Залік:

1. Фоне́тика (грец. φωνητικός — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому

вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх
властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси,
одиниці, засоби, ознаки, а також інтонація. Усі одиниці фонетики діляться на
сегментні і суперсегментні.
Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення.
Починаючи від найменшої список сегментних одиниць виглядає так: звук,
склад, фонетичне слово, мовний такт (синтагма), мовна фраза.
· Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-
смислову єдність, виділене з обох сторін паузами.
· Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується
особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не
обов'язкові (або короткі), тактовое наголос не дуже інтенсивно. Слід
розуміти, що синтагма це мовної такт, а не мовна фраза.
· Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним
словесним наголосом.
· Склад - найменша одиниця мовної ланцюжка.
· Звук - мінімальна фонетична одиниця.
Суперсегментні одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на
сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп
або тривалість).
· Наголос - виділення у мові певної одиниці в ряду однорідних одиниць за
допомогою інтенсивності (енергії) звуку.
· Тон - ритміко-мелодійний малюнок мовлення, який визначається зміною
частоти звукового сигналу.
· Темп - швидкість мови, яка визначається кількістю сегментних одиниць,
виголошених за одиницю часу.
· Тривалість - час звучання сегмента мови.

Звук (мовний) — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється

апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.
три аспекти вивчення звуків мови - акустичному, артикуляционном і
функціональному. Звуки мови, так само як і всі інші звуки, характеризуються
такими акустичними ознаками, як: 1) наявність (переважання) тони
(музичного тону, голосу) або шуму; 2) сила, гучність, або інтенсивність; 3)
висота тону; 4) довгота, тривалість, або кількість; 5) тембр.
Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного
звука, називається артикуляцією. В артикуляції розрізняють три фази:
екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація
(вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне
положення).За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні
і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння,
язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня
щелепа.
Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного
звука, називається артикуляцією. В артикуляції розрізняють три фази:
екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація
(вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне
положення).За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні
і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння,
язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня
щелепа.

2. Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. За місцем

творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової
порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та
заднього ([а], [о], [у]) Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху
у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього
([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.
Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних
фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири
розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чистий тон, ряд, піднесення,
наголошеність чи ненаголошеність.
 Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й
піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається
відповідна частина язика.
В українській мові є три голосні переднього ряду і три — заднього.
У передньому ряду вони від низького до високого піднесення
розташовуються так: є — и — і; у задньому — відповідно: а — о — у.
За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и —
високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до
уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у
кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього
піднесення (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші
мовнослухові аналізатори.
За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й
огублені (лабіалізовані). До огублених належать [о], [у], решта голосних
звуків неогублені.
Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними
і ненаголошеними.

3. Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з

більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.
В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить
участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) –
це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в
українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні –
поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і
глухі, в яких голос взагалі відсутній.
За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові,
глотковий (табл. 3), а за ознакою твердості чи м’якості розмежовуються на
тверді і м’які).
У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються
пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише
варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п']
– пом’якшений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж],
[ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші
приголосні пом’якшеними не бувають.

4. Графіка - це система усіх писемних та друкованих знаків, за допомоги яких

передається усне мовлення.
Основу графіки української мови становлять літери (букви).
Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається
алфавітом (абеткою, азбукою).
Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38
фонем (звуків).
Сучасний У. а. складається з 33 літер, які вживаються для позначення на
письмі 38 фонем.
Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі
усного мовлення в писемній або друкованій формі. Орфограма – це
правильне написання, це насамперед букви, для написання яких треба
застосувати певне правило. Орфограми бувають буквенні: 1)ненаголошені е,
и в корні слова: весна, життя; 2)велика чи мала буква: Земля-земля; 3)
написання сумнівного приголосного: легкий, просьба; 4) подовження та
подвоєння приголосних: навчання, лимонний; наявність чи відсутність
літери: сторіччя-сторіч, баский-баскський; та небуквені: 1) дефіс: по-
київськи, темно-зелений, з-поміж; 2) апостроф: м’ята, сузір’я; 3) перенос
слова: хо-джу, три-ста; 4) роздільне написання: будь ласка, все одно, поки
що, на жаль; 5) разом: улітку, попід, пів вікна. Орфографічне правило – це
коротка й чітка рекомендація для певного написання як зразкового.
Принципи української орфографії: 1) фонетичний – написання слова точно
відображає його вимову ( вода, калина, треба); 2) морфологічний – написання
слова розходиться з його звучанням (просьба, безжурно, на річці); 3)
традиційний (історичний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою,
ні аналізом морфем (яблуко, левада, лимон, бароко); 4) смисловий
(диференційний) – написання однозвучних слів залежить від їхнього
значення: написання великої чи малої літери (Роман-роман), написання слів
разом чи окремо (на пам'ять – на пам'ять).

5. Склад — у мовознавстві — мінімальний відрізок потоку зв'язного

мовлення, що складається з одного або кількох звуків. Розуміння складу,
його структури, класифікаційних ознак, поділу слів на склади тощо
визначається різними теоріями, що пояснюють природу складу.
Мовознавці запропонували теорії про фонетичну (експіраторну, акустичну,
артикуляційну, комплексну)[1] та фонологічну природу складу.
Теорії про фонетичну природу складу пояснюють фізіологічні механізми
складотворення, натомість фонологічне розуміння складу пов'язане з його
структурними особливостями в системі мови.
На́голос, або акце́нт (лат. accentus, нім. Akzent, англ. stress, грец. τόνος), —
надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також
можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом
вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно
збільшена тривалість наголошеного голосного).
Наголоси поділяють: силовий (динамічний, експіраторний) наголос
музичний (тоновий, мелодичний) наголос кількісний (квантитативний)
наголос.

6. Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес

творення похідних слів, його механізм. Похідні слова творяться не довільно,
а за певними правилами (законами, моделями). Отже, словотвір - це вчення
про словотворення, яке служить збереженню і поповненню словникового
складу мови, забезпечуючи процес номінації.
Предметом вивчення словотвору є розгляд способів творення слів,
класифікація похідних слів з урахуванням їхньої словотвірної структури та
словотвірного значення, визначення продуктивності способів словотворення.
До завдань словотвору належить також вивчення усіх словотворчих засобів
мови.
Твірна основа – основа (похідна або непохідна), від якої утв. похідні слова.
Це спільні для твірної бази і похідного слова структурно-семантичні або
структурні компоненти, до яких приєднується формант у момент завершення
словотвірного акту. Напр.: дарувати — дарунок — тут спільна частина дару-,
до якої приєднується формант -нок; Твірна основа формується в складі
похідного слова з потенційних компонентів твірної бази. Тому похідне слово
має лише одну твірну основу і один формант.
Основи слова можуть бути непохідні (які складаються з кореня), похідні (з
кореня та/чи префіксу та/чи суфіксу), якщо мають всі ознаки
похідності/непохідності.
Є слова похідні - це ті, що утворені від твірних, та непохідні - це ті, що не
утворені від інших слів. Наприклад: "ніч" - твірне слово для "щоночі".
С л о в о т в і р н и й т и п — це основна одиниця класифікації похідних слів.
Під словотвірним типом розуміють модель похідних слів (дериватів), що
належать до однієї частини мови і характеризуються такими словотвірними
ознаками: 1) похідністю від слів однієї частини мови; 2) спільним способом
словотвору; 3) спільним словотвірним значенням; 4) тотожним словотворчим
формантом.
Словотвірний тип, що є незамкненим рядом похідних і поповнюється
новотворами, називається п р о д у к т и в н и м типом. Прикладом
продуктивного словотвірного типу можуть бути віддієслівні іменники на
-анн(я), що позначають опредметнені дії, процеси (виховання, змагання,
виконання, читання тощо).
Якщо словотвірний тип утворює кількісно обмежену групу слів, то він може
бути схарактеризований як н е п р о д у к т и в н и й . Наприклад, назви
людей за зовнішніми чи внутрішніми ознаками їх, утворювані суфіксом -ун,
становлять замкнений, непродуктивний тип: веселун, хитрун, щебетун,
говорун, літун, хапун.

