Практичне заняття №8

Творчість Ю.Яновського
(1902-1954)
План
1. Загальна характеристика життєвого і творчого шляху письменника.
Особливості ранньої творчості Ю.Яновського.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в с. Нечаївці

(Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана
Майєра. У квітні 1945 р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі подробиці про
свій родовід та місце народження, а опубліковані вони повністю 1983 р.

Сім’я мала дев’ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів

змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько
працював на заводі сільськогосподарських машин.

Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в

1919 — 1921 pp. у різних установах; незавершене навчання в Київському
політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії
інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам
театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи
неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п’єсу
“Камергер”; співробітництво з групою київських панфутуристів.

Тоді були опубліковані вірші “Море” (російською мовою під псевдонімом

“Ней”) та “Дзвін” (українською за власним прізвищем), здійснені газетні
публікації в “Більшовику” (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані
псевдонімом “Юр. Юрченко”).
Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та
драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі
з них увійшли до збірки “Прекрасна УТ” (1928), що була через чотири роки
перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються
сороковими і п’ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали
відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п’ятитомне
зібрання його творів (1958 — 1959).

Перший прозовий твір — новела “А потім німці тікали” — опублікуваний у

газеті “Більшовик” 2 березня 1924 р.
1925 р. виходить збірка “Мамутові бивні”, до якої включені новели, створені на
матеріалі конкретних подій громадянської війни.

1927 р. — книжка “Кров землі”, доповнена новими оповіданнями — “В

листопаді”, “Байгород”, “Рейд”. У час їх створення Ю. Яновський працював на
Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про
майстрів кіно опублікував 1930 р. книжку нарисів “Голлівуд на березі Чорного
моря”). Пише два нариси про режисера О. Довженка (“Історія майстра” і відгук-
есе про фільм “Звенигора” (1927 р.), оповідання “В листопаді”, що присвячене
О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — “Гамбург”, “Фата
моргана” й ін.

Належав у різний час до “Комункульту”, “Жовтня”, ВАПЛІТЕ,

“Пролітфронту”, але ця приналежність була здебільшого формальною.

Підсумок літературної молодості — два романи — “Майстер корабля” (1928)

та “Чотири шаблі” (1930), (у 1930 р. кілька розділів “Чотирьох шабель”
опублікував журнал “Красная новь”).

Задум “Майстра корабля” (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі

(Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці,
а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927 р. до Харкова.

1932 p. — вийшла окремим виданням п’єса “Завойовники”

1935 р. — опублікування “Вершників”. За змістом, життєвим матеріалом й за

художньою вагою “Вершники” — один із кращих творів радянської літератури
про героїку громадянської війни.

Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної

трагедії “Дума про Британку” (1937). Перші вистави “Думи про Британку” в
1937 p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п’єса була перероблена, і
останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами
створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу.

1939 p. — опублікована п’єса з сільського життя “Потомки”.

У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору “Капітани”,
але звершити задумане не вдалося.

1940 р. виходить книжка оповідань “Короткі історії”. Це гостросюжетні

оповідання (“Шпигун”), різновид дорожного нарису (“Дорога на Запоріжжя”),
романтичні новели (“Чапай”, “Романтик”, “Червонарм”), стилізовані оповіді
монологічного типу “Василь Палійчук, гуцул”, “Іван”, “На зеленій Буковині”.
Кілька творів (“Наталка”, “Ганна Антонівна”) можуть бути умовно названі
новелами-портретами.

1944 р. — збірка новел “Земля батьків”. В формі новели-монологу витримані

оповідання “Коваль”, “Генерал Макодзьоба”, “Дід Данило з “Соціалізму”,
“Дівчинка у вінку” й ін.; в формі класичного оповідання — “Яструбок”,
“Комісар”, “Україна”.

Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором

журналу “Українська література” (з 1946p. “Вітчизна”), багато їздив по
країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської
преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів “Листи з
Нюрнберга” (1946).

1945 — 1946 pp. — робота над романом “Жива вода” (1947), який у пізнішій

редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою “Мир” (1956).
Журнальна публікація роману “Мир” — “Жива вода” (Дніпро. — 1947. — № 4-
5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко
несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем.

1948 р. — нова книжка “Київські оповідання”, відзначена 1948 р. Державною

премією СРСР (оповідання “Через фронт”, “Київська соната”, “Боротьба за
людину”, “Путь у Францію”, “Династичне питання”, “Під яблунею” й ін.).

1954 р. видана “Нова книга” (“На ярмарку”, “Мистецтво”, “Святий вечір”).

 Віддавши кращі творчі роки прозі,
останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного
мистецтва. Йдеться про п’єсу “Дочка прокурора”, яка побачила світло рампи
за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.

Працюючи над драмою (задум п’єси відноситься ще до передвоєнних років,

коли письменник почав роботу над незавершеною п’єсою “День гніву”, 1940),
він водночас публікує комедію “Райський табір” (1953) (сатиричний памфлет
на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати
над тетралогією “Молода воля”, яка присвячувалася 300-річчю возз’єднання
України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму

“Зв’язковий підпілля” (1951), літературний сценарій “Павло Корчагін” (за
мотивами роману М. Островського “Як гартувалася сталь”, 1953) та сценарій
документального фільму “Микола Васильович Гоголь” (1952).

Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.

Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його

твори п’ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами,
опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії,
Італії, Франції.

Ніби у відповідь критиці у першій збірці 1925 р. Ю. Яновський писав: «А

пройде час, а зігнуться мої юнацькі плечі, і перше срібло на голові неминуче
надійде — я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати між рядками
зайвого слова, я не дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно
ліпитиме рядки, і книжка, як дім, чекатиме недовговічного хазяїна — чужої
думки». Через три роки після написаного з’явиться перша романна форма
письменника — «Майстер корабля», що подає розповідь від імені літньої
людини, яка ділиться своїми спогадами. Однак, на цьому факті перегук
сказаного молодим автором та його новим романом вичерпується: у голосі
старого ветерана кіномистецтва виразно чуються обертони молодого романтика
Ю. Яновського, що сміливо продовжив обраний шлях пошуку нових форм у
літературі, крізь призму юнацького захоплення своєю епохою оспівав енергію
творчої праці та безнастанного потягу до пізнання.

Поклавши в основу «Майстра корабля» показ культурного будівництва першого

повоєнного десятирічя, прозаїк поставив перед собою завдання всебічно
висвітлити цей творчий процес, надати оповіді масштабності й поліфонізму
звучання, щоб у кінці твору об’єднати в гармонійне ціле людину як натуру
творчу, як носія кращих моральних якостей та чеснот. Саме з цією метою
використано мемуарну форму роману, оповідь будується на основі спогадів
літної людини про свою молодість. При цьому саме події нібито далеких від
сучасності років сприймаються як дійсність, що стала для головного героя То-
Ма-Кі єдино реальною, наповнила його життя певним сенсом, поєднавши
молодість, кохання, творчість. Цей типовий для романтика прийом —
перемежування часових площин — виконує подвійну функцію: з одного боку,
молодість героя надає авторові можливість подати події його творчої та
особистої біографії в обрамленні піднесено-захопленого пафосу, застосувавши
всі можливі відтінки емоцій, не стримувати політ фантазії; з іншого те, що
описані події пропущено крізь досвід літньої людини, поціновано її мудрістю,
робить основну ідею роману вагомішою, глибше усвідомленою, що для
виконання поставленого митцем завдання є органічним і необхідним.

Переплетення творчих і суто особистих клопотів людей, зайнятих кіносправою,

відкривають картину перших кроків української кінематографії, подають
майстерно виписані портрети наших митців. Роман «Майстер корабля» цінний
передусім підтекстом; метафоричний, образний лад його підводить читача до
думки, що творче натхнення, турбота про завтрашній день становлять смисл
життя кожного, тому в мемуарах То-Ма-Кі так багато роздумів про високе
покликання людини-трудівника, про красу й правду творчості, необхідність
збереження людської душі.

Ю. Яновський дає свого роду художню відповідь на питання М. Хвильового

«Камо грядеши, Україно?» Саме оптимістична віра в свою країну дала право
героєві, а отже й самому авторові, у складний для України час на питання «якою
їй бути?» дати недвозначну відповідь.

Романтичним символом творчих шукань, який втілює активні поривання

людини до гармонійності та життєвої істини, у Ю. Яновського стало море.
Морська стихія тут асоціюється з високими життєвими устремліннями його
героїв, море стає свідком усіх подій, воно випробовує волю і міць людини, є
мірилом прекрасного й ганебного. Образ моря, завжди мінливого, лише
підкреслює невпокоєність поривань персонажів, їхній активний щоденний
героїзм. З іншого боку, мариністичний колорит роману став основою
екзотичності твору, що також є однією із стильових ознак романтизму.

І все ж головний герой роману «Майстер корабля» — не матрос, не балерина і

навіть не То-Ма-Кі, від імені якого ведеться розповідь. Це — творчість.
Натхненні описи людської праці, щире захоплення найкращою рисою людини
— вміням творити прекрасне виливаються у схвильований ліричний відступ-
гімн рукам трудівника, що для Ю. Яновського стали величним символом: «Дві
людські руки вкупі — це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю». З
цього погляду символічною є і назва твору — адже «Майстер корабля» —
вирізьблена з дерева фігура під бугшпритом брига, яка веде його через морські
простори — уособлює душу митця, його талант і майстерність. Одне слово, все,
що обумовлює живучість витвору мистецтва, його здатність долати «шторми»
та обминати перешкоди. Отже, в романі «Майстер корабля» Ю. Яновський
посилив притаманну його творчій особистості поетичну окриленість. На відміну
від ранніх новел, автор прагне дотриматись обіцянки «бути суворим майстром».
За спостереженням Г. Костюка, лірика роману значно глибша, філософія
складніша, більш витончена культура слова. «Майстер корабля» залишається
твором, що його художня цінність, новаторство і неповторність анітрохи не
зменшились.

Тим часом романтичний стиль дедалі поширювався в українській прозі рубежу

20-30-х рр. Попри всі ліквідаторські настрої стосовно романтизму в тогочасній
критиці, мистецтво слова збагачувалося дедалі значнішими художніми
явищами, які створювалися саме в романтичному ключі. У Ю. Яновського
таким явищем став роман «Чотири шаблі». В цьому творі, позначеному
яскравою самобутністю, письменник продовжив лінію, що намітилася вже в
ранніх новелах і повістях, і поставив мету продемонструвати багатющі
можливості романтизму в художньому відображенні боротьби народних мас за
свої ідеали і свою спроможність стати героїчним епосом.

