Сталінова Анастасія, 11І

Завдання 1.

Класифікаційна таблиця голосних звуків

Принципи класифікації Ряд

передній се- задній
редній
Ступінь високий [i]   [<у>]
високо- [и]    
підняття середній

спинки середній [е]   [<о>]

низький     [а]
язика

Розподіл приголосних звуків за участю голосу і шуму

Групи Приголосні звуки

Сонорні р, л, м, н, в, р', л', н', й
Шумні дзвінкі б, д, з, ж, дз, дж, ґ, г, д', з', дз'
глухі п, т, с, ш, ч, ц, к, х, т', с', ц', ф

Класифікація приголосних звуків за місцем творення

Групи Приголосні звуки
Губні(лабіальні) б, п, м, в, ф

Язи-кові Передньо-язикові д, т, з, дж, дз, с, ц, р, л, н, ж, ч, ш,

д', т', з', с', ц', дз', р', л', н'
Середньоязикові й
задньоязикові ґ, х, к
Глотковий г

Класифікація приголосних звуків за способом

творення шуму
Групи Приголосні звуки
Зімкнені носові м, н, н'
(проривні) чисті б, п, д, т, к, ґ
 (неносові)
Зімкнено-щілинні дз, ц, дж, ч, дз', ц'
(африкати)
Щілинні (фрикативні) в, ф, з, с, ж, ш, й, г, х,
л, з', с', л'
Дрижачі р, р'

Завдання 2.3 Класифікація звуків в мовах світу. Система голосних

(вокалізм), їх  класифікація.

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні,

які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні
складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються
з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки.
Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в
різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками.

Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що
струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному
повітрю доводиться долати перешкоди. 

У сучасному мовознавстві набула поширення схема голосних у вигляді

різностороннього чотирикутника, яка, здається, найбільшою мірою
відтворює реальне місце кожного звука в класифікації за рядами і
піднесеннями.
Система голосних називається вокалізмом.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і

нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і
заокруглених губ. До них належать [о], [у] німецькі [o], [ü] (ofnen
"відкривати", schon "красивий", überall "всюди", üben "тренуватися,
вправлятися"), французьке [ü] (dur [dur] "твердий"), узбецьке [ü] (myk [тик]
"волосок").
За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на
ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває
прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і
повітря проходить у ніс. Носові голосні е в польській (bedç "буду", dziekuje
"дякую", ріес "п'ять", pieniqdze "гроші", rqczka "ручка", rqbac "рубати"),
французькій (monde [mod] "світ", penser [päse] "думати", pain [рс] "хліб"),
португальській (fim [ft]"кінець", bom [bo] "добрий") та інших мовах.
Особливо багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному,
відповідає носовий.

Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні.

При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції
відкритих. Так, наприклад, у французькій мові є відкритий [е] і закритий [е],
а в німецькій - відкритий [о] і закритий [о].
За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні. Були вони в
латинській мові. Є довгі голосні в англійській ("вівця", rich [ritf] "багатий" -
reach [ri:tf] "досягати", cut [kAt] "різати" - cart [ka:t] "віз") та німецькій (statt
"замість" - Staat "держава", Bett "ліжко" - Beet "клумба") мовах. 

Завдання 2.4.Система приголосних (консонантизм). Розрізнення

приголосних за артикуляційними ознаками.

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні

поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон)
переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в]; англ. [w],
[п]; нім. [п]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний
лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У
дзвінких шум переважає над, голосом. До них належать [б], [г], [ґ], [д], [ж],
[з], [дж ], [дз]; англ. [б]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них
належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш]; англ. [в]; нім. [с], [п].

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові

(увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.
Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або білабіальні
(лат. bі від bis - "двічі"), до яких належать [б], [п], [м], англ. [w] (при творенні
цих звуків нижня губа змикається з верхньою) і губно-зубні, або
лабіодентальні (лат. dentalis від dens - "зуб"), як, наприклад, [ф] і [в] (нижня
губа змикається з верхніми зубами).

Язикові приголосні поділяються на передньоязикові (ІД], [т], [ж], [з], [с], [ш],
[р], [л], [н], [ц], [ч], [дж], [дз], англ. [O], [в]), середньоязикові ([j], фр., ісп.,
італ., узб. [п]п, нім. [с]2)) і задньоязикові ([ґ], [к], [х], англ. [п]а>).

У всіх мовах найбільше передньоязикових.