7. Словотворення — процес творення похідних слів з новим лексичним

значенням за допомоги слово-
творчих засобів
Способи словотвору
У процесі словотворення здебільшого беруть участь значущі частини слів —
префікси і суфікси.
1. Творення слів за допомогою суфіксів, які додаються до твірних основ,
називається суфіксальним способом: село —> сільський, стіл —> столик, хто
—> хтось, білий —> білуватий.
2. Творення слів за допомогою префіксів, які додаються до твірних слів,
називається префіксальним способом словотвору: малювати —>намалювати,
перемалювати, підмалювати, змалювати, обмалювати; щастя —> нещастя,
ходити —> переходити.
3. Творення слів шляхом одночасного приєднання до твірного слова або
твірної основи префіксів і суфіксів називається префіксально-суфіксальним
способом: час —>сучасний, ріка —> зарічний, їхати —> роз’їхатись, другий
—> по-друге, кордон —> прикордонник.
4.Утворення нового слова відкиданням значущих частин називається
безсуфіксальним (безафіксним) способом: синій —> синь, блакитний —>
блакить (відкидання закінчення); відлітати —> відліт (відкидання суфікса й
закінчення).
5.Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою
постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та
займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь
6.Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів
з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для
утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий,
життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом
основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець,
землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець.
7.Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів.
Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів,
логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш,
прес-центр, пілот-інструктор.
8.Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька
типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені
слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох
слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюються з
початкових букв або звуків — слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО;
3) мішаний тип — нові слова утворюються поєднанням усіченої основи
одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч,
міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників.
Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в українській мові.
Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових
слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому
словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу,
причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким
чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у
прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію
(перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда,
господи, одні, тріскучий,
лежачий.
Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб утворення нових
слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне
поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний,
вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва.
Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів
унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто
процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал,
кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації),
супутник (проводжатий, космічний об'єкт).

8. М о р ф е м і к а — розділ граматики, який вивчає морфемний склад слова,

закономірності конструювання слів за певними правилами сполучуваності
морфем. Морфеміка вивчає морфеми та класифікацію їх за функціями й
іншими ознаками, поділ слів на морфеми, правила сполучуваності у
внутрішній будові слова і зміни у морфемних
структурах. Морфеміка тісно пов’язана з розділом «Морфонологія», в якому
вивчаються звукові зміни у морфемах і на їх
стику в слові, та «Словотвором», оскільки морфеми розглядаються у зв’язку з
похідністю слів, особливо афіксальних
утворень.
Морфемна структура слова — це закономірна єдність взаємопов'язаних
складових частин, розташованих у певній послідовності відповідно до їх ролі
в організації слова як цілісної одиниці лексичного і граматичного рівнів
мови.
Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або
основи), та афіксальні (афікси).
Дериваційні афікси (вони ж дериваційні морфеми) в поєднанні з коренем
змінюють лексичне значення слова: риб-а - риб-алк-а, їхати - пере-їхати, а,
отже, виконують словотвірну функцію.
АФІКС ФОРМОТВОРЧИЙ (афікс граматичний, формотворчий афікс) –
афікс, додавання якого до основи твірного слова призводить до зміни
граматичної форми утвореного слова. Напр.: писати — писа-л-а (мин. час),
робити — з-робити (докон. вид).

9. Іменник — це самостійна частина мови.

Його загальне лексичне значення — це значення предмета, тобто всього того,
про що можна сказати: це хто? або це що?
Морфологічні ознаки: змінюється за числами та відмінками, відноситься до
певного роду.
Синтаксична роль іменника: виступають у ролі підметів, додатків, обставин,
означень, іноді — присудків.
За семантичними ознаками і морфологічною характеристикою іменники
поділяються на такі лексико-граматичні розряди:
* конкретні й абстрактні іменники;
* іменники - назви істот і неістот;
* власні й загальні іменники;
* збірні іменники;
* матеріально-речовинні іменники.

10. Іменник — це самостійна частина мови.

Його загальне лексичне значення — це значення предмета, тобто всього того,
про що можна сказати: це хто? або це що?
Категорія роду
Граматична категорія роду є однією з визначальних, класифікаційних
характеристик іменника як частини мови.
Усі іменники, за незначними винятками, поділяються за граматичним родом
натри групи: чоловічого, жіночого і середнього роду.
Категорія числа реалізується у протиставленні двох рядів форм – однини і
множини. Категорія числа в основному вказує на кількісний вияв того, що
позначається самим іменником. Однина може означати один предмет із ряду
однорідних (місто, олівець), а також єдність, сукупність предметів як
неподільне ціле (листя, студентство, сіль, радість). Множина вказує на
роздільну множинність однорідних предметів, тобто означає ряд мислимих
поодинці однорідних предметів (заводи, олівці), розгалужену множинність
предметів зі збірним, речовинним або абстрактним значенням (мінеральні
солі, болі тощо), складні предмети (коралі, зябра), парні предмети (щипці,
ножиці), складні маси, речовини (консерви) та ін
Категорія відмінка іменника служить для вираження відношень іменника до
інших слів у реченні. Ця категорія є суто граматичною (відмінкові форми
виступають засобами зв'язку іменників з іншими словами).
У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім
відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий,
кличний. Називний відмінок називається прямим, усі інші - непрямими. Усі
відмінки, окрім називного та кличного, можуть вживатися з прийменником.
Місцевий відмінок вживається тільки з прийменником.

11. Іменник — це самостійна частина мови.

Його загальне лексичне значення — це значення предмета, тобто всього того,
про що можна сказати: це хто? або це що?
Відмінювання іменників — це один із засобів зв’язку слів у реченні.
Називний відмінок — початкова форма слова — прямий. Усі інші (родовий,
давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) — непрямі. Кожний
відмінок є втіленням певного типу смислових і синтаксичних відношень.
Кожна відмінкова форма твориться за допомогою закінчення та (або)
прийменника.
На вибір відмінкового закінчення впливає значення слова, рід, на який звук
закінчується основа слова. За ознакою роду й характером основи слова всі
іменники поділяються на чотири відміни.
I відміна
Іменники переважно жіночого й деякі іменники чоловічого роду, а також
спільного роду із закінченнями -а, -я в називному відмінку однини: вага,
гиря, машина, партія, праця; воєвода, дядя; голова, сирота, убивця.
II відміна
а) іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи та з закінченням
-о в називному відмінку (переважно назви осіб): бік, велетень, завод, край,
майстер, товариш; батько, Дніпро, Петро; татуньо;
б) іменники середнього роду з закінченнями -о, -е,-я (крім іменників із
суфіксами -ат, -ят, -ен при відмінюванні): вікно, місто; море, поле, прізвище;
весілля, життя, знання; також іменники із суфіксами згрубілості -ище, -исько,
утворювані від іменників усіх родів: вітрище (від вітер), дівчисько (від
дівча), свекрушисько (від свекруха).
III відміна
Іменники жіночого роду з кінцевим приголосним основи: вість, любов, міць,
річ, розкіш, сіль, тінь, а також слово мати, у якому при відмінюванні
з’являється суфікс –ер-.
IV відміна
Іменники середнього роду:
а) із закінченнями -а, -я, що приймають перед більшістю відмінкових
закінчень суфікси –ат, -ят-: гуся (гусяти), дівча (дівчати), лоша (лошати), теля
(теляти);
б) із закінченням -я (із суфіксом -ен- при відмінюванні): ім’я (імені), плем’я
(племені).
Поділ на групи
Іменники І та II відмін поділяються на три групи: тверду, м’яку та мішану.
12. Прикметник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета і
відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?
Прикметник змінюється:
за родами: жовтий (олівець) — ч.р., жовте (сонце) — с.р., жовта (трава)
— ж.р.;
числами: жовтий (олівець) — однина, жовті (олівці) — множина;
відмінками: жовтий (олівець) — Н.в, жовтого (олівця) — Р.в.
Прикметник узгоджується з іменником у роді, числі, відмінку.
 У реченні прикметник виступає узгодженим означенням, іноді — іменною
частиною складеного присудка:
За дурною головою і ногам нема спокою (Народна творчість).
Яка важка у вічності хода! (Л. Костенко).
 Прикметник, який перейшов в іменник, може виступати підметом,
додатком:  
Операційна була підготовлена до прийому пацієнта.
За значенням прикметники поділяють на три розряди : якісні, відносні і
присвійні.
Від іменників І відміни присвійні прикметники творяться за допомогою
суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи г, к, х, ґ (“хуґа гука”)
чергуються із ж, ч, ш, дж: Галя — Галин, Оль г а — Оль ж ин, доч к а — доч
ч ин, свекру х а — свекру ш ин, Мамали ґ а — Мамали дж ин.

13. Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

Вищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є більше певної
якості, ніж в іншому подібному: Дніпро довший від Бугу.
Найвищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є найбільше
певної якості в порівнянні з усіма іншими подібними: Київ - найдавніше
місто в Україні.
Мають просту та складенну форми.
Прикметники, змінюючись за родами, відмінками й числами, відповідають на
такі питання:
1) називний — який? яка? яке? які?;
2) родовий — якого? якої? якого? яких?;
3) давальний — якому? якій? якому? яким?;
4) знахідний — який? або якого? яку? яке? які? або яких?;
5) орудний — яким? якою? яким? якими? ;
6) місцевий — (на) якому? якій? якому? яких?

Усі прикметники відмінюються за одним зразком без винятків. Є лише

невелика різниця у вживанні букв а, у, е, и та я, ю, є, і в закінченнях твердої і
м’якої груп.
До твердої групи належать прикметники з основою на будь-який твердий
приголосний: гарячий, чужий, короткий, зелений, братів, сестрин.
До м’якої групи належать прикметники з основою на м’який [нˊ]: синій,
давній, ранній, пізній. Сюди належать також безкраїй, довговіїй,
короткошиїй з основою на [й].
Нижче в таблиці наведено буквені (не звукові) закінчення прикметників за
родами, числами і групами.
У середньому роді прикметники мають такі самі закінчення, як і в
чоловічому, за винятком лише називного й знахідного відмінків, де в
середньому роді виступає закінчення -е (-є): зелене, синє.