Україна 1919 року, стихія українського повстанства та приборкання цієї

стихійності, важке народження війська — життєва основа роману «Чотири
шаблі». Особливість же цього твору полягала в тому, що письменник, за його
власним висловом, намагався опоетизувати «героїзм виконання», «волю до
здійснення наказів революції на окремих ділянках». Герої роману — чотири
ватажки народної боротьби — справді натури поетичні, одержимі вірою в свою
справу, що створює навколо них ореол легендарності. Головною ж
стилетворчою енергією оповіді в романі є захоплено-патетична домінанта. Це
зумовлює той тип романтизму, в якому все правда, але це правда торжества
найпіднесеніших, прекрасних людських сил і прагнень: логічно, що тут посідає
панівне місце і ліризм. Духом поетизації пройнята сама структура твору:
розділи названо піснями, і кожній з них передує віршований заспів. Широко
використовуючи засіб гіперболи, Ю. Яновський у романі «Чотири шаблі» подає
картини боїв і перемог. Розбурхані народні маси, очолювані Шахаєм, Остюком,
Галатом та Марченком, повстали за своє визволення, перетворившись у
широкий партизанський рух. Героїв роману, їхні відчайдушні вчинки
письменник романтизує всіма можливими засобами — родовід їх ведеться від
Запорозької Січі, їх порівняно з маршалами Наполеона, згадується Коліївщина
тощо. На думку О. Чумаченка (див. ст. «Український «кіплінгіанець»
Ю.Яновський» — «СіЧ», 1998, № 3), виняткові якості керівника партизанського
руху подано з урахуванням кіплінгівської поетичної традиції, на що вказує,
зокрема, співзвучність імен «Шахай» і «Шархан», символіка війська як вовчої
зграї, перегук певних романтичних образів та прийомів — усе це є свідченням
авторського прагнення пробитися за межі заідеологізованої літератури, до
світових культурних цінностей. Цій же меті — створенню романтичних,
урочисто-патетичних інтонацій — служать і численні авторські ліричні
відступи, сповнені палкого захоплення.

Місію приборкання повстанської стихії та народження дисциплінованого

війська покладено на безсумнівного лідера четвірки ватажків Івана Шахая, в
образі якого втілено романтичний ідеал вольової особистості, здатної повести за
собою інших. Честь, хоробрість, обов’язок і лицарська слава — ті критерії,
якими оперує герой при самоаналізі та характеристиці інших. Щоб спрямувати
свої загони на єдиноправильний шлях, Шахай проявляє непохитну волю, навіть
якусь гіпнотичну силу впливу на людей, і повстанці захоплюються своїм
ватажком, називаючи його Колумбом. Ю. Яновський створив образ полководця,
що своїм корінням сягає національних традицій, і через нього, головним чином,
реалізував важливу ідею про народний характер повстанського руху в Україні
часів громадянської війни.

Його герої — не озлоблені хижаки, здатні лише вбивати. «Так і хочеться

застромити зброю на межі й піти вздовж за скибою, витираючи піт. Ще не час
однак» — так міркує Шахай.

Отже, поетизуючи відвагу своїх героїв, Ю.Яновський далекий від повної їх

ідеалізації. Це стосується і Шахая, що іноді йде на компроміс зі своєю совістю, і
Галата, який втратив було відчуття відповідальності. Особливо ж така позиція
автора щодо образу Марченка: цей герой має найбільш складний і суперечливий
характер. З одного боку, бачимо хороброго ватажка, з іншого — заздрісного
владолюбця, що весь час переборює себе. Тому основна проблема твору
вирішується не спрощено, по висхідній, а в динаміці боротьби також і в душі
кожного героя.
Зовсім по-іншому написано три останні пісні роману. Герої, народжені у
брязкоті шабель, виходять на повоєнний шлях мирного будівництва. У романі
«Чотири шаблі» з’являється проблема «втраченого покоління». Героїв Ю.
Яновського тривожать сумніви, на безліч питань вони не знаходять відповіді.
Поступово герої роману відроджують спустошені душі в праці, тим самим
стверджуючи романтичний принцип волі до життя, віру в людську солідарність
як один із основних мотивів роману «Чотири шаблі». Проте ці розділи відмінні
від попередніх не тільки художньо — це інший, буденніший, матеріал, сама
тогочасна дійсність чинили опір романтичному пафосу, породжували
песимістичні настрої героїв, що й стало темою закидів тодішньої критики. Вона
негайно досить різко прореагувала на новий твір Ю. Яновського, лунали
звинувачення, що письменник кохається в «реакційній екзотиці», описує
«абстрактний героїзм», поетизує анархічну стихію, партизанську
розхристаність, відмежовуючись від революційної боротьби пролетаріату за
соціалізм. І все ж, останнє слово в оцінці будь-якого твору — за історією.
Сьогодні, аналізуючи роман «Чотири шаблі», ми твердо називаємо його серед
визначних художніх досягнень української літератури. Виникає лише одне
питання: чи не з останніх слів Шахая «Комуністи, вперед!» бере початок драма
письменника-романтика, наступна проза якого істотно різниться від
попереднього творчого доробку письменника? Митець створив своєрідний
симбіоз традиційної для нього романтики боротьби та досить-таки штучної
реалістичної шаблонності, агітаційності, поєднавши таким чином непоєднуване.
Внаслідок цього в подальшій його творчості прозаїк опинився перед уламками
власного натхнення, потрапивши до лабет соцреалізму. Чутливі струни його
романтично піднесеного таланту почали бриніти фальшиво («Київські
оповідання», 1948 р.). Мертвотний моностиль сталінської диктатури зломив
«романтичну шпагу» Ю. Яновського.

