Лекція 8

Тема: Імпресіонізм. Михайло Коцюбинський (продовження)

План
1. Імпресіонізм як течія модернізму. Особливості. Основні представники.
2. Від реалізму до модернізму: творча еволюція Михайла Коцюбинського.
3. Новелістика митця. Тематичні групи творів.
4. Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Література:
1. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза: М. Коцюбинський, Г. Косинка, А. Головко. – К., 1994.
– 159 с.
2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 488 с. – С.
396-400.
3. Ге Н. Письма, статьи, критика, воспоминания современников. – М.: Искусство, 1978. – 399 с. – С.
294.
4. Ковалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ – поч.. ХХІ ст.: підручник: у 10 т. – К.:
Академія, 2013. – Т. 1. – С.198 – 206 (імпресіонізм), – Т. 2 (М. Коцюбинський).
5. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. – К.: Академія, 1997. – 320 с.
6. Пахаренко В. Українська поетика. – Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. – 320 с. – С. 233-241.

2. Від реалізму до модернізму. Творча еволюція Михайла Коцюбинського

Свою літературну діяльність Михайло Коцюбинський почав оповіданнями у манері
письменників-сімдесятників. На перших його творах «П’ятизлотник», «На віру», «Ціпов’яз», «Для
загального добра» позначився вплив Нечуя-Левицького. Наприклад, у «Пятизлотнику» автор порушує
моральну проблему допомоги старого подружжя голодуючим людям. У «Ціповязі» – через долю двох
братів – Семена і Романа – показано класові соціальні антагонізми на селі. Але вже й в оповіданнях
відчувалося, що етнографічна манера ніби стримує Коцюбинського, не дає виявити себе, затісна для
його таланту.
На межі століть відбувається різка зміна у стильовій манері митця – творча еволюція у бік
імпресіонізму.
Основні риси:
1. Визначальним жанром у нього стає не оповідання, а новела.
Новела – невеликий за обсягом прозовий твір по якусь незвичайну життєву подію з несподіваним
фіналом. Персонажів 1 або 2. дія напружена, динамічний сюжет, значна увага до
переживань і настроїв персонажа, психологічно вмотивована зміна у поведінці героїв,
властивий лаконізм, економність і влучність художніх засобів.
2. Розширюється тематика творів. Письменник береться досліджувати життя інтелігенції, життя інших
народів (молдован, татар, турків).
3. Визначальною стає психологічна проблематика – митець досліджує боротьбу двох «Я» у душі
людини.
4. Велику роль починають відігравати назви творів. Це, як правило, глибокі символи, у яких
розкривається ідейний зміст твору.
5. Автор об’єктивізується – лише представляє ціннісні позиції одного чи кількох персонажів, не
наполягаючи на істинності чи помилковості цих оцінок, не віддаючи жодній з них переваги. Митець
охоче звертається до розповіді від І особи, яка робить враження цілковитого авторського
невтручання у зображуване. Події подаються з точки зору когось із героїв. Іноді ця точка зору
проводиться через увесь твір, частіше окремі епізоди його подано з позицій різних персонажів.
6. Міняється характер пейзажу: увага до мінливості барв, півтонів; особливо під впливом зміни
сонячного освітлення міняє кольорову гаму. Семантика кольору відіграє дуже важливу роль в
 імпресіонізмі. Пейзаж стає засобом передачі настрою, психологічного стану героя. Манера
Коцюбинського нагадує картини імпресіоністів своєю лагідністю, прозорістю, багатством сонячного
сяйва, «сонцепоклонництвом», «танцюючим мерехтінням і блиском». Пейзаж, отже, стає засобом
настроєвої інструментовки твору, одним із елементів психологічної характеристики.

3. Новелістика митця. Тематичні групи творів

І. Твори, що розкривають таємницю внутрішнього світу людини
(«На камені», «Дебют», «Лялечка», «Поєдинок»)

Акварель «На камені»(1902 р.)

