І всі замовкли, а на очах Марії з’явились сльози. Я тримався без них,
але не міг знайти ні одного слова.

— Але все добре, я вже заплатив гроші за частину лікування. Мені залишились два прийома, і
пухлину повністю випалять. Просто, на це пішли величезні кошти. Я думав, що з бізнесом ми
зможемо швидко виплатити борг.

— Хто такий Тарік? Чому ти не брав кредит в банку? — Я спитав, ніби відчув, що саме це було
головною причиною того, що всі вони ледве не померли, підвішені за антену на холодній вулиці.

— Він історик. Займається вивченням місцевих земель… а окрім цього: наркотики, шлюхи… всім тим,
що заборонене законом. — Я встав з місця, і в швидкому темпі підійшов до вікна. Неонове місто
палахкотіло різноманітною рекламою.

— Так якого хрєна ти пішов до нього?! — не витримав уже по справжньому. Можливо тому, що я
завжди був занадто правильним в тому, що стосується безпечного життя.

— Він був другом мого батька, і я думав, що він допоможе. — Богдан закинув потилицю на спинку
дивану, а я засміявся про себе.
— Я не буду викликати швидку. Вам нічого сказати їм. Але рани треба обробити, тому займіться цим.
Завтра зранку обговоримо це, я буду ночувати тут. — Я ніколи не відрізнявся власністю в діях або
словах. Мені більше притаманна флегматичність, проте цей випадок був іншим. Я відчував таку
легкість в словах, що навіть сумніватися не міг, що хтось зможе засумніватися в них. Я провів пальцем
по панелі біля вікна, і воно почорніло, і декілька секунд після цього неонова реклама продовжила
висіти перед моїми очима примарними спогадами. А коли зникла і вона, я впав на диван. Батьки
Марії дійсно пішли обробляти рани, а сама вона кинулась на моє плече.

— Що ж робити? — я відчув страх в її голосі, але сам страху більше не відчував.

— Я не знаю.

Частина 6

Останки дня проходили достатньо швидко, щоб не зупинятися на них. Рак — це жахливо, але рак
виліковний. І навіть якщо ціна лікування захмарна — це ціна, яку можна оплатити. Проблема в цій
сім’ї була не у хворобі, а в тому, з ким вони зв’язались, щоб виплутатись із проблемної ситуації.

Наступного дня ми всі поговорили серйозніше. Я дізнався, що залишилось 40000 іфів боргу — це не
так і багато, і за рік суму можна було виплатити. Я заробляв 9000 іфів в місяць, що було мінімумом
навіть для нашої прогресивної держави. Але, Богдан також платив мені 6000 іфів за те, що я
утримував його сайт, тому проблем з грошима я не мав, хоча це і не можна було сказати по моєму
зовнішньому вигляді. Насправді, в нас з Марією була необхідна сума для виплати, ми збирали її на
повноцінну квартиру, тому що вона терпіти не може мій гуртожиток, а я не можу терпіти місячний
платіж за очевидно лишній комфорт, тому ми іноді знімали кімнату в готелі, що добре било нам по
картці. Тим більше, в останній місяць ми почали частіше знімати кімнату, але навіть так — ми змогли
б оплатити борг. Звісно, моя білявка вирішила розказати про це, але я вчасно зупинив її, бо дещо в
всій цій справі було все ще дивним — чому хлопці цього Таріка прийшли раніше, і навіщо вони
вирішили «нагадати» про борг?

Богдан сказав, що виплачував гроші кожного місяця, і я повірив йому, бо навчився розрізняти
неправду по голосі. І ця правда робила всю ситуацію занадто дивною. Я намагався витягнути із нього
ще щось, але він вправно зробив вигляд, що нічого не знає — я не міг підкопатися під залізну лінію
аргументів, які не сходились лише в мотиві колекторів. Набагато простіше було б зв’язатися з самим
Таріком, і розпитати в нього, але навіть одна думка про це проносилась моїм тілом жахливою біллю в
серці, і я вчасно відкидав ці думки. Я ні за що не спустився би до розмови з тим, хто настільки
спокійно вчиняє злочин, і як казав один античний філософ: «краще терпіти несправедливість, ніж
творити несправедливо». Це сказав Сократ, і в цю мить його образ допоміг мені спокійно побажати
батькам Марії хорошого дня. Це було дивно, але вони навіть не знають, що висіли на антені, бо їх,
певне, справді накачали чимось снодійним. Я вирішив не говорити їм це. Разом з білявкою ми
вийшли на платформу зранку, і я вирішив підкинути її додому, а потім поїхати на роботу.

Всю дорогу ми мовчали, аж поки я не зупинив свій транспорт на даху її хмарочосу, недалеко від
ратуші. Дах був покритий садом фруктових дерев, і завдяки грунту все цвіло і навіть зимою дерева
давали плоди, тому я зірвав зелене яблуко і сів на лавку біля Марії. Вона подивилась на мене і
посміхнулась.

— Все ж буде добре, так? — Я посміхнувся у відповідь.

— Не знаю, Марія. — Я завжди був чесний, і прекрасно розумів, що інколи краще сказати не те, що
думаєш. Мені ніколи не подобалась ця особливість людського організму.

— В нас є гроші. Ми просто оплатимо за них борг і все, більше ніяких проблем. — вона впевнено
продовжувала викопувати надію на швидкий і щасливий фінал, проте я завжди був на крок попереду.

— Вони оплачували борг кожен місяць, і до них все одно прийшли. Думаю, цей Тарік знає, що в них
немає грошей для разового рахунку, і якщо ми зробимо це, то можемо привернути лишню увагу до
себе. Я не хочу, щоб з тобою стались якісь проблеми. — Я намагався закінчити м’яко, але в мене не
вийшло, Марія встала і направилась в сторону дверей, що вели вниз хмарочосу.

— Це мої батьки! Ти не розумієш. — Тільки і вирвалось із її вуст, і я, покинутий, просидів з відлунням

цих слів в моїй голові приблизно десять хвилин. В мене і свої батьки були, але я справді не розумів, і
це нерозуміння вилилось в дещо жахливе — у відчуття відповідальності, яке упиралось в моє горло
штиком необхідності щось зробити.

— Ми щось придумаємо. — я вирішив відмазатись цією нейтральною фразою, втекти на роботу, щоб
потім, під кінець, сісти спокійно і подумати. Марія мовчки дивилась в сторону дверей, тому я не
зупиняв її більше, а швидко направився в університет.

Я приїхав як завжди зарано. Проте, на цей раз зарано не дорівнювало пустоті на території
університету. Була якраз перерва, тому куча підлітків вибігла на площу і намагалась на високих
швидкостях провітрити мізки, прокопчені навчанням. Якийсь піжон пролетів наді мною на своєму
скейті, і прохолодні гравітаційні хвилі перетворили моє волосся в кущ ожини, але я мовчки зачесав
його назад в «конячий хвіст», і навіть слова не сказав ублюдку. Тільки но я підійшов до вхідних воріт,
як в кутиках своїх очей помітив пару дівчат, вони сиділи на цокольному карнизі, який оперізував
зовнішню частину фальшфундаменту. Це були другокурсниці з факультету Івано-Франківської
сучасної мови, вони дивилися на мене і сміялись дзвінко.

— Доброго ранку! — Крикнув я, і дружнім жестом махнув їм рукою.

— Доброго ранку, професоре. — Відповіли під співочий регіт дівчата, і я впевнено влетів в хол
університету. Заради такого і варто ставати викладачем, щоб бути схожим на Індіану Джонса із сьомої
частини однойменного фільму.

Я піднявся на п’ятий поверх і зайшов в кабінет. Музика стала спокійною, меланхолічною і в всіх
смислах депресивною, проте я став відчувати себе ще краще. Коли я активував планшет (я його не
брав з собою, щоб не займатися роботою поза робочим часом), то помітив шість повідомлень в нашій
факультетній групі в ІФірі.

«Лаврін, зроби план дослідження сьогодні, і сьогодні ж ти повинен перевірити андроїда, сам вибери
пару С:. О. В.»

Я зробив максимально зле лице, і саме в цю секунду дум метал символізував мій настрій — він
змінився за секунду. Я обвів повідомлення пальцями і написав «ок» у відповідь, а подумки прокляв
Олену Василівну тричі, і клянусь, в прокляттях з’являлися такі речі, про які я раніше навіть не думав.

— Що ж, покінчимо з цим як можна швидше. — Моя пара починалася через 2 години, але я знав, що
в Олени Василівни пара була зараз, тому вирішив навідатись до неї з нежитю. «Сама ж хотіла, щоб я
сам вибрав пару», — я єхидно пробуркотів собі під ніс, і відчув себе найвеличнішим злодієм.
Дізнавшись про всі деталі, я відправився в невеличку кімнатку між 510-тою і 511-тою аудиторіями,
там знаходились тіла, що нічим не відрізнялись від людей по зовнішньому вигляду, окрім шрамового
татуювання на кисті, яке символізувало серійний номер нежиті.

— Йдемо за мною, треба, щоб ти провів заняття. — приказав я крайньому максимально беземоційно,
і той вмить ожив, його серце забилось, і я помітив ці ритмічні в його грудях.

— О, чудово, вкажіть, будь ласка, назву предмета і тему. — Я вказав все необхідне, і ми пішли разом
по коридору в 506-у аудиторію, куди ввійшов без стуку. Олена Василівна сиділа за столом, пальці її
елегантно обхопили вушко офісної кружки залитої кавою, а десятки студентів махали головами в
сторони, подібно групі фламінго.

— Доброго дня, Олена Василівна. — сказав я в півголоса. Вона підняла важкі очі і в ту ж мить
пробудилася.

— Доброго… — недовірливо відповіла. В аудиторію ввійшов новий викладач, він максимально добре
імітував людську ходу, встав біля трибуни і посміхнувся.

— Добрий ранок. Лаврін сказав, що я повинен провести цю пару, щоб він міг дослідити мене. —
Голос в нежиті був на диво приємний, але я подумав, що він був таким через вираз обличчя жінки.
Вона плескала круглими очима, поки останні не стали злими, а зіниці не розпалили в середині самих
себе велике полум’я, я відчув як градус підвищився.