2. Героїко-романтичне зображення подій громадянської війни у романах

"Вершники", "Чотири шаблі" Ю.Яновського.

Чотири шаблі — роман Юрія Яновського, що вийшов друком 1930 року.

Написаний в дусі революційної романтики, твір викликав негативні відгуки
соцреалістичних критиків, у результаті чого не ввійшов до зібрання творів
митця 1958 року. Роман залишався поза межами літературного процесу аж до
1983 року.

“Чотири шаблі” – особливий твір у долі Яновського і в українській літературі

20–30-х рр.За визначенням автора, найбільш “багатостраждальний” у його
біографії. Він “дуже багато поклав туди роботи”, “живої крові і нервів”.
Роман “Чотири шаблі” розповідає про події громадянської війни в Україні.
Перемога революції створила умови для відродження романтизму.

Написаний у 1926–1929 рр. Окремі розділи з’являлися в періодиці, найчастіше

“Рейд” (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман
надруковано 1930 р., тоді ж опубліковано розділ у російській “Красной нови”.
Його прочитав Максим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане
молодим автором, то з нього “будет толк”.

На основі чого виник задум роману? Працюючи головним редактором Одеської

кінофабрики, Ю. Яновський познайомився і потоваришував із легендарним
військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних
змагань 1917–1920 рр. Юрієм Тютюнником. Саме він розповів письменнику
чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями.
Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із
дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав також
історичні факти, фольклорні джерела.

Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною

критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно
тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові
дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні “вади” “Чотири
шаблі” надовго були викреслені з української літератури, перші видання
заховані до спецфондів. Митця змусили виправдовуватися за переклади роману
чеською та німецькою мовами, з’яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно
засудити роман як свою гірку помилку.

Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі
звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб
насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого
“Я”. “Чотири шаблі” стали останнім твором, у якому Яновський був ще самим
собою.

З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихію

національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні
наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм
Яновськимуперше. Маємо і її оригінальне вирішення, на якому позначилося
романтичне світовідчування молодого Яновського.
Епіграф “Пустимо стрілку, як грім по небу;
Пустимось кіньми, як дрібен дощик;
Блиснем шаблями, як сонце в хмарі” – взятий із збірки “Народные южнорусские
песни” А. Метлинського) – своєрідна заявка письменника на поетизацію стихії
народної боротьби і символ духовного піднесення цієї боротьби.

Роман побудований у пісенній формі. А оскільки пісня – один із

найлаконічніших художніх жанрів, то в романі опущено так звані воєнні будні,
завдяки чому досягнуто стислості й ліризму в художньому осмисленні теми.

Твір складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вони друкувалися

в часописах і мали назви:

 “Козак Швачка”
 “Успенівська операція”
 “Рейд”
 “Загибель бригади”
 “Маршал Остюк”
 “Ми на золотому ручаї”
 “Китайська шахта” (або ще “Шахай умер”).

Таким чином, Ю. Яновський “Чотирма шаблями” започаткував в українській

літературі новий різновид роману–роман у новелах (пізніше то будуть
“Вершники”, “Тронка” О. Гончара).

Кожен розділ має обов’язковий пісенний зачин, який звучить як авторське

тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачини в
композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому
спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос
віками поневоленого українського народу, передають його як частину
свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід’ємний
духовний світ, приспаний довгою неволею. Ось уривок до третьої пісні
(“Рейд”):

Приходь іздалеку, одчай труби,

Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить – щасливий теплий край,
І коливаються її висоти.

Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на

поверхню. Прикметне, що, роман починається весіллям Шахая, ватажка
партизанських загонів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового
життя, початок, боротьби. “Груди їм розпирало чекання” – красномовна
метафора. Ось Шахай іде по осінньому ярмарку. Опис його романтизований,
деталі “оживлені” метафорикою. Разом із подібними описами письменник
вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими піснями,
що звучать на весіллі.

Взагалі вся поетика роману, а надто перших чотирьох пісень, де показано

стихію визвольної боротьби, близька до української народнопоетичної традиції.
Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і
в розкішних батальних сценах, подібних яким не було в тогочасній українській
прозі:

“Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло

підводи з патронами, не сміючи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали
далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося–
нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі
зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ – вони та їхній ворог…”.

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський

втілив його насамперед у героях “Чотирьох шабель”.

“Присвячую партизанам України” – ці слова стоять біля автографа твору,

однак не ввійшли в жодне його видання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко – їх
автор називає в пісенному зачині “чотири паростки міцного дуба” (тобто сини
великого народу). Різні вони, але об’єднані спільною метою, певною мірою
романтизовані, навіть ідеалізовані.
Саме романтизм козаччини спонукав чотирьох друзів – героїв роману “Чотири
шаблі”: Шахая, Остюка, Галата і Марченка – сформувати бойовий загін для
захисту революції. Під час весілля Шахая у церкві, де відбувалось вінчання,
друзі побачили козацькі розписи, на яких зображувалась боротьба козацтва з
ворогами. Проймаючись національною свідомістю, друзі вирішили захищати
свою землю так, як це робили героїчні предки.

Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразились би

їхня глибинна суть, відвага, геройство, сила. Шахай видається бригаді
“надлюдською силою”. Тяжко поранений Остюк продовжує героїчно битися і
керувати кіннотниками. “Це сиділи на скелі орли” – уже на початку роману
говорить про них Яновський. Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові до
сприймання їх як героїв, яким симпатизує митець.

В пісенному зачині автор називає друзів – “чотири паростки міцного

дуба” (тобто сини великого народу). Вони різні, але об’єднані спільною метою
– захистити країну. Письменник романтизує подвиги друзів, показує військову
звитягу, козацьку відвагу та надзвичайну силу.

Стиль перших чотирьох розділів характеризується захопленим, радісним

сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в
дусі кращої романтичної традиції XIX ст., яскраво виявленої в “Чорній раді” П.
Куліша, “Гайдамаках” Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не міг
витримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його
професійну невправність як молодого ще автора.

Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-

визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків Армії Української
Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були
змиритися зі своєю долею i долею своєї нації. Такою була об’єктивна
реальність, і такою її зображує Ю. Яновський.

Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони
вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у
Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох
розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу.
Душі героїв стомлені й спустошені, їх навіть не цінують як колишніх бійців (так
не шанували довгий час. немічні нащадки патріотів України Мазепу, Бандеру),
Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як
колись мріялося перед боями. Немає причин для оптимізму. “Як покручене
бурею дерево” стоїть Остюк, колишній стрункий і міцний кіннотник, перед
друзями. З болем оглядається довкола і бачить:

“Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів

ковтнула вигідніша, не хліборобська праця… Де та рука, що насадить тут
зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?”. Біль, розчарування
вчуваються і в зізнаннях Галата: “Я хочу жити і відчувати, що я є господар
усього в країні”.

На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.

Як бачимо, в “Чотирьох шаблях” молодий Юрій Яновський проявив добру

обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим,
що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але
художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в
післяслові. У самому ж творі він зосереджується на іншому.

Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за

визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони
відчайдушне кидалися в бій із піснею “червоного прапора красна зоря обійде із
нами далекі моря”. Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так
пояснював ідейну спрямованість “Чотирьох шабель”:

“…я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий
стихійний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина
лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру,
свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою
партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато інших
– пролетарі, робітники. Але вони сини свого великого народу”.

Персонажі
Про героїв роману «Чотири шаблі» Володимир Панченко зазначає:
«Яновському явно до душі люди, наділені величезною силою волі й
самовладання, надійні й безхитрісні в дружбі „залізні душі“, які вміють просто й
відважно дивитися в очі смерті»[3]. Незважаючи на те, що персонажі дещо
ідеалізовані, вони постають справжніми звитяжцями у боротьбі за
справедливість.
Шахай — колишній шахтар й один з ватажків партизан. Він став авторитетом
не лише для партизанських полків, але й для друзів-побратимів, адже
відзначався хоробрістю, красномовством та військовою хитрістю. Завдяки його
проникливості та розважливості військові операції, у яких він брав участь,
завершувалися успіхом.
Ничипір Марченко — побратим Шахая. Йому вдалося отримати перемогу на
станції Полтавка. Він відзначився жагою до влади, про що свідчить той факт,
що він видав себе за Шахая, а також його прагнення здобути владу над людьми
завдяки золоту, яке він знайшов у тайзі.
Остюк — відважний ватажок, який готовий прийти на допомогу, коли
потрібно. Неодноразово виручав своїх побратимів у критичний момент. Саме
він зіграв ключову роль у битві під Павлівкою, а також врятував Марченка від
вовків. Проявив себе дещо запальним, коли на хвилі перемоги кинувся у бій з
французьким лейтенантом, в результаті чого був поранений.
Галат — ще один із чотирьох побратимів, якого теж можна описати словом
«відважний». Виявив себе дещо легковажним, коли через дівчину забув про свої
військові обов'язки, але зумів виправитися. Любив також співати української
пісні.
Радянські критики поставилися з пересторогою до нового роману Юрія
Яновського. Позитивно відгукуючись про стиль, композицію твору, вони були
одностайні щодо його ідейного змісту, який не відповідав духові пролетаріату.
Так, Олег Бабишкін пише: «Найбільш серйозною помилкою письменника в
„Чотирьох шаблях“ є те, що він не розкрив впливу Комуністичної партії на
маси, не показав самої маси, яка жадібно тяглася до комуністів, ставала до
боротьби за Радянську владу»[4]. Інший критик, Арон Тростянецький, схоже
відгукується про цей роман: «Апологетика партизанської стихії, що нею
пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети і
завдань соціалістичної революції»[5]. Навіть фінал роману, який утвердив ідею
спільної праці, не вберіг його від майже п'ятдесятирічного забуття.
Своєрідним продовженням роману «Чотири шаблі», який зазнав нищівної
критики з боку представників тоталітарної системи, став роман Юрія
Яновського «Вершники» (1935). 