Акварель – важливу роль відіграють зорові і зорово-живописні образи, події змальовані ніби ніжними
фарбами, важлива роль пейзажу.
В основі твору – проблема химерного поєднання життєствердного і руйнівного начал у світоустрої
загалом і у людській душі зокрема. Наскрізний художній засіб, що використовується у творі –
паралелізм (автор постійно підкреслює взаємозв’язок стану природи і стану людської душі); використав
прийом градації, уособлення, найчастіше вживає дієслова, що передає динаміку, рух, зміну явищ.
Події у творі відбуваються в Криму. Перед нами маленьке татарське село, розміщене на камені
між морем і пустелею. Літній день, спека. Чоловіки зібралися у кав’ярні Мемета. Раптом помічають –
наближається чорна точка. Вони думають, що це грек везе їм сіль. Спочатку море було спокійним, але
раптом втратило спокій, потемніло, плачуть чайки. Слуга грека Алі допомагає розвантажити товар, але
хвиля ударила і розбила бік баркаса.
У пейзажі Коцюбинський використовує велику кількість яскравих тропів, аби підкреслити, що
природа теж має свою душу, вона – одухотворена. Символічна і кольорова гама: хустка в Алі – яскраво-
червона – колір пристрасті, любові, але й мук, крові, страждання.
Слуга лагодить човен і помічає, що Мемету прислуговує його дружина. Одного разу він побачив
її, її очі, адже жінці заборонялося з’являтися у чоловічому колі без паранджі; ті очі увійшли в його
душу. Повертаючись із кав’ярні Алі побачив тінь Фатьми. Вона перша заговорила з ним, виявивши
небачену сміливість. Вона розповіла, що народилася у далекому степовому селі, сусідські хлопці були
бідні, та якось із чужого далекого аулу прийшов старий різник Мемет і за великий калим забрав її у
батька. Він привіз її сюди і тримає у закритому будинку. Фатьма не бачить світу і невимовно страждає.
В Алі вона побачила рідну душу.
За два дні вранці Мемет бачить, що з гір біжить сусід і питає: «Де твоя Фа тьма? Я бачив її у
горах». Мемет не знаходить Фатьми і не може повірити у те, що вона наважилася на такий вчинок. У
страхітливій люті Мемет хапає різницького ножа і з чоловіками кидається навздогін. Автор показує дві
паралелі: лють у душі покривдженого чоловіка і розпечене каміння гір, по якому ідуть чоловіки-татари;
каміння ніби підігріває і без того розпечені злобою почуття. Раптом, уже під вечір, коли хотіли
повертатися, сусід бачить шматочок паранджі Фатьми, яка з Алі заблукала. Утікачів оточили. Фатьма
скрикнула і паранджа впала. Мемет, який вправно різав овечок, як овечку тримав Фатьму – це символ
долі Фатьми. Раптом халат у місяцях перевернувся і зник – Фатьма впала у море.
Люди Мемета порівняні з морем: спочатку вони, як і море, були спокійні і дружні з Алі, але
раптом на морі почалася буря і в душах людей закипіла ненависть, звірячий інстинкт – кров за кров,
бажання відплати за ганьбу.
Мемет всадив ніж в Алі і вбивав із байдужістю різника. Кульмінація твору – на камені лежав
убитий Алі, а поряд потоптана паранджа Фатьми. Алі прив’язали мотузкою і потягли до села. Татари
поклали його у човен і дружно зіпхнули у море. У розв’язці море і люди поєдналися – Алі пішов
назустріч Фатьмі… Розв’язка цікава тим, що море повернулося у свій попередній гармонійний стан –
стало спокійним і татари, зробивши свою роботу, стали спокійними, повернулися до кав’ярні, до свого
звичного способу життя, усе попливло своїм ходом.
Чому така назва новели? Алі і Фатьма опинилися на камені. Вона ненавидить море, його дух, від
якого ніде дітися, а ще більше ненавидить строго різника Мемета. Душі людей черстві, камінні, і усе
село розміщене на камені. Автор представляє конфлікт між двома станами душі – людським і
тваринним. Фатьма і Алі намагалися бути людьми, але живуть серед тих, хто має камінні душі
(тваринне начало). Вони не скоряються і втікають з каменя, але їм не вдається. Певно, знову
підтверджується істина – справжній, істинній любові немає місця у реальному житті.

Новела «Дебют» (1909)