14. Числівник- це частина мови, що позначає кількість предметів або їх

порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий? (сьомий, тисяча
п’ятсот, півтори).
У реченні числівники можуть бути різними членами речення (Одна ластівка
погоди не робить (означення); І один у полі не воїн (підмет).
Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить
до складу підмета, присудка, означення, додатка, обставини (Два ведмеді
зустрілися у одному лісі; Три пари йшли берегом ріки; А глибина тут сягає
дванадцяти тисячі метрі
Розряди числівників за значенням. Кількісні числівники означають назви
абстрактних чисел чи кількість предметів при лічбі.
Поділяються вони на такі групи: 1) власне кількісні
(три,шістдесят,сімсот,тисяча);2) збірні(обидва, обидві, семеро,двоє, шестеро),
получуються з іменниками чоловічого та спільного роду, що означають назви
осіб(п’ятеро друзів), з іменниками середнього роду, що означають назви
конкретних предметів(троє вікон), з множинними іменниками, що є назвами
парних предметів, з особовими займенниками ми, ви, вони;3)дробові (три
сьомі, нуль цілих три десятих);4)неозначено-кільксні числівники (чимало,
немало, кілька). Порядкові числівники творяться : від власне кількісних за
допомогою закінчень –ий,-а,-е без особливого суфікса(п’ять – п’ятий );
числівники перший та другий творяться від інших основ; при творенні
числівників третій і четвертий використовується давній суфікс –ет(-т).
Залежно від кількості коренів та особливостей їх поєднання числівники
поділяються на прості, складні і складені.
Прості числівники утворилися з одного кореня. Вони «охоплюють:
1. Назви чисел першого десятка (один — десять), сто, сорок,' тисяча,
запозичені числові «назви нуль, мільйон, мільярд.
2. Збірні числівники обоє, двоє, троє, четверо, п'ятеро,шестеро, семеро,
восьмеро, дев'ятеро, десятеро, а також похідні від них числівники з суфіксом
-к- (двійко, трійко, четвірко, п'ятірко та ін.), і їх пестливі розмовні варіанти
(двоєчко, троєчко),
3. Непозначено-кількісні числівники кілька, декілька, багато, небагато, мало,
чимало, немало.
Складні числівники сформувалися на базі двох коренів числівників, що
входили до складу словосполучень різного характеру. До складних належать:
1. Назви чисел другого десятка: одинадцять — дев'ятнадцять.
2. Назви десятків: двадцять, тридцять, п'ятдесят — вісімдесят, дев'яносто.
3. Назви сотень: двісті, триста, чотириста, п'ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот,
дев'ятсот.
4. Збірні числівники обидва, обидві; одинадцятеро — дев'ятнадцятеро,
двадцятеро, тридцятеро. Форми обидва, обидві утворені способом-множення,
коли поєднувалися форми збірного числівника оба (чол. р.), обє (жін. р.) з
формами простого кількісного числівника два: обадва — чол р., обєдъвє —
жін. і середи, р.
5. Дробові числівники півтора, півтори, півтораста.
6. Неозначено-кількісні числівники кількадесят, кільканадцять, стонадцять.
15.Числівник- це частина мови, що позначає кількість предметів або їх
порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий? (сьомий, тисяча
п’ятсот, півтори).
Відмінювання числівників
Кількісні числівники відмінюються за кількома різними зразками.
Числівник один відмінюється за родами, числами та відмінками, як
займенник той (дуже подібно до відмінювання прикметників)
Коли кількісні числівники позначають не абстрактну кількість, а кількість
певних предметів, вони, як правило, виступають у складі словосполучень.
При цьому можливі синтаксичні зв'язки керування іменником з боку
числівника або узгодження числівника з іменником.
1. Числівники граматично пов’язуються з іменниками. Числівники або
керують іменниками, або узгоджуються з ними.
2. При числівниках два, три, чотири, обидва іменники вживаються у формі
називного відмінка множини: два підручники, три студенти, чотири столи,
обидва клени.
3. При сполученні з цими числівниками іменників із суфіксом -ин, який
зникає у формах множини, останні набувають форми родового однини: два
громадянина, три селянина, чотири киянина.
4. У непрямих відмінках числівники два, три, чотири, обидва узгоджуються з
іменниками: двох підручників, трьом хлопцям, обома черевиками.
 5. У російській мові ці числівники в називному відмінку завжди вимагають
родового однини: два сына, три фильма, четыре стола, оба продавца.
 6. Усі інші кількісні, а також збірні, числівники керують іменниками у
родовому відмінку множини: п’ять книжок, шістсот сторінок, двоє парубків.
У непрямих відмінках числівники узгоджуються з іменником: у п’яти
зошитах, двадцятьом журналістам.
 7. Числівники тисяча, мільйон, мільярд вимагають від іменників родового
відмінка множини у всіх формах: мільйон жителів, мільйона жителів, тисяча
кілометрів, тисячі кілометрів.
 8. Керування складених числівників визначається останнім словом: Тому,
коли складений кількісний числівник закінчується словом один, він вимагає
від залежного іменника форми називного однини; коли до складених
числівників входять числівники два, три, чотири, вони вимагають від
залежного іменника форми називного відмінка множини з наголосом
родового однини.
16. Займенник[ред. | ред. ... Займе́нник — це самостійна частина мови, що
вказує на особу, предмет, ознаку, кількість, але не називає їх. Наприклад: він,
ми, щось (вказують на особу, предмет); той, мій, всякий (вказують на
ознаку); скільки, стільки (вказують на кількість).

Займенники за своїм лексичним значенням і морфологічними ознаками

поділяються на дев’ять розрядів:

 особові: я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони

 зворотний: себе
 питальні: що? хто? скільки? який? чий? котрий?
 відносні: ті ж питальні, але без знаку питання
 присвійні: мій, твій, наш, ваш; його, її, їхній, свій);
 вказівні: цей, оцей, сей, той, стільки, такий, отакий
 означальні: весь, всякий, сам, кожний, самий, інший
 неозначені: абихто, абищо, будь-який, скільки-небудь
 заперечні : ніщо, ніякий, нічий, аніхто, аніщо, аніякий.

Характерною особливістю відмінювання особових і осооо-во-

вказівних займенників є те, що під час відмінювання змінюється не тільки
закінчення, а й основа: я — мене; ти — тебе; він — його; вона — її; ми —
нас; ви — вас; вони — їх;
зворотний займенник себе не має форм називного відмінка, роду, множини.

17. Дієсло́во (лат. verbum) — самостійна частина мови, що вказує

на дію або стан предмета й відповідає на питання «що робити?», «що
зробити?».

прикметник тихий передає ознаку безвідносно до часу й до будь-яких змін,

то дієслово тихнути подає це саме явише як

змінний процес певної тривалості. В одних формах дієслова ця його

властивість більше виражена, в інших — менше, але

вона властива всім його формам.

Система дієслівних форм:

1) Інфінитив-неозначена ф-ма дієслова(спати);

2) Особові ф-ми дієслова(роблю, робиш);

3) родові форми(робив, робила, робило);

4) іменні ф-ми-дієприкметники(зроблений);
5) дієприслівники(роблячи).

Ф-ма дієсл.

На яке питання відповідає Як змінюється Яким членом речення

виступає

Неозн. що робити? що зробити? незмінна форма будь-яким

Способова що роблю? що робив? що буду робити? що робив би? що роби?

тощо за способами, часами, особами або ро¬дами, числами присудком

Дієприкм. який? за відмінками, родами й чис¬лами означенням, іменним

присудком

Безос ф-а на -но,-то що зроблено?

незмінна форма присудком у безособовому реченні

Дієп рисл. що роблячи? що зробивши? незмінна фор¬ма обставиною

Дві основи дієслова:

1) основа інфінітива - рос(ти): Від неї творяться ф-ми мин. часу, умов. спосіб,
активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий), пасивні
дієприкметники з основою на -а-(поча(ти) — початий) та відпо¬відні форми
на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівни¬ки доконаного виду (поча-
вши). 2) основи теперішнього часу - від 3-ї ос. одн. відкидаємо особове
закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), говор(ить): Від неї творяться ф-ми наказ.
способу (живи), активні дієприкметники недок. виду (живучий) та
дієприслівники недоконаного виду (живучи).

Дієвідмінювані та недієвідмінювані форми дієслів: Дієвідмінювання - це

система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами,
часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за
родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми
за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані,
так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ.

18. Дієсло́во (лат. verbum) — самостійна частина мови, що вказує

на дію або стан предмета й відповідає на питання «що робити?», «що
зробити?».