Роман «Вершники» був написаний письменником ідеологічно правильно, за

всіма вимогами тоталітарної системи. В ньому простежується і провідна роль
більшовицької партії, і перемога загону червоноармійців, і червоний прапор як
символ світлого майбутнього. 

Твір належить до романтичного епосу, проте у дослідників тривалий час

викликала суперечку його жанрова приналежність, адже у романі вдало
поєднані ознаки народної думи, героїчної поеми і новелістичного роману. До
якого жанру тільки не зараховували роман: його називали циклом новел,
героїчними новелами, баладами в прозі, поемою в прозі. 

Твір складається з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів,

вихоплених автором з полум'я громадянської війни. Кожна новела — це цілком
самостійний художній твір, своєрідна епічна картина громадянської війни.
Єдиний сюжет відсутній, обставини і герої різні, лише хтось з них промайне в
іншій новелі. І водночас усі новели становлять єдине ідейне та композиційне
ціле. 

Сюжет роману розвивається не в стрункій послідовності, а довільно: із

«забіганням» наперед і поверненням у минуле. 

На перший погляд, письменник майстерно створив колективний портрет героїв

пролетарської революції. Ідейно цей портрет реалізований у вигляді галереї
яскравих образів більшовиків, серед яких Фрунзе, Мусій та Іван Половці,
Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша. Усі
ці образи доповнюють і пояснюють один одного. Вони — вершники, а значить
лицарі революції. Проте твір не такий однозначний, як здається, бо за
перемогою більшовика Івана Половця вбачаються роздуми самого Яновського,
який не підтримує жорстокості в ім'я примарних ідеалів. 

В одній з новел роману, «Подвійне коло», зображенню трагедію братовбивства.

Сини Мусія Половця вбивали один одного, відстоюючй свої політичні погляди
— і по черзі на землю летіли голови де-нікінця Андрія, петлюрівця Оверка,
махновця Панаса. 

Живими залишаються більшовик Іван, неповнолітній Сашко та їхні батьки —

Половчиха та Мусій. Але цих людей важко назвати родиною. Правильно казав
Панас братові: «От бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Дійсно, клас
стоїть, проте стоїть, заюшений кров'ю. 

Трагедія роду Половців у тому, що вони виявилися недостатньо сильними і

мужніми, щоб вистояти як рід. Порушено людські закони, мораль, традиції,
порушено батьківську заповідь: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття
милують згоду». 

Дійсно, один з синів, Андрій, став денікінцем, Оверко захопився ідеями

Петлюри. І жорстока битва, в якій вони зіткнулися, виявила, що Андрій забув
свої корені. В його проклятті братові закладена зневага до рідної землі, до свого
роду: «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки».
Найстрашніше, що всі брати забули батькову науку і ті гуманістичні традиції,
на яких виховувались.
Оверко вбиває Андрія, а сам гине від рук Панаса. І немає між ними злагоди,
немає братської любові, немає ні жалю, ні співчуття. І, цитуючи батьківську
приказку, ніхто з братів не схаменувся, напевне, навіть не замислився над долею
сивих батьків, які зазнали страшної втрати. 
Глибокий психологізм новели «Подвійне коло» досягається не лише шаленим
темпом, а й тим, що битви громадянської війни проходять через почуття Мусія,
Половчихи та їхніх синів. 
У романі немає справжніх переможців. Він сприймається як розповідь про
трагедію розпаду людського роду, трагедію матері, трагедію України, трагедію,
коли «...рід розпадається, а клас стоїть». 
Кожна з новел є вершиною героїчного напруження. Початок роману став
класичним. З першої фрази автор задає творові ритм. 
Достатньо прочитати першу фразу, своєрідний заспів роману, щоб уявити, як
«лютували шаблі» під Компаніївкою, де «зчепились бортами степові пірати», і
коні бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами».
Індивідуальний стиль Яновського характеризується поєднанням високої
патетики і тонкого гумору, химерного сплетіння фантастики і реальності,
романтичної поетики, символіки і суто реалістичних деталей. 
Подолавши романтику битв, автор звертається до образу моря, з лютими
вітрами, які нещадно обвівають Половчиху, що чекає на березі свого Мусія —
«висока та строга, як у пісні». Половчиха — справжній тип української жінки,
нездоланної життєвими випробуваннями, яка «...тримала хату в залізному
кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». 
У кожній новелі персонажам надається роль символів. Символічними є образи
братів Половців, які своїми вчинками спричиняють освячений більшовизмом
розпад людського роду, символічними є образи їхніх батьків, які намагаються
зберегти рід. Усі герої роману опоетизовані і сповнені глибокого драматизму,
але діють в реальних обставинах. 
«Вершники» — це роман про красу рідного краю («Дитинство»), про людське
страждання і витривалість («Лист у вічність»), про жадання свободи («Чубенко
— командир полку»). Всі герої твору втілюють у собі людське й національне
прагнення героїв збудувати кращий світ на землі. 
З юності Яновського приваблювали цілісні натури: люди мужні, завзяті, багаті
духовно, по-лицарськи вірні й віддані справі. 
Боротьба добра і зла у творі розгортається на тлі мальовничої української
природи. Кожна картина несе в собі національний колорит. Його відтворенню
сприяє мова твору, насичена приказками, молитвами, замовляннями, рядками з
пісень. Так, у новелі «Дитинство» автор зображує чудові описи народних
звичаїв і свят. Подекуди в полотно твору вплітаються легенди й перекази. 
Особливістю роману Юрія Яновського «Вершники» є ще й те, що письменник
змалював Україну не тільки в кривавому протиборстві громадянської війни, а й
в багатих народних звичаях та народній творчості. Прозаїк, узагальнюючи
філософську суть подій, дає їм оцінку з точки зору загальнолюдських
принципів.
Жанр «Вершники» — новелістичний роман.
Головні герої «Вершники»: Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан,
Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша.
Тема громадянської війни у романі «Вершники» постає у творі по-справжньому
героїчною й романтичною. Автор правдиво показує трагедію цілої родини
Половців, яких революція розкидала по різні ідеологічні фронти.
Композиція «Вершники»:
Особливо яскраво виявилася в цьому творі композиційна майстерність
Яновського. Роман складається із восьми сюжетно завершених новел, які в
сукупності передають панораму періоду громадянської війни.
1.«Подвійне коло»,
2.«Дитинство»,
3.«Шаланда в морі»,
4.«Батальйон Шведа»,
5.«Лист у вічність»,
6.«Чубенко, командир полку»,
7.«Шлях армій»,
8.«Адаменко»
Проблематика «Вершники»:
• Трагедія роду й народу.
• Розпад родини заради ідеї.
• Революція і народ.
• Політичні платформи різних партій і політичних сил.
• Відданість справі.
• Творча праця та духовні цінності.
• Проблема братовбивчої громадянської війни.
Особливості «Вершники»:
• Роман складається з восьми композиційно й сюжетно пов’язаних новел.
• Відсутність хронологічної послідовності в розгортанні подій.
• Використання кінематографічного прийому монтажу «кадрів».
• Має ознаки народної думи, героїчної поеми,новели.
• Виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах.
• Головний мотив — розпад людського роду, що почався з революцією.
• Правдивість і типовість у відтворенні історичних подій та змалюванні дійових
осіб.
Роман розпочинається новелою «Подвійне коло». Автор зразу вводить нас у
шквал гарячих подій літа 1919 року. На степових просторах ллється кров
чотирьох братів, обдурених, осліплених ворожими проповідями шовіністів і
монархістів, націоналістів і анархістів.
Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних) — класичний
зразок художнього втілення болючих роздумів митця про непростий час в
історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу під
Компановкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час
громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін
Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому — автор не підтримує
цю криваву різню, хоча вона й задля нового життя.
IДЕЙНИЙ СМИСЛ НАЗВИ НОВЕЛИ "ПОДВIЙНЕ КОЛО"