В основі твору – проблема становлення людської індивідуальності, утвердження справжнього
«я» у боротьбі з «я» фальшивим. Перед нами невелике провінційне містечко початку ХІХ століття.
Дев’ятнадцятирічний Віктор іде працювати учителем у заможну родину. У родині є старша донька
двадцяти п’яти років, худа, зморщена, негарна панна Анеля. Коли Віктор уперше побачив її, то не
звернув уваги, адже він був красивий і сам звик до уваги. Але він помітив, що й вона не звернула уваги
на нього. Віктора мучить прихований комплекс неповноцінності. Ми дізнаємося вже зі вступного
абзацу, що «пана навчителя» підсвідомо переслідує думка про потерті лікті, які, здається, от-от
розлізуться. Почуття до негарної, з довгим носом і «костьольним» виразом обличчя Анелі зароджується
з гострої образи за неувагу і прагнення викликати прихильність з боку байдужої жінки. Довгими
вечорами «я дратуюсь. Чого вона мене ігнорує, наче мене нема в хаті? Що вона собі думає? Я починаю
чути зненависть до неї, до тих вічно спущених очей, до німих губ, до дерев’яних спиць, які займають
цілу її увагу».
Так починається гра, в якій герой втрачає себе самого. Ні читач, ні сам герой не може визначити,
які признання правдиві – в любові чи у ненависті. Роль, яку він узяв на себе стає часом його єством,
роздвоює, роз’їдає душу. Два внутрішні «Я» постійно сперечаються, аналізують одне одного. Коли один
голос нашіптує про палку любов, то другий – про пристрасну зненависть. «Мої відносини до панни
Анелі тривожать мене. Уже всі помічають, що за обідом я не спускаю з неї очей. Я знаю, що в моїх
очах закоханий вираз, я хочу, щоб той вираз розуміла панна Анеля, а тим часом я її ненавиджу. Мені
противний той пісний вид, і довгий ніс, і вся її пласка фігура з гострими дужками пліч. А нарешті той
клерикальний дух. І разом з тим я буваю щасливий, коли вона звертає на мене увагу…»
Маска почала жити самостійним життям. У свідомості героя, навіть у найнапруженіші моменти
стосунків з коханою, навіть у грі зі смертю залишається куточок для спокійного, байдужого
спостерігача, який знає, що вся трагедія розрахована на глядачів. Отже, існує ще й третя точка зору –
стороннього спостерігача, бо Віктор здатен поглянути на себе збоку, послухати суперечку внутрішніх
голосів, оцінити їх. Один Віктор цілує руки, годинами чекає моменту, аби зазирнути коханій в очі, а
другий – від обіймів «почув одразу на кінчиках пальців її ребро. Фу, як противно», цілуючи, «я чую
противний запах кислого молока од руки панни Анелі і брязк ключів при її боці». У його змучених очах
сяє закоханий вираз, а між тим «я зумисне не спав по ночах, щипав собі руки, коли морив мене сон, і
бігав по хаті. Вранці на панну Анелю дивилися змучені очі, змарніле обличчя».
Третій, байдужий спостерігач усвідомлює, що і любов, і ненависть – лише гра. «Яка сила пхає
мене в безодню і каже: грай ролю… я розумію, що се лиш гра! – і дає мені певність, що не покину гри,
що… буду втискати в душу чужої людини свою істоту, накидати свої бажання, засівати своє «я». З
повним завзяттям, всякими способами! …Хіба своє «я» ми не сієм так само уперто, як смітниковий
бур’ян насіння?» Таким чином, найтверезішими видаються оцінки третього «я» – спостерігача й
аналітика, який залишає за собою маленьку часточку свідомості.
Сам М.Коцюбинський так пояснював поведінку свого героя у листі до Є.Чикаленка: «Тема
цікава. Це перший виступ на життєвій сцені, перша гра і разом з тим свідомість гри і якась сила, що
штовхає людину по похилості вниз, що не дає покинути ролю. Спинити гру. Що каже розсівать наше я
з повним завзяттям всякими способами, як смітникові бур’яни своє насіння».
Відтворюючи моменти роздвоєння, зудару двох точок зору, М.Коцюбинський вдається до засобу
діалогізованого монологу. «Анелька, Анелька, Анелька… Мила і ненависна. Замилував би і розтоптав
ногами. Мрія і упир». Відвертий діалог двох «я» розкриває Вікторові очі на реальне становище. Він
бачить, що палке освідчення Анеля сприймає всерйоз. Особливість діалогізованого монологу у тому,
що репліки закоханого звучать уголос, а репліки спостерігача німі:
«Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. …
– Панно Анелю, моя дорога ви, моя кохана… Я змучивсь… У мене душа зболіла… Я не можу
жити без вас…
А до себе знов кажу:
«Ти граєш? Граю чи гра мене пхає – хіба я знаю? І не можу спинитись…»
Найяскравіше ця душевна розполовиненість виявилася у фіналі, коли герой пробує пограти з
тим, з чим грати небезпечно – зі смертю. Останнім засобом завоювати прихильність байдужої жінки
(що б він робив з тою прихильністю, аби її домігся?..) герой вважає самогубство. Описи вибору способу
самогубства насичені іронією: роздуми про морфій і зашморг заїдалися вкраденою з шафи халвою і
жменями волоських горіхів.
Гравець не може спинитися: «Вже з самого ранку я проклинаю, лютую і німим криком кричу на
себе: «Ти! Чи скінчиш ти нарешті, нещасний комедіанте! Коли ти перестанеш брехати бодай собі
самому? …Хоч раз будь щирий. Скажи собі і другим правду… Сміливий будь. Не бійся. Інакше згинеш.
Побачиш». Найбездарніше зіграв дебютант свою останню сцену. Спершу записка самогубця, яку
довелося переписувати, бо вийшла надто каліграфічна. Далі – принизлива, як батіг, думка, що треба ж
якось попередити, де його шукати, і послання на шматку старої газети. А потім роздратування, що
оточуючі не спішать на допомогу.
Віктор стоїть з ременем-зашморгом у кишені і щохвилини дивиться на годинник, чекаючи
рятівників, але ніхто не поспішає. Від думки, що гра може закінчитися реальним кроком у смерть,
дебютант враз «холодіє». «Просовую голову в зашморг і сам не тямлю, се справжнє чи тільки гра». Це
таки гра, але непосильна для обділеного талантом дебютанта.
Лише в заключному епізоді бачимо Віктора справжнім. Скинуто маску безнадійного кохання і
ненависті. Бачимо сп’янілого від почуття волі, від повноти напівзабутих життєвих радощів молодика,
який задивляється на першу стрічну блондинку, наспівує мелодії, а предмет недавнього надуманого
кохання йому навіть важко відновити у пам’яті.
Особистість знову стала цілісною, а точка зору на світ – єдиною, нерозділеною. Скинувши
петлю, герой скинув маску. Дуже страшно, коли маска приростає до людини навіки.
Чому «дебют»? У перших нотатках оповідання називалося «Дебютант», бо це надумане кохання
було лише спробою юнацького самоствердження, це був лише перший крок у житті, позначений
невмінням, дебют антським лицемірством.
Таким чином, у «Дебюті» Коцюбинський намагався проаналізувати винятково складний
психічний стан героя, випадок глибинного душевного роздвоєння, так, що оцінки одного й того ж
персонажа весь час суперечливі. З’являється відтак враження ілюзорності зображуваного. І читач,
звиклий до літератури з чітким розмежуванням добра і зла, позитивних і негативних персонажів, не
може тут дошукатися авторського схвалення чи осуду. Ту немає навіть спроби розставити крапки над
«і». Увесь твір – це уривчасті враження і роздуми хворобливо збудженого юнака-оповідача. Але різні
голоси, що озиваються у його душі, складають вельми цікавий полілог. Оповідач навіть часом сам
губиться у тому многоголосі, не може відрізнити себе справжнього від маски, що намертво приростає
до обличчя.

ІІ. Тоталітарна влада та революційність (новели «Persona grata», «Подарунок на іменини»,

«Невідомий», «Сміх», «Він іде»).