Граматичні категорії дієслова: час,особа,спосіб,вид.

Дієслово має такі морфологічні ознаки:

 вид:
доконаний заробив, перевів, співають,
недоконаний бажає
заробляв, переводить,
співали, бажала
рід:
  у минулому в умовному способі
часі
чоловічий працював засліпив би
жіночий працювала засліпила б
середній працювало засліпило б
число:
однина малював, малювала,
множина малювало
множина: малювали
спосіб:
дійсний працюю, сказали, летить,
умовний прийде
наказовий ходила б, вживав би,
поспішали б
напишіть, ходіймо, хай
зайде
час:
минулий знаходив, знаходила,
теперішній знаходили
майбутній знаходжу, знаходимо.
знаходите
знайду, буду знаходити,
знаходитиму
особа:
у теперішньому часі
однина я знаходжу
1-а особа ти знаходиш
2-а особа він (вона, воно) знаходить
3-а особа ми знаходимо
множина ви знаходите
1-а особа вони знаходять
2-а особа
3-а особа
у майбутньому часі:
 однина я знайду
1-а особа ти знайдеш
2-а особа він (вона, воно) знайде
3-а особа ми знайдемо
множина ви знайдете
1-а особа вони знайдуть
2-а особа
3-а особа
в умовному способі:
однина я знайшов би
1-а особа ти знайшов би (знайшла б,
2-а особа знайшло б)
3-а особа він знайшов би, вона
множина знайшла б,
1, 2, 3-а особи воно знайшло б
ми (ви, вони) знайшли б

Дієслово утворює форми:

дієвідмінювані способів:
- дійсного- веде (вів, буде
вести)
- умовного- вів би (вела б,
вели б)
- наказового- веди (ведіть),
хай веде
відмінювані - дієприкметник
теперішнього
часу: ведучий;
минулого часу: ведений
незмінювані - неозначена форма
дієслова (інфінітив): вести
- дієприслівник: ведучи

19. Дієприкме́тник — форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією

або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які?

Дієприкметники інколи можуть втрачати ознаки дієслів і переходити

в прикметники. При цьому вони починають виражати постійні ознаки
предметів (колючий дріт, сидяча робота, спілий кавун).
Прикметники дієприкметникового походження не керують формами
непрямих відмінків іменника і не можуть означатися словами з обставинами
значення (дієприкметник: палена (спалена) сонцем рослинність-
прикметник: палена цегла).

У прикметниках дієприкметникового походження інколи змінюється

наголос (дієприкметник: пй чений, вб рений- прикметник: печй ний, варй
ний).

Дієприкметники можуть також переходити в іменники (полонений,

уповноважений, завідуючий). Позначаючи осіб або предмети, ці слова
набувають граматичних ознак, властивих іменникам: мають постійний рід і
можуть мати число (ведучий- ведуча- ведучі), у реченні виступають підметом
або додатком (Завідуюча за це дуже на нього розсердилася).

20. Дієприслівник — це незмінювана дієслівна форма, яка, пояснюючи

головне слово, називає додаткову дію (деякі мовознавці розглядають
дієприслівник як окрему частину мови). Наприклад: Враховуючи обставини,
наше підприємство відкрило новий цех.

Дієприслівники близькі до дієслова, бо вони означають дію: писати —

пишучи, бачити —бачачи, слухати —слухаючи, читати — читаючи.
Дієприслівники близькі і до прислівника, бо вони пояснюють у реченні
самостійну дію:Звернувши вбік, машина притишила хід; Зачинивши дверці,
водій вийшов з машини; Привітавшись, він розповів про цікаву екскурсію.

Дієприслівники мають форму недоконаного або доконаного виду.

Недоконаний вид означає, що додаткова дія не закінчена і відбувається
одночасно з головною. Наприклад:Читаючи книгу, не помічаєш, як швидко
летить час; Сміючись, вона розповідала про свою подорож.

Дієприслівники доконаного виду означають, що додаткова дія відбувається

раніше від головної, вираженої дієсловом. Наприклад: Купивши квиток, ми
пішли до музею народної культури; Прочитавши документ, ми почали
активно його обговорювати.

Дієприслівники утворюються від дієслівних форм. Дієприслівники

недоконаного виду утворюються від третьої особи множини теперішнього
часу за допомогою суфіксів -уч, -юч, -ач, -яч: ходять — ходячи; ідуть —
ідучи; бачать — бачачи; фотографують — фотографуючи.

До складу дієприслівників недоконаного виду може входити частка -сь (-ся).

Наприклад: сміючись, зупиняючись, змагаючись, сподіваючись.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від форми дієслова в

минулому часі за допомогою суфікса -ши (-вши). Наприклад: зробив —
зробивши, побачив — побачивши, сказав — сказавши, показав — показавши,
приніс — принісши, їхав — їхавши.

Дієприслівники доконаного виду також вживаються із часткою -сь (-ся).

Наприклад: розписавшись, надивившись, начитавшись, піднявшись,
спустившись.

У реченні дієприслівник виступає у ролі обставини часу, мети, причини,

умови, способу дії. Наприклад: Під'їжджаючи до Яремні, наш автобус
звернув праворуч (обставина часу); Він біг, чіпляючи ногами зрубані пеньки
й кущі (обставина способу дії).

Дієприслівники іноді втрачають ознаки дієслова і набува-ють значення

прислівників. Наприклад: Зал вітав делегацію стоячи. Це —дієприслівники
недоконаного виду теперішнього часу. Такого ж значення можуть набувати й
дієприслівники минулого часу. Наприклад: Він друкував, поспішаючи з усієї
сили, невідкладні документи. На основі дієприслівника виник складений
сполучник: зважаючи —зважаючи на те, що; незважаючи —незважаючи ца
те, що. Наприклад: Ми продовжували свою екскурсію, незважаючи на погану
погоду; Зважаючи на поганий клімат, наша група вирішила залишити ці
місця.

Дієприслівники з пояснювальними словами називаються дієприслівниковим

зворотом і на письмі виділяються комами.

21. Прислівником називається невідмінювана частина мови, що виражає

якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ознаку ознаки (тобто ступінь чи міру
вияву іншої ознаки, пр.: надзвичайно легко).

Найчастіше прислівник відноситься до дієслова, дієприкметника чи

дієприслівника. Пр. Ч. лежав із широко (прислівник) розплющеними
(дієприкметник) очима. Прислівники, що означають міру чи ступінь якості,
найчастіше відносяться до прикметників і прислівників.

Прислівники, що означають міру чи ступінь якості, найчастіше відносяться

до прикметників і прислівників. Пр. Надзвичайно ясний та веселий був
ранок. Морфологічною ознакою прислівників є особливі, характерні для них
суфікси "-о, -е" та "-и, -ому, -ему" у прислівниках, що мають
префікс "по-" (по-французьки, по-твоєму, по-нашому). Залежно від
лексичного значення прислівники поділяються на означальні та
обставинні. 

Окрему групу становлять також предикативні та модальні прислівники, які

можуть виконувати роль головних членів безособових речень.

Ступені порівняння прислівників

Прислівники на "-о, -е" співвідносні з якісними прикметниками мають форми
вищого і найвищого ступеня порівняння, утворювані відповідно за
допомогою суфіксів "-ш-, -іш-" та префікса "най-": дешево, легко, мудро =>
(най)дешевше, (най)легше, (най)мудріше. Суфікси "-к-, -ок-, -ек-"випадають
(широко – ширше). Вищий ступінь може бути утворений і шляхом зміни
основи слова: погано – гірше, гарно – краще (суплетивна форма). При
творенні вищого ступеня прислівників відбуваються ті ж зміни, що і в
прикметниках: дорого – дорожче, низько – нижче, високо – вище. Значення
прислівника вищого ступеня посилюється додаванням слів: значно, багато,
куди, ще, трохи... Пр.: значно краще, куди більше, ще частіше...

22. Прийменник — службова частина мови, яка разом із відмінковими

закінченнями іменників (або займенників) слугує для вираження підрядних
зв'язків між словами в реченні.

За будовою

1) прості (з однією кореневою морфемою): перед, на, коло, за, від;

2) складні(з кількома кореневими морфемами): поміж, із-за, заради, понад,

поверх, обабіч, поруч;

3) складені(утворені з кількох слів): незважаючи на, слідом за, згідно з.

Перехід інших частин мови у прийменники. Є 2 групи: відіменні і прислів-

никові. 1)відіменні прийм-ки утв-ся від ім-ів абстрактного значення.
Поповнення ними відбувається двома шляхами: а) у прийменники
переходять застиглі форми ім.-ів, утворені від Н.в.: коло хати, край села,
кінець столу, круг багаття; від О.в.: протягом тижня, шляхом здійснення; б)
поєднання прийм-ка з ім.-ом, який в таких випадках втрачає своє лексичне
зн-ня: з приводу, за рахунок, внаслідок, з боку, в справі, в галузі, з метою, за
винятком, на випадок.