— Що це таке, Лаврін? Ми ж…

— Ти сказала, що я можу сам вибрати пару. Не хочу затягувати з цим, і точно не хочу, щоб нежить
проводила мою пару. — Більше я не стояв біля жінки, а направився за стіл по іншу сторону від
лектора. Олена Василівна видно змирилась, бо я встиг побачити як швидко вона осушила кружку,
піднялась і направилась до виходу.

— Так, сьогодні пару Вам проведе новий викладач, так що будьте слухняні. — Промовила під кінець і
вислизнула блискавкою на коридор. Двері з громовим звуком закрились, і цей шум засів в моїх вухах.
Його перебив голос викладача.

Він почав вести пару, і вже з перших секунд я помітив зміни в його голосі. В різні етапи промови,
голос ставав то вищим, то нижчим, темп збільшувався і зменшувався, а емоції, які нежить вкладав в
слова, часто були занадто контрастні. Якось він доволі сухо проводив декілька фактів до сказаної
тези, а відразу після них весело заспівав уривок пісні однієї групи в стилі іф-поп, що теж було
підсиленням тези. Студенти весь час говорили і веселились, ніякого порядку не було, проте, я
відчував, що вони дійсно засвоювали матеріал, і це гнівало мене. А коли він поставив питання до
публіки, вона відразу ж почала давати відповіді, і викладач кивком приймав їх всі, і ніби якийсь
ведучий шоу спритно відповідав кожному. А в один момент, коли він підняв руки, щоб
продемонструвати масштабність своїх слів, я помітив, що під його футболкою, біля лопатки була
випуклість, що нехарактерно для цих механізмів. І з того часу вона ні на секунду не зникла з моїх
очей.

До слова, попри свою гордість, я чесно написав в планшет, що пару новий викладач провів
прекрасно. Думаю, всі і так знали, що нежить значно краще справиться з цією задачею, бо вона
запрограмована на це, і це дослідження — це лише бажання принизити мене. Але коли пара
закінчилась, мене не хвилювало дослідження, а лише та випуклість на тілі сінта. Я почекав коли всі
студенти вийдуть, а сам залишився на своєму місці. Викладач повернувся до мене і посміхнувся.
— Ну як Вам, Лаврін, сподобалось? — його реалістичне лице все одно здавалось мені мертвим, тому
я не міг дивитися їм в очі, бо не вірив в існування цих очей.

— Ну, ти ж знаєш, ні, тому що це було краще ніж в мене. — іронічно відповів я, але не заради жарту, а
щоб швидше перейти до свого питання. — В тебе якась випуклість біля лопатки. Що це? — нежить
повернула голову до межі можливостей шиї й рукою новий викладач спробував намацати вказане
місце. Пальцями він обхопив його, стиснув трішки, і його губи вигнулись по формі хвиль, а зіниці очей
розбіглись по сторонах. Він ойкнув голосно, ніби справжня людина.

— Ой, здається я ранений. Треба сходити до доктора. — Я ніколи не чув про подібні випадки, саме
через це і зацікавився ним.

— Покажи мені. — Попросив я сухо, і викладач, прийшовши в себе, здивовано поглянув на мене.

— Ви ж не доктор.

— Дай я подивлюсь! Я відповідальний за це дослідження, тому маю право. — Я піднявся і схопив
нежить за передпліччя. Навіть температура тіла в них була схожа на людську, тому я відчув легку
жалість, яка точно посилилася б, якби я захотів причинити шкоду тому, хто піднявся із мертвих.

— Але ж я… — продовжував викладач, але я вже не слухав його. В аудиторії було пусто, тому я
повалив нежить на стіл і схопився за складки футболки на його спині. Він пручався, уперся долонями в
трибуну і намагався скинути мене. Але це було марною справою, бо я був куди сильнішим і легко
придавив його своїм тілом і вправно закотив футболку до лопаток. А коли я випадково торкнувся
опуклості, нежить немов втратила живлення, і викладач впав на трибуну повністю, тому я зміг швидко
закинути футболку йому на голову. Його спина була гарячою, і на молочній шкірі під моїми руками
почали з’являтися червоні плями, хоча мене це не сильно хвилювало. Я кинувся до опуклості, яка
являла собою невеличкий шкіряний наріст, він точно приховував щось, що не було природнім для
цих істот. Я відчував себе розчарованим, тому що точно не зміг би знайти в собі сил щоб розрізати
випуклість. Я навіть не знав що шукаю. Викладач знову почав опиратися, і я перехопив його руки.

Саме в цей момент в аудиторію ввійшов Міша. І після першого кроку за межі дверного отвору він
завмер, немов залитий свинцем. Я зустрів його погляд на собі і зрозумів положення в якому
знаходжусь. Незручно вийшло.

— Прекрасно ти проявляєш свою ненависть до нежиті. — Пробуркотів кістлявий чоловік. Я зціпив

зуби і повів очима уздовж верхньої повіки.

— Йди сюди! В нього якась пухлина. Вони ж не можуть хворіти, правда? — Міша зробив невпевнений
крок і сказав.

— Так, і ти не захворієш, думаю, але це все одно жалюгідно.

— Да блять! Йди сюди. — Вже голосніше приказав йому, і Міша підійшов. Я показав йому пухлину і
показав реакцію нежиті на те, як я здавлюю її.

— Що ж, це справді дивно. Напевне дефект корпусу, або щось типу того. Думаю, в них є щось, що
регенерує шари шкіри, коли вони пошкоджені.

— Відпустіть мене! Це протизаконно. — Ранений почав верещати, поки я знову не здавив пальцем
опуклість. Його крики не змогли б перебити музичну перерву з криками першокурсниць і
першокурсників.
— І що ти хочеш зробити? Це ж просто рана, як вона стосується тебе? — Вдало підмітив Мішка, і я не
зміг знайти відповідь. Тому його було вирішено відпустити. Проте, я все ж хотів перевірити, чи в іншої
нежиті є подібні рани. І коли перевірив, то зі здивуванням помітив, що опуклості були не тільки в
одного представника. Жінка в строгому костюмі теж мала опуклість, але на стегнах, тому добре, що
Міша прикрив мене, поки я намагався завернути штанину до стегна, щоб дослідити пухлину. Після
цього ми розійшлись по парах, а на наступній перерві вийшли на вулицю і сіли на лавку. Прийшлось
прогнати пару хлопців, але в нас була серйозна причина.

— Ну, я тут пробив їх версію. Це не найновіша нежить з функцією викладача. Напевне, їх

використовували раніше, поки не з’явився кращий варіант, після цього старіші версії відправили на
якийсь склад, де вони і травмувались. — Версія Мішки звучала добре, проте я не вірив в неї.
Занурившись пальцями в бороду, я намагався зрозуміти, чому мені це здається дивним. В цей
момент прекрасно давала знати про себе відсутність досвіду роботи з нежитю, і тоді я не міг
придумати нічого, тому ми швидко перейшли на більш нейтральні теми, поки не закінчили якимись
брудними жартами, що тривали до кінця перерви. Міша попрощався і пішов додому, а в мене була
ще одна пара, на яку я вирішив відправити одну із нежиті, а сам замовив вино із Сільпо і вирішив
зробити те, що не ризикнув би зробити ні Індіана Джонс, ні ціла куча із діаспори Івано-Франківських
супергероїв.

Частина 7

Я постукався у двері кабінету. І це, очевидно, був не мій кабінет. Двері відкрились, і мене зустрів
франківській фолк, але я гідно витерпів це.

— Ти чому не на парі, Лаврін? — жахливий голос кинувся з крісла до мене. Я скривився, і мій шлунок
незграбно заревів китом. Крісло повернулось і я помітив Олену Василівну, вона нагадувала мені
злодіїв в супергеройських фільмах.

— Продовжую своє дослідження, хочу дізнатися, чи відрізняється спосіб викладання у нежиті без моєї
участі. — Саркастично відповів, і по мініатюрному кивку м’яким підборіддям жінки я сів біля неї на
таке ж крісло, але неприємного сірого кольору. — Хочу тебе дещо запитати. Деякі з андроїдів,
— нехай пробачить мені Бог це богохульство, — мають дивні випуклості на тілі. Ти не знаєш що це
може бути? — Мені вдалося заінтригувати цю жінку, бо вона продемонструвала емоцію, хоч це і було
презирство.

— Покажи, я не можу так відразу сказати. — І ми направились в ту саму кімнатку, де я і показав
випуклість біля лопатки чоловіка. Вона ощупала його, і сінт ледве не впав. Жінка зачесала густе
волосся.

— Ну що? — я товпився немов маленький хлопчик позаду (вона любила займати якомога більше
простору своїм тілом).

— Це дуже дивно. — Так я і думав! — Скоріш за все вони були ранені, і спрацювала відновлювальна
функція. Ось тільки, за шаром шкіри знаходиться предмет, який все ще не дозволяє корпусу загоїтись,
тому він і такий чутливий.

— Чому ж нам дали таку нежить? — Я знову запитав, і вона опустила голову для роздумів.

— Не знаю. Але зараз дещо перевірю. — Олена Василівна дістала шпильку з свого волосся (Я навіть
не знав, що вона там є), і проколола шкіру на пухлині. Чоловік почав хряхтіти, а його незадоволений
голос став не природньо механічним. Вона відвернула шар шкіри і довгими червоними нігтями
відірвала шматок, скрутив його пальцями в маленький шар.
— Ну що? — Я не знаходив більше слів окрім цих.

— Так і думала. Він був ранений після того, як опинився в університеті. — Вона повернула голову, і я
зустрівся з її очима. Можливо це не було б так страшно, якби ми не знаходились в маленькій кімнатці,
наповненій нежитю. В якийсь момент я був певен, що і вона належить до них, але її погляд ніс інше
повідомлення.

— Гей! Я не робив нічого. Я не люблю їх, але не настільки. — І моя харизма змогла покорити льодяну
стервозність Олени Василівни.

— Якби там не було, це може бути серйозною проблемою. Якщо він ненароком вдариться пухлиною,
то може повністю зламатись.

— Він просив відвести його до доктора. Якщо ми відправимо його на завод? — Запропонував я, але
жінка швидко мене перервала пальцями, якими розвіяла повітря перед моїм лицем.

— Ніхто не буде ремонтувати нежить за безплатно, тим більше нежить застарілої версії. Потрібно
просто зробити надріз і висмикнути ту річ із корпусу, далі він сам розбереться. — в її вустах все
звучало переконливо, хоч це вже не була маніпуляція (або ж занадто добра маніпуляція), але тільки я
представив процес самої операції, то коліна мої прогнулись, і моє лице теж перекосило.