Поштовхом для створення цих новел стала революція 1905 року та пізніша столипінська реакція.
Але це був лише привід для глибоких філософських узагальнень. Так, у «Невідомому», як і в «Дебюті»
чи «Цвіті яблуні», показано роздвоєння особистості, але тут момент відмови від себе колишнього,
перехід до нової ролі відбувається за межами твору, герой ледь торкається його у спогадах. Лише іноді
«невідомий» стає колишньою людиною, повертається до себе такого, від якого добровільно відмовився.
Але зусиллям волі тут же проганяє небажаного двійника, що хоче жити нормальними людськими
радощами. Дівочий погляд пробуджує заборонені спогади: «Побачив тебе, моя мамо, як ти латаєш
свою чорну одежу при світлі лампи… добра і бідна… мила і бідна… і слухав, наче музику, гомін
життя… Щасливий і знову вільний, знов син землі, не гнів народу… і щез з-перед мене противний
профіль… Що? Щез? Геть все із серця! Я – невідомий».
В українській літературі М.Коцюбинський – один із найбільших майстрів внутрішнього
монологу. Зіткнення полярних точок зору на одне й те ж явище, часто виступає у нього засобом
«очуднення», тобто незвичайних оцінок. Це виразно помітно в оповіданні «Подарунок на іменини».
Для Дориних батьків, поліцейського надзирателя і його недалекої дружини, страта жінки-
революціонерки – просто цікаве видовище, що викликає інтерес «театральною» стороною. Явище
страшне стає звичним, буденним. З погляду батьків, споглядання страти – це святковий сюрприз,
подарунок для дитини, який викличе захват і запам’ятається надовго: «Нехай має чим згадувати
батька. Буде старший – унукам розкаже».
У згоді з настроєм батьків хлопчик живе передчуттям свята. Батьки чекали видовища. Мати
страшенно хотіла бути присутньою, навіть заздрила синові, що йому випало таке щастя: «Подумати
тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий…» Але, на
відміну від дорослих, хлопчик сприймає побачене як жорстоку, відразливу сцену, як трагедію, що
потрясла його чисту душу. Його оцінка побаченого цілком протилежна оцінці дорослих. І якраз це
дитяче сприйняття є єдино нормальним, людським, гуманним. Він кидається до жінки, підштовхнутий
несвідомим поривом («його ноги самі зігнулись і шугонули в провалля…»). Для дорослих же чимось
дивним був якраз Дорин несподіваний порив. Після жахливої сцени Доря кидає в обличчя батькові
слова зневаги, називає його «оселедцем» («оселедець» – насмішкувате прізвисько поліцейського).
Напевно, прірва між найріднішими досі людьми пролягла назавжди.
Пережите відкрило хлопчикові очі і на батьків, і на їхню жорстокість, нечутливість, бездушність.
Вступні і фінальні сцени полемічно співвіднесені у структурі твору. Демонстрація родинного
благополуччя, материнські надмірні пестощі, самовдоволена пиха батька, який прилучає сина до
«вищого» світу – усе це лише видимість, у яку поки що вірить дитина. Але за показною зовнішньою
пристойністю ховається минуле матері-повії, яка заклала основу батькової кар’єри, пішовши «на ніч до
поліцмейстера», фальшивість усіх стосунків, побуту. Дорослі й самі усвідомлюють свою подвійну гру,
подвійну мораль, але ілюзія злагоди не могла існувати довго.

ІІІ. Специфіка мистецької творчості («Цвіт яблуні», «Intermezzo»)