Прислівникові утв-ся від тих прислівників, які в свою чергу походять від
іменних частин мови: близько, вздовж, впоперек, навколо, довкола, навкруги,
навпроти, спереду, відносно, напс редодні та ін.

23. Сполучники - це службова частина мови, яка вживається для поєднання

членів речення, частинин складного речення й окремих речень у тесті. Сп-ки,
як і прийм-ки, не мають самостійно вираженою лек-ого значення. 

За структурою поділяються на:

1) невивідні, або прості(морфологічно не розкладаються на ч-ни: а, і, та, але,

бо, чи.);                                                          
2) вивідні(утворені від інших частин  мови.):

а) складні - утворені внаслідок об'єднання в одне слово 2ох ч-н мови,

наприклад: щоб = що + б; проте — про +те;

б) складені – утв-ся поєднанням відмінкових форм займ.-ка той або якоїсь

іншої повнозначної ч-ни мови з спол-ми що, щоб або прислівником як,
наприклад: тому що, через те що, для того щоб, в  міру того  як,
незважаючи  на те що  та   ін.

За значенням поділяються на:            

1)Сп-ки сурядності - виявляють зв'язки синтаксично рівноправних елементів

мови: вони з'єднують а) однорідні члени, б) прості речення в
складносурядному і за значенням поділяються на три основні групи—
єднальні (і, й, та, також), протиставні (а, але, та, проте, зате, однак), розділові
(або, то, чи, хоч).

2)Сп-ки підрядності служать для виявлення характеру залежності одного

речення (підрядного) від другого (головного) і разом тим для виявлення
смислових взаємозв’язків між ними. Поділяються за значенням на:
1) причинові: тому що, тим що, бо, через те що;

2)  мети: щоб, щоби, для того щоб;

3)  наслідку: так що;

4)  умовні: якщо, як, коли б,  раз;

5)  допустові: хоч, хоча, дарма що;

6)  порівняльні: мов, мовби, немов;

7)  часові: щойно, як тільки, тільки-но, ледве, скоро, в міру того як.

24. Частки – це службові слова, які надають цілим реченням,

словосполученням або окремим словам семантичних, емоціонально-
експресивних та  модальних  відтінків.

Деякі частки виконують словотворчі і формотворчі функції і цим

наближаються до морфем.

За значенням ч-ки поділяються на:

1) Ч-ки, що вир. Різні смислові відтінки слів і речень:                   

а) Вказівні: ось, осьде, он, онде, от, то: Ось і дворище                                       

б) Означальні

в) Обмежувально-вивідні: тільки, лише, лиш (лишень), хоч, хоча, хоч і, хоч

би, виключно. Обмежують щось єдино можливе при даних обставинах.

г)  Підсильно-видільні: і, й, та, таки, аж, навіть, вже, ж, же, бо.

2)Модальні частки

а) модально-вольові: хай, нехай, би, б, ну, давай, годі, бодай.

б) Стверджувальні: атож, еге, так. Вживаються при відповіді, яка стверджує

правильність думки.               

 в) Заперечні: не, ні, ані.

г) Питальні: чи, хіба, невже, що за.

Частки хіба і невже не тільки виражають питання, а й надають відтінку

сумніву або недовір'я, наприклад: Хіба самому написать таки посланіє до
себе та все дочиста розказать? (Шевч). Невже ви поїдете в таку непогоду?

3) Емоційно-експресивні частки:

а) частки, що відтіняють емоцію висловлення, наприклад, частка що за: Ой,

що ж то за шум учинився? (Н. тв.):                                                             

б) експресивно-підсилювальні частки (просто, адже, адже ж) та сполучення

часток (от уже, куди тут, де там), які не надають нового відтінку тому чи
іншому слову, а тільки підсилюють виразність мови: Куди там співати йому.

25. Вигук – частина мови, яка виражає різні почуття і спонукання, але не
називає їх.Вигук не входить ні в самостійні, ні в службові частини
мови.Вигуки не змінюються.

До вигуків відносяться: слова, що позначають миттєві дії: бах, бах, шльоп;

слова, що імітують різні звуки і голоси тварин і птахів, так звані
звуконаслідування: тра-та-та, бум-бум, няв-няв, гав-гав і подібні.

Класифікація вигуків:

         За походженням:

непохідні (первородні): ай, ой та інші;

похідні (утворені від інших частин мови і синтаксичних конструкцій): дудки
(Від іменника), подумаєш (Від дієслова), повно (Від прислівники), скажіть на
милість (Від словосполучення) та інші;

окрему групу становлять запозичені вигуки: караул, браво та інші.

         За складом:

прості (з одного слова): ай, ой та інші;

складні (два кореня): ой-ой-ой, ай-яй-яй та інші;

складові (з декількох слів): скажіть на милість, ух ти, ось ті раз та інші.

         За значенням:

емоційні: ух, здорово, браво та інші;

спонукальні: агов, ну, тс, баста, цить, стоп, тпррр, бай-бай та інші;

етикетні: спасибі, здрастуйте, до побачення, будьте ласкаві та інші.

Інтер’єктивація — перехід інших частин мови у вигуки, тобто набуття

синтаксичних функцій і категоріального значення вигука (елемент думки).

Інтер’єктивуються:

          іменники: господи, горе, лихо, жах, матінко, нене, боже, леле. Н-д:
Леле! Який світ прекрасний!

          дієслова: даруй, пробач, прощай, прошу, диви, подумаєш, буде,

бувайте, нумо. Н-д: Прощавайте!

          займенники: себе, ей.

лексикалізовані словосполучення: добридень, добраніч, спасибі. Н-д:

Спасибі!

26. Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей

співвіднесеність слова з певним явмщем дійсності. Це зв’язок певного
звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо.

Крім концептуального значення, слово може мати конотативне значення,

тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатки до основного значення.
Контекстуальні значення – виникають у певних контекстах. Так словами
котик, лапочка пестливо називають дітей чи близьких, однак таке значення в
цих словах не фіксується словниками.

Денотативне значення – віднесеність слова до предмета.

Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття.

Структурне значення – співвідношення слова з іншими словами в лексичній

системі мови.

Пряме значення безпосередньо називають явища дійсності: красиве обличчя.

Переносне значення є вторинним, тобто похідним від прямих, й

опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: обличчя
театру.

Вільні значення. Вживання цих значень не має жодних, крім логічних,

обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може
вільно поєднуватися з певним колом слів.

БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛІВ

Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають

багатозначністю.

Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у

мові.Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти
вживанняслова в мові. Багатозначними є, наприклад, слова давати, держати,
дерти,діставати, добрий, дорога, дрібний, другий, дух і под.

Багатозначність слів здебільшого не заважає взаєморозумінню між людьми,

оскільки слова при мовному спілкуванні завжди виступають у мовленні в
певному контексті, в словесному оточенні і в конкретній мовленнєвій
ситуації.

27. Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні
значення.Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «заплетене
волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі,
річці».

До омонімічних явиш у мові належать також:

омофони — при однаковій вимові мають різне написання: '' кленок —

клинок, греби — гриби, мене — мине, Роман — роман, Мороз — мороз;
сюди слід віднести й синтаксичні омоніми — однакові звукові комплекси,
 один з яких є сло вом, другий — поєднанням слів: сонце — сон це, цеглина
— це глина, доволі — до волі, потри — по три, згори — з гори;

омографи — при однаковому написанні мають різну вимову (різний

наголос): замок і замок, дорога і дороги, обід і обід;

омоформи — мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній

формі: шию (від шити) і шию (від шия); поле «лан» і поле (від полоти);
варта «сторожа» і варта (від вартий).

пароніми (від гр. para - біля й опута - ім’я) - слова, близькі (не однакові!)

за звучанням, але різні за значенням і написанням. Напри-
клад: Громадський, -а, -є. Який стосується суспільства, громади чи
окремого колективу;

28. Синоніми (грецьк. однойменний) - це слова, які мають близьке або

тотожне значення, але відрізняються звучанням: проживати -
мешкати; бажати — хотіти; властивий - притаманний; башта — ве
жа.

Синоніми можуть різнитися:

- відтінками значень,

- емоційним забарвленням, експресивністю,

- стилістичною віднесеністю,

- різною активністю в мові,

- здатністю сполучатися з іншими словами.

Синоніми є лексичні.

Лексичні синоніми діляться на:

 стилістичні – відрізняються сферою вживання, але називають той

самий предмет:

говорити(загальновж.), балакати ( розмовн.);

 семантичні - відрізняються лише відтінками значення:

вивчати, штудіювати;

 семантико-стилістичні - відрізняються водночас і відтінком

значення, і емоційним забарвленням, і сферою вживання :
  конотативні ( емоційно-оцінні) - відрізняються ставленням мовця до
названого ним явища:

 абсолютні синоніми мають абсолютно однакове значення - алфавіт,

абетка; буква, літера.

Слова, що мають однакове або подібне значення, утворюють синоніміч-

ний ряд: гарний — красивий — чарівний - чудовий - хороший - гожий -
вродливий. Тут є стрижневе слово - домінанта, воно перше у цьому ряду.
Домінанта є носієм основного значення, спільного для всього синонімічного
ряду, стилістично нейтральне, найуживаніше й у словниках синонімів
ставиться першим.