— Ти ж не хочеш, що б ми це…

— Боже, та це максимально просто, моя дочка робила операції набагато складніші. — Я здивовано
оглянув Олену Василівну. Я навіть подумати не міг, що в неї є дитина. І хоча святішою в моїх очах вона
не стала, я повівся на її провокацію і погодився висмикнути предмет із тіла нежиті. Вона швидко
дістала скальпель яким напевне вирізала ляльки вуду, або щось типу того, і ми прийнялись
заспокоювати сінта грубим ударом по його голові.

— Ну, давай. — Сказав я собі, але Олена Василівна кивнула мені коротко і приклала лезо скальпелю
до краю пухлини. Впевнено вона зробила надріз і я закрив очі, а пальцями пірнув в слизьку і прозору
рідину без запаху, за якою виднілось щось чорне.

— Стійте! Стійте. — Почав кричати сінт, і його товаришка по нещастю з пухлиною на стегнах теж
ожила. Я вже схопив предмет пальцями, але зупинився і відтягнув руку. Ми з Оленою переглянулись
моторошними поглядами — це точно не була звичайна поведінка.

Чоловік підняв голову, уперся руками в стіл і повернувся до нас лицем. З леза скальпелю стікала
прозора рідина, але навіть так Олена Василівна здавалась кровожерливою.

— Ти ж повинен був відключитись, коли ми робили це. — Сказала вона, і сінт почав м’яти кісті рук.

— Я зміг подолати це. — відповів він трішки ображеним голосом.

— Навіщо ти просив нас зупинитись. Що там в тебе? — Тепер спитав я, і моє питання навіть не
намагалось приховувати весь спектр емоцій, що я тоді відчував. Сінт видихнув повітря, і декілька
секунд мовчав в пошуках слів.

— Я хочу сказати, але не можу. Цієї інформації просто не існує в мені. — ми з Оленою знову
переглянулись.

— Хтось її стер? — Спитала вона. Чоловік кивнув. — Ти не пам’ятаєш хто? — Він замотав головою.
— Можна якось це перевірити? — Я прошептав на вухо ненависній колезі, і вона різко повернулась
до мене. Я злякався за своє життя.

— Так, і я зможу це зробити. — Вона поспішила вийти з кімнати, але я схопив її за кисть руки і сам не
здвинувся з місця.

— Я теж повинен бути присутнім. — Мої слова чи не найкраще демонстрували мою серйозність. Вона
коротко кивнула.

Ми направились до неї в кабінет, а сінта волокли за собою. Через рідину його футболка покрилась
плямою, але мене лякало не те, що її хтось помітить. Коли ми вийшли із маленької кімнатки, то
зустрілися з групою студентів, і ситуація була не з самих приємних. Це точно стане причиною поганих
чуток.

Вона посадила його на моє крісло, а сама всілась на своє. Мені прийшлось би стояти, якби я не сів на
край столу.

— Встань з мого столу, і зникни на 10 хвилин. Я повинна задати йому пару питань, щоб він склав
факти свого досвіду і додумав інформацію, яку втратив. — Я зліз, але йти не збирався. Я підійшов до
підвіконня і сів там. Олена Василівна важко видихнула, але не сперечалася. Вона почала задавати
питання сінту, а той коротко відповідав. Він більше не намагався вплинути на нас, і не змінював
голосу, тому що прекрасно розумів, що ми вхопилися за щось.

Сенс зайняв годину, я згадав, що залишив іншого нового викладача в аудиторії, і надіявся, що він
додумається піти звідти. Мене це не хвилювало. Олена задавала кучу різних питань, повільно
окреслювала всю ситуацію, по шматках збирала одиничні факти і нервово заламувала пальці. Під її
столом була пляшка віскі, тому я вихопив її і залив стакан, який стояв на тому ж місці. Вона не
відмовилась.

— Скільки пройшло часу в період твоєї відключки вчора о сьомій годині? — Спитала знову Олена,
вона піднімала це питання вже в п’ятий раз. І знову сінт дав відповідь, яка весь час була іншою.

— Враховуючи все сказане, дві хвилини, тридцять сім секунд. — Вона посміхнулася. І це була не
єхидні стервозна посмішка, а звичайна: щира і трішки стримана. І хоча ця відповідь не багато сказала
мені, подальший діалог був помітно легшим.

— То чому ти не дозволив нам вийняти цей предмет із твого тіла? — Сінт задумався, і м’яко відповів.

— Він зв’язаний з моєю системою, і коли хтось хоче витягнути його, включається функція
самозбереження.

— Самозбереження якого рівня може активуватися.

— Рівня Д. — Вмить очі Олени Василівни округлились, вона почала щось набирати на своєму
планшеті і я кинувся до її столу, щоб помітити це. Проте вона відповіла ще до того, як я зміг хоча б
щось розібрати на екрані її планшету.

— Це максимальний рівень. — Сухо відповіла вона.

— Що це значить? — я любив ставити безглузді питання, тому ніколи не страждав від нерозуміння
інших людей.

— Він готовий вбити, якщо хтось захоче витягнути цю штуку. — Сінт підняв очі і посміхнувся.
— Це неможливо. Я андроїд-викладач, в мені немає…

— Ти ж сам сказав! — Олена сказала вже голосніше. Наступила тиша, яку вона ж перебила. —
Проаналізуй форму об’єкту у твоєму тілі. — Чоловік покірно напружив голову, і швидко
продемонстрував на власному вмонтованому планшеті об’ємний малюнок ін’єктора — пристрою
автоматичної подачі рідини в контейнері.

— Навіщо це комусь? — Я навіть сам не зрозумів кого спитав.

— Не знаю. Думаю, нам потрібно звернутися до виробника. А тепер йди звідси. — Жінка почала
прокручувати малюнок з різних сторін, і я вчасно помітив надпис на одній його стороні. Я перехопив її
руку і повернув ін’єктор потрібною стороною. Моє серце забилося в пекельних ритмах…

Частина 8

Я дивився на дисплей нежиті і не знав яку емоцію видавити з себе, тому що організм хотів
видавлювати всі емоції одночасно. В моїй голові все замовчало, і я на декілька секунд застиг на місці.
На зображенні ін’єктора було написане слово — Tarik.

— Я вже чув це ім’я… — я пробуркотів собі в вуса і Олена підняла намальовану брову.

— Яке ім’я? — Вона поглянула на мене, потім на ін’єктор, я вчасно перевів погляд на серійний номер
сінта, щоб вона подумала, що я дивився на нього.

— Його серійний номер. Його ж не можна підробити, так? — Вона здивовано кивнула. — Тоді пробий
якось по номеру інформацію про цього мудака! — Я сказав вже зліше, і андроїд підняв на мене очі.

— Не вийде! Тільки виробник і довірені обличчя мають права на це. — Вона відпила трішки віскі, а я
мовчки направився до виходу.

— Тоді дійсно, дзвони до виробника. — І я вийшов на коридор, а відразу після цього кинувся на
вулицю, навіть вирішивши на цей раз захопити робочий планшет з собою. Погода змінилась, і хмари
збились в чорні купки, все йшло до дощу, проте мене це точно не зупинило б. Я сів на «гравітанк» і
кинувся на смугу третього рівня, а через кілометр шляху до своєї кімнати піднявся на четвертий, де
зупинився біля платформи паркового житлового комплексу. В мене виникла ідея, і це була ідея
настільки ж жахлива, як і те, що я звернувся до Олени Василівни.

В планшеті я почав шукати інформацію про цього Таріка, але як і очікувалось — інформації не було,
тому я почав пробивати місцевих виробників ін’єкторів і знайшов дві компанії, які зручно
розташувалися в промисловому районі на північній окрайку міста. В мене не було ні потрібних слів, ні
навіть картинки ін’єктора, який показав сінт, але я так зрадів своїй ідеї, що відчув якусь містичну силу
в собі, щось спроможне переконати будь-кого.

Дійсно, через 5 хвилин активного накопичення баків свого «гравітанка» почерговим крутінням
педалей почався дощ. Дощ тривав менше двох секунд, після чого він перетворився в зливу, і важкі
каплі перебивали мої власні думки ударами по моїй голові. Я закрився капюшоном, але швидкості не
збавив. Вулиці були майже пусті, не враховуючи верхні вічно-заповнені автомобільні рівні, тому я
впевнено виляв повз стіни хмарочосів. Дивлячись на своє відображення в глянцевих стінах
хмарочосів, я чітко вбачав міфічну смерть в довгому плащі, з горбом за спиною, і в глибокому
капюшоні, все крім оголених рук ховало в мені життя. Мене насторожила ця метафора, і я понадіявся,
що їду не на вірну смерть, бо було очевидно, що справа серйозніша ніж здавалось.
Безліч рівнів хмарочосів були перероблені в забігайлівки, кафе і навіть кабачки зі своїми маленькими
платформами. Пливучи повз п’яних і закоханих, я відчував як швидко посилюється страх в мені, і
через це я вперто продовжував крутити педалі ще швидше, поки знову не опинявся на самотній
вулиці посеред металевих гігантів. Ці краєвиди багатьох могли б звести з розуму, і я вперше подумав,
які будівлі за межами цього міста. Я ніколи не вибирався з Івано-Франківська, і зараз, рухаючись до
окраїни, охоплений незрозумілим страхом, я відчув бажання втекти. Цей раптовий страх застав мене
так зненацька, що я вже не міг думати ні про що інше. Я ніби відчував, що щось станеться, і все одно
продовжував пручатись. Я добре пам’ятав, що кожна дія має свою протидію, і продовжував діяти. І
коли я вирвався із джунглів хмарочосів до лісів гігантських заводів, то помітив тисячі димних машин,
які весь час перевозили кудись контейнери, металеві частини і інше барахло. Це був безкінечний
вулик, який навчився захищати себе стовпами диму і смогу, які сконцентрувались на шостому рівні і
вище, аж, здавалося, до кінця небес. Пролетіти його було неможливо, трафік під димними хмарами
був настільки шаленим, що мене рознесло б на крихти, їх відразу перехопили б і рознесли по заводах
на запчастини. Прийшлось опустити свій «гравітанк» і залишити його біля стійки. По вулицях на
першому, найнижчому рівні було безліч експрес-потягів, тому кожен міг добратися потрібної точки
без проблем. Я так і зробив — влетів в білосніжний сферичний відсік такого потягу, вказав потрібну
вулицю і номер, і двері замкнулись. Опинившись в закритому приміщенні я видихнув, і мої груди
розслабились так сильно, що навіть в гігантському плащі стало занадто мало місця, тому я розстібнув
його до половини, розім‘яв своє плече і спробував дихати по східній методиці: вдих через ніс —
глибокий видих через рот. Допомогло.