«Intermezzo». Передумови написання новели.
1908 рік особливо важкий для М.Коцюбинського. У країні вирує столипінська реакція,
розстрілюють, вішають людей. Багато вчорашніх борців із самодержавством змінюються, стають
примітивними міщанами, зрадниками. З’являються труднощі на роботі. Додалися ще й труднощі
інтимного характеру. На початку 1908 року до рук дружини Віри Дейші потрапив лист Олександри
Аплаксіної, з якою Коцюбинський вже будучи батьком чотирьох дітей, таємно зустрічався з 1906 року
(йому був 41 рік, а Аплаксіній – 26). Розриву стосунків не відбулося ні в родині (дружину він переконав,
а у відповідь почув, що вона любить його), ні з Аплаксіною. Листи пише обом і майже одночасно,
посилаючи палкі поцілунки Вірі, і ще палкіше Олександрі. Уже в 1906 році Коцюбинський знає, що всі
його хвороби, від яких він постійно шукав ліку і вдома, і в Італії, викликані роздвоєністю його життя.
«Невозможность часто видеть тебя, невольная разлука и неудовлетворенность такой раздвоенной
жизнью, какой теперь приходится мне жить, – все это подчас страшно измучивает меня – и в этом моя
болезнь», – пише він до Аплаксіної. Коцюбинський так і не зміг розв’язати цей життєвий вузол, який із
часом усе сильніше затягувався. Отож, його подорожі ставали усе довшими і крім лікування мали ще й
інший сенс – це була підсвідома втеча від проблем його приватного життя. Але так чи так, але вибір
треба робити. Коцюбинський не може вибрати. Саме тому усі його герої роблять вибір.
 Отож, аби перепочити, 18 червня 1908 року він пристає на пропозицію мецената Євгена
Чикаленка і їде у його маєток у Кононівну під Києвом. Як пише С.Павличко, «тут Коцюбинський
відпочиває, нічого не пише і не читає, спить, їсть, загорає. Листи до Віри і до Шури пишуться і
відсилаються майже одночасно». У листах до дружини гастрономія на першому місці, найбільша
радість його канікул – це гарний апетит. «Обом посилає поцілунки, обом скаржиться на самотність і
пропонує зустрітися в Києві, до якого з маєтку Чикаленка 4 години їзди».
Але попри усе це, наборавшись енергії сонця і Кононівських полів (яким,до речі, і присвячено
твір) Коцюбинський пише «Intermezzo». Поштовхи до написання були історичні, реальні, але все ж
таки розкриті проблеми вічні. Тема твору: роль митця і призначення мистецтва у суспільстві, а також
механізм зрівноваження духовної і матеріальної граней людської душі. «Intermezzo» – перерва,
перепочинок. Так називали невеликий музичний твір, що виконувався між актами трагедії чи опери. У
Коцюбинського це не просто перерва, а духовне відродження людини на природі.
Жанр твору: лірична імпресіоністична новела. Життя розкривається не через описи подій, а
через відтворення переживань ліричного героя. Жанрова специфіка зумовила і стильову своєрідність –
наскрізний художній засіб – символ.
Композиція і образи твору.
Оповідна структура новели цікава тим, що тут ми не чуємо жодного людського голосу, репліки,
не пропущених крізь сприйняття оповідача. І цю збезлюдненість твору письменник спеціально
підкреслює, даючи, як у драмі, список дійових осіб. Це: «моя утома», «ниви у червні», «сонце», «три
білих вівчарки», «зозуля», «жайворонки», «залізна п’ята города» і нарешті, «людське горе». Тобто
єдиний співрозмовник, якого зустрічає оповідач, навіть не названий як дійова особа, а символізований у
людське горе. Всі голоси, які чує оповідач, він передає у власному сприйманні. У його внутрішній
монолог лише зрідка вриваються сторонні слова, але вони жодного разу не даються як чиясь пряма
мова. У вагоні чужі голоси не диференціюються на репліки, не виділяються розділовими знаками, що
вживаються при прямій мові, їх подано як суцільний потік, як майже не розчленований «гул» мови.
Увага до такої форми зображення зрозуміла, адже імпресіоністична проза показує світ, пропущений
через індивідуальне сприймання.
Твір насичений монологами-звертаннями, але адресати їх безсловесні: «ну, чого ти, собако… як
тебе звать»; «сонце! я тобі вдячний»; «прощайте, ниви». Щодо насиченості настроями, зоровими й
слуховими враженнями одного суб’єкта «Intermezzo» є одним із найбільш цілісних творів
Коцюбинського. І саме тут найсильніше напрошується аналогія з імпресіоністичними пейзажами, з
властивою їм мінливістю, постійними переходами тонів і барв.

КОМПОЗИЦІЯ:
1. Констатація вихідного моменту: утома ліричного героя і його виїзд за місто;
2. Розвиток почуття: відпочинок на природі;
3. Кульмінація: зустріч із селянином;
4. Резюме: приплив нових сил і заклик до активного протистояння злу.