Джерела виникнення синонімів

Синоніми виникають:

а) за рахунок творення нових слів: перемогти, подолати, подужати;

б)внаслідок запозичень: невдача, фіаско;

в) за рахунок розмовно-просторічних слів та діалектизмів: садиба, обійстя,

гражда; віз, хура, фіра, теліга, мажа;

г) внаслідок розвитку багатозначності слів: байдужий, холодний, офіційний.

29. До активної лексики сучасної української літературної мови належать усі

слова, які щодня вживаються в різних її формах і
стилях. Така лексика обіймає слова, поширені в загальнонародному вжитку
(вікно, ходити, міський тощо). Характерною ознакою активної лексики є
насамперед її сучасність, використання у будь-якій сфері діяльності людей.
До пасивної лексики належать усі слова, що вживаються в мові рідко, які не
є повсякденними у спілкуванні людей. У складі пасивної
лексики перебувають усі застарілі слова, що вже вийшли або виходять із
звичайного вжитку в літературній мові, або нові слова, які недавно виникли і
не стали загальновживаними в ній чи активно не використовуються.
Застарілі слова 
Історизми — слова, що застаріли і вийшли з ужитку тому, що зникли ті
предмети й поняття, які називалися цими словами.
Приклад:
Назви предметів одягу, які носили колись, а тепер зовсім не носять (жупан,
запаска, очіпок),
назви зниклих побутових понять (досвітки, світилка),

забутих знарядь праці (соха, ступа).

Архаїзми  вийшли зі складу активної лексики тому, що були витіснені
іншими, які мали з ними однакове значення.
Приклад:
Весь — село, всує — даремно, вия — шия, зріти — бачити, зигзиця —
зозуля, піїт — поет, ланіти — щоки, уста — губи, ректи —
говорити, чело — лоб.
30. Словниковий склад української мови об’єднує дві генетично різнопланові
групи лексичних одиниць: споконвічно українські слова, слова,
запозичені з інших мов.

До споконвічно української лексики належать успадковані

найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських
мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських
та ін.): мати, брат, порося, осика, ніч, колесо, вісь, десять; праслов'янські
слова, спільні для всіх або більшості слов'янських мов: чоловік, плітка,
комар, жук, тісто, гріх, стид, кара, писати, кислий; і власне українські
слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка
сформувала українську націю: громада, власність, пампушки, деруни,
капелюх, віжки, молотарка, смородина, порічки, виховання, мрія, поступ,
іспит.
Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатозначності слів і
постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень.
Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою.
Серед запозичень розрізняють:
- власне запозичення - слова, у яких процес фонетичного й граматичного
пристосування ще не завершився: бюро, журі, ательє, джентельмен,
бухгалтер; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків,
форми;
- кальки - поморфемні переклади слів: півзахисник (полузащитник),
літописець (chronographos), хмарочос (skyscraper);
- запозичення значень - українське слово набуває значення, яке має його
іншомовний відповідник: наприклад, політичні поняття правий,
лівий запозичені з французької мови - droit, gauche: у часи французької
буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а
прихильники радикальних дій монтаньяри - ліворуч;
- словотвірні запозичення - використання іншомовних морфем: наприклад,
грецьий елемент теле- "далеко" увійшов до таких українських слів,
як телебачення, телезв'язок, телепередача та ін.;
- засвоєння - слова, що вже повністю фонетично й граматично
пристосувалися до української мови: дріт, колір, папір - у них, як і в
незапозичених, відбувається чергування приголосних; колишнє французьке
слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т.д.;
не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман,
базар, кавун;
- варваризми - слова з особливо виразними ознаками іншомовності;
наприклад, ол райт, о'кей - з англійської; мерсі, тет-а- тет - з французької;
- екзотизми - слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для
яких у мові немає назв: кімоно, чалм, сакля, аул, меджліс.

31. Загальновживана лексика - слова, що відомі всім, хто розмовляє

українською мовою, тобто активна лексика (земля, світло, вільний, білий,
п’ять, писати, завтра, тут).

Професійна лексика - це слова, що використовуються у мові людей,

об'єднаних однією професією чи спеціальністю.

Серед професійних сліів виділяється особлива група слів, які називають

поняття різних наук. Це - терміни (напр., суфікс, підмет - у мовознавстві;
гіпотенуза, катет - у математиці).

Окремі професійні слова іноді стають загальновживаними (телевізор, радіо,

аспірін).

Діалектна лексика (діалектизми) - це слова, які використовуються лише

мешканцями тієї чи іншої місцевості (напр., кукэля - зозуля, буцян -
чорногуз, пчулник - пасіка).

Жаргонна лексика - слова, що вживаються людьми певних інтересів, занять,

звичок. Так, наприклад, існують жаргонів школярів, студентів, солдатів,
спортсменів, кримінальників, хіппі і т. п. Наприклад, в студентському
жаргоні хвіст - «незданий іспит, залік», общага - «гуртожиток», шпора,
бомба - «різновиди шпаргалок».

Крім терміну жаргон, існують також терміни «арго» і «сленг». Арго - це

спеціально засекречений мова (перо - ніж, гармата - пістолет). Сленг - це
відмінна від норми літературної мови мовне середовище усного спілкування,
що об'єднує велику групу людей. Істотною відмінністю сленгу від жаргону є
підвищена емоційність сленгу і відсутність у ньому вибірковості об'єктів для
називання за допомогою особливих слів: сленг використовується практично у
всіх мовних ситуаціях при неформальному усному спілкуванні людей.

32. Фразеологізм – це словосполучення (речення), яке за значенням

дорівнює одному слову. Наприклад, пекти раків – червоніти.
Є різні класифікації фразеологічних одиниць – на семантичному,
функціональному, граматичному (морфологічному і синтаксичному),
історичному рівнях.  

                За цим критерієм В.В.Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:

фразеологічні зрощення, фразео¬логічні єдності і фразеологічні сполучення

                Фразеологічні зрощення  -   це неподільні, нерозкладні

фразеологізми, цілісне значення яких не збігається зі значенням окремих
слів, які входять до їх складу, наприклад: дати драла — втекти, замилювати
очі – обманювати. До фразеологічних зрощень  також належать мовні
звороти, які містять застарілі граматичні форми, наприклад: притча во язицех
— предмет багатьох розмов, звичайно з осудом; нічтоже сумняшеся— не
роздумую¬чи, без сумнівів, глас вопіющого в пустині – даремні думки, марні
заклики та ін.,  та застарілі слова:  бити байдики, бити баглаї  — ледарювати ,
дати кучми -  побити, збити з пантелику – заважати правильному рішенню.

                Фразеологічні єдності — це стійкі, неподільні словосполучення,

загальне значення яких певною мірою пов'язане зі значенням слів, що
входять до їх складу. Фразеологічні єдності ширші за обсягом і
різноманітніші за будовою, ніж фразеологічні зрощення, й характеризуються
образністю та емоційно-експре¬сивним забарвленням. Наприклад: тримати
язик за зубами (мовчати), набивати кишені (наживатися).

           Фразеологічні сполучення— стійкі мовні звороти, яким властива

певна самостійність складових частин. У таких зворотах одне слово
центральне, інші — залежні від нього і можуть сполучатися з іншими
словами, наприклад: сміх бере, зло бере, нетерплячка бере, страх бере (але не
можна радість бере, задоволення бере);

33. Основним, невичерпним джерелом української фразеодлогії є народна

мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафорічні вислови
стають усталеними і поповнюють фразеологічні запаси мови. Особливо
багато фразеологічних зворотів виробничо - професійного походження

За походженням фразеологізми, як і слова, бувають споконвічними, тобто

виникли в російській мові або перейшли в нього з мови-попередника, і
запозиченими, у тому числі калькований (тобто послівний перекладеними).
Джерелом споконвічних фразеологізмів були, зокрема, твори російської
художньої літератури (марна праця, на село дідусеві), російська фольклор:
прислів'я (кусати лікті, близький лікоть, та не вкусиш), казки (бита
небитого везе). 

Серед запозичень виділяються старослов'янські за походженням

фразеологізми (голос волаючого в пустелі, без жодного вагання). Широко
представлені кальки, тобто послівний перекладені іншомовні стійкі
поєднання слів: чорна діра, не в своїй тарілці.

Існують фразеологізми-варваризми: Finita la comedia, модус вівенді

(в калькований вигляді - спосіб життя), фразеологізми-інтернаціоналізму,
звичайно виникали на основі текстів та образів Біблії та Євангелія
(вавилонське стовпотворіння, блудний син, Фома невіруючий), античної
літератури (гордіїв вузол, дамоклів меч), західноєвропейського фольклору та
літератури (принцеса на горошині, після нас хоч потоп).

34. Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утворюється

поєднанням двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою
підрядним зв'язком і певними лексико-граматичними відношеннями і
виражає єдине, але розчленоване поняття. Повнозначні слова, що входять до
складу словосполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге —
пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опорним, або
стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Три класифікації словосполучень:

 за структурою;
 за характером зв’язку компонентів;
 залежно від морфологічного вираження головного слова.

За структурою (кількістю складових частин) вони поділяються на дві

структурні моделі (типи): прості й складні.

За характером зв’язку компонентів розрізняють такі словосполучення:

1) синтаксично вільні;

2) синтаксично нерозкладні (невільні)

Залежно від морфологічного вираження головного слова серед

словосполучень виокремлюють три основні типи:

1) іменні;
2) дієслівні (вербальні);
3) прислівникові (адвербіальні).

35. Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утворюється

поєднанням двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою
підрядним зв'язком і певними лексико-граматичними відношеннями і
виражає єдине, але розчленоване поняття. Повнозначні слова, що входять до
складу словосполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге —
пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опорним, або
стрижневим, а пояснювальне — залежним.

У словосполученні між компонентами можливі тільки два типи

синтаксичного зв'язку — підрядний і сурядний.

За допомогою підрядного зв'язку поєднуються опорний (головний) і

залежний (підпорядкований) компоненти підрядних словосполучень.
Формами (способами) підрядного зв'язку у словосполученні є узгодження,
керування і прилягання.

Узгодження — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якої граматичні форми

залежного слова уподібнюються граматичним формам опорного слова. Зміна
форми опорного слова вимагає повної або часткової зміни форми залежного
слова. Залежно від ступеня зміни залежного слова розрізняють у
словосполученні узгодження повне й неповне. М'яким силуетом проступає із
неба собор (О. Гончар); На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця
для могил (В. Симоненко);

Керування — форма (спосіб) підрядного зв'язку за якої опорне слово із

значенням дії, процесу, стану або якості вимагає від залежного відповідної
відмінкової або прийменниково-відмінкової форми. А взагалі-то, речей,
подібних їй [совісті], на всьому білому і широкому світі не так вже й багато:
вірність, честь, слава (Б. Харчук); Думаючи про смерть, не почуваю ніякого
страху (В. Симоненко) .

Прилягання — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якої опорне у

словосполученні слово не вимагає ні з формального, ні з семантичного
погляду у залежного слова певних граматичних форм. Залежне слово
поєднується тут з опорним тільки за змістом. (О. Гончар); Звичайна собі
мить. Звичайна хата з комином (Л. Костенко); Та в спромозі Лише чекання
при дорозі, Чекання босе зокрема... (І. Драч).

Сурядний зв'язок у словосполученнях поєднає однофункціональні

компоненти. Розрізняють відкриті і закриті сурядні словосполучення.

36. Головні члени речення – підмет та присудок.

Підмет — головний член речення, що означає особу, предмет або явище,

якому приписується якась дія, стан чи ознака, виражена присудком.
Підмет відповідає на питання  хто? що?

Присудок — це головний член речення, що означає дію, стан або ознаку

підмета і граматично пов’язаний з ним. Відповідає на питання: що
робить предмет? що з ним робиться? який він є? хто він такий? що він
таке?
Другорядні члени речення – це синтаксично залежні від головних або
інших другорядних членів речення.

1) Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета,

поєднується з означуваним словом зв’язком узгодження або керування(іноді
прилягання) і відповідає на питання який? чий? котрий?

2) Додаток – це другорядний член речення, що означає об’єкт дії і відповідає

на питання непрямих відмінків.

3) Обставина - другорядний член речення, який характеризує дію щодо

способу, міри, умови, причини та інших особливостей її реалізації.

Види: - Способу дії (як? яким чином?) слухав спокійно;

- Міри і ступеня(як? наскільки? якою мірою?)

- Часу (коли? доки?відколи?)

- Місця(де? куди? звідки?)

- Мети (навіщо? Для чого?) п

- Причини(чому?)

- Умови(за якої умови?)

37. Підмет — головний член речення, що означає особу, предмет або

явище, якому приписується якась дія, стан чи ознака, виражена
присудком. Підмет відповідає на питання  хто? що?
За структурою підмети поділяються на прості й складені.
Простий підмет може бути виражений
  
1. Будь-якою частиною мови:
іменником: Вітерець  розганяє білі хмарки (С. Божок); 
займенником: Лунають вони гучно та далеко-далеко ( І. Пільчук);
прикметником у значенні іменника: Там лишилися їі рідні (Ю.
Збанацький);
дієприкметником: Визволені одразу кинулися до воїнів (Ю. Яновський);
числівником: На тротуарі стояло двоє (Ю. Бердник);
прислівником: Одержане на першому екзамені «відмінно» дуже мене
підбадьорило (В. Козаченко).
                    
 2. Неозначеною формою дієслова:  
Жити — це значить дихати, це значить діяти  (Ж.-Ж. Руссо).
3. Вигуком, звуконаслідуванням:
Незамовкаюче серед темноти «ура» підіймалося все вище, охоплюючи
вершину (О. Гончар ).
Складений підмет виражається словосполученням або реченням, якщо
вони вжиті у значенні іменника в називному відмінку. Це можуть бути:
1. Іменники або займенники у Н.в. з іменником або займенником в О.в.:
Ми з Тетяною пішли на прогулянку.
2. Кількісні числівники або слова з кількісним значенням (багато, трохи)
із іменником або займенником у Р.в.:
П’ять учнів відмовилися їхати на екскурсію.
Дехто з учнів залишився на чергуванні. 
3. Власні назви:
«Запорожці пишуть листа турецькому султану» — найвідоміша картина І.
Рєпіна. 
Багато прекрасних картин створила Катерина  Білокур.

38. Присудок — це головний член речення, що означає дію, стан або

ознаку підмета і граматично пов’язаний з ним. Відповідає на
питання: що робить предмет? що з ним робиться? який він є? хто він
такий? що він таке?
Присудок виражає дію, здійснювану діячем, психічний або фізичний стан,
визначення одного предмета через інший предмет, характеристику предмета
тощо:
Обіч дороги длубається в болоті чапля (Ю. Яновський).
Плачуть трави, тужать під косою (М. Рильський).
  
За своєю структурою присудок може бути простим та складеним.
 
Простий дієслівний присудок виражається дієсловом дійсного, умовного,
наказового способів, а також інколи інфінітивом.

Складний присудок – утворений з двох, трьох або чотирьох компонентів.

Складний присудок може бути дієслівним та іменним. Складений

дієслівний присудок утворюється з двох дієслів: дієслова в особовій формі з
послабленим лексичним значенням (зв'язки) та інфінітива. Складений
іменний присудок утворюється з дієслівної зв'язки та іменної частини.
Дієслово-зв'язка бути у формі теперішнього часу (є, єсть) називається
нульовою, а присудок вважається складеним з нульовою зв'язкою.Сьогодні
на уроці ми будемо вивчати (= вивчатимемо) нову тему.
 
39. Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета,
поєднується з означуваним словом зв’язком узгодження або керування(іноді
прилягання) і відповідає на питання який? чий? котрий? Типи означень:

- Узгоджене означення(набувають тієї ж форми роду, числа й відмінка, що й

означуване слово, а отже, поєднуються з ним зв'язком узгодження) можуть
бути виражені: прикметником,  дієприкметником або дієприкметниковим
зворотом, займенником, порядковим числівником, кількісним числівником у
непрямому відмінку.

- Неузгоджене означення(поєднуються з означуваним словом зв'язком

керування або прилягання) можуть бути виражені: ім.-ом у непрямому
відмінку , прислівником, інфінітивом: мистецтво міряти); дієприслівником:
положення сидячи;

присвійними займенниками все життя їх було скорботним,

словосполученням: Канделябр на дві свічі тускло горить.

40.  Обставина - другорядний член речення, який характеризує дію щодо

способу, міри, умови, причини та інших особливостей її реалізації.

Види: - Способу дії (як? яким чином?) слухав спокійно;

- Міри і ступеня(як? наскільки? якою мірою?)Більш за все на світі

любив він сонце (ОДовженко).

- Часу (коли? доки?відколи?) Степан вперше за цей вечір посміхнувся.

- Місця (де? куди? звідки?) 3 темного степу доноситься глуха канонада (М.
Хвильовий).

- Мети (навіщо? Для чого?) підставляє для поцілунку губи

- Причини (чому?)потемніла від

чорнил

- Умови (за якої умови?) при такій погоді треба ще подумати

- Допустові (всупереч чому?) супроти волі залишився.

41. Додаток – це другорядний член речення, що означає об’єкт дії і

відповідає на питання непрямих відмінків.
Найчастіше додаток виражається іменником і займенником,  рідше
— прикметником, числівником, інфінітивом, словосполученням,
фразеологізмом.

Види додатків
Прямий додаток означає предмет, на який безпосередньо спрямована дія.
Виражається

 іменником у формі знахідного відмінка без прийменника:

побачив рекламу, знайшов вихід;
 
 іменником у формі родового відмінка (якщо перед присудком
стоїть заперечна частка не): не спитав поради;
 
 іменником у формі родового відмінка (якщо дія переходить не на весь
предмет, а на його частину): додав цукру, випила чаю.

