1.

особливості індоєвропейського синтаксису

2. відмінні риси простого речення

3. виникнення складного речення

4. підрядні речення

1. Згідно з Дж.Грінбергом, логічно можливе існування шести типів порядку слів:

SVO, SOV, VSO, VOS, OSV, OVS (де S – суб’єкт, V – предикат (дієслово), O –
об’єкт). У більшості сучасних мов світу панівною є одна з трьох моделей порядку
слів: 1) VSO, 2) SVO, 3) SOV. У праіндоєвропейській спочатку основним був OV
порядок слів. Після розпаду індоєвропейської спільності порядок слів змінився на
протилежний – VO.

Відповідно до принципів структурної організації праіндо-європейського речення,

Ю.С.Степанов виокремлює шість його типів. В теорії В.Леманна просте речення в
індоєвропейській мові-основі складалося з дієслова та одного або декількох
об’єктів. Суб’єкт, а також прислівники часу, місця та способу були
факультативними. Ж.Одрі реконструює такі типи простого речення в мові-основі:
1) односкладне, 2) двоскладне; 3) трьохскладне. Односкладне, в свою чергу,
членувалося на дієслівне, що містить особову форму дієслова, і номінативне, яке
не має функції об’єкта. Двоскладне речення складалося з об’єкта і предиката
(дієслівний або іменний). Трьохскладне речення містило суб’єкт, предикат та
об’єкт, причому останній передував предикату.

Питання щодо можливості існування складного речення в праіндоєвропейській

мові досі залишається дискусійним. Одні твердять, що в індоєвропейській мові-
основі неможливе існування одиниці, вищої, ніж просте речення (Ж.Одрі).
Г.С.Кнабе дійшов висновку, що індоєвропейське речення залишалося простим за
формою, проте могло функціонувати як еквівалент складного. За
О.С.Мельничуком, складнопідрядні речення виникали і формувалися частково вже
в індоєвропейській прамові пізнього періоду.

В лінгвістиці відомою є теорія про два шляхи розвитку складного речення

(О.П.Рифтін):

1. “перший шлях” – розвиток складнопідрядного речення шляхом поєднання

низки простих на базі сурядності;
2. “другий шлях” – розвиток гіпотаксису (підрядного речення) всередині
простого з його елементів (інфінітивних, дієприкметникових або
дієприслівникових конструкцій).

І.Р.Буніятова доводить, що основним джерелом походження гіпотаксису в

германських мовах є первісне об’єднання низки простих речень у складне
поліпредикативне ціле. Щодо іншого засобу утворення складнопідрядних речень –
то його сфера була досить обмеженою через слабку розвиненість системи
дієприкметникових утворень, початковість формування дієслівних рис
дієприкметника та інфінітива в давній період розвитку мов.
2. відмінні риси простого речення

Основним типом синтаксичної мовної структури германських мов виступало просте

речення: односкладне чи двоскладне.

Односкладне – речення з відсутнім підметом, який міг виражатися особовою

формою дієслова. Існувало також формально односкладне речення, в якому
вживалося безособове дієслово, що могло позначати явища природи, відчуття,
переживання людини, тощо. Особливістю безособових речень стала виражена
тенденція до оформлення односкладних речень як двоскладних за допомогою
введення у речення займенника-підмета.

Порядок слів у давньогерманському простому реченні не був вільним. Він

визначався, в першу чергу, змістом висловлення: головні члени речення
розташовувалися відносно один одного в залежності від комунікативного завдання
або стилістичної настанови. Отже, різні типи порядку слів співіснували, і
використання того чи іншого типу було чітко визначено. За даними Р.Ласса, в
рунічних написах 70% речень припадають на OV-тип (головним чином SOV),
менше 20% становлять речення SVO-типу, решта – VSO-модель (в основному
імперативи). Модель порядку слів VSO у давніх германських мовах служила також
стилістичним засобом і вживалася у зачині, вказуючи на початок розповіді. Значна
частка речень SVO-типу свідчить про поступовий перехід германських мов від
одного типологічного типу до іншого. Тому успадкований від мови-основи
структурний тип протягом декількох століть повністю зникає.

У будь-якому типі простого давньогерманського речення наявність дієслова була

обов’язковою. Якщо на першому місці в реченні стояли обставини, спостерігалася
інверсія – зворотній порядок слів OVS. Поступово ці обставини (прислівники місця
та часу) перетворювалися в виключно формальний маркер, на основі якого,
наприклад в англійській мові, пізніше розвинулася конструкція there is/are.

У давньогерманському простому реченні існували такі члени речення: підмет,

присудок, додаток, означення й обставина (В.В.Левицький).

Підмет у давньогерманських мовах виражався іменником, займенником,

інфінітивом.

Присудок міг бути дієслівним та іменним. Складний дієслівний присудок складався

з модального дієслова й інфінітива або різних дієслів ‘починальної’ семантики.
Складений іменний присудок утворювали дієслово-зв’язка та іменник, прикметник
або дієприкметник.

Додаток міг бути прийменниковим і безприйменниковим.

Означення могло виражатися прикметником, дієприкметником, займенником чи

числівником. Окрім цього, в ролі означення міг вживатися іменник у родовому
відмінку. Означення знаходилося як у препозиції, так і у постпозиції до
означуваного слова.

Обставини виражалися найчастіше прислівниками, конструкціями

іменник+прийменник, інфінітивом з прийменником
3. виникнення складного речення

Як відомо, існують такі типи складних речень: складносурядне та

складнопідрядне. В лінгвістиці панує думка, що в германських мовах складні
речення існували ще в дописемний період. Складне речення утворювалося на
основі низки простих речень за допомогою сполучників або безсполучникового
зв’язку. В германських мовах засвідчені приклади складних речень з такими
сурядними сполучниками: двн.-англ. and ‘і’ oþþe ‘або’, ac ‘але’; двн.-в.-
нім. inti, ioh ‘і’, ouh ‘також’; двн.-ісл. ok ‘і’, eđa ‘або’.

Як зазначалося вище, складнопідрядне речення виникає на основі

складносурядного, що властиве усім індоєвропейським мовам. Деякі дослідники
пов’язують розвиток складнопідрядних речень із введенням писемності та
розвитком канцелярського та книжного стилів мовлення. Згідно з І.Р.Буніятовою,
становлення експліцитного гіпотаксису можна представити у такий спосіб:
атрибутивні конструкції => асиндетичні конструкції типу апокойну =>
підпорядковані речення, що вводяться особовими займенниками => відносні
речення, оформлені сурядними сполучниками в сполученні з дейктичними
елементами => відносні речення з дейктичними елементами => відносні речення,
що вводяться власне релятивними маркерами.

Головною формальною ознакою залежного компоненту складнопідрядного

речення є підрядні сполучники і сполучні слова. До факультативних ознак
підрядності належать: 1) використання особливого порядку слів в головному і
підрядному реченнях; 2) використання умовного способу дієслів у підрядному
реченні; 3) певний порядок розташування зв'язаних між собою речень; 4) вживання
лексико-морфологічних засобів.

Основними типами підрядних речень у давніх германських мовах були такі:

1. присубстантивно-означальні: відносні (релятивні) або комплементарні

(додаткові);
2. придієслівно-означальні: мети, причинові, умовні, допустові, темпоральні,
порівняльні, питальні, заперечні, локативні.

4.