В основі новели – протиставлення двох світів – космосу і хаосу. Космос – це сукупність різних
речей, згармонізованих між собою. Хаос – це дисгармонія. Перший, символічний світ уособлений в
образі природи, а другий, негармонійний світ – в образі міста. Композиція новели мозаїчна, твір
складається з маленьких епізодів – атомізація світу характерна імпресіонізму.
ЕПІЗОД 1
Ліричний герой сповідається в своїй утомі й спустошеності. «Я утомився. Бо життя безупинно і
невблаганно іде на мене, як хвиля на берег… Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути
самотнім. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти і ніщо не стає їм на їхній дорозі.
Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину». Герой страшенно стомився від метушні людей і
прагне відпочинку. Навіть у сон приходять люди і мучать його. Людина, як крапля води, стікаючи,
віддзеркалює увесь навколишній світ. Герой відчуває, що хаос проник у його душу, і хоче втекти.
«Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать,
метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрити оселю! Викинути разом із сміттям і тих, хто
смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
ЕПІЗОД 2
Поїзд виносить героя у поле, але і там метушня, але і там метушня, бо де люди, там метушня.
Фрази людей змішуються з гуркотом коліс. Колії здаються залізною рукою города, яка витяглася і не
відпускає героя. Герой не просто переходить з одного часопростору в інший, він із зусиллям і страхом
виривається із плину міського життя. «Рука города» невблаганна й страшна, герой фізично страждає від
її стиску, хвилюється, чи розтулить рука свої залізні пальці і пустить його.
ЕПІЗОД 3
Але і за містом люди не залишають ліричного героя – вони у його думках («Затулю вуха, затулю
свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!»). Нарешті тихий будиночок. Вирвавшись з-під влади
залізної руки, герой опиняється в іншому, ізольованому часопросторі, недосяжному для колишніх
виснажливих турбот. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві
половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і
шукаю спокою».
ЕПІЗОД 4
Ранок, спокійне пробудження, залишається тільки природа, кує зозуля, у дворі зустрічає 3
вівчарок: Пава і її сини – Трепов і Оверко. Вони люто гавкають, але він відв’язує їх і вони змінюються
на очах. Тут ідеться про людину як таку. Від природи людина чиста, біла, але лихою робить її
несвобода, «ланцюг» (йдеться про матеріальну несвободу людини, матеріальну невлаштованість, що
дратує, озлоблює). Це обмежує людину, треба її лише «відпустити», уможливити в людині свободу, і
вона буде щасливою.
ЕПІЗОД 5
Пантеїстичне прилучення до вічності, чарівна природа безмежних плів зцілює травмовану душу
ліричного героя, вселяє в нього спокій, радість, життєві сили, бо в основі цього світу – краса, рух,
гармонія. Автор використовує надзвичайно яскраві тропи – епітети, метафори, порівняння. Велика
кількість дієслів (невипадково, адже рух – це життя).
ЕПІЗОД 6
Аж ось раптом спокій ліричного героя порушує зустріч із селянином, який розповідає про
страшні біди людські. Але це вже не дратує ліричного героя, а кличе до активної боротьби зі злом.
Селянин – уособлення людського горя, того народу з яким інтелігент повинен «йти разом стежкою
культурної праці». Коцюбинський закликає людей: «Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге
на небі». Йдеться про духовне оновлення світу. Це ідея новели – заклик оновитися духовно, стати
гармонійною часткою космосу і зусиллям своєї волі витіснити, побороти дисгармонію, що панує у світі.
ВИСНОВКИ
1. В імпресіоністичній новелі час фабульної дії дуже стислий, це виокремлений з потоку життя
елемент, інтермецо героя.
2. Історичні, суспільні зв’язки залишаються поза увагою автора.
3. Митець-імпресіоніст завжди схиляється перед природою, знаходить душевну рівновагу у її
спогляданні. Природа для імпресіоністів – прекрасна даність, самодостатній, за власними законами
існуючий світ, прилучення до якого завжди є для людини благом, джерелом спокою і наснаги.
Навіть найтрагічніші, найжорстокіші епізоди у творах здебільшого відбуваються на тлі
прекрасного, сонячного пейзажу, який контрастує з ницістю, злочинністю людських діянь
(згадаймо смерть Фатьми і Алі в акварелі «На камені»).
Порівняймо:
«Слава тебе, Господи, за каждый кусточек вереска, который ты дал мне увидеть; они словно
крошечные розы на обочине, и я плачу от любви к ним. Где-то близко лесная гвоздика, я не вижу ее, я
узнаю ее по запаху. А ночью вдруг распускаются большие белые цветы, венчики их открыты, они
дышат. И мохнатые сумеречницы садятся на них, и они дрожат. Я хожу от цветка к цветку. Они словно
пьяные, цветы пьяны любовью, и я вижу, как они хмелеют» (К.Гамсун «Пан»).
«Каждой порой чувствовал я душу леса, я плакал от любви, радовался несказанно, я изнемог от
благодарности. Лес ты мой милый, мой дом, здравствуй, – хочется мне сказать от всего сердца… Я
останавливаюсь, озираюсь во все стороны, сквозь слезы называю имена птиц, деревьев, камней, трав и
букашек, оглядываюсь и по очереди их называю. Я гляжу на горы и про себя говорю: иду, иду! – так,
словно кто зовет меня. Там, в вышине, свили гнезда соколы, я давно об этом знаю, но только я
вспомнил о соколиных гнездах, и фантазия моя уносит меня далеко-далеко…»(К.Гамсун «Пан»).
«Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках
своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітній Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ганку
порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. …На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра,
з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: ку-ку!.. ку-ку!.. І зразу дасть мені
настрій привіт твій, моя найближча приятелько» (М.Коцюбинський «Intermezzo»).
«Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем,
ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар… Я тут почуваю себе багатим,
хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. …
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній є щось
не земне, а небесне» (М.Коцюбинський «Intermezzo»).
«…Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. …Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш
у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п’ю
тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко… Я тебе люблю» (М.Коцюбинський
«Intermezzo»).
«Сонце бродить серед інкрустації тіней. А я дивлюся на небо. Воно сьогодні тихе, синє, глибоке і
так щедро спливає униз, що маю певність: се воно наливає море блакиттю. …Дрімають скелі, і чорні
сідала піній застигли у тиші. Здається, ми всі розпустилися в ній. Тягне опуститися на каміння і пити
так само сонце, як і вони, так само купати зір свій у небі»(М.Коцюбинський «На острові»).
«Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як
грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце»
(М.Коцюбинський «Цвіт яблуні»).
4. Величезну роль відіграє семантика кольору – так званий «кольоровий психологізм».
«Можна сказати, що Моне придумав море… Тільки він зміг зрозуміти і показати його вид, що
постійно змінюється, рух і ритм, його безкінечні коливання і запах», – писав Октав Мірбо. А ось
враження Гі де Мопассана, у якого теж відчутний вплив імпресіоністичної поетики, від мариністичних
картин К. Моне: «Він набрав повні пригорщі зливи, що пронеслася над морем, і кинув її на полотно».
 4. «Тіні забутих предків»
Твір складний, багатоплановий, з надзвичайно складною метафорикою і підтекстом. Це
найголовніший твір усього життя М.Коцюбинського. «Тіні забутих предків» для М.Коцюбинського річ
унікальна, адже він, народившись на Вінниччині, надзвичайно захопився гуцулією. Щось подібне
відбулося і з Г.Хоткевичем, автором повісті «Камінна душа».
Письменник з величезним зачудуванням сприймав природу Гуцульського краю, прадавні звичаї,
у казковий світ вірувань і символів, гуцульський діалект (мова твору надзвичайно колоритна, багата на
метафори, порівняння, пересипана діалектизмами).
Враження для свого твору збирав письменник у Криворівні у 1910, 1911 роках. 29 липня 1911
року М.Коцюбинський захоплено писав до М.Горького: «Если бы Вы знали, как величественна здесь