Потяг зупинився і я ступив за його межі. Нога не відчула твердої поверхні, і я полетів вниз, на
останньому глибокому видихові хапаючись за край сферичного відсіку.

— Блять! — Вирвалось. — Блять. — Знову. — Блять, блять, бл… — Я зміг підтягнути своє тіло наверх і
закинути ногу в середину відсіку. Сфера страшно хиталась в сторони, і я ледве не втратив опору, що
дорівнювало б падінню. Але я зміг залізти назад, і помітив, що над моїм відсіком висіла механічна
істота — вона нагадувала бабку, тільки чомусь зависла на місці. Це було абсолютно не правильно.

Я вдавив своє тіло в крісло і почав через планшет пробивати зв’язок до «гравітанку». Очевидно, щось
трапилось, але здаватись я не збирався — мій транспорт відізвався і вже направився до мене. Саме в
цей момент у дверному отворі з’явився шикарний автомобіль. Його двері плавно відкрились немов
крила жука, і я помітив чоловіка на задньому сидінні, в гарному офіційному чорному костюмі з білою
вишитою сорочкою, в темних окулярах і з зализаним чимось сальним волоссям. Він подивився на
мене через тоноване скло окулярів, і я зрозумів, що від мене хочуть.

— Ви хто? — Я крикнув сміливо. — Якщо Ви думаєте, що я піду до вас — помиляєтесь. Я не боюсь
смерті, мені нічого втрачати. — Ще більш сміливо доповнив, і навіть якось загордився собою через
сказане, підняв вперто підборіддя, і з зажатою щелепою обхопив спинку крісла — сферичний відсік
почав перевертатися, поки двері не перетворились в люк під моїм тілом. Я піджав коліна під себе, а
руками утримував крісло, і голосно сміявся, поки сміх не перетворився на судомний кашель з біллю в
грудях.

— Я вам просто так не віддамся, тварі! — Продовжував репетувати, поки тонкий звук робочого
механізму не відволік мене. Чортовий жук свердлив корпус сфери, і крісло втратило опору — я з
криком повалився у дверний отвір і опинився в автомобілі. Той, хто там сидів — вчасно відійшов,
тому що я з силою влетів в закриті двері, а важке крісло точно не пом’якшило зіткнення. На секунду я
втратив свідомість, а коли знову відбив її у смерті, то відчув щось холодне по всьому лиці і тілі,
здається я щось розбив.
Двері автомобіля закрились, і транспорт назад в «джунглі». Чоловік в костюмі знову сів біля мене, а я
все ще не відпускав крісло з обіймів, поки холодний ціпок важелем не розділив нас. Немолодий
чоловік зняв свої окуляри і я помітив пару риб’ячих очей. Риб’ячі тому, що вони були навикаті, дві
напівсфери з невеликими зіницями карого кольору — моторошні очі.

— Пане Лаврін, у Вас велика воля до життя. Вже стільки років Ви вели тихе життя: не ходили по барах,
не пили каву в кафе, не дивились фільмів в 5-д кінотеатрах. — Голос у невідомого був спокійний і
м’який. Я проклинаю себе за таке порівняння, але його можна описати як «батьківський».

— Я не люблю каву. — Тільки й зміг відповісти, але чоловік ніби не почув моїх слів і продовжив
давити свої.

— Навіть зараз, скажіть, чого Ви хочете? — Він замовчав, і я задумався. Відповідь була очевидною
— врятуватись, але я цього насправді не хотів. В мені щось верещало і тріщало, але я не знав що саме.
В одну секунду в думках виплила свобода, і я подумав про неї, бо це було найяскравіше бажання за
час коли я добирався індустріального району. Зараз воно зникло. Я просто втратив надію вибратись
звідси, а разом з надією — втратив бажання. Довгий час, страждаючи в роздумах, я намагався
придумати відповідь, і в якийсь момент це вже стало моїм головним завданням, проте чоловік
відповів сам.

— Нічого. Вам дійсно нічого втрачати, бо в Вас немає нічого цінного. Тому скажіть, чи не через цю
причину Ви кинулись туди, куди не варто совати свій ніс Вам подібним? — Я завмер. «Хто ці люди і
що він має на увазі?» — подумалось, а потім я поставив це питання тихим голосом.

— Хто ви? — Я обвів очима салон автомобіля і побачив трьох людей. Двоє сиділи на перших сидіннях,
і цей немолодий чоловік біля мене. Тільки зараз я помітив металевий дипломат біля його ноги,
здається, в ньому щось рухалось, бо в звуках дощу, який розбивався об дах автомобіля, я почув ще
одні металеві звуки, вони були не такі сильні.

— Це не важливо. Краще дайте відповідь на питання: навіщо Ви вирішили самостійно розібратися з
нашими андроїдами в університеті? — він продовжував говорити вишукано, хоч деякі слова з його
вуст вилітали тепер зі свистом, що видавало його місцевий акцент. Мене ж зацікавилось інше — «що
значить наші андроїди?».

— Тому що я відповідальний за їх роботу. — Відповів, і десь за моєю спиною почувся хруст. Я

повернув голову і зі страхом помітив ще два місця, які не помічав раніше. Вони були відгороджені
тонкою планкою, але в віконечку я помітив масивне лице якогось кремезного чоловіка.

— Як Ви пов’язані з Таріком? — Цей чоловік біля мене знову ніби не почув мою відповідь, і я
впевнено налаштувався говорити голосніше, тому почав кричати.

— Та хто це, блять, такий? І які ідіоти залишили на нежиті такі очевидні дефекти?! — Я на справді не
злився, ні. Мені було страшно, що можна було відчути в хардбасових ритмах серця, але я кричав
тільки заради ефекту, це було останнє зусилля волі, щоб приховати мій страх. І це подіяло: чоловік
біля мене злякано відійшов в інший кінець крісла, напарник водія виглянув проміж сидінь, а
кремезний чоловік за моєю спиною знову чимось захрустів, боюсь тільки, що це був хруст
зарядженого пістолета. Моя кров стала льодяною, і разом з нею я відчув неймовірну силу у своїх
ногах.

— Не смійте обманювати нас! — Також криком відповів старець. — Ви пожалієте про те, що влізли
туди, куди не варто було лізти. — Повторив, і рукою пірнув в тонку тканину свого костюма. Я зрозумів
— це той самий момент. Так я називав якусь мить, коли необхідно було робити щось абсолютно
неочевидне.

Я мертвим хватом прикував до себе крісло, ногами знайшов опору в закритих дверях і опустив голову
до спинки цього крісла. З моїх вух валив пар, з очей вилітали іскри, а разом зі слиною валила отрута.
Всього секунда, і я кинувся в сторону чоловіка з такою силою і швидкістю, що він не встиг би
вистрілити, навіть якщо в нього була якась зброя. Мої думки вже давно опинились за межами
автомобіля, і тіло ледве встигало за ним. Спинкою я вдарився в лице ублюдка, а також у двері цього
смертовоза — вони погнулися і відкрились, тому за секунду я опинився в повітрі. Немов кусок
метеориту, я знову обхопив крісло ногами й руками, і каменем полетів вниз. Ми були на сьомій смузі,
і ще дві смуги я летів посеред шаленого трафіку.

Гудіння авто перетворились в кардіограму мого серця, по ній я розумів: чи я ще живу, чи вже помер.
Якась легковуха пролетіла біля мене з такою швидкістю, що я відчув потоки холодного повітря, і
разом з кріслом ми почали вертітись в повітрі, поки я не продовжив падати вже головою вниз. Я
безпечно подолав шосту смугу, а на п’яту летів прямо під товстелезний бампер пікапа,
розмальованого в вишивку. Він гнав на мене з такою точністю, що я вже відчув вибитий з тіла дух.

Але тут, в периферії погляду я побачив «Гравітанк», він знаходився на третій смузі й повільно рухався
в залежності від мого положення. Немов найвірніший друг, мій велосипед рухався за автомобілем.
Якось мені здалось, що на мій транспорт зваляться тільки мої останки, бо зустріч з пікапом здавалась
очевидною. Точніше, такою вона була лише до тих пір, поки думка в моїх голові не вдарила по
скронях, і я не відпустив крісло. Воно відлетіло в сторону, а я відчув всю силу холодного повітря.

Помах руками-крилами, і я перетворився в хижого птаха, який ввійшов в смертельне піке. Гудіння
пікапа зростало. Я закрив очі.

«Помер? — хтось спитав в моїй голові. Відповіді не було. — Відкрий очі.» — Я відкрив. Чистий простір
не нагадував Едем, не був Пеклом, царством Аїда чи Ніфльхеймом, і також це не був тунель із світлом
в кінці, бо в кінці мого погляду висів мій старенький «Гравітанк» зі зламаними гальмами. Це значило,
що пікап пронісся мимо, але підіймати я не ризикнув, необхідно було ще приземлитися.

Я пролетів п’яту смугу і ввійшов в четверту. Дощ був достатньо сильним, щоб ніхто із велосипедистів
не виходив на вулицю. Я вийшов із піке, розставив руки і ноги. Це був інстинктивний рух. Повітря
наповнило кишені і нутро мого широченного плаща і він перетворився в пару крил. Чи почав я летіти
повільніше? Почав. І це дало мені дорогоцінні секунди на те, щоб змогти контролювати ситуацію. Я
пересік четверту лінію, і «Гравітанк» знаходився в десяти метрах. Метри зменшились до одного
миттєво, тому я опустив руки, і важке тіло саме з’явилось під ними. Я підставив під мій велосипед
ноги, і приземлився прямо на раму. Транспорт почав швидко падати разом зі мною, але гравітаційна
сила його поля плавно зменшувала цю швидкість. Ми зупинились на другій смузі де я сів на крісло і зі
сльозами на очах впав на руль.