Непрямий додаток означає предмет, на який дія безпосередньо не

спрямована.
 
 Стоїть у формі будь-якого непрямого відмінка, крім знахідного без
прийменника. Також може бути виражений інфінітивом.

42. Однорідні члени речення - виконують одну і ту ж синтаксичну функцію

і залежать від одного й того ж члена речення, перебувають між собою у
сурядному зв'язку.

Засоби вираження однорідності

1) інтонація: Будь-який ряд однорідних членів характеризується спільною

ознакою — наявністю паузи між його членами і логічного наголосу над
кожним із них.

2) сполучники сурядності — які виражають смислові відношення між од-

норідними членами речення.

- єднальні: і(й), та, і...і, ні...ні мають характер переліку, який забезпечується
перелічувальною інтонацією.

- градаційні: посилення наростання чи, навпаки, послаблення значення

другого компонента по відношенню до першого.

- протиставні сполучники а, але, та {але), однак, проте, зате, так, все ж

поєднують протиставлювані чи зіставлювальні поняття:
- розділові: або, то, чи, або...або, то...то, чи... чи.

Узагальнювальні слова при однорідних членах речення - це назва, яка

охоплює всі перелічувані в реченні предмети, ознаки, дії або обставини. Його
значення розкривається через однорідні члени речення. Узагальнювальними
словами найчастіше бувають займенник все, прислівники скрізь, всюди, а
також інші слова з ширшим, ніж окремі однорідні члени, значенням.
Узагальнювальне слово виступає таким самим членом речення, як і однорідні
члени речення.

43. Відокремлення — це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення

другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-
граматичній структурі речення. Функція -відокремлений член речення
можна трансформувати в підрядну частину складного речення чи в окреме
просте речення.

Загальні умови відокремлення такі: 1) порядок слів (постпозиція чи

препозиція), від якого залежить відокремлення означень, прикладок, об-
ставин; 2) обтяженість другорядного члена речення залежними словами
(прикметникові, дієприкметникові, прислівни кові та порівняльні звороти),
що зумовлює відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків; 3)
уточнююча функція членів речення, яка спричинює відокремлення означень,
прикладок, обставин, додатків; 4) особливе смислове навантаження
(виділення) члена речення, що впливає на відокремлення означень,
прикладок, обставин.

До часткових умов відокремлення належать такі: 1) сусідство не однакових

за синтаксичною функцією членів речення;

2) неможливість деяких зв'язаних за змістом слів входити у синтаксичні

зв'язки (наприклад, особових займенників з означеннями і прикладками).

Відокремлюватися можуть тільки ті другорядні члени речення, що не мають

тісних синтаксичних зв'язків з словоформами, до яких належать. З цієї
причини ніколи не відокремлюються, наприклад, прямі додатки.

44. Якшо означення стоїть безпосередньо перед означуваним іменником (або

перед сполученням прикметника з іменником) і не має обставинного
відтінку, то воно не відокремлюється. Не відокремлюється одиничне
непоширене означення, яке стоїть безпосередньо після означуваного
іменника, якщо воно не має обставинного відтінку.

В інших випадках узгоджене означення звичайно відокремлюється,

зокрема якщо воно:
а) стосується особового займенника я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони або
зворотного себе.

б) поширене й стоїть після означуваного слова та таким відокремленим

поширеним означенням може бути й вказівне слово з підрядним означальним
реченням.

в)  від означуваного слова відділене іншими членами речення.

г)  має обставинний відтінок (до нього, крім питання який?, можна поставити
ще питання чом у? за якої умови? незважаючи  на що?, і стоїть воно
переважно на початку речення.

Відокремлення прикладок

У відокремленні прикладки схожі до відокремлення звичайних узгоджених

означень. Проте для виділення відокремлених прикладок частіше
використовують тире.

Прикладки відокремлюються у таких випадках:

 Коли прикладка поширена і стоїть після власної назви.

 Коли прикладка відноситься до особового займенника.
 Коли прикладка є видовим поняттям до родового.
 Коли прикладкою виступає власна назва, то вона відокремлюється
лише тоді, коли має уточнююче значення.
 Коли прикдадка приєднується до означуваного слова за допомогою
сполучників або, чи, тобто, як, переважно, навіть, на прізвище тощо.

45. Відокремлюються обставини, виражені дієприслівниковими зворотами,

одиничними дієприслівниками, прислівниками та іменниками в непрямих
відмінках.

ВІДОКРЕМЛЕНІ УТОЧНЮЮЧІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Уточнюючі члени речення, на відміну від відокремлених другорядних членів,

вживаються не для підсилення їхньої смислової ролі, а для конкретизації
змісту, вираженого іншими компонентами речення.

Уточнюючі члени речення можуть бути і поширеними, і непоширеними.

Уточнюючими найчастіше бувають обставини місця і часу. Стосуються вони

таких же обставин, але більш широких за значенням, уточнюють їх.
Уточнюючі члени зв'язуються з іншими членами речення за допомогою
інтонації , а також за допомогою приєднувальних слів: особливо, за
винятком, крім, головним чином, у тому числі та інші.

46. Вставні та вставлені конструкції (слова, словосполучення, речення)

належать до категорії слів, граматично, або синтаксично, не пов’язаних з
іншими членами речення. Вони не є членами речення, не відповідають на
жодне питання, не пов’язуються сурядним чи підрядним зв’язком з
головними та другорядними членами речення, тому на письмі виділяються чи
відділяються певними розділовими знаками, а в усному мовленні —
відповідною інтонацією.
Звертання — це слово чи словосполучення в реченні, до якого звернена
мова.
Звертання виражається іменником у кличному відмінку або в називному в
значенні кличного. Інколи в ролі звертання виступають слова інших частин
мови, вжиті у значенні іменника.

Розділові знаки

На письмі звертання виділяється комами. Проте, коли звертання стоїть на

початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, після нього
ставиться знак оклику, а наступне слово в такому випадку пишеться з великої
букви. 

47. Складносурядне речення – складне речення, в якому прості (сурядні)

речення рівноправні за змістом і пов'язані сурядними сполучниками.

Сурядний зв'язок між окремими реченнями складносурядного речення

здійснюється за допомогою лексичних, граматичних, фонетичних, логічних,
стилістичних і структурних засобів, як, наприклад, сполучні слова, інтонація,
логічна послідовність та особлива структура речення . Зв'язок між окремими
реченнями складносурядного речення може бути сполучниковим та
безсполучниковим. Безсполучниковий зв'язок здійснюється за допомогою
інтонації, а на письмі – за допомогою слідування одного речення за іншим:
Матерія не зникає, вона переходить з однієї форми руху в іншу.

КЛАСИФІКАЦИЯ:

З огляду на сполучники, складносурядні елементарні речення поділяють на

речення з єднальними, зіставно-протиставними, розділовими і градаційними
сполучниками.
48. Складнопідрядне речення – це складне речення, що складається з двох
або більше предикативних одиниць, які поєднані в єдине семантичне і
граматичне ціле підрядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності
чи сполучних слів.

При загальній характеристиці складнопідрядних речень пам'ятаймо, що всі

вони поділяються на дві групи:

СПР, у яких підрядна частина пояснює слово в головній частині (підрядні

означальна, з'ясувальна, окремі різновиди обставинних (місця, часу);

СПР, у яких підрядна частина пояснює головну частину в цілому (обставинні

з підрядними причини, мети, умови, допусту, порівняння та наслідку дії).

Коми ставляться між частинами складнопідрядних речень, що мають свої

синтаксичні центри. Наприклад: Ой вербо, вербо, де ти росла, що твоє
листячко вода знесла? (Народна творчість).

Коми не ставляться

• Якщо підрядна частина починається з частки не.

• Якщо підрядна частина складається з одного слова.

• Якщо підрядні однорідні частини пов'язуються одиничним єднальним або

розділовим сполучником.

Крапка з комою ставляться

• Між ускладненими або віддаленими за змістом частинами може ставитися

крапка з комою.

Тире або кома і тире ставляться

• Якщо у допустовому складнопідрядному головна частина вимовляється з

різким підсиленням тону (з метою інтонаційного і смислового її виділення),
то між частинами складнопідрядного речення ставиться кома і тире.

Двокрапка ставиться
• Двокрапка замість коми може ставитися, якщо в головній частині є слово,
що вимагає роз'яснення.

49. Безсполучниковим складним реченням називається таке речення,

частини якого об'єднані в одне змістове й синтаксичне ціле без сполучників
чи сполучних слів, за допомогою інтонації. 

Залежно від характеру інтонації їх класифікують як:

1) перелічувальні; 2) протиставні; 3) зумовлені; 4) пояснювальні.

У безсполучниковому складному реченні між його частинами ставляться такі

розділові знаки: кома, крапка з комою, двокрапка, тире.