природа, какая первобытная жизнь. Гуцулы – оригинальный народ, с богатой фантазией, со
своеобразной психикой. Глубокий язычник-гуцул всю свою жизнь, до смерти, проводит в борьбе со
злыми духами, населяющими леса, горы и воды… Сколько здесь красивых сказок, преданий, поверий,
символов! Собираю материал, переживаю природу, смотрю, слушаю и учусь». У 1911 році з’являється
повість «Тіні забутих предків».
Чому автор так назвав свій твір?
Заголовок вказує на злободенність порушених проблем для сучасності. Предки зникли, але тіні
живуть у наших душах, їхні болі і радощі живуть і повторюються в нас, адже механізм людської душі
залишився незмінним. Отож немає часу дії твору.
Гутенюки й Палійчуки ворогують і навіть не пам’ятають, з чого почався конфлікт між їхніми
родинами. З храму поверталися два ворожі роди і стрілися на стежці між скелею і Черемошом.
Почалася бійка. Іван кинувся й собі, але дорослі потолочили йому ноги, тоді він помічає ворога рівного
собі – «Гутенюкова дівка!» Він вдарив її в лице, вона почала втікати, коли ж спіймав біля ріки, роздер
сорочку і на землю впали нові кісники, він кинув їх у воду. Але та лагідно сказала, що має інші, ліпші
(«Я си обую файно та й буду дівка…») Іван стояв здивований. Вона поділилася з ним своїм цукерком.
Батьки б’ються, а вони сидять рядочком і вже стали далекими від того світу.
«Тіні забутих предків» мають яскраві ознаки різних стильових течій модернізму: неоромантики,
символізму, імпресіонізму. Наприклад, цілком неоромантичною є проблематика повісті.
1. Шляхи подолання зла. М.Коцюбинський порушує вічну проблему буття – проблему кола
зла. Якщо на зло відповідати злом, то воно замикається в коло і виходу нема. Шлях виходу пропонує
Марічка – шлях відповіді добром на зло, любов’ю на ненависть. Якби вона не відповіла добром, то і
вони продовжили б цей безглуздий конфлікт. Але тепер коло зла розривається.
2. Сутність кохання. Сцени любові – найсвітліші сцени у повісті. Автор підкреслює, що
се6нсом людського життя, метою, єдино справжнім щастям є кохання. Іванко грає на сопілці, Марічка
співає коломийки (це ще одна послідовно неоромантична проблема: 3. Людина і мистецтво). Адже у
музиці проявляється краса людської душі. Мета мистецтва – робити прекрасним світ і людину, сіяти в
людській душі любов. Здатність до мистецької творчості має лише чиста, світла душа. Отже, зустрілися
дві прекрасні, багаті, щедрі душі і це їх зблизило, відбулося чудо, адже відчули близькість, нерозривну
одність.
Іванова сім’я бідує, адже у бійці загинув його батько. Іван іде в гори, аби заробити грошей. І це
їхня перша і найтяжча розлука. Марічка співає йому, коли прощається, і каже, що не співатиме більше,
«розсіє співаночки по горах», адже без Івана вона втрачає радість життя.
Усе літо Іван у горах, вечорами дивиться на місяць і зорі і думає про свою Марічку. Коли ж
повертається – Марічки немає, вона втонула. І знову життя ставить перепону, диктує свої закони.
Іван зникає, але через 6 років повертається, купив худобу, господарство, одружився. Палагна –
дебела дівка, з грубим голосом і воластою шиєю, добра ґаздиня. Здається, вони щасливі. Натомлюються
у вічних турботах коло маржини, збільшується господарство, радіють. І Палагні нічого більше не треба.
Чи варто засуджувати її за це? Певно, що ні. Адже вона живе біологічною гранню. Марічка була
духовною гранню Іванової душі. Людина живе тоді, коли віддає свою душу комусь. Загинула Марічка –
і загинула духовна грань Іванового єства. Не випадково іван зник. Поставивши собі за мету вижити,
мусив піти з тих місць, де все нагадувало про Марічку. А повернувся, бо рана загоїлася.
Коло Івана та Палагни живе сільський мольфар Юр (дебелий, з грубою зовнішністю, з нахабним
поглядом). Палагна сподобалася йому. Якось він побачив її роздягненою, коли та ворожила, і ніби
запанував над нею. Іншим разом Палагна бачила, як Юр відігнав грозову хмару. Після цього вона стала
його любаскою. І навіть не крилася, поверталася додому пізно, розтріпана, червона. Іван реагує
спокійно. Але раз у корчмі побився з Юром, так, про людське око.
Іван відчуває байдужість, сили залишають його. Автор показує Іванові очі, адже вони – дзеркало
душі («очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались»). Палагна теж придивляється до чоловіка:
«якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах».
Гадаю, прикметник «водянисті» тут невипадковий – вода забрала Марічку, та смертоносна вода
поглинула й душу Іванка.
Отже, Палагна бачить, що Юр кращий. Чому ж розпалася родина? Вся біда не в Юрові («Родину
не можна зруйнувати ззовні, вона завсіди розпадається зсередини», – казав В.Винниченко), біда і не в
Палагні – вона готова була бути вірною чоловікові, адже кожна жінка головною метою свого життя
вважає родину і Палагна тут не виняток. Причина в Іванові. Він відчув, що це не його життя, що жити
без Марічки він не зможе. Аби щасливо жити з Палагною, Іванові треба було знищити свою душу.
Цього він не зробив, а тому вона зрадила його. Жіноче єство Палагни відчуло Іванову байдужість, а
тому знайшовся Юр – грубу силу тягне до грубої сили.
Чи люблять одне одного Юр і Палагна? Вона – так, адже для неї головне – фізична любов. Жінка,
як тварина, момент закоханості – це її безпомічність. Це любов фанатична. Марічка так любити не
може, вона любить за щось внутрішнє, вона – розумна. У Палагни і Юра любов оболонкова, суто
пристрасть, форма, її виникнення спричинили 2 конкретні зовнішні поштовхи.
Чи ж любив Юр Палагну? Це тільки скороминуща пристрасть, адже він грає. Коли б’ється з
Іваном, то лише злегка відбивається, спостерігає себе в очах Палагни. Чоловік грає, а значить він не
любить. Він приручив її. Дивиться в її очі і бачить тільки себе. У тому й полягає його влада над жінкою,
що він любить себе.
Іван перестає господарювати, іде в гори, намагається повернутися у те, інше життя, де був
щасливий. Вночі, коли до нього прийшла Марічка, він навіть не здивувався («Добре, що Марічка
нарешті прийшла»). Вони разом ідуть у гори, переповідають усе своє життя, згадують, сміються, та Іван
боїться бодай на крок відступити від неї, бо розуміє, що це – нявка і у неї в спині чорна дірка.
Враз нявка лякається і зникає. Її налякав Чугайстир. Іван танцює з ним, грає на флоярі (гра на
сопілці, бо знову з’явилася Марічка – духовна грань, з Палагною він не грав), відволікає Чугайстра. Далі
Іван шукає Марічку і йде за її голосом: – Іду, Марічко! …Я тут! І раптом відчув, як його вхопила
безодня…
Після смерті Марічки Іван був живим трупом. Нявка – це його доля, яка вирішила його пожаліти
і вбити. Щоб він ще раз відчув себе щасливим, вона прийшла у вигляді Марічки. Чугайстир – це шанс
долі. Він закликає зробити вибір і Іван його робить.
Цілком у дусі символізму розглядає автор проблему 4. Влади долі над людиною. Доля керує
життям героїв, вона визначила їм зустріч. «Так вже, певно, йому судилось», – час від часу чуємо у
повісті.
Похорон. Усі сумні, Палагна плаче, але далі весело грають трембіти і так танцюють, що Іван аж
підстрибує у домовині. Ідея така: людина звільнилася від тілесної форми, а тому неможна довго
сумувати.
Зло чи добро перемогло у творі? Іван гине, аби не скоритися злу, обивательському бруду. Своєю
смертю, щастям за мить до смерті він перемагає зло.
Основні проблеми повісті:
1) сутності кохання, щастя, вірності і зради;
2) вічного двобою добра і зла, шлях виходу із замкненого кола зла;
 3) краси і потворності у душі людини;
4) тупого міщанства, жорстокості, бездуховності;
5) людини і мистецтва;
6) людини і природи тощо.
Ідея повісті: оспівано любов як джерело людської духовності, засуджено страшну суперечність
між мрією і дійсністю, засуджено примітивність, недосконалість світу, виголошено заклик прагнути до
краси у житті, почуттях, стосунках, боротися за такий устрій життя, де б запанувала гармонія між
людиною і суспільством, мрією і дійсністю, а ще – спробувати збагнути задум життя.
Таким чином, М.Коцюбинський створив геніальну повість-притчу, яка вчить людину
найскладнішому мистецтву – мистецтву жити. Проблеми, порушені тут, не мають однозначних і
вичерпних трактувань, бо – вічні.
 *ЦІКАВО ЗНАТИ*