За пасивним артикулятором передньоязикові поділяють на міжзубні, або
інтердентальні (англ. [д], [6], зубні, або дентальні ([д], [т], [з], [с], [дз]), та
піднебінні ([ж], [ш], [дж].

За акустикою вони бувають свистячими [з], [с], [дз] або шиплячими ( [ж],
[ш], [ч], [дж ]). Залежно від форми, якої набуває язик, та ділянки передньої
частини язика, що бере участь у творенні звуків, розрізняють серед
передньоязикових приголосних апікальні, дорсальні та какумінальні.
При вимові дорсальних спинка язика торкається піднебіння, а його кінчик
опускається вниз, наближаючись до нижніх зубів. Дорсальними є українські
[д], [т], [з], [с]. Какумінальні (лат. cacumen "вершина"), або церебральні (лат.
cerebrum "мозок"), приголосні утворюються при піднятому вгору краї
передньої частини спинки язика. Такими є звуки [ж], [ш], [р].

Гортанні (ларингальні) звуки утворюються при зімкненні або зближенні

голосових зв'язок. Ларингальним є англ. [h].

Язичкові (увулярні) приголосні характеризуються активною артикуляцією

маленького язичка (увули). Таким є французький гаркавий звук [г].
За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-
прохідні й африкати.

Щілинні, або фрикативні - приголосні, які утворюються при неповному

зімкненні активного й пасивного органів, внаслідок чого утворюється
щілина, через яку проходить повітря і треться об стінки цієї щілини,
витворюючи шум. їх ще називають спірантами (від лат. spirans "який дує,
дме, видихає"). До них належать [в], [з], [ж], [г], [ф], [с], [ш], [х], англ. [б],
англ. і нім. [h].
Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням
зімкнення і проходу (щілини). Органи мовлення змикаються, але десь
залишається щілина для повітря. Зімкнено-прохідними є [р], [л], [м], [н],
французький увулярний [г].

Завдання 2.6  Склад. Теорії складу. Структура складу.

Склад  - мінімальний відрізок потоку зв'язного мовлення, що складається з

одного або кількох звуків, об'єднаних навколо складотворчого центра
(голосного звука), і вимовляється при відносному зростанні м'язового
напруження мовних органів.

Л. Щерба обгрунтував теорію м'язового напруження, за якою склад - це

частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним
напруженням при їх артикуляції. Найбільше напруження припадає на
вершину складу, а найменше буває на межі складів.
На основі акустичного підходу розвинулася теорія гучності, яку прийняли
багато фонетистів, зокрема Р. Аванесов. Згідно з цією теорією склад - це
частина слова, яку характеризує хвиля наростання і зменшення звучності.
При обох підходах вершиною складу вважається голосний, що є
складотворчим елементом. Інші звуки - нескладотворчі. Межа між складами
проходить у місці найбільшого спаду м'язового напруження і гучності.

Значного поширення у мовознавстві також набула експіраторна теорія

складу, згідно з якою склад визначається як один звук або сполучення
кількох звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.
Проте результати експериментально-фонетичних досліджень заперечують
таке визначення, тому що число складів і число видихових поштовхів не
завжди збігається.

Кожна мова володіє власним набором типів складів: в одних мовах

переважають відкриті і прикриті склади, в інших прикритих зовсім немає, по-
різному проходить межа складу. Наприклад, у французькій мові межа складу,
проходить після приголосного, у полінезійських мовах тільки відкриті
склади, в уральських і тюркських мовах на початку складу може бути тільки
один приголосний; у дагестанських мовах у кінці складу допускаються
тільки сполучення "сонорний + шумний"; у німецькій мові дзвінкі приголосні
неможливі в кінці складу; в англійській, німецькій, французькій, румунській,
чеській мовах два або три голосні тобто дифтонги і трифтонги, утворюють
один склад і цим забезпечують їх фонетичну цілісність; у шведській мові
склад характеризується зрівноважування по довготі між голосними і
кінцевоскладовими приголосними: за коротким голосним іде довгий
приголосний, а за довгим голосним - короткий приголосний.
Отже, більшість мов виявляють фонологічні ознаки складу. В таких мовах
звукові ланцюжки утворено співположенням складотворчих "квантів", які
мають чітко виражену внутрішню структуру; складоподіл тут
однозначний. (Квант — найменша можлива кількість, на яку може змінитися
дискретна за своєю природою величина.)
До числа мов, у яких немає фонологічних ознак складу, належить сучасна
українська мова. Звукові ланцюжки в українській мові ґрунтуються на
акустично-артикуляційних критеріях: для кожного звука характерний певний
ступінь сонорності, відносне зростання м'язової напруженості.