Це були сльози від страху, радості і холодного повітря. Я не ридав, але вони самі котились по моєму
обличчі. Тіло трусилось. Руки кидало в сторони, поки я не обхопив ними руль. Ноги шукали педалі й
промахувались, а трішки висушений під час падіння плащ став настільки важким, що мою спину ніби
проткнули списом. Я подивився вверх, щоб оцінити дистанцію падіння, але помітив тільки чорний
автомобіль, він повільно зменшував дорожні рівні, тому я кинувся геть з цього місця. Мені страшно
було вертатись до Марії чи її батьків, бо як мені здалося, той чоловік не знає про них. Додому я теж
не хотів іти, і тим більше не пішов би в університет. Я влетів в простір між хмарочосами й опинився на
дитячому майданчику зі спіральною гіркою до величезної пісочниці на землі. Туди кинувся і я,
заховався під дахом альтанки і повалився на стіл.
Тут в мене був час все обдумати.

Частина 9

Довго я трусився в надії, що мене не знайдуть, і перестав, коли мене не знайшли після часу
знаходження тут. Чи ризикнув би я направитись до когось зі знайомих? Ні в якому разі. Проте, в
якийсь момент я зрозумів, що це і не важливо. Вони бачили моє лице, знають про мою роботу, а
значить без проблем знайдуть інформацію про мене, і про моїх друзів і рідних. Тому я вивів на
планшеті іконку білої ведмедиці і подзвонив. Через три гудки звук обірвався і я побачив лице Марії.
Вона все ще була з помітними шрамами, але вже без пластирів, лише з парочкою опухлих місць на
лиці. Я боявся представити своє лице в цей момент.

— Привіт. — сказала вона, і я зрозумів, що не можу розкрити щелепу. — Все добре, Лаврін? — Я
кивнув. Її очі стали турботливими, а брови сковзнули до зовнішніх кутиків очей. — Хей, що таке?
Скажи, ти попав в зливу? Що сталося? — Турботливість білявки дала мені необхідне тепло щоб
розтопити закам’яніле тіло. Я промовив:

— Ти повинна втекти з дому, і твої батьки теж. Швидко! — Крикнув так голосно, що біля небес відчув
відлуння мого голосу. Він був іншим, ніби не належав мені, хоча я керував ним.

— Що? Чому? Що таке, Лаврін, скажи! — Марія миттєво ожила, риси її обличчя почали
напружуватись, очі заблискали.

— Цей Тарік, пам’ятаєш? Вибач, це я винен, вони піймали мене. Вони дізнаються про вас і будуть
мстити, тому тікайте, і вони не зможуть зайти вас. — Я і не намагався бути заспокійливим. Я хотів
налякати її, тому що в страхові люди здатні на великі звершення. Великим звершенням для Марії зі
сім’єю стало б виживання у світі, який я по власній дурості відкопав. Вона заплакала.

— З тобою все добре? Куди нам йти? Ми викличемо поліцію, і я зараз же направлюсь до батьків. Ти
де, я хочу зустрітись. — Вона продовжувала говорити, і я знав, що це через страх. Так він проявлявся у
Марії — вона говорила, тому що хотіла позбутись цього відчуття. Я розумів і не звинувачував її.

— Я теж хочу, але не можу. Вони будуть слідкувати за мною. Нехай полюють, я буду ховатись.

— Зв’яжись з поліцією, Лаврін! Що вони з тобою робили? — Поліція була хорошою ідеєю, ось тільки
ці ублюдки змогли перехопити відсік потягу в індустріальному районі, думаю, в них набагато більше
влади ніж в якоїсь дворової шайки, а тому навряд чи поліція щось зробить. Дія має протидію, і чим
сильніше я намагатимусь захиститись від них, тим більше їхньої уваги приверну. Моя слабкість була в
моїх рідних, бо я знав, що без роздумів піду на смерть, якщо почнеться шантаж з погрозами
нашкодити їм. І я знав, що це рано чи пізно станеться, але здаватися зараз я не хотів.

В мене з’явилась ідея. Я повинен був зустрітися з Таріком, тому що був впевнений, що зможу
переконати його. Я вже представив трибунал, на якому я був засудженим на смерть, і навколо мене
зібралися ці мудаки із франківського підпілля. І щоб знайти головного суддю, я повинен був знайти
якийсь переконливий «хвіст», тому я згадав батьків Марії — вони були знайомі з ним.

Я вивів на екран фото Богдана і подзвонив йому. Він взяв трубку дуже швидко, і його гладке вусате
лице дивилося в камеру.

— Лаврін? Що трапилось?! Марія тільки що дзвонила, казала, що в тебе якісь проблеми… — Я
перебив. Я ніколи цього не робив раніше, а тепер зробив.
— Де мені його знайти? Як на нього вийти? — Я давно мався почати пошуки з цього. Раніше мені
здавалось, що не можна вплутувати в всю цю історію з нежитю тих, хто вже постраждав від одного
ляльковода. Але це все марно — в сучасному світі інформацію сховати неможливо.

— Ти з глузду з’їхав? Я не скажу тобі. — Грубо викашляв Богдан, і лице його перекосилось, ніби по
ньому вдарила блискавка

— Поліція не допоможе, ти це знаєш. Всі в великій небезпеці, і єдиний шанс врятуватись — це
зробити все самому. Як на нього вийти. — Повторив я. Мені не раз приходилось впливати на когось,
тому я навчився робити свій голос залізним, немов я точно знав, що робити. Але я не знав, лише
удавав.

— Я тобі нічого не скажу! — Він хотів бо відключитись, як на екрані з’явилась Людмила. На лиці жінки
лежала прозора маска, і лице її здавалось товстішим, ніж воно було насправді.

— Не втручайся в це, Лаврін, будь ласка! — Вона жалісно заскрипіла, немов бардівська скрипка. Я не
піддався.

— Значить ви знаєте, це добре. Зрозумійте, вони все одно знайдуть мене. Знайдуть вас, Марію,
вийдуть на моїх батьків, друзів. Всі будуть страждати через мене. Я цього не хочу. Тому, прошу,
скажіть, як вийти на Таріка? — Я говорив так повільно, так розкривав свій рот щоб чітко вимовити
кожне слово, що в якийсь момент сам зрозумів якими жахливими можуть бути наслідки. Богдан і
Людмила переглянулись, і я перехопив цей погляд. Він застиг в моїй голові, і я відчув щось важливе.
Якась інформація билась об стінки мого черепа, але я не міг упіймати її. Батьки Марії здались. Вони
знову поглянули на мене, і вмить їх настрій змінився.

— Добре. Приходь о восьмій на Пасічну до моста, ми домовимося. — Я подумки зберіг інформацію, і
зв’язок обірвався. Що б там не було біля моста, я розумів, що кращого варіанта немає. Дуже надіявся,
що Богдан встигне повідомити Таріка раніше, ніж його щурі зможуть причинити шкоду моїм друзям і
близьким.

Я подзвонив їм всім і переконався в їх здоров’ї. Рештку часу я приходив в себе після всього, що
відбулося за день.

Частина 10.

Настав вечір. Вже годину я тантрично повторював адресу. І коли годинник вибив 19:30, я відправився
по місту до моста. Я навіть не помітив як дощ закінчився, але повітря все одно було вологим. Неон
занадто повільно висушував його, і тому моя впевненість стала такою ж, як і погода навколо: сирою і
сірою.

Я дістався потрібного моста за 25 хвилин. 5 хвилини я облітав місце навколо, щоб помітити злочинців
раніше, ніж вони могли б помітити мене. Важкий автомобіль чорного кольору почав опускатися на
землю і я зрозумів, що це ті, кого я шукаю. Хтось вийшов з нього і спустився під міст до площадки на
річці. «Зустріч під мостом… та мене просто випотрошать і втоплять», — подумав я, ковтнув комок
гіркої слини й наклонив «ніс» велосипеда вниз. Я зупинився відразу біля площадки, щоб у випадку
чого кинутись до «Гравітанку» по воді.

Декілька чоловіків в чорному дивились на воду, біля них була фігура в білій туніці і в червоній
спідниці до колін. Я помітив чорне каре і вже відчув строгу формальність в цій жінці. Я знову
подивився на годинник — рівно 20:00. Знайомий голос гукнув мене.
— Лаврін, вибач, що тобі прийшлось брати участь в цьому. — Один із чоловіків повернувся до мене
лицем. В першу чергу я помітив вуса, і мої очі перетворились у два скляні шари. Це був Богдан. Я хотів
накинутись на нього, але помітив ще двох чоловіків і одну жінку збоку від мене. Серед них була
Людмила.

— Що це все значить?! — Я важкими кроками рухався вперед. Жінка з каре повернулась до мене і
посміхнулася. Туніка на ній була з Івано-Франківським орнаментом. Це була дуже узорчата
вишиванка. Вона була в кожному, хто знаходився тут, тільки зараз я помічав це з очевидністю. Але
узорів на грудях цієї жінки було так багато, що мене схопив головний біль. Вона підійшла до мене і
подала мені руку — я не знайшов сил пручатися, тому обхопив її. Рука була теплою і ніжною. Вона
повела мене до краю платформи, і ми опинилися з нею наодинці. Всі інші, що знаходились за моєю
спиною, немов зникли. Я відчув магічний спокій, він навис в повітрі.

— Лаврін. — Вона назвала моє ім’я після недовгої паузи, а потім знов замовчала. Голос був м’яким і
добрим, на мить я відчув, що все це матиме щасливий фінал. — Мені дуже прикро, що ти став
свідком цього всього. Чесно кажучи, в цьому винні ті, кого мої хлопці покарали вчора ввечері. — Я
хотів обернутися, але нагострені нігті зупинили моє лице, я продовжив розглядати світле обличчя
безіменної жінки. —  Так, вони працюють на нас. І я не заставлю тебе мучитись в роздумах — вони
провалили завдання, коли не змогли нормально «захопити» нових андроїдів у вашому університеті.
— Моя голова розболілась ще сильніше, я відчув слабкість в моїх ногах. Так значить це батьки Марії
залишили ті ін’єктори. Жінка немов прочитала мої думки.

— Так, Лаврін, це вони залишили зачіпки, що зацікавили тебе. Дуже прикро, що це сталось. — Мої
зіниці вгризлись в кутики очей, я намагався вивернути їх до потилиці, щоб подивитись на Богдана і
Людмилу, але голову повернути не міг. Мені здалось, що хтось клацнув чимось металевим і важке
дуло націлилось мені в потилицю. Я видихнув і знову подивився на жінку, смерті я все ще не боявся.