Євген Чикаленко. Спогади.

1895 р.
«Тоді ж в Одесі познайомився я з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим,
найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Басарабіїї в філоксерній комісії і зимою,
проживаючи в Одесі, був вибраний в члени «Одеської Громади», але скоро переїхав до Чернігова. Вище
середнього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знали фізичної праці.
Взагалі вдачею, як і зовнішньою, так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної
української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з
демократичного українського роду. в обличчі його було щось і східнього, румунського чи мадярського
– чорні оксамитові очі, невеличку, закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали
сивіти ще за його молодих літ; голова в нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженні з
людьми він був незвичайно милий, люб’язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця,
сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не
наближало до нього людей, а навпаки віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою
повагою й високо ставили його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не
приятелював».
[Є.Чикаленко. Спогади (18961-1907). – К.:
Темпора, 2003. – 416 с. – С. 162].

***************
Євген Чикаленко. Щоденник.
22 січня 1913 р.
«Сьогодні М.М.Коцюбинський поїхав додому, в Чернігів. Місяців зо три пробув він в
університетській клініці, але не поліпшало його здоров’я, а погіршало.
Коли я проживаю в Києві, то щодня, йдучи з редакції, було, заходжу до нього на півгодини; тоді
я не помічав, що він танув, наче віск на свічці, а оце не був я в Києві з тиждень і не бачив його, то вчора
виразно помітив, що він страшенно подався.
Він сам бачив, що клініка не помагає йому, а через те рвався додому, сподіваючись там
піддужати, а тоді поїхати кудись на південь. Але сьогодні, дивлячися на нього, я впевнився, що він уже
не видужає, навряд чи він доживе до весни.
Яка шкода! Такий надзвичайно талановитий письменник, та до того ще й зовсім не старий, ще й
півсотні років йому нема, він ще багато міг би дати цінного нашій літературі.
Коли ми, з кілька душ, всадили його в вагон, то у мене на душі було таке почуття, що ми наче
поклали його в труну! Тяжко!»
[Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917): У 2-х т. – К.: Темпора,
2004. – Т. 1. – 428 с. – С. 258-259].

***************