Завдання 2.7 Наголос як фонетичне явище. Типи наголосу. Проклітики і

енклітики.

Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць

за допомогою фонетичних засобів.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально
співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий,
логічний і емфатичний наголос.
Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення одного із складів

слова більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він
характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької,
італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в
мовах неоднакова. Наприклад, в німецькій мові він сильніший, ніж у
французькій.
Динамічний наголос може бути фіксованим, тобто в усіх словах падає на
певний склад і вільним (нефіксованим). Фіксований наголос характерний для
польської, чеської, французької, естонської та ін.

Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській,

угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським
мовам, на другому - лезгинській, на передостанньому - польській, гірській
марійській, більшості індонезійських мов, на останньому - французькій,
вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам.
Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської,
білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та
інших мов. Так, в українському слові мати наголос на першому складі, у
слові порода - на другому, у слові педагог - на третьому, у слові передавати -
на четвертому, а у слові учителювати - на п'ятому.

Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука - мука, замок - замок)

і форморозрізнювальну (вікна - вікна, виходити - виходити) функції.
У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути
нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах
слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й
того ж слова падає на різні склади. Так, в англійській мові наголос
нерухомий, бо якщо падає на якийсь склад у слові, місця у різних формах
того слова уже не змінює. В українській мові наголос рухомий (учитель -
учителі, стіл - стола, рука - руки). Це саме стосується польської мови, хоч
вона належить до мов із фіксованим наголосом.

Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний

наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе,
психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові,
причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше
чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад
від кінця.
Динамічний наголос часто пов'язаний з редукцією, тобто з ослабленням і
скороченням звучання ненаголошених складів.
Музикальний наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно,
підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській,
литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам.
Дехто зараховує до таких мов китайську, дунганську, в'єтнамську, тайську,
бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною
характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад
має свій тон, що історично зумовлений. Він (тон) тут не є музикальним
наголосом.

Кількісний, або довготний, квантитативний наголос - виділення складу

більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема
розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється
рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній
динамічного і музикального наголосів.

Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у

всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший).
Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас).
Ліки приймати до їди, чи після?
Емфатичний наголос - емоційне виділення тих чи інших слів у
висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-
ова людина! Негід-д-дник ти!
Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних -
приголосні.

Проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед

основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики —
ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би,
хотів же).

Завдання 3.
Дифтонг - ладний голосний, що складається з двох елементів, що утворюють
один склад, чим і забезпечується фонетична цілісність дифтонги. Від
дифтонгів слід відрізняти діфтонгоіди - якісно неоднорідні голосні, які мають
в своєму складі в якості призвука елемент, артикуляційно близький до
основного, наприклад діфтонгоіди в Долганський мовою. Зазвичай дифтонги
володіють більшою тривалістю, ніж монофтонги, в т. Ч. І діфтонгоідние.
Фонологическим властивістю дифтонги є його потенційна нечленімих на 2
фонеми. Дифтонги є в німецькому, англійському, французькою, китайською,
бірманський і іншими мовами.

Звуки - мінімальні одиниці мовної ланцюга, є результатом складної

артикуляційний ної діяльності людини і характеризуються акустичними і
перцептними (пов'язанийними зі сприйняттям мови) властивостями. Вони
відносяться до сегментним засобів, оскільки співвідносяться з мінімальними
лінійними єдині цами мови - фонемами. Супрасегментні звукові засоби,
наприклад тон, наголос, інтонація, співвідносяться з одиницями великої
протяжності - такими, як склад, слово, синтагма.
Здатність до членороздільноюмови виникає паралельно зі здатністю до таких
думки ко вим процесам, які відрізняють людину від тварин, які мають
звуковий сигнал з метою комунікації. При описі Звуки вчить ють ся їх
артикуляційні, акустичні і перцеп тивні характеристики.
Монофто́нг  — простий голосний звук.
Трифтонг — складний голосний звук, що складається з трьох елементів, які
утворюють один склад, що забезпечує фонетичну цілісність трифтонга.
Трифтонги характерні лише для тих мов, де є дифтонги.

Поліфтонг - сполучення кількох звуків, які функціонують як одна фонема.

Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць
за допомогою фонетичних засобів.
Палаталіза́ція, або м'я́кшення  — в фонетиці явище
м'якшення приголосних звуків. Відбувається завдяки участі у вимові
середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.