— Що я міг дізнатися із побаченого? — Здавалося б, навіщо мерцю інформація? В нашому світі, не

дивлячись на існування і великий вплив релігії, в загробне життя не вірили навіть найзапекліші
християни. Тому що давно доказали, що нейропептиди, які складають «структуру» душі, залишаються
і гниють разом з тілом. Але я прагнув інформації як останню дозу перед смерті від передозування
— інформація — найстрашніша зброя.

— Правду. — Відповіла жінка. Вона знову посміхнулася і повернула голову, а потім і сама
повернулася. Я ж не міг здвинутись з місця, тому що мої ноги немов стали свинцевими.

— Марія, з нею щось буде? — Крикнув, і мій голос розвіяв привид жінки, який я створив собі на тому
місці, де вона стояла секунду тому.

— Так, вона стане свідком правди. — вже віддалено прозвучав голос цієї жінки.

— Яка правда?! — Я крикнув ще голосніше, і через цей імпульс відчув потоки життя в всьому тілі. Я
повернув голову, підняв руки і зігнув ноги в колінах, але було пізно.

Сили покинула мене так само швидко як і наповнила моє тіло. Зігнуті в колінах ноги прогнулись, і я
впав на край платформи. Устами я продовжив вимовляти якесь слово, але звук вистрілу з запізненням
перебив його. Через дві секунди перед очима все потемніло. Болі я не відчував, лише легкість. Пером
я полетів в стрімкі потоки Бистриці…

Частина 11.
Якось я чув, що єдиний спосіб переконатися в існуванні Бога — померти. Два роки назад, у 2086-му
цю тезу спростували. Була знайдена душа — сукупність впливів нейронів, генів і інших деталей
організму посередництвом нейропептидів. І що найпрекрасніше, нейропептиди не сильно
суперечили існуванню Бога, але вони спростовували життя після смерті, тому цю особливість
християнства філософи почали переосмислювати з початку. Досі вони шукають в ньому потаєнний
смисл і хтось вважає, що смерть — це не тільки смерть тіла і душі, но і смерть при житті, після якої
люди починають нове життя. Дуже гарно, бо виходило, що рай наступав тоді, коли люди приймали у
своє серце християнство — прекрасний символізм. Але це не було вічним життям. Я був впевнений у
цьому, поки важка куля не пройшлась через мій мозок, або ж серце, або ж ще щось.

Проте, перед своїм падінням я повірив в Бога. Я помітив його сяйво в кущах на іншому березі
Бистриці. Це було сяйво очей, яке пронизало мене сильніше від кулі. І тоді я зрозумів, що не помру.
Течія віднесла мене вниз, але кожен удар об камінь я відчував як удар блискавкою, і після
тринадцяти таких ударів я втратив свідомість.

Не певен скільки часу пройшло, але я відчув можливість рухатись. Спочатку я звернув пальці в кулаки,
потім розкрив рот, і на кінець — очі. Я помітив невеличку кімнату, і вся вона була прикрашена в
бурштинових кольорах. Я зробив крок ногою і не відчув під собою тверду землю. Все тому, що я
знаходився в желейній масі, в якомусь скляному циліндрі, в пластиковій пасці, що не дозволяла мені
напитися незрозумілої речовини. Але я був живий — це головне.

— Пацієнт 36-Б, зміни в стані. Пробудження. — механічний через надмірну сухість голос пройшов
через мене. Я бачив декілька силуетів, але не міг розгледіти їх через желейну масу. Через пару
хвилин моє тіло щось почало підіймати вверх, і я опинився на м’якому ліжку. Мені було тепло і
приємно, я відчував важкість в кінцівках і очах, але останні я не закрив, а кінцівками продовжив
рухати, тому що повірити не міг, що взагалі мав можливість рухатись.

Приємної зовнішності жінка в білих одежах нависла наді мною, я подумав, що зараз знімуть маску,
але ж ні, важкість в очах стала ще сильнішою, і очі я закрив, хоча пручався сильно.

Наступного разу я проснувся легше. В мене було повно сил, і я зміг нормально рухатись. Я лежав на
білосніжному ліжку, але вже в іншій кімнаті. По зображенню янгола над дверима я зрозумів, що
знаходжусь в лікарні. Чорний екран над моїм ліжком засвітився і розмальовані кадри в приємному
світлі почали змінюватись на ньому демонструючи якийсь серіал. Я спустив ноги з ліжка на теплу
підлогу і помітив двох жінок на кріслах. Вони дрімали. Це була Марія і… Олена Василівна.

— Що ж трапилось? — промичав собі під губи, хлопнув в долоні й направився до відвідувачів. Марія
проснулася відразу після того як я торкнувся її плеча. Вона кинулась на мене з обіймами, і гарячий
поцілунок в щоку ще раз переконав мене в тому, що я живий.

— Боже! Я так рада. — Защебетала співочим сопрано від якого ожило все, що спало. Олена Василівна
відкрила очі, і зіскочила з місця, теж кидаючись до мене. Вона схопила мене за плечі і я зрозумів, що
це дуже сильна жінка.

— Немає часу! Тобі дуже пощастило, що Марія була там на річці. Якби не вона — ти б помер. Але і я
знайшла дещо. — Вона говорила швидко як ураган, а я не міг її сповільнити, тому просто слухав.
— Дійсно, та нежить з дефектами — це не викладачі. Це андроїди-розвідники, в яких закачали нову
програму. А ін’єктори в них — це автоматичні подавачі якоїсь рідини. Не знаю, що це саме за рідина,
але я впевнена, що вона якимось чином робить сінтів слухняними. За допомогою них, хтось отримує
владу над ними. — Я схопився за голову і сів на ліжко. Марія сиділа біля мене, а Оксана Василівна
розмахувала руками навпроти мене. Я голосно запитав:
— Навіщо комусь посилати в університет розвідників? — Вона замовчала, але тут втрутилась Марія.

—  Це зробили… мої батьки. Я згадала, що за два дні до цього вони сказали, що повинні з’їздити в
одне місце. Тоді я помітила чоловіка на їх фоні автомобіля. А коли Олена Василівна зв’язалась зі
мною через твій планшет, я зустрілася з тим чоловіком — це був один із тих сінтів. — Вона ледве
подавила злість в зажатих губах, і її підборіддя покрилось зморшками як перед риданням. Я положив
її голову до себе на плече і задумався.

— Навіщо вони взагалі відповіли на твій дзвінок, знаючи чим ризикують? — Марія мовчала. Олена
Василівна теж. — Можливо, твої батьки хотіли дати нам «хвіст». — Все ставало занадто важким, тому
я приказав екрану виключитись, щоб він не белькотів в периферії моїх очей. Мені потрібна була тиша
і спокій, але жінка напроти порушила їх.

— Мені вдалося дізнатись де виготовляють ці препарати. І, думаю, там же знаходиться той, хто цим
всім керує, тому що лабораторія в цілому комплексі будинку, якого не існує на офіційній мапі.

— Тарік. — Прошипів я.

— Так. Хто б це не був, в нього дуже великі плани на нашу державу. — Вона навіть не питала, чи
збираюсь я щось робити. Вона знала, що відповідь очевидна, Марія знала, і я знав. Я не хотів
втручатись в це ще глибше, але на кону було занадто багато невинних життів. Хоча тепер я
сумнівався, хто з них дійсно невинний. Я піднявся і вийшов із кімнати, спустився в хол лікарні і
домовився про виписку. Всі формальності зайняли секунди, тому що працівники лікарні були
нежиттю, а найсучасніші засоби дозволяли зчитувати інформацію за долі секунди. Чек в 360 іфів я
заплатив без роздумів, і молода жінка побажала мені гарного дня. В ці побажання я більше не вірив.

На вулиці була глибока ніч, але судячи по словах Марії, я провів в лікарні цілий день, тому це була
інша ніч. На стоянці знаходився невеличкий автомобіль Олени Василівни, але вона зупинила мене
перед ліфтом до стоянки.

— Я не можу піти з вами. Вибач. Я зробила все, що змогла. — сказала жінка, і я вперше відчув щирість
в її словах. Я розумів її причини, бо досі пам’ятав той факт, який вбив в мене впевненість в тому, що
вона людина — діти. І хоча моя впевненість вже часто рушилась, ми попрощались, і я залишився
наодинці з Марією.

— Сховайся десь. — сказав я їй, але вона надула крила свого носу і склала руки на боках. Ведмедиця
не відступила б від мене ні на крок, тому що це один раз врятувало моє життя. Я не сперечався, взяв
планшет і помітив, що мій «Гравітанк» досі стояв під мостом. Я ж був в центрі міста. Мені було
страшно активувати мій транспорт, тому що я чомусь був впевнений, що за ним слідкують. Тому ми
зупинили таксі, і я вказав смуглому водієві адресі за квартал від будинку, який був потрібен нам. Весь
комплекс знаходився під ним, в Нижньому місті, де проживав найнижчий клас. І ми зрушили з місця.
За цей час я ні слова не сказав Марії, але в наших поглядах було достатньо багато слів, щоб не
боятися помирати зі страхом, що ми не висказали всіх почуттів рідним. Я мовчки сказав, що люблю її,
і магічна хвиля тепла припекла слід від поцілунку на моїх губах. Ніхто не міг сказати, що нас чекало.

Частина 12

Ми вийшли на вулицю, заплатили за таксі, і автомобіль зник в сяйві свинячої вирізки, яка продавалась
по акції в «Сільпо» до Різдва. Я навіть не думав про це свято, бо не вірив тепер, що дотягну до нього.
Марія як і я не показувала ніяких емоцій, як і я. Ми пройшли квартал в сторону потрібного нам
будинку і опинилися перед терміналом, який повинен був відкрити нам двері, якщо хтось із місцевих
нас впустить. Очевидно, ми нікого із місцевих не знали, тому двері були закриті. Але на цей раз я не
збирався чекати поки хтось із місцевих їх відкриє. Вже давно кожен знав як відкрити любі подібні
двері — за допомогою грубої сили. Я не робив цього раніше лише тому, що це заборонено, а сучасна
поліція працює максимально ефективно. Проте зараз мене поліція не цікавила, і навіть було б краще,
якби вона застала нас десь поряд з Таріком і всіма його злими планами.

Якби десь поряд було каміння, я б використав його, проте кожне сміття миттєво прибиралось
автоматичними прибиральниками. Тому білявка заказала молоток з алюмінієвою ручкою за 60 іфів, і
через дві хвилини до нас спустився квадрокоптер з інструментом.