"Подвiйне коло" - це назва першоï новели роману Ю. Яновського

"Вершники". Трагiчнi подiï  описанi в нiй: п'ять братiв Половцiв зустрiчаються
на кривавих дорогах громадянськоï вiйни. Пiдiймає руку брат на брата, бо хоч i
одного роду, та до рiзних берегiв прибились вони: Андрiй командував загоном
Добровiльноï армiï Денiкiна, Оверко воював у кiннотi Петлюри, Панас i Сашко
були (за романом Ю. I. Яновського "Вершники") махновцями, а Iван - бiйцем
Червоноï Армiï. Андрiïв загiн потрапляє в полон до петлюрiвцiв. Пiд
Компанiïвкою, охопленi безумством вiйни, люди калiчать, убивають одне
одного. Справжнiм пеклом стала земля. I великий грiшник Оверко вбиває свого
брата Андрiя. А коли перед смертю Андрiй нагадує братовi слова батька: "Тому
роду немає переводу, де брати милують згоду", Оверко вiдповiдає: "Рiд - це
основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче,
тодi брат брата зарубає". Як драматично i правдиво описане це перше коло
страшних випробувань, що випали на долю братiв. Та ось i друге коло: Оверко
стоïть перед своïм ворогом – братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-
вбивцю так само, як нещодавно 
прокляв його Андрiй. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть
вилетiла з Панасового маузера. Каïн i Авель... Найстрашнiшим вважається
грiх братовбивства. I це подвiйне коло братовбивства своєю страшною правдою
вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В
одному реченнi оживає неспокiйна трагiчна епоха, стрiмкi подiï бою. Лаконiзм,
висока метафоричнiсть, каскад однорiдних сурядних речень створюють це
враження. Перше речення - це i свого роду камертон, який задає тон всiй
розповiдi про подвiйне коло людських страждань: звучать високi, напруженi,
трагiчнi ноти. Важка болiсна оповiдь переривається описами епiзодiв iз життя
батька, Матвiя Половця. I вiд цього кривавi подiï здаються ще страшнiшими.
Зустрiч махновцiв з Червоною Армiю теж завершується вбивством. Правда,
цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кiнець новели є логiчним завершенням
розповiдi автора про страшнi подiï громадянськоï вiйни, про великi
випробування й страждання, якi випали на долю людей.
 3. Проблема батьків і дітей у п'єсі "Дочка прокурора" Ю.Яновського.