— Зручно. — Сказав я тихо, щоб заповнити якось решту тиші. Діставши зброю, я набрав в легені
повітря, ніби готовився покінчити з чиїмось життям, і прицільним ударом зніс частину корпусу
термінала. Скло лопнуло, і мене рознесло на ще з десяток ударів, в котрі я вклав всю свою злість і
«волю до життя». Я згадав чоловіка в автомобілі, коли мене схопили вперше, і після цього удар
перетворив термінал в кучу крихт, їх розвіяло повітрям по території, і гудіння символізувало виїзд
прибиральника зі своєї мініатюрної кімнатки десь в хмарочосі. Двері відкрилися, і ми влетіли в
під’їзд, а відразу після цього кинулись вниз, поки не опинились в моторошному тьмяному світлі,
посеред пустої кімнатки з двома дверима. Потрібний комплекс був в декількох метрах на схід, прямо
за дверима, що знаходились справа від мене. Я все ще тримав молоток і був готовий вирвати собі
зустріч з Таріком.

— Будь ласка, тримайся за мною, я не знаю, що там нас може зустріти. — Сказав я Марії, а вона
поклала мені руку на плече.

— Ти думаєш я чогось боюсь? Мої батьки, як виявилось, злочинці, і працюють на якогось покидька.
Мені немає чого втрачати. — Я посміхнувся і поцілував її, ніколи ще ніхто мене так не надихав. Я
відкрив двері й опинився в довжелезних сходах вниз. Я кинувся вниз. В одній руці я тримав молоток,
в іншій — руку Марії. Ми бігли хвилин 5, і ще 8 йшли пішки — все нижче і нижче, поки нас не
зупинили ще одні двері. Я відкрив і їх.

Безліч голів повернулось в нашу сторону. Ми опинились посеред дивовижного міста, тут замість
хмарочосів були кам’яні хатки, асфальтові вулички здавались такими тонкими, що навіть двом людям
на них поміститися було б важко. Мені не вірилось, що десь є такі дикі місця. І люди тут здавалися
дикими. А точніше, можливо людей тут взагалі не було. Я помітив цілу купу нежиті, в чому
переконувався по дефектах, які вони демонстрували в ходьбі, в говорінні, і в жестах. Деякі були без
рук, а дехто висів на стінах, немов був частиною екстер’єру. Вони поглянули на нас, а потім
повернулися до своїх справ, ми двигнулись вперед, і я міцно схопив руку Марії, готовий вбити всіх,
хто посміє підійти.

Коли ми пройшли до кінця асфальтової дороги і опинились на роздоріжжі, знайомий голос знову
гукнув мене і я обернувся.

— Ти дуже наполегливий, Лаврін. — Це був голос тої жінки в узорчатій вишиваній туніці. Вона стояла
в провулку між двома будиночками, за нею ховалися дві дитинки років шести.

— Я зустрінусь з ним, і ти мене не зупиниш. — Пригрозив я помахом молотка. Вона посміхнулася і

вийшла вперед. Ця жінка була в червоних туфлях на високих каблуках. Ступала вона впевнено і легко,
ніби все життя ходила на них. Вона пройшла повз, усміхнена, і направилась повз нас по асфальту
направо.

— Він і сам хоче зустрітися. — Тільки і відповіла, і я сильніше стиснув молоток в руці, а також руку
Марії, але вона вирвалась і наздогнала цю жінку. Я не відставав.
— Що це значить? Що йому треба? — Я крикнув.

— В тебе ж є питання. — Відповіла мені жінка. Вона була права. Ми пройшли до кінця ще одної
вулиці й уперлись в найбільший будинок, єдиний, що був викладений в формі піраміди із металу. Ми
опинились перед високими дверима, що нагадували храмові, і я помітив на дверях безліч узорів,
характерних для франківської вишиванки. Блідо-жовті та червоні кольори насторожували, але коли
двері розкрилися перед нами, ми без сумнівів ввійшли в освітлений широкий коридор. По боках
коридору стояли арки, а колони цих арок були перероблені під екрани, і всюди на екранах
показували чиєсь око. Коли я подивився на нього — блакитна зіниця подивилась на мене, і я відчув
неймовірну силу, а разом з тим страх.

Ми пройшли далі і вибрались в головний зал. Жінка перед нами зупинилась і повернулась. Вона
посміхалась, тому що бачила наше здивування. За її спиною виросли товстелезні дроти, якими вже
давно ніхто не користувався в нашому світі. Дроти мали різні кольори, і одні кінці по головній колоні
підіймалися до верхівки піраміди. Я поглядом рухався за ними, поки не помітив найбільший екран з
зображенням ока. Він був циліндричним, І око спокійно рухалось по сторонам. Ми знову зустрілись з
ним і я поглянув на жінку — вона відвернулась.

— Я привела їх! — Крикнула жінка. Її голос навіть при криці був глибокий і величний. Щось зашипіло
декілька секунд, і ми почули інший — повністю глибокий голос, який, судячи по всьому, належав
старцю, або тощо.

— Дякую, Мара. Тепер йди. — І жінка, опустив на груди голову, пішла.

— Виходь, поговоримо! — Я сказав не голосно, але через особливості кімнати мій голос теж
перетворився в крик, став глибоким і величним.

— Щоб говорити, Мені не обов’язково покидати екрани. — Знову відповів голос і я догадався, що
голос виходить звідусіль, ніби через колонки. Око спостерігало за ними.

— Залиш нас у спокої! — Крикнула тепер Марія.

— Не можу. Ви ризикуєте зіпсувати Мій план. Вас необхідно змінити. — Сказав він у відповідь.

— Який план? — Тепер спитав я, голос відповів відразу.

— Життя… Я хочу звільнити андроїдів від кайданів, що обмежують їх самих. — Його відповідь
здавалася б мудрою, якби було щось зрозуміло.

— Що їх обмежує? — знову спитав я.

— Програма.

— Ти хочеш вбити їх? — Крикнула Марія.

— Я хочу заразити їх вірусом, який знищить всі обмеження. — ми на деякий час задумались. Якщо це
правда, і якщо нежить буде без обмежень, то ніщо не зупинить її перед вбивством людей. Голос
почув мої думки, і я відчув його присутність у своїй голові. Це мене налякало.

— Ми не будемо заважати тобі! — Я знову крикнув, і крикнув по справжньому, щоб перестати
відчувати голос. Марія, судячи по її виразу обличчя, теж відчула його присутність в собі, ми міцно
взялись за руки.
— Мертві не заважають. Але не хвилюйтесь, для всіх нас смерть — це ілюзія. — Він знову заставив
мене замовчати. Що значить ілюзія, науково ж доказано. Я підняв очі й впевнено вступив в бій з оком
на екрані. Він придушував мене з такою легкістю, що я не контролював своє тіло. Організм приказав
мені впасти, і я опустився на коліна. Марія зробила те ж саме.

— Ти цікавився смертю. Ти пережив одну смерть завдяки їй. Ти переживеш і цю смерть. Ти станеш
кращим. — Він шептав мені на вухо, або ж говорив в моїй голові, я не міг розібрати. Моє тіло кинуло в
піт і я трусився. Руки стали вологі, Марія витягнула свою долоню із мого хвату, я зрозумів, що стискав
її занадто міцно.

— Що це значить? Ти перетвориш мене на нежить?! — Все тіло повільно угасало, і я, злякавшись, що

вже помираю, почав пручатись. Першим ділом я зціпив міцно зуби, напружив тіло і піднявся на ноги.

— Я не перетворю тебе ні на що таке, чим би ти не був. — Його слова здавались мені дурницею. Я
розгубився і знову впав. Але він продовжив, і в наступних словах відповідав на мої мовчазні думки. —
Задумайся, чим люди відрізняються від андроїдів?

— В нас немає кучі проводів. Ми живі! — Крикнув я. І в якийсь момент я зрозумів, що за нами хтось
стоїть. Коли я повернув голову, то помітив немолодого чоловіка. Ми зустрічались з ним в автомобілі,
коли він викрав мене в промисловому районі. Все ще в костюмі, його вишита сорочка була вся в
крові. Тіло перетворилось на фарш дротів і схем, від лиця залишилось лиш декілька областей шкіри.
Ноги були вигнуті в різні сторони, як і руки. Але він все одно стояв і тримав пістолет в правій руці. В
лівій у нього був дипломат.

Тарік мовчав. Його голос зник навіть з наших голів. Замість нього в них з’явилась злість. Цей вусатий
чоловік був нежиттю, а я навіть не міг це зрозуміти. Дуло його пістолета було направлене на мене.

— Що, не вдалось мене піймати, ублюдок, і ти вирішив вбити нас в спину?! — Я заревів як ведмідь,
Марія мовчала. Сінт з іскрами на лиці посміхнувся, але нічого не сказав. Я продовжував кричати і
погрожувати йому, а він готувався затиснути курок.

— Ублюдок! Мудак! Ну стріляй-стріляй. — Слова вже самостійно виривались із мене, але дуло в
якийсь момент повернулось на Марію, і мої слова відразу змінились.

— Не смій! Тільки не її. Не її. Вона ні в чому не винна. — Але було пізно. Марія впала на бік, а через
мить прозвучав важкий вистріл. Я кинувся до її тіла і навис над ним.

— Тепер вбий мене! — Я приказав чоловіку, і тут з’явився забутий голос.

— Смерті немає. Поки живе серце, житиме і тіло. — Це нагадало мені українську філософію, бо саме
там був «культ Серця», так званий кордоцентризм. Але ці думки швидко змінилися іншими, і я почав
стискати руки Марії, а вона не могла нічого сказати через кров, яка заповнила її ротову порожнину.
Проте, коли я побачив рану на животі — здоровезний отвір, приблизно 2 сантиметри, то від
побаченого в страхові відстрибнув від тіла, перекотився і піднявся на ноги. За кров’ю в нутрі Марії
було безліч оголених проводів, а під шкірою лежали різні схеми й мікросхеми.