1953 року Яновський видав драму «Дочка прокурора». Задум п’єси виник у
письменника ще у передвоєнні роки. Виховання дітей, відповідальність батьків
за майбутню долю дитини, самотність людини – ось основні проблеми, які
підіймає письменник у драмі. Сюжет відзначається напруженістю і
динамічністю, високою моральністю. Яновський стверджував, що
відповідальність батьків перед своєю дитиною, навіть якщо вона вже підліток, є
дуже великою. Так на прикладі життя Романа та Лілії він зображує наслідки
батьківської байдужості та недостатньої уваги. В одному випадку мати
одружилася вдруге, і син став зайвою людиною для неї, тягарем, що заважає її
новій родині. Тож вона віддає Романа до старої та немічної тітки, тим самим
позбавивши його материнської любові та ласки, а також будь-якої матеріальної
підтримки. В іншому – у зовні благополучній родині дівчина залишилася на
одинці із своїми проблемами, адже мати і бабця були занадто зайняті собою, а
батько – своїми справами. І лише те, що Роман опинився на лаві підсудних, а
Лілія – у ролі свідка, привернуло увагу дорослих. Вина батьків могла призвести
до трагічних наслідків, загибелі підлітків. Ю. Яновський стверджує, що кожна
людина є особливою, незамінною для суспільства. Письменник зумів зазирнути
глибоко в душу героїв для того, щоб зрозуміти складність формування людини.
16 лютого 1954 р. на сцені Київської російської драми імені Лесі Українки
відбулася прем’єра п’єси «Дочка прокурора». Успіх драми був забезпечений
нестандартним трактуванням проблеми виховання, майстерністю у зображенні
характерів, передачі психологічного стану героїв. Л. Первомайський згадував,
що квитки на цю драму
розкуповувалися за декілька тижнів наперед, під час вистави глядач не міг
стримувати своїх почуттів, ним опановував то сміх, то сльози; «навколо вистави
завжди розгорілися пристрасні суперечки на вулицях, у трамваях, в родинних
колах, серед молоді на фабриках, у студентських гуртожитках...».

Юрію Яновському вдалося створити лише одну драму — « Дочка прокурора »

( 1953 ) , вона стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії
середини 50 - х років , і в тогочасному театральному житті . Драматург писав
про те , як казенщина відвертає людей від одвічних родинних турбот , і тоді
руйнується їхня мораль , батьки виявляють , що нема між ними
взаєморозуміння « в питаннях душі » , що « прогледіли » своїх дітей , а діти
опиняються в лабетах « вуличної педагогіки » й злочинності . Деяким
критикам , щоправда , здалося , що це черговий « підкоп » Ю. Яновського під «
фундамент ладу » , і почали шукати в п'єсі ознаки « похмурості » та « ідейної
порочності » . Ситуація трохи змінилася , коли про виставу за п'єсою позитивно
відгукнула ся газета « Правда » ( 1956 , 12 серп . ) , але почути цей відгук
письменнику вже не судилося . Він помер 25 лютого 1954 р . , через кілька днів
після прем'єри « Дочки прокурора » в Киів ському російському театрі імені Лесі
Українки . Можливо , са ме хвилювання після цієї прем'єри і прискорило смерть
пись менника , бо глядачі сприйняли її гаряче , і вогонь іхніх оглес ків не лише
зігрівав , ай обпікав хворе серце автора
Завдання:
1. Виписати відомості про жанр роман у новелах.

Рома́н у нове́лах — один із різновидів роману, який використовує новелу як

основну композиційну одиницю. Ця форма зародилася в європейській
літературі («крутійській» роман). Вирізняються кілька способів побудови
роману в новелах — ланцюговий, паралельний та інші. В українській літературі
цей жанр започаткував Юрій Яновський романом «Вершники».
Українськими письменниками, які творили у цьому жанрі, були також А.
Любченко («Вертеп»), Олесь Гончар («Тронка»).
У новелах, об’єднаних у роман, зазвичай діє спільний головний герой,
епізодичні персонажі також переходять з новели в новелу (ототожнюються).
Цілісність твору досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням
мотивів (підготовка розв’язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д.
Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як
сюжетний елемент роману (інакше — епізод).Типовий прийом зв’язування —
це послідовний виклад новел, нанизується звичайно на одного героя, і що
викладається в порядку хронологічної послідовності. Подібні романи будуються
як біографія героя чи історія його подорожей.
Для того, щоб спостерігався поступальний рух у романі, необхідно, щоб кожен
новин епізод чи розширював тематичний матеріал, чи кожна нова пригода
повинна бути складніше попередньої, чи повинні відкриватися нові сторони
внутрішнього світу героя.
Роман такої побудови називається східчастим (ланцюговим).
Інший тип романічної побудови — кільцеве. Техніка його зводиться до того, що
новела (яка обрамляє) розсовується. Виклад її розтягується на весь роман, і в неї
впроваджуються як перебуваючі епізоди всі інші новели.
Нарешті, третій тип — це рівнобіжна побудова. Персонажі поділяються на
кілька самостійних груп. Історія кожної групи, їхньої дії, район їхньої дії
складають особливий «план». Оповідання ведеться багатопланово. Герої одного
плану переходять у рівнобіжний потік — у інший план, відбувається постійний
обмін персонажами й мотивами між оповідальними планами. У таких романах
варто розрізняти паралельність як одночасність дії і паралельність як
зіставлення й порівняння.

2. Скласти логічні схеми, таблиці.