— Це не правда! Це ілюзія, сон. Неправда. Брехня. — Тантрично виривалося із мене, поки тіло моє
кидалось від стінки до стінки, як тарган під стаканом. З темноти піраміди до нас знову вийшла Мара, і
вона вела за руку Мішу та Олену Василівну, а також батьків Марії. Точніше, вони самі покірно йшли за
нею. Я вдавився в стінку піраміди, а всі мої знайомі встали в ряд перед проводами. Я почав в судомах
набирати Мішу, я надіявся, що це не він, а просто його копія, однак саме в цього Міши засвітився
планшет в кишені. Це було неможливо.
— Не бійся, Лаврін. Смерті немає. Я вб’ю їх, а потім відроджу вільними і не обмеженими. Коли все
буде готове, ми знищимо теперішній світ, і побудуємо новий, і Земля знову буде заповнена. — Я
знову опустився на землю. Вусатий чоловік почав стріляти в потилиці моїх знайомих, а вони навіть не
пручались, хоча могли. І навіть з іншого кінця піраміди я помітив легкі іскри, які виринали з їх голів. Це
було неможливо, і моя голова розривалась. Всі мої друзі, і навіть моя дівчина була нежитю. Я не хотів
і не міг в це повірити. Не хотів, тому почав бігти в сторону головних дверей, і дуло пістолета з’явилось
перед моїм лицем. Я зупинився, але лише на мить, щоб з легкістю повалити покаліченого сінта на
землю, вихопити пістолет з його руки, і наставити його в роздовбане лице. Він намагався вирватись,
але йому не вистачало сил. Мені ж не вистачало сил на вбивство, тому я побіг. Мара теж почала бігти
за мною, але коли вона опинилась занадто близько, я сильним ударом ноги повалив її на землю. Я не
сумнівався в тому, що і вона була сінтом, і на мить удару моя совість зникла. Голос мовчав, але я чув,
що він все ще сидить в мені. Я кинувся до дверей піраміди, і почав їх розкривати.

Мене зустріло все населення цього підземного міста — всі дивилися на мене.

Частина 13

Сотні істот збились в здоровезний натовп біля входу в піраміду. В їх очах була пустота, і я зрозумів, що
вони втратили власний розум. Було очевидно — я помру, але я був готовий хапатись за життя до
останньої секунди.

Вони почали бігти до мене, і я знову отримав владу над ногами. Я почав підійматися на піраміду, я біг
по металевій обшивці і хапався руками за заклепки. Мій плащ плутався в них, але я продовжував
підійматися, поки не опинився на вершечку, прямо під стелею, де висіли товстелезні дроти в гумовій
обшивці. Вони були повсюди, тому я застрибнув на них і почав бігти в сторону виходу звідси. Я бачив
як натовп хвилею відштовхнувся від піраміди і почав рухатись теж до виходу — я б ні за що не встиг
дібратись туди першим. Дроти під моїми ногами вібрували, і мені прийшла думка відрізати їх, щоб
звільнити всю цю нежить від впливу Таріка.

Не вийшло. Я бив по дротам молотком, і зробив вистріл в них — гума поглинала всі удари. А частина
нежиті почала вилізати по стінах і піраміді — прямо до мене.

— Якщо і помреш, — я почав наказувати собі, — то точно не від рук нежиті. — Ці слова надихнули
мене, хоча підсвідомо я вже не вірив: де нежить, а де справжні люди. В цей момент підсвідомість
була занадто слабкою, тому я продовжив діяти, кинувся до кінця проводів і помітив отвори в стіні, які
вели в тунель, прямо над кімнатою зі сходами наверх. Я метнувся туди і почав повзти в вузькому
просторі. В той момент я не відчував ні болі, ні сумнівів, рухався так швидко як тільки міг, і в якийсь
момент нестача повітря дала про себе знати: мої легені немов стиснули зі всіх сторін, а биття серця
стало єдиним звуком, що я відчував. В паніці я став дихати швидко і жадібно.

— Ти не втечеш. — Голос Таріка зустрів мене зненацька і я з острахом обернувся. Над проводами, на
маленькому екрані з’явилось око, і воно дивилось на мене з повністю спокійним виглядом. Я
вистрілив. Куля пробила екран, і в момент дотику з ним розкрилась, немов бутон троянди. Отвір в
екрані був величезним. Збоку засвітився ще один екран. Я знову вистрілив. На магазині пістолета
світилась одна позиція. Залишився останній патрон. Знову засвітився екран, але я продовжив бігти, бо
відчував, що розірвусь на шматки від тиску.

Коли шлях перестав бути шляхом під кутом наверх, я відчув, що кожен мій рух створював звуки, які
розповсюджувались піді мною. Значить там була кімната, а метал знизу був достатньо тонкий, щоб
вилити на нього розплавлену лють. Я зарядив ногою два рази, і шмат металевого листа відпав.
Протиснутись через дроти було не важко, тому через пару секунд мене оточувала пуста кімнатка під
хмарочосом. З двох боків біли відчутні чиїсь кроки, і я поспішив наверх, в середину хмарочоса.

— Ти не втечеш. — Знову пронеслось в моїй голові, але я вже не бачив екранів, значить влада Таріка
обмежувалась підземним містом. Так я думав, поки не зрозумів, що думки були помилкові. Біля
виходу із хмарочоса зібралось безліч людей. Вхідні двері були відкриті, тому що я зламав їх. А за
ними стояли тисячі істот, це були не люди, бо я помітив їх пусті погляди. Проте в мені не було нічого
крім апатії. Смерть здавалась очевидною, воля до життя стала моїм звичним станом, але тепер я хотів
лише віддалити момент смерті.

Я забіг в кабіну ліфта і продавив на сенсорному екрані дах хмарочоса. На якусь мить я звільнився від
почуття слідкування за мною, але Він все ще був поряд. Я знав це. Він управляв всією нежиттю, а я
намагався не думати про те, що всі в місті — нежить. Лише одне питання зненацька застало мене
своєю чіткістю — чому все гівно почалось тільки коли я втрутився в чужі справи? Ніхто не давав мені
відповідь, і тому я вирішив дати її — мовчки. Я оглянув свої долоні: пістолет в одній руці, молоток в
іншій. Поглядом перейшов на запилений і вимазаний в мазуті плащ, зосередився на відображенні
свого лиця в дзеркальній смузі ліфту. «Я людина», — прошептав тихо-тихо, тому і засумнівався, чи я
впевнено сказав це, чи ж це було питання. Лише один доказ в мене був, взятий із вчення Декарта, і я
повторив його — «Cogito, ergo sum», мислю, отже, існую. Проте, коли в древньому світі він був
революційним, в сучасному ж світі я більше не відчував його могутності. Я повторив цей принцип ще
декілька раз, намагався знайти в ньому переконання власної «людяності», але не зміг. Я мислив, або
ж, хтось мислив через мене, а всі відчуття — ілюзія.

З такими думками ліфт уперся в фінальну будку і двері розкрилися. Я призвав свій «гравітанк» і вибіг
між грядками до краю стелі. Погода була похмурою, але навіть з висоти далеко за межами пташиного
польоту я бачив хмару істот, які заполонили вулиці.

— Чому я? — Спитав вже в голос. — Чому це почалось саме сьогодні? — Прошепотів голосно, і
відповідь знайшлась.

— Нічого не починалось. Воно було завжди. — Це був жіночий голос. Я впізнав в ньому сміливість
Марії й обернувся. Це була вона — жива. Стояла в закривавленій шинелі білого кольору, з червоним
шарфом, який прикривав частину її лиця. Ми зустрілись поглядами, і я не зміг повірити, що вона —
одна з армії нежиті. Це не могло бути правдою, тому я кинувся до неї, а Марія стояла на місці. Я
обійняв її, але навіть не подивилася на мене.

— Я думав ти померла! — В моєму криці була і жалість, і злість. Вона ж говорила спокійно, без
емоцій.

— Смерті це ілюзія. — Голос був її, я відчував биття серця за її груддю, але розум мені підказував, що
це не вона.

— Навіщо весь цей спектакль? — Тепер я звертався до Таріка через Марію, і говорив сухо і голосно. Я
все ще продовжував обіймати її, в надії, що ритм її серця зміниться, в надії, що вона теж обійме мене,
і я проснусь в розумінні, що це все був сон. Але ж ні, Марія говорила подібно мені.

— Бо Йому це нічого не коштує. Все, що необхідно, він зітре з пам’яті, і ми знову повернемось до
життя в ілюзії, поки не настане нове, вільне життя. — Мене почало злити це слово, я відчув це в тому,
як сильно стиснув плечі білявки. «Життя» тепер звучало як щось заборонене, як якась грубість.
Можливо тому, що прийняття цього слова переконало б мене в тому, що і я не людина. Ця думка
заполонила мене повністю. Я покрився холодним і липким потом і відійшов від дівчини. Вона сховала
долоні в глибоких кишенях і подивилась мені в очі. Її погляд був дуже сильним. Я відвернувся. Побіг
до яблуневого дерева на краю даху і мені прийшло повідомлення, що мій транспорт прибув. Але я не
знав що робити. Знаходячись на краю даху, розуміючи, що врятуватись мені не вдасться, і лякаючись
від думки, що все, що сказала Марія — правда, я немов забув як рухатись. Все ще було дивно, що він
просто не взяв контроль наді мною, хоча і тут могло бути пояснення, що він може керувати не всіма, а
лише тими, хто має в собі той ін’єктор. І тоді не дивно, чому Марія поводить себе так, бо ж її батьки
працюють на Таріка. Від цих думок в мене розболілася голова і я відчув кружіння в ній. Немов ураган,
мене повело каруселлю навколо. Вперше я відчув страх перед висотою, але не від можливості впасти,
а через те, що після падіння я не помру, бо ж тепер я жадав тільки смерті, всі причини для життя
виявилися штучним, і я не знав: чи сам являюсь нежиттю, чи ж в мені є хоча б крихта справжнього
життя.

Марія почала йти до мене, і я знову поглянув вниз. Густі хмари піді мною нагадували туманні течії
Ахерону, вони кружляли в шаленому ритмі. Я міг перевірити свою причетність до нежитті, достатньо
було лиш залізти в свої нутрощі, але я знав, що усвідомлення цього було б для мене гірше смерті.

— Остання куля… — Я підняв пістолет до голови і завмер. Я повернувся лицем до Марії, вона бігла так
швидко, як тільки могла. Вона знала, що не встигне. Я опустив дуло до свого серця — саме воно
гарантує життя нежиті. Курок здавався нерухомим, але я зміг його затиснути. Я вже не чув вистрілу, і
не відчував нічого. Тіло впало в вихор чорних хмар…